Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
55
Назва:
З поля фольклористики й етнографії. Статті та записи
Автор:
Левченко Микола
Рік видання:
1927
Сторінок:
73
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
22.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

,УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЕТНОГРАФІЧНА КОМІСІЯ з ПОЛЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ Й ЕТНОГРАФІЇ. СТАТТІ ТА ЗАПИСИ. У К И Ї В І З друкарні Української Академії Наук 19 2 7 М. ЛЕВЧЕНКО ,Дозволяється випустити в світ. Неодмінний Секретар Академії Наук, акад. Аг. Кримський. Київський Окрліт No 232, 1927. Зам. No 556. 500 прим. ,БОГАТИР ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ В СТАРІЙ УКРАЇНСЬКІЙ КАЗЦІ. Про Іллю Муромця і инших київських богатирів багато співають північно-великоруські „сказителі” в своїх „старинках” (або, як з-пись- менська говориться: в „билинах”), — і разом з тим нема тепер таких пісень ані на Київщині, ані в инших місцях України. Тому дехто з великоруських билинних дослідників ладен був гадати, що взагалі богатирська традиція — цілком великоруська і звязується з Київом та Україною хіба географічними йменнями. Але проти такої думки рішуче промовляють, між иншим, літера ­ турні свідчення XVI віку. Історично-легендарна стаття „О начальстве рускыа земля” (=„Про початок Руси”) в білоруськім Рум ’ янцівськім збірнику No 358 поч. XVI в. повідає, що „у князя Володимера было храбрыхъ богаты ровъ много” 1 ). Польський історико-географ Стан. Сарніцький у своїй „Роїопіае descriptio” (Варш., 1585) у статті про Київ („Кіоѵіа”) згадує про чудесні оповідання, що їх оповідають русини за своїх героїв, „яких вони звуть богатирями, тоб-то пів- богами” 2 ). Польський поет Рей, що народивсь на Червоній Русі, прирівнює кн. Костянтина. Острозького „onym bohatyrom, о ktorych bajano” (а саме в своїм „Zwierzyncu”, пис. 1562 р.) і знає навіть ки’вського богатиря-джиґуна та дон-жуана Чурила Пленковича; у своїй збірці „Zwierciadlo” (1567) Рей свою віршовану епіграму на шляхту-Чурилів почина так: „Czurylo jakls gamrat byl slawny w Kijowie” 3 ). А про „Ілію Муравленина та Соловія Будимировича” пише ’ ) А. Соболевський: Къ исторіи русскихъ былинъ — „Жури. Мин. Народи. Просвѣіц.” 1889, іюль, ст. 17. 2 ) „Quod olim Romani de septemtrionalibus et Indianis monstris et miraculis sparserunt, hoc Russi de prodigiis et heroibus suis, quos Boliatiros, id est, semideos vocant, aliis per- suadere conantur”. Див. „Descriptio veteris et novae Роїопіае 1 ‘ (Варт., 1585), арк. D, л. 1 обор. На цей уступ книжки Ст. Сарніцького давно вже звернуто дослідничу увагу. В росій ­ ському перекладі (без латинського тексту) повна цитата — в „Сборникѣ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева” (К., 1874), відд. 11, ст. 14. Між иншими — і у А. Кримського в „Исторіи Турціи”, т. II (М., 1910), ст. 26, та в „Історії Туреччини”, т. I (К., 1924), ст. 170. ») Тих указівок на богатирство, які можна знайти в Реєвих писаннях, довго були не використовували дослідники руських билин, аж доки про ті вказівки принагідно не згадав Олекс. Брюкнер у своїй чималій розвідці: „Mikolaj Rej, studium krytyczne” (Кра ­ ків, 1905, ст. 21 25). Негайно з Брюкнера зробив цитату Ів. Франко в своїй рецензії на нього („Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові” 1905, т. 67, No 6, ст. 13). За ними ,4 Богатир Ілля Муромець в старій українській казці 1574 року Філон Кміта в своєму листі до литовського підканцлсра Остафія Воловича. Кміта був родом подолянин, але переважно стояв на сторожі північного литово-руського кордону, наче епічні богатирі на своїх заставах богатирських. Тому, коли політичні події поль ­ сько-литовської держави 1574 року загрожували йому иела кою і прикростями, він зловіщо написав до Воловича: „prijdet czas, koli budiet nadobie Ilii Murawlenina і Solowia Budimirowicza. Prijdet czas, koli budiet stuzeb naszych potreba ** 1 ). зацитував Рея А. Кримський у своїй „Исторіи Турціи”, т. II (Москва, 1910, ст. 26), а піз­ ніш в „Історії Туреччини” (т. І, Київ, 1921, ст. 170). *) Лист Ф. Кміти в повній основі надруковано в „Zrddlach do dziejdw polskich”, що видавали М. Маліновський та А. Пшездзєцький, т. II (Вільно, 1844), ст. 287-292; та на жаль видавець замість наших літер підставляв латинські, і тому доводиться цитувати Кмітин лист у чужому вбранні. Кмітину звістку про Іллю Муромця використав акад. Ве- селовський у своїй розвідці „Южно-русскія былины” II: „Илья Муромець и Соловей Будимировичъ въ письмѣ XVI в. “ — (в ХХ1І-му томі „Сборника Отдѣленія русскаТо языка и словесности Ак. І1. “ , 1881; No 2, ст. 64). 2 ) Лясотин щоденник видано в Галле: Tagbuch des Erich Lassota von Steblan (Галле, 1866). Котрі уривки торкаються Лясотипого перебування в Киїзі, перекладено по-росій- ськи у виданні „Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева” (К., 1874, відд. II, ст. 15-22). Про Іллю Morowlin-a див. ст. 17. 3 ) Тератоор77]р.а, hibo coda; ktore byly… w swi^tocudotwornym monastyru Pieczar ­ skim — przez o. Athanasiusza Kalnofoyskiego. Z drukarni Kijowo-Pieczarski6y, r 1638, ст. 70. Цей уступ не ввійшов до „Сборника матеріаловъ для историч. топогр. Кіева”, 1871. ■*) Див. бібліографічну замітку В. К а л л а ш а: Къ малорусскимъ легендамъ объ Ильѣ Муромцѣ, в „Этнографическомъ Обозрѣніи”, кн. Ill (М., 1889), ст. 205. Серед мате- ріялу, що позазначав В. Каллаш, цікавіший од инших — тісно звязаний з топографією київського Полісся запис Руліковського в виданні Краківської Академії Наук: Zbior wia- Разом з тим знайшли низку свідчень XVI й XVII вв. про Іллю Муромця у звязку з його велетенським тілом, що переховувалося в одній з київських церков. Імперський (австрійський) посол Еріх Лясота 1594 року, як їздив до козаків умовлятися про спільну дію проти турків побував у київській св. Софії і бачив у каплиці (Са- реііеп) уже знищену гробницю Іллі Morowlin-a, „богатиря (Bogater), за якого чимало байок оповідають” 2 ). Наш земляк, київо-печерський чернець Панас Кальнофойський, що писав на сорок років пізніш од Лясоти, зазначує в своїй „Тератургимі” (К. 1638), що прочани, як приходять до Київо-Печерської Лаври, зараз починають настирливо допитуватися про святого Іллю, — кажуть, що він має бути велетен ­ ського зросту, і звуть його чомусь Чоботько (то вже чом не Брія- рей!) та намагаються побачити, який він завдовжки 3 ). Знайдено було і в українському фольклорі, коли не співані билини, то принаймні прозаїчні перекази про Іллю Муромця. Куліш у „Запискахъ о Южной Руси “ (т. II, К. 1859, ст. 48-57) видав запис Жемчужникова 1850-х рр. про сліпого царевича (тоб-то Іллю Му ­ ромця) та Соловія Розбійника. Запис цей, що правда, бліденький, і здебільша те саме доводиться сказати про декільки инших, трохи пізніших, другої половини XIX в. ‘); часом вони переходять в побожну ,Богатир Ілля Муромець в старій українській казці 5 легенду про розбійника-кровозмішника. Є записи й із XX віку ’ )• Серед усього українського фольклорного матеріалу найхарактер ­ ніша й найбагатша на подробиці — тая правобережна казка про Іллю Мурина, що зміст її чи фабулу переказано лиш по-ро- сійськи у професора московського університету (потім російського академика) Всеволода Міллера в „Матеріалахъ для исторіи былин ­ ныхъ сюжетовъ”, а саме в розділі IV: „Илья Муромецъ и Ерусланъ Лазаревичъ” (= в XII книжці „Этнографическаго Обозрѣнія”, М. 1892, ст. 122-125). Уваги вопа варта ще й через те, що належить не до новітніх записів, зроблених уже після того, як усі землі російської держави сполучала між собою- залізнича мережа, а друкарні пороз- повсюджували не один і не два друковані тексти великоруських билин. Звістки про цю казку Вс. Міллер подав отак: „Записана еще въ 1860-ыхъ годахъ гдѣ-то въ Волынской губерніи, но еще не издана. Полный текстъ сказки, по словамъ В. В. Каллаша, давшаго мнѣ воз ­ можность воспользоваться ея содержаніемъ, будетъ напечатанъ въ Кіевской Старинѣ” (ст. 122). Коли ми переглянемо річники „Кіевской Старины”, то побачимо, що В. Каллаш не додержав своєї обіцянки: так і не надрукував тієї, аж надто важливої, казки про Іллю Мурина. Тяжко довідатися тепер, куди й текст той подівсь, який у нього був, бо Каллаш уже помер (на-припочатку Жовтневої Революції) 2 ). Тільки-ж мені здається, що оригінал згаданої казки знаходиться не де, як в Українській Академії Наук, а саме в архіві акад. А. Е. , Кримського. Той цінний архів складається з трьох відділів: а) матеріали, що збирав ціле своє життя А. Е. Кримський (і орієнтальні, і українські); б) архів покій ­ ного Миколи Білозерського, що передала А. Е. Кримському Білозер- ського вдова 3 ); в) матеріали, що дісталися А. Е. Кримському 1896 р. domosci do antropologii krajowej, т. Ill (1879), відд. етногр. ст. 67-69; у Руліковського Ілля, вигоївшись од сплячки, убиває „гайдамаку Соловія *. що перебував у пущі коло те ­ перішнього села Соловіївки (Радомиського повіту), а Соловієва жінка та діти жили в с. Грузці (повіту Київського, коло Бишева); „skazkQ t<; opowiadal wlo.scianin ze wsi Solowijowki dziedzicowi tejze p. Erazmowi Michalowskiemu” (ст. 69; на жаль, Міхалов* ський записував не українською мовою; а по-польськи). — Реєстр, поданий у В. Каллаша, можна доповнити катеринославськими записами, що один з них — у Д. І. Яворницького: „Илья Муромецъ въ переказЬ малороссійскаго слѣпца” (Кіевское Слово 1889, No 659, або „Елисаветград. Вѣстникъ” 1889, No 92). Дуже непевний запис П. Мартиновича в „Кіев ­ ской Старинѣ” 1904 , липень-сернень, ст. 40-45 (од лірника Пашківського) друковано вже в XX віці. , >) Сюди відносимо й зазначений у попередній нотатці текст П. Мартиновича, що опублікований у „Кіевской Старинѣ”, 1904, іюль-авг., ст. 40-45. Тільки-ж він вартости не має, бо такі подробиці, як „князь Владымарь”, „Смородына-ричка”, „по всимъ Билимъ царстни”, „зелене віяно” і ин„ виразно показують, що перед нами переповідання з нові ­ шого’великоруського оригіналу, а не стародавній український переказ. ») Мені, на мої листовні запити, написано з Москви, що помер В. В. Каллаш ма ­ буть чи не в січні 1918 р., застудившися на черговій нічній варті коло того будинку на М. Нікітській вулиці, де він жив. я ) Значну частішу вже здано до Етнографічної Комісії Академії Наук, а частина — ще не розібрана до пуття. ,6 Богатир Ілля Муромець в старій українській казці од його вчителя П. Г. Житецького. Серед останніх були і власно ­ ручно писані папери самого П. Г. Житецького ‘), але побільше — то рештки з архіву „Юго-Западнаго Отдѣла Императорскаго Русскаго Географическаго Общества” поч. 1870-их р.р. Поміж ними — велика стара збірка волосного писаря Димінського, де міститься багато по ­ дільських казок, легенд, вигадок, fabliaux і т. ин. Записував Димін- ський найбільше мабуть в 1860-х рр., хоч покійний П. Г. Житецький, передаючи цю збірку А. Е. Кримському, казав: „Здається, почав він записувати ще в кінці 1850-их р.р. “ 2 ). На запитання А. Кримського: „Де-ж писарював той Димінський?” небіжчик П. Г. Житецький од- казав; „Не пам ’ ятаю: чи на Ямпільщині, чи в Ушицькому повіті, чи де?” Спостережливий лінгвіст-діялектолог О. Б. Курилова, з ’ аналізувавши мову записів Димінського, рішуче одкинула думку про Ямпільщину. Швидче вже, каже вона, можна-б було говорити про повіт Ушиць- кий (очевидячки, про північну частину); тільки-ж усі діялектичні дані в своїй сукупності найбільше вказують на Проскурівщину. До цього-ж висновку веде й географічна номенклатура казок та вига ­ док. — І от казка про Іллю Мурина міститься в Димінського збірці на л. л. 331-335 (in folio великого бухгалтерського формату, писаних з обох боків, тоб-то на десятьох сторінках). Із скрипту одразу видко, що цюю казку хтось уже копіював, бо нечиткі слова (а Димінський, дарма що писар, мав руку дуже не розбірну) той „хтось” пообкре- слював чорнилом навкруг; живовидячки, зробив це переписувач, не вчитавши Димінського одразу. Покійний В. В. Каллаш (так само як і А. Е. Кримський) учивсь у Колегії Павла Галагана, був учеником П. Г. Житецького і підтримував із своїм учителем зносини й опісля, вже й до Москви переїхавши. Можна гадати, що в один із своїх приїздів до Київа (чи не в-осени 1891 р. ?) В. Каллаш похваливсь П. Г. Житецькому своїми тодішніми студіями над Іллею Муромцем — і П, Г. Житецький дозволив йому списати текст української казки про Іллю Мурина із збірки Димінського. Як же з Каллаша не був лінгвіст, а тільки історик письменства, то він легко міг подільську мову Димінського (та ще проскурівську, на межі з Волинем) взяти за волинську. Чи правдивий мій здогад, чи ні, я однаково вважаю за доцільне опублікувати Димінського запис. Писав Димінський ярижкою (з ы, з и зам. і, з ъ на кінці слів, з п — є, з іо зам. йо), але ми перево ­ димо його транскрипцію на наш звичайний правопис, не змінюючи одначе ніяких діялектичних особливостей його говірки. Та ще до ­ дано у нас знаки розділові, яких у Димінського було не гурт. ‘) Цілу скриню словникових карток з виписками II. Г. Житецького із стародавніх українських пам ’ яток передав акад. А. Е. Кримський до академічної Комісії Історичного Словника української мови. 2 ) На кінець і навіть іще на середину 1850-их років дає вказівку запис Димінського: ,Що говорять у Петербурзі про війну’ * — це-ж проСевастопільську війну 1854-1855 р. ,Богатир Ілля Муромець в старій українській казці 7 Ось текст казки: Був чоловік і ни мав дітий, но їдного сина, і той син ни ходив на своїх ногах через 45 літ. Али старі їдного часу пішли в поли, а до него приходит Господь і Святий Петро і Павло. Господь каже: — „Встаиь Іллія Мурин, і дай нам чого ся напити с комори!” — „Коли я не можу встати! Мині вже 45 літ, та я не хожу на своїх ногах”. Господь дає ему паличку і каже: „На! на тії палитці важся, то вста- ниш”. Він взяв, на тій палитці став, приніс з комори шанок напитку. Господь каже: „Ану-но, Ілія Мурин! сам той напій випий!”. А він, як потягнув — і всьой за раз випив. Господь каже: „Ходи тепер зо мною надвір”. Вийшли надвір, дивлятся: така скала, що трудно оком зглянути. А Господь каже: „А-ну, попробуйся с том скалом!” Він як взяв за тую скалу, три рази перекинув! Господь повідає: „Що ти тепер, Ілія Мурин, думаєш?” — „От тоє думаю, що якби мині ту був слуп желізний, то би-м 3 рази світ обернув”. Господь каже: „А ну, ще піди, приниси нам того напою с комори!” Він пішов і знов при ­ ніс єден шанок. Господь каже: „А ну, ще другий випий!”. Він як випив той всьой, Господь повідає: „Ходи, знов ся попробуєш с тою скалою!”. Він як вхопив другий раз, то іно два рази перекинув, а третого не годин, бо му Господь сили виймив. — „Ну, ти тепер, Ілія Мурин, будеш богатир над всіма богатирами”. І взяв Господь і пішов від него. А він посидів в хаті трохи і думає собі: „Понесу я свому татови трохи трунку”. І взяв тую ба ­ рилку, що в нії може з 40 відерок, під паху — і нисе. А стара ди ­ вится: „А диви-но-ся: наш син нисе нам трунку напитися!”. А ста ­ рий повідає: „То ни може бути, щоби кривий ніс!”. Али дивится: правда! Приходит до них і каже: „Що ви? полуднаєти?” — „Таже по ­ луднаєм”. — „Вже-сьти богато накорчували?”. — Не, небогато”. — „Нати, напийтися трунку, а я вам трохи викорчую”. Як гізяв корчувати, то за раз дуба вирви! ’ )• І як взяв корчувати, то за годину, заким батько пополуднав, то зробив з на-п ’ ять день вораня. А батько каже: „Буди з мени!” — „Ну як буди, то буди! Ходіт до дому”. Приходят до дому, — він каже: .„Ідіт-но, тату, до пана і купіт мині доброго коня!”. Пішов батько до пана, купив такого коня, щоб ся на нім муха рошшіхнула. Він положив на него руку, а той кінь впав доземлі. Він каже: „То не здась. Заведіт назад єго”. Взяв-пі- шов він сам до другого стада, али іде стадник, повідає: „Ходи скоро, Ілія Мурин, я вже тобі 2 роки коня пликаю”. — „Де ж він?”. — „А онди, пасится”. Таке лоша нездали, іно плюнь та покинь. — „А ну-но, єго злапай!”. Він злапав. Ілія Мурин сів на него, — він стоїт. І за ­ платив ему: „Спасибіг тобі, жи-сь мині випликав без два роки коня”. Приводит додому. Батько каже: „Нащо ти таке лоша купив?”. — „Не! то лутший, як тамтой був!”. Він як єго зачав водити, того коня, то ще ся більший зробив кінь, як тамтой. — „Ідіт-но мині, ’ ) вирве (час майбутній). ,8 Богатир Ілля Муромець в старій українськії! казці тату, до коваля, щоб мині зробили меч і копію”. Єму коваль зробив, али піхто ви може єго піднести, бо дуже тяжко. Він заплатив тому Ковальови, а сам взяв тоє копіє і меч і пішов. Копійо важило 50 пу ­ дів, а меч 40. Приходит додому, постилив па того коня мішок; али ще ни має ані шапки богатнрской, ані сідла. Али сідає на коня і їди без шапки; взяв своє меч і копію і їди. Приїзжає в ліс, — іде чоловік папротив него: Ей, Ілія Мурин! там єсть богатий, називався Соловей. Він свистом народ побиває; вій як свисне, то дуби з коріньом вириває. Ни їдь, бо тебе вб ’ є ще!” — – „А! він мене не заб ’ є! — поїду”. Під ’ їздит під палац, а той богатир- Соловей сидит в третім пьонтру. Як свисни раз, аж дуби вири- ваются з зимлі. А той таки й їди! Али як свиснув знов, — а під ним ся кінь спіткнув. Він до коня, повідає: „Ну, вражий сину, не споти ­ кайся ! “ Соловей дивится, що він такий їде, — і впав з третого пьондру ! Як впав, али не вбився, тілько тікає. Той, як здогонив Соловея, як вдарив в пличі копійом, — а він впав. А той взяв, прив ’ язав єго до коня і прийздит до него, і давай розбивати двері. Приходит до тих двирий, а їх 12, і всі — чавунові. Він 11 розбив, а вона взяла поста ­ вила спринжину в дванадцятих двирох, щоб єго забити і коня. Кінь, іно став на тую спринжину, — а єму хтіла впасти на голову, а він відірвав і кинув. Приходит до покою. Стара сидит, а єї дві дочки на третім пьондру. 1 просятся, щоби він їх ни бив, то „котру хочиш, то піде за тебе”. Він каже: „Я поїду в світ, і як не найду кращої, то тебе-котру возьму”. І взяв і поїхав з тим Соловейом, що коло коня прив ’ язав. При ­ їзжає в город і заїзжає до великого купця ’ )■ Купець злякався: він ся сподівав з другої дороги богатиря, що має єго побіжати, а туй той приїхав! Він ся єго питає: „Як ти пириїхав, коли ту Соловей люди голосом побиває?'”. — А він каже: „От він є коло коня!”. 1 купець просит єго до хати. Він каже, що „нима такої хати, щоби підо мною витримала!” — „Ни! єсть!” Приходит, — а там підлога жилізна. Він стани, — під ногами ломит; сяди — крісла ся ломлят; лях налушко — і лутко ся поломало під ним. Він (бере) погостився там — і виїзжає. Іди дорогою, дивится: їди другий богатир. А він того кинув по дорозі. І каже їден до другого: „Роз ’ їзжайся!” І з ’ їзжаются до купи, і вдарилися копією єден другого, — ані жадин не вилитит із сідла! І другий раз вдарилися, ані жадин не вилитів. Вдарилися третий раз, — і той, що їхав, вилитів с коня. Мурин єго зверху приступнув, а той ся в него просит: „Даруй житьом! Будеш рідним братом! “ . Він єму подарував. І сідают на коні і їдут. Надибают на дорозі трумно. І каже: „Ану я, Ілія Мурин, ляжу в него! “ Лях він в тоє трумно. Мурин стукнув копією тридцать разів в трумно, — ЗО обручів наскочило. І взяв єго коня і зброю, а єго покинув. ‘ ) Як бачимо, замість „великого князя” Володимира тут „великий купець”. ,Богатир Ілля Муромець в старій українській казці 9 В ’ їзжає Мурин в долину, дивится: незміренного трупу лижитпоби ­ того, і нима нікого коло него. Він периїхав через тую долину. Ди ­ вится: стоїт в другі долині палатка, і там стоїт кінь богатирскій. Він приїхав до тої палатки. Дивится: він спит. Взяв, коло неї поставив свої коні і дав їм ярої пшиниці, а тамтого відігнав. Входит під палатку і хочи єго бити, а подумав собі: „Що-б я був за богатир, щоб я сомлячо бив! “ . Взяв постилив собі і лягає коло него. Іно тільо лях, али як засне, то 12 суток спит. Іно-тільо зачав дрімати, а той стає. — „Е! “ каже: „мого коня відігнав, а свого поставив! Я тобі тепер смерть зроблю ! “ . Али подумав собі: „Що-б я за богатир був, щоб я сомлячого бив? Ней-но він ся виспит “ . Той встає і каже: „ ……….. “ * ). Стают і) Двох слів не можна розібрати, бо чорнило розпливлося й розмазалося. обедва і сідают на коні і б ’ ются, — али оба собі рімні. 1 другий раз ні ­ чого ни зробили єден другому. На третий раз, як вдарит Мурин в го ­ лову мичом, — на двоє (злитів) розітьтяв. Взяв єго коня, бере і їде. Прийзжає в долину, — дивится: спит панна. Бере і жартує з нею. Пожартував з нею і каже: „Чи є де сильніший від мени, а ладніщий від теби?! “ . Вона каже: „Ни могу сказати, чи єст сильніщий від тебе. А від мени ладніщая є”. — „Де?” — „В тії і в тії зимлі, но-що коло неї стоїт на часах”. Він приїздит там, а той богатир спит. Він махнув мичом, стяв голову, а толуб стоїт. Він поставив коні — і до тої панни. Єст дванайціть жиліжних двирий. Він розбив, прийшов до тої панни і жартує з нею. Вона каже: „Як ти мині того змию заб’єш, що ЗО голов має, заб ’ єш, то піду за тебе”. — „Дай же мині десіт бочок смоли, і придіва ЗО кіп ручайок!”. Вона єму дала. І він ся смолою обвинув, — [в] придіво і смолу, — пішов забрав 1 коні. їде до неї і каже: „Як буде мене побіжати змий, — ни дайте мени (sic)”. І їди до неї. Дивится: вилитів змий. Як злапає єго — і дусити! а він мичом відрубав єму 20 голов. А 10 осталося, і сам впав на землю, а змий на него. Му ­ рин як крикнув на коні: „Ни, дайти мини!”. Коні як вдарат копи ­ тами, іно змий голови повивалював. І крич.ит: „Даруй мині житьом! Дам тобі дорогозлоцянного каміня”. І каже: „Смотри! як ти мине здуриш, то я тобі дам!” Він взяв єго на себе і пішов з ним в воду; припав на дно, він взяв той камінь і виніс єго наверх. — „Ну, тепер я тебе пускаю с 10 головами, і не будеш ти в мени, а я в тебе!” При ­ їздит до дому — і бере женится с тою панною. 1 зробив с того каміня сиґнат собі і жінці, а ще ся лишило ка ­ валок. Він ще зробив для хлопця єдин, — а сам взяв і виїхав з дому. 1 заїхав в другу землю, і заїхав під богатирскій двір, і там 12 дви- рей. Він взяв, тії двері порозбивав, і приходит до покою. А там 12 богатирів — і 11 ніц єму ни. кажут. От єден єму каже: „А ти шо за йден?” Він, як єго злапав за вус — і тріпнув ним до землі, аж вус вирвав. Приходит до третого покою: ще ладніша панна стоїт за склом, — ще ладніща, як тамта. Він сбив скло і дібрався до тої панни, 1 за жінку забув: жиє з нею. ,10 Богатир Ілля Муромець в старій українській казці Єго жінка мала хлопця, а він не знає. Той хлопець рости по мі- нутах, ні по годинах; і тому хлопциви 2 роки, — то ще крепший, як єго батько. Каже: „Мамо! може, ще де є по мому дідун[ь]ові меч? “ Вона каже: „є!”. Він як взяв тую копію і меч і витягнув з землі і каже: „А в нас нимає сідла? “ — „Не, нима! “ Али він сів на коня, що ще зістався по єго дідови, і їди. А мама плачи і каже: „Де ж ти їдиш?”. — „їду за татом! “ . І поїхав. Під’їхав під той самий город, де єго батько; а коні як заржали, аж мури потріскали. Мурин вихо- дит: „Чого ви?” — „Ой, їди на нас неприятиль!”. Він сів на коні і їди. Д ивитс ^ ї : їди так, як копиця сіна. 1 каже єден на другого: „Бий ­ мося!”. Б ’ ются. І Мурин як витяв в груди — і зміг сина своєго. При ­ тиснув єго копією, — та й дивится: є дорогоценний сеґнат на пальне. Каже: „Як твій ся батько називаєся?” — „Мурин”. — „Ну, то ти мій син!”. І їдут до м[ам]и, і жиют вже. І єму приснило, що єго бабі і дідови, а татовому батькови і мамі, повибирав богатир вочи і в тюрму всадив. І сіли на коні і їдут в той край. Прийздят там, али виїздит напротив него богатир. А син каже: „Тату! я поїду сам до него”. І як ся роз’їхав, як вдарив єго, — і той старий богатир вилитів с коня. І той єго забив. 1 приїхали до тої тюрми і питаєся: „Хто вам, тату, вочи повибирав?” Той розска- [за]в і каже: „Як би ти мині так зробив, щоби я бачив! [а] то я ни знаю, чи ти мій син!” І батько каже: „В тії і в тії землі єсть бо- гатий ’ ), і має під собою 12 богатирів. Як 2 ) бись єго дістав і пома ­ стив очи, то би я обачив”. Він бере — їде. Дивится: лижит богатир, єму голова відбета, і лижит на дорозі. А голова каже: „Ни їдь до него, бо ще і тебе вб’є!” Той каже: „Піду!”. А вона каже: „Витягни ж с-під мої голови меч! То я ни знаю, чи ти сильний, чи нє: всіх витягало дванайціть, та ни ^витягнули”. Той взяв і їдною рукою витягнув. — „Ну, добрий ти хлопець!”, так голова каже: „Береш- і їдь до него. 1 дивися: їх буди 12. То єден, — той, що сидит, — скаже; „чого ти приїхав, Мурин? чи ся воювати, чи ся мирити?” то ти ска- жиш: „Не! миритися”. І будеш з ним стояти, то вдариш єго моїм мичом, то єго розітнеш. Іно-тілько не бий 3 ) єго мичом другий раз, бо він вожіє, бо то ни справидлий богатер, али він с чортом воює”. І той приїхав до него. Дивится: стоїт їх одинайціть, а він сидит і питаєся єго: „Чого ти приїхав, Мурин? чи ся бити, чи ся мирити?”. Той каже, що миритися. Іно-тілько зрімнявся з ним, як вдарит єго тим мичом, аж на двоє розітьтяв. А тії єго слуги кричат: „Бий же ще раз! поправ! бо то шельма, недобрий!”. А вони так хтіли, щоби ще раз вдарив, — то він вожіє. Али він ни такий був: ни поправляв другий, тілько витяв з него серце і поїхав. їди. Нагадав собі, що то лижит на другі дорозі забитий богатир. І він приїхав до него, взяв зложив голову до толуба і помастив тим серцем. 1 він вожев (sic) і подзінькував єму за тоє, що єго від смерти відкупив. І приїхав до *) богатир. 2 ) В оригіналі: „Ябъ “ . 3 ) В рукопису: „не бывъ”. ,Богатир Ілля Муромець в старій українській казці 11 тої тюрми, помастив батькови і мамови вочі! Тай зараз зобачили і подзінькували такжи свому синови за тоє, що побачив від него і визволив єго с тюрми. Тай тогди взяв той Мурин свого батька і маму до себи, і вже жили. Правда, що він тепер такий великий богатир, що навіть і в світі такого нима. 1 як він потім всім справляв баль, то я був, їв-пив, по бороді тикло, а в горлі сухо було. І як вийшли на іграцію, що так стріляли кулями-порохом, а потім гнойом, али я — ‘внаєти — напився та й вліз в гній. Али як не стало їм гною, то вони мною як встрілили, то я аж ту залетів і вото вам тамтую практику справидливу збрихав. Друга половина цієї казки про Іллю Мурина збігається, як ба ­ чимо, з епізодами славетньої казки про Єруслана Лазаревича. Відома вона в старих списках, що найменше, з XVII в. * ), тільки ж безпе ­ речно знала Русь казку тую про „Уруслана Залазаревича 11 ще й пе ­ ред XVII в. Позичено її не від кого, як од тюрків, бо на це вказують дуже потюркізовані форми власних іменнів, як от,, Уруслан” замість перського „Рустам” і т. ин. А тюрки цю казку, як відомо, позичили з іранського епосу. Іранський епос найбільше вславився в літера ­ турній обробці „Шаг-наме “ великого Фирдовсія 2 ), але розповсюджу ­ вавсь він серед народів іранської культури й усним шляхом. Примітка про мову казки. О. Б. Курилова, характеризуючи говірку записів Димінського як проскурівську, разом з тим зазначає, що у Чубинського (т. І, вип. 2, ст. І) згадано про етнографічну Димінського діяльність і в повіті Ушицькім. Двічі в казці читаємо „богатий” замість „богатир”. Чи це помилка письма, чи таки й треба читати „богатий”, тільки з наголосом на кінці? ‘) За рукописом XVII в. видав казку про Єруслана Лазаревича Костомаров: „Па ­ мятники старинной русской литературы” т. II (СПБ 1860) ст. 325 — 339. Кращий варіянт В. М. Ундольського: „Сказка объ Урусланѣ Залазаревичѣ”, за рукописом ХѴПІ в. — опуб ­ лікував М. С. Тихонравов у своїх славнозвісних „Лѣтописяхъ русской литературы”, М. 1859, т. II, кн. 4, відд. II ст. 101 — 128. — Пізніш, уже 1894 р., М. Тихонравов у спілці з Вс. Міллером видали в Москві збірку: „Русскія былины старой и новой записи”, де подається в п ’ ятьох старовинних текстах історія про ’ Іллю Муровця. 2 ) Порівняння казки про Єруслана Лазаревича з епічними іранськими повістями про Ростема (Рустама), улюбленого героя в „Шаг-намб”, див. у Стасова: „Собраніе сочине ­ ній” т. Ill, СПБ 1894, ст. 948 і д. (вперше надруковано в „Вѣстникѣ Европы” за 1868 р.). ,ЗВІСТКИ ПРО ТУРЕЦЬКЕ „БЕГАДУРСТВО “ ТА ПРО УКРАЇНУ Й СХІДНЮ ЕВРОПУ 1-шої ПОЛОВ. XVI В. У ФРАНЦУЗА ГІЛЬЙОМА ПОСТЕЛЯ. І. Українська Академія Наук 1926 р. видала в світ чималу книгу В. О. Кордта: „Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700року “ (К. 1926; 208 ст.). Та спиняється В. О. Кордт у своїй старанній праці тільки на тих західньо-европейських письменниках, котрі сами побу ­ вали на території давнішої Росії, теперішнього С. Р. С. Р. А вже ж, безперечно, цікаві можуть бути звістки й тих людей, що в наших місцях сами не бували. Иноді вони могли писати за оповіданнями самовидців-подорожніх, иноді — знов — їхні писання мають для нас ін ­ терес з того погляду, що наочно показують, як собі уявляли нас, нашу територію і нашу історію вчені Західньої Европи. Тому при ­ міром К. Бестужев-Рюмін у 1 т. своєї „Русской исторіи” (СПБ. 1872) там, де він говорить про джерелознавство й подає спеціальний розділ (XI): „Сказанія иностранцевъ” (ст. 165-208), заводить до тієї рубрики всіх-таки тих, хто писав про Росію, а не самих самовидців. Ані в Бестужева-Рюміна, ані — здається — де-инде, ми не стрічаємо імення Ґільйома Постеля, першого професора східніх мов у Франції (з 1538 р.), — ученого, який поміж иншими мовами знав і слов ’ янські та й гордовито заявив був, що може од Франції до Китая зробити подорож sans truchement — без усякого драгомана ’ ). Постелеві нале ­ жить трьохтомова праця „Про Турецьку державу” (або йнакше: „Східні історії”), що світ побачила допіро 1560 р. : „De la Republique des Tures” (у Пуатьє MDLX). Але, як видко з посвят і, в ряди-годи, з самого контекста, написав свою книгу Постель значно раніш од 1560 р. : дещо — на місці в Туреччині (1535-1538), найбільше-ж у Фран ­ ції 1542 р., — а додаткові вставки робив ще й бл. 1546 р., у звязку з своїм другим перебуванням у Туреччині. Себ-то писав Постель ще перед заснуванням Запорозької Січи. !) Про Постелене життя див. докладно у акад. А. Е. Кримського: «Вступ до історії Туреччини, 3 вип. Европейські джерела XVI в. “ (Київ 1926, ст. 88-96) і в давні ­ шій його-ж-таки роботі: „Первые шаги западно-европейскаго востоковѣдѣнія въ XVI вѣкѣ * (1903, в т. II, вип. З московських «Древностей Восточныхъ Имп. Моск. Архе- ологич. Общества”). Та од акад. А. Кримського, мого шановного вчителя, здобував я й усні поясніння, за які — звичайно — повинен скласти йому тут подяку. ,Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну 13 Я взяв був на себе труд перестудіювати книгу Г. Постеля з дуже вузькою метою: мені хтілося пошукати, чи нема там якихсь указівок або натяків на існування у нас богатирської епічної традиції в XVI в. Таких свідчень, тобто про богатирство н а ш е, я у Постеля не знай ­ шов: знайшов лиш дещо про „богатирство” у турків XVI в. Але заразом натрапив я у Постеля на скількись инших уступів, цікавих для історії нашої етнографії в західній Европі, цікавих тим, що вони вимовно ілюструють, як дививсь на нашу народність і на наших су ­ сідів один з найкращих європейських сходознавців XVI віку, II. Думається, що певний для нас інтерес можуть мати ось які уступи з Постеленої праці: Т. III, стор. 76: „З півночи [межують із Турецькою державою] московити, червоноруси (Russes rouges), волохи та гірські угорці з СемигородіДиною”. Т. І, стор. 34. „Вільшина невільниць у турків — це христіянки- черкаски з-поблизу Дона й Темеринди (давніших Танаіса таМеотиди), мінгрелки з-поблизу Вірменщини, та з Волощини, або Богдану, з Сербії, з Босни, з Трансильванії, з Угорщини, із Славонії, із Сицилії, з Італії, з островів, взагалі з усіх христіянських країв, де турки ма ­ ють перемогу. Невільниками не бувають греки, бо платять [річний] податок, жиди — бо платять будь-коли, вірмени — бо їм надав такого привілея Мохаммед, адже колись вони дали йому притулок, бувши як і він несторіяни. Венеціянці, доки жили в мирі з турками, а це тяглося більше як 40 літ, не бували турецькими невільниками, при ­ наймні з султанського відому. Оце такі бувають жінки у володаря”. Т. 111, стор. 18. „Є чимало багатих купців, які закуповують для султана невільників і невільниць — на Чорному морі, там де мінгрели, черкаси, московити, руси (des Rousses), литовці; і котрі найкращі — тих презентують йому, щоб здобути за них подвійну ціну, або за ­ побігти ласки. Дівчат одсилає володар до свого царгородського се ­ ралю, до султанш, як сказано в першій книжці. Найгарніших хлопців він задержує в своєму сералі, коло себе, а нетаких гарних — одсилає куди-инде, як-от до Галати, Магнезії, Адріянополя, Бруси, де їм і дають путяще мусулманське виховання”. Т. ПІ, стор. 39-40. „Турки на війні звичайно покладаються не на зброю, ба на прудкість коней, а ті вояки, що мають звичку орудувати зброєю, звуться „делі” („шалений”), або „бегадур” („хоробрий”, vaillant). Вони збираються в гурт, так — людей на 200-300, і виряджа ­ ються до ворожого табору, щоб вивідати справи, або чинити инші сміливі вчинки: засідки чи инші небезпеки. „Шаленими” („делі”) вони звуться тому, що своєю волею, без страху, йдуть вони на видющу ,14 Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну смертельну небезпеку. „Бегадурами” (vaillants) звуться вони тому, що, коли щасливо повернуться, то их високо цінують і нагороджують J ). „Вони одяг носять зовсім не такий, який буває в инших, а саме — на голові величезну шапку в формі мірки-четверика, що звисає аж на плечі; на ній пір ’ я, або два орлячі крила; на ногах — остроги, завдовжки із стопу, на угорський лад; лев ’ яча, або леопардова шку ­ ра — на плечах; — особливо так одягаються ті, котрі вбили одного або скількохсь ворогів у ворожому-таки таборі. Правду кажучи, більше варті вони ймення „делі “ („шалений”), ніж „хоробрий”. Ніколи їм не дають вищих посад, бо мозок у них слабенький, але їм дають триста чи більше „султаніїв”, або дукатів річно, щоб ці бідолахи були ще сміливішими”. — Ця Постелева звістка, яка з такою докладною мальо ­ вничістю свідчить про цілковиту живучість „богатирства” (чи „бега- дурства”) у турків-османів 1-шої полов. XVI віку, каже нам згадати про той факт, що і в нас той самий термін „богатир” був у XVI віці зовсім живий і) 2 ). І от при близьких стосунках України й Туреччини XVI в. могло, мабуть, траплятися й так, що наші тогочасні люди уявляли собі своїх билінних богатирів саме такими, якими вони ба ­ чили живих „бегадурів” турецьких. і) Тут Постель, живовидячки, не мудруючи повторює иоясніння, дане йому турець ­ кою мовою. По-турецьки „беїіа” значить „ціна”, — і той, хто казав Постелеві, що „бейа- дури “ звуться так тому, що їх високо „цінують”, добачав у першій половині цього тер ­ міну не що, як слово „бе1іа “ . (Цю філологічну увагу подав мені акад. А. Кримський). 2 ) Див. у нас вище ст. 3-4. Т. II, стор. 25. „Татари зайняли землю од своїх далеких гір до полів Росії (Russie), Литви і Польщі. Бо цар московитів, перед тим як зробився христіянином грецької віри, був володарем однієї орди згаданих та та рів”. З цими Постеленими словами треба в ’ язати й трохи дальшії: Т. II, стор. 27. „Од татар вийшла держава не тільки Великого Хана, але й [перська] держава Софі та ізмаілітських [ = мусулман- ських] орд, сусідніх з морем Понтійським, і христіянська держава московитів, яка більше вже ніж 200 літ (М. Л.\ писано 1542 р.) не дає отим татарам набігти на Европу отак, як вони те звичайно робили частіш ніж кожні 25 літ”. Т. III, стор. 81-82. „Близько того самого часу [ = поч. XIII в.] по ­ чалася проповідь Мохаммедової віри сусіднім татарам, що давніш були поганами та ідолопоклонниками. Одна їх частина навернулася до Мохаммедової віри літ сто пізніш після того, як московити зробилися христіянами. Инші — ні”. „Тоді-ж-таки прийшло чимало вояків Татарщини з-поблизу Чор ­ ного моря, з так зв. Темеринди, або Меотиди, та з Дону, або Танаїса, які були наполовину фиги, наполовину виноград, себ-то наполовину мохаммедани, наполовину христіяни. Вони зайняли частину Великої Вірменщини, називаючи себе черкасами (Circassi), себ-то хоро- ,Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну 15 брими. Якже їх не вистарчало на те, щоб довго подержатися, то вони подалися до єгипетського султана, як раби, і назвалися мамлюки, себ-то піддані володареві чи цареві. Од них, через їхню хоробрість головним чином, повстала назва — держава Мамлюків і Черкасів, бо вони так хоробро її обороняли, або нападали на инших, що навіть султани вибиралися з-поміж них. Решта з цих грекохристіян- ських черкасів (La reste de ces Chrestiens Grecs Circassi) ще й досі перебуває коло Чорного моря, там звідки вийшли отії. їх по ­ всякденно продають татарам, персам і туркам у неволю”. Кого тут розуміє Постель під „греко-христіянськими черкасами”? — Коли порівняти звістки Михайла Литвина другої половини XVI в. про торг невільниками з-над Чорного моря, то ці „греко-христіянські черкаси” аж надто скидалися-б на наших українців, які — до речи сказати — ще й у ХѴШ в. звалися в своїх сусідів „черкасами” 1 ). і) Див. Пыпинъ и Спасовичъ: „Исторія славянскихъ литературъ”, т. 1, СПБ. 1879, стор. 315. Почасти ще й досі росіяни вживають терміна „черкаський” в розумінні „укра ­ їнський” (як от, „черкасский скот”) 2 ) Найновіший (і найкращий) російський переклад — А. Малеїна: „Бар. Сигиз ­ мундъ Герберштейнь — Записки о московитскихъ дѣлахъ”, СПБ. 1908 (ст. XLII та 383; але ст. 251-275 — то переклад уже з Паола Джовія). 3 ) Див. венец. видання 1550, л. 62; російський переклад А. Малеїна (1908) ст. 159. 4 ) В самому початку своєї книги (л. 2) фон-Герберштайн попереджає, що Russia ла ­ тинська звуться Rutheni. В російському перекладі А. Малеїна (Спб. 1908) див. ст. 1. Тільки ж ясно, що у Постеля ми бачимо певне непорозуміння. III. Деякі (і то вже виразніші) паралелі до того, що каже Постель, можна знайти у барона Сігізмунда фон-Г ерберштайна в його за ­ писках про Московію та про татар: а фон-Герберштайн писав на якихсь літ 10-20 передше од Постеля (надрук. Герберштайнові за ­ писки в Відні 1549 р. та в Венеції по італійському 1550 р., — ще за авторового життя) 2 ). В розділі про татар Герберштайн каже, що коло Меотидських болот та Чорного моря на ріці Кубані живе народ абхазці, а від їхньої країни до річки Мер[к]ули, що тече в море, є гори, де живуть „Circassi, які не слухаються ані турків ані татар. Руси (Rutheni) повідають, що ті черкаси — христіяни, що вони живуть своїми законами, а віра і обряди у них — такі, як і у греків, тільки з мовою слов ’ янською; вони нею правлять службу божу. Вони — сміливі морські розбійники. Річками, що течуть з їхніх гір, вони виїздять на своїх човнах у море, грабуїоть всіх кого на морі зустрінуть, а надто тих, хто пливе з Кафи до Костянтинополя” 3 ). Далі Герберштайн (л. 63 об. ; рос. 164) каже про місто Черкаси в межах Литовської держави на ріці Дніпрі і додає: „Звичайно, що наддніпрянські чер ­ каси — це руси (Rutheni) 4 ), инакші ніж тії, про яких я вище сказав, що вони живуть коло моря в горах; а над оцими за наших часів ,16 Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну панував Євстахій Дашкович (Taskouitz), — він, як оповідав я вище ’ )> ходив з Махмед-Ґіреєм до Московії”. Поруч усіх таких звісток про „Черкасів” (Circassi) нехотячи при ­ ходить на пам ’ ять класичний уступ про козацьке місто Черкаси (над Дніпром) у Станіслава Сарніцького 2-гої полов. XVI в., що по ­ винен був-би знати Україну дуже точно. У нього ми читаємо в слов- никово-альфабетній статті „Czerkasy” от що: „Czirkasy tradunt reliquias veterum Cymbrorum, quos Homerus Cyme- rios vocat. Nomen certe affine est. Religio apud eos magna ex parte Mac ho met an a. Mulieres fere ac viri belli munia a^ud eos obeunt. Distat a Kiouia iuxta Guagninum 27 milliaribus, iuxta vero regios lustratores 15 tantum “ . Див. Stanislai Sarnicii: „Descriptio Veteris et Novae Poloniae “ , Вар ­ шава 1585, арк. В, л. 4 об. Тимчасом як Сарніцький в людности наддніпрянських Черкас констатує релігію переважно мусулманську, його сучасник єзуїт Антоній Поссевін, що їздив послом од папи римського до Москви 1582 р., повідає про христіянствоіу черкасів кавказьких, як про державну їхню релігію. В самому початку своєї книги ,,Moscovia “ (Антверпен 1587, ст. 9), згадавши про те, як Іван IV Васильович за ­ воював Астрахан на Волзі коло Каспійського моря, Поссевін додає, що Астрахан був столицею татарської орди і поширив границі Астра ­ ханської держави аж до Черкасів на 300 міль поза Астраханом: protulit ditionis suae fines usque ad Circassos trecenta ultra Astracanum millia passuum. — „Ті черкаси, — каже Поссевін, — маючи таку саму ре ­ лігію грецького обряду, як і їхній найближчий сусіда-Москов (graeci ritus affinitate), вдалися були до Москова з проханням, щоб він до їх прислав тямущих майстрів, які їм збудували-б замки для оборони проти турецьких забігів; і Москов їм це зробив (він був жонатий а дочкою черкаського князя, primarii viri, яка потім померла)”. IV. Нарешті варто навести тут виписку ще й з відомого подорожнього гуманіста Пієтра делля Валле, вже з першої четвертини XVII в. в його майському листі з Феррахабада 1618 р. 3 ). Цей Італієць укра ­ їнців дуже добре знав: знав, що й мову вони мають окрему: „1а lingua Ruthena ” 3 ), і що частина їх увіходить у склад козаків, Cosacchi. — і) На тих фон-Герберштайна ‘ оповіданнях про Остапа Дашковича (л. 58, та л. 64) нам, очевидячки, нема чого тут спинятися. В російському перекладі А. Малеїна (1908) ст. 149-150 та ст. 164-165. 2 ) У ненецькому виданні „Viaggi di Pietro della Valle il pelegrino” 1667 p. цей май- ський лист 1618 р. міститься в томі П-іім (або, для «Персії * , в т. І) на ст. 171 — -358. ») Згадуючи про посла «Стефана, нації польської, релігії католицької ” , делля Валле завважає, що він окрім польської мови говорить „руською ” , anche la lingua Ruthena T. II, ст. 264. ,Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну 17 А козаки — повідає делля Валле (II, 225) — «це такі христіянські на ­ родності, що сидять коло Великого моря, на усті ріки Nieper ’ a, або Бористена. Це, повинні ви знати, не є назва нації: так зветься спілка (raunanza) людей, що позбиралися з різних країв і з різних вір (досл. «сект», sette), хоч усі вони ніби й христіяни. Вони, не маючи жінок, дітей, хат, не слухаються жадного володаря (ргіпсіре), але, сидячи далеко од будь-якого города в кріпких місцях (in luoghi forti), або в лісах, або в горах, або на ріках, слухаються, отак як наші розбій- ники-бандити, певних своїх ватажків («сарі») і годуються з добичі, добутою шаблею. Од розбійників вони одрізняються тим, що не грабують і не тривожать, як бандити, краї тих володарів, де вони живуть, коли перебувають з ними в мирі; ба частенько навіть іще й служать їм на війні чесно й вірно. Але чинять вони раз-у-раз шкод ­ ливі забіги та грабіжницькі наскоки, морем й сухопуттю, на сусідніх ворогів — турків та инших мохаммедан. Тому володарі їхніх країв не тільки не переслідують козаків, ба ще й сприяють їм і допомагають харчею та грішми, отак само як турок на шкоду христіянам підтримує варварійських морських розбійників-корсарів. В різних місцях є різні громади козаків. Частина — в країнах Русії (Russia), або–що те саме — Московії…, а частина-на Чорному морі та в багатьох инших Серед ­ земних місцях (luoghi mediterranei) королівства Польщі». Козаків мо- сковитських характеризує Пієтро делля Валле геть усіх, як «єре ­ тиків або схізматиків», ворожих латинству (II, 256), а про наших каже, що «козаки Польщі — в значній частині (gran parte) католики» (II, 261; тоб-то, очевидячки, уніяти). Делля Валле пропагував перед перським шахом ідею, нехай би Персія для боротьби проти Туреч ­ чини вступила в військову спілку з «козаками Польщі» (II, 257), і отій справі, персько-козацькому союзові, й присвячено чималу пайку маєвого листа Пієтра делля Валле 1618 р. Особливо він радить з ’ єд ­ натися з тими «козаками Польщі», котрі (II, 257) сидять коло устя Бористена на Чорнім морі. Вони, не маючи там укріпленого города (citta), сидять почасти в шатрах, почасти в хижках (сараппе), під за ­ хистом вод та болот, так що ані з суходолу, ані з моря не можна на їх напасти й виловити їх із такої твердині. Живуть там постійно в тому місці понад 2000 добрих вояків, які-доки весна — стережуть кораблі та зброю, не забуваючи робити на своїх конях наскоки на сусідніх з ними європейських татар. А як надійде літо чи инша го ­ дина, оповіщена як пора для морських виправ, то збирається з усіх сусідніх сторін і з цілого королівства Польського безліч инших людей, кому хочеться здобичи здобути. Обираються ватажки (сарі)… — і виражаються вони в похід на турків, з гарматами, на кораблях… Що надибають на морі, грабують: турецькі купецькі кораблі в літку, можна сказати, не важаться й пливати. Не задовольняючися морською здобиччю, козаки нападають на [турецьку] землю, і нема такого місця навкруг Чорного моря, якого вони були б не взяли й не по- ,18 Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну грабували. Між иншим, зазнав їхнього гніву Синоп, велике місто, уславлене через старовинного Мітридата; не змогла одзволитися з їхніх рук Кафа, дарма що там сидить хан європейських татар; сам Трапезунт бував багато разів під небезпекою… Я чував од них (da loro, II, 258) 3 ), що вони обіцяють собі захопити, одного дня, й Костян- тинопіль, — кажуть, що визволити тую землю судила їм доля і що в них є пророцтва, які виразно передвіщають це… Я певен, що колись вони мають закласти дуже могутню республіку (II, 259)». 1 от, виявивши близьку й велику знайомість із нашими козаками (я понаводив не всі, а лиш невеличкі цитати), Пієтро делля Валле в тому самому маєвому листі 1618 р. згадує й про черкасів (Cir ­ cassi) ось як (II, 222): «На Кавказі тепер живуть геть усякі народи, особливо-ж — понад морем — мусулмани-лезгіни,… варвари, страшні для всіх своїх сусід, бо живуть із самісінького грабіжництва, як ті, про кого каже Вергілій (Ен. 7), що їм convectare juvat praedas et vivere rapto. За лезгінами лежить країна азійських сарматів, себ-то ч е р к а с і ’ в (Circassi). що визнають христіянську віру грецьку, тільки живуть без священних книг, без священників і — гадаю — без церков; христіянського у них нема нічого, окрім наймення. Поділені під владою своїх різних мірз, ті черкаси ведуть грабіжницьке життя, раз-у-раз воюючися наскоками з одного боку проти татар, з другого боку — проти лезгінів, а ті — проти них. Звідси (Donde nasce) — така незчисленна сила (quantity) невільників та невільниць черкаського, руського, татарського та лезгінського роду (di natione Circassa, Russa, Tattara e Lezghi), яких продають по цілому Сходу». Про «natione Russa» не було досі в цілому контексті у делля Валле жадної згадки, і тому найперше читачеве вражіння од останніх делля-Вал- левих слів-таке, що й Пієтро делля Валле поплутав, як і инші, кав ­ казьких черкасів з нашими козаками-черкасцями, і що він під «natione Russa» розуміє тут наших. Та з дальшого’ делля-Валлевого опові ­ дання виразнісінько видко, що він цим не грішить. Раз зафіксу ­ вавши для нас термін «Rutheni», а для московитів «Russi», він твердо пам ’ ятає цю термінологію, і коли в наведеній цитаті ми читаємо: «natione Russa», то це визначає у Пієтра делля-Валле ніщо, як na ­ tione Moscovita. Бо ми читаємо в нього далі (II, 222): «Поширюються черкаси од Каспійського моря аж до русів (infin аі Russi), або, як ми кажемо, до московитів, аж туди, де на устях Волги стоїть Астра- хан. Руси, оточуючи північний беріг Каспія, сусідять з татарами та з однією татарською народністю, яка потім [на сході] доходить аж до тих татар, що звуться тепер узбеки (це слово, коли я його ро ­ зумію гаразд, значить вільні пани)». Ще далі (II, 243) Пієтро делля Валле каже про тих астраханських русів, що й вони розбійники, і що подорожньому однаково треба стерегтися і лезгінів, 1 черкасів, і тих московитів. ’ ) Делля Валле бачив козаків у Царгороді (II, 259). ,Г. Постель XVI в. про бегадурство у турків та про Україну 19 Виходить, що у Пієтра делля Валле не можна вже знайти ніко- торої плутанини про наших черкасців. Видко, що така подія сві ­ тової ваги, як берестейська унія р. 1596 нашої України з Римом, і дальші козацько-польські (та й польсько-московські) війни навчили західню Европу більше-менше точно й свідомо орієнтуватися в пи ­ таннях нашої етнографії 4 ). 4 ) „Подорожами” Пієтра делля Валле я попереду користувавсь у французькому пе ­ рекладі: Les fameux voyages de Pietro della Valle, Париж 1662, т. II, ст. 221 і и., та й був поробив свої українські цитати в перекладі з мови саме-іменно французької. Потім я всилувався свої цитати поперевіряти за італійським первописом (венец. вид. 1667 р.), — і тут мені охоче й прихильно допоміг мій шановний учитель акад. А. Кримський. Він іще й перечитав мою статтю перед тим, як її здати в друк. Вважаю за свою моральну повинність ще раз щиро подякувати йому. Із «Он. Postelli de Republica sen magistratibus Atlieniensiuin» (Ляйон 1545, in 32-o). ,ВІРША ПРО КИРИКА, ЯК АНТИПРАВОСЛАВНИЙ, УНІАТСЬКИЙ ВИТВІР. І. У II томі своїх „Записокъ о Южной Руси” (СПБ 1857) II. Куліш спробував був надрукувати віршу про вбогого Кирика, що не мав за що поховати дитину, та про зажерливого попа, що обернувся в чорта з рогами. Падав Куліш тій сатиричній вірші заголовок; „Баллада изъ временъ уніи”. Тую „балладу” записав не сам П. Куліш, а петербурзький маляр Л. М. Жем- чужиіков, па Полтавщині (в с. Яблунівці Пирятинськогб повіту), од сліпого ярмаркового бандуриста. Думаючи пустити тую антиклерикальну „Балладу изъ временъ уніи” в своїй книжці (т. II, 83-96), II. Куліш, безперечно, наперед побоювався, що навіть столична, петербурзька цензура може поста ­ вити певні перепони. Тому, виразно насилуючи текст, він у нотатці (ст. 83-84) був заявив, що мова йде в сатирі не про якогось православного священ ­ ника, тільки про иопа-упіята J ), — ну, а уніятські попи — тії, казав Куліш, звичайно бували „наемниками, а не пастырями, и украинскій народъ поко ­ рялся силѣ вещей, но въ пословицахъ, пѣсняхъ и сказкахъ выражалъ свое презрѣніе къ этимъ орудіямъ іезуитской факціи”. Тільки ж не гурт пособила Кулішеві й цяя нотатка, не допомогла вона анічогісінько: — петербурзька цензура звеліла „балладу” тую вирізати геть із книжки. Куліш, замість пер ­ вісно видрукуваних 14-ьох сторінок (ст. 83-9G), приневолений був вліпити один-бдиний листочок, з пагінацією: „83 “ з одного боку і „96 “ з другого, а замість поданого віршованого тексту — вкласти Л. М. Жемчужнікову в уста такі слова, де взагалі про попівство нема ані згадки, а саме от що: «[Бан ­ дуристъ] спѣлъ балладу о томъ, какъ у бѣднаго Кирика умеръ въ жнива ребенокъ, какъ онъ хоронилъ его самъ, не имѣя средствъ устроить обыч ­ ныя похороны, какъ вырылъ на кладбищѣ котелокъ съ цѣлковыми и какъ у него отняли эти деньги. Я [ — Жемчужніков] не могъ записать этой баллады, опасаясь обратить на себя вниманіе слушателей, которые тотъ часъ остановили бы пѣвца”. У такому вигляді й вийшла книга в світ. Не всі одначе примірники того II тома „Записокъ о Южной Руси “ піддалися ґвал ­ товному тому каструванню: декільки пощастило Кулішеві сховати, і вони по ­ розходилися поміж етнографами. От, мені відомо, що некастрований при ­ мірник був у руках в М. II. Драгоманова (бо Драгомапов переказує зміст і і ) хоч у тексті вимовно зазначалося наприклад: „піп косматий ** , себ-то неголений (а уніятські попи голяться). ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір 21 навіть наводить невеличкі цитати з тієї „баллады” про Кирика), був такий і у проф. Ол. Котляревського (той примірник потім перейшов до рук акад. А. Е. Кримського), був у Ол. Лазаревського (переховується в небіж- чиковій бібліотеці), та й ще в декого (акад. С. 0. Єфремов придбав собі повного примірника антикварним шляхом). Таким чином судити про текст „Кирика”, надрукований у „Запискахъ о Южной Руси”, ми все-ж маємо змогу. Добру оцінку дав йому сам П. Куліш: „Судя по нѣкоторымъ явно искаженнымъ и отрывочнымъ мѣстамъ, надобно думать, что въ первоначаль ­ номъ своемъ видѣ опа (=„ баллада * ) была гораздо совершеннѣе по формѣ и полнѣе по содержанію”. Звертають на себе увагу й подані од Л. Жемчуж- нікова вступні бандуристові слова перед співом, де бандурист (це мав бути славнозвісний Остап Вересай) дає свою характеристику цій вірші: „Розкажу вам таке, що инші засміються, а розумнійші, то, може, й посумують. Чи ви чули про бідного Кирика? То-то, що не чули! Як був я в Київі, так переняв про його пісню чи казку од старця з Димера. Єсть за Дніпром село Димер Щ. Буду ж я вам співати, да глядіть мовчать мині, — не перебивать! А хто не знає чести, того взять за чуба да на двір вивести”. З цих бандуристових вступних слів видно, що на Лівобережну Україну принесено віршу про Ки ­ рика з Правобережжя і що в того пирятинського бандуриста вона не роз- казкою оповідалася, а співалася. Та й сам Жемчужнікбв виразно каже про музичний акомпапіямеит — бандури: „Остапъ попробовалъ струны, настроилъ бандуру и минуты двѣ-три бралъ заунывные аккорды, какъ будто пробѣгая въ памяти то, что хотѣлъ пѣть”. — Не можна, зрештою, не зазначити того скептицизму, з яким (значно пізніш) поставивсь до Жемчужнікового опові ­ дання М. Драгоманов. На його думку, кобзареві-бандуристові (Остапові Ве- ресаєві) приписав Куліш матеріяли, які дістав иншою дорогою * 2 ). Коли Драгоманова скептицизм оправданий, то виходило б, що сатиру про Кирика лівобережний бандурист може й не співав. б Це навіть і не село, а таки містечко, Київського повіту, над річкою Переливкою коло Дніпра. 2 ) Диви „Розвідки* М. Драгоманова т. II, Львів 1900, ст. 83-84. 3 ) Цю звістку, як і дальші подробиці я маю від покійного тепер акад. М. Т. Біля- іпівського, що близько приятелював з покійним М. А. Янчуком. За п ’ ятнацять літ після Куліша, П. II. Чубинський у II томі „Тру ­ довъ Этнографическо – статистической экспедиціи въ Юго-Западный Край” (СПБ 1872, II, ст. 105-10G) надрукував прозаїчну казку про Кирика, запи ­ сану в селі Млієві Черкаського повіту, на Київщині. Казка — значно коротша ■од вірші, але змістом своїм добре збігається з нею. Цим разом цензура не поставила перепон для друкування. Десь 1889 р., або близько коло того часу, відомий етнограф М. А. Янчук (редактор новозаснованого тоді московського журналу „Этнографическое Обо ­ зрѣніе”) записав значно кращий варіянт вірші про Кирика (не співної) на своєму рідному Підляшші (а саме в Сідлеччині) 3 ). В Янчуковому записі було багато топографічних вказівок (Овруцьк. повіт і ин.). Давши до записаного тексту відповідні географічні та побутово-історичні коментарі, М. А. Янчук ,22 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір прочитав реферата на засіданні Етнографічного Відділу „Московскаго Импе ­ раторскаго Общества любителей Естествознанія, Антропологіи и Этнографіи”, під головуванням В. Хв. Міллера, маючи на думці вмістити потім цей реферат в „Этнографическомъ Обозрѣніи”. Засідання було не закрите, а прилюдне або напівприлюдне, із сторонньою публікою. 1 от, з-посеред публіки підвівсь якийсь генерал та й енергійно почав висловлювати своє обурення з приводу того, що такі непристойні і недостойні паскви.ті на православне духовництво, як вірша про Кирика тая. можуть прилюдно читатися перед ширшою пуб ­ лікою, та ще де? — в „обществѣ, которое носитъ высокій титулъ — Импе ­ раторское!”. Обережному й укладливому Вс. Хв. Міллеру якось пощастило вгамувати гнів того ревнителя православія; тільки лі про надрукування Ян- чукового реферату, після того, не могло бути й мови. Янчуків запис схо ­ ваний був в архіві Етнографічного Відділу (в московськім „Политехниче ­ скомъ Музеѣ”) — і погорів разом з иншими етнографічними матеріалами, підчас музейної пожежі в 1900-х р.р. Чи залишилася якась копія в паперах самого М. А. Янчука, не відомо. 1894 р. редакції „Кіевской Старины”, в березневій книжці (ст. 513-548), пощастило видрукувати варіянт тієї самої Кирикової вірші: „О Кирикѣ и жадномъ попѣ”, що записав Хв. Кудри нський на Волині в Рівен- ському повіті, в м. Степанъ: цензура за цим разом не заборонила. Кудрин- ського варіянт доволі потріпаний і значно гірший од Кулішевого. Сам запи ­ сувач це відчував і зазначив, що в тому записі, який він подає, „баллада бѣдна во внѣшне-техническомъ отношеніи. Во многихъ своихъ частяхъ она потеряла правильность ритма и мѣстами приближается къ прозѣ. Это, можно полагать, произошло отъ того, что она теперь не поется пародомъ, а раз ­ сказывается. Мнѣ — каже Кудринський — по крайней мѣрѣ, не смотря на все мое желаніе, такъ и не удалось слышать ея напѣва. Крестьянинъ, переда ­ вавшій мнѣ „балладу”, говорилъ, что она теперь не поется, что теперь опре ­ дѣленнаго напѣва „баллады” не существуетъ и что, если кто хочетъ ее пѣть, то поетъ такъ, какъ ему нравится, какъ само собой у него сложится” (ст. 547). Значно кращий і од запису Кулішевого і од запису Кудринського — той текст вірші про Кирика, який ми знаходимо в рукописній, ще неопубліко- ваній, збірці подільських казок, що записував волосний писар Димінський в Ушицькому повіті та певне й на Проскурівіцині 1850-1860-их р.р. >). Подаємо той Димінського текст, заховуючи всі діялектичні особливості оригінала і замінюючи лиш ярижку па сучасну кулішівку. Що ся стало на Волиню в Вовруцком повітю? Таке чудо, якого що ни було на світі. Слухайти, люди, уважни! хоць мова ни гладка, Али очивіста правда, як вивинув с платка. В одном селі между бором, — там же тече річка, — Хрест зелений, і святого Івана капличка. Дворец красний, в нім роскошно дідича мешкало, Мающого над мужиками і) 2 ) правое владапя. і) Ця дорогоцінна збірка переховується у Видавництві Української Академії Наук. а ) Метр підказував-би „хлопами*. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір 23 В тім силі стоїт і церков благочистивая. ‘Гам священник бородатий, попадя — гладкая. 1! тім же силі був мужик, бідний, Кирик(ом) звався, Робив щире, та нігди добра ни діждався. Мав він жінку пузатую і дитя малое, Но в бітноті (sic) і недузі ще було слабое. Серед літа в час горачий пан заняв на жнива. Нищасному Кирикови померла дитина В такую пору, що нема ні гроший, ні хліба. Він упав на коліна, став голосити, — Треба думовинки ї похоронити. Пішов Кирик до сосіди помочі шукати, — Али в цілім силі ніхто ни хтів послухати. Кирек слезно заплакався, спляснувши руками: Дізнався він, яка любов |м|іже сосідами. Пішов еще до попа, упав на коліна: „Помилуй мя, о чесний отче! померла дитина „В такий час, іцо нима ні гроший, ні хліба, „А несчасному чоловіковії вилика загиба. „Змилуйтися! учиніти! зараз дитину схороніте! „Заплата, яка слідуєт, до осипи нождіти!”. Піп струсив на Кирика бородою: „Що ти баєш, сучий сипу! я ж тобі слугою?! „Коли ни маєш чим платети, „То ти мині можеш кілька днів косити, „Твоя жінка тоже може піти на лан жати люб в ’ язати. „Чи ж я маю твої плати до осипи ждати?”. Рече до него Кирик: „Ни можу, честний отче, бо час не до того: „Я — сам вдома, єденак, ни маю нікого: „Треба панщину відбути, як в панскі власти, „Собі треба также дбати, аби марни зовсім ни пропасти”. Скочив піп, пхнувши ногою: „Я ни можу згодитися с тобою!”. Піп поміркував губою, Вдарив в шею кулаком: „Не говори довго зо мною! „Пи маєш чим заплатити і ни хочиш робити? — „А я ж тобі чорта-дурма буду хоронити?! „Ти машельник, плут, бродяга, гультай і п ’ яниця, „Твоя жінка — лядащитя, блядь, слободильниця „1 лежуха. Для того у вас нічого нима і ни буди. „Щоб такії випропадали, лукавії люди!”. Нарешті піп пхнув Кирика в шию |і у спину?|: „Пашов вон ти, вигідний! ти, проклятий сину!” — Кирик на несчасну долю нарікає, Ходит, блудит, сльози проливає. Пішов с плачом до дідича. Аж дідич єго взрів, питався: „Чого зажурився? „Для якої річі?”. Кирик свою причину сказав, — Дідич вад ним ужалився, таку раду дав: „Коли ни знают тебе люди, піп ни хоче знати, „Сміло можиш сам своє дитя поховати”. Той прийшов додому. Що з біди робити? Бере рискаль і лопату, іди на могилки, та й зачав значити. Аж приходит к нему старець, — борода сивая, ,2-І Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір Поломок ясненький, одежа красная: — „Помагай-біг, чоловіче! Що хочиш діяти?” Рече старик до Кирика: „Чи ни думаєш ямки копати? „Стій, нибожи, ту твердо буди, „Нехай в тім місті коїіают креппіі люди. „Отут в сі долинні починай копати, — тут м ’ ягчо копати. „Будиш мене благодарити, а довго мене намітати”. Пішов старий. Кирик хутен|ь]ко до копаня взявся, Аж, недовго копаюче, до котельня з грішми дібрався. Витягає на верх, що має сили, Відкрив, глядит: аж там самі карбованці білі! Тягни, що має моци, зніс руки, вліпив в небо оче, Кінчив ямку, потім побіг додому охоче. Свої гроші в комору впровадив. Жінці гучний обід роспочавши, Взяв в аренді спуст горілки, сам напився, По виликих трудах крепко покривився, Хліба, м ’ яса, нова, меду, предбав додому: В що їсти, пити, аби було кому! Жінка цілу ніч ни спала, то пекла, то варила, Всіх сосід завідливих здивила. Кирик схопився раненько, тожи мало спавши, Побіг сейчас до попа, в корман гроші взявши. Зайшов з добрим ризоном, став сміло питати: „Чи мно треба, отче чесний, на молебінь дати? „А до того я би-м хотів з паламаром, з хрестом, зо всім братством моє дитя поховати”. Піп дивится на Кирика і рече до него: „Чи ти впився, „Чи з виликої мудрости скрутився? „А коли ти пи жартуєш, но хочиш так, як богаті люди, „Красно хоронити, поминки справляти, „Дай 15 карбованців], то всьо буди, „С твоем удовольствієм — хорошенько буди!”. Кирик не довго спирався, з кормапа дістав, з нахальством на столі поклав. Піп задиву|ва]вся, ще до Кирика пожартував. Тож — годити. Дав три карбо[ва]нці, сейчас зачали на братство дзвонити, Много людий із лану зачало ся сходити, І з хорошей блачестієм Кприкови дитя схоронив. Кирик всіх ідущих із цвентару до соби запросив. Кирик, всіх сердечне участовавше приходних, на виньшпх моргає 1 тим щедру милостиню дає, А на обід запросив попа |з] попадею, Дяків, братчиків, сосід, з цілою ріднею, їдят, п ’ ют, а нишком позирают, їдці бают, другі шепчут, а треті моргают. Піхто так, як піп завідливий, оком пожирає 1 думку думає: „ІЦо такого? вчерась Кирик на колінках лазив, „Молив, просив, та нікого слізми ни поразив. „Тепер сипли гроші, богато частує, „Невже ж то єго дідич так усердствує? „Сумліваюсь, яка то причина, — ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір „Він ся десь прокрався, або кого розбив, — треба его добре взяти, поганьского сина!”. Гості уже, звичайно, наїлись, напились, Розішлись до своїх домів, бесіду окончили. То ті, що в Керека гарно їли-пили, Зійшовшіїся на улицю, громко говорили: „Казали, що Кирик куска хліба ни має, „Що він, як собака, із голоду здихає, „А сегодня — як зверх на столі всьо стало! „Як в якого богатира, подістатком стало”. Піп зайшов додому, став крепко думати, Яким би способом Кирика спитати: „Кто то так вспомагає? Де він так набрався, „Що всіх людий задивив, богатим стався?”. А ни можи, жадним способом, [тоє упізнати,! Пішов до свої попаді, зачав ся питати. Попадя прийшла з обіду, лягла, протяглася, А по животі погладилася, почухалася, Сюди-туди хутко схопилася: „Пристань, — рече, — мій сивий голубчи! „В Кирика наїлися, як би в якого богатира, — і не виділа [лучче] “ . — „Супруго моя, сопруго! Добре ми с тобою |жити|! „Яким, яким би способом Кирика за гроші спитати, „Де він того набрав? „Вірно, то єго так дідич одару[ва|в! “ . — „Мій сивий голуби! престань на моє осуждения: „Нихай Кирик прийде до сповіді в воскрисения, „І єжелі всього не скажи, то доти єму причасті „Но обіцяй дати, хоць би мав пропасти, — поки за гроші не презнасться!”. — >,Супруго моя > сопруго моя, сопруго! Добри ми с тобою жиєм, але далеко ми до воскресенія ждати: „Мусит він десь гроші потирати, „Треба тепер же до сповіді примушати”. Али піп втішився, в долоні поплискав, Почухався по голові, бороду погласкав. Скоро субота наступає, піп дяка до Кирика посилає. Кирик, змушений, в воскресенье сповідь відправляє. В церков входит, А своєм звичайом сповідь говорит. Піп ся за гроші питає: „Можи, ти де ся прокрав? „А можи кого забив?”. Мусів Кирик на сповіді признатися ‘), Як найшов котелця з рублями і яким случайом, і добрі гроші дали ся взяти. Пін покрутив головою, поцмакав губами: „Ти й нигодний! ти знайшов котелпц з рублями, „Повинин-їсь зараз прийти – просити: „Гроші, може, були закляті, — тро їх було посвятити, поблагословити, „Посвятивши, половину на церковцю дати! „А ти — сам п ’ яньствуєш, обіди справляєш, як би який богатир! 25 9 Може: „ся признати?”. ,26 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір „Так робивши, то ни знаю, чи благо будить їх уживати. „А теж бардзій оглядись: ти всіх людий частуєш, кормиш і гуляєш, „Так робивши, хутко свою душу потераєш. „А лутше старайся, мій голубчи, душі спасенна!”. ІІоругався піп Кирика, ледво дав му причасть і розгрішения, А сам пішов додому і став крепко думати, Яким би способом гроші відібрати. І. ни мігши жадним способом видумати, Пішов до попаді, став казати: „Сопруго моя, сопруго! добри ми с тобою! Вже знаю, де в Кирика гроші взялися, Али яким би способом в него їх відібрати?” Попадя ся усьміхнула, недовго думала, Завідливому попови латвий спосіб дала: „Аж у нас, — рече, — на горі шкура воловая „Чорна, з хвостом і рогами, але-же сухая, „Треба еї розмочити, — вночі напнем, „Підемо до Кирика — настрашим і карбованці хапнем”. Хвацкий піп іскочив на гору по шкуру, намочив водою; Як прийшла ніч, зачалися в хаті с попадею: Положив шкуру на столі, крепко витягає. Хвацкая попадя попа в шкіру одягнула. Одягнувше, як расою, — дратви і шила! Совсім попа з головою престойно обшила. Знала, як понатягати на руки і на ноги, На голову наставила шкараднії роги. Як піп зайшов до Кирика, став двері ломати, Одмінним голосом став муркотати. Кирик, тоє почувше, взлянув ’ ) в вікно, сполохався: Бачит чорта із рогами, — з страхом запитався: „Аж чого ти хочиш, чорти?” — Він до вікна пустився І рогами просто до Кирика наставився. Потім крикнув дивним голосом: „Як ти смів забрати „Мої гроші із котелцьом, на мугилках взяти? „Оддай сейчас, бо я тебе в пазурі поймаю, „Вкину в огонь невгасимий, голову зірвавши”. Кирик, лодви жив, взяв котелце, за поріг висунув, Запер двері, ще й і хутенько засувку засунув. Війшов до хати, сів, на головку руки заложивши, Бо, собі ніц не надібравши, як тішився, Так знов смутний, — грошиків позбувся. Піп лукавий ни хтів довго над грішми думати: Вхопивши в-обіруч за котельце, поніс просто до хати. Цікавая попадя цілу ніч пи спала, Вікном виглядала: „О! бачиш, сивий голуби любезний, як-їсь ся ни довго бавив! „Як хутко-сь ся справив! „Али ж покажи, чи много?”. Піп хотів віддати, Але руки від котелця ни хотят відстати. Піп, з радости в таку тугу впавши, Плаче слезно, такої кари дізнавши. Розкішная попадя хтіла гроші руками вибрати ‘) Букву „г “ не написано. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір 27 Али штука ни вдалася, бо всі карбованці вкупу зліпилися, Ани могла грошей взяти, ані рук відчинити; Хтіла з попа шкуру зняти, — ни могла злупити. О, чудо над чудами! бо шкура до попа [тіла] Приросла, пристала, як би прикіпіла. Плаче піп, голосит, тримає руками: „Ах ви, гроші проклятії! пропав же я з вами!”. Цілу ніч піп, над грошима, сидит-нарікає, Скоро день, — до Кирика жінку посилає. Попадя завилася, до Кирика входит, Всю гісторію чудесну перед ним розводит. Рече, що пін сміявся, хтів пожартувати, Здумав шутку — в добрий спосіб гроші відібрати. Напнявши шкіру, штука удалася, Али на якусь нисчасну ходину (sic) до рук вчіпилася. „Одягнися, прошу, зо мною до хати, — Твої гроші дадутся тобі взяти”. Кирик слухав пельно, решти догадався: ,. Пи дурно піп на сповіді питався!”. Прийшов до попа. Піп, спустивши очі: „Я то, — рече, — ходив страшити теби опівночі. „Возьми собі карбованці, записи додому, „По прошу тебе, мій любезний, ни скажи нікому” — „Ни скажу, Но піду — то дідичови роскажу”. Кирик ни хтів гроші з котельцьом брати, Пішов перши до двора — дідичови казати. Росказавши всю причину, дідич уди[ви]вся, А прийшовши — перестрашився. Бачит, що чорний, чорний, мерскій і рогатий, — Сотника і всю громаду казав закликати. Прийшли люди і братчики, аж ся застрашили, Що с попа зробився дітько урожений. Казав дідич которим-найкрепшим за котелиц (?) рвати, — Жадному ни хотів відстати. На самім остатку казав при громаді Кирикови брати. Кирик іно дотиркнувся, — котелиц відстав. Пін аж зубами скригтав, як котелиц взяв. Дідич ужаловався, яким би случайом с попа шкіру здійняти. І всякими способами стали пробовати. Али ж бо кров жива виступає, Піп з болю кричит, аж мертвим стає. Всі периконались, — видят, що не жарти. Питаєся громади: „Чи жилаєти собі такого попа?”. Рече громада до него: „Як ми собі можим жилати такого попа?! Як він прийде до церкви, — що має которий Богу молитися То буде на попа дивитися”. Дідич взяв бумагу, став писати карту. Описавши всю гісторію: „новое з ’ явліния”, Шле єго до Житоміра в Духовное правлення * ). Ііидут попа, зачіпивши веревкою за роги, За ним біжит народ со всіх сторін многий. Ц Житомир зроблено губерніальним містом для Волиню 1804 року. ,28 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір Видут єго, сило від села, улицами. Другі кажут, що чигали ходят з мидвидями. Як прийшли в город губернскій, ни можна сказати. Що тогди діялось, — трудно описати. Бігли попи, жиди, купці, каждий глядів. Шевці, кравці, р’смеслинник в хаті ви всидів. По вулицях, по базарах жумаки курили, В католической соборі на збор дзвонили. Декотрі думали, що город занявся, А ишпії, що жидівский Мінііяш народився. Али хто видів чорного попа з рогами То каждий думав, що піймали чорта меже видумами (sic). Став пін перед дверема Духовной палати І подали протопопу бумагу читати. Протопоп, прочитавши, дужи задивився, Вибіг на двір, зирнув на кума, аж перистрашився: „Що ти, бідний Керченський, зробив? Бачиш, як Бог карає „Такого, котрий Божого закону ни ховає! „Я ж тобі того ни дарую- ради Христа муки: „Отдам тебе, як слєдує, в катовскії руки”. 1 окончивши протопоп свою виговору: „Возміт рихло” — крикнув на пахолків, — „чудесну потвору!”. „Хутенько сііравля|й|тись і часу ни гайти: (?) „Розстягніт по своєму, 500 валок даііти! “ . IIIвитко молодці, як льви, попа нірвали, Чорну шкуру рогатую цубко натягали. По такому наказаний, став пін цикотати Та на свою гладенькую жінку нарікати: „Сопруго моя, супруго! що ти ми зробила? „Ти мине до всього діла намовила! „Ти без туги сидиш вдома. — мене ноблікуют. „Палками без милосердія в шкуру дуют! “ . Протопоп розгорачився і, дужи сердитий, Ни позволив понови дати їсти ні пити. Налаявся, наругайся, заклявся без чести, Казав єго під коновойом по всіх містах вести, По городах, по селах, по церквах, щоби всюди знали, Щоби всі люди чудиса Божі пізнали, А попи всі, видівши, щоби каялися, Всього діла худого крепко стириглися. І так наш бідний Кор|ч|евськиіі всюди волочився, Всякий народ удивлявся, і сам соромився. Зайшов він до Почайова >), де Христовая Мати Виликі чудиса зсилає. А хто хочи знати: Сліпі, глухі і порчені Там грішнії во всім гріху бувают спасені. Али хто там хоче спасенья доступити, Повиннії перши душу свою з хрихів (sic) очистити. Отож там і наш пописчс хтів нуду дізнати, Щоби міг благословенно шкуру виміняти. Пішов він до монастира покоритися, Жичив собі на-завши там остатися. *) Почаїв до 1831 року був не православний, а уніатський, в руках черців-базилян. ,Вірша про Кирика, як. антиправославний, уніятський витвір 29 Став він казати: „О ви, чесні отци – базиляни! „Буду вам вірно служити, поки віка стане, „І буду законів божих перестиригати, „Па милость Бога гріги (sic) визнавати”. Базиляни сказали: „Ми би теє зробили, „ІІри|й|мили би тебе, і Бога просили: „Знаєш добри, що нашая Причистая мати „Ніколи правовірним не дає загибати. „Али ж ни можна нічого учинити на твоє прошениє, „Аж по формі будеш мати позволепиє * ), „Написанії від архирия. Іди ж, не бійся! „Хочиш хитро-мудро, — отож старайся!”. Пішов піп задумавшись аж до Аниполя 2 ), Слізми своєми умившись: „Гирка (sic) ж моя доля!”. Превиле (sic) го до села Загайчиниць, так черці закричали: Що „ми такого чорта зроду ни видали!”. Він собі нагадав житомирскі палки: „Тут же мене, — каже, — посічут-порубают в дрібні кавалки! „Сопруго моя, сопруго моя! ти ж мени того порадила! „Ти мене до того діла припровадила! „Ти сидиш вдома, пануєш, а мене водят, поблікуют, „І чорну шкіру-без милости палками дуют! “ . Привели єго до архирея, поставили в брамі 3 ), Потім роги поставились, шерсть наїжилася, фіст задерся. Подали бумагу аргирейові (sic) читати. Архерей, бумагу прочитавши, тоже сам налякався, Вийшов нр. двір, по шерсті єго погладив: „Що ти, бідний Курчевскій, зробив? „Вірно ти Божого закону не додержував? „Я тебе святив попом, „А ти ся зробив волом! „Ну, тепер треба тобі робити в плузі, „Там будут тебе хлопці батогами-плетиками бити, „Повинна чорна шкура відстати; „А до Почайова нима чого тобі і думати! „Як схочи Носка воля тебе простити, „Может і тут шкура ся відмінити”. Казав взяти єго меж скотини, на день кусок хліба і троха води давати, А тим часом, нім що буди, ним орати, і послі на ніч в церку (sic) запирати. Мучився так пописко цілий місяц; висох, змарнів, з голоду вмирає, Аж в-опівночі двері стариц відчиняє. У него борода сивая, Поломок ясненький, одежа красная, І каже: „Встань, попи, стріпнися! „Покинь шкуру і одягнися, ’ ) тобто дозвіл (од православного архирея) для переходу з православія на унію. 2 ) Містечко Аннопіль — Острозького повіту на Волині. 1821 року, як згорів манастир в Острозі, Аннопіль зробився резиденцією православного Волинського архієрея. 3 ) Волинським архієреєм в 1820-их р.р. був Стефан Романовський. Це ж він і пе ­ реніс єпіскопську катедру до Аннополя. ,ЗО Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір „І завтра раненько іди до архсрея, явися „І проси того самого, де-сь був, приходу, „І ни роби більше прикрости народу”. Завідливому попу клопіт і біда, А бідному Кирикови щастя, як вода. II. Коли склалася ця сатира? Оповідання про те, як людина перебирається у волову чи цапину шкуру з рогами, щоб захопити чужі гроші, належить до типу бродячих сюжетів, і відоме воно далеко геть по-за Україною. Це з очевидністю показав М. Драго- манов у своїй розвідці „Два украинскихъ фабло и ихъ источники” („Вѣстникъ Европы” 1887, іюль, ст. 323 и 339) ’ ). Инше питання: коли саме пристосо ­ вано бродячий сюжет до Волиню, до вбогого Кирика і до зажерливого попа (на прізвище „Керченського”), що пе захтів був ховати дитину, а потім спробував ще й скарб у Кирика одібрати? М. Драгоманов у названій своїй розвідці про „Два фабло” наводить з ро ­ сійської літератури свідоцтво, що в жовтні 1825 р., місяців яких двоє перед повстанням декабристів, ця легенда відома була вже в Петербурзі і викликала там величезну сенсацію, ніби справжня подія. Він наводить оповідання само ­ видця Дмитра Завалішина: „Петербургскія легенды и событія въ 1825 г. — Исторія попа съ рогами” 2 ). Завалішин переказує, як він сам не міг (а це було в жовтні 1825 р.) проїхати Невським проспектом, коло Казанського собору, бо туди силувався вдертися величезний натовп людей, що бажали побачити там попа з рогами. Окрім простонароддя позбиралося там багато аристократичних екіпажів, карет з великосвітськими дамами. Поліцмайстер марно силувався розігнати натовп, а дами докірливо кричали поліцмайстрові з екіпажів, що він дуже не добре чинить: — адже він сам того попа з рогами бачив, а не хоче, щоб і инші так само подивилися. Потім рознеслася чутка, що рогатого попа, тайкома, перевезли до Олександре – Невської лаври. Туди ще більше насунуло люду. Якийсь архієрей (думали, що сам мітрополіт) вису ­ нувся з церковного вікна, що над брамою, і почав заповнювати народ, гцо ніякого попа з рогами нема, і що це — дурні, порожні чутки. Але люди ще більше пнулися до манастиря і почали збивати собі драбину, щоб перелізти через манастирську огорожу. Тільки пожарними кишками, — зброєю, підчас жовтневої холоднечі, дуже сильною, — пощастило розігнати незліченну юрбу тую. З-поміж рясних, численних легенд, які тоді в Петербурзі циркулювали, Зава- лішинові здавався за найправдивіший варіант — такий: В одній з „Юго-За ­ падныхъ губерній” якомусь бідному дідові вмерла баба. Піп заправив за панахиду „карбованця” („мѣстное выраженіе, означающее — цѣлковый”, по ­ яснює Завалішин), і харпакові-дідові довелося ховати свою бабу самому, без попа. Але, як знайшов він, копаючи, цілого горщика із срібними грішми, то ’ ) Передруковано по українська в „Розвідках М. Драгоманова”, т. II, Львів, 1900, стор. 66-94. а ) Завалішинове оповідання надруковано в журналі „Древняя и Новая Россія” 1879, ноябрь, ст. 403-409. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір 31 зміг закликати й попа, та й переказав йому, звідки в його взялися гроші. Попадя порадила попові напнути на себе вночі шкуру з зарізаного, саме тоді, цапа та й піти одібрати гроші у діда. Тільки-ж шкура ще була свіжа і присохла до попової голови і до тіла. Як почала попадя оддирати її од попа, то необережно сіпнула його за присохле до шкури волосся. Піп за ­ лементував, збіглася челядь і сторонні свідки, і попа віддали під суд. Судовії акти переслано було, так думав Завалішин, до Петербургу, до Синоду; а в Петербурзі, з того, рознеслася чутка, ніби привезли й самого попа з рогами, які, за його гріх, міцно до нього приросли. Говорилося тоді таке: „Будетъ въ Казанской молебствіе, чтобы Богъ помиловалъ попа, и рога отпали-бы. А молебствіе будетъ служить митрополитъ съ главнымъ духовенствомъ “ . — М. Драгомапів наводить ще й инше свідоцтво, із книжки В. С. Іконнікова: „Графъ 1-І. С. Мордвиновъ” (СПБ, 1873, ст. 420), де говориться за доноснпй лист Шишкова 1825 р. до царя Олександра I про „буйный духъ времени”, про розповсюдження розкола й непошани до духівництва, та про поширені в народі чутки „о нѣкоемъ попѣ, нарядившемся, для совершенія неистовства, въ козью съ рогами кожу, которая тотчасъ-же къ нему и приросла”. На Драгоманова думку, донос Шишкова натякає, що в переносі легенди з України до Петербургу брали участь розкольники. 1902 р. казанський професор бвг. Бобров знов спинився на петербурзькій легенді 1825 р. про рогатого попа у своїй книжці: „Литература и просвѣ ­ щеніе въ Россіи XIX в. “ , а саме в розділі „Сказанія о корыстолюбцѣ въ козлиной шкурѣ” (т. III, ст. 171 — 181). Бобров навів оповідання поляка- цензора Осипа Пшецлавського про те, як „въ половинѣ октября 1825 года въ Петербургѣ разнесся слухъ, что изъ какого-то малороссійского уѣзда, привезли попа съ козлиною головою и рогами”. Чутка, яку переказує Пше- цлавський, більш -менып збігається з тією, яку переказує Завалішин (і яку використав Драгоманов). Так само оповідає Пшецлавський про те, як більш од тижня „десятки тысячъ любопытныхъ” вдиралися до Казанського собору і до мітрополічого будинка. Лиш на восьму днину, „когда, послѣ многихъ увѣщаній, народъ все еще не расходился и домогался попа, то привезли пожарныя трубы и стали обливать. Тутъ уже никакое любопытство не устояло противъ душей октябрьской воды. Всѣ разбѣжались и болѣе уже не соби ­ рались. Попъ и съ рогами канулъ въ воду, и общество стало мало-по-малу смекать, что дескать, можетъ, его и совсѣмъ не было. Басня о попѣ-рого ­ носцѣ туманила Петербургъ за два мѣсяца до 14 декабря 1825 г. Слышно было, что будто-бы изъ слѣдствія о декабристахъ открылось, что они пустили ее въ обращеніе для испытанія легковѣрія парода, который, какъ и войско, они замыслили морочить другими выдуманными ими нелѣпостями” ’ ). Окрім того 6. Бобров подав уривок із автобіографії бувшого семінариста Н. Гіля- рова-Платонова: «Изъ пережитого” (част. 1, ст. 329), де наводиться більше- менше цей самий „разсказъ”, що циркулював він за двацятих років серед Учнів нижчих і середніх російських духовних шкіл. Оповідач-семінарист додає: *) „Русскій Архивъ” за 1872 р., т. X. ст. 1567 — 1568: „Нѣсколько словъ по поводу отвѣта г. Берга г. Пршецлавскому”. ,32 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір „Солдатъ Ѳома, содержатель табачной лавочки, видѣлъ, какъ этого попа про ­ возили въ Петербургъ; народа собралось множество смотрѣть, и самъ Ѳома видѣлъ этого попа”. Нарешті G. Бобров згадав, що молодий поет 0. Полежаев (він 1825 р. був ще студентом московського університету) використав петер ­ бурзькі (очевидно, вже й московські) оповідання про попа в цапиній шкурі на те, щоб скласти поему „Иманъ-козелъ * (надрукована була в „Вѣстникѣ Европы * 182G, М 11, май — іюнь, ст. 161 — 177) 1 ). За-для цензурних небез ­ пек, Полежаев не зважився зробити героєм поеми православну духовну особу, а переніс усю дію в мусулмапську країну, в арабську північну Африку. Бід ­ ного селянина назвав він Абдул-Мелеком, а замість неситого попа виставив неситого муллу („імаи “ , тоб-то „імам”). Із сучасного тодішнього свідоцтва Н. А. Полевого 2 ) видко, що „стихотвореніе Иманъ-козелъ, нѣкогда напеча ­ танное въ Вѣстникѣ Европы, надѣлало довольно шуму”. На Боброва думку, мабуть воно було однією (з инших) причин „разжалованія * Полежаева із сту ­ дента в салдати, тим більше, шо слідство над декабристами мало викрити певну причетність декабристів до легенди про рогатого попа. Зрештою, каже Бобров (ст. 173), „нельзя сч> увѣренностью заключить, изобрѣлъ-ли эту басню кто – либо изч. декабристов і, самъ, или-же, воспользовавшись уже готовымъ народнымъ преданіемъ, пустилъ его только въ качествѣ пробнаго шара въ оборотъ”. Гадаю, ми й апріорно не могли-б ані на мент сумніватися, що й дека ­ бристи й розкольники 1820-х рр., розповсюднюючи в Великорусі цю „мало- россійскую”, „изъ юго-западныхъ губерній” легенду, не сами її видумали, лиш попросту використали те готове, що вже оповідалося па Вкраїні. А готова була не сама тільки фабула, бродячий сюжет топ, ба мабуть таки існувала тоді вже й та сама віршованая сатира про Кирика, що її текст ми вище надрукували. Дві хронологічні вказівки на час свого скомпонування подає й сама вона своїм текстом. Одна вказівка — на terminus ante quern; це — згадка за Почаївський манастир з його уніатськими черцями-базилянами. Почаївський манастир, перейшовши на унію 1720 р. і обернувшися в уніатську твердиню, залишивсь уніатським лиш до 1831 року; того року розгорнулося польське повстання, почаївськії черці – базиляни стали на бік польських по ­ встанців, — і імператор Микола І розпорядивсь одібрати манастир од базилян та й передати його духовництву православному, вмістивши тут і православну консисторію. Друга вказівка — на terminus post quem; це — згадка, що право ­ славний волинський архієрей живе в Аннополі; а ми знаємо, що волинську катедру перенесено до м. Аннополя (Острозького повіту) після острозької пожежі 1821 року. Оті дві згадки непохитно кажуть нам, що складено віршу про Кирика в 1820-х рр. А коли порівняти її текст до петербурзьких легенд 1825 року (які, з свого боку, покликаються на територію українську), то таке порівняння, здається мені, виразно промовляє за пріоритетом нашої вірші. О Потім її передруковано в „Стихотвореніяхъ Полежаева * 1832 р. і в пізніших ви ­ дувних. як от суворинське видання віршів Полежаева, СПБ, 1889 (див. ст. 474 — 489, та анага па ст. 543). 2 ) „Московскій Телеграфъ * 1832 No 11, іюнь, ч. 45, ст 355 — 359. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір 33 Де вона мала скластися? — Живовидячки на Волині. На це вказують, — ря ­ сненькі, нівроку, — географічні її згадки: Овруцький повіт (там живе сільський православний піп Корчевський), губернський город Житомир (губернський — з 1804 р.), містечко Аннопіль на Острожчині з його архієрейською право ­ славною катедрою та недалеке с. Загайчинці, нарешті м. Почаїв з його по ­ божно-уніятським базилянським мапастирем; — це все волинська топографія 1820-х рр. Цікаво, що виключно з Волиня та з сусідніх повітів України Правобережної походять і всі записи тієї віршованої сатири, або всі звістки про ню; а якщо Жемчужніков записав свій текст справді на Лівобережжі, на Пирятинщині, то й він (або Куліш) в уста своєму кобзареві вклав заяву, що завчив кобзар цю віршу не на Лівобережжі, ба за Дніпром, в Димері, тоб-то ближче до Волиню-таки. Хто саме склав цю сатиру? Які кола? — Безперечно уніятські, ворожі православію. Тут у сатирі й термінологія уперто держиться ще уніатська, з ремінісценціями про недавні польсько-державні часи. Уніяти титулуються в вірші: „правовірні”, а православні — вони для автора вірші лиш „благо ­ честиві”. Духовниптво тієї „благочестивої віри” — то грубі товаряки-христо- продавці, як, от, піп Корчевський — герой сатири, що або по товарячому пеститься із своєю гладкою попадею (а вона — в сатирі — мальовниче гладить себе по пузі), або дере той піп гроші з живого й з мертвого, ще й за чорта з рогами передягається та йде бідного грабувати. Не моральну силу має — в сатирі — таке „благочестиве духовенство”, тільки фізичну: спирається на московську владу. І саме прізвище батюшки – грошолюба: „Корчевський” — чи не московське воно часом? Може цей батюшка — великорус-чужак, надісланий з тверської Корчеви? Ба, коли він і українець зроду, то — такий, що вже закручує свою мову на московський лад („Пашов вон, машельнік, плут! “ ) і, якщо найвищих, первосортних московських лайок не загинає (принаймні, сатира ціломудрено про це мовчить), то все-ж титулує свою парахвіянку, Кирикову жінку, щиро – московським епітетом: „бл-ь “ ! Поруч такої „благоче ­ стивої” дичі, справжня побожність і свята благодать живе тільки в уніятів, у преподобних отців-базилян у Почаєві, — і батюшка Корчевський, покараний од Господа, кінець-кінцем упізнає, що тільки в базилян-уніятів є справжня віра. Bin тоді й сам хоче навернутися до унії, як до єдиної спасенної віри, та ба! базилянам заборонено прийняти покаяного грішника в лоно католицької церкви, на це треба-б дозволу од „благочестивого” архієрея з „Анниполя”; — ну, а той архієрей, звичайно, дозволу не дає. Тільки-ж Мати Пречиста По- чаївська, бачучи, що батюшка Корчевський душею вже привернувсь до прав ­ дивого костьолу Божого і тільки через заборону од православного владики не сміє формально навернутися на унію, змилосерджується над розкаяним схізматиком і привертає йому людську подобу. — Ясно, що така антиправо- славна сатира могла скластися тільки в уніятських колах 1820-х рр., і най. певніш — десь-таки в Почаєві, коло „цудовної” ікони Пречистої Матери. Звертають на себе увагу ще й польсько-шляхетські настрої в цій україн ­ ській вірші про Кирика. Поруч православного дикуна-попа виводиться й пан того волинського села, тоб-то польський поміщик, і той пан-католик — іде- ,34 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір ально-добрячий, не те що православний пій. Між ним, „добрим паном”, та під ­ даними мужиками — панує ідилія: це не пан, а батько рідний! „В горачий час” він ясене людей на жнива, і Кирика — теж, хоч йому дитину треба ховати; тільки-ж Кирик не ремствує: „панська власть” — це святиня непорушна, — так Кирик і попові поясняє. І за те Кирикові — щастя-гроші од Бога. Ці ідилічні малюнки українсько-польських відносин теж дуже добре підходили-б до світогляду почаївських черців-базилян, що незабаром, за якихсь літ ше ­ стеро, взяли активну участь у пансько-польському повстанні 1831 року, але безперечно ще й 1825 р., коли так зв. третій сейм „Царства Польського” мало не формально порвав з російським правительством, всією душею були з поляками-панами. Нарешті, дозволю собі поставити питання: в основі вірші про Кирика, з її але надто точними географічними подробицями, ба навіть з точно поданим попо ­ вим прізвищем — чи не могла-б лежати якась дійсна волинська подія 1820-х рр.? Коли Завалішин, розказуючи за петербурзьку голосну чутку 1825 р. про попа з рогами, висловив думку, що в „основі чутки була дійсна пригода з одним попом, хоч у самій тій пригоді й не було нічого чудесного”, то Дра- гомаиов у своїй розвідці „Два фабло” назвав Завалішинову думку „дуже характерною” наївністю: „Завалішин, — пише Драгоманов, — пішов за слідами наївних раціоналістів, від Геродота до самого Ренана, котрі хтіли раціона ­ лістично витолкувати міти” * ). Не вважаючи на всеньку мою пошану до Драго- манова, я дозволяю собі в Завалішиновій думці не добачати нічого наївного, і тим паче „характерно – наївного”. Хіба-ж у повсякденному житті не трап ­ ляється, щоб нечесна людина, ідучи на грабунок, передягалася чи за чорта, чи за мерця, чи за иншу прояву? Хіба-ж приміром, і в відомому церковно- побутовому романі Лескова „Соборяне” (повному високої життєвої правди) ми не зустрічаєм історії про міщанииа-грабіжнпка, що передягався вночі за чорта, а диякін – Ахилла не побоявсь та й злапав його? Тому не буде аж ніякої наївности припустити, що в глухому кутку глухого Овруцького полісся бл. 1825 року сільський піп Корчевський справді напнув на себе вночі волову шкуру з рогами, бажаючи пограбувати забобонного селянина, тільки-ж сам упіймавсь, і привели його на владичній суд до Аннополя. Поголоска про такий скандал могла швиденько рознестися скрізь по Волині, і на ню одразу могли налипнути готові, трафаретні подробиці з бродячої легендарної фабули про кару Божу для таких грішників. А уніятські почаївські кола могли вико ­ ристати тую мішанину правди з легендою, щоб і сатиру на православних скласти, і ще один „цуд “ до иочаївського реєстру занести. Такий процес утворення релігійних легенд ми добро можемо постерегати навіть тепер, або — краще сказати — саме отепер. В иншому місці я мав пагоду точно висвітлити так яв. „Чудо в Лаврі” 1926 року. Мені поталанило документально довести, що, попросту, весною 1926 року одна жінка, на прізвище Марія Лудапикова, залізла вночі до великої церкви Київо-Печерської Лаври, мабуть щоб обікрасти вівтар, — а за троє-четверо днів уже всі авторитетні перекупки на київських базарах оповідали, як ото в ночі в Лаврі з ’ явилася пресвята Діва-Марія, *) „Розвідки Михайла Драгоманова * , т. II, Львів, 1900, ст. 92. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір Зо мати Божа, та які чуда вона творила, та як безбожники-комуністи хтіли були стреляти в ню, але посліпли і правдиву віру впізнали. За місяць-два про це балакала геть-уся побожна Україна Ц. Що бува тепер, те хіба не могло бу ­ вати і сто літ тому? Для повної аналогії сучасної легенди 1926 р. до легенди про попа Корчевського та про Кирика-бідака 1820-х рр. не стає тільки, щоб якась побожна душа отеє „Лаврське чудо” в вірші вбгала та на антикому ­ ністичну сатиру переробила. III. Тому що текст, якого був спробував 1857 р. видрукувати Куліш, зали ­ шається — можна сказати — „на правах рукописів” і побільше неприступний для читальницького загалу, я його тут передруковую. Для порівняння пере ­ друковую й пізній запис Хв. Кудринського 1894 року. Оце текст, що його вирізала цензура з II тома „Записокъ о Южной Руси” (СПБ, 1857, ст. 83 — 95): Баллада изъ временъ уніи. Щось-то сталось на Волині, в Бобруйськім повіті; Тако чудо ізробилось, що й но було в світі. Послухайте, люди добрі, щось маю казати… Моя мова хоч не гладка, да не стану брехати. В однім селі міждо бором тече бистра річка. Ой там стояв хрест високий, а під ним капличка. Ой там стояв дворецъ красний, а в йому розкоші: Там жив дідич дуже добрий, — все роздає гропг Кажний день п ’ є, веселиться. Ще й грають музики; А як прийде хто судиться, — так що твій владика! Там і церковця стояла, не знаєм, якая; і) 2 ) і) Див. „Етнографічний Вісник”, кн. IV (1927), ст. 120 — 125: „Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі?” і у нас ст. 55 — 60. 9 У Димінського: „благочестивая”. Коло неї ціп косматий, попадя гладкая. Там жив мужик, дуже бідний, він Кириком звався, Що він робив діло щиро, добра но сподівався. Саме в жнива, в робочий час, — нещасна година, — Зробивсь Кирикові клопіт: померла дитина. Пішов Кирик по сусідах помощей прохати; Не схотів ніхто нічого Кирикові дати. От і вернувсь він додому, облившись сльозами: Зазнав тепер бідолаха, як жить з сусідами. Пішов Кирик до панотця да впав на коліна: „Помилуй м ’ я, чесний отче! померла дитина! „Саме в жнива, в робочий час — превелика біда, „Що нема в мене, панотче, ні соли, ні хліба. „Прошу я вас, чесний отче, дитину сховайте, „А що маю плати дати — до весни чекайте”. А згрізнувсь пів на Кирика, тупнувши ногою: — „А, ти!” каже, „плут! п ’ яниця! Я в тебе слугою? „Нема в тебе чим платити, — а лінив робити? „От хоч-би пішов до мене днів на п ’ ять косити, ,36 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір „А жінка нсхаіі би на лан ішла жита жати, „Ніж би я мав тобі плати до весни чекати”. — „Ні, панотче!” каже Кирик, „сей час не надовго; „Чоловік я одинокий, немає в дворі нікого. „Треба й хліба заробити, й панщину о -.бути, „Щоб іще і перед паном ледащом не бути”. — ..Ах, ти!” — каже — „плут! п ’ яниця! В вас нема й не буде!..- „Щоб ви усі вигинули, ледачії люди!” А нарешті піп Кирика кулаком у спину: „Пішов геть з моєї хати, еретичий сину!” От і пішов бідний Кирик. Іде, плаче, тужить: Нема йому щастя-долі, фортуна не служить! Іде селом бідний Кирик, сльози утирає; Аж ось його дідич добрий як раз зустрічає: „Чого се ти плачеш, Кирик? чого засмутився?” Розказав Кирик свою біду, так пан аж скривився. Далі й каже Кирикові про його причину: „Що ж робить! Іди вже, Кирик, сховай сам дитину”. Оттоді вже бідний Кирик, — що більше чинити? — Узяв заступ да лопату, пішов ямки значити. Прийшов Кирик на могилки, ямку зачинає; Аж ось іде старенький дід, борода сідал. „Здоров, каже, „бідний Кирик! що ти хочеш робити?” — „Хочу”, каже, „ямку копать, дитя схоронити”. — „Не копай же ти тут ямки: твердо копать буде. „Хай тут викопають ямку собі инші люди. „Ось іди-лиш, я покажу, де тобі копати: „Будеш мене за се місто довго споминати”. От і пішов собі той дід, із ним розпрощався, А наш Кирик до копання дуже щиро взявся. Небагато він прокопав. Докопавсь до грошей, Да й витяг, як сили мога, котелок хороший. Оце ж не став над котелком Кирик розмовляти; Узяв із ним карбованці да й помчав до хати. Засунув тії карбованці подальш у комору. І рад Кирик карбованцям, і боявсь поговору. Оце ж набрав Кирик грошей в ксшешо чимало, Щоб ісправить обід бучний, щоб для усіх стало. Тепер пішов до оренди, да взяв спуст горілки * ); Покропивсь по гірких трудах; по забув і жінки. А вона всю ніч не спала, пекла да варила, Зависливих своїх сусід добре угостила. Тут що Кирик до панотця побіг швидко й прудко, Щоб і там не забариться, і звернуться хутко: — „Помагайбі, чесний отче! Знов до вас у хату: „Поховайте з благочестием, візьміть з мене плату ” . — „Що ти, Кирик! чи ти зцапів, чи горілки впився, „Чи, лежачи знай па боку, од жиру скрутився? „Дай п ’ ятнацять карбованців, як добрії люди,- „Поховаю з благочестием, усе гаразд буде”. Бідний Кирик од порога приступав поволі Да й висилав карбованці перед попом на столі. Тут ще пішов і братчиків Кирик загодити. ’ ) Спуст — три відрі ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір 37 Щоб братчики ізвеліли на братство дзвонити. Тут ще людей бідний Кирик на обід ззиває, І, хто іде із копами, у двір завертає. То всі сусіди у Кирика наїлись і напилися. А наївшись і напившись, по домам розійшлися. Да й піхто ж так, як пан отець, не жере, не пожирає, І яку іще він думку сам собі гадає! „Отто, Боже милостивий, як у світі динно! „Що який іще учора був сей Кирик бідний! „Вчора лазив на колінах, плакав да просився, — .Тепер сипле карбованці… Де він так розжився?” Алчущая попадя з обіду прийшла, роздяглася; Як здумала про Кирика, так аж схопилася: — „Ой ти”, каже, „чесний отче! прими наставлениє: „Нехай прийде Кирик на сповідь у се воскресениє, „Да випитай усю правду, нехай тобі скаже, „До він узяв стілько грошей, — нехай всі покаже!” Отто ж уже воскресениє святе наступає, А піп дяка по Кирика зараз посилає. Кирик прийшов і висповідь в церкві вислухає; А піп про гроші у Кирика вже скоріш питає: „Оце ти, Кирик, не признаєш, а то гроші прокляті: „Треба тобі їх посвятить, да на церкву дати. „Тепер, каже, — ти в розкошах все п ‘ єш да гуляєш, „А я знаю, як ти за їх душу потеряєш”. Кирик вислухав висповідь да й признавсь про гроші, Що викопав на могилках котелок хороший: „Коли ж я взяв за ті гроші гріх на свою душу, „То я той гріх то сяк, то так с ‘окутувать мушу”. Одправив піп служениє, додому вертає. А попадя алчущая вже його питає: „А що”, каже, „чесний отче? як Кирик признався?” — „Знайшов”, каже „великий скарб, да гріха не злякався”, — „По знаєш же”, каже, „попе, як ті гроші взяти! „Треба в сінях із бантини волову шкуру зняти”. Унесли шкуру, розп ’ яли на столі, намочивши водою: Не було в хаті більш нікого, тілько піп з попадьою. Оце ж попа попадя в шкуру нарядила, А щоб шкура держалася, ще й дратвою зшила. Наділа попові шкуру на руки й на ноги, А на голову поставила воловії роги. Так то перше був той піп тілько бородатий, А то вже став тепер той піп начевіорт рогатий Як прийшов же рогатий піп до Кирика хати. Да й став чорт батька знає по-якому муркотати. Оце ж Кирик одсунув кватирку, на двір подивився; Бачить чорта із рогами — да й перехристився: „Ой ти, чорте”, каже, „чорте! чого ти явився? „Чого се ти таї: рогами на мене наставився?” — „Ти знайшов”, каже, „на могилках котелок з рублями: „Оддай міні, бо залізними обдеру пазурами, „Да й укину в пекло на дно, голову зірвавши: „Будеш знать, як брати гроші по загорювавши”. Кирик вийшов, йому гроші за двері висунув; ,38 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір Двері скоріш зачинивши, засувом засунув. Як вернувся ж він у хату — що з біди робити? Забрав дявол усі гроші!… Почав голосити. А піп уже над котелком не став розмовляти, Вхопив скоріш карбованці да й помчав до хати. А попадя вже в кватирку давно виглядала: „Бачиш, попе, швидко справивсь! Я тобі казала!” Оце ж хотів піп попаді котелок оддати, — Так уже не хочуть його руки од котелка одстати Оце ж хотіла попадя з його волову шкуру зняти: Так чорта з два! вже не можна й ножем одідрати! — „Ех! “ кричить піп косматий, „ви гроші прокляті! „Ой, на що було міні вас у Кирика брати!” Назавтра рано до Кирика попадя приходить І чудненьку вже сторно вона з ним розводить: „Добридень”, каже, „тобі, Кирику! магай-бі діло робити! „Отто піп хотів з тобою шутку пошутити; „А та йому із тобою шутка не далася, „Да нещасна годинонька — в руки вчепилася. .Іди, Кирику, будь ласкав до нашої хати, — „Чи не дадуться твої гроші тобі в руки взяти?” А Кирик но пішов до попа своїх грошей брати, А ще пішов до дідича про диво сказати. А дідич ізвелів зараз громаду збирати, Да велів попу нести гроші до Кирика хати. Оце же уже добрий дідич громаду збирас, Да вже про того попа листи писать зачинає. ……………………………………………………………………………………………… * ) — „Ну, теперь же”, каже, „хлопці, у моїй ви власті: *) Що визначають у Куліша ці точки? У Димінського саме отут і йде найдошкуль- ніщеє оповідання для православних. Мабуть було воно і в Куліша, тільки ж він побоявсь цензури та викинув його, а натомість понаставляв точок. „Ведіть попа до Почаєва, хоч би мав він і пропасти! — Залигали тоді попа за руки й за роги, Зоставили незвязані тілько одні ноги. Як повели ж. то по базарах курища куріли, А по церквах, куди вели, скрізь на збор дзвонили. Збиралися шевці, кравці і малії діти, Усе па те велике чудо, на диво глядіти, То як привели вже в Почаїв, де стоїть Божа Мати, Так він упав на коліна да й давай прохати: „Ой зними з мене, Божа мати, воловую шкуру! „Перестану вже жінки слухать! покажу натуру!… Що ж до другого запису, Хв. Кудринського 1894-го року („Київ. Стар.” 1894, март, ст. 544), то Кудринський, хоч і зазначає, що вірша про Кирика у них на Рівенщині не співається, ба рбзказкою оповідається, все ж зве свій рівенський запис „пісня” і додає таку попередню увагу: „Пѣсню о Кирикѣ разсказчикъ говорилъ послѣ одной юмористической сказки и началъ пѣсню такъ: „З-під того же самого села біжить річка невеличка”. Мы не приводимъ сказки, потому что она съ пѣсней о Кирикѣ не имѣетъ ни ­ чего общаго и приставлена къ ней механически… Вотъ эта „баллада”, или, ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір 39 какъ говорилъ [Жемчужиікову ] Остапъ [Вересай] въ корчмѣ, „пісня, чи казка” ’ ): З під того же самого села біжить річка невеличка, А па тій річці стоїть капличка; Недалечко от каплички Божа церковка святая. Старая, благостивая (csi.) А при тій церкві піп з попадею; У попа — борода велика й сивая, А попадя — молода ще та гладкая. Жив був Кирик; бідний чоловічок, Була в його бідна жінка, були й діти невеличкі. От прийшов час, жнивова година, — Померла у бідного Кирика маленька дитина. Пішов бідний Кирик до попа: — „Добродію, добродію! чи не могли-би меї дитини сховати? „Що ви схочете за похорони взяти?” — Піп радий радесенький, трасе бородою, Розмахує рукою: — „Що-ж, — каже, — твою дитину можна поховати, „Але: не богато з бідних людей дбати, „А десять карбованців таки треба взяти… „Що треба, то треба… Не мов міні ні слова. „Бо в мене з тобою короткая мова”. — Кирик каже: — „Добродію, добродію! Я не можу стільки дати, „До вже міні, бідному Кирику, стільки взяти?”. Піп — як тупнув ногою! Як мотнув головою! Як потріс бородою! Як закричить! Як заверещить: — „Ще таких людей не було й не буде, „Коли-б випропадали такі бідні люди!” Заплакав бідний Кирик, та й пішов до пана. Та й скаржиться пану: -„Не хоче піп моєї дитини ховати. „Хоче з мене, з бідного Кирика, десять рублів взяти ” . Пан йому й каже: — „Я тобі ось що скажу: „Іди ти до села, достань заступа й лопати — „Та іди сам на свою дитину яму копати”. Послухався бідний Кирик пана, пішов він додому, Став на коліні, помолився богу… Аж прийшов до його Божий старець: — „Кириче, бідний чоловіче! іди ти до села, „Достань заступа й лопати, „Та іди сам на свою дитину яму копати, „Та не копай на низу, а копай на горбу, „Нехай богатшії люди копають на низу”. — Взяв Кирик заступа й лопати, Та став сам на свою дитину яму копати, >) Окремі віршові рядки порозкладав Кудринський не скрізь точно. Ми, на підставі рим, внесли скількись виправок, тоб-то часом (у двох-трьох місцях) позливали два Куд- ринського рядки в один. ,40 Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір Та не копає на низу, а конає на верху, Як казав йому Божий старець ‘). Став бідний Кирик на горбу конати. Став до його котел з грошима виринати. Набрав бідний Кирик гроші до кармана, Пішов назад до пана, А од пана до попа: — „Добродію, добродію! чи не могли б меї дитини сховати? „Що ви схочете за похорони взяти?” Піп — радий-радесенький: — „Що ж — каже: — не богато з бідних людей дбати, „А десять карбованців треба взяти * . — Бідний Кирик довго не возився, Дав десять карбованців, та й зовсім розплатився. Піп гроші забрав І старосту зазвав, Казав на дзвониці па збір позвонити: З радістю, з веселістю, Кирикову дитину похоронити. Зазвав бідний Кирик попа до хати, Став його добре частувати, Став мед і вино давати. Дивується піп: „Як се так сталося? „У бідного чоловіка стільки грошей набралося? — А. попадя навіть очі витріщила, все до попа пристає, Покою не дає: — „Добродію, добродію, чи не могли-б ви бідного Кирика до сповіди прийняти „Та на духу його добре розпитати, „Де-б він міг стільки грошей достати? „Чи не міг би він об тії гроші признати?” Послав піп старосту, щоб Кирику наказати, Що піп його хоче во всіх гріхах сповідати. Прийшов староста до Кирика, Бідного чоловіка, Та и каже: — „Ей, ти, Кириче, „Бідний чоловіче! „Іди-но ти до церкви, хутенько сповідайся „Та в тих грошах гарненько признайся. „Чи хочеш, чи не хочеш, а мусиш ти таки сповідатись, „Мусиш в тих грошах признатись…” — От пішов Кирик, Бідний чоловік. В церкві у нона довго-таки сповідався, А в тих грошах ніяк не признався. Попадя не знає, що думати, що й гадати: Не знає, як тії гроші од Кирика одняти! Думала, думала таки чимало, А в решті таки нагадала: — „Добродію, добродію, єсть у нас суха шкура; „Послухай-но мене гарненько. „Візьми-но ти в ту шкуру та вберися, „Та до бідного Кирика по гроші покрутися. ‘) Певне треба б: „Як казав Божий старець йому”. М. Л. ,Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір 41 „Як побачить, так бідний Кирик злякається „І в тих грошах запевне признається…” От взяла попадя ту шкуру, намочила, Пошла на село доставати дратви і шила. Зашила попу руки й поти, Приставила на голові диявольські роги. Став піп стукотіти, гракотіти, Став уночі до бідного Кирика подходитъ: — .Гей, Кириче, давай гроші, бо буду світ палити; ..Бо як не отдасп, то будеш на огні, в пеклі горіти; „Стануть тебе чорти гаками драти, ..Стануть тебе бити й катувати… ” І стукотить, і гракотить, і мотає рогами, І гупає ногами, Ще їй трасе бородою. Зобачив Кирик-і зовсім залякався: „От прийшла тепер до мене лихая година! „Що я буду тепер робити з тими грошима!… ..І чому я попу на сповіді не признався 1 ? ..Тепер би я з такою бідою-б не знався…” Взяв Кирик котел із грошима Та як тарахнув дверима: — „А, нехай де тебе, – каже, — візьме лихая година ..Та з твоїми диявольськими грошима! „Іди ти од мене в чому прийшов! „Держи в руках, — як найшов! ..Не положи нігде, — як узяв! „Носи так, — як прпняв! ..І щоб-же тебе чорт узяв! ” Взяв піп котел і додому подрав, Радесенький, що Кирик свої гроші оддав. Став пін гроші пані оддавати — Аж стали гроші до рук приставати; Стала попадя шкуру пороти, — став пін кричати, верещати: Не можна аніяк шкуру одняти! Трапилася з попом біда малая, Біда малая і простая: Пристала Йому шкура до сала. От, начали письма-листи по світу розсилати: Чи не найдеться часами хто-небудь на світі, Щоб тую самую шкуру з попа зняти? Стали письма-листи назад повертати: Ніхто не хоче теї шкури зняти. А Кирик каже: — „Я можу тую шкуру з попа зняти, „Оно перше треба міні гроші назад оддати, — Як зняв Кирик шкуру і гроші взяв, Піп закричав, ще й зубами заскрекотав. Шкода йому тих грошей, але нема що робити! Дутше гроші оддати, чим я рогами ходити. (Записана въ м. Степани Ровенск. уѣзда Волынской губерніи). ,ЗБІРКА ПОДІЛЬСЬКИХ КАЗОК 1850-1860-х РР. ВОЛОС ­ НОГО ПИСАРЯ ДИМІНСЬКОГО. На сторінках академічних видань не раз уже згадувалося про тую величезну колекцію подільських казок, які працьовито призбирав у 1850-1860-х роках волосний писар Димінський, і яка тепер перехо ­ вується у Видавництві Академії Наук. Діалектична аналіза особливо ­ стей його мови (іду за авторитетом О. Б. Курилової) вказують нам на Проскурівщину (мабуть чи не звідти був Димінський родом); але що робив Димінський свої записи (і то напевне велику їх частину) в су ­ сідньому повіті Ушицькому, це теж річ безперечна. Про Ушицький повіт свідчить і давній (1896 року) напис А. Е. Кримського на збірці казок, зроблений за словами П. Ги. Житецького ‘)■ У Чубинського в „Трудахъ Этнографическо-Статистической Экспедиціи въ Юго-Западный Край”, т. I, вип. 2-ий (Спб. 1877), в передмові на ст. I ми читаемо про вміщені в тім випуску українські прислів ’ я: „По Ушицкому уѣзду Подольской губ. большая часть пословицъ сообщена намъ г. Дыминскимъ”. Чубин- ський згадує Димінського, — не зазначаючи вже Ушицького повіту, а так, — ще й у передмові до 1-го випуску того самого 1-го тома (Спб. 1872), ст. XV: „Подольскій Статистическій комитетъ предоставилъ въ распоряженіе экспедиціи сборники Дыминскаго, заключающій въ себѣ до 2060 пѣсенъ, считая въ томъ числѣ и варіанты”. А далі, на ст. XVI: „Г. Дыминскій сообщилъ сборникъ повѣрій, загадокъ и вообще этнографическихъ матеріаловъ”. З тих Чубинського звісток, що ми понаводили, видно, що Димін ­ ський, перед тим, як увійти в зносини з київським „Юго-Западнымъ Отдѣломъ”, уже був відома в етнографії особа і (живовидячки в 1860-х рр.) мав уже зносини з Подільським Статистичним Комітетом. Що-до збірки його казок, яка переховується в нашій Академії Наук, то по суті це навіть не одна збірка, а дві, з двома окремими пагі- націями, і, таким чином, записи Димінського формують собою два тов ­ стелезні фоліянти, писані на грубому папері формату великого folio. До ‘ ) Рукою А. Е. Кримського, швиденьким, укороченим способом, написано: „Г1|авло| Гн|атович| каже, що Дим|інський| писарював він не пам ’ ятав добре — чи на Ямиіль- щині, чи в Уш|ииькому| п|овіті|. чи де. Про це повинні бути запис[ані| точні звістки в прот[околах| Юго-3|ападнаго| Отд|ѣла| “ . ,Збірка подільських казок 1850 -1860 рр. 43 першого фоліянту с ім Димінський склав покажчика, і оце я його тут публікую, звичайно заховуючи всі діалектичні особливості рідної Димін ­ ського говірки. Зазначити треба, що перші 107 аркушів цього фоліянтного тому дісталися П. Чубинському, і з них дещо (дуже не багато) Чубинський опублікував у II т. „Трудовъ Этнографическо-Статистической Экспедиціи въ Юго-Запад. Край” СПБ. 1872. Рука Димінського дуже нерозбірна. Коло тих слів, які я читаю лиш здогадно, ставлю я знак запиту. 1. Сказка, що куіісц їхав в дорогу с товаром і заїхав в болото. Ни міг ви- х іти, а чорг каже: „Як запишиш мині тоє, що за него вдома ни знаєш, то виїдиш з того болота ” . І той записав ……………………………………………………. . ■ . • …………………. л. 1 ‘ 2. Була дівка стара, і ніхто до неї ни трафлявся, і вона каже: „Коби вже до мени чорт прислався, то бим пішла за него ” ……………………………………………………. • . . л. 4 3. Був король і мав їдну дочку і висадив єї на вишку |?| і каже: „Хто єї розсмішит, то той возьмс єї ” . І москаль простий росмішив ………………………………………… 5 4. Чоловік продав воли, а злодій ни міг в него грошей вкрасти і настренчив другому, і другий в него вкрав ……………………………………………………. ………………………………… л. 7 5. Цар мав 12 синів, то як вмер — і вони пішли в ліс і здибали змию . . . л. 8 6. Був старий чоловік і жінка. Мали їдного сипа, і той син до такого дочи- т вся пункта, що син батька і матір заб ’ є ……………………………………………………………………….. 10 7, Був такий король, що ніколи без бідного ни пообідав. 1 в него разу їд ­ ного був Господь Бог на обіді, і він посля був у Бога ……………………………………………. л. Г2 8. Був собі чоловік, мав три сини: — два розумних, а третий дурний, і той дурний ішов на роботу і тягнув ступу ……………………………………………………………………………. л. 1 3 9. Був піп і мав наймита Накопалу, і він хотів наймита згубити, а наймит попадю згубив ………………………………………………………………………………………….. …. …………………. л. 16 10. Сказка, що 3 братів було: — 2 розумних, а третий дурний, і той дурний у короля дочку взяв ………………… 18 11. Сказка, що мужик хотів знати панські трунки ‘) …………………………….. л. 20 12. Чоловік мав супиречну жінку, і вона пішла під землю …….. л. 21 13. Пані мала три дочки, і їдну розбійники вкрали …………………….. 23 14. Мала пані три сини і їдну дочку, али Господь закляв їх. і вони пороби ­ лися левами ………………………………………………………………………………. 25 15. Сказка о любезним дятьку ……………………………… …………………………………….. л. 26 16. Москалі> служив в службі 25 літ і ни знав жадної біди, і поїхав в світ шукати єї ………………………………… 30 17. 3-х братів кидали галками, де котрого галка упади, то той там має ся жинити л. 31 18. Сказка: цар мав сина Плакиду і відігнав єго. від себи ………………………………… 32 19. Пані мала три дочки, і до їдноі вуж присилався в старости …………………. л. 33 20. Пані мала їдного сина і на него мала 6 сіл, і він заміняв 8 коний і бричку з дідом за титіру [?|, і пані єго відігнала від себи …………………. ………………………………… л. 34 21. Двоє людий добри мижи собою жили, і чорт їх 7 літ скусив і ни міг на гріх скусити, і дав бабі 100 злотих — і баба скусила їх ………………………………………………… 37 22. Сказка, що бідний чоловік служив у святого отца Ніколая 3 роки, — то «му дав святий Миколай бучок, столик і вівцю ………………………………………………… л. 38 23. Був чоловік, мав 3 сини: два розумних, а третий дурний. І як батько вмер, то їм казав ходити на свій гріб на варту ……………………………………………………………. 39 ‘ ) Цей Димінського запис видрукувано у Чубинського під заголовком „Пророк ” У т. II, ст. 646 — 647. ,44 Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 24- Сказка, що у чоловіка чорт вкрав кавальчик хліба і посли тому чолові копи З роки служив …………………………. 40 25. Купец мав їдного сина, і він пішов до стані і каже до коня: „О коню мій, пора б мені ся жинити” . • …………………………………………………………………………………….. 42 26. Сказка, що чоловік посіяв просо, і єго чорт підливав …………………………….. л. 44 27. Сказка, що купец мав три сини, і він їм помер, і вони пішли в ліс на полюваня, і кожгий (sic) був під землею на білім світі ………………………… л. 45 28. Сказка, що козака пан бив за тоє, що пириїхав скибу …………………………….. 46 29. Сказка: ниживий парубок засватав живу дівку ……………………………………………….. л. 47 ЗО. Рождество Христово для свякаго (sic) христіанина имѣетъ выликое значеніе л. 47 31. Сказка въ часѣ войны въ Петербургѣ ……………………………………………………………. л. 50 32. Лис хотів взяти когута з бантів …………………………. л. 50 33. Лис вліз в кирниціо, і єго вовк витягав . . …………………. • ………………………… л. 50 34. Заслаб король рибачій …………………………………………………………………………………………… 50 35. Сказка, що трох злодіїв украли у пана богато грошин, і єго пси пові ­ шали на воротях ………………………………………………………………………………. • ……………………………….. л. 51 36. Сказка: мав голова їдного сина, і той син змию забив …….. л. 52 37. Козак Дрімзон [sic] став слонним каміньом ………………………………………… л. 54 38. Було двох братів: їден бідний, а другий богатой, і той бідний злапав богачови щастя ………………………………………………………………………………………………………………………….. 59 39. Чоловік бідний пішов на слободу ……………………. л. 61 40. Був москаль, служив в службі 25 літ, і як виходив в відставку, то єму і ґудзіки повідрізували ………………………………………………………………………. л. 62 41. Сказка, що дід лазив по горосі до неба ……………………………………….. л- 63 42. Був король, мав жінку і панну, і на тую панну нападався змий — хтів єї взяти за жінку ……………………………………………….. . л. 64 43. Ходив парубок на вечерниці і ніс опира ……………………………………. л. 66 44. Питався пан мужика: „Звітки?”, а він єму відказав, що з тамтого світа . л. 66 45. Чоловікови слабувала жінка, і єї ніхто ни міг викорувати ……………………. л. 68 46. Чоловік мав дочку опирицю …………………………. • … ……………………………………………. л. 70 47. Сказка, що чоловік хотів сина стратити за жінку …………………………………… л. 71 48. Прийшов пивовар до двора ………………………………………………………………………. ….. л. 74 49. Циган до попаді ходив ……………… ■ . …. …………………………………………………………… л. 75 50. Сказка, що чоловік і жінка ни мали дітий і виб .. іли собі хлопця . . . л. 75 51. Купец мав таку сорочку: що-дня вибирав з неї кориц воший …………… л. 76 52. Ішла баба з христин, і поросьня баба просила єї до себи дитину відібрати л. 80 53. Піп любив взяти на службо божу, а не відправляв ………………………………. л. 81 54. Змиї здіняли з неба сонце і місяць ……………………………………………. л. 81 55. Ішов хлопиц понад воду, а рак виліз вигріватися …………………………………….. 84 56. Ішов чоловік п ’ яний і заснув на дорозі ……………………………………………. л. 86 57. Сказка, що жінка хотіла чоловіка стратити …………………….. 86 58. Сказка: було трох братів: два розумних, а третий дурний, і той дурний найшов золоте пюро …… • . ……………………………………………………………………………….. 87 59. Сказка о Кармалюкови ………………………………………………………………………………. . л. 89 60. Наймит їздив на границю, де чарівниці б ’ ютея ……………………………………………. 90 61. Богиня відміняла дитину і потому віддала ………………… 90 62. Блоха ішла до міста, а муха до сила ……………………………………………………………. 91 63. Піп ни вмів читати, іно їдну ївангелію, котру читав що-дня …………………. 92 64. Богач орав 6-ма волами поле, а бідний парма коровами, і у бідного був хліб, а у богача ни було ………………………………………………………………………………………………. л. 93 65. Сказка, що пан казав ходити па поле на лан єго паскудити, і пося вро ­ дилася пшинипя і смирділа ……………………………………………………………. 93 66. Козак украв у баби їжака ………………………………… 95 ,Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 45 67. Піп з арендаром ниппели образ в кириицю і засвітили світло, і посли казали, що з ’ явився ………………… % 68. Чоловік хотів забити пташка, і він до него говорив ……… л. 97 69. Сказка, що король мав дочку, і єї ни мів взяти, аж королевский льокай взяв л. 98 70. Сказка, що було двох братів: їдсн богатий, а другий бідний, і той бід ­ ний взяв вогню в діда, і зробилися з того вогню гроші …………………………….. …. . . л. 101 71. Сказка, що пан хотів ся з дочкою жинити …… …………………….. л. 102 72. Сказка, що ксіондз ни вірив в міць божу, і він був на тамтім світі 390 літ, а єму ся здавало, що три годині …………………………………………………… л. 105 73. Сказка о бабинім дурнім синови, що ни був ніколи в силі, і де пішов, то єго всюди били …………………. 106 74. Сказка, що чоловікови вмерла жінка, і він ожинився з другою, і тая казала єму двоє дітий стратити, що лишилося по тамтії жінці ……… л. 107 75. Дід і баба спикли собі пиріжок, і той пиріжок втікав від них …………………. 107 76. Козак їхав, а дівка хуста прала, і він єї казав: „Старайся на вісіля, бо я тебе засватаю!” ……………………………………………………. 108 77. Сказка, що дід і баба мали дівку, і самі пішли на христини, а д-вка злодії порізала ………………………………………………………………………………………………. л. 108 78. Сказка о Івасику-Кутасику, що єго змия вхватила …………………….. …. . . л. 109 79. Сказка о старім чортови Сідунови, що в нею був королевский син . . л. 110 80. Сказка, що чоловік бідний мав два хлопці, і їдного хлопця дав до діда на службу, і той в него кобилки пас і ніколи ни завиртав ………………………………………… 114 81. Сказка, що систра любила чорта і хотіла свого брата стратити . . . . л. 116 82. Сказка, що король ни мав дітий, і знайшлась така баба, що порадила, — і корольова жінка мала хлопця, кухарка і сучка …………………………. 119 83. Сказка о Мадайови, що забив батька й маму ………………. л. 122 84. Сказка, що чоловік богатий мав їдного сина і хотів, щоби він всьо вмів л. 123 85. Сказка, що чоловік мав дівчину й хлопця, і вони пішли в світ, і хлопиц пирикинувся золотим баранцем ………………………………… 124 86. Сказка, що бабина дівка задусила ді|до]ву за черешні . …………………………. 124 87. Сказка, що вовк хотів чоловіка ззісти, али єму чоловік вірвав фіст . . л. 125 88. Чоловік найшов гроші, і жінка докучала єму, щоби вій єї купив спідницю л. 126 89. Пясни [sic] малороссійскаго языка ………………………… л. 127 90. Король в городі мав золоту яблунку, і хтось єму ябка крав, і піхто ни міг достеречи, аж єго син дурний достиріг ……………………………………………………………………. 129 91. Вовк впросився в баби на віз і пороздирав єї воли за тоє, що провізся л. 130 92. Сказка, що дурний чоловік продав липі бика, і липа єму дала богато гроший л. 130 93. Песни и коляда малороссійскаго языка …………………………………………….. . . л. 132 94. Сказка, що циган у богатого чоловіка косив вовес, і циган спав цілий день на полю ………………………………………………………………………………………………………………………….. 133 95. Сказка, що бідний чоловік мав в полю траву і пішов до неї дивитися, і єго святий отец Ніколай казав вовкови ззісти ……………………………………………. л. 135 96. Сказка, що мидвидиця взяла попа до ями і мала з ним хлопця …. л. 135 97. Сказка, що москаль за рубля втопив три попи …………………………………………. 136 98. Песни малороссійскаго языка ………………………………………………………………………….. 137 99. Сказка, що королівни говорили собі, котра за кого пішла-б …………………….. л. 139 100. Сказка, що пан питався своїх підданів: „що є в світі найсильніщи, най- бистріщи й наймиліщи” ………………………………………………………………………………………………………. 141 101. Тридцать песень малороссійскаго языка ………………………………………………………… л. 142 102. Сказка, що піп не мав звітки жити, і попадя єго посила[ла] з книшкою по світі ворожити ……………………………………………………………….. 145 103. Сказка, що їдного чоловіка пішов син в світ й зайшов до такого сила, іцо змия води не пускала, і він тую змию забив ………………………………………………………… л. 146 ,46 Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 104. Сказка, що чоловік мав три сипи, і всі три були майстрі: єден робив плуги, другий скрипки, а третий діти ………………………………… л. 147 105. Була панна заклята в воді 7 літ. Вилізла на беріг, і єї циганки вто ­ пили знов у воді . . . . • ………………… . л. 149 106. Песни малороссійскаго языка …. …………….. …. ………………………………… л. 15’2 107. Був ксьондз, вимурував косцьол, і до нею їдного разу приходив свя ­ тий отец І Ііколай …… …………………………………………………………………………………………… 156 108. Сказка, що дівка зарізала 11 розбійників ……………………………………………….. л. 157 109. Сказка, що парубок любив дівку — і потому перистав, і вона єго хо ­ тіла вчарувати ….. …………………………………………………………………………… ….. л. 158 110. Сказка, що пішов брат із систрою в світ, і він напився з баранячого сліда і пирикинувся золотим баранчик|ом] ………………………………………………………… …. . . л. 158 111. Сказка, що бідний чоловік продав чортови двоє дітий за шапку гроший л. 159 11’2. Сказка, що бідний чоловік мав 1’2 синів і поїхав в світ шукати їм жінок л. 160 113. Сказка, що пасічник пасічникови затримав пчоли в себи . ………………………… л. 161 114. Сказка, що чорт навчив людей табаку нюхати, а ангел люльку курити л. 161 115. Сказка, що піп любив тримати наймита, а ни любив їсти давати. . . л. 161 116. Сказка, що баба мала дочку і ни хтіла єї ні за кого віддати, іно за самого Бога ……………………………………………………………….. . . . л. 16’2 117. Пѣсни малороссійскаго языка 1 ) ………………………………………………… . . . л. 16 ’ 2 118. Сказка, що чоловік виорав гроші |з| збанятком …….. . . л. 164 119. Сказка, що був дурний дід і баба і дівка, а парубок розумний. Пішла дівка но воду, п…нула, і плакала, що ся ни віддасть ……………………………………………….. л. 164 1’20. Сказка, що [жили| дід і баба, і ни мали дітий. І разу їдного баба за ­ мітала хату, знайшла горох, ззіла і мала хлопця Покоти-горопіка …………………………….. л. 165 1’21. Сказка, що дід і баба вилізли па граба ………. . . . . л. 167 122. Пѣсни малороссійскаго языка ……………………………………. л. 167 Г23. Сказка, що давно такий хліб був, що на колоску від землі до самого верху було зерно ……………………………. л. 169 124. Сказка, що хлопиц ни міг тилят загнати, і просив вовка, і каже: „Як я ся буду жинити, то тогди мене ззі<ч> “ ……………………………………………………………………………. 169 1’25. Сказка, що чоловік записав хлопця за гроші чортови …………………………….. л. 169 Г26. Сказка, що ангел хотів бути на небі старшим від Бога, і Бог єго зіслав на сей світ гріхів спокутовати, і дав єму римисло коваль …………………………………….. 170 1’27. Сказка, що їден чоловік з кумом відібрали у 12 розбійників гроші . . л. 171 1’28. Сказка, що був дід і баба, і привела баба на старість дитину, і ніхто ни хтів бути за кума ……………………………………………. . л. 172 129. Сказка, що ангел хотів бути на небі старшим від Бога, і Бог єго стру ­ гне на сей світ гріхів спокутовати …………………. 174 130. Песни малороссійскаго языка ………………………………… л. 175 131. Сказка, що піп за чужу жінку бігав будяками голий надоколо хати . л. 175 132. Сказка, де на тамтім світі жінки ідут ……………………………………………….. …. , л. 176 133. Сказка, що пан Марко справляв обід для Бога, і як Бог прийшов до него, то він вигнав з двора ………………………………………………………… . ………………………………… 176 134. Сказка, що купецкий син поїхав в дорогу з товаром, і носи товар той ростратив, і майором остав …………………………………….. л. 182 134в. Сказка, що у старого діда тримав до христу хлопця Господь Бог і Ма ­ тір Божа ………………………………………… л. 183 135. Сказка, що чоловік і пан ішли на кандрівку, і мужик в дорозі бив пана за брихню …………………. . . . л. 186 *) Опублікував акад. А. Кримський у своїй фольклористичній збірці (ст. ’25 -26) одна з пісень про рекрута – Шевченка. ,Збірка подільських казок 1850 1860 рр. 47 136. Сказка, що до жінки ходив парубок, і вона чоловіка торгала за лоб, а парубок втік ………………………………………………………………………………………. 187 137. Сказка, що до жінки ходив другий парубок, і як чоловік прийшов до хати, то він впаскудився в штани, і чоловік мусів прати …………………………. , ■ . . л. 187 138. Сказка, що чоловік мав 3 сини, поставив собі нову хату і казав синам ходити на ніч до неї …………………….. л. 188 139. Сказка, що москаль служив чортови 5 літ — і посли взяв у пара дочку л. 191 140. Сказка, що пан мав три дочки, і їх похватало, іно лишився син і бився з чортом за Ссмійоннову |?| панну ……………………………………………………………………………………. 193 141. Сказка, що дід і баба ни мали звітки жити. Пішли до ворошки, і во ­ рошка їм так зробила, що вони були королями ……………… 198 112. Сказка, що окоман росповідав панови, що він був у самого Господа Бога на обіді . . ………………………………………………………………………………………………. …. . . л. 201 143. Сказка, що ксьондз любив паню, і по-кінськи в саду бавилися . . . . л. 202 144. Сказка, що пан вішав мужика, а мужик посли — пана …………………………….. 203 145. Сказка, що чоловік мав дитину ……………………………………………………. . . . л. 203 146. Сказка, що прийшов дід до жінки, і вона єму втерла ніс, і з него росипалися гроші ………………………………………………………………………………………………………. . . л. 203 147. Сказка, що москаль загадав королівні загадки, і вона ни відгадала, і він з нею оживився …………………….. ■ • • ……………………………………………………………………….. л. 204 148. Сказка, що бідний чоловік пішов глину купати (sic], і глина єго при ­ била, і він був цілий рік під землею живий …………………………………………………………………… 206 149. Сказка, що ксьондз був дуже вірний Богу, і разу їдного согрі ­ шив і ни признався на сповіді, і проклятим остав ………………………………………………………… л. 207 150. Сказка, що розбійник ожинився з панною, і він жив дуже довго, і місто з ним запалося ………………… …. л. 208 151. Сказка, що злодій у пана вкрав гроші і шубу з пані …….. л. 209 152. Сказка, що чорт дав бідному чоловіковії килетку гроший ……………………… л. 209 153. Сказка, що дід мав дочку, і вона вбиралася в неділю в нім [?]•-. л. 210 154. Сказка, що пан казав фурмановому консви попідрізувати шкуру аж по коліна …………………………………………………………… ………………………… • …………………………………….. л. 212 155. Сказка, що чоловік бив жінку в мішку ……………………………………………………….. л. 213 156. Сказка, що пан заложився з паньою, що 24 рази справится, а вона єму дасть за тоє 24 тисячі грош|ий| ………………… . . . л. 214 157. Сказка, що розбійники вкрали в пана дочку ……………………………………………. 215 158. Сказка, що дурний Іван їхав пьєцом до цара ……………………………………………. л. 217 159. Сказка, що окомон дав пані 300 дукатів за ніч . …………………………………….. 220 160. Сказка, що паня з другими заходила, і її дитина з неї кричала: „Мамо! гріх!” л. 222 161. Сказка, що циган хотів пироги їсти ……………………………………………………………. 224 162. Сказка, що пан чужу жінку брав в вік[н|і, а чоловік дивився, і посля вікня собі побив ……………………. 224 163. Одинадцать несень малороссійскаго языка ………………………………………….. л. 225 164. Сказка, щ.о баба била курочку, щоби випорпала горошок ….. л. 228 165. Сказка о Кирику, що піп за єго гроші став чортом ’ ) ……. л. 229 166. Сказка, що дяк в стихар подався, но якись єму дітько стався …. л. 234 167. Двадцать пять песень малороссійскаго языка …………………….. . . . . . л. 235 168. Сказка, що ксьондз присунувся до молодиці, і вона п…нула …………………. 242 169. Сказка, що ксьондз мав дину-лоша ……………………………………………………………. 242 170. Сказка, що пан бив жида за тоє, що жид дрочився з ним …………………….. л. 243 171. Сказка, що нариси (sic) ожинилася з простим москальом …………………………. 244 172. Сказка малороссійскаго языка — псень ………………………………… л. 248 ‘) Надруковано вище, ст. 22 — 30. ,48 Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 173. Сказка, що купон оживився з другою жінкою, і жінка казала, щоби він свою дочку стратив ……………………………………………………………….. л 248 174. Сказка, що москаль віз смерть на віску ……………………………………………. л. 254 175. Сказка, що Господь, святий Петро і Павло — пошивали хату Попови, і Господь підсмалював стріху ……………………………………………………. ……………………………. . . л. 256 176. Сказка, що жінка чоловіка водила вночі на двір …………………………. . . л. 257 177. Сказка, що злодії хтіли вкрасти у чоловіка сало ………………………………… . л. 258 178. Сказка, що пар ни мав дітий, і баба єму так порядила, що мав дів ­ чину і хлопця; і хлопиц був виликий злодій, а дівчина курва ……………………………………. л. 258 179. Сказка, що король мав 3 сини і на старість восліп, і тії сини діставали єму видущої води ………………………………………………………………………………………………………………….. 258 180. Сказка, що до жінки ходив парубок, і вона казала свому чоловіковії муку христити в млені ………………………………………………………………. л. 260 181. Сказка, що піп все напивався і служенія ни мав . . …………………………… л. 260 182. Сказка, що попович богачови виаскудився під дірку [?] ……………………. л. 261 183. Сказка, що піп діставав овец з води і втопився ………………………….. …. . л. 262 184. Сказка, що чоловік продав панови попа, дяка і богача замість живих чортів ………………………………………………………………………………………………………. 263 185. Сказка, що Покоти-горошок чорта забив ……………………………………………………. л. 261 186. Сказка; відки мужик взявся …………………………………………………………………………… л. 265 187. Сказка, для чого нима в ксьондза жінки ………………………………… 265 188. Сказка, що король мав 7 дочок, і жадна ни мала …………………… . . . л. 265 189. Сказка, для чого вогньови ни можна казати брати ……. . л. 265 190. Сказка, на що як перестаєтся налити, і треба вогонь христити . . л. 266 191. Сказка, що жидови пан дав 50 батогів спілки …………………………………………….. 267 192. Сказка, що лис христив сові діти ……………………………………………………………….. 268 193. Сказка, що сліпа дівка цюлювала кавалера в д..у ………. л. 269 191. Сказка, що дівці корова за ден виробила півсеток полотна ……………….. л. 270 195. 1 ри расказы о обычаяхъ въ тюрмахъ . . ……………………………….. л. 271 196. Три песни малороссійскаго языка ……………………………………………………………………. л. 272 197. Сказка, що шмаркатий Бартюнь взяв у короля дочку …………………………….. л. 272 198. Сказка, що мужи:; лічив в церкві христи ……………………………………………………. л. 274 199. Сказка, що Захарко-злодій украв у пана коня, гроші і з пані шубу, і своїх братів потопив ………………………………………………………………………………………………………….. л. 274 200. Пєснь малороссійскаго языка …………………………………………………………………… . л. 274 201. Сказка, що бабина дівка три рази завмерала …. ………………………………….. л. 280 202. Сказка, що чоловік гроші брав у злодійскім льоху . ……………………………….. л. 281 203. Сказка, що комісар служив циганові три дні . ………………………. л. 281 204. Сказка, що мужик Кондрат паном остав ………………………………………………….. л. 282 205. Сказка, що кацап хотів чоловіка зарізати …………………… л. 283 206. Сказка, що богатому панови стил|ил]и грішми дорогу до гробу . . . л. 283 207. Сказка, що у жида були чорти на вісілю ……………………………………………………. 283 208. Сказка, що Бог прийшов до богатого чоловіка на двір на вісіля, і богач єго псами затровив …………………….. . . ………………………………………………………………… 284 209. Сказка, що святий Петро вкрав у бідного чоловіка хліб і посля єму служив рік …………………………………………. . …………………. …. ……………………………………. …. л. 285 210. Сказка, що ангел служив рік бідні вдові ……………………………………………………. 288 211. Сказка, що чорт дав бідному чоловікови сім кабанів на виплат . . • л. 290 212. Сказка, що писав попович до батька письмо, що ся ни хочи обучати, іно ся хочи жинихати …………………….. л – 290 213. Сказка, що чоловік бив жида в полю . ………………………………………………………… л. 291 214. Сказка, що пан бив жида-кравця, що зле му поробив убьіор на козаки л. 292 215. Сказка, що ангел хотів бути на небі старший, і Бог єго струтив з неба, і він служив у попа ……………………………………………………. 292 ,Збірка подільських казок 1850- 1860 рр. 49 ‘216. Сказка, що чоловік ходив в світ біди шукати ………………… . . . . . л. 294 217. Сказка, що лис христив водвудови діти ……………………………………………………. л. ‘ 297 ‘218. Сказка, що жінка удавала слабу, а до неї ходив дяк …………………. л. 299 219. Ска зка, що чоловік наставляв сіти на заяйці і ятірі на рибу — і знай ­ шов гроші . …………………. ……………………………………………………………………………………… …. . . л. ЗСО 2’20. Сказка, що чоловік мав жінку, і до неї ходив піп ……………………………………. л. 301 ■ч 2’21. Сказка, що чоловікови на полю вродилися х ………………………………… . . . л. ‘.03 ’22’2. Песнь малороссійскаго языка …………………….. л. 305 2’23. Сказка, що чоловік хотів довіжати паньскої ласки, жінчиного розуму і того хлопця, що взяв за свого . ……………………………… ….. …………………. л. 306 2’24. Сказка, що пана син просив вмерлих до себи на обід …………………………….. 10 225 ‘). Ск азка, що богатий брат бінному (sic) жалував дати куска хліба, і він єго виганяв з свої хати ……………………………………………………….. л. 310 2’26. Сказка, що двох братів гиндлювали салами ……………………………………………. …… ЗІ ! 227. Сказка, що чоловік і жінка коцюбами в хаті масло робили ….. л. 317 228. Сказка, що хлопиц діставав з дуба шпаків ……………… …. л. 317 229. Сказка, що ксьондзова жінка [sic! | коваля любила …………………….. . л. 318 2’20 * ). Сказка, що богатого брата бідному свині порили в городі, і вони ся позивали до пана ………………… 318 231. Сказка, що чоловік позивав вітра до Бога, що му пашню росипав . . л. 321 232. Сказка, що чоловік мав три сини — і як вмер, то їдному дав жорна, другому лика, а 3-му бубсн ……………………………………………………………………………………………….. З’. 1 ‘233. Сказка, що бідний чоловік ни мав худоби і думав, що гарбуз — коби ­ ляче яйце • ………………………………………………………………………………………………………. …. . . . л. 322 234. Четыре песни малороссійскаго языка ……………………. л. 323 235. Сказка, що бабина дівка вкрала в дідової починки ………………………………… л. 3’24 ‘236. Сказка, що носив брат бідний до богатого вечеру на святий вечер, і богатий єго нагнав …………………………………………………………………… л. 3’25 237. Сказка, що дід за кози забив жінку, дівку і хлопця …………………………………. л. 3’26 238. Сказка, що стара вівця ходила на слободу ………………………………………………… 3’27 ‘239. Сказка, що чоловік втопив сина, і син посли був біскупом …………………….. л. 3’27 240. Сказка, що чоловік мірав жида в мішку ………………………………………………. 328 241. Сказка, що жид питався двох чоловіків, кілько вени війшли миль на дсі.ь л. 328 ‘242. Сказка, що бідний чоловік пішов в світ красти ………………………………………. 328 243. Сказка: питався пан барабанчика, чи чути на небі, як він на землі барабанит ……………………………………………….. 329 244. Сказка, що бідний чоловік молотив голий . . …………………………………. л. 329 245. Сказка, що чоловік мав їдного сина, і він ни ходив на ногах 45 літ, посли був богатирем ; ’ ) ………………………………………………………………………………………………………. 331 246. Сказка, що купец мав два розумних сини, а третий дурний, і той дур ­ ний вкрав царицю ………………… л. 335 ‘247. Двѣ пѣсни малороссійскаго языка . ………………………………………………………………. л. 337 248. Сказка, де ся на тамтім світі ;киди подівают …………………………………………….. л. 337 249. Сказка, що турок хотів бути в небі ……………………………………………………………. 337 250. Цар мав сина, і той пан з ниживою панною оживився ………………………… 338 251. Сказка, що браг через жінку систру стратив ………………………… л. 339 ‘) Далі в оригіналі йде для п ’ ятьох казок помилкова нумерація: NoNo 235 — 239 (зам. 225 — 229); я її тут виправляю. *) За цим нумером Димінський свою помилку виправив: вже далі ставить NoNo 230, 231 і т. д. •’) Цс казка про Іллю Муромця (надруковано вище на стор. 7 — 11). ,50 Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 252. Сказка, що пес хотів роздерти коня, і кінь сто забив …………………….. . л. 341 253. Сказка, що вовк був на христинах у чоловіка ……………………………………………. л. 344 254. Сказка, що була дівка ладніща від пані, і пані єї хотіла стратити . . л. 348 255. Сказка, що король зоста[ви|в жінку вдома, а сам поїхав на віну, і єго стрий до неї добирався ………………………………… 349 256. Сказка, що до їдної жінки ходили двораки ………………………………………………. л. 350 257. Сказка, що паня мала дитину, і пан ни казав до неї кушарки приводити л. 350 258. Сказка, що жиди через тоє носят бороди, щоби ішли до Бога …. л. 350 259. Сказка, що пан казав чоловіковії, щоби пізнав, котро яйце від чор ­ ної курки л. 351 260. Сказка, що заслаб король і казав собі дістати від медви[ди|ці молока . л. 352 261. Сказка, що ксьондз причащав мазура дохтьом . ………………………………….. л. 351 262. Сказка, що гатаман мірав в мішку чоловіка . л. 352 263. Сказка, що давних літ старих людей губили . . …………………………………… л. 353 264. Сказка, що чоловік мав суперечну жінку ………… ………………………………………. л. 353 265. Сказка, що архерей їздив на каменниє молочниє гори ………………. …. . л. 354 266. Сказка, що пані дужи горівку пила і в косцьолі била пана замість фурмана л. 355 267. Сказка, що богатий син засватав дідову дочку, і посли пішов єго батько по жебрах ………………………………………………………………………………. л. 355 268. Сказка, що був такий ксьондз, що як вн ’ єтея, то кричит „ура!” ■ . ■ л. 356 269. Сказка, для чого чужа жінка смасніша від свої ………………………………………… л. 356 270. Сказка, що чоловік дав сина до майстра на науку, і він так ся вивчив, що жизни пирикидався [?] • …………………………………………. • ……………………. л. 357 271. Пмснь [sic] малороссійскаго языка ……………………………………. л. 359 272. Сказка, що єдноралова дучка [sic] задусила порудчика і багато моска ­ лів побила ………………………… л. 360 273. Сказка, іцо чорт здер з святого попа шубу ……………………………………………… л. 361 274. Сказка, що в чоловіка пропала кобила і посли ся нирнула …… л. 362 275. Сказка, що чоловік по смирти приходив до ариндара за горівкою . . л. 363 276. Двѣ пѣсни малороссійскаго языка …………….. ……………………………………………… л. 365 277. Сказка, що чоловік хтів батька забити ………………. л. 365 278. Сказка, що парубок пирикидався вовком ………………………………… ……….. . л. 365 279. Сказка, що чоловік пирикидався вовком . . . . . . . . . . . . . л. 366 280. Сказка, що їдної баби сини нопирикидалися вовками • . . . . . л. 366 281. Сказка, що чоловіка син втопився в кирниці …………… ………………………… л. 367 282. Сказка, що купиц [sic] зарізав чоловікови дитину ……… л. 367 283. Сказка, що чоловік виорав гроші |з| збанятком …………………………. . л. 367 284. Сказка, що діди їли сирову квашу вночі у чоловіка …………………………………. 367 285. Сказка, що волкулак їдному чоловіку всю худобу подусив …………………… л. 368 286. Сказка, що їден козак чорта батогом вдарив ………………. л. 368 287. Сказка, що їден чоловік на чортови спав в полю …. ………………………….. Л. 368 288. Сказка, що їдного чоловіка чорт наляг ………………… , . . л. 368 289. Сказка, що жид бабу заставив Богу молитися ………………………………………… л. 3(9 290. Сказка, що їден чоловік виганяв чорта зо двора ……………………………. . л. 369 291. Сказка, що дідова дівка позивала пана і ни знала якого …………………… л. 370 292. Сказка, що чорт дідову дівку задусив •. . . • …………………………….. л. 370 293. Сказка, що пес об..рав жидову хату ………………………………………. л. 370 294. Сказка, що баран заложився з цапом за мороз ……….. л. 370 295. Сказка, що кушнір голив цигана серпом …………………………………………. л. 370 296. Пѣснь малороссійскаго языка …………………………………………………………… . . л. 371 297. Сказка, що мирлий чоловік служив у шляхтича ………………………………………. л. 371 298. Сказка, що чоловік жінці попік яйцями ноги л. 372 299. Сказка, що королевічка хотіла свого сина стратити, али той син посли 12 розбійників стратив ……………………………………………. . . л. 373 ,Збірка подільських казок 1850 1860 рр 51 300. Сказка, що чоловіка на вразнику били ………………………………… л. 374 ЗОЇ. Сказка, що циган казав жидови, що при сконченії світа будут жиди робити циганам ……………………………. л. 374 302. Сказка, що мужик взяв у пана осла, і казав, що навчит єго говорити . л. 374 303. Сказка, що злодій вкрав у ксьондза дзигарок …………………. …………………. л. 374 304. Сказка, що ксьондз у жида заставив шубу за сто дукатів ……………………… 375 305. Сказка, що мазур вкрав у ксьондза шапку і сало з гороху, і посли сповідався у ксьондза …………………………………………………………………………………… л. 375 306. Девять загадокъ малороссійскихъ ………… ………………………………………………………. л. 376 307. Сказка, що простий москаль став за дві годині генералом ……………………. л. 377 308. Сказка, що пан мав 3 сини, і їден був дурний, і він того дурного ві ­ дігнав від себи, і дурний в їднім лісі набрав гроший 4 брики ………………………………. л. 378 309. Зодягнувся я в радно, пішов в море на дно ……………….. л. 378 310. Прозьба смотритиля Савраньского до грабі Рживуско[го] ……………………. л. 380 311. Сказка, що Розум дав бідному чоловікови ЗО рублі, то він ни загГо- мігся, а Щастя дало 3 гроші, то він запомігся ……. ………………………………. 381 312. Сказка, що бідний чоловік покинув жінку і пішов в світ і ожинився зо свпньою ………………… ‘ …………………. 381 313. Сказка о комарови …………………………………………………………………… 381 314. Че гырнадцать песней малороссійскихъ ……………………………………….. л. 381 315. Сказка, що пес сильский [sic] пішов [в] місто, і єго гициль забив . . л. 385 316. Сказка, що Іванко вкрав в жида гроші ……………….. л. 385 317. Сказка, що пан обголив вовкови д-у …………………………………………………… …. л. 386 318. Сказка, що чоловік жінці куповав що-неділі горшки … ………….. л. 386 319. Сказка, що мазур просив Бога, щоби найшов гроші …………………………… л. 386 320. Сказка, іцо органіста співав в косцьолі …………. л. 386 321. Сказка, що панну вітав органіста в косцьолі …………………………………………….. 386 322. Сказка: їдна панна моли|ла]ся о чоровікови [sic], щоби мала . . . . л. 386 323. Сказка, що мужик чув в косцьолі, як співают, прийшов додому і жінці так співав ………………………………………………………………………………………………………………. …. . . л. 386 324. Четыре песни малороссійскаго языка . …………………………………………………………… л. 387 325. Сказка, що мужик водив жида до неба ……………………………………. л. 387 326. Восемь песней малороссійскаго языка . . . . ……………………………………….. л. 388 327. Сказка, що був дід і баба, і мала баба Покоти-горошка, котрий був дуже сильний ………………………………… 391 328. Три песни малороссійскаго языка …………………………………….. • ……………………. л. 392 329. Сказка: для чого є у чоловіка корінец, а у жінки тоє …………………………….. л. 393 330. Сказка, яким способом люди розмножилися на світі …………………………………. 393 331. Сказка, що медвидь [sic] забив воли чоловікови ………………………………………… 393 332. Сказка, що москалі у чоловіка воли вкрали, і москаль замість волів прив ’ язався ………………………………………………………………………… 393 333. Сказка, що систра систру зарізала ………………………………………………………………. 393 334. Сказца, що миши були собі кумами, і їдну кіт ззів ……………………………….. 393 335. Сказка, що циган ходив за старостами сватати парубка ……………………….. 393 336. Сказка, що стара баба хтіла ся віддавати ……………………………………………………. л. 394 337. Сказка, що циган у попа косив траву ………………………………………………………. 394 338. Сказка, що чоловік і жінка приймалися замість гостя …………………………… 394 339. Сказка, що бідний чоловік ни знав, що то 40 мучиників, і посіяв на їх свято в полю горох ………………………… 394 340. Сказка, що бідному чоловікови дуже діти мерли ……………………………. . л. 395 341. Сказка, що циган ни хотів їсти сметани …………………….. 395 342. Сказка, що піп дуже любив поросята печені …………………………………………….. л. 395 343. Сказка, що мужик забив другом[у] льоху, і вони ся позивали до пана л. 395 344. Сказка, що кобіта привела хлопця до сповіді [sic| …………………………………….. 395 ,52 Збірка подільських казок 1850 1860 рр 345. Сказка, що дурний парубок живився ……………………………………………………………. 395 З 16. Сказка, що був мужик дуже вірний у пана, і він казав, що „такі в пані прищі на тварі, як в єго жінки на задку” ……………………………………………………………………… 396 347. Сказка, що мужик носив когута — дарунку пайовії …………………………………… 396 348. Сказка, що мужик заїхав в болото і взивав всіх святих, щоби з бо ­ лота виїхав … ………………………………………………. …………………………………………………… 396 349. Сказка, що мужик хотів знати, що в паньских покоях пахне . . . . л. 397 350. Сказка, що циган заніс ниживу маму до попа ………………………………… л. 397 351. Сказка, що мазур росповідав другим, який заяєц [sic | добрий . . . л. 397 352. Сказка о ковальскім пеони ………………………………………………………………………. л. 397 353. Сказка, що їхав пан, а мужицкий хлопиц ни зняв шапки …………………. л. 397 354- Сказка, що дві дівки компанували собі, і кликала ї на другої приділю л. 397 355. Сказка, що піп бив дяка і питався „Чи відрікаєшся Христа?” . . . л. 398 356. Сказка, що ішов німиц з мужиком на вандрівку, і німиц росповідав, що він був в Бога на обіді ………………………………………………………………………………………….. л. 398 357. Сказка, що їдному мужикови захтілося бути попом …………………………… л. 399 358. Сказка, що піп за гроші (висв.) поховав на цвинтару пса, а архерей висвятив цапа за нона ‘) ………………………………………………………………………………………………. ….. 399 359. Сказка, що у цара був такий штукар, що він вмер |і| ожив . . . . л. 399 360. Сказка, що жид летів з дуба на сабаш ………………………………………………………. 400 361. Сказка, що циган вліз в сад, .і єго господар злапав і пирисачував |sic| через пліт ………………………………………………………………………………………………………………………………… 400 362. Сказка, що циган прийшов на празник до попа і вкрав сало з горшка л. 400 363. Сказка, що циган кидав малай і казав: „Малаю, малаю! я тебе за хліб ни маю!” ………………………………………………………………………………………………………………………….. 400 364. Сказка, що чоловік хотів оживити дурного сина ……………………………………. л . 401 365. Сказка, що дід діда питався: „Чи оживився?” …………………………………………. л. 401 366. Сказка, що дурний повибирав очи вівцям і кидав на дівки • ■ ■ . л. 401 367. Сказка, що чоловік хотів живитися і шукав такої жінки, щоби ни їла ніц л. 401 368. Сказка, що жінці чоловік вмер, і вона наняла куму, щоби плакала над ним …. ………………………………………………………………………………… . . . л. 401 369. Сказка, що жид литів на сабаш з дуба, виліз на дуба і впав звіттам . л. 402 370. Сказка, що був такий пін і ни знав, коли ниділя і яке друге свято л. 402 371. Сказка, що чоловік мав покорну жінку і їздив з нею до міста . . . л. 402 372. Сказка: по чім можна опира бачити? ……………………………………………………….. 403 373. Сказка, що на Судний день мужик жида вхватив замість чорта . . . л. 403 374. Сказка: який опир товарячий? ……………………………………………………………………… 403 375. Сказка: чим можна дівку причарувати …. ……………………………….. 403 376. Сказка вторая, о томъ же ………………………………………………………………………….. л. 403 377. Сказка: що робити парубкови, щоби ни спав з дівкою? …………………………. л. 403 378. Сказка: що робити, щоби пан ни бив? …………………………… 403 379. Сказка: як можна чорта нидіти? ………………………………………………. . . л. 403 380. Сказка, що хто хоче знати, яка зима буде ………………………………………………….. 403 331. Сказка, що наймит задусив господаря и господиню і сам втік в світ і чорта віз ………………………………………….. 404 382. Сказка, що дід і баба нідперали просо |sic| на припічку варешкою . л. 404 383. Сказка о дурнім балови |?|, що в коспьолі гуляв . . …………………. ….. 404 384. Сказка, як то давно жиди воювали ……………………………………………………………. 405 385. Сказка, що хлопиц пішов в світ і був дуже великий злодій . . . . л. 406 386. Сказка, що в Браньских лісах є 500 бочок гроший ………………………………. л. 408 387. Сказка, що ксьондз мав лоша ……………………………….. …… л. 408 ‘) Видрукувано у акад. Л. Кримського в його фольклористичній збірці, ст. 74. ,Збірка подільських казок 1850- 1860 рр. 53 388. Сказка, що два злодії вкрали з попа в білий день чоботи . л. 409 389. Сказка, що цар ходив в місто з москальом красти . …………………. л. 409 390. Сказка, що чоловік прийшов до церкви і засвітив свічку перед Іудою, і той посла єму тую ласку віддячив …………………………………………………………….. . . л. 410 391. Сказка, що бирнардип вкрав у жида коня і дав другому, а сам за- прагся в візок ………………………………………………………………………………………………………………………….. 410 392. Сказка, що був такий пап і ни хтів бути в небі …………………………………… 410 393. Сказка, що мужик засвітив свічку перед чортом, і чорт дав єму бо ­ гато гроший …………………………………………. ………………………………………………………………………. 394. Сказка, що подорожний чоловік сказав 3 чоловікам „добридень”, і они сварилися посли ……………………………………………………………………………………………………………………… 411 395. Сказка, що наймит шукав справидливого чоловіка і найшов справид- ливу смерть ……………………………………. 411 396. Сказка, що німиц показував живі чорти ………………………………………………………. 412 397. Сказка, що в Кийові москаль з попа зняв расу, шапку і палку . . л. 413 39 3. Сказка, що баба продала москальови за рубля кошель ………………………………. 414 399. Сказка, що ‘ідей судия судив Господа-Бога ……………………………………………… 414 400. Сказка, що купецкий син засватав у чорта дівку, і чорт дав єму бо ­ гато гроший …………………………………………………………………………………………………………………………… 415 401. Сказка, що на морозі змерз і казав жидови: „Щоб так ще до того земна |sic| — кольок!” ……………………………………………………………………………………………………………. л. 415 402. Сказка, що москаль пікрав церковні вещі …………………………………………….. л. 415 403. Сказка, що Лютий до Полютого в гості їхав …………………………………………….. 415 404. Сказка, що козак в бурці їхав і замарз [sic] ……………………………………………… 415 405. Сказка, що баба говорила: „Коли я иирибула стичень-мичинь, — – а на марця випну яйця!” ……………………………………………………………………….. 416 406. Сказка, що люди перші їден другому подали за милю сукиру . . . л. 416 407. Сказка, що піп шість волів ззів ………………………………. ……………………… л. 416 408. Сказка: звітки виликодні свята взялися? … ………………………. • л. 416 409. Сказка: на що Бог рай запровадив? …………………………………………………….. …… 416 410. Сказка, що чоловік медвидя зробив рабим ………………………………………………….. 417 411. Сказка, що мазур любив дівку, і вона ся впаскудила, а він тоє їв . . л. 417 412. Сказка, що мужики вовка злапали живого ………………………………………………….. 417 413. Сказка, що мужик їдну корову пропив тром жидам ………………………………. 417 414. Сказка, що пані мала молоду дочку і єї казала позолотніп . • . . л. 417 415. Сказка, що богатий мужик, як вмерав, то закопав гроші в коморі, а дітьом ни дав ……………………………………………………………………………………………………………………… 417 416. Сказка, що пан мав дуже важну справу в ссуді [sic] і наняв адвоката, щоби єму виграв …………………………………………………………………………………………………………………. 417 417. Сказка, що мазур ніколи не Цував в косцьолі ………………………………………… л. 417 418. Сказка, що мазур ніс надокола косцьола таку статулу святого, що ва жила 10 пудів …………………………………………………… л. 417 419. Сказка, що була така господиня, що лічила 6 неділь пилипівки . . . л. 418 420. Сказка, що двох братів було: їден — богатий, а другий — бідний, і той бідний злапав богачови щастя . ………………………………………………………………………………… ….. 418 421. Сказка, що вандрувало двох чоловіків, 1 їден другому вибрав очі за кавальчик хліба ……………………………………………………………………………………………………………………… 419 422. Сказка, що чоловік мав лядащу жінку ……………………………………………………….. 420 423. Сказка, що чоловік мав жінку лядащу, і єї святий Спас бив • . . . л . 420 424. Три пьесни малороссійскаго языка ………………………………………………………………… л. 420 425. Примова, як кого врече хто, то так говорится ………………………………………… л. 421 426. Сказка, що чоловік ожинився з лядащою дівкою …………………………………… 421 427. Сказка, що чоловік завинув голу жінку в околіт і так їздили на вісіля л. 421 428. Сказка, що мужик ходив на празник до другого села ………………………………. л. 421 ,54 Збірка подільських казок 1850 — 1860 рр. 429. Двадцать песнсіі малороссійскаго языка …………………………………………………… л. 421 430. Сказка, що їдна дівка була з гадюками цілу зиму в землі . . . . . л. 425 431. Сказка, що в їднім силі дужи опир люди дусив, і єго козак забив . . л. 426 432. Сказка, що окоман мав три сини, і вони пішли в світ, і їден ожи ­ вився з царівною …. л. 427 433. Сказка, що попадя мила ноги за рікою, а циган з другої сторони єї брав л. 429 434. Був король сліпий і мав 3 сини, і тії сини діставали єму видущої води л. 430 435. Сказка о Івану Вітернику, що всьо море забрав в відро …. . . л. 434 436. Двадцать и одна сказка \М. Л. треба: пѣсня] малороссійскаго языка . л. 435 437. Сказка, що шутим чоловік віз вовком пчоли . …………………………………….. л. 445 438. Сказка, що гуменний тримав спілку з жидом, і пан дав жидови сто батогів л. 446 439. Сказка, що пан втопив свого сина за тоє, іцо ни говорив …………………. л. 447 440. Сказка, що Господь із апостолами ночували в баби-кушарки, і тая баба великого цуду дізнала ………………………………………… 447 441. Четыре песни малороссійскаго языка …. …………………………………….. л. 448 442. Сказка, що король злапав жилізного вовчка ……………………………………………. 448 443. Сказка, що ксьондз до молодиці ржав …………………….. 450 444. Сказка: був пан, мав 3 дочки, і наймолотша віддалася за заклятого королевича ……………………………………………………………………………………………………………………………… 451 445. Сказка, що король хотів ся з дочкою жинити л. 453 446. Сказка, що шинькар вкрав у козака сідло ……………. ……. л. 454 447. Сказка, що пан вступився з дороги шляхтичови ………. л. 455 448. Сказка, що мазур просив Бога, щоби мав футру ………………………… . . л. 455 449. Другий мазур просив Бога о сто дукатів ……………………………………………………. 455 450. Сказка, що як вмерав дід, то закував [sic] гроші в лісі під явір, а си- нови ни дав …………………….. …………………………………………………………… ……………………………………. л. 456 451. Три пьесни малороссійскаго языка …………………………. . . ……………… л. 457 452. Сказка, що москаль хотів опира зарізати . . . . ………………………………… л. 458 453. Сказка, що жид голі дочки повіддавав за рабінів …………………………….. л. 458 454. Песній пять малороссійскаго языка …… . … ………………………………… л. 462 455. Сказка, що баба віддала дочку за богача з двома мисками ….. л. 463 456. Сказка, що трох злодіїв змовлялося, що мают вкрасти ………………………… 464 457. Сказка, що в ангела вкрав чоловік золоте стримино … ■ ■ . . л. 466 458. Сказка, що дурний чоловік забив сто диких свиний …… . л. 467 459. Шесть загадокъ малороссійскихъ ……. ……………………………… л. 467 460. Сказка, що москаль літав так, як орлом, і паром був ………………………… л. 468 461. Сказка о пану Пашліовскому і пану Гримоцару ……………………………. . л. 469 462. Шесть загадокъ малороссійскихъ …………………….. . . . л. 472 463. Семъ загадокъ малороссійскихъ …………………….. ……………………………………………. л. 472 464. Сказка, що бідний брат заміняв з багатим паску з хліба за дерев ’ яну л. 472 465. Сказка: яка давно була на людях шкаралупа ………………………………………… л. 473 466. Сказка, яким способом Бог сотворив землю ………………………………………………… 473 467. Пословица за Гаврилу мужика ’ ) ……………………………………………………………….. л. 474 ‘) Опублікував акад. А. Кримський у своїй фольклористичній збірці ст. 69 — 72. ,ЯК УТВОРИЛАСЯ ЛЕГЕНДА ПРО НОВЕ ЧУДО В ЛАВРІ. Легенда про чудо в Лаврі, що влітку 1926 р. дуже поширена була на Україні, належить до звичайного типу релігійних легенд. За наших часів чимало їх ходить, серед темної неосвіченої людности, і здебільша мають усі вони поміж собою велику схожість. Різні оповідання про „оновлення” церков, ікон, хрестів, „явленія” святих, Божої Матери, Суса Христа, нарешті про різні зцілення, та инші чудеса можна почути тепер на кожному ярмарку, на кожнім базарі. З цього боку найцікаві ­ шими досі показуються ті цикли „Калинівських” та „Осапатової долини” чудес 1 ), які набули в нас величезного поширення і викликали релігійний рух, що його сміливо можна за масовий психоз уважати. Але й поруч цих „калинівських” оповідань, нова легенда про чудо в Лаврі не губить свого інтересу. Цікава вона не тільки своїм змістом, який до речи багато в дечому збігається з „калинівськими” оповіданнями, а тим що на її прикладі можна наочно дослідити, яких незначних реальних фактів, випадкових приводів і причин вистачає для того, щоб виникла легенда такого типу. В моїх руках перебуває зараз велике число різних записів про це „лаврське чудо” 4 квітня 1926, та багато з них або однаковісінькі, або мало чим різняться проміж себе. Я подаю тут саме-но найцікавішеє, і то в хронологічному порядкові, щоб дати змогу читачеві ступінь за ступенем простежити процес розвитку й поширення легенди. 9 квітня 1926 р. записав я (в Київі на Гоголівській вулиці від не ­ письменної хатньої робітниці Н. По — вої) оповідання, яке мене дуже тоді зацікавило, бо мені-ж самому доводиться (через друкарські справи) бу­ вати мало не що-дня в Лаврі, а я там того не чув. „Чи ви чули, що в Лаврі сталося? Богородиця вночі явилася в церкві. Та коли кинулися туди люди й міліція, вона зчсзла. Про це всі баби на базарі (Євбазі) говорять. А їм розказала якась женщина, що сама те діло бачила”. Минуло лиш кільки днів, і вже про цеє „чудо” можна було почути в Київі від кожної перекупки на базарі — із значно більшими подроби ­ цями. 17 квітня 1926 р. трапилося співробітникові Академії Наук ‘) Диви „Етнографічний Вісник УАН “ кн. 1 ІК. 1925) статті: а) О. Пчілки: „Укр. народні легенди останнього часу” ст. 41 — 49: б) Н. Дмитрук: „Про чудеса на Укр. 1923 р. “ та записи Калинівських пісень ст. 50-(5, або ж: В. Кравченко „Осапатова долина” — Етногр. Вісн. кн. 2 (К. 1926) ст. 108 — 111. ,56 Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі П. М. Попову записати докладніщеє оповідання про цю подію. Записав він його із слів хатньої робітниці Хв. М. С — ка, яка 10 квітня почула про це від двірнички свого будинку (на Пуіпкінській вулиці). Ця жінка, до речи сказати зовсім неписьменна, твердо вірить у правдивість лавр ського чуда і оповідає про нього з великим запалом. Оповідання це подаю в перекладі на укр. мову: „Вночі приїхали до Лаври пожарники — і вимагали, щоб їх негайно пустили в лаврське поді-.ір ’ я. Бо вони помітили з каланчі, що горить Велика церква. Заразісінько позбиралися всі, та разом з пожарниками й міліцією, кинулися до церкви. Аж бачать, усі свічки горять, лампади засвічено, а по церкві черниця ходить. Святу ікону „успснпя Богородиці” спущено, і черниця тая витирає то ікони, то церковний посуд. „Що ти тут робиш?” — вдався до неї начальник міліції: – „Що ти? красти сюди прийшла”! „Ти сам чого сюди з ’ явивсь? Я завсіди тут перебуваю!”. Начальник той осліп, а черниця зникла”. Невдовзі, знов за якихсь кількоро днів після того (в квітні таки), записав II. Д. Демуцький ще инакшого варіянта того самого оповідання про лаврське чудо. Варіянт цей подає для події ще більші подроби: і. „Побачив вартовий міліціонер світло в Великій лаврській церкві. Зчинив тривогу. Коли зібралися всі, — увійшли до церкви. У вівтарі якась жінка стоїть, а від неї світло йде. Біля жінки тієї стоїть двоє відер: — одне з піском, а друге з водою. „Хто ти? ” вдалися до неї. „Недостоїн знати!” Хотів був ударити її міліціонер, та вона піднеслася вгору так, що її не достати. Вихопив він револьвера та хотів її стрілити, але вона рантом зникла, а сам він стався калікою. І почули всі голос: „Це я прийшла сюди, щоб крон людську із святих сосудів змити!” Зібралася другого дня сила-силенна народу до Лаври. Багато там було різних військових, політкурсантів, та всяких. Допустили їх усіх до сповіди і святого причастя, і каялися всі вони в своїх гріхах та й благали бога, щоб простив їм їхні великі провини ” . Більше-менше тоді-ж-таки (а саме 25 квітня), селянка-молочниця М. І ва (знов таки на Гоголівській вулиці) розповіла мені про це ще по инакшому: „Так ото вночі всенька Лавра вогнем пойнялася. Налякалися люди, з усього Київа позбігалися. Аж бачать, що то не пожар, а так церква блищить. Кинулися до церкви, аж там усі свічки горять і паникадила і все чисто, а по церкві женщина ходить, уся в чорних ризах. Розсердився дуже комісар, шо вона вночі прийшла, та як гукнув на неї та як затупоче ногами: „Ти, с… д…, як світ запалила?!” — „Як запалила — так і потухне!” . Махнула рукою — і світа не стало, тіки лице в неї горить. — „Ти чого сюди прийшла, я тебе спрашую?! — „Не твоє діло!” — „Та як-же ти сюди пробралася?” — „А так, як і вийду!” Та й узялася парою. Так отож божа мати була, щоб ви знали! Явилася нам грішним, шоб ми молилися й каялися, бо горе буде”. Як бачимо, чим далі, то наша легенда набуває все новіших подро ­ биць і все більш розвивається. З надзвичайною швидкістю розходиться вона не тільки по Київу, ба і по цілій Україні, переходячи й до Росії. От 10 травня 1926 р. записав Г. Іванюк у селі Турбові (Вінницької округи) дуже докладне оповідання про -Лаврське чудо, що розповіла йому стара його бабка, неписьменна жінка. — Подаю тут цей запис Гр. Іванюка, нічого в правописі не міняючи: „Це росказував їден жид, а він уже-ж брихати пи буди, бо він ни цеї віри, то йому всьо рівно. Так ото казав так. їдного разу ввечері була в Лаврі вичірня відправа. От після вичірні повиходили всі люди, а сторожі і церкву замкнули. Ну, нічого, — аж от коло півночі якись чоловік йшов коло Лаври. Аж дивиться, що в Даврі сьвітиця. Він подумав: ,Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі 57 „Хто-б то міг бути там в ці порі?” От він підійшов до вікна, став дивитися і зобачив у Лаврі жінку, а від неї так і сяяло промінням, так і світило. Він хотів зайти до Лаври, али було замикано. От він живо побіг до сторожа, росказав йому, що бачив. Тут зараз назбиралося людий сила-силенна і йдуть до Лаври. А щоб потім ни казали, що це якась видумка, то люди взяли з собою кілька міліцінерів. От прийшли вони, одім- кнули Лавру, аж дивляця: стоїть по сиридині церкви жінка в білі одежі, і від неї іяє так, що й дивитися ни можна. Люди обступили й стали питати її, хто вона, звідки. А вона каже: „Я матір божа! Прийшла на землю сповістити людий, аби каялись і моли ­ лись!”. І більше нічого. Міліцінери ни повірили, а хотіли ту жінку заариштувати. Али тільки сказали її, щоб вона йшла за ними, а теї жінки й ни стало, тільки сильно-сильно засіяло в Лаврі. Тоді всі люди повірили, що то була матір божа, і навіть і міліцінери тожи повірили, що то була матір божа, і відсахнулися від комунії. От таке то твориця на сьвіті. Це росказував київський жид, що сам бачив, а я вже казала: він брихати ни будиж”. Мало не таке саме оповідання записав я трохи пізніш — 28 травня 1926 р. в самому таки Київі від базарної перекупки, що розносила по будинках масло та сметану, а заразом і легенду про лаврське чудо довірливим слухачам. Слухав я це її оповідання із сусідньої кімнати, вона мене не бачила, а тому запис цей мені пощастило зробити як-най- точніш, навіть з додержанням усіх властивостей мови тієї жінки: „Тіпер такой народ пошол, што ні в Бога ні в што ні веруєт. Тольки, прийдьот времня, каятца будут, потому Бог страшно накажеть. Уже і знаменія являютца всякіе для вразумленія безумних. От ви может слишалі, што в Лавре на той (sic) ніделе случілось? Божая матєр ночыо явілася, да так — знаїте — удівітельно! Всьо небо, знаїте, красное как жар здєлалось, і как дньом відно. Все страшно іспужалісь, народ повіскокувал в чом попало і началі текать, хто куда ні попало: думалі, што пожар такой страшний, как на Звірінце бил ‘). Тольки смотрят: аж то над Лаврой огонь стоїт. Побеглі туди, і смотрят: то не огонь, знаїте, а так храм сам собой светітца, і кумполи і окна і всьо чисто! А в церкви все паникадила і лампадкі самі засвєтіліса, і такое кругом благоуханіе ідьот, знаїте. А по церкві женщина ходіт у белом вся. і светітца сама, аж смотреть нільзя. Народ на колені, как бил, попадал — • начал голосіть і плакать, у груді бітца, а она говбріт: „Не плачте! Скоро, значіца, божий гнев на всех нечестівих прийдьот! Кайтеся, христіяни — спасені будете!”. І зачала „Слава в вишніх” петь, а за ней весь народ. Откуда ні взяліся, полная церква комуністов набєгла, і все з ружжами. Бросіліся до нєйо, а їхній комісар спрашует: „Кто ти такая?”. — „Ти проклятий, недостоїн знать!”. А он как разсердітца, да прямо в нейо бац з ружжа! Тольки, она невредіма осталася та пуля назад вірнулася, а он по-пояс в землю вошол. Тада, как закрічіт страшним голосом: „Верую господі — ісповєдую!” і перехрестілся, і сразу з землі вішол. А тада те на нево, знаїте, как закрічалі! как зачалі його лупіть! Тольки, ему нічево ні делаетца: он стоїт себе такой радосний, а хто ударіт ево, тот сразу калекою делаетца. Тода оне в нейо зачалі стре ­ лить. Тольки, она невредіма, а пулі назад літять і їх убівают на месте. Народ весь рідать зачал: „Помілуй нас Господі — загібаєм! Жисть наша ужасная!”, а она заплакала і говоріт: „За грехі ваші божое попущеніе! Кайтеся, молітеся — так спасеніе будет!”. Махнула она рукамі, і свет кругом чисто потух, а сама невідімая эделалась, а где слеза вйо упала, там пол расплавілса. Так тіпер в Лавру народ ідьоть, і хто с верою помолітца і поцілует тое место, і де она стояла — все грехі ему прощаютца, і всякіе чуда делаютца. Одна женщіна відела, как слепой жід прозрел как тольки сказал: „Верую — ісповєдую!” А одному чіловеку рука зачала действовать. 1 всякіх ещо много чуд случатца там. Сама я туда бегла, аж упала трі раза, тольки єйо відеть не удостоілась. А народ — відел, дак всьо до чиста правду розказалі”. ‘ ) тоб-то, як на Звіринці підчас страшного вибуху 1918 року. ,58 Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі Іще инакшого варіянта цієї-ж легенди записала В. Ю. Білецька 15 серпня 1926 р. в с. Сковородинівці (Вільшанської округи, на Харків ­ щині). Розповів легенду мандрівний чернець, що вештається з села до села і зазирає подекуди до Сковородинівки. Оповідав він пошепки, під великим секретом: „Про це чудо запрещаютъ писать в газеті. Властями строго запрещено, щоб люди не вірили в ці чудеса. Вночі, у лаврській церкві засвітилося, став сильний свєт. Туди, — взяли міліцію, бо самим було страшно одпирати й дивитися. От усі й поперли. Одчи ­ нили двері, а там в олтарі стоїть женщина, миє посуду, чаші, і всякі святощі чистим білим полотенцем витирав. У церкві світ такий, як дньом. Питають її: „Хто ти така? Що ти робиш тут?” — „Я женщина, бачите. Прийшла сюди очистить храм, потому що він оскверньоний”. Вони говорять: — „Ми тебе арештуємо!” А вона сказала, що їй арести й суди не страшні, вона їх не боїться. Тоді вони взяли й повели її в міліцію, а світ погас по собі. Не доходя міліції, її не стало, вона незамітно піднялась у гору і сказала: ,, Бійтесь і вірте в суд божий, а не народній 1 * — і полетіла. Тоді це чудо скрито строго: хто про його буде розказувати — тому смертная казнь. Всі инші записи, що були в моєму безпосередньому розпорядженні, в основі своїй збігаються з тими, котрі ми вище понаводили. Отже подавати їх тут усі ми не станемо, а лиш одмітимо найхарактерніші поміж ними одміни: „Коли прийшли — невидима стала, бо то була Богородиця, що прийшла поставити людей на праву путь 1 * . „Прийшли, вивели її з церкви і навіть на автомобіля посадили. Але як поїхали — невидима стала”. „Міліціонер заарештував її, взяв за руку і повів. Коли дивиться: нема нікого, а він сам себе за руку держить”. „Увесь храм осіяла внутріння молнія. В городі думали, що то пожар, і приїхали всі пожарники. Увійшли, а вона через кумпол на небо піднялася”. „Побачили світло, і подумали, що то злодії в церкві хазяйнують. Кинулися туди — і побачили, що всі лампади горять, а якась жінка церковний посуд чистить. Заарешту ­ вали її, посадили на автомобіль і повезли, а дорогою вона стала незрима. Потім явля ­ лася тая жінка ще й по инших київських церквах”. Наскільки широко розійшлася цяя легенда, можна побачити вже й з вищенаведених записів (Київ, Харківщина, Поділля). Та підчас свого наукового командирування влітку 1926 р. я мав змогу переконатися, що вже стала вона відома і на Катеринославщині і в Одесі. А оце тепер здобув я відомості, що ще й досі інтенсивно циркулює вона навіть у Курському та на Вороніжчині. Тепер дозволю собі перейти до тієї реальної події, яка сталася в Лаврі 6 квітня 1926 року, яка й була основою та приводом для утво ­ рення легенди про це „лаврське чудо”. В київській „Пролетарській Правді”, 24/IV 1926 р. про лаврську подію уміщено було таку коротеньку замітку в відділі „Пригоди й злочини”. „Спробували обікрасти Лаврський Собор. Одної ночи охорона Лаврського Музею помітила, що у великій церкві горить світло. Міліціонери, що при ­ були сюди, обшукали й знайшли якусь жінку, що позносила різні церковні речі в одно місце, щоб, очевидно, викрасти їх. Коли цю жінку заарештовували, вона вдавала з себе ненормальну * ‘. ,Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі 59 Директор Музею Культів (в садибі б. Лаври) П. П. Курінний, що був головним свідком тієї події, ласкаво подав мені такі про цю подію відомості: „Сталося це в ніч з 5-го на 6 квітня 1926 року. Було вже щось коло 2-ої години, коли внутрішній музейний сторож збудив мене та й повідомив, що у великому Лаврському Чіоборі помічено якесь світло. Я негайно викликав по телефону наряд міліціонерів та пожежну команду ленінського району, а сам укупі з двома сторожами Музею — М. Козо- різом та Н. Талабко, поспішив до собору. Ніч була дуже темна, і на вікнах Собору добре відбивалися вогні міста, тільки-ж ніяких ознак якогось внутрішнього освітлення в соборі не було помітно. Біля Предтеченського приділу спинив нас вартовий міліціонер і доповів, що в середньому вівтарі в Соборі ясно видко світло. Охоронник Музею Іван Синиця став тоді на розі південної стіни та вівтарів і почав стежити за вікнами й дверима з цього боку, а охоронника Н. Талабка поставив я на розі південної й за- хідньої стін. Сам я став у затінку проти головного вівтаря. Невдовзі прилучилися до нас двоє інвалідних нічних сторожів, музейна охоронна резерва, а нарешті й настоятель Лаври о. Філадельф з ключами від собору. О. Філадельф запевнював мене, що після вечірньої одправи світло в соборі скрізь було загашено, за його-ж таки доглядом, і звечора залишитися світло не могло. Виникли в нас навіть сумніви: — а чи не є то часом відблиск у вікні од освітлення в друкарні? Нарешті, з ініціятиви міліціонера, ви ­ рішили ми переконатися — чи-ж в справді у вівтарі якесь світло. Охоронник Я. Казчук сперся на цоколь, а міліціонер виліз йому на спину та й заглянув у вікно, що було з сажень над землею. Він ясно побачив, що в середині вівтаря блимало якесь світло, а недалеко рухалася якась постать; тільки, що саме вона там робила, він не міг розгле ­ діти. Саме тоді надійшов до нас наряд міліціонерів, а до Святої Брами над ’ їхала пожежна, і десять чи дванацять пожежників з смолоскипами надбігли до Собору. Вирішено було увійти в середину Собору та й добре обшукати його. О. Філадельф одчинив південний вхід, і всі ми увійшли в ґанок, залишивши на дворі двох охоронників, міліціонера та двох інвалідних сторожів. Двері ґанку ми замкнули з середини і поставили тут двох озброєних міліціонерів. Коли почали відмикати двері до самого Собору, то зчинився страшний гуркіт, бо замок був дуже великий залізний та ще й іржавий до того. Двері нарешті одчинено — й ми обережно заходимо до собору. І от із вівтаря виразно почули ми жіночий спів: „Господі помілуй!”. Ми пішли далі (попереду о. Філадельф і М. Козо- різ, за ними пожежники з смолоскипами, міліціонери, далі я, за мною ще пожежники й комендант будинків Лаври І. М. Губер), і спів той залунав ще голосніш, тільки вже на инші слова. Слів тих я не розібрав до ладу і тепер не пам ’ ятаю їх зовсім. Як тільки пожежники, вкупі з міліціонерами, почали обшукувати Стефанівський приділ, я одразу пішов просто на голос, що чувся з вівтаря і вже застав там о. Філадельфа, М. Козо- різа, кількох пожежників і одного міліціонера. Всі вони увійшли до вівтаря тільки на кількоро секунд раніш од мене. Посеред вівтаря стояла якась жінка, а скрізь по підлозі, в повнім безладді, розкидані були різні церковні речі. В кутку коло Стефанівського при ­ ділу чимало речей лежало купою. І тут я побачив срібні потири, дискоси, запрестільні підсвічники, кадила, блюда, лжиці, ріпіди XVIII ст. і багато инш. Ані дарохранитель ­ ницъ, ані мельхіорових речей, або взагалі якихся громіздких чи малоцінних речей тут не було, і це я дуже добре пам ’ ятаю. Тут таки стояв пісок для чистки речей, прикріплена була запалена звичайна свічка, і тут-же лежала ще одна стеаринова свічка. Жінці тій було років трицять – трицять п’ять. Вигляд мала цілком здоровий. Чогось іздалося мені тоді, що була це перекупка — з тих, що мнясом торгують. Принаймні за те дуже про ­ мовляла її замусолена й досить подерта спідниця. Спину й плечі прикривала їй чорна чернеча мантія, а що й вона була дуже подерта, то можна думати: знайшла її тая жінка десь тут-таки у вівтарі. „Чого ти тут?!” вдався до неї міліціонер. — „Нужно почістіть! нужно почістіть, — осквернілі. Жівую церков нужно почістіть!”, — відповідала вона скоро- говіркою, похапцем і дуже нервово, вдаючи юродиву. Далі почали розпитувати в неї, як вона дісталася до вівтарю, і з її слів виходило, що вона сховалася після вечірньої ,60 Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі одправи і тому залишилася в церкві, а вночі почала чистити церковне начиння. Зали ­ шивши її з міліціонером, я з о. Філадельфом та комендантом почали обглядати цілу церкву та приміщення навколо цінного відділу Музею. Ми були цілком певні, що знайдемо ще й помічників тієї жінки; але нікого більше викрити нам не пощастило, бо таки нікого там і не було. Жінку тую заарештували й одвели до сусіднього ленінського району. Про її дальшу долю мені не відомо нічого, так само як не відомо й те, хто вона була. Такі обставини цієї події, як принесена стеаринова свічка, чистка самісінького срібла, та ще дрібно-портативного, початок роботи в таку пізню пору, нарешті зовсім здоровий вигляд жінки (вона ані трохи не нагадувала юродивих), дуже й дуже були підозрілі. Я в кожнім разі певен, що була це одна, з кількох таких, спроб обікрасти церкву. Очевидно, тая жінка мала намір, вибравши найцінніші речі, заховатися з ними до ранку, а потім вийти з церкви разом із публікою, або-ж нарешті спустити їх через вікно своєму помічникові, а вранці зникнути. Трохи по инакшому розповів про це саме другий свідок лаврської події 6/IV — чернець М. К-з, що його оповідання записав П. М. Попов: „Вошли в олтарь и видим, что стоит какая-то женщина и поет: „Кресту твоему поклоняемся. — „Что ты делаешь?” спрашивает ее милиционер. „Ересь обчищаю!”. Милиционер ударил ее, а опа подставила ему другую щеку и говорит: „Бей и в эту! “ . „Как ты вошла сюда?”. Молчит. — „Как ты думала отсюда выйти?” — „И не думаю выходить, ты ж смотри сколько здесь у меня работы!”. На людей не смотрит и вроде как юродивая. На думку М. К-за, не була це злодійка, але якась божевільна людина. Найпевніш, гадаємо, була це істерично-екзальтована жінка з надзвичайно підвищеним релігійним почуттям, яких чимало тепер є серед старців і жеб ­ раків, що туляться коло церкви. Окрім цих двох оповідань од свідків тої події, мені довелося ще дістати й точніші відомості про особу винуватиці тієї всієї сторії. Офіційні дані розслідування в цій справі подають нам такі за неї відомості: „Луданик Марія Петровна. Народилася 1898 р. в Томській губернії, селі Борогляни, Барнаульського повіту. Довший час жила у свого дядька Пилипа Луданика в с. Мищенки Чернігівської округи. По соціальному стану селянка, письменна, має нижчу освіту З липня 1922 р. перебувала в Чернігівській міській псіхіятричній лікарні, звідки втікла 26 березня 1926 року. Її одразу-ж таки з-під арешту звільнено і одіслано до Шевчен ­ ківської (М.Л.: давніш Кирилівської) лікарні, де вона й дотепер перебуває під до ­ глядом лікарів”. На видрукуванні цих матеріялів я й обмежую своє завдання. Ду ­ мається, що мені мабуть зовсім пощастило дійти аж до коріння легенди про „лаврське чудо “ і всебічно його тут висвітлити. Коли-б був справ ­ дився мій намір подати тут ще й фотографію гр. М. П. Луданикової, читач міг-би мати тут ще один причинок для наочного висвітлення справи Безперечно, дуже корисний й повчальний приклад маємо ми в оцім-от дивному випадку. Спроба психічно-хорої жінки викрасти церковне на ­ чиння (чи — там — почистити, — це для нас великої ваги не має) пере ­ творюється в народній фантазії в чудо – богоявління і дає привід утво ­ рити високо-побожну легенду, яка за найкоротший час поширюється на величезних просторах і, може, створить іще не одну в ’ язку подібних-таки релігійних переказів. — • „Das Wunder ist des Glaubens liebstes Kind”, каже славний німецький поет. ,ОПОВІДАННЯ СЕЛЯН ЗА ЧАСИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ НА УКРАЇНІ. І. Оповідання селян за часи громадянської війни мають для нас без ­ перечний науковий інтерес. Не кажучи вже за їхнє фольклорно-етногра ­ фічне та філологічне значіння, вони можуть дуже прислужитися дослідни ­ кам ще й як незамінний історично-допомічний матеріял, а деякі з них мають навіть усі дані, щоб стати за сюжет для літературної творчости. Знайомлючи нас з різними цікавими подіями та з окремими епізодами революційної боротьби, ці оповідання допомагають розібратися в склад ­ них тодішніх селянських настроях, дають спромогу встановити криву лі ­ нію в зміні симпатій селянства. Записувати такі матеріяли необхідно як найшвидше, бо що далі це буде вже важче робити, і записи дальші не матимуть такого правди ­ вого характеру, як теперішні. Вже скінчилася боротьба, й події минулого все більше одходять в забуття. Про них навіть і тепер найчастіш зга ­ дують тільки на дозвіллі, переказують як казку, як щось цікаве для слухача. Більшість оповідань, що тут подаються до друку, я записав ще тоді, як не забулася гострість минулих подій, записував од людей, які ще переживали оповідаючи. Записи роблено під свіжим вражінням, вони мають характер споминів, мають цінність документальну. В них нема ані крихти історичної непевности, жадного елементу суб ’ єктивної фанта ­ стичности, вони не викликають ніяких сумнівів; їх легко перевірити з инших джерел. (Записи, роблені пізніш, р. 1925 — 1926-го, вже втра ­ чають цей характер історичної документальности, і все більше набли ­ жаються до легенди). Намагаюся точно додержуватися і фразеології і вимови самих оповідачів, навіть знаки розділові розставляю ідучи за оповідачами. По ­ даю тут оповідання тільки за два окремі етапи: німецько-гетьманський період та денікінську навалу; — якщо дозволить час та обставини, в даль ­ ших числах „Етнографічного Вісника” подам матеріял і для инших. II. Дуже яскраво промовляє до нас журливе оповідання-згадка селя ­ нина с. Барахти (на Київщині, 8 верстов од м. Василькова) за події, що відбувалися на Україні р. 1918 — 1919. Оповідання це було запи- ,62 Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні сано року 1922-го і хоч чимало часу зминуло, одколи пережив був опо ­ відач теє страшне лихоліття, а ще не призабув він свої великі кривди, і не може, щоб не вставити в своє оповідання якусь лайку, або прокльон. — „І не кажіть!.. Такого вже лиха натерпілися, що як згадаєш, то волосся на голові наче догори лізе. Всяк бив, всяк зобижав, хто хотів, той брав. То білі, то чорні, то чер ­ воні, то німець, то бандіти, то чорти-діяволи — а ти, дядьку, всякому їсти дай і під ­ воду дай, та ще сам бере. Він з тебе останнє тягне, а ти йому сукину сину, бодай його за печінки брало, спасибі кажи, бо як що, то ще наб ’ є, як ти, господи, бачиш. Звісно як беззащитний чоловік… Та вже ніхто такого по-за шкуру сала не залляв, як ті прокляті- охвіцери. От уже намучили народ! От нагубили!… І хто їх зна, що воно за звірі були?. Сказати-б, який чечен чи татар — то-ж таки звір-чоловік; а то-ж наш руський!.. Вскочить, знаєте, в хату, як вовк який. Ти йому й те, ти йому й се, годиш уже, годиш: поїсть, поп ’ є, що попав тягне, і слова не кажи, або ще зіб ’ є як собаку останню, і хату догори переверне: і горшки поб ’ є, і шибки повиносить. Скільки народу спортили! Все, знаєте, кричать: „Ві проті порядків ідьотє! Ах ві, мерзавці! дак вам усьо буржуйов резать, помєщіков грабить! Землі вам нада! А ві заработалі ту землю? Ми вам… (неприст. лайка) дадім землі! Шкуру познімаїм, марзавці!” да шомполами, да шомполами. В нас, хвалить бога, хоч тих помі ­ щиків не вельми було, а то, як де поміщика, бува, порозбивали, дак то й хати попалили, і народ перебили, і що де було заграбили. А як у кого яке оружжа, чи що, знайдуть, — то небезпремінно на смерть заб ’ ють, і не говори нічого. Ще-ж і народ був: посвариться з чоловіком, дак зараз біжить і, тіки скаже, що той в камунії був, „Ага! бальшовік- камуна!” бац-бац та й кришка”… (Записано в Київі 1922 року, від селянина с. Барахти). Недобрі, дуже недобрі спомини на Вкраїні лишили по собі й німці з гетьманськими загонами. Грабунки, насильства, екзекуції й, нарешті, повстання, ось найулюбленіші сюжети селянських споминів за ті часи. Двоє оповідань, що їх мені пощастило з тих часів записати, навіч по ­ казують справжнє обличчя тих оборонців „полнаго порядка”, та вияв ­ ляють їхню визвольну політику для нашої землі: — „Плюньте ви, паничу, в морду, хто скаже, що за німця порядок був. Безголів ’ я, а не порядки. Самі-ж подумайте: який то в біса порядок, як чоловіка худше за скотину держать. Он хоч і в нас у Єрках, дак до того зобидили, — що хто мав, забрали дочиста. Та хоч-би й так сказати: що ми тому німцю? Він розумний чоловік, за своє діло думає: у нього голод, а в нас усе є: — звісне діло, як допавсь, то нема вже куди стіснятись — брав що хотів, що душі завгодно. Та коли-б уже тіки брав, то ще біс з ним — не один він брав; а то-ж таке виробляли! . Як де — то нічого, а ось, коли за те безголів ’ я по ­ міщика порозбивали, там уже така парка була, що держися, аж шкура з с…и злазила. У одному селі антилерія все поб’є, а там, днви, хати попалять дочиста ще й скотину за ­ женуть, хліб заберуть, а дядькам штани спустять та шомполами чешуть по С….Х, аж шкура трісне. А найгірше, як з наших руських охвіцери та гайдамаки допадуться, і пальці порубають, і б ’ ють-б ’ ють, послухають, що живий, оділлють та знов за своє…. А скілки народу німець до себе на катаргу в Сибір заслав 1 ), так що й не вернулися!.. Ну, дак уже-ж і їм було! Допекли таки сукини сини народ, що й страх усі позабували: — де в кого оружжа яке було, дак в одряди пішов, а тут ще й Петлюра оружжа цілий ва ­ гон та усякої всячини на станцію привіз… Знаєте, як сказивсь народ: що запопав, берс- хапан, біжить, щоб тіки німця бити. А як де, то цілі села як один на проклятих басур- ман знялися. Ой-же-ж і били! З Лисянки та Медвина, як занили, то не знав німець, ‘ ) Тут очевидна плутанина. Німці на Сибір засилати не могли, а коли висилали, то тільки до Німеччини. Очевидячки, в народній уяві всяке заслання асоціюється з страш ­ ними сибірськими каторгами. ,Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні 63 куди й тікати! дарма що лігулярна армія, а геть усе кинули, без штанів утікали… Опісля вже до Лисянки і близько було не підходять, десятою дорогою обминають, а як дав їхній старший гінірал, чи як у них там називають, разпоряженіє, щоб Лисянку забрати, дак аж плакали, так боялися йти, наче на смерть їх посилають… А в Лисянці люди такі бідові всі, такий здоровий народ, а оружжа такого мали, що й на десять літ хватало-б: тут тобі і ружжа, тут тобі й пулемети і, що ви собі думаєте? — аж шестеро пушок у сіні ховали… — Ну що-ж, німці Лисянку таки забрали? — Та де там в біса! Там їх тисячами лягло, а таки не діп ’ яли. Як у яр зайдуть, там їм і амба — – вже й капут, хиба який рачки вилізе… — Ну, а у вас у Єрках — з німцем не билися? — Та як-же-ж? було і в нас, тілки що в нас не той народ: — не було такої ор ­ ганізації. Як зачули ми, що таке кругом коїться — давай і ми на це діло збиратися… Послали до Звиногородки хлопців, послали до других, зібрали хто що мав оружжа, і як чоловік з 200 набрали, то й гайда станцію брати. А там німець оружжа мав і одрад чо ­ ловік з сорок. Може й білш, не знаю вже… Я з пулеметом був, то трохи далі дер ­ жався. Як наскочили ми, як ударили зразу, то німець і голову згубив, кидається на всі боки. Та куди там! Наші хлопці кругом обійшли, та знай палять, та знай палять! Не спам ’ ятався німець, як ми все забрали. А що там всякого припасу було, то й не ска ­ зати! Чоловік з 25 німців одразу забили, а ті поховалися у станцію, і ну на нас стрі ­ ляти…. Билися ми з ними аж до вечора, а далі давай шапками махать да кричать: „Здавайсь! Не битимем!”, а він дурний, знати, думає, що помочи дістане, і не змеке- тить, що ми всі дроти, де тільки було, порізали — не слухає, б ’ є та б ’ є… Коли вже аж на другий день взяли ми тих німців, хоч і в нас багато народу сукини сини попортили. Взяли їх, а вони ще й тоді одбиваються, не хочуть йти. Мучились наші хлопці, мучи ­ лись — розсердились та й тих побили к такій матері. Ото впоралися з німцем, та давай хазяйнувати: порозбивали вагони, до складів добралися, — де ті й вози взялися? Заме ­ тушились, як бджоли. А як знайшли діжок кільки горілки, чи шнапсу по німецький, то давай її пити, аж побилися проміж себе. Коли над вечір прибігли люди — кажуть: „Ні ­ мець із Звиногородки йде”. Перелякалися наші, думали, що цс з-під Лисянки або з Таль- ного німець на нас іде (а там їх багато було); як хто, то вже й у ноги думав. А був у нас старший, дак він, як ухопив гвинтовку, да як крикне: „(лайка) поб ’ ю, постріляю, хто тікать буде!”, а тут ще прибігли хлопці: кажуть, що того німця жменя: — на конях їде — чоловік з 100 не білше, та ще пішаків з півста. А в нас вже з тища хлопців наз ­ бігалося, та ще й пушки дві од німця одбили. Вийшли з станції ми наперед верстов на дві, та й поховалися над дорогою і на полі. Тілки німець ближче надійшов — ми як вшкваримо, так чоловік з трицять і шкереберть. Ми — ще, а далі, як зачали трощити, то й світу божого не видко. Німець не думав, щоб ми так близько були, трохи подавсь на ­ зад, злякавсь видко; а щоб тікати, дак ні — не тікають бісові діти, а з коней позскоку- вали, та на землю, й ну стріляти на нас. Ми все ближче до них ліземо, а ззаду ще хтось надумавсь, та як тарахне з пушок, раз, да ще, да ще. Отоді вже не видержали німці, на коней! та давай бог ноги; а хто пішки був, той все кинув, та тьоку. А ми за ними, і таки десятків з п ’ ять, к такій матері, набили. Веселі наші хлопці поробилися, аж танцюють… Вернулися ми в село, та вже й по хатах хотіли розходитись, коли чуємо, така стріля ­ нина знялася, що страх. Збіглися ми за селом (а в нас недалеко від села лісець малень ­ кий) і чуємо, кажуть люди, що німець ще за мостом іде, да така-ж його сила, аж чорно, і всі так вряд і сунуть, наче нічого не було, а на полі пушки поставив, та по лісі жа ­ рить. Біда, думаємо собі, пропали всі к бісовій матері, куди там проти такої сили встояти? Зібралися старші, думали, думали, та й надумали, що нехай всі молодші, і хто на воєнній службі був, лягають в лісі, і од німця одбиваються, доки сила, а хто не може битись, хай з бабами пакується, та з села куди хоч тікає, щоб німцю ніхто не попав. Багато тоді людей втікли, і все, що хто запопав, тяг, чи нужне чи не нужне. Перелякалися страх. А що тоді’ плачу та крику було! Я своїх теж вирядив, а далі з ку ­ леметом в ліс. Тілки прибіг на край, аж уже німець на мості. Як зажарили ми, як за- ,64 Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні жарили, аж земля двигтить, а німець, хто міст живий перебіг, так зараз бац, у цеп лягає, да на нас; та як з пушок вдарить, то й дерева вивертає. Сила тоді німця пропало, а таки й наших хлопців купами навернув. Бились, бились — нічого не зробимо, перейшов німець міст і в цеп увесь розсипався, та все нас обгинає, а з пушок уже по селу б ’ є. Як ударить, то з хати тілки дим закурить, а далі вогонь одразу, і як свічка хата го ­ рить… Не витерпіли наші — почали тікати хто куди. Хто дак зовсім із села побіг, а як хто, дак ґвинтовку кине, та в свою хату. Я й собі прибіг в хату, як дурний, вже й дви- нуцця не можу: що * буде, думаю, хоч і смерть!.. А німець перве діло село обійшов щоб нікого не пустити, а далі крайні хати запалив і давай з усіх хат чоловіків до- церкви зганяти… Зібрали нас усіх навкруги, та з усіх боків кулемети наставили, а далі вийшов переводчик, полячок якийсь, та й каже: „Всєм вам тут смерть будеть, коли нє видадігє зачинщиків!”, а ми вже хоч і перелякались, а в один голос: „Нема в нас ніяких зачинщиків, — змилуйтеся! Ми не винуваті, це з других сел люди були, а з нас ні один з німцем не бився! ” . Той переказує їхньому охвіцеру, а той аж почервонів та труситься, так розсердивсь (ми таки багато йому народу спортили), щось горгоче-горгоче до того полячка, а той, видно, нічого собі чоловік був, жалько видно йому нашого брата, чи що стало. Почав він нас вговорювати, а ми в одну душу — ні да ні. Охвіцер той німецький видить, що ми не признаємось, давай на нас гримати та кричати, а переводчик вже й собі розгнівавсь, та й каже: „Признавайтесь луччс, бо через дісятого шомполами біті» будем!”, а ми: „Бийте хоч і всіх, а як невинуваті, то нічого казать не можемо!”, та знов давай просити та божитися, що ні в чому не винуваті. Билися з нами німці, билися і прикладами били — ніхто не виказує на старших, що у нас за охвіцерів наче б були. А їх у нас було аж семеро, то трьох утікло, а четверо тут таки з нами стоять і аж тру ­ сяться, — такі, як смерть, білі поробилися. Звісно, всякому видима смерть боязка. Щось погнргикали німці, а далі з десятка одного вибрали і по порядку, штани скинуть, покла ­ дуть коло церкви на східці, та й давай шомполами лупити, аж кров із С…И бризкає, так б ’ ють; а чоловік тілки кричить та стогне, а нікого не виказує… Всіх так перебили, кого назначили, а нічого не добилися. — Ми аж плачемо, так нам людей жалько дуже, а ска ­ зати, звісно, не хочемо, бо пострілять їх накажуть, а може-ж усіх не будуть убивати. Стоїмо ми вже й душі не чуємо, коли виходять знов охвіцер їхній старший, переводчик отой, та ще якесь началство, та й каже нам охвіцер; а той полячок переказує, що, як у п ’ ять минут не викажем, через п ’ ятого стрілять будуть, а як викажемо — всім поми ­ лування вийде. Подивилися ми на наших старших, а вони вже нічого не розбирають: як стовпи поробилися: „Ні, кажуть люди, всі винуваті, всім і пропадать треба, а вика ­ зувать не будемо!”, та й давай прощатися всі один з одним і прощенія просить — як на смерть зібралися. А німці бачуть таке діло, та вже видко й самі не знають, що їм тепер робити… Старший думав-думав, а далі, як крикне, так до нас і підскочили всі їхні москалі. Шо п ’ ять нащитає, то зараз і ведуть одного кудись, а як усіх вивели, то чуємо стрілянина знялася. Так ми й обомліли. Вже думаєм, всіх тих постріляли (а німці нас тільки на спуг брали), а старший ще й кричить і ногами тупає: каже, значить, що ось уже тих постріляли, а тепер, як зараз всіх не викажемо, то й нас стрілять будуть. Дивимось, а в кулемети ленти вставляють і на нас просто ставлять… Не знаю, що воно було, бо я й пам ’ ять загубив, ледві вже розібрав, що далі вийшло. Якийсь сукин син з наших написав, хто в нас старші були, і вже як наші люди не божилися, як не вбивалися, що ті люди не винуваті, схопили їх, мордували-мордували, все щось випиту ­ вали, та нічого не добилися — не виказували ті; то їх у город послали… — Що ж, їх розстріляли? — Трьох таки того-ж дня замордували, а у одного дуже гарна жінка була, ще й по німецьки трохи знала, дак вона вже його якось одходила. Кажуть, що з місяць з їхнім старшим жила, а таки чоловіка вратувала. — Потім той чоловік у комунію пішов, і за велике началство у них був, комісаром чи що… — А що-ж з вами зробили? — Та вже не знаю, як воно й вийшло, що живі зосталися. Били нас усіх вряд і прикладами, і ногами, і нагайками; як кому, то й зуби повибивали, і голови попрова- ,Оповідання селян за Часи громадянської війни на Україні 65 лювали; а далі запалили з усіх боків; вигнали, який був скот; що могли хліба забрать, вивезли; ще й чоловіка з п ’ ятнацять у залог взяли: як значить, знов, щось таке, то їх стрілять будуть… Отакечки ми з німцем билися… (Записано од селянина с. Єрки на Звиногородщині 1924 р.). Таких оповідань, як от вищенаведене, можна записати на Україні безліч. Жахом віє від цих переказів, але-ж чи не вийде ще важчеє на вражіння оце оповідання, що його я записав од нещасливої дівчини в міст. Дубовичах на Чернігівщині. Цю дівчину, ще й тепер дуже гарну на вроду, зґвалтували п ’ яні гетьманські посіпаки та й заразили страшною венеричною хоробою: Защо мене господь наказав? Шо я винна? Якої біди витерпіла, якого стиду!. Постріляли отих гадів, та ще мало. Коли-б моя воля на них була, на куски рвала-б, кіг ­ тями драпала за моє безголів ’ я. Всю жизть, прокляті, спортили. — А може ви й сами були винні? — Ой, пробочку ‘), всі з мене гидують, то й ви ще смієтеся! Шо я винна! — то на світі жила! Я чесного роду, мати за мною, як за оком дивилися… Та це-ж мене гай ­ дамаки зобидили, як ще німець був. Німець сам у Шостці стояв, бо там усякий припас його був, а до нас, як наші люди проти німця колотити зачали, гайдамаки (що в шапках таких ходили) прийшли, та по всіх хатах близько школи стали, такого їх там було!.. Шо вони тільки виробляли! Хто винний, хто й ні — били, одному чоловіку дак пальці по ­ рубали. А у кого ґвинтовки знайшли, або якесь добро з икономії — то на смерть забили, ще й хати попалили й усе чисто заграбили. А ввечері понапиваються, та давай людей розбивати, та стріляти, та Для сміху шибки бити. А щоб дівку яку злапали, то вже й край! старих бабів не минали!.. Я і з хати боялась виходити, дарма шо аж тут наша хата, боялася страх, щоб чого, часом, не вийшло. Та ось, бачите, не вбереглася!.. Бідна моя та нещаслива доля!… Послали мене мати до тітки, а я, наче душа знала, все про- сюся та боюся; а мати розсердились, лаяти почали: „Де там, в бісової матері, ті мос ­ калі візьмуться!.. Иди круга — то ніякий біс тебе не побачить! ” Біжу я та все городами. На левади перебігла, а як до лісу доскочила, то аж зомліла: — проти мене троє москалів іде. Та п ’ яні всі такі, що аж хитаються, та кричать, щось співають. Я хотіла вже тікача давати, та не вспіла, бо дуже близько були. Я прожогом коло них. А один, як схопиться, та до мене: „Шо-ж ви, баришня, тікаєте — нашого брата обминаєте? Ми тоже люді почище ваших парубков будем! ” А другий і собі кинувсь та кричить: „Тяні їйо на осві- дєтільствуваніє! ” Я так біжу, шо аж ніг під собою не чую. підбігла до городу та через варйо (загорожу) — циб, а спідниця за кіл зачепилася, — тут уже я й пам ’ ять загубила. Підскочили вони до мене, схопили та на землю валять, а я б ’ юся, аж зубами кусаю, а далі давай кричати: „Пробочку! Рятуйте, хто в бога вірує! ” . То один чоловік якийсь кинувся до мене рятувати, а той розбишака як стрільне, то той забіг безвісти. Я вже й кричу, я вже просю, а вони, як показилися, аж захльобуються: „Нічаво, всьо одно за- муж вийдіш ” … Тільки що живу мене до дому люди принесли, бо той чоловік, шо все лихо бачив, людей привів, та вже мене тіки без пам яти найшли, а їх і сліду не було… Опісля того я більш місяця в себе не приходила — горіла вся та кидалася; вже думали, що й дуба дам. Та-ж бачите, жива зосталась, на своє безголов ’ я ” … (м. Дубовичі на Чернігівщині, Глухівської округи. Записано 1922 р.). ‘) Пробі, пробу або п р о б о ч к у — вживають на Чернігівщині замість Гвалт або рятуйте!, але-ж слова ці так увійшли в мову, що їх уживають раз-у-раз > в инших розуміннях, як ой, лишенько, або-що. ,66 Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні ПІ. Решту оповідань подаю з тяжких для нашого селянства часів дені- кінської навали. Ось вони: — А що ми лиха набралися, як совєт з бєлими бивсь коло нас! Красні по цей бік, а деніки по той. Та цілий божий день тіки — бух та бух, а кулі дз-дз… — Не вийт і тобі, не виїхати, — того й диви, що хату розіб’є, або на смерть уб ‘ є. Та ще наскокують то ті, то ці; запопадуть кого, зловлять, та й тягають, щоб показувати, де хто стоїть, або окопи копай, а ні — то з підводою аж до чорта в зуби заженуть. Розбіглися наші люди, хто куди бачив, і хазяйствечко покидали… А я все собі думаю: — зостануся: що буде, чи так вік старців водити, чи тут пропадать… а таки пропаду коло хати, бо цілий вік на неї стягався. Раз якось цілу ніч гупали, та так, що земля ходором ходила, а шибки тіки дзень- дзень та й вискокують. Та що казать — хати хиталися!… Я аж у льох із страху заліз, а вранці, як ущухло, чую, корова реве, аж розлягається… Виліз я скотину наглянути, аж чую щось тупоче і наче співає. Висунув я голову за тип, аж то душ сто красних їде (воно й не красні, а деніки — охвіцери тії, тіки що палєти поскидані і червоні стрічки начепляні. Та як його взнати?-надів палєт — бєлий, зняв — то вже й комуна зробився!..) Як уздріли мене, то двоє й підскочили: „Гдє тут наші красниє стоять, дєд? “ , а я не змекетив, що це деніки, та й кажу: „А бог їх святий знає! Тут усе ті сукнин сини деніки-бєли товчуться та жили з людей вимотують”. А тут почали люди збиратися та й собі у разговор мішаються. „Так што, дєд, не любіш бєлих?” допитується мене старший, та так пильно дивиться; а я й тут дурна башка, не поняв, до чого воно йдеться, да й так до нього! „Ми люди безпартєйні, нам усе їдно хто царствувати буде, аби по- радок був, щоб нас не займали, а то як тих білих любити — хай їх чорти люблять (лайка), як вони народ мучать!”… Допекли нам ті деніки, то добре їх чистити почав; а тут як на гріх ще й баби повиходили, а ви-ж знаєте, які наші дурні баби… Як зачали, як зачали: — тут і болячки, тут і чирячки, і чорти в печінки і щоб грім побив, і лихо на чорній дорозі. А вони, падлюки, те все слухають і аж на лиці міняться. Разом як схопляться, як візьмуть нас в нагаї, як візьмуть в нагаї… Наче звірі поробилися — по чому здря б ’ ють, і кіньми топчуть і не дивляться. Мене як узяли вдвох в нагаї, то аж шкура порепалася і м ’ ясо шматками взялося: — на котлет збили, так що з місяць ні сісти, ні лягти не міг, — все на печі качався. Збили всіх так, як стерво. Народ уже тікати, а вони кіньми женуть та луплять, та луплять: — як звизне сукин син, то аж кров юшить. „От мі вам дадім камунію! Бєй їх, жидовських наймітов! Мі з вас шкуру живіх (лайка) посі^скайом! Стрєляй їх! Палі хати!” та давай по хатах нишпорити, що запопаде тягне, а чого не бере, так трощить… Далі давай наших до-купи нагаями зганяти. Я й похолов увесь, — постріляють, сукини сини! Давай ми їх просити, давай у ноги падати та руки цілувати, а вони тіки знай б’ють та в матір гнуть. „Пострєляєм, штоб і кореня не біло!” Глядь, аж уже й скотину з хлівів виганяють, а далі й хата Іванова ганялася… Народ плаче та кричить, баби то аж волосся на собі деруть та руки ломлять, та й мужики на смерть полякалися, аж руки до-тори внимаютъ та просяться; а що діти, то аж серце рва ­ лось на них дивитися .. Що робилося, страх — світопреставленіє! Вже ніхто й живий не думав бути. Аж разом знялася стрілянина в лісі, та все ближче й ближче, а далі біжать їхні на конях та кричать: „Тікай братва! Красниє йдуть!” Як учули вони такё, то й за нас забулися — на коней та гайда! Як дим звіялись… А ми вже й не знаємо, чи живі чи мертві, вже як товариші вскочили, то аж тоді в себе прийшли. Такого лиха та страху набралися! Не іначе як бог врятував… (Село Романівка, на Київщині бл. Ірпеня Записано 1924 р.). — „А як до мене козак п ’ яний в хату вліз… Та такий п’яний, шо я й зроду віку не бачила. Лізе, за двері держиться та кричить, та лається в батька-матір, аж слухати страх. „Давай єсть, старая курва! Мі вам дадім! Мі вам покажім!..Я до нього кланя ­ тися та просити: „сідай, дядечку-служивий, — їж на здоров’ячко… Хіба нам жалько? Не лайтеся, дядечку, — ми-ж вам нічого не зробили!”, а він ще гірш, а він ще гірш. Довела ,Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні 67 я його до столу, на лаву посадовила та на стіл молока та сметану ставлю; а він як по ­ бачив, шо я йому сметану даю, як закричить! як ударить, то сметана аж до дверей ро ­ зіллялася: „Ти мне што, старая курва, молоком кішкі залівать будеш? Сама пей! “ та як шпурне в мене глечиком, аж в стіну влип. „Водкі давай! Куріцу реж! “ — „Ой матінко! Та де-ж у мене тая водка? Я її зроду-віку не бачила”. — „Врьош, сволоч, — сама водку дє- лаєш! Врьош, єсть водка! я тібє докажу, што єсть!” та давай в шибки чим попав шпур ­ лять. Я йому в ноги, а він мене як штурхне в груди, вхопив рогача і давай по горшках та по іконах бити. Вискочила я на вулицю та давай не своїм голосом кричати та во ­ лосся рвати. Збіглися люди, кожен кричить, а до хати ніхто не йде, — бояться… всякому жизть дорога. Чую шось гупа — я прожогом у хату, аж він скриню розбиває. Я до нього просити, а сама норовлю за руки схопить, то він мене як звизнс в морду, аж свічки засвітилися, а сам усе з скрині викида. Дух міні забило, останнє-ж забере, не буде в чому до церкви божої вийти… Де тая й сила взялася? Як кинулась я на нього, да так він і покотився навзнак, а я держу його й сама не знаю… Аж ускокує моя дівка в хату та кричить, та плаче, злякалась аж труситься, та до мене — „Ой матінко-голубонько, не зай ­ майте! Хай бере — не займайте! він-же вас на смерть уб ’ є!” А той проклятий, як побачив дівку, як кинеться, я покотилась, а він до неї: „А красотка!”, вхопив та й на лаву ва ­ лить, а вона злякалася та вже й не тямить… Серце в мене кров ’ ю обіллялося, як я таке побачила, — загубить дівку… Вхопила я коцюбу та як вдару його по руках, а моя дівка як рванеться то й спідниця розірвалася, а вона тьоку, — да з хати… Зробивсь він як звір. Піна з рота тече, вже не кричить, а хропе тіки. Звалив мене та й дере все.., я репетую на ввесь голос, а він дере — геть голу зоставив, а я не даюся — і кусаю і драпаю. П ’ яний він в дошку був: — зробити, нічого не зробив, а тіки геть чисто подрапав усе, а я аж голос од крику втратила… Не витерпіли люди, кинулися в хату, звалили його, звязали, а він тільки рветься та лається, аж хропе, а піна з рота так і юшить… Я кину ­ лась на нього, як була, й сором забула. Нічого вже не тямлю, тіки б ’ ю та кричу… — Насилу вже мене одтягли. а то-б на смерть його проклятого забила-б (Село Жуляни бл. Київа. Записано 1923 р.). — — „Нє, єдять його мухи, — теперички нікуди не піду ’ ). Хай хоч золотом обсипають, дак не піду! Он дивіть — голова сива, а я ще всіх сорок не маю. — Що-ж із вами сталося? Це бачите що: як у нас савєт настав, дак на селі таке діло завелося — хто нічого не має, той у комнізам пишеться. Давали комнізамам трохи земельки, а як кому то й коровчину: у багатчого злуплять да дадуть. Ще-ж і до волости (теперички сільрадою звуть) вибирати з багатчих заказано, самих неімущих, значить, требувалось. Я, знаєте, і тепер бідний чоловік, а тоді дак нічого, сказати, зовсім не мав. Тіки з німецького плєна вернувся. То ото й називають мене і ще двох хлопців (нічогенькі собі були, теж розвитиї, бо на хронті були, дак уже знають що й як). Ми не хотіли, бо знаєте, яке времня було, а люди наші таки на своєму поставили. Почали ми діла ворочати. Сьо ­ годні нас поставили, а за місяць уже й добровольці прийшли. Як прийшли, дак первс діло давай оружжа да комуніста шукать. Шукали, шукали, усе дочиста перевернули, а знайшли бісового батька. Звісно, народ напуганий, то вже хто й мав, дак так заховирив, що й з чортами не найдеш; а комуніста того у нас тіки, сказати, й бачили, коли який з Київа прийде. Лупцювали народ сукини сини здорово, а коли нєт, дак і нєт, — з тим-би може й поїхали. Коли якась падлюка доказала на нас, що ми, значить, в камуні були, оружжа ховали і народу притісненія дєлали. Іван як зачув, що таке діло, та як чкурнув, то тіки й бачили; а нас з Остапом одразу злапали. Первс діло давай нас лупити та ви ­ питувати, де ми оружжа ховали. Ми все просимо, щоб пустили, бо ми нічого не знаємо, і в комунії не були, а тіки отечеству служили, кров свою проливали, що ми за таке діло, як на нас кажуть, і сліхом не сліхали. Я й божився й землю їв, що ми тіки у волості були, як нас народ поставив. Нічого не помагає, аж казяться: „Растрєляєм, туди вашу мать! Шкуру спустім, жидовскія морди! * ‘ 1 били і мучили, а ми-ж таки, як ти господи *) На виборні посади в селі (Л/. Л ). ,68 Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні бачиш, нічого не знаєм! то, звісно, на своєму стоїмо, да тіки просимо. Не помагає, хоч умри. — Давай вони вгору стріляти, а як бачать, що ми нічого не кажемо, взяли вони вірьовку, пов ’ язали руки назад, за сідло мотузом зачепили і вйо! Біжу я за конем, а вже й душі не чую. Бачу вже, до чого воно йдеться. Аж ноги підгинаються з пере ­ ляку… Разів з п ’ ять я на землю падав, а Остап дак той зовсім за конем волочеться. Що я впаду, дак вони коней нагаями та як поженуть, а задні нас по чому здря періщать. Ех народ-народ! Сволочі, а не люди! нас так мучать, як босяків послі дніх, а народ ба ­ чить таке, та ще й сміється: „От-де началство христять! ” Тягнуть нас та все кричать: „Камунію заводілі! Думали, будетъ вам царство і государство! Ми вам дадім царство! ” Притягли нас за село, повалили на землю, а старший їхній як прискочить, як закричить: „Так ві скажитє, дє оружжя, ілі нєт? Послєдній раз у вас спрашіваю, сволочі! ” А я вже нічого не понімаю, — башка заморочилась, а в очах аж темно. Остап дак той вже ле ­ жить ані двигнецця, як пеньок зробився, — вони його ногами в боки топчуть, а він ні телень… „Ваше вісоке превосходітельство! Отець родной, у мінє жіна і діти! Не вби ­ вайте мене — я вас повік не забуду! Я цару і отечеству служив — кров з німцем про- ливал! Нам нічого не звєсно — це на нас вороги набрехали! Нема в нас нічого, хай мене грім поб ’ є, як хоч ніж який знайдеться! Не вбивайте, — заставте Христа-бога молить! ” — „Врьош, скатіна! Ти мінє не обманіш! ” Та вихопив шаблю наголо J замахнувсь, а його унтір-охвіцер підскочив, та й задержує: „Ну єго к (лайка) с єво оружієм! Пускай дєньог дайоть! ” Підскочив до мене та ногою в морду: „Дадіш дєніг — живой останісся, а так убйом как собаку!” — „Батечку мій, я тіки з німецького плєну прийшов, сорочки не маю!” — „А кто у вас тут с дєньгой, скажіш?! ” „Не знаю! їй-богу не знаю, я ні з ким не водився — недавно вернувся ” … Він і не дослухав: „Ах ти, скатіна, такий! Дак ми-ж тібє!.. “ Як підскочив до мене знову охвіцер! я на ноги схопився, а він шашкою мене вдарити цілить. Як воно було, не знаю, тіки знаю, що я його за ногу вхопив, цілую, а сам до коня тулюся: що він шашкою хвисне я до коня, кінь злякається та й одскокне, так шо ніяк він мене не попаде. Далі як ухопив рівольвєра, та мене по голові зверха ручкою, а унтір ще й прикладом зверха… Так я й покотився як сніп… Кажуть люди, що мене без пам яти знайшли, вже ховати хотіли. Тіки бабка наша як побачила, то сказала, що я ще не мертвий, і од смерти мене виходила, бо ті, окаянні, ще й постріляли мене в двох містах. І ото, ви думаєте, їм оружжа було нужне? їм тіки придратись нада, щоб народ грабить! Казали люди, що як з нами впорались, то на де ­ сять возів добра і продукту натаскали з нашого села… От сволочі!.. це, їдять його мухи, добра „добра армія”!.. (Записано від селянина із села Скиток, що близько Боярки, у Київі 1923 року). ,УКРАЇНСЬКА ПОПУЛЯРНА ПІСНЯ В ВЕЛИКОРУСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ У ЗАПИСІ 1891 Р. Всім відомо, що серед українського люду добре поширилася вели ­ коруська пісня, особливо „салдацька” та „заробітчанська”. Виразно кон ­ статувати цей факт можна що найменше з часів Миколи І. Звичайно, що в українських устах „салдацька” або „заробітчанська” пісня сильно переробляється в дусі української фонетики, рівночасно не одкидаючи і багатьох великоруських слідів. Із того всього виходить в ній дуже несмачний жаргон. Тую „порчу украинскихъ народныхъ пѣсенъ” старі наші етнографи сумно зазначали не раз. Та, здається, ніхто з етнографів не постарався уважно спинитися на иншому явищі: адже-ж і наші українські популярні пісні так само, ще й до того густою масою, переходять до фольклору великоруського, з аналогічними наслідками, тобто в дуже несмачному українсько-велико ­ руському жаргоні. І це явище, очевидячки, можна було-б називати „порчею великорусскихъ пѣсенъ”. Наплив української пісні до Великорусі сильний був ще й у ХѴ1П столітті — через українські капели російських вельмож. На це була мода. Приміром, фаворит імператриці Катерини II Потьомкін (з козацьким прізвищем „Грицько Нечоса”) дуже любив слухати в своєму Петербурзі хорове виконання української пісні: „На бережку близь ставка, на до ­ щечці край млинка, хвартух прала дівчина”. Про братів Розумовських, українців родом (що один із них, голосистий, навіть і кар ’ єру собі почасти через співання зробив) можна довго й не розводитися: вони українську пісню в Росії аж надто спопуляризували. Знов вже й після них, вже й у першій, четвертині XIX в., все етнографічно-українське тішилося в російських столицях великою прихильністю, і це зазначив Гоголь, коли, опинившися в Петербурзі, писав на Україну: „Тутъ въ Петербургѣ мода на все малороссійское”. В XIX ст. широко в Велико ­ русі розповсюджувалася українська пісня ще й через сцену. В усяких „увеселительныхъ садахъ” на одкритих сценах, а взимку на таких самих сценах концертних, обов ’ язково фігурував серед инших „развлеченій” для російської широкої публіки традиційний „малороссійский хоръ” (звичайно в парі з гопаком); почасти воно й досі так ведеться. 1 наші мандрівні українські театральні товариства, із своїм улюбленим пісенним репертуаром, теж дуже багато допомогли широкому популяризуванню ,70 Українська пісня в великоруському фольклорі нашої української пісні серед великорусів. Бо куди-куди антрепренери Гаркуни-Задунайські не заїздили! в яких Чухломах, Єлатьмах, Алатирях та Весьєгонськах вони не бували!… А вжеж салдатчина теж не перестає грати ролю в розповсюдженні української пісні в Великорусі. Ми-ж знаємо, що цілі полки українських рекрутів розташовувано чи то в столицях Росії, чи десь у глухій провінції; а куди йде наш українець, то він несе з собою і свою українську пісню. Варто-б нашим етнографам переглянути друковані російські збір ­ ники пісень, щоб повиловлювати з них наші українські („малороссійскія”) пісні, перероблені вже на особливий жаргон, „русско-малороссійскаго” типу. А я, поки-що, подам тут один запис, зроблений недалеко од Москви 1891 р., у Рузському повіті Московської губернії, з уст місцевої селянки (звичайно, щирої великоруски), що якийсь час була наймичкувала в Москві ’ ): В нас под гаєм, гаєм Гаєм зелененько. Там орала дѣвчоночка Валиком чернсньким. Орала, орала Начала гукати. Нанимала москалика На скрипку играти. Москалик играе, Бровами моргає. А шут егб батька знає, Чего он моргаєт! Брови егб чбрны, Я на них женюся, Скоро я возьму Марусю За то утоплюся. Не топись, козаче, Ты душу загубишь. Возьмётъ сердце обвѣнчайся За чЮ вѣрно любишь. Вѣрно ты любишь, Карай меня Боже, Буду цѣловати Покамѣст я можу. Но я цѣловался, Но я миловался, Нас во саду соловейка Рано щекотала. В саду соловейка Щекочег раненько. А мой милый на улицѣ, Но мнѣ веселенько. ‘) Цього записа знайшов я, впорядковуючи цінний архів акад. А. Е. Кримського, зданий до Української Академії Наук. Запис вроблено рукою самого А. Кримського, що був тоді (1891) іще студентом – орієнталістом. Не змінюю в його правописі ані їдної букви. ,Українська пісня в великоруському фольклорі 71 До цього запису додано рукою А. Кримського примітку: „Буква г читається тут скрізь як ґ, буква е читається як є “ . Думаю, варто було-б додати, що й ненаголошена буква о читається тут, як а, бо запис зроб ­ лено з уст найщирішої московки. Таким чином нашими українськими літерами довелося-б цю пісню записати більше-менше ось як: В нас пад Гаєм, Гаєм Гаєм зєлєнєнька. Там арала дєвчбначка Валікам чєрнєнькім. Арала, арала — Начала ґукаті Нанімала маскаліка На скріпку іґраті. Маскалік іґрає, Бравямі марі’ає. А шут євб батька знає, Чєво он марґаєт! Брові єво чорни, Я на ніх женюся. Скора я вазьму Марусю, За то утаплюся. Не тапісь, казачє, Ти душу заґубішь. Вазьмьбть серце — абвєнчайся, За что вєрна любіть. Берна ти любіть, Карай мєня Божє. Буду целаваті, Пакамєст я можу. Но я цєлавался, Но я мілавался, Нас во саду салавсйка Рана щєкатала. В саду салавєйка Щєкочєт ранєнька, А мой мілай на уліце, Но мне веселенька. [Можна було-б для кращої точности, в дусі знов-таки московського акання, віддати тут ненаголошене е через і, а не через є, наприклад написати не „зелененька”, ба „зіліненька”; але того я вже не захтів тут робити]. ,ДЕ що є. стор. 1) Богатир Ілля Муромецъ в старій українській казці ………………………………… З — 11 2) Звістки про турецьке „бегадурство” та про Україну й Східню Европу 1-шої полов. XVI в. у француза Ґільйома Постеля ………………………………………………… 12 — 19 3) Вірша про Кирика, як антиправославний, уніатський витвір . . . • . . 20 — 41 4) Збірка подільських казок 1850 — 1860-их рр. волосного писаря Ди- мінського …………………….. ……………………………………………………………………………………………………… 42 — 54 5) Як утворилася легенда про нове чудо в Лаврі …………………………………………….. 55 — 60 6) Оповідання селян за часи громадянської війни на Україні …………………. 61 — 68 7) Українська популярна пісня в великоруському фольклорі у записі 1891 р. 69 — 71