Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
88
Назва:
Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість. Том перший
Автор:
Петров Віктор
Рік видання:
1929
Сторінок:
579
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
25.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

,ВСЕУКР А ЇН СЬК А АКАДЕМІЯ Н А УК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ, No 88 Віктор ПЕТРОВ ПАНТЕЛИМОН КУЛІШ У П ’ ЯДЕСЯТІ РОКИ ЖИТТЯ . ІДЕОЛОГІЯ. ТВОРЧІСТЬ ТОМ ПЕРШИЙ У КИЇВІ З друкарні Всеукраїнської Академії Наук 1929 ,Бібліографічний опис цього видання вмі ­ щено в „Літопису Українського Друку”, „Карт ­ ковому репертуарі” та ин ших покажчика х Української Книжкової Палати. Дозволяється випустити в світ. В. об. Неодмінного Секретаря Академії Наук, акад. О. Корчак-Чепурківський. Цю книгу розпочато друком перед тим, як Н. К. О. У. С. Р. Р. видав наказа про обов’язкове запровадження новою правопису. Окрліт No232. 1929 р. З друкарні — УАН. Київ, Печерське (Цитадель 9). Зам. No 292 — 1200. 36 аркушів ,ПЕРЕДНЄ СЛОВО. За останні роки в галузі історично-літературних студій можна одзначити особливий інтерес до П. О. Куліша, його творчости, його політичної ідеології, громадських поглядів та концепцій. Наша сучасність знайшла собі багато співзвучного в Кулішевих поглядах і настроях. Особисто для мене за вибір Куліша, як теми для розвідки, говорило багато побічних обставин: вели ­ кий, аж надто мало вичерпаний архівний матеріял забезпечував можливість подати низку непублікова- них відомостей і тим завести в історію літератури нові, невідомі до того факти; широкий розмах твор ­ чих досягнень Куліша забезпечував різноманітність окремих історично-літературних екскурсів, дозволя ­ ючи дослідникові плідно розгорнути рамці свого нау ­ кового досліду; еволюція ідеологічних переконань Ку ­ лішевих на тлі соціяльного й політично-громадського руху ХІХ-го віку давала підстави для відповідних со ­ ціологічних аналіз і, нарешті, звязки Куліша з різними суспільними угрупуваннями сприяли утворенню пев ­ ного ґрунту, щоб з ’ ясувати джерела ідеологічних по­ глядів нашого письменника. Попередні мої розвідки й студії над прероман- тичним і романтичним рухом кінця ХѴ ІІІ -го й пер ­ шої половини ХІХ-го віку, як українським, так і ро ­ сійським та західньо-европейським (Сковорода на тлі преромантичних ідеологій ХѴ ІІІ -го в., московські тео- ,IV Переднє слово рстики романтизму першої полов. ХІХ-го в. І. Кі- реєвський, К. Аксаков, Бакунін, студентська праця про М. М. Язикова, енський німецький романтизм (спеціальні студії про Новаліса) готували послідовний перехід до праці над Кулішем. Зважаючи на недослідженість та великий обсяг часу, що його охоплює Кулішева діяльність, а так само на можливість появи відразу низки монографій, що висвітлили-б, коли й не всього Куліша (надто вже це широке завдання, що його і декілька дослідників за короткий час не зможуть виконати), то, принаймні, частину років Кулішевого життя й творчости, — зва ­ жаючи на все це, я зупинився на добі 50-х років, як добі „зрілого” Куліша, коли творча, культурна й гро ­ мадська діяльність Кулішева досягає свого найбіль ­ шого розквіту. Здебільша на цей період припадають публікації творів, що з ними для нас звязано Кулі- шеве ім ’ я („Воспоминанія дѣтства”, „Чорна Рада”, „Записки о Ю. Руси”, видання „Основи” й „Хати”, то-що). Ніколи ані перед тим, ані після того не роз ­ горталася так широко й плідно Кулішева діяльність, як у 50-х роках. Вибравши для своєї розвідки тему „Куліш у 50-ті роки”, — від після-тульського заслання до видання „Основи” включно, тоб-то до переїзду Куліша на адміністративну службу в Варшаву, — я повинен був через обсяг матеріялів розбити свою розвідку на два томи: перший том від повороту з тульського заслання до 1857-го, закінчуючи цей том (у пер ­ шій біографічній частині) як заключним розділом, розділом про Кулішеву подорож за кордон, і д ру ­ ги й з 1858-го до р. 1862-го. Так розподілити мою розвідку на два томи при ­ неволили об ’ єктивні властивості даного періоду Кулі- ,Переднє слово V шевого життя: кінець Миколаївського царювання й початок епохи ліберальних реформ дали можли ­ вість Кулішеві закінчити й опублікувати праці, що їх він, розпочавши ще в 40-х роках, через процес 1847-го р. й заслання в Тулу своєчасно закінчити не міг („Чорна Рада”, „Алексѣй Однорогъ”, „Зап. о Ю. Руси”, „Пов. о Бор. Год.”, то-що); отже тільки по- закінчувавши розпочате раніш, Куліш переходить до инших тем і инших планів. Подорож за кордон у по ­ чатку р. 1858-го здійснює давню мрію, нездійснену в 40-х роках. Цією подорожжю Куліш неначе-б оста ­ точні підбиває підсумки тому, що йому не пощастило досягти в 40-х роках. Після повороту з-за кордону в обставинах загальної лібералізації російського життя для Куліша настає час нових можливостей, наступних етапів, час зробити те, чого він не зміг зробити на початку 50-х рр.: почавши з видання „Хати”, Куліш створює „Основу”. Отже на цей час припадає журналістська діяльність Куліша, він висту ­ пає в ролі ватажка українського громадського руху, готує грунт для розвитку української громадської думки. В особистому житті Кулішевому так само ми спостерегаємо нові настрої: мало не розійшовшись з дружиною, він переживає роман з Марко-Вовчком, Глібовою, закінчує романічні зносини з Милорадо- вичівною і т. и. Надто простора діяльність Куліша, надто різнома ­ нітна творчість, надто бурхлива й мінлива епоха, надто відмінні суспільні звязки, щоб навіть і при монографіч ­ ній відокремленій темі „Куліш у 50-і роки”, можна було охопити всі питання й усі проблеми, не розпо ­ діливши нашу розвідку на два томи. Перед нашою розвідкою „Куліш у 50-і роки” по ­ винні були бути вміщені вступні розділи „Куліш ,VI Переднє слово у 40-х роках” (до 4-ох др. арк.). Але в процесі праці над Кулішем рамці нашого досліду дуже поширилися, охопили низку питань Кулішевої діяльносте 40-х ро ­ ків і тому, зібравши до купи публіковані досі статті про Куліша в 40-і роки, доповнивши їх новими роз ­ ділами, приєднавши зазначені вступні розділи, я маю опублікувати протягом найближчого часу моногра ­ фію: „Куліш у 40-і роки” (близько ЗО др. арк.). Закінчуючи цю вступну замітку, мусимо зазна ­ чити, що хоч цю вправу про Куліша пощастило пи ­ сати в обставинах, що певною мірою забезпечували нормальний хід наукової роботи, не марнуючи час на иншу, ненаукову працю, тільки-ж одночасно до ­ велося провадити ще й иншу рівнобіжну науково- дослідчу й науково-організаційну роботу, що потрібу- вала не меншої уваги й напруження, ніж студії над Кулішем. Гадаю, що ця необхідність подвоювати свою наукову роботу протягом саме тих ро ­ ків (1924 — 27), коли автор працював над цим томом, достатньою мірою пояснять ті недогляди й огріхи, що траплятимуться в нашій розвідці. ,ЧАСТИНА 1 ЖИТТЯ . ІДЕОЛОГІЯ ,РОЗДІЛ I. Куліш р.р. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” 1 ). В-осени 1852 року, саме у вересні й жовтні, Куліш їз ­ див на Україну. Звідсіля він, залишивши дружину свою в її матери у Мотронівці, на початку листопада повернувсь до Петербургу 2 ). Там чекали його не дуже приємні но ­ вини. Виявилося, що жадної не було надії на те, щоб одер ­ жувати будь-яке утримання в Департаменті Сільського го ­ сподарства „Министерства Государственныхъ Имуществъ”, де Куліш служив з 24 черв. 1851 року 1 * 3 ). Куліш мав слу ­ жити без платні. До того-ж — і це було головне — надію вислужитися на чин доводилося відкласти на дуже й дуже далекий і невизначений час, бо цар „на представленій къ чину “ поклав негативну резолюцію 4 ). 1 ) Надр, в Зап. Іст.-Філ. Від. У. А. Н. кн. XII (стор. 277 — 297, стор. 1 — 20 окр. відб.). 2 ) 3 Михайлової гори, хутора М. О. Максимовича, 13 жовтня 1852 р Куліш писав до Плетньова: „Наділось явиться къ Вамъ въ началѣ ноября. Александра Михайловна на этотъ разъ рѣшается остаться у матери, гдѣ будетъ жить и старшій братъ ея, Викторъ. И такъ я скоро буду имѣть удовольствіе обнять Васъ”. Куліш приїхав приблизно 6 листопада. 9 лист: 1852 р. він з Петербургу писав до М. Д. Білозерського: „Еще только три дня я здѣсь, а уже скучаю безъ Вашей цацы ’ (жінки, Олек. Мих.). 3 ) За офіційними даними, що їх наводить В. І. Шенрок, Куліша було призначено до департаменту 24 червня 1851 р. З 1 липня 1851 р. до 22 жовтня 1852 він займав посаду редактора статистичного відділу. Звіль ­ нено було Куліша від служби, за проханням, 1Глютого 1854 року („11. А. Ку ­ лишъ”. Біогр. очеркъ. Кіев. Стар. 1901, V, ст. 187). 4 )’ Про цю резолюцію ми довідуємося з прохання, що подав Куліш до шефа жандарів графа Орлова 20 квітня 1853 року. Куліш писав: „Возвра ­ тясь въ С.-Петербургъ изъ Тулы вслѣдствіе милостиваго ходатайства Вашего Сіятельства, я поступилъ въ число чиновниковъ Департамента Сельскаго Хозяйства Министерства Государственныхъ Имуществъ для продолженія ,2 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” Докладні відомості з приводу цієї службової неприєм- ности, що ставила його перед фактом неможливости по ­ суватися далі на службі, Куліш подав у листі до М. Д. Бі- лозерського від 14 листопада 1852 року. „Теперь скажу Вамъ то, чего не должны знать другіе. Танѣевъ такъ представилъ меня къ чину, что Государь написалъ: ,Не производить’. Изъ этого слѣдуетъ, что я долженъ служить до тѣхъ поръ, пока таки Государь согласится на мое производство. Левшинъ считается чело ­ вѣкомъ настойчивымъ и намѣренъ упросить министра со ­ временемъ лично доложить обо мнѣ Государю, какъ о чи ­ новникѣ полезномъ для министерства. Я чуть было не попалъ снова въ Статистическое Отдѣленіе, наконецъ оно перестало стоять Харибдою на пути моемъ. Директоръ позволилъ мнѣ состоять чиновникомъ для усиленія, пока ч т о-нибудь можно будетъ для меня сдѣлать. Я очутился неумышленно сосѣдомъ правителя канцеляріи его, и онъ вразумилъ меня, какъ сдѣлаться чиновникомъ особыхъ порученій при директорѣ — единственная должность, кото ­ рую я желаю занимать здѣсь. Она невыгодна, что я дол­ женъ служить нѣсколько мѣсяцевъ безъ жалованья (о чемъ Саша не должна знать; а то будетъ грустить обо мнѣ); но зато все мое время принадлежитъ мнѣ. Я займусь только изрѣдка — и то у себя дома — разсмотрѣніемъ какого-ни ­ будь дѣла по предмету просвѣщенія въ Министерствѣ Го ­ сударственныхъ Имуществъ, какъ объ этомъ Вы узнаете изъ письма къ Сашѣ. Черемшиновъ очень радъ, что я взялся за такого рода дѣла, потому что у нихъ некому было по ­ ручить ихъ. Между тѣмъ Нордстремъ совѣтуетъ мнѣ по ­ дать докладную записку Л. В. Дубельту о моемъ произ ­ водствѣ и надѣется, что это будетъ имѣть успѣхъ” 1 ) . моей службы и съ теченіемъ времени былъ отъ моего начальства признанъ достойнымъ къ повышенію чиномъ; но на представленіе свое отъ 31 января 1852 года за No 115, Департаментъ Сельскаго Хозяйства получилъ отъ г. Статсъ-Секретаря Танѣева отзывъ (отъ 5 сентября 1852 года No 5656), что „Государю Императору не благоугодно было изъявить на сіе Высочай ­ шаго Соизволенія” (Архів ІП-го Відділу. Справа Куліша). ■) Про цей епізод Куліш з новими додатковими подробицями розповів пізніш року 1868 в „Правді”: „За стараннями того-ж протектора (вмовчимо ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” З Рішуче відмовлення дати чин в умовах 50-х років, коли патент на чин був укупі з тим посвідкою про громадянську рівноправність, повинно було принести Кулішеві не тільки декілька хвилин гіркого розчарування, але й чимало тур ­ бот про своє майбутнє. Не вважаючи на це, Куліш почу ­ вав себе так певно, що навіть у цих департаментських неприємностях ладен був знайти для себе відтінок деякого завдоволення. Незвязаний безпосередніми й щоденними службовими обов ’ язками, він багато мав у свойому розпо ­ рядженні вільного часу, щоб цілком віддатися літературній праці. „Дѣла мои, — писав Куліш 9 листопада 1852 р. до М. Д. Білозерського, — идутъ прекрасно и обѣщаютъ мнѣ болѣе денегъ въ 1853 г., нежели я получалъ въ нынѣшнемъ”. За тиждень у новому листі до того-ж-таки М. Д. Біло ­ зерського Куліш висловлював подібні надії: „Этотъ годъ обѣщаетъ мнѣ существованіе независимѣйшее и не такое тяжелое, какъ предшествовавшій” *). Ця байдужість до службових невдач і ці надії на повну забезпеченість і матеріальну незалежність існування пе ­ ребувають у звязку з його літературними успіхами. Хай у нього нічого не виходить на службі, — тим краще: лі ­ тературний успіх замінить йому те, чого він не може до ­ сягти, як урядовець! В ѴШ-ій книжці „Современника” року 1852, що виходив тоді за редакцією Некрасова й Панаева й користувавсь репутацією найкращого літературного щомісячника, було його чесне ім ’ я, бо так треба), — писав Куліш у своїй автобіографії, — дано Кулішеві службу редактора статистичного одділення у міністерстві .госу ­ дарственныхъ имуществъ’. Служив він там з один рік, і представлено його цареві до вищого чину. Цар Миколай, з науки докладчика (nomina sunt odiosa), написав своєю рукою: не производить (у чин). А чин багацько тоді значив, та й тепер чимало”. *) Про те, що йому, коли він переїхав з Тули до Петербургу, доводи­ лося заробляти гроші літературною працею, про це Куліш писав у своїй автобіографії: „Поїхав Куліш др Петербурга й почав собі хліб заробляти працею по журналах: переводив і робив- усякі компіляції з книжок німець ­ ких, аглицьких, французьких і польських (одна з таких компіляцій вийшла навпослі особною книжкою під назвою: .Исторія испанской литературы, по Тикнору’)” (Правда. 1868, 11, ст. 311). Окрім цього Куліш вів відділ „Ино ­ странныя извЬстія” в I — IV кн. „Современника” р. 1853, про що нижче. ,4 Куліш рр. 1852- -1858-го й Некрасівський „Современникъ” надруковано під псевдонімом „Николай М, “ Кулішеву по ­ вість, спомини з дитячих років: „Исторія Ульяны Терен ­ тьевны” ‘). В дев ’ ятій книжці дебютував Лев Толстой пер ­ шою частиною своєї повісти „Дѣтство”, а в десятій книжці знов було вміщено другу Кулішеву повість: „Яковъ Яков- личъ” 2 ). З ХІІ-ої книжки почато друком великий історич ­ ний роман Куліша під назвою „Олексій Однорог”. Кулішеві належало почесне місце між співробітниками „Современника”. Принаймні в другій половині року 1852 з 568-х сторінок 1-го відділу (відділу оригінальної беле ­ тристики) 246 сторінок припадає на Кулішеві твори, тим- часом як на инших чотирьох авторів тільки 322. А саме: Панаев („Львы въ провинціи”) — 104 ст.; Потєхін („Забавы и удовольствія въ городкѣ”) — 62 ст.; Л. Толстой („Исторія моего дѣтства”) — 100 ст.; А. Жемчужніков („Сумасшед ­ шій”) — 32 ст.; А. Дружинін („Память объ одной кар ­ тинѣ”) — 24 ст. Про ці осінні книжки „Современника”, де було надру ­ ковано повісті Куліша й Толстого, Некрасов, редактор „Современника”, писав 21 жовтня 1852 року до Тургенева, звертаючи його увагу на „Дѣтство” Льва Толстого і запи ­ туючи про його погляд на Кулішеві повісті: „Частію мои отлучки на охоту, а болѣе другія неблагопріятныя обсто­ ятельства были причиною, что журналъ нашъ такъ запаз ­ дывалъ. Впрочемъ, мы это надѣемся наверстать въ послѣд ­ ніе мѣсяцы этого года. Спасибо тебѣ, что не полѣнился написать намъ свое мнЬніе о нашемъ журналѣ — мы со ­ гласны съ нимъ; дѣлай это и впредь; если не будетъ лѣнь, обрати вниманіе на повѣсть .Дѣтство’ въ IX No — это талантъ ’ ) Современникъ, 1852, т. XXXIV, кн. VIII, від. I, 139 — 252. 2 ) Соврем., т. XXXV, кн. X, жовтень, від. I, ст. 137 — 188. У щоденни ­ кові Л. Толстого під 29 вереснем 1852 читаемо: „Читалъ новый Современ ­ никъ; одна хорошая повѣсть, похожа на мое Дѣтство, но не основательна”. Дневникъ молодости Л. Н. Толстого. Подъ ред. В. Г. Черткова. Т. I, 1847 — 1852. М. 1917, ст. 156. У примітці висловлено думку, що Толстой мав на увазі „Якова Яковлича” (ст. 239 — 246). Це певна помилка, в вересні Толстой міг прочитати тільки „Исторію Ульяны Терентьевны”, бо „Я. Я.” надруковано зовсім не „въ той же книгѣ, въ которой появилась .Исторія моего дѣтства*, т. е. въ No 9 „Современника”, як гадає редактор, а в жовт ­ невій, десятій книжці. ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” 5 новый и кажется надежный… Что ты думаешь объ авторѣ Ульяны Терентьевны и Якова Яковлевича?” ’ )• Відповідаючи на цей лист і на запитання Некрасова, Тургенев з великим співчуттям і захопленням вітав появу нового таланту в особі Толстого. Що-до Кулішевих пові ­ стей, то їм він дає оцінку невиразну, обіцяючи докладніше висловитися в одному з дальших своїх листів 2 ). Таку до ­ кладну оцінку Кулішевого „Я. Я. “ подав Тургенев у листі писаному вже в листопаді. У цьому листі про жовтцеву книжку „Современника” Тургенев писав ось що: „Вотъ мое мнѣніе объ октябрьской книжкѣ , Современника’. Во-первыхъ, я прочелъ , Якова Яковлича’. Въ авторѣ есть талантъ, но небольшой и ненадежный. Какая-то ложная струя прохо ­ дитъ по всей повѣсти, какая-то болѣзненная и самодоволь ­ ная любовь къ небывалымъ положеніямъ, психологическимъ тонкостямъ и штучкамъ, глубокимъ и оригинальнымъ на ­ турамъ и т. д. Первая половина ,Я. Я- ‘ недурна, въ ней за ­ мѣтенъ юморъ, хотя и тутъ авторъ козыряетъ, а мы знаемъ, что значитъ это слово. Но какъ только этотъ Я. Я. становится прекраснымъ человѣкомъ, алмазомъ въ гру ­ бой оболочкѣ — все идетъ къ черту”. Відношення Якова Яковлича до Каті, Катя й Ніколаша, що. від його ім ’ я йде оповідання, — все це, як гадає Тургенев, „невозможно, вычурно и приторно-натянуто”. Тургеневу дуже не подо ­ бається отой сміх крізь сльози, що його ввів був у моду Гоголь. „Ужъ эти мнѣ смѣхи, смѣшанные со слезами. На ­ били они оскомину читателю”. Але не вважаючи на всі ці хиби, Тургенев ладен визнати в Куліші не аби-які поетичні здібності. „Но все таки, — закінчує він свій лист, — ,Я. Я- ‘ повѣсть недюжинная и если авторъ молодъ — выработается. ‘) А. 11. Пыпинъ, Некрасовъ. СПБ. 1905, ст. ПО. 2 ) „С. Спасское. 28 окт. 1852… Ты уже изъ второго моего письма могъ видѣть, какое впечатлѣніе произвело на меня Дѣтство. Ты правъ, это та ­ лантъ надежный… Я было началъ читать Ульяну Терентьевну, да что-то мнѣ показалось, что это нашего поля ягода, старая погудка на новый ладъ. Однако, я теперь прочту всю эту повѣсть и скажу тебѢ мое мнѣніе. Дру ­ гой ея (!?) повѣсти я не прочелъ, хотя Библіотека для Чтенія и Отеч. Зап. пришли”. Письма И. С. Тургенева къ Н. А. Некрасову. Русская Мысль. 1902, кн. I, ст. 116. Пор. лист до Панаева, Собр. Соч. Панаева, т. V, з згадкою про Ол. Однорога. ,6 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” Только отъ него до Толстого (Л. Н.), какъ отъ земли до неба и Ульяну Терентьевну я читать не стану. Напиши, кто онъ такой” ’ )• Про те, як ставилася до Кулішевих творів редакція „Современника”, ми можемо поки-що говорити тільки на підставі новорічного огляду російської літератури р. 1852-го, гцо подав „Новый поэтъ” — 1. І. Панаев у першому числі „Современника” за 1853 рік. Тут Панаев повісті Кулішеві становить поруч з повістями Григоровича, Писемського,- Печерського, Тургенева й Толстого. Підкресливши, що в забутті загинуть і „,Двѣ сестры* (Вонлярлярскаго) и .Кружевница* (Михайлова) и .Канди ­ датки на званіе старыхъ дѣвъ* (Леймы) и всѣ эти Сашеньки, Машеньки, Катиньки, Леоны и Протолеоны, такъ гордо выступавшіе въ 1852 году”, Панаев робив у даному разі вийняток для деяких повістей і, між иншим, і для Куліше ­ вих: „Къ величайшему нашему удовольствію отъ. общаго крушенія спаслись, неизвѣстно, надолго ли: ,Смедовская Долина* (Григоровича), .Ипохондрикъ* (Писемскаго), .Купцы Красильниковы* (Печерскаго), двѣ чудныя картины природы южной и сѣверной изъ .Трехъ встрѣчъ* (Тургенева), Дѣд ­ ная Невѣста* (Островскаго), добрый гуляка Саввушка и милый дитя Николаша, который такъ умно и завлека ­ тельно разсказалъ намъ .Исторію своего дѣтства* (=Льва Толстого)… Ульяна Терентьевна, добрѣйшая и идеальнѣй ­ шая изъ женщинъ спасенная въ числѣ немногихъ и обя ­ занная этому спасенію, можетъ, только своей симпатичной, кроткой и благородной натурѣ, — Ульяна Терентьевна смотрѣла на Ииколашу сквозь слезы умиленія и благо ­ словляла его, какъ нѣжная мать, хотя это дитя было ей совершенно чуждо. Всѣ они изъ царства сумрака, праха, пепла и тлѣнія перешли къ свѣту и жизни” * 2 ). ’ ) Русская Мысль. 1902, кн. I. Op. clt., ст. 117. Тургенев не знайшов у Куліша „простоти”. Цікаво, що Шевченко теж не знайшов „простоти” у Л. Толстого: „я — прочиталъ Разсказъ Маркера, графа Толстого. ПоддЬльная’ простота этого разсказа слишкомъ очевидна”. Дневникъ, 1925, ст. 99. 2 ) Канунъ новаго, 1853 года. Кошемаръ вь стихахъ и прозЬ, Новаго Поэта. Современникъ. 1853, від. VI, ст. 124. У цьому фельетон! згадував Панаев також і „добродушнаго Якова Яковлича, этаго милѣйшаго изъ Протолеэновъ, на котораго сь гордостью ,Куліін рр. 1852 — 1853-го іі Некрасівський- „Современникъ 7 Ми навмисне навели цей уступ з Панаївської статті, щоб освітлити, в якому саме літературному оточенні до ­ водилося починати Кулішеві письменницьку свою кар ’ єру. Свідчення Панаева мають також ще й той для нас інтерес, що вони доповнюють те, що розказує в своїх листах Ку ­ ліш про те, як ставилася до нього петербурзька літера ­ турна публіка взагалі й редакція „Современника” зокрема. „Повѣсти моего друга Н. М.,. — писав про себе Куліш, до О. М. Бодянського, — возбудили въ Петербургской публикѣ много споровъ за и противъ, что должно служить для него предвѣстіемъ успѣха. Современникъ за нимъ рѣ ­ шительно волочится и самъ говоритъ, что они .скрасили нашъ журналъ и придали ему интересу 1 . Краевскій бѣсится, что выпустилъ изъ своихъ рукъ. Я совѣтовалъ Н. М. не оставаться болѣе в Совр. на прежнихъ условіяхъ, что онъ и сдѣлаетъ, потому что имъ негдѣ взять ничего лучшаго” ’ )• В цьому листі до Бодянського відбилася радісна жвавість, що її повний був тоді Куліш. Співробітництво його в Не- красівському часописі уявлялося Кулішеві, як його перша й укупі з тим мало не остаточна літературна перемога. Він певен був що окрім нього редакція „Современника” не знайде нікого кращого. Ми пе знаємо, що говорилося в петербурзькій публіці про Кулішеві повісті, надруковані в „Современнику”, але на підставі того, що писалося про ці повісті в слов ’ яно ­ фільському „Москвитянин Ь” й ліберальних „Отечествен ­ ныхъ Запискахъ”, ми можемо уявити собі, як поставилися до Куліша вороги й прихильники нової натуралістичної школи, що тоді в літературі панувала. „Москвитянинъ” з його антинатуралістичними і анти- різночинськими тенденціями з особливо щирою прихиль ­ ністю зустрів Кулішеву „Ульяну Терентьевну”. Б. Алмазов вітав появу повісти Куліша, як певний симптом зміни на ­ прямку в літературі. Про ІХ-ту й Х-ту книжки „Современ- •смотрѣли всѣ литературные Леоны и Снобсы, не подозрѣвая, какое сокро ­ вище добродушія и благородства можетъ таиться подъ его такою прото- леоновскою наружностью” (ib., ст. 122). ’ ) Лист від 8 листопада 1852-го р. Кіев. Crap. 1897, т. LIX, кн. XI, листопад, ст. 267. ,8 Куліш рр. 1852 — 1853-го н Некрасівськиіі „Современникъ” ника “ , де з ’ явилися перші повісті Куліша й Толстого, кри ­ тик писав, що ці книжки „произвели очень хорошеє впе ­ чатлѣніе, совсѣмъ не похожее на то, какое производили на насъ статьи Современника’ въ зимній сезонъ” ‘). „Повѣсть , Исторія Ульяны Терентьевны 1 проникнута прекрасными чувствами и обнаруживаетъ въ авторѣ прекрасное напра ­ вленіе” 2 ). Рецензентові здавалося, що повісті Куліша й Л. Толстого відзначають перехід „Современника” від на ­ туралізму, як „ложнаго” напрямку до ідеалізму й „пре ­ красныхъ чувствъ” • ’ ). Для Алмазова Куліш був представни ­ ком і виразником „благородныхъ” почуттів, письменником, що має цілком „правильные” й „моральные” погляди й ма ­ лює порядних і нормальних героїв’, вартих повного співчуття. В Куліші „москвитянинці” бачили свого однодумця, хоч особисто, напевне, його й не знали. Критик московського місячника з особливою симпатією поставивсь до головної героїні повісти, до Ульяни Терентьєвни, що її змалював Куліш з надзвичайною ясністю й прозорою душевністю. „Что касается до самой Ульяны Терентьевны, то это лицо въ высшей степени симпатичное и дѣйствуетъ какъ-то от- радноначитателя” „Вообще .Исторія Ульяны Терентьевны’ несмотря на всЬ свои недостатки, произвела на насъ очень пріятное впечатлѣніе, — резюмує Алмазов своє загальне ‘) Москвитянинъ, т. V, відд. V, ст. 106. 2 ) lb., ст. 108 3 ) „Фабрикаціи, носящія штемпель натуральной школы, появляются все рѣже и рѣже, а между тѣмъ то и дѣло выступаютъ новые литератур ­ ные дѣятели со свѣжими силами и здоровымъ направленіемъ” (ib.. ст. 106). Сказане тут у Алмазова про зміну напрямку в літературі стосувалося, очевидячки, головним чином, до повісти Куліша, а не до Л. Толстого чи статті Корша, бо більшу частину рецензії приділено „Ист. Ул. Тер.”, а „Дѣтству” Толстого присвячено тільки три рядки: „Очень понравилась намъ повѣсть Исторія моего дѣтства. Многія черты дѣтства схвачены очень живо. Разсказъ проникнутъ живымъ чувствомъ” (ст. ИЗ). Ось і все. Куліш був ближчий, зрозуміліший й цікавіший для слов ’ янофільського „Москви ­ тянина”, аніж Л. Толстой. *) Не менш сподобавсь критикові характер Наденьки, небоги „Ульяны Терентьевны” – „Характеръ Наденьки намъ очень понравился, хотя онъ лучше задуманъ, чѣмъ выполненъ… Сочувствіе къ такой женщинѣ, какова Наденька, обнаруживаетъ въ авторѣ правильный и вполнѣ нравственный взглядъ на женщину” (ст. 112). ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ 9 вражіння від Кулішевої повісти. — Въ авторѣ много силъ, душа его полна благородными чувствами и прекрасными мечтами. Видно, что въ воображеніи его тѣснится много прекрасныхъ образовъ, но онъ еще не привыкъ выражать ихъ “ *)• ГІро другу повість Кулішеву: „Яковъ Яковличъ”, надру ­ ковану в Х-й книжці „Современника” р. 1852, рецензент „Москвитянина” ще раз переказав те, що він зауважив і про перший твір: чудові мрії, що їх автор не зумів втілити в відповідну мистецьку форму. „Въ отдѣлѣ .Словесности* (Современникъ No X) помѣщенъ .Яковъ Яковличъ”, повѣсть г. Николая М., автора .Ульяны Терентьевны 1 , о которой мы говорили при разборѣ прошлой книжки .Современника*. Второе произведеніе г. Николая М. отличается тѣми же достоинствами и недостатками,которыми отличается и пер ­ вое: это опять прекрасные мечты и образы, возникшіе въ душѣ человѣка, который еще не научился облекать ихъ въ соотвѣтствующую имъ, т. е. художественную форму — не можетъ совладать съ ними” 2 ). Приблизно подібний погляд і присуд висловив про по ­ вість Куліша й другий критик „Москвитянина”, відомий слов ’ янофіл 50-х років Аполлон Григор ’ єв :і )- *.) О. с., ст. 113. Критик підкреслив також і письменницьку недосвід ­ ченість Куліша, художні хиби його творів, кращий замисел, аніж виконання. „Недостатки, которые мы нашли въ его повѣсти, относятся къ недостаткамъ, проистекающимъ отъ его неопытности*’. Головну хибу повісти — неправдопо ­ дібність характерів у дійових осіб — критик з ’ ясовує хибою композиційного способу: Куліш веде оповідання від особи- „Николаши”, хлопчика 8 — 9 років. „Авторъ заставляетъ его разсказывать романъ, который разыгрался въ его глазахъ другими: въ романѣ много такого, чего ребенокъ не можетъ замѣ­ тить, а автору было нужно, чтобъ онъ замѣтилъ все, безъ чего романъ былъ бы не полонъ”. Ось чому довелося надати Николаші таких почуттів і вражінніз, „которые рѣшительно не по его возрасту” (ст. 108). Куліш, на думку критика, надто „преувеличилъ скороспѣлость развитія своего героя”. 2 ) „Москвитянинъ” 1852 р. VI, відділ V. Журналистика. „Современникъ-” No X і XI, стор. 95. а ) У статті „Русская изящная литература въ 1851 году” Ап. Григор ’ єв застосовує до „мистецтва”, а не „белетристики” і вважає вартими розгляду твори тільки 6-х авторів: 1.* Островського. 2. Писемського, 3. Потєхіна, 4. Крестовського, 5. Кокореьа і 6. „неизвѣстнаго автора Ульяны Терентьевны” (Собр. Соч., в. 9, М. 1916, ст. 67 — 68; вид. II. 1918, ст. 155). ,10 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” Стверджуючи, що натуральна школа „вмерла” і що на зміну цій школі, „міросозерцаніе которой было міросозер ­ цаніемъ душныхъ и грязныхъ угловъ”, прийшли инші письменники, що відмовилися від „рабскаго копированія дѣйствительности” й, „установивши возможное равно ­ вѣсіе идеала и дѣйствительности въ душѣ, относятся къ дѣйствительности во имя вѣчныхъ и разумныхъ требо ­ ваній идеала”, — стверджуючи це, Ап. Григор ’ єв мусів ви ­ знати, що таких творів, що в їх „соглашенъ идеалъ поэта съ самобытными коренными началами этой дѣйствитель ­ ности”, ще небагато і що „некоторые изъ нихъ, — казав Григор ’ єв, маючи насамперед на увазі Куліша, — свидѣ ­ тельствуютъ болѣе о стремленіяхъ авторовъ, чѣмъ пред ­ ставляютъ художественные образцы”. Ап. Григор ’ єв вітав „благородство направленія”, але відмовлявсь визнати за повістями Куліша будь-яке художнє значіння. „Мы дол ­ жны, — писав Григор ’ єв, — еще упомянуть объ авторѣ .Ульяны Терентьевны 1 и .Исторіи моего пріятеля 1 , помѣ ­ щенныхъ въ .Современникѣ 1 и отличающихся благород ­ ствомъ направленія, хотя вмѣстѣ съ тѣмъ представляющихъ собою не разсказы, не повѣсти, а какіе-то психологическіе этюды, замѣчательные по обилію наблюденій автора надъ впечатлѣніями дѣтства и вообще надъ міромъ собственной души. Художественнаго значенія эти повѣсти не имѣютъ никакого” ’ ). ‘ ) Ли. Григорьевъ. Русская изящная литература въ 1852 году. „Москви ­ тянинъ”. 1853, т. I. No 1, отд. V. сгр. 35. СПБ. Вѣд. (1853, No 27) зазна ­ чили, що Ап. Гр. „смѣшалъ произведенія двухъ совершенно различныхъ писателей — художника г. Николая М.. автора „Ист. м. дѣтства” (Собр. соч. А. Гр., ст. 316). Саводник, передрукувавши статтю А. Гр-ва, зробив таку примітку: „Обѣ повѣсти („Ул. Тер.” и „Ист. м. пріят.”) подписанныя псев ­ донимомъ .Николая М. ‘ , принадлежатъ П. А. Кулишу” (С. Соч. А. Гр. п. ред. В. К. Саводника, в. 9, М. 1916. ст. 89). Вас. Спірідонов (Нол. Собр. Соч. Л. Гр., т. I, Петроград, 1918і зазначає помилку Саводника: „В .Сов ­ ременнике’ нет произведения (.История моего приятеля’*’. Віи гадає, що тут у справі з „Ист. м. пріят.” „описка, а возможно — и забывчивость Гри ­ горьева. Читай: .История моего детства”‘. В такому разі: „Читай: .об авто ­ рах’… не думаем, чтобы Григорьев по незнанию приписал одному автору и ,Ул. Тер.’ и ,Ист. м. детстаа*, как то полагали .СПБ. Вед.’. Это скорее описка Григорьева или недосмотр корректора” (Соб. Соч. А. Г., т. I. ст. 324). Важко сказати, хто має рацію: автор замітки в „СПБ. Вѣд. “ , В. Саводник, ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” 11 Для критиків „Москвитянина” з їх негативним став ­ ленням до натуралізму, як до літературної школи, було прийнятним те, що Куліш малював дійсність у рисах якоїсь задимленої, ми сказали-б, стилізованої дійсности, що він робив її піднесеною над життям, „озарялъ явленія дѣй­ ствительности разумною и истинно-любовною мыслью”. Але за всім тим кидалась у вічі в инших випадках неправ ­ доподібність такої піднесености ‘)• Заперечуючи натура ­ лізм, як літературний і громадський напрямок, Б. Алмазов не міг погодитися з деякою натягнутою неприродністю ситуацій і характеристик, з порушенням законів художньої правди, що помічалися у Куліша й на що звернув, як ми вже були бачили, увагу й Тургенев. „Отечественныя Записки”, орган ліберальної думки, з певними досить яскраво виявленими антислов ’ янофіль- ськими тенденціями, байдуже ставивсь до „шляхетних” змагань і чудових намірів Кулішевих. Те, що подобалося в Куліші Б. Алмазову й Ап. Григор ’ єву й за що вони ба ­ гато антимистецьких йому прощали хиб — громадські сим ­ патії обумовлювали прихильну естетичну оцінку — це саме було для „Отеч. Зап. “ тільки ще однією підставою, щоб підкреслено-неприхильно оцінити Кулішеві твори, що в їх „ідеал” вище поставлено од „дійсности”. Повісті Куліша робили вражіння старомодности й глибокого „хуторян ­ ського” провінціялізму. У „замоскворєцькому” „Москвитя- нині” приймали цей провінціялізм. У „фізіологічному” Пе ­ тербурзі знизали плечима ! В старомодному романтичному чи В. Спірідонов. У Ап. Гр-ва певна невиразність думки, не виключена проге, можливість, що під „Ист. м. пріят.” А. І’р. розумів Кулішевого „Якова Яковлича”. ’ ) У цитованій вже рецензії Б. Алмазова („Москвитянинъ” 1852, т. V, від. V) ми знаходимо такі критичні уваги: „Начало повѣсти носитъ на себѣ какой-то странный полуфангастическій колоритъ. Герой романа, Николаша… почему-то воображалъ Ульяну Терентьевну въ клѣтчатомъ платьѣ, въ ла ­ ковыхъ скрипучихъ башмакахъ и съ связкой ключей въ рукѣ — и совер ­ шенно такою онъ нашелъ eQ въ дѣйствительности… Такого рода фантасти ­ ческія выходки противны законамъ поэзіи: здѣсь неправдоподобная смѣсь дѣйствительности съ фантазіею. Эго не та смѣсь фантазіи съ дѣйствитель ­ ностью, которую мы видимъ въ ,НосѢ ‘ I оголи и въ повѣстяхъ 1 офмана. Въ чемъ разница — пойметъ всякій” (ст. 109). ,12 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” провінціялізмові Куліша з домішкою Шіллеро-Тіківського ідеалізму знаходив An. Григор ’ єв „благородство направле ­ нія”, а критик „Отеч. Зап. “ , навпаки, цю ідеалізацію дій- сности вважав за довід повної несучасности нашого автора. „.Исторія Ульяны Терентьевны 1 , читаємо в „Отеч. Зап. “ , — вещь до такой степени странная и несовременная, что не знаешь, какъ оправдать появленіе ея въ журналѣ. Дѣйствіе этой повѣсти (если можно назвать повѣстью ,Ист. У. Тер. ‘ ) происходитъ въ какихъ-то воздушныхъ регіонахъ, а ужъ никакъ не на землѣ, хотя сцена и выдается авторомъ за существующую гдѣ-то , еъ страшной глубинѣ, въ одной изъ отдаленныхъ отъ столицъ губерній 1 . Лица, выведенныя біографомъ У. Т. , какіе-то призрачныя созданія фантазіи, некасающіяся и кончикомъ пальца до той живительной почвы, которая называется дѣйствительностью”. Ульяна Терентьевна, „это душа, созданная, какъ говоритъ авторъ, для того, чтобы приводить въ гармонію нестройныя явле ­ нія жизни, чтобы искать прекраснаго”, і Ґотфрід, подібний на Шіллера, й инші дійові особи, всі вони, на думку кри ­ тика, „очень похожи на какія-то старыя, давно читанныя и давно забытыя книги, съ большимъ чувствомъ и весьма плавно переливающія изъ пустого в’ь порожнее… Читая разсказъ Г. Николая М., — закінчує свою рецензію критик, — такъ и думаешь, что это переводъ какого-нибудь нѣмец ­ каго творенія той поры, когда свирѣпствовалъ нѣмецкій романтизмъ и съ жадностію читались романы въ родѣ .Похожденій Штернбальда 1 , .Офтердингена 1 и т. п. “ ‘). *) Отеч. Зап., 1852, жовтень. Від. VI „Журналистика”. Ст. 83 — 84. Критик „О. 3.* влучно вибрав цитати з повісти Кулішевої. щоб довести свою думку, що твір нашого автора написано в дусі й манірі романтичної доктрини. Варт прочитати хоча-б наведені в статті цитати, щоб упевнитись, що Куліш навмисне, пишучи свою повість, студіював теорію, стиль і словник німець ­ ких романтиків, зазначених у критика: Тіка, Новаліса й Шіллера. Герої Ку ­ лішевої повісти це — вособлення окремих тез і окремих стилістичних спо ­ собів романтичного в літературі напрямку. Ось, скажемо, „садовникъ Гот ­ фридъ, похожій на Шиллера и страстно его любящій. Это .поэтическое созданіе 1 , какъ отзывается о немъ Ульяна Терентьевна, или .наивное созданіе 1 , какъ отзывается о немъ самъ авторъ”. Тут цього характерно-шіллерівською визначення: „наївний”, очевидячки, вжито з спеціяльною метою точно тер- ,Куліш рр. 185’2– 1853-го й Некрасівський „Современникъ” )3 З приводу не зовсім прихильної оцінки в „Отеч. Зап. “ його повістей Куліш запитував свого родича й приятеля Мик. Дан. Білозерського: „А читали Вы, какъ его бранили ,Отеч. Зап.’ за первую повѣсть? Это бранилъ Мих. Михай ­ ловъ, авторъ , Кумушекъ’ и других небольших пьесъ. Кра- евскій представляетъ видъ, что у него есть свои таланты, но чѣмъ дальше, тѣмъ ему будетъ неловче безъ повѣстей Н. М., а потомъ ужъ требованія сего послѣдняговъ слу ­ чаѣ просьбы — окажутся неслыханными. Такъ говоритъ авторъ, оскорбленный наукою брани, показывающею со­ вершенное отсутствіе критическаго чутья и уваженія къ ли ­ тературному дѣлу. Но къ чему забѣгать впередъ” (Лист з 7. XII. 1852). Другого дня, 8 грудня 1852 р., Куліш у листі до О. М. Бодянського висловлював подібні думки. Навівши слова редакторів „Современника”, що про його повісті казали: „они ( — повісті) скрасили намъ журналъ и придали ему интересу”, Куліш додавав: „Краевскій бѣ ­ сится, что выпустилъ изъ своихъ рукъ. Но какой же онъ дурень: зачѣмъ было браниться” ’ )• Переходимо доісторичного роману Кулішевого „Алексѣй Однорогъ”, надрукованого в XII, 1-й і П-й книжках „Совре ­ менника” року 1852 й 1853. Куліш оповідає, що коли цей роман було зачитано на одній літературній вечірці, певне, мікологічно зазначити типову особливість героя, з метою протиставити „наївного”, вихованого на Шіллері, Ґотфріда (і ім ’ я спеціальне!) натурам „сантиментальним”, зіпсованим цивілізацією. Представником і виразником цього „сантиментального” типу являється зіпсована „пансіонною цивіліза ­ цією” панянка Марія Антонівна, дочка старого Дубініна. Її характеристика — зразок витриманості! у Куліша стилістичних способів, властивих ідеалістично- філософській абстрактній мові німецьких романтичних письменників. Ось як про неї висловлюється Наденька: „Марья Антоновна получила въ наслѣдство отъ отца всю его грубость, всю эту тенденцію къ веществу и апа ­ тію къ тому, что собственно составляетъ человѣк а”. Це чудовий конденсований, зведений в одну цільну формулу вираз романтич ­ ного розуміння моральної „грубости”, вульгарности натури, як наслідку тенденції людини до матерії й байдужості! до того, що романтики і преро- мантики називали „внутрішньою людиною”. Куліш, як ми бачимо, хоче, власне, не так дати описи своїх дійових осіб, як їх філософічні формули, їх метафізичну цінність з ’ ясувати. Його характеристики героїв це не що пише, як характеристики певних формул і визначених формулувань. ’ ) „Кіев. Стар.”, 1897. кн. XI, ст. 267. ,1.4 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” у Некрасова, то „послѣ второй части современники вос ­ кликнули: ,Это нѣчто совершенно новое! 111 Ми не маемо причини в даному разі не вірити Кулішеві, хоч лист Некрасова до Тургенева з 20 січня 1853 року свідчить про инше. „Получилъ ты первый No ,Совр. ‘ и вѣрно имъ недо ­ воленъ, а я такъ и очень, — писав Некрасов. — Давно не выпускали мы такой мрачной книги. Что ты думаешь о комедіи Писемскаго? Объ остальномъ не стоитъ ни спра ­ шивать, ни говорить *) “ . „Остальное” це, розуміється, на ­ самперед, — Олексій Однорог Куліша. Треба припустити, що відношення редакції до цього роману з часом зміни ­ лося і з прихильного зробилося цілком негативним. Що Некрасов і Панаев принаймні спочатку (в грудні) досить позитивно поставилися до „Олексія Однорога”, це видко хоч-би з того факту, що, перший відділ останньої книжки за 1852 рік і першої та другої за 1853 віддано „Одноро- гові”. Відомо, що ці книжки бувають „ударними” і в них друкується така річ, що, на думку редакції, може зацікавити значне коло читачів і тим самим збільшити кількість перед ­ платників часопису. Так року 1851 — 1852 було надруко ­ вано роман А. Писемського: „Богатый женихъ”. Розділ І — VI було вміщено р. 1851 в XII книжці, VII і дальші розділи з ’ являлися в книжках „Современника” року 1852 (кн. І — V). ’ ) А. Н. Пыпинъ, Некрасовъ. СПБ. 1905, стор. 114. Панаев і собі в тому-ж листі дописав: „1 No Совр. мраченъ, да дѣлать было нечего; 2-й будетъ лучше”. Що роман виходив „мрачнымъ”, це почував і сам Куліш. У листах до Мик. Дан. Білозерського досить докладно описав Куліш свій тодішній похмурий настрій і важку нудьгу. Наприкінці листопада Куліш був заслаб на холе ­ рину (з ним ставсь „холеричний припадок”) і він мусів увесь початок грудня, безвихідно, просидіти вдома. Сидіння ввесь час у хаті на самоті, чекання жінки, що ще з Мот- ронівки до Петербургу не повернулася, почуття перевтоми од праці, — все це, певна річ, псувало йому настрій, при ­ гнічувало, губило енергію, викликало нудьгу. „Чувствую себя дрянью”, — резюмував Куліш свій тодішній настрій. „Иногда читаю, развернувъ книгу посрединѣ, иногда про ­ бую работать и успѣваю принудить себя заняться часа три ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” 15 сряду своимъ ремесломъ, иногда — и это самыя отрадныя мои минуты — пишу. Зато достается моимъ героямъ и ге ­ роинямъ, а еще больше достанется моимъ читателямъ (если суждено этому быть напечатаннымъ). Они непремѣнно про ­ никнутся моей хандрою и выкопаютъ изъ своего прошед ­ шаго самое грустное, что только въ нихъ таилося. Мораль моя вооружена зубами: она будетъ грызть сердце чита ­ телю — въ этомъ я увѣренъ. Къ счастью я пишу немного и если бы завтра пріѣхали мои барышни, то кто знаетъ какой оборотъ приняла бы моя повѣсть”. У тому-ж листі він сповіщав Білозерського про літературні новини: „Ли ­ тературныхъ новостей покамѣстъ нѣтъ. Отеч. Зап. выйдутъ 8-го числа, а Современникъ еще позже. Все это вслѣдствіе сношеній редакторовъ съ цензорами, которые сами не зна ­ ютъ, чего можно, а чего нельзя позволить. Макаровъ у меня изрѣдка бываетъ (такого друга нѣтъ на свѣтѣ, какъ Саша) и сообщаетъ вѣсти объ этомъ странномъ мірѣ. Изъ его трудовъ въ 12 книжкѣ От. Зап. явится послѣдняя статья объ испанской литературѣ. , Выправка біографическихъ свѣдѣній о Гоголѣ* остается подъ сомнѣніемъ, позволитъ ли цензура печатать объ этомъ надоѣвшемъ уже ей писателѣ. То же должно сказать и о его романѣ, въ которомъ все дышетъ истинно-русскимъ и при томъ монархическимъ ду ­ хомъ, но цензора крѣпко призадумались надъ событіями и первыя двѣ части уже совсѣмъ готовыя къ тисненію начисто, по словамъ автора, ожидаютъ рокового изрѣче- нія — быть или не быть. Вотъ почему не является Совре ­ менникъ. Теперь Вы очень поздно его получите”. „Быть, — пише Куліш 7 грудня 1852 р.: — Быть. Я видѣлъ, какъ II. Я. держалъ корректуру второй трети романа для ян ­ варской книжки. Очень любопытно знать, какъ Вы найдете это новое его произведеніе. Жаль только, что оно будетъ очень обрѣзано: дорогою цѣною купитъ оно право суще ­ ствованія”. Але ще й 7 грудня, коли Куліш остаточно вже дізнався про цензурний дозвіл і тримав навіть коректуру січневої книжки, він усе-ж-таки не знав, коли з ’ явиться XII книжка: „А все таки я еще не знаю, котораго числа появится 12-я кн. Совр., весьма для меня интересная: я хочу знать, до какой степени окарнали бѣднаго Н. Я. “ . ,16 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” Оскільки потерпів твір Кулішів ми не знаємо, бо не маємо його рукопису. Тільки з листа до О. М. Волинського ми довідуємося в загальних рисах про скорочення окремих частин роману. „Любопытно узнать, — питав Куліш Волин ­ ського, — ,Вашъ окончательный судъ о новомъ трудѣ моего пріятеля. Мнѣ самому нравится Прокло Прокловичъ ‘), — тѣмъ болѣе, что онъ не подвергся ни малѣйшему сокра ­ щенію со стороны цензора. 3 и 4 части сильно сокращены и измѣнены, 5 и 6 опять прошли безъ большихъ сокращеній, однако въ сложности нѣсколько страницъ выброшено и оттуда” 2 ). У цих листах варт з особливою увагою зупинитися на згад ­ ках Куліша про цензурні перешкоди. Цензура для Куліша, коли він, занедбавши службу, з головою пірнув був у жур ­ налістику, була саме тим пунктом, де сфера його діяльности повинна була стрінутися з цілями й поглядами урядовими. Тому дуже цікаво з ’ ясувати, на чому в Кулішевих творах позначивсь тиск цензури і як далеко заходив Куліш у своїх компромісах. ” Цензурні перешкоди спричинилися до того, що Кулішеві доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіцій ­ ної благонадійности та до того ще й писати під чужим ім ’ ям. Кулішеві, як відомо, було заборонено друкуватися. „Було йому, пише Куліш про себе в своїй автобіографії, — заказано пером хліб заробляти… І от мусів він писати по журналах incognito, а потім помістив у Современнику дещо з своїх творів, підписавшись , Николай М. ‘ , з таким заміром, що коли-б тайна поліція присіпалась, то приятель його і земляк — душа високо благородна — Миколай Макаров назвавсь-би перед нею автором тих творів”. Боячись пер ­ люстрації листів, Куліш, щоб сховати од офіційних осіб свою літературну діяльність, цілий маскарад справляє, ві- дограє справжні фарси. В листах своїх він описує візити до нього Макарова, розказує про розмови підчас одвідин з власним своїм псевдонімом, себе з собою. Надзвичайно ’ ) Одну з дійових осіб свого роману „О. Однорог”, Прокла Прдкловича, змалював Куліш у дусі біблійних патріархів. ’ ) Кіев. Стар. 1897, кн. XI. ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” 17 оригінально в одному з листів своїх Куліш дає зрозуміти М. Д. Білозерському, що цей Макаров і його розмови були тільки витвором фантазії, не більш як маскарадне qui pro quo. Сказавши, що Макаров „изрѣдка бываетъ у него”, Куліш пояснює при цьому, щоб уникнути непорозуміння: „такого друга нѣтъ на свѣтѣ”. Але й тут, щоб таки збе ­ регти конспірацію, він додав: „какъ Саша”. Ім ’ я Николая Макарова було для Куліша тим шифром, що під ним він ховавсь од уважного зору „милостиваго благодѣтеля” Ле ­ онтія Васильовича Дубельта. Куліш ховався під шифром не тільки з своїм авторством, але й з думками своїми. Всі твори Куліша — шифровані, всі вони — псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справж ­ німи намірами автора і виконанням, зовнішньою тенден ­ цією і внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю при ­ крити й покрити, вратувати иеблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює. Псевдонім, як літературний спо ­ сіб, спосіб маски, як певний спосіб літературного стилю, характеризують творчу маніру нашого письменника. В „Олексії Однорозі”, а так само і в „Чорній Раді”, все ніби-то дихає „истинно-русскимъ и при томъ монархическимъ духомъ”; проте, не вважаючи на це захисне офарблення, цензорам доводилося „крѣпко призадумываться надъ собы ­ тіями”. Події здавалися не зовсім безпечними й викликали підозріння що-до правдивих авторових намірів. Для нас тепер надзвичайно важко з ’ ясувати, що мав сказати Куліш своїм „Однорогом”. У прикровенній, підцензурній, тій, що ми тепер знаємо, редакції, „Олексій Однорог” Кулішів це — „українські легітимісти 300 років назад”, це ніби-то певна спроба довести Миколаївському урядові, що укра ­ їнці і в завірюхах революційної хуртовини лишаються вірними синами „престола и отечества” і в свойому вірно- підданстві ніколи не зрадять законного „Бориса” за-для самозваного „Дмитра”. Звичка писати листи до Дубельта й Орлова, стиль навмисних і натягнуто-прибільшених „упевнень” і на його романі позначилися. На перший погляд здається, ніби-то Куліш написав цього романа з спеціяльною метою легалізувати себе та упевнити раз ,18 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” на завсіди публіку й особливо уряд, що тільки поганий христіянин і непевний українець можуть не визнавати святого таїнства „мѵропомазанія”, що ним державці ствер ­ джуються як намісники Бога в державі. „Офіційно” головний герой романа, боярич Олексій, легітиміст; „неофіційно”, — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й не ­ залежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у самозванця, а ще й ратує „Димитрія “ від смертельної небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з ’ ясу­ вати для цензури появу Однорога у бунтівників простим випадком і тим захистити себе од можливих закидів і об ­ винувачень у неблагонадійності. Наміри у Куліша найкращі. Шо-ж він може зробити, коли події були такі неблагона- дійиі!? Він шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Од- норогова шифрована й псевдонімна, як псевдонімний і сам автор. З розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе засіб захиститися від цензури. Вже критик „Москви ­ тянина” Б. Алмазов підкреслив, що для автора „Исторіи Ульяны Терентьевны” і „Якова ЯкОвлича” властивий оцей розрив між замислом і виконанням. „Это, — писав критик про Кулішеві повісті, — прекрасные мечты и образы чело ­ вѣка, который еще не научился облекать ихъ въ соотвѣт­ ствующую имъ форму”. Не твір, а мрія про твір, змагання до твору! Б. Алмазов гадав, що ця „недокінченість” і „не- втіленість” то виключно авторова хиба, що джерела роз ­ риву можна пояснити звичайно невмінням молодого автора письменницькою його недосвідченістю. Критик вірив, що Куліш молодий автор, що зможе згодом навчитися уникати розривів. Він не знав, що Куліш свідомо культивує „роз ­ риви”. Куліш не навчивсь уникати розривів, бо ніколи й не намагавсь вчитися. Навпаки, як у даному разі з „Олексієм Однорогом”, Куліш свідомо й упевнено йшов на те, щоб ствердити розрив між мріями, що в його розумі виникали, і втіленням їх у певних образах. Розрив між тенденцією, й виконанням це не тільки формальний у Куліша момент, не тільки композиційний спосіб. Способом розриву, способом диссинтетизації (Куліш людина, за акад. С. О. Єфре- мовим, без синтези) користувавсь скрізь і зйвсіди: в літе- ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” 19 ратурних творах, в особистому житті і в громадських своїх стосунках. Спосіб розриву між замислом і виконанням то був спосіб його літературного й соціального стилю. Що цей розрив у романі „Олексій Однорог” Куліш цілком для себе усвідомив і, усвідомивши, ствердив, як неминучий мистецький висновок із зовнішніх гро ­ мадсько-політичних вимог того часу, про це ми як-найкраще довідуємося з власного Кулішевого листа до М. Д. Біло- зерського. В цьому листі цілком виразно з ’ ясовується зовнішня (соціальна) обумовленість розриву між замислом і виконанням, між явним для всіх виразом і внутрішнім для небагатьох схованим розумом подій. Куліш писав про „Однорога”. „Но не совѣтую Вамъ читать его въ печати, если Вы хотите читать дѣйствительное сочи ­ неніе автора (розбивка наша). Можетъ быть можно будетъ доставить Вамъ собственноручную его рукопись. Отнимите у картины нѣкоторыя тѣни, сотрите нѣкоторыя краски, прибавьте ей нѣсколько мазковъ собственнаго искусства — что изъ нея выйдетъ, то вышло и изъ этого несчастнаго произведенія. Я совѣтовалъ Н. Я. обождать еще лѣтъ двадцать, можетъ быть, тогда гораздо удобнѣе будетъ печатать; но онъ отвѣчалъ мнѣ, что, черезъ двад ­ цать, черезъ пятьдесятъ и пожалуй черезъ сто можно пе ­ чатать съ рукописи своимъ порядкомъ, а теперь своимъ. Зачѣмъ лишать себя удовольствія высказать людямъ нѣ ­ которыя мысли и чувства, если невозможно высказать всѣ? При томъ же и средства къ существованію (такъ какъ другихъ не имѣется) не такая бездѣлка, безъ которой можно обойтись. Человѣчество 1870 годовъ, можетъ быть, не будетъ вовсе нуждаться въ такихъ произведеніяхъ, какъ наши, а мы сдѣлаемъ глупость, обрекши себя на доб ­ ровольную бѣдность. Съ печальнымъ покиваніемъ головы я согласился, что онъ разсуждалъ дѣльно, и рѣшился не докучать ему своими дружескими увѣщаніями умереть съ голоду. По всѣмъ признакамъ, онъ не чувствуетъ къ этому ни малѣйшей охоты. Ну, Богъ съ нимъ. Что дѣлать, если онъ безсиленъ бороться съ эгоистическимъ духомъ вѣка. Пускай себѣ живетъ и пишетъ, а мы будемъ читать и во ­ ображать: , каково это было въ рукописи* “. ,20 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” Цей діялог Куліша з собою й хитання, в діялозі вислов ­ лені, надзвичайно яскраво характеризують Кулішеву вдачу, його максималізм і радикалізм, що иноді міг посунути його на найбільш несподіваний і парадоксальний учинок, а иноді міг мирно існувати собі поруч чисто-хуторянської помір ­ кованосте Коли „все” неможливе і неприступне, то треба, на Кулішеву думку, брати і висловлювати „дещо”. Хай з сумним хитанням, хай з важким почуттям, але він, кінець- кінцем, згоджувавсь відмовитися від того, що здавалося як на той час надто далеким і недосяжним, і вдовольни ­ тися проповіддю „малих діл”. У ці ліквідаторські роки Куліш, з своїми аргументами: „Не вмерти з голоду” і виз ­ нанням власної „безсилости змагатись”, виразно ставав і собі на шлях ліквідаторства й ліквідаторської погодже ­ носте Оскільки аналіза ліквідаторської філософії, висловленої в „Олексії Однорозі”, аналіза цієї типової для Куліша по ­ двійної псевдонімної двозначносте виходить за межі нашої теми: „Куліш і Современникъ”, ми переходимо до розгляду инших його творів, надрукованих у „Современников? 1 р. 1853. Історичний роман був для російської літератури формою вже перейденою. Така форма в 50 роках застаріла. В ці роки вона була привилеєм Загоскіних і Лажечнікових, письменників, що перебували по той бік літературного мистецтва й літературної боротьби, взагалі, привилеєм письменників другорядних. Куліш „О. Однорогом” претен ­ дував на grand art, забуваючи про те, що історичний роман зовсім не відповідав тодішнім літературним модам і ми ­ стецьким смакам. Вальтера Скотта в 50-х роках вже не пе ­ рекладають для чергових журнальних книжок. На місце В. Скотта прийшли инші імення й инші авторитети. Дікенс і Текерей принесли з собою нові смаки та колишню моду на історію й історизм замінили новою модою на „фізіоло ­ гію”. Куліш, що мав намір зробитися сталим співробітни ­ ком „Современника”, і йти за віком, повинен був, забувши Вальтер-Скотта, орієнтуватися на Дікенса. Він так і зробив. Перед Кулішем рр. 1852 — 53 лежав певний шлях російської журналістики, Некрасівського „Современника”, з його ти- ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” 21 новими міськими, петербурзькими навіть, інтересами й на ­ хилами, инакше кажучи, шлях натуральної школи. Коли р. 1852 Куліш починав свою літературну діяльність у „Со ­ временнику” з великих повістей („Ульяна Терентьевна”, „Яковъ Яковличъ”, „Олексій Однорог”), що в них він був далекий від „фізіологічних” принципів натуральної школи, то з 1-ої книжки „Современника” року 1853 він перехо ­ дить на маленькі нариси, етюди, ба навіть фельєтони, пише типові міські нариси фізіологічного Петербургу, складає типові, цікаві для міської публіки, огляди закордонних но ­ вин. Куліш помалу втягувавсь у літературні будні, робивсь літературним „поденником”, професійним робітником, зви ­ чайним журналістом, що пише зйвсіди й про все. Ми досі не маємо докладного бібліографічного покаж ­ чика Кулішевих творів. Російська журналістика як 50-х, так і инших років перебуває в стані повної нерозробле- ности, а тому тільки з Кулішевих листів ми довідуємося, що з надрукованих р. 1853 в „Современников!” статтів належить нашому письменникові. В листі до О. М. Во ­ линського Куліш вказує на такі статті: „Такъ какъ Вы интересуетесь знать, что дѣлаетъ Вашъ пріятель, то довожу до Вашего свѣдѣнія, что въ 1-й кн. Современника его перу принадлежатъ: Прогулки по Петербургу и разборы книгъ: 1. Живописный Сборникъ, 2. Исторія морского корпуса, 3. Изюмскій полкъ, 4. Исторія Семеновскаго полка, 5. Исто ­ рія Сапернаго баталіона, 6. Шхеры, 7. Приворотное зелье, 8. Богатая невѣста, 9. Влюбленный въ самого себя; а во второй — Иностранныя Извѣстія. Для третьей книжки онъ также пишетъ этотъ фельетонъ” ’ )• Ці відомості доповнюємо листом Куліша до М. Д. Білозерського. „Въ новомъ номерѣ Современника, — писав Куліш 7 лютого 1853 року, — пріятелю принадлежатъ , Иностранныя Извѣстія 1 . Ему же принадле ­ житъ переводъ съ Польскаго о паркѣ Воронцова. Онъ ежемѣсячно взялся приготовлять этотъ фельетонъ, хотя находитъ эту работу утомительною, по множеству чтенія иностранныхъ газетъ”. ‘ ) Лист з 17 лютого 1853 р. „Кіев. Стар.”, 1897, кн. XI, ст. 263. ,22 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” „Иностранныя Извѣстія”, Що їх.складав Куліш, не від ­ різняються од тих, що складали инші. їх зроблено ножи ­ цями: вирізки й виписки з різних закордонних газет і ча­ сописів, Revue Britannique, lllustr. Lond. News, Athenaeum, L ’ lllustration, L ’ ind. Beige, Gazette des Theatres і т. и. Сливе без власних коментарів і додатків подається мішанина но ­ вин, сенсації журнальних дрібниць, звідомлення про ви ­ стави в Лондоні й паризькі театри, про щура, що його зашили в шкуру болонки й продали ніби собаку, ’ про французький переклад Дантового „Пекла”, англійських емігрантів в Австралії, будинок Бульвера й археологічні знахідки в Ніневії. На більшу увагу заслуговують Кулішеві „Прогулки по Петербургу. І. Утро на толкучемъ рынкѣ” (Современникъ 1853, кн. І, отд. VI, ст. 39 -47). Про цей етюд („Утро на толкучемъ рынкѣ”) Куліш подає дуже цікавий коментар у неопублікованому листі до М. Д. Білозерського. „Это будутъ небольшіе разсказы о видѣнномъ и слы ­ шанномъ въ разныхъ закоулкахъ столицы, почти безъ вся ­ кой примѣси вымысла. На первый разъ онъ описалъ одно изъ своихъ посѣщеній толкучаго рынка и покупку пары книгъ; одна называется: , Растущій виноградъ 1 (журналъ 1787 года), а другая: , Сельская библіотека’, въ которой напечатаны повѣсти (Сервантеса). Я видѣлся съ нимъ, когда онъ отдалъ уже рукопись современникамъ, которые, по его словамъ, приняли ее съ восхищеніемъ и просили его писать для каждаго мѣсяца по одному такому разсказу. Онъ однако жъ не ручается за свое толкучечное вдохно ­ веніе и боится покончить двумя или тремя опытами въ этомъ родѣ. Между прочимъ онъ въ этихъ разсказахъ намѣренъ приводить курьезныя или характеристическія выдержки изъ старинной нашей литературы. Узнавъ, что Вы обла ­ даете порядочнымъ собраніемъ старинныхъ книгъ, онъ при ­ носитъ Вамъ въ даръ , Растущій виноградъ’. (Вы получите его черезъ Виктора Михайловича, который — о чудо! — начинаетъ шевелиться) и всепокорнѣйше проситъ Васъ перебрать и прислать ему изъ нихъ лучшія мѣста, кото ­ рыя отыскивать Вы снабжены чутьемъ удивительнымъ” (лист з 15 грудня 1852). До цього-ж листа Куліш дописав: ,Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” 23 „Купилъ я сегодня на толкучкѣ у своего пріятеля, стран ­ ствующаго букиниста (съ огромнрю пазухою и сѣдой боро ­ дой; я кажется разсказывалъ Вамъ объ этомъ оригиналѣ) книгу подъ заглавіемъ: , Растущій виноградъ’, ежемѣсячное сочиненіе, издаваемое отъ главнаго народнаго училища го ­ рода св. Петра. Мѣсяцъ генварь 1787. На рамкѣ заглавнаго ли ­ стка сверху политипажная головка съ надписью: ЇЙКРАТЕХ. Я думалъ одинъ мѣсяцъ: нѣтъ три, въ каждомъ стр. отъ 80 до 100 “ . Тінь Дікенсова й Вальтер-Скоттова водили Куліша на тандиту. З В. Скоттовим Ольдбеком рівняє себе Куліш що-до антикварних своїх інтересів. „Я спѣшу, — пише Ку ­ ліш у цьому нарисі, — завладѣть драгоцѣнной книгой, какъ Ольдбекъ Вальтера Скотта или какъ тотъ знаменитый книгоищейка, передъ которымъ преклонялся Ольдбекъ, этотъ незабвенный антикварій”. Куліш був захоплений Дікенсом і Дікенсовим Давидом Коперфільдом. Дослідник джерел „Исторіи Ульяны Терентьевны” та „Якова Яков- лича” повинен звернути увагу на той факт, що на-весні 1852 року, себ-то саме тоді, коли Куліш працював над цими повістями з дитячого життя, він, мріючи про „пре ­ красные часы отдыха и легкаго чтенія”, радив Плетньову: „Я думаю, Вы уже начнете теперь читать Давида Коппер ­ фильда — это лучшее произведеніе человѣческаго — не ума, но сердца. Я намѣренъ приняться за него въ третій разъ” (лист з 21 травня 1852 року). Пишучи під Дікенса, студіюючи Гоголя, Куліш потра ­ пляв іти в ногу з „современниками”. В „Современнику” Дікенс друкувався з року в рік. В оповістці’ „Объ изданіи Современника въ 1854 г. “ , надрукованій при ХП-ій книжці року 1853, читаемо: „Въ отношеніи къ иностранной лите ­ ратурѣ редакція уже не разъ объявляла и частію доказала на дѣлѣ, что она поставила себѣ правиломъ для своихъ подписчиковъ переводить каждое новое произведеніе Дик ­ кенса и Теккерея”. Так, р. 1853, коли Куліш почав скла ­ дати свої „Прогулки по Петербургу” в часопису було надруковано цілу низку Дікенсових речей: „Квартира со столомъ и прислугою. Повѣсть” (кн. І, ст. 48 — 85); „Старое платье. Физіологическій очеркъ” (кн. II, ст. 211 — 227); „Изъ ,’24 Куліш рр. 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” Диккенсова журнала”, „Путешествіе по улицѣ Кадоръ. Физіологическій очеркъ 1 ” та „Призраки Лейтонскаго Сити. Фізіологическій Очеркъ” (кн. III, ст. 1 — 19, 37 — 50 і 66 — 78); в квітні „Письмо Иногородняго Подписчика (Дружинина) объ англійской литературѣ и журналистикѣ” присвячено спеціяльно Ч. Дікенсові та його часописові (кн. IV, ст. 271 і д.). З цієї значної кількосте Дікенсівського матеріялу, вміщеного в „Современнику”, ми бачимо, що „Современ ­ никъ” рівнявся на Дікенса. Дікенс і Текерей зробили в англійській літературі попул :рними ескізні й легкі пів- белетристичного, півфельєтонного характеру малюнки з лон ­ донського міського побуту. В Росії подібні нариси ввів у моду Некрасов та його приятелі, що взяли участь у збір ­ никові, присвяченому описові фізіології Петербургу. За порадою, очевидячки, Некрасова почав вести в „Современ- никові” подібний белетристичний фельетон і Куліш. Куліш своїми „Прогулками по Петербургу” мав іти слі ­ дом за Дікенсовими міськими ескізами і, рівняючись на фізіологічні нариси англійського письменника, давати для читачів Некрасівського часопису відповідний місцевий пе ­ тербурзький матеріял. Ім ’ я Дікенсове, а одночасно й ім ’ я Гоголеве було для Некрасова й Некрасівського гуртка в першій половині 50-х років гаслом літературно-громадських змагань, пред ­ метом журнальної боротьби ‘). Боротьба за фізіологічний ‘) У відділі бібліографії Современникъ, кн. IV, відділ „Новыя книги”) знаходимо таку цікаву полеміку з приводу питання, що таке поезія: „Одинъ журналъ, убѣжденный въ томъ, что мы ложно понимаемъ поэзію, потому что, находя ее въ произведеніяхъ Диккенсовъ, Теккереевъ и Гоголевъ, не находимъ ея въ стишкахъ г-жи NN, поясняетъ намъ, что такое поэзія. .Поэзія — говоритъ журналъ, или, точнѣе, сотрудникъ этого журнала — есть, м. г., устремленіе неогрубѣвшей души къ небесному міру, къ гармоніи вѣчной, есть влеченіе ея въ родную свою сферу… Она уносится невольно, мимо образовъ чувственныхъ, къ желанному чувству неземного счастія” (ст. 33). Цьому абстрактно-ідеалістичному тлумаченню поезії, як романтичного Selinsucht ’ a, змагання від минущого й земного до безмежного й вічного, критик протиставляє конкретно-формалістичне визначення відомого Курга- нівського „Письмовника”. „По этому опредѣленію поэзія не есть только устремленіе и витаніе: она представляетъ стихами жизнь и дѣла человѣческія. Слѣд, Кургановъ смотрѣлъ на поэзію вѣрнѣе, нежели ,Куліш рр, 1852 — 1853-го й Некрасівський „Современникъ” 25 реалізм і реальні, так мовити, фізіологічні цілі громадсько- соціяльного визволення починалася літературною бороть ­ бою за й проти „фізіологічних” творів Дікенса й Гоголя. З одного боку ставали літерати, що розуміли поезію, як „устремленіе и витаніе” й не знаходили в Дікенсі, Текереї й Гоголі „страницъ увлекательныхъ, приголубливающихъ или оживляющихъ душу”, а з другого ставали представники натуральної школи („сантиментального, за Ап. Григор ’ євим, натуралізму”): „мы — находящіе въ произведеніяхъ этихъ писателей истинно-поэтическія, увлекательныя и возвыша ­ ющія душу страницы”. У суперечці за Дікенса Куліш займає середнє місце. Твори Дікенсові для нього це найкраще, що може дати людське серце. Він приймає Дікенсів сантименталізм, зго ­ джується бачити в нього „приголубливающія душу” сто ­ рінки, але засвоїти, прийняти Дікенса, як автора фізіоло ­ гічних нарисів, до кінця він не міг. У своїх „Прогулкахъ по Петербургу”, писаних під Дікенса, Куліш іде на ком ­ проміс. Він пише про фізіологічний Петербург, іде на базар, але свій натуралістичний нарис про „утро на тол ­ кучемъ рынкѣ”, натуралізм свій вводить він у рамці анти ­ кварних тенденцій. На базар він їде як антиквар, антиква- ризує фізіологічну сучасність. „Дікенса” бере через „Валь ­ тер Скотта”. Тимчасом Вальтер Скоттизм, ідеологія провін- ціяльного дрібно-помісного сквайра в 50-ті роки була в Пе ­ тербурзі не до речи, була певним анахронізмом. Кулішеві треба було вибирати остаточно: або-ж повний розрив з про- вінціяльним романтичним історизмом, або-ж розрив з фі ­ зіологічною сучасністю Петербургу і тим самим з „Сов ­ ременникомъ”, Куліш вибрав останнє. Підстав для розриву з „Современникомъ” у Куліша було більш ніж досить. Тут мали своє значіння й особисті мо ­ тиви й причини соціяльно-громадського характеру. Насам- сотрудникъ журнала” (ст. 34). Це іронічне протиставлення з одного боку, платонівсько-романтичного розуміння поезії, як мистецтва, що є „органомъ неземной стихіи” та.здругого боку, формально-натуралістичного поняття поезії, як „искусства стихотканія”, що „представляетъ стихами дѣла человѣческія”, де „стихи состоятъ изъ частей извѣстною мЬрою положенныхъ”, було висловом боротьби за „фізіологізм” у літературі. ,26 Куліш рр. 1852 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ” перед треба підкреслити те, що Куліш був соціально чужий Некрасівському „Современнику”. У Куліша з його антиквар ­ ним культом Вальтер Скоттівської ідеології англійського сквайра було значно менше спільного з Современницьким різночинством. Він не в місті шукав для себе прихильних оцінок, авдиторії й читачів. Його переважно й виключно цікавить „мнѣніе обитателей деревень”. Для нього важли ­ віш подобатись у провінції, аніж у столиці, ніж у колах радикально настроєного міського російського громадянства. Прихильник Карамзіна, Жуковського й Пушкіна, Куліш мріяв бути Карамзіним й Пушкіним української провінції. Народовство Некрасова, що орієнтувалося на міські різно ­ чинські смаки й симпатії, було продуктом міської культури. Народовство Кулішеве було провінціяльно-хуторянським, на ньому лежали прикмети закоханости в провінціялізм. Бо-ж тільки там у провінції, каже Куліш, „авторъ даетъ свой истинный плодъ”. „Намъ, горожанамъ, интересно мнѣніе обитателей деревень о томъ, что насъ восхищаетъ. Какъ тамъ это отражается. Н. Я. говоритъ, что нравиться въ провинціи для него едва ли не важнѣе, нежели нравиться въ столицѣ. Тамъ авторъ даетъ свой истинный плодъ; тамъ сѣмена его таланта глубоко западаютъ въ непересы ­ щенныя души и дѣйствуютъ благотворно иногда на нѣ ­ сколько генерацій. Онъ поклонникъ Карамзина, Жуковскаго и Пушкина, какъ п о э т о в ъ- л ю д е й и считалъ бы себя истинно счастливымъ, если бы ему было суждено произ ­ водить на общество такое очеловечивающее вліяніе, какое производили они”. Звязаність Кулішева з иншим соціальним оточенням обумовлювала тим самим легкість розриву з оточенням, що в його він, як співробітник „Современника”, був увій ­ шов. Куліш „тяготился” Петербургом, службою, журналь ­ ною діяльністю, „Современникомъ”. Все в „Современников^ 1 було для нього чужим і байдужим; воно вабило його де ­ якими рисами, утворювало перед ним деякі перспективи, одкривало широкий обрій, але в редакції Некрасівського часопису Куліш зйвсіди почував себе чужинцем, людиною без батьківщини. Його ввесь час тягло на Україну, в Мотронівку, на хутір, на землю. І він увесь час хитався, ,Куліш рр. 1852 -1853-го й Некрасівський „Современникъ” 27 чи не кинути йому й службу, що, власне кажучи, не да ­ вала йому нічого, й діяльність фельєтоніста, для нього нецікаву, і чи не розірвати остаточно з містом та не осі ­ сти на землі. Листи початку 1853-го року показують нам „біженські 11 настрої у Куліша, що тоді з особливою силою в ньому прокинулися. „Тікати” — ось єдина нота його листів із того часу. Тікати з Петербургу, тікати од служби, тікати од журналістики, тікати й тільки тікати. Коли з нього не вийшло видатного літерата, що його співробітництва всі видатні часописи домагаються, коли він з його талантами Непотрібний у Петербурзі, то в нього ще инші є можли ­ вості: Україна, весняне сонце, хутір, воли. Куліш розумів, що йому з його „карамзінізмом” не місце в Некрасівському „Современнику 11 . „Чувствую, — писав він 15-го квітня 1853 року, — какъ тупѣю и теряю поэтическую свѣжесть чувствъ и воображенія. Нѣтъ! Бѣжать, бѣжать отсюда, хоть для того, чтобы слушать шумъ роскошныхъ лѣсовъ и дышать благораствореннымъ воздухомъ”. Ідилія сільської самоти — це, здається йому, найвище досягнення досконалого людського життя. Настроївшись на русоїстський лад, він малює майбутнє: „Мы надѣемся зажить на простой ладъ 11 (1853 — V — 9). Він починає пропо ­ відувати завдоволеність з малого. „Въ глазахъ нѣкоторыхъ людей и я богатъ, а въ глазахъ другихъ и Кочубей бѣ ­ денъ ’ ). Я доволенъ своими средствами, а онъ нѣтъ; слѣ ­ довательно, я достигнулъ большаго благоденствія нежели онъ 11 . „Отъ службы мнѣ ожидать нечего, потому что меня удовлетворило бы только .завидное 1 мѣсто, которымъ для меня ни въ коемъ случаѣ не можетъ быть даже мѣсто начальника отдѣленія, недоступное для меня при всевоз ­ можныхъ протекціяхъ. Гораздо больше удовлетворитъ меня независимая бѣдность, которой я наконецъ добился. Книги у меня есть; на хлѣбъ и одежду моихъ доходовъ всегда хватитъ; я даже буду въ состояніи позволять себѣ разныя ученыя и артистическія прихоти: Чего же больше? 11 ’ ) „Одинъ изъ молодыхъ Кочубеевъ, женатый на Салтыковой, полу ­ чаетъ въ годъ 21000 р. сер., и Александръ Васильевичъ называетъ его ни­ щимъ” (з того-ж листа, 1853 — IV — 15). ,28 Куліш рр. 1852 -1853-го й Некрасівський „Современникъ „Въ столицѣ конечно я бы получалъ доходовъ гораздо болѣе, но я трудился бы для себя мало, а больше для хозяина моей квартиры, для извощиковъ, для портныхъ и для разныхъ другихъ особъ, богатѣющихъ неизбѣжною здѣсь нашею расточительностью. Между тѣмъ я дышу бо ­ лотнымъ воздухомъ, рѣдко вижу голубое небо, мало на ­ слаждаюсь зеленью и то искусственною и скудною; изне ­ могаю отъ срочныхъ работъ и не освѣжаю своихъ силъ пріятною сельскою лѣнью” (Лист до М. Д. Білозерського; 15 квітня 1853). Особливо цікавий для нас лист з 8-го квітня. Вихідний пункт цього листа — це: „Съ обществомъ, къ которому мы принадлежимъ, мы разлучены огромнымъ неравенствомъ состояній, мѣстъ и взглядовъ на вещи”. Тут надзвичайно влучно зформуловано громадську ізольованість Кулішеву, непевність його соціяльного оточення. Геть з Петербургу! Він певен, що з Петербургом у нього немає нічого спіль ­ ного; од служби йому нічого чекати; він до неї нездібний, крок наперед на службі був-би для нього тільки кроком назад. Лишається останнє: „устрою хуторъ”. „Меня беретъ охота, — пише Куліш, – совсѣмъ оставить службу, и, если дѣла мои въ Малороссіи пойдутъ такъ, какъ я надѣюсь, то я отправлюсь зимою въ Петербургъ только въ гости, да и то едва ли будетъ нужно. Вы говорите о шагахъ впередъ, но если бы мнѣ удалось ихъ сдѣлать, то едва ли бы они не были назадъ. Мнѣ нечего ожидать отъ службы, къ которой я неспособенъ. У меня въ запасѣ остался только одинъ рессурсъ — мои литературныя способности. Если я тутъ ничего не возьму, тогда мнѣ остается только зара ­ батывать собственными руками (съ небольшимъ пособіемъ головы) кусокъ насущнаго хлѣба и провести остатокъ жизни въ чтеніи лучшихъ писателей. Въ Полтавской гу ­ берніи находится для насъ хорошій кусокъ земли, кото ­ рый я пріобрѣту въ этотъ пріѣздъ, устрою хуторъ и за ­ живу отшельникомъ” (Лист з 9 — IV — 1853). Мрія про хутір („устрою хуторъ”) була завсіди для Куліша останньою зброєю, що за неї він хапався, коли йому в життьовій борні инших виходів не лишалося. Ця мрія була вищим у нього аргументом, коли він не знаходив ,Куліш рр. 1852 1853-го й Некрасівськиіі „Современникъ 29 инших. „Я едва живу отъ нравственной усталости”, писав Куліш з Петербургу 9-го травня. Ось те становище, що в ньому перебував Куліш, роз ­ риваючи свої стосунки з „Современникомъ”. Найближчим приводом для цього розриву, формальною, мовляв, причи ­ ною були матеріяльні непорозуміння з редакцією. Обста ­ вини, що сприяли цьому розриву, Куліш у листі з 1-го травня до М. Д. Білозерського описує з такими подробицями: „4-я книга Современника вышла здѣсь около 20-го числа, по безпутству редакторовъ, которые годились бы только въ портные, да и то еще не столичные. Когда Н. М. былъ боленъ и написалъ имъ объ этомъ записку, прося прислать давно просроченный разсчетъ, они о деньгахъ отвѣчали такъ, какъ будто безъ нихъ всего легче обойтись, а между тѣмъ прислали новыя работы. Это его так раздо ­ садовало и онъ не только не принялъ новыхъ порученій, но возвратилъ и старыя. Послѣ того они не видались, и Н. М. радъ вырвать у нихъ, что они остаются ему дол ­ жны, и прекратить съ ними всѣ сдѣлки. Можно ли пола ­ гаться въ денежныхъ дѣлахъ на пьяницъ, картежниковъ и мотовъ, которые, получая по 6000 р. сер. чистаго ба ­ рыша отъ журнала, до такой степени кругомъ должны, что у одного брошюроторговщика за ними числится за прошлый годъ болѣе 600 р. сер. и онъ не знаетъ, что съ ними дѣлать? Между тѣмъ журнальная заказная работа опротивѣла до нельзя нашому пріятелю; онъ хочетъ от ­ дохнуть, освѣжить голову и предаться болѣе разумной дѣятельности, по внушенію собственной души!” ,РОЗДІЛ II 1 ) Куліш-хуторянин. (Теорія хуторянства і Баївщанський епізод 1853 — 1854). Ми хочемо докладніш освітлити ці роки 1853 — 1854-й, бо саме ці роки одкривають нам цілком нову й характерну сторінку в житті й особі Куліша. В ці роки Куліш робить першу в свойому житті спробу „хуторянитись”. Куліш — хуторянином, — ця тема має для нас особливий інтерес, бо вона нам розкриє, як в умовах Миколаївської реакції виникла й поширилася ідея хуторянства, дасть нам спро ­ могу з ’ ясувати деякі риси соціяльного обличчя нашого письменника. Звільнившися з Тульського свого заслання, Куліш осе ­ ливсь у Петербурзі, сподіваючись, що зможе повернутися на ті шляхи широкої літературно-громадської діяльносте, що ними він ішов до катастрофи 1847-го року. Та після трохи чи не трьохрічної боротьби мусів був він визнати, що боротися далі — несила. „Что дѣлать, — писав він до свого родича Мик. Дан. Білозерського про себе, — если онъ безсиленъ бороться съ эгоистическимъ духомъ вѣка? “ Коли негативна царська резолюція „не производить” (у чин) поклала край будь-яким надіям на дальший службовий рух, сподіванкам дістати чин („А чин, — як зазначає Куліш у своїй автобіографії, — тоді багато значив”, був, сказати, посвідкою громадської рівноправности), підо впливом роз ­ чарування в Петербурзі й петербурзькій журналістській діяльності, в Куліша остаточно виникла й оформилася мрія про хутір. Випробувавши всі шляхи й усі можливості, що давало велике місто, і не завдовольнившись тим, чого Ч Надр, в Зап. Іст.-Філ. Від. У. А. Н., кн. IX, crop. 156 — 184. ,Куліш-хуторянин ЗІ йому пощастило досягти в Петербурзі, Куліш переніс свої надії з столиці на провінцію, з міста на глухе хутірське життя. „Мнѣ нечего ожидать отъ службы, къ которой я не способенъ *). У меня въ запасѣ остался только одинъ рессурсъ — мои литературныя способности. Если я тутъ ничего не возьму, тогда мнѣ остается только зара ­ батывать собственными руками (съ небольшимъ пособіемъ головы) кусокъ насущнаго хлѣба и провести остатокъ жизни въ чтеніи лучшихъ писателей. Въ Полтав ­ ской губерніи находится для насъ хорошій кусокъ земли, который я пріобрѣту въ этотъ пріѣздъ, устрою хуторъ и заживу отшельникомъ” (Лист 9. IV. 1853). Думка про хутір була висновком розчарування в місті, свідомости краху своїх службових і журналістських зма- ганнів, свідомости своєї безсилости. Вона була висновком ліквідаторських настроїв. Розчарований у своїх петербур ­ зьких спробах і досвідах, Куліш поклав зробитися хуторя ­ нином. Він давно вже мріяв про мирну тишу хуторянського життя і давно збиравсь, кинувши Блатенськ (так він, за О. М. Бодянським, називав Петербург), переїхати назавсіди на Вкраїну, щоб там оселитися. „Я едва живу отъ нравственной усталости”, писав Ку­ ліш 9-го травня з Петербургу. „Я изнемогаю отъ срочныхъ работъ”, — казав він ще раніш 15-го квітня. Місто стомило Куліша. Його пригноблювала боротьба за існування, що йому доводилося провадити в Петербурзі. „Тамъ я поку ­ палъ свое существованіе цѣною изнурительныхъ трудовъ”. Він виступає з цілою обвинувальною промовою проти міста, ’ ) У своїх „Листах з хутора”, друкованих в „Основі”, Куліш, розви ­ ваючи філософію хуторянства, кваліфікує „державну службу”, як момент антихуторянський і антинаціональний. Куліш не заперечує „заможности”, тільки-ж одкилає урядовство, „панування по-німецьки “ . Службу, що її ви ­ гадали німці, як засівали па Україні дворянство, вважає Куліш за зраду „простому хуторянству”. Козак Белебень, що з його робить Куліш зразок справжнього хуторянина і з його поводження ідеальну норму хуторянського життя, в нарисі: Хто такий „Хуторянин”? — розповідає: ,,Ні панотець мій, ні дід не подались у ту службу, що видумали в нас німці, як засівали на Україні дворян. А були люди заможні, то вже не кому-б і панувати по- німецьки, як не їм. Отже ні: зостались простими хуторянами й чесної свити з себе не скинули” (Основа. 1861, XII, ст. 123/ ,32 Куліш-хуторянин міського життя, де кожен ступінь треба брати з бою. Він говорить про вигадливість штучну й неприродню міської людини, про почуттьову переобтяженість її серця й фаль ­ шиву цивілізацію. „Въ городахъ и особенно въ большихъ городахъ, гдѣ люди оспариваютъ другъ у друга каждый шагъ и на нѣсколькихъ квадратныхъ сажняхъ строятъ ты ­ сячи своихъ затѣй, отрекшись отъ простой при ­ роды, вытѣснивъ ее совершенно душною цивилиза ­ ціею, человѣкъ никогда не добудетъ этого чувства изъ-подъ груза разныхъ и разныхъ ощущеній, бреме ­ нящихъ его сердце. А поэтому необходимо возвра ­ щаться иногда къ первобытной дикости и су ­ ровости души, убѣгать хоть на краткое время На берега пустынныхъ волнъ. Въ широкошумныя дубравы”. Протест проти реакційної політики Миколаївського уряду, що його важкий гніт аж надто гостро відчував на собі Куліш, як неблагонадійна людина, що перебуває під доглядом поліції, цей протест у Куліша набуває не так політичних рис, як морально-філософських. Невдоволення з політичного ладу обертається в нашого письменника на широку загально-культурну проблему взаємовідносин місь ­ кої цивілізації й простої природи. Обвинувачення проти міста в Куліша це Пушкінські інвективи Алеко, що вже читав у свій час Чаадаєвські „Філософічні листи”. Антиурбаністичні, антипетербурзькі настрої лишаються у Куліша аполітичні. Тільки пізніш у „Листах з хутора” він зробить з цих настроїв широку громадську програму ’ ), а тепер, року 1853 — 4-го він не звязує своїх індивідуальних почуттів з подібними почуттями суспільства. Його taedium urbis, як воно відбилося у листах, це — його власний особистий настрій. Своє ставлення до петербурзької дійсности Куліш формулує, не виходячи за межі твердження, типового для Гоголя: „Городъ пошлъ”. Стоячи на грунті цих пізніших, ЗО — 40-х років ХІХ-го віку, ре­ цепцій русоїстських ідей, Куліш проповідує філософію від- *) Теорії народницького хуторянства має бути присвячено окремого иариса. ,Куліш-хуторянин 33 ходу з міста й тікання в природу, звільнення людини від ваги почуттів, що їх породжує велике місто, й повороту „къ первобытной дикости и суровости души”. В місті Ку ­ ліша охоплює своєрідна ностальгія, і він у листах своїх оповідає про те, як нудиться за природою. „Не умѣю Вамъ разсказать, какъ я тосковалъ по своймъ густымъ, широко ­ шумнымъ дубровамъ, глядя на жидкія березы, на печаль ­ ныя ели петербургской тундры” (1853, червня 26). 3 Петербургу року 1853-го Куліш збиравсь виїхати 20-го травня: про це сповіщав він як О. М. Бодянського ’ ), що в нього звичайно спинявсь у Москві, так і тещу свою в Мотронівці 2 ). Та виїхати 20-го не пощастило, бо брат Кулішевої дружини, Віктор Михайлович Білозерський, що служив у Петербурзі й мав укупі з Кулішами їхати на Вкраїну, людина млявої та інертної вдачі, „Фабій Кункта ­ торъ”, „колоссъ нравственной инертности”, як каже про нього Куліш, затримав своїми зборами їх від ’ їзд аж до 24-го 3 ). ’ ) „Мы будемъ въ Москвѣ 20-го мая или немного раньше”. (С-Петер ­ бургъ. 1853 мая 13). Кіев. Стар., 1897, XI, ст. 274. а ) „Мы выѣдемъ въ Москву 20 мая, а оттуда дней черезъ 4 или черезъ недѣлю, да въ Тулѣ промедлимъ дня два” (1853 мая 13). “ ) У „Послѣднемъ извѣстіи изъ Петербурга 1853. мая 23 “ Куліш писав у Мотронівку про цю затримку. „1853 мая 23 ПБ. Наладились было мы совсѣмъ выѣхать 21 числа, но Викторъ вдругъ объявилъ намъ, что онъ такъ скоро не можетъ выѣхать и что ему необходимо обождать до воскре ­ сенія, то есть до 24-го. Я сперва хотѣлъ было Ѣхать безъ него, но поду ­ мавъ, какой лишаюсь славы въ Малороссіи, оставивъ его на Богъ знаетъ какое еще время въ Петербургѣ, я преодолѣлъ свое негодованіе и нетерпѣ ­ ливость и рѣшился обождать до воскресенія. Викторъ дѣятельно занялся сбо ­ рами въ дорогу и даже прислалъ къ намъ за двумя лишними сундуками. Сегодня вещи должны быть отданы нашему подрядчику, который отправитъ ихъ въ дорогу вмѣстѣ съ отданными уже ему нашими вещами завтра. Мы пріѣхали ко Льву Семеновичу [Кармалєєву] на прощальный обѣдъ и на ­ дѣемся, что Викторъ отослалъ уже подрядчику свои вещи. Ничего не бы ­ вало. Сундуки наши зѣваютъ на Божій свѣтъ пустыми своими утробами, а его благородіе не явилось даже къ обѣду. Наконецъ возвращается часовъ въ 5, обѣдаетъ, куритъ трубку и все-таки не укладывается. Слова: .завтра чуть свѣтъ обозъ выѣдетъ, сегодня вещи надобно взвѣсить и уложить въ телѣги’, эти слова производятъ на него столько же дѣйствія, какъ и на мою шляпу. Онъ трактуетъ о постороннихъ предметахъ и какъ будто радуется, что у него опять не будетъ времени собраться въ дорогу. Тогда я снимаю Куліш у п’ядесяті роки. ‘ з ,34 Куліш-хуторянин 28-го травня Куліш писав з Москви до М. Д. Білозер ­ ського: „Въ Москвѣ мы уже дня четыре. Такъ время ле ­ титъ и такъ весело намъ — каждому по своимъ причинамъ, — что не хочется выѣзжать, но все таки мы выѣдемъ въ озна ченное время. Викторъ съ Над. Мих. гоститъ у Сороки ­ ныхъ: мы у Бод[янскаго]. Третьяго дня они обѣдали здѣсь, а вчера — мы тамъ”. Куліш з Москви виїхав у призначений день 29-го травня, та на дорозі вже коло Тули, карета, покуплена в Москві в каретника Ілліна за дорученням од М. Д. Білозерського, „дала двѣ ужаснувшія насъ трещины” (лист з Тули 3-го червня). І Кулішеві вдвох з Вікт. Мих. довелося поверну ­ тися до Москви. Приїхали до Москви 4-го в четвер, і Ку ­ ліш зупинивсь, як і вперше у О. М. Бодянського (про це є зазначка в щоденникові останнього) ’ )• Здобувши гроші за повернений каретникові екіпаж, Куліш з Вікт. Мих. виїхали в неділю 7-го червня до Мотронівки. У Мотронівці Куліш спочив тижнів півтора й поїхав потім до Лубень складати з М. Т. Симоновим умову про купівлю в нього хутора * 2 ). Про пересправи з Симоновим ми довідуємося з Кулішевого листа, писаного 26-го червня р. 1853-го до Вікт. Мих. Б-го. „Дѣла по покупкѣ имѣнія съ себя сюртукъ, закачиваю рукава. Саша прикалываетъ но испански полы своего платья, и мы принимаемся укладывать Викторовы вещи. Савелій и самъ Викторко намъ помогаютъ. Надя бичуетъ братца сарказмами, которые тотъ принимаетъ съ невозмутимой веселостью ребенка. Въ одинъ часъ я нагрузилъ два сундука и ящикъ вавилонскою см Ьсью вещей. Савелій под ­ стрекаемый мною, мигомъ завернулъ ихъ въ рогожки и перевязалъ верев ­ ками, я надписалъ нумера и вензельныя буквы, велѣлъ нанять извозчика, взялъ у Виктории 10 р. для подрядчика, и вещи двинулись изъ того дома, изъ котораго, повидимому, имъ никогда не суждено было двигаться”. ‘) Сборникъ О-ва Люб. рус. слов. Москва. 1891, ст. 114. 2 ) „Отдохнувъ дома недѣли полторы, я пустился въ Полтавскую губернію для покупки себѣ хутора”. До О. М. Бодянського. 1853, 25 липня. Кіев. Стар. 1897. XI, ст. 275. В листі від 23 червня, напередодні від ’ їзду до Лубень, писав Куліш до М. Д. Білозерського, що, поспішаючи їхати, він не може його зачекати. „Еще изъ Петербурга я условился съѣхаться съ однимъ знако ­ мымъ для переговоровъ о покупкѣ у него имѣньица которое онъ долженъ сперва намъ лично показать. Поэтому никакъ не могъ дождаться я Васъ, добрѣйшій Николай Даниловичъ, чтобы изустно благодарить Васъ за всѣ оказанныя намъ одолженія”. (Мотроновка, іюня 23, 1853). ,Куліш-хуторянин 35 задержали насъ долѣе, нежели мы предполагали и еще задержатъ съ недѣлю. Мы, до совершенія купчей, заклю ­ чили гербовый договоръ, по которому я получу право распоряжаться своимъ пріобрѣтеніемъ. Купчей же теперь, по нѣкоторымъ обстоятельствамъ, заключить нельзя или по крайней мѣрѣ весьма было бы затруднительно”. Про свою купівлю Куліш у листі до О. М. Бодянського подає нам такі цікаві подробиці: „Хуторъ я купилъ въ ЗО верстахъ отъ Лубенъ, близъ села Оржицы… Вѣрно Вы интересуетесь знать, что за хуторъ: 80 десятинъ земли степной пахотной и 40 подъ усадьбою, подъ низменнымъ сѣнокосомъ и лѣсомъ. Все въ одномъ отрубномъ кускѣ. Что касается до платы, то о ней не для чего упоминать, потому что это куплено у человѣка весьма близкаго, для котораго важнѣе было услужить мнѣ, нежели сбыть съ рукъ землю” ‘)• Про те, що маєток покупив він недорого, про це писав Куліш теж і до Вікт. Мих. Б-го: „Покупка наша обошлась намъ, по здѣшней цѣнности земель, не дорого, потому что пахотный черноземъ превосходенъ; его считается 80 десятинъ, а сверхъ чернозема еще десятинъ 40 сѣнокосовъ и лѣсу, да большой запущенный садъ; всего десятинъ 120. Лѣсъ же цѣнится здѣсь очень дорого. Съ купчею имѣніе будетъ намъ стоить около 2600 руб. сер. или немного болѣе. Да на постройку домика и прочаго надобно приготовить столько же. Когда мы приведемъ людей и все устроимъ, тогда оно будетъ довольно цѣнно” (Лубны. 1853, іюня 26). Купчої одразу не можна було скласти й треба було деякий час зачекати. Отож Куліш із дружиною вирішили з Лубень поїхати тимчасом до^Максимовича на Михайлову Гору, а так само завітати й у Мошни, щоб подивитися на парк кн. Во ­ ронцова, що його описав був М. Ґрабовський у статті, на ­ друкованій в Кулішевім перекладі з польської мови в „Со ­ временников! “ . „Въ ожиданіи исполненія судебныхъ формъ, — писав Куліш до Вік. Мих. Б-го 26 червня, — мы поѣдемъ на Михайлову Гору и въ паркъ князя Воронцова, о которомъ ’ ) „Хуторъ Мотроновка подъ Борзною, 25 іюля 1853 “ . Кіев. Стар. 1897, т. LIX, кн. XI, стор. 275. ,36 Куліш-хуторянин Вы можете прочитать въ 4 No Современника статью Гра- бовскаго” ’ )■ По дорозі з Лубень до Дніпра, їхавши на Михайлову Гору, Куліш з дружиною звернули в бік, щоб оглянути свій хутір Заріг… „Мы направили свой путь нѣсколько въ сторону, чтобы отдохнуть на собственной землѣ, въ хуторѣ Зарогѣ. Подъ именемъ хутора разу ­ мѣется здѣсь рядъ козацкихъ поселеній вдоль рѣчки, ко ­ торая, высыхая мало-по-малу превратилась въ сѣнокосы, въ огромные плавы камыша и поросла ольховымъ лѣсомъ. Къ ней примыкаетъ и нашъ „грунтъ”, отдѣленный отъ принадлежащей намъ степи только дорогой. Грунтъ этотъ представляетъ прирѣчную возвышенность, покрытую за ­ глохшимъ садомъ. Между глухими вишнями, сливами, яб ­ лонями и грушами возвышаются кое-гдѣ старые дубы и серебристыя тополи вмѣстѣ съ другими лѣсными де ­ ревьями. Сажать здѣсь нѣтъ надобности: для этихъ де ­ ревьевъ топоръ будетъ самымъ благодѣтельнымъ орудіемъ; они глохнутъ и вытягиваются въ высоту отъ страшной, почти непроходимой густоты. Впрочемъ, средина грунта, занятая нѣкогда жилыми строеніями, представляетъ откры ­ тый холмъ, съ котораго откроется въ свое время видъ на камыши несуществующей болѣе рѣчки и на лѣсъ, восхо ­ дящій за нею по отклону степи. Все это вмѣстѣ состав ­ ляетъ не менѣе шести десятинъ земли, предназначенной для усадьбы. Кругомъ пустыня и безмолвіе” (4 VII. 53). Куліш, як завсіди, формулує й резонує. Він завсіди трохи резонер і в йому є щось від філософічного Старо ­ дума. Ввесь зміст своєї душі він переклав-би в формули й розклав-би по поличках, коли-б певен був, що зможе заспокоїти своїх „демонів”, не бути тим „гарячим” Кулі- шем, що ним він зйвсіди був, зйвсіди порушуючи й руй ­ нуючи точність своїх попередніх розрахунків і викладок. Червень — липень 53-го року зформуловано у нього в тезі *) „Мы Ѣдемъ далѣе на югъ, чтобъ видѣть Михайлову гору и Мошен- скій паркъ князя Воронцова. Не пеняйте на насъ за долгое отсутствіе. Нами управляютъ не одни художественныя побужденія, но объ этомъ лучше разскажемъ на словахъ” (Лист до М. Д. Б-го, 26. VI. 53). ,Куліш-хуторянин 37 „Вѣдь это чудное состояніе души — не желать ни ­ чего ” . Вирвавшись з Петербургу, приїхавши на Укра ­ їну, Куліш весь віддався спокоєві, що огорнув його на- томлену душу. Свою заспокоєність, свій спочинок він хоче укласти в те, що казали давні античні ще мислителі про спокій, про атараксію, про відсутність і обмеження бажань та потреб, як джерело щастя, про чисте й просте почуття, як здійснення найвищої радости, приступної для лю ­ дини. З великшм захопленням Куліш описує це становище відходу з життя в споглядання природи й забуття, солодкість заспокоєння од сердечної боротьби в злитті з природою, коли нічого не бажаєш, нічого не пам ’ ятаєш, ні про що не жалуєш, коли лишається тільки чисте просте почуття бу- вання. „А что за чудный климатъ въ этой сторонѣ. Здѣш ­ ній воздухъ имѣетъ въ себѣ что-то подобное пушкинскому .ключу забвенія’, который слаще всѣхъ жаръ сердца утолитъ. Ѣдешь степью по дорогѣ, ровной какъ столъ, дышишь полною грудью, довѣрчиво дышишь, и — ничего не же ­ лаешь, чувствуешь только, что жизнь, то есть про ­ стое ощущеніе бытія, драгоцѣннѣйшій даръ Прови ­ дѣнія, источникъ всѣхъ радостей, всѣхъ поэтиче ­ скихъ движеній сердца. Это сознаешь постоянно, подъ вліяніемъ живительнаго движенія степного воздуха и п о л- наго произвола въ своихъ дѣйствіяхъ” (Лубны. 26 іюня. 1853) ’ ). Тут, у Лубенському степовому хуторі, знайшов Куліш усю повноту здійснення пустинної безмовности: „Кругомъ ’ ) Злитися з природою це — забути все, віддатися забуттю, відмовитися од свідомости. Аналогічну концепцію злиття з природою, як забуття й за ­ глиблення в підсвідоме, знаходимо в молодого Л. Толстого. „Ему как раньше Оленину, все-таки природою по настоящему кажется больше всего внешне ­ природное и в первой линии, значит, летаргический сон созна ­ ния. Его письма к гр. А. А. Толстой неопровержимо доказывают это. 1 мая 1857 г. после особенно удачной прогулки (в Савойе) он пишет: .При ­ рода больше всего дает это высшее наслаждение — забвение своей несносной персоны. Не слышишь, как живешь, нет ни прошедшего, ни будущего, только одно настоящее как клубок плавно разматывается и исче ­ зает”‘. М. Гершензон. Мечта и мысль Тургенева, 1919, ст. 139. ,38 Куліш-хуторянин пустыня и безмолвіе. Здѣсь можно задуматься глубоко — ничто не помѣшаетъ. ‘Едемъ далѣе десять, двадцать, пятьде ­ сятъ верстъ — только небо да земля” (4. VII. 53). Що далі в степ, то „еще миніатюрнѣе дѣлаются слѣды человѣческой дѣятельности въ этомъ, можно сказать, не ­ обитаемомъ краю”. Мандрівку на хутір Заріг Куліш називає „путешествіемъ въ обѣтованную землю”. Обітованою землею став для нього „смиренный пахарскій хуторъ” ‘) з „хорошимъ черно- *) Мрія про хутір у Куліша це — відгомін романтичної теми „острова”, що її ми знаходимо трохи чине в усіх російських і зах.-евр.поетів 20 — 30-х років, відгомін твердження, що „тамъ за далью непогоды есть блаженная страна”. Підо впливом цієї теми: „Острова блаженныхъ”, — Куліш двічі розвинув її, спочатку в „Чорній Раді” (І редакція, в „Современникѣ” в описі Череваневого хутора), а по-друге в „Олексії Однорозі”, де цілу частину присвятив Куліш оповіданню про „чудный островъ, гдѣ все такъ мирно и спокойно, тогда какъ кругомъ земля кипитъ бѣдами” („Современникъ”, 1853, кн. I, ст. 10). Первісну єдність з природою порушено, втрачено щастя внутрішньої цільности; місце гармонії заступила дизгармонійність. Проте, зустріч з приро ­ дою повертає людині все, шо вона втратила колись, „отрекшись отъ простой природы”. Тільки перед лицем природи, зливаючись з природою, відмовля­ ючись од бажань, людина, за Кулішем, живе живим, здоровим, красивим натуральним життям В степу, в селі й па хуторах, де тільки небо та земля, люди живуть так, як живе природа. Прекрасне — все природне, що не ви ­ ходить за межі натурального й стихійного, простого, чистого почуття буття. Треба одкинути цивілізацію міст і знайти щастя в повороті до первісного. Такі самі думки за той-таки час висловлював Л. Толстой. „Много раз и в повестях, и в письмах своих за этот период 1855 — 62 Толстой выска ­ зывает мысль, что здорова и прекрасна человеческая жизнь может быть только тогда, когда она протекает — не то, что в согласии с природой, — надо больше сказать: в самих недрах природы в совершенном слиянии с нею. Оленина научил этому Кавказ; он увидел здесь людей, живущих так, как живет природа; никаких условий, исключая тех неизменных, ко­ торые положила природа солнцу, траве, зверю, дереву. Других законов у них нет… И оттого люди эти, в сравнении с ним самим, казались ему прекрасны, сильны, свободны, и глядя на них, ему становилось стыдно и грустно за себя. Такова была мысль самого Толстого, вернее, один ряд его мыслей. И он, весною 1858 г., глядя, как все кругом распускается, мечтает о том, чтобы и самому расцвести и отныне просто .спокойно и радостно ра ­ сти на свете Божьем’. (11-е письмо к гр. А. А. Толстой). И разве не он в эти годы совершенно по-оленински возводит в перл создания естественность в человеке? Для него нормальны и прекрасны — все первобытное, стихийное, и прежде всего — отсутствие рефлексии, прекрасны Ерошка, Лукашка ,Куліш-хуторянин 39 земомъ и сѣнокосомъ”, з борщем, варениками й налив ­ ками, з ледачим, млявим життям, що тягнеться поволі в байдужій незворушеності. В Куліші прокинувсь „ледачий хохол”. Благодатна степова Лубенщина влітку року 53-го в мрійній уяві Кулішевій здалася йому щасливою країною ідилічних ледачих хуторян: „їсти лежачи” він хтів-би до кінця днів своїх. В листі 26 червня Куліш писав до Мик. Дан. Білозерського: „Главная цѣль нашей поѣздки дости ­ гнута, или, по крайней мѣрѣ, можетъ считаться достигну ­ тою: обѣтованная земля отыскана. Теперь мы обезпечены навсегда борщемъ, варениками и другими предметами первой потребности. Что жъ еще желать лѣнивому хохлу? Наша пословица гласитъ: ,Колы бъ хлібъ та одежа, то ивъ би козакъ лежа 1 . Я такъ и намѣренъ дѣлать до конца своей жизни, если только мой демонъ оставитъ меня въ покоѣ”. Хутір зробивсь його остаточною метою. Хутір обіцяв йому „независимый кусокъ хлѣба” (6. VI. 53) і радість того, що „можетъ онъ ѣсть собственные вареники и пить собственныя наливки” (26. VI. 53). „Власні вареники”, як вираз хутірського життя, о цій порі, коли Куліш хтів зро ­ битися дрібним поміщиком у глухому степу, були для нього межею мрії. В ньому прокинулися давніші нахили й звички, що він їх оспадкував був од своїх батьків, містечкових на Сіверщині заможних козаків, нахили, при ­ тлумлені роками вчителювання, служби й літературної праці. Тепер йому захтілося піти від міського життя, від ускладненосте урбаністичних відносин, що їх вагу в ве ­ ликому місті почував на собі Куліш, і повернутися до ху ­ тірського натурального господарства, де все своє, де — так здавалося йому року 1853-го — немає боротьби і панує и Марьяна, прекрасен Турбин отец в Двух гусарах’, прекрасно умирает де ­ рево, и почти также прекрасно умирает мужик, еще мало выделившийся из природы; прекрасен даже Поликушка. За чем же стало дело? Ежели и сча ­ стье, и красота — в естественном, то откинь от себя культуру — , и ринься бодрый, самовластный, в сей животворный океан’. Толстой тогда, в конце 50-х годов, любил веснами твердить про себя эти строки Тютчева”. (М. Гер ­ шензон. Л. Н. Толстой в 1855 — 1862 гг. Мечта и мысль Тургенева. М. 1919, ст. 136). Ця тотожність показує нам, що Кулішеві думки були типові для 50-х років. ,40 Куліш-хуторянин бажаний соціальний спокій загального вдоволення, де, хоч і є деякі контрасти злиднів і багатства, та вони тільки потрібний аксесуар, що відтіняє картину суспільної ідилії. Куліш у захваті від „безпечной неправильной жизни на распашку”. Його ваблять „захолустія, съ которыми не въ силахъ справиться порядокъ**. Йому подобається „дикій безпорядокъ** ліній. Коли наприкінці червня приїхав Куліш до Лубень, він захопивсь містом, власне не містом, — він ненавидить тривіяльну зовнішність, властиву для міста з базаром, аптекою, то-що, — а міськими околицями, там де місто переходить у село, в хуторі. Він складає пате ­ тичну поему, описуючи „захолусні околиці провінційного повітового міста”. „Собственно городъ, — пише Куліш 26-го червня з Лубень, — то есть главныя улицы в Луб- нахъ, съ базаромъ, аптекою и проч., имѣютъ пошлую на ­ ружность ‘), но лишь своротите въ сторону, въ тѣ улицы или, лучше сказать, захолустья, съ которыми порядокъ не въ силахъ справиться, вамъ представится множество самыхъ романическихъ скатовъ, съ живописными мазан­ ками, съ природными рощами и, кажется, также природ ­ ными садами, перелазами, и все это подѣлено на такіе картинные планы, которыхъ никогда не выдумать вообра ­ женію художника. Для меня — всего плѣнительнѣе здѣсь этотъ дикій безпорядокъ линій, эта безпечная, непра ­ вильная жизнь на распашку, это страшное смѣшеніе грязнаго и убогаго съ роскошнымъ и блистающимъ. Ка ­ жется, эти мягкіе клены не горѣли бы такъ ярко на солнцѣ вдоль стѣны богатаго дома, какъ надъ ветхимъ колодцемъ ‘) Описуючи Черкаси, Куліш так схарактеризував їх: „Относительно населенія и устройства домовъ и улицъ, это такой же городъ, какъ и всѣ уѣздные города въ Малороссіи. ТѢ же усилія человѣка вытѣснить украшенія природ ы, ничѣмъ не замѣнивъ ихъ; та же дисгармонія въ быту высшаго сословія и удаленіе отъ сельской простоты низшаго; та же архитектура домовъ, занимающая уродливую средину между національною хатою и иноземнымъ стилемъ постройки” (Записки о Ю. Руси, 1856, т. I, ст. 236). „Общее впечатлѣніе”, за Кулішем це вра- жіння „пошлости, безцвѣтности и безхарактерности Малороссійскаго насе ­ ленія уѣздныхъ городовъ” (ст. 237). Розвиток міського життя робить лю ­ дину „пошлою”, а форми її життя „уродливыми” й ненатуральними, непри- родніми. ,Куліш-хуторянин 41 съ потемнѣвшимъ кривымъ корытомъ, у котораго толпятся коровы и босые, въ лохмотьяхъ пастухи”. Тут, у цьому романтичному культі безладдя й — „про ­ винціальныхъ захолустій” розкривається душа поетова. Цитатою з Пушкіна він з ’ ясовує неминучу потребу для себе, як для поета, піти у природу, самоту й ледацтво. „УбЬгать” — для меня это составляетъ насущную пот ­ ребность жизни”. Поет повинен зробити з утечі модус свого життя; тікання для нього — потреба життя. Поет живе утечею і в утечах, утечею в примітив, в природу, в первісну й дику суворість. „Необходимо, — проповідує Куліш своє естетичне вчення, — возвращаться иногда къ первобытной дикости души, убѣгать хоть на краткое время ,на берега пустынныхъ волнъ, въ широкошумныя дубравы’… Насколько я поэтъ, настолько и для меня это составляетъ насущную потреб ­ ность жизни”. Коли Куліш року 1853-го проголошує: „необходимо возвращаться” і за гасло своє обирає „первобытную ди ­ кость”, то його прагнення „пустині” й природности дуже різко відрізняється од відповідних російсько-європейських сучасних і попередніх течій. Хоч у його словах ми більш, ніж виразно почуваємо безпосередній відгомін Алеківських тирад і Куліш, як ми бачили, навіть цитує Пушкіна, проте „берега пустынныхъ волнъ и широкошумныя дубравы” в Куліша, живовидячки, не ті, що на них тікав Пушкін. По-перше, Куліш україні ­ зує русоїстську доктрину про поворот до первісної дикої природи. Українську її локалізованість він зазначає до ­ сить виразно: „Я упоенъ до пресыщенія шумомъ украин ­ скихъ дубравъ”. Приїхавши на Дніпрові береги, він звід ­ тіля писав: „Днѣпръ для меня кажется чѣмъ-то священнымъ и возбуждаетъ во мнѣ чувство близкое къ фетишизму. Причина понятна” (4. VII. 53). Проповідь утечі, відмовлення од бажань, тема „пустині” й природи, завдоволення малим, — все це не нове у Ку ­ ліша: воно властиве для кожного романтика й неороман ­ тика і взагалі для романтичного світогляду. Тема „утечі” в основі своїй — містична й філософічна. На українському ,42 Куліш-хуторянин ґрунті цю тему в її чистому вигляді, в аскетично-плато­ нічному формулуванні висловив і розвинув Сковорода. В особах Куліша й Сковороди ми на українському ґрунті знаходимо двоє протилежних толкуваннів тієї самої док ­ трини. Романтик Куліш живе в оточенні тих самих ідей, як і преромантик Сковорода, проте різні соціальні умови спричинилися до того, що ми маємо в даному разі двох антиподів. У тотожні ідеї вкладено протилежний соціяль- ний зміст. У Сковороди це проповідь дикої ізольованої самотности, одірваности од землі, повної на землі невпорядкованости, повсякчасного мандрування. Куліш зберегає ту саму тему, той самий зміст, тільки тему „пустині”, „самотности”, „при ­ роди” звязує з темою хуторянського життя. У Куліша це проповідь хуторянства, тікання не в ліси, не в самоту пу ­ стинних степових шляхів, а на маленький хутірну госпо ­ дарство, проповідь дрібно-маєткових, дрібно-власницьких інстинктів. Сковорода шукав незалежности в запереченні власности й ствердженні ідеї спільносте; Куліш теж шу ­ кає незалежности, проте знаходить її не в негатизації, а в ствердженні власности, в ствердженні хутірського дрібно-кріпацького господарства. Коли Куліш пише: „необходимо возвращаться иногда къ первобытной дикости”, то ця проповідь первісної ди ­ кости — це в нього проповідь хуторянства. Коли він казав про потребу для поета тікати, то ці втечі в природу й са ­ моту були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом „всѣхъ поэтическихъ дви ­ женій сердца”, воно, запевняє Куліш, — вираз найістотні ­ ших потреб поетової душі. Поет, на його думку, повинен бути хуторянином, — ось головна теза, чим відрізняється Куліш од своїх попередників. Джерело його наукових і літературних студій, як каже він сам, „была чистая лю ­ бовь къ человѣку, къ его простой сельской жизни” (3. о Ю. Р., т. I. 234). „Мнѣ нужно было, з ’ ясовує Куліш мету своїх студій 40 — 50-х р., видѣть постановку сельской жизни на театрѣ природы” ‘)• Надзвичайно цікава ця Кулі- ‘) Головна теза Кулішевої ідеології — „Простий люд варт, щоб ми його образу подобилися” (Листи з хутора. „Основа”. 1861, XII, сг. 127). Кулішеве ,Куліш-хуторянин 43 шева філософія хуторянського життя, його своєрідна ху ­ торянська рецепція русоїзму, ускладнена як особистими прикметами Кулішевого життя, так і загальним характером і відмінами українського громадського життя й руху 50-х років. Проповідь хуторянства, як панацеї од усіх лих міського життя, надзвичайно симптоматична для Куліша і для українських після-кирило-методіївських народницьких суспільних настроїв. Навряд, щоб в історії романтичного світогляду ми стріли в будь-кого иншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї стилізує він у дусі 50-х ро ­ ків, вони робляться наскрізь просякнуті манірою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже звязаний із містом, тільки-ж заразом не остаточно ще розірвав з селом та землею. 50-ті роки були роки, коли почало розвиватися міське життя, коли гарячкова мрія про „мільйон” захоплювала не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інте ­ лігенцію. Радикал із різночинців, що найкраще для 50-х ро ­ ків, надто для першої половини 50-х років, репрезентова ­ ний в особі Некрасова, з ’ єднував у собі заразом, з одного боку, цей народницький різночинський радикалізм, а з дру ­ гого боку, прагнення капіталу й аристократичні смаки справжнього естета й сноба. Так само й Куліш, напів різночинець, напів дрібно- маєтковий дворянин з підозрілим, правда, дворянством — швидше різночинець, аніж „потомственный дворянинъ”, культивував у собі переконання певного народовця і вкупі з тим нахили естета, мрію про незалежний у 100.000 капі ­ тал. Куліш, „привязанный къ изящному и поэтическому”, повинен був чогось ще, „кромѣ эстетическихъ впечатлѣ ­ ній”, шукати, віддавати перевагу холодним розрахункам. „Такъ то я, — писав він, — при всей привязанности къ изящ ­ ному и поэтическому, долженъ иногда отдавать преиму ­ щество холодной разсчетливости”. народництво, чи, краше сказати, народницьке його хуторянство було пропо ­ віддю правдивого серця: природня простота (проста природа) дає людині чисте серце… „Ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина. Наукою ми тільки розуму собі прибіль ­ шуємо” (ст. 127). ,44 Куліш-хуторянин Перевагу тверезим розрахункам довелося віддати й ку ­ пуючи ґрунти на Вкраїні. Власне кажучи, Куліш зовсім не мріяв про „смиренный пахарскій хуторъ”, чорноземлю, сінокоси та вареники; він мріяв про італійську віллу на Дніпровому березі та про стотисячний капітал, вкладений до банку. Куліш хтів покупити собі в Максимовича Ми ­ хайлову гору, що вабила його красою крайовиду. Та від цієї думки довелося відмовитися, бо Михайлова гора („жи ­ вописныя Балясы”) відбирала-б тільки гроші і опріч есте ­ тичних вражінь не давала-б нічого. Треба було „хорошій черноземъ съ сѣнокосомъ предпочесть живописнымъ, но голоднымъ Балясамъ” (26. VI. 53). Мрія про хутір на Лу- бенщині, ідеалізація дрібно-маєткового побуту в глухому степу були висновком з матеріяльних обставин, наслідком неможливосте здійснити великовласницьку мрію про італій ­ ську віллу. На втікання до дрібно-кріпацького хутірського господарювання Куліш дививсь, кінець-кінцем, як на „опу ­ сканіе”. До „хутора” треба „спускаться”. „Я долженъ, каже письменник, спуститься до смиреннаго пахарскаго хутора”. Всі Кулішеві міркування про матеріяльну обумовленість хуторної мрії його викладено в листі з Лубень від 26-го червня р. 1853-го. У цьому листі до Мик. Дан. Б-го Куліш писав: „Жаль мнѣ разстаться съ Михайловой горой, но она только бы брала отъ насъ деньги, а намъ ничего кромѣ эстетическихъ впечатлѣній не доставляла. Здѣсь же [на хуторі Зарозі] мы будемъ имѣть независимый кусокъ хлѣба. Такъ-то я, при всей привязанности къ изящному, долженъ отдавать преимущество холодной разсчетливости и хорошій черноземъ съ сѣнокосомъ и лѣсомъ предпочесть живописнымъ, но голоднымъ Балясамъ. Будь у меня сто тысячъ въ карманѣ, я бы половину положилъ въ банкъ, а на другую построилъ себѣ на Михайловой горѣ италь ­ янскую виллу, но какъ такого количества денегъ, волею судебъ, въ моемъ карманѣ не обрѣтается, то я долженъ спуститься до смиреннаго пахарскаго хутора и радоваться, что могу ѣсть собственные вареники и пить собственныя наливки. Изящное же отъ насъ не уйдетъ: мы его оты ­ щемъ и за тридевять земель и возьмемъ съ него свою взятку, какъ пчела съ цвѣтка”. ,Куліш-хуторянин 45 4-го липня Куліш ще був на Михайловій горі, звідсіля він поїхав знов до Лубень і залишивсь тут на дві дні, „дѣлъ ради судебныхъ” 11-го липня Куліш вже з свого „путешествія въ обѣтованную землю” повернувсь до Мот- ронівки -) й просидів там два місяці (липень’ і-серпень) до вересня. Перебуваючи в Мотронівці, Куліш листувавсь із О. М. Во ­ линським, із Мик. Мих. Білозерським про його археогра ­ фічні й етнографічні праці та досліди, їздив до Мик. Дан. Білозерського на хутір Миколаїв. Иноді їздив гостювати до сусідніх поміщиків, як от до Соханських у Кулошевку, „запоемъ читалъ”. „Я всѣ эти дни запоемъ читаю. Въ Мот- роновкѣ мнѣ очень покойно, и я такъ доволенъ своимъ помѣщеніемъ, какъ только Вы могли этого желать” (ЗО. VII. 53. М. Д. Білозерському). Вдоволений, що його „мысль нашла на родинѣ живое сочувствіе и что ее принялись осуще ­ ствлять — и осуществили — съ любовью**, Куліш остаточно засів за наукову працю, збирав етнографічні матеріяли, розшукував пам ’ ятки українського письменства; працював над біографією Гоголя. Віддавшись праці над Гоголем, Куліш годі їздити по гостях. 26-го серпня 1853-го р. він писав до М. Д. Білозерського: „Приглашеніе отъ А. В. по ­ лучено. Машенька съ Викторомъ не могли отложить по ­ ѣздки къ Матюноцкѣ. Я радъ остаться сегодня дома, по ­ тому что меня сильно занимаетъ біографія Гоголя и предѣлы ея раздвигаются все болѣе и болѣе. А дамы — откровенно сказать — думаютъ, что знакомство съ В-ми будетъ для нихъ только лишнею тягостью въ Петербургѣ. Если мо ­ жете выбрать пять минутъ свободы отъ обязанностей го ­ степріимства, то потрудитесь вручить сему посланцу 1. Родословную Гоголя. 2. Арабески. 3. Вечера на хуторѣ. ’ ) „Опоздалъ я съ этимъ письмомъ”, — писав Куліш до М. Д. Білозер ­ ського 4-го липня з Михайлово! гори: „оно можетъ пріѣхать въ Борзну въ одно время со мною”… В кінці Куліш додав: „Начато надъ Днѣпромъ, а кончено или прервано на возвратномъ пути въ Лубнахъ, гдѣ мы остаемся еще двое сутокъ, дЬлъ ради судебныхъ”. 2 ) Див. лист до М. Д. Б-го: „Мотроновка, 12 іюля 1853. Возвратясь вчера изъ своего путешествія въ обѣтованную землю, мы не нашли ни Машеньки, ни Викторка”. ,46 Куліш-хуторянин 4. Письмо Булгарина. 5. Мою поэму. Бодянскій между прочимъ пишетъ: , Рудого Панька (т. е. 5 главъ М. Душъ) и доси не маю у себе. Усе то розъихалось, а мыни якъ знаете, не можно було никуды зъ хаты. Але черезъ тиж ­ день почнуть збырацця. Тоди й тестаментъ его перешлю Вамъ зъ другими его цяцькамы”. Тоді-таки ще влітку, повернувшись до Мотронівки, Ку ­ ліш починає дбати про живий і мертвий інвентар, про меблі для’ Баївщини, Зарога те-ж. В господарчих справах допомагає йому Мик. Дан. Білозерський, що до нього він раз-у-раз і вдається 1 )- Надто турбувавсь був під цей час Куліш купівлею волів. Про це він прохав Миколу Дани ­ ловича і в листі до нього писав: „Воловъ сдѣлайте одол ­ женіе прикажите купить. Надобно покупать весьма хоро ­ шихъ по молодости и по росту, 5Э р. сер. весьма можно заплатить, даже и 60 (еслибъ ужъ были очень хороши) 2 ) “ . На початк-у вересня Куліш їздив на воловий ярмарок до Івангорода. Там він підчас ярмарку, од ярмаркових кобза ­ рів збира-всь теж записати, коли пощастить, скількись дум. „1-го сентября будетъ въ Иванъ-городѣ воловая ярмарка. Я хочу самъ туда отправиться за волами: но меня больше привлекаетъ туда надежда встрѣтить какого-нибудь барда, который spiewak niestety, spiewac nie ma komu. Славится ли эта ярмарка сборомъ старців? Впрочемъ, если бы Ваши хозяйственныя надобности совпали съ моими, то я бы очень былъ Вамъ обязанъ за распоряженіе купить воловъ. Замѣшкался я съ своею экспедиціею въ Обѣтованную землю (домашнее имя хутора)” 3 ). Кулішеві пощастило за ­ писати чимало дум, що з них деякі були зовсім невідомі, Ч 30-го липня 1853 р. Куліш прохав М. Д. Б-го, щоб прислав йому стола: „Онъ не будетъ у меня лишнимъ и въ Мотроновкѣ, откуда кое-что вы шлется въ обѣтованную землю въ сентябрѣ при переселеніи Семена съ захребетниками”. 28 серпня Куліш дякував М. Д-чу за стіл: „Очень благо ­ даренъ Вамъ за послѣднее слово Гоголя, пріѣхавшее на возѣ, который со ­ ставитъ закладной камень моего хозяйства. Прекрасный возъ, только кри ­ вобокій, но этотъ недостатокъ мы исправимъ домашними средствами. Отъ души благодарю Васъ за хлопоты. Половыхъ еще не видали. Сейчасъ идемъ сами къ Шаповаленку”. Ч Серпня 12, 1853, Мотронівка до М. Д. Білозерського. Ч Серпня 26, 1853, Мотронівка. Те-ж. ,Куліш-хуторянин 47 про що він і писав 18-го вересня з Мотронівки до О. М. Во ­ линського: „На дняхъ я ѣздилъ въ Сосницкій уѣздъ и за ­ писалъ 12 большихъ думъ, изъ которыхъ нѣкоторыя (о Хмельницкомъ, о гетманѣ Хвеськѣ Кганжѣ Андыберѣ и пр.) совершенно новыя” (18. IX. 53. Мотронівка). В цьому-таки листі Куліш сповіщав, що він днів через 3 — 4 поїде на свій Лубенський хутір, з тим, що, повернув ­ шись звідтіль, числа 14 жовтня має бути в Москві. „Черезъ З или 4 дня я ѣду въ свой хуторъ и буду непремѣнно у Вашего брата. Оттуда ворочусь не раньше 10, слѣдо ­ вательно въ Москвѣ буду около 14 “ ‘)• Спочатку Куліш має намір зимувати в Мотронівці, при ­ наймні він так писав 13-го липня * 2 ), та вже за два тижні після цього він остаточно схиляється до думки зимувати в Петербурзі 3 ). ’ ) Кіев. Стар. 1897. XI, ст. 278. 2 ) „Осенью уѣдемъ туда (на хутір Заріг) на время для перваго устрой ­ ства, а зимовать будемъ въ Мотроновкѣ. Намѣренъ съѣздить съ Викторомъ въ Кіевъ и быть въ Черниговѣ, но какъ скоро еще неизвѣстно” (13. VII. 53). Мотронівка’ до Мик. М. Б-го. 3 ) „Въ сентябрѣ поѣду [в Заріг] устраивать крестьянскія помѣщенія. Зимовать, вѣроятно, буду въ Петербургѣ, если не въ Москвѣ. А весною на ­ добно строить домикъ. Въ осеннюю поѣздку въ хуторъ… побываю и у Сто- роженка* (25. VII. 53. Мотронівка до О. М. Бодянського. К. Стар. 97, XI, ст. 275). Пор. лист до Вікт. М. Б-го від 26 червня 53-го р. з Лубень: „Че ­ резъ нѣсколько времени мы должны будемъ возвратиться сюда [в Заріг] и приступить къ постройкамъ, которыя подготовимъ только къ лѣтней жизни, такъ чтобъ зиму провести въ Мотроновкѣ или Москвѣ, а весною поставить печи и устроить окончательно для зимовки. Надлежитъ также оза ­ ботиться и переводомъ сюда людей, какъ предоставленныхъ въ наше распоря ­ женіе, такъ и тѣхъ, на которыхъ даровано право Наденькѣ. Главная осѣд ­ лость наща долго еще будетъ въ Мотроновкѣ. Мы двинемъ сюда свои вещи тогда только, когда домъ нашъ получитъ комфортный видъ”. Мандрівка до Петербургу мала свою спеціальну мету: зібрати там гроші на встаткування хутора. Побувавши наприкінці вересня на свойому хуторі, куди він їздив, щоб розпочати будівельні роботи й підготувати все для остаточного переїзду сюди на-весні 1854-го року, Куліш з Мотронівки в середині жовтня рушив до Пе ­ тербургу. ,48 Куліш-хуторянин Ми не знаємо точно, коли саме Куліш приїхав до Пе ­ тербургу, тільки-ж 23-го жовтня він там уже був. Служба в Департаменті Сільського Господарства не звязувала Куліша жадними термінами й певними обов ’ язками. Вона йому нічого не давала, дак зате-ж нічого од нього й не вимагала. Куліш, почуваючи, іцо до служби він нездібний, і не сподіваючись зробити бюрократичної кар ’ єри, як лю ­ дина політично-неблагонадійна в минулому, не так, власне кажучи, служив, як просто вважавсь був при Департа ­ менті. Отож, дарма що він і дуже спізнивсь був поверну ­ тися до Петербургу, проте з начальством жадних непоро- зуміннів у нього не вийшло. Він писав до Вікт. Мих. Бі ­ лозерського: „Съ начальствомъ я раздѣлался за свою про ­ срочку безъ всякихъ контроверсій и состою по прежнему при ученомъ комитетѣ”. Незайнятий і непереобтяжений службовою працею Ку ­ ліш з запалом віддавсь літературній діяльності. Він набрав багато різної поточної журналістської праці. В напівжар ­ тівливих тонах Куліш скаржиться О. М. Бодянському, що йому за-для заробітків доводиться витрачати сили свої на чорну роботу, бути „поденщикомъ”. Та, дарма що отая його літературна праця була така важка й нудна, що про одзволення од неї доводилося благати небо, все-ж-таки Куліш був дужей дуже втішений і завдоволений з Петер ­ бургу. „Непріятные пріятели мои надавали мнѣ разныхъ ра ­ ботъ, отъ которыхъ да избавитъ меня небо какъ только воз ­ можно поскорѣе. Тяжело рубить дрова тому, кто умѣетъ написать картину или отлить статую. Но таково наше время, что вѣрнѣе можно зашибить копѣйку рубкою дровъ, нежели произведеніями фантазіи — по крайней мѣрѣ для меня” ’ ). Куліш був дуже вдоволений з продуктивности своєї праці. „Что касается до кабинетной [части], то здѣсь я самъ и ѣздокъ и станціонный смотритель; остановки у меня не бываетъ и я пробѣгаю въ сутки такое пространство, какое самъ себѣ предначертаю. Дѣло идетъ у меня живо, и Вы скоро будете имѣть вѣсти о моихъ новыхъ трудахъ”. >) К. Стар. 1897, кн. XI, ст. 279. ,Куліш-хуторянин 49 (11. XI. 53. Петербургъ). „Наши жнива, писав він у дру ­ гому листі, уже начались, и я надѣюсь зажать къ веснѣ не одну копу. Ажъ духъ радуется, когда видишь, что на что-нибудь таки нуженъ добрымъ людямъ” (без дати). „Я работалъ очень много, — писав Куліш 14-го грудня до Мик. Мих. Білозерського в Чернігів, стверджуючи інтен ­ сивний хід своєї праці, — и Вы узнаєте въ свое время, что именно”. Що саме написав за цей час Куліш, про це ми довіду ­ ємося з його листів до О. М. Волинського: „Макаровъ, — писав Куліш про себе, — окончилъ , Опытъ біографіи Го ­ голя’. Первый отдѣлъ сочиненія поступилъ уже въ типо ­ графію для первой кн. Совр. на 1854 г. Ему заплатятъ за печатный листъ по 65 руб. сер. съ правомъ напечатанія 500 отдѣльныхъ оттисковъ въ пользу редакціи, а 50 экз. для автора даромъ. Изъ этого числа и мы съ Вами полу ­ чимъ по экземпляру. Но что-то скажетъ цензура, — это еще неизвѣстно. Въ первой же книгѣ будетъ напечатано и ,Лѣто въ Малороссіи’ того же автора. Условія его съ ре ­ дакціею мнѣ еще неизвѣстны, знаю только — намъ съ Вами по экземпляру будетъ”. (Збоку дописано:) не будетъ въ 1-й” ’ ). Отож дарма що розрив з редакціею „Современника” на весні 1853-го року, що ставсь через грошові непорозу ­ міння, здавалося, був остаточний, проте, як бачимо, в-осени того-таки року Куліш знов удається до „Современника”- Що правда, стосунки року 53 — 54-го зовсім не нагадують тих гарних і прихильних стосунків, котрі були року 52-го, коли Куліш друкував у „Современнику” свої белетри ­ стичні твори: „Исторію Ульяны Терентьевны”, „Якова Яковлича”, „Олексія Однорога”, „Утро на толкучемъ рынкѣ”, то-що. Тоді Куліш був своя людина в редакції, постійний співробітник, один із членів редакційної сім ’ ї. Редактори часопису, Некрасов і Панаєв, говорили йому компліменти, впоряджали читання його творів на літера ­ турних своїх вечірках. Куліш, навіть, починав і в карт гуляти в Некрасівській кумпанії. Потім почалося обопільне ’ ) К. Стар. 1897, кн. XII, ст. 453. Куліш у п ’ ядесяті роки. ,50 Куліш-хуторянин розхолодження. Відношення псувалися, аж доки дійшло до одкритого розриву й до того, що Куліш почав писати про редакторів „Современника”: „пьяницы, картежники, моты”. В листі від 1-го травня 1853-го року з того при ­ воду, що запізнилася чергова книжка, він каже за „без ­ путство редакторовъ, которые годились бы только въ порт ­ ные, да и то еще не столичные”. А в листі від 24-го жовтня 1854-го року він у загальній формі писав: „Къ нашимъ журналамъ я питаю великое презрѣніе, зная хорошо, какъ безтолковы и безпутны ихъ издатели”. В листі до Г. П. Га ­ лагана (Кіев. Ст. 1899, кн. IX, ст. 342) Куліш казав про „плюгавые вирши плюгавого Некрасова”. Річ ясна, що в-осени 1853-го року стосунки Кулішеві до „Современника” повинні були бути натягнуті й більш ніж офіційні. Запропонувавши біографію Гоголя Некрасову й умовляючись про гонорар, Куліш був певен, що „въ то время, когда онъ дѣлаетъ для нихъ все, они плутуютъ передъ нимъ самымъ наглымъ образомъ”. 13-го грудня Ку ­ ліш писав Волинському: „М. не поладилъ съ Современ ­ никами за статью о Малороссіи и взялъ ее назадъ съ тѣмъ, чтобы или напечатать ее такъ, какъ она написана, или же совсѣмъ не печатать. Послѣдняя мысль получила для него особенную привлекательность потому, что здѣсь являются поползновенія къ изданію Сына Отечества со стороны лю ­ дей близкихъ къ автору, и онъ собирается съ запасомъ, чтобъ было чѣмъ поддержать журналъ” ‘)• Листи Кулішеві, що писав він наприкінці грудня й на початку січня до О. М. Волинського, змальовують нам останні сторінки історії Кулішевого співробітництва в „Со ­ временнику”. Це були довгі, уперті, дріб ’ язкові, прикрі суперечки. Так кінчав не один Куліш. Так кінчала віль ­ шина авторів із співробітників „Современника”: докорами, підозріннями, прикрими розмовами, де особисті догани плуталися з грошовими розрахунками. Листи Кулішеві це тільки відповідні доповнення до таких самих листів инших письменників 50-х — 60-х років. „Что касается до уступчивости М., то это доказываетъ только, что онъ слишкомъ снисходителенъ къ издателямъ *) Кіев. Стар. 1897, XII, ст. 455. ,Куліш-хуторянин 51 Современника. Когда ему говорятъ, что мы, дескать, въ затруднительномъ положеніи, у него отнимается рѣчь, и онъ не знаетъ, что сказать имъ на это: онъ забываетъ о собственномъ положеніи, которое несравненно хуже по ­ ложенія этихъ повѣсъ. Но въ то время, когда онъ дѣлаетъ для нихъ все, они плутуютъ передъ нимъ самымъ наглымъ образомъ. Долго было бы разсказывать всѣ ихъ продѣлки. Довольно съ васъ будетъ знать, что, можетъ быть, начало біографіи не явится въ 1-й книжкѣ, если же явится, то сомнительно, чтобы явилось продолженіе. М. раздраженъ имъ, въ такой степени, что хочетъ потребовать впередъ всѣ деньги и притомъ въ большемъ (немного) количествѣ противъ условія (для круглаго счета). Это еще тайна, ко­ торая обнаружится для Современника на дняхъ. Въ случаѣ разрыва немедленно будетъ приступлено къ отдѣльному изданію; я вызвался держать корректуру” ‘)• Про кінець Современниківської історії розповідає Куліш у листі від 12 січня 1854 р. „Васъ, — пише Куліш О. М. Во ­ линському, — вѣроятно интересуетъ, чѣмъ кончилась пря моего пріятеля съ великими литераторами. Они должны были положить ему на столъ 1003 руб. и тогда только получили рукопись. Не смѣйтесь надъ его мягкосердечіемъ. Тутъ много разныхъ и разныхъ было обстоятельствъ, по которымъ нельзя было иначе дѣйствовать. Писать обо всемъ было бы слишкомъ долго: лучше я Вамъ перескажу на словахъ”. „Опытъ біографіи Н. В. Гоголя” лишивсь був за „Со ­ временникомъ”. I в ХІІ-ій книжці „Современника” р. 1853 в відділі „Современныя замѣтки. Литературныя новости” редакція повідомляла читачів: „Съ особеннымъ удовольствіемъ редакція Современ ­ ника 1 доводитъ до свѣдѣнія своихъ читателей слѣдующее: въ Современникѣ 1 , съ первой книжки на будущій 1854 годъ начнетъ печататься .Опытъ біографіи Н. В. Гоголя 1 . Авторъ этого довольно обширнаго сочиненія успѣлъ собрать нѣсколько десятковъ писемъ покойнаго поэта къ М. А. Ма ­ ксимовичу, къ П. А. Плетневу и другимъ лицамъ. Письма ’ ) ІЬ. ст. -156. ,52 Куліш-хуторянин эти начинаются съ января 1827 года и прерываются только за два мѣсяца до смерти Гоголя, Содержаніе ихъ состав ­ ляютъ большею частью литературныя занятія Гоголя и исто ­ рія ихъ внутренней жизни. Интересъ ихъ увеличивается тою силою и оригинальностію выраженія, которыя и въ частной перепискѣ не покидали геніальнаго художника” ’ ). Тут, розуміється, не місце давати розгляд і оцінку Ку- лішевого твору, іцо повинно бути за предмет окремого спеціяльного нарису, проте варт зазначити ту обставину, іцо поява в „Современникѣ” біографії Гоголя була, як на той час, подією, що певний літературно-громадський сенс мала. Це була доба, що означалася іменем „Гоголівського періоду”. Навколо Гоголевого ймення точилася літера ­ турна боротьба, і „Современникъ” був саме той часопис, що ім ’ я Гоголеве робив своїм гаслом у літературній бо ­ ротьбі. Року 1854-го надруковано Кулішеву розвідку про Гоголя, р. 1855-го почали виходити „Очерки Гоголевскаго періода” Чернишевського. Кулішів Гоголь — не Гоголь Чернишевського, та раніш ніж з ’ явилися „Очерки” остан ­ нього, повинен був з ’ явитися „Опытъ” Кулішів. Цей твір Куліша — то ланка, що межує, з одного боку, з традиціями Плетньовсько-Аксаковськими, та другим своїм боком звя- зується з різночинськими радикалістичними настроями Чернишевського. Твір Куліша являє собою певний пере ­ ходовий момент і перед Кулішем стояла певна дилема: або-ж лишаючись у „Современникѣ”, розірвати свої сто ­ сунки, все, що його звязувало з консервативним табором, або-ж кинути „Современникъ” і заразом розірвати з тим ліво-радикальним рухом, що на чолі його як-раз стояв „Современникъ”. Особисті неприємності й особисті анти ­ патії штовхали Куліша на розрив з „Современникомъ”. Власне кажучи, тільки брак відповідного органу спричи ­ нивсь до того, що Куліш в-осени року 1853-го ще раз удавсь до „Современника”. З вищенаведеного листа від 13-го грудня ми бачимо, що Кулішеві аж надто неприємно було йти в „Современникъ” і що він увесь час мріє про видання такого часопису, на чолі якого стояли-б „люди *) „Современникъ”, 1853. Современныя замѣтки. Литературныя новости. ,Куліш-хуторянин 53 близкіе къ автору”. Він дуже цікавивсь розмовами про видавничі плани Леонтьева й Каткова. В одному з листів до О. М. Бодянського Куліш прохав його: „Увѣдомьте по ­ жалуйста меня объ успѣхѣ журнальнаго предпріятія г. Ле ­ онтьева и его пріятеля. Я отъ всей души желалъ бы видѣть хоть одну путную редакцію на Руси. А то просто курамъ на смѣхъ, что за журналисты” Розрив з редакціею „Современника” і відсутність ин- шого часопису, де він міг-би працювати, як журналіст — за браком службових перспектив, журнальна праця була єдиний засіб, що забезпечував для нього спромогу існу ­ вати в місті — були не останнім аргументом у низці обста ­ вин, котрі приневолили Куліша зробитися хуторянином. Після розриву з „Современникомъ”, зважаючи на те, що його службовій кар ’ єрі Ш-й відділ ставив непереможні пе ­ решкоди, для Куліша не лишалося нічого иншого, як по ­ части осуджувати міське життя й ідеалізувати хутірське. У Куліша не було жадних матеріяльних засобів, щоб ли ­ шитися в місті. Хоч якими рожевими фарбами на-весні й улітку 1853-го року малював Куліш лубенський свій хутір, хоч як він гудив був тоді велике місто, — проте в-осени Петербург захопив його. Як у червні складав він гімни глухим ву ­ личкам Лубень, так тепер він співає славу Петербургові. Вже за декілька день після свого сюди приїзду, від 23-го жовтня, він писав: „Петербургъ произвелъ на меня чрезвы ­ чайно живительное впечатлѣніе, и я не знаю, когда буду въ состояніи оставить его навсегда” * 2 ). Куліш з своею *) Кіев. Стар. 1897, XI, ст. 268. 2 ) У цьому листі виявилися цілком антихуторянські настрої; там у сте ­ повій Україні він — викинутий, зайвий, нікчемний реп ’ ях серед ниви, а тут у місті він діяльна й потрібна людина. У цьому листі вій уважає хутір тільки за дачу, що па ню корисніш їздити, аніж сидіти літо в місті. 1 Ку ­ ліш вираховує, що йому дешевше вийде мандрівка на Вкраїну, ніж перебу ­ вання влітку в Петербурзі. „А кстати сказать Вамъ, – пише Куліш у Мотронівку до Вікт. Мих. Бі ­ лозерського, — что нынѣшній переѣздъ нашъ въ Петербургъ обошелся намъ въ 150 р. сер. СлЬдовательно, я долженъ откладывать ежегодно по ЗОО р. въ особый ящичекъ, если хочу гостить на родинѣ. Но проведя здЬсь лѣто развѣ мы обошлись бы тремястами? Положимъ, что и тамъ нужны кой-какія ,54 Куліш-хуторянин прибільшеною й загостреною вразливістю, що часом пере ­ ходила в важку неврастенічного типу нервозність, з на ­ хилом відокремлюватися од людей, причому він дуже хо- робливо тоді відчував цю свою ізольованість, — згодом, коли становище одмінялося і його праці та допомоги шу ­ кали, у такий час він почував себе бадьорим і піднесеним. „Ажъ духъ радуется, когда видишь, что на что-нибудь таки нуженъ людямъ. А тамъ въ Малороссіи я просто якъ репьяхъ середъ иивы. Но видѣнное и перечувствованное мною не пропадетъ для меня здѣсь и если бы поѣздка въ Малороссію была для насъ вдвое дороже, то все таки стоило бы ѣздить” ‘)• „Очаровательный Петербургъ! Сколько здѣсь для всего находишь времени, какою чудною силою наэлектризованъ здѣсь человѣкъ! Какъ вѣрно исполняются расчеты на воз ­ можное въ нашихъ обстоятельствахъ. Если бы только мнѣ какъ-нибудь поладить съ его климатомъ, то я бы никогда не разстался бы съ нимъ навѣки. Дамы мои сдѣлали слѣдующее весьма справедливое замѣчаніе: что здѣсь трудишься изо всѣхъ силъ и чувствуешь себя совершенно спокойнымъ и довольнымъ; а въ Малороссіи сидишь сложа руки, лѣ ­ нишься сколько душѣ угодно, не заботясь ни о чемъ и часто мучишься или досадою, или скукою, или недоволь ­ ствомъ ни собою, ни людьми” (И. XI. 53. Вікт. Мих. Б-му). Уже В. І. Шенрок звернув увагу на різку зміну відно ­ шень Кулішевих до Петербургу. Так, Шенрок у своїй біо ­ графії писав: „Отношенія Кулиша къ Петербургу и Мало ­ россіи всегда отличались замѣчательной перемѣнчивостью. Такъ, 9 марта 1853 года онъ извѣщалъ Бодянскаго о своемъ намѣреніи переѣхать навсегда въ Малороссію, а 23 октября того же года ему же писалъ, что онъ никогда не будетъ издержки, но онѣ не превзойдутъ 200 р. сер. со всѣми экскурсіями. Все таки это будетъ дешевле того, что стоятъ здѣсь пять лѣтнихъ мѣсяцевъ. А потому, если не будетъ особенныхъ видовъ оставаться в Петербургѣ, я не заре ­ каюсь и въ 1854 году прокатить свой несломаемый фаэтонъ туда и обратно”. Хутір, як дача, і на батьківщині — гість, ці осінні настрої Кулішеві дуже відмінні від літніх, коли він себе малював чужинцем у місті і воро ­ гом міста. ■) К. Ст. 97. XI, ст. 279. ,Куліш-хуторянин 55 въ состояніи оставить Петербургъ” 1 ). Петербург і Україна, столиця й провінція, місто й хутір були для Куліша з того чи иншого погляду, за предмет найзначніших вагань. Ці вагання можна з ’ ясувати тим, що Куліш ніколи точно собі не окреслив і не визначив своєї соціяльної й громадської потрібности. Вагання між Петербургом і лубенським хуто ­ ром виявляли, з одного боку, матеріяльну незабезпеченість Кулішеву, брак у нього певних джерел, що давали-б по ­ стійні кошти для існування, а з другого боку, вони пока ­ зували, що Куліш не знав, як найкраще й найдоцільніше використати свої сили та здібності. Непевне і не раз-у-раз однакове було теє соціяльне оточення, що в ньому обер ­ тавсь Куліш. І до самісінької смерти не з ’ ясував собі Куліш, чи то він столичний журналіст чи дрібний хуторянин. Року 1853-го вперше так склалися матеріяльні й инші Кулішеві обставини, що перед ним руба повстало питання: місто або-ж хутір. Вказуючи на Надію Михайлівну Білозерську, що краще себе почувала на півночі, аніж на Вкраїні, Куліш зазначав: „Есть такія натуры, для которыхъ сѣверный климатъ по ­ лезенъ. Я къ эіимъ-натурамъ не принадлежу. Въ Петер ­ бургѣ меня привлекаютъ къ себѣ только прекрасные люди, которые для меня все равно, что самые близкіе родные, но когда наступитъ весна, я начинаю чувствовать такую тоску, что прекращаю всѣ слои занятія и брожу по го ­ роду, не зная, чѣмъ развлечь себя, чѣмъ замѣнить чистый воздухъ, видъ малороссійской зелени и сельскую ти ­ шину, которая здѣсь и во снѣ не приснится. Но зима здѣсь очаровательна. Нигдѣ нѣтъ такой зимы. Даже въ Москвѣ она не такая веселая, оживленная и увлекательная, какъ здѣсь. Все забываешь среди этого кипѣнія жизни, зара ­ жаешься общимъ одушевленіемъ и кажется, что лучше этого и быть ничего не можетъ (1854, генваря до 30…) “ . У фразі: „Если бъ только мнѣ какъ-нибудь поладить съ его климатомъ, то я бы никогда не разстался съ нимъ на ­ вѣки” — не було, на нашу думку, жадного реального змісту. Ми не віримо, що „географічний чинник” — під- *) К. Ст. 1901, кн. V, стор. 191. ,56 Куліш-хуторянин соння визначав і впливав на той чи инший напрямок Ку- лішевого життя. Річ, розуміється, не в тім. Джерела ху­ торянських змагань Кулішевих полягають зовсім не в по ­ ганому підсонні Петербургу і столичне життя вабило його зовсім не можливістю побачити „прекрасныхъ людей”. Спроба 1852 — 1853 року осісти в Петербурзі, зробив ­ шись журналістом-професіоналом, зробившись, за терміно ­ логією Куліша, „Современникомъ”, показалася невдала. У Куліша не вистарчило ані фізичної, ані моральної, чи нервової, сили; він мовляв, зірвавсь і, коли він на-весні р. 1853 не переміг себе, не приневолив себе перемогти себе, не вважаючи на всі особисті та редакційні неприєм ­ ності, лишитися таки в Петербурзі, то тепер, в-осени 53-го року, було вже пізно думати про те, щоб осісти в столиці назавсіди. Розрив на-весні 53-го року з „Современникомъ” не пошкодив Кулішеві наприкінці того самого року „Біо ­ графію Гоголя” віддати як-раз до „Современника”. Хай огида до Блатенська, що її так рішуче на по ­ чатку р. 1853-го Куліш висловив, згладилася і ослабла після мандрівки на Вкраїну. Проте, все-таки весна 1853-го року була доба надто глибокої й надто гострої кризи, щоб Куліш міг так швидко про ню забути. Цяя криза була ка ­ тастрофічна для Куліша. Могли бути рецидиви, та вони були випадкові й тимчасові. Повного повороту для Куліша вже не було. З надзвичайним болем пережив Куліш крах своїх намірів зробитися петербурзьким журналістом і жити з самісінької тільки журнальної праці. Справді, коли в-осени 53-го року перше вражіння од петербурзького „кипѣнія жизни”, „заразительности общаго одушевленія” і од пер ­ ших зустрічів з петербурзькими знайомими промайнуло, то, як видко з дальших листів Кулішевих, він почав диви­ тися на Петербург, як на місце, куди йому треба приїздити тимчасово для підробітків, а на свій лубенський хутір, як на місце постійного ^вого перебування. Обробляти свій садок він мав у Зарозі… Його мета — хутір, а Петербург тільки засіб. Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним означається певний етап в історії економічних стосунків на ,Куліш-хуторянин 57 Україні. Перед нас дрібно-земельний дрібний поміщик- хуторянин, що шукає заробітків і матеріяльної підтримки в Петербурзі, у місті. Це було типове явище для 40 —50 років і листи Кулішеві 1853 — 1854 рр. досить виразно освіт ­ люють цей момент: місто стає за джерело для капітале, що його поміщики вкладають у свій маєток. До 40-х років помі ­ щики їхали до міста більш для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві, вільні гроші і купу ­ вали, здебільшого, предмети розкоши, те, чого не можна було виробити в умовах натурального господарства у себе, на селі Місто було надбудовою над поміщицьким натураль ­ ним сільським господарством, не так економічним чинником, що втручається в сільське господарство, як адміністра ­ тивним осередком. Не місто керувало господарчим життям, а село. Село було головний економічний чинник. За 40-х, *) Наша характеристика цілком відповідає концепції „міста, що за ­ лежить од позаміської ренти”. Про це Макс Вебер у свойому цікавому нарисі „Місто” каже: „Еще чаще наблюдается единение между большими княжескими или сеньериальными патримониальными хозяйствами, с одной стороны, и рынком, с другой. В таком случае синьериальное или княжеское хозяйство, как один из пунктов соприкосновения города, могло удовлетворять свои потребности… благодаря смежности с городом, выступая там в качестве наиболее плате ­ жеспособного покупателя. Чем больше это происходит, тем сильнее высту ­ пала на первый план рыночная основа города… К типу княжеского города, т. е. такого, жители которого в области возможного для них заработка прямо или косвенно зависят от покупатель ­ ной способности княжеского или других крупных хозяйств, приближаются такие города, в которых возможность заработка местных ремесленников и торговцев зависит преимущественно от покупательной способности других крупных потребителей — капиталистов. По роду происхождения их доходов, эти крупные потребители могут быть весьма различных типов. Они могут быть: 1) чиновниками, имеющими законные или незаконные доходы, или 2) помещиками (сеньерами) и политическими властителями, которые расхо ­ дуют в городе доходы, получаемые или в виде внегородских позе ­ ме л ь н ы х налогов или обусловленные их специально политическим по ­ ложением. В обоих случаях город приближается к типу княжеского города: он базируется на патримониальных и политических доходах, как основе покупательной силы крупных потребите ­ лей (пример: для чиновного города Пекин, для города, живущего земельной рентой — Москва до отмены крепостного права). (Макс Вебер. Город. Перевод В. Н. Попова, под ред Н. И. Кареева. Петроград, „Наука и школа”. 1923, стор. 9- 10). ,58 Куліш-хуторянин а надто за 50-х років становище різко змінюється. Нату ­ ральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потрібує субвенцій, а цих субвенцій дово ­ диться шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як роз ­ вивавсь торговельний капітал ставало тепер економічно міцніше, ніж село. Куліш із своїми спробами господа ­ рювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарювання гроші в місті, дає нам чудовий приклад такої „субвен- ційної” залежносте села од міста. „1854, ген. до ЗО… Мы устроили денежныя свои дѣла довольно удачно, такъ что будетъ чѣмъ хозяйничать въ своемъ хуторѣ. Такъ какъ мы преимущественно за ними ѣ.здили въ Петербургъ, то, почуявши, что въ кошелькѣ довольно копѣйки и не предвидя къ веснѣ значительнаго увеличенія оной, мы рѣшились ѣхать лучше по зимней до ­ рогѣ, нежели дожидаться лѣтней. До тѣхъ поръ мы по ­ жалуй растратимъ часть своей казны, вмѣсто того чтобы ее увеличить, а притомъ и сама лѣтняя дорога гораздо дороже зимней. Кромѣ того, в самое половодье ѣхать опасно или по крайней мѣрѣ затруднительно, а между тѣмъ время посадки деревьевъ и самая лучшая пора весны пройдутъ. Вслѣдствіе всѣхъ сихъ причинъ мы рѣшились устроить поскорѣе все къ отъѣзду и провести остатокъ зимы в Мотроновкѣ — съ тѣмъ, чтобы чуть весна, тотчасъ и въ свой хуторъ, да и приняться за садъ и за постройки. Итакъ мы будемъ къ вамъ, можетъ быть, черезъ недѣлю по полученіи этого письма, много если черезъ двѣ, а че­ резъ три непремѣнно”. 12-го січня 1854-го року Куліш попереджав О. М. Во ­ линського, що незабаром приїде до Москви. „Теперь, — писав Куліш, — чтобы вы думали я дѣлаю? Собираюсь въ дорогу. Надѣюсь выѣхать отсюда 25 января — развѣ какія- нибудь особенныя надобности помѣшаютъ” ’ ). Наприкінці січня, щось коло 29-го, Куліш приїхав до Москви 2 ). їхав він цього року тільки вдвох із дружиною, бо Надія Ми- *) Кіев. Стар. 1897, XII, ст. 455. Мы маємо лист від 30-го січня, писаний з Москви до Мик. Мих. Бі- лозерського в Чернігів: „Мы Ѣдемъ хозяйничать”. „Въ Москвѣ я проживу съ недѣлю да въ Тулі. дня два”. ,Куліш-хуторянин 59 хайлівна лишилася в Петербурзі з Василем Михайловичем, що приїхав тоді саме до Петербургу по дозвіл ПІ-го відділу з Петрозаводського заслання Як і завсіди, так і на цей рік, Куліш збиравсь у Москві зупинитися в Бодянського: „Надѣюсь, — запитував він останнього, — что мы не обре ­ менимъ Васъ своимъ присутствіемъ: если же у Васъ кто- нибудь боленъ, или явилось въ домѣ какое-нибудь осо ­ бенное неудобство, то сдѣлайте одолженіе извѣстите меня. Тогда я остановлюсь у Шевалдышева” 2 ). У Москві Куліш сподівавсь прожити з тиждень з тим, щоб бачити на сцені Щепкина й инших московських акторів 3 ), а потім, днів зо два провести в Тулі у тульського давнішнього, ще з часів заслання, приятеля свого Гусєва ‘). В середині лютого року 1854-го Куліш приїхав у Мот- ронівку, де й прожив лютий та березень. У квітні, — ми не знаємо тільки, коли саме — на початку чи в кінці місяця, — Куліш із дружиною виїхали в свій лубенського повіту хутір. Полювання на горобців, теслярювання, що для нього в Петербурзі через різні справи не вистарчало часу, — ось чим, як і завсіди, як і раніш, заповнював Куліш своє доз ­ вілля вільного мотронівського життя. „О себѣ ничего не могу сказать Вамъ новаго. Хожу каждый день — вмѣсто прогулки — на охоту, но ничего путнаго до сихъ поръ не умертвилъ. Откармливаю только кошекъ воробьями. Много •) „На этотъ разъ насъ будетъ ѣхать всего двое, я да жинка: а На ­ дежда Михайловна и Варвара остаются при Василіѣ Михайловичѣ, который теперь обрѣтается въ Петербургѣ” (ib., ст. 456). а ) 1-е. “ ) „Въ Москвѣ я намѣренъ прожить цѣлую недѣлю, потому что Ѣду домой не къ спѣху и хотѣлось бы видѣть на сценѣ Щепкина и другихъ хорошихъ актеровъ”. 4 ) 1854, січня 30. Москва. Вікт. Мих. Б-му. „Знайте же, что мы уже въ Москвѣ и наслаждаемся ея чудесами, то-есть театромъ и пр. Изъ Москвы намѣрены выѣхать 6-го февраля, слѣдовательно дома по всей вѣроятности, будемъ не позже 12-го, а можетъ быть и раньше. Впрочемъ пускай добрая маменька не приказываетъ оставлять каждый день ужинать, чтобы дѣти, пріѣхавши ночью, не повмирали, не дай Боже, съ голоду до свѣта. Весьма быть можетъ, что мы проживемъ въ Москвѣ больше, нежели предпола ­ гаемъ, а если застанемъ Гусева дома, то и тамъ порядочно загаємся. С.казано: чого хапацця”. ,60 Куліш-хуторянин читаю — и это меня радуетъ потому, что въ Петербургѣ я рѣшительно не могъ ничего читать. Столярная работа составляетъ дополненіе къ охотѣ и очень кстати даетъ отдыхъ моему зрѣнію… Не выѣзжаю никуда. Былъ только у Боголюбцовыхъ, а у Н. Д. не былъ. Сегодня въ Мотро ­ новкѣ была ассамблея, которую почтилъ своимъ присут ­ ствіемъ и И. Д. Онъ показывалъ мнѣ письмо Г[оголя] о стихотвореніи Гулака-Артемовскаго. Я думаю, то, что написано въ этомъ письмѣ, Вы слышали изустно” (марта 16, 1854 г. Борзна. Мик. Мих. Б-му). „Я все читаю и читаю на иностранныхъ языкахъ. Очень много завелось у меня книгъ нечитанныхъ. Въ ПБ. я ничего не успѣваю дѣлать для себя, а все только для другихъ… Н. Д., бывши на ассам ­ блеѣ, обѣщалъ пріѣхать ко мнѣ какимъ нибудь днемъ, но до сихъ поръ нѣтъ. Пенялъ слегка, что я ужъ мѣсяцъ, какъ былъ у него, а это такой промежутокъ времени, что я могъ бы съѣздить въ Петербургъ и возвратиться… — Сдѣлалъ я для Саши шкатулку изъ краснаго дерева, ко­ торое оставалось еще отъ тульскихъ работъ. Жалко, что Вы безруки: механическіе труды заостряютъ аппетиты къ умственнымъ, и тотъ еще не вполнѣ человѣкъ, кто годится только для грамотнаго общества. Надобно умѣть что- нибудь такое, что было бы интересно для самого темнаго люду. Вообразите, напр., что Вы очутились между наро ­ домъ, которому нѣтъ никакой надобности до Вашихъ свѣ ­ дѣній. Чѣмъ Вы купите у него независимость положенія? Вы поневолѣ будете тунеядцемъ, а я не буду” (Марта 22, 1854. Мотронівка Мик. Мих. Б-му). На ці міркування в дусі англійської педагогіки про вагу фізичної праці звернув увагу свого часу вже В. І. Шен- рок. Та що була фізична праця для Куліша, це видко з фрази: „Столярная работа составляетъ дополненіе къ охотѣ “ . В умовах кабінетного сидячого гемороїдального життя фізична праця мала для Куліша тільки гігієнічне значіння: так само, як і шведська гімнастика та полювання на горобців для одгодованої кішки. Як ми зазначили вище, Куліш з дружиною в квітні ’ ) *) Ми маємо лист від 3-го квітня до О. М. Волинського, писаний ще з Мотронівки: „Послѣ праздника недѣли черезъ двѣ собираюсь удалиться ,Куліш-хуторянин 61 поїхали на хутір Заріг, щоб розпочати будувати собі хату. Стара Білозерська, мати Кулішевої, в листі від 14-го травня 1854-го р., запитувала: „Я васъ, мои милые дѣти, цѣлую и желаю скорѣе видѣть отчего вы кнамъ непишите мы очень интересуемся знать начали ли вы домъ строить, до свиданья васъ любяща мать М. Бѣлозерская”. З квітня почалося те хутірське життя, що про нього, як про ідилію Теокрітову, так давно мріяв Куліш. У них четверо поросят, з десяток курей, пара коней, дві корові. 1854 червня 25 Олександра Мих. писала з ху ­ тора Заріг до Надії Мих. в Петербург: „Вещи наши при ­ везли изъ Мотроновки. Мама намъ прислала еще одну корову съ теленкомъ, очень хорошенькую, лучшую чѣмъ первую и прислала намъ всякой всячины”. Ол. Мих. в за ­ хопленні од свого господарства: „Сколько у нас вишень, какія сливки, чудо”. „Оксана готовитъ людямъ и намъ: смотритъ за 4-мя поросятами и 8-мю курми и доитъ двѣ коровы и печетъ хлѣбъ”. Листи Ол. Мих. переповнено господарчими подроби ­ цями: „Мы были уже на косовиці и тамъ ужинали и смот ­ рѣли какъ косари косили и ужинали… Степь мы отдали косить съ третьей копы, потому что трава не хороша”. Вона дуже вдоволена з своїх городніх успіхів: „У бабушки [їх сусідка — мати Симонова-Номиса] огурчики только что начали цвѣсти, а я ужъ въ холодецъ употребляю и ей послала нѣсколько”. Як Куліш входив у хутірське життя, про це ми довіду ­ ємося з листу його дружини 1-го червня. Не може нічого бути більш контрастного, як листи Кулішеві про хутір Заріг, що їх він писав улітку минулого року, й листи дру ­ жини з описами того, у віщо обернулося це життя влітку 1854-го року. Поки Куліш малював собі життя на хуторі, въ степи… ПріЬзжайте попоисты хочь галу шокъ пидъ чистымъ небомъ: бо на хату ше може не зберемось до того часу. А писать до мене у степъ треба на имя моего прикащика: Унтер-офицеру Василію Марковичу Ци- беику для передачи П. А. К. Въ Лубны Полтавской губерніи, а оттуда въ хуторъ Заросъ”. В кінці листа Куліш додав: „Не осудите за небрежность моего письма, я все работаю рубанками, такъ, право, перо какъ-то не по ­ винуется” (К. Ст. 1897. XII, ст. 456 — 457). ,62 Куліш-хуторянин як поет і письменник, він міг утворювати в уяві своїй ідилію, та скоро йому довелося торкнутися суворої дійс ­ носте, життьової прози, одразу одкрилася вся недосвід ­ ченість і нездібність Кулішева до господарювання. Він був хуторянин у редакції „Современника”, серед літера ­ торів і літератор в умовах хуторянської дійсносте. Лист Ол. Мих. з надзвичайною повністю й яскравістю дрібних подробиць змальовує картину невдалих спроб Куліша увійти в ролю пана, поміщика, власника кріпацьких душ. Хуторна ідилія зникає й починається хуторна гістерика, починається нісенітниця спірок і суперечок між господа ­ рями й кріпаками. Олександра Михайлівна скаржиться на неслухняність, на розпусту своїх людей, на їхню невдячність і вперте небажання зрозуміти всі панські про них піклування. Вона впевнена, що та глибока ворожість, що одразу так різко відчулася на хуторі між ними й кріпаками, розвинулася від того, що їх людям „досадно, что имъ не на что жало ­ ваться”. На її думку, всеньке невдоволення селян — це, з од ­ ного боку, не що инше, як примха, а, з другого, свідоцтво їх глибокої моральної зіпсованосте. Тільки цим, на її думку, можна з ’ ясувати, чом вони не спроможуться оцінити, як їх добре у Кулішів одягають, узувають, як усе гаразд і, особливо, як їх гарно годують. Гарна їжа — це найвищий аргумент, що свідчить проти людей за їх витребеньки й розпусту. „Борщемъ съ видчиной, кашей до молока и огромными варениками съ вишнями и поддѣльной сме ­ таной”, що були одного разу в свято на обід, вона хоче аргументувати всю невдячність і дикунство мужиків. „Чого більше?” — запитує, не розуміючи, Кулішева. Загострені стосунки стають ще гостріші, відколи в госпо ­ дарчі справи почала втручатися Ол. Мих. з своїми порадами, скаргами на неслухняність бабів і проханням покарати їх. Не вважаючи на ї’ї сувору заборону, баби таки ходили на річку. Чоловік, за лановим розказом, на дворі в присутності инших „людей” стьобає лозиною свою вагітну жінку. Коли після такої екзекуції цей кріпак утік, Ол. М. одібрала од його дружини скриню. І коли в жінки через певен час знай- ,Куліш-хуторянин 63 шлася дитина, Ол. Мих. відмовила дати їй щось більш, опріч найпотрібнішого, з білизни. Та краще подамо цього листа. 1854 года, іюня 1-го Баивщина. „Описаніе свойства степной жизни. Милый дорогой мой Надунашь, ну выслушайте жъ и мое житье бытье. 28-го числа С[еменъ] твой отправился путешествовать взявши съ собой 2 пары сапоговъ, башмаки, двѣ свитки и армякъ. Полтора дня пробылъ въ дорогѣ, продавалъ сапоги, но никто не купилъ. Всѣ люди наши знали объ этомъ, но единодушно рѣшились молчать. Теперь же онъ направилъ стопы свои въ Мотроновку, а [видерто] быть въ Кіевъ или на Донъ, какъ онъ здѣсь хвалился. Онъ ушелъ днемъ. Слѣд. всѣмъ было извѣстно, и видно какъ онъ навьючи ­ валъ себя, но всѣ мол[чали]. Давно у нихъ было предпо ­ ложеніе бѣжать (но что ихъ удерживало и еще до сихъ поръ удерживаетъ двухъ небѣжавшихъ, я не знаю). Мик. просилъ твоего С. взять съ собою, но тотъ вѣроятно отка ­ зался. Мик. говоритъ, что еслибъ онъ зналъ дорогу въ Мотр., то бѣжалъ бы. Замѣть, что этотъ мальчикъ гово ­ ритъ совсѣмъ не сочувствуя своимъ словамъ, а только потому, чтобы понравиться Сенк. Усти и жонкамъ, кото ­ рыя его за это похваливаютъ. П. А. купилъ еще одну лошадь и на возвратномъ пути замѣтилъ, что твой С. не туда везетъ; показываетъ ему П. А., тотъ сомнѣвается. П. А. говоритъ: поѣзжай къ пастухамъ и спроси точно ли такъ какъ я говорю, пастухи подтвердили, что такъ; но С. еще все таки продолжаетъ толковать, что нѣтъ таки и то дорога на Зарогъ, хотя пастухи говорили, что то въ противную сторону. П. А. го ­ воритъ: да молчи дуракъ и далъ ему подзатыльникъ. Тогда С. обращается къ П. А. и говоритъ, що изъ сього буде, що вы за всяку малость бьете (П. А-чу было давно извѣстно, что они между собою сговариваются утикать какъ только П. А. за что нибудь ихъ побьетъ, и они всячески старались его до этого довести). Тогда П. А. хо ­ рошенько выдралъ его за чубъ и кулакомъ побивъ поспини ,(і! Куліш-хуторянин (хотя тотъ былъ въ свиткѣ и армякѣ). Пріѣзжаетъ домой все хорошо. Я, что-то разсказую на дворѣ. С. твой даже очень мило улыбался. Между тѣмъ П. А. говоритъ мнѣ какъ С. нагрубилъ: я говорю что это происходитъ отъ баловства, что за прежнія дерзости ты его никогда не на ­ казалъ. По крайней мѣрѣ накажи его супругу, которая въ продолженіи двухъ мѣсяцевъ] не спросила у меня ни одного разу позволенія идти на рѣчку, не смотря на мои строжайшія ей приказанія. И такъ въ присутствіи всѣхъ С. мой далъ ей 6 или 7 ударовъ лозиной по плечамъ. Въ это время С. (твой) утикъ, лошадей Мик. распрегъ и по ­ ставилъ на конюшню. Утро [видерте] стоя: П. А. говоритъ какъ ты смѣлъ уйти вчера неисполнивши своей обязан ­ ности. Я чимерку ходивъ у ту хату скидать (но неправда даже не приходилъ ужинать). П. А. за это я тебя сегодня высѣку чтобы ты помнилъ, что лошади въ упряжкѣ не но ­ чуютъ. Черезъ полчаса С. не стало. А Ан. всю ночь бѣгала по сосѣдямъ худобу свою прятала. Мы взяли отъ нее скрыню почти пустую”. Підо впливом хутірського життя прокидається класове ворогування, соціяльний антагонізм відчувається надто гостро, де-далі більшає обопільна ненависть. „Воры, грубіяны, утикачи”, — ось назви для селян Ол. М. Вона не зважується будь-кого лишити коло себе: „Мы пикою изъ этихъ людей не можемъ при себѣ оставить”. „Нѣтъ ни одной вѣрной души “ . Одна Ганна — „это цѣлый адъ”. Провадяться розмови про „грубіянство 11 , про „баловство”, причин цього „баловства 11 шукають у попередній „снисхо ­ дительности 11 Кулішевій, в безкарності попередніх „дер ­ зостей 11 . Ол. Мих. тієї думки, що їхні люди всяково сил ­ кувалися довести П. О. до того, щоб він їх побив. Щоб припинити крадіжки, „баловство и грубіянство 11 , запрова ­ дити в хуторі спокій і налагодити хутірське життя, є один спосіб: бити… Все погано через те, що „ихъ еще не по- высѣкали”. „И еще до сихъ поръ за прежди… всѣ воров ­ ства мы никого не наказывали 11 . Джерело лиха, вина всьому — їхній прикажчик, Вас. Мих. Цибенко, одставний унтер-офіцер. Він „развратилъ людей 11 . „Цыбенко много зла намъ сдѣлалъ”, скаржиться Кулішева ,’ Куліш-хуторянин 65 (I. VI. 54). „Все зло отъ Цыбенко, — повторює вона, — онъ развратилъ нашихъ людей. Никто ни въ чемъ не оказалъ повиновенія” (25. VII. 54). „Удивительно какъ этотъ Василь М. развратилъ нашихъ людей. У нихъ нѣтъ другаго разговора какъ о насъ,о на ­ шихъ правилахъ; имъ досадно, что имъ не на что жало ­ ваться, одѣты, обуты, все очень хорошо, накормлены пре ­ красно: дѣти живутъ съ нами и ѣдятъ можно сказать, то что и мы. Каждое воскресеніе въ продолже [видерто] хъ мѣсяцевъ съ лишнимъ мужики получаютъ порюмкѣ водки и на обѣдъ три стравы борщъ, галушки и пшонная каша до молока, а четвертая страва на завтракъ кулишъ съ са ­ ломъ, въ Петровку каждый день тарань варили, а на роз ­ говины на обѣдъ Борщъ съ видчиной, каша до молока и огромные вареники съ вишнями и поддѣльной сметаной, на мужика по 3 ф. хлѣба на жінку по 2*/ а ф- Чего больше?.. Но извѣстно, что когда лошадямъ даютъ много овса, то они брикают така 5 и наши люди. Воры, грубіяны и ути- качи “ (I. VI. 54). Та найбільше обурилася Кулішева на те, що про них говорили люди. Вона ніяк не може примиритися з тим, як кріпаки важаться казати про них щось погане, ставляться недоброзичливо до своїх панів. Її обурює, що „они такъ привыкли говорить о насъ плохое, что даже не вникаютъ въ смыслъ”. Замість удячности гудять. А гудять тільки „потому, что ихъ еще не повысѣкали”. „Что тутъ дѣлается трудно разсказать. А что касается пустяковъ на прим, наперстокъ мой серебрянный со стола пропалъ, ножъ кусками повыламывали, корову днемъ при ­ пустить до теленка и намъ молока капли не остается, это все ничего не значитъ; посуда какую П. А. накупилъ переколочена. Вездѣ осуждать поносить насъ это обратилось въ при ­ вычку. Одна женщ. принесла курицу продавать, да уви- дЬвши меня утикать: чего ты? да принесла курицу прода­ вать да и боюсь: чого? тутъ кажуть таки паны живуть, що все быоця, а это все для того роспустили слухъ чтобъ оправдать свое бѣгство. Ан. это цѣлый адъ. Какъ худобки не стало поскромнѣла. На мнѣ кажется рубца не осталось Куліш у п ’ ядесяті роки. 5 ,66 Куліш-хуторянин чтобъ она вмѣстѣ съ Устей или Оке. не осмѣяла. Нѣтъ ни одной вѣрной души. П. А. для спокойствія Оке. велѣлъ прежде дѣтей укладывать спать; а потомъ доить коровъ; а то только, что начнетъ доить, а тутъ дѣти спать ѣсть хотятъ, а она уже не окончивши дѣла не можетъ пойти къ нимъ. Такъ она вмѣсто благодарности вышла на огородъ да пе ­ редъ всѣми. И дѣтей клади спать і коровы доіть, і дітей клады і доіть, клады і доіть. Они так привыкли говорить все худое опасъ (потому что ихъ еще не повысѣкали) что даже не вникаютъ въ смыслъ, а каждая и каждый (видерте слово: говоритъ] онас не думая. У другихъ господъ осуждаютъ пищу одежду, а у насъ, разбираютъ наши достатки происхожденіе, и дурное управленіе. От ­ чего въ голову и приходятъ такія мысли какъ утикать” (I. VI. 54), Життя на хуторі стає все напруженіше. Взаємовідно ­ сини між Кулішами та їхніми кріпаками виливаються в форму дріб ’ язкових сутичок, не менш дріб ’ язкових репресій. У центрі цих репресій — Ганна, Семенова дружина, що її чо ­ ловік, як побив його пан, утік з хутора до Мотронівки. „Ан. какъ я отобрала скрыню сдѣлалась проворнѣе. А какъ скоро она, то и всѣ. Она всѣхъ взяла въ руки, что она скажетъ, то свято; всѣ ей угождаютъ для того, что боятся чтобы она ихъ не выдала плутней” (1. VI. 54). „Аннушка не терпитъ моихъ замѣчаній и (за очно) постоянно трунитъ на до мной. Если я ей что нибудь скажу (она своими дѣлами и поход ­ кой напоминаетъ Тетяну Кардашивну) она мнѣ въ отвѣтъ „моя барыня всегда была мною довольна, я всегда умѣла ей угодить, а вамъ я не знаю какъ”. Я однажды по пробо ­ вала дать ей помыть бѣлье, она цѣлый день провозилась, и помыла такъ, что ни я ни П. А. не надѣвали, а отдали перемыть Усти. У меня некому мыть бѣлья… Ан. мы никакъ не наказываемъ, а ждемъ твоего пріѣзда. Жела ­ тельно бы чтобы ты не позволила ей цѣловать твою руку, а чтобы она была навсегда подальше, мы при тебѣ оста ­ вимъ Варку для услугъ” (25. VI. 54). „У Аннушки сынъ Трофимъ, я ей изъ скрыни кромѣ необходимаго ничего не дала. Уже мѣсяцъ какъ твоего Сем. нѣтъ. Какъ по ­ ступить съ Ан. добромъ? хотя оно еще не все у меня. ,Куліш-хуторянин 67 Вообрази, что дерзостная Ан. послЬ всѣхъ мерзостей ея и супруга ея’просила меня къ себѣ кумой; но я даже до сихъ поръ не была у ея хаты; бабу велѣла позвать и по ­ сылаю ей молока и другихъ сластей, для подкрѣпленія силъ. Она и ребенокъ впрочемъ здоровы 11 (25. ѴП. 54) ’ ). ’ ) В листі без дати Ол. Мих. пише: „Аннушку я всегда стараюсь уда ­ лять отъ себя, она постоянно копаетъ, садить табакъ, или хоть перья де ­ ретъ; ио не бываетъ моей горничной. Много объ ней гадкого знаемъ, да писать не хочется, утомительно”. Закінчуючи анекдотично-трагічного листа від 1-го червня р. 1854-го Олекс. Мих. резюмує: „Вотъ тебѣ свойство степной жизни 11 . Чимало треба було прожити й пережити, щоб від Ки- рило-Методіівського р. 1846-го перейти до Лубенського хутірного року 1854-го. Листи Ол. Мих. в усій своїй на ­ ївній, иноді безграмотній непретенсійності розгортають пе ­ ред нами повну картину Кулішевого господарювання. Хоч це тільки її характеристика „воры, грубіяны и утикачи”, хоч це її ідеологія „вареників та борщу”, хоч це тільки її, певне, думки, наче-б кріпаків наперед треба всіх пере ­ сікти, проте все це дає нам спромогу казати про тую об- станову, що утворилася була навколо Куліша, коли він здійснив свою мрію зробитися хуторянином. Помалу вихо ­ вувавсь і зростав класовий антагонізм, що повставав з без ­ глуздих і диких дрібниць: з крадіжки наперстка, з випи ­ того квасу, з недогляду за коровою, з суперечки про дорогу, з осудливих розмов про пані, з сварки дружини з покоївкою. Зненависть доходить до останньої межі. Вона доходить так далеко, що „люди” Кулішів почали ро­ бити спробу підпалити своїх панів. 1854 года 25 іюля а черезъ день и 27. Второе посланіе о свойствѣ степного воздуха. Милый мой дорогой Надунь безцѣнный другъ мой! здо- ровеньки-ли Вы? Мы очень давно отъ Васъ не получаемъ писемъ, да некого и посылать за ними. Мы живемъ среди разбойниковъ. Устя обокрала насъ и утикла днемъ съ огромнымъ грузомъ съ общаго согласія нашихъ людей. Спроси у Варки, что это значитъ, что она мнѣ никогда ,68 Куліш-хуторянин несказала, что Устя самая отвратительная неблагодарная дѣвка и первая въ мірѣ воровка? Она съ нею въ одной хатѣ жила три года… Варка покрывала такую злодѣйку, которая все брала, что ей попадалось подъ руку и кото ­ рая въ Петербургѣ сахаръ (который я къ чаю кусокъ да ­ вала) бросала въ помойницу съ пренебреженіемъ потому что я ей давала мало. Устя три года упражнялась въ осу ­ жденіи насъ и воровствѣ и Варка ни одной жалобы ни одного слова честно ли это? Какое злодѣйство и неблаго ­ дарность со стороны Варки!!. Она мнѣ дастъ отвѣтъ за Устю, ея первый долгъ былъ сказать мнѣ, что это за дрянь. Еще Устя прежде всего этого запалила ту хату, которую и Аннушка палила впрочемъ неумышленно — ее наказали; но она ушла черезъ два дня послѣ наказанія; а собира ­ лась въ дорогу больше мѣсяца. Сахаръ крала и здѣсь по ночамъ. Кормила все село. Сахаръ до того ѣла, что ночью вставши съ хлѣбомъ ѣла; матери и всему миру давала; крупичату муку и галушечки варила, вареники, вишни, конфекты наконецъ худобы столько съ собой набрала и воротничковъ и всего, всего; что ей необходимо будетъ нанимать подводу. Все ей покровительствовала Ан. Оке. и Семенъ. Она столько накрала всего и набрехала вездѣ на меня, что трудно описать, такъ она при надзорѣ Варки привыкла красть, что если я поставлю стаканъ квасу и отворочусь, то она хлыснетъ; а при глазахъ П. А. кар ­ маны сах. понабивала”. Цього листа Ол. Мих. кінчає Истерикою. Її хвилює контраст межи тим, що є тут на хуторі, й тим, що було там, у Петербурзі. Тут „неблагодарный и совершенно испорченный народъ”, а там — і на думку спадають любі спомини про столичне життя, музику, віолончель, Caprisi ’ ), французьку мову якоїсь Pachette… Контраст надто різкий, і нерви Ол. Мих. не витримують… „Всѣ собираются утикать. Когда были жнива и косо ­ вица, то и жонкамъ давали водку не только мужикамъ» ’ ) На берегах листа 25-го червня р. 1851-го Кулішева дописує: „Кла ­ няйся и Маркевичу La capricieux съ головы у меня не выходитъ. Какъ бы хотѣлось иногда въ прошлое улетѣть”. ,Куліш-хуторянин 69 каждый день, это неблагодарный и совершенно испорчен ­ ный народъ. Какъ вспомню о Петербургѣ, сердце болитъ. Caprisi еще съ головы не выходятъ и нѣкоторые пассажи изъ твоихъ пьесъ. А когда П. А. прочиталъ нѣчто по франц, съ такимъ выраженіемъ и тономъ какъ Pachette, то право у меня во всемъ тѣлѣ судорги сдѣлались (безъ преуве ­ личенія). Ахъ…” Ну, а як Куліш поставивсь до цихъ „свойствъ степной жизни”, як він почував себе в ролі „малороссійскаго панка”, коли йому, після розриву з петербурзьким „Сов ­ ременникомъ” і крахом намірів зробитися професіоналом- журналістом, довелося зійти „въ мелочь самой ничтожной панской жизни”, заглибитися в „дрязги деревенщины”? Куліш почуває, що він чужий цьому життю, соціяль- ним умовам життя панської верстви. Йому властиве по ­ чуття відокремлености од середовища, хоч через зов ­ нішні економічні обставини він мусить іти лінією визиску, до чого він инакше як з огидою не може ставитися. В ролі дрібного поміщика, ставши хуторянином, він не він, він не знає себе як себе. Перехід до господарювання на хуторі Куліш освідомлює, як відмовлення од себе, од своєї особи, як момент самозаперечення. „Меня мѣсяца два не было на свѣтѣ, былъ только человѣкъ, носившій мое имя. Но этому человѣку были чужды всѣ мои привычки и стремленія” ‘)• Щоб перейти до господарювання, засвоїти всі способи господарювати на хуторі за допомогою крі ­ пацької робочої сили, вести дрібне кріпацьке господарство, йому, колишньому кирило-методіївцеві, довелося відмови ­ тися од усіх попередніх, вироблених довгими роками життя по великих університетських містах, звичок і змагань. Він дуже добре бачить ту одміну, що помалу утворюється між ним — хуторянином і мешканцем великого міста, професо ­ ром і літератом О. М. Бодянським. 2-го липня р. 1854-го він пише останньому: „Ого, какой прорѣхъ въ нашей корреспонденціи. Но видно такъ оно и слѣдуетъ. Между малороссійскимъ панкомъ и профессоромъ университета какая можетъ быть переписка. А я въ послѣднее время *) Кіев. Стар. 1897, XII, ст. 458. ,70 Куліш-хуторянин погрузился по шею въ мелочь самой ничтожной панской жизни”. Проте, зазначаючи цю різницю, він підкреслює неможливість для себе бути хуторянином і панком. Він почуває глибоку огиду до цього життя. Панське життя — дріб ’ язкове й нікчемне. Він може порівняти його тільки до помийниці, а себе ’ до людини, що її кинули в цю яму з помиями. „Франтъ, окунутый въ помойную яму, вышелъ бы оттуда съ болѣе веселой физіономіей, нежели съ ка ­ кой Вашъ покорнѣйшій слуга пишетъ къ вамъ сіе посланіе”. Коли Куліш пише про „мерзость мелкопомѣстнаго хо ­ зяйства въ глухой степи”, то тут ми маемо настрої лю ­ дини, що через незалежні од неї обставини попала в коло чужих і неприємних для неї соціяльних взаємвідносин. Куліш, очевидячки, не до кінця „панок”, не цілком „дріб ­ ний господар”. Не тут полягає „справа його життя”, мета його змагань. Він рішає плюнути на все і вдатися до своєї звичайної літературної праці. „Наконецъ, деревенскія мерзости мелкопомѣстнаго хозяйства въ глухой степи дошли до послѣдней крайности; я плюнулъ на все и обратился къ своимъ обычнымъ занятіямъ. Теперь уже ничто не вовлечетъ меня въ дрязги деревенщины; я откуплюсь отъ нихъ жалованіемъ прикащику и позволю ему украсть у меня даже платокъ изъ кармана — только такъ, чтобы я этого не замѣтилъ. Самъ же обращу свои мысли на дѣло жизни, какъ говаривалъ землякъ нашъ Гоголь”. Та тут треба зазначити, що Куліш не розриває з своїм хуторянством. Обертається він до звичайної літературної праці, лишаючись хуторянином. Він одмбвляється тільки від прикрих дрібниць безпосереднього керування, дору ­ чаючи провадити господарство свойому прикажчикові. Для Куліша ясно, що матеріяльною його базою повинно й на ­ далі лишитися „мелкопомѣстное хозяйство въ глухой степи”, на цій базі дрібноземельного хутірського степо ­ вого господарства ґрунтується для нього спромога пра ­ цювати літературно. Хуторянство стає за неминуче пот ­ рібну економічну підвалину його „дѣла жизни”. Ми не знаємо достотно, скільки часу був за прикаж­ чика у Кулішів Василь Маркович, що його за злого генія їхнього хутірського господарства мала Ол. Мих., проте ,Куліш-хуторянин 71 в одному з листів, — на жаль, на цьому листі не зазначено дати, — ми знаходимо подробиці, як цього Василя Марко ­ вича було звільнено. „Между вчерашнимъ и сегодняшнимъ днемъ, — пише Куліш, — произошло важное событіе. Василь Марковичъ объявилъ мнѣ, что такъ какъ я на него ,все сер ­ жусь’ (я сдѣлалъ ему легкое замѣчаніе за покупку муки, а впрочемъ обходился очень учтиво), то лучше бы разсчитать его. Я сейчасъ его отпустилъ, потому что онъ туповатый человѣкъ и плохой хозяинъ. Онъ, вѣрно, предвидѣлъ, что ему со мною не ужиться (такъ какъ я до всего добираюсь) и поспѣшилъ ретироваться. Находится другой хозяинъ, котораго бабушка [сусідка Кулішева] очень рекомендуетъ”. ,РОЗДІЛ III. Зима 1854 — 1855 р. Перебування Куліша в Абрамцеві. Праця над Гоголем. В. С. Аксакова про Куліша. На осінь року 1854-го після невдалих спроб господа ­ рювати на хуторі 1 ) Куліш з Баївщини переїхав до Мотро- нівки, щоб тут з місяць попрацювати над Гоголем, закін ­ чити обробку матеріялів, які останніми часами пощастило йому призбирати, а потім, трохи згодом, у грудні чи що, зимовою, санною вже дорогою поїхати в Москву до Акса- кових. С. Т. Аксаков обіцяв дати Кулішеві все те, що було в нього про Гоголя. „Матеріалы, собранные мною въ Яновщинѣ и получен ­ ные изъ Петербурга и Москвы здѣсь такъ объемисты, что если я не посижу на мѣстѣ за работой цѣлаго мѣсяца, то у меня не будетъ въ эту зиму сдѣлано дѣло 2 ). Я не выѣду уже никуда до выѣзда въ Москву — по санной дорогѣ” 3 ) (Мотронівка 5-го жовтня). ‘) Своє вражіння од літа, коли він робив спробу господарювати, Куліш влучно висловив у фразі: „О своихъ путешествіяхъ трудно разсказать… Мнѣ некогда. Я мало сдѣлалъ дѣла: все хозяйничаю, и по этой части тоже мало сдѣлалъ” (Лист до М. М. Білозерського, 24-го жовтня з Мотронівки). 2 ) Шеирокъ. К. Ст. 1901, LXX11I, кн. 5, ст. 206. “ ) 12-го листопада (1851) він писав до Бодянського з Мотронівки до Москви: „Если не отправили Вы ко мнѣ полученныхъ изъ Лубенъ посылокъ, то прошу Васъ адресовать ихъ къ С. Т. Аксакову, къ которому я скоро надѣюсь выѣхать. Снѣгъ уже выпалъ на мерзлую землю, по еще маленькій, а лишь только выпадетъ большой, тотчасъ мы въ сани да въ дорогу” К. Ст. 1897, кн. XII, ст. 458. Роки 1854 — 6 віддано переважно праці над Гоголевим життєписом, етнографії, археології й історії. Куліш запро ­ хує до Мотронівки Л. Жемчужнікова послухати пісень, змалювати акварелею старовинні кунтуші, що перехову- ,Зима 1854 — 1855 р. 73 валися у Мик. Дан. Білозерського ’ )• Обіцяє так само по ­ слати коні по сліпого кобзаря Андрія Шута з с. Олександ ­ рівни, що його Куліш так чуло й виразно описав у „За ­ пискахъ о Южной Руси “ * 2 ). *) „Пріѣзжайте послушать нашихъ пѣсень и поработать у насъ. Здѣсь мы имѣемт, но флигелѣ три собственно намъ принадлежащія свѣтлыя ком ­ наты; Вамъ будетъ хорошо. Я пошлю Ригельмановскую бричку, въ которой я пріѣхалъ (опрокинувшись между прочимъ на одной плотинѣ ногою совер ­ шенно удачно) за Андреемъ Шутомъ и его меценатомъ священникомъ, и мы славно здѣсь проведемъ дня три-четыре; а тамъ Вы опять можете воро ­ титься въ Седневъ, если не предпочтете остаться здѣсь для окончанія Вашей картины. Впрочемъ, какъ Вамъ съ нею возиться въ дорогѣ? Лучше пріѣз ­ жайте съ акварелью. У нашего родственника хранятся старинные парчевые кунтуши;, вы ихъ нарисуете, придѣвъ на хорошую натурщицу, которую можно Вамъ доставить” (Л. Жемчужнікову, Мотронівка 5 жовтня). 2 ) Записки о Южной Руси, т. I, СПБ 1856, ст. 43 — 51, 63 — 65. 3 ) Як людині свого часу, 50-х років, Кулішеві дуже подобалося нав ­ чати, моралізувати, планувати життя, давати поради, то-що. Він певен був, що завсіди зуміє як-найкраще зформулувати потреби, зазначити найкращий шлях у житті. Він ніколи не сумнівався в бездоганності своїх порад і зав ­ сіди намагався високо тримати свій престиж мудрого ментора Свідомість себе, як метра, була широко розвинена в Куліша й він поводився, як метр і ментор, не тільки проти осіб, звязаних з них родинними звязками, але й осіб сторонніх. Він навчав як Шевченка, так і Галагана. Він не знав обме ­ жень для осіб, що їх обирав за предмет свого менторства та нотацій. Мик. Мих. Білозерському він писав: „Вашимъ успѣхамъ по службѣ я отъ души радуюсь и желаю Вамъ по ­ больше получать денегъ, но не тратить ихъ на такіе пустяки, какъ Ukraina і Zaporoze. Собирайте рукописи, образуйте хорошаго писца, которому пла­ тите щедро и списывайте разныя старинныя и новыя рѣдкія вещи въ однообразномъ форматѣ, на бѣлой бумагѣ, чтобы со временемъ переписать. Это будетъ драгоцѣнная библіотека. Составляйте себѣ библіотеку по строго обдуманному плану, чтобы не заводить пустыхъ книгъ; изыскивайте деше ­ выя средства къ пріобрѣтенію оныхъ* (24 — X — 54). Надаючи особливого значіння історичним студіям, вивченню старовини, Куліш радить Мик. Мих. Білозерському збирати рукописи, переписувати й колекціонувати рідкі архівні пам ’ ятки. Лист до Мик. Мих. Білозерського цікавий не тільки тим, що тут виявився такий типовий для Куліша нахил давати поради, накреслювати план діяльносте, але й тим, що саме археографічні інтереси й студії Куліш висовує наперед, як річ особливо для даного часу важливу й потрібну 3 ). ,74 имя 1854 — 1855 р. Куліш завсіди був охочий давати поради, у нього була завсіди для себе й для приятелів безліч найкращих пропо ­ зицій, він багато за що брався, але часто розпочата справа в нього не лагодилася й він з великими труднощами під ­ шукував собі якийся, хоча приблизний вихід. Так року 1854-го треба було знайти якийся вихід після господарчого краху „хутірської мрії “ . Невдале господарювання на хуторі з одного боку, брак журналістських заробітків з другого спричинилися до того, що Куліш опинивсь у становищі повної невлаштованости й матеріяльної незабезпечености. Яку скруту переживали тоді Куліші, можна бачити з листа Олександри Михайлівни: їй нема де приткнутися, нема де жити, де дітися. Під цей час вони люди без свого кутка, без постійної осілости, без сталого пристановища. Для самого Куліша найближчий час накреслювався так: перебути в Мотронівці, потім їхати в Абрамцево до Аксакоьих, а звідтіля до Петербургу, щоб реалізувати на ­ писані твори. Але що робити .з дружиною? їхати з нею до Аксакових, — це було незручно. Хоч Аксакови й запро ­ хували приїздити Куліша з дружиною, але вони були ще незнайомі ’ ). Лишитися Ол-рі Мих-ні в Мотронівці, — але потім їй одній важко буде з України дістатися до Петер ­ бургу? Виникла думка, щоб Ол-ра Мих-на перебула деякий час у Тулі у Гусєвих; звідтіля було ближче доїхати до Петербургу. „Мнѣ очень грустно думать, какъ бѣдная наша мама одна будетъ проводить опять длинные скучные вечера, выслушивать завываніе вѣтра и волковъ и какъ-то уныло гудящія веретена въ дѣвичьей. Намъ непремѣнно должно Менторство — риса властива не тільки Кулішеві. За свою „привычку подаванія совЬтовъ” згадує Л. Толстой у листі 6 грудня 1856. Читати нотації, писати плани, „о томъ какъ надо жить”, „какъ я понимаю добро” — „это все мысли самые дорогие для меня” (12 — XII 56). Куліш міг-би повторити за Толстим: „Я опять преподаю, но что делать, я не понимаю без этого отно ­ шений с человеком которого люблю… В этом-то и любовь”. П. Бирюков, Биогр. Л. Толстого, т. I. М. 1923. Ст. 152 — 153. *) Про гостинність С. Т. Аксакова у С. Венгерова Крит.-біогр. Словарь, т. I, СПБ 1889, стор. 108, пор. спомини 1. I. Панаева. ,Зима 1854 — 1855 р. 75 уѣхать отсюда. Я останусь у матери Гусева, если она не уѣдетъ въ Москву или у самого Петра И. для того, что если П. А. поживши немного въ Москвѣ найдетъ удоб ­ нымъ отправиться и поселиться на всю зиму въ С. П., то стоитъ только написать мнѣ одно слово и тотчасъ прикачу въ дилижансѣ, или тамъ по желѣзной дорогѣ; а .если я останусь въ Малороссіи, то у меня будутъ отняты сред ­ ства для пріѣзда ьъ С. П.: съ кѣмъ, въ чемъ и какъ я до ­ ѣду до Тулы? а сборы одни, остановки на станціяхъ. Нужно мѣсяцъ, и какъ все это неудобно для… (зотліло) и какая страшная даль. Теперь, сердце, я иногда думала, чтобъ (зотліло) Л. С. [Кармалеєв, що в нього мешкала Надія Михайлівна. В. П.\ принялъ меня до пріѣзда П. А. въ пріймы, но подумавши рѣшила, что тамъ и такъ много (и такъ серденько, хоть для меня весьма стѣснительно быть и у Гусевыхъ, можетъ быть прійдется прожить даже два мѣсяца; но чтсже дѣлать, куда дѣваться? Мы лучія выбираемъ изъ золъ. У Аксаковыхъ семейство очень боль ­ шое и мнѣ вовсе не знакомо)”. Як бачимо з поданого листа, питання „куди дітись, де жити” вставало перед Кулішами та особливо перед Оле- ксандрою Михайлівною з усією голою суворою жорстокістю. Ол-рі Мих-ні не було, де оселитись. Листи Кулішевої, писані року 1854-го. виразно відбили всю недоладну за ­ плутаність їхнього родинного та господарчого життя. За браком коштів Олександра Михайлівна мусіла була лиши ­ тись на всю зиму в Мотронівці ‘). Покинувши Ол-ру Мих-ну в Мотронівці, Куліш виїхав до Москви сам і в Абрамцево приїхав у перших числах грудня 2 ). Стара Аксакова була дуже вдоволена з того, шо він приїхав без дружини, „какъ женщины вовсе не ­ знакомой”. ’ ) Шукаючи початків того родинного бе маддч, що позначилося в Кулішів в другій половині 50-х та на поч. 60-х років, ми гадаємо, що саме року 1854 — 55-го воно вперше повстало як перед самим Кулішем, так і перед дружиною. Року 1854-го для них зробилося ясно, що родинного „огнища” в них нема, що вони не мають свого кутка, що їм доводиться тинятися з одного місця до иншого. “ ) За знайомство Куліша з Аксаковими загальними рисами, не деталі ­ зуючи, згадує В. І. ІІІенрок К. Ст. 1901, т. LXX1II, кн. 5, ст. 190 — 200> Ос. Макове й, Львів, 1900, ст. 68, 83. ,76 Зима 1854 — 1855 р. У щоденникові Віри Сергіївни Аксакової під 6-м груд ­ нем (1854) читаємо: „6 декабря, понедѣльникъ… Вечеромъ, уже въ 11 -мъ часу, намъ сказали: , пріѣхалъ Кулишъ’. Мы ожидали его съ женой, но не такъ скоро, вышли къ нему навстрѣчу. Но онъ пріѣхалъ одинъ, жену оставилъ въ Ма ­ лороссіи, за дурными дорогами. Маменька, не ожидавшая съ удовольствіемъ посѣщенія его жены, какъ женщины вовсе незнакомой, была довольна, что онъ пріѣхалъ одинъ, а Наденька жалѣла, потому что желала видѣть малороссі ­ янку и слышать малороссійскія пѣсни” ’ ). В недатованому листі до М. Г. Карташевської Віра Ак ­ сакова повідомляла її за приїзд Куліша: „Во вторникъ воротился Иванъ изъ Москвы, а маменька ѣздила въ этотъ день къ Троицѣ… Вечеромъ же къ намъ пріѣхалъ Кулѣшъ, только одинъ, жену не могъ взять по бездорожью, въ Ма ­ лороссіи вовсе нѣтъ снѣгу… У насъ происходятъ по вече ­ рамъ разные очень занимательные чтенія въ настоящую минуту. — Кулѣшъ много собралъ для друга своего драго ­ цѣнныхъ свѣденій и матеріаловъ о Гоголѣ. Макарова онъ очень хвалитъ и за многое ему очень благодаренъ” 2 ). В родині Аксакових панував культ Гоголя й Куліш, приїхавши в Абрамцево, потрапляв в атмосферу Гегелів ­ ських споминів, згадок, шанування. Для Аксакових Гоголь — усе, ідеал людини, більше, як людина: не людина зовсім, як на тому настоює С. Т. Аксаков, а подвижник, аскет, святий „янгол во плоті”; зразок чистої духовности, б Зфос, преподобний. Готувати матеріяли для Куліша Аксакови ‘почали ще передніе. З листування [В. С. Аксакової з М. Г. Карта ­ шевською довідуємось, що вже в лютому Віра Сергіївна з батьком впорядковували дещо з Гоголівських паперів. З 4 лютого 1854 р. в листі В. С. Аксакової читаємо: ‘) Дневникъ В. С. Аксаковой, изд-во Огни, ‘ст. 17. ’ ) Неопубліковане листування В. С. Аксакової з кузиною м! Г. Кар ­ ташевською переховується в Пушкінському Домі Рос. Академії Наук. Хоч як докладно писано щоденник В. С. Аксакової, все-ж-таки це листу ­ вання подає нам багато нового. У кожнім разі сполучення даних з щоден ­ ника й з листування дає нам мало не вичерпливу картину Кулішевих взаємин з родиною Аксакових в-осени року 1851-го. ,Зима 1854 — 1855 р 77 „Съ отесенькой мы перебираемъ письма Гоголя; они всѣ должны войти въ Записки о знакомствѣ съ нимъ; эти за ­ писки впрочемъ не для печати ‘). Какія прекрасныя есть письма. Какое сокровище его огромная переписка со всѣми; онъ тутъ весь высказался, и авторъ Опыта его біографіи ‘-‘) прекрасно сдѣлалъ, что основался на этихъ документахъ. Въ февральской книжкѣ Современника будетъ напечатана первая часть этого сочиненія, вся она раздѣлена на три номера 3 ). Очень желаю, мой милый другъ, чтобъ ты его прочла, постарайся достать какъ-нибудь; и напиши, когда прочтешь”. М. Г. Карташевська, родичка й близька приятелька В. С., обіцяла знайти „Современникъ” і прочитати „Опытъ”: „Не ­ премѣнно достану Современникъ”, обіцяла вона (лист 7 — II -54), але вона прочитала тільки в-осени після того, як Віра Сергіївна знов нагадала їй і написала свій одзив. Одзив Віри С-ни й оцінку „Опыта” знаходимо в її листі з 6 вересня 1854. Дозволимо собі цей одзив подати: „Опытъ Біографіи Н. М., странно, почти никому изъ нашихъ зна ­ комыхъ не нравится вполнѣ, а мы многимъ чрезвы ­ чайно довольны. Правда, есть нѣсколько мѣстъ очень неловкихъ и неумѣстныхъ, которые, къ сожалѣнію, уже дали поводъ злонамѣреннымъ людямъ къ осужденію не ­ справедливому Гоголя ‘,; много также какихъ-то странныхъ сравненій дѣлаетъ авторъ и даже нерѣдко ошибочныхъ выпадовъ, но кромѣ того, что трудъ заслуживаетъ вели ­ кую благодарность уже за тѣ матеріалы, собранные въ одно мѣсто и удачно расположенные, много также есть сужде ­ ній и выводовъ вѣрныхъ самого автора, глубокихъ и пол- ‘) Хоч свої „Записки о знакомствѣ съ Гоголемъ” С. Т. Аксаков спо ­ чатку й не призначав до друку, але згодом їх усе-таки було опубліковано. 2 ) Тоб-то Куліш. °) Современникъ, 1854, т. ХЕШ, отд. II, ст. 37 — 92; т. XL1V, отд. II. стор. 1 — 84, т. XLV, отд. II, ст. 91 — 154. •*) Знайомство з Гоголевим листуванням у цілому викликало, прим., у Аполлона Григорьева такі слова: ,*/з моего уваженія къ Гоголю уплыла ■ вслѣдъ за двумя томами переписки (т. е. не старой оффиціальной, а новой, въ изданіи Кулиша) столь искренно разоблачающей всю неискренность этой число хохлатской натуры ’ (16 — XI — 1857. Е. Н. Едельсону). Влад. Княж ­ нинъ. А. А. Григорьевъ. Мат. для біогр. Петроградъ, ‘1917, стор. 187- ,78 Зима 1854–1855 р. ныхъ искренняго сочувствія. Мы его знаемъ и имѣли воз ­ можность [видѣть], какъ по мѣрѣ того какъ онъ знакомился съ Гоголемъ въ его письмахъ, по мѣрѣ того какъ онъ погружался въ изслѣдованіе о немъ [помимо насъ], какъ значеніе Гоголя, какъ человѣка, обхватывало его все бо- лЬе и болѣе и росло съ каждымъ днемъ въ его глазахъ и наконецъ такъ имъ овладѣло, что мы были поражены недавно, читая его письмо, которое покажемъ тебѣ при свиданіи. Но ты сама прочтешь эту книгу и скажешь мнѣ свое мнѣніе мой милый другъ”. „Вчитатись в Гоголя”, як гадала Віра Аксакова — морально вдосконалитися. Тим-то вона так і цікавилася особою Куліша, що (як їй це здавалось), підо впливом праці над Гоголем пе ­ режив глибоку моральну кризу, тим-то вона так старанно рекомендувала своїй приятельці Кулішеву біографію Гоголя. М. Г. Карташевська цілком приєдналася до погляду Аксакової. Вона пише 8-го жовтня 1854: „Прочла біогра ­ фію Гоголя, мой милый другъ, прочитала твой отзывъ о ней и теперь буду говорить тебѣ о томъ и другомъ. Біографія эта такъ передаетъ Гоголя, онъ такъ живо сто ­ ялъ передо мною всѣ эти дни, что это самое впечатлѣніе не есть ли уже большая похвала автору? Конечно, обри ­ совываютъ Гоголя его собственныя письма болѣе всѣхъ выводовъ Автора, но такъ понять значеніе этихъ писемъ, такъ проникнуться громаднымъ значеніемъ Гоголя, не есть ли большая заслуга? Къ тому же почти всѣ опредѣ ­ ленія его весьма замѣчательны, тонки и посреди радостнаго и симпатичнаго участія, возбуждаемаго такими разумными отзывами, я почти не замѣчала тѣхъ неловкихъ мѣстъ, о которыхъ ты говоришь, моя милая Вѣрочка. Конечно, это не есть еще полный разборъ Гоголя, онъ самъ гово ­ ритъ, что многіе годы остались ему вовсе неизвѣстными, даже самая эпоха его разстроенности душевной весьма слабо опредѣлена, — но и можно ли ее опредѣлить? Не будутъ ли на этомъ пунктѣ всегда расходиться мнѣнія?… Въ такомъ организмѣ и при такой высокой настроенности душевной, самая болѣзнь можетъ имѣть характеръ еще нормальнаго, истиннаго состоянія, и уже ипохондрія, этотъ страшный недугъ, часто сопровождающій всѣ высокіе ,Зима 1854 — 1855 р. 79 строи духа, запутаетъ въ своихъ стремленіяхъ бѣдную душу, а все еще будетъ памятно для окружающихъ пер ­ вобытное ея состояніе, всѣ благодатныя стремленія. — И такъ, мой милый другъ, ты видишь, что я осталась весьма довольна чтеніемъ, и много, премного тебя благо ­ дарю… Но возвращаясь къ автору, — прошу тебя, мой ми ­ лый другъ, познакомить меня еще болѣе съ нимъ “ . Згодом, читавши біографію Пушкіна, що написав Аннен ­ ков, і рівняючи її з Кулішевою розвідкою Гоголя, М Г. Карташевська останню поставила значно вище од першої. 8 березня 1855 вона писала в листі до Віри Аксакової: „Я тоже, мой милый другъ, читаю біографію Пушкина и перечитываю нѣсколько разъ, потому что не понимаю; даже иногда и перечитавъ не пойму. Мнѣ кажется авторъ не то, что не владѣетъ слогомъ, а не совсѣмъ владѣетъ умомъ и отчасти безтолковъ. Онъ какъ-то странно связы ­ ваетъ событія и показываетъ между нилТи не ту связь, какая дѣйствительно. Какая разница съ Кулишемъ “ … Прихильний цей одзив .подобався Вірі Cep -ні не тільки через спільність погляду на Гоголя, але особливо через те, що Карташевська так чуло поставилася до автора біо ­ графії. 8-го жовтня 1854 В. С. писала: „Утѣшительно мнѣ также видѣть, что „Опытъ біографіи Гоголя” такъ истинно тобою оцѣненъ, мой милый другъ; до сихъ поръ не слу ­ чилось намъ встрѣтить ни одного человѣка, который бы раздѣлялъ съ нами вполнѣ впечатлѣніе этой книги. Многіе восхищаются, это правда, письмами Гоголя, но никто не отдаетъ справедливости составителю этого Опыта и его сужденіямъ и выводамъ. Очень рада, что тебѣ это чтеніе принесло удовольствіе”. Певність, що Куліш „созрѣлъ и возвысился при изуче ­ ніи Гоголя”, про що Віра С-на пише 14-го жовтня 1854, ця думка збільшувала в Аксаковій зацікавленая Кулішем, як зацікавлення своєрідним духовним експериментом. Їїдуже цікавило навіч побачити, який високий вплив на людину може мати Гоголь. В обставі Гоголівського культу Куліш, як новий адепт, як неофіт, притягав увагу дівчини. Поси ­ лаючи М. Г. Карташевській рукописну копію „Авторской Исповѣди” Гоголя, вона виконує прохання подруги й опо ­ відає їй за Куліша, що їй самій доти було відомо: ,80 Зима 1854 — 1855 р. „Отесенька пишетъ самую подробную для себя исторію знакомства съ Гоголемъ, куда входитъ также вся переписка. Автору же , Опыта Біографіи’ отесенька посылаетъ нѣко ­ торые отрывки изъ воспоминаній и отрывки изъ писемъ Гоголя. Когда Богъ дастъ ты пріѣдешь къ намъ, я позна ­ комлю тебя съ авторомъ .Опыта’ въ разсказахъ объ немъ и въ его письмахъ, а можетъ быть даже лично, потому что онъ долженъ непремѣнно побывать у насъ. Заочно же мнѣ трудно тебѣ сообщить болѣе подробныя объ немъ свѣденія. Онъ совершенно искрененъ, когда говоритъ, что при началѣ своего труда онъ совсѣмъ иначе смотрѣлъ на Гоголя. Это и мы знаемъ, но по мѣрѣ того какъ онъ вчитывался въ его письма, въ свѣденія, сообщаемыя ему со всѣхъ сторонъ, необыкновенное значеніе Гоголя, какъ человѣка, ему становилось все больше и больше (?) и онъ совершенно охваченъ и подавленъ имъ. Мнѣ ка ­ жется, онъ самъ созрѣлъ и возвысился при изученіи Гоголя. Все, что могу сказать тебѣ про автора это то,что онъ человѣкъ умный, съ необыкновенно сосредоточеннымъ характеромъ, можетъ быть вслѣдствіе тяжелыхъ обстоя ­ тельствъ его жизни, человѣкъ съ душой твердо благород ­ ной и, какъ малороссъ, сильно сочувствующій всему ху ­ дожественному. Подробности его характера мы сами мало знаемъ. Онъ очень въ стѣсненныхъ обстоятельствахъ съ больной женой. Теперь приготовляетъ второе изданіе, значительно пополненное. Жаль, что все это не ко времени. Настоящій жизненный интересъ поглощаетъ и не можетъ не поглощать всѣхъ”. Так малювала Куліша уява Аксакової: „Онъ совершенно охваченъ и подавленъ имъ” (Гоголем). Гоголівське, мовляв, подавило в Куліші все своє: відданий Гоголю!.. Але тля Аксакової ясно, що „ідеально-гоголівське” є абстракція, не сьогочасне… „Все это не ко времени”. Гоголівське вона відмежовує од сьогочасного й протиставляє „настоящимъ жизненнымъ интересамъ”. „Изъ прекраснаго далека”, зна ­ ючи Куліша тільки з листів і роботи над Гоголем, що була заразом і роботою над собою, Віра Аксакова бачила в Ку ­ лішеві тільки елементи ідеально-гоголівського напрямку: „соверш.енно охваченъ…” і не уявляла, забувала за ,Зима 1854 — 1855 р. 81 те життьове й сьогочасне, що поруч „гегелівського” було в Куліші. Отож, особисто познайомившись, вона була зди ­ вована, побачивши, що Куліш по-при всю свою внутрішню пошану до Гоголя, все-ж-таки має в собі ще багато инших рис, які здавалися органічно чужими Аксаковій і взагалі всьому Аксаковському колу. Р. 1854-го Куліш жив у Аксакових близько двох тижнів, працюючи над Гоголем, читаючи „Чорну Раду” й „Записки о жизни Гоголя 11 й використовуючи ті Гоголівські матері- яли, що переховувалися в Абрамцеві у Аксакових. Віра Сергіївна в свойому щоденникові не тільки подала нам докладний опис того, як вони проводили час, але й цікаву характеристику особи Куліша, вражінь од його маніри триматися й поводитися. Години дня було розподілено за певним порядком і регламентом: ранки праці, вечори читанню. „Вотъ уже другая недѣля, какъ живетъ у насъ Кулишъ. На другой день его пріѣзда, т. е. середа, провели въ раз ­ говорахъ, а съ четверга назначили по утрамъ до обѣда занятія, а по вечерамъ разговоры или чтенія. Такъ и исполнили”. Вечорами Куліш читав „Чорну Раду” й „Записки о жизни Гоголя”, ранками працював над тими джерелами до Гого- левої біографії, що були в Аксакових. „Три вечера сряду читалъ намъ Кулишъ свой истори ­ ческій малороссійскій романъ , Черная рада 1 . Кромѣ нѣ ­ сколькихъ весьма лишнихъ и цвѣтистыхъ разсужденій’ о любви, нѣсколькихъ весьма ненужныхъ сравненій и от ­ части довольно устарѣлыхъ формъ романа, романъ этотъ чрезвычайно интересенъ и замѣчателенъ. Историческія событія передаются живо, въ полнотѣ всѣхъ обстановокъ; значеніе казачества, Запорожья, характеры запорожцевъ выставлены живо и вѣрно, языкъ удивительно простъ, живъ и передаетъ весь духъ малороссійской рѣчи. Нѣко ­ торые отдѣльные характеры прекрасны. Кулишу слѣдовало бы написать цѣлый рядъ историческихъ малороссійскихъ романовъ, и это было бы настоящее дѣло, но онъ гово ­ ритъ, что не достанетъ силъ нравственныхъ, что съ мыслью о невозможности печатать теряетъ силы нужныя для та- ,82 Зима 185-1-1855 р. кого труда. Между тѣмъ, по утрамъ онъ занимался чте ­ ніемъ писемъ Гоголя къ отесенькѣ и отесенькиныхъ запи ­ сокъ (пространныхъ) о Гоголѣ. Прочтя ,Раду ‘ , Кулишъ приступилъ къ чтенію своихъ записокъ о Гоголѣ, т. е. своего опыта біографіи, но втрое обогатившагося, послѣ напечатанія въ журналѣ, драгоцѣннѣйшими свѣдѣніями о Гоголѣ и его письмами. О впечатлѣніи этого чтенія не буду говорить покуда, оно даже слишкомъ пода ­ вляетъ душу. О Кулишѣ также поговорю въ другое время” ‘)- 2 ). Своє перебування в Аксакових Куліш розпочав, прочи ­ тавши „Чорну Раду”. Це. була, так мовити, його вступна прокламативна, програмова заява: з Кулішевою ідеологією обізнавалися, обізнаючись з його „Ч. Р. “ „Чорну Раду”, як ми знаємо, було прийнято й апробовано. Апробовано було дійових осіб повісти, що, як Кромвелієві вояки, роз ­ мовляли цитатами з Біблії й Томи Кемпійського. Не можна заперечувати, що Куліш потрапив дібрати цитати з Св. Письма й творів отців Церкви для Кирила Тура й Шрама й Віра Аксакова мала повну рацію зазначити, очевидячки, з приводу цих героїв: „Нѣкоторые отдѣльные характеры прекрасны” 8 ). Остаточний висновок повісти, де вище од ‘) Дневникъ, ст. 18. ’ ) В листі до М. Г. Карташевської 9 грудня 1854 Віра Аксакова, зга ­ дуючи за те, що вони ще передніш знали Куліша, як автора низки літера ­ турних творів, дає таку оцінку „Чорній Раді ” : „Онъ (тоб-то Куліш) извѣстенъ былъ также некоторыми статьями, малор. повѣстями, однимъ, писаннымъ въ молодости мал. романомъ Чер ­ нышенко, въ которомъ Малор. сцены очень недурны, и напечатанными отрывками изъ другого истор. малор. романа: Черная Рада (рада — совѣтъ, сборище, вѣче, черная же потому, что былъ призванъ весь народъ и посе ­ ляне). Мы его читали весь въ рукописи. Взята очень интересная эпоха малор. исторіи; весь роман ь чрезвычайно интересенъ, онъ изучалъ добросо ­ вѣстно исторію, все, что касается до жизни народа, до характеровъ малор., до изображенія Запорожья, качачества, до языка, въ которомъ такъ слышна малороссійская рѣчь, безъ излишества. Все это такъ хорошо, такъ живо пе ­ редаетъ эпоху, но нѣкоторыя, впрочемъ весьма немногія мѣста особенно разсужденія самого автора о любви, пристрастія его къ сравненіямъ странно поражаютъ. Впрочемъ вѣроятно онъ теперь бы этого не написалъ ” . ’ ) Crop. 17. ,Зима 1854 — 1855 р. 83 державного ідеалу Шрама Куліш ставить „шукання абсо ­ лютної правди” не міг не справити відповідного вражіння на Костянтина Аксакова, апологета анархізму з його нега- тизацією принципу державности. Ще більше сподобався Куліш pro venia legendi „Запи ­ сокъ о жизни Гоголя”. Побожна відданість, глибока й щира, Гоголеві, „чисто духовному человѣку “ була для Аксакових за останній аргумент, щоб прийняти Куліша… „Два дня мы читали записки о Гоголѣ, а потомъ два дня и утро и вечеръ”. „Въ пятницу мы кончили читать записки о Гоголѣ” ‘). Читання „подавляло” душу, воно хвилювало, розгортало межі внутрішнього життя, ‘ викли ­ кало забуті питання, поширювало душевний мир, підно ­ сило з глибин душевні притлумлені сили. Листи Гоголя, спомини за нього, опис біографічних подій справляли ве ­ лике вражіння на Аксакових: „душа перешла черезъ столько впечатлѣній при этомъ чтеніи!” „Какая свѣжесть, какая полнота прекрасной жизни въ его молодыхъ письмахъ!” „Какое неутолимое, неослабное, ежеминутное стремленіе къ совершенству, непостижимое для насъ, обыкновенныхъ людей 2 )”. Віра Сергіївна дає нам зрозуміти, що був Гоголь для родини Аксакових і як Кулішева концепція Гоголя була близька тому уявлінню про Гоголя, що склалося в родинному гуртку московських слов ’ янофілів. „Какіе драгоцѣнные отрывки нашелъ Кулишъ!.. Дѣлали нѣкоторыя замѣтки, Кулишъ принималъ охотно совѣты, даваемые ему”. Не менш докладно і з неменшим захопленням, ніж у „Щоденникові”, переказує Аксакова за свої вражіння в неопублікованих досі листах до М. Гр. Карташевської. 9 грудня 1854 Аксакова їй писала: „Мы теперь погружены въ чтеніе драгоцѣнныхъ матері ­ аловъ о Гоголѣ, собранныхъ Кулѣшемъ для Н. М. Не могу тебѣ передать, мой милый другъ, того ряда самыхъ силь ­ ныхъ душевныхъ впечатлѣній, черезъ которыя проходитъ душа при этомъ чтеніи. Когда Опытъ Біографіи уже сдѣ ­ лалъ на тебя такое впечатлѣніе, что же ты скажешь при чте- *) Дневникъ, ст. 20. ») Ibid. ,84 Зима 1854 — 1855 р. ній этого собранія. Количество матеріаловъ огромное- и драгоцѣнное по своему значенію; какъ полно и ясно уже обозначается Гоголь, сколько прекрасныхъ объясненій даютъ эти подлинные документы на многія недоразумѣнія, какъ цѣльно и неутолимо было его стремленіе, какъ оно всего его наконецъ . обхватило и самыя его ошибки, про ­ истекавшія изъ него же. Только еще грустнѣе и больнѣе становится на душѣ по мѣрѣ того, какъ мы приближаемся къ печальной развязкѣ. Какая высокая внутренняя драма души человѣческой, какіе скрытые невыразимые подвиги души! Не знаю удастся ли Н. М. напечатать эту книгу, но хотя она все таки еще далеко не полна, она необходима и трудъ собирателя, который всей душой предался своему предмету, прекрасенъ. Замѣчательно то, что Кулѣшъ не зналъ прежде Гоголя и во многомъ ошибался на счетъ его; но по мѣрѣ того, какъ ему открывались свѣдѣнія, какъ онъ вчитывался въ письма самого Гоголя, ему уяснялся его образъ и великое значеніе Гоголя, какъ человѣка. Теперь съ полною любовью къ нему, онъ предался этимъ- изслѣдованіямъ и не скучаетъ никакими самыми скучными механическими работами, относящимися какъ нибудь до него. Онъ разбираетъ его черновые отрывки, собираетъ клочки бумажекъ, описываетъ и т. д. ’ )• Онъ еще покуда у насъ, но скоро поѣдетъ въ Москву, а тамъ въ Пе ­ тербургъ”. Праця над Гоголем ввела Куліша в родину Аксакових, звязала його з родинною атмосферою слов ’ янофільства, *) За цю дріб ’ язкову роботу Куліша над чернетками згадує В. Акса ­ кова і в щоденникові. Там вона так описує ранкову працю Куліша над Го ­ голем: „Наканунѣ пріѣзда Ивана мы кончили чтеніе записокъ о Гоголѣ. Ку ­ лишъ какъ то былъ довольнѣе, свободнѣе; — онъ очень работалъ по утрамъ, списывая изъ черновыхъ бумагъ Гоголя, находящихся у насъ, Альфреда, отрывокъ изъ драмы. Это ему стоило много труда, написано оно чрезвы ­ чайно тѣсно и слѣпо. Онъ перебиралъ всѣ “бумаги и книги Гоголя, разоб ­ ралъ кое-что новое, небольшіе отрывки, часто состоящіе изъ нѣсколькихъ только словъ, но въ нихъ видны слѣды его генія. Каждый вечеръ послѣ чаю Кулишъ училъ Наденьку пѣть малороссійскія пѣсни и самъ учился пѣть славянскія и другія” (Стор. 20). ,Зима 1854 — 1855 р. 85 міцніше втягла його в коло слов ’ янофілів. Гоголь одкрив йому вхід до Аксакових: праця над Гоголем була за той міст, що ним Куліш перейшов з Некра ­ сівського „Современника” до Аксаківського Абрамцева. Але налагодивши звязки, Куліш не ввійшов цілком у коло слов ’ янофілів, як року 52 — 53-го не ввійшов він і в гурток ліберальних журналістів, що купчилися коло Некрасова й „Современника”. 1 тут, і там він був не „свій”, не зовсім „свій”. Це відчував і сам Куліш, відчула цю від ­ чуженість і Віра Сергіївна. їй чудним й незрозумілим зда ­ валося те, що Куліш зумів засвоїти Гоголя так само, як це зробила їхня родина. „Странно какъ онъ могъ понять такъ искренно, такъ глубоко Гоголя, чисто духовнаго человѣка и съ такимъ благоговѣніемъ предаться ему” 2 ). У Куліша й Аксакових •були спільні риси, спільні інтереси, але не до кінця, не цілком. Повного порозуміння в них не було. Віра Сергіївна, даючи прихильну оцінку Кулішеві,, висловлює одночасно своє непорозуміння, „недоумѣніе”. Вона не може зрозуміти Куліша, розтлумачити собі в ньому багато дечого. Багато дечого в ньому здавалося їй чужим і мало не ворожим. Психологічна відчуженість Кулішева це найпередше — соці- яльна відчуженість, приналежність до різних соціальних груп. Віра Сергіївна не раз підкреслює, що Куліш був для них стороння людина, людина инших манір, звичок і по ­ глядів, людина иншої соціальної верстви й иншого соці ­ ального оточення. Вражало в Кулішеві його менторство й провінціяльний педантизм, старомодний методизм. Акса ­ кова постерегла в Кулішевій вдачі раціоналістичну основу, міцний характер, поруч того, стриманість „при .страстной’ натурѣ”. Він говорив, гадав, висловлювався не так, як вони. В Москві Куліш здався провінціялом… „Что тебѣ сказать о Кулѣшѣ”, — звертається Віра Ак ­ сакова до М. Г. Карташевської: — „Мы имѣли случай узнать ■его короче въ постоянныхъ разговорахъ, чтеніяхъ, которые вызываютъ откровенныя сужденія о предметахъ самыхъ ’ ) Дневникъ, ст. 21. ,86 Зима 1854 — 1855 р. важныхъ для человѣка, можно было составить нѣкоторое приблизительное понятіе другъ о другѣ. — Онъ еще раньше намъ былъ извѣстенъ по имени, какъ человѣкъ постра ­ давшій за участіе въ обществѣ, за участіе въ которомъ онъ былъ невинно осужденъ” (9-ХИ-1854). Знайомість і розмови з Кулішем лишили в Аксаковій дивне вражіння суперечливости, неполагоджености й подвійности. Для неї Куліш „чудна людина” і з цього погляду, як „чудну лю ­ дину” вона описує Куліша і в свойому щоденникові,, і в листі до М. Г. Карташевської. „Странный человѣкъ, способный такъ вѣрно, такъ тонко видѣть и судить и столько же способный впасть въ ошибку, а главное, попасть въ фальшивую ноту! Чаще же всего- онъ употребляетъ какія-то фигуральныя, цвѣтистыя выра ­ женія, въ родѣ: литературная мантія и т. д. , и это очень мѣшаетъ его, мѣстами чрезвычайно вѣрнымъ и даже глу ­ бокимъ, замѣчаніямъ, всегда полнымъ искренней любви и даже благоговѣнія къ Гоголю. Кулишъ — человѣкъ очень умный, наблюдательный, но какая-то странная пута ­ ница въ его понятіяхъ о чувствахъ любви поразила насъ и прежде въ его повѣстяхъ, и теперь также въ романѣ его , Черная Рада 1 , а особенно въ одной его повѣсти, ко ­ торую онъ было началъ намъ читать, но не могъ продол ­ жать, онъ самъ почувствовалъ ея недостатки, ея фальши ­ вый тонъ болѣе, нежели мы могли ему это высказать; вскочилъ со стула и сказалъ: ,нѣтъ, я не могу продол ­ жать, я самъ почувствовалъ какъ это дурно, фальшиво*. Вотъ что значитъ читать вслухъ въ большомъ обществѣ, въ присутствіи людей, не довольно знакомыхъ!” ’ ) ‘) Op. cit., стор. 19 — 20. . Куліш, на думку Віри Сергіївни, поєднує те, чого вла ­ стиво поєднати не можна! Аксакова ніяк не може прийняти, що можна культ Гоголя сполучити з тими поглядами на почуття та инші речі, які висловлював у них в Абрамцеві Куліш. Він одночасно „наш** і „не — наш”, близький і да ­ лекий, однодумець і разом з тим чужий і ворожий. „Это странный человѣкъ, — повторює вона своє визначення Куліша в листі 9-го грудня 1854 р., — безусловно очень умный, ,Зима 1854 — 1855 р. 87 между тѣмъ способный къ такимъ взглядамъ особенно на чувства, на нѣкоторые предметы, которые никакъ нельзя согласить съ его глубокимъ пониманіемъ Гоголя, съ его самимъ искреннимъ сочувствіемъ его великому подвигу души. — Это иначе нельзя объяснить какъ какою-то стран ­ ностью или остаткомъ юношескихъ взглядовъ, которые онъ сохранилъ, ведя трудовую кабинетную жизнь”. Палкий і стриманий, навіть методичний, ніби навчитель чи пастор, людина формул, замкнений у вироблених фор ­ мах. Він надзвичайно розумний, з тонкою проникливістю, з загостреною виразністю думки й поруч того в ньому багато фальшивих нот, помилок і помилкових міркувань. „Человѣкъ онъ пылкій, — пише далі в тому-ж-таки листі Віра Аксакова, — но заключившій себя въ какой-то мето ­ дизмъ пріемовъ, даже рѣчи и отчасти мысли, человѣкъ удивительно способный ошибиться, т. е. попасть въ фаль ­ шивую ноту въ разсужденіяхъ и между тѣмъ больше мо ­ жетъ быть нежели кто либо способный при первомъ вашемъ намекѣ понять свою ошибку и разобраться лучше васѣ са ­ михъ; вмѣстѣ съ тѣмъ одаренный удивительною способ ­ ностью отгадывать и тонко понимать все, — что доказываетъ также его поразительно вѣрныя заключенія о Гоголѣ” (9 -XII — 54). Повторюючи цю характеристику, найкращу й найширшу з усіх аналіз Куліша, Аксакова в свойому щоденникові пробує дати точніше визначення Кулішеві, з ’ ясувати його приналежність до того чи иншого напрямку. Шукаючи ана ­ логій і впливів, вона зупиняється на йменні Жан-Жака Русо. Русо — ось те джерело, що з нього, на думку Аксакової, повстали й розвинулися Кулішеві „странности”. Впливом Русо та його новітніх послідовників хоче в Куліші пояснити Віра Аксакова все те, що їй в ньому так не подобалось. „Въ немъ много учительскихъ пріемовъ и какой-то старинный методизмъ въ выраженіяхъ, въ пріемахъ, и даже въ мысляхъ, а между тѣмъ, слышна подъ этимъ страстная натура, которая впрочемъ, какъ кажется, побѣждается до ­ вольно сильнымъ характеромъ, но странныя у него поня ­ тія, особенно о нѣкоторыхъ предметахъ. Мнѣ кажется, это какъ будто слѣды впечатлѣній Жанъ-Жака ,88 Зима 1851 — 1855 р. Руссо, о которомъ онъ и теперь говоритъ съ такимъ восхищеніемъ. Странно, какъ же онъ могъ понять такъ истинно, такъ глубоко Гоголя, чисто духов ­ наго человѣка и съ такимъ благоговѣніемъ предаться ему “ ’ ). Побожна пошана перед „духовністю” не була єдина вла ­ стивість Кулішевої вдачі. Це тонко з глибокою суто-жіно- чою інтуїтивною чутливістю з перших днів знайомости по ­ мітила в Куліші Віра Сергіївна. Куліш не був безумовний при ­ хильник спіритуалізму, чистої духовности. Те, що Куліш згодом у своїх статтях, надрукованих в „Основі” напав на Гоголівський ірреалізм, цей естетичний напад на Гоголя й негативна естетична оцінка — тільки зайвий для нас до ­ від, що Куліш з самого печатку повставав проти Гоголів- ських спіритуалістичних абстракцій, проти його чистої духовности в мистецтві. Він не приймає ірреалістичної Го- голевої свідомости. Він побожність перед Гоголем поєднує з захопленням Жан-Жаком Русо. І коли перше для Акса ­ кової є аргумент за Куліша, то друге є аргумент проти Куліша. Надзвичайно яскраво елемент відчуженосте почуто було в останні дні перед Кулішевим від ’ їздом. Віра Сергіївна з великою психологічною майстерністю й проникливістю дає чудесну аналізу Кулішевої стурбованої ніяковосте, пере ­ дає його жести, жести людини, що почуває себе розгуб ­ лено, не по собі. „Смущенъ и разстроенъ”. ’ ) Стор. 20 — 1. Щоб ясніш зрозуміти сенс цього розподілу й проти ­ ставлення „духовныхъ” і „чувственныхъ” рис у Кулішеві, дозволимо на ­ вести те місце з листа Віри Аксакової до М. Г. Карташевської 26 січня 1855 р., де вона описує перебування в Абрамцеві „духовного” Хомякова й протилежного йому „сенсуаліста” Тургенева. Вона пише: „Тутъ былъ Тур ­ геневъ, который вполнѣ ему [Хомякову] противоположный человЬкъ и чуж ­ дый всЬмъ духовнымъ интересамъ. — Хомяковъ, по преимуществу, человѣкъ духовный, не въ смыслѣ даже религіозности, но во всемъ, человЬкъ разума, Тургеневъ же исключительно человѣкъ живущій только впечатлѣніями, ощу ­ щеніями, раздраженіемъ нервъ, на котораго даже стихи (поэзія) произво ­ дятъ, какъ онъ самъ говоритъ, физическое впечатленіе”. Це протиставлення зовнішнього Тургенева з його сенсуалістичним фізіологізмом Хомяковському спіритуалізму, принциповій його внутрішній заглибленій у собі духовності орієнтує нас у тому, що хтіла Віра Аксакова відокремити в особі Куліша і що в ньому вона вважала за „наше” та „не — наше”. ,Зима 1854 -1855 р. 89 „Въ пятницу, особенно вечеромъ, всѣ какъ-то были очень разговорчивы, но поутру въ субботу пріѣхалъ Иванъ. Кулишъ просилъ Ивана нанять лошадей такъ, чтобы Ку­ лишъ могъ съ тѣми же лошадьми возвратиться въ Москву. Иванъ такъ и сдѣлалъ, но когда сказалъ о томъ Кулишу, тотъ сказалъ, что не думалъ ѣхать такъ скоро, что у него еще есть дѣло, что неужели уже суббота и т. д. Братья, разумѣется, сами уговаривали его не спѣшить и остаться у насъ. Извозчикъ былъ отпущенъ, а между тѣмъ, вдругъ, послѣ завтрака Кулишъ объявилъ, что онъ все кончилъ и что собирается на другой день ѣхать. Константинъ уговари ­ валъ его отложить отъѣздъ, но онъ не согласился. Что было причиной его такого измѣненія своего намѣренія и быстраго рѣшенія — не знаемъ, но кажется, это не безъ причины; можетъ быть (такъ какъ онъ человѣкъ весьма щекотливый), ему показалось, что онъ уже слишкомъ долго у насъ зажился, что мы нѣсколько тяготимся его пребываніемъ, желаемъ его отъѣзда, но только изъ учти ­ вости его уговариваемъ. Онъ былъ какъ-то смущенъ и какъ будто разстроенъ весь этотъ день, вечеромъ прочелъ намъ письма Гоголя, которыя не вошли въ біографію. Мы про ­ сили его показать намъ главы „Мертвыхъ’ Душъ” второго тома. Я и Константинъ прочли первую, намъ столь памят ­ ную: ее читалъ намъ самъ Гоголь; ничто такъ живо не напоминало намъ Гоголя: казалось, онъ былъ тутъ, каза ­ лось, мы слышали его голосъ… Послѣ чаю Кулишъ предложилъ Наденькѣ читать по малороссійски и подарилъ ей свою тетрадку выписокъ изъ малороссійскихъ пѣсенъ, потомъ пѣлись малороссійскія и славянскія пѣсни, но немного, и скоро всѣ разошлись. — Въ воскресеніе все утро Кулишъ работалъ до завтрака, списывалъ разныя письма, стихи. Послѣ завтрака онъ сей ­ часъ же собрался; видно было, что онъ взволнованъ нѣ ­ сколько. Простился онъ со всѣми съ искреннимъ чувствомъ онъ былъ сильно тронутъ и благодарилъ за участіе къ нему; всѣ простились съ нимъ съ самымъ дружескимъ чувствомъ и пожелали ему отъ души добраго успѣха его труду. Онъ сказалъ, что на возвратномъ пути изъ Петербурга заѣдетъ къ намъ, если что-нибудь необыкновенное его не задержитъ. Мнѣ кажется, — закінчує Віра Сергіївна цей ,90 Зима 1851 — 1855 р. уступ, — онъ не думаетъ заѣхать… Можетъ быть, впрочемъ, я ошибаюсь” ‘)• Хай вона помилилась, хай ще не раз Ку ­ ліш одвідав Аксакових в Абрамцеві, хай Куліш охоче став за співробітника в слов ’ янофільській „Русской Бесѣдѣ”, але, треба визнати, що Віра Сергіївна нехибно накреслила лінію, що відокремлювала українського українофіла від московських слов ’ янофілів. . Даючи відповідь на запитання, що переважає в Куліші: чи його спіритуалістичне гогольянство, чи-ж то матерія- лістичний сантиментальний русоїзм, В. Аксакова схи ­ ляється до останнього висновку й тому вважає, що перша Кулішева візита до них буде й остання: „Мнѣ кажется, онъ не думаетъ заѣхать”, — мовляв Куліш для них людина з чужого табору. Отож та риса Кулішевої вдачі й маніри думати, що її Віра Сергіївна визначила як „русоїзм”, ця риса й відокремлювала Куліша від їхнього гуртка. Тут на думку Аксакової й полягала лінія принципового розходження з слов ’ янофільством. Віра Аксакова цю лінію накреслює по-жіночому, трохи умовно й не до краю виразно, але-ж у кожнім разі тонко й презирливо. Лінію розходження вона проводить як лінію поглядів на любов. У Куліші одкриває вона русоїстичний Жорж-Сандизм. „Какая-то странная путаница въ его поня ­ тіяхъ о чувствахъ любви поразила насъ и прежде въ его повѣстяхъ и теперь также въ романѣ его Черная Рада” 2 ). „Мнѣ кажется, — зазначає Аксакова, — это какъ будто слѣды впечатлѣній Жанъ-Жака Руссо, о которомъ онъ и теперь говоритъ съ такимъ восхищеніемъ” 3 4 ). >) Стор. 21-2. ») Ст. 19. s ) Ст. 21. 4 ) Про свое „сильное омерзеніе” ло Русо та про його „безнравствен ­ ность” писав 15/11 -48 В. Бєлінський. Письма, 1914, т. Ill, ст. 338. Русоїстичний Жорж-Сандизм, що ним захоплювався Куліш, викликав в Аксакових: у Віри Сергіївни прикре почуття, а в Костянтині навіть огиду ‘)• „Вторникъ 21 Декабря. Послѣ отъѣзда Кулиша и Ивана, мы, т. е. сестры, принялись за работу для церкви въ даль ­ нюю деревню и только въ недѣлю окончили ее. Отесенька и Константинъ занялись своими дѣлами, а маменька го- ,Зима 1854 — 1855 р. 91 вѣла. По вечерамъ чтенія наши были вовсе не занима ­ тельныя. Журналы невыносимо пошлы и скучны: повѣсти въ нихъ до крайности дрянны; а журналистику рѣшительно нѣтъ силъ слушать, до того все глупо, пошло, придирки ихъ другъ къ другу подлы до отвращенія. Особенно мы были избалованы недѣлю передъ этимъ такимъ глубоко занимательнымъ для насъ чтеніемъ, какъ записки о Го ­ голѣ, его письма и т. д. — При такой бѣдности чтенія мы вздумали перечесть „Ульяну Терентьевну” Кулиша, и она опять произвела на насъ то же непріятное впечатлѣніе,, а въ Константинѣ, который читалъ въ первый разъ, даже от ­ вращеніе. Странный этотъ человѣкъ Кулишъ, что за путаница у него въ головѣ разнородныхъ понятій, а въ душѣ разно ­ родныхъ стремленій. Мнѣ кажется, это плодъ смѣшенія страстнаго малороссійскаго характера съ вліяніемъ польской жизни и, главное, Ж.-Ж. Руссо, про кото ­ раго онъ самъ сказалъ, что это былъ его луч ­ шій другъ въ заточеніи. Онъ даже огорчился, что мы напали на безнравственность Руссо и пробовалъ его защищать. И самъ онъ, вѣроятно, считаетъ такого рода отношенія, какія выведены въ Ульянѣ Терентьевнѣ, самыми чистыми и идеальными. Вотъ зло такого взгляда, котораго, конечно, первымъ распро ­ странителемъ былъ Руссо, этотъ соблазнитель душъ, и который до нашего времени дѣйст ­ вуетъ пагубно подъ именами Ж. Занд и т. п. Что за отвратительное смѣшеніе чувствъ, что за утончен ­ ная чувственность, которая проникаетъ во всѣ святыя чувства и отношенія между людьми, и что за нелѣпость выставить ребенка съ такими ощущеніями взрослаго и т. д. Надобно отдать справедливость Кулишу, что онъ спосо ­ бенъ почувствовать свою ошибку, заблужденіе, и почув ­ ствовавъ разъ, онъ, кажется, способенъ отъ нея отказаться: силы воли у него на то станетъ, но не скоро можетъ со­ вершиться такое перерожденіе, иначе оно было бы не прочно” ’ ) 2 ). ———— г ■) Ст. 22-3. 2 ) Твори Ж. Санд, як гадає 1’. Гайне, „наче пожежа розіллялися по. всьому світові, освітливши одну в ’ язницю, позбавлену втіхи, але зате вони-ж. ,92 Зима 1854 — 1855 р. За негативне вражіння, що зробила на родину Аксако ­ вих „Ист. Ульяны Терентьевны”, згадує Віра Сергіївна ще й у листі, що ми цитували, до Карташевської. „Надобно тебѣ знать, пише до неї Віра Аксакова, что у него [Ку ­ ліша] есть еще напечатанныя повѣсти, которые мы читали, а одна изъ нихъ произвела на насъ даже непріятное впе ­ чатлѣніе. Какая-то странная путаница чувствъ, любви, не ­ ясныя чувства ребенка, что-то въ родѣ того же у пожилой женщины, — онъ спросилъ нашего мнѣнія и получилъ не ­ одобрительный отвѣтъ. Наконецъ обѣщалъ намъ прочесть еще одну повѣсть и началъ, только черезъ нѣсколько времени не могъ продолжать, она его самого поразила не ­ вѣрностью своею, своимъ фальшивымъ тономъ, такъ что онъ самъ лучше нашего опредѣлилъ всѣ ея недостатки” (9 — XII — 54). Ця ідеологічна аналіза Аксакової дає нам дуже цінний матеріял, що характеризує Куліша першої половини 50-х років. спалили згубним вогнем і багато тихих храмів цнотливості!” (Лютеція). Для В. С. Аксакової, як і для Шатобріяна Ж. Санд — сама революціонерка, ні ­ гілістка, безбожниця, іцо спопеляє храми. Таку саму негативну оцінку маємо у Стурдзи, див. Акад. А. И. Веселовскій, В. А. Жуковскій. ГЇ. 1918, ст. 376, пр. 4. Про прихильність і вплив „Франції Сен-Сімона, Кабе, Фур ’ є, Люї-Блана і надто Ж. Санд* в історії свого виховання каже Салти к ов- Щедрин (П. С. С- т. VIII, 1892, ст. 442). Тургенев у листі Ѵ/21 — 1876 пише: „ПовЬрьте мнЬ, Жоржъ Сандъ одна изъ нашихъ святыхъ” (Перв. собр. писемъ, No 15); див. так само „Анненковъ и его друзья” СПБ, 1892, ст. 186, 265, 530. Значіння Ж. Санд для свого покоління (40-ві р.) висвітлив Ф. Досгоєвський, „Днев ­ никъ писателя” 1876, червень 1, Смерть Жоржъ Санда, II, Нисколько словъ о Ж. Сандъ. Докладніше про значіння Санд та її вплив на російське громадське життя див. Вл. Каренинъ, Ж. Сандъ. Ея жизнь и произведенія. СПБ 1899, ст. 8 — 26. П. Сакулін (Рус. лит. и соц., М. 1924) гадає: „Можно говорить о рус ­ ском Жоржсандизме сороковых годов” (ст. 333); див. у нього згадки за Бєлін ­ ського (20Э), Герцена (145). Ап. Григорьева (425), Пісемського (503), називає Сакулін і инших, як от Анненкова. Салтикова-Щедрина; Достоєвського і т. д. Але В. С. Аксакова була не самотня: негативно ставивсь до Ж. Санд і молодий Толстой, у цьому він рішуче й гостро розходився з гуртком „Современника”, „Лит. воен.” Д. Григоровича (П. С. С., т XII, ст. 326), Бирюков. Биография, т. І, 1923, ст. 426. Докладно розглядає „проблему Жоржъ Сандъ” А. С. Хомяков у статті „Письмо къ Т. И. Филипову”, „Рус. Бес.” 1856, кн. IV, П. С. Соч.. т. ПІ, М. 1900, стор. 243-259. ,Зима 1854 —1855 р. 93. Ж. Ж. Русо — „это былъ его лучшій другъ въ зато ­ ченіи”. Ідеологія Русо була ідеологією Куліша на вигнанні^ в Русо шукав Куліш відгуків на свої важкі пригноблені почуття в ті роки, що їх ми визначаємо як роки ліквіда ­ торства. На багатьох поглядах Куліша, а так само й на осо ­ бистій його вдачі Аксакова добачає вплив русоїзму, сліди »ражінь од Русо. Для Куліша Русо — найкращий приятель, він захищає його, він у захопленні од нього. Вплив Русо,, це, гадає Аксакова, головний із впливів, що на Кулішеві позначилися. Надзвичайно важливо, що Віра Сергіївна за ­ значає буцім вплив Русо на Куліші це вплив модернізова ­ ного Русо, осучасненого: „который и до нашего вре ­ мени дѣйствуетъ подъ именами Жоржъ Зандъ и т. п. “ ‘). Русо, як певний чинник на ідеологічному фронті 40-х р.,. це, Русо — ватажок і навчитель французьких утопічних со- ціялістів. Віра Аксакова, визначаючи певний бік у Куліші, в його вдачі, світогляді й характері, не назвала слова „ соціалізм “,. але вона говорила про вплив Русо на сучасність, назвала ім ’ я Жорж Санд, а слова про русоїстичний Жорж-Сандизм для тих часів були за синонімічну назву утопічного со- ціялізму. „Жоржъ Зандъ и т. п. “ — це П ’ єр Деру, Ламне, Жан Рено, Ледрю-Ролен, Мішель де Бурж і т. д. ‘ , ватажки уто ­ пічного соціялізму, що стали на чолі революції 48-го року а ). Очевидячки не русоїстичний культ природи й не ідеалі ­ зація селянського життя примусили Віру Аксакову так не ­ гативно поставитися до русоїстичного Жорж-Сандизму в Куліша. Як на той час Жорж-Санд прапор, гасло. Вона — утопійна мрійниця про реформу шлюбу й становище жінок, захоплена й палка послідовниця євангелії П ’ єра Леру, сектантка суворої пантеїстичної релігії Ламене, револю ­ ціонерка 1848-го року, співробітниця Ледрю-Ролена,-грізного ’ ) За вплив Русо на Ж. Санд, Л. Метр онъ, Романтизмъ и нравы ст. 364 Е. Каро, Ж. Саидъ М. 1899, ст. 104-6. З приводу книжки Каро за Ж. Санд писав A. France, La vie litt. Paris 1, p. 339-347. “ ) Про Ж. Санд і П ’ єра Леру див. А. Шахов, Очерки литер, движ. въ нерв. пол. XIX в., СПБ, ст. 271. Пор. Г. Лансонъ, Ист. фр. л-ры. XIX в. СПБ 1897, ст. 141. Е. Каро, Ж. Зандъ, М. 1899, ст. 90 — 94. ,94 Зима 1854 — 1855 р. редактора „Бюлетеней Республіки” ’ ). Вона — образ рево ­ люційного радикалізму, що трактує в своїх романах со ­ ціальні питання й проповідує руйнацію й відтворення оновленого суспільства. Вона ім ’ я в боротьбі за rehabilitation de la chaire. Ті риси жорж-сандизму, що їх Аксакова, знайшла в „Исторіи Ульяны Терентьевны”: „отвратительное смѣ ­ шеніе чувствъ, утонченная чувственность, которая про ­ никаетъ во всѣ святыя чувства и отношенія между людьми”, це риси типові для творчости Ж. Санд. „Чувственный идеализмъ, если можно такъ выразиться, — вотъ въ чемъ заключается скрытый недостатокъ всѣхъ родовъ любви у Жоржъ Зандъ. Герои ея возвышаются до крайнихъ вершинъ платонизма. Но всмотритесь ближе въ сердце, и вы замѣтите въ немъ большую или меньшую чувственность, искажающую самыя благородныя стремле ­ нія… Какая здѣсь неподдающаяся опредѣленію смѣсь пла ­ тонизма и сладострастія, при чемъ одинъ безперестанно отнимаетъ у другого то, что онъ похитилъ у него” 2 ). Сантименталізм, що прибирає вигляду сенсуалізму, „чувствительность”, що набуває характеру „чувственности”, ці риси були необхідні складові елементи в колі тих гу ­ манітарних, демократичних і соціяльних ідей, що охопили літературу й опанували суспільство між 1840 і 1850 роками. Аморальний русоїзм („безнравственность Руссо”), сен- еуалістичний жорж-сандизм („смѣшеніе чувствъ”, „утон ­ ченная чувственность”) з одного боку й „благоговѣніе пе ­ редъ чистою духовностью Гоголя” в цю антитезу укладає Аксакова „путаницу у Кулиша въ головѣ разнородныхъ понятій, а въ сердцѣ разнородныхъ стремленій”. Сенсуалізм і спіритуалізм — між цими протилежностями хитається Куліш. Елементи жорж-сандизму — міцні в Ку ­ ліша: „Не скоро можетъ совершиться перерожденіе”. „Признаюсь не разъ и даже постоянно производитъ онъ на меня непріятное впечатлѣніе, что-то именно внутри его есть для меня отталкивающее” 3 ). ‘) Е. Каро, Ж. Зандъ. М. 1899, стор. 172. ’ ) Кар о, op. cit., стор. 75 — 6. 3 ) Дневникъ, ст. 87. ,Зима 1854 — 1855 р. 95 З Москви від Аксакових Куліш поїхав до Петербургу. Приїхавши туди, він написав листа до Аксакових, дякуючи за гостинність і списуючи добре вражіная, що лишилося в нього від перебування в Абрамцеві. „Сегодня т. е. 21. декабря, получены письма отъ Ку ­ лиша изъ Петёрбурга… Кулишъ начинаетъ свое письмо благодарностью; говоритъ, что пребываніе у насъ прине ­ сетъ ему душевную пользу. Обращаетъ ко всѣмъ какую-то поэтическую фразу, хотя и искреннюю (я въ этомъ увѣ ­ рена), но довольно странную. Между прочимъ, эта фраза, мнѣ кажется, подтверждаетъ мою догадку, что онъ не имѣетъ намѣренія къ намъ пріѣхать. Онъ говоритъ, что каж ­ дый изъ насъ сдѣлалъ на него впечатлѣніе, которое только можетъ добрая душа желать произвесть на странника, съ которымъ никогда уже не встрѣтится, и т. д. Онъ описы ­ ваетъ оригинальное свое свиданіе съ А. О. Смирновой ‘). Я очень рада, что онъ будетъ читать ей біографію, она сдѣлаетъ вѣрныя ему замѣчанія. — Слова Кулиша, что Плетневъ разспрашивалъ его о насъ, о нашихъ ежеднев ­ ныхъ занятіяхъ и т. д., представили намъ живо, как картинно и повѣствовательно (это его манера) разсказываетъ Ку ­ лишъ о насъ и вообще сколько толковъ идетъ объ насъ, и, большею частью, все кривыхъ. И мы не можемъ рѣ ­ шить, какой образъ приняли мы въ головѣ Кулиша” 2 ). У Петербурзі Куліш і далі працював над життєписом Го ­ голя, використовуючи вказівки Смірнової. Він читав у неї *) Згадку за знайомість Куліша з О. Смірновою знаходимо в листі М. Г. Карташевської 13 лютого 1855, де вона переказує розмову з Макаро ­ вим. „Вчера только видѣла Николая Макарова и спрашивала о его пріятелѣ (тоб-то за Куліша). Онъ говоритъ, что еслибъ не скорый отъѣздъ, то онъ былъ бы у насъ, что онъ желалъ со мной познакомиться. Онъ былъ у Смир ­ новой, отъ которой въ восхищеніи она, ему сообщила вег, что онъ желалъ, и даже сама продиктовала многое, и изумила его своею способностью раз ­ сказывать; онъ говоритъ, что боялся только одного, пропустить какое-ни ­ будь слово ея. Онъ говорилъ, что въ настоящую минуту одно препятствіе ихъ новому намѣренію это деньги, и они же, т. е. деньги кажется, ускорили его отъѣздъ’. ’ ) Дневникъ В. С. Аксаковой, стор. 28. ,96 Зима 1854 — 1855]). свій твір, але був дуже невдоволений з тієї обстави, що в ній доводилося провадити лектуру. „2 января (1855). Сегодня получили множество пи ­ семъ… Отъ Кулиша письмо въ желчномъ расположеніи духа; онъ раздражается тѣмъ, что мѣшаютъ ему читать у Смирновой толпа свѣтскихъ и дипломатическихъ гостей и т. д. Пишетъ, между прочимъ, о затрудненіяхъ съ ка ­ кими попалъ въ Абрамцево и о своей возвратной поѣздкѣ: я думаю, что онъ не пріѣдетъ къ намъ “ ‘)• Взимку 1854/5-го року Куліш дуже не довго лишавсь у Петербурзі, в кожнім разі менше од місяця, з середини грудня до десятих чисел січня 2 ). Деякі подробиці за Кулішеве перебування в Петербурзі знаходимо в листі Олександри Михайлівни, писаному з Мот ­ ронівки 4-го січня року 1855-го. „Милые друзья мои, Надя и человѣчичокъ. Благодарю тебя, серденько, человѣкъ за точнѣйшее описаніе всѣхъ твоихъ похожденій. Серденько мое, это видно, что меня нѣтъ, ты вѣрно, никогда не спишь, а только работаешь, перевезъ и письменный столъ и кон ­ торку и кресло, а спать и лежать никогда не нужно: какъ здорово! Я очень недовольна, что живешь безъ прислуги; весьма легко мошенникъ заберется и замки не защищать, ты выглянешь вечеромъ, онъ и вскочитъ. Ну какъ же безъ слуги тебѣ многое въ продолженіи дня понадобится? Отчего ты думаешь что ты недолго будешь пользоваться этими удобствами? Я, мое серденько, писала къ тебѣ въ ’ ) ibid. ’ ) Подамо відомості, що їх знаходимо в неопублікованому листуванню Карташевської з Аксаковой). 1 січня 1855. „Я сегодня ходила по всѣмъ комитетамъ, но не остава ­ лась долго и потому не видала Макаровыхъ и не знаю долго ли Кулѣшъ здѣсь пробудетъ”. 10 січня 1855. „Не былъ ли у васъ Макаровъ, моя милая Вѣрочка, онъ поѣхалъ въ Черниговъ черезъ Москву. Кулѣшъ также уѣхалъ, и я его прогуляла, все думала съ нимъ отправить рукописи, но теперь узнаю, что его давно нѣтъ, вѣроятно, къ вамъ онъ не заѣзжалъ на обрат ­ номъ пути”. „Ни Кулѣшъ, пи Макаровъ — відповідала В. Аксакова 18 — 1-55, — къ намъ не заѣзжали, видно не удалось печатаніе подробной Біографіи Гоголя”. ,Зима 1854 — 1855 р. 97 Москву на имя Аксаковыхъ 2 письма и Надѣ собственно въ Пет. 2 письма, а это, навѣрное, третье, а можетъ и четвертое (собственно къ тебѣ). По моему замѣчанію мои письма тутъ преисправно читаются, поэтому немедленно приходятъ куда слѣдуетъ, письма всегда были адресованы на имя Лева ’ ). Ангелятка мои, зачѣмъ Вы * 2 * 4 * ) вмѣстѣ не жили? какъ бы я была счастлива. ■) Лев Кармалеев. 2 ) Куліш та Надія Михайлівна. “ ) Про подорож Макарова на Україну див. у попередній примітці, де цитовано листа М. Г. Карташевської. 4 ) Op. cit., стор. 28. Куліш у п’ядесі.ті роки. ~ Человѣчичокъ какъ очаровательны Ваши письма, раз ­ сужденія о Рождествѣ, я очень плакала, а особенно когда дошла доконца. Ты не повѣришь какъ я дорожу твоими письмами. Я получила 16 письмо, а 15 еще не везутъ. Когда именно будетъ Макаровъ? 8 ) Я въ невыразимомъ восторгѣ. Однажды, какъ-то я думала обо всѣхъ близкихъ и перешла къ Макарову и мнѣ такъ сдѣлалось грустно, ■что я пригорько плакала: я для каждого изъ Васъ сдѣлала что-нибудь, а для него никогда ничего. Я заказала цѣлый коробъ купить въ Черн. разныхъ лакомствъ. Надичка, Надичка, часто ли видитесь съ человѣчкомъ и Пушкаревымъ. Не плошайте, умоляю Васъ. Вчера т. е. 3 генваря, пріѣхалъ Викторочко, оживилъ насъ разсказывая о Васъ, мои ненаглядные! говорилъ и отвоей комнаткѣ, она мнѣ понравилась и я успокоилась на счетъ прислуги, а главное, что уже извѣстная квартира”. За одну з причин, чом Куліш так недовго лишавсь у Петербурзі, була звістка, що її він здобув од Миколи Даниловича Білозерського про хоробу Олександри Ми ­ хайлівни. Він, не гаючись, вирушив у путь. 29-го січня (1855) Аксакови вже одержали листа від Куліша з Мотронівки, де він сповіщав про слабування дружини. Віра Сергіївна під 29-м січня занотовує: „Въ отсут ­ ствіи Константина получилъ отесенька письмо отъ Кулиша, уже изъ деревни. Мы знали прежде, что онъ пріѣхалъ въ деревню, нашелъ жену очень больную” ‘). ,98 Зима 1854 — 1855 р. За цей час (зима 1854 — 1855 року) ми маемо Кулішевих листів менш, як за який инший, а тому не маємо ані точних хронологічних дат, що визначили-б Кулішеві „дні” цієї зими, ані докладних відомостей про хоробу Олександри Михайлівни. Дещо про її хоробу ми довідуємося з її листа цитованого передше, 4-го січня 1855, хоч, певне, вона зм ’ якшує фарби, подає звістки в затушкованих тонах, щоб не турбувати чоловіка. „Я узнала, — пише Олександра Михайлівна 4-го січня року 1855-го, — что Николай Даниловичъ писалъ къ тебѣ о моей болѣзни. Напрасно онъ это сдѣлалъ, а если бы я была опасно больна, то я и сама бы просила написать. Занимайся своими дѣлами по обыкновенію. Меня лечитъ Солодкій, прекрасный докторъ, я его очень люблю: мы до болѣзни были хорошими знакомыми. Привези ему хоро­ шенькую папиросницу въ подарокъ. А мнѣ въ Тулѣ ку ­ пите нѣсколько клямочекъ и петель, чтобъ можно прибить гдѣ захочу и замкнуть; еще купите два наперстка сталь ­ ныхъ или одинъ серебряный, а другой стальной. Вотъ въ какомъ случаѣ моя болѣзнь непріятна: я ли ­ шила Маменьку ея спальни. Она спитъ теперь въ гостин ­ ной. Не давала мнѣ покою и точно мнѣ здѣсь гораздо лучше. А во флигелѣ я не могла оставаться, заболѣла и не могла уже во флигель воротиться. Головная боль, безсоница, слабость. Солодкій у меня былъ нѣсколько разъ. Прощайте”. ДОДАТОК. Курйозний епізод трапився в листуванні В. Аксакової та М. Карташевської. „Опытъ біографій Гоголя” був під ­ писаний літерами „Николай М. “ Розкрити псевдонім у листі було незручно, щоб не трапилося будь-яких неприємностей Кулішеві і тому натяками В. С — на пояснювала, що „Ни ­ колай М. “ , то „Николай Як. Макаровъ”, — тоб-то П. Куліш. Знаючи близько Макарова, бо цей приятель Кулішів був ,Зима 1854 — 1855 р. 99 родич Карташевських, — Марія Гр-на прийняла всі ці пові ­ домлення за чистісіньку містифікацію. В листі 25 листопада 1854 В. С. Аксакова писала: „Ку- лѣши я думаю еще не дакъ скоро будутъ; на югѣ Россіи не было еще снѣгу, когда Иванъ оттуда выѣхалъ”. І трохи далі в тому-ж листі додавала: „Таинственное лице, о которомъ ты не разъ спрашиваешь, душа моя, никто другой, какъ малороссъ, умный человѣкъ, онъ съ нами со ­ шелся потому, что собираетъ свѣдѣнія и матеріалы для біографіи для своего друга Ник. Яков. Макарова, котораго начальныя буквы ты видѣла на опытѣ Біографіи. Я думаю тебя эти объясненія вполнѣ удовлетворятъ, а подробности до свиданія, Богъ дастъ скораго”. Згадка за Кулішів в одному з попередніх листів і пояс- ніння про звязок Куліша з Макаровим у листі 25 — XI — 54 не тільки нічого не пояснили Карташевській, а навпаки зди ­ вували її. До конспірацій вона не звикла і побічних натя ­ ків зрозуміти не зуміла. 22-го листопада вона писала до Абрамцева: „Я все не понимаю, мой милый другъ, какіе это Кулѣши, о которыхъ ты пишешь. Ты говоришь о нихъ какъ объ извѣстныхъ мнѣ людяхъ, а я никакъ не могу дога ­ даться, кто они такіе” (22 — XI — 54). I 28-го-ж листопада, одержавши поясніння, що їх Віра С-на подала в листі з 25-го, Марія Гр-на каже, що вона не розуміє: „Я въ такомъ изумленіи отъ послѣдней странички твоего письма, мой другъ, что читаю и мн!> все кажется, что я въ бреду и не понимаю. Какъ? сочинитель біографіи Гоголя Николай Як. Макаровъ?? Неужели въ самомъ дѣлѣ? Отчего же ты мнѣ давно не сказала? И какимъ же образомъ ты писала, что онъ къ вамъ собирается ’ и познакомитъ васъ, съ же ­ ной своей? Я просто ничего не понимаю и прошу тебя, душа моя, вывести меня изъ этой мистификаціи. Если Ма ­ каровъ дѣйствительно авторъ книги, то я непремѣнно за ­ говорю съ нимъ о ней въ первый же разъ; только онъ очень рѣдко бываетъ, всегда очень извиняется и таинственно говоритъ о своихъ занятіяхъ” (28 — XI — 54). Вийшло кумедне qui pro quo, але вся обстава багато дає нам, щоб уявити собі умови громадського життя Ми- ,100 Зима 1854 — 1855 р. колаївської Росії. Як бачимо, Макаров тримав у секреті таємницю свойого псевдоніма й навіть петербурзькі його родичі нічого не підозрівали, що він „позичив” своє ім ’ я Кулішеві. Марія Гр. Карташевська ніяк не могла погодити звісток, як от, що автор одружений, — а тимчасом Макаров неод ­ ружений. „Вотъ какъ ты меня мистифицируешь, мой другъ, съ Макаровымъ, — пише вона 7 грудня 1854. — Но отчего же ты не хочешь подтвердить того, что уже сказала? От ­ чего можетъ тутъ быть такая таинственность? И какимъ образомъ сочинитель біографіи женатъ, а Макаровъ, ко ­ торый долженъ быть онъ… не женатъ. Нѣтъ, я никакъ не могу разобрать такой трудной мистификаціи. Согласись лучше мнѣ ее объяснить”. Але й новий докладний лист з Абрамцева, де було багато за Куліша, нічого остаточ ­ ного не з ’ ясував Марії Гр-ні. Віра С-на не покладалася на пошту. У листі з 15-го грудня 1854 дещо здогадуючись, але не все розуміючи, плутаючи й намацуючи приблизні можли ­ вості, М. Г. Карташевська висловлює свої гадки: „А мисти ­ фикація все еще продолжается, и я сознаюсь, мой другъ, что не имѣю искусства и таланта угадывать. Мнѣ кажется можно сдѣлать одно предположеніе: что біографія напи ­ сана двумя лицами Кулѣшомъ и Макаровымъ и издана послѣднимъ, хотя трудъ по преимуществу принадлежитъ первому. Отъ того ты и сказала, что авторъ живетъ въ Малороссіи, пріѣдитъ къ Вамъ, познакомитъ съ женой, и всѣ тѣ подробности, которыя никакъ нельзя приложить къ Ма ­ карову. Но теперь для меня задача твоя таинственность? Ты желаешь, чтобъ я угадала, а не хочешь мнѣ сказать и подтвердить мои предположенія. Если это тайна, повѣрь я ее не выдамъ. Конечно, есть такія вещи qui se laissent dev…, но не болѣе, — но вѣдь настоящій случай не можетъ подходить подъ эту категорію, ты конечно будешь въ этомъ со мной согласна”. Тільки в листі, пересланому до Петербургу через руки, а не пошту, зважилася В. С. Аксакова розтлумачити своїй приятельці в чім річ. „Какимъ сюпризомъ было для меня появленіе Макарова съ твоимъ письмомъ и посылкой, мой ,Зима 1854 — 1855 р. 101 милый другъ, моя милая Вѣрочка, — відповідає Вірі С-ні М. Г. Карташевська 22 грудня 1854 р. — Вотъ ты наконецъ рѣшилась объяснить мнѣ мистификацію; изъ послѣдняго, моего письма ты видѣла, что я и сама остановилась на этомъ предположеніи, — не доставало ему только подтверж ­ денія. Воображаю какъ я удивила бы Макарова, еслибъ принялась распрашивать его въ томъ убѣжденіи, что онъ авторъ книги”. Наведений епізод, хоч він і побічний і здавалося-б без ­ посередньо до Куліша не стосується, але він надзвичайно яскраво вводить нас у ту заплутану й важку ситуацію, що в ній опинився Куліш. Це дрібниця, дрібниця стороння, проте вона відтіняє виразніш, як нелегко було з ’ ясувати Кулішеві себе самого собі й иншим. Він є і його, мовляв, немає. Він писав, але він і не писав нічого. Можна вгаду ­ вати й догадуватися і не можна ані казати, ані стверджу ­ вати. Конспіративна таємність вносилась туди, де власне кажучи, здавалося-б, підстав для неї не було. Кулішеві доводилося одягатися в таємність, замовчувати, ховатися з своїм ім ’ ям. Що прикріш була для М. Гр. Карташевської вся ця заплутана містифікація, то ще важче було Кулішеві протягом років нести тягар, по суті, вигнанця, перебувати в становищі постійної містифікаційности й улаштовувати свої справи, дбайливо зберегазочи цю містифікацію скрізь і зйвсіди, як перед знайомими, так і перед особами офі ­ ційними. У листі, переданому черезъ Куліша Віра С-на зважи ­ лася виразніше натякнути на суть справи. 12-го грудня 1854 вона писала: „Эту посылку и письмо мое передастъ Макарову истинный авторъ Опыта Біографіи, который по прежнимъ своимъ непріятностямъ съ ценз, не можетъ вы ­ ставлять своего имени. Вотъ, мой милый другъ, вся за ­ гадка. Я думала, что мои сбивчивые слова тебя скорѣе наведутъ на истину. Все это время мы были заняты са ­ мымъ занимательнымъ для насъ чтеніемъ и очень благо ­ дарны за то Кулѣшу, который сегодня отъ насъ уѣзжа ­ етъ, обѣщаясь на возвратномъ пути опять побывать у насъ “ . У листі 20 грудня 1854, даючи деякі додаткові поясніння, В. Аксакова висловлює своє невдоволення з того, що ,102 Зима 1854 — 1855 р. приятелька торкається справ, яких листовно не слід обмір ­ ковувати. „На счетъ Біографіи Гоголя не безпокойся, мой милый другъ, она намъ не нужна и не была нужна даже и при Кулѣшѣ, сверхъ того у насъ еще есть экземпляръ. Оставимъ, мой милый другъ, всѣ толки объ этой мнимой мистификаціи. Не смотря на твои усилія разгадать ее, ты все таки ошибаешься, а главное ты ошибаешься на счетъ причины, заставившей меня употребить эту мистификацію. Иначе бы ты не писала мнѣ объ этомъ по почтѣ. Кулѣшъ не что иное какъ собиратель матеріаловъ для біогра ­ фіи Гоголя для своего друга Н. М. — Кто этотъ Н. М. это другое дѣло — Николай ли Яковлевичъ Макаровъ или нѣтъ, какое до этого дѣло? Получила ли ты мое писемцо и по ­ сылку посланную съ Кулѣшемъ. Мы не знаемъ уѣхалъ ли онъ изъ Москвы”. В инших умовах і за инших обставин Стендаль свідомо ввесь час ховався, вигадуючи найхимерніші для себе місти ­ фікації й псевдоніми. Для Стендаля це не так підказували зовнішні умови, як йому подобалася вся ця витончена гра машкар. Для Куліша це була не гра за-для гри, а гірка необ ­ хідність, тим прикріша, що ця примусова необхідність кінець-кінцем істотно-ж була тільки вигадана, зайва й небажана гра. Вибитий з колії, Куліш плутає, він примушений плу ­ тати, він містифікує, він примушений містифікувати. Свою працю він виконує як не свою, свою ролю він грає, як не свою. Тепер він Макаров, хоч він не Макаров, а Макаров не він. Куліш плутає з хутором, з дружиною, з Современ ­ ником, з Аксаковими, з Гоголем, з собою… Те, що було спочатку нав ’ язаною зовні необхідністю, поволі стає зви ­ чайним modus ’ oM vivendi. Псевдонімність і вся плутанина псевдонімного існування стає поволі виявом його душі. Те непевне, невиразне становище, що в ньому опинився в 50-х роках Куліш, залишає глибокий слід на психіці Куліша, вносить у неї нові риси, накладає своєрідну печать. Пам ’ ятаймо, що та прикра плутанина, в якій ніяк не могла розібратися петербурзька приятелька Віри Аксакової, була те психологічне оточення, що в ньому доводилося жити Ку- ,Зима 1854 — 1855 р. 103 .лішеві протягом багатьох років. І тому, коли Віра Аксакова знайомилася особисто з Кулішем, її так здивували „стран ­ ность” Куліша, „двойственности и несообразности” його характера, його вдачі, його психіки. Вона й на думці не мала того, що „плутаність” Кулішевої натури, яка здавалася при знайомості з ним такою в нім прикрою, чималою мірою розвинулася і склалася в наслідок того становища, що в ньому не своєю волею опинився Куліш. ,РОЗДІЛ IV. Перша половина р. 1855-го. Кримська війна. Смерть Миколи І. Політичні настрої Кулішеві того часу. Події 1847-го р. зліквідували Кулішеву політичну актив ­ ність. У Кулішевому листуванні до 1855-го року, власне кажучи, сливе немає листів на політичні теми. Громадські обставини, поліційний режим Миколаївського уряду не сприяли, надто в першій половині 50-х років, розвиткові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціятиви мас, як ми вже не раз були казали, визначили напрямок громадських концепцій того часу ’ ). Тільки поволі переживалося ці настрої аполітичного ліквідаторства; хоч, треба визнати, вражіння р. 1847-го були в Куліша такі дужі, що остаточно заперечити своє ліквідаторство й аполітизм він ніколи не міг. Згадаймо оста ­ точно й назавсіди „зліквідованих” — Гулака, On. Марковича та инших Кирило-методіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. їх назавсіди було викинено з колії. Дворянство було віддано під догляд поліції, зазначає М. Н. Покровський 2 ). Характеризуючи Миколаївську Росію, ‘) „Н. Г. Чернышевскій не разсчитывалъ на народную иниціативу ни въ Россіи, ни на Западѣ… Здѣсь не мѣсто критиковать этотъ взглядъ. Но не мѣшаетъ напомнить читателю, въ какую эпоху сложился онъ у Н. Г. Чернышевскаго: это была эпоха разочарованій, послѣ ­ довавшихъ за крушеніемъ тѣхъ -надеждъ, которыя пріу ­ рочивались къ движенію 1848 і ода. Эпоха, характеризу ­ ющаяся, правда, временной, но зато полной подавлен- ностьюзападно-европейскагорабочаго класса”. Г. В. Пле ­ хановъ, Н. Г. Чернышевскій. СПБ. 1910, стор. 44, пор. стор. 285. 2 ) Русская История с древнейших времен. т.IV, Изд. 7 ГИЗМ.-Л. 1925, ст. 23. ,Перша половина р. 1855 105 він цитує Кюстіна, * що був здивований з дисциплінова ­ носте російського суспільства. „В России деспотизм рабо ­ тает всегда с математическою правильностью, и результа ­ том этой крайней последовательности является крайнее угнетение. Приходишь в негодование, видя суровость этой непреклонной политики… Подрожать не значит презирать: не презирают того, чего боятся” ‘). За Миколи 1-го „чело ­ век жил взглядами государя” а ). Ясно, що в такій обставі не було місця для незалежної й активної політичної думки. Думка, коли вона хтіла існувати, повинна була не вихо ­ дити за межі чистого аполітизму 3 ). *) Op. cit., стор. з. 2 ) Op. cit., crop. 4. “ ) Своє покоління Герцен визначав, як покоління „лишнихъ люден”. У статті „Лишніе люди и желчевики” він зазначає загально-політичні й су ­ спільні причини, що сприяли появі .цих громадсько-,паралізованих” лю ­ дей. Поглядові, буцім ні люди „по доброй воль ничего не дЬлали”, Герцен протиставляє свою думку, що політичне пригноблення обумовило цей мо ­ ральний параліж. Він називає Чаадаева, Ів. Кіреєвського, Полевого… Чаадаев „умѣлъ написать статью, которая потрясла всю Россію” „и Чаадаева объя ­ вили сума шедшимъ и взяли съ него подписку не писать. Надеждина, напе ­ чатавшаго статью въ .Телескопѣ*, сослали въ Усть-Сысольскъ, ректора, старика Болдырева, отставили. Чаадаевъ ед клался празднымъ человѣкомъ, Иванъ Кирѣевскій… умѣлъ издавать журналъ, издалъ двЬ книжки, — запре ­ тили журналъ; онъ помѣстилъ статью въ Дневник к* , цензора Глинку по ­ садили на гауптвахту. Кирѣевскій сдѣлался лишнимъ человѣкомъ. Николая Полевого, конечно, нельзя обвинить въ лѣни, человѣкъ онъ былъ изворот ­ ливый, а все-таки крылья .Телеграфа* подвязали и, признаюсь въ моей сла ­ бости, когда я читалъ, какъ Полевой говорилъ Панаеву о томъ, что онъ — же ­ натый человѣкъ, обремененный семьей, боится квартальнаго, я не смѣялся, а чуть не плакалъ”. „Множество людей были парализованы и глубоко страдали отъ того”. В. П. Батуринскі й, Л. И. Герценъ, его друзья и знакомые, т. I. СПБ, 1904, стор. 105 — 106. У другій половині 5С-Х рокіз, надто взимку 1854 — 1855 р., в звязку з подіями під Севастополем і смертю Миколи І в широких колах суспільства з особливим піднесенням по ­ чинає прокидатися зацікавлення політичними питаннями. В Кулішевих листах ми так само знаходимо міркування з при ­ воду тих чи инших фактів. Але це анемічні думки, нетривкі позиції, сумнівні оцінки. Роки повного мовчання й важкої приголомшености зробили своє діло. Тютчевський заповіт мовчання („Молчи, скрывайся и таи и мысли и мечты свои”) ,106 Перша половина р. 1855 виріс на грунті цих громадсько-політичних „безперспек ­ тивних перспектив”. Насмілитися перервати мовчання, ски ­ нути з себе ланцюги приголомшеносте було не легко, надто не легко ’ ). Та й чи зумів Куліш їх колись оста ­ точно скинути? Цілком зрозуміло, що на те, щоб порушити тишу й ска ­ зати „своє слово”, для цього в Куліша р. 1854 — 5 не ви ­ старчало душевних сил. До того-ж його колишніх друзів „братчиків” було розкидано скрізь по Росії в засланнях і не було в Куліша авдиторії, якій-би міг він говорити й яка-б його слухала. Року 1853 — 4 жив Куліш на хуторі Зарозі. „Хутір Заріг” і „політика” — „вещи несовмѣстныя”, хуторянство з його громадською ізольованістю означало відхід од політики й громадського життя. Треба було знайти нове оточення, необхідно було мати відповідне середовище, видертися з хутірської самоти. Хтось зовні мусів стимулувати Куліша, підтри ­ мати його, розбуркати поснулі почуття, викликати ко ­ лишню активність. Зима р. 1854 — 5 була за перший мо ­ мент, коли російське суспільство почало заявляти про себе й свої бажання. Зиму р. 1854 — 5 Куліш прожив в оточенні Аксакових; отже вплив цього оточення й по ­ значився на перших заявах і думках Куліша про полі ­ тичні події того часу. Родина Аксакових була тим новим осередком, куди по ­ трапив Куліш після років самотнього хуторянства * 2 ). Перші повіви ліберальної епохи реформ він зустрів у гурті Акса ­ кових. Це дуже важливий факт для дальшої історії Кулі- шевої ідеології. Після доби сонної хутірської прострації другий період відродженого життя починався для Куліша *) Куліш, одійшовши од життя, віддавшись настроям прострації, не був сам: це не його тільки почуття, це становище утворилося для багатьох осіб у першій половині 50-х років: В. А. Черкаський р. 1855 писав Ю. Ф. Са- марінові, кажучи про „мертвенное однообразіе той жизни, которая для мно ­ гихъ изъ насъ создалась, такъ сказать, сама собою” (Мат. для біогр. 4-го, стор. 60 — 67). 2 ) Відхід у хуторянство, в дрімотне рослинне життя самотнього хутора на прик. 40-х і протягом 50 х рр. було типове явище для того часу. Року 1854 — 5 почався потяг з хутора до великих міст. Ось цікаве й характерне ,Перша половина р. 1855 1Q7 в Абрамцеві. Куліш не раз протягом свого довгого життя змінить свою одежу, але симпатії до С. Т. Аксакова та Кост. Аксакова лишаться незмінні. Аксакови допомогли р. 1854 — 5 Кулішеві знов усвідомити себе, як людину громадську, людину громадських звязків і громадських інтересів. Переглядаючи листи р. 1854 — 5, ми бачимо, що перші політичні думки свої Куліш висловлює, покликуючись на Аксакових. Це зобов ’ язує нас зупинитися на Аксаковських настроях зими 1854 — 5-го року. Кулішеві перебування (обидва) в Аксакових наприкінці р. 1854 та в березні р. 1855-го були найвидатніші мсГменти тієї зими. Про зовнішні обставини цього перебування ми говорили передше, тепер лишається висвітлити ту> ідеоло ­ гічну атмосферу, що в ню потрапив Куліш. Коли треба визначити ті політичні настрої, що панували тоді, наприкінці р. 1854-го в Абрамцеві, то їх не можна инакше схарактеризувати як пораженство. Аксакови заперечують війну, вони проти війни. Мотив усіх обвину- листування В. Черкаського та А. І. Кошелева. Черкаський, не бачивши способів віддатися громадській діяльності, не хоче їхати до міста, вирішує лишитися на селі. „Да любезнѣйшій Ал. Ив-ъ! Я рѣшительно зимую въ деревнѣ и, при ­ знаюсь, крайне этому радуюсь! Съ чемъ сравнить мирное беімятежное здѣсь житье? Становишься безчувственнымъ ко всему въ мірѣ и даже обществен ­ ныя бѣдствія и общественныя глупости не такимъ тяжелымъ камнемъ ло ­ жатся на сердце. Однообразіе природы и однообразіе жизни невольно прибли ­ жаетъ насъ и жизнь нашу къ однообразію жизни царства растительнаго… и въ этомъ не лишенномъ упоенія однообразіи, поневолѣ, менѣе волнуешься отго ­ лоскомъ дальнихъ событій” (3 листопада 1855, Мат. для біогр. В. А. Чер ­ касскаго, 1901, ст. 56 — 57). А. I. Кошелев, навпаки, уважав, що вже настав час скинути з себе це почуття сільського анабіозу й перейти до громадської діяльности. Треба бути впертим і домагатися: „Толците и отверзется”. „Грустно мнѣ, писав у відповідь Черкаському Кошелев 16 /XI — 1855 р., было прочесть Ваш ч восторженныя похвалы жизни царства растительнаго… Вы не мохъ, не клюква, не лилія. Вы такой человѣкъ, какого намъ въ Россіи нужно… Вы влѣзли въ свеклу единственно потому, что не имѣете для себя лучшей должности… Я думаю, что теперь менѣе чѣмъ когда-либо намъ надобно предаваться отчаянію и прелестямъ жизни растительнаго цар ­ ства” (Ор. сіі., стор. 59). ,108 Перша половина р. 1855-го вачень і громадських інвектив, що їх проголошують Аксакови, один: „Положеніе наше совершенно отча ­ янное; не внѣшніе враги намъ страшны, но внутренніе — наше правительство, дѣйствую ­ щее враждебно противъ народа” ‘). Це різка й відповідальна формула: французи з Наполеоном 111 — не вороги; ворог — петербурзький уряд Миколи І. Кон ­ тури Аксаковської позиції окреслено в цій формулі ви ­ разно й недвозначно 2 ). Війна — для слов ’ янофілів не виправдана, вона без мети й без ціли, вона безглузда і нікчемна. Становище — без ­ вихідне. „Мы погружены въ безотрадное горе и въ тре ­ вожное ожиданіе новыхъ печальныхъ явленій нашего без ­ выходнаго положенія” 3 ). „Самое тяжелое въ нашемъ по ­ ложеніи неизвѣстность, туманъ, который насъ окружаетъ. Что мы такое? Чего мы хотимъ, за кого стоимъ? Никто не знаетъ…” ’ ) Дневникъ В. С. Аксаковой. Изд. „Огни”, М., ст. 15. ’ ) Пор. аналогічне негативне ставлення до уряду в листі Ів. Кіреев- ського 1 червня 1854. П. С. С., т. II, М. 1911, стор. 281, йор. так само стор. 283. а ) Дневникъ В. С. Аксаковой, стор. 2; Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П., XII- стор. 184. „Въ продолженіе 1855 года, еще до окончанія войны, въ семей ­ ствѣ Аксаковыхъ продолжались постоянныя волненія. Безпрестанныя неудачи на театрѣ военныхъ дѣйствій сильно огорчали и раздражали ихъ. Сергѣй Тимофѣевичъ непремѣнно хотѣлъ видѣть ополченцевъ, что ему долго не уда ­ валось, и когда наконецъ его желаніе исполнилось, то „сердце его сжалось отъ такой глубокой жалости, какой онъ никогда не испытывалъ” …… ,Я не за ­ мѣтилъ’, говорилъ онъ, ,ни одной молодцеватой фигуры. Утомленіе, уныніе или апатія вотъ все, что выражалось на лицахъ ратниковъ. Я вообразилъ ихъ себѣ въ сраженіи съ французами, и они показались мнѣ жертвами, ко ­ торыхъ ведутъ на закланіе’. Соглашаясь съ этимъ мнѣніемъ отца, Иванъ Сергѣевичъ находилъ, однако, что жертва эта необходима, такъ какъ безъ нея ,н е в р а з у м и т с я Р о с с і я’ “ (И. С. A -въ, III, 158 — 159). Ш е и р о к ъ, С. Т. Аксаковъ и его семья. Ж. М. Н. П 1904, кн. XII, ст. 263. Щоб деталізувати цю картину, як слов ’ янофіли ставилися до війни, до ­ зволимо собі навести деякі уривки з листування кн. В. Черкаського з А. І. Ко- шелевим. \ Кн. В. А. Черкаський у листі (22 серпня 1854 р.) запитує А. І. Коше ­ лева. „Что Вашъ сынъ? — не простылъ ли его пылъ среди столькихъ охла ­ ждающихъ обстоятельствъ. Видно, служить молебенъ въ св. Софіи придется ,Перша половина р. 1855-го 109 Французи знають, за що вмирають: вони вмирають за батьківщину, за Францію. Ми не знаємо, у нас цема нічого. „Общаго духа не было да и быть не могло” ‘). „Вы, писав старий Аксаков до О. О. Смірнової в листопаді р. 1854, очень вѣрно поняли тревогу въ мирномъ Абрамцевѣ”. С. Т. скарживсь: „Я разстроенъ не только духомъ, но и тѣломъ, нервы мои напряжены и раздражены, и я захварываю отъ каждаго извѣстія изъ Крыма” г ). Щоденник В. С. Аксакової, листи С. Т. Аксакова та Ів. С. Аксакова доводять, що слов ’ янофіли ставилися до війни без особливого ентузіязму, вони погоджувалися прий ­ няти її тільки в тому випадкові, коли-б це була війна певних цілів і визначених формул, слов ’ янофіли мріяли про війну православних, за „Гробъ Господень”, про „священну війну” 8 ). Війна, що нею керує Несельроде, людина без минулого, людина без батьківщини, випадковий наймит бюрократичного денаціонального петербурзького уряду, була чужа для слов ’ янофілів. Це війна уряду, але не їхня намъ съ Вами отложить до другого болѣе удобнаго времени” (О. Трубец ­ кая. Мат. для біогр. кн. В. Черкасскаго. М. 1901,1, ст. 51). Кошелев відпо ­ вів у тому-ж тоні: „Да молебенъ въ св. Софіи придется отслужить въ иное время” (op. cit., ст. 52). 13-го червня 1855 р. Черкаський писав: „Не смѣю ожидать благополуч ­ наго ея (войны) исхода и не смѣю гадать, гдѣ будетъ предѣлъ нашимъ бѣд ­ ствіямъ” (стор. 55). *) „Я вѣрю, — говорить Сергѣй Тимофѣевичь. что частныхъ явленій храбрости было много, но общаго духане было, да и б ы т ь н е могло. Куда возиться намъ съ народомъ, который весь, какъ одинъ чело ­ вѣкъ. можетъ придти въ восторгъ отъ одного восклицанія ,да здравствуетъ Франція! 1 , который весь проникнутъ чувствомъ военной чести и славы, ко ­ торый знаетъ, за что умираетъ”. И. С. Аксаковъ. III, 167, прим. Ш е н р о к ъ. Ж. М. Н. П. 1994, XII, 263. Н. Барсуковъ. Ж. и тр. П., т. XIV, стор. 87. *) Дневникъ В. С. Аксаковой, стор, 2. „Сергѣй Тимофѣевичъ, удрученный старческими недугами и позоромъ и бѣдствіями отечества, жестоко страдалъ нравственно и не находилъ утѣшенія… Сергѣй Тимофѣевичъ, по его словамъ, чувствовалъ, что у него въ душѣ такъ грустно и тяжело, какъ никогда не бывало и, сознавая, что волненіе гибельно для его старческаго организма, едва могь владѣть собою”. Ше прокъ. Ж. М. Н. П. 1904, ХП. 264. а ) Див. Пол. Собр. Соч. А. С. Хомякова. М. 1901, т. III, стор. 182, 189. ,110 Перша половина р. 1855-го війна ’ )■ Ніхто з них не сказав-би тоді: час слов ’ яно ­ фільствує 2 ). Війну визначали Аксакови не з погляду національно- державного, а виключно з погляду кафолізму й конфесіона ­ лізму. Свій народницький анархізм К. Аксаков спирав на „православіе”. Війна була для них прийнятна, як війна за православіе. Те, що для Петербурга з погляду державного раціоналізму, не мало жадного розуму, це як-раз і могло правити для Аксакових за єдину мету війни 3 ). Політичні ан ­ тиурядові завдання стимулували пораженство Аксакових ‘)* тимчасом як Петербург ішов собі на „пораженство”, коли справа торкалася „православія”, що ним і єдино ним Ак- ‘) 1. В. Кіреєвський писав про „духоту мертвыхъ душъ управляющихъ живыми, не краснѣя. Особенно теперь пора оставить Петербургъ съ его холернымъ воздухомъ и не-Русскимъ духомъ, дрожащимъ отъ Австрій ­ скаго кулака” (Лист 2 червня 1854 до Веневітінова, 11. С. С., т. II. 1911, стор. 282). -) „Болѣзненно реагируя на военныя неудачи подъ Севастополемъ и ди ­ пломатическія униженія въ Вѣнѣ, даже самые консервативные круги убѣ ­ ждались. что основа этихъ неудачъ въ самой правительственной системѣ, неспособной организовать силы страны для ея обороны. Оправдывалось высказанное за нѣсколько лѣтъ передъ тѣмъ предсказаніе И. И. Тургенева о томъ, что Россія не выдержитъ перваго же столкновенія съ Западомъ” А. А. Корниловъ, Обществ, движеніе при Александрѣ II. 1855 — 1881. Истор. очерки. М. 1909. ст, 1, Р у л и н ъ, Москов. настр. въ мартѣ 1855 г Былое, р. 1925, кн. IV, ст. 163. Коли в-осени р. 1855 здобуто Севастопіль, то 1. С. Аксаков оцінював цю подію, як „обличеніе всей гнили правитель ­ ственной системы, всѣхъ послѣдствій удушающаго принципа” (Письма, ПІ. 180). Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П. XIV, стор. 89. а ) Цей погляд висловлював і Погодіи. Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П. т. ХІП, 1899, стор. 191. 4 ) Пораженські настрої було підказано антиурядовими тенденціями. „Война казалась безплодной и лишенною того дѣйствительнаго или вообра ­ жаемаго содержанія, изъ котораго проистекаютъ общественныя и народныя увлеченія. Это сознаніе лежало логической основой тѣхъ формъ, о которыхъ пошли оживленные толки съ первыхъ дней новаго царствованія” (А. В – н ъ, Наканунѣ реформъ, В Евр. 1893, кн. V, стор. 338). П. І. Рулін у своїй статті „Московские настроения въ марте 1855 года” („По неизданным материалам архива П. А. Кулиша”) пише про слов ’ яно ­ філів, „с особой серьезностью и энтузиазмом относившихся к войне” (Былое. 1925, стор. 163). Наведені цитати говорять про те, що Аксакови ставилися без особливого ентузіязму до війни. Можна було-б, правда, покли ­ катися на позицію Хомякова, як її висловлено в „Письмѣ къ пріятелю ино- ,Перша половина р. 1855-го 111 сакови виправдували війну ’ ). Аксакови були певні, що їх ­ ній „антипетербурзький” погляд, тоб-то антиурядовий,поді ­ ляє весь народ і все суспільство. „Мое мнѣніе, — пише Віра Аксакова, — не есть мое, оно есть опытъ выстраданный милліонами народа” (3 листа до М. Г. Карташевської 9 січня 1855). В ті дні, коли Куліш жив в Абрамцеві, Аксакови одер ­ жали звістку, що прийнято „4 постыдныя условія”. Ця звістка обурила Аксакових: „Послѣ всего того, что было, развѣ мы не должны ожидать, что завтра же велятъ срыть Севастополь и сжечь нашъ флотъ. Отъ нашего пра ­ вительства всего станется. Страшно то, что мы какъ-то обтерпѣлись и насъ уже не такъ волнуютъ, не такъ поража ­ ютъ такіе поступки нашего правительства. Видно… еще не довольно сильны бѣдствія и униженія для того, чтобъ за ­ ставить его [р. народ] говорить” Ц. странцу передъ началомъ восточной войны” (1854). (П. С. «С., Ill, М. 190), стор. 178 — 195), але й тут Хомяков приймає війну „остільки — оскільки”. Сенс цієї статті такий, що коли-б, мовляв, війна мала на меті не петербур ­ зькі політичні розрахунки, а всеслов ’ янське визвольне значіння, тоді-б він (Хомяков) прийняв-би війну. „Война, — преступная въ первомъ случаѣ, — становится священною во второмъ” (стор. 183). Ось погляд Хомякова, lie без застережень він хоче вірити, що ця війна — священна війна. ’ ) Див. стриману оцінку урядової політики в зазначеній статті Хомякова. Op. cit., стор. 183, але й Хомяков підкреслює негативне ставлення до полі ­ тичних завдань війни: „ignorans des finfesses politiques, pen eclaires stir les id£es de devoirs conventionnels” (op. cit.. ст. 179). Коментар до цієї статті див. В. 3. З а в и t и е в и ч ъ, А. С. Хомяковъ, Кіевъ. 1902, т. 1, кн. І, стор. 818 — 829. ‘- ’ ) Дневникъ В. С. Аксаковой, ст. 18. „Война, — завважує А. В-н, — рас ­ крыла значеніе системы” (стор. 317). Кулішеве ставлення відповідало погля ­ дам їв. Аксакова, що в даному разі не розходився з „западниками”. „Взгляды Аксакова… вполнѣ совпадаютъ съ мнѣніями лучшихъ людей т. н. западнаго направленія… Всѣ основныя положенія были тѣ же: одинаковое пониманіе .системы’, негодованіе противъ массы злоупотребленій, ею создаваемыхъ и прикрываемыхъ оффиціальной ложью, осужденіе крѣпостного права и убѣ ­ жденіе въ необходимости скорой его отмѣны; глубокое убѣжденіе въ необ ­ ходимости расширить образованіе во всѣхъ слояхъ народа; жажда большаго простора для литературы и общественной самодѣятельности и т. д… Очевидно, были общія основныя положенія, въ которыхъ .направленіямъ’ было не о чемъ спорить” (А. В-нъ. Наканунѣ реформъ. И. Аксаковъ въ его письмахъ. ,112 Перша половина р. 1855гго 2 січня 1855 р. В. С. Аксакова писала до М. Г. Карта ­ шевської: „Что будетъ изъ всего этого, какой будетъ ре ­ зультатъ всѣхъ этихъ переговоровъ, какія будутъ послѣд ­ ствія мира, если мы его заключимъ на этихъ условіяхъ, одинъ Богъ знаетъ. — Но такой миръ мира не можетъ при ­ нести и можетъ быть гораздо человѣколюбнѣе и выгоднѣе для насъ продолжать войну; но все какъ Богъ устроитъ. Мы получаемъ теперь свой J. de Francfort нѣсколько разъ въ недѣлю; вчера читала истолкованіе 4 пунктовъ условій, на которыя мы согласились, но истолкованіе самого послѣд ­ няго (именно объ уступкѣ протекторатства надъ право ­ славными христіанами) 1 ) такъ вытерто, что даже изорвано, это очень досадно, но эти вытиранья заставляютъ подозрѣ ­ вать еще можетъ быть худшее; впрочемъ и безъ всякихъ толкованій иностранныхъ не мудрено понять въ чемъ дѣло. Намъ съ негодованіемъ и ужасомъ разсказывали многіе пріѣзжіе изъ Петербурга, что тамъ возстановлены чрезвы ­ чайно противъ православія. Многіе говорятъ, что вся бѣда отъ него, а для чего придаютъ ему такое значеніе, когда это больше ничего какъ маска для народа… Конечно, это воззрѣніе не должно удивлять насъ, безъ этого воззрѣнія нельзя было бы тамъ дѣйствовать. Но что оно намъ готовитъ въ будущемъ. — Къ несчастію этихъ господъ народъ нашъ и всѣ русскіе не раздѣ ­ ляютъ ихъ взгляда и считаютъ (православіе) дороже всего 2 ) “ . Вѣст. Евр. 1893, V, стор. 318). Про те, що „нужно передѣлать всю систему правительства” писав навіть такий консерватор, як М. А. Дмітрієв. Н. Бар ­ суковъ, Ж. и тр. 11., XIV, стор. 28 — 9. ’ ) „1) Прекращеніе русскаго протекторатства въ Дунайскихъ княжествахъ. 2) Совершенная свобода судоходства по Дунаю. 3) Пересмотръ прежнихъ договоровъ и 4) Общее великихъ державъ покровительство христіанскихъ подданныхъ Порты”. Н. Барсуковъ, Ж. и тр. Погодина, т. XIII. М. 189J, стор. 188. 2 ) Обмірковуючи ці пункти й зупиняючись на останньому, М. П. Пого ­ діи писав: „Для нашихъ дипломатовъ, по большей части протестантскаго исповѣданія, религіозная сторона вопроса, — основаніе русскаго человѣка и русскаго государства, настоящій предметъ войны, — не существуютъ. Одинъ изъ нихъ говоритъ, напримѣръ, что Россію губитъ — Господи помилуй”. Ж. и тр. П„ т. XIII, ст. 191. Для Несельроде важливі були політичні й державні цілі війни, для слов’янофілів війна мала значірня ви ­ ключно як с в я щ енна війна. ,Перша половина р. 1855-го 113 „Долго ли можетъ существовать правительство, дѣй ­ ствующее враждебнымъ образомъ противъ своего народа, слѣдующее системѣ совершенно противуестественной, но не можетъ оно существовать всегда на такихъ противу- естественныхъ основахъ. Это можно сказать, кажется, на ­ вѣрно. И не дай Богъ, чтобъ переворотъ совершился на ­ сильственно! Дай Богъ, чтобы правительство само поняло и само себя преобразовало” ‘). Як видко з щоденника Віри Аксакової, антиурядовий погляд К. Аксакова, його анархічна негатизація уряду не були якимсь пасеїстичним пасивізмом, ліричним елегізмом, чи метафізичною абстрактністю. В його анархізмі почува ­ ються настрої певного антиурядового народництва, відгуки конкретних подій, живого життя. Оцінюючи поточну сучас ­ ність, він орієнтується на два моменти: на антиурядову по ­ зицію суспільства та на можливе повторення „разиновщины”. „Переворотъ” повинен бути, він повинен бути через народ, але бажано, щоб він не був „насильственнымъ”, проте, коли уряд і надалі продовжуватиме свою антина ­ родній політику, то вони ладні погодитися й на „насиль ­ ство”, — ось погляд Аксакових 2 ). „19 ноября (1854). Константинъ съ Иваномъ постоянно разговариваютъ… Ихъ разговоры касаются болѣе общихъ вопросовъ, особенно, разумѣется, настоящаго положенія дѣлъ въ Россіи. Всѣ согласны, что кризисъ внутренній неизбѣженъ, но какъ и когда онъ будетъ, никто не можетъ рѣшить. Онъ не зависитъ ни отъ отдѣльныхъ лицъ или даже отдѣльныхъ сословій: только самъ народъ можетъ его произвести… Константинъ самъ думаетъ, что только страшныя бѣдствія въ состояніи подвигнуть ’ ) Дневникъ, стор. 16. ’ ) Цей погляд, що краще, щоб уряд сам себе перетворив і що тільки в разі, коли це не станеться, тоді хай буде „насильство”, цей погляд не тільки К. Аксакова, але й Герцена, але й пізнішого „Великоруса ” . Оціню ­ ючи цю ідею „бунта”, поєднану з надією на можливість мирного урядового самоперетворення, М. Н. Покровський влучно пише: „России издавна была знакома особая форма восстания, неизвестная Европе: бунт на коленях. К этой форме Герцен не относился так сурово, как отнеслись бы к ней де ­ кабристы” (Р. ист., 1925, т. IV, ст. 143, пропозицію „Великоруса”, стор. 152). ,114 Перта половина р. 1855-го народъ и вызвать его спящія силы… Само правительство слѣпо старается объ этомъ, но страшно подумать объ этомъ грядущемъ времени. Черезъ что должны пройти люди! Что-то будетъ! Въ настоящую минуту нѣтъ человѣка до ­ вольнаго во всей Россіи. Вездѣ ропотъ, вездѣ негодованіе” ’ ). Епоха 50-х р. — доба „лишнихъ людей”, що не почува ­ ють своєї соціяльної обумовленосте, грунту під ногами. Аксакови обертаються в відповідному колі ідей. Песимі ­ стичне невдоволення підказано одірваністю від народу * ). В. Аксакова, повторюючи загальний погляд своєї родини, правильно ставить діягнозу „морального параліжу”. *) Дневникъ В. С. Аксаковой, стор. 8. Аналогічні настрої відбилися в листах 1. С. Аксакова. А. В-н, дослідник, що розглядав ці листи, так формулує загальний висновок листів Івана Аксакова за ці роки: „Письма Аксакова чрезвычайно живо возстанавливаютъ то настроеніе, которое по мѣрѣ событій все болѣе и болѣе овладѣвало русскимъ обществомъ и убѣ ­ ждало неопровержимо, что въ русской жизни наступалъ кри ­ зисъ… Картина, которую рисуетъ Иванъ Аксаковъ, есть несомнѣнно кар ­ тина разложенія. Старый порядокъ вещей становился явно невозмож ­ нымъ, сохраненіе его могло грозить серьезной опасностью для самого государства” (Наканунѣ реформъ. Вѣст. Евр. 1893, кн. V, стор. 338). а ) Дневникъ, ст. 16. Питання як порушити одірваність од народу й як звязатись з народніми масами, було актуальне питання для всієї другої по ­ ловини XIX ст. В 50-х р. ця проблема цікавила дуже широкі суспільні кола. І’адаємо, що саме це невміння підійти до народніх мас, знайти спільний го ­ лос з масами було також за одну з причин, чому тодішні громадські діячі були невисокої думки про здібність селянства й пролетаріяту до політичної ініціятиви. 3 ) Свідомість одірваности од народу була й у Куліша. „Мы, — писав Куліш у „Епилогѣ кь Черной Радѣ”, — мало знаемъ пародъ и смотримъ на него больше съ точки хозяйственной; мы держимъ себя въ сторонѣ отъ него, никоимъ образомъ не принадлежа къ его обществу. Но мнѣ случалось по ­ падать въ такія отношенія, когда забывалась разность сословій и образован ­ ности, когда мое присутствіе не замѣчалось; и тогда я бывалъ пораженъ сдѣланными мною наблюденіями”… (Окр. відб. з „Р. Б. “ , стор. 243). Це „М ы недовольны, мы огорчены, но мы парали ­ зованы нравственно… Можетъ быть, конечно, это безсиліе происходитъ отъ того, какъ спра ­ ведливо думаютъ, что мы оторваны отъ народа, что до народа и не доходятъ причины нашего негодованія… А безъ народа какая можетъ быть сила въ отдѣльныхъ лицахъ и даже со ­ словіяхъ” 3 ). ,Перша половина р. 1855-го 115 Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціальної ситу ­ ації: в руках опозиціонерів, хоч-би до якої групи вони в 50-х — 60-х роках належали, не було жадної реальної сили, що на ню вони могли-б спертися в своїх антиурядових тен ­ денціях. Так було з слов ’ янофілами, з лібералами, з де ­ мократами. М. Н. Покровський виразно з ’ ясував цю асоці- яльність політично-громадських позицій того часу. „В руках декабристов была реальная сила, при помощи которой они надеялись достигнуть своей цели, — этой си ­ лой было войско. В руках Чернышевского и его кружка никакой реальной силы не было, — тут то и была ахиллесова пята российского демократизма шестидесятых годов. О рабочих никто не думал: общественное значе ­ ние пролетариата стало сознаваться в России, и то не всеми, летъ на пятнадцать позже. Пробовали добраться до крестьян… Но на помощь самих крестьян в деле можно было рассчитывать лишь для более или менее отда ­ ленного будущего” ’ ). Коли соціяльного Грунту бракувало в 60-х роках, то що говорити за п ’ ядесяті? Брак реальних активних соціяльних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалі- стичних асоціяльних і пасивних теорій, де політичну акцію було-б замінено моральними й етичними абстракціями, по суті своїй аполітичними, де-б центр ваги було перенесено з мас на індивідуума, з акції на інтелект. Свідомість безсилости й параліжу примушувала дефор ­ мувати тим чи иншим способом своє невдоволення й обу ­ рення. Так робили Аксакови, так робив Куліш. Згадаймо ту побутову обставу, що в ній проваджено в Кулішевій присутності в Аксаковській родині опозиційні розмови про уряд і невдачі Кримської кампанії. цінне місце, де виразно фіксує Куліш свою класову відокремленість від наро ­ ду: „разность сословій” єсть категорія суспільних взаємин. „Мы въ сторонѣ отъ народа”, сторонні для народа й народ сторонній для них, — різні… Взаємини з народом — господарчі взаємини; тільки иноді траплялось розірвати цей анта ­ гонізм і стати в ближчі стосунки, але це „випадок”: „случайность”… Ці Кулішеві застереження треба мати на увазі, оцінюючи народництво 5С-х ро ­ ків. Про тему „одрізнености” від „простого люду українського” див. в „Пе ­ редньому слові до громади” (Хата, 1860, стор. XIII). ‘) Русская История, т. IV, 1925, стор. 150 — 151. ,116 Перша половина р. 1855-го Живши в Абрамцеві, Куліш читав вечорами родині Ак ­ сакових Гоголеву біографію. Це читання перебивали розмови про воєнні події, слухання газетних звісток, мір ­ кування про глибоку катастрофічну кризу, що її пере ­ живає держава, і опозиційні репліки, скеровані проти уряду. Важке й хоробливе обурення („больно, и тяжело и обидно”), що його викликали реляції з-під Севастополя, поєднува ­ лося з тією моральною схвильованістю, що лишалася в Аксакових від читання Гоголевої біографії. У щоденникові В. С. Аксакової р. 1851-го сторінки, присвячені Гоголеві, чергуються з сторінками присвяче ­ ними Кримській кампанії. Аксакови одночасно читали „Journal de Francfort” і Кулішеву біографію Гоголя. Ці по ­ чуття й переживання змішувались. Оповідання про Гоголя, що перетворив усеньке своє життя в аскетичний і суворий метафізичний подвиг, в етичне шукання душевної очи- щености, справляло таке саме вражіння, як і чутки з Криму; воно підказувало вихід, визначало, як треба ставитися до сучасних подій. Долю Росії оцінювали з того-ж погляду, з якого дивилися й на життьову долю Гоголя. Як Гоголь прагнув святости, так святости та очище- ности повинна прагнути і Росія. Кулішева біографія Гоголя як-найкраще відповідала на ті питання, що так гостро й болюче ставила тоді перед Аксаковими сучасність. Здавалось історія не тільки Росії, але й Европи була на переломі (Австрія стояла під загрозою розкладу), в подіях чутні були кроки історії. „Не слышно ли въ настоящихъ событіяхъ шага исторіи?” — запитував Сер. Тим. Аксаков. „Много, писав він, великихъ событій совер ­ шилось на моей памяти (я помню, какъ возникалъ Напо ­ леонъ), но ни одно такъ не волновало меня, какъ настоя ­ щее или лучше сказать, грядущее событіе” ‘). ‘) Дневникъ В. С. Аксаковой, пор. лист С. Т. Аксакова до Погодіна, Ж. и тр. П., М. 1899, т. XIII, стор. 396. Аналогічний погляд висловив А. С. Хомяков: „Наступившій годъ (1854) прорѣжетъ глубокіе слѣды въ исторіи. Силы всѣхъ націй воздвигаются впе ­ редъ и мѣряютъ взорами другъ друга. Борьба ужасная готова вспыхнуть ” . П. С. С., т. Ill, М. 1900, crop. 178. В. 3 а в и т н е в и ч ъ, А. С. Хомяковъ. Кіевъ, 1902, т. Г, кн. I, стор. 820. ,• Перша половина р. 1855-го 117 „Какія времена. Совершаются судьбы Божіи надъ на ­ родами. Но мы противимся судьбамъ святымъ надъ нами, да не покараетъ насъ Богъ за то: но народъ не виноватъ, что правительство противъ его желанія такъ поступаетъ, или, можетъ быть, народъ всегда виноватъ, если у него такое правительство. Справедливы стихи Хомякова, теперь они еще болѣе оправдались. Гдѣ же покаяніе, возможно ли оно, или можетъ быть нужны, въ самомъ дѣлѣ, страшныя испытанія, чтобы Русская земля очисти ­ лась? Страшно” Через сторінку, 17-го листопада: „запрещено печатать что-либо, даже и акты и документы, касающіеся до смут ­ наго времени, также все относящееся до быта русскаго народа, даже собранія преданій, пѣсенъ и т. д. Неужели они думають такими мѣрами остановить смуты” 2 ). Діагнозу ставлять Аксакови й Хомяков, як і Гоголь: доля держави освітлюється в рамцях моральних понять, політичні справи обмірковуються в межах питання про мо ­ ральне самовдосконалення особи. Праця над Гоголем не тільки дозволила Кулішеві ввійти в коло слов ’ янофілів, але й засвоїти їхню методу оціню ­ вати всі політичні, державні, громадські справи. Перебу ­ ваючи в Абрамцеві наприкінці р. 1854-го, коли він читав Аксаковим свого Гоголя, Куліш дістав найяскравіші кон ­ кретні приклади, як пристосувати абстрактні фікції Гого- лівського моралізму до поточних подій. Треба сказати, що ця наука не зминула для Куліша марно. Коли в нього ще за часів Кирило-Методіївських був нахил до „євангелічного просвітительства”, то тепер робота над Гоголем і знайомість з Аксаковими особливо вплинули на нього цією стороною. ‘) Дневникъ, стор. 4. Аксакова має на увазі вірш „Россіи”, де Хомяков закликає: „Скорѣй омой себя водою покаянія, да громъ двойного наказанія не грянетъ надъ твоей главой” (березень 1854) П. С. С., т. IV, М. 1900, ст. 255 — 6. Пор. лист Хомякова до гр. А. Д. Блудової, II. С. С., т. VIII, стор. 405 -6. Див. докладно як ставилися Є. Ростоичіна, 11. А. Вяземський, О. М. Волинський до цього віршу у 11. Барсукова, Ж. и т. П., кн. ХІП, СПБ, 1899, стор. 42 — 48, див. також В. В. Завитневичъ, А. С. Хомяковъ, т. І. ч. І. Кіевъ, 1902, стор. 817-818, 836 — 844. 2 ) Дневникъ, стор. 6. , ,118 Перша половина р. 1855-го Аксакови й взагалі слов ’ янофіли перед Росією й урядо ­ вою політикою ставили вимогу морального очищення. Ідея „правди”і боротьба проти „моральної неправди” — головні категорії політичної доктрини слов ’ янофілів. Щоб оцінити той час, слов ’ янофіли пропонували формулу: „Нужны страшныя испытанія, чтобы Русская земля очистилась”. Треба терпіти кару Божу й „очищатись” ‘). Теорія чистого серця, внутрішньої доброти опановує й перемагає опози ­ ційні настрої. Напружене й важке чекання розвязалося, скоро помер Микола 1-ий. „На биржахъ,, записує в щоденникові В. Ак ­ сакова, — курсъ поднялся при извѣстіи о кончинѣ госу ­ даря Николая Павловича” 2 * ). ‘ І Обмірковуючи завдання війни. Хомяков припускав: „Мы можемъ потерпѣть неудачи, какъ наказаніе за наши собственныя вины, которыхъ ин скрывать, ни оправдывать передъ Богомъ мы не смѣемъ (ГІ. С. С., т. П1„ М. 1900, стор. 190). Дневникъ, crop. 86. “ ) аішски С. М. Соловьев;, стор 172. 4 ) Автобіографія Н. И. Костомарові. Москва. 1922, стор. 221. „Съ 1855 года пахнуло оттепелью; двери тюрьмы на ­ чали отворяться; свѣжій воздухъ производилъ головокру ­ женіе у людей, къ нему не привыкшихъ 8 ) “ , пише в своїх „Запискахъ” Сергій Михайлович Соловйов. „Это было время всеобщихъ надеждъ на обновленіе Россіи, котораго всѣ тогда чаяли при наступившемъ но ­ вомъ царствованіи; толковали о скоромъ заключеніи мира и объ обращеніи дѣятельности правительства и общества къ внутреннему благоустройству Россіи. Это истинно по ­ этическое время… У всѣхъ на умѣ и на языкѣ было воз ­ рожденіе русскаго общества къ иной жизни, которой оно только желало, но еще не испытывало” 4 ). Листи Куліша, що їх він писав, приїхавши на початку березня до Москви, чудесно малюють тодішній радісний і бадьорий настрій, сподіванки на ліберальний напрямок даль ­ шої політики уряду. Московські настрої березня 1855-го року у Куліша — настрої Аксаковської групи. Деякі витяги з березневих листів Кулішевих уже свого часу подав був Шенрок, одного важливого листа надрукував II. І. Рулін у „Былому” р. 1925-го. Дещо лишилося неопублікованим. ,Перша половина р. 1855-го 119 Свою публікацію „Московские настроения в марте 1855 года по неизданным материалам архива П. А. Кулиша” П. І. Ру- лін попереджає вступною заміткою, де подає загальну ха ­ рактеристику тодішніх думок і настроїв, що в їх оточенні перебував Куліш. „Смерть Николая 1 вызвала вздох облегчения даже в тех кругах общества, которые были, казалось, искренно преданы престолу. Длинная и надо таки сказать, без ­ отрадная страница в истории русского царства записана до конца, заносит в свой дневник А. В. Никитенко. А В. С. Ак ­ сакова, вообще мягко судившая о людях, высказывает по существу гораздо более суровое осуждение умершему царю. „Его жалеют, как человека, но даже говорят, что не смотря на все сожаление о нем, никто, если спросить себя откровенно, не пожелал бы, чтобы он воскрес” ’ ). Лист Куліша з 15-го березня 1855 р., де він описує то ­ дішні політичні настрої, як справедливо завважує Рулін, відбиває всі сучасні слов ’ янофільсько – Аксаковські тен ­ денції з усіма типовими специфічно Аксаковськими сим ­ патіями та антипатіями * 2 З ). ’ ) П. І. Рулін. Моск, настр., стор. 163. Хомяков писав до Гільфердинга р. 1855: „Много перемѣнъ и мало перемѣнъ. Смерть царя меня оправдала въ моемъ о немъ служеніи. Его ошибки были ошибки въ понятіяхъ и въ лож ­ ной системѣ; онъ дѣйствовалъ подъ ложно-приложеннымъ нравственнымъ за ­ кономъ” (ГІ. С. С., т. VIII, М. 1900, стор. 325), пор. також лист з кінця лю ­ того 1855 до Ан. Попова (op. cit., стор. 223) та лист з 31 — 1 — 1854 (стор. 217 — 8). Див. також Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П, т. XIII, стор. 397. И. С. А к с а- ковъ. Письма, III, стор. 105. 2 ) Що це так, що слов ’ янофіли приймали війну за формулою „остільки- оскільки”, за це говорить і відповідне місце в листі, якого опублікував Рулін. Куліш пише; „Иванъ записался въ ополченіе; онъ будетъ переименованъ въ штабсъ-капитана. Ко иста этого не одобряетъ, потому что война все еще не опредѣлилась: ему мало прогнать непріятелей изъ Россіи; онъ ожидаетъ манифеста, въ которомъ было бы сказано: ,не вложу меча въ ножны, пока хоть одинъ православный останется подъ властью иновѣрцевъ 1,1 (166). К. Аксаковъ — людина абсолютних цілів і косміч ­ них перспектив. Він мріє про хрестовий похід і себе уявляє новим Петром Пустельником. Вираз „хрестовий похід 11 у пристосуванні до Кримської війни див. у Хомякова П. С. С., т. III, М. 1900, стор. 182. З листа В. С. Аксакової 10/ІІІ — 55 до М. Карташевської: „Не помню, писала ли я тебѣ, что Иванъ записался охотникомъ въ ополченіе. Онъ же ­ ,120 Перша половина р. 1855-го „12 марта мы отправились съ нимъ (Трушковскимъ) къ Аксаковымъ и пріѣхали часовъ въ И ночи. Старикъ уже ушелъ спать. Онъ простудился и страдаетъ гриппомъ. Иванъ и Конста еще не ложились: ихъ мать и двѣ стар ­ шія сестры также. Мы просидѣли до половины перваго”. Дуже докладно описує подробиці візити Куліша й Труш- ковського до Абрамцевого В. С. Аксакова в свойому що ­ денникові: „Въ пятницу 11 марта часовъ въ И вечера уже мы почти всѣ разошлись, у отесеньки болѣла голова и сильный былъ кашель; отесенька легъ раньше обыкно ­ веннаго. — Вдругъ являются къ намъ Трушковскій и Ку ­ лишъ. Мы ихъ никакъ не ожидали, особенно Кулиша, отъ котораго недавно было получено письмо изъ Малороссіи ’ ). Мы сперва думали, что Кулишъ пріѣхалъ вслѣдствіе письма отесеньки, въ которомъ отесенька обѣщалъ достать ему деньги для напечатанія его біографіи Гоголя, ио онъ письма этого не получилъ, когда уѣхалъ. Услыхавши о кончинѣ государя Николая Павловича и перешедши черезъ всѣ впечатлѣнія, черезъ которыя перешли и мы всѣ, онъ остановился на надеждахъ, возбужденныхъ въ немъ новымъ царствованіемъ. „Я одного желаю чтобы мнѣ дали жит ь “ , — сказалъ онъ. Онъ уже мечтаетъ, что ему откроется новая дѣятель ­ ность, что онъ будетъ издавать журналъ ит. д. Всѣ извѣстія, сообщенныя намъ Трушковскимъ и Кули ­ щемъ, очень утѣшительны”. За Миколою Павловичем у слов ’ янофільських колах не жалкували й старий Аксаков з презирством казав про тих, що висловлювали жаль з приводу небіжчикової смерти. лалъ бы получить какую-нибудь письменную должность, но если такой не най ­ дется, останется штабсъ-капитаномъ; для насъ такое рѣшеніебыло сюрпризомъ”. ’ ) В Абрамцевому чекали, що приїде з Петербургу сестра Сергія Тим. одружена з Карташевським. До Марії Гр-ни Віра Сергіївна 17 – Пі — 55 писала: „…Тетенька нашла бы отесеньку въ сильномъ катаррѣ, такъ что дня два отесенька не былъ въ состояніи свободно говорить, и въ добавокъ всего въ этотъ же день пріѣхали къ намъ неожиданно Трушковской и къ со ­ вершенному нашему удивленію Кулѣшъ, котораго мы воображали въ Мало ­ россіи. Они неизбѣжно также помѣшали бы намъ дня два. Словомъ сказать, все это вмѣстѣ заставило бы меня сказать, что лучше бы не пріѣзжать именно въ эти дни, но не теперь когда я знаю, что вы уже были въ дорогѣ и вернулись, проѣхавши нѣсколько станцій”. ,Перша половина р. 1855-го 121 „По поводу сожалѣній о Н. П. старикъ А. замѣтилъ, что у насъ самаго дурного начальника, переводимаго въ другую губернію, провожаютъ обѣдомъ и непритворными слезами, хотя каждый убѣдился на опытѣ, что онъ былъ дурной начальникъ и низкій человѣкъ. Въ этомъ А. видитъ доказательство глубокаго безпутства нашего общества, безпутства, отъ котораго нѣтъ ни въ чемъ спасенія” ’ ). До Миколи 1 Аксакови ставилися негативно; небіжчик для них — „дурной начальникъ и низкій человѣкъ”. В позиції Аксакових більше опозиційности й опозиційних настроїв, аніж у тодішньому суспільному загалові, де знаходились для Миколи Павловича слова „благодушія и примиренія”. „Конста, — занотовує Куліш у свойому листі, — разсказы ­ валъ, что смерть Николая Павловича примирила съ нимъ всѣ сердца. Ни одинъ голосъ осужденія не былъ слы ­ шенъ. Всѣ говорили о немъ съ благодушіемъ Одиссея, который запретилъ Эвриклеѣ радоваться смерти своихъ противниковъ (Одиссея, гл. XXII, ст. 400 — 415) “ . Такі самі звістки переказує також од себе Куліш: „Сильнѣе всего занимаетъ теперь умы новый государь, и всѣ едино ­ душно ему преданы. Есть между москвичами такіе люди, которые говорятъ: ,Я только теперь началъ молиться за царя ‘ “ 2 Ѣ В щоденникові В. С. Аксакової під 21-м лютого читаємо; „Къ новому же государю такое искреннее теплое -сочувствіе и такое желаніе возстановить довѣріе между нимъ и нами, что даже было странно видѣть людей, большей частью до сихъ поръ смотрѣвшихъ на власть, какъ на’ ’ ) Op. cit., стор. 168. *) Op. cit., стор. 165. „Вступленіе на престолъ имп. Александра II было встрѣчено всеобщимъ восторгомъ, а просвѣщенный характеръ политики нового государя, смягченіе прежде господствовавшаго суроваго режима, ослаб ­ леніе строгостей цензуры и прочее возбуждали во всѣхъ мыслящихъ людяхъ единодушное и горячее сочувствіе. Чувствовалось наступленіе новой эры. Аксаковы и всѣ ихъ друзья и знакомые стали смотрѣть на жизнь бодрѣе и отраднѣе. Между прочимъ въ письмахъ Кулиша мы находимъ много инте ­ ресныхъ данныхъ объ энтузіазмѣ, вызванномъ въ молодыхъ Аксаковыхъ новымъ царствованіемъ”, (Шенрок наводить лист Куліша 17-го березня 1855, цитова ­ ний і въ Кулішевій біографії) Ж. М. Н. II. 1904, XII, стор. 266 — 7. С. Т. Аксаковъ и его семья. Кіев. Стар. 1901, т. LXXIII, стор. 345 6, П. А. Кулишъ. Біогр. очеркъ, Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П., т. XIV, стор. 14 — 15; Хомяковъ, П. С. С., т. VIII, стор. 223, 325. ,122 Перша половина р. 1855-го враждебную имъ силу, привыкшихъ постоянно въ продолженіе по крайней мѣрѣ 30 лѣтъ не довѣрять ей и избѣгать даже съ ней сближенія. Эти самые люди вдругъ съ дѣтской довѣрчивостью и любовью и на ­ деждой обращаются къ новому государю, не получивши отъ него еще никакого доказательства, которое бы оправ ­ дывало ихъ надежды” ’ ). Як ми були бачили, в Куліші теж розквітнули надії, надії на те, що йому буде дозволено видавати журнал, що поши ­ риться поле його діяльности, хоч правду сказати, він для того не мав жадних підстав, що виправдували-б його сподіванки. Бажання українських діячів були такі невеличкі й об ­ межені, — право існувати, право підносити голос, — що- в Кулішевих поглядах, в оцінці перспектив не було будь-чого суто-українського. Шевченків поворот з за ­ слання був одним з найактуальніших найближчих українських завдань, що набувало значіння загально ­ національної справи. Дати можливість Кулішеві писати під своїм ім ’ ям, а не Макарова, амнестія Костомарову й иншим кирило-методіївцям, — така була програма- максимум українського національного руху. І до того вона здійснювалася помалу й поволі — 6 років довелося чекати, аж нарешті дозволено було видавати „Основу 11 . ’ ) Дневникъ, ст. 66. Автобиография Н. Костомарова. М. 1922, стор. 224. „Вступление на престол Александра И возбудило некоторые надежды и упования, в значительной степени потому, что всякая перемена казалась приемлемее положения, в котором в тот момент находилась Россия. Але ­ ксандр II к этому времени еще мало выявил себя; руководство Жуковского позволяло рассчитывать хотя бы на мягкосердечие; но как известно, вместе с своим бывшим наставником, Александр П после 1848 г. был охвачен реак ­ ционными настроениями”. II. Рул ин, Моск, настр., стор. 163. 2 J Дневникъ, стор. 86. Сподіванки були, хоч для сподіванок не було підстав. І до надій примішувалася на Вкраїні певна стурбованість: чи не буде за нового царювання для України ще гірше? „Въ Малороссіи, сказывалъ Кулишъ, — записує В. С. Акса ­ кова, — общее впечатлѣніе есть сожалѣніе самое- искрен ­ нее о государѣ Николаѣ Павловичѣ и даже нѣкоторое опасеніе за будущность” 2 ). ,Перша половина р. 1855-го 123 Брак широких політичних перспектив, обмеженість вимог, що їх ставили представники українофільства, спри ­ чинялися до того, що Куліш у своїх листах відбиває ціл ­ ком погляди слов ’ янофільського Аксаківського гуртка. Спо ­ діванка на амнестію для кирило-методіївців та видання часопису, ця, як на той час, політично національна укра ­ їнська програма вкладалася в програму кожної громад ­ ської групи. Висловлюючись новішими термінами, Куліш міг складати блок з якою хочете групою й підписуватися під якою хочете програмою. Нема нічого дивного, що він з усім палким ентузіязмом, властивим для нього, розпи ­ сується під програмою московського слов’янофільського націоналізму. Нема нічого дивного, що він вітає Оле ­ ксандра ІІ-го як національного „русского” царя. „Радуйтесь, радуйтесь, Николай Даниловичъ, — писав 10-го березня Куліш Білозерському, — о новомъ государѣ разсказываютъ чудеса. Пб. и Москва отъ него въ восторгѣ”. „Когда Государь въ первый разъ явился передъ дворя ­ нами, то осанка его и манеры были такъ величественны, что всѣ были поражены какъ бы сверхестественнымъ ви ­ дѣніемъ. Онъ явился въ полномъ благороднѣйшемъ смыслѣ слова русскимъ царемъ передъ подданными” Куліш у даному разі цілком поділяє захоплення Хомя ­ кова й К. Аксакова, що сподівалися бачити в дальшому національний напрямок у політиці. Коли В. Аксакова за ­ нотовує 31-го березня: „Мы просмотрѣли журналы иностран ­ ные и въ нихъ увидали… скорѣе возможность войны, не ­ жели мира; и вотъ опять… возникаетъ довѣріе къ доб ­ рому государю, который, по выраженію Хомякова, непре ­ мѣнно хочетъ попасть въ Москвичи. Мы уже не сомнѣ ­ ваемся въ его благонамѣренности” а ). Куліш поділяє ці настрої: „Конста гордится новымъ государемъ особенно потому, что онъ по рожденію принадлежитъ Москвѣ. Удивительно, какъ Жуковскій попалъ нѣкоторыми стихами въ будущность, когда писалъ оду бывшей тогда еще ‘) Шенрокъ, П. А. Кулишъ. Кіев. Стар. 1901, т. 3, стор. 344. 2 ) Дневникъ, стор. 94. ,124 Перша половина р. 1855-го великою княгинею Александрѣ Ѳедоровнѣ, на рожденіе Александра Николаевича: Но онъ рожденъ въ великомъ градѣ славы на высотѣ воскресшаго Кремля вотъ правила царей великихъ внуку ’ ). Звідкіля ця „радость о новомъ государѣ?” Яким чином „ропотъ и негодованіе” змінюються на цю радісну підне ­ сеність? Де логіка цієї зміни поглядів? Ми констатували вгорі, що всі політичні групи 50-х, ба навіть 60-х років свідомі були своєї безсилости, одірваности од народу, од будь-яких реальних сил. На цій базі могла розвинутися, як це ми теж писали, тільки асоціяльна теорія, що вису- нула-б на перший план етичні принципи, віру в окрему особу й її добре серце. Теорію „доброго серця 11 , єдино можливу в 50 — 60-х роках для всіх громадських груп, не можна було прикласти до Миколи 1-го, але до Олексан ­ дра ІІ-го було можливо, і її прикладали. Прикладав Ку ­ ліш, Аксакови, Герцен, прикладав навіть Чернишевський і його прихильники. ‘) Рул и и, Моск, наст., стор. 167. Цієї теми торкається К. С. Аксаков також у листі до Погодіна. Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П., т. XIV, стор. 16 — 17. ’ ) Русская История, т. IV, 1925, стор. 142. Що наука „доброго серця” як своєрідна доктрина „по ­ літичного романтизму’ 1 (термін М. Покровського), була властива найрізноманітнішим групам у 50 — 60-х ро­ ках, на це звернув увагу М. Н. Покровський. Ми можемо ствердити, що вона була властива також і для Куліша, і для Аксакових. І ліберально-монархічна й буржуазно-демократична і со- ціялістична групи, — всі вони висовують „добре серце”, як провідний принцип в політиці. М. Н. Покровський пише за Герцена: „Он ненавидел лично Николая Павловича, но даже эта ненависть не была безнадежной… Нетрудно догадаться, что случилось с оскорбителем монархов, когда на русском престоле ока ­ зался Александр II. .Говорят, что теперешний царь добр*: и вот, на этой .доброте* начинают строиться все полити ­ ческие чаяния вождя русской оппозиции” г ). ,Перша половина р. 1855-го 125 Погроза „мужицької сокири” здавалася Герценові — та й чи самому Герценові — менш реальною ніж надія на „добре серце”. „Мы, — пише Покровський, — начинаем по ­ нимать, почему можно было быть одновременно другом Герцена и Николая Милютина” ‘). „Герценовский роман ­ тизм разделялся даже такою на первый взгляд антимо ­ нархическою фигурою, как Бакунин. , Редко царскому дому выпадала на долю такая величавая, такая благород ­ ная роль, — писал Бакунин (в 1862 году, заметьте это), Александр 11 мог бы так легко сделаться народным куми ­ ром, первым русским земским царем, могучим не страхом и не гнусным насилием, но любовью, свободою, благоден ­ ствием своего народа 1 ” 2 ). „Для осуществления своего проэкта (конституции) он (Серно-Соловьевич) рассчитывал исключительно на .доброту 1 Александра 11, которому и пред ­ полагалось подать проэкт при верноподданическом письме” 3 ). „Для превращения проэкта Серно-Соловьевича в русскую конституцию ничего не нужно было, кроме доброго сердца Александра II” 4 ). „Письма безъ адреса” Чернишевського було звернено до Олександра і М. Н. Покровський підкрес ­ лює: „Как трудно было выбиться из этой колеи даже Чер ­ нышевскому” 5 ). Те-ж саме і з „Великоруссом”. „Начавший с такого правильного, так решительно заявленного ут ­ верждения, что от правительства ничего не дождешься и не добьешься^ .Великорусе 1 заканчивает — проэктом всеподдан ­ нейшего адреса, написанного, правда, приличнее, чем пи ­ сались обыкновенно дворянские адреса, но по существу ставившего все дело в полную зависимость от .благово ­ ления 1 Александра Николаевича 11 6 ). Розуміється, всі ці погляди могли виникнути й розвину ­ тися тільки на ґрунті тієї політейософії, що надавала особливої ваги самодіяльності „кращих людей” і запере ­ чувала громадську ініціятиву народніх мас. Деміург істо ­ рії — кращі люди! Нема нічого принципово неможливого з погляду цих, таких характеристичних для утопічного со- ціялізму, теорій, щоб за таку кращу людину був монарх. ») Рус. Ист., т. IV. ст. 143. ■- ’ ) op. cit., ст. 144. а ) op. cit , стор. 147. •*) op. cit., стор. 150, °) op. cit., стор. 151. а ) op. cit., стор. 152. ,126 Перша половина р. 1855-го Згадаймо зносини Р. Оуена з Миколою І, згадаймо инші випадки, коли теоретики утопічного соціялізму, прихильники романтичних соціялістичних доктрин зверталися до монар ­ хів у справі організації соціялістичних комун, громад і ко ­ лоній. Для соціялізму епохи романтизму віра в „кращу людину”, як реформатора суспільства, є типова ’ ). Коли ідеал суспільного ладу розглядали не з погляду, як відносивсь він до об ’ єктивного ходу суспільного розвитку, і не з погляду самодіяльности мас, обумов ­ леної цим розвитком, а з погляду відношення до цього ідеалу окремих „просвещенных”, „доброчинних” осіб, то зрозуміло, що просвіті цих осіб, якостям їх душі припису ­ вано було особливе значіння. „Просвѣтительскія” тенден ­ ції утопічного романтичного соціялізму підкреслювали зна ­ чіння етичного моменту в загально-громадських і політич ­ них справах. *) „Тѣ годы, въ теченіе которыхъ складывалось міросозерцаніе Черны ­ шевскаго, относятся къ тому мрачному періоду исторіи Европы, когда про ­ летаріатъ, подавленный послѣ 1848 — 49 гг., не подавалъ никакихъ призна ­ ковъ сознательной жизни. Поэтому у Чернышевскаго и не могло быть вы ­ сокаго мнѣнія о способности этого класса къ политической иниціативѣ. А вѣдь на пролетаріатъ опъ всетаки смотрѣлъ какъ на самый передовой слой въ массѣ „простолюдиновъ 0 … О крестьянахъ всей Европы онъ отзы ­ вался, какъ о настоящихъ варварахъ… Вся надежда Чернышевскаго возла ­ гается на „лучшихъ людей”, которые займутся воспита ­ ніемъ селянъ, вслѣдствіе чего „прогрессъ… станетъ легче ” . Это тотъ чисто идеалистическій взглядъ, въ силу котораго интеллигенція является какъ бы Деміургомъ исторіи” (Г. Плехановъ, Н. Г. Чернышевскій. 1910, стор. 285 — 286). ,РОЗДІЛ V. Куліш у Київі. Між хутором і Петербургом. Сподіваючись на поліпшення загально-політичних обста ­ вин, на цензурні полегшення й пожвавішання громадського життя, Куліш уважає, що ця „лібералізація державного життя” сприятиме „лібералізації й економічного життя”, і він зможе, оселившивсь у великому місті, „продавати свій час, за шматок хліба”, обернути свій час у товар і, вийшовши з натурального хутірського господарства, ввійти в товарові відносини великого міста. У кожнім разі, в звязку з цими надіями на можливості більш-менш широкої літературної діяльности, він кидає вже шукати матеріяльної бази в хутірському господарстві. Зміна обста ­ вин політичного життя Росії обумовлює й зміну господар ­ чих орієнтацій Куліша, дозволяє йому думати про поворот до міста. Хутір у другу половину 50-х років стає для нього за місце літнього перепочинку, не більше. У квітні, року 1855-го він ‘ їде в хутір Заріг з Петербургу тільки на те, щоб спочити, прожити на хуторі літо, як на дачі. Хутірське господарство його не цікавить і не турбує. Тепер, коли на перебування в хуторі Куліш дивиться тільки з погляду „незаінтересованої насолоди”, знов мо ­ жуть „розваги природи” та різні дрібниці сільського життя зворушувати „поетичні струни” в його душі. Отже Кулі ­ шеві листи р. 1855-го зовсім не подібні до листів, писаних влітку року 1854 (див. „Куліш-хуторянин”). „Почтеннѣйшій другъ, Николай Даниловичъ! Не знаю, будутъ ли какіе плоды отъ моей поѣздки въ Петербургъ, но я въ ней не раскаиваюсь. Съ своей стороны я сдѣлалъ все, что могъ; посмотримъ, что сдѣлаютъ для меня обстоятельства. Во всякомъ случаѣ я не вижу иного средства поддержать себя въ матеріальномъ ,128 Куліш у Київі и нравственномъ отношеніяхъ, какъ возвра ­ титься къ осени въ Петербург!» и продавать свое время за кусокъ хлѣба. Лѣто постараюсь про ­ вести не развлекаясь хозяйственными мелочами, и поста ­ раюсь что нибудь написать. Очень жалѣю, что Васъ не увижу; но Вы не должны пенять на меня. Меня никто не щадитъ; пощадите хоть Вы, т. е. согласитесь в душѣ, что такъ должно мнѣ поступить, какъ я поступаю. Обнимаю Васъ мысленно отъ всего сердца. Книги Ваши переплетены прекрасно, но останутся у Макарова до оказіи. Пишите къ намъ въ Лубны на мое имя. Вѣроятно и я найду чѣмъ занять Ваше вниманіе в моихъ хуторскихъ письмахъ. Если Саша не уѣхала, то, по возможности, озаботьтесь ея отправкою. Я бы желалъ, чтобы она ѣхала на почто ­ выхъ, выславши заблаговременно въ Пырятинъ лошадей. Хорошо если бы Исторіографъ ей сопутствовалъ (буде обрѣтается въ Мотроновкѣ). Вашъ отъ души И. Кулишъ. Изъ Петербурга выѣзжаю 17 апрѣля — одинъ, или съ Надеждой Михайловной”. Лист 25-го квітня р. 1855-го інформує Миколу Дани ­ ловича за переїзд з Петербургу до Лубенського хутора. „ г Ьзда моя въ почтовой каретѣ была очень медленна, такъ что изъ Тулы я выѣхалъ въ половинѣ 12-го часа ночи 23-го числа, тогда какъ на перекладныхъ или въ своемъ экипажѣ выѣхалъ бы часовъ въ 5 или 6 пополудни. Я на ­ рочно дожидался въ Москвѣ легкой почты, но она ока ­ залась очень тяжелою, такъ что между Тулою и Орломъ ѣхавшая за нами карета сломалась и мы долго стояли въ гостинницѣ. Въ Орелъ пріѣхали ночью съ 24 на 25-е, а выѣхали въ 5 часовъ утра. Посылаю этотъ бюллетень изъ Кромъ, откуда шоссе поворачиваетъ на Курскъ, до котораго еще 100 съ небольшимъ верстъ. Въ числѣ моихъ спутниковъ оказался одинъ попутникъ мнѣ до Сумъ. По его практическому наставленію, я проѣду черезъ Ромны въ Лубны, а не черезъ Ахтырку, какъ указы ­ вала карта. ,Куліш у Київі 129 1855, апр. 25. Хотѣлось раньше уѣхать, да какъ забралась коляска на другой дворъ, такъ насилу вытребовали. Поэтому и опоздалъ. Всѣ Вамъ кланялись. Балаганъ будетъ здѣсь опять 29 числа. Вашъ П. Кулишъ. Першого травня Куліш уже був у Зарозі (Баївщині), Він завдоволений з своєї мандрівки й спочинку, що знай ­ шов на хуторі, за яким наглядала взимку „Гладка Тере- щиха “ , стара Симонова, мати М. Т. Симонова-Номиса, їхня хутірська сусідка. Куліш у листі клопочеться прискорити виїзд Олександри Михайлівни з Мотронівки до нього на хутір, на Лубенщину. „Почтеннѣйшій другъ, Николай Даниловичъ. Я дома, я здоровъ, я спокоенъ и почти счастливъ. При ­ сылайте ко мнѣ свою землячку. Въ Баивщинѣ, по милости нашей сосѣдки .Гладкой Терещихи’, все оказалось въ такомъ порядкѣ, какъ будто хозяинъ уѣзжалъ на 7 дней,, а не на 7 мѣсяцевъ. Очень жалѣю, что не поспѣшилъ къ- посадкѣ деревъ; но это было невозможно. Мѣстныя справки показали мнѣ, что еслибъ я ѣхалъ недѣлею раньше, то встрѣтилъ бы препятствія непреодолимыя. Былъ я въ Сорочинцахъ. Что за красавица рѣка Псёлъ тамъ. Она могла дѣйствительно вдохновить автора .Сорочинской яр ­ марки”. А въ Миргородъ пріѣхалъ именно въ такую по ­ году, какъ надобно. Небо было все въ сѣрыхъ тучахъ; иногда прорывался дождикъ; грязь была глубокая, копыта чвякали, какъ въ повѣсти Гоголя. На площади лужи нѣтъ, но зато въ улицахъ — множество превосходныхъ лужъ. Гоголь ошибся въ одномъ еще: въ Миргородѣ нѣтъ ни одного шлагбаума, и только оборванный цѣловальникъ ви ­ денъ на мѣстѣ рыцаря въ сѣрыхъ доспѣхахъ. Да еще: бублики миргородскіе точно изъ сѣрой муки, но такъ не вкусны, что я, купивши вязку, роздалъ по дорогѣ дѣтямъ. Все остальное очень вѣрно, и я могъ бы отыскать дюжину Ивановъ Ивановичей и Ивановъ Никифоровичей дряннѣе гоголевскихъ, но въ томъ самомъ вкусѣ. Я проѣхалъ черезъ Суджу, Сумы, Ахтырку, Зѣньковъ, Миргородъ и Хоролъ. Нахожу, что всего удобнѣе путе- Куліш у п ’ ядесяті роки. 9 ,130 Куліш у Киіві шествовать на своихъ, доброѣзжихъ лошадяхъ. Трата вре ­ мени вознаграждается здѣсь собственнымъ отдыхомъ и не ­ торопливыми наблюденіями. Много интереснаго можно и въ этой сторонѣ узнать. Я не посылаю Александрѣ] М[ихайловнѣ] на дорогу денегъ, чтобы не задержать письма. Она могла издержать свою сумму, у Виктора Мих. можетъ не случиться. Одолжите ей рублей 15 сер. и озаботьтесь подорожною. На своихъ она не должна пускаться въ путь, а выслать ихъ въ Пырятинъ… … А Ваше здоровье и дѣла каковы? Весна Ваше лю ­ бимое время, и Вы не говорите: Какъ грустно мнѣ твое явленье Весна, весна, пора любви! Я тоже упоенъ прелестями весны въ своемъ хуторѣ. Природа все, что я сдѣлалъ, приняла съ любовью и соловьи какъ будто еще больше прежняго полюбили Баивщину. Мая 1, 1855 Вашъ П. Кулишъ”. Баивщина. За декілька день приїхала на хутір і Олександра Михай ­ лівна. Листи Кулішеві цих днів відбивають любу й приємну серцеві клопітливу метушню першої неулаштованости в новому місці і вони не потрібують коментаря. Досить їх навести так, як вони виллялися з-під авторового пера. „Отъ всей души благодарю Васъ, почтеннѣйшій другъ нашъ Николай Даниловичъ, за доставленіе мнѣ моей цяци ! Она пріѣхала ночью, когда я уже поужиналъ, и я пока ­ залъ ей тотчасъ всѣ свои садовыя работы, которыя въ темнотѣ гораздо лучше, нежели днемъ. Она испытала тѣ же впечатлѣнія, что и я, въ первыя минуты своего пребыванія въ Баивщинѣ. Слава Богу, что насъ занимаютъ разныя мелочи жизни, т. е. трогаютъ поэтическія струны души!.. Но на этотъ разъ умолчимъ обо всемъ поэтическомъ, по ­ тому что не было времени въ теченіе сутокъ написать Вамъ пообширнѣе, а теперь нужно спѣшить отправкою Вашего прекраснаго путеводителя въ Пустынѣ. Саша не можетъ имъ достаточно нахвалиться. Какіе у Васъ пре- ,Куліш у Київ! 131 красные люди. За рукописи очень Вамъ благодарена». Я только взглянулъ на нихъ. Въ домѣ поднялась такая возня, что ничего путного нельзя дѣлать. Письмо путе ­ шественника по Волгѣ было для меня весьма пріятною на ­ ходкою, но его надобно свѣрить съ подлинникомъ: въ нѣко ­ торыхъ мѣстахъ не доберусь смысла. Никакихъ сокровищъ Вамъ не посылаю. Переписаны у меня маленькіе пророки, Аммосъ, Аввакумъ и другіе, Павского, но оставлены въ Москвѣ въ ожиданіи и боль ­ шихъ пророковъ. Есть стихи: .Европа противъ насъ’, но тоже оставлены на сѣверѣ. Эти стихи приписы ­ ваютъ то Хомякову, то И. Аксакову, но несправедливо. Они могутъ и къ Вамъ забресть (длинное стихотвореніе), такъ знайте, что это пустякъ. Не могу переслать Вамъ .Современника’ съ этой оказіей. Книги мои уложены въ ящики безъ системы, а при тепе ­ решнемъ нагроможденіи вещей и вознѣ по случаю бѣле ­ нія хатъ (онѣ не могутъ называться комнатами — развѣ комнатами) я не рѣшился на поиски. Можетъ быть явится нашъ Семенъ съ Зеленымъ и Глывою; тогда пришлю Вамъ и .Современникъ’. Но любопытно знать, что за библіографическія работы Вы затѣваете? Я не могу придти въ себя отъ развлеченій природою и мелочами сельской жизни, которыхъ въ ма .ленькомъ хозяйствѣ гораздо больше нежели въ обширномъ. Ничего еще не читалъ и ни о чемъ порядочномъ не думалъ, а пріѣхалъ съ благими намѣреніями читать и писать. До «слѣдующаго письма. Весь Вашъ П. Кулишъ. 1855 мая 3 въ 9 часовъ вечера”. До цього листа дописала декілька фраз подяки з свого -боку й Кулішева. „Почтеннѣйшій братецъ Николай Даниловичъ. Не нахожу словъ благодарить Васъ за всѣ Ваши одол ­ женія, такъ точно въ Николаевѣ я долго не умѣла заго ­ ворить съ Вами о томъ какъ много была обязана, но лучше и теперь и не говорить объ этомъ, потому что есть чувства невыразимыя, по крайней мѣрѣ, для меня. Вы мо- ,132 Куліш у Київ! жете все понять, что происходило и происходитъ въ. душѣ моей. Благодарю Васъ, благодарю отъ всего сердца. Много Васъ почитающая сестра Ваша А. Кулѣшъ”. Року 1855-го Куліш не повторює помилки року 1854,. коли він заглибився цілком у господарювання. Усвідо ­ мивши свою нездібність бути господарем, він дивиться на своє хіуторянство як на звичайний літній дачний спочинок.. Червневий лист до Бодянського свідчить, що Куліш не на ­ магався вийти за межі дачного способу життя. „Занятія мои, — писав Куліш О. М. Бодянському 26-го червня 1855, — очень обыкновенны и состоятъ преимущественно въ чте ­ ніи, не говоря о садоводствѣ и т. п. Ни съ кѣмъ не ви ­ жусь, но ни мало не скучаю и день всегда кажется мнѣ короткимъ. Ложусь спать съ нетерпѣливымъ ожиданіемъ утра… Увѣдомьте о себѣ, какъ Вы поживаете и что подѣ ­ лываете и что у Васъ хорошаго слыхать о цензурѣ и о прочемъ. Я не читалъ никакихъ газетъ и ничего не знаю, что дѣлается за предѣлами моего хутора” ‘)• В листах Олександри Михайлівни цього року немає вже ніяких звісток, що нагадували-б її перекази про їхні сварки з двораками, як це було минулого року, їй нема за що писати. „Я, — звертається Кулішева до Надії Ми ­ хайлівни в листі 29 липня 1855, — потому иногда къ Вамъ долго не пишу, что мнѣ не о чемъ писать къ Вамъ: всѣ- подробности моей жизни Вамъ извѣстны; дни наши идутъ- довольно однообразно; если же и бываетъ что нибудь- нарушающее повседневный порядокъ, то тоже довольно не интересно для тебя: напримѣръ въ такомъ родѣ бы ­ ваетъ нарушеніе однообразія. Грынь подходитъ къ окну и спрашиваетъ у меня: сударыня, чи сударынь въ ком ­ натахъ? или покорно васъ благодарю за теє, як його? за теє и т. п. “ Цікаві підробиці Кулішевого хутірського життя ми зна ­ ходимо в листі Олександри Михайлівни з 2-го серпня: *) кіев. Стар. 1897, т. LIX, грудень, лист 93, стор. 461. Питання про цензуру дуже цікавило тоді всіх. Н. Барсуковъ, т. XIV. Ж. и тр. П.» стор. 12, 29, ЗО. ,Куліш у Київ! 133 1855 года, августа 2. „Милая, дорогая моя Надичка! Ну, какъ же вы теперь поживаєте, пишите подробно •обо всемъ, не лѣнитесь; Я же Вамъ напишу обо всемъ, •■что въ сіе короткое время случилось достойнаго (Баивскихъ жителей) вниманія. Вамъ извѣстно, что мы послѣ трехмѣсячнаго нашего ■ сидѣнія рѣшились выѣхать въ Лубны. На паромѣ въ Ор- жицѣ П. А. застрѣлилъ двѣ уточки, но мы изъ нихъ каши не варили, потому, что съ нами не было нашего милаго и не искуснаго кашевара. Мы остановились въ Вязовцѣ подъ вербами, і ыбравъ удобное мѣсто для своихъ лоша- .дей и варили кашу съ пшеномъ, картофелемъ и таранью, каша была очень вкусна; съ нами были Марья и Семенъ Курнапетъ (такъ человѣкъ назвалъ твоего Семена), потомъ поѣхали далѣе, лошади наши рѣшительно отказывались везти насъ на горахъ; но П. А. и Семенъ насильно заста ­ вили не останавливаться и везти какъ слѣ>дуетъ такъ, что мы на обратномъ пути не испытывали подобныхъ неудобствъ, а ѣхали ровной рысью до самого дома кромѣ горъ. Пріѣхавши въ Лубны, я тотчасъ пошла дѣлать покупки а П. А. къ НКговскому, съ которымъ они кажется хорошо сошлись и очень понравились другъ другу. Нѣговскій поетъ очень хорошо малорос, пѣсни, былъ у насъ на квартирѣ и ѣлъ арбузъ. Вотъ Вамъ всѣ подробности. Потомъ на другой день поутру мы поѣхали въ Монастырь, выслушали Архіерейскую службу и потомъ покушавъ просфоръ и сливъ, поѣхали домой; въ Вязовцахъ опять варили кашу; но только съ окунями. П. А. воспользо ­ вавшись промежуткомъ времени пока сварится каша, хо ­ дилъ къ пруду на охоту, но ничего не нашелъ, исключая одной горлички сидѣвшей на вербѣ застрѣлилъ. Потомъ мы поѣхали домой на паромѣ опять убита лыска и уже было довольно поздно, когда въѣхали въ ворота темной аллеи. Насъ встрѣтили собаки съ визгомъ и съ распростёр ­ тыми объятіями, а Проклятуще кавчаніемъ и подниманіемъ хвоста, и какъ мы были рады, что добрались домой, намъ эта поѣздка показалась подвигомъ. Спустя нѣсколько дней послѣ нашего пріѣзда однажды ночью кошка не даетъ мнѣ покою, кричитъ подъ моей дверью, я удивлялась ,134 Куліш у Київі какъ она осталась въ комнатѣ ночевать, когда она этого^ никогда не дѣлала во все наше пребываніе въ Баив- щинѣ. П. А. всталъ и забралъ ее къ себѣ въ кабинетъ, чтобы она меня не безпокоила, что же — не думай, что это животное имѣетъ одни только дурныя наклонности; оно преблагодарное; за то, что II. А. далъ ему пріютъ, она ему на диванѣ привела трехъ кошеняточекъ очарователь ­ ныхъ. Удивительно какое самосохраненіе: не осталась ночевать на дворѣ, какъ бывало прежде, а пришла в ком ­ наты. Но это все еще не все. Однажды мы гуляемъ въ своемъ паркѣ и слышимъ, что кто-то около кухни спрашиваетъ о насъ и потомъ Марья говоритъ намъ, что кто-то къ намъ пріѣхалъ, смотримъ — уже по нашей темной алеѣ мчится шестерня съ форейторомъ. Вы, я думаю, можете вообразить какъ я была рада этой шестернѣ, ни капли крупичатой муки въ Лубнахъ не нашла. П. А. поспѣшилъ встрѣтить гостя, это былъ Ригельманъ, который у насъ обѣдалъ, ужиналъ и ночевалъ. На другой день послѣ чаю уѣхалъ. Въ этотъ разъ онъ мнѣ показался не такимъ уже па ­ номъ. До свиданія мои незабвенные. Бабушка совер ­ шенно здорова, лихорадка прошла и Старицкая пріѣхала. Обнимаю, обнимаю. Расказывали ли тебѣ о моемъ платьѣ. Каждый разъ какъ я его надѣну, то думаю: это уже надѣваю въ по ­ слѣдній разъ, а то поберегу его на Петербургъ и Мот- роновку; смотри, опять въ немъ — не могу разстаться. Самое мое любимое. Поцѣлуйте за меня Сашу и Карма- лѣевыхъ, пишите много. Писано прямо набѣло. Ваша X. С. [збоку]. Пожалуйста, не сомнѣвайтесь, что это прямо пи ­ сано набѣло. Ахъ, я и забыла спросить у моего дорогого ученика: пожертвовалъ ли онъ булку, которую я ему дала на дорогу. Пріѣздъ Ригельмана опять завелъ у насъ аркоты. Мы. довольно заведемъ перепелятъ. Какъ только П. А. полѣ ­ нится застрѣлить уточку, то я ему и подсуну перепелятко. ,Куліш у Киі’ві 135 Надинька, поцѣлуйте за меня Васю, какъ будете къ нему писать. Я очень передъ нимъ виновата и не знаю какъ загла ­ дить свою вину. Просто не о чемъ писать, поэтому и молчу. (Рукою Куліша). Проклятуще пожимаетъ руку Ку …у и кавчить Good day, sire! Hau …Рябко же мошенникъ и повѣса не приноситъ человѣчеству никакой пользы. Охоты не смыслитъ; скачетъ изъ лодки на плавъ и про ­ гоняетъ впереди охотника дичь “ . Літо минало й треба було думати за осінь. Куліш, як ми бачили, чекав на зміну обставин і розраховував, що з зміною політичної й громадської ситуації він зможе улаштуватися в Петербурзі. В цій справі він звертався до давнього свого приятеля Макарова, щоб той знайшов йому посаду, яка не переобтяжувала-б його службовими обов ’ яз ­ ками. Коли б надії на зміну ситуації не справдились, Ку ­ ліш мав намір оснуватись на зиму в Київі. В кожнім разі думку р. 1853 — 4-го про те, щоб жити на хуторі, кинуто остаточно: „это значило бы похоронить себя заживо”. Літо р. 1855-го минало в невизначеності й непевності ‘). „Все такъ невѣрно”. Куліші жили в це літо в Зарозі — Ба- ївіцині, як на роздоріжжі. Вони не хтіли влаштовуватися остаточно на хуторі, а вкупі з тим одночасно не знали? коли, де й як вони зможуть переїхати до міста. Для Олександри Михайлівни характерне оте бажання знайти вихід з неможливости жити поміщицьким помісним життям („жить здѣсь постоянно невыносимо”) в тому, щоб зро ­ битись „прислугою, кухаркою”. В цьому бажанні надто багато наївности, але треба уявити, що перша половина 50-х років це доба, коли особливо інтенсивно дрібно-по- місні поміщики робили перші спроби знайти підстави на те, щоб оснуватись в містах. Вони не знали, де й у чому шукати цих підстав і бажання Кулішевої — йти в кухо ­ варки, в наймички це тільки один із виразів настроїв ’ ) 8 квітня 1855 1. С. Аксаков писав до батьків: „Положеніе какое-то странное; всѣ въ недоумѣніи, никто не проченъ, никто не знаетъ насто ­ ящаго пути, которымъ хочетъ итти Правительство”. 1 в иншому листі: „Все слухи да слухи, все та же томительная неопредѣленность* (Письма 111, 115, Н. Барсуковъ, Ж. и тр. П. XIV’, стор. 19). ,136 Куліш у Київі дрібно-помісної шляхти, що для неї життя в маєтках ро ­ билося „невыносимымъ”. „Если бы Макаровъ пріискалъ должность для II. А.; безъ службы намъ бы не слѣдовало пускаться в С. П., но П. А. нельзя сидѣть вѣчно въ глуши, а для меня мѣсто прислуги въ кухарки. Я, Надгоню, все тотъ же Са~ шунъ глупый, безтолковый, не приносящій пользы ни семьѣ пи отечеству. — Обое хлопочемъ по мѣрѣ своихъ силъ и на что, не знаемъ сами — для чего все это. Жить здѣсь постоянно невыносимо. По крайней мѣрѣ для П. А. это значило похоронить себя заживо. Я жила бы, если бы видѣла, что приношу этимъ кому ни- будь пользу: а жить безъ цѣли грустно. Кажется, если намъ не пріищитъ М. должности, то я останусь въ Баив- щинѣ, а П. А. поѣдетъ въ Кіевъ на время, а я уже зай ­ мусь хозяйствомъ по серьезнѣе; а то мы не покупаемъ ни лишняго скота для развода, ни лошадей, все думаемъ Зачѣмъ для Семеновъ покупать, а если мы будемъ жить постоянно сами, тогда дѣло другое. Я даже не хочу шить другого одѣяла, чтобъ не оставить его здѣсь шить “ (Лист 29 липня 1855 Надії М. Білозерській, „Обѣтованная земля”). Тільки ліберальні реформи могли . утворити відповідні умови, що в їх атмосфері Куліш зпайшов-би для себе ґрунт розвязатися з „недоцільним”, „сумним”, „не стерпу- чим” хуторянським життям і переїхати до великого міста. Дрібно-помісне хутірське господарювання — „чепуха” („мѣ ­ сяца два я занимался хуторской хозяйственной чепухой” — ѴШ — 55 пише Куліш), „смерть заживо”. Дрібно-помісне господарство розкладається, втрачає свій сенс і рацію, а відійти од цього розкладу й господарчої безглуздосте можна тільки тоді, коли зміниться тая політична система, що тоді панувала. Листи р. 1855-го надзвичайно яскраво викривають нам со ці ял ь н о – е к о ко ­ мі ч н у необхідність ліберального прориву Ми ­ колаївського режиму. Куліші тільки одні з багатьох, що їх вже не за вдовольняють давні господарчі форми на ­ турального дрібно-помісного землеволодіння й що шукають можливости існувати, продаючи не продукти праці своїх кріпаків, а свою власну робот}’ „за шматок хліба”. ,Куліш у Київ! 137 Кулішева фраза. „Я не вижу иного средства поддер­ жать себя въ матеріальномъ и нравственномъ отношеніяхъ, какъ возвратиться къ осени въ Петербургъ и продавать свое время за кусокъ хлѣба” типова фраза дрібного помі ­ щика, що володіє десятком кріпаків та сотнею десятин землі. У цій фразі чудово змальовано ту економічну ситу ­ ацію, що склалася тоді не для самого Куліша. Але для пе ­ реїзду з хутора до міста, що його вимагали економічні обставини, не було відповідних політичних умов. Для Ку ­ ліша переїзд був-би можливий тільки тоді, коли-б у звязку з ліберальними, реформістськими повівами пом ’ якшала цен ­ зура і він мав-би можливість розгорнути свою журналіст ­ ську діяльність. „Говорятъ цензура немножко смягчилась, и къ осени ожидаютъ новаго устава”. Ліберальні реформи — вони робилися життьовою необхідністю. Суспільство еко ­ номічно перероджувалося, перебудовувалося, а політична структура держави в найменшій мірі не відповідала цьому процесові. Історія економічної життьової боротьби Куліша виразно ілюструє цей процес, ще мало досліджений у пра ­ цях наших соціологів та економістів. У нас більшою мірою досліджено історію селянської реформи й економічні під ­ стави відповідної політичної програми, але власне кажучи нічого не зроблено, щоб дослідити економічні фактори, що в обставинах дрібно-помісної шляхти та різночинства стимулували політичну реформу. Навіть у М. Покровського ми знаходимо що-до цього аж надто мало. „Августа 1 1855, Баивщина (Лист до Мик. М. Білозер- ського). На .копію съ письма отъ 22 апрѣля* я не отвѣ ­ чалъ тотчасъ потому, что отвѣтъ мой былъ бы уже для Васъ безполезенъ, такъ какъ сомнѣнія Ваши на счетъ службы разрѣшились сами собою. Такъ тому и слѣдовало быть. А что дѣлать впередъ — укажутъ обстоятельства. На нѣкоторые же Ваши вопросы я не могъ отвѣчать по дру ­ гимъ причинамъ, о которыхъ не мѣсто здѣсь говорить. Пи ­ сать же о своей жизни тягостно: всего въ пяти строкахъ не скажешь, а брошюръ написать и некогда и не захо ­ чется никому для удовлетворенія дружескаго любопытства. Не забывайте также, что Вы у меня не одинъ корреспон ­ дентъ и что если бы я началъ успокаивать любопытство каждого, то самъ не имѣлъ бы ни минуты покою. Будемъ ,138 Куліш у Київ! кратки, но обстоятельны, хотя я радъ читать длинныя письма, у кого есть досугъ и желаніе писать ихъ. Въ Москвѣ скоро выйдутъ въ четырехъ томахъ прежнія сочиненія Гоголя и 2-ой томъ Мертвыхъ Душъ. Макаровъ упорно молчитъ о Запискахъ о жизни Го ­ голя, и я даже не вѣдаю, представилъ ли онъ ихъ въ цензуру. Говорятъ, цензура немножко смягчилась, и къ осени ожидаютъ новаго устава. Вы ни слова не отвѣчали о старинной думѣ про ко ­ рабли. Пришлите мнѣ ее въ Лубны, а, если можно, даже употребите въ дѣло. У меня готовится этнографическая книга. Если не можете, то такъ пришлите: мнѣ нужно» имѣть эту думу. Пришлите копію съ нашихъ думъ, невошедшихъ въ сбор ­ никъ Метлинскаго. Если ихъ нужно будетъ для этого пе ­ реписать, то форматъ употребите обыкновенной писчей бумаги четвертушку. Нѣтъ ли у Шишацкаго-Илича ненапечатанныхъ преда­ ній? Они вошли бы въ упомянутую книгу, съ означеніемъ, кѣмъ записаны. Такожде сказокъ, повѣрій и т. п. Пришлите чистый списокъ, въ четвертушку свадьбы,, описанной Базилевичемъ. Можетъ быть я ее обработаю и помѣщу въ тсй же книгѣ. О семъ литературномъ предпріятіи никому ни гу-гу, по пословицѣ: не кажи гоп, поки не перескочешъ. Мѣсяца два я занимался хуторской хозяйственной че­ пухой. Теперь принялся за дѣла книжныя. Бодянскій съ своими актами и лѣтописями поступилъ такъ, какъ собака съ сѣномъ. Если онъ что-нибудь вы ­ пуститъ изъ своихъ крѣпко сжатыхъ лапъ, то только для одного меня — и то при благопріятныхъ обстоятельствахъ и будучи мною умащенъ со стороны бумажнаго любостя­ жанія. Отложите о немъ всякое попеченіе. Адресъ на мое имя въ Лубны Полтавской губ. Саша здорова, кажется. Мы надѣемся, что Маменька и Викторъ или одна маменька пріѣдетъ въ Баивщину. Не дурно Вы сдѣлали бы, если бы взяли отпускъ и посѣтили съ нею мою мазанку. Вашъ П. Кулишъ. ,Куліш у Київі Прибавлю, что я бы желалъ имѣть Васъ первымъ чи ­ тателемъ упомянутой этнографической книги. Вы могли бы принести мнѣ пользу своими замѣчаніями и воспомина ­ ніями. Видите, какой Вы уже знаменитый человѣкъ!” В цьому листі до Мик. Мих. Білозерського особливо цікавий останній абзац, де Куліш обмірковує намір моло ­ дого дослідника, „Історіографа”, як називали його в родині, взяти участь у працях Київської Археографічної Комісії й висловлює свій погляд на цінність громадської, корпора ­ тивно-комісійної роботи і індивідуальної, „работы особня ­ комъ”. Куліш не прихильник колективної методи в науково- дослідчій праці. На його думку, можна багато більше зро ­ бити в себе в кабінеті, на самоті, в кабінетній відокрем ­ леності, аніж коли шукати допомоги в співучасниках збо ­ рів і комісій. Куліш завсіди намагався робити всю справу сам; він ніколи не був прихильником розподіляти роботу між спів ­ робітниками й, розподіливши між иншими, не лишати ні ­ чого для себе. Навпаки, він мав тенденцію об ’ єднувати всі справи в своїх руках і не покладатися пі на кого. Так поводився й тримався Куліш, коли українська громада ви ­ давала „Основу”, так було й у зносинах і в звязках з чле­ нами „Кирило-Методіївського братства”. Куліш завсіди почував себе остільки міцним і дужим, що не шукав до ­ помоги в будь-кому. Свої діла й завдання він здійснював сам: „дѣлалъ дѣло особнякомъ” ! Куліш не вірив у „единоду ­ шіе и общее безкорыстіе” суспільних організацій. В ньому не було інстинктів, що їх виховують у людині цехова й корпоративна свідомість. Одна людина в своїй сфері зробить більше, як ціла організація. Не треба виходити за межі власних ресурсів і шукати сторонніх: — ось про ­ грамовий погляд, наука Кулішева що-до утворення „спіль ­ ного діла”, суспільної акції, цілком зрозуміла в анти-гро- мадській атмосфері 50-х років. „Вы”, — писав Куліш Мик. М. Білозерському, коли той збирався кинути Чернігів і посаду редактора „Чернигов ­ скихъ Губернскихъ Вѣдомостей” і переїхати до Київа, щоб працювати в Київській Комісії, — „Вы очень разсчитываете на участіе въ Кіевской Комиссіи. Она существовала прежде ,140 Куліш у Київі и будетъ существовать на проискахъ и тому подобныхъ гадостяхъ, которые скоро отвадятъ отъ нея всякую чест ­ ную душу. Я могу ошибаться — й дай Богъ! но помните, при всѣхъ поползновеніяхъ къ ней, слова мои и не горя ­ читесь въ своихъ надеждахъ. Лучше всего сидѣть на хлѣбномъ мѣстѣ, каково мѣсто редактора, и дѣлать дѣло особнякомъ! Въ обществѣ, въ корпораціи, въ комиссіи и во всякомъ сборищѣ людей не можетъ быть у насъ •единодушія и общаго безкорыстія. О д и н ъ че ­ ловѣкъ въ своемъ кабинетѣ или въ путешествіи больше сдѣлаетъ, при средствахъ, чѣмъ цѣлая Комиссія ученыхъ. Учитесь и работайте въ маленькой сферѣ сво ­ ихъ дѣйствій, не оставьте у себя подъ рукой ничего не сдѣланнымъ, что можно сдѣлать, и результаты въ те ­ ченіе десяти лѣтъ будутъ превосходные. А главное, сохра ­ ните душевное спокойствіе и веселость, необходимыя для аитературныхъ трудовъ. Я часто терялъ то и другую отъ забвенія собственныхъ рессурсовъ и поползновенія къ по ­ стороннимъ” (I. VIII, 1855). Цю думку Куліш повторює ще раз в одному з дальших своїх листів до Мик. М. Білозерського. 7-го вересня 1855 р. він писав: „Ученыя наши общества, при всѣхъ своихъ средствахъ, неспособны сдѣлать того, что можетъ сдѣлать одинъ человѣкъ съ запасомъ любви къ предмету и энергіи. Это ужъ доказалъ Бодянскій своими Чтеніями, а я докажу десяткомъ томовъ всевозможныхъ изслѣдованій южнаго края Россіи”. Кінець літа и осінь року 1855-го Куліш віддав роботі над „Записками о Южной Руси”. Історію цієї роботи над „Записками” ми докладно викладаємо в окремому розділі й тому цілком зайво було-б повторювати тут те-ж саме. Ми не знаємо, що зробив М. Я. Макаров для Куліша: чи знайшов він для нього будь-яку посаду в Петербурзі чи ні, але сам Куліш висвітлює справу так, що на його вирі ­ шення лишитися на зиму на Україні й не їхати до Петер ­ бургу вплинула як-раз оця сама робота над „Етнографічними записками”. Принаймні так писав він доМик. М. Білозерсько ­ го. Ми не маємо підстав недовіряти Кулішеві, проте в кожнім разі не можна сумніватись, що окрім захоплености етнографіч ­ ною роботою тут, певне, відіграли ролю ще й инші причини. ,Куліш у Київі 14В В названому листі до М. М. Білозерського Куліш так пояснює свою відмову їхати до Петербургу. „Я, — каза& він у листі 7 вересня 1855 року з Зарогу-Баївщини, — до- такой степени занятъ своею малороссійскою ра ­ ботою, что рѣш ите л ь н о отк азываюс ь отъ Пе ­ тербурга и поѣду туда развѣ печатать, если окажется неудобнымъ печатать въ Кіевѣ или въ Черниговѣ. Можетъ быть, слѣдующую зиму проведемъ вмѣстѣ, трудясь надъ корректурою, которую Вы должны пріучить типографію доставлять Вамъ ужъ въ свѣренномъ съ подлинникомъ ,видѣ, какъ дѣлаютъ въ Петербургѣ, а не въ томъ хаоти ­ ческомъ состояніи, въ какомъ я вижу лоскутья Вашей га ­ зеты съ безчисленными вашими поправками”. Теза: „малороссійская работа”, — висновок: „отказы ­ ваюсь отъ Петербурга”. „Я скоро переѣду въ Кіевъ для своихъ литературныхъ студій и вѣроятію проведу тамъ, съ перерывами, всю зиму.. Теперь для меня ни Москва, ни Петербургъ не го ­ дятся, и, кажется, не скоро я пожелаю въ нихъ заглянуть. Весною хочется начать основательное путешествіе для все ­ возможнаго изученія Малороссіи. Это наше дѣло и стыдно намъ его не исполнить” ’ ). Трохи пізніш на-весні 1856-го року, коли Кулішеві до ­ велось, кинувши Київ, переїхати до Петербургу, в одному з листів своїх він так визначав значіння Киїьа: „Київ таки розумний чоловік — нічого сказати! Шкода, велика шкода, що мені не довелось пожить у йому. А треба-б, дуже треба нам южним Русинам, проживати вкупі на Вкраїні, бо тиняючись оттак по чужих землях ми одвикаєм од своїх земляків і не знаємо, як вони живуть на світі і чого їм треба. От хоть би й пани наші позавозять діток то в Московщину, то в Німещину, та й ждуть, щоб із них був ужиток, була честь і слава рідній землі. Захо ­ пить чоловік свого щастя й нехотя, щоб попоїсти хліба з чужої печі, а вже як од свого змалечку одвикне, то не приманені до дому й пшенишними буханцями. Де зріс, туди *) Лист 94-й до О. М. Бодянського вересня Г6, 1855, хутір Баївщина. Кіев. Стар. 1897, т. L1X, грудень. ,142 Кул і пі у Київі його й тягтиме з усіма його достатками, що земляки придбали намулявши руки” ‘). Куліш з ентузіязмом віддався року 1855-го етнографіч ­ ним студіям. Він готував до друку збірник фольклорних матеріялів, маючи на меті висловити вкупі з тим „крити ­ ческіе взгляды на многое въ малороссійской жизни по поводу объясненій нѣкоторыхъ изъ этихъ вещей”. Цим виданням він сподівавсь „оживить и расшевелить изслѣдователей Малороссіи”. „Надобно — писав Куліш Бодянському — поднять на ноги все, что было писано о Малороссіи и пустить въ ходъ все, что о ней не напечатано, разумѣется, если цензура не воспрепятствуетъ”. „Радуйтесь, — додавав Куліш, — что хоть одинъ человѣкъ во всей Малороссіи чувствуетъ готовность трудиться съ энтузіазмом ъ “ . Для цих планів, як завсіди в Куліша широких і необ ­ межених, він кидає роботу над Гоголем. Етнографічні до ­ сліди українського народнього життя він ставить вище од дослідів над Гоголем. З ’ ясувати багато дечого в укра ­ їнському житті, висловити критичні погляди на життя на ­ ції для нього важливіш, аніж досліджувати Гоголя. Він менш „гогольянець”, як могло здаватися на перший по ­ гляд. „Записки о жизни Гоголя у цензора. Можетъ быть и выйдутъ въ свѣтъ къ зимѣ; а впрочемъ — ничего вѣрнаго. М е н я у ж ъ онѣ теперь мало занимаютъ, и я бы, кажется, за небольшую сумму согласился ихъ не печатать” (Дубні, 10 вересня 1855. Лист до М. М. Білозерського). Вирішуючи віддатись роботі над проблемами україн ­ ського життя, Куліш вирішує лишитись у Київі. За-для Київа він жертвує Петербургом і Москвою. За-для дослідів над народнім життям він відмовляється також і від своєї праці над Гоголем, що їй він оддав не один рік свого життя. Він довго й уперто працював над біографією Го ­ голя, щоб кінець-кінцем заявити, що він згодився-б не друкувати своїх „Записокъ”: „меня они теперь мало зани ­ маютъ”. Куліш ніколи не зупинявсь перед тим, щоб ви ­ кинути геть наслідки праці багатьох попередніх років. ‘) Кіев. Стар. 1898, LXIII, грудень, ст. 356. ,Куліш у Київ! 113 Робота над Гоголем означала для Куліша роботу над •собою; вчитуючись у листи Гоголя, він вичитував себе; в Гоголі він бачив учителя, що знайшов шляхи внутріш ­ нього морального самовдосконалення. В роки, коли на питання про громадські, політичні й національні справи було накладено табу, Кулішеві нічого не лишалося иншого, як вивчати самого себе, заплющити очі й заплющивши очі, в собі самому одкрити цілий світ. Тепер, коли’він міг вийти з цього становища внутрішньої самозамкнености й вислов ­ лювати „критическіе взгляды на многое въ малороссійской жизни”, робота над Гоголем втрачала для нього свій сенс. Хай свої критичні погляди на історичне й сучасне життя української нації він може висловлювати поки-що тільки в „етнографічній” формі, етнографізуючи свої погляди,але все-ж-таки й ця можливість приваблює його більше ніж гоголівський моралістично-індивідуальний квієтизм. Робота над Гоголем — робота самотньої внутріш ­ ньої „хутірської” замкнености. Розриваючи з хутірською ізольованістю, від хутірського життя повертаючись до громадських проблем і інтересів, він пориває й з роботою над Гоголем. Одночасно Куліш відмовляється писати історичний ро­ ман. „Историческаго романа я не начиналъ. Требованія мои сдѣлались велики, а средства малы. Впереди у меня столько приготовительныхъ работъ, что я не знаю, напишу ли я его когда-нибудь. Горизонтъ изученій развивается все шире и шире передо мною, и иногда меня томитъ такая тоска, о которой Вы еще не имѣете понятія. Но Богъ знаетъ, можетъ быть внѣшнія вліянія (отъ которыхъ мы очень много зависимъ) устроятся такъ хорошо, изъ невозможнаго сдѣлается возможное, и я, пре ­ рвавъ настоящія, утомительныя свои работы, вдругъ раз ­ скажу всѣмъ вамъ, какъ жили въ старину люди” (Лубні 10 вересня, 1855. Лист М. М. Білозерському). В. С. Аксакова після того, як Куліш прочитав їм свою „Чорну Раду”, занотувала в щоденникові: „Кулишу слѣ ­ довало бы написать цѣлый рядъ историческихъ романовъ и это было бы настоящее дѣло, но онъ говоритъ, что не достанетъ силъ нравственныхъ, что съ мыслью о невоз- ,144 Куліш у Київ! можности печатать теряетъ силы нужныя для такого труда”- (грудень 1854). Наведені уступи з ’ ясовують намъ ту психологічну ат ­ мосферу, що в ній з ’ явилася й розвинулась ідея „Записокъ о Южной Руси”. Куліш нудьгував за широкими горизон ­ тами, що їх він бачив, але досягнути не міг. Що ширше простягався перед ним далекий обрій, то більше відчував, він гнітючу неможливість. „Мысль о невозможности” во ­ лодіє Кулішем. Зовнішні впливи, що од них ми дуже ба ­ гато залежимо, складалися так несприятливо для нього, що він примушений відмовитися од роботи над істо ­ ричним романом, хоч це й було-б для нього „справжнє діло”. „Правда ли, что взятъ Севастополь? — запитує Куліш М. М. Білозерського в тому-ж листі, що з нього ми брали й наведені вище цитати. — И какъ это почувствовалось въ Черниговѣ? Бросьте пристальный взглядъ и если можно, сообщите. Передайте мнѣ точныя слова объ этомъ Черни ­ говцевъ, что имъ досадно, или страшно? Чего они надѣ- ятся? Какъ смотрятъ на эту войну и пр.” ’ ). Таким чином настрої, плани, орієнтації роботи 1855-ги року визначалися несприятливими, „неможливими” зовніш ­ німи впливами. Коли-б „зовнішня” ситуація змінилась, „не ­ возможное сдѣлалось возможнымъ” — змінено-б було й усю роботу. З відмовлення од роботи над Гоголем і з відмов ­ лення од роботи над історичним романом, що до цього спричинилися негативні політичні обставини, з цих двох відмовлень виник ентузіязм роботи над „Этнографическими Записками о Южной Руси”. Ентузіязм етнографічної ро ­ боти над Записками — ентузіязм відмовлень і самообме- ’ ) Відгуки на падіння Севастополя Погодіна, Т. Н. Грановського, О. М. Бо ­ дянського, 1. С. Тургенева, С. Т. Аксакова, М. О. Максимовича зібрано- у Н. Барсукова, op. cit., т. XIV. СПБ 1900, 86–89. М. О. Максимович так писав з Михайлово! гори 12 жовтня 1855 до Погодіна в Москву: „…Так больно на душѣ, такъ досадно и грустно, что и сказать не могу” (ІЬ.). Для С. Т. Аксакова падіння Севастополя є довід глибокої кризи: „Мы сами сдали его (С-ль), торжественно признавшись передъ цѣлой Евро ­ пой, что вся Россія не могла противиться какой нибудь стотысячной Французской арміи” (ib.). ,Куліш у Київі 145 жень! Це робота „на половину”! Коли не можна сказати всього, доводиться казати тільки дещо. Праця над етно ­ графічними питаннями цікавіша від роботи над Гоголем, але було-б ще краще, коли-б можна було отверто гово ­ рити про все в повний голос, не ховаючи свого зацікав ­ лення національними й політичними питаннями під завісою „етнографічної” стриманости. „Досадно, что надобно дѣлать дѣло только въ поло ­ вину; а знаешь, что не сдѣлай отчасти, то не сдѣлаешь и вполнѣ, или сдѣлаешь Богъ знаетъ когда; а въ будущемъ никто не долженъ быть увѣ ­ ренъ. Только настоящее въ нашихъ рукахъ, и какъ ни грустно иногда бываетъ отъ сознанія несовершенства труда, а должно совершать его по частямъ, если нѣтъ возможности не откладывая совершить вполнѣ. Словомъ — надобно настоящее обращать въ ступеньки для буду ­ щаго, хотя бы и не намъ суждено было взобраться по тѣмъ ступенькамъ” (Дубні. 10 вересня 1855. Лист до Мик. Мих. Білозерського). І в листі до О. М. Бодянського, де Куліш повідомляв свого московського приятеля — профе­ сора за розпочату працю над „Записками о южной Руси”, він розвивав аналогічні думки: „Николай М. очень же ­ лаетъ снискать своєму труду благосклонную улыбку мос ­ ковскаго земляка своего… Время бѣжитъ. Надобно хоть что нибудь успѣть сдѣлать, пока есть охота трудиться. Когда она пройдетъ, тогда ее не вдохнете и Вы никакими пла ­ нами и предпріятіями. Итакъ, склонитесь на сторону дѣла, хотя бы и несовершеннаго, а не неопредѣленнаго выжиданія, которое уже надоѣло Николаю М. до омерзѣнія” ’ )• В умовах політичної депресії початку 50-х років Куліш розвиває науку „малих справ”, що трохи пізніш прого ­ лошена й од инших, стане дуже популярною в російському суспільстві. „Работайте въ маленькой сферѣ своихъ дѣй­ ствій” — вихідна теза цієї доктрини. „Ученыя общества, при всѣхъ своихъ средствахъ, неспособны сдѣлать того, что можетъ сдѣлать одинъ человѣкъ съ запасомъ любви къ предмету и энергіи”. Хай недосконально, неповно й надто ■) op. cit. ,146 Куліш у Київі мало буде зроблено, хай дрібна й незначна буде сфера діяльности, тільки щоб не оте невизначене бездіяльне че ­ кання!.. Ця доктрина знайшла собі багато прихильників в дальші десятиліття в російському суспільстві. Отже ці ­ каво зазначити, що відповідну теорію „малих діл “ в від ­ повідних громадських обставинах у свій час цілком не ­ залежно розвинув був для українського суспільства Куліш. Він працює, бо вірить у працю, хоч його опанувало по ­ чуття викинутости, хоч він і визначає себе як „чело ­ вѣка, выскочившаго изъ рельсовъ” (26 — X — 55). Він пра ­ цює, не почуваючи конкретного попиту на його працю, працює в: „може бути”…, в невизначеність. Він почуває себе людиною, що її викинуто з сучасности, залишено по за своїм часом, якому він фактично належить. „Хлопочемъ по мѣрѣ своихъ силъ и на что? не знаемъ сами для чего все это” (27 — VII — 1855). „Охъ Осипъ Максимовичъ! почтеннѣйшій и любезнѣй ­ шій Осипъ Максимовичъ! гдѣ тутъ везетъ!? Я долженъ везти, а не мнѣ везетъ. Мнѣ уже никогда можетъ быть везти не будетъ, какъ человѣку выскочившему изъ рельсовъ; а все таки буду самимъ собою — вотъ Вамъ и все тутъ. Живу, пишу не для похвалъ… т. е. не для печати, а потому что хочется жить и писать. Я попалъ въ средніе вѣка, когда еще не было изобрѣтено книгопечатаніе, и тружусь надъ своими рукописями, какъ трудились алхимики. Можетъ быть, и мои труды, подобно имъ, не достигнутъ своей цѣли, но какъ алхимія пригодилась для химіи, такъ и мои рукописи къ чему ни- будь да пригодятся же. , Поели насъ не буде насъ, будуть люди, да не мы ‘ . Вотъ почему должно трудиться” ’ ). Цей настрій визначив для Куліша план і характер його діяльности в Київі: відхід од журналістики й перехід до кабінетної поступінної „алхімічної” роботи, роботи під ­ готовчої… , ’ ) Лист до О. М. Бодянського 26-го жовтня 1855, Київ. Кіев. Стар. 1897, т. L1X, грудень, стор. 464. ,Куліш у Київі 147 „Если Богъ пошлетъ мнѣ спокойствіе, — писав Куліш до П. А. Плетньова 28-го листопада з Київа, — я буду работать очень дѣятельно. Труды мои не скоро примутъ такой видъ, чтобы ими можно было похвалиться передъ Вами. Я все готовлюсь и готовлюсь. Какъ я радъ, что от ­ сталъ отъ журналовъ и могу трудиться по свободному влеченію. Десять лѣтъ такой жизни, и я перестану жалѣть о множествѣ потеряннаго времени”. До кінця вересня 1855-го р. Куліш лишався в Зарозі- Баївщині. І, як повідомляв Куліш 16-го вересня О. М. Во ­ линського, „wcale niezle!” На початку жовтня Куліш пере- 1 їхав до Мотронівки. Од того часу, що Куліш прожив у Мотронівці (днів, мабуть, 10) збереглися дві записочки до Мик. Д. Білозерського, які ми тут і наводимо. І. Здравствуйте, почтеннѣйшій и молчаливый другъ, Николай Даниловичъ. Привезъ я Вамъ кое-что новаго, но не рѣшаюсь ввѣрить рабу Малху, ради цѣнности экзем- плярной. Такъ какъ Вы сидите дома и лошади Ваши пребы ­ ваютъ въ покоѣ, то, можетъ быть, Вамъ не неудобно будетъ заглянуть въ Мотроновку. Мое же утомленье дорогою почти также, какъ и наши лошади, и рѣшимся двинуться съ мѣста не раньше завтрашняго дня, а видѣть Васъ же ­ лаемъ нетерпѣливо. Саша посылаетъ Вамъ, вмѣстѣ съ своимъ поклономъ, баивскій кавунъ. Прошу вручить сему подателю ключи мои. Посылаю Вамъ четыре тома Современника, которые были Вамъ нужны когда то. Обнимаю Васъ крѣпко Вашъ. Нѣтъ не посылаю Современника: — ему будетъ удобнѣе ѣхать въ экипажѣ, а кавунъ ему плохой товарищъ. 8 октября 1855 года. Мотроновка. II. Я уже занесъ ногу въ стремя, какъ В. М. объявилъ, что на Черниговъ меня по этой подорожной не повезутъ. И такъ я остаюсь съ запакованными вещами до завтра, и покорнѣйше прошу Васъ исходатайствовать мнѣ литера ­ турное прибавленіе въ одинъ только конецъ до Чернигова. Обнимаю Васъ и поздравляю съ имянинникомъ. Ъхать ,148 Куліш у Київі къ Вамъ теперь было бы ужъ очень трудно — все упако ­ вано. 1855 окт. 13 “ . В 20-х числах Куліш поїхав до Київа сам без дру ­ жини ‘), лишивши її в Мотронівці, з тим, щоб підшукати для себе помешкання в Київі на зиму. В Київі Куліш був до 15-го листопада. Помешкання він знайшов у будинкові Мартинова, в старому городі коло.Софії („Квартиру на ­ нялъ въ домѣ Мартынова во флигелѣ”). Для опису госпо ­ дарчих його клопотів цікавий лист до Василя Васильовича Тарновського (сина), що сво.їми подробицями ілюструє Ки ­ ївський побут Куліша й те оточення та людей, що серед них він обертався в Київі. „Вчера вечеромъ я хотѣлъ зайти къ Вамъ, но встрѣти ­ лась помѣха. Сегодня я ѣду за женою. Квартиру нанялъ въ домѣ Мартынова во флигелѣ. Будьте такъ добры, Ва ­ силій Васильевичъ, отрядите кого нибудь изъ Вашихъ слугъ купить мнѣ три сажени дровъ, и одну изъ нихъ заказать пильщикамъ перепилить, а двѣ. оставить въ первобытномъ состояніи. Перепиленные дрова пускай сложатъ и зам ­ кнутъ въ сараѣ, а тѣ такъ сложатъ. Не скучайте такими хлопотами: я тоже для Васъ сдѣлаю что-нибудь скучное. Прилагаю 30 р. сер. Еще: когда окончится переписка, отдайте, прошу Васъ, мою рукопись переплесть въ папку. Обрѣзывать листовъ не надобно, а развѣ чуть-чуть поровнять. Еще: возьмите подъ свое покровительство Гурковскаго, сосѣда Красковскихъ, и напоминайте о немъ Галагану до тѣхъ поръ, пока Гурковскій получитъ у него мѣсто. Еще: Въ пятницу потрудитесь послать на Подолъ къ живописцу Сенчиллѣ, въ дворянское училище, чтобы забрать у него купленную для меня посуду и перевезть въ мою квартиру. Преданный Вамъ П. Кулишъ. 1855, ноября 15. Еще: при случаѣ, заѣзжайте въ домъ Мартынова для освѣдомленія, поддерживается ли теплота въ моей квар- ‘) „Я въ Кіевъ уѣхалъ одинъ для того только, чтобы опредѣлить свое положеніе здѣсь и пользу отъ сообщенія съ живыми и мертвыми”. Лист до ІІлетньова 28 — XI- 55. Київ. ,Куліш у Київі 149 тирѣ. Когда привезутъ рояль (можетъ быть, онъ уже от ­ правленъ), прошу Васъ распорядиться, чтобъ его вынулъ знающій человѣкъ изъ ящика и поставилъ въ комнатѣ. За всѣ сіи одолженія требуйте у меня чего хотите. Вашимъ добрымъ тетенькамъ — мой усерднѣйшій поклонъ. Поблагодарите графа Дебальмана за указаніе квартиры”. З’того-ж часу ми маемо записку до Мик. Дан. Біло­ зерського: Тут плюсь Еней як будто з неба: Ось, ось де я! колы вам треба; Дыдони поклонюся сам. А кстати и Вамъ поклониться, и Вашимъ дамамъ. Вы ­ ѣхалъ изъ Кіева въ часъ пополудни, и пріѣхалъ въ Мот- роновку въ 9 часовъ утра, и потому не могу быть у Васъ, осовѣлаго ради состоянія. Ну, да и радъ же я, что Саша одна не пустилась въ дорогу. Будетъ съ ней и прежнихъ путешествій”. 1855, ноября 15. Мотроновка. В Мотронівці Куліш особливо турбувався перевезти до Киі’ва рояль; в цьому багато допоміг йому Мик. Дан. Білозерський, що дав потрібного воза й людей. До Київа Куліш повернувся в останніх числах листопада й 30-го листопада, повідомляючи Миколу Даниловича за щасливу приставку роялю й дякуючи йому за допомогу, Куліш пе ­ реказував низку сенсаційних новин, що тоді саме цікавили громадянство. „Вы, — писав Куліш, — ужъ, я думаю, читали объявле ­ ніе о Р. Вѣстникѣ, который будетъ издавать въ Москвѣ Катковъ. Хомяковъ съ братією тоже намѣренъ издавать журналъ. Императрица, во время пребыванія въ Москвѣ, при ­ звала его къ себѣ и долго съ нимъ бесѣдовала. Между про ­ чимъ ему обѣщано, что съ него снимется запрещеніе писать. Князь Вяземскій дѣйствуетъ сильно противъ цензурныхъ неправдъ. Лѣтописи Исторіографа пропущены Кіевскою цензурою. Мы хотимъ присоединить къ нему и хроничку Вашего Дѣда, подъ заглавіемъ: , Записка оставшимся по насъ о разныхъ въ малой Россіи отмѣнахъ*, Василія Бѣлозер ­ скаго, 1794 года. Въ цензуру еще не подано. ,150 Куліш у Київі Графъ Дебальманъ будетъ писать картину, которой сю ­ жетъ заимствованъ изъ пѣсни: ,Ой на гори да женци жнуть * . Я сдѣлалъ для Васъ легкій рисунокъ съ его эскиза и посылаю. *) 11-го листопада (1855) 1. В. Кіреевський писав з Долбіна до Коше ­ лева в Москву: „Ты нѣсколько разъ писалъ ко мнѣ, что вы нарядились въ русское платье. Очень радуюсь за васъ, если это платье удобно и красиво. Но не знаю* радоваться ли за платье. Для него, кажется, было бы здоровье, если бы прежде другихъ въ него нарядились Писемскій съ Сушковымъ. Не худо было бы обмундировать въ него для образца и княгиню Одоевскую. Намъ съ тобою, кажется, не мѣшало бы и подождать, покуда увидимъ какой эффектъ они сдѣлаютъ” (П. С. С., т. 11. Письма М. 1911, стор. 289). А. С. Хомяков у листі до Гільфердинга (поч. 1855) писав: „Здѣсь всѣ радуются проявленію стремленія къ народному и русскому. Освобожденіе отъ на ­ ружнаго подражанія важно, какъ знамя, вызывающее освобожденіе мысли отъ чужого авторитета, какъ вызовъ къ самомышленію” (П. С. С., т. VIII, стор. 325). 1 в листі до А. Н. Попова додавав (кінець лютого 1855): „Здѣсь всѣ радуются русской одеждѣ, стремленію къ ней. Такъ ли у васъ въ Пи ­ терѣ? Даже прежніе враги русскаго платья повеселѣли, какъ будто они сами его желали, да желать не смѣли” (П. С. С., т. Ѵ1П, стор. 224). Листи А. I. Кошелева па ту-ж тему до Погодіна цитовано у П. Барсукова. „Ж. и тр. П. “ , т. XIV, стор. 21 — 22. 2 ) Лист Галагана з 14-го вересня 1856 до А. М. Маркевича про при ­ дбання національного костюма надруковано в нашій статті „Матеріали до історії приятелювання Куліша іі Шевченка”. Шевченко та його доба, вин. II. К. 1927, стор. 97 — 98. Посылаю также историческій отдѣлъ преданій, Орисю etc. Здѣсь графъ А. П. Толстой, у котораго умеръ Гоголь. Я съ нимъ познакомился и очень сошелся, сколько это мнѣ нужно для свѣдѣній о Гоголѣ. Онъ уѣзжаетъ, но обѣщалъ писать ко мнѣ на всѣ мои вопросы. Очень сим ­ патичный, очень искренній человѣкъ. Въ Москвѣ многія дамы отвергли нѣмецкій костюмъ и одѣлись по русски ‘). Въ Кіевѣ тоже хотятъ сбросить его, но не иначе, какъ для малороссійскаго. Кто будетъ первою интересно знать. Галаганъ сильно декламируетъ въ пользу національности 2 ). Но опа, я думаю, состоитъ не въ костюмѣ, а въ великодушіи, котораго онъ не имѣетъ”. (Листопада ЗЭ. 1855. Київ. Мик. Дан. Білозерському). ,Куліш у Київі 151 Цей лист окреслює коло інтересів і звязків, що в їх оточенні обертався Куліш у Київі взимку року 1855-го. З окремих подій, що їх треба відзначити за цей період, заслуговує на увагу маленька сварка між Кулішем та Осипом Бодянським. Важко сказати, які саме внутрішні причини обумовили це розходження й взаємні докори. За безпосередній привід стали ті вислови й фрази в одному з Кулішевих листів, в якому Куліш задерикувато зачіпав Бодянського, млявості його етнографічної діяльности про ­ тиставляючи свою ентузіястичну енергію, а також Кулі ­ шева настійна вимога повернути рукопис, твір Теофана Прокоповича, що його він колись передав був Бодян- ському. Взаємне незавдоволення набиралося, очевидячки, поволі: крапля за краплею. Ще влітку 26-го червня (1855) писав Куліш за цей рукопис до Бодянського: „Просятъ у меня подаренной Вамъ рукописи о Воспи ­ таніи, соч. Ѳеофана Прокоповича; а я отвѣчаю, что не могу располагать ею и не надѣюсь даже выпросить у Васъ обратно. На что получаю прилагаемые упреки отъ един ­ ственнаго человѣка, которому я говорю ты. Если можете, уважьте его и мою просьбу и вышлите ему рукопись въ Черниговъ на имя смотрителя уѣзднаго училища Антона Даниловича Карвасовскаго, для передачи П. Е. Чуйке- вичу “ *)• Але Бодянський, не хочучи випускати з рук цього рукописа, відповів, мабуть, мовчанкою, бо в листі 26-го жовтня (1855) Куліш повторює своє прохання: „Да еще: вышлите собственно для меня ненужную Вамъ ни на что подаренную мною Вамъ рукопись, сочиненіе Ѳеофана, руки нѣкоего Юзефовича. Теперь ужъ она мнѣ пригодится, а через меня и другимъ, такъ нехай з воза не падає” 2 ). Підхоплюючи цю останню Кулішеву фразу, Бодянський відповів йому приказкою в тім розумінні, що мовляв: що з возу впало, те пропало. Цю відповідь Куліш розцінив як „безсоромність” і наговорив Бодянському чимало різких і неприємних слів. Куліш ладен убачати в негативній від ­ повіді Бодянського „антикварне чудернацтво”, „забавный ’ ) Op. cit., стор. 461. ’ ) Op. cit., стор. 464. ,152 Куліш у Київі анекдотъ”, але відмовляє в почутті поваги. „Я, — писав Ку ­ ліш 25-го листопада 1855 до Волинського, — подарилъ Вамъ нѣсколько вещей, им+яощихъ въ Вашихъ глазахъ болѣе или менѣе цѣны, одна изъ нихъ мнѣ понадобилась, и Вы имѣете безстыдство отвѣчать мнѣ: , что съ возу упало — пропало’. Покажите эти мои строки кому угодно изъ общихъ на ­ шихъ пріятелей и попросите, чтобы они сказали искренно: имѣю ли я право называть Вашъ отвѣтъ безстыднымъ? Оно, конечно, извинительно, какъ антикварное чудачество; оно составляетъ забавный анекдотъ, и я первый готовъ имъ восхищаться въ этомъ смыслѣ; но уважать Вашего поступка не могу, при всемъ моемъ уваженіи къ другимъ Вашимъ поступкамъ въ отношеніи ко мнѣ и къ дру ­ гимъ людямъ” ‘). Неприємні розмови виникли між ними так само з приводу пісень, що їх зібрав був Куліш. 16-го вересня 1855 Куліш повідомляв Бодянського, що в нього зібралося 1600 пісень, записаних на Харківщині та Полтавщині. Окрім того в його розпорядженні могли бути записи Морачев- ського, інспектора ніженського ліцею, та чернігівська збірка Мик. Білозерського, „который, як повідомляв Куліш, сгораетъ нетерпѣніемъ напечатать во славу своего имени”. В звязку з цим Куліш запитував Бодянського, закидаючи йому його млявість, коли нарешті він — Волинський — спро ­ можеться видати свою збірку : „Пора! Пора!” „Напишите, не думаєте ли Вы соперничать въ быстротѣ своихъ намѣреній съ Максимовичемъ, который стяжалъ себѣ безсмертіе мѣш ­ котностью. Однимъ словомъ, я хочу знать, что Вы думаете объ изданіи своихъ пѣсенъ и есть ли надежда читать ихъ въ печати на этомъ свѣтѣ, или ужъ-прочитаемъ на томъ?” * 2 ). На тлі цих уїдливих закидів Бодянському набувають особли ­ вої яскравости дальші уступи листа до нього, де Куліш пише за свої широкі плани і називає себе єдиною людиною на Україні, що замість байдикувати щось робить. „Вы, по- луйста, не покивайте главою, что человѣкъ, не подо ­ ждавши Васъ, затѣялъ великую затѣю, а радуйтесь, что *) Op. cit., стор. 466. 2 ) К. Ст. 1897, XII, стор. 463. ,Куліш у Київі 153 хоть одинъ человѣкъ во всей Малороссіи чувствуетъ го ­ товность трудиться съ энтузіазмомъ” 1 ). До всього цього, що наговорив тут Куліш, можна було поставитись як до при ­ ятельських жартів і не надавати їм жадного серйозного значіння. Волинський, поставившись до цього листа серйозно, почув себе глибоко ображеним. Йому здалось, що Куліш його „задираетъ” і на уїдливості Бодянський відповів уїд- ливостями. На закиди в „мѣшкотности” Бодянський відпо ­ вів фразою: „И мы когда-то ѣзжали не хуже другихъ”. Куліш рішуче спростовує, що ніби-то ним керувало ба ­ жання „зачіпати”: „Клянусь Богомъ, доводить він, у меня це было этого намѣренія. Можетъ быть, слова мои показа лись Вамъ задирательными отъ того, что Вы предполагали во мнѣ что-то, мнѣ не свойственное”. Куліш запевняє, що Бодянський не зрозумів піднесеного щирого тону листа: „Я обращался къ Вамъ, распахнувши душу настежь”. „Видно, что Вы находились подъ вліяніемъ какого то недо ­ стойнаго Васъ чувства, которое помѣшало Вамъ сочувство ­ вать моему письму”. „Какъ бы то ни было, но Вашъ слишкомъ ужъ надменныйюморъ оскорбилъ меня до глубины души” г ). Певне Куліш мав рацію: Бодянський не зрозумів того під ­ несеного й захопленого настрою, в якому Куліш писав свого листа, але все-ж-таки за щирістю приятельських жартів ховалася звичайна Кулішева тенденція ствердити себе, як єдиного, що працює на ниві української куль ­ тури 3 ). І це могло роздратувати Бодянського. В манірі листа було дещо від гонористої самітности ствердже ­ ного „я “ : я працюю. Виправдуючись, Куліш розмежовує оцінки: „Намъ изъ за какихъ нибудь недоразумѣній или не ­ достатковъ (Вы ли, или я ихъ больше имѣю, — все равно) ‘) Ibid. ’ ) Op. cit., стор. 465. а ) Пор. уривок з Кулішевого листа до Оп. Маркевича: „Треба всякій людині подвизатися так, наче тілько й світу, що круг неї, і що все погибне, скоро тілько вона своє діло занехає” (14 червня 1856, з хутора Стрільці під столицею). „Буде-ж колись іще й таке твориться, що ізглаголють уста наші суд і правду мирові. Нехай тілько всяка людина має себе за потрібну, за дуже нужную до великого діла, так як у якій машині яка карлючечка, або колещатко” (3 того-ж-таки листа). ,154 Куліш у Київі расходиться не слѣдуетъ. Вы дѣлали и дѣлаете свое дѣло, а я свое — каждый въ свою моготу, и не намъ рѣшать, кто изъ насъ больше сдѣлалъ. Каждый знаетъ себѣ и дру ­ гимъ цѣну… Я знаю Вамъ цѣну независимо отъ собствен ­ наго существованія и отъ собственнаго участія въ дѣлахъ человѣческихъ”. В цьому холодненькому розмежуванні й хо ­ лодненькій пропозиції умов дальшого співробітництва, як і взагалі в усьому інциденті з Бодянським виявилася вся Кулішева вдача, розкрилися перші паростки майбутніх непорозумінь у редакції „Основи”. Так, це той самий Куліш, який він був року 1846 в своїх відносинах з братчиками, в 60-х з співробітниками „Основи” й у всіх пізніших дискусіях 70 — 80-х років. Він хтів бути ментором у тих випадках, де, вважаючи на людські почуття, треба забувати про це мен ­ торство, хоча-б може такі нотації й вказівки й могли-б бути корисні. Волинський мав свої заслуги й Кулішеві краще було-б не вказувати на свою енергію, тоді-б йому не довелося йти назад і робити поправки. В справі з виданням пісень, Куліш, нёзавдоволений „мѣш ­ котностью” Бодянського, рішився був спочатку, обминаючи останнього, взяти на себе видання збірки українських пісень і, виправдуючись тим, що треба поспішати, відмовляється навіть дати їх Волинському на попередній перегляд. „Если-бъ только было можно, то все бы подвергъ предварительной критикѣ. Но у Васъ свои хлопоты, а время бѣжитъ” ’ ). Після інцидента він перестає поспішати. Мова в листопаді вже йде не про перегляд, а взагалі про передачу всіх матеріялів Бо- дянському. „Я бы отдалъ Вамъ свой трудъ, я бы согласился помѣстить свое имя только въ числѣ собирателей и за ­ кончить ихъ списокъ словами: „и изданныя О. Бодянскимъ”. Смыслъ моего изданія таковъ, что я, именно я, долженъ имѣть сперва въ рукахъ все, что напечатается, привести пѣсни въ извѣстный видъ (объ этомъ не распространяюсь) и потомъ печатай и пишись издателемъ, кто угодно. Я сдѣлаю болѣе: добуду денегъ на изданіе и вышлю ихъ Вамъ, не требуя никакого обязательства” 2 ). *) Op. cit., стор. 463. ’ ) Стор. 466. ,Куліш у Київі 155 Є певна різниця між пропозиціями вересня й листопада, але й там і тут випирає ота тенденція: я с а м. Куліш міг оддавати свою роботу иншим, міг відмовитись од того, щоб ставити на зробленій роботі свій підпис і свій штамп, але він ніколи не навчився працювати, розподіляючи ро­ боту між собою й співробітниками. Він не довіряв роботі, що її зробив не він, а хтось инший. Ми не маємо листів О. Бодянського й за всю справу цю про видання збірки українських народніх пісень ми мо ­ жемо говорити тільки на підставі Кулішевих листів. Справа з виданням, як видко з Кулішевих листів, мляво посува ­ лася вперед. Бодянський не цілком довіряв Кулішеві, чи точно він передає всі умови та пропозиції, що їх робили „пани”, погоджуючись видати збірку. Образивсь Бодян ­ ський також і на Галагана, що назвав його „крутеньким” („може, — писав Галаган, — чи не соберусь і сам, Волин ­ ському я напишу, тільки він, знаєте, трошки крутенький, то Бог знає чи погодиться на яке небудь діло”). Кінець- кінцем, Бодянський не погоджувався на видання й, не ба ­ жаючи бути зобов ’ язаним Кулішеві, відмовлявся од грошей, що їх знаходив Куліш од українських панів на видання. Але Куліш був упертий і настоював. „Вы, звертався Ку ­ ліш до Бодянського, изъ-за своего неудовольствія отказы ­ ваетесь издать книгу, нужную для многихъ. Вы имѣете пол ­ ное право не искать денегъ, но когда для Вашего изданія ищутъ другіе, то вы не вправѣ не соглашаться на то ни на какихъ условіяхъ. Я не о Васъ тутъ хлопочу, я хло ­ почу о дѣлѣ, интересующемъ многихъ… Слѣдовательно, если я успѣю добыть денегъ (а добыть я могъ бы, можетъ быть, не отъ одного Галагана), то Вы тутъ нисколько не будете мнѣ обязаны” ’ ). Громада й люди, що серед них обертався Куліш р. 1555 — 6-го в Київі, були: Галаган, родина Тарнавських, Де- бальмени, Л. Жемчужніков, родина Ґрабовських, М. В. Юзе ­ фович, то-що. *) Кіев. Стар. 1897, т. LIX, грудень, 25 лютого 1856, ст. 467. ,156 Куліш у Київі 28-го листопада про свої знайомості Куліш писав з Київа до Плетньова в Петербург: „Мы еще только что во ­ дворяемся, и потому я не могу сказать ничего о томъ, какъ намъ живется. Впрочемъ все говоритъ въ пользу пріят ­ ныхъ отдыховъ и бесѣдъ послѣ трудовъ. Благодаря Бога, здѣсь у насъ есть такіе друзья, которыхъ мы очень лю ­ бимъ и уважаемъ. Ихъ немного, но это тѣмъ лучше. Со временемъ, вѣроятно, я познакомлю Васъ болѣе съ Кіевомъ: теперь же я имѣю мало досуга для длиннаго письма”. Куліш узагалі був дуже вдоволений з приятельського кола, що скупчилося тоді в Київі. „Нынѣшняя зима въ Кіевѣ отличается отъ предшество ­ вавшихъ съѣздомъ хорошихъ людей и движеніемъ мысли. Это я слышу ужъ отъ нѣсколькихъ; а Грабовскій говоритъ, что если только будетъ имѣть чѣмъ прохарчоваться, то станетъ проводить зиму въ Кіевѣ ежегодно. Впрочемъ онъ ведетъ разсѣянную жизнь, лѣнится на прэпалую и все только восклицаетъ: ,Что за коммиссія, Создатель, быть взрослой дочери отцомъ* (31 січня 1856. Лист М. Д. Біло- зерському). Окрім названих осіб Куліш був знайомий і підтримував звязки з Журавським, Бунге, Шульгиним і Павловим. В-осени того-ж 1856-го року він на пам ’ ять про цю знайомість подарував їм по примірнику 1-го тому „Зап. о Ю. Руси “ скориставшись для передачі послугами В. В. Тарновського. За це доручення Куліш згадує в листі до Тарновського 24-го жовтня 1856 (з Петербургу). „Посланы Вамъ на имя Каменецкаго Записки о Ю. Руси. Въ ящикъ вложены экзем ­ пляры и для нашихъ общихъ знакомыхъ, которымъ прі ­ ятно было для меня выразить этимъ подаркомъ, что я цѣню ихъ заслуги въ наукѣ и дорожу ихъ знакомствомъ, хотя очень мало имъ воспользовался во время моего пребыва ­ нія въ Кіевѣ. Я разумѣю Журавскаго, Бунге, Шульгина и Павлова” ‘)• В своїх Київських листах Куліш подає дуже цікаві ві ­ домості за М. О. Максимовича та його взаємини з дружиною. „М. А. Максимовичъ прервалъ сношенія со всѣми кі ­ евскими своими знакомыми и здѣсь ничего о немъ не ‘) Кіев. Стар. 1898, т. LX1, стор. 123, квітень. ,Куліш у Київі 157 знаютъ. О разставаньи его съ женой (я) мнѣ ничего не (слы ­ халъ, знаю) извѣстно, но слухъ этотъ весьма вѣроятенъ. Да съ чего Вы взяли, что у нихъ была нѣжнѣйшая лю ­ бовь. Помните, что я писалъ къ Вамъ о нихъ вскорѣ послѣ ихъ женитьбы. Отъищите, если не далеко, и прочитайте. Я готовъ радоваться, что они разстались, и жалѣю только о бѣдной женѣ Максимовича, зачѣмъ она испор ­ тила свою молодость 11 (Лист Плетньову, 28 листопада 1855-го року). *) Лист 1855, 29 жовтня. Кіев. Стар. 1899, т. LX1V. березень, стор. 312. У Київі року 1855-го Куліш відновив свої зносини з Юзефовичем, що йому приписували більш, ніж дво ­ значне провокаційне поводження в Кирило-Методіївській справі 1847 року. Підо впливом цих підозрінь що-до чесно- сти Юзефовича й Куліш припинив свою з ним знайомість. Юзефович робив спроби реабілітувати себе, робив закиди Костомарову, що ніби той — так описував справу Юзефо ­ вич — через нервову невитриманість свою, не дав можли ­ восте Юзефовичеві знищити компромітивні документи, що їх Юзефович мав на меті сховати. Аргументи й опо ­ відання Юзефовича справили на Куліша вражіння щирости й правдивости і він знов простяг руку Київському адміні ­ страторові, що свого часу на початку 40-х років зробив дуже багато для Куліша, не тільки влаштувавши Куліша в Київі, але й виявивши до нього велику особисту сим ­ патію та приязнь. „Какъ легко, — писав Куліш, звертаючись до Юзефовича з листом після довгого мовчання, — какъ легко у меня сдѣлалось на душѣ послѣ того, когда между нами возстановились прежнія отношенія. Можетъ быть, Вы никогда не испытали, какъ тяжко отвергнуть отъ души человѣка, съ которымъ связаны святыя воспоми ­ нанія юности. Мои горестныя обстоятельства оправдываютъ меня въ моемъ ужасномъ заблужденіи касательно Васъ, и мнѣ остается только радоваться, что у меня съ души свалился, наконецъ, тяжелый камень” ’ ). Давніші обвинувачення забуто. Налагоджено колишні взаємини і Куліш дозволяє собі звертатися до Юзефовича з найдрібнішими справами, як от з проханням розміняти асигнації на срібло, улаштувати протекцію, то-що. Див. напр. в листі до М. Д. Білозерського, 27 січня 1856: ,158 Куліш у Київі „О Соханскомъ я послалъ записку черезъ Тарновскаго къ Юзефовичу, но какъ назначеніе смотрителей часто за ­ виситъ отъ Васильчиковой,то совѣтую дѣйствовать или на докладчика Лазова наличными деньгами (онъ открыто про ­ даетъ мѣста), или на Галагана, который въ хорошихъ от ­ ношеніяхъ съ Васильчиковой”. Тоді-ж Куліш брав близьку участь у справі видання збірника „Южно-русскихъ Лѣтописей”, що виходили за ре ­ дагуванням Мик. Мих. Білозерського. В-осени рукописа було здано до Київської цензури й Куліш прохав Юзефо ­ вича допомогти в деяких цензурних труднощах, що їх було звязано з забороною Кулішеві писати й друкувати. „Потруди ­ тесь, прохав Куліш у листі з 29-го жовтня 1855 до М. В. Юзе ­ фовича, передать цензору предисловіе къ .Черниговской лѣтописи 1 . Авторъ его на третьемъ полулистѣ говоритъ, что получилъ отъ П. А. Кулиша выписку изъ одной лѣ­ тописи. Я думаю, цензоръ не получалъ инструкціи, чтобы вычеркивать изъ рукописей слово , Кулишъ 1 , и потому дол­ женъ пропустить его. Въ статьѣ Д. Костенецкаго (No 11-й Москвитянина) напечатаны же слова: .Украина, сочиненіе П. К. ‘ Пора, мнѣ кажется, пробовать справедлива ли посло ­ вица: ,не до поросятъ, колы свыню колють 1 . Впрочемъ, не бѣда, если цензоръ и вычеркнетъ мое имя” ’ ). В листопаді Літописи цензура дозволила (Див. лист до М. Д. Білозерського 30 листопада 1855). І тоді-ж Куліш звернувсь до Вас. Вас. Тарновського з листом, що в ньому він прохав його налагодити справу з друкуванням і дру ­ карнею. „Юноша благій Василій Васильевичъ!. Посылаю Вамъ начало лѣтописей. Договоритесь на 1200 экземпляровъ съ его бумагою, оберткою и брошюров ­ кою. Заглавный листъ, на которомъ написано: печатать по ­ зволяется, только покажите и возьмите обратно, т. е. по ­ лулисты 2 и 3-й. Они мнѣ нужны. Ихъ наберутъ отдѣльно по напечатаніи книги. 1855, ноября зо. Вашъ П. К. ) Кіев. Стар. 1899, 111, 311. ,Куліш у Київі 159 Если потребуетъ Завадскій, дайте задатокъ. Если Завад ­ скій не возьмется напечатать къ условленному времени, обра ­ титесь къ другому типографщику”. 27-го січня року 1856-го Куліш повідомляв Мик. Дан. Білозерського: „Южнорусскія лѣтописи” печатаются такъ медленно, что изъ рукъ вонъ”. Окрім турбот що-до видання „Южнорусскихъ Лѣтопи ­ сей” та налагодження справи з виданням рукописів О. М. Бодянського Куліш підчас перебування в Київі закінчив складати 1-й том „Записокъ о Ю. Руси” й здав його до друку, виготував другий том і встиг дочекатися дозволу друкувати „Записки о жизни Гоголя”. „,3аписки о жизни Гоголя’ пропущены и печатаются въ Петербургѣ. Участь „Этнографическихъ Записокъ’ бу ­ детъ рѣшена черезъ двѣ недѣли. , Южно-русскія лѣтописи’ печатаются такъ медленно, что изъ рукъ вонъ. Второй томъ ,Этн. Зап.’ приближается къ половинѣ. Я ужъ полу ­ чилъ , Семейную хронику’ Аксакова”. Так повідомляв Ку ­ ліш Мик. Дан. Білозерського 31-го січня р. 1856-го. Важко сказати, на які кошти жив Куліш у Київі й на що він розраховував. „Я радъ, писав він, что отсталъ отъ журналовъ и могу трудиться по свободному влеченію”. Навряд чи можна припустити, щоб прибутки з хутірського господарства на Лубенщині забезпечували для Куліша „сво ­ боду влеченій”. Можливо, його субсидіювали, але в кожнім разі він бідував і своє бідування відчував гірко й важко. У нього не було фрака навіть і він мусів відмовлятися одвідувати Такі збори, де поява без фраку могла шокіру- вати присутніх. Так 1-го січня він не був на іменинному обіді у Вас. Тарновського, бо не мав фрачної пари. З листа, що в ньому Куліш прохав пробачити, видко, що тоді Куліш не мав у свойому розпорядженні зайвих грошей. „Пріятно было бы мнѣ сидѣть подлѣ Васъ (это мѣсто оставьте на всегда за мною) посреди друзей Вашихъ, за имяниннымъ Вашимъ обѣдомъ; Вы должны знать, какъ это было бы мнѣ пріятно. Но знаете ли, почему я лишаю себя и Васъ этого удовольствія? Иной сгорѣлъ бы отъ стыда, ,160 Куліш у Київі дѣлая въ томъ признаніе, а я съ гордостью скажу, что у меня всего на-все одна только пара платья, именно сюр ­ тучная. Я рѣшился не шить себѣ не только фрака до по ­ слѣдней необходимости, но и другого сюртука не соіпыо до тѣхъ поръ, пока этотъ не износится и не поступитъ въ должность домашняго. Въ сюртукѣ я не могу явиться въ общество людей фраконосныхъ, не желая показаться ни гордецомъ, ни неучтивымъ. Я знаю, что въ Вашихъ глазахъ я не былъ бы ни тѣмъ, ни другимъ, но я уважаю и гостей Вашихъ, со всѣми ихъ предразсудками” 1 ). Скрутність становища збільшувалася тим, що недуга Олександри Михайлівни в Київі загострилася й стан її здоров ’ я значно погіршав. Слабування дружини, що почалося взимку 1854 — 55 року, коли Кулішеві довелося негайно виїхати з Петербургу до Мотронівки, припинилося на деякий час улітку і 1-го серпня Куліш міг повідомити родичів: „Саша здорова, кажется”. На початку зими хороба відновилася: О. М. заслабла в грудні. 1 хоч 14-го грудня Куліш міг повідомити В. В. Тарновського: „Женѣ моей гораздо лучше и я надѣюсь, что она скоро будетъ въ состояніи бесѣдовать съ Вами”, але це було тимчасове й коротке тільки зовнішнє поліп ­ шення і вже другого дня (15-го грудня) він писав: „Женѣ моей все хуже. Мерингъ обЬщалъ быть вечеромъ” 2 ). „Со мной, писав тоді-ж Куліш, такіе происходятъ ужасы, что я могу заболѣть или сойти съ ума”. Новий напад хороби позначивсь наприкінці січня (1856). „Саша опасно больна, писав Куліш Мик. Дан. Бі ­ лозерському 27-го січня 1856, я не выхожу изъ дому и у себя никого не принимаю… Саша больна съ самого пріѣзда въ Кіевъ, но иногда казалась здоровою. Теперь же нѣсколько дней не встаетъ съ постели, ничего не ѣстъ и спитъ мало отъ разныхъ болей. Ее пользуетъ очень усердно лучшій медикъ въ Кіевѣ, Мерингъ, и увѣряетъ, что болѣзнь не опасна. Это расплата за множество горестей, ‘) Кіев. Стар. 1898, т. LXI, кн. 4. Лист В. В. Тарновському 1-го січня 1856 р„ ст. 111. *) Кіев. Стар. 1898, т. LXI. 4, стор. 110. ,Куліш у Київі 161 которыя она испытала въ жизни. Медикъ все говоритъ о нервахъ, которые въ медицинѣ составляютъ покамѣстъ камень преткновенія-для ума человѣческаго. Много повре ­ дили Сашѣ наши подлые слуги, развращенные… Отрываю другую половину листка, такъ какъ разсуждать объ этомъ безполезно. Не говорите въ Мотроновкѣ о болѣзни Саши”. На цей раз приступ тривав не довго. „Слава Богу, писав Куліш 31-го січня, Саша поправилась, но все еще- лежитъ въ постели. Только искусство Меринга, человѣка благород ­ нѣйшей натуры спасло ее. Вотъ къ Вамъ, почтеннѣйшій другъ нашъ, ея просьба. Черезъ Мотроновку должна про ­ ѣхать наша дѣвушка Варвара. Употребите Ваше вліяніе, чтобъ ее тамъ не задерживали. Марія моритъ насъ голодомъ. Я превратился въ повара для Саши, но плохой изъ меня вышелъ поваръ. Чѣмъ скорѣе пріѣдетъ сюда Варвара, тѣмъ скорѣе Саша выздоровѣетъ” (Лист М. Д. Біло- зерському). Ці хороби нервували Куліша. Він не вмів лишатися спокійним там, де спокій був потрібний. І надто напру ­ жено переживав те, що повинно було здаватися дрібни ­ цею. Людина розрахунків і формул, — він ніколи не був певний чи він не помилився, вклавши свої турботи за близь ­ ких в ту, а не иншу формулу. Взаємини свої з людьми він формулує й боячись не зменшити міру своєї приязни й щирости в тому чи иншому випадкові, він звичайно перебільшував, переходячи за межу й міру там, де краще було-б лишатись у рамцях поміркованости й стриманости. На недосвідченість свою в стосунках до близьких він скарживсь у листі до В. В. Тарновського, його мораль — „мораль мнительности”. Свої вчинки він обмірковує й під ­ водить під певні визначені етичні норми. Він філософує там, де йому треба діяти. Коли необхідно допомогти, він ставить питання: „Що є егоїзм? Що.є великодушність 1 *. Він гіперболізує, бо боїться, що його можуть вважати за егоїста, байдужого до становища близького. Так було напр., в грудні 1855 р. Мик. Мих. Білозерський, приїхавши з Чернігова в справі видання „Южнорусскихъ лѣтописей”, почув біль у нозі. Ця хороба схвилювала Куліша й він звертається до В. В. Тарновського з проханням привезти Куліш у п ’ ядесяті роки. 11 ,162 Куліш у Київі лікаря. „Опять жалуется Исторіографъ, — писав Куліш 14-го грудня до В. Тарновського, — на несносную боль и на опухоль ноги. Пришлите или привезите завтра доктора, да не лишится Малороссія одного изъ своихъ из ­ слѣдователей”. Але другого дня виявилося, що це все дрібниці й Кулішеві було прикро, що він хвилювався там, де не треба, і турбував людей, зчиняв галас і тривогу, де для цього не було, власне кажучи, жадного приводу. 15-го Куліш прохав пробачити: „Не безпокойтесь, Вас. Вас., привозить къ намъ доктора: Николаю Михайловичу сдѣлалось лучше. Мнѣ досадно, что я н е знаю, гдѣ грань между эгоизмомъ и великодушіемъ. Отъ этого я часто страдаю. Мнѣ не слѣдовало бы обращать на малодушно жалующагося мальчика никакого вниманія, а я тотъ часъ вообразилъ себѣ антоновъ огонь и готовъ былъ поднять на ноги всѣхъ своихъ друзей. Все это отъ боязни быть эгоистомъ, равнодушнымъ къ положенію ближняго” ’ ). Це лист особливо цінних самовизнань Кулішевих. Його гарячковість („гарячий Куліш”) — наслідок побоювання бути холодним. Йому прикро, що він не знає, де грань між егоїзмом і душевною самовідданістю. Це джерело його страждань. „Знати” — ось на його думку основа, що на їй будується людська взаємність. „Вивчайте!” „Будьте розсудливі й розсудливість навчить вас “ — він раціона ­ ліст, що вірить в існування раціональної морали. Йому не бракувало розсудливости, але йому бракувало почутли- вости, бо, коли й виявляв він почутливість, то на ній ле ­ жала певна прикмета розсудливости. Ці роки були для Куліша роками особливого прияте ­ лювання з Львом Жемчужніковим. Зиму 1855 — 56-го року Жемчужніков жив у Київі, оселившись у Кулішів. „Жем ­ чужниковъ живетъ у насъ. Купилъ у Дебальмана въ Горо ­ шинѣ (въ 15 в. отъ Баивщины) домикъ съ садомъ и хо­ четъ сдѣлаться осѣдлымъ жителемъ Малороссіи, а въ Пе- ‘) „Кіевская Старина*, 1898, IV, стор. ПО. ,Куліш у Київі 163 тербургъ только навѣдываться. Въ университетѣ устро ­ илась Академія Художествъ съ натурнымъ классомъ. Два раза въ недѣлю работаютъ тамъ графиня Дебальманъ съ до ­ черью и пани Грабовска съ дочерью. А одинъ разъ въ не ­ дѣлю гіолая_ натура, по ко торой Вальтеръ читаетъ худож ­ никамъ анатомію. Жемчужниковъ мечтаетъ объ основаніи въ Кіевѣ Художественной школы” (31 січня 1856. Лист М. Д. Білозерському). Цікаві й докладні відомості шо-до спільного життя з Кулішами, а так само й узагалі що-до Київського культур ­ ного життя взимку 1855 — 1856-го років подає сам Лев Жем- чужніков у своїх змістовних споминах. „Въ Кіевѣ я поселился въ квартирѣ П. А. Кулиша, ко ­ торый жилъ съ женой и братомъ ея. Квартира его была недалеко отъ Золотыхъ Воротъ. П. А., какъ всегда, былъ за работой, и надо отдать ему справедливость, что такихъ работниковъ неутомимыхъ мало. Жена его, Александра Михайловна, помогала ему перепиской. Я былъ встрѣченъ съ радостью и дружески. Кулишъ тотчасъ меня началъ разспрашивать о моихъ занятіяхъ и весьма былъ обрадованъ, когда я ему все разсказалъ и передалъ ворохъ записанныхъ пѣсенъ и ска ­ зокъ. Онъ все выслушивалъ внимательно, и тутъ же за ­ писывалъ слышанное, какъ дѣлалъ всегда. Результатъ на ­ шихъ бесѣдъ былъ помѣщенъ имъ во второмъ томѣ .Запи­ сокъ о южной Руси* “ ’ ). В споминах Л. Жемчужнікова ми знаходимо опис того Київського громадянства, що в ньому обертався й Ку ­ ліш і що його, як ми бачили були вище, Куліш дуже високо цінив. „Гр. де-Бальменъ поселился не помню на какой улицѣ, и недалеко отъ него жилъ Василій Васильевичъ Тарнов- скій, очень умный человѣкъ, которому дядя его, Григорій Степановичъ Тарновскій, умирая, передалъ свое значи ­ тельное состояніе. Этотъ Тарновскій, бывшій прежде учи ­ телемъ, пріятель Григорія Павловича Галагана, принималъ участіе впослѣдствіи вмѣстѣ съ Галаганомъ въ комиссіи ‘) Вѣстникъ Европы, 1899, кн. XI, стор. 241. ,164 Куліш у Київі по освобожденіи крестьянъ. — Григорій Павловичъ Гала- ганъ тоже поселился на зиму въ Кіевѣ, купивъ тамъ домъ, и жилъ со всѣмъ своимъ семействомъ. Тутъ же жили съ нимъ, какъ и- въ Сокиренцахъ, графъ и гра ­ финя Комаровскіе съ дѣтьми и одна изъ дочерей М. А. Марковича, Надежда Михайловна, вышедшая замужъ за брата жены Галагана, Вас. Вас. Кочубея. — Итакъ, у меня было достаточно знакомства, чтобы пріятно проводить зиму. Тогдашній попечитель университета, Юзефовичъ, былъ хорошо ко мнѣ расположенъ и дозволилъ заниматься въ залѣ университета, гдѣ стояли античныя статуи, и въ сосѣдней съ нею комнатѣ. Благодаря этому удобству, я тамъ кончалъ свою картину , Чумаки 1 , и, кромѣ того, открылъ художественный классъ, пользуясь живущими въ то время въ Кіевѣ художниками: А. А. Агинымъ и И. В. Штромомъ. Агинъ былъ тогда учителемъ рисованія въ кадетскомъ корпусѣ, а_ Штромъ строилъ Владимірскій соборъ” ‘). *) „Вѣстникъ Европы”, 1899, кн. XI, стор. 242. „Само собою разумѣется, что я безпрестанно бывалъ у Балагановъ, гдѣ обѣдалъ ежедневно и забавлялся съ сы ­ номъ Григорія Павловича Павлусемъ, уже бѣгавшими и говорившимъ; на него не могли достаточно нарадо ­ ваться родители, бабушка и всѣ, кому впослѣдствіи онъ причинилъ столько горя своею преждевременною смертью. Память о сынѣ, какъ извѣстно, освятилъ Балаганъ учре ­ жденіемъ коллегіи его имени. Кулишъ въ это время собиралъ матеріалъ для изданія второго тома , Записокъ о Южной Руси ‘ . Александра Ми ­ хайловна (его жена) очень характерно пѣла малороссій ­ скія пѣсни, что дѣлалъ иногда и братъ ея. Тутъ у Кулиша я познакомился съ М. Грабовскимъ, къ которому мы обѣ ­ щали пріѣхать въ имѣніе, и который купилъ у меня моихъ , Чумаковъ * . Нерѣдко я бывалъ и у Вас. Вас. Тарков ­ скаго — и помню, какъ меня просили спѣть, и я пропѣлъ двѣ-три пѣсни малороссійскія и былъ порадованъ тѣмъ, что у хозяина пролились одна за другой слезы, а я былъ осыпанъ похвалами. ,Куліш у Київі 165 Я ходилъ постоянно въ своемъ черномъ полушубкѣ и черной бараньей шапкѣ, съ палкой, и никогда на извоз ­ чикахъ или въ экипажахъ не ѣздилъ. Засиживался иногда до поздняго вечера, почти до ночи, и отправлялся на ночь въ квартиру Пантелеймона Александровича, въ свою комнату. Я вышелъ разъ на улицу. Морозъ былъ жестокій, а мятель еще хуже. Пусто было на улицахъ, и я, опи ­ раясь на палку съ острымъ наконечникомъ, едва проби ­ рался вдоль заборовъ; все было занесено по колѣни; пришлось идти противъ вѣтра; глаза и все лицо залѣпляло ^снѣгомъ, и я долженъ былъ останавливаться и по време ­ намъ поворачиваться спиной къ вѣтру, чтобы перевести духъ и собраться съ силами. Глушь, фонарей нѣтъ, и я слышу сквозь завыванія вѣтра стонъ, плачъ: подхожу ближе… Оказывается, что это растворились ворота и пи ­ щатъ на своихъ петляхъ. Иду далѣе и встрѣчаю цѣпляю ­ щуюся по забору молодицу съ ребенкомъ груднымъ у груди подъ кожухомъ. Вотъ какія тогда были городскія сообще ­ нія. Я едва дошелъ до Кулиша, едва достучался, по поясъ въ снѣгу, едва добрелъ до крылечка, и долго очищался отъ снѣга, покрывшаго меня густымъ слоемъ и залѣпив ­ шаго глаза” *). Хоч у листопаді Куліш і розраховував, . що свої праці він закінчить не швидко, що йому треба буде віддати при ­ наймні 10 років на підготовчу роботу, поки він зможе опублікувати в закінченому вигляді свої наукові твори,але за три місяці наприкінці січня він уже схиливсь до тієї думки, що десятилітнє перебування в Київі можна скоротити, що, мовляв, в звязку з полегшеннями цензурними йому краще їхати до Москви, аніж сидіти в Київі і на початку лютого він виїздить до столиці. Той факт, що Куліш так раптово й різко обриває своє київське життя й так рішуче змінює попередні плани що-до десятилітнього перебування в Київ! й великих етногра ­ фічних експедицій, що їх він мав провести на-весні року ‘ ) Отрывки изъ моихъ воспоминаній о 50-х годахъ. „Вѣсти. Евр. “ , 1899, т. VI, листопад, ст. 244 — 245. ,J 66 Куліш у Київі 1856-го, все це ще раз свідчить, що він тільки підо впли ­ вом зовнішніх несприятливих обставин вирішив оселитись у Київі. При першому натякові на можливість ширше роз ­ горнути свою літературну й видавничу діяльність він од ­ разу кидається до столиці, щоб використати все, що могли дати йому цензурні полегшення. До Москви він їде справляти перший медовий місяць ліберальних чекань і перших спроб реформістських здійснень. ,РОЗДІЛ VI. 1856. Петербург (лютий-червень). Подорож до Москви й Петербургу в лютому року 1856-го треба вважати за переломну в біографії Куліша. Роки після повороту з Тульського заслання — роки невизначе ­ носте, сумніву й хитань: Куліш не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись: він, як кажуть, ні в сих, ні в тих. „Человѣкъ, соскочившій съ рельсовъ” — визначає він себе. Він увесь час почуває себе під вражінням катастрофи 1847-го року: людина без власного ім ’ я, під доглядом. „Ой лихо, всім так прийшлось, як тому Палієві в Сибирі. Зледащав же я, понурий, ста ­ реньким здаюсь” (29 — 11 — 56 Навроцькому). Не знаходячи, де й як прикласти свої сили й здібності, він різко й рап ­ тово змінює свої наміри й змагання. Він завсіди робить не своє діло й тому ніколи не почуває себе вдоволеним. У його планах є завсіди щось штучне, вигадане й нена ­ туральне. Він загострює там, де нема жадної потреби для афектації. Року 1856-го для нього, нарешті, хоч поки-що й не до краю виразно й ясно, починають на ­ креслюватися контури того шляху, що ним він прагнув увесь час іти: — шлях української громадської жур ­ налістської діяльности. Правда, приїхавши до Москви в лютому р. 1856, Куліш і не знайшов там „положитель ­ наго облегченія” („Одмін гарних нема, а так тільки зро ­ билось легше” 29 — II — 1856 О. О. Навроцькому), але все-ж-таки він потрапив в атмосферу напружених чекань, бадьорости, руху й громадської піднесености. „Обще ­ ственное мнѣніе дѣлаетъ въ Москвѣ успѣхи”, занотовує Куліш. Успіхи ліберально-демократичних урядових тен ­ денцій, що до них Куліш ставивсь обережно й трохи ,168 1856. Петербург (лютий-червень) скептично були для нього за запоруку, щб, коли не тепер, то згодом, він зможе свого часу стати на певні рейки, намацати під ногами сталий, свій ґрунт. Минало десятиліття реакційного пригнічення після краху револю ­ ції 1848 року й Куліш міг почути себе тим, що він був перед роками заслання. З 1856-го року починається новий період у Кулішевій біографії, період діяльности в умовах розвитку й поши ­ рення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на деякий час опанували суспільство й зробилися за провідний чинник державної політичної системи Оле ­ ксандра ІІ-го. Кулішеві листи освітлюють нам картину, як розгорта ­ лися в суспільстві ці ідеї. 26-го лютого р. 1856 Куліш приїхав до Москви, де він дізнався за радісну для нього звістку про дозвіл друку ­ вати „Записки о Южной Руси “ , і в той-же день, спові ­ щаючи Вас. В. Тарновського про цю подію, він описував у листі всі політично-громадські новини, що не могли не хвилювати його та його друзів передчуттям нової ери й нових широких життьових перспектив. „Прочитайте въ 2 No Современника* пять стихотвореній графа А. Толстого: какія вещи позволяютъ печатать * 2 ). И между тѣмъ положительнаго облегченія нѣтъ, только цензура какъ то ободрилась, да и всѣ шумятъ, точно нерусскіе. На юбилеѣ Щепкина Конст. Аксаковъ предло ­ жилъ тостъ за общественное мнѣніе, и общество отъ вос ­ торга переломало нѣсколько стульевъ 3 ). Сегодня Кокоревъ на обѣдѣ, данномъ купцами севастопольскимъ героямъ, говорилъ о томъ, что горе спасительно для русскаго че- *) „Із Костомари зияли запрет, да мало з його корнети, бо мішаються в писательське діло і темним споїм розумом указують поправки. Нехай їй цур такій волі!” 29 — 11 — 1856 О. О. Навроцькому. „Автобіографія Н. И. Ко ­ стомарова”, Москва, 1922, стор. 225-6. 2 ) За ці вірші згадує А. 1. Кошелев у листі.до А. Н. Попова, Н. Барсу ­ ковъ, op. cit. т. XIV, стор. 322. “ ) Докладний опис святкування юбілею Щепкинового подав Н. Барсуков: Жизнь и труды Погодина, т. XIV. СПБ, 1900, 426 — 446, розділ LXXVI: „Празднованіе въ МосквЬ пятидесятилѣтняго юбилея М. С. Щепкина”. ,1856. Петербург (лютий-червень) 169 ловѣка, что самъ народъ говоритъ въ пѣснѣ: , Выноси ты меня, горе! 1 что отъ горя и крѣпкой кручины русскій че ­ ловѣкъ переходитъ къ непоколебимой энергіи, и, наконецъ, предложилъ тостъ за русское горе! Собраніе обезумѣло отъ энтузіазма, а офицеры черноморскаго флота разбили объ полъ свои бокалы *)• Дошли до того, что одинъ ора ­ торъ хотѣлъ произнести рѣчь о сословіяхъ, неучаству- ющихъ въ общественныхъ праздникахъ, и предложилъ тостъ за соединеніе крестьянъ, мѣщанъ, купцовъ и дворянъ въ одинъ великій русскій народъ; но Хомяковъ, боясь, чтобъ эта рѣчь не имѣла вреднаго вліянія на разрѣшеніе славянофильскихъ статей для Русской Бесѣды, удержалъ оратора. Общественное мнѣніе дѣлаетъ въ Москвѣ успѣхи. Громко говорятъ противъ чиновныхъ низостей; пишутъ исполненныя благороднаго негодованія письма; противъ мира возстаютъ всѣ сословія, даже и купцы. Здѣшній из ­ вощикъ и ремесленникъ слѣдитъ за политическими вѣстями съ трепетомъ патріота и выражаетъ свое сужденіе въ харчевняхъ и на рынкахъ, какъ у себя дома. Москва была и есть сердце Россіи; нельзя не восхищаться ею и вчужѣ. Но всего не пересказать. Я же притомъ чувствую усталость послѣ дороги, очень озабоченъ разными раз ­ ностями” 2 ). Виступ Костянтина Аксакова на Щепкиновому юбілеї це була одна з видатних подій у громадському опозиційному рухові 50-х років у боротьбі за права „громадської думки”. ’ ) Гасло „за русское горе “ не було випадкове. Його поділяли всі слов ’ янофіли, а серед них і Ів. Кірєєвський. У листі, писаном^ до Погодіна в останній день 1855-го року, їв. Кірєєвський. прочитавши в „Московскихъ Вѣдомостяхъ” промову Погодіна, яку він сказав Хрульову. писав з приводу’ цієї промови: „Въ рѣчи Хрулеву меня особенно поразила и обрадовала мысль о томъ, что Европа не догадывается, сколько добра извлечетъ Россія изъ того зла. которое она думаетъ ей нанесть. Я думалъ, что я одинъ утѣ ­ шаю себя этой мыслью, и хотѣлъ бы обнять тебя, видя, что ты говоришь, что я думаю. Твоя увѣренность укрѣпляетъ меня. Да любезный другъ, эти страданія очистительныя; эта болѣзнь къ здоровью. Мы бы з а- гнилисьи задохлисьбезъ этого потрясенія до самыхъ костей. Россія мучается, но это муки рожденія”. Пол. Собр. Соч. И. В. Ки ­ рѣевскаго, п. р. М. Гершензона. Т. I, М. 1911. ст. 81. ’ ) Кіевская Старина, 1898 р., том LXI. кн. 4. квітень, стор. 114. ,170 1856. Петербург (лютий-червень) Цей виступ не тільки викликав розмови в суспільстві, але й звернув спеціяльну увагу „III Отдѣленія”. Між неба ­ гатьома політичними справами 50-х років в архіві „111 От ­ дѣленія Собственной Его Величества Канцеляріи” є й ця справа, типова для громадських настроїв тих років: справа No 363, розпочата 3-го грудня року 1855-го „О празднова ­ ніи 50-лѣтія служенія сценическому искусству Москов ­ скаго актера — артиста Щепкина”. Наприкінці обіду М. П. Погодін, що був за розпорядника юбілейного обіду ’ ), проголосив тост за найстарішого з літераторів, С. Т. Акса ­ кова, ініціятора і головного організатора цього юбілею 2 ). Через те, що С. Т. не було на святі, у відповідь на загальне співчуття, з яким було прийнято цей тост, Кост. Аксаков сказав: „Тостъ Вашъ для меня дорогъ. Благодарю всею ду ­ шею за ваше сочувствіе. Выраженіе общественнаго сочув ­ ствія, общественнаго мнѣнія драгоцѣнно, и отецъ мой высоко ставитъ его. Я не могу лучше ’ отвѣчать на вашъ тостъ, столь для меня драгоцѣнный, какъ предложивъ тостъ: въ честь общественнаго мнѣнія” 3 ). За наказом куратора, що за привід для цього було „опасеніе дурного вліянія”, газети надрукували зовсім не те, що Аксаков говорив. „А потому пошли толки, пересуды и изысканія причины — почему цен ­ зурой не было пропущено сказаннаго?” * )• Забороною не *) Див. записи в щоденникові Погодіна. И. Барсуковъ, op. cit., т. XIV, стор. 427. Працюючи в архіві ІП-го відділу, ми мали нагоду використати цю справу, дуже цікаву для характеристики суспільства 50-х років. “ ) Див. лист С. Т. Аксакова. Письма Аксаковыхъ къ И. С. Тургеневу, crop. 123 — 124. Н. Барсуковъ. Ж. и тр. Погодина, т. XIV. Пб. 1900. стор. 226, Русск. Обозр» 1891, XII, 573, Ж. М. И. П., т. 366, XII, стор. 265. 3 ) Н. Барсуковъ, op. cit., стор. 439 – 440. Статтю юбілейну С. Т. Аксакова: „Нѣсколько словъ о М. С. Щепкинѣ (Статья читанная на пятидесятилѣтнемъ юбилеѣ его театральнаго поприща)” надруковано як передмову до книжки „Записки и письма М. С. Щепкина съ его портретомъ, факсимиле и статьею о его сценическомъ талантѣ писанною С. Т. Аксаковымъ”. Москва. Изданіе Н. М. Щепкина 1864, стор. 1 — 16 (Статтю Аксакова датовано 18-м листо ­ пада р. 1855-го). 4 ) У записочці, заадресованій до Аксакових з приводу газетної замітки про ювілейний обід Погодін обурюється за автора цієї записки, що не дав П на попередній розгляд. „Эхма, вѣрно авторъ описанія въ газетахъ не умѣлъ обстановить тоста такъ, чтобы воспрещеніе не могло воспослѣдовать. А по ­ совѣтоваться не хотѣлъ! Думаютъ, что все сами могутъ сдѣлать — анъ нѣтъ! ,1856. Петербург (лютий-червень) 171 була „не только цѣль не достигнута, но, напр., возбуждено общественное мнѣніе противу подобныхъ мѣръ и лицъ оныя допускающихъ отъ излишней предупредительности зла, тамъ, гдѣ его нѣтъ”. Відгуки цих розмов ми знахо ­ димо в перлюстрованому ще не публікованому листі В. С. Аксакової ЗО-го грудня. „Скажи, пожалуйста, — писала Віра Сергіївна Марії Григор. Карташевській у Петербург, на ­ вівши зміст тоста, — что тутъ могло быть достойно запреще ­ нія? Развѣ объ общественномъ мнѣніи нельзя говорить? Кто боится общественнаго мнѣнія? Конечно, только дурной человѣкъ. Государь нашъ самъ нѣсколько разъ, судя по слухамъ, дѣлилъ вполнѣ значеніе общественнаго мнѣнія, и,.слава Богу, это самое возбудило къ нему такое искреннее сочувствіе общественнаго мнѣнія; но причиной этого за ­ прещенія — единственно невѣжественная закоснѣлость на ­ шего Генералъ-Губернатора, который, кажется, не безъ основанія боится общественнаго мнѣнія” * 1 ) (лист перехо ­ вується при справі). Нужна особая сноровка! я даже просилъ показать мні> статью, что слѣдо­ вало бы и безъ просьбы” (В. И. Шенрокъ, С. Т. Аксаковъ и его семья. Ж. М. Н. П., т. 366, XII. стор. 266). Листа про юбілей Костянтина і С- Т. Аксакових до I. С. Аксакова, див. Письма, т. III, стор. 214 — 215. ’ ) Див. про Закревського в листі С. Т. Аксакова до Погодіна, опубліко ­ ваному у Н. Барсукова op. cit., стор. 443, пор. Ч. В ѣ т р и н с к і й, Т. Н Гра ­ новскій и его время. СПБ 1905, стор. 311. Деякі подробиці про участь ро ­ дини Аксакових в юбілеї М. С. Щепкіна подає В. 1. Шенрок у своїй роз ­ відці: „С. Т. Аксаковъ, и его семья” (Журн. Мин. Нар. Проев., ч. 366, 1904, кн. XII). „С. Т. Аксаковъ, который еще въ давніе, въ свои молодые годы отзывался съ сочувствіемъ о Щепкинѣ и въ своей статьѣ 1828 года „Нѣчто объ игрѣ Щепкина” принялъ его, тогда еще почти начинающаго артиста, подъ свою защиту противъ нападеній „Сѣверной Пчелы”, — написалъ те ­ перь, къ его пятидесятилѣтнему юбилею, свою извЬстную статью „Нѣ ­ сколько словъ о М. С. Щепкинѣ”. Насколько намъ извѣстно, ему принадле ­ жала самая иниціатива чествованія, размѣры котораго далеко превзошли, потомъ ожиданія иниціатора” (Op. cit, стор. 265). Цей епізод, що його передусім після приїзду до Москви, було переказано Кулішеві, є прекрасна інтродукція до характеристики піднесеного громадського настрою в Москві. Після затишного й спокійного Київа Москва з її галасом „громадських свят” не могла не справити на Куліша вели ­ кого вражіння. В Кулішевому тоні є не тільки захоплення жвавим темпом московського життя, але й чимало легкої ,172 1856. Петербург (лютий-червень) спокійної іронії до тих, що складали „компанію добродуш ­ ныхъ крикуновъ”. Він посміхається з того, що слов ’ яно ­ філи „отъ излишняго стремленія къ національности не могутъ усидѣть на мѣстѣ и заняться дѣломъ” і дивується безладдю, що панувало тоді в редакціях московських часописів. Куліш приїхав до Москви під той час, коли розпочина ­ лось видання слов ’ янофільської „Русской Бесѣды”, видання часопису, якого він довго чекав. Після розриву з некра- сівським „Современникомъ” Кулішеві не було де друкува ­ тись і він нетерпляче чекав, щоб з ’ явився журнал, де-б на чолі редакції стояли свої люди, близькі йому своїм на ­ строєм і пересвідченнями ‘)• В-осени 1855-го року московські слов ’ янофіли розпо ­ чали обмірковувати справу з виданням часопису; ця справа ускладнялася тим, що на більшості з слов ’ янофілів лежала цензурна заборона. Куліш, живучи в Київі, був у курсі цього заповзяття й 30-го листопада 1855-го року писав до М. Д. Білозерського: „Хомяковъ съ братією намѣ ­ ренъ издавать журналъ * 2 ) 3 ). Императрица, во время пре ­ быванія въ Москвѣ, призвала его къ себѣ, и долго съ нимъ бесѣдовала. Между прочимъ ему обѣщано, что съ него снимается запрещеніе писать”.’ *) Див. лист Куліша до О. М. Бодянського, „Кіев. Старина”, 1897, XI, ст. 268. 2 ) Спочатку була думка в А. I. Кошелева підтримувати „Москвитянинъ”, або-ж навіть купити його, але І. В. Кірєєвський постави вся до цієї думки цілком негативно. „Новый журналъ, — писав він 13 серпня 1855 Коше ­ леву, — совсѣмъ новый, съ новой мыслію, съ новыми людьми и съ яснымъ, чистымъ убѣжденіемъ, можетъ быть одинъ для васъ полезенъ и настоящимъ орудіемъ вашихъ намѣреній”. „Въ старомъ журналѣ, — додавав Кірєєв ­ ський, — и новая мысль будетъ толковаться прежнимъ духомъ изданія”. ГІ. С. С. т. II. М. 911, стор. 286. Про переговори Кошелева з Погодіним іцо-до „Москвитянина”, див. у Н. Барсукова, op. cit, т. XIV, СПБ. 1900, стор. 244 — 246. *) Про переговори Хомякова й Аксакових див. И. С. Аксаковъ, op. cit., т. 111, стор. 114. А. 1. Кошелев так описує в своїх „Запискахъ” історію з виданням часопису. „Паденіе Севастополя, разныя дру ­ гія пораженія и дипломатическіе переговоры хотя насъ ,1856. Петербург (лютий-червень) 173 и огорчали, однако мы не унывали, ибо чаяли наступленія лучшихъ для Россіи дней. Мы даже на столько ожили, что осенью 1855 года приступили къ положительнымъ пе ­ реговорамъ объ изданіи журнала, что всегда составляло нашу любимую, самую пламенную мечту. А. С. Хомяковъ, К. С. Аксаковъ, Ю. Ф. Самаринъ и я съѣхались въ Москву и порѣшили издавать журналъ, сперва въ видѣ четырехъ книгъ въ годъ, назвать этотъ журналъ , Русскою Бесѣ ­ дою* и быть мнѣ его издателемъ-редакторомъ** ’ ). Кошелев заручивсь обіцянкою куратора Московської Шкільної Округи В. І. Назімова й міністра нар. освіти А, С. Норова („оба они высказали намъ свое полнѣйшее сочувствіе и обѣщали свое содѣйствіе”. Записки, стор. 85); почали підбирати матеріали й старий Аксаков прохав Куліша негайно вислати йому „Чорну Раду”, щоб надру ­ кувати її в „Русской Бесѣдѣ” 2 ). За цю пропозицію старого Аксакова переказує Куліш у листі до В. В. Тарновського 1-го січня 1856. „Старикъ Аксаковъ проситъ прислать ему русскую Черную Раду немедленно. Я говорилъ съ нимъ давно объ этомъ и для того приготовленъ чистый экзем ­ пляръ, который теперь находится у Михаила Владиміровича (Юзефовича). Усерднѣйше прошу Васъ взять его и завтра ‘) Кошелевъ, Записки, Berlin 1884, стор. 84. історію видання „Рус. Бес. ” див. Біографія А. И. Кошелева, т. II, розд. IV, стор. 232. Н. Барсуковъ, Жизнь и труды Погодина, т. XIV, стор. 312 — 343, О. Трубецкая, Мате ­ ріалы для біографіи В. А. Черкасскаго, Москва 1901, т. I. стор. 56 — 67. Хомяковъ, П. С. С. т. VIII, стор. 225, 146. ’ ) Історію участи Куліша в „Русской Бесѣдѣ” В. І. Шенрок виклав у своїй біографії Куліша в такому абзаці: „Когда въ началѣ царствованія послѣдовало сильное оживленіе литературы и стали возникать одно за другимъ періодическія изданія, И. С. Аксаковъ задумалъ изданіе .Русской Бесѣды’ и предлагалъ сотрудничество Кулишу. Занятый печатаніемъ южно- русскихъ лѣтописей и приготовленіемъ къ изданію .Записокъ о Южной Руси’, Кулишъ отклонилъ было предложеніе, но затѣмъ послалъ туда, во вторую книгу журнала, свою повѣсть ,Ѳеклуша ‘ “ (Кіевская Стар. 1901, червень ст. 348). Наведені в нас матеріали показують, що Шенрок не зовсім точно виклав історію Кулішевого співробітництва в „Русской Бесѣдѣ”. До того-ж видання „Русской Бесѣды” „задумав” не І. С. Аксаков, а група московських слов ’ янофілів на чолі з Хомяковим, Ів. Кіреевським, Кошелевим. К. Акса- ковим й ин. ,174 1856. Петербург (лютий-червень) же отправить въ Москву по слѣд. адресу: К. С. Аксакову въ Москву, въ Денежный пер. у Покрова, въ Левшинѣ, въ домѣ Пфеллера. Они гуртомъ проведутъ рукопись къ Государю, и русская Чорна Рада, будучи напечатана въ Русской Бесѣдѣ (журналъ Хомякова и другихъ), проло ­ житъ вѣрный путь малорусской. Повредить же ‘ она не мо ­ жетъ. Вѣдь это не переводъ, а какъ бы самостоятельное произведеніе” 1 ). Але не все склалося гаразд, справа з дозволом на ви ­ дання журналу затрималась та окрім того треба було виклопотати зняти заборону з деяких головних співробіт ­ ників, що на них тую заборону було накладено в звязку з статтями, надрукованими в 2-му т. „Московскаго Сбор ­ ника”. Дозвіл було видано тільки в лютому. „Русская Бе ­ сѣда”, писав Куліш 26-го лютого р. 1856, — пропущена, но неизвѣстно, будутъ ли пропущены статьи, которыми изда ­ тели непремѣнно хотятъ начать журналъ свой”. Спеці- яльно за-для цього їздив до Петербургу Хомяков. Збе ­ реглася датована 16-м січнем 1856 коротенька записочка, що в ній Куліш дякував Н. В. Тарновській за пересланий лист Аксакова і згадував за подорож Хомякова до Петер ­ бургу. „Благодарю добрую руку, переславшую мнѣ письмо Аксакова. Ожидаютъ страшной войны, но не унываютъ. Хомяковъ въ Петербургѣ и есть надежда, что пребываніе его тамъ будетъ имѣть важныя послѣдствія. Завтра я по ­ стараюсь посѣтить милый душѣ моей домъ, Вашъ. П. К. 1856, янв. 16″. Хомякову пощастило досягти певних наслідків, як за це й оповідає Кошелев. „Проявились опасенія и подозрѣнія; пошли справки, завязалась пространная переписка; и только, послѣ моей поѣздки въ Петербургъ, т. е. въ февралѣ, по ­ лучено было, наконецъ, желаемое разрѣшеніе. Но и этимъ дѣло еще не кончилось: необходимо было снять запреще ­ ніе съ главныхъ сотрудниковъ Бесѣды; ибо иначе прихо ­ дилось бы всѣ ихъ статьи предварительно посылать въ Пе ­ тербургъ, что задерживало бы ихъ напечатаніе, по край ­ ней мѣрѣ, на многіе мѣсяцы. Какъ я не былъ въ числѣ лицъ, ‘) „Кіев. Стар.”, 1898, том 61. кн. IV, стор. 112. ,1856. Петербург (лютий-червень) 175 подвергшихся запрещенію, то и не могъ ходатайствовать объ его снятіи. Тогда отправился въ Петербургъ А. С. Хо ­ мяковъ, которому съ помощью гр. Д. Н. Блудова и нѣко ­ торыхъ другихъ лицъ, удалось, наконецъ, достигнуть этого счастливаго результата” ’ ). Перша книжка „Р. Бесѣды” з ’ явилася тільки в квітні, тільки в березні було надруковано програму. Коли по ­ єднати лист Куліша з матеріялами, що їх подають Кошелев та Н. Барсуков, ми матимемо повну картину того, з якими турботами налагоджувалась справа, що її можна було-б, коли-б на чолі стояла ділова людина, закінчити значно швидше. „Что вамъ сказать о Москвѣ? Москва даетъ обѣдъ за обѣдомъ героямъ нынѣшней войны, и отъ излишняго стрем ­ ленія къ національности не можетъ усидѣть на мѣстѣ и заняться дѣломъ. Отъ этого въ ней два журнала, въ ко ­ торыхъ нечего печатать. Неурядица Русскаго Вѣстника ничего не значитъ, въ сравненіи съ неурядицей Русской Бесѣды. Сегодня говорятъ мнѣ, что не станемъ издавать, если не разрѣшатъ такихъ-то статей, а завтра Кошелевъ, не спросясь другихъ, печатаетъ объявленіе, которое, вѣро ­ ятно, Вы уже получили. Волею судебъ, и я очутился въ сей честной компаніи добродушныхъ крикуновъ, будучи молчаливѣйшимъ изъ грамотеевъ. Я далъ имъ повѣсть и обѣщалъ напечатать у нихъ переводъ Черной Рады, если будетъ изданъ подлинникъ. А вѣдь есть надежда, что онъ будетъ изданъ. О Москвѣ не распространяюсь, потому что у Васъ теперь передъ глазами Чижовъ, кото ­ рый, по всей вѣроятности, будетъ редакторомъ Русской ■) Записки, Berlin, 1884, стор. 85. 11-го листопада (1885) І. В. Кірєєв- ський писав до Кошелева: „Прошу тебя извЬстить меня о судьбѣ твоего журнала. Хочетъ ли Хомяковъ Ѣхать в П-бургъ, и когда именно. Мнѣ это не только интересно знать, но нужно. Если онъ не поѣдетъ, или пойдетъ еще не скоро, то я буду писать къ Норову о себѣ. Мнѣ очень наскучило быть нѣмымъ*. П. С. С. т. II, 1911, ст. 288 — 289; Кошелев у листі до Чер ­ каського згадує про подорож Хомякова до Петербургу, Мат. для біогр. Черкасскаго, І, стор. 66, прим. I; див. лист Хомякова (кінця р. 1855) до А. Н. Попова (П. С. С., т. VIII, стор. 226, No 35), до А. I. Кошелева, ор. с., стор. 146-152, No 8-11. ,176 1856. Петербург (лютий-червень) Бесѣды, по неспособности нынѣшнихъ собесѣдниковъ. Онъ Вамъ разскажетъ обо всемъ лучше, нежели я съумѣю на ­ писать” ‘). „Руська Бесіда не ладиться, бо московські ,со пакы ‘ уперлись на своїх статтях, що… сували ще для Московського Сборника. Навряд чи їм позволять 2 ) “ . „Въ , Русскую Бесѣду 1 — писав Куліш, — я сдѣлалъ вкладъ; во второй книжкѣ, которая выйдетъ немедленно послѣ первой, будетъ напечатана .Ѳеклуша 1 (27 березня 1856. Лист М. Д. Білозерському). „Въ .Русской Бесѣдѣ 1 будутъ участвовать всѣ Аксаковы и Кирѣевскіе, купно съ Чижовымъ… Въ .Русскую Бесѣду 1 отдалъ я повѣсть, которая явится во второй книжкѣ” (1-го квітня 1856, йому-ж). Після того, як знято було цензурну заборону з деяких слов ’ янофілів 3 ), відповідне клопотання порушив і-В. Ф. Чи ­ жов про себе, але з дозволом В. Ф. Чижову вийшла затримка й Куліша з Москви прохали довідатися, в чім річ. У своїй від ­ повіді, яку перлюстрував 111 відділ і яка збереглася в Куліше- вій справі, 7-го квітня 1856 р. Куліш писав до К. С. Акса ­ кова: „Чижовъ не получаетъ разрѣшенія единственно по ­ тому, что не обратился въ 3-є Отд., а къ Государю, его просьба идетъ формальнымъ порядкомъ и, какъ я замѣтилъ, изъ нѣкоторыхъ намековъ, задерживается съ умысломъ, *) „Кіев. Стар.”, 1898, т. XLI, кн. 4, ст. 115. Лист В. В. Тарновському 7 березня 1856. 2 ) 1856, лют. 29, Москва, лист до О. О. Навроцького, порів. одзив Куліша про слов’янофілів у листі до Галагана 12. I. 1857. На зайву бала ­ канину без діла скарживсь A. I. Кошелев у листі до А. В. Черкаського: „ … Съ утра и до полуночи все у меня въ комнатѣ были толки о журналѣ. Ужъ толковъ такъ много, что боюсь, что толка никакого не будетъ, славяне! славяне! Земля наша богата и обильна и проч.”. О. Трубецкая, op. cit. М. 1901, стор. 65. Це визнавав і Хомяков, покладаючи всеньку надію з органі ­ зацією журнала на А. І. Кошелева: „Такихъ дѣятельныхъ людей намъ очень нужно, а мы немножко вяленькп” (Лист А. Н. Попову, П. С. С., т. ѴПІ, стор. 225). Скептично ставився й I. С. Аксаков: „Нѣтъ ни одного порядоч ­ наго редактора”. Ill, стор. 150. В. Ш е н р о к ъ, С. Т. Аксаковъ и его семья. Ж. М. Н. П. 1904, кн. ХП, стор. 264. а ) „27 января 1856 года воспослѣдовало Высочайшее соизволеніе на то. чтобы сочиненія опальныхъ славянофиловъ разсматривать обыкновеннымъ цензурнымъ порядкомъ”. Н. Барсуковъ, op. cit.. том XIV, стор. 338, див. так само: О. Т р у б е ц к а я, Мат. для біогр. В. А. Черкасскаго, ч. I, стор. 67. ,1856. Петербург (лютий-червень) 177 чтобы дать ему почувствовать, что вотъ те, дескать, знай, ка ­ ково противъ насъ ощетиниваться. Разрѣшеніе онъ получитъ но когда, неизвѣстно”. На цій виписці з перлюстрованого листа є позначка: „Высочайше повелѣно принять къ свѣдѣнію. 13 апрѣля 1856. Г. Л. Дубельтъ”. 3-го травня 1856 Куліш писав С. Т. Аксакову: „, Русской Бесѣды’ я еще не получилъ, узнавъ о воз ­ можности полученія оной только вчера вечеромъ. Но вотъ кончу письма и тотчасъ отправлюсь за нею къ Ба ­ зунову” ’ ). Бравши близьку участь у „Русской Бесѣдѣ”, Куліш проводив певну межу між собою й московськими діячами, між українофілами і слов ’ янофілами: „це не наші”. Він керувався правилом: „остільки — оскільки”. Співробіт ­ ництво въ московському часописові було для нього за зайвий довід необхідносте видавати український журнал або-ж, принаймні, дещо робити в цьому напрямкові, вжи ­ вати якихось заходів, щоб справу цю порушити. Дізнав ­ шись, що В. В. Тарновський гадає послати до „Русской Бесѣды” етнографічну статтю, Куліш умовляє його не ро ­ бити цього. „Кажуть, писав Куліш 6-го червня 1856, добрі люде, що ви щось гарне скомпонували про наші пісні і хочете-б-то послать у Руську Бесіду. То я Вам скажу, що тому вашому писанію не слід іти в московську Бесіду, коли в нас є своя. У мене вже налагожен до цензора другий том Записок о Ю. Р. і ото зараз первий артикул: Сказки и сказочники; другий: Разсказъ современ ­ ника поляка о походахъ противъ гайдамакъ, із моєю предмо- вою і моїм епілогом; третій: Універсал Остряныці съ замѣ ­ чаніями М. Грабовскаго і з моїми дополненіями до тих за- мічаній, четвертий Критическій обзоръ источниковъ для исторіи Малороссіи Костомарова, а пятий нехай буде ваш, да й буде цього” 2 ). Але не зважаючи на все те, що тут написав Куліш у листі до Тарновського, він, маючи намір виступити з ши- ’ ) Листування Куліша з Аксаковим, стор. 697. ’ ) К. Ст., 1898, т. 63, стор. 357. ,178 1856. Петербург (лютий-червень) рокою програмовою статтею, віддав її до„Русской Бесѣды”. В перших книжках поруч з статтями Хомякова, Ю. Ф. Са- маріна, І. Д. Беляева, К. Аксакова, що в них було викладено головніші твердження й істини слов ’ янофіль ­ ської доктрини, повинна була з ’ явитись і Кулішева стаття, де той накреслював провідні тези українського гро ­ мадського руху, освідомлював процес минулого розвитку й зазначав шлях майбутнього. Дивлячись на свою статтю, що в ній мали знайти собі вираз не так індивідуальні погляди автора, як погляди певної громадської групи „при ­ верженцевъ развитія малороссійскихъ началъ” (Эпилогъ, 238), і надаючи значіння цьому виступу, як чинникові українського руху й прояву української національної думки, Куліш одіслав статтю свою до Київа, щоб зробити її предметом широкого й всебічного обговорення з тим, щоб потім її виправити згідно з вказівками Київської гро ­ мади. Він хтів виступити не як Куліш, а як представ ­ ник певної течії. З „Русской Бесѣды” він хтів зробити трибуну. Цей твір, як програмовий, як свого роду маніфест, ма- ніфестаційне проголошення українофільства, повинен був, на Кулішеву думку, зробити епоху в історії українського руху. Він дивився на нього, як на річ великої ваги й зна ­ чіння. Цей твір — межа, грань, початок ери. Ним означа ­ тимуть відміни протилежних епох ‘). ‘) Ті погляди, що їх розвинув Куліш у своїй статті „Объ отношеніи малороссійской словесности къ общерусской. Эпилогъ къ .Черной Радѣ ” , торкалися не так проблеми літературних взаємин, як національних і полі ­ тично-державних, причому Куліш виявляв себе прихильником „сліянія въ одно государство южнаго русскаго племени съ сѣвернымъ” (253). Ця позиція Кулі ­ шева викликала багато непорозумінь: в роки, коли доводилося обстоювати на ­ ціональну незалежність, Куліш захищав „нравственную необходимость сліянія”. Це скидалося на зраду… Ллє в „Эпилогѣ”, як і згодом, в инших своїх творах Куліш весь час стояв на ґрунті ідеї превалювання „південно-русів”. Саме цю ідею він і розвиває в „Эпилогѣ”. Він ворог роз ’ єднання єдиної дер ­ жави, він прихильник єдиної й неподільної Росії, бо він прихильник не на ­ ціональної відокремленої самозамкнености, „вреднаго мѣстнаго патріотизма” (247), вузьких стежок, а широких усесвітніх шляхів. Він ворог провінціяліз- мові. Він прагне того, щоб у єдиній державі „південноруси” захопили знов те становище, яке їм колись належало; він певен, що Москва схилиться пе ­ ред Київом, що в єдиній руській мові знов, як колись, південноруські ук- ,1856. Петербург (лютий-червень) 179 Статтю свою Куліш одіслав на обміркування В. В. Тар- новському. „Съ этой почтой посылаю Вамъ страховымъ письмомъ статью мою: ,0 духовномъ соединеніи Ю. Руси съ Сѣ ­ верною. Предисловіе къ Черной Радѣ 1 . Прочитайте ее сперва въ семействѣ, а потомъ на вечерѣ у себя, у Гала ­ гана или Юзефовича, не обращая вниманія на то, какіе тутъ случатся люди и будутъ ли или нѣтъ у нихъ стри ­ женные волосы. Потомъ не полѣнитесь сообщить мнѣ безъ всякой утайки, что будутъ говорить о ней ученые мужи и простые смертные. Если бы даже всѣ сказали въ одинъ голосъ, что это вздоръ, то такъ прямо и напи ­ шите мнѣ, прибавивъ и свое собственное мнѣніе, каково бы оно ни было. Частныя замѣчанія также нужны мнѣ. Еще не знаю, скоро ли будетъ и будетъ ли напечатана эта статья, но она можетъ быть во многомъ ис ­ правлена, сообразно сужденіямъ Кіевскаго ареопага. Кіевскіе отзывы для меня въ этомъ случаѣ всего важнѣе, ибо здѣсь вся раздробленная литературная дѣятельность Южной Руси приведена къ сознанію и указанъ ей путь, по которому она должна идти отнынѣ. Если моя статья не окажется чепухою, то сперва будетъ напечатана въ , Русской Бесѣдѣ*, въ видѣ объявленія объ изданіи подлин ­ ника , Черной Рады 1 , а потомъ — при самой , Черной Радѣ*, въ видѣ предисловія 11 ’ ). раїнські елементи переважать над північними великоруськими. Український націоналізм Куліша виходить з рамців місцевого локального патріотизму і набуває рис, властивих епохам, коли націоналістична виключність проро ­ стає в прагнення імперіялістичної експансії. Кулішів федералізм передбачає панування Київа над иншими містами слов ’ янства. У 50-х роках він мріє про керівничу ролю української нації по за межами етнографічної націо ­ нальности в межах імперії, про імперіалістичну національну ролю україн ­ ської нації. To -ж таки гетьманську булаву він хтів бачити як скиптр імпе ­ ратора. Отже Куліш, рішуче виступаючи проти „мѣстнаго патріотизма” декого з своїх прихильників, як „вреднаго” (Эпилогъ къ Черной Радѣ), міг-би при ­ єднатись до слів Ів. Кіреевського: „Направленіе къ народности истинно у насъ, какъ высшая ступень образованности, а не какъ душный патріотизмъ 11 (Обзоръ совр сост. лит-ры, 1845, Пол. собр. соч. М. 1911, т. 1. стор. 156). >) Кіев. Стар. 1898, LXI. кн. 4. стор. 116-117. ,180 1856. Петербург (лютий-червень) З подібним листом звернувся Куліш також і до М. Д. Бі ­ лозерського. Того-ж дня (27 березня 1856) він писав: „Попросите Колю взять у Тарновскаго скопировать для Васъ не ­ медленно мою статью: ,0 духовномъ соединеніи Ю. Руси съ Сѣверною’. Настоятельно просите, а то не сдѣлаетъ подъ самыми ничтожными предлогами, а это статья ве ­ ликой важности и, если не ошибаюсь, составитъ эпоху въ русской и малорусской литерату ­ рахъ. Сашу не просите. Въ , Русскую Бесѣду’ я сдѣлалъ вкладъ: во второй книжкѣ, которая выйдетъ немедленно послѣ первой, будетъ напечатана Ѳеклуша”. Треба дуже пожалувати, що до нас не дійшли одзиви киян за цю статтю, якій Куліш надавав такої ваги. Те, що ми знаходимо в подяці, адресованій на ім ’ я Тарновського, дає нам надто мало, щоб уявити собі, як реагувала Ки ­ ївська громада на Кулішеву програму. „Спасибі Вам, друже коханий, — писав Куліш, — що не полінувались посписувати речі своїх гостей про моє пи ­ сання, а найбільше спасибі за лист пана Павлова, прима ­ заний грецьким язиком наче паляниця сметаною. Казать, да й нічого! бо розумна голова його писала; а треба, бачу, вернуться ще раз до старосвітських книжок, да помізку ­ вати добре над їми, щоб із нас люде не сміялись. Коли ж нічого не врадимо, то, мабуть чи не ліпше буде надрукувати Чорну Раду так, як вона єсть, без муд ­ рування” ’ )• Окрім Тарновського та Білозерського, Куліш одіслав передмову також і до М. Ґрабовського та до Аксакових. Одержавши листа від Ґрабовського з критичними увагами, Куліш відповів 12-го червня з Петербургу, висловлюючи свойому приятелеві щиру подяку. „Зрадів я дуже, побачивши Ваш любий мині лист от 19 мая. Спасибі Вам за уваги, що робите об моїй перед ­ мові до Чорної Ради. Ще не знаю, чи дозволять випустить у світ сю історію; а передмову я передав у Москву Акса- ковим, і вони кажуть, що гарно написано, тільки мають ‘) Лист 6 травня 1856, Кіев. Стар. 1898, т. LX11I. кн. 12. стор. 356. ,1856. Петербург (лютий-червень) 181 щось мині навпротив сказати, а що — не знаю, бо то люде непосидящі, знай бігають по Москві або у їх народ тов ­ четься з ранку до вечора, то їм ніколи і до стола при ­ сісти, добрим словом із приятелем перекинуться. Ось ЯК сам піду до їх у село, бо вже вирвались із Москви на спочи ­ вок, то тоді й порадимось, що з тією передмовою чинити” ’ ) 2 ). Аксакови, як бачимо, були ultima ratio в цій справі, що так турбувала Куліша й так багато йому важила. З цього листа до Ґрабовського видко, чому Куліш мав намір друкувати свій твір у „Русской Бесѣдѣ”. „Русская Бесѣда” — орган московської національної думки. Тут, а не в будь-якому иншому часописі, на Кулішеву думку, належало з ’ явитись статті, що вносила в .програму росій ­ ського національного руху певні корективи з огляду на польські та українські національні змагання. Ідеї москов ­ ської національної виключности Куліш протиставляє ідею з ’ єднання трьох національностей: польської, російської й української. Своєю статтею він мав намір виправити хибну лінію („излишнее стремленіе къ національности”) московського слов ’ янофільства, спростувати позицію тих московських патріотів, „которые ограничиваютъ полетъ русскаго духа предѣлами древняго государства москов ­ скаго”, „которые славятъ въ своихъ книгахъ одну сѣверную Русь и чуждаются южной” (239). „А що пишете, добродію, звертається Куліш до М. Гра- бовського, про Руську Бесіду, то повезу сам до Аксако- *) Кіев. Стар. 1900, т. 71, кн. XI, ст. 73. 2 ) „Раньше чЬмъ отдать ее (статью) въ печать онъ разослалъ ее въ ру ­ кописи своимъ знакомымъ (В. В. Тарновскому-отцу, М. Грабовскому), съ просьбой подѣлиться съ нимъ по поводу ея своими мыслями. Каковъ былъ отвѣтъ со стороны В. В. Тарковскаго, мы не знаемъ; что же касается Гра- бовскаго, то онъ обстоятельно отвѣтилъ Кулишу, сдѣлавши свои замѣчанія. Далѣе, изъ даннаго же письма мы видимъ, что предисловіе также было послано и Аксаковымъ, въ Москву, которые нашли, что хотя оно написано хорошо, но вызываетъ нѣкоторыя возраженія… Это послѣсловіе, какъ видно, Кулишъ нѣсколько передѣлалъ, — вѣроятно, на основаніи указаній, сдѣланныхъ ему его пріятелями, о чемъ свидѣтельствуетъ письмо Кулиша къ В. В. Тар- новскому отъ 24 окт. 1855 г. ,Не давайте списка (передмови) нікому: в ньому багато сказано не так як треба* (письмо П. А. Кулиша къ М. Гра- бовскому)** К. Ст. 1900, т. 71, кн. XI, стор. 72. ,182 1856. Петербург (лютий-червень) вих і все те їм вичитаю. Я і сам з ними часом змагаюсь, да, бачте, в нас дуже вже привернулось до космополітизме, то реакція й верне, круто; а як трошки хрещений мир одумається, то все перемелеться й мука з того буде. Тим-то, шановний пане, дорого і мені тепер і собі подать якийсь голос, щоб Москалі не дуже бринькали з своєю народністю, що стоїть наче та колюча сосна; тілько серце в ’ яне, на неї дивлячись, а втіхи з неї живій душі мало. Тим то добре було-б проявити Руському мирові й польську народовість із її буйною красою, щоб не дуже забірались московські люде у свої пущі да сніги, і щоб усміхнулось приязним сміхом їх обличчя, споглянувши на рідну красу южного чоловіка. Може з часом Бог і поможе нам звести до купи сі три народи, що, ставши один до одного спинами, позирають далеко од себе, а не хочуть назад озирнуться” ‘) а ). ‘) Кіев. Стар. 1900, т. 71, кн XI, стор. 74. Пор. в „Эпилогѣ къ Чер ­ ной Радѣ”: „Со временъ Гоголя взглядъ Великороссовъ на натуру Мало ­ россіянина перемѣнился: почуяли въ этой натурѣ способности ума и сердца необыкновенныя, поразительныя; увидѣли, что народъ, посреди котораго явился такой человѣкъ, живетъ сильною жизнью, и, можетъ бы т ь, пред ­ назначается судьбою къ восполненію духовной натуры сѣверно ­ русскаго человѣка” (О. с., стор. 239). а ) Порівняймо позицію А. С. Хомякова. Він писав: „Всякая местность имѣетъ свой неизбѣжно тѣсный эгоизмъ; Москва въ этомъ отношеніи, конечно, не отличается ни отъ какой другой мѣстности. Пусть же этотъ эгоизмъ остается безоружнымъ и безвластнымъ въ смиренномъ хотя бы и невольномъ, равенствѣ съ эгоизмомъ всякой другой мѣстности въ русской землѣ. Только при этомъ смиреніи (которое едва ли возможно въ столицѣ государственной) можетъ быть устранено всякое соперничество и всякая борьба себялюби ­ выхъ страстей, только при немъ можетъ и будетъ совершаться въ столицѣ общественнаго мышленія вполнѣ дружеская, братская бесѣда всѣхъ обла ­ стей съ нею и другъ съ другомъ” (с. с. I. 751). „А что на пространствѣ обшир ­ ной русской земли возможно и даже неизбѣжно возникновеніе и другихъ об ­ щественныхъ центровъ, это, конечно, само собою разумѣется. Уже и въ на ­ стоящее время (1855) можно указать, напримѣръ, на Харьковъ, какъ на узелъ будущаго сращенія мысли Мало-Россійской съ Великою Русью. Но особенно много надеждъ возлагалъ Хомяковъ на Кіевъ. Онъ даже думалъ, что .Кіевъ можетъ дѣйствовать во многихъ отношеніяхъ сильнѣе Питера и Москвы ” . Во-первыхъ, потому что ,онъ городъ пограничный между двумя стихіями, двумя просвѣшеніями*; во вторыхъ, потому, что онъ есть .рус ­ ской славы колыбель. Руси чистая купель’, что безмолвный мракъ его пе ­ щеръ „краше царственныхъ палать”, что къ нему изъ всѣхъ концовъ не ­ ,1856. Петербург (лютий-червень) 183 Куліш надавав великого значіння ліберальним реформам, полегшенню цензури, скасуванню секретного догляду, усу ­ ненню певних осіб з відповідальних посад, але не покла ­ дав усе на ці зміни. Він переказує чутки за усунення Клейнміхеля або-ж Мусіна-Пушкіна, але теорії „доброчин ­ ного справника” не утворює. Він не є прихильник думки, що все суспільне зло полягає тільки в поганих виконавцях. Він тримається тієї думки, що справа залежить не од осіб, а од системи. „Поставленіе прекрасныхъ людей на высшія мѣста остается безплоднымъ”, — це важливе для характеристики Кулішевих поглядів політичних твердження він розвиває в такому контексті: „Прошлое царствованіе образовало такую массу безчувственныхъ формалистовъ, что усилія нѣсколькихъ разумныхъ дѣятелей производятъ едва замѣт ­ ное вліяніе на дѣла правленія. Его преемникъ найдетъ го ­ товую машину, которую перестроить онъ не съумѣетъ, а сломать не сможетъ. Отъ того и поставленіе прекрасныхъ людей на высшія мѣста остается безплоднымъ” ’ )• І Куліш, як яскравий приклад, наводить історію з при ­ значенням на обер-прокурора Синоду О. П. Толстого. „Напримѣръ, оберъ-прокуроромъ Св. Синода сдѣланъ графъ Александръ Петровичъ Толстой. Самъ по себѣ, онъ го ­ товъ бы сдѣлать для Русской церкви, но его задавятъ кипами бумагъ и собьютъ съ толку наслѣдственно обра ­ батываемыми плутнями”. Справа не въ тому, щоб перебу ­ дувати стару державну машину. Перебудувати її не можна, її треба зламати. „Зламати” — слово знайдено й визначення стверджено. Треба знищити. Це твердження, коли його объятной Россіи собираются .богомольцы на поклонъ’ и т. д. “ (В. 3. За- витневичъ, А. С. Хомяковъ, т. I. кн. 1, Кіевъ, 1902, стор. 799 — 800). Най- яскравіш розвинено цю Хомяковську думку в вірші Ф. Тютчева: „Но соеди ­ нятся эти двѣ не въ Петербургѣ и Москвѣ, но въ Кіевѣ и Цареградѣ”. Концепція повороту до перводжерел, як концепція Київської Руси, що її ми знаходимо в „Эпилогѣ къ Черной Радѣ” Куліша, знаходить собі цілко ­ виту аналогію в твердженнях їв. В. Кіреевського. За Кіреєвським „разрушеніе Русскаго началось прежде Петра”, „Московское княжество, соеди ­ нивши Россію, задавило ее” („Въ отвѣтъ А. С. Хомякову” 1838, П. С. С. М. 1911, т. I, стор. 119, також порів. „О характерѣ просвѣщенія Европы”. ’ ) Кіев. Стар. 1898, т. XLI, кн. 4, ст. 121. • ,184 1856. Петербург (лютий-червень) порівняти з Кулішевим виступом проти пацифістичних теорій В. Тарновського (див. далі) кидає світло на полі ­ тичні переконання Куліша 50-х років. Скинення цензурних заборон, розвиток громадської думки, усунення непопулярних адміністраторів, знищення адміністративного свавілля, налагодження й виправлення хиб апарату, покарання злочинців, — ось те корисне, що зробило- цю війну „спасительной” і що примушує бажати продовжу ­ вати й тягти цю невдалу війну… „Выноси тымое горе”… 7-го березня 1856 Куліш з Петербургу писав: „Госу­ дарь собирается осматривать Финляндію, что полагаютъ вѣрнымъ признакомъ войны, т. е. если онъ поѣдетъ въ сію Гиперборейскую страну. Народъ чиновный и всякій иной сдѣлался теперь здѣсь большимъ резонеромъ и не затруд ­ няется ни о чемъ разсуждать публично. Государь пользу ­ ется большой популярностью и отъ него чаютъ всего хо ­ рошаго. Надъ Клейнмихелемъ производится слѣдствіе, цо которому за нимъ числится 19000000 р. сер. Поговариваютъ,, что Плетневъ будетъ здѣсь попечителемъ, а Мусинъ-Пуш ­ кинъ низвергнется въ адъ, сирѣчь удалится во мракъ частной жизни, которая для него будетъ истиннымъ адомъ” ’ ). Ті погляди, що їх висловлює Куліш у своїх листах, і ті теорії, що він розвиває в цей час, це погляди московських слов ’ янофілів. Висловившись, напр., за необхідність не перебудувати давній державний апарат, а зламати його, ствердивши думку, що зміна одних осіб на инші, хоча-б з морального боку й бездоганних, не може зробити впливу на урядові справи й навівши приклад з призначенням на обер-прокурора гр. О. П. Толстого, Куліш зазначає: „То, что я пишу, есть повтореніе ихъ („московскихъ умныхъ людей”) словъ” 2 ). Свої думки за Україну Куліш висловлює як висновок і дальший розвиток думок, що їх він заното ­ вує, засвоївши од слов ’ янофілів. ‘) Кіев. Стар. 1898, т. XL1, кн. 4, ст. 115-116. 2 ) Кіев. Стар. 1898, кн. IV, стор. 121, лист В. В. Тарновському 28-ІХ-56. Цей уривок з листа до Тарновського ми цитували в попередньому розділі. У цьому розділі ми дозволили собі його навести в контексті цитат, де го­ ворену про участь Куліша в слов ’ янофільській „Русской Бесѣдѣ ” . Радика- лістичну опозиційність наведеного Кулішевого листа можна ілюструвати ,1856. Петербург (лютий-червень) 185 Кулішеве речення: „Волею судебъ я очутился въ сей честной компаніи добродушныхъ крикуновъ, будучи мол ­ чаливѣйшимъ изъ грамотеевъ” — визначає на багато років місце й оріентацію Куліша в ідеологічних групуваннях тодішнього суспільства. Коли досі (після розриву з „Со ­ временниками”, з інтелігентським різночинством) він тільки через Гоголя звязавсь з аксаківським гуртком, то тепер року 1856 він цілком ввіходить до групи слов ’ янофілів, щоб остаточно не розривати з ними ніколи й до останніх років свого життя лишатися в їхньому колі, підтримуючи міцні звязки з пізнішими епігонами слов ’ янофільства, як от кн. Шаховський. Шлях од „Русской Бесѣды” 50-х р. до „Русскаго Обозрѣнія” 90-х років не порушував літера ­ турних традицій, що засвоїв Куліш у другій половині п ’ я- десятих років. На слов ’ янофільську групу Куліш дивився, як на групу, що до неї він ідеологічно стоїть значно ближче, ніж до будь-якої иншої. Що являло собою слов ’ янофільство 50-х років, що з ним Куліш хотів для себе налагодити звязки? Насамперед з по ­ літичного погляду це була група опозиційна, слов ’ янофіли негативно ставилися до влади й уряду. Опозиційне став ­ лення характерне для всієї групи, але окремі члени вкла ­ дали в цю опозиційність різний зміст. Для К. Аксакова опозиція була тезою абсолютної негатизації взагалі кож ­ ної влади й кожного уряду ‘). Його анархічному ідеалові не вистарчало революційного темпераменту, але в крайніх радикальних висновках К. Аксакова почувається присмак бакунізму: Бакунін 40 -50-х р. був такий самий слов ’ яно ­ філ, як і Аксаков, тільки в ширших межах європейського революційного руху. І. Кіреєвський опозицію тлумачив як листом І. С. Аксакова кінця 1855 р.: „Мнѣ онъ (Александръ II) кажется жер ­ твою порядка вещей; не совладать ему съ нимъ: слишкомъ глубокіе корни пустило зло, чтобы могло быть уничтожено безъ радикальнаго леуенія, безъ полнаго обличенія” (И. С. Ак­ саковъ въ его письмахъ, т. Ill, стор. 215). ‘) А. I. Кошелев писав Конст. Аксакову: „Вы основываете всѣ Ваши общественныя правила на началахъ абсолютныхъ”. Біографія А. И. Коше ­ лева, т.ІІ, додаток, стор. 50, пор. II. Сак ул ин, „Русская литература и со ­ циализм, ч. I, Ранний русский социализм. М. 1924, стор. 486. ,186 1856. Петербург (лютий-червень) філософську ігнорацію; в його настроях було багато од платонічного ідеалу споглядальної негатизації дійсности. Кірєєвський був філософ. Що-до Кошелева, то він урядо ­ вій опозиційності своєї групи надавав рис боротьби за ідею конституціоналізму. В основі опозиційних настроїв — хай К. Аксаков ствер ­ джував ідею абсолютної негатизації влади — даної дворян ­ ської групи лежала певна думка:… „Насъ и знать не хотятъ и вообще содержатъ въ тайнѣ всѣ дѣла государ ­ ственнаго управленія” ‘)• Хомяков проповідував ідею тео ­ кратії, але проповідь ідеї теократії в умовах дійсности ХІХ-го століття й ліберальних тенденцій того віку не могла бути чимось иншим, як стилізованою деформацією й відповідною переробкою в умовах російської дійсности загальної західньо-европейської ідеї „парламентаризму” — „земскаго собора”, що була загальною тенденцією всього віку а ). Народництво слов ’ янофілів не було мужикофільством. У поняття „народности” слов ’ янофіли вкладали розуміння тієї соціяльної групи, що до неї вони належали. Селянин і селянство були для слов ’ янофілів тільки абстрактна ідеальна фікція і на конкретного селянина вони вважали „остільки- оскільки”. Згадаймо, що життьові господарчі стосунки Ку ­ ліша під той час, як він господарював на хуторі Зарозі ‘) А. И. Кошелев ъ, Записки, 1884, стор. 83. Пор. також лист Кошелева до В. А. Черкаського 12-го грудня 1855, де Кошелев, підкреслюючи той факт, шо урядова бюрократія не гадає їх припустити до участи в держав ­ них справах, писав: „Нѣтъ, дражайшій князь, мы можемъ спокойно курить вино и варить сахаръ. Въ людяхъ въ Петербургѣ недостатка нѣтъ, и будь еще другая Россія, то и ею бы управили”. (О. Трубецкая, Матеріалы для біографіи кн. В. А. Черкасскаго М. 1900, стор. 62). Кн. В. А. Чер ­ каський скарживсь на „мертвенное однообразіе той жизни, которая для мно ­ гихъ изъ насъ создалась* (ibidem, стор. 60). Ми настоюємо, що слов’яно ­ фільство було обумовлено не так біологічним моментом „чориоземністю”, „садибністю* їхнього походження, як тим соціяльно-політичним фактом, ІЦО бюрократичний уряд Миколи І усунув дану дворянську групу від участи й керівничої ролі в політичному й державному житті Росії ’ ) Конституційний націоиал-ліберальний характер теократичної ідеї, що її розвинув уперше Хомяков, найкраще виявивсь у теократизмі Вол. Соловйова. ,•1856. Петербург (лютий-червень) 187 р. 1854-го, не вийшли за рамці типових звичайних стосун ­ ків дрібно-помісного поміщика та його кріпаків. Класовий антагонізм тоді виявивсь у непідфарбованих формах. Ми ­ моволі Куліш став причетний до „повседневной войны хищнаго племени, живущаго чужими трудами”. Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов ’ янофілів і україно ­ філів було ідеологічною категорією ’ ), ланкою в філософ ­ ській системі, аргументом, що ним обґрунтовували й на нього покликалися слов ’ янофіли, висловлюючи свої групові соці- яльно-політичні розрахунки й сподіванки. Дана дворянська група в своїй опозиції централізованій і бюрократизованій монархії Миколи 1-го, що намагавсь керувати народом без ’ ) Селянин для Куліша є в 50-х роках ідеологічна категорія, що її він витворив під Квітчиним впливом. Принаймні, кажучи про селянина, Куліш раз-у-раз згадує за Квітку. Його селянський ухил то літературні ремінісцен ­ ції з Квітки. В „Эпилогѣ къ Черной Радѣ” Куліш особливо підкреслює, що саме підо впливом Квітки „взглядъ на поселянина сдЬлался глубже и симпа ­ тичнѣе” (241). „Мы пожелали войти въ хату мирныхъ потомковъ того ка ­ зачества, которое, по собственнымъ его словамъ, „полемъ и моремъ славы у всего свѣта добыло’. …И насъ ввелъ въ мужичью хату Гри ­ горій Квитка, писавшій подъ именемъ Основьяненка* (241). Кажучи про селянство, Куліш бере на увагу „величественную про ­ стоту нравовъ простолюдина Малороссіянина’. Селянська теорія Куліша — русоїстична; він підходить до українського селянина як до того ідеального дикуна, що його проповідував Русо, Шатобріян, німецький романтизм, уто ­ пічний соціалізм, то-що: як до ідеальної людини, що зберегла свою природ ­ ність, простоту, близькість до первісних перводжерел і лишилася незіпсована штучною цивілізацією. Для Куліша селянин не „чернорабочій пахарь’, а втілення людини в її абстрактному ідеальному значінні, він його розглядає по-за категоріями со ­ ціальних і економічних взаємин, тоб-то свою селянську науку він тлума ­ чить не як соціяльно-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво — моралістичне, витворене під безпосереднім впливом Квітки. Про українського селянина Куліш пише: „Это не чернорабочій па ­ харь, а человѣкъ, въ полномъ значеніи слова. Его не усовершенствовала современная образованность. Онъ ничего не видалъ, кромѣ своего села. Онъ не грамотенъ; онъ занятъ только полевыми и домашними работами. Слово Божіе, которое онъ слышитъ въ Церкви, внѣдряется въ немъ только явле ­ ніями природы, которыя онъ любитъ безсознательно, какъ младенецъ свою кормилицу. Но во всѣхъ его понятіяхъ и дѣйствіяхъ, отъ взгляда на са ­ мого себя до обращенія съ сосѣдями, поражаетъ насъ именно какое-то ве ­ личіе, въ которомъ чувствуешь естественное благородство натуры человѣ ­ ческой’ (242). ,188 1856. Петербург (лютий-червень) участи народу, спираючись на саму урядову „нім цьку партію, висовувала негативні постулати антинімецької де ­ централізованої й антибюрократичної протиурядової на ­ родности. „Народ” був argumentum ad hominem, маніфеста- ційним гаслом, опозиційним протиставленням себе й своєї групи тій ненародній ненаціональній урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія 50-х р. була груповою дворянською негацією ладу, що одсовував дані дворянські групи од участи в уря ­ довому й державному житті. Через те, що „народъ”, „нація” були тільки висновок групових опозиційно-політичних настроїв, а покликання на „общину” й селянство — спосіб „будировать” проти уряду, то з цим „теоретичним селянином” не рахувалися слов ’ я ­ нофіли ані в конкретній економічній практиці своїх госпо ­ дарств, ані тоді, коли інтереси селянства могли стати на перешкоді інтересам даної групи. Політика слов ’ янофілів не була практикою мужикофільства. Цією стороною дуже цікава й важлива для того, хто хоче з ’ ясувати ідеологічні підвалини Кулішевого світогляду, та суперечка, що відбу ­ лася між Кулішем і Вас. Вас. Тарновським з приводу пи ­ тання про війну. Ми дозволимо собі подати відповідні місця з Кулішевого листування року 1856-го. В листі 26-го лютого 1856 Куліш писав Тарновському „противъ мира возстаютъ всѣ сословія, даже и купцы. Здѣшній извощикъ и ремесленникъ слѣдитъ за политическими вѣстями съ тре ­ петомъ патріота и выражаетъ свое сужденіе въ харчевняхъ и на рынкахъ, какъ у себя дома” ‘). Тарновський, стаючи на бік „мужика”, обурювався з тих, що, не бачивши, „какъ страдаютъ бѣдные мужики вслѣдствіе войны”, говорили проти миру і офірували своїм політичним цілям і філософ ­ ським змаганням „страждання мужика”. Куліш захищає свою протилежну думку аргументом: то правда, що селяни страждають од війни, але вони страждали й підчас миру, — а тому, ігноруючи мужикофільську боротьбу за мир, Куліш стає на бік тих, що бачили в війні засіб антиурядової бо ­ ротьби. Що гірше, то краще. Він стає на бік теорії „спа ­ сительнаго горя”. ) Кіев. Стар.. 1898, кн. IV, стор. 141. ,1856. Петербург (лютий-червень) 189 „А вот на счетъ войны Вы, мнѣ кажется, не совсѣмъ правы, и Ваши сарказмы хороши только въ относительномъ смыслѣ. Много добра сдѣлала Россіи нынѣшняя война. Это говорятъ не одни тѣ, , которые никогда не видѣли, какъ ломаются кости и бьются черепа’. Что касается ,до тѣхъ, которые, упоенные’философскими, политическими и пар ­ насскими фантазіями, никогда (будто бы) не видѣли, какъ страдаютъ бѣдные мужики вслѣдствіе войны’, то многіе изъ этихъ людей, потерявъ одного сына, посылали на его мѣсто другого, а нѣкоторые единственно потому не стали въ ряды воиновъ, что мѣсто ихъ въ обществѣ не-боевыхъ гражданъ никѣмъ не могло бы быть замѣнено. Какъ прак ­ тическій дѣятель въ улучшеніи благосостоянія мужиковъ, Вы должны желать мира: Вамъ естественно хочется испол ­ нить великодушные свои планы. Но это Васъ не уполно- мачиваетъ осуждать тѣхъ, которые уважаютъ силу вещей и выражаютъ свой восторгъ, что человѣчество двинулось впередъ замѣтнымъ образомъ. Имъ, такъ же какъ и Вамъ, естественно желать, чтобы продлился тотъ процессъ дви ­ женія, лучше котораго міръ покамѣстъ не выдумалъ. Если бы задача очеловѣченія Россіи могла быть рѣшена инымъ путемъ, напр. , постояннымъ миромъ, который бы способ ­ ствовалъ къ улучшенію матеріальнаго благосостоянія мужиковъ, то сила вещей привела бы насъ къ нему, не ­ смотря на всѣ возгласы тѣхъ, которыхъ Вы такъ рѣши ­ тельно осудили. Но Вы испытали: мимо философскихъ, политическихъ и парнасскихъ фантазій, кого обогащалъ ЗЭ-лѣтній миръ! Пожалуй, если бъ всѣ помѣщики заботи ­ лись о своихъ крестьянахъ, какъ Вы и Галаганъ! Но по ­ смотрите вокругъ себя: не былъ ли миръ гарантіею вѣчной повседневной войны хищнаго племени, живущаго чужими трупами? Теперь по крайней мѣрѣ заговорило все благо ­ родное въ Россіи, какъ бы устроить благосостояніе наи ­ большаго числа людей въ государствѣ, а до войны много ли умовъ занималось этимъ вопросомъ? О Василій Ва ­ сильевичъ! дѣлайте свое дѣло и предоставьте другимъ, столь же благороднымъ существамъ, дѣлать свое, а вышнія судьбы, которыя не даютъ известись человѣчеству, уравно- мѣрятъ всѣ слишкомъ пылкія стремленія противодѣйствіемъ ,190 1856. Петербург (лютий-червень) другихъ силъ, и человѣчество никогда не потеряетъ бла ­ городства своей природы. Не даромъ оно волнуется и стра ­ даетъ. Видно иначе ему существовать не возможно” ’ ). Вихідне твердження Кулішеве: „много сдѣлала Россіи нынѣшняя война”. Погляд „какъ бѣдные мужики стра ­ даютъ вслѣдствіе войны”, філантропічний поглядъ з апо ­ літичним змістом і ствердженням принципового мужико- фільства не був поглядом Куліша. Великодушності філантро ­ пічного аполітизму Куліш протиставляє позитивістичний реалізм тих, що „уважаютъ силу вещей” і вище над усе ставлять „процессъ движенія”. Принцип визнання „сили речей” і принцип прогресу, на Кулішеву думку, вищі й цін ­ ніші од пацифістичної й аполітичної програми практичної діяльности на поліпшення добробуту бідних, що спирається на великодушність і співчуття окремої людини до страж ­ дання бідних. Розвязати соціяльну проблему не можна шляхом „великодушних планів” „практической дѣятель ­ ности” поміщиків, скерованої на „улучшеніе благососто ­ янія мужиковъ”. На міспе філантропізму індивідуумів – „поліпшувате- лів” висовується свідомість „сили речей” і ідея гумані ­ тарного поступу. Не пацифізм є та сила речей, що може поліпшити ма- теріяльне становище селян. Пацифістичні системи ігно ­ рують силу речей. Постійний мир, omnia pax, не шлях розвязати соціяльну проблему для селянства. 30-літній мир збагачував поміщиків, а не мужиків. Бути за селян — бути проти миру. „Миръ гарантія вѣчной повседневной войны хищнаго племени, живущаго чужими трудами”. Він вигід ­ ний тільки для хижаків-експлоататорів, що живуть з експло- атації. Поміщики, що піклуються селянами, явище вийнят ­ ково. Мирними засобами нічого не можна досягти в соці- яльних питаннях. Війна р. 1853 — 56 з її невдачами була, каже Куліш, корисна тим, що дала змогу говорити тим громадським групам, що перед тим мусіли були мовчати. ’ ) Кіевская Старина, 1898, т. LXI, кн. 4, стор. 118 — 119. Лист ЗО березня 1856. Петербург. ,1856. Петербург (лютий-червень) 191 Процес руху вперед, процес „очеловѣченія”, що його мета є влаштувати „благосостояніе наибольшаго числа людей”, поліпшити матеріальний добробут мужиків, є за Кулішем, процес поступінний. Куліш одкидає досвід безпо ­ середнього конкретно-практичного, заснованого на філан ­ тропізмі мужикофільства. Перший ступінь справжнього поступу це етап ліберально-політичних реформ, полегшена цензура, організація громадської думки, право обмір ­ ковувати соціяльні питання. Куліш виразно підкреслює, що його позиція в даному разі не є позиція „практическаго дѣятеля въ улучшеніи благосостоянія мужиковъ”. Прак ­ тичним заходам поліпшити селянський добробут, цьому пацифістичному наївно-реалістичному прагматизмові, Куліш протиставляє ідею громадського поступу. Кулішева пози ­ ція — позиція тих, що через завоювання політичних свобід, через політичні реформи, розвиток громадського руху га ­ дали розвязати проблему „демократизації” добробуту. Ар ­ гументуючи селянством свої політичні вимоги, скеровані проти уряду, вони свідомо ігнорували конкретні вигоди селянства тоді, коли в перипетіях боротьби з урядом се ­ лянство не було за безпосередню мету. За-для ліберально- конституціоналістичних громадських свобід Куліш одсовує на бік „мужицьке” питання. Ліберальний реформізм і по ­ літична боротьба то є, за Кулішем, найперші негайні завдання ’ ). Те, що Куліш був ладен одкинути „економію” за-для перспектив політичних свобід, що стояли на черзі дня і що в них був зацікавлений особисто як він, так і инші групи, це звязано з загальними його поглядами. „З слова буде діло”, — ось формула Кулішевого просві ­ тительства * 2 ). „Ось пострівайте ще трохи, — писав він до *) Ми торкнулися складної проблеми взаємин політичного й соціяльного пи ­ тання. З ’ ясувати позицію Куліша в цій справі та як він ставивсь до окремих течій у соціяльно-політичних напрямках того часу — це завдання спеціяль- ного екскурсу. Див. розділ „Соціализмъ и политика” в книзі Г. В. Плеха ­ нова: „П. Г. Чернышевскій”, СПБ. 1910. 2 ) Докладніше Куліш розвиває цю думку про „слово” як принцип і вислів національно-політичного життя народу в „Эпилогѣ къ Черной Радѣ” „Юж ­ ная Русь, — пише Куліш, — не отстала отъ сѣверной въ успѣхахъ са- ,192 1856. Петербург (лютий-червень) On. Маркевича 14-го червня 1856, — нехай заговорять ро­ зумні люде друкованими язиками, да нехай зросте молоде племя на добрій науці, а стара ледарь перегине од п ’ ян ­ ства, то-що: тоді, може, й нам виясниться. Тепер же, коли ще нас не позабирано всіх з України, коли дозволено нам говорить своєю мовою й співать голосно свої пісні, той слава тобі Господи. Із нашого слова буде колись і діло; ми шеп ­ чемо на ухо, а колись повиходять на стогни й май ­ дани і оголосять нашу таємницю речники громадськії. Іще недавно вважали нашого брата за людського ворога; те ­ пер сліпота прозріла і бачить, що в нас одна любов ік лю ­ дям, а вражда тілько к людоїдам; буде-ж колись іще й таке твориться, що ізглаголють наші уста суд і правду мирові” (Хутір Стрільна під столицею) ‘). мопознанія и, живя одной съ нею гражданской жизнью, разрабатывала начала, изъ которыхъ созидается своеобразная національность… Она… усиливается выработать изъ своей нравственной почвы слово полное, сильное, истинно ­ самобытное способное выразить южно-русскаго человѣка въ глубокихъ и тон ­ чайшихъ чертахъ его характера ’ (о. с., стор. 249), Шлях національного само ­ виявлення й самопізнання, за Кулішем, лежить через слово. Куліш підкре ­ слює, „какое вліяніе имѣетъ высоко-развитая сила и красота родного слова на нравственное, а вмѣстѣ съ тѣмъ и на вещественное благосостояніе цѣ ­ лаго племени” (стор. 250). „Родное слово приноситъ пользу родному сердцу” (ibid.). Слово єсть „потребность души, которая только этимъ, а не другимъ путемъ можетъ сообщить другой душѣ свою животворную силу” (251). Слово є орган національного почуття й думки, „великій органъ, по степени развитія котораго цѣнятся исторіею народы” (стор. 253). „Рідне слово — святиня непорочна і дорожше воно тобі од усякої мамони” (Переднє слово до громади, Хата, I860, стор. XXI). ’ ) Провідне твердження Кулішеве: „Із слова буде діло”, та вага, що її він надавав книжкам і боротьбі за слово, звязує Куліша з „просвітитель- ствомъ” ХѴПІ-го віку, з утопічним соціалізмом ХІХ-го, наближає його до Чернишевського,що тримався подібних думок, „[.’opinion qui gouverne le monde (мнѣнія правятъ міромъ), говорили французскіе просвѣтители 18-го вѣка, со ­ ціалисты-утописты охотно повторяли это ихъ положеніе. Так напр. ,Луи Кланъ. .. писалъ въ своей .Исторіи десяти лѣтъ’: .Истинная исторія нашего вѣка за ­ ключается въ исторіи его идей’. Въ другомъ мѣстѣ онъ увѣряетъ, что исто ­ рія дѣлается книгами (L ’ histoire est faite par des livres)” Г. В. Плехановъ, К. Г. Чернышевскій, СПБ 1910, стор. 162 — 163. „Чернышевскій категори ­ чески утверждаетъ: .Невѣжество вотъ коренная язва Испаніи’ (Соч. Ill, 44), и сообразно съ этимъ вся надежда его на возможное въ будущемъ развитіи ,1856. Петербург (лютий-червень) 193 Куліш прихильник „просвітительства” і тому хоч він і усвідомлював, що пацифістичні доктрини не є шлях селян ­ ського визволення, та, не зважаючи на це, він вірив, що саме „розум” приведе до ліпшого майбутнього: національна література та її розвиток, на його думку, найкращий засіб ствердити народні змагання. В його народницьких ідеях ви почуваєте думки літератора й етнографа. В звязку з цим він надає особливої ваги виданню „3. о Ю. Р. “ й „Ч. Ради”. Робота над „Етн. Записками”, як робота над Святим Письмом. Передати світові пам ’ ятки духу народнього — це й є єдине справжнє завдання народньоготрибуна,бо-ж саме в творчій духовній діяльності здійснюється само ­ усвідомлення нації. Самоусвідомлення-ж національне, то йє національне самоствердження 1 ). Народній трибун — поет, літератор, історик, видавець. Книги роблять історію, — от гасло епохи. Темрява — ворог поступові. Оскільки найголовніше то є просвітительство, розум, розвиток громадської народньої думки, самосвідомість, то ця інтелектуалістично-індивідуалістична концепція громадського ладу, що в ній особливе значіння при ­ писувано інтелектові й носіям цього інтелекту, інтеліген ­ ції, „геніям”, „героям”, індивідуумові, як деміургові істо ­ рії 2 ), робить зрозумілим як те, що Куліш, проповідуючи селянство, міг проте нехтувати мужицьким питанням, так і те, що Куліш легко міг змінити опозиційне вороже став ­ лення до уряду на лояльне, на цілковитий легітимізм. To -ж таки найголовніше внутрішня самосвідомість, а все йнше умовні, зовнішні форми 3 ). Испаніи пріурочивается къ успѣхамъ въ этой странѣ просвѣщенія” (Op. cit., crop. 167). „Въ его (Чернышевскаго) формулѣ прогресса все дѣло сводится къ умственному развитію… Соціальныя отношенія изображаются у него какъ простое послѣдствіе распространенія извѣстныхъ мнѣній… Общественная жизнь опредѣляется общественною мыслью” (ор. с., стор. 165, пор. стор. 282 і далі). ’ ) „Южная Русь со временъ Гоголя не переставала выражать себя въ бо ­ лѣе и болѣе опредѣлительныхъ формахъ и сдѣлала великій шагъ въ искус ­ ствѣ самовыраженія”. (Эпилогъ, стор. 249). 2 > „Великій шагъ” в історії нації, — каже Куліш, — „дѣлается только со ­ вокупными усиліями цѣлаго народа, въ теченіе долгаго времени, или вол ­ шебнымъ могуществомъ генія, заключающаго въ своей единицѣ всю врожден ­ ную Художественность родного племени” (Эпилогъ къ Черной Радѣ, стор. 246). ’ ) Див., приміром, погляди на принципи історичного пізнання в статті А. С. Хомякова: „Примѣчаніе къ статьѣ Иванишева: о древнихъ сельскихъ Куліш у п ’ ядесяті роки. 13 ,194 1856. Петербург (лютий-червень) Падаючи першорядного політичного значіння тому фак ­ тові, що „дозволено нам говорить своєю мовою й співать го ­ лосно свої пісні”, певний, що „з слова буде діло”, що оста ­ точна справа „ізглаголати суд і правду мирові”, — Куліш розвиває думку необхідносте співробітництва з ліберальним урядом. „Нам треба всім, — писав Куліш до Оп. Марковича в Київ, — лицарувати, коли хочемо допомогти цареві по ­ ставить правду вище неправди, бо одному йому із своїми підручниками не зробить великого діла ’ ). Треба всякій людині подвизатися так, наче тілько й світу, що круг неї, і що все погибне, скоро тілько вона своє діло занехає. Тоді й цар не дурно буде з людоїдами бороться, і настане, може, ще за нашого часу ясна година. А що оттам у Київі робиться неправда, то ви тим не смущайтесь, бо ЗО літ общинахъ” Р. Бес. 1857, ПІ. П. С. С. т. III. М. 1900, стор. 264 — 265. В основу історичного національного руху Куліш, як справжній прихильник романтичної доктрини становить „стремленіе возвеличить внутренній образь южнорус ­ скаго племени” (Эпилогъ къ Черной Радѣ; Р. Б., окр. йідб., стор. 249). „Дѣло, — каже Куліш, въ особенностяхъ внутренней природы, которыя на каждомъ шагу сказываются въ способѣ выраженія мыслей, чувствъ, движеній души” (251). Пор. тезу Ів. Кіреевського „Развитіе государства есть не что иное, какъ раскрытіе внутреннихъ началъ” (П. С. С., I, 1911, 192). ‘ ) Пропозиція співробітництва з урядом, що її Куліш висловлює в листі до Он. Марковича не є щось вийняткове в 50-х роках. Не тільки слов’яно ­ філи, але й радикальні кола згоджувалися піти на згоду з урядом. Н. Р. Чер ­ ни шевський у своїх статтях натякав „кому слѣдуетъ на то, что наша край ­ няя партія готова будетъ энергично поддерживать правительство… Подоб ­ ныя же заявленія дѣлались въ то время, какъ извѣстно, М. Л. Бакунинымъ и Л. И. Герценомъ” (Г. В. Плехановъ, Н. Г. Чернышевскій. СПБ. 1911), стор. 322). Політичне маневрування українофілів, отже, цілком погоджується з таким маневруванням усіх инших тодішніх громадських угрупувань. „Уже въ 1860-мъ году… Чернышевскій счелъ нужнымъ подробно доказывать въ октябрьской книжкѣ .Современника 1 , что вожаки крайней партіи въ Италіи не настолько дорожатъ республиканскою формою правленій, чтобъ не сдѣ ­ лать уступокъ монархіи, если только она станетъ серьезно защищать инте ­ ресы народа” (Ibidem). „Частыя у нашего автора указанія иа возможность союза крайнихъ партій съ тою или другою династіей даютъ весьма важный матеріалъ для характеристики его собственных!, политическихъ взглядовъ” (Ibidem). „Стоя на точкѣ зрѣнія утопическаго соціализма, Чернышевскій находилъ, что тѣ планы, къ осуществленію которыхъ стремились его запад ­ ные единомышленники, могли осуществиться при самыхъ различныхъ поли ­ тическихъ формахъ” (О. с., стор. 342). ,1856. Петербург (лютий-червень) 195 тоє багно заводилось, так хто-ж вам у півтора роки його вичистить? Ще й тут діється богацько лиха, і тут іще бу ­ яють по судах да по палатах злодії та нашийники; і тут іще мало повстало людей добрих і безтрепетних; так чого-ж ви бажаєте од Києва?” (Із хутора Стрільні під ■столицею). „Не легко было для Россіи только что закончившееся продолжительное тридцатилѣтнее царствованіе, но особенно тяжко и удушливо оно было съ 1848 года” (Кошелев, ст. 82). Приємно було зідхнути на свіжому повітрі й почути себе вільним, одержати дозвіл друкувати те, що лежало роки без надії побачити світ. Тому й Кулішева програма пер ­ ших днів нового царювання замикається в чекання, щоб дозволили друкувати „Этнографическія Записки” („Записки о Южной Руси”), „Чорну Раду” й т. и., зняли з нього заборону писати. 26-го лютого Куліш сповіщав В. В. Тарновського: „Да возвеселится сердце Ваше, мой безцѣнный другъ В. В. : .Этнографическія Записки* пропущены. Высылайте деньги въ Петербургъ на имя Мат. Тер. Симонова, служащаго въ Госконтролѣ, а сколько — рѣшите сами” ’ ). Справа, правда, трохи затримувалась 1 7-го березня Куліш писав: „А вѣдь Эгногр. Зап. до сихъ поръ не подписаны цензоромъ, хотя онъ говорилъ и говоритъ, что пропускаетъ ихъ. На дняхъ я долженъ получить ихъ отъ Аксакова, который имѣетъ на цензора большое вліяніе” а ). 13 березня 1856 р. Куліш звернувся з листом до Л. В. Дубельта, прохаючи, щоб його було звільнено од подачі творів на перегляд до ІП-го Відділу й надано право за ­ гальної цензури. Наводимо цього листа (справа Куліша. Архів III від., аа. 310). „Ваше Превосходительство Милостивый Государь Леон ­ тій Васильевичъ. Находясь въ затруднительномъ положеніи относительно средствъ къ существованію, я поставленъ въ необходи- ‘) „Кіев. Стар.”, 1898, кн. IV, стор. 113. “ ) стор. 116. ,196 1856. Петербург (лютий-червень) мость содержать свое семейство срочными работами для періодическихъ изданій, и какъ представленіе трудовъ моихъ для цензуры въ III Отдѣленіе Собственной Е. И. В. Канцеляріи соединено въ этомъ случаѣ съ нѣкоторыми неудобствами, то я осмѣливаюсь утруждать Ваше Прево ­ сходительство покорнѣйшею просьбою — исходатайство ­ вать для меня право общей цензуры, которое, въ недавнее время, Высочайше даровано г. Костомарову и другимъ ли ­ цамъ, подвергшимся цензурному ограниченію. Съ глубочайшимъ почтеніемъ и совершенною предан ­ ностію, имѣю честь быть Вашего Превосходительства по ­ корнѣйшимъ слугою П. Кулѣшъ. Его Превосходительству Леонтію Васильевичу Дубельту. 1856 года, марта 13. 7-го березня 1856-го р. Куліш писав: „Если мнѣ да ­ дутъ право общей цензуры, то я не уѣду отсюда, не на ­ печатавши Черной Рады по малороссійски” ’ ). Повідомля ­ ючи, що „въ Запискахъ о жизни Гоголя цензоръ не за ­ черкнулъ почти ни слова” і не покладаючись на те, що& весняні ліберальні віяння простяглися дуже довго — пев ­ носте й гарантій у цьому не було ніяких — Куліш гадав: „Теперь-то самое время для печатанія Черной Рады, ко ­ торое пожалуй опять измѣнится” ? ). Справа про те, щоб нарешті було знято з Куліша забо ­ рону писати й надано право загальної цензури, тим часом посувалася вперед і 27-го березня Куліш уже міг сповістити Білозерського: „Право общей цензуры обѣщаютъ мнѣ дать на этой недѣлѣ**. 6-го квітня він писав Тарновському, що заборону знято. „Спѣшу сообщить Вамъ, безцѣнный другъ Василій Васильевичъ, пріятную для Васъ новость: мнѣ, на ­ конецъ, разрѣшено печатать мои сочиненія по разсмотрѣ ­ ніи оныхъ въ .обыкновенной цензурѣ * . Это даетъ мнѣ на ­ дежду воротиться въ Малороссію съ хорошимъ гостинцемъ. Сегодня же посылаю въ Москву .Черную Раду * и на ­ дѣюсь, что Аксаковы упросятъ цензора бросить для нея все. Этнографическія Записки пропущены безъ малѣйшей помарки, так, что я самъ уже кое-что зачеркнулъ изъ бла ­ горазумной умѣренности и осторожности”. *) „Кіев. Стар.*, 1898, IV, стор. 116. ’ ) Ibid. ,1856. Петербург (лютий-червень) 197 Таку саму звістку Куліш надіслав і до М. Д. Білозер- ■ського. „Объявите, почтеннѣйшій другъ Николай Данило ­ вичъ, моей милой и несравненной спутницѣ, что Ни ­ колай М. болѣе не существуетъ и что есть надежда на” печатать .Черную Раду’ не только въ переводѣ, но и въ подлинникѣ. Поэтому мнѣ нечего спѣшить въ Малороссію” (1854, квітня 4, Петербург). Кулішеві було дозволено подавати твори свої тільки до загальної цензури, але з особливим застереженням, як це видко з паперів Ш-го Відділу: „Въ 1856 разрѣшено пе ­ чатаніе сочиненій Кулѣша, безъ предварительнаго разсмот ­ рѣнія ихъ въ 3-мъ Отдѣленіи, но съ тѣмъ, чтобы Цензоръ обращалъ на сочиненія его строжайшее вниманіе”. Перебувши деякий час, тижнів зо два, в Москві, Куліш у перших числах березня переїхав до Петербургу. В Пе ­ тербурзі чекало його багато праці, найбільше коректури. 27-го березня було, як повідомляв Куліш М. Д. Білозер- ■ського, — „перваго тома .Записокъ о жизни Гоголя 1 напе ­ чатано около 260, а второго (въ другой типографіи) около 200 страницъ. Къ Пасхѣ будетъ книга въ продажѣ ‘)”. Дру ­ кувалися також і 3. о Ю. Р. „Эти. Зап. печатаются” (ib.). „Дѣла много, а времени мало”, каже Куліш за свою пере ­ обтяженість працею, що перешкоджала йому одвідувати навіть і близьких своїх знайомих, Плетньова, Артемовського, Лазаревського. ■) 3 листа до В. В. Тарновського 6 квітня 1856 р.: „Записки о жизни Гоголя” покойнаго Николая М. кончены: два тома убористой печати, заключающіе въ себѣ 650 стр. Когда будетъ полученъ билетъ отъ цензора на выпускъ книги изъ типографіи, тотчасъ пришлю Вамь экземпляръ. А съ Этнографическими Записками много еще будетъ воїни („Кіев. Стар”., 1898, т. XI, кн. 4, стор. 120). Лист до П. А. Плетньова. ..Форсированный маршь не обошелсз мнЬ~даромъ: я страдаю сильнѣй ­ шимъ насморкомъ, который едва ли не помѣшаетъ мнѣ быть у Васъ, поч ­ теннѣйшій другъ П. А., на второй день праздника. Такимъ образомъ я могу лишиться удовольствіи поднести Вамъ первому экземпляръ послѣдняго труда Николая М. Билетъ до сихъ поръ не полученъ, но чтобы у Васъ было свѣжее чтеніе на то время, когда весь Петербургъ будетъ занятъ визитами, посылаю Вамъ, вмѣсто малороссійской писанки, собственно для меня ■взятый иіъ типографіи экзе’мпляръ. А. В. буду имѣть удовольствіе поднести экземпляръ лично. Весь Вашъ П. Кулѣшъ. 1856, апр. 14. ,198 1856. Петербург (лютий-червень) Отже Плетньову Куліш приміром, писав: „Почтеннѣй ­ шій другъ П. А. Никогда не случалось, чтобы я, пріѣхавши въ Петербургъ, такъ долго не имѣлъ удовольствія видѣть Васъ. Это произошло отъ того, что всѣ мои вечера за ­ няты корректурою, а утромъ я не засталъ Васъ дома два раза въ разные часы, и теперь не знаю, когда могу застать Васъ; да притомъ еще боюсь пріѣхать къ Вамъ не впопадъ. Поэтому я покорнѣйше прошу Васъ напи ­ сать мнѣ на лоскуткѣ бумаги по городской почтѣ день и часъ, когда Вы будете совершенно свободны и до та ­ кой степени ничѣмъ не заняты, что готовы будете слу ­ шать даже разсказы малороссійскаго панка о разныхъ пустякахъ, занимающихъ его лѣнивую голову. П. Кулѣшъ. 1856, марта 16. Пятница”. Плетньов того-ж дня одповів Кулішеві, висловивши зди ­ вування, чом той не завітав до дружини або-ж не при ­ їхав просто на обід і Куліш того-ж дня одіслав у відпо ­ відь нову записку. „Хотя я завтра предстану предъ Васъ собственною осо­ бою, почтеннѣйшій другъ П. А., но, какъ Вы изъявили, удивленіе, то спѣшу отвѣчать Вамъ, что у меня было ­ живое желаніе видѣть А. В. и узнать отъ нея о Васъ, но въ первый разъ мнѣ отвѣчали, что она ушла гулять,, а въ другой — что уѣхала Варв. Александр. Отъ пріѣзда же къ обѣду прямо удержала меня осторожность сдѣлать неловкость: мы, вѣдь, хохлы очень недовѣрчивы и любимъ поискать сперва броду. Весь Вашъ П. Кулѣшъ”. 1856, марта 16. Пятница. „Съ Артемовскимъ еще не видѣлся, хотя онъ живетъ ьъ нѣсколькихъ шагахъ отъ меня; но увидѣвшись, разумѣется, не премину вся таковая исхитить. Я и имѣлъ намѣреніе отыскать Лазаревскаго, но: Ніколи борщу хльобнути, Ніколи у смак заснути. Коли будете писать къ нему, напишите, чтобъ онъ самъ отыскалъ меня” (27 березня 1856, С. Петербург, М. Д. Біло- зерському). Для повноти біографічних фактів декілька слів про» В. М. Білозерського. ,1856. Петербург (лютий-червень) 199 Вас. Мих. Білозерський був під цей час у Петербурзі. Він саме збиравсь одружитися з Над. Катеніною і Куліш писав за ці новини М. Д. Білозерському : „Василій Мих. возвратился счастливый какъ котъ. Свадьба черезъ годъ. Онъ еще не утвержденъ въ должности совѣтника управы благочинія, но Игнатьевъ очень имъ дорожитъ, какъ че ­ ловѣкомъ непоколебимо честнымъ. Ему вручаютъ долж ­ ность, на которой обогащаются въ теченіе одного года совершенно безопасно” (1856, березня 27). В. М. Білозер ­ ський весь час свого заслання, після присуду 1848-го року, перебував у м. Петрозаводському Олонецької губерні, де служив на посаді „Совѣтника Олонецкаго Губернскаго Правленія”. Року 1856-го Білозерський порушив клопо ­ тання про перевід до Петербургу. В цій справі йому допоміг генерал-губернатор П. Ігнатьєв, який одночасно звернувся до міністра внутрішніх справ з проханням, щоб Білозерського було призначено в Петербурзі на посаду „Совѣтника 1-го Департамента Управы Благочинія”, а також до Л. В. Дубельта, щоб 111-ій Відділ зняв з Біло ­ зерського секретний догляд. Як видко з документів, що їх наводимо в додаткові No 3, 13-го квітня 1856-го року з Білозерського секретний догляд було знято. Переходимо до фактів тодішнього родинного Куліше- вого життя. Куліш у лютому 1856-го року виїхав з Київа без дру ­ жини, залишивши її на Україні. Передбачаючи, що йому доведеться „во всякомъ случаѣ загаяться до 1-го іюня”, він дуже жалкував, що поїхав сам. „Очень жалѣю, — писав Куліш 7-ІІІ-56, — что не взялъ съ собою Александры Ми ­ хайловны. Теперь ей надобно дожидаться открытія ходьбы мальпостовъ” ’ ). Він так турбувався за дружину, що вирі ­ шив не затримуватися в Петербурзі і вже одразу після свят, себ-то після виходу „3. о ж, Г. “ , рушити до бать ­ ківщини. „Хотя я и писалъ, что не напечатавши Черной Рады, не уѣду съ сѣвера, но, если бы и разрушились всѣ пре ­ пятствія къ печати, то цензоръ Крузе, единственный чело- ’ ) „Кіев. Стар.”, 1898, IV, 116. ,200 1856. Петербург (лютий-червень) вѣкъ, которому можно ввѣрить это сочиненіе, такъ зава ­ ленъ работами,что только въ теченіе двухъ мѣсяцевъ могъ бы прочитать Черную Раду. При томъ же мнѣ жаль Але ­ ксандры Михайловны, которая скучаетъ въ Кіевѣ. Я буду къ 23 апрѣля, а Черной Радѣ не будетъ поздно выдти и осенью”. (1856 березня 27. Петербург. Лист В. В. Тарновському) Його турбувала нервовість і стан здоров ’ я дружини. „Не удивляйтесь, — писав Куліш до М. Д. Білозерського, — раз ­ дражимости Саши: съ нею Мотроновцы поступаютъ гнусно, отъ своего тупоумія и безчувственности. Я надѣюсь, что нога моя не будетъ въ этомъ отвратительномъ хуторѣ” (1856 — III — 27). „З.о ж. Г. “ було надруковано так, як і гадалося, в перед ­ бачений термін, проте починалося друкування „3. о Ю. Р. “ і Куліш вирішив, замість собі їхати на Україну, запросити дружину до себе, тим паче, що М. М. Білозерський („Істо ­ ріограф”) міг бути їй за сопутника 2 ). Про плани на 1856-й рік, на літо й ближчу зиму дові ­ дуємося з листа, писаного 1-го квітня М. Д. Білозерському. „О, краткость приди ко мнѣ на помощьI.. Радуюсь, что исторіографъ разжалованъ въ корнеты, потому что это обстоятельство придаетъ Александрѣ Михайловнѣ рѣши ­ мость пуститься въ дорогу. Онъ можетъ быть ея спутни ­ комъ. Въ , Русской Бесѣдѣ* будутъ участвовать всѣ Акса ­ ковы и Кирѣевскіе, купно съ Чижовымъ. Оба тома Запи- ‘) Ibid. 2 ) Мик. Мих. Білозерського було покликано до військової служби й він мусів був кинути свої історичні студії та літописні розшуки й їхати до свого полку. В листі 10-го червня 1856 р. Віктор М. Білозерський писав з Мотронівки до Петербургу: „Коля недавно писалъ, что онъ все переоб- мундировывается, но догналъ таки полкъ свой, гдѣ и принять не такъ при ­ вѣтливо, какъ бы хотѣлось, а что, слѣдуя съ полкомъ по грязи безъ телѣги и лошадей, терпитъ нужду и безпокойство, сопряженныя съ военнымъ зва ­ ніемъ. Кажется, что всѣ деньги, какія выдавались казачьимъ офицерамъ, прибывшимъ въ полкъ во время, для него потеряны; впрочемъ онъ надѣется получить хоть что-нибудь. Обь утраченномъ редакторствѣ онъ крѣпко со ­ жалѣетъ. Жаль и мнѣ, что съ нимъ случились такія неудачи, но отчасти я и доволенъ, что онъ потерся между людьми нѣсколько шероховатыми: теперь онъ будетз, снисходительнѣе къ тѣмъ, которые не принадлежатъ къ его приходу. Черезъ 5 дней Коля будетъ въ Черниговѣ”. ,1856. Петербург (лютий-червень) 201 сокъ о жизни Гоголя напечатаны, но возня съ переплет ­ чикомъ и цензурною процедурою продлится до самой Пасхи. Вамъ будетъ высланъ экземпляръ изъ первыхъ, ко ­ торые получу изъ типографіи. Этнографическія Записки печатаютъ Петербургѣ: иначе не возможно. ,Въ Русскую Бесѣду’ отдалъ я повѣсть, ко ­ торая явится во второй книжкѣ. На этотъ разъ ни о чемъ писать къ Вамъ не могу, бу ­ дучи очень занятъ. Но при первой возможности отвѣчу на всѣ Ваши вопросы. Недавно послалъ я къ Вамъ письмо. Благодарю за поклоны Еленѣ Николаевнѣ, Ѳедору Се ­ меновичу, Никитѣ Петровичу и отплачиваю. Обнимаю Васъ Вашъ П. Кулѣшъ. Освѣдомитесь у Саши, получила ли она 50 и 125 р. сер. черезъ Каменецкаго. Если не получила, то прошу Васъ вручить ей такую сумму, а она тутъ же напишетъ къ Каменецкому, чтобъ онъ выслалъ деньги на Ваше имя. Эта сумма ей необходима на путешествіе. Я проживу здѣсь (если Саша пріЬдетъ) до 1-го іюня, а потомъ съ нею или одинъ возвращусь на 3 мѣсяца въ Ма ­ лороссію, а потомъ на всю зиму въ Москву или Петер ­ бургъ. Такъ да велятъ мнѣ мои обстоятельства. Есть для Васъ экземпляръ Опыта и даже переплетенъ. Пришлю вмѣстѣ съ Записками о жизни Гоголя”. Після того, як з Куліша було знято заборону друку ­ вати, він остаточно вирішив лишатися в Петербурзі. 4-го квітня він писав М. Д. Білозерському, даючи йому відпо ­ відні інструкції що-до переїзду Олександри Михайлівни до Петербургу. „Если моя Саша чувствуетъ силы для перене ­ сенія дорожной усталости, то выпровожайте ее въ фаэтонѣ, не разсчитывая прогоновъ. Она будетъ мнѣ помогать въ корректурѣ, а потомъ пріѣдемъ съ ней въ Малороссію”. В Р. S. Куліш дописував: „Пускай Саша непремѣнно справится въ гостинницѣ Челышева: можетъ быть, я пе ­ реѣду въ Москву, гдѣ мнѣ теплѣй и веселѣй. А можетъ быть останусь и въ Петербургѣ. Но если Саша чувствуетъ себя не совсѣмъ здоровою, то вреда не будетъ, если ,202 1856. Петербург (лютий-червень) я кое-что поручу пріятелямъ, а кое-что отсрочу и пріѣду къ ней самъ”. Зберігся лист до дружини, писаний їй напередодні її від ’ їзду з Київа. Раніш, ніж їхати до Петербургу, вона по ­ їхала з Київа до Мотронівки, а вже звідтіля рушила в кінці квітня на північ. Милый другъ мой, Сашуня! Радъ я, что ты наконецъ выѣзжаешь изъ Кіева, но очень жалѣю, что ты не получила того письма, которое было отправлено къ тебѣ по одной почтѣ съ письмомъ къ Сен- чилю, которому ты завидовала. Завидовать тебѣ не при ­ ходится: каждую почту посылалось тебѣ по письму акку ­ ратно и подателемъ были мы сами, а не случаи, одинъ же разъ отправлено было на твое имя три пакета. Если ты не распорядилась, чтобъ Каменецкій получилъ имѣющія придти на твое имя письма, то этимъ много причинила себѣ убытку: одно вѣсило письмо 2 лота и въ немъ было написано много хорошаго. Я впрочемъ писалъ Каменец ­ кому, чтобъ выручилъ мои письма къ тебѣ, да едва ли не поздно. Вѣроятно, это письмо не застанетъ тебя въ Бор- зенскомъ уѣздѣ и потому не распространяюсь ни о чемъ; но на всякій случай знай, что къ Челышеву посылать за письмомъ не надобно, а пріѣхавши въ Петербургъ, на ­ правляй путь свой къ бывшей Надиной квартирѣ у Боль ­ шого Театра. Время такъ подошло къ веснѣ, что мы уже ищемъ дачи и отсюда переѣдемъ прямо туда. Повторяю, что если ты желаешь провести лѣто въ Малороссіи, то я кое-что пріостановлю, а другое отсрочу и пріѣду къ тебѣ. Напиши только, гдѣ тебя найти. Какъ не опротивѣла мнѣ Мотроновка ‘), но если бъ ты пожелала, чего впрочемъ я отъ тебя не ожидаю, то даже въ Мотроновку я готовъ къ тебѣ пріѣхать. Обнимаю тебя, моя дорогая. Твой весь П. Кулишъ. 1856. аир. 10. С. Петербургъ. ‘ ) Беручи на увагу вишенаведений уступ з Кулішевого листа до М. Д. Білозерського, і цей, де Куліш висловлює обурення з приводу Мотронівки, ,1856. Петербург (лютиіі-червень) 20» Після приїзду дружини Куліш переїхав з міста на дачу, оселившись у Стрільні ‘). Тут користуючись тим, що йому ніхто не перешкоджав, він протягом місяця скінчив скла ­ дати ІІ-й том „3. о Ю. Р, “ і одправив його до цензури * 2 ). мн очевидячки потрапляємо на цікавий момент родинних стосунків: чи тут були будь-які обвинувачення з боку мотронівців проти Куліша, чи якісь инші обставини, — на жаль, ми не маємо ніяких конкретних матеріялів, щоб зма ­ лювати картину внутрішніх взаємин у Кулішевій родині. *) Див. лист Віктора Білозерського з Мотронівки до Ол. Мих. „Что Вы подѣлываете, Сашунашечка моя безцѣннѣйшая’? Ты очень долго не пи ­ сала и это очень крѣпко безпокоило насъ, потому что ты выѣхала не сов ­ сѣмъ здоровою. Какъ устроитесь хорошенько на дачѣ, ты пиши обо всемъ и обо всѣхъ подробно, Потому что мы ни отъ Васи, ни отъ Нади, ни отъ Олимпія, ни отъ Саши не получали писемъ” (10 червня 1856). 2 ) „Я і сам з місяць жив оце на дачі, чи то-б то по нашому на хуторі, да як мині ніяка ледар не докучала, то я спорядив гарненько другий том Зап. о Ю. Р., да оце й послав у Москву до цензора. …Перший том скін ­ читься друком через місяць” (12-Ѵ1-56. СПБ. Лист до Грабовського. К. С. 1900, XI, 74). „Другий том Зап. о Ю Р. оце злагодив, живучи на хуторі, та й виправив у Москву до цензора*. „Я може скінчу друком 1-й том За ­ писок о Южной Руси через місяць” (11-ѴТ-56. Лист до Он. Марковича). ДОДАТОК 1. Одночасно з листом В. С. Аксакової було перлюстровано ще лист К. П. Победоносцева, що був тоді „Оберъ-Сек ­ ретаремъ Общаго Собранія Московскихъ Департаментовъ Правительствующаго Сената”, і в листі 30-го листопада до Олек. Мих. Тургенева в Петербург описував святку ­ вання Щепкінського юбілею. „Этого торжества долго не забудутъ въ Москвѣ по тому одушевленію, которое въ немъ выразилось”, писав Победоносцев до Тургенева. Не зважаючи на стриманий тон листа, за Победоносце- вим і його листуванням почали стежити. Дарма що нічого підозрілого за ним не могли завважити, і справу було при ­ пинено, але для характеристики тодішніх настроїв варт навести витяг з перлюстрованого листа з нерозбірливим підписом з Симбірську 13-го квітня 1856 до К. Петр. Побе ­ доносцева в Москву. Це лист якогося поміщика, наляка ­ ного чутками про ліберальні реформи. Чутки про лібе- ,201 1855. Петербург (люгий-червень) ральні віяння робилися в уяві поміщиків ознакою повторення пугачівщини. Дарма що для побоюваннів не було жадного ґрунту, але все-ж-таки ми бачимо, як все ширше й ширше захоплювали країну чутки й віяння ліберальної реформи. „Въ деревняхъ и весяхъ православные начинаютъ бол ­ тать объ эманципиціи, вспоминая за ‘ круговою своихъ дѣ ­ довъ, сподвижниковъ Пугачева; толкуютъ, что В. к. Констан ­ тинъ Николаевичъ ѣдетъ сюда съ тѣмъ, чтобы освободить ихъ; — болѣе же рьяные проповѣдуютъ новую пугачев ­ щину. Это броженіе пока совершается въ тайнѣ; мужички говорятъ шопотомъ и только подъ пьяную руку вырыва ­ ются рѣзкіе возгласы. Не ладно, — -А тутъ еще того и гляди, что останешься безъ хлѣба. Вѣдь голодъ такой двигатель, что разбудитъ заснувшую ненависть простолюдина, заста ­ витъ его забыть и ожидаемыя истязанія. Боже! Сохрани и помилуй насъ!.. “ На листі покладено резолюцію, позначену 26-м квітнем: „Узнать, въ какой мѣрѣ это справедливо”. Наводимо ра ­ порт з Симбірська, де висвітлено селянські настрої. No 2690 г- и No “ 1973″ Секретно. Начальнику штаба корпуса жандар ­ мовъ Свиты Его Величества Г. Ген.-Майору и Кавалеру Тимашеву Корпуса Жандармовъ Подполковника Горскаго. Въ слѣдствіе предписанія Вашего Превосходительства отъ 27 апрѣля минувшаго мѣсяца за No 1006, — пріемлю честь довести, что дѣйствительно, по собраннымъ мною свѣдѣніямъ, были толки въ нѣкоторыхъ уѣздахъ Симбир ­ ской Губерніи между крестьянами, а въ особенности между дворовыми людьми объ освобожденіи ихъ отъ помѣщи ­ чьей власти, ио никто не думалъ, вспоминая своихъ пред ­ ковъ, сподвижниковъ Пугачева, проповѣдывать въ своемъ кругу возобновленіе событій того времени, которое, можно смѣло поручиться, едва-ли кто изъ нихъ знаетъ или хотя омпнитъ по преданію. Толки эти постепенно утихали и вновь возобновлялись безъ всякихъ послѣдствій. Въ одно время дѣйствительно распространился слухъ между крестьянами, что они получатъ свободу по пріѣздѣ въ Симбирскъ Е. И. Высочества В. К. Константина Николаевича, но въ настоящее время опять всѣ говоры утихли, и, судя ,1856. Петербург (лютий-червень) ‘205 по общему спокойствію, нельзя ожидать какихъ либо без ­ порядковъ. Въ заключеніе сего имѣю честь присовокупить, что преждевременный страхъ Помѣщиковъ — который, повиди ­ мому, м. б., тревожитъ только нѣкоторыхъ о будущихъ, еще непредвидимыхъ событій, и о мнимомъ угрожаемомъ го ­ лодѣ Симбирской Губерніи, гдѣ озимые и яровые хлѣба въ поляхъ, въ сравненіи прежнихъ лѣтъ, хотя и не удов ­ летворительны, но за всѣмъ тѣмъ нельзя ожидать голода, тѣмъ болѣе, что во всѣхъ почти селеніяхъ хранятся еще большіе запасы стараго хлѣба — не заронился бы въ нихъ, если бъ они были снисходительнѣе къ трудамъ и внима ­ тельнѣе къ нуждамъ землевладѣльцевъ. Полковникъ ’ Г орскій. No 12 Мая 25-го дня 1857 Корсунь ДОДАТОК 2. Кошелев своєю запискою р. 1854 „о финансовыхъ сред ­ ствахъ Россіи къ продолженію борьбы съ Турціею и Ев ­ ропою” конкретизував, одягав у плоть і кров філософічні абстракції Кіреєвського й теократичні ідеї Хомякова. Він завсіди виявляв котирувальну „валютну” цінність у даний політичний момент загальних метафізичних формулуваннів, шо їх висловлювали його приятелі. їхні думки з метафі ­ зичної мови він перекладав на газетну мову- даного полі ­ тичного дня, на мову політично-економічного трактату, мову фінансових операцій і кредитових розрахунків. У цьому полягає особливий інтерес Кошелевських тверджень. Слов ’ янофільська ідея теократії цілком проминала бюдже- тове обчислення її питомої ваги в біржових термінах: «кредитові білети”, „позики” „прибутки”, „борги”, „по ­ датки”, „банкрутство”, торговельні й промислові підпри ­ ємства, цукроварні, земельні ренти, парові машини. За ­ писка Кошелева 1854-го р. особливо цінна тим, що зазначає певний сенс слов ’ янофільської опозиційности й виявляє розум їх негативного відношення до влади, так і їхньої проповіди народовства. Провідна думка „Записки” — „мысль ,206 1856. Петербург (лютий-червень) о созывѣ общей земской думы”. Вихід з фінансових і воєнних труднощів російсько-турецької війни Кошелев убачає в пар ­ ламентарному розвязанні даної державно-політичної кризи. Дворянство згоджувалося дати гроші на війну урядові тільки на умові певних політичних поступок та гарантій: за формулою do ut des. Без цього воно йшло на бойкот війни, на агітацію проти війни, на проголошення поражен ­ ства. Дворянство й його висловники слов ’ янофіли хтіли скористатися з скрутного становища держави, грошей урядові не давали й оголошували війну, що її він уряд не народньою. „Въ этой запискѣ я изложилъ, что какъ во время войны Нэтъ возможности заключить внѣшній заемъ, то неизбѣжно обратиться только къ внутреннимъ средствамъ; — что при громадныхъ, уже произведенныхъ выпускахъ кредитныхъ билетовъ, нельзя и думать объ ихъ значительномъ умно ­ женіи — что необходимо оживить, усилить и утвердить государственный кредитъ внутри государства; и что для этого вѣрнѣйшимъ средствомъ былъ бы со ­ зывъ выборныхъ отъ всей земли Русской; ибо это одно можетъ превратить государственную войну въ народную и тѣмъ открыть правительству доступъ къ частнымъ средствамъ страны, которыя теперь тща ­ тельно отъ него скрываются. Эта мысль была мнѣ внушена особенно тѣмъ, что объявленное ополченіе вы ­ звало менѣе сочувствія, чѣмъ неудовольствія и жалобъ на то, что въ нуждѣ къ намъ обращаются, а при б л а- гопріятныхъ условіяхъ насъ и знать не хотятъ и что вообще содержатъ въ тайнѣ всѣ дѣла госу ­ дарственнаго управленія” (83). Вихідний пункт боротьби: „насъ не хотятъ знать”. Бо ­ ротьба за народність була боротьбою за парламентаризм. „Щекотливый” вопрос, „отъ какихъ сословій выборные должны явиться въ собраніе”, Кошелев розвязував орієн ­ туючись на фінансово-капіталістичні групи: права парла ­ ментарні надаються економічно міцним верствам. „Что же касается до рѣшенія того, отъ какихъ сословій должны быть созваны выборные, то это зависитъ совершенно отъ воли правительства. Отъ кого ожидаютъ и желаютъ по- ,1856. Петербург (лютий-червень) 207 жертвованій, отъ тѣхъ должно созывать и выборныхъ” (ст. 50). Поняття „народности 11 , як соціяльної категорії, розвязувалося, як категорія економічна. Силогізм буду ­ вався так: справа державна стає справою народньою тоді, коли держава парламентаризується. Парламентарна держава — держава верстов кредитово-здібних, еконо­ мічно-міцних. Проповідь народности Кошелев розумів як проповідь боротьби за політичні права тих соціяльних груп, що мали в своїх руках кредитові фонди… Необхідність завести парламентарні форми була для Кошелева висновком з необхідности промислового зро ­ стання російського капіталу. Передбачаючи „готовящееся въ близкой будущности полное государственное банкрот ­ ство Россіи,” Кошелев як на вихід вказує на розвиток капіталістично парламентарних взаємин. „Главная моя на ­ дежда при предлагаемой мною мѣрѣ основана на оживле ­ ніи Россіи въ промышленномъ и торговомъ отношеніи. Мы страдаемъ не худосочіемъ и не истощеніемъ силъ, а только застоемъ крови во всѣхъ частяхъ нашего огром ­ наго тѣла… Въ этомъ великомъ дѣлѣ существенную пользу должно принести собраніе выборныхъ: люди разныхъ со ­ словій и изъ разныхъ мѣстностей укажутъ на причины застоя внутренней торговли, на препятствія, удержива ­ ющія развитіе мануфактуръ и земледѣлія, и на мѣры, ко ­ торыя могутъ быть приняты для усиленія и распростране ­ нія всѣхъ отраслей народной промышленности” (52). Збори представників — запорука промислового розвитку. „Какая вмѣстѣ съ тѣмъ жизнь разовьется во всей Имперіи: прекра ­ тится тяжкая неизвѣстность, убивающая нынѣ торговыя и промышленныя предпріятія; съ оживившимся довѣріемъ къ правительству возникнутъ у насъ новыя фабрики и за ­ воды; составятся компаніи для устройства нужнѣйшихъ желѣзныхъ дорогъ…” (ст. 54). Цього досить, щоб ствер ­ дити, що народницька ідеологія Кошелева була не що инше, як ідеологія представника промислового капіталу, що в парламентарному представництві бачив передумову дальшого фінансово-економічного розвитку Росії. ,208 1856. Петербург (лютиіі-червень) ДОДАТОК 3. Штамп: Управленіе С. Петербургскаго Военнаго Гене ­ ралъ-Губернатора. Канцелярія. Отд. I. Столъ 1. 24 марта 1856. No 3888. О коллежскомъ ассесорѣ Бѣлозерскомъ. 26 марта 1856. Секретно. Его Превосходительству Л. В. Дубельту. М. Г. Леонтій Васильевичъ! По прошенію Совѣтника Олонецкаго Губернскаго Прав ­ ленія Коллежскаго Ассесора Бѣлозерскаго, я вошелъ въ сношеніе съ Министромъ Внутреннихъ дѣлъ, о пере ­ мѣщеніи его на должность Совѣтника 1-го Департамента здѣшней Управы Благочинія. Между тѣмъ изъ полученаго мною увѣдомленія Началь ­ ника Олонецкой Губерніи видно, что по Высочайшему по ­ велѣнію, объявленному Генералъ-Адъютантомъ Гр. Орло ­ вымъ, Бѣлозерскій состоитъ подъ секретнымъ надзоромъ. Принимая во вниманіе, что Бѣлозерскому разрѣшено проживать и служить вездѣ, гдѣ пожелаетъ, и что озна ­ ченный надзоръ учрежденъ надъ нимъ еще во время быт ­ ности его студентомъ, имѣю честь покорнѣйше просить Ваше Превосходительство: не изволите ли Вы признать возможнымъ сообщить мнѣ свѣдѣнія о послѣ>дствіяхъ на ­ блюденія за симъ чиновникомъ и можно ли имѣть въ виду снятіе съ него означеннаго надзора, въ случаѣ если Ми ­ нистръ Внутреннихъ дѣлъ встрѣтитъ препятствіе къ опре ­ дѣленію его, согласно моему ходатайству. Примите увѣреніе въ совершенномъ моемъ почтеніи и преданности Павелъ Игнатьевъ. II. По No 797 27 марта 1856. No 468. Секретно. Г. С.-Пе ­ тербургскому военному Генералъ-Губернатору. Вслѣдствіе прошенія Вашего Превосходительства за No 3888, имѣю честь увѣдомить, что поведеніе Совѣтника Оло ­ нецкаго губернскаго Правленія Бѣлозерскаго постоянно одобряется и потому 3-є Отдѣленіе С.-Петербургской Его Императорскаго Величества Канцеляріи, признавъ возмож ­ нымъ освободить его отъ учрежденнаго надъ нимъ надзора, вмѣстѣ съ симъ сообщитъ о томъ г. Министру Внутрен ­ нихъ Дѣлъ. Управляющій отдѣленіемъ Ген.-ад. Дубельтъ. ,1856. Петербург (лютий-червень) 209 ПІ. Штамп. III Отдѣленіе Собственной Его Император ­ скаго Величества Канцеляріи. 1 Экспедиція. С. Петербургъ, 14 Апрѣля 1856. No 573. Проэктъ. Секретно. Господину Министру Внутрен ­ нихъ дѣлъ. По всеподданнѣйшему моему докладу отношенія Вашего Высокопревосходительства за No 876-мъ Государь Импера ­ торъ на освобожденіе Коллежскаго Ассесора Бѣло ­ зерскаго отъ учрежденнаго надъ нимъ секретнаго надзора Всемилостивѣйше соизволилъ. О таковой Высо ­ чайшей волѣ имѣю честь, для зависящаго распоряженія, увѣдомить Ваше Высокопревосходительство. Управляющій Отдѣленіемъ Г.-Л. Дубельтъ. Его Величество изводилъ читать. 13 Апрѣля 1856 г. Ген. -Лейт. Дубельтъ. ДОДАТОК 4. До перлюстрованого Кулішевого листа в частині, що торкається Чижова, додано в справі III відділу довідку (а. 320). Справка. 5-го Марта сего года полученовъ 3-мъ От ­ дѣленіи отношеніе Статсъ-секретаря Князя Голицына отъ 29-го Февраля, при которомъ сообщена всеподданнѣйшая просьба Надворнаго Совѣтника Чижова о разрѣшеніи ему представлять сочиненія свои прямо въ Цензурный Ко ­ митетъ, не представляя оныхъ въ 3-є Отдѣленіе, какъ это было приказано ему въ 1848 году. Князь Голицынъ просилъ съ возвращеніемъ этой просьбы сообщить по оной свѣденія, а также заключеніе по озна ­ ченному ходатайству Чижова. Вслѣдствіе этаго 3-іе Отдѣленіе на другой же день (6 Марта за No 352) сообщило г. Статсъ-Секретарю Князю Голицыну, что Чижовъ былъ въ 1847 году арестованъ по подозрѣнію въ прикосновенности его къ Украйно- Славянскому Обществу, но подозрѣніе это не подтвердилось и что Высочайшее повелѣніе о представленіи его сочине ­ ній въ 3-іе Отдѣленіе, дано было вслѣдствіе близкихъ его сношеній съ извѣстными за границею славянофилами. ,210 1856. Петербург (лютий-червень) При этомъ сообщено было Князю Голицыну, что въ представленныхъ послѣ того въ 3-іе Отдѣленіе сочине ­ ніяхъ Чижова не было замѣчено рѣшительно ничего вреднаго и что напротивъ всѣ статьи его, касающіяся пре ­ имущественно шелководства, выказывали его примѣрное трудолюбіе и стремленіе къ пользѣ общей, и потому удов ­ летвореніе помянутой просьбы его 3-іе Отдѣленіе съ своей стороны находило возможнымъ. 13 Апрѣля 1856. ДОДАТОК 5. Як цікавий деталь для характеристики того часу можна навести епізод з Кулішевим до С. Т. Аксакова листом. В-осени 1856-го р. Куліш одіслав до С. Т. Аксакова листа, де переказував петербурзькі новини. За порадою Вас. Бі ­ лозерського Ігнатьєв призначив в „Управу Благочинія” де ­ кількох нових урядовців. За ці поради якось стало відомо Долгорукому, нач. Ш-го відділу, що поклав за потрібне зро ­ бити натяк на „слов ’ яністську” неблагонадійність Білозер ­ ського. Куліш, гадаючи, що Долгорукий довідався про ці поради Білозерського Ігнатьєву з перлюстрованого його Кулішевого листа до С. Т. Аксакова, вирішив написати но ­ вого листа з потрібними поясніннями й запевненнями в своїй лояльності, сподіваючись, що й цього листа теж буде перлюстровано й доведено до відома Долгорукого. Останній уступ цього листа, писаного спеціяльно для Ш-го відділу, особливо цікавий як офіційна формула то ­ дішнього монархічного легітимізму. Почтеннѣйший другъ, Сергѣй Тимофѣевичъ! Получили ли Вы письмо мое, въ которомъ я пишу о подвигахъ Игнатьева? Князь Долгоруковъ, начальникъ III отдѣленія, сказалъ Игнатьеву нѣсколько словъ о Бѣло ­ зерскомъ, по указанію котораго назначены въ 1-е отдѣленіе управы благочинія новые чиновники. Онъ называлъ Бѣло ­ зерскаго славянистомъ, т. е. такимъ человѣкомъ, котораго слушаться вредно. На что Игнатьевъ отвѣчалъ, что онъ и зналъ его за славяниста и что если всѣ славянисты таковы, то слава Богу. Но дѣло въ томъ, что Долгоруковъ ,1856. Петербург (лютий-червень) 211 могъ узнать о внушеніяхъ Бѣлозерскаго и объ именахъ указанныхъ имъ людей, только изъ моего письма къ вамъ. Одно письмо мое къ вамъ въ эту зиму, адресованное вскорѣ по моемъ возвращеніи изъ Малороссіи, пропало. Я впрочемъ доволенъ, что мои письма читаются, нечестно только перехватывать и уничтожать удовольствіе, которое пріятель желаетъ доставить пріятелю. Увѣдомьте меня, пожалуйста, получили ли вы упомянутое письмо. Для Вашего спокойствія скажу, что всѣ мои письма исполнены чистаго смысла, свойственнаго русскому гражданину, и что только невѣжество и низость души могутъ находить въ нихъ что-нибудь противное духу кроткаго монархи ­ ческаго правленія, которымъ мы теперь наслаждаемся. 1856, декабря 24. С. Петербургъ. Всею душою Вашъ П. Кулишъ’). ‘) Русск. Стар. 1903. стор. 698. ,РОЗДІЛ VII. Перебування Куліша на Україні влітку року 1856-го. Коли після Севастопільської катастрофи й смерти Ми ­ коли 1-го політична й громадська обстанова набули спри ­ ятливіших форм і з Куліша знято було заборону друкуватись,, він на початку 1856-го року (лютий) переїхав до Петер ­ бургу й там оселивсь, розвинувши енергійну літературну й видавничу діяльність. Розвинути свою діяльність Куліш зміг тою мірою, якою він одержував з України грошову допомогу від великих землевласників-поміщиків, переважно Тарновського й Галагана. Користуючися з цієї допомоги, Куліш видав „Записки о Южной Руси”, „Чорну Раду “ г „Проповѣди” Гречулевича, „Граматку” й инше, усі тії книжки, що їх видання означає перші етапи й досягнення в історії українського громадського руху 50-х років ‘). По ­ чуваючи під ногами певний матеріяльний ґрунт, епод ьа- ючися на дальші політичні й цензурні полегшення, Куліш годі тоді складати плани господарювання на хуторі, що на нього протягом останніх трьох-чотирьох років покладав усі свої надії й усі свої життьові розрахунки. Тепер, за кращих громадських обставин, він на якийсь час кидає проголошувати, як панацею од усіх суспільних і особистих зол, „ідею хуторянства,” що до неї завсіди повертався,. ’ ) Про цю допомогу згадується в „ЖизнІ Куліша.” „На другу зиму (тоб-то 1855 — 1856) переїхав (Куліш) у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Вас. Вас. пообіцяв йому кредит на всі його видання… З Київа переїхав Куліш іще раз (лютий 1856. В. П.) у столицю й напечатав .Записки о Южной Руси ‘ , потім .Проповѣди на млр. языкѣ’, поперероб ­ лювавши їх з першого видання Гречулевича, а другу половину наново на ­ писавши; потім напечатав перевод Чорної Ради з Епілогом у ж. .Русская Бесѣда’, а оригінал слідом за тим особно. Все, що не в журналах, було друковане коштом Вас. Вас. Тарновського.” („Правда” 1868, ст. 312). ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1855-го. 213 тколи скрутні зовнішні умови не давали підстав розрахо ­ вувати на будь-що ліпше. Тепер оселяється він у великому місті і замість того, щоб поратись у власному садку в За- розі, садовити на хуторі яблуні й вишні, дбає про органі ­ зацію друкарні, купівлю машин, налагодження збуту ви ­ даних книжок, утворення українського „культурного”, коли так можна сказати, „ринку” й широкого культурного споживання. Фраза, сказана в листі 2-го серпня 1856: „Теперь я при ­ вязанъ матеріально и нравственно къ Петербургу, а душа моя стремится въ Малороссію за поэтической поживой”, надзвичайно влучно виявляє, як ставивсь Куліш до Укра ­ їни, оселившись у Петербурзі. Він розуміє, що його те ­ перішній звязок з Україною — звязок суто-естетичний. Він не відчуває матеріяльної залежности від „хутора Зарогу”; він економічно залежить од Петербургу, звязок-же з ху ­ тором не виходить для нього за рамці незаінтересованої насолоди. Перебування в Есмані, Мотронівці, Зарозі, Чер ­ касах і т. д. — це тільки джерело поетичних переживань. „При выѣздѣ въ Малороссію чувствую какой-то восторгъ, котораго давно не испытывалъ”. У Петербурзі, друкуючи перший том „Записокъ о Юж ­ ной Руси”, Куліш затримавсь був аж до середини липня. 14-го червня 1856 він писав до Київа Оп. Маркевичеві: „Я може скончу друком 1-й том Записокъ о Южной Руси через місяць. Тоді поїду в Москву, там трохи загаюсь, а до Тарновських над ’ їду хіба після Паликопа”. Так само в тих-же числах червня писав Куліш до М. Ґрабовського: „Первий том скончиться друком через місяць. Тоді я, вхо ­ пивши оберемок книжок, махну на Вкраїну і зараз, не га ­ явши часу, прибуду до Вас у Александровку і попривожу Вам тацю і кошик із того мельхіору і всяку всячину, кот ­ рої бажали (коли то все познахожу)” *)• ’ ) Кіев. Стар. 1900, кн. XI, листопад, стор. 79. Лист з 12-го червня р. 1856. Олександрівна — маєток М. Ґрабовського на Чигиринщині. З Ґра- бовським Куліш познайомивсь в липні р. 1843 (див. лист до Юзефовича 31 -VII- 1843, К. Ст. 1899, LXIV, 2, ст. 190). Навряд чи хто инший зумів од ­ крити так багато спільного один в одному, як Куліш і І рабовський. Куліш, на Ґрабовського думку, перший зрозумів елементи запорозької душі; на- ,214 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 24-го липня 1856 Куліш приїхав до Москви, де мав на ­ мір полагодити деякі цензурні справи з Чорною Радою а так само одвідати в селі Абрамцеві Аксакових. Виїж ­ джаючи з Петербургу, Куліш почував себе знесиленим, виснаженим і перевтомленим. „Если бы мнѣ, — мріє Ку­ ліш, — прожить гдѣ-нибудь нѣсколько дней посреди лѣса въ тишинѣ, я бы, кажется, успокоился, сдѣлался тѣмъ, чѣмъ долженъ быть, а теперь я ни то, ни се и вовсе собою не родні легенди, що надрукував Куліш на поч. 40-х років у „Кіевлянинѣ”, Ґрабовський називав „единственными въ русской литературѣ”. Кулішевій поемі „Україна” він приписував усеслов ’ янське значіння, а як романіста ставив Куліша поруч В. Скотта. Ідею польсько-українського єднання, що- завсіди вабила Куліша, виплекав він. треба думати, приятелюючи з Ґрабов- ським. В. Щуратові („Шевченко і поляки”) бракує конкретного матеріялу для його відповідальних тверджень. Історія зносин Куліша з Ґрабовським з ’ ясовує питання, в які форми виливалися ці україно-польські взаємини в 40-х р. Року 1846-го в 1 кн. „Современника” Куліш надрукував лист Ґрабовського про Гоголя (К. С. 1899. LXIV, 208, 25-ХІІ-1845). Про це Ґра ­ бовський 24-ХІІ-1844 писав Кулішеві: „Статья моя о Пушкинѣ можетъ быть любопытна для вашей публики, какъ доказательство, что и у насъ знаютъ вашихъ писателей и что ничто намъ не препятствуетъ ихъ справедливо цѣнить. Эти двѣ статьи мои, о Гоголѣ и о Пушкинѣ, могутъ служить вступ ­ леніемъ къ дальнѣйшему ознакомленію Русскихъ съ нашею литературою, о которомъ Вы пишете. Меня очень занялъ проэкгь помѣщенія такихъ ста ­ тей въ Современникѣ. О подобномъ предпріятіи я давно уже мечтаю, но ­ мой мечтанія не могли осуществиться, пока не воспріялъ ихъ человѣкъ занимающій высокое мѣсто въ Вашей литератур Ь, разумѣю II. А. Плетнева. Сообщалъ я этотъ проэктъ и Скальковскому и Добровскому (издателю Вар ­ шавской Денницы), но это было выше ихъ силъ; потому-то переѣздъ Вашь въ Петербургъ можетъ составить особую эпоху; и если вы дѣйствительно станете осуществлять свою идею, то я всЬми силами буду вамъ содЬйство- вать.- Знакомство русскихъ съ Польскою литературою было бы для нихъ открытіемъ новаго свѣта, о которомъ они и не думаютъ”. Для історика українсько-польських взаємин особливо важливий дальший уступ листа, де Грабовський повідомляє, що він рекомендував Куліша поль ­ ським діячам і письменникам, що проживали тоді в Петербурзі: Ґоловін- ському, графу Ржевуському, Штірмерові й Пшеславському. ‘) 3 Москви Куліш писав 24-го липня 1856 р. Тарновському: „Скоро сказка говорится, дѣло медленно творится. На силу да на превелику силу скінчив я друком Записки о Южной Руси, да й то покинув їх там ізшивати і до ладу доводити, а сам ухопив дві чи три книжки да й лечу оце на Вкраїну до своїх любих земляків. Про Чорну Раду завтра довідаюсь. У Москві загаюсь днів з чотирі чи що, а послі вже до вас простуватиму”. К. Ст., т. LXI1I, 1898, ст. 360 — 361. ,Перебування Куліша на Україні влітку р._ 1856-го 215 доволенъ”. Він говорить про свою нудьгу, втому, нервову схвильованість, почуття порожнечі, незавдоволення й одчаю. Він такий змучений, у такому іпохондричному стані пе ­ ребуває, що не хоче й фотографуватися, щоб не вийти якимсь ні на що неподібним привидом. Найкраще цей занепадний настрій відбився в листі до дружини (Олекс. Мих-на лишалася в Петербурзі), що його написав Куліш з Москви у день свого приїзду: „Москва, 1856, іюля 24. Милый другъ Сашута! Доѣхалъ я до Москвы благополучно, но почти не спалъ и потому очень измучился, такъ что на себя не похожъ. Поэтому я и не рѣшился идти къ фотографу. Чувствую, что мнѣ здѣсь оправиться не отъ чего, ибо я долженъ быть въ вѣчномъ движеніи и заботахъ, а мысли мои летаютъ по всему свѣту. Но если, по возвращеніи отъ Аксаковыхъ, увижу, что не похожъ на привидѣніе, то закажу свой портретъ и уполномочу кого-нибудь взять ее (Sic!) по отдѣлкѣ и отправить въ Петерб., а можетъ быть и самъ фотографъ это сдѣлаетъ. Еще я не былъ у цензора: онъ живетъ на дачѣ и чтобъ узнать его адресъ я проѣздилъ полтора рубля и нѣсколько часовъ времени’ 1 ’ ). „Въ Петер ­ бургѣ и въ Москвѣ я чувствовалъ крайнее изнеможеніе, чув ­ ствовалъ себя старикомъ ” 2 ). Ці настрої, підказані складними внутрішніми пережи ­ ваннями, пригнічували Куліша й готували ґрунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці 50-х років порушити внутрішню його рівновагу, але й зовсім вибити З КОЛІЇ ЗВИЧАЙНОЇ його діяльности. Йому здавалось, що він марно втратив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя про ­ жите без користи та досягнень, а мета ще безнадійно ’ ) 25-го липня Куліш одіслав до дружини коротеньку записочку, де спо ­ віщав: .Вотъ тебѣ, милый другъ Сашуня, пріятныя вѣсти: второй томъ Зап. о Ю. Р. пропущенъ, и я отправляю его прямо къ Якобсону. Черную Раду Крузе возьметъ отъ другого цензора и прочтетъ самъ къ сентябрю непре ­ мѣнно. Я’ въ немъ нашелъ очень любезнаго и расположеннаго къ себѣ че- ловЬка. Перешли немедленно къ Навроцкому прилагаемую инструкцію о вто ­ ромъ томЬ. Твой П. Кулишъ. 1856 іюля 25. Москва.” ’ ) „Зледащав я, понурий, стареньким здаюся” (29-П-1856. До О. О. Нав- роцького ). ,216 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про „потерянное безъ пользы время”, про передчуття близької „отставки изъ жизни”. Року 1856-го, наближаю ­ чись до 40 років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають усе швидше й швидше і що в життьових буденних турботах та піклуваннях не все ще взято, що можна було од життя взяти. Він відчував, що на бенькет буття він прийшов, як стороння особа, як не ­ проханий гість, що його обминули на тому бенькеті і стом ­ лений ранньою втомою, не дійшовши ще до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити недопите. Тут не місце говорити про це, досить зазначити, що Куліш важко переживав пізні роки своєї дозрілости. Коли з ’ явилися перші прикмети душевної зів ’ ялости, його охопила три ­ вога й хитання: чого прагнути, — „бур” чи „спокою”. З Москви Куліш їздив до Аксакових в Абрамцево, але, поспішаючи на Україну, затримався тільки на одну добу. Він сподівався повертаючись залишитися на довший час в Абрамцеві, тільки-ж обставини склалися так, що в-осени не пощастило зовсім завітати до Аксакових. Згодом, уже в грудні Куліш, описуючи свої літні мандрівки, розповідав у листі до Плетньова: „Проѣзжая черезъ Москву на пути въ Малороссію, былъ я въ Абрамцевѣ у Аксаковыхъ и про ­ жилъ только одни сутки, спѣша насладиться южною при ­ родою. Я былъ намѣренъ на возвратномъ пути провести въ Абрамцевѣ нѣсколько дней, но земляки навели на меня такую грусть, что я стремглавъ бросился въ Петербургъ и, для спасенія жизни, утонулъ въ здѣшнемъ болотѣ” ‘). ‘) Петербург, 4 грудня 1856. З Архіву Пушкінського Дому при Рос. Ак. Наук. Працюючи над Гоголем і збираючи матеріали до його життєпису, Куліш звернувся, між иншим і до Аксакова, який не тільки дав Кулішеві усі потрібні рукописи й матеріяли, але й добув грошей на видання Кулі- шевої книжки: „Записки о жизни Гоголя” (СП Б. 1856). В щоденникові В. С. Аксакової (Ред. П. Щеголева. СПБ. 1913) ми знаходимо не тільки докладні відомості про перебування Куліша в Абрамцеві в грудні 1854, але й тонку та влучну його характеристику. С. Т. Аксаков справив велике вра- жіння на Куліша; взагалі, можна говорити про культ Аксакова, що утворив Куліш. Старий Аксаков для нього — втілення витого добра, виправдання людського життя, здійснення того, шо є вищою метою людських прагнень. „Ти, — писав Куліш до дружини 11 січня 1857, — ти бачила „Бога”, бачила ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 217 В дорозі Куліш спочив і розважився. „Дорога меня подкрѣпила. Теперь опять пробудилась въ тѣлѣ и въ душѣ какая-то юношеская бодрость, — можетъ быть, не надолго, и можетъ быть, въ послѣдній уже разъ? Не много лѣтъ попросилъ бы я у Господа (если бы былъ съ нимъ знакомъ лично, а не черезъ обманщиковъ поповъ), только бы эти годы исполнены были чувства, мысли и дѣла! ” Од листа до дружини, писаного з дороги в Есмані, станції під Глу- ховим, 2-го серпня р. 1856 віє зовсім иншим настроєм, ніж той, що ним повний ще був цитований попереду москов ­ ський лист. Тут зникають оті неврастенічні „фобії”, що завсіди з ’ являлися в Куліша, коли він бував перевтомле ­ ний або в одчаю. Тепер Куліш почуває себе дужим. „Милый другъ Сашута! — звертався він до дружини: — Я ужъ послалъ къ тебѣ три письма. Слава Богу я здо ­ ровъ и, не смотря на задержки по случаю необыкно ­ веннаго разгона, спокоенъ. Меня занимаютъ мои работы. Если-б я ихъ исполнилъ, то могъ бы умереть безъ раска ­ янія за потерянное безъ пользы время. Не безпокойся, что я не сдѣлалъ для тебя портрета въ Москвѣ. Я надѣюсь выпросить у маменьки московскій дагерротипъ, изъ котораго вырѣжу свое подобіе, вставлю въ медальонъ и .пришлю тебѣ. Для сей цѣли я купилъ въ Тулѣ цѣнную коробку пряниковъ, чтобъ поддобриться. А отъ Грабовскаго пришлю тебѣ копію юнаго своего изображенія. При выѣздѣ въ Ма ­ лороссію, чувствую какой-то восторгъ, котораго давно не испытывалъ. Иногда я совершенно перестаю любить родину, и это было въ моментъ упадка нравственныхъ силъ. Теперь я люблю ее снова, не смотря на все дурное, что она въ себѣ заключаетъ. Но довольно объ этомъ. Будь спокойна на счетъ моего здоровья: возвращусь къ тебѣ молодцомъ. Всею душою твой П. Кулишъ”. ‘ ■ — I багато добрих людей коло його. Чого-ж нудить світом, знаючи, що добро єсть на світі?” (На оригіналі зазначка олівцем, зроблена рукою Олекс. Мих.: „Се я назвала Богом старого Аксакова Сер. Т.; у дітстві таких людей звала Богом”). Взаємини Куліша з Аксаковими — піднесено-радісні. Ь листах до Аксакових є радісна еротичність дружби. Коли Куліш умів любити, шану ­ ючи, то ця „любов пошани” й вирізьбила його відношення до старого Аксакова. ,218 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го Маршрут мандрівки з Петербургу був звичайний для Куліша: через Москву й Тулу спочатку до Мик. Дан. Бі ­ лозерського в х. Миколаїв (3-го серпня), а потім у Мотро- нівку. З Мотронівки, де він прожив декілька днів, Куліш поїхав у Линовицю, щоб одвідати там графа Сергія Де- Бальмена, який тоді малював ілюстрації до Кулішевої „Орисі “ . Од Де-Бальмена він поїхав до Тарновського й Га ­ лагана, потім на Лубенщину, на хутір Заріг, а звідтіля через Черкаси, одвідавши на Чигиринщині Ґрабовського, Куліш через Київ повернувся назад до Петербургу. Лист з хутора Миколаїва, маєтка Мик. Дан. Біло ­ зерського ’ ), наповнено родинними звістками, споминами дитячих років і згадками за місцеве життя. Подаємо цього’ листа цілого. „X. Николаевъ 1856, авг. 3. Милый другъ Сашута! Прі ­ ѣхалъ я къ Николаю Даниловичу вчера часовъ въ 7 ве ­ чера и засталъ у него Виктора и Колю, а также племян ­ никовъ, и еще Глушановскаго и Чеснока, что было вовсе не во время. Все въ обыкновенномъ положеніи. Ник. Дан. очень похудѣлъ и жалуется на боль спинной кости. Очень вялъ и грустенъ, но сегодня развеселился. Подъ Сѣвскомъ. я встрѣтилъ на станціи Мишу Боголюбцова, возвраща ­ ющагося въ Москву. Онъ показался мнѣ порядочнымъ юношею, и здѣсь Ник. Данил, и нѣкоторые другіе изъ болѣе умныхъ людей хвалятъ его за добродушіе, разсу ­ дительность и обращеніе съ домашними. Можетъ быть,, образованность даже и въ корпусной формѣ подавила въ немъ дурныя начала, что было бы очень утѣшительно. *) Мик. Дан. Білозерський — брат у других Олекс. Мих., Кулішевої дружини, близький приятель Гоголя, що знав його ще з ліцейських років і листувавсь з ним протягом ЗО — 40-х років. Спомини Білозерського про Го ­ голя й Гоголеві листи до нього надруковані в „Зап. о ж. Гоголя” (СПБ. 1856, ст. 100 — 102, 179 — 181, 304 — ЗС6, 333). Борзенський поміщик, він був по ­ вітовим суддею в 40-х роках і цікавився археологією, літописами, етногра ­ фією. У ньрго була колекція старовинних українських костюмів. Куліш по ­ знайомився з М. Д. року 1842 (Про це див. в нашій статті: „Шевченко, Куліш, М. Білозерський – їх перші стрічі*. Україна, 1925, кн. І, ст. 43 — 44. В цій статті помилково зазначено, що Мик. Дан. — дядько Вас. Мих. Б-го; як сказано вище — він брат у других). Віктор і Микола, що згадуються в Кулішевому листі — брати Ол. Мих., Кулішевої дружини. ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 219′ Когда я приближался къ Борзнѣ и смотрѣлъ на хуторъ Власенковыхъ, мнѣ было очень жаль, что мы его не ку ­ пили. Очень много мы выиграли бы во всѣхъ отношеніяхъ, не смотря даже на сосѣдство… [закреслено]. Теперь я привязанъ матеріально и нравственно къ Петербургу, а душа моя стремится въ нѣсколько пунктовъ Малороссіи за поэтическою поживою; мнѣ предстоятъ долгія стран ­ ствованія по свѣту. Но это не мѣшаетъ мнѣ чувствовать- себя въ будущемъ, и я знаю, что придетъ время, когда никакая мѣстность и никакіе комфорты и связи не’ замѣ ­ нятъ для меня жизни въ мѣстахъ, памятныхъ мнѣ по собы ­ тіямъ дѣтства и юности ‘). Во что бы не превратился Бор- эенскій уѣздъ черезъ 10, черезъ 15 лѣтъ, онъ останется для меня вѣчно чѣмъ-то роднымъ… Можетъ быть я и оши ­ баюсь, но мнѣ кажется, что я поселюсь когда-то или въ этихъ мѣстахъ, или въ мѣстахъ моего дѣтства — нигдѣ больше. Ваня Бѣлозерскій мнѣ очень нравится; Карпикъ — человѣкъ слишкомъ обыкновенный и не имѣетъ въ себѣ ничего самостоятельнаго, ничего пророчащаго добро об ­ ществу, которое будетъ окружать его. Коля красуется въ офицерскомъ костюмѣ и кажется мнѣ очень смѣшнымъ, тѣмъ болѣе, что умъ его находится все въ дѣтскомъ воз ­ растѣ и не обнаруживаетъ залоговъ развитія. Викт. Никол. [Забѣло] такъ же носитъ съ-дуру козацкій костюмъ, я еще не видѣлъ его; долженъ быть смѣшонъ и жалокъ 2 ). ‘ ) Куліш усе життя своє хитався між хутором і містом. Матеріяльно- прив’язаний до Петербургу, він мріяв про мирне хутірське життя. „Никакая роль такъ не ладится съ моею натурою, какъ роль мелкопомѣстнаго пахаря”, писав Куліш 28-гоѴІ-1856, повернувшись з Европи (див. нашу статтю „Ху ­ торянство і Европа”. Листи Куліша з-за кордону р. 1858-го. „Життя й Ре ­ волюція”. 1926, кн. VII, ст. 71 — 79). Про хитання Кулішеві та їх соціальні джерела див. у розділі „Куліш хуторянин”. а ) Цей одзив про Забілу треба поставити поруч із тим, що пише Куліш у своїх споминах: „Поэтъ Шевченко въ полномъ разцвѣтѣ” і в передмові до „Хуторної поезії”. Взаємин Куліша й Забіли торкався Комар у „Кіевской Старинѣ”: „Къ біографіи В. ,_Н. Забѣлы” (1886, кн. IX, стор. 171 — 176) і 1в. Франко: „До біографії та характеристики Забіли (В. Забіла. Співи крізь- сльози. Поезії. Вид. з передм. І. Франка. Відб. з „Л.-Н. Віс.” Львів. 1906, ст. 41 42). Комарова думка, що повторив Франко, буцім Забіла не любив Куліша через те, що авторське його самолюбство було болюче вражене не- ,220 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го Сегодня будемъ въ Мотроновкѣ, гдѣ живетъ Помпей 1 ). Онъ очень мало причиняетъ своею болѣзнью безпокойства домашнимъ. Слава Богу! Наконецъ онъ освобожденъ изъ незаслуженнаго заточенія! Викторъ толстѣетъ. Мало по малу увѣрили, что онъ распутный человѣкъ, измѣнившій супружеской вѣрности, и онъ только что не совсѣмъ еще сумасшедшій, но самый несчастный человѣкъ! Обнимаю тебя любящею душою. Твой. Кланяйся нашимъ. Никол. Данил, снялъ только нѣкоторыя мѣста изъ находившихся въ его рукахъ писемъ. Ты можешь сама при случаѣ ихъ скопировать”. На Україну Куліш їхав не тільки спочивати, але й на ­ биратися поетичних вражінь, свіжого запасу творчих спо ­ стережень. Куліш мав намір „усюди повештаться, усячини наслухаться, доброго розуму набраться”. „Так оце, — пи ­ сав він В. В. Тарновському напередодні від ’ їзду з Мо ­ скви, — недовго загаявшись у вашій ласкавій господі, по ­ мандрую світ за очима по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток остаток літа і початок осени. А то, як прийдеться часом писать про земляків на чужині, то забувшись, які вони єсть, удерем таких троянців, що всяке одцурається” 2 ). Турбуючись, щоб, писавши про зем- га ’ гивною оцінкою його віршів у Кулішевій статті „Взглядъ на млр. слов.” (Р. Вѣст. 1857, кн. ХП), навряд чи цілком справедлива. Наведене місце з Кулішевого листа свідчить, шо й перед появою статті в „Р. ВЬст. “ р. 1857 •особисті стосунки Забіли й Куліша були не геть-то добрі. Про моду носити український національний костюм, що поширилася р. 55 — 56-го, див. у на ­ шій статті „Куліш і Шевченко р. 1856 — 7 “ („Шевченко та його доба”, вид. Книгоспілка. 1927). ЗО-ХІІ-1856 Куліш писав М. Д. Білозерському: „Въ Москвѣ многія дамы отвергли нѣмецкій костюмъ и одѣлись по русски. Въ Кіевѣ тоже хотятъ сбросить его, ноне иначе какъ для малороссійскаго. Кто будетъ первою интересно знать. Балаганъ сильно декламируетъ въ пользу національности, но она, я думаю, состоитъ не въ костюмѣ, а въ ве ­ ликодушіи. котораго онъ не имѣетъ”. Пор. аналогічний погляд Ів. Вас. Кі- реєвського в листі 11-ХІ-1855 до Кошелева. (П. С. С., т. II, М. 1911, ст. 289). ’ ) Помпей — брат Ол. Мих., в 40-х р. служив офіцером у Польщі. Потім заслаб на падучу і деякий час на поч. 50-х р. перебував у Кирилівській лі- •карні в Київі. Куліш намігся, щоб з лікарні його перевезли до Мотронівки. ‘) 24 — VII — 1856. К. Ст., 1898, т. 63, кн. 12, ст. 361. ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 221 ляків, які вони єсть, не наробити пародійних, антиреалі- стичних помилок ‘), щоб, як Котляревський, не „удрати” з земляків троянців, не ухилитися в гротеск, Куліш, проте, свої виучування обмежив тим, що він міг побачити, пере ­ буваючи в панських маєтках. „Ранком ходили з пан ­ ночкою до церкви, щоб подивиться на на- род” 2 ). Це є метода його народницьких спостережень 1856-го року: пішов з панночкою подивитися на народ у церкві! Хоч як змагався Куліш проти „котляревщини” в літературі, хоч як він од неї відмежовувався, але від його способу вивчати народ дхне отією самою так йому зненависною котляревщиною. Характеризуючи Котлярев ­ ського й котляревщину, визначаючи її соціяльну природу^ Куліш говорить про меценатство, про матеріяльну й мо ­ ральну залежність українського письменника од заможного панства. „Мы, — каже Куліш, — обращаемъ вниманіе чита- ’ ) Ту характеристику, що її дає Куліш в „Основі” когляревщині, чима ­ лою мірою можна використати й на те, щоб схарактеризувати умови літе ­ ратурної діяльности самого Куліша. „Котляревщина, — писав Куліш в „Ос ­ нові*, — отражается до сихъ поръ во многихъ, повидимому совершенно не ­ зависимыхъ произведеніяхъ украинской словесности”. Причину цього Ку ­ ліш убачає, як „въ удаленьи отъ народа, обуславливающагося нашимъ во ­ спитаніемъ и городскою, по б. ч. столичною жизнью, но также и въ требо ­ ваніи вкуса той части общества, которую составляютъ первые и самые вліятельные наши читатели… Наше читающее общество украинское сосре ­ доточивается большею частію въ столицахъ… Дѣятели украинской словесности постоянно окружены особенною, не совсѣмъ здоровою атмосферою крити ­ ческихъ сужденій, которая, не можетъ не отражаться на ихъ произведе ­ ніяхъ* (Обзоръ укр. слов. „Основа” 1861, 1, ст. 249 — 250). к а ) Бувши у Де-Бальменів, Куліш з Манею Де-Бальмен і з хлопчиком її братом катався на ставу човником, а потім з ними ходив на село. „На ­ конецъ причалили къ крестьянской левадѣ, осмотрѣли ее всю, прошли и по капустѣ и по всему огороду, при чемъ Сережа отпускалъ разныя малорос ­ сійскія фразы или взобравшись на тынъ кричалъ: .Тікайте, плигатиму*. Потомъ прошли черезъ мужичій дворъ на улицу села. Тутъ Маня указы ­ вала на сохнущія подъ хатами связки Капустиныхъ листьевъ, которыя ей очень нравятся и на разныя живописныя мелочи сельскихъ жилищъ. Село все пусто — работаютъ въ полѣ. Мы видѣли изрѣдка только дѣтей да жен ­ щинъ” (11 — VIII — 56). Обертаючи на добрий пожиток своє перебування на Україні, Куліш знайомість з селянами обмежував прогулянками на село для розваги та випадковими зустрічами й побаченнями (див. далі лист з Черкас). ,222 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го •гелей на голый фактъ. Котляревскій былъ принятъ, какъ гость, въ домахъ князя Куракина, князя Лобанова-Ро ­ стовскаго, князя Репнина, графа Кочубея, графа Ламберта и генерала Бѣлухи-Кохановскаго” ‘). Але й сам Куліш зна ­ йомиться з народом, як гість графів Де-Бальменів, в обста ­ винах і умовах, що в них він опинився, як панський гість. І для Куліша лишається в силі вказівка на той-же „голий факт”, що й для Котляревського: „ранком ходили з пан ­ ночкою до церкви, щоб подивиться на народ”. Літо 1856-го року Куліш прожив, їздячи від одного по ­ міщика до другого. „Життя моє циганське, — писав Ку ­ ліш, — вештаюсь по селам та 1 й годі “ (14-Ѵ11І-56). Його було прийнято як гостя в графа Де-Бальмена, Тарнов- ського, Закревського, Галагана, Ґрабовського та инших. Обертаючись у великопанському товаристві, Куліш, коли й не міг не зупинити своєї уваги на проблемі взаємин села та панського маєтку, то відношення між ними розвязує в листах р. 1856-го по лінії уподобань „живописныхъ ме ­ лочей сельскихъ жилищъ”, за прикладом: „Всѣ дѣти знаютъ Маню и обходятся съ нею, какъ съ родственницею, а не какъ съ барышнею” (11-Ѵ11І-56). „Маня все та же: ходитъ въ церковь, навѣщаетъ больныхъ крестьянъ” (24-ѴІ1- 1856). „Семья графа часто гуляетъ по селу и заходитъ въ хаты “ (1 1-Ѵ1П — 1856). Народолюбство Кулішеве приймає ці факти, як свідоцтво й запоруку налагоджених нормальних вза ­ ємин поміщиків з селянами. Він уважає за потрібне під ­ креслити родинні прогулянки по селу поміщиків, як пози ­ тивний факт. Він не ухиляється від того, щоб „родствен ­ ность” добросусідських взаємин не оцінювати, як досяг ­ нення в розвиткові соціяльних відносин між кріпаками й па ­ нами. Випадки, як от випадок з яблуками 2 ), зворушували ’ ) Обзоръ украинской словесности. „Основ а” 1861, січень, стор. 250. Літературна діяльність Кулішева року 1856, як це ми зазначили на по ­ чатку розділу, чималою мірою теж зобов ’ язана меценатству поміщиків. Куліш не зміг розірвати умов тодішнього часу, і в 50-х роках, як і раніш, можли ­ вості будувати українську літературу ґрунтувалися на базі матеріальної до ­ помоги від поміщиків. Змінилися багато де-в-чому зовнішні прояви й форми цього меценатства, але основа лишилася незмінна. 2 ) „Всѣ дѣти Маню знаютъ и обходятся съ нею, какъ съ родственницею, а не какъ съ барышнею. Однажды, когда набрала съ собой яблокъ, они бросились ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 223 його серце декоративною сантиментальністю жанрового антуражу. Куліш завсіди зберегав культ Квітки й глибоку пошану перед ідиліями його чутливих повістей. Так і се ­ лянство відчував Куліш до певної міри відповідно до стилю і сюжетів із Квітчиних повістей. Саме тоді, р. 1856-го, він писав церковні казання українською мовою. Скористав ­ шись з нагоди, він читав їх селянам. „Я читалъ первые листы Малороссійскимъ поселянамъ, и слезы ихъ были для меня наградою” (4-ХІІ-1856). Куліш ставив собі зав ­ дання „трогать до слезъ” серця селян!.. Правда, в листі до Плетньова, писаному згодом уже в грудні, Куліш, докладно описуючи своє літнє перебу ­ вання на Україні, зазначає, що він окрім прогулянок з панночкою й читання творів, що зворушували серця се ­ лян, робив ще спроби „ходити в народ” і згадує навіть за перешкоди від поліції. Він пише: „Пробовалъ толкаться между мужиками, но вѣчно сталкивался съ полиціей, ко ­ торая не хочетъ ничего видѣть и знать, кромѣ злоумыш- леній, ибо добрыя дѣла не приносятъ ей никакой пользы”. Ми не знаемо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од licentiae рое- ticae і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі „добрих діл”. У кожному разі, окрім цього уривка, в нас для 1856-го року занадто мало матеріялу, щоб говорити за Кулішеві спроби ходити в народ саме цього періоду в його житті. Головну увагу Куліш віддає в своїх листах з України не соціяльним те ­ мам, а особистим почуванням, вражінням од природи, при ­ ємності спочинку ‘). Найбільше подобалося Кулішеві пере- ■ – _ * • на нее съ такимъ неистовствомъ, что повалили ее и принялись расхваты ­ вать яблоки. Опа сѣла на яблоки и, чтобъ разогнать толпу, начала бросать ими въ разныя стороны, въ чемъ и успѣла. Мы обошли все село. Сережа забѣгалъ въ разные дворы и заигривалъ съ ребятишками. Однажды его долго не было видно, и мы не знали, куда онъ дѣвался, воротилися и на ­ чали искать его, — какъ онъ намъ навстрѣчу Съ радостными прыжками: въ одной рукЬ двѣ вареныя картофли, а въ другой — конопляное сЬмя, и это онъ ѣлъ съ такимъ удовольствіемъ, какъ будто не Ѣдалъ никогда ничего вкуснѣе” (11 — VIII — 1856). ‘ ) В. І. Шенрок, описуючи перебування Куліша на Україні влітку р. 1855-го, так каже про Куліша й його тодішні настрої: „Плѣняла его ,224 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го бування у Де-Бальменів, в Линовиці, де він і прожив- більшу частину своїх „канікул”. Листи з України р. 1856 це канікулярні листи з канікулярним змістом! „11 авг. 1856. Разстался я съ тобой, Сашуня, въ При- лукахъ, на дорогѣ въ Линовицу. Пріѣхалъ я туда въ 8 ча ­ совъ утра, а можетъ быть немного и раньше. Подъѣзжая къ воротамъ, я видѣлъ на крыльцѣ какого-то человѣка, который показался мнѣ сперва Жемчужниковымъ, но по ­ томъ я разсмотрѣлъ въ немъ лакея. Сей юноша, считая встрѣчу гостя дѣломъ для себя постороннимъ, ушелъ мед ­ ленными шагами въ боковое строеніе. Дворъ кругомъ обставленъ бѣлыми акаціями и роскошною рябиною; посре ­ динѣ цвѣтникъ. Вхожу въ переднюю — никого; въ залу — никого. Хожу по залѣ, слышу въ сосѣдней комнатѣ голоса, но ко мнѣ никто не выходитъ. Я вышелъ въ садъ, и тамъ никого нѣтъ. Прудъ сіяетъ великолѣпно между густыми деревьями: цвѣтники красуются мальвами и георгинами; американскій ленъ блеститъ между другихъ цвѣтовъ, какъ золото; но никого нѣтъ. Иду по молчаливымъ аллеямъ г добираюсь до фруктоваго саду, вижу соломенную будку,, но и въ будкѣ такъ же пусто, какъ вездѣ. Иду къ ого ­ родамъ и на огородахъ никого не видно. Долго ходилъ я по саду; наконецъ зашелъ въ бесѣдку, гдѣ стоитъ по ­ койное кресло; сѣлъ и жду, не пробудится ли какое-ни ­ будь движеніе въ этомъ очарованномъ царствѣ. До сихъ поръ я видѣлъ въ немъ только флегматическаго лакея, да какую-то женскую фигуру въ окнѣ, которая стояла наклонясь и закрывъ лицо полотенцемъ. Наконецъ является нѣкто и зоветъ меня пить чай. Я ужъ догадался, что графа – нѣтъ дома. Графиня приняла меня очень ласково. Съ нею сидѣла старушка тетка да Сережа, тотъ самый, который, при извѣстіи о скоропостижной смерти священника, произнесъ: Чернецъ, страдалецъ молодой, Окончилъ вѣкъ свой безотрадный. и роскошная украинская природа, но сердце его сжималось при видѣ бѣд ­ ности крестьянскаго населенія…, его удручало печальное зрѣлище бѣдствую ­ щаго народа”. К. Ст. 1901, т. 73, ст. 353. Це справедливо, але потрібує певних обмежень, оскільки „печальное зрѣлище бѣдствующаго народа” було влітку 1856-го р. предметом тільки випадкових спостережень Куліша. ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 225 Маня явилась черезъ нѣсколько времени въ простомъ бланжевомъ платьицѣ, сіяя молодостью и веселостью. Кор ­ мили за этимъ завтракомъ двухъ маленькихъ дрофъ, ко ­ торыя гораздо ручнѣе индичатъ и бѣгаютъ за людьми по саду. Послѣ чаю пошелъ я съ Маней по саду; она мнѣ все показала и разсказала, такъ что въ короткое время кругъ моих понятій о Линовицѣ быстро расши ­ рился. Чудная дѣвушка! ни тѣни въ ней аристократизма, и при этомъ все сгармонировано между природой и вос ­ питаніемъ. Иному она показалась бы совершенно не ­ воспитанною дѣвушкою; но чтобы невоспитанная дѣвушка вела себя такъ естественно, такъ просто и мило, надобно быть съ ней долго знакомымъ, надобно было бы пріучить ее къ себѣ. У Мани взглядъ на человѣка уста ­ новленъ воспитаніемъ: она очень хорошо понимаетъ себя и другого, и потому ей привыкать къ гостю не нужно — она ведетъ себя съ нимъ въ первый день такъ точно, какъ будетъ вести черезъ годъ. Мнѣ было пріятно найти въ селѣ сельскую барышню въ лучшемъ значенія слова. Она не бережется солнца и почти не носитъ пер ­ чатокъ. Отъ того руки у нея такъ загорѣли, какъ ни у одной городской женщины. Она не побоялась выйти къ гостю въ при н ошенныхъ башмакахъ, точно такъ-же какъ мать не переодѣлась ради моего пріѣзда въ новенькое платье. На Сережѣ все затаскано и ясно говоритъ о томъ, какъ онъ проводитъ свое время; а онъ проводитъ свое время въ карабканьяхъ по деревьяхъ и бѣганьи вездѣ, гдѣ только можно бѣгать. Графиня чрезвычайно простая и на ­ туральная во всемъ женщина. Прелестный у ней сынокъ — тотъ, что родился въ Кіевѣ: толстый, какъ на картинкахъ Рафаэля, и веселый. Она сама его кормитъ и говоритъ, что • это освободило ее отъ болѣзненности физической и нравственной. Она очень хорошая хозяйка, сама устра ­ иваетъ съ помощью столяровъ мебель, т. е. даетъ рисунки, разсказываетъ, какъ что сдѣлать и пр. Увидѣли мы на прудѣ лодку (я обращаюсь снова къ прогулкѣ съ Маней по саду), и Маня вызвалась гресть весломъ; но я сказалъ, что умѣю тоже гресть и править. Сережа получилъ позволеніе ка ­ таться съ нами. Маня надѣла старыя палевыя перчатки, под- Куліш у п’ядесяті роки. 15 ,226 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го поясалась концами бланжевой съ шитой каймой мантиліей и взяла другое весло. Мы исплавали весь прудъ; выходили на островки, на которыхъ посажены георгины и мальвы… Были и возлѣ церкви, взбирались и на колокольню и во ­ ротились, обогнувъ кругомъ всю усадьбу и осмотрѣвши все дочиста. Маня такъ забрызгалась водой въ лодкѣ, съ помощью, разумѣется, Сережи, и такъ запачкала свое длинное платье, котораго носить еще не умѣетъ, что должна была тотчасъ переодѣться. Графиня показывала мнѣ свою работу: она пишетъ маслинными красками какъ настоящій художникъ. Я показалъ ей портретъ Аксакова и Хомякова, взятые нарочно съ этою цѣлью, и она такъ восхищалась фотографіею, что я подарилъ ей Аксакова. Она приняла подарокъ съ удовольствіемъ. Обѣдали. Послѣ, обѣда швеи пѣли малороссійскія пѣсни — очень хорошо. Я уѣхалъ въ пять часовъ, и такъ какъ графа ожидали еще черезъ нѣсколько дней изъ Кіева, а Тарновскій тоже неизвѣстно когда воротится въ Качановку, бумаги же мои туда не перевезены, и шинель отъ Сенчило не прислана, то я рѣшился ѣхать самъ въ Кіевъ”. Останній абзац цього листа 11-го серпня описує ко ­ роткочасне перебування Куліша в Київі, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й инших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до Де- Бальменів. …„Взялъ подорожную и ночью поскакалъ на переклад ­ ной. Были кое-какія остановки на станціяхъ, но на другія сутки часа въ два днемъ я былъ уже въ квартирѣ Дебаль- мана (Тарновскіе уѣхали). Пообѣдавши, пошелъ къ Хиль- чевскому, который уже служитъ въ Кіевѣ. Жинка у него хорошенькая и пріятная. ‘Ѣздилъ на Подолъ — шинель моя и не думала быть готовою; искалъ я тулуба — не нашелъ. Вечеръ провелъ у Хильчевскаго. На другой день ѣздилъ по городу 4 часа, купилъ для дороги пальто въ защиту отъ холода; набралъ сукна для крышки на тулубъ, который гдѣ- нибудь найду, заѣзжалъ къ книгопродавцамъ и къ нѣсколь ­ кимъ знакомымъ, въ томъ числѣ Каменецкому, кот. тебѣ кланяется, взялъ изъ сундука въ домѣ Тарн. нѣкоторыя рукописи и воротился къ самому обѣду. У Красковскихъ не ,Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го 227 успѣлъ побывать и только послалъ дѣтямъ черезъ Хиль- чевскаго конфектъ. Два мѣсяца назадъ, семейство ихъ увеличилось новымъ чадомъ. Впрочемъ все попрежнему. Отъ Каменецкаго вещи наши перейдутъ къ Хильчевскому. Пора кончить. Онъ кое-что продалъ за 10 р. сер. Послѣ обѣда мы начали собираться въ путь. Буря задержала насъ до 6 часовъ, и мы доѣхали только до Броваровъ, гдѣ но ­ чуемъ и откуда я пишу тебѣ это письмо. Я слава Богу здоровъ и опять спокоенъ. Скучаю только, что не имѣю отъ тебя вѣстей, но вѣроятно ты напишешь въ Качановку (т. е. въ Прилуку), куда поспѣшу! 1856, авг. 14. Линовица. Писав я до тебе, моя кохана Сашуню, лист із Броварів, а послав той лист із Яготина. Теперь поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селам та й годі. Заїхали у Березову Рудку до Закревських. Добрі люде, тілько скучно. Сад гарний, будинки хороші строяться, хутко будуть скончені/хоть би й царю в них жить; а жить у них буде скучно. Ночували там, а на другий день вернулись у Линовицю. В ’ їжджаєм у двір, аж на рундуці стоїть Юзефович: їдучи до Галагана, заїхав сюди. Такий ввічливий, що й Господи! сказано — Юзефович. Підмовляв мене їхать до Галагана. Я й поїхав би, да там якийся праздник і буде багато панів, дук-срібляників, так нехай їм цур! Оце ж уже принялись ми за рисунки. Орисі не до ­ вів Сергій до кінця — то Жемчужник ізбрехав; так тепер знов за неї принявся. Цілий день морочивсь, да ще не скомпоновав дівчат під кручею; а гарні будуть дівчата! Я ввесь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на линовицький народ. Мизерний народ! усюди по Вкраїні переводиться ні на що. А був би народ гарний, коли-б доля йому лучча. Потім читав де-що попали; а обоє рисовали: той картинки, а пані — узори. Показувала мині усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царівни кращих. Синку тому, що в Київі родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережками; а Мані готує увесь костюм, од черевичків до стрічок, укра ­ їнський. А Маня — як та Орися має то там, то сям по го ­ споді і всю господу скрашає. Молоде й хороше, а як рос- ,228 Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856-го питаєшся, то й воно не без біди зросло: то зуби болять„ то в грудях, або в боку болить. Невже ж на всій Україні немає такої дівчини, щоб була сама краса очам, а серцю втіха? Мабуть, що нема. Бідна жизнь на землі чоловіча: тілько хиба розумом зрозумуєш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства! А все таки сонце сі ­ дало в Линовиці мов у раю; у воді дерево іграло наче шовки да саєти; гуси кричать і плещуть серед ставу; тихо — як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас здалось серед зеленої садовини мов на картині. Аж ось і ніч із своїм мороком, із своїм невідомим шелестом,, із зорями на небі, з дівочими піснями по селу… Коли б тілько не було на серці туги, то хвалив би Господа ми ­ лосердного, дивлячись на його дива, да й годі. А то горе г що душа наче птиця без крил: хоче підняться над зем ­ лею, а туга до землі й пригнітає. Добрі люде оці Дебальмани! може й нема вже кращих по моєму смаку; а все ще мало, щоб душу наповнить: душа знай чогось бажає і знай кудись жаждає, а куди не обернеться — усюди буде гірше, ніж у Линовиці. Тим-то я дожидаюсь, поки пришлють за мною коні з Качанівки (а до Качанівки верст із пів-сотні), а сам собі думаю: не ­ хай забариться мій лист через Юзефовича: лучче не буде мині нігде, бо другої Линовиці мабуть і на світі немає! Оце ж пишу до тебе листи часто, моє серце Сашуню; а як загаюсь, то не сумуй, бо може случаю не буде на почту або що; може в якому переїзді буду або-що. Не сумуй моє серденько! Твій. Спокій огорнув Кулішеву душу й він дає найприхиль- ніші оцінки своїм знайомим. „Добрі люде” — Закревські. „Добрі люде” — оці Де-Бальмени. Він не хтів-би й нікуди від ’ їжджати