Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Науково-дослідча катедра історії України. Промоційні праці катедри
Випуск №:
3
Назва:
Київська козаччина 1855 року (До історії селянських рухів на Київщині)
Автор:
Шамрай Сергій
Рік видання:
1928
Сторінок:
130
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
25.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

,ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК. НАУКОВО-ДОСЛІДЧА КАТЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПІД ГОЛОВУВАННЯМ АКАД. М. ГРУШЕВСЬКОГО LA CHAIRE D ’ HISTOIRE D ’ UKRAINE a KIEV. THESES DE PROMOTION, No 3. SERGE CHAMRAl: LES COSAQUES AU GOUVERNEMENT DE KIEV EN 1855. Une page d’histoire du mouvement paysan ПРОМОЦІЙНІ ПРАЦІ КАТЕДРИ No 3 СЕРГІИ ШАМРАИ КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА 1855 РОКУ (ДО ІСТОРІЇ СЕЛЯНСЬКИХ РУХІВ НА КИЇВЩИНІ) Праця оборонена кандидатом в прилюднім засіданню 19 лютого 1928, опоненти: В. І. Щербина і О. С. Грушевський. Друкована під наглядом В. І. Щербини і О. С. Грушевського. У К И І В 1 З друкарні Всеукраїнської Академії Наук 1928 ,Бібліографічний опис цього видання вмі ­ щено в „Літопису Українського Друку”, „Карт ­ ковому Репертуарі” та инших покажчиках Української Книжкової Палати. Дозволяється випустити в світ. За Неодмінного Секретаря Академії Наук, акад. К. Воблий. Київський Окрліт No 232, 1928. Зам. No341-500. ,КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА 1855 р. (До історії селянських рухів на Київщині) ’ ). Розділ І. ЛІТЕРАТУРА ПИТАННЯ 2 ). Література про „Київську козаччину 1855 року “ досить багата. Але вона по-перше здебільшого однобічна і не вповні виявляє тогочасні відно ­ шення і хід справи, по-друге вона мало не вся написана з певною тенденцією, не вповні об ’ єктивно, розглядаючи цю подію з певного буржуазного погляду; по-третє, оперта мало не виключно на спогадах сучасників і не перевірена з а архівними матеріялами. Першою літературою про це питання явилися, певна річ, мемуари су ­ часників. Першими такими мемуарами були спогади Громеки про повстання переважно в центральних і східніх повітах Київщини, вони друковані 1863 року в „Отечественныхъ Запискахъ”. Недавність подій і діяльна участь у них ав ­ тора дали, безперечно, можливість Громеці подати численний та багатий, хоч неповний матеріял про ці події. Це багатство матеріялу, а рівно-ж об ’ єктив ­ ність (крізь яку, правда, подеколи визирає певна класова тенденційність) роблять мемуари Громеки дуже важливим друкованим джерелом для історії Ки ­ ївської козаччини. Мало не одночасно (1864-го р.) була видана цікава праця проф. Шуль- гіна під заголовком „Юго-Западный край за послѣдніе 25 лѣтъ”, в якій Дослідження Київської козаччини 1855 р., яке вже притягало увагу не одного історика, Досі не тратить свого актуального значіння. Хоч останні праці про неї далеко посунули це до ­ слідження наперед (особливо остання праця М. І. Яворського: Нариси з історії революційної боротьби на Україні, т. І, що вийшла вже коли моя розвідка була власне закінчена), але всі вони не вповні закінчили його, через те, що зовсім не притягли або притягли лиш почасти архівний матеріял про цю подію. Через те мов завдання — переглянути та проаналізувати повстання 1855 року, спираючись переважно на архівний матеріял, який тільки можна розшукати в сучасних обста ­ винах, для цього питання буде тепер не зайве. За вказівки та увагу до моєї роботи щиро дякую насамперед мойому керівникові,В.І.Щербині, також і всім керівникам та дійсним членам нашої Науково-Дослідної Катедри Історії України, а рівно-ж вш. Л. ГІ. Добровольському та акад. М. П. Василенкові. Використовую тут нагоду також, щоб подякувати директорові Київ. Центр.-Істор. Архіва ім. Антоновича, В. В. Міяков- ському, за уважне ставлення до мене та допомогу в розшукуванні матеріялу. ’ ) Дуже повно (за вийнятком лиш кількох праць) і детально розглядав літературу питання Л. П. Добровольський у праці, про яку ми згадуємо в цьому розділі, ,2 автор розглядає і Київську козаччину. Але робить він це не вповні докладно, а також за браком матеріялу неповно й почасти невірно. Спирається він переважно на оповідання (усне, як видко) Лебединцева; з спогадами Громеки він не знайомий. Слідом за цими працями вийшли кілька спогадів священиків, які по ­ страждали в цьому повстанню. Першими були спогади П. Сикорського, друковані в газеті „Кіевлянинъ’ 1 в 1872 році (NoNo 148, 150 і 151) під заголовком „Эпизоды изъ исторіи крестьянскихъ волненій въ Кіевской губерніи въ 1855 году”. Стаття написана досить суб ’ єктивно, — про це говорить хоч-би інсинуація, яку автор подає тут на одного з священиків, що потерпіли від селян. В його статті вперше подані відомості про події в с. Березні Сквирського повіту, що піз ­ ніше повно освітлені в споминах В. Сикорського. Як видко, автор тут кори ­ стувавсь цими спогадами В. Сикорського (що вийшли в світ на 10 років піз ­ ніше), але використав їх мало, неповно й недосконало; знайомий також ав ­ тор і з спогадами Громеки. Слідом за цією статтею з ’ являється низка мемуарів, друкованих у „Кі ­ евской Старинѣ” ’ )• Першим з них був „Посмертный разсказъ о. Антонія Ко ­ вальскаго” (К. С. 1882 р. ч. I — II ), який оповідав про події, що відбувалися в Ка ­ нівському пов., коло Таганчі й в Корсуні. Слідом за ним з ’ явилися того-ж року спогади Василя Сикорського під заголовком „Изъ воспоминаній потер ­ пѣвшаго во время крестьянскихъ волненій 1855 года”, про події в Сквир- ському пов., с. Березній та суміжних з нею, про що коротко згадував вже його родич, П. Сикорський. Треба сказати, що популярність „Кіевской Ста ­ рины” спричинилася до того, що ці дві статті — дуже відомі пізнішим мему ­ аристам. В 1897 році вийшли спогади одного з учасників придушення, — підпоруч- ника Міхеля, що був за ад ’ ютанта в 6-му Білевському батальйоні, який при ­ душував повстання в Корсуні. Його спогади вийшли в „Историческомъ Вѣст ­ никѣ” за 1897 р. під заголовком „Кіевскіе безпорядки”; замість прізвища стоять самі ініціяли „А. М. “ 2 ). Праця ця цікава, бо дає погуїд на хвилю ­ вання з боку, так мовити, активних учасників придушення. Треба сказати, що підп. Міхель подає взагалі декілька дуже цікавих вказівок і пояснінь до історії подій, а також досить прихильні уваги що-до становища селян, від ­ значаючи деякі тогочасні риси в життю українського селянства; оскільки можна з ’ ясувати, автор статті з попередньою літературою знайомий був дуже мало. Останніми мемуарами про ці події були стаття Л. Мацієвича під заголовком „Замѣтки къ исторіи Кіевской козаччины 1855 года” (Кіевская Старина *) Треба сказати, що в той час вийшли також дві статті польською мовою, що зачіпають це-ж питання: Це „Powstanie ludowe па Ukrainie” (друковано у виданню „Czech, Polak a Rus “ _ No X — XII), а друга: „Powstanie ludowe па Ukrainie 1855 “ (в журналі „Przeglqd slowianski” (1881, No 3 — 4), де вона була передрукована з „Udzial Polakow w Wojnie Wschodniej 1853 — 6 “ . Ha жаль, ці статті ми використати не мали змоги а ) Але сумніву, що автор був як-раз Міхель, бути не може, бо в списках тогочасних військ, у 6 батальйоні Білевського полку ад ’ ютантом в ці часи вказано його. ,з 1905, січень), що являються власне витягом з деяких фамільних паперів та записів тогочасного парафіяльного духівництва, й стаття Познанського: „Кое- что о козаччинѣ на Украинѣ въ 1855 году “ ; те, що статті написано дуже пізно після подій (особливо другу), спричинилося до їх, так мовити, тільки психо ­ логічної вартости, а не фактичної. Всі ці мемуари мають свої дефекти. Коли виправданням цих дефектів для праці Шульгіна служить те, що Київська козаччина згадана у нього лиш побіжно, бо праця присвячена не самій цій події, то для инших праць-мему- арів цього сказати не можна, бо вся їх увага присвячена їй. Ми не ставимо великих вимог перед мемуарами, але все-ж ми мусимо підкреслити, що всі спогади є дуже однобічні, надто егоцентричні та неповні. Охоплюючи зде- більша лиш невеликі райони, подаючи часто різні неперевірені чутки, часто помиляючись, всі автори спиняються найбільше на своїх пригодах, на свойому житті, на самому собі, розглядаючи всі події крізь призму власного інтересу, з міщанського, так мовити, погляду власного добробуту і тим самим позбавляють в значній мірі свої мемуари наукової вартости. Найменш в цьому можна до ­ коряти Громеці, але все-ж таки й він часом отак помиляється, до того він хоч намагається підійти до огляду об ’ єктивно, все-ж дивиться з класового погляду, з погляду російського адміністратора, якого не можуть змінити жадні ліберальні думки та напрямки. Поруч з цими мемуарами (перед появою останніх двох з них) почина ­ ють з ’ являтися також вже й наукові розвідки присвячені Київській козаччині 1 ). В 1890 році з ’ являється праця проф. Ясинського під заголовком „Волненія крестьянъ Кіевской губерніи въ 1855 году”. (Чтенія въ ист. общ. Нестора Лѣ ­ тописца, кн. 4). Він систематизує та впорядковує мемуарний матеріял, допов ­ нює його почасти архівним (хоч і випадковим), а також особистими записами від місцевих старожитців, і подає досить повний нарис цих подій, з певним коротеньким екскурсом в історію взагалі селянських рухів у ць му році в імперії. Але треба завважити, що поруч з дрібними помилками, п сф. Ясинському можна закинути малу кількість матеріялу. У нього окрім мемуарів (переважно Громеки) була лиш архівна справа Канівської воєнно-судової комісії (ця справа як і спогади учасників в Черкаському пов., є найцінніше в праці Ясинського). Оцей брак архівного матеріялу надав розвідці неповного та неясного вигляду. Більший матеріял мав під руками инший дослідник, протоєрей П. Лебе- динцев, що його спогади-студія „Записки протоієрея Петра Гавриловича Ле- бединцева о „козащинѣ 1855 года”, була надрукована в 1900 році (Кіев. Стар. ч. 7 — 8). Лебединцев окрім власних спогадів (яких він мусів мати багато як один з учасників Комісії для придушення повстання), як видко з матері ­ ялу, мав так само під руками офіційні папери тих часів, чи переглядав їх піз ­ ніше в ген.-губ. архіві; це надає його праці певної цінности. Але, не вважа ­ ючи на безліч цікавих відомостей, праця ця чималою мірою втрачає свою вар ­ тість через певний хаос у викладі, неточності, повторення, то-що. *) Ми не перелічуємо деяких праць, де про ці події згадано між иншим, побіжно та по- зверхово. Напр. Середоніна, Семевського, Бурцева, то що. ,■і Та це не є головна помилка автора, як і Ясинського, а також, до речи, і всіх мемуаристів. Ні один з дослідників Київської козаччини не ви ­ яснив економічних підвалин повстання ’ ). А, тимчасом, говорити про ці події неможливо без детального дослідження соціяльно-економічного оточення в Ки ­ ївщині, та й взагалі на Правобережжі, в ці часи, бо всі події козаччини 1855 року, прагнення до волі, похід на військо й поруч з тим сувора недотор ­ канність поміщичого майна, себ-то певна, так мовити, легальність повстан ­ ських рухів, все це органічно звязано з соціяльно-економічними умовами, що утворилися на Київщині в другій половині XIX в. наслідком певних економіч ­ них процесів, що відбувалися на Київщині, та почасти взагалі на Україні. І тому для історика говорити про одні події, та й то з певного тенденцією, без жад ­ ної спроби висвітлити причини цих подій, являється неможливим, не науковим. До того треба сказати, як Лебединцев, так головне і Ясинський, див ­ ляться на події з погляду російського адміністратора. Що-до Лебединцева, то це не дивно. Він сам брав участь у „заспокоєнню” селян, сам був членом комісії 2 ). Але ці риси в його роботі відбиваються як-раз менш ніж у Ясин- ‘) Трохи торкається цих питань Ясинський, але в кількох лиш словах, покликуючися вза ­ галі „на кріпацтво”. *) Як відомо, Лебединцев зробив кар ’ єру на цьому заспокоєнню. Можна-ж думати, що взагалі становище селян та їх рухи його цілком не цікавили, писавже він свої спомини лиш тому, що цим цікавилися инші, і ці спомини могли звернути на автора їх певну увагу. За цю думку промовляє той факт, що в листах до свого брата, Теофана Гавриловича Лебединцева, які пере ­ ховуються в Рукописному відділі Всенародньої Бібліотеки в м. Київі (під від. листувань), писаних навіть у самому-ж 1855 році, ми не бачимо жадної згадки про козаччину. Мало не всі листи за цей рік, а так само і пізніші, повні особистих планів, надій та міркуваннів Лебединцева, як зокрема: про дорожнечу, про плани на майбутнє його та братів, до якого з духовного началь ­ ства як краще підійти, як випрохати братові казенне помешкання, то-що. В одному лиш листі (від 20 листопада 1855 р.) ми маємо згадку про київську козаччину, але й ця згадка промовляє за нашу думку. Тут він пише про те, що подав до консисторії прохання про клопотання перед канцелярією генерал-губернатора про повернення йому дорожніх витрат та прогонів, що були зроблені під той час, як він пробував у Комісії; до того-ж прогони Лебединцев виписав собі як штаб-офіцерові і сподівань, що генерал-губернатор не відмовить йому в цьому, повний його лист; тут-же він висловлює побоювання, щоб йому не виписали прогонів як унтер-офіце ­ рові. Це тим більш цікаво, що, як видко з пізнішого його листу (від 25 березня 1856 р ,No 6719), прогони по поштовому тракту платили за нього Афанасьєв та Янкуліо, за що Лебединцев по ­ силав їм по книзі „Вѣра, Надежда и Любовь”, як „уплату должка” за те, що вони його во ­ зили. Взагалі всі його думки за ці часи сповнені виключно особистими планами і немає жадної згадки про самий рух, чи долю селян. Він боїться, чи не дадуть йому меншої нагороди ніж обіцяли, і пише, що „митрополитъ думаетъ о небесномъ, а насъ, земныхъ, оставляетъ втунѣ, можетъ быть” (л. No 6718). З заздрістю дивиться він на успіхи своїх товаришів, „Янкуліо по ­ лучилъ, говорятъ, 2 ст. Станислава, а мнѣ хоть бы пряникъ съ коронаціи прислали…” (л. No 6720). Наведемо ще лиш один уривок з його листа, де він пише про свої надії на одержання прогонів: „Тѣ, которые считаютъ меня крезомъ, пусть будутъ увѣрены, что имъ не достанется и копѣйки моихъ прогоновъ, если ихъ выдадутъ мнѣ, а если бы я не получилъ слѣдуемыя, то это было бы безчесно для духовенства, которое, выходило бы, можно заставить гонять по свѣту на своихъ конякахъ и своихъ сухаряхъ, тогда какъ прогоны получаетъ и рядовой жандармъ!” Не бажаючи закидати щось Лебединцеву, ми тільки хочемо наведеними цитатами пока ­ зати, що він не ставився з любов ’ ю до народу і не бажав виявити дійсну історію подій. ,5 ського. Цей останній, дослідник і професор, вповні засвоїв собі думку адмі ­ ністрації тих часів, і різко проводить її в свойому викладі. На його думку, Ки ­ ївська козаччина була викликана „патріотическимъ подъемомъ духа”, бажан ­ ням служити цареві, і боротьба проти війська виникла виключно тому, що селяни вважали військо за переодягнену польську челядь. Вся праця Ясинського просякнута російським патріотизмом і монархізмом і не дає тому глибшої аналізи події, а тільки позверховий їх огляд, до того-ж скерований до ви­ хвалення монархічного ладу та, зокрема, царя Олександра за так зване „виз ­ волення селян”. Як-же підійшли до цього питання пізніші історики? Ми маємо п ’ ять піз ­ ніших праць, що цілковито (або трохи чи не цілковито) присвячені Київській козаччині 1855 року (ми не беремо на увагу знов-таки побіжних згадок про неї в инших працях). Першою з них, яку треба взагалі поставити на одно з перших місць у дослідженню історії цієї події, — є невелика студія д-ра То- машівського під заголовком: „Київська козаччина 1855 року” (Львів 1902 р. * ))• В цій праці д-р Томашівський подає фактично стислий критично-бібліогра ­ фічний огляд праць про Київську козаччину, покладаючи основу свого до ­ слідження в політичну ситуацію, в прояви, так мовити, народнього духу на Київщині, і роблячи таким способом спробу відкрити політично-національ ­ ний характер повстання, всупереч своїм попередникам, зокрема Ясинському. Але ця невелика праця знов-таки написана невповні досконало. У д-ра Томашівського помічається різко тенденція зробити цю подію національною, себ-то, — всупереч попереднім дослідникам, що цілковито ігнорували ці риси події, перехиляння палиці в инший бік. Він різко відмежовує козаччину від ро ­ сійських соціяльних рухів і намагається надати якогось певного національно- політичного характеру, подібного до характеру польських революцій проти Росії. В звязку з цим він з одиничних фактів робить висновки для цілої події і, базуючися на старій козацькій традиції, робить рух по суті національно- революційним, хоч і визнає в ньому певний економічний момент. Ця певна тенденційність залежала, на нашу думку, в значній мірі від малого знайомства д-ра Томашівського з матеріалом. Він використав тільки друкований матеріял, та й то не вповні (напр. , йому, як видко, не відома стаття П. Сикорського в „Кіевлянинѣ”, сгогади Міхеля, то-що), жадних архівних матеріалів він, як видко, не бачив. Взагалі-ж праця досить однобічна, мало обґрунтована, і визначається гіпотетичністю вихідного погляду. Але велика заслуга Томашівського в дослідженню Київської козаччини було констатування, що це був рух революційний, чого до нього ні один дослідник не визнавав, а також, хоч і сильно перебільшене, підкреслення зна ­ чіння історичної традиції. Другою працею була стаття І. Ігнатович під заголовком „Волненія по ­ мѣщичьихъ крестьянъ отъ 1854 по 1863 г.”; друкована вона в журналі „Ми ­ нувшіе годы” за 1908 р. Тут у книжці за травень — червень ми знаходимо добру характеристику і огляд Київської козаччини. Авторці, як видко, були ‘) „Лїтературно-Наукова Бібліотека”, ч. 29. ,6 відомі мало не всі попередні статті та мемуари про цю подію (за вийнятком, здається, статтів Томашівського, Познанського і А. Мацієвича); вона, хоч і не присвячує цілої праці цьому рухові, дає все-ж дуже солідний критичний огляд, який може вважатися за один з найбільш поважних з тих, що були в цьому питанню до праці Ігнатович. Хибою авторки була необізнаність з міс ­ цевими (з київськими) архівними матеріялами, що призвело до деяких дрібних помилок, по-друге досить позверховий огляд самих подій, і, нарешті, певний, так мовити, сантименталізм, певна застаріла думка, що розрухи з ’ являються в наслідок тільки жорстокого поводження поміщиків з селянами і т. и. ’ )• Третьою працею була стаття Л. П. Добровольського під назвою „З Київ ­ ської козаччини 1855 року” (Український Науковий збірник, Москва 1915 р., 45 — 94). Автор, як видко, не ставив собі завдання до краю дослі ­ дити історію цього повстання, — цим пояснюється його певна однобічність, а також деякі дрібні помилки в фактичному матеріялі. Він подає лиш невидані досі дуже цікаві спомини одного з учасників придушення руху, унтер-офіцера військ, а побіжно оповідає про головні центри повстання та екзекуції, і подає дуже добре підібрану й цінну літературу пи ­ тання. В своїй оцінці подій автор стоїть, можна сказати, на ґрунті своїх попередників, приймаючи твердження Ясинського й доповнюючи трохи виснов ­ ками Томашівського. Четвертою працею була стаття М. Лемке в „Красной Летописи” (1923 р., кн. 7) під заголовком „Крестьянское волнение 1855 года”. Хоч заголовок вказує на Київську козаччину, але в дійсності автор на ній спиняється дуже мало. Згадавши про неї лиш побіжно, він подає тільки біографію і історію де-Ро- зенталя, якого зве Таращанським агітатором, та Каменського, Костромського агітатора. Треба підкреслити, що тут Лемке значно переоцінює ролю Розенталя в селянському рухові (с. 132); треба також зазначити помилки в географічній номенклатурі, що трапляються в його праці (напр. він всюди Таганчу зве Таганкою). Додамо, що автор подає цікаву рідку статтю тих часів Добролю ­ бова в студентській газеті „Слухи”, в якій той надзвичайно фантастично й наївно змальовує Київську козаччину. Нарешті, мусимо спинитися ще на одній праці, яка хоч і не присвячена цілковито історії Київської Козаччини, але приділяє їй чимало уваги. Це праця М. І. Яворського, т. І „Нарисів з історії революційної боротьби на Ук ­ раїні”, що з ’ явилася наприкінці 1927-го року, коли наша розвідка була вже власно викінчена. Автор подає коротенько дані з історії повстання 1855 року і робить дуже вдалу спробу проаналізувати його з ідеологічного боку. Цією аналізою, в якій автор центр уваги спиняє на потенціях різних груп україн ­ ського селянства в часи переходу від торговельного до промислового капі ­ талізму, дослідження селянських рухів посунуто далеко наперед, в порів ­ нянню з давніми дослідниками, що мали нахил поясняти всі селянські рухи поводженням поміщиків. Не можна тільки погодитися з прибільшенням впливу прокламації де-Розенталя, якій автор надає забагато значіння. *) Цівї-ж авторки були й инші праці, в яких трапляються згадки про козаччину, але оскільки там вони побіжні, — то про них говорити ми не будемо. ,Розділ II. ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ. Ми маємо розглянути в наступних розділах хід подій 1855-го року. Ска ­ жемо наперед, що найінтенсивніше повстання відбулося в повітах Васильків ­ ському, Таращанському, Сквирському й Канівському, але зачепило також почасти і більш південні повіти. Тепер наше завдання буде по можливості з ’ ясувати ті основні причини, що викликали повстання саме на Київщині, і як-раз у цьому районі, та надали йому характеру повстання за волю, за від ­ новлення колишньої козаччини. Для цього нам треба спинитися на двох мо ­ ментах: на економічних умовах Київщини, і на історичних традиціях її люд ­ ности. Спинімося спочатку на першому. Щоб з ’ ясувати причини, чому повстання виникло як-раз у цій частині Київщини, а так само, який характер воно мало, нам доведеться поділити її на райони. Ми виділимо отже в окремий район повіти Васильківський, Сквир- ський, Таращанський і Канівський, де повстання було найінтенсивніше і вия ­ вило як-раз свої характерніші риси: прагнення до волі, бажання заволодіти поміщичою землею й відновити козаччину. По инших повітах повстання захо ­ пило людність лиш частково, переважно в районах суміжних з цими чотирма повітами; до того й домагання селян тут мали трохи инший характер і вили ­ лися переважно в економічні вимоги місцевого характеру. Але що всі ці по ­ віти з ’ єднати в один район було-б важко, ми вважаємо за потрібне поділити ці повіти на 2 райони: Радомиський, Київський і Бердичівський в один район, решту 5 південних повітів — у другий. Зрідка також ми даватимемо відомості й загальні, для цілої Київщини. З географічного погляду Київщина не цілком одностайна. На півночі переважають ліси, місцевість болотяна, ґрунт піщаний; далі-ж на південь ідуть степи, з добрим здебільшого чорноземельним ґрунтом. Поділяючи Київ ­ щину відповідно до наших районів, ми можемо визнати, що північний (І – й) район є переважно лісово-болотяний, з піщаним ґрунтом; середній — здебільшого степовий, перерізаний ярами й ланцюгами горбів, з чорноземельно-піщаним ґрунтом; нарешті південний теж переважно степовий, здебільшого з чорнозем- лею. Великої, отже, відміни між середнім, де відбулося найінтенсивніше по ­ встання, районом, та південним, — де повстання вибухло лиш частково, ми не помічаємо. Проте північний, який повстання власне цілком не зачепило, чи ­ мало одрізняється від инших двох районів. Що-до густоти залюднення, Київщина стояла в 1840 — 1850-их роках на першому місці на Україні, або на третьому в цілій Росії (після Курської й Московської губер.). Усього за відомостями 1845 року в ній було 1.704.661 душа; на одну квадратову верству припадало пересічно 38 меш ­ канців. Тим самим забезпечення землею мешканців Київської губерні було дуже погане. Коли взяти загальну кількість землі, то на одну душу припаде пере ­ січно 2,74 десятини. Коли-ж звідси відкинемо місця, що не можуть годувати людність, то ми матимемо ще гірші результати. ,8 Вся людність Київщини що-до верстов поділялася так ‘): Дворян було всього …. 62.967 Духівництва ………………………. 16.194 Купців, міщан і „граждан” . . 192.734 Селян вільних ………………………. 294.127 Кріпаків . ……………………………… 1.0 19.025 Разом …. 1.585.047 Кріпаки становили 64,3 °/о цілої кількости людности, або 82,9 °І„ усіх селян. Всю хліборобську частину людности Київщини можна поділити на такі групи: 1) власники, 2) напіввласники, що зобов ’ язані різними повинностями за користування землею, 3) наймачі земель. В першу групу ввіходять: поміщики та вільні хлібороби. В другу — сільське духівництво, поміщицькі селяни, державні (казенні) селяни, військові поселяни. Нарешті в третю ввіходять орендарі маєтків, усяких верстов: дво ­ ряни, міщани, однодворці, то-що. Розгляньмо як поділялася земля по цих всіх групах людности. Власники: Поміщики коло 3,500 душ — 810,098 дес. ріллі, — 231,4 дес. , на 1 душу. Вільні хлібороби 733 д. — 200 десятин, — 27,3 дес. на душу. Напіввласники: сільське духівництво 16.700 — землі їх увіходять у по ­ міщицькі й державні. Поміщичі селяни …. „1.006.004 душ, — 899,466 дес. — 0,8 д. на душу Державні (казенні) селяни — „ 205.498 душ, — 309,455 дес. — 1,5 д. „ Військові поселяни — „ 39.121 душ, — 72,125 дес. — 1,8 д. „ Наймачі: Дворяни й разночинці 19.100 „ Міщани й „граждане” . . . 12.200 „ Однодворці ………………………….. 64.300 „ Одставні салдати ……………….. 3.500 „ Вільні особи ………………………….. 1.060 „ наймають землю в помі ­ щиків, в держави, в міст; платять чинш. Отже 810,098 дес. поміщицької землі обробляють панщиною мільйон по- міщичих селян, для 3.500 поміщиків. А також селяни обробляють і землі ду ­ хівництва. Таким робом поміщичі селяни, за користування наділеною їм зем ­ лею, мусять ще обробляти таку-ж приблизно кількість землі й для невеликої купки поміщиків. Такий-же обов ’ язок праці лежить і на військових поселянах, а також на певній частині казенних селян, які знаходяться в орендованих ма ­ єтках. Решта-ж платить чинш. Перейдімо тепер до огляду господарства по-перше поміщиків, — бо в за ­ лежності від нього перебувало й господарство селянства, а потім вже до цього останнього. ‘) Відомості як для цієї таблиці, так і для инших, ми беремо з видання Фундуклея, „Статистическое описаніе Кіевской губерніи”, т. I — III. Оскільки матеріял, що воно подав, ми здебільшого переробляємо й комбінуємо в різні зведені таблиці, то покликатися кожного разу на сторінки цієї роботи сливе неможливо, через що ми таких посилок і не робимо. ,9 Разом поміщикам належало до 3 / 4 цілої губерні. Ї х кріпаки жили в мі ­ стах (Бердичів і Липовець), 82 містечках, населяли 965 сіл і 743 „деревні”; до того треба прилучити слободи, висілки і хуторі. Різні розділи, продажі, то-що, міняли розподіл земельної власности між власниками. Оскільки цей розподіл має великий вплив на сіль.-госп. промисловість країни, ми розглянемо його детальніше. Маєтки складалися деколи з частин села, чи містечка, деколи з цілого, а деколи навіть з кількох. А саме: Кільк. 0/ /0 Маєтки, що складалися лиш з частини села чи містечка . . 543 42,9 »» » з 1 села чи частини містечка ……………… 483 38,2 п » з 2 5 сіл ……………………………………………. 197 15,5 » з 6 — 9 сіл …………………………………. . . . 22 1,7 м « з 10 — 15 сіл ……………………………………………. 12 0.9 и м з 16 — 18 сіл …………………………………………….. 5 0,4 » з 28 ……………………………………………………………. 1 0,1 м » з 40 . . …………………………………………………… 1 0,1 » з 46 …………………………………………………. 1 0,1 п » з 98 … ………………………………………………… 1 0,1 Разом … …………………. 1.226 100 Як ми бачимо, найбільша кількість поміщиків — дрібні власники, що во ­ лодіють лиш частиною села чи містечка. Мало не стільки-ж теж неве ликих власників, що володіють одним селом. Ці невеликі власники становлять більш од трьох четвертин усіх власників поміщиків на Київщині. Але поруч з цим трапляються власники, що володіють кількома десятками сіл та містечок. Деякі з них володіють колосальними маєтками; напр., 5 / 6 усього Васильківського повіту належать одному поміщикові; величезні маєтки також у Канівському (одному поміщикові належить 1 /з цілого повіту, другому разом вони володіють більшою половиною повіту), Таращанському та почасти Черкаському. Окрім цього, треба зазначити, що ті величезні маєтки, які ми бачимо в деяких повітах, були в дійсності ще більші. Бо одні й ті ж поміщики володіли маєтками в різних повітах (напр. Браніцькі) і загальна кількість їхніх маєтків досягала величезної цифри десятин. Що-ж до розташування великих і малих маєтків, то великі трапляються найчастіш у середній і східній частині Київщини. Це зазначають дослідники й для пізніших часів, як напр. Воєйков і Загоскін для 1860-х р.: „особливо визначається той факт, що в частині, більш віддаленій від Дніпра, переважає середнє й дрібне землеволодіння; ближче-ж до Дніпра переважає велике во- ,10 лодіння, яке досягає maximum ’ a в маєтках графів Браніцьких, яким нале ­ жать до 300.000 десятин” ’ ) (переважно в повіті Васильківській). По окремих районах, що ми їх намітили раніше, поміщики-власники поді ­ лялися так: І. район (3 повіти) . . . 543 поміщика — на 1 пов. пересічно 181. II. „ (4 повіти) . . • 319 „ „ „ „ 79,75 (при ­ чому у Васильківському повіті лиш 22) III. „ (5 повітів) . . 403 поміщика — на 1 пов. перес. 80,6. Разом …. 1.265 2 ). Як бачимо, найменше поміщиків було в другому районі. Звідси можна припустити, що маєтки в цьому районі найбільші. Концентрацію-ж маєтків у по ­ міщиків можна яскраво простежити з тієї кількосте кріпаків, що належала поміщикам. Всього було ревізьких душ по вищезгаданих районах: І . . . . . 112.990 душ. II ……………. 189.590 „ III ……………. 199.000 „ Або на 1 поміщика по окремих районах пересічно припадає: І ……………….. 208,1 ревізької душі. II ….. 594 II І ……………….. 493,8 Як бачимо, найбільше кріпаків припадало на 1 поміщика другого району, себ-то району, де було найінтенсивніше повстання; отже повстання відбулося в районах, в яких були найбільші, найбагатші маєтки 3 ). Погляньмо, скільки припадало кріпаків на поміщиків в окремих районах: І РАЙОН. ’ ) Кіевская губернія. Спб. 1867, с. 13. ‘) У Фундуклея названо 1.265 поміщиків, але перевіривши його таблиці ми знайшли різні цифри; найчастіша 1.265. J ) Треба також відзначити цю досить малу кількість поміщиків в порівнянню з иншими шарами людности, що залежало, як згадано, від того, що поміщицькі мавгки на Київщині пере ­ важно дуже великі. Цікаво нагадати, що коли на Київщині (в 1860-х р.) один поміщик припадав пересічно на 1.570 инших мешканців, то в Галичині, напр., він припадав на 1.020, а в Познані на 530 мешканців. (Див., Воейковъ и Загоскинъ, Кіевская губернія, с. 15). Кільк. кріпаків на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі До 50 кріпаків …………………………….. 203 _ — _ 51-100 „ …………………………….. 87 — — — 101 300 ………………………………………… — 157 — _ 301 — 500 „ …………………………….. __ 43 _ 501- 800 „ …………………………….. — — 30 — 801 — 1.000 , …………………………….. — — 7 — 1001 — 5.000 , ……………… • . . . — — 16 Разом …. 290 200 37 16 % . . . . 53,4 36,9 6.8 2,9 ,11 II РАЙОН. Кільк. кріпаків на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі до 50 кріпаків ……………………… 61 — — — 51 — 100 » 41 — — — 101- 300 » …………………. • — 93 — — 301 – 500 » — 55 — — 501 — 800 п — — 32 — 801 — 1.000 и — — 15 — 1.001- 5.000 н — — — 19 5.001 — 10.000 » — — — – ‘ — по-над 10.000 » — — — 3 Разом ……………… 102 148 47 22 % ……………… 31,9 46,4 14,8 6,9 I II РАЙОН. Кільк. кріпаків на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі до 50 кріпаків …………………….. 87 — — ** 51-100 . ……………………… 57 — — 101- 300 , ……………………… — 107 — т- 301 — 500 , ……………………… — 63 — — 501- 800 „ ……………………… — — 38 — 801 — 1.000 ………………………………….. — — 14 — 1.001- 5.000 ………………………………….. — — — 32 5.001 — 10.000 „ ……. — — — 4 по-над 10.000 „ ……………………… — — — 1 Разом…. • 144 170 52 37 %• • • • • 35,8 42,2 12,9 9,1 Як бачимо, в першому районі переважають дрібні поміщики, що мають до 100 кріпаків включно; середніх поміщиків лиш трохи більше од третини всіх власників; великих поміщиків мало. У другому районі переважають середні маєтки (46,4°/ 0 усіх), чимала група й великих і навіть дуже великих (21,7°/о). Правда, чимало є й дрібних власників. Нарешті, в третьому районі панують теж середні маєтки, але їх менш ніж у другому районі (42,2°/о); до того сливе немає й дуже великих ма ­ єтків; більш ніж 10.000 кріпаків нараховує лиш один маєток, тимчасом як у дру- ,12 тому районі таких аж 3, причому в одному з них є до 40.000 кріпаків. Таким робом ці дані так само стверджують попереднє твердження, що повстання від ­ булося в районі з найбільшими й найбагатшими маєтками. Видко це також і з забезпечення землею поміщиків різних районів. Всього належить поміщикам 3.631.139 десятин землі (рахуючи з землею, що перебуває в користуванню їх кріпаків), разом з землями під садибами, не ­ придатними для хліборобства і т. и. З цих земель ріллі й сіножати було 2.256.130 десятин, лісу — 750.000 десятин. Не чіпаючи поки-що лісу, подивімося, скільки належало поміщикам ріллі й сіножатей по районах: І район — 646.250 десятин; на 1 повіт пересічно — 215,416,6 дес. II район — 912.500 „ „ „ „ „ — 228.125 дес. III район — 796.360 „ „ „ „ „ — 159.272 дес. Найбільше отже припадало землі поміщикам другого району. А до того на цей район, як згадано, припадала й найменша кількість поміщиків. На 1 по ­ міщика у цих районах припадало ріллі й сіножати: І району — 1.179,3 дес. II району — 2.893,3 дес. III району — 1.928,2 дес. Отож на одного поміщика другого району припадало ріллі й сіножати мало не стільки, скільки на одного поміщика І і III районів разом. Розгляньмо як забезпечено поодиноких поміщиків ріллею й сіножаттю по районах зокрема. І РАЙОН ’ ). *) Звичайно терміни малі, середні, великі маєтки, як і в попередніх таблицях, умовні. Гадаємо, що в умовах тогочасного поміщицького землеволодіння на Київщині, такий розподіл буде більше-менше слушний. Що-до кількости поміщиків, то в забезпеченню землею у Фун- дуклея при перевірці являється нове число поміщиків; г цифри-ж подані у нього в підсумках — неправдиві. В наших нижчеподаних таблицях ми виправляємо його помилки, але кількість по ­ міщиків мусимо залишити його. Кількість дес. на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі До 200 десятин …………………………………. 148 — — — від 201 — 500 десятин ………………… . 113 — — — 501- 1.000 . ……………………… — 113 — — 1.001- 2.500 , ……………………………….. — 106 — — 2.501 — 5.000 „ ……………………… — — 49 — 5.001-30.000 „ ……………………… — — — 18 по-над 30.000 „ …………………….. — — — 1 Разом ……………… 261 219 49 19 % ……………… 47,6 40,0 8,9 3,5 ,13 II РАЙОН. Кількість дес. на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі До 200 десятин ………………………………… 43 — — — від 201 — ■ 500 десятин . ……………… 51 — — — 501- 1.000 ………………………………… — 63 — — 1.001- 2.500 ……………………………….. — 94 — — 2-501 — 5.000 „ ……………………… — __ 42 — 5.001-30.000 „ ……………………… — — — 18 по-над 30.000 „ …………………….. — — — 3 Разом ……………… 94 157 42 21 % …………………… 29,9 50 13,4 6,7 I II РАЙОН. Кількість дес. на 1 поміщика Малі маєтки Середні Великі Дуже великі До 200 дес …………………………………. 87 — — — 201 — 500 . ………………………… • . 75 — — — 501 — 1.000 . …………………….. • . . — 72 — — 1 001 — 2.500 ……………………………………. — 98 — — 2.501- 5.000 . …………………………….. — — 47 — 5.001 – 30.000 „ …………………………….. — — — 34 Разом ……………… 162 170 47 34 % ….. 39,2 41,2 11,4 8,2 Коли тепер ми подивимося на ці три таблиці, то побачимо, що в пер ­ шому районі кількісно переважають знов-таки малі маєтки, — до 500 десятин. Проте чимала група й середніх. У другому натомість різко домінує (50%) група середніх маєтків, але чимала група й великих (20,1%), нарешті у тре ­ тьому панує теж група середніх власників (41,2%), але мало не така-ж і група малих; правда, кількість великих власників мало не така, як і в другому рай ­ оні (19,6%), — але зате немає таких колосальних маєтків, як там; тут най­ більші маєтки сягають до 30.000 десятин ріллі й сіножати, а там ми бачимо три ще більші маєтки: два в 60.000 дес. кожен, а один у 240.000 деся ­ тин ріллі й сіножати. Таким робом, і землею, як і кріпаками, найбільш за ­ безпечені поміщики другого району, де найінтенсивніше вибухло повстання 1855 р. ,14 Правда, лісом були забезпечені найбільш поміщики першого району. А саме, було в: І районі — 388.740 дес. на 1 поміщика пересічно — 715,9 д. II „ — 190.360 „ „ „ „ „ -615,6 д. III . „ — 170.367 „ „ „ „ „ — 422,7 д. Але коли пригадаємо, що ріллі й сіножатей мали поміщики першого району найменше (і до того значно менше ніж поміщики инших районів), то побачимо, що ця перевага в забезпеченні лісом загальної картини все-ж не змінить. Робочу силу, за допомогою якої поміщики обробляють свої землі, дають кріпаки з своєю худобою та с.-г. приладдям. Кріпаки від 18 до 60 років працюють на панщині, а молодші віком виконують легшу працю. Кількість кріпаків можна приблизно обрахувати по інвентарних списках маєтків; але оскільки не в усіх інвентарях було вказано кількість робочих селян, то щоб відшукати їх правдиву пропорцію до загальної кількости ревізьких душ, треба виключити з рахунку ті маєтки, в яких не показані робочі 1 ). За таким обрахунком в 1845 році була в маєтках така кількість робочих селян. У якому районі Кільк. ре- віз. душ Кільк. роб. чолов. у районі % чоловіків І ……………………………… 59.558 30.320 50,9 II …………………………….. 174.379 77.816 44,6 ПІ …………………………….. 182.735 85.824 47,0 Разом. . 416.672 193.960 46 2 ) З цього обчислення видко, що припадає робітників найбільш у пер ­ шому районі, найменш у II, загалом-же у всіх районах пересічно на 100 д. коло 46. Обробляють свої маєткц. поміщики худобою кріпаків, що про ню ми говоритимемо в огляді селянського господарства. Але окрім того буває ще й поміщичий реманент (воли та плуги). Це залежить не так від доброго стану господарства панів, а власне від поганого стану селян, бо значна ча ­ стина поміщичих селян не має худоби і не може виконувати тяглої панщини. Доводиться виходити на пішу панщину. Скажімо ще скілька слів про прибутки поміщиків. Головні статті прибутку їх були такі: І. Хліборобство (у вузькому розумінню). II. Експлоатація пасовиськ та сіножатей. II І. Скотарство. ’ ) Як це й зроблено у виданню Фундуклся. 2 ) 46 % — пересічна цифра в цілій Київщині, пропорційно до всієї кількости жінок у цій губ. ,15 IV. Лісове господарство. V. Оброблення сировини на фабриках та заводах. VI. Прибутки з оброку та инші збори на користь поміщика. Що-до останнього, то треба сказати про прибуток з продажу горілки (т. зв. пропінація), а саме, поміщик мав право заборонити селянам купу ­ вати десь горілку, окрім його; після складання збором, поміщик одержував з продажу горілки чистого прибутку 74,9 °/ 0 з валового, — на цілу Київщину — 872.273 р. ср. Якщо шинки поміщик здав в оренду, то селянам усе-ж міг на ­ казати купувати горілку лиш у цих шинках. Треба сказати, що селян узагалі споювали: напр. у двох великих державних маєтках, колишніх староствах Чер ­ каському і Звиногородському, в 1838 р. було шинків 142, а ще 1799 року (за люстрацією) тільки 63. Мав дохід поміщик також з чиншів, митних зборів (в містах та містечках), і т. и. Ось приблизно прибутки поміщиків Київщини (окрім мита й податків, що вже відраховані), що їх подає Журавський в виданні Фундуклея. Капітальна вартість усіх поміщицьких маєтків 142.467.600 р. ср. 3 продажу хліба ……………….. 3.425.000 р. ср. 3 цукрового буряка ……………. 412.300 „ Пасовиська й сіножаті . . . 191.070 „ Вівчарство ………………………. 127.350 „ Фабрична промисловість . . . 748.170 „ Гуральництво ………………………. 453.340 „ Ліс …………………………………….. 384.700 „ Продаж горілки ……………….. 872.250 „ Чинш і инш. збори ……………. 509.200 „ Разом …. 7.123.380 р. ср. Великий прибуток дає поміщицтву фабрична промисловість. Оскільки вона на Київщині мало не ціла належить поміщицтву, ми розглянемо її за- раз-же, після поміщицького господарства. Звичайно цей огляд буде дуже по ­ біжний; він має лиш виявити нам, чи не залежав рух 1855 р., чи характер його, від стану фабричної промисловости на Київщині. Як відомо, певна економічна непевність, перехід господарства від одних форм до нових, — творить, звичайно, непевність і соціяльну. Цим пояснюється, до речи, той факт, що перша половина XIX ст., така багата на різні аграрні за ­ ворушення: XIX вік був добою переходу від торговельного капіталізму до промислового. Збільшується обіг грошей; вже наприкінці XVIII в. торговель ­ ний капітал робить спроби набути досконаліших продукційних форм і розви ­ ток обробної промисловости дає ринок для збуту с.-г. виробів. Зростала фабрична продукція досить сильно і на Київщині. Тут певна диференціяція селянства утворила великі маси безземельного селянства, що в обробленню панської землі великої участи переважно не бере, бо обробля ­ ють панську землю переважно селяни тяглі та напівтяглі. Поміщики шукають способів, як доцільно використати цих безземельних селян, що не мають і ро- ,16 бочої худоби. За таке доцільне використання праці була фабрика. Селяни замість панщини мали дурно працювати на фабриці, ліс для дров поміщики на Київщині, надто північній, мали свій, часто мали й матеріял (як от глину, то-що). А тому будувати фабрики було так корисно для поміщиків. Отож не дивниця, що протягом найкоротшого часу на Київщині з ’ являється чимало різних фабрик та заводів. Ці фабрики давали величезний прибуток власникам. Так, у 1845 році, як обчислили сами-ж власники, фабрики дали чистого прибутку 748.170 крб. сріблом ‘). Але можна гадати, що в дійсності прибуток мусів бути (як обчи ­ слив Журавський) разів у півтора вищий. До всього, окрім прибутку з фабрик, поміщики могли використати деякі лишки своїх земель на те, щоб завести нові плантації, що могли обслугову ­ вати фабрики. Так було розведено багато бурякових плантацій, окрім того на величезних просторах поміщичих степів у південній Київщині випасали отари овець, що вовна з їх ішла на поміщичі фабрики і т. и. Розгляньмо фабричну промисловість на Київщині трохи докладніш. Поміщикам належало % усієї фабр. промисловости. Взагалі тут, як зга ­ дано, переважають у відміну проти заходу фабриканти-поміщики. Вони воло ­ діють землею й лісами, мають маси готових робітників селян, що панщиною їх можна було обробляти й землю й провадити працю на фабриках. Сама поява фабрик не мала планового характеру. Дехто з поодиноких поміщиків, щоб більше використати панщину, збудував якусь фабрику. За його прикладом пішли инші й незабаром фабрично-заводська промисловість надзвичайно буйно зросла на Київщині, надто цукроварство; почали виділяти землі для засівів спеціяльно під буряки, закладати нові фабрики, то-що. Разом у 1847 році було фабрик а ): ‘) Тут ще не обчислено чистий прибуток з млинів, гуралень, то-що. Відомо, що валовий прибуток з гуралень був 1.600.000 крб. ср. (чистого 400 тис. крб.), з пива та меду 220.900 крб. ср. (чистого — 54.900). 2 ) За даними 1848 р. Треба сказати, що у Фундуклея дані про кількість фабрик не всюди однакові, через що і в наших таблицях в деякі відміни. Фабрики, що переробляли рослин, матер. Кількість Продукція Цукроварні …. …. 56 3.584.600 Паперові ………………………………………. 2 40.700 Полотняні ………………………………… 5 2.855 Тютюнові ……………………………….. 12 12.700 Цикорні ………………………………………. 1 400 Макаронні ………………………………… 1 2.250 Поташні …………………………………….. – 8 3.760 Разом. . . 85 3.647.265 крб. ср. ,17 Фабрики, що переробляли копальний матеріял Кількість Продукція Топлярські …………………………………….. 13 93.000 Скляні ………………………………………… 12 10.600 Порцелянові …………………………………. 1 30.590 Вироби, люльок до куріння . . . 2 150 Цегельні ………………………………………… 80 114.140 Череп ’ яні …………………………………….. 3 880 1 940 Вироби, купервасу …………………….. 1 6.900 Вироблення вапна ……………………… 1 200 Вироби, каміння для млинів . . . 1 7.700 Разом.. . 115 265.100 крб. ср. Фабрики, що переробляли тварин, матер. Кількість Продукція Сукняні ………………………………………… 10 373.300 крб. ср. Шкуряні …………………………………….. 33 465.300 Свічні (св. лойові) ……………………… 11 97.100 „ (стеарин.) …………………….. 1 10.200 „ (воскові) …………………………. 5 37.300 Салотоплярські …………………………….. 2 4.4С0 Мильні …………………………………….. 7 51.400 Маслобійні …………………………………….. 2 2.130 Воскобійні …………………………………. 1 5.850 Разом. . . 72 1.046.980 крб. ср. Як бачимо, кількість і продукція вже досить поважна; і це не рахуючи гуралень, броварень, медоварень, млинів і вітряків, що їх разом було 6.294 з чималою продукцією. Заснування фабрик, окрім безпосереднього впливу на країну виробниц ­ твом, впливає також і на місцеву людність, що з неї набирається більша частина робітників, постійних і поденних. Подивімося на розподіл фабрик і заводів по містах, селах, то-що. ,18 Фабрики, що переробляли В містах В містечках В селах Кіль ­ кість Сума вироб. Кіль ­ кість Сума вироб. Кіль ­ кість Сума вироб. Рослинні мат ……………………………… 15 15.150 19 1.960.850 51 1.670.265 Тваринні мат ……………………………… 44 583.100 19 447.340 9 18.550 Копальні мат ……………………………… 19 139.810 20 14.700 75 112.320 Разом. . 78 737.060 р. 58 2.422.890 р. 134 1.801.135 р. Таким робом кількість фабрик по містах становить менш од третини всіх (28,9%), в містечках менш од четвертини (21,5%), а в селах коло поло ­ вини (49,6%). Але вартість виробів, що їх виготовляється на цих фабриках, знаходиться в цілком иншій пропорції: в містечках вона становить добру половину, по селах добру третину, а в містах тільки одну сьому частину. Причина цього полягає значною мірою в тім, що містечка й міста належать здебільшого великим власникам. Але, треба сказати, що за головну продук ­ цію і в містечках і в селах є цукрова; продукція ця між містечками й селами поділена в пропорції 25:22 (в містечках цукру виробляють на 1.907.000 крб. ср., а в селах на 1.677.000 крб. ср. ). У кожному разі, оскільки в заколотах 1855 р. переважну участь (за кількома вийнятками) брали мешканці сіл, а не містечок, то це почасти дає нам підставу казати про хліборобський, переважно, характер руху. Яскравіш промовляє за це твердження нижчеподана таблиця, що пока ­ зує розподіл фабрик та їх продукції по районах. Район Кільк. фабр. Продукція Продукція на 1 повіт пересічно Крб. ср. Коп. Крб. ср. Коп. І. ………………………………… 124 1.046.430 — 348.810 — II ……………………………………… 87 686.485 — 171.621 25 III ……………………………………… 66 3.212.740 — 642.548 — Кількість фабрик найбільша в першому, найменша в третьому районах; але не так справа стоїть з продукцією, що правдивіш, аніж кількість фабрик, виявляє розвиток промисловости. Як ми бачимо з пересічної продукції на 1 повіт різних районів, найбільша продукція у третьому районі ‘), далі у пер ­ шому і на останньому місці — у другому. Пропорція між ними (ПІ — І — II) при ­ близно така: 15:8:4. Або продукція пересічна одного повіту з III району перевищує продукцію другого мало не в чотири, а першого мало не в два рази. ‘ ) Переважно це залежить від розвитку в цьому районі цукрової промисловости. ,19 До того величезна більшість продукції другого району припадає лиш на один повіт з чотирьох, а саме на Канівський, що продукція його становить 420.090 крб. Отож фабрична продукція инших трьох повітів, де повстання було найінтенсивніше, дорівнювала тільки 266.395 крб. ср., або на один по ­ віт пересічно — 88.798 крб. 33 коп. ср., — сума порівнюючи незначна. Таким робом це дає підставу казати, що найінтенсивніше повстання ви- бухло як-раз у місцевостях не фабричних, а хліборобських. Щоб довести це ще ясніше, розгляньмо ще села повітів, де найінтен ­ сивніше вибухло повстання і виділимо ті, де були фабрики ‘), не рахуючи гуралень, броварень і млинів. Повіти Села хлібороб. Села де є фабрики. Київський …………………………………….. 6 1 Васильківський ……………………………… 24 3 Сквирський …………………………………….. 21 — Таращанський ……………………………… 22 3 Звиногородський …. 5 — Гуманський …………………………………….. 16 — Канівський …………………………………….. 32 7 Черкаський …………………………………….. 13 — Разом 133 14 о / /0 • 90,9 9,1 ! ) Як бачимо, навіть у повітах найпромисловіших найактивніше пов ­ ставали села з хліборобською, а не з фабричною людністю; до того тут ми бачимо такі значні хліборобські центри, як от сс. Черкас, Насташки — Ва ­ сильківського; Валява — Черкаського; Красилівка, Станиславчик, Тишівка — Таращанського пов. та инші. Крім того виділяються подекуди села з багатьма фабриками, що одні лиш не беруть участи в заколотах у цілому районі. Напр., Сахнівка Канівського повіту, що разом з с. Нетеребками і м. Корсу ­ нем, одні лиш не брали участи в хвилюваннях цілого величезного Корсун- ського маєтку — мають кілька величезних фабрик. Так само й с. Старостинці Сквирського пов., та инші. Правда, треба зазначити, що деякі з сіл з суто- хліборобською людністю мають досить розвинені ремества, як напр. с. Ісайки Канівського повіту, але це одиниці. ‘) Дані ці ми вибиравмо у Похилевича, „Сказаніе о населенныхъ мѣстахъ Кіевской гу ­ берніи”. Правда, цілком можливо, що дані про фабрики у нього не зовсім повні. Проте, гада ­ ємо, що й з таким припущенням наслідки наших підрахунків радикально не зміняться, а в загаль ­ них рисах лишаться такі-ж. 2 ) 3 цих 14 сіл лиш у 2 в кілька фабрик (2 і 3), в решті по одній, це переважно невеликі суконні та цукроварні. ,20 Скажемо ще кілька елів про економічне становище сільського духівниц­ тва, оскільки воно відіграло в повстанню 1855 року чималу ролю. Це допо ­ може нам виразніше уявити причини тої зненависти селян до духівництва, що різко позначилася у цьому повстанні. В Київщині в 1845 р. було всього ду­ ховних осіб, як ченців, так і білого духівництва з родинами 8.560 душ, або самого духівництва (без родин) — попів 1.550, причетників — 2.036. Окрім того заштатніх священиків — 45, причети. — 183. Біле духівництво на селі одержувало платню від держави на причт. Кільк. священ. і церковн. служителів у причті. 1 класи ’ ) ……………. 508 крб. ср. 7 2 » ……………….. 478 6 3 ,, ……………….. 272 3 4 », ……………….. 222 4 5 „ . 202 4 6 „ …… 156 2 7 V …………………………… 116 2 Р. 1844 на всі сільські причти Київщини видано 334.813 крб. ср. Треба сказати, що великих парафій першої та другої класи на Київщині сливе не було. Це видко з нижченаведеної таблиці. Кількість причтів Райони Класи Разом І II II І IV V VI VII І …………………. — 1 10 24 120 76 76 307 II 1 — 12 57 166 75 81 392 III …………………. — 3 8 53 203 101 117 495 Разом 1 4 30 134 489 252 274 1.184 Як бачимо, загалом найбільше причтів п ’ ятої, а потім сьомої й шостої класи. Але в II районі, районі повстання, духівництво заможніше. Тут не тільки найчисленніша група причтів п ’ ятої класи, але й чимало й вищих клас. Зокрема, коли ми візьмемо села цього району (не чіпаючи инших ра ­ йонів), що брали найактивнішу участь у повстанню 1855 року, то ми поба ­ чимо, що причти їх належали загалом до середніх клас * 2 ). *) Класи залежать од того, яка завбільшки парафія. 2 ) Вибираємо дані про це у Похилевича. ,21 А саме, у 47 найактивніших селах цього району причти належали: Класи Кільк. причт Відсоток усіх ПІ …………………………… 3 6,4 IV …………………………… 15 31,9 V …………………………… 20 42,6 VI …………………………… 4 8,5 VII …………………………… 5 10,6 Як бачимо, в цих селах найбільш причтів п ’ ятої і четвертої клас; шо ­ стої й сьомої є тільки коло однієї п ’ ятої всіх причтів. Беручи на увагу, що по инших районах, причти шостої й сьомої класи становлять куди вищий (41,14°/о) відсоток можемо визнати, що в селах, де найінтенсивніше вибухло повстання, духівництво було найзаможніше. Це стверджує й наділ землі у духівництва. Як відомо, наділяли його землею в поміщичих маєтках, — поміщики, в державних — держава. 1844 року в поміщичих маєтках Київщини було всього виділено духівництву 44.185 де ­ сятин 79 кв. сажнів ріллі й сіножати. Таким робом на одного церковно- чи священно-служителя припадало пере ­ січно 12,1 десятини. Але оскільки так звані церковнослужителі (дяки, пала ­ марі, то-що) мали наділ далеко менший ’ ), то попи мусіли мати що-найменше якихось 20 — 30 дес. кожен. Але пересічний наділ у селах II району, що найактивніше виступали 1855 р. , ще більший. А саме, коли ми візьмемо ті села, де наділ причта ві ­ домий * * * 2 ), і поділимо на кількість церковно- і священно-служителів 3 ), то пересіч ­ ний наділ землі буде 14 десятин. До того попи, яким ішла головна доля цієї землі, в цих селах становлять тільки 29,1°/о усього причта. Крім того, по де ­ яких окремих селах, а до того найактивніших, пересічні земельні наділи ще вищі. Напр., у таких селах попам належало: ’ ) А саме, при двохчленному причті попові належало % землі, у 3-х членному — поло ­ вина. Див. відповідне поясніння Синоду в „Алфавитномъ указателѣ каноническихъ поста ­ новленій*, що їх склав Калашніков. СПБ. 1902 р. ’ ) Ми беремо ці дані знов у Похилевича, Сказ, о насел. мѣстн. Кіевск. губ. 3 ) Що ми можемо вирахувати, знаючи класи їх причтів. у с. Брилівці . . . . 69,75 дес. у с. Біліївці . . . . 29,25 „ у с. Сквирці . . . 56,25 „ у с. Вінцентівці . . 39 у с. Кожанці …. 37,5 „ у с. Пустоварівці . 30 у с. Моринцях . . . 35,25 „ у с. Красилівці . . 38 у с. Самородні . . . зз у с. Карапишах . . 38 у с. Антонові . . . 39,5 „ Окрім того, як покажчик добробуту попів мусимо відзначити, що оброб ­ люють цю землю поміщичі селяни панщиною, яку попи, як признається дехто з них самих, роблять иноді дуже важкою. ,22 Отож духівництво на Київщині, власне попи, були фактично дрібними поміщиками; і коли вони поступалися дійсним дрібним поміщикам кількістю своєї землі, то зате мали ще й платню від держави і добрі прибутки за треби й з инших зборів. До речи, рівночасно, й ідеологічно наближаються попи у ці часи до по ­ міщиків. Коли раніше, напр. у XVIII ст., сільське духівництво на Правобережжі було тісно звязане з селянством, — як своїм походженням, так і своїм еконо ­ мічним рівнем, психологією, а часто й освітою, — то з переходом Правобе ­ режжя до Росії наприкінці XVIII ст. становище міняється. Тепер православне духівництво дістає всі права й матеріяльні вигоди, а рівно-ж із затурканої опозиційної групи, звязаної безпосередньо з селянством, ворожої панству й урядові, раптом виходить і опиняється поміж упривилейованими верствами людности. Тепер піп стає помічником і спільником уряду й поміщика; помі ­ щик дає йому землю й кріпаків для оброблення цієї землі, уряд трактує його як свого агента. Через це змінюється й психологія духівництва; правда, така зміна йде поволі. Ще на початку XIX ст. серед духівництва помічається певна неодностайність і хитання. Але в середині цього століття попи вже виразно опановують своє нове становище, робляться сами дрібними поміщи ­ ками й любісінько експлоатують та гнітять селянство, що раніше було таке близьке їм і з яким і досі йде нижче духівництво. Яскраво це (за кількома вийнятками) й позначилося як-раз підчас Київської Козаччини ‘)• Розгляньмо тепер становище поміщичих селян. До цієї групи ввіходять селяни-хлібороби й дворові люди. Селян-хліборобів було — 1.000.004 душі, за ревізією 1845 р., за поміщичими-ж інвентарями цього-ж року, разом з двора ­ ками, їх було 1.007.256 душ. Зростання людности тут надзвичайно невеличке; за 48 років кількість поміщицького селянства зросла на 13%, себ-то на ’ /і% що-року, тимчасом як инша людність на I і /1% що-року. Причини цього малого зростання — великі втечі селян в суміжні степові губерні, звільнення потроху селян на волю, — (на оброк), а так само, безперечно, велика смертність селян, через еконо ­ мічні умови та поміщичі жорстокості. Найменший приріст людности бачимо у селян у пов. Гуманському, Сквирському й Липовецькому. Кількість дворових 1845 р. була за ревізією — 6.501 чоловік (без жінок). Вони поділяються на чотири групи — а) приписані до маєтків, Ь) приписані до власницьких домів по містах, с) дворові, за яких власники представили за ­ безпечення в 240 крб. асигнаціями г ) і d) дворові, за яких власники дали підписки 3 ). ‘) Докладніше див. про це нашу статтю „Духівництво в селянських рухах Правобережжя в середині XIX ст. “ . Україна, 1928 р., кн. 2, сс. 95 — 110. а ) Ні приписані до маєтку, ні до дому, але за яких поміщик уніс в забезпечення внеску податків. а ) Так само не приписані, в забезпечення внеску податків з яких власники дали підписку. ,23 Було: чол. жінок Приписаних до маєтків ………………………. 3.584 3.334 ’ „ до домів ………………………….. 930 1.190 За яких поміщики внесли гроші …. 15 4 „ „ „ дали підписку …. 1.756 1.933 Що-до національности мало не всі селяни — українці. Не рахуючи двораків, всі селяни становили 172.192 господарів. Поділя ­ лися вони на кілька розрядів: 1) тяглі, що мають не менш від однієї пари во ­ лів, своєю чергою вони поділяються на господарів: плугових — плуг з 3 парами волів, четверних — 2 пари волів, потрійні — 3 воли, і парні, або пооди ­ нокі — 2 воли. 2) Напівтяглі, — 1 віл, чи одна коняка; 3) піші, що не мають робочої худоби; хоч подеколи до піших зараховано такі господарства, що мають одну голову худоби, але за незаможністю їх не можна вживати для тяглої панщини. 4) Городники, що не мають робочої худоби і ріллі, а тільки хату й город. 5) Халупники, — здебільшого без жадної власности. За даними 1845 року по всій Київщині господарів було: Тяглих ………………………… 23 % усіх господарів. Напівтяглих ……………………. 7 % „ „ Піших ……………………………. 55 % „ „ Городників ……………………….. 9 % „ „ Халу пників …………………….. 6 % „ „ Разом. . . . 100 % Ці цифри показують, що над основною селянською працею, — хлібороб ­ ством, могла власне працювати тільки невелика частина господарів, тяглі й напівтяглі ( 30 % ) і може невеличка частина піших. Що-до окремих районів господарі-селяни поділялися так: Район Тяглі й напівтяглі гг • 111Ш1 Городники й халупники Разом І ………………………………………………. . 11 ……………………………………………… ПІ ………………………………………………………… 15.884 ч. 20.528 . 16.087 „ 16.951 ч. 30.925 » 47.502 » 3 594 ч. 11.709 . 9.012 „ 35.429 ч. 63.162 „ 72.601 „ Або в відсотках: Район Тяглі й напівтяглі Піші Городники й халупники Разом І ………………………………………………………… 43,7 % 46,5% 9,8% 100% II ………………………………………….. • 32,5% 48,9% 18,6% 100% III ………………………………………………………… 22,2% 65,4% 12.4% 100% Як бачимо, тяглих і напівтяглих найбільше в 1-му районі; піших — у третьому, а халупників і городників у другому. Звичайно, що найбільша ,24 кількість тяглих господарів ще не свідчить про перевагу їх заможносте в да ­ ному районі. Навпаки, може бути, коли групи тяглих, напівтяглих рівно-ж і піших великі, що земля припадала-б на більшу кількість господарів, і наділи окре ­ мих господарств є невеликі; натомість у другому районі, де тяглих і піших лиш трохи більше од 4 /ь усіх селян, наділи окремих господарств мали-б бути більші. Занотуємо ще той факт, що в другому районі безземельних городників і халупників — найбільший відсоток; зокрема в цьому районі дуже познача ­ ється Таращанський повіт, де безземельних (городників і халупників) мало не половина (47,9 %) безземельних усього цього району (4 повітів). Розгляньмо тепер, як тут було забезпечено селян землею. Всього всякої землі було в них 1.232.179 дес. Лежали вони під садибами, городами та ко ­ ноплищами, ріллею, сіножатями. А саме, як обрахував Журавський: Повіти Під сади ­ бами, конопл. городами Рілля Сіножаті Всього землі Київський ………………………………………….. 7.832 53.323 17.688 78.843 Радомисл. . …. . . 15.127 121.669 39.915 176.711 Васильківський . ….. 21.560 86.582 20.429 128.571 Сквирський . …………………………… 9.801 86.359 17.595 113.755 Бердичівський …………………………… 7.907 79.105 20.731 107.743 Липовецький …………………………………….. 9.857 71.673 15.186 96.716 Таращанський …. … 13.897 86.514 18.260 118.671 Гуманський … ……………………… 13.660 66.996 15.149 95.905 Звиногородський ………………………………… 16.259 76.077 6.590 98.926 Чигиринський ‘) ………………………………… — 37.770 — — Черкаський …………………………………….. 15.974 53.110 10.325 79.409 Канівський ……… 13.373 80.351 5.498 99.222 Що-до панської землі, селянська земля була в такій пропорції: на 100 дес. панської ріллі припадає 111 дес. селянської, на 100 д. панської сіножати припадає 65 десятин селянської. Цей брак сіножатей відбивається на можливості утримання худоби у селян. У поміщиків-же, до того, через ве ­ личезні простори сіножатей, процвітає скотарство (зокрема плекання тонко ­ рунних овець). ‘) Про Чигиринський повіт всіх відомостей нема. Цікаво відзначити, що взагалі наділи ріллі селянам по всіх повітах дуже малі, а сіножаті мають тільки селяни тяглі й напівтяглі; піші-ж сіножатей сливе не мають. ,25 Подивімося, скільки пересічно припадало ріллі й сіножати на окремого господаря (усіх категорій) по окремих повітах: Повіти На 1 господ. дес. На 1 господ., не рахуючи го ­ роди. і халупн., Дес. Київський …………………………………………. 7,72 8,21 Радомиський …………………………………….. 12,63 14,36 Бердичівський • • …………………. 8,81 9.85 Васильківський ………………………………… 8,86 10,32 Сквирський ………………………………… 8,35 9,07 Таращанський ………………………………… 6,89 10,03 Канівський …………………………………….. • 5,55 6,17 Липовецький …………………………………….. 7,31 7,99 Гуманський ……………………………………… 7,1 8,11 Звиногородський ………………………………… 6,25 7,29 Чигиринський ’ ) ………………………………. • 3,22 3,88 Черкаський …………………………………….. 4,34 4,85 Як бачимо, на першому місці стоїть Радомиський повіт. Але, коли ми пригадаємо, що ґрунт у цьому повіті найгірший у Київщині, то буде безсум ­ нівним, що цей великий наділ дає селянам Радомиського повіту значно менше, аніж селянам инших повітів їх значно менші наділи. Коли-ж, отже, не брати на увагу цей повіт, то, рахуючи без халупників І городників, — які орної землі і сіножатей однаково не мали (а тому числити без них буде вірніше), на першому місці стоїть забезпечення селян Васильківського повіту, на дру ­ гому — Таращанського, далі: Бердичівського й Сквирського, — себ-то, за вий- нятком Бердичівського, повіти, в яких повстання вибухло найінтенсивніше. По районах забезпечення селян землею виглядало так: Район Кільк. дес. землі пересічно на 1 господаря Кільк. дес. землі пер. на 1 госп. без городи, і , халупн. І …………………………………….. 9,69 10,79 11 …………………………………….. 7,27 8,93 111. ’ ) . • ……………………… 6,91 8,07 ‘) Для Чигиринського повіту немає всіх даних (напр., нема відомостей про сіножаті). Ко ­ ли-ж ми збільшимо вищезгадану цифру на 27 “/о (бо по инших повітах рілля стоїть у цій пересічно пропорції до инших земель), то ми матимемо для цього повіту 4,4 дес., та 5,31 д. ’ ) Рахуючи з Чигиринським повітом, що кількість його ріллі збільшено на 27°/о. ,26 Як бачимо, найбільший пересічний наділ у першому районі; але коли ми згадаємо, знов-таки, що мало не половина (більшість Радомиського й ча ­ стини Київського й Бердичівського) цього району має ґрунт мало придатний для хліборобства, то ця цифра не буде здаватися такою великою. Далі йде наділ у другому районі, на кінці — наділ третього. Подивімося зокрема, які були пересічні наділи по деяких селах, що брали активнішу участь у повстанню 1855 р. ’ ). У селі Бесідці Таращанського повіту за інвентарем 1847 р. було селян: тяглих 27 господ., піших — 219 госп. Всього було у них 2.097 десят. 774 сажні ріллі й сіножатей, або на кожного господаря пересічно припадало 8,5 дес. (на 1 тяглого-ж 13 дес. 408 саж. ріллі і 2 дес. 468 с. сіножати; на одного пішого 6 дес. 1404 саж. і 1 дес. 234 с. сіножати). Або у всьому цьому маєтку (Красилівському) за інв. 1852 р. в с. с. Красилівці, Бесідці. Ти- шівці, Баштечку і Нагірній, що всі брали більшу чи меншу участь в роз- рухах, було 651 двір селян, землі-ж у них усього 6.293 дес. і 5.497 сажн. проти 5.895 д. 3801 саж. панських, або на один двір пересічно припадає 9,7 землі, або самої ріллі (її було у селян — 4.800 д. 128 с., а у поміщика 2.949 д. 1329 саж.) — 7,4 дес. Земля вся найкраща чорноземля. У с. Березні Сквирського пов. за інвентарем 1840-х р. було господарів тяглих 24, піших і напівтяглих 214, халупників — 11, городників 8, всього 257. Землі у них було всього 1.558 десятин (ріллі 121 0 ½ дес., сіножати — 2 0 2 ½ дес., під садибами і городами 142 д.) з загальної кількости 3.984 3 / 4 дес. На 1 господарство селянське пересічно припадало понад 6 дес., або без город ­ ників і халупників — 6,5 дес. Окрім того селяни користуються панським лісом до будівлі, хмизом для опалу і пасовиськом для худоби. У с. Антонові Сквирського повіту, за інвентарями 1847 — 8 рр. було тяглих — 22 господ., пі ­ ших — 234, городників — 6. Всього 262 господ. На 1 тяглого пересічно при ­ падало — 9 дес. 1257 сажн.; на 1 пішого 4 дес. 2253 с. ріллі, 1 дес. 1551 с. сіножати, разом 6 дес. 1404 сажн. Або всього пересічно їм належало ріллі 7,4 дес., або без городників — 7,6 дес. У с. Логвині Сквирського повіту було в першій половині (пом. Добровольського) за інвент. 1840-х рр. господарів тяглих — 32, піших 24, городників — 9, всього 65. Землі-ж у них (з усієї кіль ­ кости 810 3 / 4 Дес.) було — 426 ½ дес. Або на 1 господ, пересічно припадало 6,5 дес., або без городників 7,6 дес. У другій половині (пом. Подгорського) за інвентарями 1840-х рр. — господарів тяглих — 51, піших 44, городників — 8; всього — 103 госп.; землі-ж (з усієї кількости 1739 3 / 4 дес.) у них було 766 дес. На 1 господаря пересічно припадало 7,4 дес., а без городників — 8,1 дес. У с. Біліївці, Сквирського пов., за інвентарями 1840-х р. було господа ­ рів тяглих — 32, піших — 89, городи. — 6, — всього 127. Землі-ж (з усієї кіль- ’ ) Користувалися ми для цього викупними справами 1860-х років, К. Ц. Іст. Арх. ім. Антоновича, фонд. „Кіевскаго Губерн., по крестьянскимъ дѣламъ Присутствія ” , спр. No X» 493, 991, 1264, 629, 1355,5, 1916, 1455, 117, 691, 1014, 1017. Користувалися ми також і иншими ана ­ логічними справами, але з них виявити земельний наділ селян 1840 — 1850-х років нам не по ­ щастило. ,27 кости 1658 д.) у них було 832 дес. На 1 госп. пересічно — 6,5 дес., без го ­ родників — 6,9 дес. У с. Шкарівці, Васильківського пов., за інвентарями 1847-х рр. було господ, тяглих — 54, піших — 82, разом 136. На 1 плугового господаря пере ­ січно припадає наділ у 25 дес. 588 сажн., на четверного — 17 д. 510 сажн., на тяглого по 12 дес. 1494 сажн., на пішого — 8 дес. 78 саж. Всього-ж ріллі й сіножати 1410 дес. 766 саж. На 1 господаря пересічно — 10,4 дес. Як бачимо, пересічні наділи в цих селян, що брали найактивнішу участь у заколотах 1855 р., чималі. Яскравіше видно це з нижченаведеної таблиці: У селах Пересічно: наділ дес. зем. на 1 госп. Ііерес. наділ дес. зем. на 1 госп. окрім городників Бесідка ………………………………… 8,5 ? У всьому Красилівському ма ­ єтку (Бесідці,Красилівці,Ти- шівці, Баштечку і Нагірній) 9,7 ? Березня ………………………………… 6 6,5 Антонів ………………………………… 7,4 7,6 Логвин 1 пол. …. 6,5 7,6 . 2 . ………………….. 7,4 8,1 Біліївка ………………………………… 6,5 6.9 Шкарівка …………………………… 10,4 ? Пересічні наділи, отже, від 6 дес. до 10,4 дес. на 1 господарство. Маємо ще кілька відомостей про наділи в деяких селах, що брали чималу участь у заколотах; але тут, на жаль, цифри господарів відомі нам тільки для 1860-х р., через що наділи є ніби-то дуже малі. Для того ми зменшимо кількість дворів на 20 %, виходячи з обрахунку зростання кількости усієї людности у Київщині на 1 %% що-року; тим більше, що хоч узагалі зро ­ стання людности було менше, але в цьому районі пересічно воно мало бути більш-менш таке, що видно з деяких поодиноких випадків ’ ). У с. Виковій Греблі, Васильківського пов., у 1860 р. було 149 госп. (тягл. — 5, піш. 104, город. — 40), отже після зменшення — 120. Землі у 1847 р. 859 дес. 822 сажн.; або на 1 госп. пересічно 7,2 дес. Без городни- ків-же (визначивши кількість городників на 20 % менше, ніж у 1860 р., себ-то в 1847 р. їх мало бути 32) — 9,6 дес. У с. Матюшах, Васильківського пов., у 1860-х р. було 205 господ, (тяг ­ лих 21, піших 119, городників — 65, або 31,7%); за зменшенням — 164. ’ ) Напр., у Шкарівці 1847 р. — 136 госп., в 1860-м — 185, — збільшення, отже, — на 36%. У Антонові — 1847 р. — 262 ч., в 1860-м р. — 303; збільш, на 15,6 %. і т. и. ,28 Землі-ж 1847 р. — 1167 д. 1776 с. На 1 госп. пересічно — 7,7 дес., без го ­ родників — 10,4 дес. У с. Трушках того-ж повіту кількість господарів у 1860-х рр. було 332 (тяглих — 32, піших 202, городників — 98, або 29,5%); за зменшенням — 266. Землі-ж у них було у 1840 х р. (ріллі й сіножати) 1780 дес. Або на 1 го ­ сподаря пересічно припадає 6,7 дес., без городників — 9, 7 дес. У с. Федюківці, Таращанського пов., у 1860-х р. було 206 госп. (тяг ­ лих — 16, піших 130, городників — 60); за зменшенням — 165. Землі-ж (ріллі й сіножати) — 891 дес., або на 1 госп. пересічно — 5,4 дес., без городни- ків-же — 7,6. Як бачимо, наділи все-ж чималі. Вийняток — тільки Канівський повіт, хоч і тут тяглі та піші селяни забезпечені землею непогано. Так у м. Таганчі й с. Поташні в 1860 рр. було 552 госп. (з них тяг ­ лих — 45, піших — 209, городників — 298, або 54%) після зниження — 442. Землі-ж у них було 1765 дес. 2349 саж.; або на 1 господаря пересічно при ­ падало 4 дес., або без городників – 8,6 дес. У с. с. Ключниках, Голяках, Мельниках було в 1860-х рр. 408 госп. (тяглих — 53, піших 236, городників — 119); після зменшення — 327. Землі-ж у них за інвентарем 1847 — 8 рр. було 1692 д. 2283 саж. Або на 1 госп. пересічно припадало — 5,7 дес., без городників-же — 7,3 дес. У с. Ситниках — 84 госп. (з них городників — 9); після зменшення — 68. Землі-ж у них було за інвентарем 1840-х рр. 375,5 дес. На 1 госп. пе ­ ресічно — 5,5 дес.. без городників — 6,3 дес. Як бачимо, тут наділи значно менші. Але коли відкинути колосальну масу городників, що живуть, очевидячки, з заробітків, як у хліборобів, так і на фабриках, то хліборобська людність вся забезпечена не дуже погано. Загалом, як бачимо, наділи в цих селян, тяглих і піших, за кількома вий- нятками, чималі ‘). А втім, деякі вийнятки з цього свідчать, що й менш за ­ можне селянство цього району брало загалом чималу участь у розрухах. Забезпечення землею селян поодиноких розрядів цієї групи було не од іакове, а саме: тяглі піші Ріллі мали до 6 дес. на господ. . . . 5.573 77.945 V W 6 — 12 дес. „ … 30.627 17.071 по-над 12 дес. . . 12.900 440 Сіножати мали до P /г Дес. на господ. . . 15.289 79.714 172-472 Д. „ ■ • 35.307 15.306 по-над 47а Д. „ 777 64 Більшість тяглих (63,1°/о), отже, володіють наділом від 6 до 12 дес , тимчасом як більшість піших (81,8%) до 6 дес., власне навіть до 472 (бо таких близько половини всіх піших господарств). ’ ) Хоч, звичайно, останні цифри в тільки ілюстрація, а не цілком повне виявлення того ­ часного селянського забезпечення, — бо все-ж-таки відсоток зростання людности міг не для всіх цих сіл бути однаковим. ,29 Земельне забезпечення селян буде ще яскравіше видко, коли ми візь ­ мемо забезпечення ріллею поодиноких господарів різних районів незалежно від їх розряду. 1-Й РАЙОН. Кільк. ріллі на 1 госп. Без ріллі госп. Мало за- безп. госп. Серед, за- безп. госп. Добре за- безп. госп. 0 …………………………………….. 3.685 — — — до 3 дес. …………………………………….. — 1.709 — — 3 — 6 „ …………………………………….. — 11.765 — — 6-12 . …………………………………….. — — 14.165 — 12-15 …………………………………………….. — — 3.222 — 15-21 …………………………………………….. – — — 1.866 21-24 „ …………………………………….. — — 17 Разом …………………………. 3.685 13.474 17.387 1.883 % ……. . 10,1 37,0 47,7 5,2 У першому районі панують, отже, середньо забезпечені господарства. Проте, це цілком вірно за умовою, що означення середнього забезпечення для цього району буде таке саме, як і для инших; ця-ж умова, беручи на увагу иншу якість ґрунту мало не в половині цього району, — буде не цілком правдива. ІІ-Й РАЙОН. Кільк. ріллі на 1 госп. Без ріллі госп. Мало за- безп. госп. Середньо за- безп. госп. Добре за- безп. госп. 0 …………………………………….. 19.495 — — до 3 дес …………………………. , . . . . — 388 — 3 — 6 …………………………………………….. — 22.004 — 6-12 „ …………………………………….. — — 16.220 12-15 …………………………………………….. — — 4.761 — 15-21 „ …………………………………….. — — — 294 — — — — 19.495 22.392 20.981 294 % …………………………. 30,9 35,4 33,2 0,5 і ,зо ПІ-Й РАЙОН. Кільк. ріллі на 1 госп- Без ріллі госп. Мало за- безп. госп. Середньо за- безп. госп. Добре за- безп. госп. 0 10.358 — — — до 3 дес. — 2.364 — — 3- 6 „ — 44.832 — — 6-12 „ — — 12 747 — 12-15 „ — — 1.696 — 15-21 „ — — — 604 21 і більш. — — — — Разом …………………………. 10.358 47.196 14.443 604 7о …………………………. 14,4 65,0 19,9 0,7 У третьому районі натомість різко панує малозабезпечена група. Але найцікавіше становище у другому, найважливішому для нас, районі. Господарі тут поділяються на три, близьких одна до одної кількісно, групи: незаможних, маломожних і середньоможних. Отож одна частина може хлібо ­ робити, друга — тільки частково, і нарешті третя група становить численну безземельну групу, групу пролетаріату сільсько-господарського типу (про працю цієї групи скажемо згодом). Худобою селяни забезпечені мало. Тільки тяглі та, до певної міри, на- півтяглі мають воли, коні, корови. Здебільша-ж селяни мають тільки дрібну худобу. На жаль, брак певних відомостей не дає нам змоги скласти відповід ­ них точних таблиць і нам доводиться вдовольнитися приблизними пересічними підрахунками. Всього великої худоби ми бачимо в 1840-х роках у селян ’ ): Район Кількість рога ­ тої худоби Кількість коней І . . . …………………. 113.735 11.872 II …………………………….. 133.397 9.856 ПІ ………………………… . 131.183 7.763 ‘) Хоч треба зазначити, що ці дані мабуть менші од середньої цифри худоби на Київ ­ щині, бо 1844-го року сталася велика пошесть на худобу. ,31 Або на 1 господарство пересічно припадало: Район Рогатої ху ­ доби Коней І …………………………….. 3,1 0,3 II ………………………… . 2,3 0,2 III …………………………….. 1,8 0,1 Найбільш, отже, худоби припадає на 1 господарство першого району, далі йде другий, на останньому місці третій. Але ці дані не є цілком правдиві, бо справжня кількість худоби, що припадала на одне господарство, залежала від кількости безземельних, що не мали й худоби ’ )• Отож у районах, де було найбільш безземельних, забезпечення худобою инших господарів було трохи чи не найвище. Дрібна худоба складається з овець та свиней; їх було всього: свиней — 263.100, овець — 605.300. На 1 господарство припадало пересічно 1,52 свині і 3,51 вівці. Але розподіл дрібної худоби між господарствами теж був, безпе ­ речно, неоднаковий, бо годівля дрібної худоби все-ж вимагала наявности ріллі, сіножатей і городів, а їх чимала частина господарств не мала. Тому безперечно, що переважна більшість дрібної худоби знов-таки припадає на господарства тяглі й напівтяглі. Загалом беручи, утворюється така ситуація: хлібороблять мало не сами тільки тяглі та напівтяглі господарі; піші, що дорівнюють 55 °/ 0 усіх господа ­ рів, здебільшого, за браком худоби, сами не обробляють свої дільниці, а чи винаймають їх тяглим господарям, що обробляють їх своїм реманентом за допомогою найманої, переважно, сили, чи, в кращому разі, наймають худобу знов-таки у цих тяглих господарів. Взагалі, треба підкреслити, що з цих тяглих господарів виробилася вже, що зазначають і сучасники, певна група майбутньої дрібної сільської буржу ­ азії. Мало не все хліборобство на селі в їхніх руках, як зазначає Журавський * 2 ). Далі, хліборобство у них вже не є засіб тільки на те, щоб безпосередньо вдовольняти свої потреби; воно вже стає за засіб для набуття певного при ­ бутку, а на це вже потрібно певний розрахунок, погодження з обставинами, сприятливими чи несприятливими за-для виробництва й збуту хліба. Через те, напр., * після неврожаю, підупаду цін на хліб, то-що, тяглі селяни змен ­ шують площу своїх засівів, за кращих обставин — поширюють 3 ). *) Власне й землею селян наділювано залежно від худоби, що нею вони могли обробляти ідей наділ. 2 ) Статист, описаніе, т. II, с. 314. *) Ibidem. Скупчує в своїх руках ця заможніша група й різні промислові заклади, чи, точніше, експлоатує їх. Часто орендує вона млини, чи частіше вітряки ,32 у панів. Це дає їм чималі прибутки. Намагається ця заможніша група дістати певний зиск і з пасічництва, залюбки над їм працюючи, найчастіше в півден­ них повітах, як от Звиногородському, Гуманському, почасти Липовецькому. Вибиваючися в світ, це заможне селянство не жалує праці і не спиня ­ ється ні перед чим. Воно тисне й сусіднє селянство, даючи йому гроші, харчі та инші речі набір, під відсотки, воно допомагає йому в голодні роки, щоб потім захопити собі його майно, або найчастіше скористатися його землею, що воно бере в заставу за борги ‘). Поруч з цими багатіями є чимала група середняцького та незаможного селянства і, нарешті, група цілком безземельного селянства, так-би мовити пролетаріату сільсько-господарчого типу; його експлоатує та використовує та-ж сама сільська майбутня буржуазія. Ця диференціяція села мусіла чи ­ малою мірою штовхати селянство як-раз до розрухів. Не дивно, що повстання 1855 го року виникло саме в другому районі. Тут, як ми бачили, селянство було найбільш подиференційоване. Воно різко поділя ­ ється на три групи. Тут не дуже велика, але дуже заможна, група переважно з тяглих і напівтяглих селян. Далі подібна група незаможницького, пере ­ важно з піших, селянства і, нарешті, чимала група цілком безземельного се ­ лянства (яку утворюють частина піших, а так само городники й халупники). Тенденції у всіх цих груп були різні, але мета одна спільна, — воля й земля. Заможна група прагнула захопити землі й дістати волю, щоб виби ­ тися вільно на ринок з своєю хліборобською продукцією; незаможне селян ­ ство, придушене різними повинностями (про це трохи далі), що їх заможне селянство не так різко відчувало, прагнуло звільнитися від них та придбати землі, щоб вільно хліборобити. Прагнуло волі й безземельне селянство. За головний прожиттьовий засіб безземельних були заробітки. Ідуть на заробітки вони й до поміщиків (чи до своїх-таки, чи суміжних), часто йдуть й до своїх-же селян, до заможніших і почасти середняків, що не можуть сами обробити свою землю. Ідуть вони так само, за згодою поміщика, в сусідні землі на заробітки, часто наймаються до різних підрядчиків на різні роботи, або йдуть працювати здільно на фабрики, хурщикують, беруться приставляти збіжжя до Одеси, працюють на лісових промислах, то-що… Правда, треба сказати, далеко не всі селяни йшли на заробітки за згодою свого пана. Дуже багато піших селян, городників та халупників, підо впливом страшних злиднів, ішли, не діставши дозволу од поміщика, під загрозою, що по повороті з них буде стягнуто за ці всі вільні від панщини дні. Як писав Радомиський справ ­ ник, у Радомислі була сила селян, що їх можна було найняти за дуже не ­ високу платню: „причина ихъ скитаній — недостатокъ хлѣба и нужда въ по ­ душныхъ”. Чигиринський повітовий маршалок скарживсь, що селяни втікають або йдуть на заробітки, потайки, на степову Україну (Новоросію), і що тамтешні поміщики їм потурають. Але ці втікачі й там не засиджувалися, а часто йшли в суміжні держави, ішли й до Басарабщини 1 2 ). Чимала-ж кількість селян 1 ) Труды Вол. Эконом. Об-ва 1845, с. 230 — 231. -) Н. М. „Матеріалы для новѣйшей исторіи Юго-Западнаго Края”, Кіев. Ст., 1899» кн. VI, с. 428 — 9. ,33 звичайно на зиму поверталася додому і зазнавала кари за свою провину, але, перезимувавши, вона знов на-весні розходилася за поміщиковою згодою, а ча ­ стіше без неї, на заробітки по сусідніх повітах. Найчастіше це бувало в пів ­ денних та середніх повітах Київщини: звідси селяни йшли в т. зв. Новоросійські степи та Чорноморщину, де брак робочих рук встановив на них чималі ціни. Селянин-наймит узагалі-ж в один день на Київщині міг пересічно виробити: В північній смузі: , г • 1 ЯГЛ1 Піші Жінки Влітку ………………………………………………… 20 к. ср. 14 к. ср. 10 к. ср. Взимку …………………………………………….. 15 . 9 „ 5 „ В південній смузі 22 ‘І2 к. ср. 12 % К. ср. 8 ‘І2 к. ср. Взимку …………………………………………….. 18 ’ / 2 » 10 „ 7 „ За приблизним обрахунком харчів того часу ця праця може про ­ харчувати: за 1 день праці може годуватися — тягл. 17 д., піший 13, жінка коло тижня. Ці заробітки, безперечно, чималі й показні. Але на перешкоді отриманню значних заробітків стояв у безземельної людности як-раз поміщик, що часто не пускав селян на заробітки, а коли й пускав, то здирав собі за це саме великі побори. Оця саме неможливість дістати великі заробітки, що так ва ­ били незаможне селянство, і мусіла як-раз викликати його обурення й при ­ мушувати його до рухів. Зокрема така ситуація найбільше загострювалася у ІІ-му районі. Тут, як ми бачили, безземельне селянство було найчисленніше; до того вихідні заробітки були для них за головний засіб до життя. Коли в 1-му та ІІ-му ра ­ йонах численні фабрики й заводи мусіли цілком зайняти руки не тільки ма- лочисленних безземельних селян цих районів, але дати підробітки й пішим (середнякам), — то в другому районі фабрики безперечно не могли дати за ­ робіток безземельному селянству. Ще такий заробіток можна припустити по ­ части для Канівського повіту, де фабричну промисловість розвинено було все-ж чимало, але, як згадувано, половина всіх городників і халупників у цьому районі припадала саме на Таращанський повіт, де фабрик було обмаль. Безземельна людність цього повіту мусіла йти на заробітки, переважно хлі ­ боробські, здебільшого по-за цим повітом; тут як-раз заборона поміщика і му ­ сіла викликати найупертіший опір та розрухи. Перейдімо тепер до повинностей селян поміщичих. Ми розглянемо їх тільки побіжно, щоб виявити, які обтяжливі були вони для селянства, та щоб з ’ ясувати, для яких груп вони були в цілому найважчі. ,34 Повинності й податки селян не мали сталих форм. Кожен поміщик при ­ значав панщину, яку хтів, ні з чим фактично не рахуючися й ні на що не вважаючи. Правда, вже існували на Правобережжю інвентарі в поміщичих маєт ­ ках, де було перелічено землі та вгіддя, землі, що ними користувалися селяни, та панщина й повинності, що вони відбували. Але існування інвентарів не зава- джало широкій економічній експлоатації селян. Цьому сприяла по-перше не ­ обов ’ язковість інвентарів для поміщиків ’ )) їхня різноманітність та несталість і, нарешті, беззахисність селян. Отож, не дивниця, що справжнє становище селян цілком не відповідало інвентарним положенням. Головні повинності селян були в основних рисах такі: панщина, пригони (постійні кілька днів праці на тиждень на полі) та згони, або ґвалти (ек- стренна праця у важливих випадках усіх селян); окрім того були 1) шарварки, будівельні праці (між ними й лагодження гребель, шляхів, то-що), що їх ви ­ конували чоловіки та жінки; 2) підвідна повинність та нічна варта, — вико ­ нують самі чоловіки; 3) праця на городах, прядіння, ткання, то-що , — самі жінки. Окрім того існували подекуди ще инші типи праці, як от толока, даремщина, то-що, а так само датки натурою, або грішми, — данина з кожного господарства. Панщина в 3 повітах Правобережжя, за поданими Бібікову 1840 р. відо ­ мостями, мала такий характер. У пов. Радомиському на Київщині, Гайсин- ському на Поділлю, та Володимир-Волинському на Волині, панщина в 2 / 3 ма ­ єтків (переважно на Волині) відбувалася з двору, ’ /з з душі. Відбування пан ­ щини від двору, там де двір має в собі багато родин, було легше, ніж з душі. Але річ у тім, що парцеляція селянських наділів зачепила й двори, і в 40-х ро ­ ках більшість дворів були малосімейні. В середньому панщина з душі (так само, як перевести малосімейні двори на душі) була така 2 ): 3 дні з чоло ­ віка і 3 дні з жінки на тиждень, дуже рідко по 2 і сливе ніколи по 4. Окрім звичайної панщини, селяни відбували ще літні дні (звичайно 12 — 15 днів) у літо. Окрім того на селян накладувано певні данини. Якесь певне відно ­ шення між даниною, панщиною, шарварками простежити не можна. Як каже Ор. Левицький, „высшая денежная дань 2 р. 40 к. встрѣчается въ тѣхъ имѣ ­ ніяхъ, гдѣ шарварковъ 12, лѣтнихъ 12 и по 3 дня барщины съ хаты. Можно лишь сказать: въ тѣхъ имѣніяхъ, гдѣ барщина съ души, тамъ почти нѣтъ де ­ нежной дани и шарварковъ” 8 ). Натуральні податки були дуже різноманітні; найважчий з них було постачання лісових продуктів, що залежало від сильного зменшення лісів. Правда, ці натуральні податки давалися не в усіх маєтках. Ці всі податки й панщина, коли-б справді їх додержувалися поміщики, були-б не дуже важкі для селянського господарства. Але річ у тім, що нав ­ справжки становище селян було не зовсім таке; до того дві причини надзви ­ чайно ускладняли селянські повинності: перша з них було повільне понево ­ лення їх з економічного погляду, друга — урочна система. ’ ) Игнатович, Помещичьи крестьяне накануне освобождения, с. 193, вид. III, 1925 р. ’ ) Власне, мала бути. а ) О р. Левицкій, „О положеніи крестьянъ Юго-Западн. края во 2-ой четверта XIX ст., Кіев. Стар. 1906 р. ки. VII — VIII, с. 261. ,35 Що-до першої причини, ми маемо дуже цікавий матеріял, поданий у Ор. Левицького; матеріял цей, правда, стосується до Поділля, але його можна прийняти і для Київщини. Це записка проскурівського повітового „стряпчого” Савченка, що її подано Бібікову в 1840 р. Десятирічні спосте ­ реження в різних повітах, переконали „стряпчого”, що „отеческія намѣренія правительства, при настоящемъ образѣ управленія помѣщиками крестьянъ, не могутъ имѣть полнаго успѣха”, бо селяни окрім панщини та данин мали пла ­ тити ще державні податки. Але, не маючи ніколи вільних грошей, селяни сами зробити цього не можуть і за них платять поміщики, вимагаючи за це потім відробітку, звичайно в куди більших розмірах, аніж навсправжки було б по ­ трібно за виплачену за селян суму податків. Так само давали прибуток по ­ міщикам позики хлібом і иншими продуктами, а також господарським при ­ ладдям, що вони давали найбіднішому селянству, а те мало за позики згодом відробляти. Звичайно, продукти поміщик оцінює за найвищими цінами, ро- бочі-ж дні селян оплачує разів у 3 — 4 менш од дійсних цін. Взагалі, всі ці обрахунки регламентує й встановлює сам поміщик довільно, без жадного контролю й додержання будь-яких норм. Через це селяни нарешті опиняються у страшенній заборгованості й у такому становищі: половину тижня вони пра ­ цюють на панщині безплатно за інвентарем, решту у відробіток за борги. Доходить до того, що селяни обробляти свої поля мусять за дозволом од економії і страшенно їх запускають. Часто поміщики посилають селян за панщину в далекі подорожі по камінь, ліс, або з збіжжям, чи нарешті пере ­ ганяють їх улітку до иншого якогось маєтку на роботу. Підчас цих подоро- жів селяни мусять харчуватися сами й харчувати худобу, купуючи здебіль ­ шого харчі в дорозі, за дорогу ціну, а до того часто й худоба їхня, ви ­ снажившись, гине. Тоді поміщик звичайно дає свою худобу, — але в борг за підробітки. Отож, зазначає Савченко, „безпрестанное употребленіе крестьянъ въ ра ­ боты для отбытія барщины, положенной инвентарями, для отработки долговъ ихъ и для зарабатыванія даваемаго имъ продовольствія, лишаетъ ихъ возмож ­ ности самыми тяжелыми трудами пріобрѣсти какое-либо состояніе. Работан- ные ими дни, очень низко оцѣненные въ сравненіи съ понесенными трудами, не удовлетворяя въ долгахъ помѣщиковъ, удерживаютъ крестьянъ въ такомъ по ­ ложеніи, что они всегда работать обязаны и отлучиться для заработковъ изъ селенія не въ правѣ, гдѣ работа ихъ, противъ платы помѣщика, по меньшей мѣрѣ болѣе чѣмъ въ три раза принесла бы имъ выгоды” ’ ). За другу причину такого становища селян були, так звані, уроки. По ­ міщик давав певну працю селянам, обраховуючи, що її має бути зроблено, скажім, в один день, часом як навсправжки ця праця вимагала, скажімо, три. Так, напр., Волинський губернатор Лашкарьов у листі до Бібікова давав кілька прикладів таких уроків. Напр., поміщики призначають селянам в день про ­ їхати, підчас посилки з транспортом, по 60 верстов; навсправжки-ж віз на вагах може зробити в день 20 або найбільш ЗО верстов; до того наванта- ‘) Ор. Левицький, op. cit., 268 — 270. ,36 ження та розвантаження продуктів або лісового матеріялу в цей час не вхо ­ дить. Далі, клапоть землі призначений для оранки в один день, ледві чи може бути заораний і в 1’/ 2 . День жнив рахують у 1 ’ [ 2 копи, до того часто таких великих, що й у два дні їх не поставиш. Окрім того селян часто віддають у найми для сплаву лісу по річках у міста Херсон, Миколаїв, то-що, причому плоти та байдаки спускаються в середині травня, а люди повертаються на ­ зад вже коли замерзне ріка. „Находящимся на сплавномъ промыслѣ половину времени отсутствія засчитывается за барщину, а за остальную половину по ­ лучаетъ отъ владѣльца весьма умѣренную заплату, несмотря на то, что одежда его въ одно лѣто отъ дождей совершенно истреблена и что одинъ день сихъ трудовъ стоитъ гораздо больше, чѣмъ два дня настоящей барщины” ’ )■ Окрім такої урочної праці, селян посилали перевозити військо, лаго ­ дити шляхи та для инших повинностей, зараховуючи ці дні разом з невід- робленими урочними за селянами в борг, що вони мусіли відробити згодом у дні, що належалися для оброблення селянських земель. І не дивно тому, що в селянина, як про це вже пригадував проскурівський стряпчий Савченко, не було коли обробляти свої поля й його господарство було здебільша зруй ­ новане * 2 ). Ось як описує селянські поля радомиський справник у своїм по ­ віті: „Осиротѣлыя поля, лишенныя рукъ земледѣльца, дичаютъ, ибо наемъ хлѣбопашцевъ на плоты за готовыя деньги слишкомъ выгоденъ помѣщикамъ для временнаго извлеченія доходовъ,- — хлѣба въ семъ уѣздѣ весьма мало, запасные магазины пусты, крестьяне терпятъ нужду, помощь владѣльческая своимъ крестьянамъ слабѣетъ. Неурожаи почти ежегодные, не съ причины атмосферы и непостоянныхъ погодъ, а отъ неупотребленія рукъ въ должномъ количествѣ на выработаніе земель подъ засѣвъ, а даже и огородовъ, на самыхъ пескахъ поселенныхъ” 3 ). ’ ) О р, Левицький, op. cit , с. 262. а ) Ми тут, як і взагалі в цьому розділі, беремо становище більшости селян; безперечно, невеличка купка заможніших селян сюди не ввіходить. 3 ) Ор. Левицький, op. cit., с. 263. ■*) Семевскій, Крестьянскій вопросъ, т. II, с. 503. Важке становище селян примусило адміністрацію звернути увагу на це. Наслідком цього з ’ явилися інвентарні правила 1847 р. До речи, треба сказати, що на швидке вироблення їх чимало вплинула небезпека повстання, подібнога до австрійського в 1846 році. Ці інвентарні правила, треба визнати, були до ­ сить корисні для селян: в їх основу лягли інвентарні повинності середньої ваги * ). Але багато тут було недоговореного, неясного і т. и., це давало змогу поміщикам для їх надужиття. Дуже важливу ролю відігравали тут згонні дні, що їх належало відбувати селянам. Кожен робітник мусів відбувати 12 згон- них днів, причому поміщик мав право вимагати від селян по одному згонному дню на тиждень, а „за згодою” з селянами і два. Оскільки згонні дні зви ­ чайно відбуваються влітку, а „згода” була, безперечно, фікцією, то наслідком цього виходило, що, напр., тяглий селянин у страдну літню пору мусів з 6 робочих днів тижня відбувати власникові 3 дні панщини з худобою та ,37 2 згонних, — разом 5 днів ‘)• Коли-ж ще на тижні траплялося свято, то й ос ­ танній день селянина гинув марно. Коли-ж відбувати по два згонних дні на тиждень, то всіх згонних днів стане на 6 тижнів, увесь час косовиці та жнив. Окрім того, треба сказати, всі згонні дні спадали повним тягарем на селян тяглих і тому багато з них почали спродувати свою худобу, щоб перейти в стан піших ‘-). За друге основне (окрім неясности правил) джерело для поміщицьких надуживань було „урочное положеніе”. Воно й після того, як запроваджено інвентарні правила, залишилося в силі, а крім того не було точно окреслено; в результаті панує й далі перевантаження селян працею, яка на багато разів перевищувала те, що вказували інвентарі. Ось як пише про ці уроки суча ­ сник, Михневич (на нього ці уроки зробили таке вражіння, що він зве час з 1847 по 1861 роки — урочним): „Самое тяжелое для крѣпостныхъ время — это были уроки. Наступала косовица и на одного дѣйствительнаго косаря отмѣривались полосы и на его жену и на его дѣтей, если они уже ходили на панщину. Во время жнивъ было тоже, и неразъ случалось видѣть, что на 2 — 3 десятины отмѣренныя, какъ уроки для всѣхъ лицъ семьи, жнетъ одна душа, мужъ или жена; съ по ­ недѣльника до субботы они не кончали работы, а съ понедѣльника начина ­ лись уже новые уроки. На себя работали люди только по ночамъ и Богъ знаетъ, какъ выдерживала ихъ натура этотъ сверхчеловѣческій трудъ. Но осо ­ бенно трудна была молотьба. У крестьянина жена и двое дѣтей отбываю ­ щихъ барщину, положенную на 4 души, экономія выбрасываетъ по 3 копы, т. е. всякая душа должна была отбывать въ недѣлю 3 урока, и бѣдный му ­ жикъ цѣлый день первый только носитъ изъ скирды 12 копенъ въ свой сто ­ жокъ, и затѣмъ молотитъ и молотитъ, а если до субботы не кончитъ уро ­ ковъ, то его молотятъ” 3 ). Чи були ці важкі уроки загальнорозповсюджені, а так само, чи зникло цілком відроблення боргів, що так гнітило селян перед запровадженням єди ­ них інвентарних правил, на жаль, для Київщини з певністю сказати не можна. Скажемо трохи про розміри панщини та різних инших повинностей на Київщині після того, як запроваджено інвентарні правила 1847 року 1 )- Для цього наведемо кілька родів панщини. А саме, ми подаємо за Жу- равським 5 ) дані по кількох маєтках, де панщина була більше-менше однакового типу. До того-ж мусимо зробити кілька уваг. Так, господаря розуміють як голову родини, що складається з чотирьох, більше-менше дорослих осіб: батька й матери — робоча сила, а так само сина й дочки — напівробоча. Пан- *) Ф. Вороновъ, „Крестьянская реформа въ Юго-Западномъ краѣ. По личнымъ во ­ споминаніямъ”, Вѣстникъ Европы, 1900 р., серпень, с. 763. 2 ) Самаринъ, Сочиненія, т. 11, в. 1 — 2. Про це свідчать так само архівні справи, що ними користувавсь автор. 3 ) „Воспоминанія подольскаго старожила”. Кіев. Стар., 1898 рік, кн. II, с. 50. 4 ) Дані про ці податки, повинності та панщину ми подаємо за „Статистическимъ описа ­ ніемъ Кіев. Губерн.” Фундуклся, 1852 р. ®) Ibidem. ,38 щину й податки подається в переводі на гроші, обраховуючи оплату робочих днів за тогочасними місцевими цінами. Кількість обов ’ язкових днів на тиждень приймається в 3 — 4 дні, хоч треба сказати, що навсправжки кількість їхня мусіла, безперечно, перевищувати фактично цю цифру подану за інвентарями. Міра повинпостів на кожну десятину селянської ріллі Господаря плугового Четверного Парового чи взагалі тягл. Пішого Всього за оцін. Робітн. днів Всього за оцін. Робітн. ДНІВ Всього за оцін. Робітн. ДНІВ Всього за оцін. Робітн. ДНІВ Крб. к. Крб. К. Крб. к. Крб. К. І. Дані про 5 маєтків (18.725 рев. душ.). Од- бувається панщина від кожної душі пересічно 6 30 28*/ 5 8 19 37 10 79 57 3 / 5 13 10 98 11. Дані про 5 маєтків (20 тис. ревіз. душ). Панщину відбувають від родини чи від дво- ру пересічно ….. 2 33 21 2 94 22 4 31 38 1/ 5 5 5 64 2/ 5 ПІ. Дані 2 маєг. (16.235 рев. душ.) Панщ. від ­ був. за кількістю робо ­ чих душ у родині пе- ресічно ………………. 7 45 23 ½ 6 73 28 12 29 54 1/ 5 15 9 103 1/ 5 IV. Дані 3 маєг. (57.427 рев. душ ). Панщина складна. Влітку від рев. душ, а взимку від родини пересічно . . 3 68 26 ½ 5 22 33 6 91 45 ½ 8 36 73 Всього тут є дані про 116.000 душ: ці дані вірні для більшости маєтків. Насамперед ми мусимо відзначити той факт, що чим менше в селян за ­ собів відробляти, тим більша панщина. Через таку систему, селяни плугові й піші фактично одробляють може й однакову кількість праці, тимчасом як плугові селяни мають землі в багато разів більше, ніж піші. Тут, можливо, позначається давня практика. Передше всі, хто мав одна ­ кові наділи, працювали однаково. Тепер-же, пани, не хотячи зменшувати пан ­ щину, зробили инший модус для відбування панщини, щоб не зменшити її кількість і не збільшити заразом земельного наділу. Правда, трапляються по ­ одинокі маєтки, де певну відповідність між працею й кількістю наділу пере ­ ведено в життя, але таких маєтків дуже не багато. Взагалі-ж, треба визнати, що фактично панщина, навіть ця, що вказана в офіційних документах, була дуже важка. Окрім того, панщина від душі, або змішаного характеру, важча, аніж від двору. Приймаючи загальний обрахунок тодішніх засобів до життя (які подає Фундуклеєве видання, т. 11, ст. 329), ми побачимо, що на вироблену поміщи- ,39 кові платню за 1 десятину, господар (усіх районів — беремо загальні пересічні цифри) сам міг-би прожити: Тяглий плуговий …………………… . якихось 168 день. Четверний ……………………………………………. 216 „ Паровий чи взагалі тяглий ………………….. 306 „ Піший …………………………………………………… 372 „ Халупники й городники роблять панщину рівно. По багатьох маєтках їх примушують працювати цілий рік по 3 дні на тиждень, що є дуже важко, оскільки землі вони не одержують і мусять жити з заробітків по людях, на що у них сливе не лишається часу. Окрім цього всього були ще инші праці, що про них вже почасти згаду ­ вано: шарваркові й літні дні, праця в поміщикових садах, обмащування бу­ дівель і тому подібне; виконання їх звичайно було урочне, деякі з них на- кладувано довільно. Окрім того селяни відбували сторожу по добі при пан­ ських будівлях і т. и. Селяни також виконували певні обов ’ язки: війтів, ота ­ манів, пастухів, то-що. Зате вони звичайно панщини не робили й одержу ­ вали платню, але землі не мали. Були ще деякі „речові” збори: курки й инший дріб, яйця, гриби, горіхи, ягоди, то-що. Кількість цих зборів різна: напр., з плугового господаря 4 курки і 40 яєць на рік. Збори з сільських проми ­ слів: з бджільництва, ткацтва, рибальства, то-що. Напр., кожен пасічник має що-року в-осени віддати поміщикові ’ / іо своїх вуликів, чи колод; або по 2 фунти і одній кварті меду з вулика на рік. Ганчарі подекуди платили 2 крб. на рік з горна і т. и. Отож, можна вважати, що панщина на Київщині в середньому була ніяк не менша од трьох днів на тиждень з кожної особи (як чоловіка так і жінки). Бо, коли навіть були маєтки, де селяни працювали тільки три дні від родини, то окрім цієї панщини на них накладалося стільки обов ’ язків та податків, що в переводі на робочі дні вийде теж не менш од трьох днів на тиждень з кож ­ ної людини. В деяких-же маєтках панщина була ще більша. Приймаючи загальною мірою селянських повинностей три дні на тиж ­ день з душі, і залічивши туди всі инші внески, податки, то-що, на користь поміщиків, зробимо певні обчислення повинностей, що обтяжували поміщичих селян на Київщині. Відповідно до різниці цін на селянську працю, поділяємо дні панщини на 6 груп: чоловічі тяглі з худобою, літні й зимові дні, чоловічі піші, без ху ­ доби, літні й зимові, та жіночі літні й зимові. Літні дні рахуються з 1 березня по 1 листопада, решта зимові. Отож, рахуючи по три дні на тиждень, на кож ­ ного робітника та робітницю припадає зимових днів 105, літніх 51. Тому за кількістю робочих осіб у родинах тяглих і піших, селяни відбувають таку панщину: Літніх Зимових Чоловічих днів тяглих ……………….. 7.350.530 3.570.245 „ „ піших ……………….. 13.352.640 6.485.563 Жіночих днів ……………….. 20.603.100 10.055.922 Разом ……………….. 61.418.000 днів. ,40 Сюди ще треба додати робочі дні городників з їхніми родинами та халуп ­ ників, що становлять на Київщині 32.400 чоловіків та мало не стільки-ж жінок. Обчислімо-ж скільки потрібно було навсправжки робочих днів на об ­ роблення поміщичих маєтків. Задані для цього обчислення правлять: 1) простір панської орної землі та сіножатей, за інвентарями маєтків, 2) середня кіль ­ кість днів за тими урочними робочими положеннями, що існували на Київщині в 1840-х роках, потрібна на те, щоб цілком обробити одну десятину ріллі й прибрати одну десятину сіножати. Кількість землі тут береться 2 /з загальної кількости (оскільки одна третина гуляє). На оброблення 1 десятин — 10 тяг ­ лих днів і 18 піших (з цих 10 днів на жнива — можуть бути жіночі); на ко ­ совицю та возовицю 1 дес. сіножати — 9 днів: 2 тяглі і 7 піші. Отож кількість днів потрібна на оброблення усіх панських полей та сіножатей: На оброблення ріллі 540.069 д. . . . КІЛЬКІСТЬ днів т 1 яглих • Піших 5.400.690 9.720.142 На косовицю та возовицю сіножатей 545.771 1.910.088 Разом робочих днів . . 17.576.691 Отож на повне оброблення всіх полей та сіножатей поміщиків потрібна тільки одна чверть усіх робочих днів панщини, приймаючи її за трьохденну з робочої душі. Близько двох третин панщини виконують самі чоловіки; останню третину — чоловіки й жінки разом. Вирахуємо тепер, скільки на кожну родину різних груп припадає робо ­ чих днів, потрібних на оброблення панської землі; досі ми розрахували її за кількістю робочих душ, що припадають у середньому по l ’ /з чоловіка та І 1 /) жінки на одну родину. Отже на кожну родину припадає 208 чоловічих і 208 жіночих робочих днів, що їх є 140 літніх і 68 зимових. Проти цієї міри панщини справжня потреба була така (рахуючи тільки літні дні і тільки чо ­ ловічі: жіночих не рахуємо). Потрібно літніх робочих днів для повного оброблення панської землі На родину тяглу На родину пішу Рілля …. . .117’/., 111’/» Сіножать . . . . 11 227s Разом . . 128 ‘/, 134 ,41 Коли ми вирахуємо, скільки в переводі на гроші мусіли-б давати селяни замість панщини, то ми побачимо таку картину: Разом 7.232.350 крб. сріблом. Літні Зимові Вартість панщини від родини тяглих чоловічих 1.598 430 638.530 „ днів жіночих днів ……………… 700 750 221.110 Вартість панщини від родини піших чоловічих 1.781.620 657.900 „ днів жіночих днів …………………. 1.212.890 421.120 Або на кожну родину поміщичих селян припадало внеску крб. сріблом На родину тяглу …………………… • … 60 крб. річно „ пішу …. ……………….. 42 крб. 70 к. На дві ревізькі душі (чолов. і жіноч.) . 14 крб. 40 к. На кожну десятину сел. землі припадало 5 крб. 89 к. Що-до инших умов, за яких відбувалася панщина, то зазначимо, що робочий вік рахувавсь: чоловіків від 18 до 55, жінок 16 — 50; напівробочий — чоловіків 14 — 18, жінки 12 — 16. Подекуди примушувано працювати дітей до 12 років. Коли дні були хмарні й працювати було неможливо (або й сливе не ­ можливо), то селяни мусіли потім відробити. Коли селянин бував легко хорий, то мусів відробити як одужує; при великій хоробі їх здебільшого звільняли. Коли вмирав господар, то його участка забирали до економії, жінку-ж одзволювано від панщини і вона мала жити з заробітків. Зробимо кілька висновків з матеріялів, що ми їх подали в цьому розділі: 1. Найінтенсивніші розрухи виникли в середній Київщині, що трохи різниться й географічно від північної й південної. 2. У цьому районі поміщиків найменше, але зате вони здебільшого найбагатші і маєтки їх найбільші в цілій Київській губерні. Рівно-ж найба- гатше в цьому районі й духівництво. 3. Розрухи відбулися переважно в хліборобському, а не фабричному, районі і брали найактивнішу участь у ньому, отже, селяни-хлібороби. 4. Пересічний земельний наділ у селян району розрухів є чималий. До того, оскільки група безземельних велика, земельний наділ решти селян, зе ­ мельних, мав бути ще вищий. 5. Диференціяція селянства в районі розрухів найрізкіш виявилася. Це висувало виразніш окремі ідеали усіх груп селянства й примушувало селян енергійніше прагнути до їх здійснення. 6. Дані господарства селян Київщини свідчать, що за головний мотив розрухів у заможніших груп було прагнення до вільної продукції на ринок хліборобських виробів та побільшення своєї землі. Натомість у бідніших ,42 груп домінувало бажання вільного заробітчанства, без регулювання та втру ­ чання пана. Середняцьке селянство, відчуваючи найбільш гостро економічний гніт поміщичої економії, шукало в розрухах головне знесення панщини та вільного свого господарського розвитку. Розділ III. СОЦІЯЛЬНІ УМОВИ СЕЛЯНСТВА КИЇВЩИНИ. Змалювавши економічні причини повстання 1855 року, спинімося ще коротенько на соціяльно-політичних умовах, в яких перебували селяни Київ ­ щини наприкінці XVIII і в першій половині XIX століття. Спустошення Київщини в другій половині XVIII ст., згони й нова ко ­ лонізація, поставили її селянство у XVIII ст. трохи у відмінне від инших частин Правобережжя становище. Величезні державні (староства) та панські (латифундії) маєтки, відмінні в них, особливо староствах, умови перебування селянства, слободи та лекші повинності, все це, як ми сказали, виді ­ ляло Київщину з-поміж инших частин Правобережної України. Не спиняючися тепер на цьому докладно, — це ми зробимо, обговорюючи історичні причини повстання, — скажемо кілька слів про становище селян на Київщині, а почасти взагалі на Правобережжі, в другій половині XVIII стол. Перші часи слобід досить швидко минають. Поміщицтво починає швид ­ ким темпом відновляти фільварочне господарство, збільшує чинш, переводить селян на панщину, то-що. Воно намагається дістати як-найбільший зиск, як ­ найбільш експлоатувати селян, щоб мати найвищі прибутки. Але ці прибутки йшли не на те, щоб поширити сталий й змінний капітал, а лиш на показну розкіш і розгул, яким так завзято піддавалося панство ’ )• Не шукаючи прибутків у промисловості, не маючи сталих ринків для експорту, поміщицтво намагається здобувати потрібні йому кошти з безпо ­ середньої фільварочної експлоатації селянства, яка так гнітила це селян ­ ство своїм хижацьким характером, висмоктуючи з нього додаткову працю. Не маючи сил самостійно боротися з поміщицтвом, селянство шукає захисту за старими традиціями в Московської держави, сподіваючися звідти собі допомоги та визволення. Тому не дивно, що приєднання Правобережжя до Росії у 1793 р. викликало велику радість селянства, що сподівалося тепер дістати волю. Але його надії не справдилися. Рівно-ж не здійснилися побою ­ вання тутешніх поміщиків: вони не тільки не загубили ані крихти своєї влади, але дістали ще більшу. Коли вони трохи постраждали з національного по ­ гляду (хоч і то в пізніші часи), зате чимало виграли з соціального . Тепер поміщикам вже не доводиться давати якісь пільги чи землю се ­ лянам, — тепер на їхньому боці стоїть закон, що підтримує (і, що далеко важливіше, має силу і змогу підтримати) їх економічну політику. Тепер не ‘) Про це див. в мемуарах та оповіданнях історичних польських. Напр. хоч-би у Ролле, „Opowiadania historyczne” і т. и. Зібрано деякі дані у Єфименкової, „Южная Русь”, т. І, с. 118 і далі. ,43 страшні втечі: влада знову повертає кожного втікача до панського маєтку. Правда, деколи цього втікача можуть не знайти, але не завсіди; взагалі-ж втечі карають, втікачів ловлять і садовлять знову на землю. У допомогу поміщикам Росія дала також реальну військову силу, яка має припинювати всі завору ­ шення і незавдоволення селян. Правда, поміщики офіційно втрачають юри ­ дичну владу над селянами, але з другого боку все-ж значна частина цієї влади фактично лишається у них; натомість-же вони здобувають дуже багато матеріяльних вигод. Спираючися на владу, поміщики починають відбирати від селян надану їм землю, касують всі давні пільги та слободи, обкладають селян дуже важ ­ кими податками та повинностями. Таким робом, треба підкреслити, становище поміщиків, відколи Київщина перейшла до Росії, дуже покращало: вони ді ­ стають багато матеріяльних вигод від цього переходу і починають мститися на селянах за всі давні їх пільги та слободи. Становище селянства стає над ­ звичайно важке і розпачливе. Всі їхні старі надії та віра в Росію раптом гинуть ‘). Одиноким лиш виступом уряду проти поміщиків-шляхти, був виступ у сфері національній, та й то він не мав великого успіху. Катерина сама ще хотіла трохи русифікувати київське поміщицтво. Але вона підійшла до цього не з боку ослаблення польської шляхти-поміщицтва, а запровадження тут росій ­ ського. Для цього конфісковано величезні маєтки уніятських катедр та дер ­ жавні землі й роздано їх „за вислуги” російським дворянам. Таким робом економічне становище поляків-поміщиків не погіршало, бо їхні права що-до селян збільшилися, оскільки їх тепер підпирала реальна влада, а з другого боку маєтки їх цілком заціліли. Ще краще стало їх становище за часів імп. Павла. Вони цілковито були зрівняні в правах з російським дворянством і ді ­ стали навіть певну національно-класову автономію (право з ’ їздитися на сей ­ мики, обирати з-поміж себе суддів, маршалків і т. и.). Так було і далі за Олександра. Як каже О. Левицький, г ) вотчинна влада панів польських „надъ милліонами коренного украинскаго населенія, подъ защитою русскихъ законовъ, выросла до размѣровъ, неизвѣстныхъ въ эпоху польскаго владычества, когда помѣщикамъ и во снѣ и на яву грезился призракъ гайдамака”. Становище селян отже стало, як ми вже згадували, далеко важче. Але, не вважаючи на це, на них, окрім збільшення повинностей і податків на пана, ще було накладено й державні податки, а так само й рекрутчину, від чого звільнювано поляків та жидів. Тому не дивно, що селянам Київщини після приєднання до Росії, було навіть важче, ніж підчас Руїни (Левицький, ibidem). Таке становище тривало до польського повстання 1830 — 31 рр. Як відомо, польська шляхта організовувала загони для повстання і на Київщині. Але тут становище для повстання було несприятливе. Селяни дуже вороже ставилися ‘) Антоновичъ В. Б., Арх. Ю. Зап. Р. ч. VI, т. II. ’ ) Ор. Левицкій, О положеніи крестьянъ Юго-Зап. Края въ 2-ой четверти XIX ст., К. Ст. 1906, С. 233. ,44 до поміщиків і тому, коли-б уряд покликав їх, щоб приборкати польський рух, то вони легко-б (подібно до того, як це було в Галичині в 1848 р., хоч там трохи більшу ролю відограв момент національний) придавили повстання. Та уряд цього боявсь, бо в його очах це було порушення основ кріпацтва. Тому вся участь селян Київщини в ліквідації повстання обмежилася лиш тим, що вони ловили повстанців по лісах і видавали їх урядовій владі. І за це, за свою до ­ помогу уряду, вони надзвичайно сильно постраждали згодом, коли повстання було приборкано. Уряд узагалі не дуже суворо карав панів-поміщиків і значна частина з них повернулася до своїх маєтків і почала мститися над селянами за те, що вони брали участь в ловленню повстанців. їх, по-перше, катовано, від ­ давано в рекрути та засилано до Сибіру, по-друге, їм збільшено ще податки і повинності. Це останнє робили з подвійною метою, — по-перше помститися над селянами, по друге — – поліпшити своє матеріяльне становище, що постраж ­ дало через великі втрати на повстання. Ось як каже про це В. Я. Шульгин: „Не лучше, если не горше, была участь тѣхъ которые остались дома ’ ). Ру ­ ководясь кромѣ мщенія принципами крѣпостной политической экономіи, по ­ мѣщики и арендаторы видѣли въ усиленіи панщины и повинностей всякаго рода вѣрный источникъ для поправленія состоянія потрясеннаго революціей” 2 ). Правда, згідно з указом 1831 року (1-го серпня) адміністрація мала карати тих поміщиків, котрі почали карати селян за те, що вони брали участь в придушенню польського повстання; таких поміщиків мали віддавати під суд, а маєток секвеструвати. Але з другого боку наказувано місцевій владі сте ­ жити, щоб це правило не могло стати „поводомъ къ неповиновенію законной власти ихъ (селянъ. С. Ш.) помѣщиковъ и управляющихъ, и чтобы невинные изъ сихъ послѣднихъ ни въ какомъ случаѣ не терпѣли стѣсненія въ своихъ правахъ” 3 ). Звичайно, такий коректив у руках місцевої влади, — значною мірою польської, або польськофільської, мусів сливе цілком підрізати указ 1831-го року. Таким робом цей указ дійсного впливу зробити не міг. Організація мі ­ сцевої влади поліції, суду і т. и , була занадто добре пристосована до обо ­ рони поміщиків, щоб скарги селян, які потрібували в місцевої влади розслі- дження, мали будь-який вплив. До такого недбалого виконання указу, а також пізнішого роз ’ яснення з наказом місцевій адміністрації стежити, щоб поміщики не були обмежені в своїх правах, спричинилося головне те, що Микола І не покладавсь на селян. Ось як він писав до кн. Паскевича 1846 року з при ­ воду селянського повстання в Австрії: „Ты и въ Польшѣ проучи мужиковъ, которые бы хотѣли предлогомъ воспользоваться, чтобы подобное затѣвать; они доноси (на поміщиків. С. Ш.) если подозрѣваютъ, но не распоряжайся сами” ‘). Причина такої недовіри до селян було побоювання перед соціяль- *) Не були заслані до Сибіру, чи здані в рекрути. С. Ш. 2 ) В. Я. Шульгинъ, „Юго-Западный край подъ управленіемъ Д. Г. Бибикова”. „Др. и Нов. Россія” 1879, No 5, с. 6 — 7. 3 ) В. И. С е м е в с к і й, Крест. вопросъ въ Россіи, т. II, с. 484. 4 ) „Императоръ Николай I въ его письмахъ къ князю Паскевичу”, Р. Арх. 1897, кн I, с. 37. ,45 ними рухами, що думки про них досить пишно розвиваються особливо після французьких революцій. Це побоювання ясно видко з иншого листу Миколи І знов-таки до Паскевича, Тут, натякаючи на те, що австрійська влада сама винна в тім, що допустила галицьку різанину, він пише: „Вѣрю, что теперь австрійцамъ не легко будетъ приводить народъ къ порядку, ибо сколько на ­ родное орудіе въ томъ случаѣ не было полезно, оно самое опасное, ибо вы ­ водитъ изъ порядка и послушанія, а тутъ и коммунизмъ готовъ” ’ ). Так само ставилися, можливо, й вищі урядовці імперії, а можливо й нижчі, беручи на увагу ту загальну атмосферу недовіри та ворожнечі, яка панує серед урядових кіл за цих часів що-до селян. Важкий стан селян та їх економічне пригнічення почали звертати на ­ решті увагу адміністративних кіл. Почасти було це, безперечно, в звязку й з загальними за тих часів течіями до переходу від панщанної до вільно-най- маної праці, хоч поки-що не йшло так далеко. Деяким адміністраторам по ­ щастило досягати певних полегшень для селянства, хоч мотиви цих полегшень і виходили з бажання полегшити становище селян як-раз у польських помі ­ щиків, а так само з певного побоювання, що можуть статися ексцеси, подібні до Австрійської різанини 1846 р. Був тут ще один мотив, що мав відігравати велику ролю, головне в най ­ вищих адміністративних колах. Уряду необхідно було зберегти серед селянства вірність до себе, тимчасом подвійна гра уряду з селянами підчас польського повстання, а так само й за ­ гальне важке становище селянства, призвело до того, що селяни почали негативно ставитися до вищого уряду. Ось як писав про це Бібіков у допо ­ віді цареві в 1839 році: „крестьяне грекороссійскаго вѣроисповѣданія, выра ­ зившіе во время послѣдняго бунта безграничную преданность правительству, послѣ отданія многихъ изъ нихъ прежнимъ помѣщикамъ, вытерпѣвъ жестокія преслѣдованія и не получивъ за заслуги свои ни малѣйшаго со стороны пра ­ вительства возмездія, начинаютъ приходить къ оному въ охлажденіе” 2 ). Бібіков зауважував, що це може призвести до того, що селяни стануть на бік поляків, щоб через їх прихильність трохи полегшити своє матеріяльне становище 3 ). Крім того в багатьох записках тогочасних висувалося думку, що помста польських поміщиків над селянством захитала в селянах віру та певність у владі та її заступництві. Це все примусило уряд хоч трохи полегшити долю селянства. В ре ­ зультаті, вже в 1845 р. почав свою діяльність новозаснований інвентарний комітет (з планів, що в той час висувалися, найцікавіший та найкорисніший для селян був план перекласти повинності з селян (осіб) на землю, та це не здійснилося), за два роки він зібрав чимало відомостей, статистичних описів, ’ ) Игнатович, Борьба крестьян за освобождсние, 1924 р. с. ЗО. 2 ) Семевскій, Кр. вопросъ, т. II, с. 484. Взагалі треба сказати, що тільки один Бібіксв з усіх ген -губернаторів звернув деяку увагу на селянство. Инші-ж всі були більш або менш по ­ кірливими слугами панства. °) Шульгинъ, „Дрсвн. и H ob . Р ос . “ 1879, No 5, с 10. ,46 інвентарів маєтків та инш. матеріялів і в 1848 році видав інвентарні правила, що трохи полегшували долю селян. Але все-ж-таки в життю селян не багато змінилося. По-перше стано ­ вище селян за інвентарними правилами, як ми вже зазначали, не дуже по ­ кращало, по-друге й поміщики цих правил не зовсім додержувалися; як під ­ креслюють сучасники, а також архівні згадки, російські поміщики на Київщині зовсім не додержувалися цих правил; мало додержувалися їх і поляки ’ ). Ледві чи треба казати, що поміщики були дуже незавдоволені з того, що уряд запровадив інвентарні правила. Хоч вони й могли значною мірою нехтувати їми та обходити, але все-ж на їх вчинки, певною мірою, накладено деяке обмеження. І не дивно тому, що вони незавдоволені починають мсти- тися на селянах. Наведімо кілька фактів 2 ). В с. Пустоварні зять поміщика X, караючи селян, говорив звичайно: „Это тебѣ указъ, это тебѣ государево добро”. У с. Радивилівці поміщик Р., караючи селян, загрожував: „Положу указъ на спинѣ и буду бить, пока не собью указа и кожи”. В с. Сидорівці економ В-кий, караючи казав: „А ты не слушай, что въ церкви читаютъ чортъ знаетъ какой указъ”. У с. Товкунській-Рудні поміщик Ф. казав селянам: „Никто не вправѣ мнѣ указывать, какъ поступать съ вами: я могу убить своего мужика и никого не боюсь 1 ‘… 3 ) Ці кілька прикладів яскраво малюють відношення поміщиків до інвен ­ тарних правил, до яких вони здебільшого ставилися надзвичайно вороже, хоч однаково вони не цілком додержувалися їх у свойому звичайному житті. Як-же ставилися селяни до запровадження інвентарних правил? Спочатку дуже довірливо й з великою радістю. Як відомо, інвентарні правила запроваджу ­ вано дуже врочисто, їх читано по церквах у присутності справників та маршал- ків, з приводу їх правлено молебні, один примірник цих правил після цього й лишався в церкві, другий передавався поміщикові. Є відомості ‘), що після їх за ­ ведення в деяких місцевостях селяни ходили по ночах і співали пісень, настрій їх став піднесений, вони стали називати (спочатку) інвентарі своїм „добром”… Та швидко виникли непорозуміння. Часто селяни не зовсім розуміли правила, тлумачили їх по-свойому та й бажали певних полегкостів. Деякі по ­ міщики й собі тлумачили їх на свою користь і бажали збільшити панщину. По деяких місцевостях (хоч небагатьох), де панщина була менша, пра ­ вила дали змогу й юридично її збільшити; окрім того, урочна система, що так розвивається за цих часів, робила панщину для селян ще важчою 5 ). Шукаючи виходу, селяни зверталися до попівства, щоб ще раз перечитало правила і, розуміючи їх часто по-свойому, хвилювалися ще більше. Поміщики-ж своєю чергою закидали попівству, що воно під ’ южує селян на панів; оскіль- *) Напр. див. в „Обозрѣніи Кіевской, Подольской, Волынской губ. съ 1838 г. по 1850 г. “ , Русск. Арх. 1884, No 5, с. 26. а ) В. Я. Шульгинъ, Др. и Нов. Рос., 1879 р. No 6, с. 101. “ ) Архівні справи так само кажуть про тс, що під цей час страшенно збільшилися жор ­ стокості що-до селян і це призводило до хвилювань між ними. ■*) Игнатовк ч, Пом. крест. накануне освобожд., с. 209. ) Про це ми скажемо докладніше далі, коли говоритимемо про селянські повинності. ,47 ки-ж священики залежали від панів і в своїх економічних інтересах стояли ближче до них, аніж до селянства, то вони здебільшого виконували їхню во ­ лю, — часто віддавали панам з церкви інвентарні правила і відмовлялися читати їх селянам, а тих це безперечно обурювало. До речи, треба сказати, що почасти (після головних причин економіч­ ного визиску) цим і можна пояснити ту зненависть з якою ставляться се ­ ляни до попівства кілька років пізніше, — підчас Козаччини 1855 року. Ста ­ новище священиків, залишаючи на боці їх власні симпатії та класові інте ­ реси, було за цих часів надзвичайно важке: з одного боку вони мусіли читати селянам інвентарі, — з другого цього не хтів поміщик. Добре характеризує це становище (правда для трохи пізнішого часу, — часів Київської Козач ­ чини) сучасник офіцер; зазначаючи, що селяни вороже ставляться до попівства, він каже: „Настоящая причина этого, вѣроятно, кроется въ несовсѣмъ искрен ­ нихъ отношеніяхъ къ народу своего духовенства, силою обстоятельствъ вы ­ нуждаемаго держаться двусмысленной политики, служенія и вашимъ и нашимъ, и достовѣрно то, что многіе изъ нихъ не пользовались довѣріемъ народа” ’ )• Незавдоволення з інвентарних правил швидко викликало серед селян нові розрухи, ще інтенсивніш!, аніж були до 1840-х років. Виявлялися вони в тому, що селяни кидали працю, не дозволяли себе, вважаючи себе за правих, карати, иноді збиралися в юрби та вимагали щоб з ними поводилися „як цар звелів, а не так, як пан каже 112 ). Але про це докладніш ми скажемо трохи далі. Ми з ’ ясували, отже, ті соціяльно-політичні умови, в яких перебували селяни на Київщині. Ці умови свідчать, що розрухи повинні були виник ­ нути, і виникнути саме на Київщині. Щоб з ’ ясувати, через що-ж саме роз ­ рухи охопили переважно як-раз центральну Київщину, ми дозволимо собі ще коротенько спинитися на з ’ ясуванню деяких історичних умов, питомих Київщині, що створили певні історичні традиції поміж її людністю, підготу ­ вали цю людність до розрухів. Це з ’ ясування (на якому ми досі сливе не спинялися) тим потрібніше, що від вищезгаданих історичних традицій залежав і самий характер розрухів, який й надав йому назву „Київської Козаччини”. Тут насамперед треба одзначити ту традицію козаччини, що збереглася на Київщині до XIX ст. Козаччина існувала на Київщині ще на початку XVIII ст. (тимчасом, як Волинь і більшість Поділля вона власне не захопила); гайдамаччина пе ­ реважно захоплювала цей район; коліївщина також розбурхала й захопила переважно селян Київщини; нарешті тісний звязок селян Київщини з За ­ поріжжям, аж до його ліквідації, — усе це ставило селян Київщини, — власне південної й середньої, — у відмінні умови, примушувало їх пам ’ ятати про своє минуле, й виробило, безперечно, у них свободолюбнішу, рішучішу вдачу. Ці традиції про козаччину, про те, що людність Київщини була колись козаками, мимо свого бажання, підтримав і російський уряд, дозволивши ‘) А. М., Кіевскіе безпорядки. Истор. Вѣстникъ, 1897, кн. III, 975. 2 ) Шульгинъ, Др. и Нов. Р оссія , 1879, No 6, с. 99. ,48 1812-го року зформувати з селян і міщан Київщини (12 повіт.) та почасти Поділля (4 повіти) козачі кінні полки ‘). І хоч їх малося розпустити після війни, але київський військовий губер ­ натор з ’ ясував, що вони „уже навсегда останутся принадлежащими украин ­ скому войску и по первому востребованію обязаны опять явиться на службу и составить свои полки”. Впливали на непокірливу і свободолюбну вдачу селян Київщини і умови заселення Київщини. Ми вже згадували були трохи раніш, що людність Київ ­ щини була досить пізньої колонізації Умови заселення, постійні пересування людности в шуканнях більших слобід, виробили з неї дуже мобільну, рухливу масу, що легко рушала з своїх місцевостей, переходила в инші, шукаючи волі й вибиваючись з-під панського гніту. Правда, в кінці XVIII ст. такі умови вже зникають і людність міцно прикріплюються до маєтків, але все-ж попе ­ реднє життя не могло минути безслідно, не лишивши слідів у характері та настріях людности початку XIX ст. Нарешті, чимало вплинути мав на характер людности ще й той факт, що значна частина земель Київщини протягом мало не цілого XVIII ст. була державними староствами, людність тут жила в инших трохи умовах, аніж се ­ ляни Волини й Поділля, де селянство майже все було поміщицьке панське; ми дозволимо собі ще коротенько на цьому спинитися 2 ). Ще за люстраці єю 1789 – го року старостинські маєтки становили в Київ ­ щині (разом з проминеними в люстрації староствами) 26%, а разом з Біло ­ церківським староством, що було перед тим скасовано — 40 % 3 ). Траплялися за цих часів серед людности ще й козаки; правда, кількість їх вже дуже зменшилася: напр., за люстраці єю 1765 року їх було 6,6% усієї людности Київщини, за люстрацією-ж 1789 року — 1,1% ‘) . Податки й повинності старостинських селян пересічно були невеликі, — особливо за люстраці єю 1765 го року. Але й за люстрацією 1789-го року, хоч загалом податки й повинності сильно зросли (напр., податки, навіть коли взяти на увагу подорожчання хліба, все-ж зросли на 30% ), вони все-ж були далеко менші, аніж в маєтках панських; приміром панщина була тут далеко не всюди, та й то тільки в два дні на тиждень, мешканці були особисто вільні, і мали навіть, правда de-jure, певні права: міщани мали своє самоврядування, селяни свої громади, певні організації, з якими рахувавсь і уряд 5 ). Та з кінцем XVIII ст. сталися деякі зміни. Староства починають обер ­ татися в спадкові маєтки. Так ще 1775 року сойм надав королеві Станісла- вові-Августу Понятовському староства Білоцерківське, Богуславське й Канів ­ ське на Київщині (а також Хмельницьке на Поділлю) на власність. Стані- слав-Август ці-ж староства подарував, Білоцерківське — Фр. Ксаверієві Бра- ніцькому, а Канівське й Богуславське — свойому небожеві — Станіславові По ­ нятовському 6 ). *) Левицкій, Тревожные годы, с. 75. 2 ) Див. В. И. Щербина, Украинскія староства по люстраціямъ XVIII в. Арх ивъ К). 3. Р. ч. VII, т. III. а ) Ibid. ст. 10. 4 і Ibid. ст. 11. ‘■) Ibid. с. 20. б ) Ці грамоти подає так само В. І. Щербина в Кіевск. Crap, за 1893 р., No 4 — 5. ,49 Решту старости мали віддавати в оренду на емфітевтичнім праві, або продати з авкціону ‘)■ За цих часів становище старостинських селян починає швидко гіршати. Правда, на чотирьохлітньому соймі, один з найвидатніших діячів його, Гуґо Колонтай, захищав думку про те, що розпродуючи староства, треба зафіксу ­ вати ті права, що їх мала людність, бо, як він казав, між цією людністю є нащадки справжніх власників цієї землі, що їх силоміць підбили й позахоп ­ лювали завойовники 2 ). Але, безперечно, такі добрі побажання лишилися лиш побажаннями і людність старосте опинилася швидко в умовах близьких до умов поміщичих селян. Вона, правда, намагається протестувати. Зокрема, ще на тому-ж чотирьохлітньому соймі, міщани деяких міст (як от Богуслава, Чер ­ кас, м-ка Медведівки) подавали скарги на те, що їх самоврядування скасо ­ вано 😐 ), — це, правда, було переведене ще раніш, старостами. Швидко по тому, ми зустрічаємо навіть випадки поодиноких повстань як селян, так і міщан (напр. на Канівщині), — що результату, безперечно, жадного не мали. Ці факти доводять нам, що певні спогади про легше життя в колишніх староствах існували серед людности Київщини. І цим значною мірою можна так само пояснити, що розрухи переважно і найінтенсивніше відбулися в повітах Васильківському, Канівському та инш., що в них як-раз знаходи ­ лися колишні староства * )• За всіх тих умов, про котрі ми оце вище згадували, людність Київщини де-далі частіше й частіше починає ставати перед потребою протестувати проти владущої верстви, проти пануючого режиму. Починають ширитися не- завдоволення и хвилювання, що приводять врешті до розрух. Роздивімося трохи докладніше тії форми, в які це незавдоволення виливалося, той ха ­ рактер, що його воно мало. Найлегший спосіб позбутися поміщичих утисків було, безперечно, втекти від поміщиків. Цей спосіб часто практикували і раніше, особливо на Україні; нагадаймо хоч-би втечі до Степової України в XVIII ст. В ХІХ-му віці він набуває ще більшого розповсюдження й особливо яскраво помічається в 1840 — 50 роках. В Росії цей спосіб найбільш був поширений на Поволжу та вза ­ галі в місцевостях, де недалеко були вільні землі, а так само в південних по ­ вітах, звідки можна було втекти через Україну до Криму, до степів Причорно ­ морських, Басарабії, то-що. На Україні-ж найбільш втікало людности в півден ­ них губернях та повітах, звідки це зробити було найлегше. Але цей вихід — втеча, був некорисний і для селянина, якому це руйнувало все його госпо­ дарство, і для поміщика, що втрачав робочу силу. Та все-ж розміри цього, так-би мовити, мирного протесту проти поміщицтва де-далі зростали й зростали. Розгляньмо трохи детальніше цей важний і поширений спосіб позбутися панського гніту; звичайно, випадків втечі персональних, поодиноких ми не роз- ’) Див. про це в статті В. І. Щербини „Вопросъ о староствахъ на четырехлѣтнемъ сеймѣ”. ! ) В. І. Щербина, Україн. Староства, с. 21. J ) Ibidem, с. 21 — 22. ‘ ) До речи, цим і пояснюється те, що в розрухах брали участь селяни поруч з най- заможніших повітів й одного з бідніших повітів — Канівського. ,50 глядатимемо. Спинимося почасти лиш на масових втечах, що захоплювали цілі повіти й губерні, і найбільш поширилися в середині XIX ст. Сотні й ти ­ сячі селян ішли в одному напрямку, підо впливом однакових причин, підо впли ­ вом одної тої самої чутки. Ці масові виступи були для поміщиків за грізний симптом солідарности поміщичих селян, що починають вже прокидатися. Найбільша кількість цих втеч залежала від різних чуток про волю; часто ґрунтувалися такі чутки на дійсних розпорядженнях влади про колонізацію певних земель, але ці розпорядження не могли зачіпати поміщичих селян. Поширення таких чуток вважали за специфічно селянський злочин і суворо карали ’ )• Але спинити ці чутки покарання не могли і селянство де-далі ча ­ стіш і частіш тікає масами з України, як от в 1834 — 40 х рр. з Херсон ­ щини, Волини й Поділля, 1840 — 1847 — з Харківщини й Катеринославщини, переважно на Кавказ 2 ), і т. и. Особливо великі втечі припадають на 1856 рік, можливо підо впливом невдачі повстання Київської Козаччини 1855 р. Пішли чутки, що хто осе ­ литься в Криму, дістане волю й грошову допомогу. Сила-силенна селян по ­ тягнулася з південної України, а так само Росії; найбільш з таких губерень: Катеринославської, Херсонської, а так само Чернігівської, Полтавської, Хар ­ ківської, Курської та Орловської 3 ). З двох повітів самої лиш Катеринослав ­ щини за червень 1856 р. вийшло близько 9.000 людей; на Херсонщині в тому-ж місяці таких було 3.000. Рух захопив величезні маси; отож, напр., на Херсонщині сам лиш повітовий маршалок Вертильяк намовив 20.000 лю- ‘) Гуляевъ, Рос. угол. право, 66. 2 ) И г н а т о в и ч, „Помещ. крестьяне …………. “ с. 302 і далі, або її-ж „Борьба крестьян за освобожд.”, с. 16 і далі. 3 ) Київщини ці події сливе не захопили. А саме, тут справа стояла так. Чутки про волю й вільні землі в Криму почали ширитися й хвилювати людність Київщини і, навіть, Поділля. Але генерал-губернатор вжив тут вчасно відповідних заходів. Найперше він загадав урядовцеві для особливих доручень баронові Лоде їхати до таких місць: Канева, Чигирина, Черкас, Звино- городки, Гуманя, Балти, Ольгополя, Ямполя, Могилева, Нової-Ушиці й Кам’янця, тут він мав наказати земським справникам розвідати в своїх районах, чи знають селяни цю чутку, чи не збираються тікати, чи немає часом хвилювань і т. и., причому, коли з ’ являться де-небудь роз ­ рухи, справники мали їхати туди і придушувати їх. Придушувати малося спочатку мирними за ­ собами, — загрозами страшних покарань, на зразок тих, що були недавно (очевидячки, підчас Київської Козаччини), коли-ж це не допоможе, — за допомогою війська. Ці заходи, а також розкватировані війська, не дали рухові поширитися в пій місцевості. Втечі були зовсім нечисленні: 26-го червня втекло 16 душ (3 родини) з с. Гусачівки до Беса ­ рабії, пізніше втекло ще 25 душ з двох сіл. Почалося невелике хвилювання так само в багатьох селах Черкаського повіту, але, коли наспіли звістки, що рух на Катеринославщині придушено, воно припинилося. Поза тим позначилося невеличке хвилювання в м. Корсуню, у Канівському повіті, де якийсь солдат казав селянам у шинку, що чужоземні государі приїдуть до російського царя в Москву і прохатимуть, щоб той скасував кріпацтво, бо його немає ніде, окрім Росії. Як бачимо, отже, через заходи, що їх вчасно вжив генерал-губернатор, а може й підо впливом страшних екзекуцій 1855 року, рух на Київщині, а також на Поділлю, поширитися не міг і був ліквідований у самому початку (про це див Київ. Ц. Іст. Арх. ім. Антоновича, фонд Ген.-губерн., спр. No 148, від 1856 року, „о распространившихся ложныхъ слухахъ, будто прави ­ тельство предположило переселить крестьянъ въ Крымъ и Бессарабію и о движеніи туда по этому случаю крестьянъ изъ нѣкоторыхъ губерній ” ). ,51 дей повернутися! Цей-же Вертильяк оповідав, що протягом 150 верстов до ­ рога й усі поля були усіяні втікачами. Деколи вони йшли озброєні дручка- ми, списами, то-що. В одному випадкові 3.000 таких озброєних селян кину ­ лися на військовий відділ, що намагавсь був їх спинити. Всього було 6 ви ­ падків збройних сутичок селян з військом. Ліквідовано цей рух лиш під кінець року, не вважаючи на те, що в цьому районі повинно було бути ба ­ гато війська (нагадуємо, що це відбувалося зараз-же після Кримської війни), та було багато військових поселень. Усі ці втечі, як ми бачимо, мали колективний характер. Ішло село за селом, маєток за маєтком. Звичайно селяни одного села захоплювали своїм прикладом і селян тих сіл, через які вони йшли, і швидко рух набував масо ­ вого характеру. Особливо це позначилося в останньому з тих рухів, що ми зазначили. Цікава риса в ньому — ще антицарський напрям думок. Селяни говорили, що можуть і цілком жити без царя, обрати собі короля, чи керува ­ тися виборними отаманами ‘). У звязку з втечами стоїть инший спосіб, що переважно практикували в Росії, це організація „вольниць 11 . Селяни одного маєтку або й різних, тікаю ­ чи, організовували вольницю і мстилися над своїми поміщиками та панами, а потім жили з того, що грабували поміщиків, вбивали їх та економів, а так само й декого з адміністрації. Особливо багато їх було в 1830 — 40-х роках в Саратівській губерні. На Україні вони траплялися рідше, але все-ж трап ­ лялися. Нагадаймо хоч-би приклад відомого Кармелюка на Поділлю. Инший тип боротьби з панством були вже збройні замахи, могли вони бути індивідуальні, а також масові. Перші з них бували дуже часто. Вбивство поміщика, або його економа чи доглядача, було явище досить звичайне. Правда, селяни не нищили поміщичого господарства: це була певна помста лиш над окремими особами. Найчастіше робили це члени сільської інтеліген ­ ції. Ми знаємо, що ця інтелігенція була мало не в усіх маєтках. Поміщики навмисне давали освіту декому з селян, робили з них музик, малярів, артистів, иноді ремісників, то-що. Для цих інтелігентів залежати од панів було ще важче, ніж для рядового кріпака. Більший рівень освіти породжував підвищене почуття власної гідности і чуле самолюбство. Моральні наслідки залежності! були для них ще важчі ніж фізичні мордування. Ці інтелігенти здебільшого не могли знести всіх знущань поміщика, вони або відбирали собі життя, або вбивали поміщика. Часто також кріпаки били поміщиків; правда, відомості про це далеко неповні: побиті поміщики в більшості таких випадків тримали це в секреті з дворянського гонору. А таких фактів повинно було бути багато. Наведімо кілька прикладів з життя на Україні. „Во время бытности полтавскаго по ­ мѣщика камергера и статскаго совѣтника Базилевскаго въ своемъ имѣніи въ Хорольскомъ уѣздѣ, шестеро крестьянъ его ночью вошли къ нему въ ком ­ нату и высѣкли его розгами, вынудивъ его дать имъ клятву и росписку, что онъ мстить не будетъ. Происшествіе это сдѣлалось однако гласнымъ, почему ‘) Игнатович, Помещичьи крестьяне, с. 313. ,52 и назначено было о немъ, независимо отъ полицейскаго, особое слѣдствіе черезъ предводителя дворянства и жандармскаго штабъ-офицера. При допро ­ сахъ преступники показали, что они ожесточены были на своего владѣльца за строгія наказанія ихъ за малые проступки и даже безвинно, почему и усло ­ вились наказать его “ ‘)• В 1852 році в Новоградволинському повіті два дво ­ рові кріпаки гр. Северина Потоцького побили свого пана по щоках і голові 2 ). Подібний випадок був іще з иншим камергером, в 1850 р.; коли він жив в свойому маєтку на Україні, селяни й двораки, не стерпівши його жорсто- кости, надумалися провчити його і якось вибили різками, взявши розписку, що той мовчатиме. Той справді мовчав, але одного молодого хлопця, що дуже сильно бив його, віддав у салдати. Коли тому заголили лоба, він ска ­ зав предсідателю про те, чом його віддали у рекрути й показав розписку. Стався великий скандал і камергер з царевого наказу виїхав за кордон і мав жити там аж до спеціяльного дозволу повернутися ‘). Таких випадків трап ­ ляється досить багато, надто в Росії ‘)• Поміщиків сікли і брали підписку мовчати, а деколи й підписку про визволення їх з кріпацтва. Але й коли на ­ віть підписки про мовчання не брали, поміщики все-ж мовчали, боячись скан ­ далу та сорому, що ось такого поважного пана й вибили різками його-ж кріпаки!… Як ми бачимо з випадку з поміщиком камергером N, такий скан ­ дал міг пошкодити поміщикам навіть не тільки морально, але й відбитися на їх громадському та урядовому становищі. Побоювання перед замахами об ’ єднувало поміщиків. Вони збиралися ра ­ зом, щоб виробляти спільні проти них заходи. Особливо боялися масових убивств, як було, напр., підчас Пугачовщини, або в Галичині в 1846 році. Між поміщиками циркулювало багато різних чуток з цього приводу і це приму ­ шувало їх звертатися по військову допомогу; влада-ж жорстоко карала селян за замахи. Останній тип протестів селян були розрухи. Повного зводу, щоб ви ­ черпував усі розрухи селян до 1860-их років, досі не зроблено. Особливо мало розроблено матеріяли з провінціяльних архівів, та й центральні архіви не цілком і досі використані. Головні відомості для дослідників дав архів колишнього міністерства внутрішніх справ; але й він має свої хиби: по- перше архів скупчує в собі відомості про більші лиш розрухи, по-друге, значна частина його загинула (особливо постраждали матеріяли початку 1850-х р.). Це все ускладнює оброблення зводу всіх відомостей про селянські рухи. Для нашої студії ми не маємо на думці досліджувати ці хвилювання. ‘) „Матеріалы для истор. крѣпости, права”. Семевскій, „Крестьянскій вопросъ”, т. II, с. 582. 2 ) Архівна справа Інвентаря, частини ген.-губ. архіву по Волинській губ., No9, в Центр. Іст. Архіві ім. Антоновича. 3 ) „Матеріалы для истор. крѣп. права”, С е м е в с к і й, т. II, с. 582 — 3. Чи не трапивсь цей випадок з камергером Голіциним, про факт січення, якого в 1850 р. згадує Бурцев в своїй праці „За сто лѣтъ”, ч. II, с. 35. До речи, цього камергера, здається, вже раз били батогами селяни Новгородського його маєтку в 1840 р., про це каже Ссмсвський, т. II, с. 581 — 2. 4 ) Напр. капітана Шліхтінга, поміщика Апатова Малоархангельського пов. і т. и. (Се ­ мевскій, Кр. вопр. т. II, с. 281 3). ,53 Ми лиш коротенько Згадаємо про розрухи взагалі, спинимося на них хро ­ нологічно, щоб вияснити загальні риси цих хвилювань. Треба взагалі відзначити велике зростання селянських заворушень на Правобережжі у XIX ст.; за даними кол. міністерства внутрішніх справ ’ ) на Правобережжі ми бачимо розрухи: У 1835-39 р. — 6 1840 — 44 р. — 7 1845— 49 р, — 26 Разом з 1835 до 1850 р, — 39. Це, безперечно, незначна частина тих розрухів, що відбувалися на Пра ­ вобережжі; зокрема тут немає відомостей про рухи до 1835 р. , які на Пра ­ вобережжі все-ж траплялися, немає й даних для пізніших часів, з 1850 по 1860 рік, коли, як ми знаємо, відбувалися дуже інтенсивні рухи. Але й ці дані свідчать, що кількість хвилювань у другій половині 1840-х років надзвичайно зростає. Це стверджують і дані, що їх ми оце зібрали в архівних матері- ялах 2 ). А саме з 72 розрухів, що відбулися протягом переважно 1840 — 50-х ро ­ ків (звичайно це лиш незначна частина усіх розрухів) на Правобережжі, на певні п ’ ятиліття припадає: 1835-39 р. 1 1840-44 р. 2 1845 — 49 р 55 1850-54 р. 8 1855-59 р. 6 разом 72. Коли навіть взяти на увагу, що фонд, що ми з його користувалися, пе ­ реважно й мав у собі справи за роки 1840 — 50 і тому, може, не давав випад ­ ків розрухів за попередні роки — все-ж велика кількість розрухів 1845 — 49 р. (у даному разі 76,4 “І о усіх відомих нам розрухів), кидатиметься у вічі. Залежало це, безперечно, від запровадження в цих роках інвентарної реформи, а також від того, що за цих часів поміщики, як і в цілій колишній Російській імперії, боролися з наслідками неврожаїв і намагалися привести свої господарства в стан найбільшої продукційности Що-до кількосте й інтенсивносте розрухів, то знов підкреслюємо, що даних у нас небагато. Менші розрухи придушували місцевими силами, не по ­ відомляючи Петербург, а иноді й Київ; через те в матеріалах колиши, мі ­ ністерства внутрішніх справ про них відомостей немає; матеріяли-ж наших київських архівів здебільшого перебувають ще в мало приступному стані. Та коли ми візьмемо ті дані, що ми їх маємо, то побачимо, що на Правобе ­ режжі найчастіш бувало, що хвилювалося одне село, хоч досить часто трапляються випадки й хвилювання двох разом, хвилювання цілих великих *) Подають їх Семевський (Крсст. вопросъ II, с. 595 і далі) та Ігнатович (Пом. кр. с. 331 і далі). ‘■ * ) Переважно справи Інвентаря, комітету. Київ. Центр. Іст. Арх. ім. Антоновича. ,54 районів трапляються рідко. Звичайно, розрухи найчастіше закінчуються до ­ сить швидко, але бувають випадки, коли вони тривають по кілька років. Проте, навіть, там, де їх припиняють швидко, розрухи спорадично виникають досить часто в різні роки, як напр., протягом якихось 20 років у м. Степані Рівенського повіту на Волині ми бачимо розрухи у 1835, 1847, 1848, 1849, 1853, 1854, 1855 роках ’ ), або в маєтку Закошевської на Волині, де розрухи тривали, сливе не перериваючися, 37 років. Причини хвилювань в окремих випадках виявити можна не завсіди: для цього доводиться керуватися не самими офіційними рапортами, що мають зде ­ більшого однобічний характер, але й матеріялами слідств та мемуарами; тільки бувають такі матеріали не завсіди. Загалом, розглядаючи поодинокі розрухи, можемо погодитися з І. Ігна- тович 2 ), що їх можна поділити, що-до причин, на дві основні групі: розрухи, що звязані з чутками про волю, в яких основним мотивом виставляється ба ­ жання розкріпачення (хоч сюди долучаються меншою мірою й моменти мі ­ сцеві економічні), та розрухи, що були викликані певними місцевими пооди ­ нокими економічними причинами і які було скеровано не проти кріпацтва вза ­ галі, але проти окремих його випадків. Хоч взагалі, треба підкреслити, ці обидва моменти часто сполучалися й розрухи викликалися цілим комплексом певних причин, являлися цілим комплексом домагань селянства. З деяких поодиноких причин можна зазначити такі: шукання волі (на під­ ставі невірних чуток, історичних традицій), шукання землі (зменшення селян ­ ського наділу, некорисний переділ або обмін землі і т. и.), боротьба з наду ­ життям кріпаччини (дуже часто через згонні дні, велику панщину, жорстокі покарання, розпусту поміщиків, то-що), а так само від инших поодиноких, часто випадкових, причин (неврожаї, падіж худоби, переселення селян, змен ­ шення їх самоуправління, то-що). Всі ці розрухи виявилися переважно у тому, що селяни відмовля­ лися слухати поміщиків, вотчинне начальство або опікуна, чи орендаря, коли маєток було здано в оренду, як часто бувало напр. на Правобережжю. Не ­ слухняність селян виявлялася в різних формах: селяни відмовлялися визна ­ вати певного пана за свого поміщика, відмовлялися робити панщину, а часом і свою (селянську) працю, платити оброк, відмовлялися від усіх взагалі по ­ винностей, від платних поміщичих робіт, примусових заробітків, від державних податків, від виводу до иншого маєтку, і т. и. Рівночасно з цим селяни часто подавали скарги, або прохання до різних інституцій, для чого збирали гро ­ маду, складалися грішми, посилали ходаків, то-що. За-для солідарности селяни примушували силоміць окремих осіб, що були проти загальної думки селянства, слухати й виконувати рішення гро ­ мади. Але рівночасно вони захищали один одного і підтримували в усіх ви ­ падках. Вони завсіди відмовлялися видати проводирів, а так само обороняли заарештованих товаришів, причому деколи навіть робили напади на війська, ‘) Спр. Інв. Коміт., No 108. ’ ) Пом. кр., ст. 338. ,55 щоб їх відбити, як це було, напр., і підчас Київської Козаччини. Рівночасно треба одзначити, що всі протести селян мали, так-би мовити, легальний ха ­ рактер; вони думали, що не йдуть проти законів, сливе ніколи не робили шкоди урядовцям та офіційним особам, не вбивали їх і т. и. Всупереч розрухам XVIII ст. рідко приходило в XIX в. і до збройних виступів селянства. Але поруч з цією, так мовити, лояльністю селян, ми помічаємо, що вони надзвичайно вперті в своїх змаганнях до волі. Вони не слухають, коли переконують їх урядовці чи священики, відмовляються слухатися навіть під різками; це про ­ довжувалось часто навіть і підчас постоїв військової сили, не вважали на від ­ дачу під військовий суд, не вважали навіть на судовий вирок. Така упертість особливо помічалася на Україні. Ми маємо дуже цікаву характеристику впертости українських селян підчас Київської Козаччини 1855 року; дав цю характеристику росіянин-сучасник, — ад ’ ютант батальйону Білевського полку, що (на чолі з капітаном Допатіним) брав участь у при ­ душенню розрухів на Київщині. Ось як каже він про українських селян: „Вообще, сколько я припомню, этотъ народъ во многомъ отличается отъ крестьянъ великорусскихъ губерній: онъ безспорно былъ нравственнѣе, честнѣе и благоразумнѣе ихъ во всѣхъ случаяхъ, когда только дѣло не касалось завѣтной ихъ мечты о волѣ. Но какъ только вопросъ ставился на эту почву, они дѣлались наивнѣе „глупыхъ ребятъ 11 , и ихъ упорству не было границъ” ’ ). Всі ці розрухи та упертість селян дуже суворо каралися. В перший- же рік царювання Миколи І засновано військові суди над селянами, які в перші часи поводилися надзвичайно суворо, засуджуючи деколи селян навіть до смертної кари; далі, правда, їх вироки стають менш жорстокі. Дуже часто так само висилали військову силу. На місце розрухів командирувалося звичайно якогось урядовця, иноді виїздив і сам губернатор; у важливіших-же випадках посилалося урядовця з міністерства внутрішніх справ, а деколи цар ще посилав свого флігель- ад ’ ютанта. Хоч селянам дорого здебільшого обходилися їх виступи, але вони були деколи небезрезультатні. Часто підчас слідства виявлялися великі утиски від поміщика й економії, неможливе становище селянства, завелика панщина, то-що. У звязку з цим иноді вживано адміністративних заходів щоб полег ­ шити становище селян, або навіть і видавано певні законодатні акти та роз ­ порядження. Розділ IV. ПОЧАТКИ РУХУ 1855 Р. НА КИЇВЩИНІ * 2 ). *) А. М(ихель), Кіевскіе безпорядки, Историческій Вѣстникъ за 1897 г., кн. ПІ, с. 991. 2 ) За матеріял для цього, а так само й дальших розділів, послужили Переважно архівні справи, іцо переховуються в Київ. Ц. Іст. Арх. ім. Антоновича. Подаючи нижче список цих справ і визначаючи коротенько їх характер, завважимо, що в тексті ми покликуватимемось на Ми роздивилися форми протесту селянства проти тогочасного ладу, зокрема селянські розрухи. Ми бачили, що вони часто бували дуже уперті, захоплювали великі маси людности і приборкувано їх лиш з великими зу- ,56 силлями. Найупертіші-ж розрухи, що захопили найбільшу територію, набули надзвичайно цікавих форм, призвели до військових сутичок між військом та селянами, — була Київська Козаччина 1855-го року. До огляду самих цих розрухів ми тепер і перейдемо. За привід сталися деякі маніфести царського уряду, а саме: сенатський указ 3 квітня 1854 р, про морське „ополченіе”, далі маніфест 14 грудня того-ж року з відозвою до російського народу в справі війни та, головне, маніфест 29 січня 1855 р. про „всеобщее ополченіе”. Деякі невиразні вислови ‘) в цих ці всі справи, окрім першої, що була нам за головне джерело і на яку тому довелося-б по ­ силатися безпереривно. На підставі цієї справи власне й написано ввесь огляд подій 1855 р. з деякими додатками з инших справ і друкованих матеріалів та праць. Справа Канц. губернатора No 84. „О возникшихъ недоумѣніяхъ мѣжду помѣщичьими крестьянами въ нѣкоторыхъ уѣздахъ Кіевской губерніи насчетъ высочайшихъ манифестовъ” ч. I, II. Тут подано всі розпорядження влади, а рівно-ж всі рапорти та донесіння як урядників, так і комісій для придушення розрухів і військових команд. Справа подає нам дуже багатий матеріял, що цілком встановлює перед нами увесь хід подій. Справа Канц. генерал-губ. No 163 „О командированіи въ Каневскій и другіе уѣзды войскі , по случаю происшедшихъ между крестьянами безпорядковъ”. Справа подає відомості про дис ­ локацію військ у 1855 р., а зрідка й деякі подробиці з самих розрухів. Справа Канц. губ. No 114 ,0 злонамѣренныхъ и преступныхъ внушеніяхъ крестьянамъ дѣлаемыхъ бывшимъ студентомъ университета св Владиміра Іосифомъ Розенталемъ”. Згадки про Козаччину 1855 р. у справі є, рівно-ж і деякі інтересні матеріяли; але головне там гово ­ риться про справу Розенталя; до речи матеріяли, що подає ця справа, цілком власне спростовують участь Розенталя в Київській Козаччині. Справа Канц. губ. No 63 .0 происшедшыхъ въ селѣ Фурсовѣ безпорядкахъ по подстре ­ кательству крестьянина Максима Дэѣвенка”. Окрема справа з епізодом з розрухів 1855 р. Справа Канц. губ. No 154 „О канцеляристѣ Карлѣ Раевскомъ, писавшемъ крестьянамъ прошенія о принятіи ихъ въ козаки”. Так само. Справи Дух. Консисторії No 348 і No 349; „По рапорту благочиннаго Сикорскаго о по ­ ступкахъ діакона Луки Сохача и понамаря Павла Морачсвскаго”. „По высоч. повелѣнію о за ­ ключеніи крестьянина Лаврентія Олѣксѣенка въ монастырь за возмущеніе крестьянъ”. Судові справи деяких учасників розрухів. ’) Наводимо тут цитати з головніших двох маніфестів. З маніфесту 14 грудня 1854 р.: „Россіяне! Вѣрные сыны Наши, вы привыкли не щадить ничего, когда Провидѣніе призываетъ васъ къ Великому и Святому долгу, ни достоянія, многолѣтними трудами пріобрѣтеннаго, ни жизни и крови вашей и чадъ вашихъ. Благородный жаръ, съ самого начала войны пламенѣющій въ сердцахъ вашихъ, не охладится ни въ какомъ положеніи, и ваши чувства суть также чувства Государя вашего. Буде нужно, Мы всѣ, Царь и подданные, повторяя слова Имп. Александра произнесенныя имъ въ подобную нынѣшней годину искушенія, съ желѣзомъ въ рукахъ, съ крестомъ въ сердцѣ станемъ передъ рядами враговъ, на защиту драгоцѣннѣйшаго въ мірѣ блага: безопасности и чести Отечества”. (2-е П. С. 3., т. X IX. отд. 2 No 28824). З маніфесту 29 січ. 1855 р. „… Исполняя сей первѣйшій Нашъ долгъ и призвавъ въ по ­ мощь Всевышняго, съ полнымъ упованіемъ на милость Его, съ полнымъ довѣріемъ къ любви нашихъ подданныхъ, единодушныхь съ Нами въ чувствѣ преданности къ вѣрѣ, къ Церкви Право ­ славной и къ любезному Отечеству нашему, обращаемся съ симъ новымъ воззваніемъ ко всѣмъ сословіямъ Государства, повелѣвая: приступить ко всеобщему Государствен ­ ному ополченію. Правила о составѣ и устройствѣ сего ополченія разсмотрѣны, утверждены Нами и подробно излагаются въ особомъ Положеніи. Не разъ уже предстояли Россіи и по ­ стигали ее тягостныя, иногда жестокія испытанія. Но ее спасали всегда смиренная вѣра въ Про ­ видѣніе и тѣсная, ничемъ незыблимая связь Царя съ подданными, усердными дѣтьми Его. Да будетъ такъ и нынѣ: да поможетъ намъ читающій въ сердцахъ, благословляющій чистыя намѣренія Богъ.” (2-е П. С. 3. No 28991). ,57 маніфестах, що їх прочитано по церквах, справді могли в уяві селян, що по ­ винні були ще пам ’ ятати сами гайдамаччину, чи оповідання про неї батьків, в яких ще жила мрія про козаччину ‘), збудити образ старої вільности ко­ заччини, коли всі йшли воювати, як вільні, а не були лиш кріпаками поміщиків — панів. До того ще маніфест висловлювавсь невиразно й ніби-то закликав однаково усі верстви, не підкреслюючи різниці між вільними й кріпаками, він кликав на оборону віри, а це виставляли як мотив і підчас раніших козацьких воєн проти панства, шляхти, зокрема підчас Хмельниччини й Гайдамаччини. До цього прилучилися кілька випадків, що ніби-то ствердили надії по- міщичих селян на волю в формі козацтва: це була стаття Вишинського, агіта ­ ція в Федюківці дячка Слотвинського, приведення до присяги в Кирданах поміщичих селян і т. и. * і 2 ). Узагалі тут можна встановити два моменти: 1) по ­ чаток поширення чутки про козаччину в с. Черкасі (власно в його присілку Поправці), завдяки статті св. Вишинського, і 2) рух в с. Федюківці, де диякон Слотвинський знайшов указа 1806 р. і тим було дано підставу для вимог селянства. Чутка, отже, пішла з с. Черкаса, обійшла околичні села, знайшла ґрунт в с. Федюківці і звідси пішла вже далі, повертаючися часто з новими даними, певніша та правдоподібніша. ‘) До речи, як згадано, панщина в її загальновживаних у Росії формах тут встановлена допіру якихось 50 з гаком років перед рухом 1855 р. 2 ) Про це детально ми скажемо далі. а ) Цього наказа розіслано по всіх міських і сільських церквах, де малося його прочиту ­ вати після служби. Очевидно, по більшості церков цього наказа загублено пізнішими часами і коло 1855-го року, особливо по селах, він зберігся у небагатьох церквах. Оскільки-ж селяни за п ’ ядссять якихось років забулися про нього, то для них наказ був справжньою знахідкою. Тим більш, що в ньому майбутнє малювалося справді в дуже рожевих тонах. Наведемо певний уривок з нього. „Да внушаютъ (священики С. Ш.) имъ (селянам. С- Ш.), что служба, на кою они нынѣ призываются, временная, не всегдашняя, и что люди, избираемые къ сему служенію, отразивъ, непріятеля, послуживъ за вѣру и отечество, возвратятся въ свои домы и сѣмейства, наслаждаться спокойствіемъ и благодарностію ихъ соотчичей”. Як бачимо, тон цього наказу, за відповідних умов, міг викликати певні надії серед мало- освічсного селянства, що до того мало розуміло російську мову. До речи, цей наказ ви­ кликав велике захоплення серед людности Київщини у 1806 і початку 1807 років, причому багато позаписувалися тоді до війська, — гадаємо, ледві з самих тільки патріотичних почувань. (Див. про це хоч-би справу No 15144 з фонду Старих справ XVIII ст. Київського Централь ­ ного Архіпв давніх актів). 4 ) Напр , знов-таки стаття Вишинського, після появи якої селяни сами здивувалися, по ­ бачивши, що їх ніби-то записано козаками. З раніших фактів нагадаємо організацію козачих полків на Україні в 1812 році, про що селяни мусіли ще добре пам ’ ятати. Таким робом царський маніфест, власне всі ті заклики та обіцянки, що містилися в ньому, — а так само і в відозві св. Синоду, від 6 грудня 1806 р. з приводу міліції, який знайшов Слотвинський і який селяни називали „вивод- ним листом” 3 4 ), — призвели селян до замішання: відозви були до всіх верстов, себ-то і до них, кріпаків; себ-то всім треба було йти до війська. Як-же їм треба було йти до війська? Тут нерозуміння російської мови і давня істо ­ рична традиція, поруч з деякими зовнішніми фактами ‘) й дали селянам ,58 привід гадати, ніби треба йти козаками, як за старих часів піднімалося все селянство, і за це селяни здобували волю й землю. Так розпочалися розрухи. Деякими з цих причин пояснювали розрухи і сами урядові кола. От як секретно доносили в цій справі Київському, Подільскому й Волинському Г. Гу ­ бернаторові 2 квітня 1855 року: „Между помѣщичьими крестьянами Кіевской губерніи въ уѣздахъ, составляющихъ прежнюю Украйну, обнаружились недо ­ разумѣнія, которыя, проникши изъ одного помѣщичьяго села въ другое, до ­ селѣ еще соверпіенно не прекращены. Крестьяне убѣждены, что отъ нихъ скрывается Царскій указъ, которымъ всѣ они призываются на службу Цар ­ скую козаками, съ освобожденіемъ отъ господъ и работъ. Поводомъ къ недо ­ разумѣніямъ послужили неосторожныя дѣйствія нѣкоторыхъ священниковъ, изъ которыхъ одинъ въ Таращанскомъ уѣздѣ внушалъ крестинамъ быть готовыми на защиту Св. церкви, составивъ имъ списки, а другой привелъ крестьянъ своего прихода къ присягѣ на вѣрноподданство. . “ ’ ) і т. д. Окрім того, в инших рапортах про становище на місцях, всюди під ­ креслювано, що в цій місцевості, колишній Україні, ще дуже жива традиція про козаччину. Наведемо хоч-би, для прикладу, рапорт Київського генерал-гу ­ бернатора до військового міністерства від 19/IV 1855 р., за No 1336: „Хотя вслѣдствіе принятыхъ мною мѣръ спокойствіе и водворено уже въ большей части уѣздовъ, гдѣ появились недоразумѣнія, однако же, принимая во внима ­ ніе упорный характеръ крестьянъ Каневскаго и нѣкоторыхъ сосѣднихъ уѣз ­ довъ, гдѣ еще не погасло совершенно воспоминаніе о коза ­ че с т в ѣ “ … і т. и. а ). Про ці давні традиції свідчать так само й численні сучасники. Ось як писав про це учасник і свідок козаччини 1855 р. свящ. Петро Сикорський („Кіевлянинъ 11 1872 р. No 148): „Преданіе о прошлой жизни Украины еще живо хранилось въ памяти народа. Украинецъ помнилъ Гонту и Желѣзняка; слушалъ онъ еще разсказы о казацкихъ подвигахъ, пѣлъ онъ еще и о славной борьбѣ лыцарей съ погаными татарами и турками”. Виразно каже про це і Гро- мека: „Народъ живо сохранилъ еще свѣжія преданія о казацкой свободѣ; внуки Гонты и Желѣзняка разсказывали ему про нее и про ненависть предковъ къ польской шляхтѣ. Сохранились не только могилы, но деревья и дома, бывшіе свидѣтелями послѣдней борьбы народа съ шляхтою” (op. cit. с. 17) 3 ). Отже цю певну вагу історичної традиції визнають і багато сучасників; але не всі вони правдиво розуміють ці традиції, — традиції саме боротьби за волю проти шляхти — землевласників, — боротьби за волю економічну й со ­ ціальну, я сказав-би навіть, класової боротьби, — хоч певні такі думки й по ­ мітні часом у декого з сучасників. Навіть у підполковника Афанасьєва, од ­ ного з членів Комісії, що об ’ їздила райони, де відбувалися розрухи, ми зу ­ стрічаємо правдивий погляд на причини розрухів; як каже Громека (с. 17), ‘) К. Ц. І. Арх. :м. Антоновича, спр. No 114. 2 ) К. Ц. І. Арх., спр No 16’3. 3 ) Хоч, треба сказати, підкреслення в урядових паперах цього моменту історичної тра ­ диції досить ясне — воно певною мірою заховувало класовий характер руху. ,59 підполковник Афанасьєв уважав за причини „озлобленію крестьянъ противу экономическихъ властей. Дѣло-же объ указѣ и казачествѣ онъ считалъ по ­ бочнымъ и неболѣе какъ предлогомъ”. Цей погляд, хоч, безперечно, теж од ­ нобічний, — був у своїй основі — все-ж правдивий. Та мало хто з адміністраторів дививсь так на речі. Звичайні-ж російські урядовці не могли зрозуміти українського народу, а тим більш — представ ­ ники бюрократії та аристократії й поміщицтва, — вони не могли зрозуміти тяжкої долі цього народу та його експлоатації через поміщиків. Правду пи ­ сав про них ще за тих часів Громека, що „мало понимали украинское насе ­ леніе эти господа, судившіе о немъ безъ сомнѣнія по англо-французскимъ источникамъ” (с. 35). Ці уваги потрібні за-для вияснення розуміння подій в адміністративних колах. Розгляньмо тепер як реалізувалися ті думки, що виникли як резуль ­ тат різних відозв та маніфестів ’ )• У звязку з маніфестами поміж селянами поширилися чутки, що воля й всі обіцянки дійсні для тих, хто запишеться своєю волею і в певний тер ­ мін в козаки (в „ополченіе”) 2 ); що царський наказ про волю вже вийшов (можливо „положеніе” про порядок запису в „ополченіе”, про що згадано в маніфесті від 29 січня), але його ховають пани-поміщики, підплативши свя ­ щеників, щоб і тії про це людям нічого не казали, і т. и. Сприяв поширенню таких думок і той факт, що Київщина, Волинь і По ­ ділля були звільнені від „ополченія”, оскільки вони винесли на собі ввесь тягар постачання підвід військові, яке йшло на Дунай 3 ). Таким ро ­ бом селяни знали, що є наказ про „ополченіе”, але переведення його в життя не бачили. Виникла гадка, що цей указ дає їм щось поважніше, ніж звичайні укази, і тому його заховали пани. Вставало в пам ’ яті недавнє запровадження інвентарних правил, теж після певної опозиції панства; виникали певні думки, що доля селян має бути поліпшена, інвентарні правила були лиш за перший до цього крок, а „ополченіе” це вже є поворот до козаччини й знищення панства і т. и. Такі чутки швидко розходилися по селах, переказувалися від одного до другого і, взагалі, хвилювання охопило селян у величезному районі. Вони починають шукати, хто-б їх записав у козаки, знайшов заховані укази і т. и. , *) На підготову, до речи, розрухів селянських мав вплив і такий факт, про який згадув Познанський (с. 141); а саме: незадовго перед козаччиною зроблено розпорядження ловити в Херсонщині та Басарабії втікачів-селян; придатних для військової служби віддавати в салдати, а непридатних відправляти назад до поміщиків. Тоді цілий південь був повний втікачів. Коли їх почали ловити, то частина з них, щоб уникнути салдаччини, своєю волею повернулася до панів. Окрім то о частину зловлених, визнано за непридатних для війська і теж повернено по ­ міщикам. Ці бурлаки, що раніш жили вільним козацьким життям, звичайно мусіли сіяти незавдово- лення поміж селянами, як прикладом свого поводження, так і оповіданнями про своє вільне „ко ­ зацьке” життя. а ) Треба, проте, зазначити, що селяни ясно розрізняли салдата від козака. За цим про ­ мовляє те, що вони страшенно неохоче йшли в салдати, ба навіть тікали, і рівночасно дуже охо ­ тилися йти в козаки. а ) Про це каже Познанський, op. cit., С. 140. ,60 і бажають виявити свої почуття. Натурально, що їх погляди спинилися на ду ­ хівництві, яке взагалі читало по церквах усі маніфести та укази, яке могло, певно, їх записати в козаки і послати ці списки куди слід. Можливо, ці думки про допомогу духівництва могли також повстати й завдяки певним згадкам про участь духівництва у Коліївщині. До того духівництво, як гадали селяни, мусіло мати певно й цей маніфест про волю, що його сховати підплатили попів пани. Отже треба було їх, по-перше, примусити прочитати цей мані ­ фест, подруге, записати селян у козаки… Так утворювалося в уяві селянства певне уявління про волю, козаччину в наслідок вищенаведених причин. Перейдімо тепер до детального огляду подій, що виникли на Київщині в наслідок цих думок. Почнімо огляд від са ­ мого початку, — від статті священика Вишинського. У с. Поправці, присілку до с. Черкаса ‘), Васильківського повіту, коли св. Михайло Вишинський прочитав маніфеста, селяни прохали його подати куди слід заяву про їхню готовість іти всім, за вийнятком старих та дітей, до війська. Про це священик листовно подав до відому генерал-губернатора кн. Васільчікова, а так само опублікував статтю в „Кіевскихъ Губернскихъ Bt- домостяхъ” 1854-го р. в ч. 42 2 ). До селян дійшла ця стаття (на початку 1855 року) й вони вирішили, що це священик їх вже записав у козаки. Це видко з того факту, що коли під той час становий пристав Геращеневський, що до його району ввіходило с. Черкас, проїздив цим селом, то до нього підійшли деякі селяни й казали: „Що нам робити? Кажуть, що батюшка запи ­ сав нас у козаки, а ми того не хочемо?!” На що пристав, жартуючи, відпо ­ вів: „Ну й будете козаками”. І поїхав далі. Цей епізод, до речи, стверджує одно, — а саме неохоту, спочатку, селян до війни. Ми знаємо як вороже ста ­ вилися селяни до рекруччини і не дивно тому, що спочатку, навіть до козац- *) Чому священик і писав ніби-то про с. Черкас, як пишуть і деякі дослідники. 2 ) Наведімо цілу цю цікаву й давно забуту статтю: „Потапъ Герасименко”. „Получивши высочайшій манифестъ о войнѣ Россіи съ Турціей и ея союзниками Англіей и Франціей, въ слѣдующій воскресный день, согласно съ волею монаршею, по совершеніи ли ­ тургіи въ Поправской кладбищенской церкви и передъ начатіемъ молебна о побѣдѣ надъ вра ­ гами, я прочиталъ таковой своимъ прихожанамъ — жителямъ деревни Поправки. По выходѣ изъ церкви меня окружило нѣсколько десятковъ поправскихъ прихожанъ, и впереди ихъ широкопле ­ чій, высокій, длиноусый, отличающійся отъ прочихъ особенною смѣтливостью и бойкостью рѣчи — крестьянинъ, житель поправскій Погапъ Герасыменко. Принявши благословеніе, Гераси ­ менко вѣжливо просилъ меня объяснить ему и прочимъ прихожанамъ прочтенный въ церкви манифестъ. Не могъ я не удовлетворить просьбы и любопытства добрыхъ прихожанъ своихъ, а потому и разсказалъ имъ, въ чемъ состоитъ сущность прочитаннаго высочайшаго манифеста. > Но, вопреки понятію и чаянію, умъ и сердце мое вдругъ поражены были отраднымъ удивле ­ ніемъ. Герасименко, выслушавши изъясненный мною высочайшій манифестъ, покачалъ головою, глубоко вздохнулъ, и съ гнѣвомъ промолвилъ * ): „Горе, горе наше! Трох нехристів поганців хогять заволодіти нашою кровавицею, хотять переломати нашу святу віру христіянську і глу- *) Герасименко промовляв по-українському. Ми змінюємо в його словах лиш правопис. До речи, автор статті, правдоподібно, трохи прибільшив „патріотизм” Герасименка, власне ма ­ буть, його промову. ,61 тва селяни поставилися з неохотою. Та швидко в їхній уяві значіння козака цілковито відрізнилося від рекрута. Козак мав, думали вони, воювати, але за те він діставав для себе та своєї родини волю, тимчасом рекрут ніяких прав не мав. Цим пояснюється, напр., той факт, що в с. Великій Волнянці, де селяни вимагали, щоб їх записали в козаки, наказ про рекрутів викликав низку втеч від неї. Таким робом, хоч спочатку й були люди неохочі до ко ­ зацтва (власне, розуміння козаччини ще не асимілювалося з розумінням волі), але потім, скоро запис на службу козаками тісно з ’ єднавсь в уяві селян з зни ­ щенням кріпацтва та иншими умовами цілковитої волі, — селяни с. Черкаса починають радіти запису в козаки і намагаються закріпити за собою це право ще міцніше. Чутки про те, що в с. Черкасі селян записали в козаки, швидко розійшлися по инших селах. Цьому, до речи, сприяло й саме духівництво, що в багатьох селах читало селянам статтю про с. Черкас і ставило селян цього села як зразок для наслідування 1 ). Швидко по багатьох селах Васильківського, Таращанського та инших повітів селяни стали робити заяви, аналогічні до заяви селян с. Черкаса. Селяни почали складати реєстри’ти’Х, хто бажає вступити в козаки, і пере ­ давати їх духівництву, прохаючи передати куди слід. Про ці думки й настрої селянства цікавий приклад наводить св. П. Лебединцев з с. Фурсів. „Лютого 18, у вівторок 1-го тижня в. поста, пише він, справник Васильківського пов. Шулькевич запросив вже мене в станове помешкання розтлумачити трьом селянам с. Фурсів заарештованим при становому помешканні зміст слів ви- сочайшого маніфесту — „съ желѣзомъ въ рукахъ съ крестомъ въ сердцѣ”, які вони невірно зрозуміли й також невірно розтлумачили своїм односельчанам. Між заарештованими був коваль, що на масляній 6-го лютого запропонував своїм односельчанам не гаяти часу, готуватися на захист батьківщини, а для того замовити йому виготовлення ратищ, себ-то списів, якими всі вони мали митися над нашими жонами й дітьми! О ні! Цього не буде!.. Минуло те время, що орда набі ­ гала і народ христіянський по лісах, очеретах та болотах розганяла та без пощади погубляла. Тепер Господь з нами та кріпка рука милого батька нашого (sic!) — царя руського. Нехай тільки, як потрібно буде, царь наш скаже та позволять сісти нам на коні, й ми напомнимо нечистій силі Турецькій Гетьманщину! Бо видно, що прокляті Басурмани позабували, як наші прадіди тур ­ ків на баранів міняли! ” Вслѣдъ за этимъ, одушевленные чувствомъ патріотизма, со слезами на глазахъ, вмѣстѣ съ Герасименкомъ, нѣсколько десятковъ мужчинъ изъ крестьянъ единогласно проговорили: „Пиши, отче духовний, до кого слід, що ми всі, окрім старого та малого, готові йти на війну за віру хрестиянську, за честь цареву та за родину і грудьми станемо проти во ­ рога, а не дозволимо, щоб нога поганого топтала святу землю руську!… ” Васильковскаго уѣзда, села Черкаса священникъ Михаилъ Вышинскій ” . Треба тут додати, що про місце початку розрухів досі існувало дві версії. Дехто нази ­ вав с. Поправку (як і архівні джерела), дехто село Черкас. Гадаємо, що це пояснюється легко. Невелике село Поправка в присілок до парафії с. Черкаса, де за свящ. був Мнх. Вишинський; отже, — хоч розрухи й почались в с. Поправці, але вони відразу захопили с. Черкас, до якого Поправка тяжіла, й розділяти їх, власне, немає рації. ’ ) Напр., св. Лисинський в с. Веселім Куті і т. и. Взагалі-ж треба сказати, що перед 7 березня складено списки в таких селах: Кирдани, Лісовичі, Станиславчики — маєток гр. Бра- ніцького, Федюківка — пом. Узембло, Веселий Кут — маєток поміщиці Веккер. ,62 бути озброєні, як колись козаки. Довірливі селяни, повіривши красномов ­ ному ковалеві, понесли до кузні кавалки заліза з домашнього запасу й не пішли на панщину. Дізнання виявило, що чутка про заклик у козацтво прий ­ шла з с. Черкаса, що лежить від Фурсів на віддалі 6 верстов ’ ). За офіційними архівними матеріялами 2 ) ця справа виглядає так: коли священик с. Фурсів зачитав маніфест 14 грудня, селяни зрозуміли, що їх усіх кличуть на оборону батьківщини, з „залізом у руках”, себ-то в козаки. Вони стали домагатися від священика, щоб той прочитав удруге маніфест і запи ­ сав їх у козаки. Той одмовивсь. За головного ватажка селян був селянин Дзевенко Максим, людина — за атестацією священика — горда, уперта, що не хотів робити панщини, не брав належної йому землі в користування і т. и.; правдоподібно, це й був коваль Лебединцева, — себ-то не хлібороб. Йому до ­ помагали селяни Петренко і Нетачій. Всіх трьох заарештував земський справ ­ ник, але дальша доля їх була не однакова. Правда, Лебединцев пише, що після того, як він з ’ ясував заарештованим зміст маніфесту, вони всі були звільнені, але це не цілком вірно. Звільнено було лиш Петренка та Натачія, Дзевенка-ж було з наказу в. о. генерал-губернатора переведено до Василь ­ кова і посадовлено до в ’ язниці, де він просидів 10 день, після чого його звіль ­ нено після „строжайшаго внушенія”. С. Фурси заспокоїлося. В инших селах селяни вимагали, щоб їх записали в козаки. Робили це звичайно священики, а саме: злякавшися обурення селян, вонй записували їх у списки (часто не всіх, а лиш декількох, для того тільки, щоб мати змогу втекти від них). Один з перших написав такий список священик села Фе- дюківки, Таращанського пов. Сталося це так: спочатку пішла чутка, про яку ми вже згадували, що всі, хто записався в козаки, здобували волю, і що вий ­ шов про це указ, який священики, підплачені від панів, ховають. Ретельно ширив цю думку дячок цього-таки села Слотвинський. Окрім того, коли на ­ прикінці лютого чи на початку березня священик читав у церкві маніфеста 29-го січня про всенародне „ополченіе”, то Слотвинський почав запевнювати селян, що священик читав не того указа, якого треба, що у нього є захова ­ ний указ про запис селян у козаки та про волю; щоб це довести, він читав якогось наказа, що видавав його за копію цього указу. Селяни захвилюва ­ лися. А до того наспіла чутка, що в с. Кирданах, того-ж Таращанського пов., священик усіх селян привів до присяги. Ця чутка, справді, була вірна, бо молодий священик с. Кирдан, Макарій Семинський, не знаючи закону, що селян-кріпаків не приводять до присяги, — привів їх до присяги з приводу вступлення на трон нового царя Олександра II. Це все зовсім упевнило се ­ лян, що наказ царя про волю існує, але його піп ховає. Підо впливом цих чуток, як каже сучасник, в с. Федюківці селяни стали казати: „ходімо й ми на поміч цареві, — хіба й ми не такі люде” 3 ). Далі після агітації Слотвин- ‘) Записки прог. П. Лебединцева о козащинѣ. Кіев. Стар. 19J0 р. липень, серпень, ст. З — 4. ’ ) К. Ц. І. Арх., спр. No 63. а ) Ці всі слова селян і священика Павла Вишинського ми беремо з наведених у Л. М. спогадів сина його Ссверіяна Павловича. Л. М. Замѣтки къ исторіи Кіевской козаччины 1855 г. Кіевская Старина, с. 58. ,63 ського селяни приступили до попа, вимагаючи, щоб він записав їх у козаки. Той відмовлявсь, казав, що запише їх тоді, коли прийде наказ від губерна ­ тора, і різними способами намагавсь відкрутитись. Але селяни йому від ­ повіли: „Ні, проше, батюшка: але-ж як чоловік вийде на панщину раніше, то пан його похвалить. Оттак і ми батюшка зробим, — то за це нас цар похва ­ лить”. Священик мусів врешті їх позаписували ‘) й післав до губернатора, який наклав резолюцію, що коли прийде час, то само начальство вживе по ­ трібних заходів. Слідом за Федюківкою записав у козаки селян і священик с. Черкаса Михайло Вишинський, той самий, що опублікував статтю в „Губ. Вѣдомо ­ стяхъ” 2 ). Розділ V. . СТАВЛЕННЯ УРЯДУ ДО РОЗРУХІВ ТА ДАЛЬШИЙ ЇХ РОЗВИТОК. Звістки про ці присяги й реєстри швидко обійшли всі села центральної Київщини. Нас дідком були заворушення по багатьох селах, що охопили по ­ віти: Таращанський, Васильківський, Сквирський, Канівський, Черкаський, Київський, Звиногородський і Гуманський. Скрізь заворушення йшли більш- менш однаково. Скрізь селяни домагалися від попів видати укази й записати їх до козаків. Поясніння цих домагань подає з с. Шкарівки знов-таки П. Лебединцев. Довідавшися про те, що в с. Шкарівці, в 6 верстах від Білої Церкви, до 300 селян цього села замкнули св. Олександровського в церкві й 2 дні вже три ­ мають його там, прохаючи й намовляючи його, щоб привів їх до присяги й прочитав указа, який він ніби-то ховає, Лебединцев з приставом поїхав туди. Подорож не мала успіху: селяни їх не послухали; цікаво тут те, що Лебедин ­ цев я ) подає бажання селян, які вони йому висловлювали. А саме; 1) селяни не хочуть робити панщину й платити податки, хочуть-бути вільними козаками й сподіваються, що їм дадуть землю, 2) до цих настроїв спричинилися чутки й приклади деяких сіл, де священики склали списки й привели селян до присяги; 3) селяни наважилися йти в козаки через утиски з боку поміщичих економій, обтя ­ ження різними повинностями, злидні ’ ) й невиконування їхніх прохань. Недовіра-ж до духівництва, яка повстала останніми часами 5 ), залежить від того, що воно не приходило селянам на допомогу; тимчасом ‘) Записалося відразу 111 душ. *) Звістка прийшла до с. Черкаса з Федюківки. Привіз її фурман, що віз сина св. Ви ­ шинського П. до Київа. а ) А е б е д и н ц е в т>, op. cit., ст. 6 — 7. *) Треба сказати, що ці мотиви трапляються дуже часто й по инших селах. 6 ) Принаймні спочатку, треба підкреслити, селяни поводилися з духівництвом дуже чемно і тільки після того, як попи відмовилися завдовольнити їхні вимоги, повстав певна недовіра се ­ лян до них і їх катування. ,64 коли запроваджували інвентарні правила, то урядовці оголошували по церк ­ вах, що селяни в разі непорозумінь чи надмірних вимог з боку поміщика повинні звертатися до священиків; отже з цього висновок, що пани підплатили священиків і ті тому стоять на їх боці. Цікаво тут зазначити, що коли св. Олександровський не хтів селян приводити до присяги, то вони йому казали: „ти не хочеш привести нас до присяги цару, а коли-б було наказано при ­ сягати полякам, то зараз і сам присягнув-би і нас привів-би до присяги 1 * ’ )• ’ ) У цьому випадкові слово „поляк” для селянства є синонім „пана”, „поміщика”. Це помічається і в инших випадках; у цьому-ж знов-таки ми виразно бачимо, що в уяві селянина тісно зіллявсь образ поляка з образом „пана”, проти яких боролися козаки. ’ ) Спочатку туди ладнавсь їхати в. о. цивільного губернатора. а ) Начальник корпуса жандарів. 4 ) Матеріяли до історії Кирило-Методієвського брацтва, Збірник пам ’ яти Тараса Шевчен ­ ка (1814-1914), Укр. Наук. Т-ва, 1915, с. 115. 6 ) На підставі того, що селяни, яким припадало відводити худобу для війська, уникали цього, він писав: „видно, что готовности у нихъ стать на защиту отечества нѣтъ, а только виды мнимой свободы изъ крестьянства ” (рапорт Тпращанського справника від 3 березня). Відомості про те, що селянський рух на Київщині набуває різких форм, починаються ексцеси над священиками і взагалі рух не спадає, — хоч і як намагалися були справники його спинити, — а навпаки шириться й охоплює нові райони, примусив уряд звернути на нього більшу увагу. Призначено спеці- яльні комісії до районів, що їх охопив рух, щоб словами заспокоїти селян ­ ство, а слідом за цим посунено до деяких місцевостів відділи війська. Насам ­ перед призначено дві комісії: першу в Таращанський і Канівський повіти 2 ), в складі підполковника Афанасьєва та „совѣтника” губерніяльного правління Янкуліо, що кооптували собі в допомогу П. Лебединцева, благочинного з Білої Церкви; в Васильківський і Сквирський повіти, в складі генерал-майора Бєло- усова 3 4 ), а згодом віце-губернатора Веселкіна і майора С. Громеки. Цей склад членів комісії могли, до речи, продиктувати таємні думки уряду, а саме певне побоювання не тільки перед революційним, а й національним рухом, чого навсправжки власне не було. За такі думки уряду промовляє призначення гене ­ рала Бєлоусова і радника Янкуліо, що їх могли певною мірою вважати за спеція- лістів що-до українських справ: обидва вони брали участь в розслідуванню справ Кирило-Методіївців. Бєлоусов, тоді ще в чині жандарського полковника, разом з кількома ще особами (Юзефовичем, генерал-майором Трескіним, то ­ що), переводив труси в помешканнях Костомарова, Марковича та инших; а радник Янкуліо, що був тоді за урядовця для особливих доручень при губер ­ наторі, їздив до Переяслава, щоб заарештувати Марковича ‘)• У розпорядження генерал-майора Бєлоусова було дано спочатку збірну роту саперів (230 рядовиків, 20 під офіцерів, 4 музиканти й один цилюрик), а згодом ще одну. Треба зазначити, що спочатку урядові кола, зокрема кн. Васільчіков, ставилися було до цього руху дуже прихильно. Вони вбачали в бажанню селян записуватися в козаки лиш похвальне патріотичне піднесення. І коли Таращанський справник доносив, що рух цей до патріотизму ніяк не стосу ­ ється 5 6 ) і викликаний економічними злиднями селян, то князь Васільчіков пи- ,65 сав: „донесенію исправника, который воодушевленію крестьянъ придаетъ ко ­ рыстныя цѣли, судя по полученнымъ мною изъ другихъ мѣстъ донесеніямъ нельзя довѣрять…” Справникові висловлено догану з загрозою, що другим разом його буде звільнено з посади, за те, що він не розуміє селянства і через те не вміє виконувати свої обов ’ язки. Підо впливом такого розуміння руху післано всім справникам обіжника, де наказувано: 1) не допускати вчин ­ ків, які-б могли охолодити піднесення православного народу, що його викликали височайші маніфести, чи зменшити виконання обов ’ язків, які лежать на селянах що-до поміщиків і власного господарства; діяти спокійно, лагідно, без галасу, врозумляючи селян. 2) Набувати цілковиту довіру селян, щоб можна було керувати їхньою волею за наказами від начальства. 3) Спиняти кожне непорозуміння з приводу відозви св. Синоду про „ополченіе”, яким людність закликається на оборону церкви й батьківщини. 4) Діяти надзви ­ чайно обережно, аж ніяк не дозволяючи крайніх заходів 1 ). На донесіння-ж Афанасьєва та Янкуліо про заспокоєння (тимчасове) селян Таращанського повіту, дано відповідь: „Донесеніе ваше удовлетворило мои ожиданія: посылая Васъ, я былъ увѣренъ, что Вы остановите недоразумѣніе силою вразумленія, не прибѣгая къ крайнимъ мѣрамъ, кото ­ рыхъ я всегда желалъ бы избѣжать, потому что заблужденія кре ­ стьянъ въ извѣстной мѣрѣ имѣли въ основѣ ихъ преданность Государю. Прошу дѣйствовать также и въ Каневскомъ уѣздѣ, всегда имѣя въ виду мои мысли, которыя выражены въ предписаніи и переданы лично передъ отъѣздомъ изъ Кіева, именно — не охлаждать проявившихся чувствъ преданности крестьянъ Государю и открыть тѣхъ, кои подстрекаютъ крестьянъ и утверждаютъ ихъ въ заблужденіи” 2 ). Така обережність вищої влади збивала з пантелику нижчих адміністра ­ торів. Вони розуміли свої обов ’ язки як певну піддержку цілковитого послуху серед селян, як що-до влади, так і що-до поміщиків; це останнє особливо підтримували числені хабарі від поміщиків. Але проти цього руху, що мав усі ознаки патріотизму, а з другого боку йшов проти поміщиків, — нижча адміністрація цілковито не знала що робити. До того-ж ще спричинилася не ­ певність вищих урядовців, що призводила подекуди до конфліктів з нижчими урядовцями, подібних до того, який був між кн. Васільчіковим і Таращанським справником. ’) Лебединцев ъ, op. cit. с. 19. ’ ) До речи, в урядових колах увесь час існує думка, ніби селян підбивали якісь агітатори. Отож, напр., Янкуліо доносив 28 квітня, що деякі селяни на допиті повинилися, ніби у них був якийсь агітатор; а саме: в 1-х числах квітня до Таганчі заявилася якась людина, що закликала селян проти панів-ляхів, намовляючи їх биги панів і руйнувати маєтки. Далі ця особа жила 2 дні в Пиляві, а також у Роговці, Мартинівці та Ставищах. Окрім того инші шукали агітатора цього руху в Розенталі (про якого мова буде далі). Таким робом, шукаючи агітатора, урядова думка кидається в різні боки: то вона вбачав його в людині, яка закликав селян бити й різати ляхів, то добачав його в польському шляхтичі Розенталі, що хоч і проповідував „rownosc, wolnosc”, але для якого всс-ж на першому місці стоїть (у ті часи) його польська „ojczyzna ” . Гадаємо, що сама думка про якогось агітатора не витримує критики. Розрухи стихійно викликав розвиток капіталістичних умов життя середини XIX ст., а не певна інтелігентська агітація. ,66 У контрасті з місцевою адміністрацією, цілком певної лінії трималися поміщики. Цей рух бив їх по кешені, і тому вони як поляки, так і росіяни, українці й инші, всі ставилися до нього вороже і з побоюванням. Поруч з ма ­ совою втечею до міст, вони намагаються допомагати владі в придушенню руху: пропонують підводи в необмеженій кількості для постачання війська, дають розсильних та взагалі людей для арештів (напр. Слотвинського зааре ­ штував пристав за допомогою 20 людей поміщика Узембло), придушення (інци ­ дент в с. Бесідці) і т. и. Подібно до поглядів крайової адміністрації дивилися і в Петербурзі. Післаний від царя флігель-ад ’ ютант Яфимович, наказував: 1) „дѣйствовать на волнуемыхъ крестьянъ преимущественно мѣрами убѣжденія, объясняя имъ что государь императоръ, отечески соболѣзнуя объ ихъ заблужденіи, из ­ волилъ прислать къ нимъ своего генералъ-адьютанта, дабы обратить ихъ на путь истины и христіанскаго долга; 2) только в случаѣ совершенной не ­ обходимости обращаться къ употребленію вооруженной силы для возстанов ­ ленія порядка, но приступать къ сему не иначе, какъ съ достаточнымъ коли ­ чествомъ войска; 3) милосердная воля его величества состоитъ въ томъ, чтобы военная сила не была употреблена безъ неизбѣжной въ томъ необхо ­ димости” ’ ). Таке „гуманне” ставлення до „заблужденія” селян залежало від того, що влада мала певний ухил до підтримки певних селянських рухів на Правобе ­ режжі, що мали будь-який „патріотичний” характер, власне були скеровані проти польських поміщиків, проти їх зміцнення. Тому до цього руху, що ви­ глядає як патріотичний, не могли спочатку суворо поставитися, оскільки сама влада культивувала серед селянства відданість його православію та церкві. Тимчасом кн. Васільчіков сам приймав „ходоків” од селян, що прихо ­ дили до Київа чи по інформації, чи — частіше — подавали списки, він умовляв їх, з ’ ясовуючи слова маніфесту. Але ні його умовляння, ні умовляння намі ­ сника Лаври архімандрита Іоана, нічого не допомогли. Селяни поверталися додому і там переказували по-свойому, але в кожному разі не те, що їм ка ­ зали у Київі 2 ) (обвинувачувати, проте, їх у цьому перекручуванні не можна, — окрім всього иншого, ледві чи селяни добре розуміли мову генерал-губерна ­ тора, чи вищих достойнйків церкви, як звичайно, й узагалі російську мову). Таких „ходоків” йшло де-далі більше й більше. Нарешті, кн. Васільчікову до ­ велося переконатися, що його заходи не мають жадного результату. Він не розумів самої сути руху, — його економічної підкладки. Це з ’ ясував йому сам мітрополіт Філарет, що після розмов з селянами-ходоками доніс князеві, що розрухи селян походять остільки-ж, принаймні, від незаконного переобтя ­ ження селян непомірними роботами від управителів маєтків та економів, при слабому догляді поліції за виконанням постанов про побут селян, — скільки-ж ‘) Игнатовичъ, Волненія помѣщичьихъ крестьянъ, с. 101. До речи, в російських губернях влада поставилася до руху значно суворіше: та-ж влада „загрожувала” судом не тільки за „патріотичний порив” до „ополченія”, а й за скаргу на поміщика. Ibid. 116. ’ ) Напр., як свідчать архівні матеріяли, деякі селяни, що побували в Лаврі, де їх умов ­ ляв намісник, переказували потім, ніби від них в самій Лаврі брали присягу в козаки. ,67 від того, що вони не розуміли слів маніфесту. Лиш після цього роз ’ ясніння та наочних доводів на те, що селяни не покладаються на слова урядових осіб, кн. Васільчіков перестав приймати селян, які приходили до нього з списками, а дав наказа відправляти їх всіх у поліцію, де до словесного умовляння до ­ давали й добру порцію різок. Справник-же Київського повіту Волков, поста ­ вив на головних шляхах до Київа пікети, які розганяли всіх селян, що йшли до Київа з списками. Цікаво так само відзначити, що селяни часто не йняли віри своїм хо ­ докам, коли ті приносили несприятливі відповіді. Вони так вірили в волю, що бажали краще не повірити своїм-же селянам, ніж відмовитися від надії. Хоч, можливо, що в значній мірі вони не покладалися й на самого гу ­ бернатора. Розрухи селянські, що виникли в Васильківському повіті, звідти переки ­ нулися до Таращанського, далі знов до Васильківського і Сквирського- Мало не рівночасно розпочалися і розрухи в Канівському повіті. Треба сказати, що в останньому повіті, як почасти й в попередніх, селяни спочатку швидко заспокоюються і, після першого вибуху, спокійно вертаються до праці. Але це був спокій тимчасовий. Селянство чекало звісток, як реагуватиме людність инших повітів, і коли надходили звістки, що скрізь селяни готуються до рі ­ шучих вимог волі, через козаччину, — знов починалися рішучіші розрухи. Як ми зазначали, з Таращанського повіту рух перекинувся знов у Васильківський. Вже 19 березня земський справник цього повіту доносив про досить великі розрухи, що відбулися в цій місцевості. Так в с. с. Житногорах, Вінцентівці й м. Рокитній селяни хвилюються й примушують священиків переписати їх в козаки. Панщину вони, правда, роблять, але зазначають, що це лиш тим- часом, а потім вони будуть робити так, як зроблять селяни инших сіл, що записані в козаки. Ще більші розрухи повстають в с. Виковій Греблі. Священик цього села відмовивсь категорично записувати в козаки; тоді селяни кинули робити панщину, заявивши, що як тільки їх запишуть у козаки, то вони зараз-таки знову стануть на роботу. Окрім того, вони післали до священика с. Кирдан, прохаючи його переписати їх; але той відмовивсь, зазначивши, за словами рапорту Васильківського справника, що він „своїм селянам зробив добре, а вам нехай ваш священик робить”. Заспокоїти селян справникові не пощастило. Він робить увагу, що добре було-б покарати проводирів, які є в кож ­ ному селі, хоч-би для прикладу иншим селянам. Рівночасно він зазначає, що, на його думку, чутки розносять російські коробейники, що ходять з села у село, і, безперечно, оповідають новини, які знають, сильно їх прибільшуючи. З Васильківського повіту розрухи перекинулися й до Сквирського. В Сквирськім повіті (а також і в Васильківській) пощастило заарештувати кілька осіб, що поширювали чутки й записували селян в козаки. Такими були дячок Бохемський в с. Малій Сквирці, та виключений з дячків с. Ос ­ трова (Васильківського повіту) — Костецький. Окрім того, було викликано ,68 до Київа священиків с. с. Федюківки та Кирдан, щоб віддати їх до суду. Був намір викликати ще кількох священиків, але, здається, їх викликано не було. Рух у Сквирському й Васильківському повіті, отже, набув досить великої сили. Спричинилися до цього насамперед слова деяких дячків, що дали селя ­ нам підвалини для їх вимог, а також і згідливість деяких священиків, що запи ­ сали селян у козаки та ствердили деякі їх списки. Часто списки ці абсолютно нічого не значили і писали їх різні особи під примусом селян, але свяще ­ ники мусіли їх скріпляти підписом та церковною печаткою. Так, напр., селяни с. Яблонівки (Васильківського пов.) примусили якогось канцеляриста ’ ) напи ­ сати їм копію указа про волю. Той, боючися відмовитися, а з другого боку боючись написати антиурядовий папір, написав їм різні безглузді речення, пишучи одне, а вимовляючи инше. Як оповідає свящ. Сикорський, починавсь цей папір так: „мы крестьяне графа Браницкаго, какъ по настоящее время работали панщину, такъ и впредь будемъ работать — мы и наши дѣти…” Далі він писав що завгодно, пісні, правила, вірші; напр. „въ царскихъ титу ­ лахъ переносовъ не дѣлай”, „за поддѣлку кредитныхъ билетовъ виновные наказываются ссылкой” і т. и. А цю копію наказу ствердив свящ. Ан. Рут- кевич і на ній були церковні печатки: одна сургучова, а чотири закопчені 2 ). Ясно, що такі різні грамоти, укази й таке инше повинні були хвилювати инші села, куди тільки приходила чутка про них, і викликати серед селян бажання і собі записатися в козаки. І тому не дивно, що селяни Сквирського й Ва ­ сильківського, а пізніше й инших повітів, були твердо переконані, що існує указ про волю, про козаччину, і тому так вимагали від священиків прочитати його, доходячи часто навіть до ексцесів над тими священиками, що відмов ­ ляли їм у їхньому проханню. Це переконання, ця певність в існуванні указу все більш і більш зрос ­ тає поміж селянством, а рівночасно з нею між ними росте й шириться пев­ ність, що цей указ ховають пани-поміщики і що вони намагаються придушити цей рух всіма засобами, аж до зброї включно. Інцидент з Таращанським справником, що організував озброєний загін з двірні поміщика Узембло 3 ), переконали селян, що всі офіціяльні особи, які приїздять до них чи з про ­ мовами, чи з салдатами, — не більш — не менш, як ставленики панів, пере ­ брана їх двірня та прикажчики і т. и. З цією певністю ми зустрічаємось ввесь час і в усіх повітах, і вона як-раз примушувала селян не слухати по- яснінь начальства і довела до кривавого розстрілу селян і екзекуції над ними по різних селах. Щоб зрозуміти, як ставилися селяни до військових відділів, досить навести хоч-би той приклад, який наводить капітан Громека в своїх мемуарах про ці події. Коли в одно з сіл Таращанського повіту з ’ явився від ­ діл салдатів (підполк. Макарова), селяни зараз-таки послали двох делегатів >) Чи не був цей канцелярист („отставной ” ) Карл Раевський, що був присуджений за написання селянам різних списків та паперів до 1 місяця в ’ язниці (у Київ, фортеці) та „стро ­ гаго внушенія”? ’ ) В. Сикорскій, Изъ воспоминаній потерпѣвшаго во время крестьянскихъ волненій 1855 г., Кіев, Ст. 1882, т. II, с. 95 — 6. . “ ) Про це далі. ,69 у сусіднє село, де стояла артилерія 1 ). Ці двоє, примчавши кіньми до батареї, кинулися в ноги батарейному командирові й почали його прохати „позичити громаді дві пушечки”. Коли-ж той здивований, запитав, навіщо вони їм, то селяни відповіли: „да нам тільки на час, ми тільки проженемо поганих пере- бранців, да зараз вам і повернемо назад”. *) Очевидно селяни не мали сумніву, що ця артилерія – справді урядова, недурно-ж вона стояла тут вже давно, тимчасом як загін підполк. Макарова щойно прийшов і міг, отже, складатися (на думку селян) з перебраних панських наймитів. 2 ) Може тут відгравала ролю та-ж наївна віра в те, що російський уряд, як такий, під ­ тримує боротьбу селян православних з поміщиками — католиками, що її прояв ми бачимо за часів Коліївщини. ’ ) Цікаво, що в цьому селі виявив (несвідомо, звичайно) певну ініціативу священик Ли- синський Прочитавши статтю Вишинського, він захтів, очевидячки, теж чим-небудь визначи ­ тися, а тому запропонував селянам дати підписку, що вони всі охоче стануть на оборону батьківщини. Селяни відмовилися. По тих-же місцевостях, де виступали місцеві урядові особи, яких селяни добре знали і тому не могли запідозріти їх дійсне урядове становище, селяни були певні, що цих осіб підплатили пани-поміщики й вони роблять те, що їм загадують 2 ). Була ще одна обставина, що зробила селянський рух за цей час, як у цих повітах, так і в инших, ще значнішим та грізнішим. Рознеслася чутка, що запис в козаки буде тривати лиш до кінця Хоминого тижня (з 3 по 9 квітня включно). Чутка ця виникла, правдоподібно, через те, що селяни невірно зрозуміли й тлумачили „Положеніе о порядкѣ составленія госуд. ополченія”, де подано термін для формування „ополченія” по губернях (до речи не до Хоминого тижня, азі квітня по 1 травня). Чому селяни поплутали тер ­ мін запису неясно; але, в кожному разі, иншої причини напруженого настрою розшукати важко. Селяни починають де-далі більш і більш хвилюватися перед Хоминим тижнем, плятять великі гроші різним писарям, аби їх скорше було вписано до різних списків козаками, а на самий Хомин тиждень припа ­ дає найбільший розвиток селянських рухів, що закінчуються бійнями учасників рухів по різних селах Київщини. Розділ VI. РОЗРУХИ В ТАРАЩАНСЬКОМУ ПОВІТІ. У Таращанському повіті, де хвилювання почалося дуже рано, помітніші розрухи були в таких селах: Бесідка, Кирдани, Улашівка, Миколаївка, Лісо- вичі, Жидівська Гребля, Веселий Кут, 3 ) Федюківка, Косяківка, Станиславчик, Попружна, Брилівка, Антонівка, Плоське, Ясинівка, Любча, Рутки та м-ко Ставище. Окрім того, трохи згодом у с. с. Кривці, Василисі, Торчиці й Вой- нарівці. Та мало не всі хвилювання тут, хоч і відзначалися упертістю, не призводили до різких ексцесів. Лиш у самій Бесідці рух мав ширші розміри і призвів до деяких сутичок. Почавсь він з того, що селяни, за прикладом инших сіл, стали вимагати від священика свого села Л. Тучапського, щоб він записав їх у козаки. Але ,70 той, не вважаючи на їх уперті домагання, категорично відмовивсь. Тоді селяни вирішили післати по Слотвинського, що записував у козаки селян с. Федю- ківки, й їхні післанці справді швидко привели його. Слотвинський і переписав їх усіх в один великий список. Місцевий становий пристав, дізнавшися про це, закликав Слотвинського до себе, але селяни прогнали післанців пристава, причому, за донесінням земського справника Палієнка від 17 березня, „потол ­ кали” їх. Після цього селяни відвели Слотвинського ’ ) назад до Федюківки через сусідні села під почесною вартою з 40 селян, озброєних списами. Се ­ ляни сусідніх сіл, бачучи селян Федюківки озброєних списами, думали, що вони вже поробилися козаками й почали хвилюватися. У самому селі Бесідці частина селян перестала ходити на панщину, а инші, хоч і ходили, але дуже неакуратно. Ці заворушення викликали великий жах між поміщиками. Правдоподібно, вони й повідомили земського справника Палієнка про ці події, і той разом із становим приставом Жолткевичем, по- ліційними служниками й розсильними, приїхав до села Бесідки. Тут він, як пише в свойому рапорті, заарештував 12 людей з тих, що не з ’ явилися на панщину, та й повів їх до економії. Та коли вони вже були недалеко еко ­ номічного двору, раптом з усіх хат повискокували селяни з списами, кину ­ лися на них та відбили заарештованих, причому побили поліцаїв та розсиль ­ них. Земський справник спробував був, як він каже, сперечатися, та, що юрба де-далі зростала (с. Бесідка мала понад 1000 ревіз. душ) мусів залишити ра ­ зом з поліцією село. Цікаво зазначити, що підчас нападу селяни вигукували: „час вже прийшов І”, очевидячки, маючи на увазі час волі. Справникові по ­ щастило лиш заарештувати Слотвинського (вже в Федюківці) і, за порадою прот. Пахаловича, він відправив його до Таращі а ). Всі спроби справника, включно до організації озброєного загону з двірні поміщика Узембла 3 ), приборкати рух у Бесідці не мали успіху, аж поки приїхала комісія. ‘) Селяни, як каже рапорт, звали його „своїм благодітелем”. 2 ) Треба сказати, що Слотвинського важко вважати за ідейного оборонця прав селян, яким були по-суті деякі з проводирів руху (з селян-же), а почасти й дячки. Швидше можна гадати, що він лиш хотів заробити на цьому виступі селянства. За це каже, що він, запропо ­ нувавши переписати селян с. Федюківки, взяв за це з кожного майбутнього козака по 2’/а к. сріблом; отже він заробив лиш з першого списку козаків близько 3 рублів сріблом У с. Бе ­ сідці він так само записував за платню (невідомо тільки яку), причому, щоб підтвердити свої слова про волю, читав селянам Синодську відозву я приводу міліції 1806 р., і навіть продав копію з неї селянам за 10 крб. сріблом. Таким робом Слотвинський мусів заробити великі — як на той час — для нього гроші за свої послуги що-до запису селян у козаки. Але-ж селяни с. Федюківки любили його й, напр., хтіли було спочатку зробити опір справникові і не видати Слотвинського. Умовив їх піддатися їхній священик, Павло Вишинський. Слотвинського було заслано на Сибір. а ) Треба сказати, що цей випадок дуже дискредитував владу в очах селян. Одтоді се ­ ляни цілком упевнилися, що проти них виступають не війська, що їх післав уряд, а лиш пе ­ ребрана панська челядь, післана від панів-поміщиків Про це скажемо докладніше далі. Ця комісія повела справу досить успішно, і їй пощастило швидко заспо ­ коїти селян в багатьох місцевостях Таращанського (а так само, як згадувано, ,71 Канівського) повіту ’ )• Значною мірою цьому допоміг арешт Слотвинського, але здебільшого селяни заспокоїлися лиш тимчасово, як вони казали, до „певного часу”, щоб при першій нагоді знов піднятися, ще з більшою си ­ лою і енергією, як це було, напр., в Канівському повіті. У самій Бесідці справа стояла так: коли Афанасьєв з Янкуліо приїхали (23 березня) в Бесідку, коло церкви їх зустріло 85 чоловіка селян, що їх було зібрано з розпорядження справника. Коли їм розтлумачено царського наказа, вони заявили, що вони цілком невинуваті, що вони лиш оборонили себе, коли справникові розсильні почали їх бити. Коли-ж справник поїхав, вони поставили варту й наказали їй в разі чого бити в дзвони „на ґвалт”, але не озброювалися і зробили це тільки тому, що боялися нападу від справника Селяни мали певну підставу боятися. Як ми вже згадували, справник укупі з приставом організував озброєний загін з челяди пана Узембло 2 ), розсильних, а також, за Лебединцевим 3 ), з козаків поміщика Млодецького, — в загальній кількості до 76 людей. Окрім того, до цього загону приєдналося до 50 чоловіка пішої шляхти, одягненої в білі жупани з зеленими пасами й в сірих смушкових шапках і озброєної палицями й почасти списами. Спи ­ нившися на фільварку, справник післав свій загін збирати до себе громаду. У цей день (четвер, після обіду) частина людности Бесідки була на панщині, а частина поїхала на ярмарок в м-ко Жашків. Загін справника, прийшовши в село, наробив там страшного бешкету; він бив вікна, кричав, ламав двері й т. и. В результаті трохи не всі жінки та діти кинулися тікати з села; чоловіки-ж збиралися поволі. Побачивши це, пристав гукнув своїм, що збирали до нього селян, „гони ихъ скорѣе”. Тоді розсильні й козаки почали підганяти селян і бити їх; селяни-ж не стерпіли, схопили ломаки та списи й розігнали справ ­ ників загін. Справник з приставом теж спішно від ’ їхали, не захтівши вислу ­ хати делегацію селян, що ті послали до нього пояснити свої вчинки. Різки, що їх привіз з собою справник для екзекуції, селяни поламали. Команда справника залишила переможцям трофеї: кілька коней, сідел, нагаїв та одну ’ ) Мусимо одзначити, що спочатку взагалі більшість заворушень в цій місцевості пере ­ більшили у офіціальних звідомленнях нижча адміністрація та сами поміщики. Наведемо, хоч-би, такий приклад: поміщик Млодецький прислав сказати, що небезпека від селян загрожує навіть його особі, що в його село Кошевату зібралося багато народу, і що вони збираються виступити проти „дворян”. Він сам поїхав до Таращі до справника, й, не заставши в той час його там, звернувсь до артилерійського генерала Майделя за обороною. Справник-же доносив, що там зібралося понад 195 людей (з сел Кошеватої, Киселівки, Закутинець і Степка), — навсправжки (як виявила комісія) там було лиш близько 20 чол., які поводилися цілком спокійно й після наказу комісії зараз-таки порозходилися по домівках. ’ ) Який до того відзнач ївся і в иншому свойому маєтку, с. Швейківці (Житомир, пов.), жорстокістю й кривдами селянству, що привело до заворушення їх в 1844 р. Див. про цей епізод нашу статтю „Селянські розрухи на Правобережжі в середині XIX ст. (с. Щвейківка на Волині та с.с. Стратіївка та Літинка на Поділлю)”. Записки Історично-Філологічного Відділу У.А.Н., кн. XI, К. 1927 р., 293 – 310. 3 ) Лебединцевь. op. cit., с. 26. ,72 шаблю. Після цього селяни, боючись нового нападу, умовилися збиратися на дзвін і поставили варту. Так виглядала справа в Бесідці за словами селян (як передає рапорт комісії). Правда, тутешні селяни склали за допомогою Слотвинського, список козаків та купили в нього копію указа „про волю”, що його вони називали „вивідним листом” (указ 1806 р.), але так робило трохи не кожне село. Опору владі вони-ж зовсім не чинили і цілком спокійно зустріли Афанасьєва та Янкуліо, що приїхали в супроводі лиш двох жандарів, і навіть спокійно дозволили їм заарештувати селянина Шеремія (в його переховувався „наказ”, і він гостро відповів Афанасьєву). Коли-ж їм було з ’ ясовано, що їх вчинки незаконні, прочитано копію указу та пояснено, то селяни почали гірко скар ­ житися на Слотвинського, що піддурив їх, і швидко, за рапортом комісії, за ­ спокоїлися. З них усіх був заарештований лиш один Шеремій ’ ). Треба ще додати, що ця комісія, навіть за власними її словами, виявила зловживання з боку поміщиків над селянами (як у Бесідці так і по инших селах). Обіцянка завдовольнити вимоги селян також могла відограти певну ролю в тимчасовому заспокоєнню селянства. Та обіцянки ці не було здійснено і селянам доводилося вибирати, чи лишатися й далі безправними кріпаками, яких всі визискують та ошукують, чи, за прикладом инших сіл, шукати далі волю у козацтві. Розпочинаються знову розрухи. Щоб не вертатися тут ще раз до Таращан- ського повіту, ми, оминаючи момент хронологічний, скажемо зараз-же про них ще кілька слів. Коли приїхала комісія, великі заворушення тут закінчились. Але селяни не заспокоїлися цілковито, про що доносив справник. Правда, гостро вони більш не виступали, але все-ж хвилювалися, записувалися поде ­ куди в козаки і т. и., і тільки тоді цілковито притихли, коли повстання мало не всюди було задушено, і стогін селян під екзекуцією чутно було по всій Київщині. Селяни с. Бесідки, швидко по тому як поїхали Афанасьєв та Янкуліо, почали жалкувати, що зреклися волі й козацтва (віру в них не знищили слова комісії та побоювання перед нею). Як доносив справник від 30-го березня, селяни почали знов хвилюватися; пропили ніби-то 10 карб., які пожертвував Афанасьєв на церкву, бо то гроші, за їх словами, були заплачені за мир, — щоб вони тихо сиділи, і почали навіть сумніватися, чи то справді була уря ­ дова комісія, чи ні. 2 ) Вони казали: „Бог його знає, чи то справді начальство було; а то може перебравсь якийсь одставний москаль за полковника, а писар за совітника, тай возяться. Як-би начальство, то воно не так-би з нами го ­ ворило, а то балакає, Бог зна, що, і цілується з нами!” Такі думки повставали головне завдяки одній групі, так мовити, непримиренчеській, селянства, на чолі якої, за рапортом справника, стояли селяни: Федір Шеремій (щойно звільнений), Кирило Вихлюк, Андрій Олійник та Максим Бондар. *) Його, правда, цим разом було швидко звільнено. ‘■’) Треба визнати, що справникові слова, що селяни пропи и 10 карб., малоймовірні — цьому суперечить загальна твереза поведінка їх підчас розрухів. ,73 4 квітня земський справник доносив генерал-губернаторові, що в с. Бе ­ сідці досі неспокійно. На панщину вийшло тепер лиш 55 душ з 1016. Крім того 18 селян, на чолі з вищезгаданими провідниками, захопили економічний город, кажучи, що це „все колись наше було”. Повідомлений про це в. о. губер ­ натора Веселкін писав справникові, що добре було-б заарештувати провідників в Бесідці; коли-ж це важко, бо селяни всі ще не цілком заспокоїлися, то не ­ хай справник поводиться дуже обережно і почекає приїзду його в це село. Після цього деякий час чуток з Бесідки не було. Далі почали надходити заспокійливіші звістки, а саме, що після великодня усі селяни вийшли знов на панщину, окрім згаданої вище групи провідників, що досі не слухають влади, а до того ще й ніби-то пиячать. Але заарештувати їх справник усе-ж не насміливсь, бо, як доносив він 13 квітня генерал-губернаторові, боїться обурення селян ‘). Правда, головного ватажка с. Бесідки, Федора Шеремія, було заарештовано, але це сталося випадково й у иншому повіті. А саме: Федір Шеремій поїхав на ярмарок у Звиноїородський повіт і почав там агі ­ тувати селян за розрухи; про це донесено звиногородському справникові, і той заарештував його. Вістки про цей арешт, можна думати, ще більш схвилювали селян с. Бе ­ сідки. Принаймні 28 квітня підполковник Макаров, що з Таращанським справником та відділом війська перебував у Бесідці (приїхавши з Канівського пов.), доносив, що селяни цього села, а так само й околичних сіл, збираються напасти на нього, а тому він прохає прислати ще салдатів. Так само в. о. губер ­ натора Веселкін доносив генерал-губернаторові, що, як видно, лагідні засоби тут не допомагають, а тому доведеться уважно дивитися за неслухняними, й зараз-таки суворо їх карати. 30-го квітня підполк. Макаров доносив, що селяни юрбою ходять по селу, але на військо не нападають. Тимчасом в Бесідку послано ще військо: 1-го травня мало прийти військо (піше) з Богуславу, а 2-го — улани з Гуманя. Наближення цих військ примусило селян скоритися. Частину ватажків заареш ­ товано, частина повтікала. їх ловили й так само заарештовували. Менш важ ­ ливих ватажків й инших селян пересікли. У Бесідці-ж було розташовано вій ­ сько: 1 рота Білевського полку і 1 рота саперів. Після цього підполк. Мака ­ ров з двома ротами вирушив для придушення руху в Ставище 2 ). Окрім Бесідки припадають також на ці часи заворушення, як вже зга ­ дувано, і по инших селах; зокрема ми маємо відомості, що вони понови ­ лися в таких місцях: м-ці Ставищі, селі Любчі, Острій Могилі, Жидівській Греблі; в с. Любчі селянин Петльований записував инших селян в козаки. Окрім того, у середині квітня помічені були заворушення знов у с. с. Кривці, Василисі, Горчиці, Войнарівці, де селяни, за допомогою якогось селянина Коло- мійця, також складали списки в козаки. Щоб остаточно припинити заворушення в Таращанському повіті, були також окрім Бесідки розташовані війська (що були перед тим в Бесідці, а по- ‘) До того, принаймні трохи пізніше, ми маємо звістку, що панщину за цю групу від ­ робляли инші селяни. а ) К. Ц. І. Арх. ім. Антоновича, спр. No 114. ,74 части прийшли з инших сіл) в околичних селах; а саме в с. Красилівці — 1 ескадрон гусарів, в с. Станиславчику — 1 ескадрон гусарів, в с. Ставищі — 2 дивізіони і 1 рота сапьорів, в с. Ясинівці — 1 ескадрон уланів і в с, Плоському — 1 ескадрон уланів. В усіх селах, де були заворушення, головні ватажки були заарештовані, инші селяни пересічені. Розділ VII. РОЗРУХИ В ВАСИЛЬКІВСЬКОМУ ПОВІТІ. До Васильківського повіту розрухи перекидаються досить рано. Вже в середині березня ми бачимо, що повстання охопило цілу низку сіл. Так 19 земський справник доносив, що селяни Рокитної, Житногорів, Вінцентівки та Викової Греблі хвилюються, складають списки в козаки і т. и. Панщину вони ще роблять, але кажуть, що то тим часом. Згодом селяни цих сіл ки ­ дають робити панщину; зокрема в Виковій Греблі селяни заявляють, що скоро їх запишуть у козаки, то вони знов робитимуть панщину, ба, навіть, від ­ роблять за прогаяний час. Слідом починають хвилюватися й инші села, як от: Насташки, Острів, Озерна, Фурси (про які ми вже згадували були передше), Трушки, Матюші, Шамраївка, Кожанка, Ольшанка, Бирюки, Шкарівка, Теле- шівка та инші. По деяких селах записують селян і в козаки. Напр., 23-го бе ­ резня в с. Кожанці записалося відразу 92 душі, в с. Клочках — 35 (запису ­ вав їх дячок) і т. и. Як бачимо, хвилювання охопило чимало сіл. Не дурно тому і перші екзекуції над селянами відбулися у Васильківському як-раз повіті. Вжив цього, такого улюбленого в військових, засобу, не вважаючи на всі попередні накази про лагідність та м ’ якість у поводженню з селянами, генерал-майор Бєлоусов, начальник корпусу жандарів. Ця перша екзекуція відбулася в с. Шкарівці. Як вже почасти згадувано, заворушення в с. Шкарівці почалося 20 бе ­ резня. Селяни замкнули після вечірні свого священика в церкві і заявили, що не звільнять його доти, аж доки він приведе їх до присяги новому цареві, як і осіб вільних станів, і доки прочитає указа про волю та позаписує їх усіх вільними козаками. Про ці всі події становий пристав повідомив Лебе- динцеза й 21-го березня вони вдвох з ’ їздили до Шкарівки, намагаючися за ­ спокоїти селян та звільнити священика. Але це їм не пощастило й вони му- сіли другого дня вранці повернутися до Білої Церкви ‘). Туди-ж увечері при ­ біг і священик Шкарівський, Стефан Олександровський, в подертій одежі й змучений двохденними стражданнями; своє звільнення він купив, завдово- ливши вимоги селянства. А саме, він мусів був списати на аркуші гербового паперу прізвища кількох парафіян та підписатися сам (правда, не згадуючи про козаччину й волю) 2 ). На рапорт про ці події, генерал-губернатор, князь ’ ) Про плани, бажання та вимоги селян Шкарівки, — що так ясно зформулували свої потреби, ми вже говорили трохи раніше (ст. 261). ’ ) Л е б е д и н ц с В Ъ, op. cit., с. 5 — 9. ,75 Васільчіков, наказав генерал-майорові Бєлоусову перевести слідство в Шка- рівці (а рівно-ж і в Черкасах) і, виявивши ватажків, суворо їх покарати ’ ). Згідно з наказом Васільчікова, генерал-майор Бєлоусов вирушив з вій ­ ськом на Шкарівку, куди й прибув ранком 26-го березня. При ньому була одна рота салдатів. Він зараз-таки наказав вибити різками 50 чоловіка селян 2 ), на його думку, найбільш винних у розрухах, а решті наказав негайно йти до Білої Церкви й прохати їхнього священика Олександровського, щоб по ­ вернувсь до них, перепросивши його за ті неприємності, що вони йому зробили. Так відбулася перша екзекуція на Київщині в 1855 році. Покінчивши в Шкарівці, генерал-майор Бєлоусов, пославши вимогу при ­ слати йому ще одну роту салдатів, вирушив з своєю ротою, в с. Викову Греблю, куди прийшов увечері того-ж дня, як-раз напередодні Великодня. Не вважаючи за відповідне провадити екзекуцію в цей вечір, генерал Бєлоусов наказав заарештувати ватажків селян Викової Греблі і розташувавсь для зустрічи Великодня. Тимчасом приїзд генерала Бєлоусова викликав між селянами вражіння цілком протилежне тому, яке він повинен був-би мати. Селяни вирішили, що він приїхав для того, щоб оголосити волю, що в Бикову Греблю з ’ їдеться усе начальство і разом з власником маєтку графом Браніцьким урочисто про ­ читають селянам „указ і рішення царя “ . Ці чутки швидко розійшлися по око ­ личних селах і викликали хвилювання поміж селянами, в результаті чого в той-же день, а головне в наступний (перший день Великодня), селяни з цих сіл (Бирюків, Кожанки, Острова, Озерної, Сорокотягів) почали з ’ являтися юрбами до Викової Греблі. Генерал Бєлоусов спробував їх переконати, що такого указу немає, але успіху не мав, тому наказав їм розійтися і зібратися на 6-ий день свят. Було зроблено це, правдоподібно, на те, щоб дати час прийти в Бикову Греблю другій роті саперів, яку він перед тим викликав. Селяни розійшлися і зібралися знову 1-го квітня. Найбільш їх було ще з Викової Греблі, з инших сіл допіру почали сходитися. Зібравшися у дворі економії, ці селяни почали прохати Бєлоусова, щоб він звільнив заарешто ­ ваних перед тим проводирів Викової Греблі, обіцяючи стати другого дня на панщину. Як видко, селяни вже не вповні вірили в те, що генерал дасть їм волю і за всяку ціну хотіли звільнити своїх товаришів. Тут Бєлоусов виявив своє справжнє ставлення до селянського руху: після кількох слів юрбу селян було зачинено в дворі економії й покарано різками. Відбувалося це з надзвичайною жорстокістю. Не дурно, як згадує су ­ часник 3 ), з військом приїхало 10 парокінних возів з лозами в палець завтовшки і в 4 — 5 арш. завдовжки. Треба підкреслити прояви цієї жорстокости як у офіцерів, так і в сал ­ датів. Той-же сучасник оповідає про цю екзекуцію в Виковій греблі (він *) Ibidem, с. 25. 2 ) ІП г> й було виконано надзвичайно жорстоко. Багато селян було важко покалічено різ ­ ками, одному-ж нагаем було відсічено вухо. 3 ) П. Ів. Д-ський; див. Л. П. Д о б р о в о л ь с ь к и й, op. cit. с. 16. ,76 каже, що це було в Шкарівці, але правдоподібно, він плутає назви), що селян перед січенням били по головах прикладами, пистолями, а також лозою, тримаючи її за тонкий край і б ’ ючи товстим. „Від таких ударів, каже він (ст. 17), голови нещасних були попробивані, і сами вони покривавлені попадали непритомні на землю”. Як-же сікли селян? „Начальник укупі з ин- шими (коло 10) урядовцями (?) проходжувався в той час між тих, що катовано, і грізно наказував: „Січіть ще, дужче бийте”. Аж тоді, коли нещасна жертва вже не в стані була ворушитися і не могла більше стогнати, непритомного, напівмертвого мученика з наказу „годі” скидали на рогожу і відносили в клуню. Посічено було близько 100 чоловіка ‘), з яких більшість, я думаю, вмерла після такого катування” 2 ). Хоч про ці деталі екзекуції нема инших свідоцтв, усе-ж мусимо подати цю вказівку, як певний зразок тих обставині у яких переводжено екзекуцію. Поки відбувалася екзекуція, яку переводила одна рота салдатів, друга стояла напоготові перед брамою економії на площі, щоб у разі потреби дати опір новій юрбі селян, що де-далі зростала й зростала. Саме підчас цієї екзекуції (1-го квітня) прибули з Київа пізніше при ­ значені до Комісії віце-губернатор Веселкін і майор Громека. Вони від- разу-ж звернулися до селян, що зібралися біля економії і стояли навколішках без шапок, з промовами, закликаючи їх до спокою. Але, цілком натурально, ці промови жадного успіху не мали. Тимчасом екзекуція, що відбувалася в економії, страшенно хвилювала селян, які зібралися біля її воріт. Нарешті, їм, видко, обридло чекати і не було вже сил терпіти, а тому вони в кількості близько 1000 душ (до них під цей час підійшли селяни села Озерної) підвелися й рушили на економію. Правдоподібно, вони хотіли звільнити заарештованих і припинити екзекуцію. Вартову роту, яка спробувала зробити опір, було відсунуто. Селяни хапали голіруч багнети, м ’ яли й ламали їх. Тоді батальйонний командир наказав стрі ­ ляти в юрбу. Був зроблений залп. Юрба розсіялася, залишивши на площі вбитих та поранених. Кількість їх точно невідома: Лебединцев рахує тут їх 5 вбитих і 4 поранених, Ясинський 1 ) — 12 людей вбитих і важко поранених. Легко по ­ ранені втекли. Думаємо, що як перша, так і друга цифри, взяті з урядових повідомлень (що дуже зменшували за цих часів, та й взагалі, кількість вбитих), або й спогадів учасників, які навмисне зменшували свою жорстокість, — дуже применшені. Насамперед неправдоподібно, щоб, як каже Лебединцев * ), було зроблено з наказу командира лиш кілька пострілів; коли й почали стріляти лиш кілька салдатів з наказу, то й ціла рота, яку дуже тіснили селяни, так що вона не могла серед заколоту чути ясно вираз командирового наказу, безперечно також почала стріляти 5 ), Коли-ж стріляє ціла рота, або навіть чверть її, та В дійсності, можна думати, що їх було пересічено далеко більше. 3 ) Добровольський, op. cit. с. 17 18. 3 ) Волненія крестьян Кіевской губ. 1885 г. Чтенія О-ства Нестора Лѣтописца, т. IV, ст. 179. *) Op. cit, ст. 25. •) Пізніші донесіння а инших місць взагалі свідчили, що салдати, розпилені боротьбою, сами кидалися на селян і вбивали їх, не слухаючи наказу припинити боротьбу. Ці факти буде подано далі. ,77 ще й на близькому віддаленні, мало не в упор, — то вбитих і поранених треба рахувати, безперечно, не одиницями, а десятками. Після цього селяни мусіли скоритись. їх (а так само нові юрби, що над ­ ходили до економії з Сорокотяг та ин. сіл) знов поставили навколішки й тут- таки на майдані, між трупів селян, почали читати нотації й переконувати їх, що наказа про волю, в який вони так твердо вірили, немає… Потім їхніх ва ­ тажків, а так само ватажків з инших сіл, що селяни їх увесь час підходили до Викової Греблі, було вибито різками. З наказу начальства селяни мусіли повинитися, ба навіть піднести хліб і сіль своїм катам… Другого дня (2 квітня) Комісія з військом вирушила до с. Яблунівки, куди мала прийти з Таращі ще одна (третя) рота салдатів. В Яблунівці селяни почали хвилюватися ще перед Великоднем. Вони почали домагатися від свого священика, Антона Руткевича, щоб той записав їх у козаки; той відмовлявсь, але під їх примусом мусів підписати й скріпити церковними печатками папір, що селянам вже написав якийсь писар. Після цього селяни кинули робити панщину, вважаючи, що вони тепер вільні ко ­ заки. Цей приклад, до речи, дуже вплинув на піднесення руху в с. Березній (про це село скажемо далі). Селяни з цього села навіть спеціяльно приводили до Яблунівки свого священика, щоб показати йому цього папера (той як-раз і з ’ ясував, що то є зовсім не список селян, а просто нісенітниця; про це далі). Яблунівці виступали досить рішуче, через що військо й виступило відразу після придушення руху в с. Виковій Греблі — до цього села. Дізнав- шися про наступ війська на Яблунівку, селяни повтікали до лісу, але другого дня більша частина з них повернулася й принесла повинну. Инших-же салдати ловили та й приводили до села. Поки все це тривало, а потім поки началь ­ ство приймало від людности вислови покори, наспіла звістка, що в с. Труш- ках того-ж (Білоцерківського) маєтку Браніцьких (Васильківський повіт) зби ­ раються великі маси селян; окрім того прийшов рапорт од сквирського справника про заворушення в с. Березній (на межі Сквирського повіту). Зва ­ жаючи на ці звістки, комісія поділилася: майор Громека з Васильківським справ ­ ником і однією ротою салдатів вирушив до с. Трушок, а віце-губернатор Весел- кін з генералом Бєлоусовим і з двома ротами салдатів пішов до села Березної. У с. Трушках зібралася велика юрба селян по-над 2000 чоловіка 1 ), з с.с. Трушок, Матюшів і Шамраївки; зібралися як чоловіки так і жінки. Коли З квітня сюди прибув майор Громека, то його зустріли спокійно, без шапок і з хлібом та сіллю. Громека, залишивши роту біля села, сам з Васильківським справником пішов до селян, що зібралися біля церкви. Він звернувся до них з промовою і протягом години намагавсь їх переконати, що чутки про волю невірні, і що, коли вони не заспокояться, то їх чекає така самісінька доля, що й селян Викової Греблі. Але селяни не піддавалися на намови 2 ). їх відпо- *) За Лебединцевим, по-над 1.000. а ) Взагалі недовіру до урядових вчинків яскраво знати з слів одного селянина до Гро- меки: „Слухайте пане, що я вам скажу: сьогодня день св. Хоми, а Хома невірний казав Го- сподеві „доти не повірю, поки не вкладу пальці в рани твої. Отак, пане, і ми вам скажемо: доки не положимо пальці у рани наші, доти не повіримо, що вони від царя “ . ,78 відь була: „Всі тут поляжемо до одного, але служити ляхам не хочемо 11 … Частина з селян так само, очевидно, не вірила, що Громека післаний від ге ­ нерал-губернатора, а думала, що це якась перебрана стороння людина, чи відплачена від панів ‘)• Особливий запал виявляли баби: вони відкривали груди й кричали Громеці, щоб він стріляв у них і вони перші приймуть кулі. Протягом дня майор Громека скількись разів поновляв свої переговори з селянами, але кожного разу безрезультатно. Селяни не хотіли ані розхо ­ дитися по домівках, ані відіслати жінок, ба навіть поодиноких з них, котрі хтіли піти, силоміць повертали назад. Чуткам і словам Громечиним про екзекуцію в Виковій Греблі селяни не вірили 2 ); селяни й собі з запалом доводили Громеці, що хоч вони й не зрушать з місця, поки їм не оголосять указа про волю, але вони не бунтівники, бо: по-перше, додержують порядку й не грабують поміщичих ма ­ єтків; по-друге, замкнули шинки й не п ’ ють горілки; по-третє, з ’ явились без зброї. Треба завважити, що це все було справедливо; це зазначають навіть дослідники, що підходять до розгляду справи з погляду урядових донесінь 3 ). Селяни за свідченням самого Громеки, не пиячили, додержували цілковитого спокою, були надзвичайно ввічливі що-до урядових осіб, відрядили соцького, щоб виконувати розпорядження справника, а так само призначили варту для захисту поміщичих комор, і навіть дали Громеці людину, щоб післати пові ­ домлення до в.-губ. Веселкіна. Але все це вони робили, щоб примусити віддати їм указ про волю, а примусити владу (власне, в їхній уяві — поміщиків) вони хтіли тим, що кинули працювати і до прочитання указа відмовлялися йти на панщину. Тут взагалі треба одзначити факт, властивий не тільки для цього рай ­ ону, — що селяни справді йшли досить легальним, так мовити, шляхом. Не грабуючи, як вже зазначалося, панових маєтків, вони тільки подавали скарги до генерал-губернатора. Так, ми маємо звістку, що селяни Шамраївки, Матю- шів та ще одного села подали такі скарги на визиск поміщичої економії та неправильне обкладання їх працями. Генерал-губернатор наказав, які всюди в таких випадках, розслідити маршалкові. Про наслідки цього розслідження (як часто і взагалі таких розсліджень) ми не маємо звістки. Та важко чекати справедливости для селян від маршалка, коли скарги йдуть на шляхту, як це доводять инші випадки, в яких розслідування доручалися маршалкам. Отже, бачучи, що всі його зусилля заспокоїти селян не мають успіху, Громека, не бажаючи вживати суворих засобів (правдоподібно, за своєю від ­ повідальністю) і з другого боку не бачучи иншого способу, щоб привести селян до покори, вирішив почекати віце-губернатора Веселкіна, якому й пі- ‘) Сам Громека запитав їх, чи вірять вони, що його прислано від генерал-губернатора. На це частина відповіла „ні”, инші-ж (здебільшого правдоподібно з властивої українцям чем- ности) „віримо”. 2 ) Звістка про це надійшла ще з 1-го квітня. її принесли спсціяльні післанці, і між ними син отамана громади. Але селяни, що зібралися у Трушках, не повірили і взивали їх зрадни ­ ками. Цікаво одзначити, що навіть рідний батько, — отаман, не повірив свому синові, хоч як він присягавсь, 3 ) Напр. Ясинскій, op. cit. с. 184, прим. 39. ,79 слав рапорт у с. Березну. До того й сами селяни заявили йому, що спокійно чекатимуть вищого начальства. Діставши Громечине донесіння, Веселкін з Бєлоусовим і двома ротами салдатів прийшли другого-ж дня, ввечері 4 квітня ‘), з Березної, де вони лікві ­ дували вже тимчасом розрухи 2 ), до Трушок. Після необхідного (нічного) спочинку, ранком 5 квітня всі три роти вишикувалися, як до атаки, і з ба ­ рабанним боєм почали наступати на село, зокрема до церкви, що навколо неї купчилася ціла юрба селян. Налякані бойовою готовістю війська, селяни кинулися тікати, військо ловило втікачів. Було захоплено близько 500 чоло ­ віків і 50 жінок, після чого жінок було силоміць відтягнено назад, а чолові ­ ків було вибито різками. По тому більшість була відпущена по домах, кілька-ж селян заарештовано і відправлено до Васильківської в ’ язниці 3 ). Цим закінчується хвилювання в Васильківському повіті. Звістки про екзекуції в с. Виковій Греблі й Трушках, а так само присутність війська, при ­ мусили селян, які, безперечно, ще не втратили віри в указ про волю, все-ж, принаймні, не виявляти цієї віри й спокійно чекати слушного часу. Припиня ­ ються тому настирливі домагання селян від священиків видати їм указ і екс ­ цеси над ними, а також великі зібрання, сходини селян по окремих селах. Як ми вже були зазначали, в повіті залишалася військова команда, роз ­ ташована в с. Березній * ), а з нею майор Громека, що об ’ їздив Васильківський і Сквирський повіти й намагавсь переконати селян, що указа про волю не існує, та привести їх до покори. *) За Ясинським (op. cit., с. 184) 5 квітня зранку. ’ ) Про це буде далі, коли ми говоритимемо про розрухи в Сквирському пов. а ) Цікава тут постать селянина Кочерги, що й після екзекуції над ним відмовивсь ви­ знати себе за бунтівника. Його відправлено до в’язниці. 4 ) Себ-то на межі Сквирського й Васильківського повітів. °) Треба сказати, що всі ці села не малі, пересічно 800 — 1000 ревіз. душ у кожному. Треба сказати, що, не вважаючи на спокій, селяни все-ж виряджали піс- ланців до Київа, щоб там переконатися в неіснуванні указу (не покладаючися, очевидно, на твердження Громеки та инших), і лиш після того як сам гене ­ рал-губернатор, а так само намісник Лаври, переконували, що указу нема, — вони, зовнішньо, принаймні, заспокоїлися. Розділ VIII. РОЗРУХИ В СКВИРСЬКОМУ ПОВІТІ. Заворушення в Сквирському повіті почалося ще наприкінці березня. 27-го березня сквирський земський справник доносив про хвилювання селян с. Логвина і прохав надіслати військову силу. Мало не рівночасно повідомив він про хвилювання в с. Березній. Почали хвилюватися й менші околичні села: Біліївка, Тарган, Михайлівна, Петрашівка, Гайворон, Антонівка, Косівка, Го ­ родища Косівські, Городища Пустоварівські, Пархомівка, Сквирка, Рубченки та ин. 5 ). Сталося це по деяких селах не без значної участи селян с. Берез- ,80 ної, що посилали по околичних селах вершників чоловіків по 8 — 10 за-для агітації. Деякі села ставали, так мовити, на військовий стан. Отож у с. Антонівці (або Антонові) селяни поставили в обох кінцях села, біля брами, варту, озброєну списами ’ ). Коли хтось хотів переїхати селом, то його спиняли, трусили, чи не везе якихось паперів, а далі вартою переводили крізь село й випускали в другу браму. До самої Березної 2 ) звістка про присяги й записи в козаки по инших селах дійшла, як ми казали, наприкінці березня. Але перший час березнян- ські селяни утримувалися від акцій що-до свого священика. Під цей час наспіла звістка, що в Логвині селяни почали хвилюватися, захопили свого священика й вимагають від нього, щоб той записав їх у козаки й видав указа про волю. Почувши про це, священик с. Березної В. Сикорський, разом з сквирським справником поїхав визволяти логвинського священика, що доводивсь йому родичем. Коли вони приїхали до Логвина, то побачили тут юрбу селян, що зібра ­ лися біля церкви навколо свого священика. Коли логвинські селяни їх побачили, то сказали справникові: „Спасибі вам, пане, що ви привезли нам цього батюшку, він нам об ’ явить наше добро…” У відповідь справник почав їх лаяти й кричати на них, та взивав їх бунтівниками. Тоді один з селян щось різко відповів справникові, той обуривсь ще більш і почав бити цього селя ­ нина по обличчю. Це своєю чергою обурило селян, вони вхопили справника, поклали його на його-ж екіпаж і вивезли за село. Але треба підкреслити, що ні один з них не вдарив, ані зробив жадної шкоди справникові, — на ­ віть той селянин, якого справник побив. Священика-ж с. Березної селяни вхопили й почали вимагати видати указа про волю, що, за їх словами, вже давно вийшов, але його ховають пани-поміщики та підплачені від них попи. Коли той після довгих переговорів так-таки нічого їм не сказав, про що вони хотіли чути, то вони залишили його спочити, а взялися знов за свого священика. Тимчасом наближався Великдень і березнянські селяни, не бажаючи ли ­ шатися на свята без попа, пішли у Логвин і забрали В. Сикорського. Цікаво зазначити, що коли Сикорський запитав у своїх парафіян, чи не будуть і вони його мучити, то ті відповіли: „Ні, ми не дурні, як логвинці, і в Ко ­ ліївщину берсзняни поводилися спокійно” 3 ). На перший день свят селяни, як водилося, віншували свого поміщика, але від кількох відер горілки, що той пропонував, відмовилися. Раптом знов прийшла чутка, що в с. Яблунівці піп привів своїх селян до присяги, та ще й підписав якусь копію з наказа про волю. Це примусило березнян виступити й собі ‘). Вони пішли до священика, ‘) Справжні списи: як описують сучасники, дерев’яний держак, а кінець крицевий, — прироблений клинок. 2 ) Маєток Бальтазара Подгорського. 3 ) Петро Сикорський, op. cit., Кіевлянинъ No 148. ‘ ) Хоч треба сказати, що Мрії про указ були й раніш. Особливо вплинув на них один факт, про який згадує св. В. Сикорський. Приїхав справник, покликав 12 селян і наказав свяще- ,81 вимагаючи, щоб той видав указа або, принаймні, записав їх у козаки; коли той одмовивсь, селяни страшенно обурилися, — вони йшли звільняти його з рук селян Логвина, а він їм так віддячує. Вони вирішили, що той їх зра ­ див, його підплатили пани і треба в такому разі примусити його видати указ. Для цього його мучили голодом, знущалися, тягали по землі, а потім кинули його на віз (драбиняк) без жадної підстілки й повезли до с. Яблунівки, щоб показати йому тамтешній указ. Як виявилося, це була не копія, а якийсь набір слів, без жадного змісту. Коли о. Сикорський це з ’ ясував, то селяни страшенно обурилися на писаря, що написав їм таку „копію”. Далі-ж вони взялися знов до своїх священиків. Зокрема підтримав селян диякон Бохем- ський, що підійшов до Сикорського й звернувсь до нього з такими словами: „О. благочинный пожалѣйте себя, довольно съ васъ… Дайте имъ грамоту объ ихъ вольности”… Відійшов диякон, підійшов до священика гвардеєць, одстав- ний унтер-офіцер Пащенко: „Батюшка, каже, что это вы морочите бѣдныхъ людей! Я служилъ двадцать пять лѣтъ въ самомъ царскомъ дворцѣ и точно знаю, что указі» о вольности еще три года тому назадъ вышелъ. Гдѣ вы его дѣвали, нѣшто съ блинами съѣли?” ‘)… Після цього громади різних сіл знову взялися за своїх священиків. Зокрема Березнянська громада привела свого священика до села і замкнула його на дзвіниці, — поки громада розміркує, що робити з ним. Сюди-ж до Березни зійшлися також громади й инших сіл: Антонівки, Логвина, Пустоварівки (з своїми священиками), а також з с. Петрашівки, Біліївки (але без свя ­ щеників). Після цього почали мордувати священиків. Ватажок логвинських селян, прийшовши з своєю громадою в Березну, кричав: >,Ви, березнянська громадо, хоч велика та дурна, до цього часу не могли справитися з своїм попом! Ось давайти його мені, я не буду з ним панькатися”… Далі йдуть досить темні сторінки в історії селянського руху. Народ, якого сотні років експлоатували поміщики, що в їхніх руках попи були лиш за знаряддя, мстивсь за свої кривди. Священиків водили босих по колючках, три ­ мали по кілька годин у холодній воді, з якої недавно тільки зійшов лід, били і т. и. Треба одзначити, що деякі жінки казали при цьому своїм дітям: „Дивіться, дітки, щоб і ви пам ’ ятали, як батьки ваші на волю виходили й що тоді попам робили”. При всіх цих муках селяни вимагали віддати їм указа та записати їх у козаки. Нарешті, бачучи, що їх очікування марні, селяни звели до купи усіх чотирьох священиків і сказали їм: „ось ви порадьтеся між собою й рішайте, — записати всіх нас вільними козаками, дати нам при ­ сягу, що ми вже не панські, що поля й луки наші і все, що є у панів, — наше-ж. Зробите по-нашому, ми вас звільнимо й будемо по-старому вам слухняні, а не схочете, — милувати вас більш не будемо. То дурниця, що ми вам досі робили, нас, жінок наших і дітей гірше мучили й катували пани; никові привести їх до присяги. Селяни думали, що це в справі козаччини, але справник зараз-же спитав: „А знаете ви рябу кобилу, що недавно вкрадена?” Виявилося, що це був розшук вкраденої кобили. Селяни були цим страшенно обурені й ображено казали: „Се такого на світі не було — на рябу кобилу присягать ” . *) В. Сикорскій, op. cit. ,82 ось як ми вас залізом припечемо!… До того у нас усе готово” ’ ). Цей засіб, як довідавсь пізніше свящ. Сикорський, пригадала одна 80-річна бабуня: практиковано його тоді, коли вона ще молодою дівчиною була (отже, мабуть, за поляків). Можна думати, селяни лиш лякали попів. У кожному разі до здійснення погроз не дійшло: до Березної прийшло військо 2 ). Сталося це 4 квітня о 9 год. ранку. Дві роти спинилися коло села, а віце-губернатор поїхав до селян, що скупчилися коло церкви. їх було за офіціальними підрахунками до 3.000, а навсправжки мабуть більше, принай ­ мні, Ясинський згадує, що прийшлих селян було близько 2 тисяч, а з місце ­ вою людністю кількість їх повинна була сягати 4 — 5 тисяч. Усі вони були озброєні дрючками, косами, сокирами й списами. Довелося кілька разів ви ­ кликати * ) старшин, нарешті вони вийшли з юрби й пояснили, що належати панам вони більше не хтять, а хочуть, щоб їм дали указа про волю. Віце- губернатор звернувся до цих депутатів (старшин) з промовою, в якій закли ­ кав „принести повинную” й розійтися. Та старшини слухати — слухали, але стояли на свойому, що, поки їм не дадуть указа, вони не розійдуться. Коли вони повернулися до селян, ті їх запитали, чи правда, що то губернатор? „Та де, відповіли ті, це Крохмаль, жид-лікар з Білої Церкви, його пани найняли й до нас прислали. Не слухайте, що він бреше”… Про другого-ж з комісії казали: „се Гершко з Потока, він валашків скуповує; торік купив у мене в ярмарку п ’ ять”… * ) Юрба почала реготатися, гукати та глузувати з віце-губернатора й комісії. Всі вмовляння начальства були даремні; перейняті вірою в існування указу, селяни відмовлялися розійтися і видати священиків, поки їм не оголо ­ сять того указу. Військо в цей час було, видко, приведене на площу, але упертість селян, а можливо й їх кількість, примусила начальство замисли ­ тися. Воно зробило певну нараду, на якій була навіть думка відступити і по ­ чекати кращого моменту, коли селяни, може, не будуть такі вперті, але раптом задзвонили у дзвін на ґвалт і ціла юрба селян кинулася на салдатів з дрючками. Вона відрізала їм шлях, обійшла правий фланг, захопила вози й напала на прислугу, між якими, до речи, вхопила денщика штабс-капітана Ворожбита, що тримав його коня. В той-же час головна маса селян кинулася на Фронт з вигуками „ура”, піднявши дрючки; з наказу генерала Бєлоусова, ’ ) Ці слова подав священик В. Сикорський у своїх спогадах, op. cit. ст. 98 — 99. 2 ) Треба сказати, що про важке становище священиків у с. Березній знали урядові кола й раніше. Так, Громека посилав післанця з відношенням у Березну, вимагаючи звільнити свя ­ щеників, та селяни його прогнали. Так само вимагав цього й пристав, але селяни не згодилися й казали, що їх на це не примусить цілий відділ салдатів з гарматами. Коли прийшло військо, то селяни в тому, що прийшло військо, обвинувачували родину св. Сикорського; вони казали йому: „Це твоя жінка найняла жидів та ляхів і, переодягнувши їх за салдат, прислала сюди. Де-ж таки, щоб цар післав на нас своє військо за те, що ми сповняємо його волю. Та й нам звісно, що все військо в Севастополі” (Петро Сикорський, op. cit., „Кіевлянинъ ” 1872 р. ч. 150). °) До речи, урядовець, що викликав старшин, був дуже скидавсь на жида; це дало під ­ ставу селянам гадати, що взагалі все військо — перебранці. ^Сикорський В., op. cit. с. 100. Ясинський, op. cit. с. 182. Є так само про це згадки і в архівному матеріялі (рапорт справника й т. и.). ,83 барабанщик почав бити тривогу і два перші ряди салдатів вистрелили. Селяни були відхлинули, але зараз-же кинулися знов, вигукуючи: „не бійся, в них нема більше патронів” ‘) і кидаючи в салдатів дрючками. Оскільки це була нешкідлива зброя проти салдатських рушниць, досить навести той факт, що, як повідомляють архівні матеріяли, з цих дрючків „одинъ угрожалъ даже уши ­ бомъ подполковнику Тимошеву, но былъ имъ во время отраженъ полусаблею”. Думаємо, що й инші дрючки ледві чи зробили комусь шкоду, а в кращому разі тільки „угрожали” лиш „ушибом”. Тимчасом перші два ряди салдатів стали навколішки, щоб закласти набої. Юрба в той момент припала до землі, але слідом за цим скочила й кинулася на салдатів. Генерал-майор Бєлоусов наказав розпочати систематичну стрілянину. Було, здається, зроблено кілька пострілів, після чого салдати кинулися в багнети. Селяни почали тікати, сал ­ дати їх переслідували й намагалися захопити. Близько 600 2 ) душ, мало не виключно березнянських, було загнано в церковну огорожу. Вози та денщик були відбиті, штабс-капітанового-ж коня знайдено згодом, його покинули се ­ ляни тікаючи. Стали шукати священиків; вони 8 ) були замкнені в церкві і до кожного з них було приставлено по 3 вартових, окрім того до Сикорського ще спеціяльно був приставлений Олійник, ватажок логвинських селян. Цих 13 селян було заарештовано * ) (чи заарештовано ще з инших — невідомо), а решту селян було відведено на поміщичий двір і там покарано різками, починаючи від титаря; після екзекуції їх було звільнено. В цій бійці з салдатів ніхто не постраждав, було тільки поламано один приклад від рушниці 5 ). З селян-же, за урядовими даними, було вбито 20, поранено 40. З цих поранених, за тими-ж даними (в архівних матеріалах), на ­ ступними днями вмерло 10, про решту-ж невідомо. Та на ці цифри не можна покладатися. Насамперед вони страшенно зменшені. По-друге, сюди ще не ввійшли величезні маси важко поранених, що втекли й вмирали масами по дорогах, у річці й т. и. До речи, про цих поранених і про те, яких ран за ­ вдавали озвірілі салдати, пише між иншим св. В. Сикорський: „два чело ­ вѣка, чужіе, не изъ моего прихода, шли черезъ мое подворье къ рѣкѣ, неся на рукахъ вывалившіяся свои внутренности и, войдя въ воду, тамъ и умерли” 6 ). А таких, безперечно, мусіло бути багато; важко й легко поранені тікали від салдатів, приходили додому (коли не вмирали по дорозі) і тут в значній кількості, без жадної медичної допомоги, також вмирали. Досить ’ ) Цей вигук переднє учасник придушення, П. Д-ський; Л.П. Добровольський, op. cit. 2 ) 3 споминів сучасника (у Добровольського) лиш по-над 100, але цьому суперечать архівні матеріяли. °) Там були священики: с. Березної — Василь Сикорський, с. Пустоварівки — Софрон По- горецький, с. Логвина — Григорій Сикорський і с. Антонівки — Олексій Сикорський. 4 ) Треба зазначити, що коли віце-губернатор звертався до цих заарештованих (а також і до инших селян) з запитанням, чи слухатимуться поміщиків, вони, стоючи навколішках, від ­ повіли „не будемо”. 6 ) Очевидно, салдати, розганяючи селян, не тільки кололи їх багнетами, як повідомляють архівні матеріяли, але й били прикладами; бо лиш дужий удар у щось тверде — напр., помил ­ ково в камінь, — міг зломити приклад. * ’ ) В. Сикорський, Op. cit. с. 102. ,84 сказати, що з наказу віце-губернатора Веселкіна мав приїхати лікар до Бе- резної, але й за кілька день після бою, коли вже десять душ поранених по ­ мерло, справник доносив, що лікар ще не приїхав. Тому, хоч ми й не можемо точно обчислити кількість вбитих, але в кожному разі мусимо визнати її в багато разів більшою, аніж показали її урядові звідомлення. Щоб підсилити цю нашу думку, наведемо ще спогади сучасників, які зга ­ дують за цей факт. 1) Б. Познанський (op. cit., с. 146 — 7). Про офіційну статистику вбитих селян він пише так: „Я и офиціальнымъ даннымъ въ такихъ случаяхъ не вполнѣ довѣряю, потому что и они не могутъ быть точными. Подсчиты ­ ваютъ только тѣхъ, которые пали на мѣстѣ, а еще остается много не считан ­ ныхъ, тѣхъ которые умерли позже отъ ранъ. Раненые также прячутся изъ-за боязни наказанія за участіе въ непорядкахъ. Ходинская катастрофа, подавленіе непорядковъ 9 — 10 і 11 января въ С.-Петербургѣ и 5 — 6 декабря въ Москвѣ въ послѣднее время даютъ намъ основаніе не довѣрять офиціальнымъ дан ­ нымъ”. Він наводить також приклад- як знайшли мерця в затишному кутку під парканом, куди він втік від салдатів і там вмер. Окрім цього сучасника, що писав у пізніші часи свої спогади і наво­ див певні паралелі, ми маємо спогади сучасників, що писали про ці події безпосередньо після них. 2) Громека: „По донесенію управляющаго губерніей, крестьяне за ­ платили за свое заблужденіе дорого: 20 изъ нихъ было убито и 40 ранено. Впослѣдствіи же, по ближайшей моей повѣркѣ, цифра эта значительно уве ­ личилась: многіе, сгоряча не чувствуя ранъ, уносили ихъ домой, другіе бро ­ сались вплавь черезъ рѣку и утонули” ‘). 3) Василь Сикорський: „О числѣ убитыхъ свидѣтельствуетъ метрическая книга Березнянской церкви; раненыхъ безчисленное мно ­ жество 2 ). 4) Петро Сикорський: „Но не говоря уже о дѣйствительномъ числѣ на мѣстѣ убитыхъ, многіе изъ крестьянъ, сгоряча не чувствуя своихъ ранъ, уносили ихъ домой; большая часть изъ этихъ раненыхъ погибла по дорогѣ и трупы ихъ уже впослѣдствіи находили въ степи и въ лѣсахъ. Другіе бросились вплавь черезъ Росъ и потонули: такихъ насчитывали человѣкъ 15 “ 3 ). Як бачимо, порівняння цих спогадів сучасників дає безперечну підставу думати, що кількість вбитих та поранених була в багато разів більша, ніж це згадано в офіційних матеріалах. Коли, за офіційними даними, вбитих тут-же на місці нарахували 20, вмерло-ж з поранених — за даними архівних мате ­ рі я лів — в наступні дні ще 10, та потонуло, – за свідченням Петра Сикор- ського — 15; то, отже, всього ми маємо вбитих 45, — не рахуючи тих, що вмирали пізніше вдома, а також десь у дорозі, в ярах, лісах і т. и., і яких знаходжувано вже значно пізніше. Думаємо, що аналогічне явище помі- ‘) С. Громека, op. cit., с. 13. *) В. Сикорскій, op. cit., ст. 102. ’ ) П. Сикорський, op. cit., Кіевлянинъ No 151. ,85 чалося и в инших районах, про які менш залишилося мемуарних звісток сучасників. Повертаючися тепер до Березнянських подій, мусимо зазначити той факт, що перед тим, як іти сюди „одержувати волю”, себ-то збираючися у козаки, селяни продавали волів, коней і корів, добре одягалися й ішли з запасами харчів та грошей: все це стало здобиччю переможців-салдатів. Так були певні селяни дістати волю! Чого чекали селяни від влади, пояснює той же священик Сикорський. Наведемо його дуже цікаве оповідання в оригіналі. „Возвратясь изъ Сквиры въ свой домъ, я вскорѣ снова заболѣлъ и, не могши самъ осмотрѣть церковь, послалъ пономаря, чтобы онъ очистилъ ее и привелъ въ порядокъ. Сдѣлавши, что слѣдовало, онъ пришелъ ко мнѣ и принесъ много бумагъ, отысканныхъ имъ за иконою. Разсмотрѣвши ихъ, я узналъ, что это были прошенія крестьянъ изъ двадцати окружныхъ селеній на имя губернатора, въ коихъ они жаловалися на разныя обиды и притѣсне ­ нія со стороны помѣщиковъ. Прошенія эти я при своей бумагѣ препроводилъ военному слѣдователю, маіору Громекѣ, квартировавшему въ домѣ помѣщика. Здѣсь же были собраны, не знаю для чего, и сосѣдніе помѣщики. Слѣдова ­ тель принялъ мою бумагу, и я не зналъ, какъ онъ поступитъ съ прошеніями: но черезъ часъ прибѣгаетъ ко мнѣ озлобленный исправникъ и говоритъ: „Что вы надѣлали мнѣ, батюшка. Для чего вы мнѣ не дали тѣхъ бумагъ”. Впрочемъ дѣло скоро улажено было. Слѣдователь, узнавши содержаніе про ­ шеній и обратившись къ помѣщикамъ, сказалъ: „Теперь всѣ вы, господа, въ моихъ рукахъ: вотъ гдѣ причина бунту крестьянъ!” Но помѣщики, зная, что изъ этого выйдетъ и чѣмъ можно прекратить грозившую имъ отвѣтствен ­ ность, въ тотъ же часъ погодились съ слѣдователемъ, и прошенія остались безъ послѣдствій. Такъ мнѣ передавалъ добродушный и словоохотливый исправникъ. Съ этой поры мѣстные и окружные помѣщики сильно ко мнѣ не доброжелательствовали” ‘). До цього додано примітку від редакції „Кіевской Старины” (П. Лебе ­ динцева), що „извѣстное безкорыстіе С. С. Громеки освобождаетъ, кажется, его память отъ такого подозрѣнія”. Ми дозволимо собі з цим не погодитися. Важко припустити, щоб св. Си ­ корський для чогось вигадав цю історію з проханнями й скаргами селян; навпаки, факти показують, що селяни масами подавали скарги на своїх помі ­ щиків в ті часи і багато з них, — це визнають навіть і урядові донесіння, — були справедливі. Думаємо, що й тут селяни склали справедливі скарги, й оскільки поміщики тут дуже зловживали своїм становищем (за це промовляє інтенсивність повстання), то ці скарги, безперечно, стурбували панів і, певно, примусили їх звернутися до звичайного випробуваного засобу полагодити справу. Що-ж до Громечиної чесности, то про це ми сказати нічого не можемо. Але хіба буде неправдоподібна думка, що Громека міг сховати ці скарги (їх ) В. Сикорскій, op. cit. ,86 в офіціальних паперах тих часів — по архівах — досі ніде не знайдено, в той час як скарги з инших сіл — напр. Трушок, Матюшів і т. и., можна розшу ­ кати) не за гроші, а лиш з свого класового погляду на дворянську честь: не бажаючи дискредитувати в очах селянства й оскандалити тутешню шляхту?.. Або, ще швидше, навіть з наказу вищої влади? ‘). Можемо тільки одно додати. В районах, де були найбільші економічні утиски, часто відбувалися ми знаємо з джерел — найупертіші повстання. І нав ­ паки. Тому в с. Березній і суміжних з нею селах, оскільки повстання було дуже інтенсивне, гніт поміщичої економії мусів бути дуже великий і скарги на нього дуже численні; тимчасом ми їх сливе не знаходимо (порівняти напр., хоч-би з Гуманщиною). Що-ж до того загального факту, що інтенсив ­ ність повстання часто промовляє за економічнй гніти, то про це ми маємо згадки також і в урядових повідомленнях: „Недоразумѣніе въ крестьянствѣ представляло больше упорства и заблужденіе было сильнѣе въ тѣхъ мѣстахъ, гдѣ крестьяне претерпѣвали какія-либо стѣснѣнія отъ владѣльческаго упра ­ вленія въ нарушенныхъ инвентарныхъ правилахъ, и въ особенности, гдѣ ихъ земельные участки были уменьшены и измѣнены” (витяг з „циркулярнаго предписанія Генералъ-губернатора къ г. земскимъ исправникамъ” від 12 квітня). Другого дня, зробивши всі потрібні розпорядження, віце-губернатор з військом вирушив до с. Трушок, про що ми вже були згадували. Тимчасом присутність війська, а так само енергійні заходи Громеки, що об ’ їздив села й примушував селян до спокою (окрім того, безперечно, наочні приклади, до чого це веде, — в с. Виковій Греблі, Березній та инш.), приму ­ сили селян Сквирського, Васильківського й Таращанського повітів потроху заспокоїтися. Але цей спокій селян був безперечно вимушений. Селяни не могли заспокоїтися, вони, власне кажучи, могли лиш скоритися силі обставин. Це ми мусимо підкреслити і мало не скрізь зазначити, що взагалі, коли ми кажемо про заспокоєння селян, то це заспокоєння було лиш примусове. Селяни ще й далі ставляться вороже і з ненавистю до влади, справників, свя ­ щеників і т. и… Щоб оперти це твердження на фактах, наведемо приклад що-до того-ж-таки села Березної, про який згадує св. В. Сикорський 2 ). За тиж ­ день по екзекуції над селянами с. Березної, вікарій Київський, преосвященний Аполінарій, об ’ їздив єпархію, намагаючися заспокоїти народ. Був він і в Бе ­ резній. Але тут ніхто з селян не прийшов добровільно в церкву. Самого Аполі- нарія значна частина селян не визнавала за епіскопа і тому не знали чи слу ­ хати його, чи ні. Дехто навіть казав, що це приїхав брат місцевого свяще ­ ника Василя Сикорського, чернець київо-михайлівського манастиря. Поси ­ лали навіть спеціяльно до Київа післанця, щоб переконатися, чи в Київі цей чернець, чи ні. ’ ) Взагалі треба сказати, що Громека був досить слухняний адміністратор. До того, до речи, пізніше він виявив себе ще й як щирий оборонець православія; коли він був Седлецьким віце-губернатором він уславився своїми нагінками за уніятами. Див. покажчик до творів Герцена під слов. Громека. ’ ) В. Сикорскій, op. cit. с. ЮЗ — -4. ,87 Така була тоді по селах ненависть і недовіра не тільки до поміщиків, але й до влади, і зокрема до духівництва, до священиків, як агентів цієї влади, і поміщицтва. Розділ IX. РОЗРУХИ В КАНІВСЬКОМУ ПОВІТІ. Перейдімо тепер до Канівського повіту, де розрухи набули великої сили. Причини тут були ті самі, що й по инших повітах; перекинулись розрухи сюди з повітів Таращанського та Васильківського, що сусідують з ним, і з яких всі чутки — про волю, про козацтво і т. и. — насамперед переходили до цього повіту. До речи, треба згадати, що всі ці повіти мали між собою й органічний звязок, — великі частини з них, переважно як-раз ті, де були головні се ­ лянські розрухи, всі входили до складу одного колосального маєтку гр. Бра- ніцьких ’ )• Ці чутки, що доходили в Канівський повіт, спочатку були невиразні й непевні. Але з часом їх приходило де-далі більш і більш, з більшими подро ­ бицями й коментарями, вони де-далі більш набували певної окресленої форми, — і швидко селяни Канівського повіту цілком упевнилися в тому, що наказ про волю існує, упевнилися до того, що навіть оповідали, який вигляд цей указ має: на ньому ніби-то мали бути намальовані золотий хрест і золоті орли, а також мали бути золоті печатки, на краях золоті китиці. Цікаво відзначити, що це уявління про зовнішній вигляд указа про волю було відмінне по різних місцевостях. Напр., в Черкаському повіті селяни гадали, що в указі „лежитъ золота рука царя “ , в Таращанському й Васильківському пов. селяни вимагали від священиків указа „що, з залізом в руці, з хрестом у серці, зове нас до себе” (слова маніфеста 14 грудня) і т. и. Отже селяни Канівського пов. твердо переконалися, що указ існує. В цьому-ж їх упевняли чутки, що ввесь час надходили з суміжних повітів. Але, гадали були вони, коли-ж є указ, то чому його не оголошують? Для кого це корисно? Ясно, що для панів-дідичів, які після проголошення цього указу позбавились-би цілком робочих рук, а можливо й частини землі. Але хто-ж як не духівництво, що зачитувало в церкві всі розпорядження влади, мало оголосити цей указ? Тимчасом його не проголошувано. І мимоволі на думку селян Канівського пов., як і инших повітів, спадало, що пани-поміщики під- платили духівництво, щоб воно не оголошувало указа. А тимчасом селяни, живучи у злиднях, під постійними утисками та визиском економічних прикаж ­ чиків, селяни, що пам ’ ятали ще часи, коли їхні прадіди били цих поміщиків і руйнували їхні маєтки, — страшенно прагнули волі. Величезне бажання по ­ роджувало віру, і навіть селяни, що не могли вірити, ніби указ про волю існує, все-ж підо впливом свого бажання цього указу — починали думати про нього і повставали проти поміщиків 2 ). Досить навести такий факт: в м. Таганчі, ’ ) До маєтку Браніцьких увіходили: 2 /з Васильківського повіту, по ’ /з Таращанського й Канівського, ‘/« Звиногородського, а так само великі частини в Черкаському й Радомиському. 2 ) Циркулювало також багато неймовірних чуток про волю, що зворушували селян проти панів. Напр. у с. Ромашці, селянин Хома Ярка (який ще раніш був замішаний у розрухах, що ,88 що про хвилювання в ній мова буде трохи далі, один старий селянин так від ­ повів Лебединцеву, що вмовляв селян: „Батюшко, ми й сами добре знаємо, що такого указу нема, коли-ж нам хочеться, щоб він був!”… В цих словах одного з учасників розрухів ясно відбивається те велике бажання волі, звіль ­ нення від панських утисків та здирств, що примушувало їх вірити неправдо ­ подібним чуткам, втілювати ідеї в дійсність, і, спираючися на законний привід, слова маніфестів царських, повставати з зброєю в руках, щоб здобути волю. Як ми були сказали, селяни були певні, що священики, яких підплатили пани, ховають цього указа- І не дивно тому, що селянська ненависть зверну ­ лася як-раз на цих священиків. Велику ролю так само у дальшім збільшенню цієї ненависти відіграло поводження самих священиків Канівщини. Річ у тому, що священики в пов. Васильківському, Сквирському й Таращанському, иноді, чи добровільно чи під примусом селян, записували їх в козаки, скріпляли своїми підписами та церковними печатками якісь „копії” з указа і т. и. Нижче-ж духівництво, різні дячки, паламарі і т. и., що були органічно звязані з на ­ родом, ставали здебільшого на його бік і були часто ще й керівниками його ‘)• Там по більшості сіл (за вийнятком хіба Березни й околичних сіл) зненависть народу обернулася переважно на різних урядовців: приставів, справників, і вза ­ галі на начальство, що його селяни вважали за підплачених од поміщиків, чи навіть за перебраних агентів цих панів-поміщиків. Навпаки, в Канівському-ж повіті справа стояла инакше. Священики цього повіту здебільшого рішуче від ­ мовлялися записувати селян у списки, приводити їх до присяги и т. и., ре ­ зультатом чого й з ’ явилася така гостра ворожнеча до них з боку селянства і певність селян в тому, що ці священики підплачені від панів-поміщиків. До того спричинилося ще й те, що в Канівському повіті під той час зовсім не було ніякого начальства й війська, бо вони були всі зайняті в Тара ­ щанському, Васильківському та Сквирському повітах. Тому це начальство не відігравало тут такої ролі і селяни не могли вважати, що воно то як-раз ховає указ, тим більш, що під боком було духівництво, що так уперто й по ­ стійно ставало на шляху селян до визволення, запевняло, що указу нема, й відмовлялось записувати селян у козаки. Наслідком цього й були ті жорстокі виступи проти духівництва, що найбільше й найгостріше виявилися в Канів ­ ському повіті. Треба ще додати, що рух остільки в цій місцевості захопив селян, що навіть ті селяни, від яких цього важко було чекати, спочували йому. Так священик Ковальський в своїх спогадах наводить такий факт 2 ). Після селянського нападу на Корсунь :і ), до кн. Лопухіна прийшов жандарський офіцер і запитав його, чи певний він у своїх слугах? Той відповів, що цілком. Тоді, офіцер подав йому якогось папера (чи запис в козаки, чи скаргу), на були, як запроваджувано інв правила) оповідав, що в Київі вже ставлять шибениці, щоб вішати панів-поміщиків і ляхів. ‘) На це вказують численні процеси цього дрібного духівництва після розрухів 1855 р, Але, треба сказати, що й у попередніх розрухах селян часто ролю проводирів грають пала ­ марі та дячки. а ) Ковальський, op cit., ст. 39. 3 ) Про це буде далі. ‘ ,89 якому були підписи селян. На першому місці був підпис Нестора Березового найулюбленішого камердинера князевого. Було так само ще кілька підписів инших слуг князевих. Цей факт яскраво свідчить, що серце кріпака-селянина й серце кріпака-камердинера (дворового) билися в унісон, коли справа йшла про визволення від пана. Спочатку розрухи в Канівському повіті не мали великої сили. Тому й комісія, що побувала тут (Афанасьєв, Янкуліо й Лебединцев), швидко по ­ їхала знов до Таращанського повіту. Селяни тут тільки збиралися на ради, говорили про запис у козаки, складали навіть списки тих, що бажали всту ­ пити в козаки, — але поки-що панщину робили й голосно свої почуття не виявляли. Правда, вони намагалися довести свої бажання до відома губер- ського начальства, але лиш мирним шляхом: обирали депутатів, давали їм гроші на витрати й списки козаків та деколи й прохання, і посилали їх до Київа, звідки ці списки мали, на їх думку, йти престо до царя. Але цей шлях здавався дуже довгим. Час минав, відповіди не було, а тимчасом наближавсь Хомин тиждень, з яким, згідно з чутками, закінчу ­ вався термін запису в козаки. І ось то в одному, то в другому селі громада намагається переконати священика, щоб він видав їй указа про волю. Свя ­ щеники, натурально, відмовляються; селяни вбачають у цьому лиш лиху волю священика, ставляться до нього де-далі гірше й гірше, вимоги стають де-далі настирливіші, і нарешті селяни переходять до рішучих вимог, до того знева ­ жаючи та кривдячи священиків. Цим священикам у Канівському пов. довелося досить сильно постраждати. Оскільки вони відмовлялися дати селянам указа про волю й козаччину, то селяни поводилися з ними де-далі гостріше включно до вживання сили. Рівно ­ часно вони намагалися сами шукати указа. Для цього вели священиків до церкви й примушували їх там все перекидати й читати різні церковні папери. Не маючи успіху, знов починали бити священиків, садовити їх у холодну воду на кілька годин, замикали їх на дзвіницях, кидали в свинарники, то-що. Але, треба одзначити, що поруч з цими всіма знущаннями, як справедливо завва ­ жив ще колись Громека ’ ), справа власне ні разу не доходила до дійсного пошкодження здоров ’ я священиків. їх не було поранено, чи покалічено, вони не втрачали працездатности, і взагалі постраждали лиш остільки, що після ко­ роткої перерви, спочинку або лікування потім могли знову стати до вико ­ нання своїх обов ’ язків. Окрім того, селяни цілком не зачіпали родин свяще ­ ників, їх не тільки не кривдили, ба навіть дозволяли без перешкод поки ­ нути село й виїхати куди завгодно. Це навіть шкодило самим селянам, бо попова родина, утікши до спокійного місця, доводила звідти до відому влади про те, що робиться в селі, й притягала часто збройну силу. Треба так само зазначити, що в губерн. російських підчас селянських розрухів, років десять перед тим (1843 р ), знущання і ексцеси над священиками набирали багато гостріших форм, аніж на Україні ‘). *) Op. cit. с. 26. ’ ) Пор.: В а р а д и н о в ь, Ист. Мин. Вн. Дѣлъ, ПІ, З, с. 62 — 63. ,90 Поруч з ексцесами що-до духівництва у Канівському повіті, треба одзна- чити й порівнюючу твердість та упертість самого духівництва що-до вимог селян. Тимчасом коли духівництво повітів Васильківського та Таращанського дуже часто піддавалося настирливим домаганням селян і записувало їх в ко ­ заки, що своєю чергою тягло нові непорозуміння та прецеденти для нових заворушень, і разом з тим і до сумних результатів екзекуцій над селянами, — духівництво Канівського повіту здебільшого вперто відмовлялося записувати в козаки й скріпляти які-будь копії. У цілій Канівщині Ясинський 1 ) наводить лиш один факт, коли священик погодився на вимоги селян. Це їв. Черно- дубравський з с. Ситників, що написав і переслав через селян записку до священика с. Виграїва Ів. Загродського, в якому рекомендував йому видати своїм селянам указа про волю. Правда, П. Лебединцев, а так само архівні матеріяли, згадують про кількох священиків, що записали селян в козаки, але це були лиш одиниці (3 — 4), а крім того вони здебільшого лиш „благословляли” когось скласти списки, жадних-же копій не завіряли й до присяги не при ­ водили 2 ). Перші звістки про розрухи селян в Канівському повіті надходять досить рано. 20-го березня канівський справник доносив генерал-губернаторові, що селяни с.с. Дибинців, Ісайків, Яцюків, Киданівки, Карапишів й Олександрівки (Богуславський маєток гр. Браніцьких) домагалися від духівництва записати їх у козаки. Чутки про козацтво сюди перекинулися, як з ’ ясувалося, з с.с. Фе- дюківки та Бесідки, Таращанського повіту, де, ніби-то, духівництво за те, що склало списки, одержало нагороду — наперсні хрести. В с. Дибинцях свяще ­ ник одмовивсь записувати селян у козаки й записував селянин Григорій Шку- ренко, в Ісайках і Яцюках, також за відмовою священиків, запис переводив один з селян, одставний салдат, Фома Алеференко. Розпочалися також роз ­ рухи й в с.с. Медвині, Гуті й Красногородці. Селяни були певні в тому, що козаччина має бути, що духівництво ховає якогось указа, і додавали — „як-би нічого не було, то попи не читали-б “ (себ-то по деяких инших селах). В с. Красно ­ городці селяни примусили священика Евтимія Шмигельського записати їх у козаки (здається вперше в Канівському повіті трохи не 12 — 13 березня); в с. Медвині селяни одної його половини зібралися в церкві й так само вима ­ гали, щоб священик записав їх у козаки. Спочатку він (священик Левицький) не згоджувавсь, але з примусу селян наказав свому дячкові, Пожарському, за ­ писати їх. Селяни-ж другої частини Медвина, з огляду на те, що священик Богорський відмовивсь записувати їх, запросили одставного канцеляриста Луку Берловського, і той написав їм прохання про зарахування їх усіх в козаки. Селяни с. Гути, а так само Дмитренок, звернулися до свого пара ­ фіяльного священика, який похвалив їхній намір, повів до церкви й від ­ правивши молебня, благословив селянина Фаддея Сологуба записувати їх у козаки. ‘) Ясинський, op. cit. с. 189, хоч з инших авторів ніхто про цс не згадує; в архівних матеріялах згадок про це так само немає. *) Складали списки так само особи инших професій: напр. одставний канцелярист Педь- ков або однодворець Красуський (обидва заарештовані). ,91 Перекидається рух також в с. Миронівку. В цьому селі позначився своєю агітацією одставний салдат Юхим Лисогоренко, що не раз (навіть після приходу війська) казав селянам, що цар не знає про те, що тут робиться, а урядовців усіх підплатили поміщики ‘)• Селяни почали хвилюватися і, на ­ решті, 23-го березня (в середу), коли священик Ковальський вийшов з церкви після відправи, він зустрів на церковному цвинтарі з 50 чоловіків свого села, які стали йому на дорозі. Він відразу здогадавсь, у чім справа, але, щоб не показати цього, звернувся до них з такими словами: „Хіба-ж вам мало було посту, що ви тепер знову збираєтеся говіти?”. Вони відповіли „ми вже говіли, ми прийшли в иншій справі, — прохати вас, щоб ви видали нам указа про волю”. Священик відповів, що такого указу у нього немає та й взагалі немає ніде. Потім він пішов додому, але хвилин через 10 ціле його подвір ’ я було повнісіньке селян. Тоді він ще раз звернувсь до них, причому зазначив, що економ маєтку і так ставиться до нього зле, коли-ж він донесе про ці збори, то йому (священикові) доведеться погано. У відповідь селяни післали по еко ­ нома, якого силоміць повели разом з священиком до церкви, де примусили читати різні папери, але, оскільки нічого окрім інвентарних правил не знайшли, селяни незавдоволені пішли по домівках. Але списки все-ж написали і післали їх до Київа, хоч, узагалі, треба визнати, поводилися цілком спокійно і на панщину ходили. У цих місцевостях селяни заспокоїлися після розмов з членами ко ­ місії (Афанасьєвим, Янкуліо), що як-раз в ці часи об ’ їздили Канівський по ­ віт. Але хоч рух спинивсь, та не надовго. Сами селяни казали, що вони служитимуть панам „до певного часу”, а далі подивляться. Звичайно, що за таких умов спокій не міг довго тривати, хоч деяких головних ватажків (власне складачів списків) було заарештовано й вислано, як наприклад од- ставного салдата Алеференка та виключеного з духовного стану Крижа- нівського 2 ). Швидко розпочинаються знов розрухи спочатку в с. с. Козині, По ­ токах і Щербачинцях, а далі з великою інтенсивністю вибухнули в містечках Таганчі та Корсуні з околицями: на півночі трохи далі од Таганчі, на півдні аж до м. Корсуня включно, а на сході і заході мало не до течії Роси, що утворює в цій місцевості велику луку й охоплює з трьох боків (сходу, пів ­ дня й заходу) вищезгаданий район. Таганча в той час належала до маєтку полковника гвардії Августа Осиповича Понятовського. До того маєтку, окрім самої Таганчі, входили ще инші села: Мельники, Голяки, Ключники, Тага- нецька-Буда та ин. Корсунський маєток був значно більший ніж Та- ганчський. До нього ввіходили окрім м-ка Корсуня села: Нетеребки, Гар- бузин, Корнилівка, Бровахи, Сахнівка, Кичинці, Самородня, Сотники, Моринці, Ситники, Виграїв та багато инших, в загальній кількості людности до 10 тисяч ревізьких душ 8 ). Належав цей маєток князеві Павлові Петровичеві Лопухінові. ‘) К. Ц. І. Арх. ім. Антоновича, спр. No 114. *) Місце його діяльности, на жаль, невідоме. 3 ) .Я с и н с ъ к и й, op. cit.,. с. 191; 27 сіл та хуторів, 52, (XX) дес. землі. ,92 Треба зазначити, що мало не всі ці села брали участь в рухові проти поміщиків. Вийняток становили тільки саме місто Корсунь та села Нетеребки, Сахнівка та Небутов. Щоб зрозуміти причини цього, нам треба сказати кілька слів про історію цього маєтку. Раніш ця місцевість, як згадано вже, була староством, а Корсунь був старостинське місто. Останнім старостою був за наданням короля польського його небіж князь Станіслав Понятовський (він був своєю чергою наступник Проспера Рогалинського, що володів староством за постановою сойму 1775 р.), але в 1799 році він відступив своє право ро ­ сійському скарбові за 600 тисяч польських грошей. Того-ж 1799 р. імпера ­ тор Павло пожалував колишнє Корсунське староство генерал-прокуророві Петрові Васильовичеві Лопухінові. Цей останній зараз-же, як одержав маєтка, скасував магдебурзьке право, що ним керувалися міщани Корсуня, та запро ­ вадив величезну панщину, яка була навіть важча за панщину польських ді ­ дичів цієї місцевости. Тому корсунські міщани (а так само селяни вище ­ згаданих трьох сіл) розпочали в 1800 р. розрухи, але були так суворо по ­ карані, як вміли карати лиш російські дворяни-поміщики. Пам ’ ять про це по ­ карання примусила певно селян цим разом сидіти тихо. У Таганчському маєткові селянські розрухи почалися в перших числах квітня. Селяни приступили до своїх священиків, вимагаючи указа про волю. У містечкові Таганчі і по деяких селах було знайдено інвентарні правила, що на них селяни подумали ніби-то указ про волю. Панщину кинули робити всюди в цілому цьому районі окрім Богуславського маєтку. Припинилася також праця на цукроварнях та сукняних фабриках, бо фабричні селяни брали тут та ­ кож участь у цих розрухах. 7 квітня звістку про розрухи в Таганчському маєткові одержала комісія Афанасьєва, що зараз-таки вирушила до Таганчі. Приїхавши туди, вона спинилася в шинку на майдані. Афанасьев наказав, щоб наступного дня з 7 сіл Таганчського маєтку прийшло у місто по 10 душ. Це була з його боку помилка. Селяни чекали указа й домагалися від духівництва, щоб воно їм його дало. Вони скрізь шукали його, перекидаючи усі церковні папери, але без результатів. І ось нараз надходить звістка, що до Таганчі приїхало началь ­ ство й викликає представників сіл. Всі рішили, як напр. раніше і в Виковій Греблі (Таращанського пов.), що начальство приїхало оголосити волю, і на ­ род масами пішов до Таганчі не тільки з сіл Таганчського маєтку, але й Кор- сунських. Прийшли цілі громади не менш як 10 сіл, з парафіяльними свя ­ щениками (їх було приведено силоміць) попереду. Комісія вийшла на май ­ дан і почала обходити громади, умовляючи їх та запевнюючи, що указу про волю нема. Та громади не повірили. Повстав навіть сумнів, чи справді-ж комісію вирядили генерал-губернатор та мітрополіт. Один з селян м-ка Та ­ ганчі говорив голосно громаді, що боятися немає чого, війська ні на Київщині, і:і на Полтавщині (де він недавно був) немає, — воно усе у Криму. Другий, ста ­ рий, поважний і лагідний селянин, на умовляння Лебединцева, відповів йому стиха: „Батюшко, ми й сами добре знаємо, що такого указу нема, коли-ж нам хочеться, щоб він був”. Таким робом праця комісії не мала успіху. Вве ­ чері управитель маєтку Понятовського, Беренс, повідомив комісію, що селяни ,93 хочуть її задержати й радив виїхати з Таганчі. Та й дійсно це було все, що лишилося зробити. Впливу комісія жадного не мала. Коли в цей час свя ­ щеник Ковальський звернувся до Афанасьєва, прохаючи, щоб він допоміг звільнити двох священиків його парафії, той відповів: „мы сами въ опасности, и мнѣ непріятности дѣлали крестьяне, мы сами придумываемъ средства, какъ-бы убраться въ Корсунь” ’ ). Комісія дійсно вирішила виїхати, але не та ­ ємно, а отверто. Селяни, а так само селянські пікети, що стояли на Кор- сунській дорозі, пропустили її, і за дві годині вона була в м-ку Корсуню. Оскільки невірно зрозуміли селяни приїзд комісії до Таганчі, видко з факту, що його подав П. Лебединцев. Коли комісія їхала до Корсуня, вона зустріла в лісі юрбу селян (рекрутів, що, як видко, втекли з місця збору), які йшли до Таганчі. Хтось з комісії запитав їх, чого вони йдуть туди; на це селяни відповіли: „а як-же, там кажуть приїхали пани від губернатора і від мітрополіта ділити поля, то може і нам виділять по якій десятині” 2 ). Тимчасом селяни і по від ’ їзді комісії приступили знов до священиків, зо ­ крема до Ковальського, вимагаючи від них, щоб вони видали указа. Коли-ж той не погодивсь, його почали бити й знущатися з його. Далі повели його з со ­ бою, спочатку до Корнилівки, де разом з ним перетрусили всі папери. Звідти пішли за тим-же в Гарбузин. Лиш після довгих знущань та тортурів поща ­ стило Ковальському втекти до Корсуня. ІП е з Таганчі Афанасьєв викликав 4 роти Білевського полку. Приїхавши до Корсуня, він зараз-же післав прохання направити їх туди-ж, бо Кор ­ сунь комісія вибрала за місце для свого пробування, причому прохалося як-найшвидше, хоч на підводах, прислати принаймні одну роту. Крім того в. о. губернатора післав до начальника легкої кавалерійської дивізії кн. Баг ­ ратіона Імеретинського прохання прислати кілька ескадронів цієї дивізії. Сам Афанасьєв почував себе погано й навіть післав (другого дня як прибув до Корсуня) прохання до кн. Васільчікова про відпустку до Київа. Перша сутичка між селянами та військом сталася 9 квітня. Одна рота Білевського полку, що йшла до Корсуня під командою підпоручника Міхеля ’ ), спинилася коло с. Ситники. Кілька єфрейторів були післані вимагати підводи, щоб прискорити пересування війська. Єфрейтори знайшли селян коло церкви, вони вимагали від свого священика (Чорнодубравського) указа і, щоб приму ­ сити його видати цього указа, водили його босого по колючках. На про ­ хання єфрейторів, юрба відповіла, що у них немає ні коней, ні волів, ні телят. Ті, не настоюючи, пішли й донесли про це підпоручникові, що наказав роті вступити з двох країв до села й відібрати священика. Коли юрба побачила військо, вона кинулася навтьоки, боючись, що її оточать; та коли священика було звільнено, селяни кинулися на салдатів з дрючками, але були моменталь ­ но розігнані й биті прикладами. Людей з 15 втекло на дзвіницю і було там за- І ‘ ) Ковальскій, Посмертный разсказъ (къ исторіи крестьянскихъ волненій въ Кіевской губ. 1855 г.), Кіев. Ст., 1882, кн. I, с. 180. 2 ) Лебединцев ъ, op. cit., с. 40. ’ ) Ад ’ ютант цього батальйону, хоч ротою власне командував поручник Єрмолов; див. А. М[и хель], Кіевскіе безпорядки, Истор. Вѣстникъ 1897, кн. III. ,94 арештовано ‘). Після цього, зібравши підводи, рота разом з священиком і за ­ арештованими, пішла до Корсуня. У Корсуню тимчасом зібралося досить багато (близько 13) священиків. Коли вони раз обмінювалися думками, стався цікавий епізод, що за нього згадує Лебединцев. Спочатку священики переказували за страшні чутки про знущання з їхніх товаришів, але потім, згадуючи про те, як селяни шукали указа, почали сміятися й жартувати з них. На це священик Ів. Чорнодубрав- ський, який щойно так постраждав від селян, сказав: „годі, годі, братіє, смі ­ ятися з мужиків, признайтеся, що й ми добре заливали їм сала за шкуру, достойная по делам нашим воспріемлемо” 2 ). Цей докір стосувавсь, мовляв Лебединцев, до багатьох священиків, що, не вважаючи на величезну панщину, і собі намагалися збільшити натуральну повинність селян що-до оброблення священикам землі. Отже сам Лебединцев підкреслює, що духівництво добре визискувало в той час народ, не дивно тому, що й народ так жорстоко ка ­ рав тепер священиків за їхні здирства. Ранком 10 квітня священик с. Карашина доносив Лебединцеву, що в його парафії неспокійно. Зібралася сила народу, як він казав, ватажки заганяли сюди ввесь народ, прийшли й такі, що ніколи не бували й на Велик ­ день. Підполковник Афанасьєв, зважаючи на це, наказав Лебединцеву, щоб не дратувати люду, не говорити навіть промови в Корсунській церкві на тему про „повиновеніе властямъ”. Тимчасом селяни околичних сіл: Ситників, Виграїва, Моринець, Сотни ­ ків, Кичинець, Гарбузина та инших, зібралися великою юрбою по-над 4000 чоловіка й вирушили на Корсунь в напрямкові до Корсунської греблі. Йшли вони ніби-то, щоб звільнити заарештованих у Ситниках селян і, можливо, до ­ відатися від приїжджого начальства про указ. Треба сказати, що між корсунськими селянами розійшлася чутка, що ніби-то військо, яке стоїть у Корсуню, себ-то рота Білевського полку, є пе ­ ребрані арештанти, яких підплачене начальство післало придушувати се ­ лянський рух. Існувала думка, що, коли половити цих арештантів, то від уряду буде ще подяка, а не кара. Зброї їх селяни не боялися, бо між ними також рознеслася думка, що набоїв ці арештанти не мають і стрілятимуть сліпими на ­ боями, щоб тільки налякати селян 3 ). У Корсуню розпочалося велике замішання. Там була лиш одна 18 рота Білевського полку * ), — 259 чоловіка, і мешканці боялися перемоги повстанців. Особливо боялися жиди, що метушилися по вулиці й бігали з будинку в бу ­ динок. Як згадує Лебединцев 5 ), загальна картина нагадувала наближення гайдамак до Гуманя перед гуманською різаниною 1768 року. Рота салдатів була розташована на майдані перед церквою. Ця рота (на чолі з капітаном Лопатіним)складалася мало не на половину з рекрут (з Мен- ’ ) За Ясинським лиш 7. Ясинський, op. cit., с. 192 “ ) Лебеди и цевъ, op. cit. с. 42. s ) А. М(ихель), op. cit. ст. 985. 4 ) Надвечір цього дня прибула ще друга рота й ескадрон уланського полку. 6 ) Лебединцев т>, op., cit., с. 43. ,95 ської губ ), які навіть не мали зброї; офіцери всі молоді. Тому старі салдати з рушницями стали спереду, рекрутам же дали кийки та поставили ззаду, на ­ казавши лиш набивати рушниці та подавати їх переднім. У палаці князя Лопухіна також було сильне замішання. Сам князь при ­ слав прохання дати йому салдатів для оборони: він все боявсь, що селяни з села Карашина його садом пройдуть на острів і нападуть на його палац 1 ). Йому салдатів не дали, бо їх і так було замало. Окрім того князь прислав команді, що, як вже згадувано, значною мірою не мала зброї, 15 рушниць, з свого власного складу. На дзвіницю послали причетника Кротовича, щоб дивився, в якій кіль ­ кості й яким шляхом ідуть люди і чи немає у них зброї. Для цього-ж ви- ряджували на розвідку кінних салдатів. Причетник гукав з дзвіниці: „народу, як хмари”. Між людністю була паніка; боялися дуже також і священики; один з них (св. Корсунський — Стри- жевський) навіть зомлів і його мусіли відливати водою 2 ). Тимчасом юрба прийшла до Корсуня й рушила до церковного майдану. На чолі юрби йшло 1’2 селян 3 ), один з них тримав на білій хустині хліб з сіллю. Побачивши такий ніби мирний настрій селян, комісія рішила, щоб не дратувати їх, не показувати тимчасом війська, і вийшла назустріч юрбі. Спинившися на величенькому-таки віддаленню від селян, Афанасьєв ’ ) скрик ­ нув: „на коліна”; юрба послухалася. Далі він запитав, чого вони прийшли. Селяни відповідали, що прийшли скаржитися на свого поміщика кн. Лопу ­ хіна, за те, що він переобтяжує їх працею. „А ще чого?” — запитав Афа ­ насьєв. — „Хочемо служити козаками й бути вільними згідно з царським указом”, – відповіла юрба. Афанасьєв почав казати до селян промову, зазна ­ чаючи, що указа нема, це „є вигадки диякона, цього диякона розстрижено й вислано до Сибіру”, вимагав покори та слухняности й загрожував важкими карами. Потроху він почав нервуватися та говорити де-далі грізніше й закін ­ чив промову такими словами 5 ): „Вы должны работать и повиноваться по ­ ставленнымъ надъ вами властямъ, а вольности вамъ не будетъ”. Почувши це, юрба загомоніла: „як не буде”… Раптом якийсь рудий селянин, що стояв збоку в юрбі, скочив на ноги й вигукнув „Гик! “ . За цим гаслом ціла юрба швидко скочила і. витягнувши короткі киї з-під свиток, кинулася на комісію й військо Комісія (Афанасьєв, Янкуліо, Лебединцев, справник і на ­ чальник роти — капітан Лопатін) почали тікати під захист війська, селяни за ‘ ) Ц е побоювання мало певні підстави: селянство не любило Лопухіна. Як казали се ­ ляни після наступу на Корсунь: „Старий князь (батько тогочасного власника. С. Ш.) бив лю ­ дей до смерти, а цей князь стріляв їх на смерть”. (Див. К. Ц. І. Арх. ім. Антоновича, справа No 84). ‘) Факти ці подас свідок, священик Ковальський, у своїх спогадах. Op. cit., с. 388. 3 ) За словами Ясинськоіо, йшли 7, за ними людей 12, а далі решта. Ясинський, op. cit., с. 193. *) А. Михель каже, що перший виступав Янкуліо, а після нього Афанасьєв, але у Ле- бединцева й в архівних матеріалах про промову Янкуліо згадки нема. А. М., Кіев. безпорядки, с. 937. •) Ibidem. ,96 ними й, наскочивши на салдатів, схопили їх за рушниці ‘). Унтер-офіцер Си ­ доров, за відсутністю капітана Лопатіна, що вийшов наперед з комісією, ви ­ сунув уперед роту, на середину вулиці, на переріз селянам й дав наказа стріляти. В цей момент він упав забитий. Инших втрат у війську не було, навіть небезпеці підпав лиш один капітан Лопатін, в якого кинуто сокиру. Тимчасом салдати стріляли. Налякані пострілами селяни кинулися тікати * 2 ), салдати переслідували їх з багнетами, зробивши ще за словами Лебединцева два залпи в повітря 3 4 * * ). Підчас втечі селяни кидали свої кийки, яких потім поліція набрала цілий віз. Втікачі перейшли греблю й спинилися на поло ­ вині гори, де вони зустрілися з новою юрбою. У Корсуню знов почали готу ­ ватися до бійки й виставили салдатів з рушницями, але селяни, видко пора ­ дившись, пішли по домах. Втрати селян показано невеликі: вбитих 13, поранених 27 * ). Але думаємо, що втрати в дійсності мали бути значно більші. Про це свідчать і спогади сучасника, ад ’ ютанта роти Лопатіна, під- поручника Міхеля, який каже, що вбитих було 20 душ, а поранених з 100, причому зазначає, що рани ці були страшні, а також підкреслює жорстокість салдатів до селян. Про втрати війська ми знаємо, що був забитий лиш унтер-офіцер Сидоров. Як Ясинський, так і Лебединцев кажуть, що йому розбили голову селяни сокирою, навіть, здається, була подана і сама ця со ­ кира. Але підпоручник Міхель висуває иншу, дуже цікаву, думку; а саме, він каже, що Сидорова вбито необережним пострілом когось з рекрутів ззаду; вони не вміли ще добре стріляти й мали властиво лиш набивати рушниці та подавати їх переднім, але з переляку почали й собі стріляти ’ ’ ). Таке роз- вязання питання є, безперечно, дуже правдоподібне. ‘) Підчас цієї втечі сам Афанасьєв ледві не потрапив до рук селянам. 2 ) Тікаючи вони, як каже Ковальський, гукали: „це чорт бачив стріляти в живих людей”. Ковальскій, op. cit.. с. 390 (підтвердження думки селян про сліпі набої). “ ) Лебединцев т>, op. cit., с. 45. 4 ) Ясинський наводить такі цифри: 11 вбитих, 23 поранених; узяв він їх з судової справи. Op. cit., с. 193. е ) А. М(и хел ь), Кіев. безпорядки, Ист. Вѣсти. 1897, кн. III. с. 988. No ) Селяни с. Виграїва: Іван та Микола Барнацькі й Яків Романовський, і с. Корнилівки Пархом Модленко. ’ ) Що його не знайшли і вважали вбитим, — не дивно, бо його здається й не було. Другого дня приїхав до Корсуня в. о. губернатора, а Афанасьєв, як хо- рий, виїхав до Київа. Зазначимо, що всі головні проводирі селян ®) (при ­ наймні в очах влади) були вбиті в сутичці з військом, так само був вбитий (принаймні його не знайшли) і селянин, який забив унтер-офіцера 7 ). „Кто-же бросилъ въ капитана топоръ, каже судове слідство, — не открыто”. Всього заарештованих було, за офіційними даними, до 60 чоловіка. З них 16 було посадовлено до в ’ язниці, а решту покарано різками й здано на поруки селя ­ нам. Та згодом мало не усіх їх як першу, так і другу групу (57 чоловіка — з 60), віддано військово-польовому судові, що був на цей час відкритий при Канівському повітовому суді. До речи, треба додати, що окрім екзекуцій над заарештованими в Кор ­ суню, проваджено екзекуції і над селянами инших сіл, як. х спеціяльно виклп- ,97 кали для цього до Корсуня. Як каже Ковальський ’ ), їм давали від 300 до 800 різок, хоч Лебединцев каже, що це перебільшено. Після цих екзекуцій селяни Корсунського маєтку ставали потроху на роботу; вплинув на них трохи й захід, якого вжила комісія за порадою Лебе ­ динцева. А саме: помітивши, що в деяких селах відіграють велику ролю одставні салдати, було наказано з ’ явитися їм усім до Корсуня, де було зроблено „вразумлѣніе”, і, правдоподібно, накинуто їм надалі відповідаль ­ ність за поведінку їхніх товаришів-селян. Агітація цих одставних салдатів після цього певною мірою поруч з побоюванням екзекуцій спричинилася до того, що багато селян повернулося до панщини. Але, як ми вже були згадали, в Таганчському маєтку селяни не заспокоювалися. Про них ходило в Корсуню багато фантастичних чуток: так, переказувано, ніби вони розгра ­ бували кінський завод Понятовського й у них є вже кіннота, що у них є гармати і т. и. Через 3 — 4 дні після сутички в Корсуню прибув туди генерал-губер ­ натор кн. Васільчіков, щоб самому роздивитися на місці. З його наказу було стягнуто сюди військо з Київщини (з Васильківського й Сквирського пов.), а також викликано ще один дивізіон уланів. Прибув також до Корсуня й в. о. цивільного губернатора — Веселкін. 15-го квітня організовано експедицію до Таганчської волости; склада ­ лася вона з 2 рот салдатів піхоти, 1 роти сапьорів і 2 ескадронів уланів. На чолі її був в. о. губернатора Веселкін. Зачувши, що наближається військо, селяни Таганчського маєтку, бою- чися, поховалися по лісах. Тому військо, що, спочивши в с. Ситниках, всту ­ пило до Таганчі, не застало там селян зовсім, а лиш бабів та дітей. Військо, вступивши з барабанним боєм, розташувалося на площі, перед поміщичим двором. Другого дня (16-го квітня) надійшла звістка, що в полі зібралася велика юрба селян, як з Таганчі, так і з инших сіл. Проти них післано ескадрон уланів, що, обійшовши юрбу ззаду і оточивши, загнав у саму Та ­ ганну, де піхота перев ’ язала їх їхніми-ж пасами. Того-таки дня прибув до Таганчі з Корсуня кн. Васільчіков. Тут ставсь інцидент, про який згадує Міхель. Селяни спробували зро ­ бити „безпорядокъ”. В чім полягало це — невідомо, факт той, що кілька селян було заарештовано. На підставі доповіли про цю подію, кн. Васіль ­ чіков тут-же приговорив трьох чи чотирьох з них на каторгу на 4 роки а ). Слідом за цим він виїхав до Київа. Після його від ’ їзду почалася на майдані екзекуція. Обидва ескадрони уланів оточили з усіх боків майдана, на конях, тримаючи списи та шаблі, а на майдані в кількох місцях піхота поротно била селян кийками з лози. Салдати, що змокли минулу ніч під дощем на бивуаках, були сердиті й били селян з запалом і жорстокістю. Офіцери, особливо командир 18 роти Білев ­ ського полку — Лопатін, сами до того їх спонукали. Стогін селян змішувавсь з плачем жінок, що здалеку, з городів, дивилися на екзекуцію. Ця екзекуція *) Op. cit., с. 395. ’ ) А. М (и х е л ь). Кіев. безпорядки. Ист. Вѣст. 1897, с. 993 ,98 була така сильна, що людей двацятеро, як каже сучасник ’ ), було відіслано до шпиталя. Священик Ковальський описує, як арештантів з Таганчі привели до Корсуня: „Арестованныхъ вели по той самой дорогѣ, по которой прежде шли бунтовщики. Впереди ѣхалъ уланскій офицеръ, за нимъ горнисты на ло ­ шадяхъ, далѣе отдѣленіе пѣшихъ солдатъ съ ружьями, въ полномъ вооруже ­ ніи; тутъ шли арестанты-крестьяне, всѣ почти старики съ длинными сѣдыми бородами, закованные по ногамъ, впереди ихъ шелъ дьячокъ изъ села Мель ­ никовъ Іоахимъ Левитскій (не закованный); вокругъ крестьянъ шли пѣшіе сол ­ даты съ ружьями на перевѣсъ, потомъ ѣхали уланы съ обнаженными саблями, а за ними опять отрядъ пѣшихъ солдатъ и далѣе эскадронъ уланъ на лошадяхъ” 2 ). Військо лишалося ще деякий час у Таганчі, а окремі загони їздили по околичних селах, де ловили селян для екзекуції (напр. у селі Полствині). Замість підполковника Афанасьєва залишено підполк. Макарова. З Петер ­ бургу був присланий, щоб обізнатися з справами на місці, генерал-ад ’ ютант Яфимович, який приїхав 18 квітня до м-ка Корсуня, а наступного дня в Та ­ ганну. Тимчасом підполковник Макаров і далі об ’ їздив села й провадив екзе ­ куцію. Так 16 квітня він приїхав в с. Малий Ржавець, де людність трохи хви ­ лювалася, заарештував їх ватажка селянина Макаренка, инших пересік. Далі він поїхав в инше село і так об ’ їхав усі села, де хоч трохи помічалися хви ­ лювання, і всюди, де він побував, страшні екзекуції лишали сумну пам ’ ятку про нього 3 ). Після Канівського повіту він перейшов і в инші і провадив екзекуції ще у Таращанському та Васильківському пов. Присутність війська і ці страшні екзекуції, що відбулися на Канівщині, примусили селян заспокоїтися. Так придушено ці розрухи, може, найбільш інтенсивні в цілій Київщині. Селяни, що потоками крови заплатили за свою спробу визволитися від пана, мусіли стати до покори, але не завдяки пере ­ конанню, а лиш під примусом збройної сили. Розділ X. РОЗРУХИ В ПОВІТАХ ЧЕРКАСЬКОМУ, КИЇВСЬКОМУ, ЗВИНОГОРОДСЬКОМУ, ГУМАНСЬКОМУ, ЛИПОВЕЦЬКОМУ ТА РАДОМИСЬКОМУ. Мало не в один час з розрухами в Канівському повіті, почалися розрухи й в Черкаському повіті * ). Це передбачала й влада, наказавши ще 7 квітня по ­ сунути на кордон між Канівським та Черкаським повітами відділ війська — про вся- *) Лебеди н ц е в ъ, op. cit., с 48. ’ ) Ко вальскі й, op. cit., с. 394 — 5. “ ) Завважимо, що поміщики в цей час дуже охоче доносять про різних ніби то „агітато ­ рів”, і хоч, здебільшого, це виявлявться брехнею, але цих ..агітаторів”, певно про всякий випа ­ док, усе-ж, здебільшого, б ’ ють різками, а иноді й заарештовують. Що-ж до екзекуцій, то які вони були жорстокі, показує такий факт: 28-го квітня в неділю Янкуліо доносив генерал-губернаторові, що в Київщині спокій встановлено, хоч в с. Голяках ще не всі селяни вийшли на панщину; але це не з неохоти працювати, а через те, що багато селян ще не видужали після екзекуції (див К. Ц. І. Арх. ім. Ант., спр. No 114). А тимчасом екзекуція в Голтках відбулася десь у сере ­ дині квітня, себ-то днів за 10 — 15 до цього рапорту. 4 ) Матеріал про цей повіт дають здебільшою архівні справи, але цінний матеріал на підставі спогадів сучасників дав й Ясичський, с. 195 — 199. ,99 кий випадок. Найбільші розрухи, які виявилися найгостріше, сталися в т. зв. Межирічському маєткові, що складався з м-ка Межирічі й сіл Бабичі, Гамар- ня, Кононча, Хмільна, Пекарі, Попівка Межирічська (або Рожівка), Горо- біївка та кількох инших. Належав цей маєток в цей час спадкоємцям княгині Багратіон, а замість них керували ним опікуни (швидко-ж потім він був про ­ даний тит. сов. Н Парчевському). В економічному правлінню маєтку служив за бухгальтера Ф. І. Кулішів ‘), з козаків, мешканець м-ка Межирічі. Він скільки міг, захищав інтереси селянства й тому користувався між ним ве ­ ликою пошаною. Згадуємо ми про це тому, що зін відограв велику ролю в за ­ спокоєнню селян Черкаського повіту. Селяни Черкаського повіту, особливо ті, що мешкали близько границь Канівського, вже давно хвилювалися й бажали записаться в козаки. Та зо ­ внішньо вони цього не виявляли, очікуючи, правдоподібно, що робитимуть селяни суміжної Канівщини. Коли-ж надійшли звістки про розрухи селян Корсунського й Таганчського маєтків, а до того пішли чутки, що хтось ба ­ чив у с. Ключниках, Таганчського маєтку указ про волю, — тоді в селян Чер ­ кащини почали заворушення виявлятися отверто. Розпочалися розрухи в с. с.Го- робіївці, Рожівці, а також ще в кількох, і набули досить інтенсивного ха ­ рактеру. Справник і пристав, що приїхали в ці села, мусіли втікати, втік і священик с. Рожівки. Це останнє село набуло ніби військового вигляду: були поставлені вартові на дзвіниці, звідки вони могли далеко бачити й по ­ передити, коли-б наближалася якась військова частина, умовившися в разі небезпеки дзвонити в дзвін, і т. и. Швидко селяни починають виступати ще активніше. Так, у с. Горобіївці було заарештовано місцевого священика й ціла громада разом з ним рушила в поле. Прийшли туди-ж громади й з ин ­ ших околичних сіл. Усі ці об ’ єднані громади вирішили заночувати в полі, а на ранок рушити до Таганчі й Ключників. Жінці священика с. Горобіївки, Бакалинського, пощастило втекти до Межиріч. Тут, не знаючи до кого удатися, вона пішла до Кулішова, проха ­ ючи його допомогти. Той годивсь спробувати заспокоїти селян і рано ви ­ рушив в поле, в місце, де зібралися громади. Знайшов він селян на межі ма ­ єтків Межирічського та Таганчського в верствах 6-ти від Ключників. Селян було кілька тисяч; спинилися вони тут спочити; священика свого прив ’ язали до дуба посеред табору. Після відповідних привітань, Кулішів звернувся до селян з запитанням, куди вони йдуть а ). — „В Ключники”, відповідали ті. — „А для чого?” запи ­ тав знов Кулішів. — „Там є указ”. — „Який указ?” — „Указ, що ми всі вільні, що ми всі дворяни”. — „Які-ж ви дворяни хотів-би я, люди добрі, знати?” запитав знов Кулішів. — „Ми дворяни, бо свої двори маємо”, відповіла юрба. — „Та бійтеся Бога — почав їх умовляти Кулішів, які ви дворяни? Ви такі-ж дво ­ ряни, як я князь”. На це громада, що справді любила його, а можливо ба ’ ) Писали його, звичайно на російський взірець — Колєшєв. ’ ) Цю розмову ми подаємо за Ясинським. Справникові рапорти в архівних матеріялах складено про ці події схематично і таких подробиць вони не подають ,100 жаючи підлеститись, загукала: „Поздоров Боже вас та нас, то ви таки у нас і князь!” Кулішів довго переконував селян, що вони дворянами бути не можуть і що такого указа немає. Він оповідав про ті екзекуції, що відбувалися по инших селах, та умовляв юрбу звільнити священика та розійтися. Ніякі умов ­ ляння не допомагали. Поки він говорив, селяни уважно слухали і здавалося згоджувалися з ним. Та скоро він закінчував, юрба здіймала галас і заявляла, що указ існує, його бачили і т. и. Занадто вже солодка була мрія бути вільними козаками, не повертатися до проклятої панщини, під ярмо панів та їх еконо ­ мічних прикажчиків… І селяни, може й згоджуючись з аргументацією Ку- глішова, все ж душею вірили в указ і стояли на свойому. Той знов почав розпитувати, де-ж той указ, хто його бачив і т. и. Йому відповіли, що він є в с. Ключниках і на ньому лежить „золота рука царя “ . Змучений і голод ­ ний Кулішів вирішив іти руба. Він звернувсь до селян і сказав: „Повторюю вам, люди добрі, що ніякого указу про волю немає. Ви-ж кажете, що такий указ є, що хтось його бачив. Тоді підіть і принесіть його, і, коли виявиться, що такий указ є, можете повісити мене на цьому дубі”. Селяни погодилися й зараз післали людей 10 в Ключники по указа; тпмчасом-же всі розташувалися в полі чекати післаних. Чекати довелося кілька годин і нарешті показалися післанці. Чотири з них несли в руках хустку, тримаючи її за кутки, на ній-же лежав якийсь папір, загорнутий у вишиваний рушник. Кулішів розгорнув папір і почав чи ­ тати. Це був один примірник інвентарних правил (нагадаємо, що звичайно одного примірника їх давано поміщикові, другий-же був у церкві), Кулішів голосно зачитав ці правила, а коли ще й дехто письменний прочитав і ствер ­ див, що це лиш інвентарні правила, то селяни були гірко подражнені й роз ­ чаровані. Користаючи з цього їх настрою, Кулішів знову звернувся до них, закликаючи розійтися, „не чекаючи лиха”, по селах і звільнити священика та сидіти тихо. Більшість юрби, переконавшися, що жадного указу немає, втомлена й голодна, боючися тепер суворої кари, поставилася прихильно до цих слів Кулішова. Лиш невеличка купка проводарів протестувала проти цього й намагалася затримати инших селян і загрожувала Кулішову, що це йому дурно не минеться. Найважливішу між ними ролю відогравали двоє се ­ лян — Киша та Груша % Але їхні зусилля успіху не мали. Селяни втомлені й налякані, зневірившися в існуванню указа, віру в який піддержувала чутка про існування його в с. Ключниках, бажали йти додому. Тому вони звіль ­ нили священика й зараз-же розійшлися по домівках. В инших маєтках Черкащини розрухи також були; иноді вони навіть на ­ бували більшої сили, але вони більш не захоплювали такого великого району й такої кількости людности. Про хід розрухів в цих инших місце ­ востях, ми, на жаль, докладних відомостей не маємо; але з рапортів справників можна вже встановити одну питому всім рису: це не був зброй ­ ний виступ, або спільний масовий виступ (як напр. на Канівщині), а лиш *) Окрім того за справниковим рапортом селяни: Лобас, Проценко, Скляренко, Святун, Коляда. ,101 складання списків у козаки й загальне хвилювання, яке, залежно від своєї інтенсивности, часом приводило до ексцесів над священиками (і то в легшії! формі) і до кидання робіт на панщині ’ ). Розгляньмо, де були розрухи. Ще 3 квітня надходить звістка про розрухи в с. Михайлівці (маєток поміщика Браніцького). Далі розрухи захопили селян маєтку кн. Багратіон, про що ми вже згадували. Після ліквідації, настало певне заспокоєння, але не на довго. Зараз-же як почалися екзекуції на Канівщині, селяни Черкаського повіту знов почали хвилюватися. В м ко Межиріч на ярмарок прибіг якийсь селянин і загукав до народу: „Панове громада! Кидайте все і біжіть в Таганчу; там зібралися жиди й ляхи, ріжуть христіян і палять місто!” На цей крик прибіг вільноодпущеник Рудченко і хотів його заарештувати. Для цього він звернувсь по допомогу до селян, але ні один селянин йому не допо ­ міг, — всі їх симпатії, очевидно, були на боці таганчського делегата. Нарешті прибіг межирічський крамар Мошко Піпка і йому, разом з Рудченком, по ­ щастило заарештувати селянина, що назвавсь на допиті Кріоненком. Почалися розрухи також знов в с. Хмільній, де зібралося по-над 600 душ селян з сусідніх сіл, що хотіли разом записуватися в козаки; але приставу по ­ щастило їх розігнати, причому проводирів було заарештовано. 14 — 15 квітня вночі в с. Хрещатику (маєток Воронцова) селяни почали також записуватися в козаки (записував якийсь салдат). Але їх також було розігнано і заарештовано цього салдата, кількох селян і дячка Калиновського 2 ). Такі розрухи були ще по деяких селах, але і там вони кінчалися так само, як тут. Справник арештовував проводирів; решта-ж селян заспокоювалася, боючись того-ж, а може й під примусом екзекуцій. Окрім того туди були посунуті два диві ­ зіони уланів, які були розташовані в м-ках Смілі й Жаботині (згодом один з Сміли був пересунутий до Городища). Прийшло також військо до м. Мошни. Так закінчилися ці розрухи в Черкаському повіті. Рух тут був чималий і захопив великі маси людности; та закінчився він без сутичок, пострілів і т. и., хоч, безперечно, не безрезультатно для селян. Про це промовляє звістка, що кілька з них, ватажки, були заслані до Сибіру, а багато инших селян поарештовано “). Немає сумніву, що й инші ватажки та взагалі селяни, які брали участь в цьому русі й зокрема в поході в Таганчський маєток і не ’ ) Подекуди тут, треба одзначити, священики ставилися спочутливо до селянського руху, що було по тих часах досить рідке явище. Так, напр., був в с. Валяві св. Грибинський (по-над 70 років), що, з слів справника, взагалі був досить дивний: з духівництвом не знався, това ­ ришував з селянами, які збиралися часто до нього; він казав економові мавтку (Воронцових) Бродовському: „Побачите, що буде. Вам так буде, як було Семену Палію, котрого вели вішати, — а Палій говорив, когда-б бачив, або чув батько, або мати, що мені будуть робити; а батько його, стоючи між толпою народу, одозвався: „чую, сину, й бачу, що тобі будуть робити”. До цього священик додав: „Ото й вам буде, бо через таких псявір тепер в Корсуні кров хри ­ стиянську проливають, годі вже вам терпіти”! В останній цитаті справник правдоподібно поми ­ ливсь, пишучи „вам терпіти”; думаємо, що мало бути „нам”. Як бачимо, симпатії священика Грибинського цілковито на боці селянства. ’ ) Калиновський сам був з Канівського повіту, але, приїхавши до Черкаського повіту, пе ­ реказував різні чутки про розрухи. а ) Про це скажемо в огляді покарання селян. ,102 були заарештовані, дорого заплатили за свої мрії. Адже-ж, священик с. Го- робіївки, а також Рожівки, й ин. священики та справник з приставом, знали головних ватажків і донесли на них владі ‘). І хоч не було чути пострілів в Черкаському повіті, але стогін селян, над якими провадили екзекуцію, і там було чути безперечно. Погляньмо тепер на розрухи по инших повітах. У Київськім пов. рух розпочався в другій половині березня. Досить сильні розрухи були лиш в одному м-ку Кагарлику. Тут громада 22 бе ­ резня рушила до попа та, увійшовши до хати, заявила йому: „три роки ви ховаєте указ про переведення нас у вільні козаки, читай його зараз, а потім записуй нас із дітьми у козаки”. Здивований священик, який, можливо, навіть не звертав досі уваги на розрухи селян по дальших селах, почав умовляти селян і запевняти, що такого указа у нього немає, але громада на це йому кричала: „в тебе нема такого указу, чому-ж в маєтках Браніцького та в ин ­ ших селах священики прочитали указ, коли громада добре насіла на них, і записали в козаки”… Про це селяни почули на ярмарку, який щойно від ­ бувся в Кагарлику. Хоч як умовляв священик, громада його не випускала, не пустила навіть до церкви, бо казала, що термін запису в козаки, як їм пе ­ редали з инших сіл, кінчиться на Благовісти, а тому вони на все готові, щоб примусити священика як-найшвидше записати їх у козаки, і до того нікуди його не пустять. Не дозволили селяни йому післати з паламарем записку до станового пристава, заявили, що вб ’ ють паламаря, коли той понесе записку. Нарешті, священик умовив їх провести його до капітана Лопатіна, командира 18-ої роти Білевського полку, що була розташована поблизу. Тут священик утік під охорону війська, а капітан Лопатін і становий пристав, що прибув сюди, звернулися до селян з промовами, закликаючи їх заспокоїтися. Але даремно: лиш тоді, як рота зібралася у дворі в бойовому стані, селяни по ­ кинули двір і пішли на село. Потім ходили селяни ще й до инвіого свяще ­ ника (Стояновського), але так само нічого від нього не здобули. Другого дня після цих подій, до Кагарлику прибув справник. Селяни до нього не з ’ явилися, а тому він сам пішов до них разом з салдатами Білев ­ ського полку. Він спробував привести селян до покори, але даремно; селяни відповідали: „що й буде людям, то й нам, годі панам робити”. Справник на ­ казав заарештувати їхнього ватажка Степана Базяка, але громада спробувала не дати його. Тоді вжито збройну силу: салдати прикладами розігнали се ­ лян і заарештували Базяка й ще 17 з них; усіх їх суворо покарано 2 ). Те саме зробила 17-та рота Білевського полку в с. с. Шубівці, Липовій, Гороховатці й Бендюгівці. Инші села також після цього повисловлювали по ­ кору (Янівка — Казимирівка та ин.). Ці заходи примусили селян сидіти тихо й вже 27 березня хвилювання було вже більш-менш припинено. У цих розрухах селян Київського повіту цікаво відзначити якусь певну розгубленість, неодностайність. Можливо, на це вплинуло певне віддалення від ‘) Не дурно офіційні повідомлення хоч зрідка, але все-ж згадують про екзекуції. а ) Як саме, на жаль, невідомо. ,103 театру головних подій, можливо присутність війська, що при перших ознаках розрухів прийшло в цей повіт, чи рішучість священиків, які одмовилися пи ­ сати в козаки, — але в кожному разі селяни тут не були такі завзяті й уперті, як по инших повітах, і тому розрухи було швидко ліквідовано. Окрім Київського повіту рух захопив почасти й Звиногородський пов. Перейшов він сюди з с. Федюківки (не без участи диякона Слотвинського), і вже 19 березня справник доносив, що помітно хвилювання в таких селах: Довга Гребля, Вотилівка. Кам ’ яний Брід, Погібняки, Виноград, а також Оль- шанський ключ (Ольшана). В цих селах селяни складали списки в козаки й оголошували себе вільними; особливо завзято провадили це в с. Вотилівці, де списки складав добровільно священик Бутовський ‘). Причини, які викли ­ кали рух як-раз у цих селах, були суто економічні і відомі нам з справникового рапорту. Річ у тому, що селянам цих сіл, які належали гр. Браніцькому, раніш, порівнюючи з иншими було з економічного погляду легше, — вони мали з давніх часів досить землі і були досить заможні. Але в 1854 р., коли ці села (а також ще инші) в загальній кількості 5.000 душ селян, були віддані в оренду різним шляхтичам, землю було переділено, і в багатьох місцях гро ­ мадські вигони, а, можливо, й землі поодиноких селян, було зайнято під еко ­ номічну оранку. Таким робом матеріальне становище селян різко змінилося, що й відбилося на їхніх настроях 2 ). На жаль, ми не маємо відомостей про те, як було заспокоєно селян цього району, але мабуть розрухи тут не були сильні, бо вже ЗО березня звиногородський справник доносив, що все заспокоїлося 1 )- У Гуманському пов. розрухи почалися 19 березня в с. Довгій Греблі, розпочалися також і в с. Красний Кут (пом. Пенкіна – скарги на нього селян), а звідси поширилися на суміжні села. Цікаво зазначити, що здебільшого до руху спричинилися, як зазначає й сам гуманський справник, великі утиски над селянами. Треба так само одзначити, що в Гуманському повіті поміщики зро ­ били більш галасу, аніж цього вимагала дійсність. Як зазначає сам Лебедин ­ цев: „толки эти распространялись между тѣмъ и преувеличивались поляками (безперечно, поміщиками та їхніми службовцями), которые трусливы какъ зайцы и любятъ прилгать” ‘). Досить було самої чутки між селянами сіл Па- ланочки й Мошурова про те, ніби на Великдень буде різанина, з слів якоїсь попаді, що на хрестинах переказувала цю чутку, чи, нарешті, картини одно ­ дворця Івана Сулими с. Мошурова, на якій було намальовано гуманську різа ­ нину 1768 р., — щоб вже всі поміщики (зокрема поляки) почали галасувати, що повторюється нова гуманська різанина, готується повстання й т. и. Узагалі-ж розрухи в цім Гуманськім районі не набували різких форм. Селяни складали списки в козаки та здебільшого посилали скарги на утиски ’ ) Його потім було віддано під суд; допитувано в Консисторії в присутності мітрополіта Філарета (Диг. К. Ц. І. Арх. ім. Ант., спр. No 114). ’ ) Інтересно, отже, що тут виступають селяни, що були до останнього часу найзаможніші для цього району. а ) Хоч це не цілком вірно, бо ще в квітні справник доносив про невеликий рух в с. Жу- рсницях (Журженцях?), але жадного значіння й наслідків він не мав. 4 ) Лебединцев», op. cit , ст. 16. ,104 поміщиків. Почалися ці розрухи в с. Попівці (маєток пом. Уотейка), далі ми маємо звістки про розрухи в таких селах: с.с. Вороне, Охматово і Костянти- нівка (маєток пом. Рогозинського), — тут селяни подали скаргу на великі „угнетенія” від поміщика, а також його економа (с. Вороне, — Новицького). С. Побойна (пом-ці Піонтковської), с. Хенчин ’ ) (пом. Пароскова) — селяни подали скаргу на жорстоке поводження поміщика та його економа Селецького (мав бути присланий спеціально штаб-офіцер для розслідування). М-ко Буки й с. Антонівка (пом. Любомирського), с. Харківка (пом. Кротовича), с. Без- пешна (поміщиці Сусаніної) — принесено скаргу на посесора цього села Пясець- кого за несправедливе обкладання роботою 2 ). Були розрухи і в с. Хижні (пом. Парфенова), с. Кислені (пом. Кондрацького), де складали списки в козаки, в с. Попівці, де скаржилися на економа Дмиграцького, в с. Росалівці (пом. Рокицького), де селяни скаржилися на економа Жуковського, а також на те, що поміщик покривдив їх що-до землі і що їх жорстоко карають. Про за ­ спокоєння цих сіл ми також звісток не маємо, — як видно, там усе закінчи ­ лося досить тихо, можливо, лиш з невеликими екзекуціями. Треба одзначити, що скарги селян здебільшого скеровано проти помі ­ щиків російського походження. Можна думати (як це власне зазначали навіть деякі селяни), що панщина, яку запровадили тут у цих повітах (а також і вза ­ галі на Київщині) російські дідичі кілька десятків років перед повстанням 1855 р., була навіть важча за польську або, принаймні, вона мала инші, незвиклі, форми. Про те-ж, що російські дідичі не виконують інвентарних правил, говорять і сучасники (Познанський). Окрім [ ’ уманського повіту, сталися також заворушення, хоч у дуже слабій формі, і в повітах Радомиському та Липовецькому. В Радомиському повіті власне були лиш початки хвилювання, а саме: справник доносив, що в одному селі (назву його розібрати неможливо в документі) підбиває селян до повстання селянин Козаченко (19 років), але після його арешту селяни заспокоїлися. Про инші подібні епізоди відомостей немає, хоч, можливо, поодинокі факти й могли бути. В Липовецькому пов. ми маємо відомості про хвилювання селян с. Ростовки. Отже, невеликі заворушення помічалися мало не по всіх повітах. Вийня- ток становили тільки два повіти — Бердичівський та Чигиринський, де все було цілий час спокійно. Наприкінці мусимо додати, що певні відгуки розрухів на Київщині, певні невеликі хвилювання, неспокій селян і т. и., мусіли бути й по инших губернях. Як приклад, правда одинокий, вкажемо на Брацлавщину. Земський справник прислав 23 квітня до генерал-губернатора рапорт, звідки можна зробити висновок, що певні хвилювання були помітні й тут. Між иншим, він писав, що звернув пильну увагу на поміщичих селян, наказав становим при ­ ставам і соцьким уважно стежити за настроями селянства й дбати за спокій ‘) Такого села в „Спискѣ населенныхъ мѣстъ Кіев. губ. “ (1900 р.) ми не знайшли. -) їх скарги: несправедливий розподіл полей та лук, переобтяження роботами, збільшення панщини фактично до 6 день на тиждень (свягкується лиш неділя), які рахується за три дні і т. и. ,105 серед нього, а також заарештовувати всіх підозрілих осіб. Окрім того, в цій місцевості було збільшено й кадри поліції ’ ). Хоч це єдиний факт, що є в на ­ шому розпорядженню, але, повторюємо, немає сумніву, що певний неспокій, певне, так мовити, очікування, було помітне й по инших місцевостях, близьких територіяльно до районів розрухів на Київщині. Розділ XI. СПРАВА ДЕ-РОЗЕНТАЛЯ І ПОВСТАННЯ 1855 Р. Раніш ніж перейти до огляду наслідків розрухів селян на Київщині, ми мусимо спинитися на одному епізоді, що в очах уряду відограв важливе зна ­ чіння для вияснення причин цих рухів. Урядові кола ввесь час з недовірою ставилися до думки, що селянський рух викликали економічні причини, — важка панщина та визиски й здирства панства, поміщиків-дворян, себ-то вза ­ галі тогочасні економічні та класові відносини. Вони почасти ще й досі поді ­ ляли думки покійного імп. Миколи, що дививсь на кожне повстання, як на наслідки агітації зловмисних осіб, яких треба знищити, задавити, — а тим самим зникне й революція. І тому не дивно, що всі урядові діячі в розрухах 1855 р. на Київщині насамперед почали шукати „подстрекателей”. Трохи чи не кожен наказ закінчувався розпорядженням шукати цих „подстрекателей трохи чи не кожна урядова особа намагалася їх розшукати. Досить прига ­ дати тільки, що й, напр., Янкуліо в свойому рапорті від 28/IV до в. о. губер ­ натора пише, що він з самого початку був певний, що у селян мають бути „подстрекатели”; і зараз після допиту селян у Корсуню, двоє з них повини ­ лися, що у них справді був „подстрекатель”. Це був високий чолов яга, ро ­ ків 50-ти, худорлявий, обличчя червоне, волосся й бурці сиві, бзззубий. Одягнений він був у чорний сурдут, в свитку брондзового кольору грубого сукна, з чорними кутасами, сиву смушкову шапку й мав при собі товстелезну чорну палицю, стерту по краях, оздоблену залізними ґвинтами. Цей чолов ’ яга з ’ явився в Таганчі 10 квітня, коли повстання в инших повітах, ба навіть у самому Канівському сливе було ліквідовано (в Корсуню під цей час відбу ­ валася як-раз сутичка), пробув день у Таганчі, далі два дні в Пиляві, потім його бачили в Ржавці, Мартинівці й Степанцях. Так свідчили ці двоє селян. Як вони казали, цей чоловік закликав селян бити ляхів і палити їхнє майно * ). Попошукавши пильно, його ніде не знайшли. Треба визнати, що коли навіть і існував такий чоловік, що є досить сумнівно (бо його бачило лиш двоє з усіх селян), то він, очевидячки, значного відношення до повстання не мав. Насамперед цей „агітатор” (мабуть колишній відпускний локай, або одно ­ дворець, судячи з його вигляду) з ’ явився вже після розрухів; по-друге він закликав не проти панів узагалі, а проти ляхів. Та крім цього, коли він навіть і агітував за розрухи, то так робили й инші селяни, роз ’ їжджаючи по ярмар- ’ ) К. Ц. 1. Арх. ім. Антоновича, спр. No 114. ’ ) К. LJ. І Арх. ім. Антоновича, спр. No 114. ,106 ках; і коли на нього було звернено увагу, то, очевидно, лині через те, що він своїм зовнішнім виглядом різнивсь од селян. Та влада була певна, що ввесь рух викликали ці агітатори й шукала їх, де тільки могла. Доходили навіть до такого абсурду, що шукали агітаторів серед польської шляхти. Численні урядові накази загадують пильно стежити за польською шляхтою. А до того прилучилася надзвичайно цікава справа польського шляхтича Йосипа де-Розенталя, яка спочатку дала була ґрунт, щоб шукати цих агітаторів серед польської шляхти. Оскільки ця справа пев- ною мірою стосується до селянських рухів на Київщині 1855 р., та й взагалі є дуже цікава, — ми коротенько скажемо про неї. Йосип де-Розенталь був син польського шляхтича, що довго служив у гр. Браніцьких і в нагороду одержав у посесію с. Велику Волнянку Тара ­ щанського пов. Сам Йосип Розенталь навчавсь у Київському університеті на медичному факультеті. Була це людина здібна, талановита, поет та пись ­ менник, але надзвичайний ентузіяст і фантазер. Він мав кілька праць ’ ), вели ­ ченьких оповідань 2 ), з яких одне надруковане в Київі під псевдонімом Скалки, а так само багато віршів, з яких так само частину було видрукувано (головне у Варшаві). Але, як ми вже були згадували, це був ентузіяст і людина більше слова, аніж діла. Він був демократ, навіть революціонер, але типовий рево- люціонер-інтелігент, а до того шляхтич, що більш літав в емпіреях, а ніж про ­ вадив дійсну революційну працю. Начитавшися демократичної й соціалістичної літератури, він мріє про революцію, рівність та братерство, але з другого боку, захоплений польською патріотичною, різко шовіністичною літературою, він мріє, що ця рівність може бути лиш у польській державі. Це поплутання національного й соціального, а в додаток поетична fi несолідна вдача Розен- талева, й роблять з нього замість революціонера якогось благенького мрій ­ ника, нездатного до життя й революційної праці. Коли почалися селянські розрухи на Київщині, Розенталь вирішив, що наспів час для праці. Він їде з Київа до Великої Волнянки, де до того-ж вже недавно був селянський рух, щоб агітувати й ширити свої думки. Спочатку, за допомогою економічного прикажчика Скавронського, молодого хлопця, що мав близько 20 років, в якому він знайшов прихильника своїх ідей, Розенталь починає свою агітацію розмо ­ вами з окремими селянами, обіцюючи їм волю й проповідує, що Ісус Христос зійшов на землю, щоб дати селянам волю (sic!), а потім цю волю задушили пани, і що потрібна тепер воля, без пана, без хлопа і без царя. Підготувавши, на його думку, ґрунт, Розенталь запросив кількох селян уночі в хату на краю села, де він прочитає їм одного папера. 28-го березня група селян зібралася в зазначеному місці, куди прийшов і Розенталь. Він почав читати їм папера, якого він ніби одержав з Франції і казав, що англійці та французи дуже шко ­ дують селян і обіцюються їм допомогти. Далі він почав малювати селянам ’ ) Почасти політичного змісту. В них він писав, що селяни дуже бідують, що треба їх „піднести до себе”, а не входити тільки в їхні потреби, як писав Крашевський; зазначав, що багато поміщиків мають погляди XVIII ст. і, щоб довести свою владу, можуть наказати відшма ­ гати усіх селян, і що проти такого свавільства треба боротися. 2 ) Одне українською мовою. ,107 образи панського, а головне царського гнігу, і говорив, що треба скинути царя, а тоді буде всюди рівність, вільність та братерство. Він закликав їх до повстання, говорив, що вже 46 сіл готові, що 40 студентів поїхало для агітації по селах і що на допомогу їм прийдуть англійці та французи. Далі він зачи ­ тав відозву, що не вважаючи на все своє демократичне забарвлення, була на ­ писана в польському дусі й обстоювала польську батьківщину ’ ). Тимчасом селяни добре розуміли польські тенденції Розенталя. Вони бажали бути вільними козаками, але зовсім не хотіли вертатися під опіку Польщі, польського панства, яке нераз так гарно в часи біди описувало їм їхнє майбутнє життя, коли вони підтримають польських повстанців, і яке так суворо відбивало на їх шкурі нагаями дійсність. А тому, безперечно, вони не могли спочувати Розенталеві й мусіли йти тут рука-в-руку з урядом. Так і ста ­ лося. Коли Розенталь прочитав відозву, один з селян підійшов до нього ближче й раптом вихопив її йому з рук. „Що таке хлопці” запитав стурбо ­ вано Розенталь: „хіба ви за білого царя?”. „А вже-ж за білого” відповіли се ­ ляни. „Ну то й я за нього”, сказав Розенталь: „тільки пустіть мене”. Селяни вагалися; тимчасом Розенталь вийшов з хати і зараз-же втік у сусідній ліс, де й заховався. Все-ж-таки селяни донесли про цю подію. Влада побачила у цьому початки нового повстання; почали шукати Розенталя, але безрезуль ­ татно. Він заховавсь, а згодом пробрався до кордону, а далі до Галичини. Тимчасом на Київщині жваво йшло офіційне листування в справі його зловлення і витрачалися цілі гори паперу на рапорти про те, що його шукають 2 ). На ­ решті його зловили в Галичині й видали російській владі. Його привезли до Київа й віддали разом з Скавронським до військового суду 3 ), що, розгля ­ нувши справу, присудив їх до каторжних робіт, які потім, на клопотання Васіль- чікова, замінено поселенням у Сибіру ‘). ’ ) Починалася ця відозва так: ,,W imiq ojca і syna і ducha swiqtego. Amen. My, narod wolny, wzywamy do was, bracia, co pod jarzmem Moskiewskej niewoli sto lat juz jqczycie, zaliwajqc siq gorzkiemi Izami, w krwawym pocie czola waszego. My wyciqgamy do was dlon bratniq, dlon wspolczucia, przyjmiciez jq, bracia, a wtedy ogolna rownosc і wolnosc bqdzie na ziemi”. Далі автор каже, що спочатку Бог створив лиш Адама та Єву, не було ні магнатів, ні хлопів і т. и. Потім він малює утиски й гніт над селянином і закликає до повстання, оповідає про вільне життя, яке чекає селян, коли вони скинуть ярмо, і закликав до повстання проти царя й панів: „І tak, bracia, precz z panami і z carcm, rownosc, wolnosc і Ojczysna”. Закінчується ця відозва: „Buwajte zlrowy, braty, daj Hospody, szczob my wze was zastaly szczqstlywymy, wilnymy. Amin ” . Цілу цю відозву див. у Міяківського „Революційні відозви”. Київ 1920 р., оригінал її переховується в К. Ц. І. Арх., спр. No 84, а копія в справі No 114. 2 ) Як курйоз можна вказати, що ще через тиждень, як зловлено Розенталя, справники все-ж і далі доносили, що вони його зловити ніяк не можуть. а ) Батько й брати Розенталеві, що були так само заарештовані, під той час були вже звільнені. 4 ) Судова справа над Розенталем (що переховується в К. Ц. І. Арх. ім. Антоновича, No 114) надзвичайно цікава. Наляканий карою, він став провокатором і повидавав багато таємниць з польського революційного життя, зокрема шифроване листування з-за кордону агентів і т. и. Навіть з Іркутську, куди його було заслано, він пише доноси (між иншим про Бакуніна). Але ця цікава справа не належить до нашої теми й дальші обговорення завели-б нас за рамці нашого завдання, — накреслити селянський рух на Київщині в 1855-ому році. ,108 Селяни (чотири), що видали Розенталя, дістали від Браніцького волю (але без землі), а від влади медалі й грошову нагороду. Инші селяни, що брали участь у цій справі, дістали грошову нагороду. Ця справа дала привід шукати причину селянського заворушення на Київ ­ щині в Розенталевій агітації й узагалі поміж польською шляхтою. Так Бутов- ський Павло, свящ. с. Еотилівки (якого — до речи – справник обвинувачував в тому, що він підбурював селян) доніс мітрополітові Філаретові й це під ­ твердив на допиті в Консисторії, що не священики винні в розрухах, а якісь агітатори; щоб це довести, він подав копію Розенталевої відозви, що йому віддали селяни ’ ). З другого боку справники (особливо гуманський та почасти черкаський) закидали священикам агітацію за козаччину й в агалі „вредныя мысли”. Навіть більше, обвинувачували їх у симпатії до поляків. Так, гуманський справник, напр., доносив, що свящ. Баульський „внушалъ вредныя мысли о ко- заччинѣ”, а крім того списував копії з копії Розенталевої прокламації. У від ­ повідь священики закидали це останнє справникам, а так само доносили, що їх невміле поводження лиш збільшує розрухи 2 ). Та ці всі обвинувачення швидко виявляли свою безглуздість. Після довгих хитань та шукань, влада мусіла нарешті стати перед фактом, що в се ­ лянських розрухах була винна не агітація зовнішніх чи внутрішніх ворогів Росії, чи уряду, — а економічні причини ще й певна традиція про старе вільне життя, про козаччину і т. и. , яка знайшла собі ніби потвердження в мані­ фестах 14 грудня та 29 січня. І через те, як визнавав уряд, такі розмови є не ­ безпечні лиш тому, що провадяться в районі, де щойно було придушено роз ­ рухи й де селяни ще дуже вороже ставляться до поміщиків і до уряду 3 ). Розділ XII. ПОКАРАННЯ ВИНУВАТИХ. Раніш ніж говорити про покарання тих селян, що їх визнано за винува ­ тих, хочемо ще сказати кілька слів про те, яке військо було тоді на Київ ­ щині, де воно було розташоване й т. и. Питання це цікаве за-для вияв ­ лення найбільш небезпечних, на думку уряду, місцевостей, так і за-для вияв ­ лення сили розрухів ’ ). Насамперед, як ми вже були згадували, на Київщину прийшли 2 роти сапьорів, що провадили екзекуції в Шкарівці й Биковін Греблі з ген. Бєлоу- совим, а пізніше в Березній Але вже в квітні було наказано пересунути резервовий батальйон Білевського Єгерського полку, під командою капітана Лопатіна (що так відзначився екзекуціями в Канівському пов.), в Канівщину „на постоянныя квартиры” (1). Слідом за цим 10 квітня йде наказ генерал- ’ ) Треба сказати, що кілька копій цієї відозви розійшлося по селах. ’ ) К. Ц. І. Арх., спр. N9 114. ’ ) Ibid. 4 ) Матеріал про це подав спр. No 163, К. Ц. І. Арх. ім. Антоновича. °) До них була прилучена ще одна рота з Тараїці, яка пішла в Трушки. ,109 майорові Гартонгові, командирові 2-ої сапери, бригади пересунути з Ради ­ щева в Таганчу одну роту сапьор, а 12 квітня — одну роту з Київської за ­ логи до Білої Церкви. Але й цього війська здалося урядові замало; видко розрухи ширилися й захоплювали де-далі більші й більші райони. Так 15 квітня в. о. губернатора Веселкін звернувсь до кн. Багратіона Імеретин ­ ського, командира резервової легкої кінноти, прохаючи його пересунути 2 ди ­ візіони уланів, один в Смілу, другий в Жаботин, щоб доглядати Чигиринський і Черкаський повіти, де може також вибухнути повстання, і де „ж и в о со ­ храняется, по преданіямъ, старинный духъ казачеств а “ . Таким робом на середину квітня було в районах, де відбулося заворушення, таке військо: 4 роти Білевського полку, 2 роти резерв, сапьорного батальйону, 2 роти запасного сапьорного батальйону, 2 дивізіони уланів і 1 рота київ ­ ської залоги ‘). Розташовано це військо було в таких місцевостях: 4 роти Бі ­ левського полку, 1 рота зап. бат. сапьор, 1 рота резерв, сапьор. батальйону, під командою полковника Бехлій (Лопатін був начальником 18 роти, а на чолі цілого батальйону білевців стояв тимчасово) — у Таганчі. Один дивізіон уланів — у Таганчі й околицях під командою майора Енька. Одна рота 2-го за ­ паси. сапьор. батальйону — в Брусилові (для „прикрытія ** артилерії, що там перебуває); 1 рота Київської залоги — в Білій Церкві; один дивізіон уланів у Смілі, а другий (що прийшов згодом) — у Жаботині. Окрім того про одну роту сапьор не знаємо, де стояла. Але таке скупчення військ з різних місце ­ востей на Київщині не могло довго тривати; а тому у генерал-губернатора виник новий план, про який він зараз-же доніс військовому міністрові, в ра ­ порті від 19 квітня. Спочатку він пише, що все стоїть добре, але „хотя вслѣдствіе принятыхъ мною мѣръ спокойствіе и водворено уже въ большей части уѣздовъ, гдѣ проявились недоразумѣнія, однако-же принимая во внима ­ ніе упорный характеръ крестьянъ Каневскаго и нѣкоторыхъ сосѣднихъ уѣздовъ, гдѣ еще не погасло совершенно воспоминаніе о казачествѣ, и желая на проч ­ номъ основаніи возстановить порядокъ и спокойствіе, я полагалъ бы чрезвы ­ чайно полезнымъ 16 эскадроновъ резервной легкой кавалерійской дивизіи, назначенныхъ по Высочайшему повелѣнію для расквартированія въ ближай- ших мѣстахъ около города Кіева, расположенныхъ на разстояніи отъ Кіева не далѣе 150 верстъ, слѣдующимъ, образомъ: 8 эскадроновъ въ Каневскомъ уѣздѣ, а остальные 8 эскадроновъ между мѣстечкомъ Бѣлой Церковью, Таращею и Сквирою… ** Далі він пояснює, що сапьорне військо потрібне в Київі, Білевські-ж роти так само потрібні при їх частині. Коли такий план вважатимуть за невідповідний, генерал-губернатор прохає дати тоді один з козачих Оренбурзьких полків, що призначені на Волинь. Як видно, він тут мав дві мети: по-перше діставав солідний кадр війська в відповідні місце ­ вості, по-друге діставав військо, що значно краще, ніж піхота, могло провадити екзекуцію, яка відбувалася саме під цей час. Наприкінці квітня прийшла згода військового міністра і вищезгадане піше військо заступили 16 еска- ‘) Після приблизних підрахунків по-над 2.500 чоловіка. Треба сказати, що з них частина потім була виділена для відсилки до Севастополя під командою капітана Варакомського. ,110 дронів кінноти та один Оренбурзький козачий полк. Правда, що-до останнього, то генерал-губернатор одмовивсь, кажучи, що тепер йому вистарчить вже й 16 ескадронів кінноти, розташованих на Київщині таким робом: Таращанський повіт: в м-ку Ставищах- — 2, в с. Жидівській Греблі — 1, с. Красилівці, або Бесідці — 1; Канівський пов.: в Таганчі, або Голяках — 1, в Корсуню — 1, в с. Ситниках — 1, в м-ку Медвині — 1; Васильківський пов.: — в м-ку Білій Церкві — 1 і Ракитні — 1; Сквирський пов.: — в с. Березній, або Логвині — 1, у Володарці — 1; Черкаський повіт: в м-ку Смілі — 2, в Мошнах — 1, в Ме ­ жиріччі — 1. З початку червня починається справа про повернення легкої кінноти в місця попереднього призначення. Потроху їх відсилають по одному чи по два ескадрони; коло 5 липня лишається лиш 3 ескадрони. 6 липня знов над ­ ходить вимога повернути ці 3 ескадрони; на це генерал-губернатор доносить військовому міністрові від 16 липня, що хоч селяни й заспокоєні, але небезпечно, коли зовсім не буде війська в тих місцевостях, де „такъ недавно существовалъ безпорядокъ, и гдѣ при совершенномъ отсутствіи войска могло бы снова про ­ явиться только что успокоившееся волненіе”‘). А тому прохає ще залишити військо. Справу цю нарешті було розвязано 2 серпня, коли було вирішено, що решта кінноти має бути повернена, а на її місце мають прийти два козачі Оренбурзькі полки, це й сталося наприкінці вересня 1855 року. Перейдемо тепер до розгляду тих наслідків, що чекали селян після роз ­ рухів. Як вже згадувано, селяни, котрі більш завинили, позаарештовувані, ин ­ ших вибито різками. Карали ними власне й селян цілком невинних у розру ­ хах, а так само за надзвичайно малі вчинки. Наведемо для прикладу, хоч-би, той факт, що селянина Куклу покарано різками лиш за те, що він свідчив, як самовидець, про приведення селян с. Кирдан до присяги імп. Олександ ­ рові І. Коли-ж він і після кари заявив, що казав правду, то справник відпо ­ вів йому: „ото-ж тобі, не все те говори, що знаєш”. Вже раніше, до остаточ ­ ного придушення розрухів, кап. Громеці запропоновано перевести слідство, що він зробив пізніше. Значну частину селян було вибито різками й звільнено, більш замішаних відіслано до в ’ язниць, і їх пізніше судили суди, зокрема на Канівщині спеціяльні військові суди. Перш ніж приступити до огляду кар, які чекали заарештованих селян, ми мусимо сказати, що відомості про це у нас неповні й нелегальні. За ­ лишилися присуди військового суду в Корсуню 2 ), над селянами Канівського повіту, але й вони також не повні. Про селян инших повітів ми маємо лиш окремі невеликі судові справи про поодиноких осіб, та загальні згадки по різних офіційних паперах. *) Речення, відзначене тут розбивкою, в рукопису закреслено й иншою рукою написано „подстрекательство къ недораэумѣніямъ”. а ) їх подав Ясинський в додатках до своєї праці. На жаль, серед архівних матеріялів цієї справи ми не розшукали; Ясинський-же каже невиразно, де він нею користувався. ,Ill Окрім того є кілька справ про духівництво, що було замішано в русі 1855 р. Оскільки ці справи коротші і мають цілком инший характер, ми роз ­ глянемо їх спочатку. Як ми були згадували, було заарештовано більш як десяток дячків та паламарів, а також притягнено до відповідальности кілька священиків (с. с. Фе ­ дюківки, Кирдан та ще кількох). Для всіх священиків справа закінчилася цілком добре. Про деяких, на котрих скаржилися справники (напр. про Бу- товського, Грибинського), як Лебединцев, так і инше, вище, духовне началь ­ ство, дали відзив, що взагалі вони відомі, як добрі пастирі, а тому залиша ­ ються на своїх посадах. Инших (напр. св. Михайла Вишинського, с. Черкаса), переведено до инших парафій, але далеко кращих й багатших, де одержуючи всякі нагороди, вони спокійно й мирно закінчили там своє життя. Не так добре закінчилася справа для дячків. Правда, дуже суворо пока ­ рано було лиш кількох: це Слотвинський, що був зісланий до Сибіру, Кос- тецький. якого було засуджено на 2 роки до арештантських рот, та Бохем- ський, якого теж (позбавивши посади) було зіслано до Сибіру. Більшість-же дячків було звільнено після судової справи (напр. Д. Калиновського, що мав по-над 60 років, після 3 місяців тюрми). Кілька-ж були звільнені мало не відразу (напр. дячки с. с. Мельників та Ситників); і нарешті про долю кіль ­ кох менш помітних — невідомо. Як приклад судової справи над дячками, наведемо один процес, що зна ­ ходиться в наших матеріялах ‘), — це про дячка Луку Сохача і паламаря Павла Морачевського з с. Пустоварівки. Почалася ця справа рапортом свящ. Вас. Сикорського київському міт- рополітові від 2 го серпня, що він був присутній на допиті Сохачі й Мора ­ чевського, яких обвинувачують в тому, що вони підбурювали селян с. Пусто ­ варівки проти місцевого священика й взагалі проти влади. Як Сохача так і Морачевський себе за винних не визнавали. Сохача, а також його жінка, в проханні до мітрополіта, зазначили, що Сохачу обмовив селянин Верзун, який по звільненню хотів помститися (!) Сохачі й доніс, що той говорив ніби ­ то селянам: „Коли беретеся за попа, то беріться добре”. Слідство цивільне визнало (27 серпня), що Сохача винний в „подстрекательствѣ”, і прохало мітрополіта розглянути цю справу. Але консисторія, що з доручення мітро ­ політа розглядала цю справу, власне виправдала його, бо визнала його вин ­ ним лиш в „неоказаніи помощи” священикові в заспокоєнні селян; а, оскільки він вже 2 місяці сидів у в ’ язниці, то кари цієї для нього досить, а тому ви ­ знала за потрібне звільнити його й одіслати на місце служіння. Що до Мо ­ рачевського, справу розвязано так само: його теж обвинувачували в тому, що він не подав допомоги священикові, але й це визнали за недоведене (бо, як зазначали слідчі органи, слідство в селі, де щойно відбулися розрухи, про ­ вадити важко) й ухвалили звільнити його та повернути на місце служби. Мітрополіт, не вважаючи на те, що генерал-губернатор ставився до цього вирішення неприхильно, потвердив його. ‘) К. Ц. І- Арх. ім. Антоновича, спр. No 318, Духовн. Консисторії. ,112 Отож, ми бачимо, що середнє духівництво не постраждало від кар цілком, нижче-ж постраждало тільки почасти. А втім, треба визнати, нижче духівництво, дячки, паламарі, причетники, — взагалі було, здебільшого, на боці селянства. Та це й не дивниця, вони сами вийшли з цього селянства, були частиною його й органічно з ним звязані. Далеко не так закінчилися справи для заарештованих селян, надто в Канівському повіті. Розгляд їх покарань ми почнемо не з цього повіту, а більше-менше хронологічно, — з повітів, де розрухи почалися і де не було таких гострих виступів селянства. В Таращанському повіті більшість селян тільки вибито різками; але все-ж кількадесять осіб заарештовано. Доля їхня, на жаль, не вповні відома. Ясинський ‘) пише, що ніби-то всіх їх помилувано і взагалі „все кончилось бла ­ гополучно”. Перевірити це відносно всіх надзвичайно важко. Але про декого нам відомі присуди, які не погоджуються з Ясинського твердженням. Ми ма ­ ємо відомості 2 ) про долю провідника руху с. Бесідки Федора Шеремія. Його засуджено в арештантські роти (не відомо — на який термін), а потім на посе ­ лення в східньому Сибіру. Є ще звістка, про долю кількох селян, — за ра ­ портом справника — Таращанського повіту (с. Кирдан та инш., хоч у дійсності там були селяни й инших повітів, напр. Кочерга, Васильківського пов., с. Трушок), а саме Кравчука, Штика, Кочерги, Гончара, Кулаковського, Олійника й Тернового. Усіх їх засуджено в арештантські роти на 2 роки, окрім Тернового, якого засуджено на 3. Але два з них (Гончар і Штик), правдо ­ подібно від жорстокого поводження, вмерли в військовому шпиталі цієї роти. Иншим, здається, з огляду на маніфест Олександра, термін був трохи скорочений. Є ще відомості, що, висидівши в в ’ язниці, 10 душ були звільнені після „строгаго внушенія”, 7 вибиті різками й звільнені; звільнені також після 2 місяців арешту одставн. канцелярист Пєтков і однодворець Красуський. Цих прикладів, які, очевидно, не вичерпують усіх присудів, ми гадаємо все-ж досить, щоб зробити висновок, що судова справа над селянами цього повіту (а так само й инших, про яких відомостей немає) закінчилася для них не зовсім „благополучно”. Про долю селян заарештованих в Сквирському, Васильківському та инш. повітах (окрім Канівського та Черкаського) ми, на жаль, знаємо дуже мало. В Сквирському повіті нам відома по-перше доля двох осіб, замішаних в розрухах в с. Березній. Одного з них унтер-офіцера гвардії в одставці Якова Пащенка, що запевнював, ніби указа про волю вже три роки видано, — було уміщено у богадільню, де він пробув більш як рік; другий-же, селянин Лаврон Олексієнко, також села Березної. зважаючи на його похилий вік по ­ над 80 р., за „внушеніе вредныхъ мыслей и возбужденіе къ безпорядкамъ” 3 ), — *) Ясинскій, op. cit., с. 202. У цьому твердженні він спирається наГромеччині спогади, їх, а також і всі дальші, подає вищезгадана справа No 84, пака II. а ) Цей дід мусів, безперечно, ще добре пам ’ ятати оповідання про гайдамаччину, що ста ­ лася якихось півдесятка років до його народження. Чи не спогади про гайдамаччину й козач ­ чину були тими „вредными мыслями”, які він ніби-то „внушалъ” селянам? Див. про нього в спр. Духовн. Консисторії No 349 К. Ц. 1. Арх. ім. Антоновича. ,113 на 2 роки церковної покути у Київо-Видубецькому манастирі ’ ). Окрім того, в тогочасних офіційних паперах зустрічається загальна згадка про долю ще кількох селян: 2 селян покарано різками і, за згодою власника, відправлено до Сибіру; 4 покарано різками і заслано до арештантських рот (термін не зазначено); 12 „подвергнуто полицейскому взысканію” і звільнено. Трьох наказано тримати у в ’ язниці аж до нового розпорядження (доля їхня не ­ відома). У Васильківському пов. обійшлося трохи легше. Тут справа почалася з суду над селянином Дзевенком з с. Фурсів, що висидів 10 день у в ’ язниці і був звільнений після „строгаго внушенія”. Наказано було також у тих селах, де відбулися розрухи, ще раз повторити екзекуції (напр., Трушки, Викова Гребля, Шкарівка і т. и.); окрім того селяни мали перепросити своїх помі ­ щиків. Є окрім того згадка, досить невиразна, про заарештованих (близько 50) селян. Більшість з них після кількох місяців арешту вибито різками й звіль ­ нено; але коло десятка з них потрапило до арештантських рот, а двоє з них ще згодом на поселення в Сибір. З инших повітів (окрім Канівського та Черкаського) відомостей сливе немає. Можна гадати, що більшість селян з них тільки вибито різками. Маємо тільки згадку про один арешт, селянина Семенюка, с. Ростовка, Липовецького повіту, але й його після кількох місяців арешту було звільнено (здається після того, як покарано різками). Кілька відомостей ми маємо і про арешти в Черкаському повіті, власне про долю головних проводирів (як не дивно, між ними ми зустрічаємо малого хлопчика): 1) Федір Кріоненко * ‘), с. Товствин — 3 місяці в ’ язниці і кара різками. 2) Федір Груша — с. Попівка, після двох місяців в ’ язниці, кара різками і в арештантські роти (за згодою поміщика). 3) Федір Деликатий, с. Попівка, після 2 м. в ’ язниці в арештантські роти (за згодою власника). 4) Афанасій Харченко с. Попівка. 5) Павло Лобас, „ „ 6) Федір Квак „ „ 7) Василь Чорненко „ „ 8) Кіндрат Красюк, с. Березнеково (малий хлопчик), після 2 м. в ’ язниці, суворе „внушеніе”. 9) Селянин Груша (з походження не Черкаського пов., а Канівського, але який брав участь в заворушенню на Черкащині), — засланий до Сибіру. Нарешті унтер-офіцер Київської залоги Данило Голуб за те, що писав скарги для селян свого повіту (Черкаського) на поміщиків, був посадовлений на два тижні до в ’ язниці, а потім йому було зроблене суворе „внушеніе”. Це всі відомості про кари над селянами, які ми маємо для повітів, де відбувалися розрухи (окрім Канівського). Вони, безперечно, не повні; ми не ‘) Він їх справді й відбув; звільнено його 6 грудня 1857 го року (бо його надіслано до манастиря 6 грудня 1855 р.; доти він сидів у в ’ язниці). ’ ) Власне з Канівського пов., але виступав він у Ч . ‘ ркаському. ,114 маємо всіх вироків і відомостей про всі арешти. Але й цих наведених при ­ кладів, ми гадаємо, вистарчить, щоб уявити собі долю заарештованих: най ­ частіше доля їхня то були арештантські роти та Сибір, що, до речи, ствер ­ джує й судова справа над заарештованими в Канівському повіті. Тут, у Канівському повіті, за розпорядженням генерал-губернатора, було відкрито при Канівському повітовому суді спеціальну змішану військово-су ­ дову комісію, яка розпочала свою працю з початку 1856 року. Насамперед комісія ця визнала, що головні провідники розрухів судові не підлягають, бо всі вони вбиті підчас нападу на Корсунь ‘). Инших-же заарештованих, що їх було 55 чоловіка * 2 ) (окрім того двоє втекли) комісія поділила на три групи: 1. „главныхъ виновниковъ” — 16; 2. „прикосновенныхъ” — 20; 3. „менѣе при ­ косновенныхъ” — 19. Про долю инших двох груп ми повних відомостей не маємо. Правда, Ясинський каже 3 ), що другу групу було присуджено до кари різками (по 50 ударів), третю-ж групу цілком було звільнено. Та оскільки Ясинський взагалі має тенденцію зменшувати розміри кари селян (як, до речи, і Лебединцев), — то вірити цьому цілком не можна. Говорити про те, що ці дві групі лишилися цілком, чи сливе, непокарані, не доводиться хоч-би тому, що судова справа закінчилася допіру на початку 1857 р. , — себ-то всі зааре ­ штовані селяни близько двох років просиділи у в ’ язниці! Гадаємо, що ця кара сама по собі не була вже такою малою. Окрім того ми маємо ще деякі архівні згадки, які дають досить багато прикладів покарань. ‘) Цими провідниками, як гадала комісія, були селяни: Іван та Микола Барнацькі, Яків Романовський, — с. Виграїва, і Пархім Модленко с. Корнилівки. ) Багатьох инших заарештованих було просто покарано різками. 3 ) Ясинскій, op. cit., с. 211. О 3 яких сіл невідомо; можливо, з Бровах. Селян Канівського пов , котрі більш завинили у розрухах, присуджено було до таких кар: 1) Корній Заїченко (Кудлик), з с. Кичинець, — до позбавлення всіх прав, кари шпіцрутенами крізь „строй” в 500 жовнірів тричі, віддання до арештантських рот на 2 роки й заслання після цього до Сибіру. 2) Василь Бзенко з с. Бровах, — до того самого, з тією тільки різницею, що крізь „строй” його мали прогнати двічі. До цієї-ж кари взагалі присуджено й ще кількох селян, з різницею тільки що-до кількости років арештантських рот та кіль- кости разів прогнання крізь „строй”. А саме: 3) Петра Швайку з с. Виграїва — крізь „строй” раз, в роти на 2 роки; 4) Михайла Гойденка з села Моринець крізь „строй” — 1 раз, в роти на 1 ½ роки; 5) Максима Лавріненка з с. Мори ­ нець — крізь „строй” в 300 салдатів 1 раз, в роти на 1 рік; 6) Михайла Півня з с. Моринець до тої самої кари; 7) Данила Півня з с. Моринець — також; 8) Петра Гудзину з с. Виграїва — також; 9) Назара Гончаренка з с. Виграїва — також; 10) Акима Пухлого з с. Виграїва — також; 11) Ісаака Куклу з с. Ви ­ граїва — також; 12) Гордія Швайку з с. Виграїва — також; 13) Саву Півня з с. Моринець — також. Нарешті останні троє з групи провідників: Омелян Охрименко з с. Бровах, Лев Недбайло й Осип Ленда ‘), оскільки вони не брали участи в нападі на Корсунь, — до 50 ударів різками з залишенням на місці. ,115 Ці вироки, разом з генерал-губернаторовими з цього приводу міркуван ­ нями, передано міністрові внутрішніх справ, а той вніс їх на розгляд кабінету міністрів. Цей останній, розглянувши справу, вважав за можливе трохи по ­ легшити кари ’ ) й вніс відповідну постанову, що її затвердив і цар. А саме, було ухвалено 2 ): 1) Селян: Корнія Заїченка, Василя Бзенка, Петра Швайку та Михайла Гайденка, — позбавити всіх прав і віддати до арештантських рот на 1 рік, а потім заслати до західнього Сибіру на роботи в розпорядження тамтешньої адміністрації (себ-то, на каторжні роботи). 2) Селян: Максима Лавріненка, Михайла й Данила Півнів — позбавити всіх прав й віддати до арештантських рот на 6 місяців, а потім, як людей шкідливих, заслати до західнього Сибіру на поселення. 3) Селян: Петра Гудзину, Назара Гончаренка, Акима Пухлого, Ісаака Куклу, Гордія Швайку й Саву Півня, — віддати до арештантських рот на 6 м-ців, а потім лишити в їхніх селах, даючи право власникові, коли він не схоче мати їх у свойому маєткові, виселити до Сибіру за правилами, що існують 3 ). 4) Двацяти трьом селянам (Омеляну Охрименку, Льву Недбайлу й Осипу Ленді, — з 1-ої групи, і 18 селянам з ІІ-ої) зарахувати замість кари замкнення у в ’ язниці підчас слідства й залишити в місці їх постійного пробу ­ вання під доглядом поміщика та поліції. 5) Решту — 19 селян (з ПІ-ої групи) звільнити. 6) Двох селян, що втекли з-під арешту (Григорія й Романа Кукленків) — судити, як їх буде зловлено. Такий був остаточний вирок над заарештованими селянами після двох- річного замкнення у в ’ язниці * ). Але й навіть звільнені селяни не позбулися певного знущання, — їх виставляли прилюдно як певний довід на те, до чого призводять селянські розрухи. Канівському справникові було наказано: „при водвореніи освобожденныхъ крестьянъ въ мѣстѣ жительства, собравъ старѣй ­ шихъ и почтеннѣйшихъ крестьянъ тѣхъ селъ, къ коимъ принадлежатъ суж ­ денные военнымъ судомъ крестьяне, объявить имъ о послѣдовавшей конфир ­ маціи и еще разъ вразумить ихъ, какъ противузаконно было ихъ волненіе, и какія послѣдствія навлекли они на себя тѣмъ, что не слушали начальства и оскорбляли священниковъ; при томъ объяснить имъ, что (так какъ большая часть крестьянъ прощена(І) и только подвергнуты наказанію болѣе виновные, волновавшіе или вовлекшіе другихъ въ отвѣтственность) то есть высочайшая къ нимъ милость Государя Императора, которую они должны оправдать спо ­ койною и трудолюбивою жизнью и всегдашнимъ повиновеніемъ властямъ”. Цей наказ, безперечно, мав був ображати свідоміших селян. Але за що-ж, як не за ласку, мусіли вважатись екзекуції, шпіцрутени та арештантські роти за деспотичного й лютого панування поміщицько-дворянської класи за царату? ‘) Чи не тому, що боявсь, що занадто жорстокий вирок може обурити инше селянство, яке й без того вороже ставилося до уряду? ’ ) Цю постанову цитуємо за Ясинським, op. cit , с.с. 212 — 213. °) Нагадуємо, що поміщики мали право карати своїх селян, як хотіли, аби-б тільки без каліцтва (хоч і цього не додержувано), включно до віддання в салдати і заслання до Сибіру. 4 ) Окрім того було покарано ще декого з „прикосновенныхъ”. Напр., одст. салдаг Рябо ­ конь, — крізь „сгрой” 1 раз в 300 душ і в Сибір на „поселеніе”. ,116 Окрім цих покарань відбувалися ще покарання і не в самому Корсуню, про що ми маємо архівні згадки ‘). Найперше покарано Таганчських повстан ­ ців. Тут заарештовано 25 чоловіка; з них 2 після в ’ язничного замкнення за ­ слано до арештантських рот, 3-ьох, покаравши різками, заслано на поселення до Сибіру, 3, покаравши різками, віддали власникам, щоб ті сами віддали їх до арештантських рот на який схочуть термін (на жаль, про рішення власників відомостей немає); 14 суворо покарано на різки й звільнено; 1 звільнений (про 2 відомостей немає). Усі засуджені сиділи по три місяці до суду у в ’ язниці. Маємо так само звістку, що в с. Бобриця, де селяни скаржилися на важку панщину, заарештовано трьох селян: Боровика, Антипенка та Воробія, як ватажків. Та швидко по тому (25 травня) Воробій на пічці зарізавсь ке- шеньковим ножем. Це вплинуло трохи на генерал-губернатора, що йому було донесено про це, і він наказав двох инших селян звільнити після „строгаго внушенія”. Думаємо, селяни передбачали яка важка доля чекала заарештова ­ них, коли один з них навіть рішив зарізатися, щоб уникнути цієї долі. Нарешті, ми маємо згадку, що одст. канцелярист Березовський, що пи сав списки козаків, після двох місяців в ’ язниці був звільнений, а канцелярист Раєвський, за те-ж саме, звільнений, — після місяця арешту у Київській фортеці та „строгаго внушенія” 2 ). Такими покараннями закінчилася Київська Козаччина. Морем крони та сліз заплатили селяни за саму-но спробу полегшити свою долю. Розділ XIII. ПІДСУМКИ. Погляньмо наприкінці на самий характер розрухів 1855 року. Насам ­ перед ми мусимо визнати, що козаччина 1855-го р., хоч не була революцією, але, безперечно, була все-ж рухом революційним. її, правда, було скеровано не проти царської влади, але все-ж проти самого тогочасного політичного ладу. Треба сказати, що рух цей не був подібний, напр., до рухів польських, — значною мірою аристократичних, які інтелігенція вже заздалегідь обміркову ­ вала й підготовлювала. Це був рух суто народній, мало не виключно селян ­ ський (бо робітництво в ньому брало таку малу участь, що згадувати про нього не доводиться) і мав цілком стихійний характер. Правда, як ми були бачили, він пройшов організовано і лояльно. Цей рух не був подібний до деяких рухів XVIII ст. , як от Коліївщина, з її різа ­ ниною та кривавою помстою селянства. Селяни підчас руху 1855-го року нама ­ гаються йти, так мовити, легальним шляхом. Вони не роблять окремих зама ­ хів на панів-поміщиків, але подають скарги на них та складають списки в ко- ‘) У вищезгаданій спр. No 84, пака II. 2 ) К. Ц. І. Арх. ім. Ант„ спр. No 154 ,117 заки. Жаден з маєтків поміщичих не було розграбовано. З архівних джерел нам відомий лиш один випадок, коли було спалено поміщичу економію, але й то це не було підчас повстання, а значно згодом, — можливо як помста за екзекуції. А саме, 19 вересня 1855 р. в с. Сидорівці поміщгка Неймана ста ­ лася пожежа, від якої погорів увесь хліб у снопах. Слідом сталася друга, під ­ час якої погорів увесь хліб у зерні та різні господарські будівлі. Нейман до ­ носив, що це підпал, і прохав війська, щоб розкватирувати його в селі. Але, як бачимо, цей поодинокий, мабуть, випадок трапився в-осени 1855 р., тим ­ часом як повстання було на-весні. Отже, як ми сказали, майно поміщиків залишилося ціле, не пограбоване. Навіть там, де поміщики повтікали, усе воно залишилося ціле; селяни там навіть ставили варту, щоб зберегти його від всякого нещасливого випадку. „Ми до вас ніякого жалю не маємо, казали селяни, певні в своїм увільненні, панам-поміщикам, ви однак ідіть собі вашою дорогою, куди знаєте, а ми будемо служити царю нашому”. Також зовсім не згадується випадків знущання з поміщиків, економів та прикажчиків. Навпаки, сучасник подій, Б. Познанський наводить такий факт. До одного з економів гр. Браніцького ввечері в страсну суботу з ’ явилося 7 — 10 озброєних списами парубків. Той страшенно злякавсь, бо всі селяни хвилювалися й панщини не робили, але з ’ ясувалося, що. .. хлопці прийшли з наказу громади провести його з родиною до костьолу (в містечко) „щоб обиди якої не було по дорозі”. Вони відвели його до костьолу, почекали доки скінчиться відправа, а потім знову таким-же самим робом, під охороною, привели назад до його господи. Про недоторканність прикажчиків та економів свідчать і инші сучасники. Рівночасно всі сучасники згадують про організованість селян, слухня­ ність молодших з них, і взагалі про, так мовити, організований характер руху. Селяни не виступали кожен сам, як хотів. Навпаки у них була певна навіть влада, — громада, що керувала всіма справами. Ось як характеризує її, а також узагалі поводження селян, сучасник Громека: „Управляемая выбор ­ ными отаманами, она (громада) составляла нераздѣльную единицу. Выраженіе „громада великий чоловік” было на устахъ у всѣхъ и служило единственными оправданіемъ отдѣльныхъ лицъ, малѣйшій проступокъ которыхъ наказывался громадою безъ всякой пощады. „Памятайте, хлопці, що ми не бунтовщики!” говорила она, внушая каждому необходимость вести себя смирно, чтобы не навлечь со стороны владѣльцевъ и начальства обвиненія въ бунтѣ” (op. cit., с. 10). Далі, кажучи про знущання з священиків, Громека каже: „Но истина требуетъ прибавить, что собственность священниковъ и личность ихъ женъ и семействъ остались повсюду неприкосновенными”; і далі: „Замѣчательно также, что со время самого сильнаго волненія кабаки и здѣсь, какъ и вездѣ, гдѣ народъ записывался въ казаки, были запечатаны громадою и всюду были разставлены ею караулы, чтобъ никто не смѣлъ тронуть помѣщичьей собствен ­ ности. Во всей губерніи, во время трехмѣсячнаго волненія, не было тронуто крестьянами ни соломинки. Помѣщики, бѣжавшіе въ Кіевъ и въ уѣздные го ­ рода, возвратясь въ имѣнія, нашли все свое имущество цѣлымъ и неприкосно- ,118 веннымъ. Ни одна вещь въ ихъ домахъ не была передвинута съ мѣста на мѣсто. Тѣ же помѣщики и экономы, которые остались на мѣстахъ, пользовались лично всевозможными знаками уваженія. Имъ снимали шапки, кланялись, но только не признавали ихъ за власть и не повиновались имъ болѣе” (с. 26). Узагалі, як згадано, постраждало лиш трохи духівництво. Духівництво за цих часів, як уже побіжно згадувано, перетворилося в певну привилейовану соціяльну групу, як соціяльною, так і економічною, ба, навіть, психологічною сторонами. Духівництво почуває тепер свою від ­ окремленість од селян, сини його навчаються в однакових навчальних закладах і готуються до однієї, здебільшого, професії, дочки виходять заміж переважно за священиків, — узагалі твориться певна група, досить замкнена, свідома своїх привилеїв. З економічного погляду духівництво, маючи добрі заробітки й чи ­ малі, здебільшого, земельні наділи, наближається до дрібних власників — помі ­ щиків. До селянства духівництво стоїть у тих самих стосунках, що й помі ­ щицтво. Воно експлоатує його не тільки релігійні потреби надмірними вимо ­ гами, а й використовує його робочу силу, як і поміщики, щоб обробляти свої землі панщиною, яку до того робить переважно дуже важкою ’ ). І не дурно тому селянство ставиться до духівництва з ненавистю й мститься йому. Навіть дітям своїм воно надихає цю ненависть. „Дивіться, дітки, казали селяни с. Бе- резни підчас знущання з попів, щоб і ви пам ’ ятали, як батьки ваші на волю виходили й що тоді попам робили”. Та селяни все-ж стримували свою ненависть і підчас руху 1855-го року не мстилися духівництву всьому без вийнятку за старі кривди. Коли дехто з духівництва й постраждав, то тільки за те, що відмовлявсь записувати селян в козаки. Коли-ж його бажання виконувано, селянство стримувало свою зне ­ нависть і ставилося до духівництва і далі з пошаною та навіть перепрошувало за свої попередні вчинки. Напр., коли священик с. Шкарівки, Олександров- ський, написав нарешті селянам список, ніби-то, у козаки, то селяни пере ­ прошували у нього за попередні свої виступи й лайки, та наказали жінкам піти помити підлогу в священицькому будинкові, що вони її забруднили чобітьми 1 2 ). 1 ) Лебединцев ъ, op. cit., с. 9. 2 ) Звичайно, ми беремо тут духівництво у більшості; ВИЙНЯТИМ а цього могли бути й були. І зрозуміло, що так високо оцінив поведінку селянства Громека, писавши про цей рух у своїх мемуарах: „Такъ кончилось это событіе, которому, смѣло можно сказать, не было еще примѣра въ исторіи. Иностранцы не повѣрятъ, чтобы масса народа, превышающая собою народонаселеніе любого герман ­ скаго княжества, жаждущая свободы, держала себя такъ сознательно благо ­ родно въ теченіе нѣсколькихъ мѣсяцевъ волненія. Никто не повѣритъ, что есть на свѣтѣ нація, которая, отказываясь отъ всякаго повиновенія мѣстнымъ властямъ, составляющая изъ себя временное правительство — громаду, въ то же время почтительно обходится съ отвергнутою властью и оберегаетъ ее отъ собственнаго насилія и оскорбленія. Никто не повѣритъ, чтобъ въ непо ­ винующейся массѣ народа не нашлось бы положительно ни одного человѣка, ,119 который бы польстился на чужую собственность и нарушилъ обѣтъ, данный громадѣ, — вести себя честно и осторожно” ’ ). Тут, як бачимо, Громека надзвичайно високо оцінює значіння громади, визначаючи її як певний тимчасовий уряд. Значною мірою так само високо оцінює цю ролю й Ігнатович. Безперечно, громада в розрухах 1855-го року відігравала велику рол ь ; але не можна гадати, що це був орган тимчасовий, революційний, новоорганізований, який мав керувати рухом. Громада на Пра ­ вобережжю, власне на Київщині, є керівничий орган села вже в давніші часи. Напр., ще в 1760-х роках в старостинських маєтках уряд визнавав і вважав на громади. Так, деякі інвентарі складувано виключно ,,z indagacyi gromady”, як було, скажім, коли складали інвентаря староства Рожівського 1765-го року; тут комісари, що збирали матеріял для люстрації, не прийняли навіть інвен­ таря старости, бо в ньому повинності було вказано більші, ніж ті, що їх вка ­ зала громада 2 ). До речи, треба одзначити, що за цих часів до громади ввіхо ­ дили як селяни, так і козаки, що мешкали по селах (напр., в Нехвороській громаді) 3 ); це мусіло, безперечно, впливати на настрої селянства старостин ­ ських маєтків в напрямку розуміння їх рівности з козаками. Велику ролю відіграє громада й підчас розрухів, напр., 1840-х років на Правобережжю. Таким робом громада була за постійний орган селянства, а не тільки тимча ­ совий, революційний. Загалом-же громада відіграла чималу ролю в керуванні рухом 1855-го року. її накази селяни суворо виконували без жадних скарг і спроб непо ­ слуху. З її розпорядження охоронювано комори та клуні поміщиків, запечатано шинки 1 ) (причому жидам-шинкарям ніде жадної шкоди не роблено 1 ’ ) і т. п. Натяк Лебединцева на неосвіченість громади викликав ціле обурення се ­ лянства с. Шкарівки, що з обуренням гукало: „то оце громада дурна! то оце так ! “ 6 ) Та хоч громади й керували рухом та надавали йому певної організова ­ носте, та все-ж говорити про певну підготову та організацію його, як робить це, напр., Томашівський (а почасти й Лемке) не можна. Він, за аналогією, правдоподібно, з польськими повстаннями, вважає цей рух за наперед зоргані ­ зований, так-би мовити, штучно підготований, що його викликали певні агі ­ татори, ватажки громад. Автор навіть Розенталя використовує, щоб довести, що рух був організований і політичний ; ). Та навсправжки справа, безперечно, не стояла так, хоч російська влада й намагалася всіма силами знайти агітаторів та ватажків руху (всупереч, знов-таки, невловні вірному твердженню того-ж < *) Громека, op. cit., с. 44 — 45. 2 ) Щербина Украинскія староства .., с. 20, порівн. з самою люстраціей), там-же с. 152. °) Ibidem, — лив. скаргу цієї громади. 4 ) При тому не зустрічаємо випадків пияцтва поміж селянами підчас повстання 1855-го року; вийняток становлять лиш селяни с. Бесідки Таращанського пов., тай то власно коли по ­ кладатися на справників рапорт. ь ) К. Ц. І- Арх. ім. Ант., ф. канц. Київ. ген. губ., спр. No 89. ’ ) Лебедин цевъ, op. cit., с. 6. ‘) Ст 9 — 10, хоч треба сказати, що у Томашівського подекуди трапляються супе ­ речності. ,120 Томашівського, що висовує думку, ніби влада замовчувала політичність цього руху). Цілі низки обіжників та наказів генерал-губернатора та иншої вищої влади наказують шукати агітаторів та організаторів розрухів; але лиш одна згадка є про якогось „агітатора”, селянина, що був ніби-то в двох-трьох місцях і закликав селян бити „ляхів”, та й то слідів цього „агітатора” врешті не знайдено. Та його і не могло бути. Вибух був стихійний, що повстав зав ­ дяки важким економічним умовам, які утворилися в наслідок переходу від одної форми капіталізму до иншої, і також через деякі історичні умови на Київщині. Селянам не треба було жадних агітаторів, їх примушував до роз ­ рухів гніт панства й бажання видертися з вузьких рамців тогочасних госпо ­ дарських форм, а тому перший-ліпший привід, до якого можна була приче ­ питися, й підіймає селянство, щоб скинути кріпацтво. Правда, ми помічаємо осіб, що ніби-то кличуть до розрухів; це дячки, паламарі, одставні салдати, та деякі з селян. Але й ці по суті не були агітатори. Дячки, паламарі та й почасти одставні салдати (оскільки вони були не російського походження) були, властиво, те-ж саме селянство і мусіли відчувати його загальне стано ­ вище. Вони не агітують, але так само, як і більшість селян, переказують різні чутки тим більш, коли ці чутки (як напр., про те, що священики запи ­ сують у козаки) йдуть з духовних кіл. Також певна поінформованість допо ­ магає їм шукати відповідні накази, грамоти й т. и., в які вони разом з селя ­ нами вірять. Коли-ж деколи уряд уважає їх за агітаторів, то через те, що серед загальної одноманітної маси селян важко було знайти когось подібного до агітаторів, оскільки, фактично, всі були перейняті однаковим революційним духом. На дячках-же, які мусіли сами, ніби-то, агітувати проти селянських мрій, тимчасом як вони цього не тільки не зробили,а навпаки робили проти ­ лежне, — і спинилася головна увага адміністративних кіл. Правда, треба ска ­ зати, що між дячками, а головне між одставними салдатами, — не українського походження, — були й такі, які брали участь у рухові за-для користи. Запи ­ суючи селян у козаки, вони брали гроші за це, спекулюючи, так-би мовити, на розрухах. До таких належав, на нашу думку, напр., дячок Слотвинський, один з головних „агітаторів” в очах уряду; до них належали деякі одставні салдати і всі одставні канцеляристи, що записували за гроші селян у козаки (правда деколи під примусом) й які ані соціальною, ані психологічною сто ­ роною нічого спільного з селянами не мали. Взагалі, таким робом, певних агітаторів руху шукати не доводиться. Але коли не можна щукати поодиноких осіб, то цілком до речи буде поглянути, які саме групи селянства брали участь у розрухах, а можливо, й керували ними. Брало участь у розрухах, безперечно, все селянство, але стояла на чолі руху, керувала ним і часто викликала його група найзаможнішого селянства, — селяни тяглі чи напівтяглі ‘). На це вже вказує a priori той факт, що ’ ) Цікаво відзначити, що й передніш носії емансипації селянства трапляються переважно серед заможних його груп. Напр., хоч-би селянин Семен Олійничук, революціонер другої чверти XIX ст., син дуже заможного селянина кріпака на Поділлю. Див. статтю про нього в .Быломъ”. No 4, 1906. ,121 розрухи найінтенсивніш відбувалися переважно в районах найзаможніших, се ­ ред найзаможніших хліборобських груп людности. На це вказують також і поодинокі звістки як сучасників, так і архівних матеріалів. Ми маємо за ­ гальні згадки, напр., про те, що на чолі селян стояли переважно найзамож- ніші, загосподарені хазяї; маємо згадку, що на чолі громади с. Березни, де сталася одна з найбільших сутичок селян з військом, стояв, напр., селянин Лаврін Олексієнко, дід понад 80 років, з тяглих заможних селян ‘). Серед заарештованих у Корсунському маєткові, Лебединцев згадує селянина Куклу, одного з найзаможніших, літніх селян Виграїва * 2 ). Серед кількох забитих у Корсуню, що були переважно як-раз ватажки селян (які йшли попереду)священик с. Корнилівки знайшов одного з своїх парафіян, — найзаможнішого („перваго хозяина”) у цьому селі і т. п. Нарешті одзначимо, що в громадах головні провідники були все старі діди, з заможніших хазяїв. Напр., заарештовані в Корсунському та Таганчському маєтку, всі були здебільшого сиві діди „съ длинными сѣдыми бородами” 3 4 ); громаду з сусідніх з „Виковою Греблею” сіл вів до цього села старий дід * ) і т. ин. Та й саме керівництво громад значною мірою мусіло вказувати на керівництво заможніших груп людности. Ці групи, за якими за тих часів завсіди тягнули бідніші групи, що залежали часто від них економі но, а так само їх численні наймити і т. п., мусіли, безперечно, до ­ мінувати й керувати громадою, що ми в дійсності бачимо з вищенаведених фактів, небагатьох правда. ‘) Справа Духовн. Консисторії, No 349. 2 ) Ковальскій, op. cit. °) Ковальскій, op. cit., с. 395. 4 ) Громека, с. 7. Щоб з ’ ясувати це ще докладніш, ми зробили спробу відкрити на під ­ ставі списків 1860-х років економічний стан декого з селян, заарештованих 1855 року, як ватажків громад. На жаль, цілковитого успіху ми не мали, бо ми не знаємо часто ймення заарештованих, часто-ж у списках 1860-х років не вказано як звуть селян по батькові (тому з певністю визначити дітей ватаж ­ ків повстання, які вже вмерли, чи яких заслано до Сибіру — не можна), — і т. ин. Та все-ж деяких наслідків досить показних ми досягли. А саме, нам пощастило встановити з певністю економічну категорію 16-ох селян з по ­ вітів Сквирського (Березни, Логвина, Антонова і т. и.), Васильківського (Трушок, Матюшів і т. и), Таращанського (с.с. Бесідки, Корнилівки) і Ка ­ нівського (с. с. Таганчі, Виграїва, Моринець і т. и.). Усі ці селяни по розділу 1860-х років взяли найвищі наділи. Иноді вони чималі, а саме 14 десятин ріллі й сіножати (напр. у Бесідці), понад 12 десятин (у Матюшах), часто по 7 де ­ сятин і т. и. Навіть там, де взагалі наділи дуже невеликі, як у Канівському повіті, де найвищі наділи ріллі й сіножати часто становлять 3 — 4 десятини на господаря, усе-ж деякі згадки говорять за колишню (до 1861-го року) за ­ можність ватажків. Напр., у Виграїві, де найвищий наділ ріллі й сіно ­ жати становить усього 3 десятин, місце під садибою у спадкоємців селянина ,122 Кукли має по-над 4 десятини, а в деяких инших з селянських ватаж ­ ків — 2-3 десятини; цей факт свідчить, безперечно, що в 1850-х роках госпо ­ дарства цих селян мали бути чималі. Треба так само сказати, що колишніх проводирів чи їхніх синів, найзаможніших господарів, ми бачимо за 1860-х ро­ ків і на чолі місцевих сільських правлінь. Так, напр., волосні старшини Модленко й Виклюк, уповноважений від селян, як розподілювано землю в Бесідці у 1860-х роках, — Андрій Олійник і т. п. Нарешті зазначимо, що ми не знайшли жадного випадку, щоб хтось з селянських ватажків у 1855 р., або його спадкоємці, належав до селян без ­ земельних, городників. Узагалі, отже, ці дані все-ж стверджують нашу думку про те, що розрухами керували заможніші верстви. Почасти можна цим керівництвом пояснити й лояльність руху. Коли бідніші верстви людности, що, не знісши страшних утисків, розпочинають повстання, то, здебільшого, руйнують все те, що нагадує їм цей гніт. Нато ­ мість заможнішим групам, що мріють не тільки видертися на волю, а й за ­ хопити собі майно своїх визискувачів, — щоб згодом поробитися такими са ­ мими визискувачами, лиш у менших розмірах, — руйнувати це майно немає жадної рації. Але в прагненню заможнішого селянства були ідеї, що звязували його з усім селянством і викликали загально селянські розрухи. Насамперед за таку ідею, що об ’ єднувала все селянство, була ідея про розкріпачення. Підо впливом давніх традицій вона виллялася в бажання відновити давню ко ­ заччину, яка тепер, в уявлінні селян, підо впливом часу, втратила свої нега ­ тивні риси та залишилася в пам ’ яті більшости як ідеал вільного, рівного й братерського життя. За другий момент, що об ’ єднував усіх селян, було бажання здобути землю. Правда, в даному разі, бажання у різних груп люд ­ ности виходили з різних мотивів. Коли у незаможного селянства бажання здобути землю звязувалося безпосередньо тільки з ліквідацією постійної го ­ лоднечі та злиднів, то у заможніших груп, що й за цих часів, як ми вже були згадували передніше, мали досить землі й обробляли її часто за допо ­ могою найманих рук, а здобутки з неї постачали на ринок, — то у цієї групи бажання дістати землю визначало бажання поширити свої операції, вийти з лав селянства до лав дрібного поміщицтва, перейти від власного переважно споживання на шлях продукції на ринок. Землю панську селяни вважали за свою. Не дурно в Березні вони ста ­ вили, ях ми бачили, вимогу священикам записати, що вони всі вільні, що земля й луки — селянські, як і все, що є в панів. Платити за землю селяни не вважали за потрібне, оскільки вони вже за все це відробили панам. Ділити її мали, на думку селян, представники влади, а не громада; це видко з того вищенаведеного факту, що коли Комісія приїхала до Таганчі, то багато селян- рекрутів почало тікати додому, чекаючи, що й їм наділять „по якійсь де ­ сятині”. Таким робом, хоч ідеали у різних груп селянства й були різні, але спільні моменти бажання здобути волю й землю об ’ єднували їх та примушу ­ вали виступати спільно. ,123 Спинімося нарешті ще на одному складному питанню, — це про віру селян у те, ніби існував указ про волю, та в добру волю царя. Що-до пер ­ шого, то Томашівський, напр., відкидає (принаймні в деяких місцях своєї праці, напр., с. 12) цю віру в грамоту, кажучи, що все це було „свідомо ви ­ думана лєґенда, щоб було чим покривати свої домсження” (с. 12). Щоб під­ перти свою думку, він каже, що селяни цілком не хтіли йти до війська; вони тільки хтіли бути вільними. Але тут не вірно поставлено питання. Селяни, загалом, безперечно, вірили, що указ, грамота існує; можливо значною мірою цю віру породило бажання волі, як ми це вже були підкреслювали. Тим і по ­ яснюється, що дехто з селян і міг погоджуватися з доводами комісії про неіснування указу (див. випадок у Таганчі); але в душі вони глибоко вірили у волю, бажали волі і в результаті ця віра породила віру в указ про волю. Отже, широкі маси селян вірили в указ; що-ж до бажання, чи небажання селян іти до війська, то тут передусім треба поставити питання про те, що розуміли селяни під козаччиною. Певна традиція козаччини, безперечно, жила поміж селянством; жили ще спогади про Гайдамаччину, оповідання про неї, то-що. І тому не дивно, що волю селяни розуміли саме як козаччину. Як-же саме вони розуміли козаччину, це видко з численних відповідів селян: вони розуміли козаччину як вільне життя, без пана, панщини й податків, з єдиним обов ’ язком служити збройно цареві підчас війни. І тому хоч складання списків переважно диктувалося бажанням задокументувати свою волю, все-ж, не вва ­ жаючи на свою неохоту йти до війська рекрутами, селяни пішли-б до вій ­ ська козацького (як зробили й 1812 р.), але за гарантії, що, як вони повер ­ нуться, їм буде дано волю й землю. Ось чому селяни вірили в указа, що закликав їх до боротьби з ворогами Росії, але який, ніби-то, за це давав їм волю, поновляв давню козаччину. У звязку з цим стоїть і „патріотичный по ­ рывъ” селян, про що згадують сучасники. Це не був патріотичний порив за царя, віру та батьківщину (Російську імперію), але це був порив до розкрі ­ пачення, порив проти панства, поміщицтва та духівництва, як проти визиску ­ вачів селянської праці. Але цей порив убрався в певні лойяльні форми, — він з ’ єднався з певною історичною традицією, а також з тогочасними політичними обставинами, та виллявся у стару форму козаччини, себ-то звільнення від кріпацтва за умовою певної військової служби на користь держави. Що-до віри селян у царя, Томашівський, усупереч усім иншим дослід ­ никам, відкидає її цілком, кажучи, що це лиш „пусті слова, що основуються на окремій „хлопській” психольоґії. Таку льояльність, — поясняє він, бачимо у всіх селянських рухах, хоч-би вони були справдешніми революціями: так було в усїх українських революціях проти Польщі, в ріжних часах у Галич- чині, Німеччині і всюди инде” (с. 9). Цей цікавий погляд є, можливо, певною мірою правдивий, але не раз-у-раз. Певна зовнішня лойяльність, прикриття своїх планів і думок різними висловами „вірнопідданчих почувань” звичайно вимагає певного дипломатичного уміння та хитрощів. Цей спосіб цілком від ­ повідає, напр., революціям в Україні проти польського панування, або рево ­ люціям у Галичині, бо в першому разі на чолі революції стає старшина, — українська козацька шляхта, в другому-ж інтелігенція. Та важко припустити ,124 таку хитрість та дипломатику в селян, темних і прибитих, що повстають стихійно під тягарем економічних обставин, без жадних свідомих й освічених керівників. Тим більш, що дёяка віра в царя все-ж-таки різко виступає. Скарги до вищої влади і до царя, прохання у урядового війська гармат проти „перебранців”, недовіра до війська, яке прийшло приборкувати по ­ встання, коли селяни казали здивовано між собою: „невже-ж цар пішле проти нас військо” за те, що вони хотіли йому служити козаками, — все це, а так само ще сила фактів, промовляє за певну наївну віру народа в царя. Стверджують це й сучасники. Скребицький у своїй капітальній праці „Крестьянское дѣло” наводить слова Хрущова й Шретера про Україну: „Крестьяне не менѣе нерасположены къ чиновникамъ, какъ и къ помѣщи ­ камъ… но крестьяне отличаютъ правительство (себ-то царя) отъ чиновни ­ ковъ, которыхъ ненавидятъ и страшатся, какъ заразы” ’ ). Та воно й не див ­ но. Пригадаймо подібні факти з історії; я не братиму за приклад повстання українські проти поляків, коли часто вірили в щирість короля, а боролися проти магнатів, бо в цьому випадкові віра могла бути у старшини. Але-ж візьмімо приклад инший: хоч-би з часів Великої Французької Революції. Як відомо, простий народ, не самі селяни, але першого часу навіть санкюлоти, вірили, що король щиро ставиться до народу. І лиш низка фактів про зраду короля, про те, що він нацьковував чужоземні держави на революцію, приму ­ сила народ зневіритися в ньому. Подібно було, можна думати, і на Київщині. Значна частина селянства могла ще вірити в царя та його щирість і чекати від нього волі. Та, в кож ­ ному разі, страшні екзекуції, заслання та розстріли селян, повинні були радикально вилікувати значну частину селянства від цієї віри в царя, про що говорить хоч-би відповідь пересельців до Криму, які на слова, що цар не видав такого указу, відповіли: „на що нам цар, пройдемо в Крим, обе ­ ремо собі короля, а поки знайдемо короля, оберем собі отамана” 2 ); або ті часті нарікання та лайки проти царя, що справи про них надзвичайно часті в тогочасних судах 3 ). Назначимо, на останнє, тези нашої розвідки: 1. Література про Київську Козаччину багатенька, але здебільшого одно ­ бічна й не цілком виявляє тогочасні стосунки на Київщині. Переважну її біль­ шість до того написано тенденційно. Окрім того мало не вся вона, даючи огляд подій, не змальовує власне справжніх причин і обставин, що викли ­ кали цей рух. Оперто її переважно на спогадах сучасників. 2. Розглядаючи, як різні верстви людности були економічно забезпечені, ми можемо зробити висновок, що величезна більшість землі на Київщині належала поміщикам. Натомість селяни були землею (вже не кажучи про худобу) дуже мало забезпечені і переобтяжені податками та повинностями. *) Скребицкій, „Крестьянское дѣло въ царствованіе императора Александра І1 “ , т. III, с. 215. ’ ) Игнатовичъ, op. cit., с. 295. “ ) Про це див. хоч-би опис справ архіва генерал-губернатора за ці роки. ,125 3. Найінтенсивніше вибухли розрухи переважно в тих повітах та маєт ­ ках, де селяни були найбільш загосподарені і де диференціація селянства набула найбільших розмірів. Охопили вони також райони переважно хлібо ­ робські, сливе не зачепивши робітничу людність. 4. Місце поширення руху, а так само характер і хід його залежали знач ­ ною мірою від того, що всі маєтки, де розрухи відбулися, були переважно колись старостинські. Окрім того, мала велике значіння й давня традиція про козаччину, що найяскравіше заховалася в цьому як-раз районі (недавнє порівнюючи існування козаків у старостинських маєтках, Гайдамаччина й Ко ­ ліївщина, що відбувалися переважно на Київщині, і т. п.). 5. Розрухи 1855 року ми мусимо визнати за рух революційний, скеро ­ ваний проти поміщицько-дворянського режиму. Почавсь він цілком стихійно, хоч і одбувавсь під певним керівництвом громад, що, до речи, і передше були за керівничий орган селян Київщини. Рух пройшов цілком лояльно, сливе без ексцесів; майно поміщиків та духівництва лишилося ціле. 6. Але хоч громада й керувала рухом, але не вона й не окремі особи з неї підготували рух, — бо він виник стихійно. Через те й були марні всі розшуки адміністрації, що намагалася відкрити в цьому рухові агітаторів. 7. Приглядаючися до того, які групи селянства брали найактивнішу участь у розрухах, ми можемо констатувати, що це були групи як-раз най- заможнішого селянства. І хоч з иншим незаможницьким селянством, що пішло за цим рухом, їх звязувало спільне бажання волі та землі, але їх ідеали були різні. Незаможницьке селянство прагнуло волі й землі, щоб не вмерти з голоду та злиднів, заможна група прагнула землі, щоб збільшити свою продукцію хліба на ринок, і волі, щоб бути незалежними з соціяльного по ­ гляду. 8. Наприкінці мусимо сконстатувати, що селянство, виступаючи в цьому русі з шуканням царської грамоти про волю, щиро вірило в її існування, рівно-ж і в добру волю царя. Проте, можна думати, пізніші екзе ­ куції та кари значною мірою цю віру захитали. ,М А Л А району розрухів на Київщині 1855 р. ,ЗМІСТ Стор Розділ І, Література питання ……………………………………………………………………………. . . . 1 Розділ II, Економічні умови ……………………………………………………………………………………………… 7 Розділ III, Соці я льні умови селянства Київщини ……………………………………………… 42 Розділ IV, Початки руху 1855 р. на Київщині ……………………………………………………………… 55 Розділ V, Ставлення уряду до розрухів та дальший їх розвиток …………………………… 63 Розділ VI, Розрухи в Таращанському повіті ………………………………………….. 69 Розділ VII, Розрухи в Васильківському повіті ……………………………………………………………………….. 74 Розділ VIII, Розрухи в Сквирському повіті ……………………………………………………………………….. 79 Розділ IX, Розрухи в Київському повіті . ……………………………………………………………………. 87 Розділ X, Розрухи в повітах: Черкаському, Київському, Звиногородському, Гуман- ському, Липовецькому та Радомисльському ……………………. 98 Розділ XI, Справа де-Розенталя й розрухи 1855 р. …………………………………………………………… 105 Розділ XII, Покарання винуватих ………………………… 108 Розділ XIII, Підсумки ……………………………………………… …………………………………………… 118 Тези …………………………………………………………………………… 124 Поправка. На стор. 105, заголовок розділу XI треба читати: „Справа де-Розенталя й розрухи 1855 р. “