Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
37 б
Назва:
Декабристи на Україні. Збірник праць комісії для дослідів громадських течій на Україні
Автор:
Багалій Дмитро (ред.)
Рік видання:
1930
Сторінок:
196
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
23.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ No 37 б ДЕКАБРИСТИ НА УКРАЇНІ ЗБІРНИК ПРАЦЬ КОМІСІЇ ДЛЯ ДОСЛІДІВ ГРОМАДСЬКИХ ТЕЧІЙ НА УКРАЇНІ Том II За редакціею а кад. Д. БАГАЛІЯ У Київі — 1930 ,Бібліографічний опис цього видання вмі ­ щено в „Літопису Українськаго Друку”, „Карт ­ ковому Репертуарі “ та інших покажчиках Української Книжкової Палати. Дозволяється випустити в світ. Неодмінний Секретар Академії Наук акад. О. В. Корчак-Чепурківський. Цю книгу розпочато друком перед тим, як НКО УСРР видав наказа про обов ’ язкове запровадження нового правопису. Київський Окрліт No 232, 1930. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук, Печерське (Цитадел я , 9). Зам. No 854 — 1200 прим. ,ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ No 37 б ДЕКАБРИСТИ НА УКРАЇНІ ЗБІРНИК ПРАЦЬ КОМІСІЇ ДЛЯ ДОСЛІДІВ ГРОМАДСЬКИХ ТЕЧІЙ НА УКРАЇНІ Том II За редакціею акад. Д. БА Г АЛІЯ У Київі — 1930 ,ПЕРЕДМОВА. Згідно з постановою 1 Відділу ВУАН я, переглянувши понабирані вже статті цього збірника, даю в своїй перед ­ мові їх коротенький огляд, а так само встановлюю їхній з вязок з попередньою юбілейною бібліографією декабрист ­ ського руху на Україні. Стаття О. Татаринової „Таємна агентура на Україні сто ро- к ів тому “ подає на підставі нових документів, що стали при ­ ступні історикам допіру останніми часами по революції, історію та характеристику діяльности військового таємного агента В. С. Сотнікова підчас революційних подій 1825 — 6 рр. Тут уперше висвітлено формальну історію цього відрядження, діяль ­ ність Сотнікова протягом чотирьох місяців як наглядача за гро ­ мадськими настроями Київа, як перлюстратора, як організатора окремих трусів та арештів; висвітлено так само діяльність Сотнікова, як агента для особливих доручень уряду в звязку з приборканням повстання Чернігівського полку. Друга стаття В. М. Базилевича „Декабрист О. П. Ющнев- с ький” є спроба біографії цього видатного члена Південного Товариства, Пестелевого співробітника та приятеля, на під ­ ставі цілої низки як друкованих, так і архівних матеріялів. Тут використовується родинний архів Юшневських (частину листування цього архіву видав був проф. П. Голубовський, частину виготував до друку автор цієї статті В. Базилевич), листи та мемуари Інших декабристів, слідча справа (неви ­ дана ще) самого Юшневського та його товаришів. Усі ці ретельно призбирані матері я ли дозволили авторові скласти досить докладну біографію Юшневського в її головних рисах: Юшневський перед 1825 роком, як член таємних товаристві Юшневський перед слідчою комісією, в Шлісельбурзі та на засланні в Сибіру. Треба сказати, що і біографія, і ха ­ рактеристика цього декабриста мають більш зовнішній ніж ,IV унутрішній характер, але це чималою мірою залежить від характеру матеріалів — це зазначив і автор цієї розвідки. Третя стаття небіжчика Л. П. Добровольського — київ ­ ського дослідника декабристського руху, пам ’ яті якого при ­ свячено в цьому ж збірникові і окрему замітку, ставить своїм завданням виявити значіння мемуарів Горбачевського як істо ­ рично-літературної пам ’ ятки: тут подаються відомості про час, місце та автора цього історичного джерела, про декабризм на Україні, дається критичну аналізу тексту, виявляються мате- ріяли, що стали й собі за джерела Горбачевському, порівню ­ ється зміст поданих у мемуарах відомостів з даними слідчої справи Горбачевського, вносяться фактичні поправки до них. В наслідок такого вивчення мемуарів з боку їхнього змісту та походження, автор оцінює значіння окремих розділів цих мемуарів для виучування декабризму на Україні. Кінець статті присвячений характеристиці Горбачевського як громадського діяча та людини певної конституції та індивідуальности. Окрім цих трьох розвідок у збірникові вміщено цілу низку документів з коментарями: тут опубліковано дві слідчі справи декабристів-українців: Якова Драгоманова та Івана Шимкова, що дають деякий матеріял про них як декабристів україн ­ ського походження, приватне листування 182 5 -6 рр., листи і вірші підпоручника Івана Вдовиченка — молодого невідомого поета двацятих років XIX стол. та революційну прокламацію польських повстанців 1830-х рр. із згадкою про декабристів. Ось такий, як ми бачимо, досить багатий зміст цього збір ­ ника, що являється продовженням першого випуска збірника Іст.-Філологічного відділу ВУАН під назвою „Декабристи на Україні”. Усі статті його та матері я ли мають суто фактичний характер і чималою мірою поповнюють наші відомості про декабризм на Україні. Виучування декабризму на Україні в звязку з юбілейною датою провадилося з одного боку в Київі в комісії для дослідів громадських течій на Україні ВУАН та в інших академічних установах, а з другого боку в Харкові в н.-д, катедрі історії української культури і в Центр- арху УСРР за моїм керуванням. Обидва збірники і кате- дральний і той, що його видав Укрцентрархів р. 1926 ,V вийшли в Харкові за моєю редакцією. В них було подано і історію повстання з матеріялами про нього і висвітлювано ідеологію декабристів на терені України: товариства Об ’ єд ­ наних Слов ’ ян, Південного товариства та масонських лож на Україні; я маю тут на оці дві основні розвідки в цьому на ­ прямкові акад. М. І. Яворського в збірнику катедри та мою в збірнику Укрцентрархіву. До цього ще треба [додати ту низку статтів, що була присвячена також столітній річниці декабристів у часопису „Україна” за 1925 рік (книга 6), а так само і деякі окремі видання. Всі ці праці і матеріяли в своїй сукупності малюють декабристський рух на Україні і вкупі з монументальними виданнями Центрархіву РСФРР, а також з іншими монографіями й збірниками всього нашого Союзу висвітлюють декабристський рух у його цілому. Чимало часу та уваги віддав підчас друкування цього збір ­ ника В. М. Базилевич. Акад. Дм. Багалі й . 29.1.1930 р. ,О. БАГАЛІЇВНА-ТАТАРИНОВА. ТАЄМНА АГЕНТУРА НА УКРАЇНІ СТО РОКІВ ТОМУ (за рапортами і записками В. С. Сотнікова). І. СКІЛЬКИСЬ ВСТУПНИХ СЛІВ: ПОЛІТИЧНИЙ РОЗШУК ТА ДОГЛЯД У РОСІЇ У І ЧВЕРТІ XIX СТОЛІТТЯ. Самодержавний абсолютизм у Росії XIX віку мусів, звичайно, охо ­ роняти своє існування всякими приступними йому засобами. А втім не можна сказати, щоб відповідні органи цього режиму, на обов ’ язку яких лежала державна безпечність і які провадили таємну та явну по- ліційно-розшукну роботу по всій території Росії XIX віку, було вивчено хоч трохи докладно. Коли про установи державної вищої поліції дав ­ ніших часів, як преображенський приказ, канцелярію таємних розшукних справ, таємну канцелярію, таємну експедицію, ми маємо скількись цін ­ них монографій, написаних на підставі відповідного архівного мате- ріялу, 1 то можна сміливо сказати, що XIX вік перед революцією чималою мірою оповито темрявою; адже тільки тепер перед нами — істориками і України і Росії поодмикалися різні секретні архівні фонди, порозчинялися воєнні архіви, що й дозволяють нам прочитати ці мало відомі сторінки нашого недавнього минулого. Особливий інтерес для історика мають 20-ті роки XIX ст., роки уря ­ дового хитання й переляку після повстання декабристів; воно бо на ­ очно показало урядові Миколи І, що тогочасна інтелігенція з її різними класовими відтінками стала серйозно підкопуватися під існування само ­ державства, вимагаючи або республіки з соціяльними реформами (ліве крило декабристів), або поділу політичної влади між троном та дворян ­ ством (праве крило). Трохи раніш повстання Семенівського полку 1820 р. 2 дало зрозуміти урядові, що й у війську не все гаразд: раз- уразні заколоти селянства та воєнних поселян, що вибухали в різних частинах імперії, теж не могли не спонукати уряд підсилити догляд. Приборкавши повстання декабристів, уряд поставив собі важливе зав ­ дання: усунути на майбутнє будь-яку можливість подібного явища 1 Я маю на оці великі, цінні монографії проф. В. І. Веретеннік ова „Из исто ­ рии тайной канцелярии 1731 — 1762 г.” X. 1911 р. та „История тайной канцелярии пе ­ тровскаго времени” X. 1910. 2 Див. дуже цікаву й змістовну статтю С. М. Чернова „Из истории солдатских настроений в начале 20-х годов” у збірн. „Бунт декабристов” Л. 1926 р., написану на підставі цілком нових матеріалів кол. Лефортівського архіву в Москві. ,2 О. Багаліївна-Татаринова й забезпечити себе такими засобами, щоб ними завсіди можна було взародку придушити заміри своїх ворогів. Для цього треба було що ­ хвилини бути поінформованим про опозиційні настрої країни — треба було знати, що має робити громадянство, які воно точить розмови, про що гадає й мріє… Давні засоби контролю виявили себе цілком незавдовільними, таємний догляд треба було зорганізувати тонше та досконаліш. Поратунок знай ­ дено: 25 червня та 3 липня 1826 р. засновано т. зв. „корпус жандар- мов “ та „III Отделение Собственной Е. И. В. Канцелярии”: на їхню орга ­ нізацію витрачається багато сил та великі кошти. Звичайно, ці уста ­ нови мали ще задовго перед своїм юридичним народженням досить ба ­ гате історичне минуле. Так, ще 1815 р. з ’ явилися окремі офіцерські чини — жандарі при війську, згідно з наказом Барклая-де-Толлі. Кілька місяців згодом було зформовано особливий жандарський полк, і на нього покладено воєнно-поліційну службу при війську.^Разом з цим т. зв. корпус унутрішньої варти (утворений 1810 р.) повинен був окрім військових обов ’ язків допомагати низкою поліційних послуг цивільній владі. В 1817 р. ці поліційні драгунські команди покасовано, бо визнано за незручне, щоб вони підлягали цивільній владі, і заново зформовані жандарські частини в столицях повинні були підлягати обер-поліцмайстрам столиць та ко ­ мандирам залогових батальйонів по губернях. 25 червня 1826 р. утворено нову посаду шефа жандарів; йому й під ­ лягали всі жандарі. Так повстав т. зв. корпус жандарів на чолі з Бен ­ кендорфом. Бенкендорф пише в своїй записці, що змова декабристів пере ­ конала Миколу І „в необходимости повсеместного бдительного надзора, который окончательно стекался бы в одно средоточие”. Так звана „на ­ блюдательная деятельность” стає за найважливіший обов ’ язок жандарських урядовців. На головного начальника III відділу призначено графа Бенкендорфа, а на управителя III відділу Максима Яковича Фока, що завідував перед тим окремою канцелярією міністерства внутрішніх справ. 1 Але треба сказати, ще, не маючи офіційного стану, і Бенкендорф і Фок уже з лютого 1826 р. фактично організували секретний догляд 2 перед майбутньою коронацією нового царя і в звязку з слідством у справі декабристів. Свою наглядальну діяльність вони провадили двома шля ­ хами: Бенкендорф, як шеф жандарів і командувач головної імператор ­ ської кватири, мав під своєю орудою та в свойому розпорядженні цілу мережу жандарських офіцерів, що теж мали своїх власних агентів. Че ­ рез старшин жандарських органів усі відомості з міст, губерень та по ­ вітів надходили до Бенкендорфа, а від нього вже йшли до Фока. Фок, 1 Діловодства цієї канцелярії, що мала суто-поліційні обов ’ язки, досі, здається, не знайдено. 2 Від цих місяців до нас дійшло багато документів секретно-агентурного характеру. ,Таємна агентура на Україні сто років тому З окрім управління діловодством канцелярії, мав численний штат своїх агентів та шпигунів, що проживали в Петербурзі й діставали звідти від ­ рядження… Писані доноси цих агентів надходили до Фока, він, опра ­ цювавши їх, подавав у формі секретних записок Бенкендорфов]’, а від нього вони вже йшли до Миколи І. До агентурної діяльности дуже близько стояв начальник головного штабу барон Ів. Ів. Дибич, так само й воєнний генерал-губернатор П. В. Ґоленіщев-Кутузов. 1 1 Справи з доносами проходили через секретний відділ канцелярії вартового гене ­ рала. До нас дійшли ці архівні фонди — вони переховуються в Лефортівському архіві. 2 Див. його „Пушкин под тайным надзором”. „Атеней”. 1925 р., стор. 11 і далі. 3 Діяльності III від. присвячено цікаву статтю В. Богучарського в „Вестнике Европы”, 1917 р. No 3; у ній автор дає короткий нарис повстання III від. та історію його роботи за 40 років і цілком наводить рукописне звідомлення відомчого характеру про діяльність цієї установи за 40 років, складене для Олександра III. 4 Див. „Русская Старина” 1881 р. XXXII т., стор. 163 – 194; 303 — 336 та 519 — 560 статтю під назвою „Петербургское общество при восшествии на престол императора Николая”. 5 До його складу ввіходили військовий міністр, міністр юстиції та внутрішніх справ, його мета була додержувати ладу, діяння — таємні. А втім головним діячем, душею цієї організації був невтомний Фок, що зосередив у своїх руках усі нитки розшуку й агентури: „Его де ­ ятельность была поразительно обширна, он отдавался ей повидимому с любовью, даже со страстью, в буквальном смысле этого слова не покладая рук “ , пише про нього Б. Л. Модзалевський. 1 2 Далі Модзалев- ський характеризує його як людину розумну, добре освічену, що ору ­ дувала вільно кількома чужими мовами; своєю запальною діяльністю він неначе-б доповнював Бенкендорфа — людину менш освічену і мляву, навіть ледачу. 3 Добре уявління про роботу Фока можна скласти на підставі його листів до Бенкендорфа за червень-вересень 1826 року, що їх видру ­ кував у перекладі російською мовою М. И. Семевський. 4 Цей численний агентурний матеріал фоківського секретного архіву (з 1826 — 1831 р.) тільки останніми роками починає з ’ являтися в опра ­ цьованому вигляді в нашій історичній літературі. Проте поруч з цими прилюдними установами 1 чверти XIX віку слід згадати і про працю двох таємних вищих установ, утворених ще за Олександра І; маю на увазі „Комитет высшей полиции”, заснований 5 вересня 1805 р. на час відсутносте імператора. 5 Друга установа, що проіснувала до 1820 р., це „Комитет о сохранении общей безопасности”; йому підлягали справи про державну зраду, неправдиві чутки та всякі „зловредные разглаше ­ ния”, „тайные сходбища”, то-що. Поруч з цим існувало (з 1810 — 1819 р.) окреме міністерство поліції з його шпигунською організацією. Але й усього цього, як виявилося, було не досить: р. 1820, після повстання Семенівського полку, князь Васільчіков склав особливий проект про організацію військової допомоги ,4 О. Багаліївна-Татаринова при свойому корпусі й надіслав його в середині грудня 1820 р. на за ­ твердження цареві в Лайбах: „Она должна быть так учреждена”, писав він, „чтобы самое существование ее покрыто было непроницаемою тай ­ ной. Не ведая о ней, менее будут недоверчивы, и она принесет более пользы”. Цього проекта з асигнуванням на нього 40 тис. крб. на рік було затверджено. В ІІ-ій армії, згідно з клопотанням начальника штабу Кісєльова, теж було засновано секретну поліцію. І все-таки, не зважаючи на цю довгу низку доглядів язних і таєм ­ них, цивільних та військових, таємні товариства 1 чверти XIX століття розвивалися під самим носом у доглядачів. З ’ явилася, звичайно, ‘ ще ціла низка зрадників з покликання, які поспішали повідомити уряд, що готується переворот; в звязку з юбілеєм декабристів опубліковано низку дуже цікавих нових статтей і матеріялів, що висвітлюють роботу цих політичних викажчиків. 1 1 Див., напр , записку Бошняка, що її видрукував Б. Е. Сироечковський у „Красном Архиве” за 1925 р., т. 9, стор. 195 — 225 або статтю 1. М. Троцького „Ликвидация Тульчинской Управы Южного Общества” в ж. „Былое” за 1925 р. No 5 (33) стор. 47 — 75 та инш. Хвиля доносів, почавшись 1821 р. з записки М. К. Грибовського, піднеслася до своєї найвищої точки в половині 1825 року: Шервуд, гр. Вітт, Бошняк і Майборода — ось її головні постаті. У вчинках Шер- вудових є наявні елементи агентурної праці з деякою пайкою провокації, в операціях гр. Вітта провокація посідала вже центральне місце, бо тут уже мова йде не про збирання відомостей про змовників, а про арешт керівників Південного Товариства підчас київських контрактів „с бума ­ гами и архивами”. План гр. Вітта ухвалив цар, і тільки наступні події зірвали його. Очевидячки роля політичного агента відповідала Віттовій вдачі — відомо, що він був за таємного агента Наполеонового в герцогстві Вар ­ шавському в 1811 р., потім, відколи перейшов на російську службу підчас війни 1812 року, він виконував знову різні таємні доручення. З 1817 р. його поставлено на чолі воєнних поселень на Україні, йому доручено секретний догляд над Київом та Одесою, а так само над ці ­ лою низкою губерень України („причем его величество изволил пору ­ чить употреблять агентов, которые никому не были известны, кроме меня; обо всем же относящемся до сей части никому как са ­ мому императорскому величеству доносить было не позволено”, пише гр. Вітт). Отже, перед нами пройшла ціла низка осіб та установ, що брали на облік громадські настрої перед подіями кінця 1825 р. — початку 1826 р. та після них; всю цю територію тодішньої Росії було заллято безліччю шпигунів, що підслухували думки та почування зворушеної громадської ,Таємна агентура на Україні сто років тому 5 Свідомости, що викривали численні звязки таємних змовників, щоб ви ­ лучити цих непевних осіб з громадянства. II. МІСЦЕ ПАПЕРІВ СОТНІКОВА СЕРЕД ИНШИХ УЖЕ ВИДРУКУВАНИХ АНАЛОГІЧНИХ ДОКУМЕНТІВ 1826 Р. Досі ми мали дві основні публікації матеріялів з історії політич ­ ного розшуку в Росії першої чверти XIX століття: вони ще перед ре ­ волюцією потрапили на сторінки наших історичних журналів з приват ­ них архівів. Маю на оці вже згадані в мене донесіння в формі листів директора III відділу вл. його імп . вел. канцелярії М. Я. Фока до шефа корпусу жандарів А. X. Бенкендорфа: вони обіймають період з 17 липня по 25 ве ­ ресня 1826 р. і висвітлюють настрої петербурзького громадянства в цей період. Ці 62 листи в перекладі з французького оригіналу становлять не тільки матеріял першорядної ваги, що характеризує настрої петер ­ бурзького та московського громадянства, вони до деякої міри кидають світло й на ті організаційні форми політичного розшуку, що так широко розвинулися в 20 роках XIX ст. Друга група документів, відома під назвою паперів Гогеля, відбила в собі поставу розшукної справи на пе ­ риферії кол. російської імперії, на території І армії, що займала тоді, окрім теперішньої України, частину Білоруси та центральних губерень Р.С.Ф.Р.Р. Тимчасом як папери Фокові відбивають настрої північних центрів — Петербурга й Москви після подій 14 грудня, папери Гогелеві відби ­ вають настрої території не меншої політичної ваги з її центром Київом. Ці папери мають тісний звязок з повстанням Чернігівського полку. На доносах таємних агентів початку 1826 р., уміщених серед инших доку ­ ментів у цих паперах, я зупинюся трохи докладніше, бо і походженням, і часом, і змістом вони подібні до паперів капітана Сотнікова. Відомо, що начальникові 25 пішої дивізії генерал-ляйтенантові Ф. Г. Гогелеві було дано ще за життя Олександра І виключні вповно ­ важення секретно наглядати за настроєм війська І армії. Підчас по ­ встання Чернігівського полку та його ліквідації, користуючись повною довірою Костянтина Павловича, він зосередив у своїх руках мало не всю розшукну роботу на розлогих територіях І та II армій. Костянтин Павлович дуже високо ставив цього енергійного генерала. Паперам Го ­ геля порівнюючи пощастило: частину їх оголосив друком історик Шу- гуров ще 1871 року в „Русско’м Архиве”; тут у донесіннях на Гогелеве ім ’ я від 3 — 24 січня 1826 року є три останні рапорти трьох таємних агентів Гогелевих: де-Юнкера від 13 січня 1826 р. з Дубна, підполков ­ ника Бакуревича від 24 січня, поручника Лішина від 20 січня 1826 р. Перший з цих рапортів цілком заповнено викладом подій повстання Чернігівського полку, арештів та инших заходів адміністрації, що на- ,6 О. Багаліївна-Татаринова стали слідом за повстанням; „Секретные дознания” підполковника Ба- куревича від 24 січня 1826 р. з Київа, цілком висвітлюють атмосферу, що утворилася була після подій: він зазначає ту „опаску в разговорах и во всяких сходбищах” між дідичами й мешканцями, в 25 пунктах він сповіщає про всі чутки, які циркулюють серед військової та цивільної людности Київа, підкреслює ту „недоверчивость”, що її виявляють „все состояния” до таємних агентів. Друга публікація Гогелевих паперів у М. Ф. Шугурова 1 склада ­ ється з листування між Костянтином Павловичем та Гогелемвід 9 січня до 20 березня та одного тільки листа таємного агента Чеботарьова від 27 січня з Рівного; в ньому Чеботарьов подає відомості, які він зібрав про С. І. Муравйова-Апостола. 1 „Русский Архив”, 1902 г., No 6. 2 Збірник „Декабристы. Неизданные материалы и статьи под ред. Б. Л. Модзалев- Ского и Ю. Г. Оксмана”, М., 1925 р., с. 5 36. 3 Див. „Сборник И. Русского Истории. Общества”, т. 131, стор. 23, 31 — 32 й инш. Третя публікація Гогелевих паперів належить уже до 1925 р.; 1 2 тут уміщено цілу низку донесінь п ’ ятьох Гогелевих агентів: Унгебавера від 22 березня, Ловцова від 21 березня, Зейна від 24 березня, Дитерихса та Ліницького від 2 квітня; треба відзначити, що донесіння цих остан ­ ніх агентів дхнуть цілковитим песимізмом, бо після інтенсивної праці агентів протягом січня-лютого місяців 1826 р. березневим агентам при ­ пало тільки констатувати дуже несприятливі умови їхньої праці та про ­ сити винагородити, коли „не успех, то усердие”, з яким вони пильну ­ вали виконати її. Звичайно ці оголошені друком десять рапортів таєм ­ них агентів є тільки дуже невеличка частина архівних матеріялів цього характеру, багато ще бракує: досі не пощастило знайти по архівах па ­ перів волинського губернатора Андржейковича, не менш видатного орга ­ нізатора розшукної справи, ніж генерал Гогель. З листування між царем Миколою І та Костянтином Павловичем 3 ми знаємо, що Андржейкович і Гогель обидва безпосередньо підлягали йому, що обидва були його енергійними помічниками, в протилежність начальникові IV пішого кор ­ пусу в Київі кн. Щербатову, який за нерозпорядливість свою дістав від Костянтина Павловича прізвисько „баба”. Цілком ясно, що і Ан ­ држейкович і начальник III пішого корпусу в Житомирі генерал Рот, і на ­ чальник артилерії того самого корпусу генерал Богуславський — усі вони мали своїх таємних агентів: перебрані офіцери заводили з сал- датами по шинках „гульбища”, до салдатів підсилали євреїв, „парти ­ кулярных людей”, денщиків — про все це ми довідалися з записок по ­ ручника Ліницького, що його послано до 8 артилерійної бригади дізна ­ тися про її „образ мыслей”. З усіх цих фактів ми можемо зробити той висновок, що хоч значіння публікацій Гогелевих паперів велике, але недо ­ статнє: я маю змогу додати до цієї серії паперів чимало документальних ,’аємна агентура на Україні сто років тому 7 Даних тодішнього таємного агента капітана гвардії В. С. Сотнікова, що їх знайдено останнього часу (1925 р.) серед справ головного штабу І армії (військового міністерства). У величезній справі на 2 томи під назвою „О злоумышленном тай ­ ном обществе” (NoNo 13 та 14) з 2207 аркушів, як виявилося, розкидано низку паперів у формі рапортів, записок, листів, що безпосередньо стосу ­ валися до роботи Сотнікова на Україні, як таємного агента І армії: тут ми маємо низку документів вирядного характеру на ім ’ я Сотнікова; вони малюють нам зовнішню історію його подорожи до Київа, завдання даного йому доручення, інструкцію, як їх виконати; маємо декілька офі ­ ційних документів самого Сотнікова, як офіційної особи — вони зна ­ йомлять нас з формальною стороною його праці. Близько ЗО паперів — різні рапорти та донесіння, записки та листи на ім ’ я чергового генерала І армії Ольдекопа та начальника його штабу барона Толя, що їх систематично, протягом чотирьох місяців свого відрядження, надсилав Сотніков до свого начальства, вводять нас у саму лабораторію його розшукної роботи, дозволяють встановити, що і як він робив. Ці рапорти безперечно дуже цікаві. Папери ці мало не всі в оригіналі, датовані, за стереотипним підписом „гвардии капитан Сотников”; декілька копій написано писарською рукою, але більша частина їх дрібно, нечитко рукою самого Сотнікова. 1 1 Я не можу не висловити глибокої подяки Г. Ф. Лаппо (архів кол. міністерства внутрішніх справ}, що пильно перевірив цей важкий текст Сотнікова писання, копію ­ ючи для мене вищеназвану справу, Розклавши папери Сотнікова в тому порядку, як їх написано, я здо ­ була таке: з 25 грудня до 1 січня виявлено два донесіння, один лист та одну записку; за січень 1826 р. — 9 різних донесінь та листів Сотнікова до І армії, за лютий — 7 паперів, із них 6 у формі рапортів на ім ’ я ба ­ рона Толя, — начальника штабу І армії, та одна записка; до березня стосу ­ ється один рапорт і велика виключної ваги записка (на 14 аркушах у справі) від 26 березня; за квітень виявлено чотири рапорти та одну записку. Усіх паперів трицять; з-поміж них 14 нумерованих та 16 ненумерованих. Перший з нумерованих паперів — рапорт від 26 січня під No 24; останній рапорт від 23 квітня під No 43, проміжні NoNo паперів мало не всі є, але бракує перших 23 номерів паперів. Чому їх немає в цій справі? Можна зробити припущення, що Сотніков надсилав свої почат ­ кові спостереження не в формі строго офіційних рапортів, а в вигляді зацілілих до нас напівофіційних записок, листів та донесінь. Проте, окрім цих паперів, що їх надіслав Сотніков до І армії в Могилів, ми знаходимо в цій справі скількись паперів суто київського значіння: ми маємо, наприклад, копію з секретного листа Сотнікова до київського цивільного губернатора та відповідь — лист губернатора до Сотнікова; що Сотніков мав потребу листуватися з вищим командуванням Київа, ,О. Багаліївна-Татпариновй 8 з представниками цивільної влади в Київі та по губерні, — це безперечно; можливо, що частина з цих 23 відсутніх паперів не потрапила в „дело о злоумышленном тайном обществе”, як менш важлива, що її Сотніков не надіслав до центру, як додатки, як він це робив у деяких инших випадках; а може, звичайно, вони потонули в цій величезній справі, частково не спали мені на увагу. У кожному разі й ці ЗО паперів Сот ­ нікова — цікава знахідка для історика революційного руху XIX ст. Цілком окреме значіння має велика записка Сотнікова від 26 бе ­ резня на 14 аркушах у справі під назвою „О замечаниях и слухах ка ­ сательно нравственного состояния нижних чинов упомянутой дивизии и бригады равно и прочих через расположение коих я проехал”; у цьому офіційному документі в формі щоденника крок за кроком, день-у-день Сотніков подає наслідки своєї розвідної подорожи по підозрілих части ­ нах. Взагалі і в цьому ці відкриті папери Сотнікова дають змогу істо ­ рикові революційного руху змалювати виключно на підставі цих доку ­ ментів історію того, як відряджено Сотнікова на Україну, викрити вну ­ трішній зміст його праці протягом 4-х місяців, як відповідальної урядової особи. Дана стаття має власне вищезазначену мету. III. ІСТОРІЯ, ЯК ВІДРЯДЖЕНО СОТНІКОВА ДО КИЇВА В її ОСНОВНИХ МОМЕНТАХ. ЙОГО СТОСУНКИ З КИЇВСЬКОЮ АДМІНІСТРАЦІЄЮ. Ось перед нами найраніший документ з паперів Сотнікова, так зване „Черновое повеление” від 22 грудня 1825 р. од чергового генерала І армії о „следовании в г. Киев и о наблюдении по данному в сем по ­ велении наставлению за разными лицами и о употреблении всевозмож ­ ных следов к открытию злоумышленного общества”. Вже з самого за ­ головка цього папера почасти з ’ ясовується завдання Сотнікову: догляд за непевними особами, по-перше, та відкриття таємного товариства, по-друге. Самий текст цього наказу в формі інструкції дає нам повне уявління про те, які надії покладав уряд на Сотнікова та які засоби давав він до його розпорядження. „С некоторого уже времени, в разных местах государства замечено было существование тайного общества, в цели коего подозревалось при ­ косновение к государственному правлению. В числе членов сего об ­ щества замечены были также некоторые воинские чиновники. Впослед- ствие секретными разведываниями покойного генерала Эртеля открыт тайный союз в Киеве и приведены в известность многие члены оного”, так каже початок папера. Далі говориться, що „сомнения” що-до існу ­ вання таємного товариства та його мети „оправдались ныне совершенно”: „союз обнаружился явно в Петербурге”, частина змовників „сознались в преступной цели и действиях своих”. 3-поміж них особливо видатний кн. Трубецкой, що „был изобличен, пал к стопам государя и сознался во всем”. Щоб з ’ ясувати цей уривок з тексту, треба сказати, що 1824 р. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 9 гбнерал-поліцмайстер Ертель, згідно з дорученням головного команду ­ вача І армії Сакена, переводив слідство про масонську ложу, яка існу ­ вала в Київі, не зважаючи на наказ 1 серпня 1822 р. про закриття таємних товариств, і склав окремий список „ныне известным масонам”. 1 Зізнання Рилєєва від 14 грудня та зізнання Трубецького від 15 грудня спонукали уряд звернути свою спеціяльну увагу на Київ. 19 грудня головний командувач Сакен надсилає листа начальникові IV пішого корпусу кн. Щербатову в Київ з дорученням викрити „дальнейшие отрасли сего союза, части которого существуют точно в 4-ом пехотном корпусе”, 2 звертає увагу Шербатова на його власних ад ’ ютантів. Ціл ­ ком зрозуміло, що, довідавшись про існування таємних товариств у І армії, уряд поспішав ужити заходів до їх ліквідації. Проте, не по- кладаючись до кінця на кн. Щербатова, вважаючи розпорядження, дане йому про „принятие деятельных мер” за недостатнє, Сакен уживає ще одного екстренного заходу: він дає ад ’ ютантові І армії, гвардії капіта ­ нові В. С. Сотнікову відрядження до Київа, як особливо довіреній особі. Головний командувач „изволил признать необходимость иметь в Киеве непосредственно от себя доверенную особу сколько для осторожного и неприметного преследования преступников, так и вообще для наблю ­ дения за духом и поступками тамошних чиновников, частных лиц и в осо ­ бенности людей в сем отношении подозрительных”, пише він у свойому наказі Сотнікову. Далі йде декілька підхвальних фраз про те повне до ­ вір ’ я, що він має до капітана Сотнікова, про певність у його старан ­ ності, обережності в такому „священном, до общего блага государ ­ ственного касающемся, деле”. Відряджаючи Сотнікова до Київа, як особу зовсім нову, незнайому ні київському командуванню й адміністрації, ні громадянству, Сакен уважає за доцільне, щоб Сотніков з ’ явився до Київа цілком інкогніто, як урядовець, щоб перевести додаткове розслідування в справі картяр ­ ської гри, яку провадив там якийсь капітан Федоров. У Київі Сотні ­ ков повинен „стараться сделать обширное знакомство и войти во все различные круги тамошних сословий”. У дальших 8 параграфах точно визначено коло його наглядально- розшукної роботи: на першому місці стоїть штаб IV пішого корпусу, що за „образом мыслей и действия” всіх чинів його Сотніков повинен був наглядати: він повинен дізнатися „с кем кто наиболее имеют явные и в особенности тайные связи, и, если можно с кем кто и как часто имеет переписку и сношения”. Другим обов ’ язком Сотнікова був догляд ’ Див. повідомлення Н. М. Затворницького „О киевских масонах” в No 11 „Русского Архива” за 1906 рік та поправку до цього повідомлення Тіри Соколов- с ь к о ї в No 12 того самого журналу. 2 Див. листування між Сакеном та Щербатовим, що його опублікував В. М. Бази ­ левич у збірнику „Декабристи на Україні”. К. 1926 р., стор. 148 — 150. ,io О. Багаліївна- Татаринова за настроями офіцерів та салдатів усіх військових частин м. Київа; 1 третім — догляд за цивільними урядовцями та приватними особами Ки ­ їва; четвертий пункт стосується спеціяльно до контрактів: „как по слу ­ чаю приближающихся тепер контрактов, ныне уже начнут съезжаться в Киев люди разных сословий, то в особенности важно просмотреть, не откроется ли при сем случае особых связей и сборищ”; даючи це доручення Сотнікову, уряд випадково натрапив на конспіративний центр таємних товариств, бо саме протягом контрактів відбувалися з ’ їзди й зу ­ стрічі членів таємних товариств. А втім, гадаю, що відряджаючи Сот ­ нікова, уряд не знав ще, яку політичну ролю матимуть київські контракти. 1 Людність цілого тодішнього Київа дорівнювала 40 тисячами ешканців, з них 18 ти ­ сяч становило військо. § 5 має загальний характер, він каже: „вообще употребить всевоз ­ можные средства к открытию следов упомянутого союза и действия оного”. § 6 стосується спеціяльно до князя Трубецького. § 7 стосується до постави догляду за членами колишніх масонських лож за списком Ертеля. § 8 каже: „Если бы Вы нашли довольно верные следы, то пору ­ чается Вам арестовать подозрительные лица и в особенности забо ­ титься, чтобы все бумаги их захватить в целости”. В останньому абзаці наказу Сотнікову дається доручення доглядати за юнкерами Скаряті- ними — небожами кн. Щербатова. Отже, згідно з цим наказом, увесь Київ, як воєнно-адміністративний і торговельний центр, мав перейти під догляд Сотнікова — доручення безперечно великої державної ваги. Даючи Сотнікову таке: „важное государственное поручение”, уряд надавав йому й відповідних прав; він здобуває два документи, що за їхньою допомогою повинен здійснити свої обов ’ язки. Ось текст „открытого повеления” широкого уповнова ­ ження, даного Сотнікову: „Всем воинским и гражданским начальникам, местам и лицам, коим сие предъявлено будет, предписано: старшему адъютанту главного штаба вверенной мне армии гвардии капитану Сот ­ никову, который с особенной от меня доверенностью командирован в Киев по известному мне важному государственному поручению, ока ­ зывать всякое пособие и выполнять точно и поспешно всякие требова ­ ния его даже и в том случае, если бы оно касалось до арестования какого бы то ни было лица и забрания бумаг оного”. Окрім того, Сотніков одержав наказ головного командувача київ ­ ському поштмайстрові, що дав йому доступ до листування. Що-до пи ­ тання, як треба користуватися з цих високих прав, ми читаємо таку вказівку: „Образ употребления сего уполномочия нельзя ограничить с точностью, но я уверен, что вы употребите решительные меры с бла ­ горазумием”, — „обо всем, что Вами замечательного найдено будет, до ­ носить мне и буде нужно с нарочным или по эстафете”. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 11 Така формальна історія місії Сотнікова до Київа після подій 14 грудня на Сенатському майдані. Простежмо тепер, за донесіннями Сотнікова, його перші кроки в Київі, погляньмо, як зустріла його київська адміністрація та грома ­ дянство, як реально він почав виконувати свої обов ’ язки, користуватися з своїх прав політичного агента й контролера, та які матеріяли йому пощастило подати до рук уряду Миколи І. Уже по дорозі до Київа Сотніков розпочав свою роботу: на станції Козельця він бере у писаря листи на ім ’ я князя Трубецького, на ст. Ледяхи 23 грудня він од писаря збирає чутки про події 14 грудня; у Чернігові, побачивши присягу війська, довідується, чому присягу складають так пізно. Між Черніговом та Київом він зу ­ стрічає заарештованих юнкерів братів Г. та Ф. Скарятіних. Про все це ми довідуємося з першого донесіння Сотнікова від 25 грудня. В на ­ ступному листі до чергового генерала І армії Сотніков знову наводить низку чуток, що ходять по Київу, про арешти та труси, що відбува ­ ються в Київі, скаржиться на неприязнь та недовір ’ я, з якими зустріла його київська влада, подає подробиці про запечатання паперів Трубець ­ кого та про висилку братів Скарятіних. Записка Сотнікова від 31 грудня показує вже нам, як робота Сотнікова розгорнулася на всю широчінь: окрім цілої низки політичних чуток (про арешти, присягу), Сотніков по ­ дає урядові важливе повідомлення про настрої поляків, пише доноси на кол. голову київського головного суду Проскуру. Окрім того, він разом з губернатором Ковальовим посилає стежити за студентом виленського університету Беренцем, що здався йому непевним: вони посилають уря ­ довця слідом за Беренцем до Харкова, але, не вважаючи це за достатнє, Сотніков визнає за потрібне довідатися про Беренця у виленського губернатора, дати негайно звістку, щоб курський та харківський губер ­ натори вжили належних заходів. Вдаючись з такими порадами до голов ­ ного командувача, Сотніков між иншим звертає його увагу на вільно ­ думство студентів Харківського університету та пропонує мати для до ­ гляду над ним окремого урядовця. 1 3 цього донесіння ми бачимо, що протягом тижня Сотніков зумів розгорнути свої „наблюдения”: він дає урядові цілу низку даних про громадські настрої, стежить за непевними особами, починає вже активно переслідувати їх. Він уже не вдоволь- 1 „Зная, что из Харьковского университета за вольные сочинения назад тому года три или четыре выслан профессор Шад и что студенты сего университета довольно сво ­ бодны мыслями, я полагаю не бесполезним иметь там для наблюдения особого чинов ­ ника, что и осмеливаюсь представить на благоусмотрение Вашего Превосходительства”, пише Сотніков. Цей уривок тексту характеризує нам Сотнікова не тільки як ретельного агента, але й як агента з ініціативою; пригадаймо, що Харків того часу з його Уні ­ верситетською друкарнею розгорнув широку видавничу роботу, студентство захоплюва ­ лося Пушкіним, Рилєєвим та инш. вільнолюбними поетами. Але Беренц, як виявилося, до руху був непричетний. ,/2 О. Багалі’івна- Татаринова няється з засобів, даних до його розпорядження, а вимагає відрядитй під його повну оруду („для требования по обстоятельствам”) двох на ­ дійних кур ’ єрів, „а если можно то и одного расторопного офицера, зна ­ ющего иностранные языки”. Чи було надіслано їх, з документів не видко. Повстання Чернігівського полку було, очевидячки, повною несподі ­ ванкою для київської адміністрації: о 4 годині дня 31 грудня Сотніков ще нічого не знав про події в Трилісах та Василькові 29 — ЗО грудня, а о 7 г. вечора того самого числа Сотніков надсилає інформацію про нові тривожливі, несподівані події. 1 січня він надсилає два доноси: один з жандарським офіцером Нєсмєяновим, другий штафетою: в них повно повідомлень про події Чернігівського полку, про арешти у Ки ­ їві прапорщика Мозалевського та 4-ох рядовиків, про заходи проти повстанців генерала Рота; записка від 2 січня теж дає відгомін цих тривожних днів у Київі, коли генерал Красовський навіть „не ложился спать”, як повідомляє Сотніков. Ставши тимчасово за спеціяльного до ­ писувача та інформатора про повстання Чернігівського полку, Сотніков не забуває й своїх давніших обов ’ язків, ловить усякі чутки про події, викриває знайомства та звязки Трубецького, а так само нового ворога — Сергія Муравйова-Апостола. 4-го січня Сотніков надсилає коротку, але промовисту привітальну записку „о покорении мятежников”. Записки Сотнікова, безпосередньо після повстання Чернігівського полку написані стримано та спокійно, містять у собі суто-фактичні по ­ відомлення — дані про повстання та його ліквідацію, але й серед них трапляються повідомлення про настрої в Київі, про підозрілих, зокрема про знайомства з кн. Трубецьким; треба гадати, що Сотніков зосередив свою спеціяльну увагу на останньому питанні, бо він подає чимало прізвищ, подає їх не зараз, а тоді, коли довідується з різних розмов, різними часами. Останніх п ’ ять донесінь Сотнікова від січня, але вже по ліквідації повстання, свідчать про те, що робота Сотнікова ще поширюється: він сповіщає про настрої серед війська в Київі, про арешти, про контракти, наводить чутки про закордон, усіма способами намагається довідатися про „дух публики”, багато сповіщає про наслідки перлюстрації, подає інформацію про перебування в Київі військової влади та різних агентів; иноді трапляються цікаві повідомлення про чутки громадського харак ­ теру, як напр.: „Здесь проник слух, что якобы министр Канкрин без дозволения правительства выехал за-границу. Поводом к сему слуху послужило донесение Дубенского покойному императору о том, что Кан ­ крин продал пожалованную ему аренду и вырученные за оную деньги пе ­ ревел в Англию” (донесіння від ЗО січня). У половині січня до Київа приїздить з дорученням державного харак ­ теру генерал-ад ’ ютант Демідов; разом з Сотніковим вони обмірковують ,Таємна агентура на Україні сто років тому 13 різні заходи, переглядають кореспонденцію, працюють вони, очевидячки в повному контакті. Лютий, мабуть, був найінтенсивнішим місяцем що-до перлюстрації — з шістьох рапортів Сотнікова, що збереглися до наших ча ­ сів, чотири мають супровідний до перлюстраційних матеріялів характер. Окрім того, Сотніков працював над розкриттям ніби затаєних папе ­ рів Трубецького, над доглядом за вчителями родини Скарятіних. 28 лю ­ того Сотніков виїздить з Київа щоб об ’ їхати 8-му пішу дивізію та 8-му артил. бригаду на Волині, й перебуває в цьому спеціяльному від ­ рядженні мало не місяць (до 25 березня). Протягом першої половини квітня він скількись разів виїздить з Київа: у містечко Линці (Липо- вецького повіту) й назад, щоб розслідувати причини смерти арештова ­ ного лікаря Плесселя, до Мотовилівки, щоб зробити трус у польського дідича Йосипа Руліковського. Окрім того, він досліджує справу поль ­ ського пенсіонованого офіцера Коровицького. Наприкінці квітня Сотні ­ ков дістає наказ повернутися, згідно з приписом головного командувача, до Могилева на Дніпрі. Трохи раніше (22 квітня) він припиняє перлю ­ страцію листів. Така загальними рисами історія відрядження Сотнікова до Київа в її основних моментах. Я вже зазначала, що одною з причин відрядження Сотнікова до Ки ­ їва була недовіра нового царя до кн. Щербатова; поява Сотнікова в Київі з важливими секретними дорученнями не могла не стурбувати та не обурити київське вище командування: не знаючи формально справж ­ ніх причин його приїзду, але догадуючись про них, воно зустріло Сотнікова дуже підозріливо та неприязно; починаються інтриги, супер ­ ництво, гра амбіцій та честолюбства. Низка конкретних, побутових мо ­ ментів відбилися вже на перших доносах Сотнікова. Сотнікову треба було виробити modus vivendi з командиром IV пішого корпусу О. Г. Щербатовим 1 і з начальником його штабу О. І. Красовським. Негайно по приїзді до Київа Сотніков одвідав Красовського і, щоб від ­ хилити від себе усякі „вопросы о новостях”, сказав, що він виїхав з Могилева 15 грудня, а заїздив до Рогачева по дорозі в Київ до своїх знайомих. „Сие вчера принял довольно удовлетворительно”, пише Сот ­ ніков, але вже другого дня (26 грудня) Красовський, приїхавши ранком до Сотнікова, дав йому зрозуміти, що він не йме йому віри що-до часу, коли він виїхав з Могилева. З розмови Сотніков, окрім того, помічає, що наказ головного командувача Щербатову (від 19 грудня 1825 р.) про вживання негайних заходів до викриття таємних товариств у Київі йому відомий, що цим його ображено і він гадає, що „ни в Киеве, но в СПБ нужно обратить внимание на образ мыслей и поступков”. Щербатов 1 Командувач з 1824 року по усуненні Мик. Мик. Раєвського; у 30-х роках брав участь у приборканні польського повстання, у 40-х роках був московським генерал-гу- бернатором. ,14 О. Багаліївна-Татаринова прийняв Сотнікова теж більше ніж стримано, можна сказати, явно не ­ приязно; ось що пише Сотніков після зустрічи з ним: Щербатов дав мені „весьма сухим приемом и двумя вопросами о времени выезда из Могилева заметить свое подозрение и недовольствие” і справив його до Красовського, наказавши йому з ’ явитися тільки перед виїздом з Ки ­ їва, а підчас перебування в Київі „относиться к г. Красовскому”. 3 ра ­ порта Сотнікова від 31 грудня ми довідуємося, що він відвідав і ци ­ вільного губернатора Івана Григоровича Ковальова 1 і нав ’ язав з ним звязки: стосунки з губернатором почали налагоджуватися; так, напр., губернатор на його прохання вжив заходів до переслідування студента Беренця. Повстання Чернігівського полку примусило суперників об ’ єд ­ натися: 31 грудня Сотніков дає діяльності Красовського коло ліквідації повстання таку оцінку: „генерал Красовский действует весьма деятельно, он прошлую ночь вовсе не ложился спать”. Підчас приборкування Чернігівського полку Сотніков брав, як видно, в діянні адміністрації певну участь; на це є деякі вказівки в рапортах; брав він очевидячки деяку участь і в допиті дезертирів — офіцерів Чер ­ нігівського полку; він добре знає, хто й кого допитував, у кожному разі його інформаційні рапорти Сакенові свідчать про те, що він був в ін ­ тенсивних зносинах з вищим київським командуванням. Проте, з даль ­ ших рапортів, написаних після тривожних днів повстання Чернігівського полку, коли загальна небезпека ніби примусила забути на час особисті рахунки та особисті образи, ми довідалися, що його тонкі дипломатичні стосунки з київською адміністрацією ввесь час рвуться: не ймучи один одному віри, вони починають стежити один за одним, писати один на одного доноси начальству в Могилів, то-що. Ця напруженість стосунків особливо відбилася в рапорті Сотнікова від 6-го січня; „Поведение ге ­ нерала Красовского в отношении меня час от часу делается страннее. В первые же дни он противопоставил главных из находящихся здесь лиц правительства и старался окружить меня шпионами, даже сам по- лициймейстер Дуров в сем ему способствует. Теперь же еще более старается замечать мои поступки. Вчера сам лично приезжал к здешнему почтмейстеру выведать, часто ли я у него бываю, не знает ли зачем я в Киеве, и посылал ли я эстафеты после 31 декабря”. У цих словах дуже виразно відбилася кон ’ юнктура, що склалася була в Київі: генерал Красовський, звичайно, розумів, — що Сотнікова прислано з якимсь особливим дорученням, а зовсім не на те, щоб переслідувати картярство, і боявся, що Сотніков подасть про його вчинки якісь несприятливі ві ­ домості, наслідком цього вийшов догляд за доглядом. Наприкінці цього рапорту Сотніков, не знаючи, як поставиться Сакен до його скарги- доносу, додає такі дипломатичні фрази: „Но зная, что генерал Красов- 1 Див. характеристику його в статті В. В. Міяковського в збірнику „Рух де ­ кабристів на Україні”. X, 1926 р., друга пагінація, стор. 15 та слід. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 15 ский подвержен меланхолии, которая во.время зимы особенно в нем бы ­ вает заметна, я вышеизложенному поведению его не удивляюсь”. З Щербатовим у Сотнікова, очевидячки, кінець-кінцем нав ’ язалися кращі стосунки, про це свідчать слова того самого рапорту: „Князь Щербатов в первые дни моего сюда приезда в беспокойстве находился, как с генералом Красовским, но теперь, как меня уверяют, сделался гораздо спокойнее”. Як я вже казала, в половині січня 1826 р. Сотні ­ кову довелося знову переладжувати свою роботу: 14 січня до Київа приїхав генерал-ад ’ ютант Демідов, як видно, з іще більшими уповнова ­ женнями, ніж Сотніков; Сотніков знав, як з ним порозумітися, нав ’ язати постійний контакт. „До прибытия генерала Демидова столь много зани ­ мались мною, что я почти нигде не мог показаться, не быв замеченным. Теперь кажется оставят меня в покое” — пише він неначе-б з почуттям деякого вдоволення (16 січня). Генерал Демідов був Сотнікову за начальника, і Сотніков, як видно, повинен був давати йому систематичну інформацію: негайно-ж по при ­ їзді його Сотніков з ’ явився до нього і „объявил его превосходительству то, что мне известно, и получил приказание извещать и впредь о всем, что дойдет до моего сведения”. Сотніков у своїй роботі намагається спертися на Демідова, подає йому скарги на „нескромные” накази ци ­ вільної адміністрації. Рапорт від 25 січня цілком відбиває атмосферу, що утворилася в Київі: Сотніков скаржиться Демідову на поліцмайстра, що при сторонніх офіцерах дав такого наказа жандарській команді в контрактовому будинку: „смотрите, ежели пять человек вместе, то тут должно что-нибудь быть”. Сотніков уважає такі заходи за „нескром ­ ные”, гадає, що вони не дозволяють викрити товариство, і прохає його вжити заходів. Тут яскраво виявляється відміна в методах їхньої ро ­ боти: Дуров — типовий тодішній поліцмайстер, по шию в боргах, не ­ розпорядливий, завзятий картяр, заплутаний в усякі негожі справи та звязки, проґавив роботу таємних товариств у Київі підчас контрактів, він умів уживати тільки грубих суто-поліцейських засобів. Сотніков — представник уже нової течії в догляді з її провокаційними способами, з її тонкими розрахунками; природньо, що примітивні способи поліцмайстра тільки зривали роботу Сотнікова. Про напрямок своїх робіт Сотніков, очевидячки, цілком порозумівся з Демідовим: обидва вони гадають, що треба створити такі умови, щоб „всякий говорил свободно”, бо „посредством сего только можно отли ­ чить благомыслящих от злонамеренных и узнать дух публики” (від 25 грудня). У того-ж Демідова Сотніков знаходить потвердження про не ­ приязне ставлення до нього Красовського, який вихвалявся перед Де ­ мідовим, що знає всі кроки Сотнікова. У цьому самому рапорті Сотні ­ ков допускається вже серйозної вихватки проти своїх ворогів — Красов ­ ського та Дурова, нацьковує на них штаб І армії. Сотніков пише, що вони ,/6 О. Багаліївна-Татаринова посіяли в публіці справжню „ненависть к Могилеву и ко всем там слу ­ жащим, а в особенности ко мне”, а так само зробили публіку „весьма осторожною”. Цей рапорт містить у собі вже цілком виразний донос на Дурова та Красовського, і в ньому вищою мірою виявляється зненависть Сотнікова до його суперників в організації державного догляду в Київі. Про те, як реагував уряд на ці заяви Сотнікова, немає ніяких ма- теріялів, ми знаємо тільки той факт, що Дурова 1827 року було усу ­ нуто з його посади. IV. РОБОТА СОТНІКОВА, ЯК НАГЛЯДАЧА ЗА ГРОМАДСЬКИМИ НАСТРОЯМИ КИЇВА. Уже по дорозі до Київа Сотніков почав виловлювати серед люд ­ ности політичні чутки: на станціях він заходить у розмови з писарями, провокує їх на політичні теми; чутки про події 14 грудня посідають, природньо, центральне місце. Приїхавши до Київа, він негайно нав ’ язує зносини з київською військовою та цивільною владою, всіма способами намагається нав ’ язати зносини з київською людністю; проте нам, чита ­ чам його доносів через 100 років по тому, як їх написано, джерела по ­ даних нам відомостей часто-густо здаються трохи туманними; можна припустити, що Сотніков і сам не завсіди знав прізвища своїх розмов ­ ників; окрім того, він переказує поголоски, які чув уже з инших уст: „говорят”, „подозреваются”, „известно”, „есть слухи”, „знают также”, „полагают”, „я слышал”, „узнал я”, „здесь прошел слух”, „приезжие говорят” часто-густо пише він; иноді він називає джерела своїх доносів; переглядаючи систематичні його доноси, можна встановити в загальних рисах коло осіб, з якими йому найбільше доводилося мати зносини; окрім згаданих у мене Щербатова й Красовського та генерала Демі- дова ми зустрічаємо тут ім ’ я губернатора Ковальова, поліцмайстра Ду ­ рова, губерського поштмайстра Хорошкевича та урядовця Поля, най ­ ближчих помічників Сотнікова в перлюстрації: по-за Київом Сотніков підтримує зносини з генералом Ротом у Житомирі, з Гебелем у Ва ­ силькові, генералом Антроповим у Білій Церкві, з генералом Гейсмаром у Бердичеві. Усі ці особи нам добре відомі, як утихомирники Чернігів ­ ського полку, як вірні царські урядовці. Сотніков нав ’ язує з ними не тільки ділові звязки та стосунки, він повідомляє уряд про все те, що чує від них; підчас свого відрядження по-за Київом Сотніков нав ’ язує систематичні звязки з земськими справниками, городничими, земськими засідателями, писарями, господарями заїздів, з усім тодішнім низовим адміністративним апаратом; у його словах чути иноді нотки критики та контролю, чути інформацію людини, яку поставлено над даними осо ­ бами; здебільша він користується цими особами як засобом, щоб вило ­ вити різні чутки, також непевні особи та настрої. Не можна не відзна- ,Таємна агентура на Україні сто років тому 17 чити вміння Сотнікова знайти свої жертви і в иншому таборі: в Київі він розмовляє з офіцерами Чернігівського полку, підчас об ’ їздів він за ­ ходить у розмови з окремими офіцерами, не забуває й вислужених, звертається спеціяльно до євреїв, систематично намагається привернути до себе довіру салдатів, далі розпитує просто людність. Його здібність, як шпига, підноситься як видно, понад здібності аген ­ тів генерала Гогеля; не вважаючи на те, що він з ’ явився, видимо, остан ­ нім, найпізнішим, він зумів зібрати чимало відомостей про салдатські настрої, надав їм систематичної форми, він уміє зіставляти одно зізнання з иншим, висновки його обережні, але досить певні та обґрунтовані. Умови роботи в Київі склалися для Сотнікова несприятливо; окрім повсякчасних непогоджень з адміністрацією, йому доводилося ввесь час перемагати обережне ставлення та недовір ’ я київського грома ­ дянства: постійні труси й арешти, безліч різноманітних таємних та явних урядових агентів, створили в Київі, особливо коли було прибор ­ кано повстання Чернігівського полку, атмосферу терора й повної тиші. „Ежедневно знакомые, встречаясь на улице, приветствовали друг друга словами: А, вы еще здесь?” — пише граф Олізар у своїх мемуарах. І публіка, і адміністрація, очевидячки, починають пильно стежити за кожною новою людиною і роблять свої висновки що-до причини її пе ­ ребування в Київі; усе це відбилося в рапортах Сотнікова: приїздить полковник Фридрихе з Таганрогу, і Сотніков пише: „подозревается, что бывший здесь вчера полковник Фридрихе приезжал не за одним тем, чтобы узнать о присяге, как о нем было написано”… приїзд ад ’ ю ­ танта військового міністра Сабурова викликає різні здогади. Наїзди ген.-майора Корнілова, ген.-ад ’ ютанта Кісєльова, кн. Васільчікова теж викликають низку чуток про те, що їх послано „взглянуть, что здесь делается”, наглядати за дворянством, то- що. Зокрема, що-до себе особисто, Сотніков прямо повідомляє, що він не міг сливе ніде залишитися „незамеченным”, що публіка дуже обе ­ режна, що вона ненавидить Могилів, усіх його службовців та його — Сотнікова зокрема. Які-ж настрої пощастило вловити та занотувати в своїх рапортах капітанові Сотнікову? 14-те грудня знайшло собі від ­ гомін у таких чутках: на станції Ледяхи Сотніков зловив таку чутку, що походила від якогось лікаря з Петербургу: що там заарештовано близько 150 душ, що Бестужев „подал список о других и сказал, что в Киеве есть члены их общества и яко-бы вследствие сего послан в Киев адъютант военного министра” (донос від 25 грудня). „Об аресте Трубецкого здесь знают также, кажется известно и все прочие” — такі перші дані про відгуки в Київі подій 14 грудня. На ­ ступного дня — 26 грудня Сотніков повідомляє: „об аресте Трубецкого и вообще о СПБ происшествии кажется известно еще немногим, ибо я слышал о нем пт дчух лиц, впрочем я полагаю, что и всем штабным ,18 О. Багалїївна-Татаринова и людям с ними близким о нем известно”. У такій обережній формі написано перші донесіння Сотнікова — він допіру починає зондувати життя Київа, як великого військового центра. А втім донесіння від 31 грудня уже дає багато інформацій: тут і чутки про арешти Пестеля та Давидова, чутки про те, що Москва відмовилася присягнути новому цареві, що — „якобы посланы были для уговору, но сие не мало не помогло” й т. инш. Повстання Чернігівського полку відбилося на декількох наступних донесіннях; окрім інформації про події, він переказує чутку про те, ніби Пестель застреливсь, про те, що салдати в Білій Церкві неспокійні; в цих рапортах відбилися великі та дрібні факти з повстання Чернігівського полку; катехізис Муравйова-Апостола, подорож Мозалевського до Київа, сутичка з урядовим військом; на цих фактах я не зупинятимуся, бо вони тепер усім відомі. Донесіння ці написано в суто-офіційному тоні, але одна маленька фраза свідчить, що Сотніков був свідомий усієї серйозности становища: повідомляючи про майбутню подорож генерала Борха до Білої Церкви, Сотніков додає: „он мне сказал, что возьмет дорогу проселочную. Я ему советывал иметь большую осторожность”. В иншому місці Сотніков по ­ спішає заспокоїти уряд такою фразою: „Между войсками здесь кварти ­ рующими существует весьма хороший дух… Все вообще, с коими я в по ­ следнее время встречался, поступок называют безумством” (від 2 січня). Між иншими доносами про звязки Муравйова-Апостола цікаве повідом ­ лення подає Сотніков про те, що він „тщетно старался внушить свои правила” полковникові Ренненкампфу та його штабним офіцерам. 1 Коли розрух Чернігівського полку було приборкано, Сотніков, очевидячки, встиг помітити, що не всі оцінюють повстання негативно: „Счастливому прекращению возмущения подполковника Муравьева-Апостола все част ­ ные люди весьма рады; другие молчат” — зауважує він (6-го січня). Хвиля трусів та арештів, приїзд генерала Демідова пригнітили, очеви ­ дячки, не тільки опозиційний настрій офіцерів, але й широкі верстви київської людности. Все-таки Сотніков зазначає (5 січня), що між офі ­ церами Київського драгунського полку „много свободомыслящих” і що він провадить догляд за деякими окремими особами. Надто яскраво відбилася політична атмосфера Київа січневих днів 1826 р. на контрактах: як відомо, київські контракти (з 10-го по ЗО січня) відгравали величезну ролю в економічному, громадсько-політич ­ ному та культурному житті краю; 1826 р. серед тих, що поз ’ їздилися на контракти, знялася, звичайно, паніка, деякі причетні до руху особи втекли за кордон; инші покинули Київ, усі взагалі почали побоюватися розмов та зборів, торговельні операції дуже підупали. Цей настрій на кон- 1 Обер-квартирмайстер 4 корпуса К. П. Ренненкампф здався урядові непевним, але було з ’ ясовано його повну непричетність до руху. Див. „Алфавит декабристов”, стор. 162 та 386, ,Таємна агентура на Україні сто років тому 19 трактовому ярмарку потверджує й Сотніков: „Настоящие контракты весьма немноголюдны, почти незаметны и вообще здесь почти тихо” (16 січня). Мабуть, людність була остільки налякана, що вже не було змоги дізнатися про її „дух “ . Сотніков скаржиться, що поліцмайстер Дуров своїми „нескромними” розпорядженнями заваджає йому працювати: вище було зазначено, напр., невдоволення Сотнікова з слів, що їх сказав Ду ­ ров жандарській команді в контрактовому будинку голосно при сторон ­ ніх: „смотрите, ежели пять человек вместе, то тут должно что-нибудь быть”. В особі Сотнікова таємний догляд висловлює невдоволення явному — поліцейському. Кияни були такі налякані, що перестали ходити вули ­ цями, Київ зробився на деякий час зовсім мертвим містом — довідує ­ мося ми з одного листа з Київа, що його перехопив Сотніков. Цим треба пояснити розмірну вбогість на дані загального характеру про громадські настрої в Київі, що їх подав Сотніков. Поляки почували себе тоді, очевидячки, далеко спокійніше, їхнього таємного товариства ще не викрили, вони активніше виявляли свої по ­ літичні симпатії та антипатії; на них негайно впала Сотнікова підозра, він починає вистежувати й переслідувати їх. Але про цей ухил Сотні ­ кова роботи скажу окремо. На настроях серед салдатських мас по-за Київом я теж зупинюся окремо. Коли порівняємо дані про громадський настрій, що їх подав Сотні ­ ков, з листами Фока до Бенкендорфа того самого 1826 р., то побачимо цілком ясно, що своїм багатством секретний Фоківський матеріял ма ­ тиме перевагу; але ж умови роботи, організація її тут і там цілком від ­ мінні; доноси Фокові в формі листів повстали в наслідок великої орга ­ нізаційної колективної праці; робота прибрала вже належної організа ­ ційної форми; Сотніков — єдиний тимчасовий агент на певній тери ­ торії мав ще цілу низку й инших складних доручень від свого началь ­ ства, догляд становить тільки складову частину його широкої програми: переслідування низки непевних військових частин, перлюстрація листів та ціла низка инших доручень припали Сотнікову; його діяльність мала різноманітні завдання, вона вимагала виключної енергії та спритности від виконавця цих завдань. Він був не тільки наглядачем, але й слід ­ чим, як це я покажу далі. Я вважаю за потрібне зупинитися докладніше на деяких ухилах Сот ­ нікова роботи та її окремих моментах; ці окремі моменти цікаві нам не тільки як конкретні ілюстрації до його роботи, вони часто висвітлюють деякі ще нез ’ ясовані факти, що стосуються до ліквідації декабристського руху. Я зупинюся окремо на участі Сотнікова в справі Трубецького, торкнуся окремо його роботи над перлюстрацією листів; а потім пе ­ рейду до двох цікавих центральних моментів в його роботі: до об ’ їзду ненадійних військових розквартированих частин та до участи Сотнікова в переслідуванні поляків, що підпали під урядовий догляд. ,20 О. Багаліївна-Татаринова V. СОТНІКОВ, ЯК ПЕРЛЮСТРАТОР. „Если бы Вам по обстоятельствам нужно было читать письма через почту пересылаемые, то имеете обратиться к киевскому почтмейстеру, к коему для сего прилагается повеление от главнокомандующего армией” пише черговий генерал І армії Сотнікову в „повелении” від 22 грудня 1825 року. Отже, читання листів як засіб до контролю громадських настроїв, поставлено Сотнікову за обов ’ язок. Уже по дорозі з Могилева до Київа на станції в м. Козельці Сотніков бере у писаря позначений серед ин ­ ших паперів лист на ім ’ я князя Трубецького, неначе-б на те, щоб пе ­ редати його в Київі Трубецькому; а втім зміст листа був незначний: „я весьма сожалею, что взял оное, ибо Майор Полоцкого пехотного полка Нотбек, от которого оное письмо, может по получения известия об аресте Трубецкого взять подозрение и предварить других об осто ­ рожности. Впрочем я постараюсь сему обстоятельству дать благовид ­ ный вид”, сповіщає Сотніков свойого начальника по приїзді до Київа (25 грудня). Проте, через різні формально-технічні причини Сотнікову не щастить налагодити систематичну перлюстрацію листів відразу; київський пошт- майстер, прочитавши наказа головного командувача, заявив що „без разрешения своего начальства исполнить по оному не может формально, но партикулярно помогать готов”. — „Однако же я от него еще ничего не получил”, зазначає Сотніков у свойому рапорті від 2 січня. Допіру тоді, як приїхав до Київа 16 січня генерал Демідов, почалася й спільна з ним робота Сотнікова коло перлюстрації: проте в першій партії ли ­ стів, що їх затримав і розпечатав Сотніков „ничего особенного не откры ­ лось”, Тут серед инших листів був лист до князя Трубецького з-за кор ­ дону, полковника Бібікова Муравйову-Апостолові з Петербургу, до чужо ­ земця Лертеца з Харкова; в останньому повідомлялося про арешт Бул- ґари з сином та Вадковського. „Письма сии также ничего в себе не содержат” — констатує Сотніков. Але перегляд листів з 21 до 24 січня дав уже дуже поважні на ­ слідки: декілька окремих висловів (з листів Бєгічева та Берлінського з Київа) були „взяты на замечание”, він-же робить копії з листів юнке ­ рів Скарятіних до їхнього батька в Київ, затримує оригінал листа до підпоручника Андреевича від його брата. Згодом Сотніков надсилає си ­ стематично що-тижня наслідки свого влову в формі виписок, копій з ли ­ стів, а в поважних випадках і сами оригінали листів начальникові Го ­ ловного Штабу. До нас дійшло від січня та лютого 6 супровідних ра ­ портів до цих перлюстрованих матеріялів; потім на час відрядження з Київа ця робота уривається і поновлюється допіру 25-го березня. З 22 квітня, згідно з розпорядженням головної „квартиры” „свидетель ­ ство” листів (вислів Сотнікова) припиняється. Треба сказати, що про- ,Таємна агентура на Україні сто років тому 21 тягом квітня Сотніков виїздив з особливими дорученнями з Київа і не так систематично контролював листування. Перегляд рапортів Сотнікова з додатками дозволяє встановити, що Сотніков інформував своє начальство про підозрілу кореспонденцію чотирма способами: 1) в найпростіших, незначних випадках Сотніков уважає за можливе обмежитися коротким повідомленням про листи; 2) в инших випадках, коли в листах якісь уступи викликають сумнів, він подає з них витяги, і надсилає їх як окремі додатки до своїх ра ­ портів; про надсилання таких витягів ми маємо в рапортах Сотнікова 21 коротку згадку; тут поруч з невідомими мені прізвищами не причет ­ них до руху декабристів (як от лист до В. Ф. Атаєва, лікаря Бунге, Марченка й инш.), ми подибуємо низку прізвищ, так чи так причетних до руху: Трубецькі, Скарятіни, Вадковські, родина Дубельтів, Дмитро Молчанов та инш. Родина Дубельтів була в близьких стосунках з Ра- євськими і, сидячи в березні 1826 р. в Путивлі, стежила за подіями в Київі. Зокрема арешт графа Олізара викликав побоювання й за Леонтія Дубельта, що був майстром ложі Сполучених Слов ’ ян у Київі. Витяги з цих листів, що їх поробив Сотніков, оголосила друком Ганцова-Берникова (в збірнику „Декабристи на Україні”, І, К. 1926 р. стор. 143 — 146). Цікаво відзначити, що Сотніков зазначав і благона ­ дійні настрої поруч з неблагонадійними. Так у листі з Одеси на ім ’ я А. Я. Магазинер для Варвари Петрівни ми читаємо: „Мы все слава Богу здоровы и не имеем даже и тени неприятности. . Ты не опасайся за нас, мы все довольно рассудительны, я всегда имел наклонность к здравомыслию, а теперь сделался совершенным философом”. У листі до В. Ф. Атаева в Хорол із Київа цікаве таке місце, що відбиває ки ­ ївські настрої: „Что сказать нового? Генерал Антропов приехал в Ва ­ сильков для произведения суда над черниговскими в 4 корпусе, поза ­ бравши аудиторов и корпусных писарей. Красовский бесится на Лин ­ дина. Он полагает его всему причиной. После Демидова начало немного оживать, можно видеть людей уже и по улицам, но при нем было со ­ вершенно мертво”. Надсилаючи цього витяга, Сотніков полемізує з авто ­ ром його, робить поправку до листа, запевняючи, що й після виїзду ге ­ нерала Демідова в Київі стояла така сама тиша, як і за нього. Третьою відміною роботи Сотнікова над перлюстрацією було копі ­ ювання затриманих листів; сами-ж оригінали листів, треба гадати, над ­ силалося адресатові; тут ми бачимо листа Олекс. Вадковському від його брата Павла, листа Дубельтові, листа Катерині Трубецькій (дру ­ жині заарештованого Трубецького) від його брата Олександра та цілу низку инших. З рапортів видно, що Сотніков надіслав до штабу І армії близько 15 копій листів. Тут звертає на себе увагу лист Миколі Гри ­ горовичеві Краснокутському в с. Мицалівку під Золотоношею: „Пишу тебе два слова из Москвы, любезный друг, а ты можешь себе пред- ,22 О. Багаліївна-Татаринова ставить что с Вашими братьями, с провинциалами здесь много разгова ­ ривать не станут. Я приехал сюда на 28 дней и доживаю последнее время. Теперь скажу тебе только, что последняя церемония провожания тела покойного государя была трогательна для всех любящих в нем монарха великодушного и добродетельного человека. Если тебе скажут, что умы здесь были расположены подобно тем, которые представляли форсу 14 декабря в СПБ — то это неправда, никаких следов не было”. Листа написав, мабуть, якийсь родич, адресат листа Мик. Григ. Красно- кутський — брат заарештованого декабриста С. Григ. Краснокутського, засудженого за ѴШ категорією. Четвертим видом роботи Сотнікова було затримувати оригінали ли ­ стів та надсилати їх до Могилева; на підставі рапортів можна встано ­ вити сім випадків такого затримування листів: 1) Лист С. І. Мура- вйова-Апостола з Василькова на ім ’ я Матвія Ивановича, його брата, що послав Малорос, поштдиректор із Миргорода, 2) якогось Соколова — Григорієві Соколову; 3) два листи братів Андреєвичів Гордія та Якова один до одного; 4) лист із Київа генерал-майора Трухачева до його брата; 1 5) декілька листів француза Столя з Київа за кордон до Гааґи; 6) лист статської радниці Стефані до її сина Густава Федоровича від 21 квітня. До листів до Андреевича, листів Столя і Стефані Сотніков дає свої поясніння в рапортах і пропонує урядові вжити належних за ­ ходів проти авторів цих листів; листа Стефані Сотніков затримав тому, що в ньому було наведено низку чуток, які торкалися „Kais. Е. АГ * — Сотніков побоювавсь різних шкідливих поголосок серед публіки, за ­ тримав листа і чекав наказу „спросить г. Стефани, о ком она сими ли ­ терами говорит”. Затримуючи листи, Сотніков усе-таки дбав про те, щоб громадян ­ ство мало „доверие к почтам”; йому допомагає в цьому поштовий уря ­ довець Поль, що взяв на себе доручення після затримки листа Стефані „распускать в свое время в здешней публике слухи: предварительно, что сумка с денежной и простой корреспонденциею отсюда в С. П. вчера отправленная, за Черниговым потеряна, а потом, что та сумка военным начальством отыскана, пропало только из оной несколько ка ­ зенных и найдены некоторые партикулярные денежной и простой кор ­ респонденции письма раскрытыми”… Такі складні комбінації вигадував Сотніков та його помічник у перлюстрації на те, щоб про їхню ді ­ яльність не довідалася людність. На епізоді з листами французаСтоля треба зупинитися трохи докладніше. Перлюструючи листи, Сотнікову пощастило виконати одне невеличке спеціяльне доручення, дане йому ще тоді, як виїхав він до Київа; він повинен був довідатися, котрий з братів Скарятіних належить до та- 1 Цього листа було затримано через те, що в ньому згадано промову С. І. Муравйова- Апостола до салдатів у Василькові. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 23 ємного товариства: „А как он к союзу приготовлен был своим учителем, то узнать, кто был его учитель”. Але першої частини доручення Сотні- крву не пощастило здійснити, бо між Черніговом та Київом він зустрів обох братів у супроводі ад ’ ютанта Щербатова кн. Салтикова. Річ у тому, що ще перед Сотніковим до Київа приїхав од військового міністра ад ’ ютант Сабуров із спеціяльним дорученням опечатати папери Трубець- кого та послати юнкера Скарятіна до Петербургу, а як не було зазна ­ чено, якого саме Скарятіна, то довелося виправити обох братів. Другу частину цього доручення Сотніков виконав виключно за до ­ помогою перлюстрації: він стежив за листуванням трьох вчителів-чужо ­ земців молодших братів Скарятіних і перехопив три листи француза Столя, заадресовані до Гааґи. В цих листах Столь писав, що „Россия ужасна; что он испытывает все ужасы, окаменел и окружен нищетою; улицы не чисты и на них видит не людей, а привидения; на всяком шагу встречает преступников, сопровождаемых стражею и просящих ми ­ лостыню; что русские хотели испытать революцию, но не из кого при ­ звать представителей народа, ибо дворяне палачи” й т. инш. 1 Сотні ­ ков надсилає всі три листи в оригіналі до свого штабу з вказівкою на ту небезпеку, яку Столь являє собою для Росії „по революционным своим правилам и ненависти к ней”; окрім того, він звертає увагу й на те, що Столь перебуває в дружніх стосунках з французом Жіле — ви- ховником великого князя Олександра Миколайовича („ибо связи сии дают ему возможность к обширному знакомству”). 1 Див. „Алфавит декабристов” Л. 1925 г., стор. 182. Пор. рецензію Ю. Г. Оксмана на кн. В. Базилевича „Декабристи на Київщині”, К., 1926 р. в „Ка ­ торге и ссылке”, 1926, No 3(24), с. 276. За листи, що їх перехопив Сотніков, Столя згодом вислано за кордон. Захоплення Столевих листів можна вважати за один з най- щасливіших епізодів в історії перлюстрації листів, що її провадив Сотніков. Мені лишається сказати ще скількись слів про те, як Сотніков за ­ тримав листування між братами Андреевичами: виявивши „неблагонаме ­ ренность” братів з їх листування, Сотніков разом з генералом Демідо- вим ужив низки репресивних заходів проти них: Демідов наказує гене ­ ралові Ротові, як начальникові 3 пішої дивізії, допитати братів Андре- євичів, потрусити їх, допитати денщика; окрім того, Сотніков подає від імени Демідова й свою обережну, але категоричну пораду штабові І армії викликати обох братів до Могилева (рапорт від 25 січня). 10 лю ­ того Сотніков надсилає до свого штабу листа від 1823 р. на ім ’ я Гордія Андреевича від його брата Якова; листа цього свого часу адресат не і він переховувавсь у київській поштовій конторі; з цього неве- личкогЬ факту ми можемо зробити висновок, що перлюстрація торкну ­ лася і архіву київської пошти. Важко сказати, чи відграє якусь ролю ,24 О . Багаліївна Татаринова цей донос Сотнікова на братів: гадаю, що не він спричинивсь до арешту та допиту Я. М. Андреевича, бо його вперше допитували в штабі 3-го корпусу на багато раніш, 13 січня 1826 р., тоб-то за два тижні перед доносами Сотнікова. 1 1 Див. „Восстание декабристо в “ , т. V, справа Андреевича; тут ми маємо цілу низку документів про його арешт та перші допити в Київі, Білій Церкві та Жито ­ мирі; секретний лист генерала Демідова з Київа до Толя від 22 січня; тут у додатках і рапортах є копія з листа від Гордія Андреевича до Якова, яку зробив Сотніков і на ­ діслав уже від Рота Толеві до квартирі І армії. Як відомо, Гордія Андреевича визнано за непричетного до таємного товариства, а Якова, як видатного члена Т-ва Сполуч. Слов ’ ян, що з виключною непохитністю й сміливістю давав свої зізнання, засуджено на 20 років каторжної роботи з поселенням у Сибіру. Деякі дрібні факти примушують нас зробити висновок, що Сотніков дуже сумлінно ставивсь до свого завдання, як перлюстратор, і зумів підшукати собі добрих помічників та співробітників; я вже казала про урядовця Поля, що так ревне допомагав Сотнікову в його роботі; пошт- майстер у Київі Хорошкевич теж, очевидячки, багато допомагав Сот ­ нікову, виходячи навіть за межі перлюстрації: Сотніков згадує з похва ­ лою, як він дав йому на його прохання листоношу за кур ’ єра, а так сам як він допоміг у справі викриття паперів князя Трубецького. В одному випадку Сотніков виявляє таланти Шерлока Холмса: на пе ­ чатці одного з листів, вкладених до конверта на ім ’ я фон-Івашиця, Сотніков знайшов клаптик паперу з такими уривками слів: „инцов чик Вилинский”; Сотніков робить висновок, що клаптик цей „должен быть оторван от какого либо акта, подписанного многими лицами”, і що з письма решти першого підпису можна викрити прізвище того, хто під ­ писався; беручи на увагу, що листи ці послано з Петербурга, можливо з дому батька Муравйових, Сотніков пропонує „дом сей подвергнуть строгому осмотру на предмет нахождения всяких других бумаг, касаю ­ щихся заговора”. VI. СОТНІКОВ, ЯК ІНІЦІЯТОР І ОРГАНІЗАТОР ТРУСІВ ТА АРЕШТІВ. Сотніков переслідує поляків (справа Проскури, Олізара, Руліковського та Коровицького); роля Сотнікова в справі про папери кн. Трубецького. Відомо, що в Київі 20-х років XIX ст. мала великий вплив польська шляхта; польські дідичі, що жили поблизу Київа, волинські пани у ве ­ ликій кількості приїжджали на київські контракти, частина з них була членами масонських організацій та польських таємних товариств і з ’ їж- джалася підчас київських контрактів на політичні наради. В наказі Сотнікову ні слова не сказано про догляд за поляками спеціяльно; але він, як спостережливий розумний агент, швидко зважив їхнє значіння в політичному житті Київа та України і звернув на них ,Таємна агентура на Україні сто років тому 25 свою особливу увагу. Почалося з звичайних спостережень та підозрінь; ці підозри приводять Сотнікова до доносів у Могилів та трусів і ареш ­ тів серед польського панства. Уже в рапорті від 31 січня Сотніков пише про поляків: „В них заметна большая преданность цесаревичу… я подо ­ зреваю, что поляки с намерением медлят присягою, ожидая подтвержде ­ ния самими ими распускаемых слухов”. В рапорті 1 січня ми знову чи ­ таємо: „Поляки кажутся мне весьма подозрительными”. Першими жер ­ твами Сотнікова підозрінь були кол. презес київського головного суду Каєтан Проскура і граф Олізар. 31 грудня Сотніков пише свого доноса в 1 армію на К. Проскуру. Він, каже Сотніков, удає з себе автора поль ­ ської конституції 3-го травня; від свого небожа з Варшави він здобув листа — що „там войскам приказано быть в готовности для выступле ­ ния в Петербурге”; джерела цих звісток Сотніков не зазначає, але до ­ дає: „человека сего я, в особенности постараюсь наблюдать”. Можна гадати, що цей донос Сотнікова на Проскуру і спричинився до того, що Проскуру заарештували в Б. Церкві ~у– гр; Браніцької: губернатор наказав відрядженому з Київа урядовцеві привезти його й посадити в фортецю, аж поки надійде наказ од царя. А втім, розмова Проскури з губернатором справила на нього досить гарне вражіння: Проскура, очевидячки, не почував за собою жадної провини, він „не только не может быть причастным ни к какому преступлению илй зловредным предприятиям, но даже и ни в какие разговоры, могущие служить к предосуждению, никогда не вмешивался”; правда в Варшаві живе його небіж, але він уже давно не мав від нього ніяких звісток. „Г. Проскура ведет себя сколько известно весьма скромно и ничего предосудительного за ним не замечено” — пише губернатор до головного командувача 7 січня. Не вважаючи на всі заходи довідатися, — чи ходить по Київу чутка про настрої війська в Варшаві ■ — нічого не було виявлено. Арешт Проскури не залишивсь непомічений у Київі: в рапорті 16 січня Сотні ­ ков повідомляє, що в Київі ходять чутки, буцім-то Проскуру заарешто ­ вано власне через нього, Сотнікова. 1 Граф Густав Олізар — поляк заможного польського роду. 1821 року його обрано на київського губерніального маршалка, брав участь у ки ­ ївських .масонських організаціях. 14 січня його заарештував у Київі поліцмайстер Дуров, запечатав його папери та поставив при вході до його приміщення варту. У Петербурзі його тримали з 21 січня в фор ­ теці, але 12 лютого звільнили. 1 У мемуарах Йосипа Руліковського, що їх видрукував А. П. Д о б р о поль ­ ський у збірнику „Декабристи на Україні”, І, К., 1926 р. арешт Проскури пояснюється повідомленням майора Трухіна про те, що в Мотовилівці до Муравйова з ’ явилося двоє польських дідичів з вислуженим капітаном: двох перших з них Трухін уважив був за Проскуру та Олізара. Гадаю, що матеріали Сотнікова дозволять сказати, що обидва ці арешти виходили від Сотнікова. Проскуру, посланого до Петербургу, було 23 січня звіль ­ нено з атестатом (див. „Алфавит”, стор. 155). ,26 О. Багаліївна-Татаринова В „Алфавите” декабристів його арешт звязується з свідченням Пе ­ стеля, Муравйових-Апостолів, Волконського та Давидова, що вважали його за члена польського товариства. Я гадаю, що в арешті також певну ролю відіграв Сотніков. „Сегодня утром в бытность мою у гу ­ бернатора слышал, что здешний губернский маршал еще не присягал. Также не присягали некоторые из поветов. Все сие сказывал при мне графу Олизару один из поветовых маршалов, коего фамилии я не мог узнать. Сей маршал упоминал, что он приехал просить губер ­ натора отложить присягу до контрактов ибо теперь затруднительно со ­ бирать дворян”. — Гадаю, що цей рапорт міг стати за привід до арешту Олізара. Цікаве одне місце в мемуарах Олізара, ’ де він описує свою зустріч з генералом Демідовим у Петербурзі, безпосередньо після свого визволення: „Ник. Демидов, с которым мы познакомились в Мариен- баде, сказал: Вы не поверите, как я был доволен, узнав, что Вас уже арестовали и вывезли из Киева, ибо опасался, что это печальное пору ­ чение будет возложено на меня”. Проте в рапорті того самого Демідова до Толя від 15 січня з Київа ми читаємо зовсім протилежне: „За час перед моим сюда приездом отправлен в Петербург б. киевский маршал дворянства гр. Олизар. Мне очень жаль, что я его не застал, ибо мо ­ жет быть получил бы некоторые нужные от него сведения для моих соображений”. Олізар зумів вийти сухий з води, не вважаючи на свою участь у польському таємному товаристві. Окрім участи Сотнікова в арештах Проскури та гр. Олізара, ми мо ­ жемо документально встаноѣити і участь його в трусі у польського дідича Руліковського та вислуженого капітана польської служби Коровицького. У Сотнікова паперах-є три документи з цієї справи; перший з них акт трусу в Руліковського від 14 квітня 1826 року, що каже: „1826 г. 14 апреля старший адъютант Главного Штаба І армии капитан Сотни ­ ков обще с депутатом со стороны гражданской киевского губернского правления ассесором Киселевским и Канцелярии киевского военного гу ­ бернатора штатным переводчиком титулярным советником Барвинским свидетельствовали бумаги, живущего Васильковского повета в с. Мото- виловке, бывшего Васильковского Маршала помещика Руликовского и между оными подозрительного касательно сношений с возмутителями нижних чинов Черниговского пехотного полка и ничего тому подобного не оказалось”. Після трусу Руліковському поставлено кілька питань, і його відповіді в писаній формі Сотніков надіслав до І армії. Те-ж саме було зроблено і з капітаном Коровицьким, що жив у Київі. Перед трусом Сотніков збирав довідки про цих осіб. Довідки, що дав про цих осіб цивільний губернатор, були для них досить сприятливі: губернатор Ковалев сказав, що „Руликовский человек честный и он за невинность 1 Див. „Русский Вестник”, 1893 р., вересень, витяги з мемуарів, що їх оголо­ сив друком Копилов, стор. 127. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 27 его готов поручиться”, про Коровицького висловив припущення, що „быть может он, как имеющий пропитание от вспоможения других и сде ­ лал какой либо непозволительный поступок, но по сие время поведе ­ ние его не имело ничего в себе предосудительного и он ему граждан ­ скому губернатору близко известен по искательству места земского исправника”. Про те, як переведено було трус у страсну середу протягом поспіль 6 год. у Руліковського в маєтку його в Мотовилівці, оповідає Руліков- ський у своїх мемуарах (див. „Декабристи на Україні”, І, стор. 91). Та Сотніков не завдовольнився безрезультатним трусом, перевів ще цілу низку різних „секретных разведываний”, зібрав цілу низку довідок, був особисто в голови білоцерківської судової комісії та встановив необ ­ ґрунтованість обвинувачень проти Коровицького: річ у тому, що кріпак Муравйова-Апостола, якого судили в Білій Церкві, бачив, неначеб-то у Муравйова-Апостола в Мотовилівці дідича („по приметам схожий с Ко- ровицким и что сей помещик говорил с Муравьевым по французски”), який йому здався помилково схожим на Коровицького: Сотніков уста ­ новив, що це безперечно був Руліковський, а не Коровицький. Окрім того, довідками на поштових станціях він установив, що Коровицький приїжджав до Білої Церкви 6 січня, а не 1-го січня, як запевняв гене ­ рал Антропов. Не можна не відзначити в даному разі сумлінних роз ­ відин Сотнікова, що дозволили йому реабілітувати Коровицького. Ру ­ ліковського викликано на допит до Білої Церкви, де й з ’ ясувалася його непричетність до повстання. Отже причини, чому підпали під підозру ці дві особи, з даних документів цілком з ’ ясувати не можна: гадаємо, що в справі цих двох осіб Сотніков відіграв швидше позитивну ролю, ніж негативну: Сотніков з ’ ясував, наприклад, у справі Коровицького низку обставин, що його могли компромітувати. Я вже зазначала вище, що Сотнікову доручено було спеціяльно сте ­ жити за знайомством кн. Трубецького, за його кореспондентами, чутками про нього й т. ин. — уряд знав, що Трубецький працював не тільки в Північному товаристві, але і в Південному. Приїхавши до Київа, Сотніков починає пильно стежити за його ли ­ стуванням, повідомляє, що в паперах Трубецького, які обпечатав Сабу ­ ров, „найдено много и что работали 5 лет”. Він наводить прізвища осіб, що були в добрих з ним стосунках. 1 1 Він називає Муравйових-Апостолів, Бестужева-Рюміна, Тізенгавзена, підполковника Гротенгельма, ад ’ ютанта Щербатова, Норова й т. д. Новітній біограф Трубецького Н. Ф. Лавров гадає, що його головна роли в частинах 4 корпусу „заключалась в со ­ ответствующем воздействии на высшее командование корпуса”, див. зб. „Бунт декабри- стов “ , Лгр. 1926 р., стор. 189. В лютому Сотніков розпочинає невелику слідчу справу про папери кн. Трубецького, що затаїли його брат Олександер та ключник Шпехт. ,28 О. Багаліївна-Татаринова Цю історію з паперами Трубецького можна висвітлити тепер деякими документами з слідчої справи Трубецького з додатком даних з паперів Сотнікова. — Виявляється, що ад ’ ютант військового міністра Сабуров, опечатавши папери Трубецького, виїхав з Київа ще раніш, ніж приїхав туди Сотніков. Сотніков, приїхавши до Київа, дізнався, що обставини трусу та виїмки паперів з приміщення Трубецького збуджують підозру: так, напр., Щербатову довелося натрапити на цілу низку перешкод, щоб перевести трус, не було ключа ні від кімнат, ні від бюра з папе ­ рами — довелося відбивати бюро; всі знайдені папери було загорнуто в про ­ стирадло, і Щербатов узяв їх з собою до саней. Проте, Сотнікову по ­ щастило довідатися, що ключник Трубецького Іван Шпехт „скрыл” скриньку з паперами Трубецького і віддав її його братові — Оле ­ ксандрові, що пробував за 60 верстов від Київа в с. Гавронщині. З відому генерала Демідова, Сотніков розпочинає неявне слідство в цій справі: він допитує і навіть тимчасово заарештовує провізора Гестрина, що жИв у кол. приміщенні Трубецького, допитує також і ключ ­ ника Шпехта, потім відсилає їх на допит до генерала Демідова. Де ­ мідов допитує, окрім того, Олександра Трубецького і, здобувши від нього признання, що в нього переховуються братові папери, посилає за ним свого фельдфебеля разом з Шпехтом і листом до дружини, щоб приставити портфель з паперами, пакунки та скриньку. Ці всі папери „ в трех папках за печатями с присоединением объяснений” Шпехта та Олександра Трубецького було при рапорті Сотнікова від 20 лютого надіслано до Петербургу. Чи було в тих паперах що-б компр емітувало Трубецького, поки-що встановити неможливо. Проте справа на цьому не закінчилася: Шпехта, очевидячки, після цього тримали в арешті у Київі; через це він і подав прохання до губернатора дозволити йому виїхати до Петербургу. Чи їздив він до Петербургу, і яка була його дальша доля, з даних документів неясно. Ясно одно, що саме Сотніков безпосередньо спричинився до цієї маленької слідчої справи про зата- їння паперів Трубецького. VII. СОТНІКОВ, ЯК АГЕНТ ДЛЯ ОСОБЛИВИХ ДОРУЧЕНЬ. Об ’ їзд непевних військових частин та наслідки цих об ’ їздів; розслідування, через що помер лікар Плессель. З наказу, даного Сотнікову 22-го грудня перед його відрядженням до Київа, ми дізнаємося, що йому треба було звернути увагу і на на ­ строї салдатської маси; йому наказано було „наблюдать дух всех нахо ­ дящихся там войск 4-го пехотного корпуса и прочих команд, как офи ­ церов, так и нижних чинов”. Але захоплений виконанням цілої низки инших доручень та обов ’ язків, Сотніков, як видно, не міг нала ­ годити цього догляду, надто над салдатами; принаймні, в його рапортах немає ніяких слідів цієї роботи; тільки в рапорті від 2 січня ми зустрі- ,Таємна агентура на Україні сто років тому 29 чаємо фразу такого загального характеру: „между войсками здесь квар ­ тирующими существует весьма хороший дух”. Проте далі Сотнікову довелося віддати чимало часу і енергії, щоб вивчати настрої спеціяльно салдатської маси, правда вже за межами Київа. Ось як це сталося. Наприкінці лютого Сотніков дістає спеціяльне відрядження за межі Київа, щоб об ’ їхати розташування війська І армії, а саме 8 пішої дивізії та 8 артилерійської бригади на Волині. Це відрядження було в безпосередній залежності від тих тривожних звісток, які здобув уряд від заарештованих офіцерів, що їх у 8 дивізії кол. семенівців розпро ­ пагували С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін, а 8 бригаду члени товариства Сполучених Слов ’ ян. Ці дані так стурбували вище командування, що воно, не обмежуючись наказами генералові Ро ­ тові та волинському цивільному губернаторові, арештами та трусами серед салдатів цих частин, посилає Сотнікова, як довірену особу, об ’ ­ їхати ці непевні частини: „Генерал-лейт. Роту предписано ныне уже вторично обратйть ближайшее внимание на них, но как не всегда ожи ­ дать можно, что б ближайшие начальники обнаружили со всею откро ­ венностью истину, с одной стороны, опасаясь сами невыгодного заме ­ чания, а с другой стороны, что обстоятельства или кажутся часто мало ­ важными, в каковом виде они стараются представить их и начальству, а потому главнокомандующий желает, чтобы Вы сами отправились из Киева”, пише черговий генерал Сотнікову 28 лютого. У Сотнікові коман ­ дування сподівається мати особу незаінтересовану, що відкриє „насто ­ ящую” істину та впевниться в тому, „как надобно думать о вышеупо ­ мянутых сведениях что должно заключить из оных”. Далі Сотнікову запропоновано обрати якийсь фіктивний привід для подорожи, як напр. розшуки втікача Сухинова, та негайно рушити в путь, використовуючи відкриті листи про допомогу: окрім того, йому дано 3 бланкети подо ­ рожніх та 600 крб. асигнаціями. „Разговоры с обывателями, с земскими и городскими начальниками и с воинскими чинами и самое отправление службы в штабах скоро все обнаружит” — так висловлює штаб свою певність в успішності цієї експедиції. „Вы можете останавливаться в каждом месте 1, 2 и 3 дня по усмотрению надобности. Впрочем, же ­ лательно, чтобы Вы начали сей объезд скорее и возвращались в Киев, оттуда пришлете мне донесение с нарочным”. До цього наказу було додано список арештованих офіцерів 3-го пішого корпусу. 28 лютого Сотніков уже виїхав з Київа до Василькова, щоб розпи ­ тати там полковника Гебеля про прикмети поручника Сухинова — роз ­ шук якого став йому за фіктивний привід для його подорожи. Потім Сотніков зупинявся в Фастові (1 березня), Паволочі, м. Білопіллі та Бердичеві; тут він довідався від ген.-майора Гейсмара, що Сухинова вже затримано й провезено через Бердичів до Могилева; не вважаючи на це, Сотніков вирішує їхати далі з тим самим приводом, гадаючи, що ,зо О. Б агаЛіївна-Таспаргінова чутка про арешт Сухинова „не так скоро может распространиться”. Генерала Гейсмара Сотніков визнав за потрібне сповістити, що він роз ­ шукує ще й чужоземця Розенталя, який ніби утік з Київа підчас кон ­ трактів. З березня Сотніков спинявся в м. Любарі. З того-ж-таки 3 бе ­ резня Сотніков починає виконувати своє безпосереднє завдання — об ’ їзд 8 пішої дивізії; це відібрало йому дев ’ ять день. Сотніков об ’ їхав роз ­ ташування Троїцького пішого полку, 15 та 16 єгерських, Саратів- ського, Пензенського, Тамбовського, що входили до складу цієї дивізії. З 12-го по 18 березня Сотніков об ’ їжджав розташування 8 арт. бригади, 18 числа він вибрався до Житомира, де бачився з генералом Ротом; останній, не вважаючи на запевнення Сотнікова, що він їздив по слі ­ дах Сухинова, дав йому „заметить о неудовольствии своем, что ему не доверяют”. 25 березня Сотніков повернувся до Київа, 26-го березня він надсилає до Могилева своє донесіння про подорож. Отже Сотніков витратив близько місяця (з 28 лютого по 25 березня) на об ’ їзд цих неблагонадійних частин. Погляньмо тепер як Сотніков вивчав настрій війська та які були підсумки його спостережень. Звичайно Сотніков насамперед переказує те, про що йому довелося дізнатися від військових начальників; так за кілька днів перед приїздом Сотнікова до Василькова там було заарешто ­ вано одного салдата за відданість його Костянтинові (він сказав „я служу Костянтину” та не скинув шапки перед полковим ад ’ ютантом). Після розмови з Гебелем Сотніков з ’ ясував, що двох салдатів І грена ­ дерської роти (Анісімова та Мамонтова), які залишилися вірні урядові, і докоряли Муравйову „в гнусном его предприятии”, не досить винаго ­ роджено за цей „благородный поступок”, і подає це до відома началь ­ ства. В Фастові Сотніков дізнається від євреїв, що „теперь фурштат ­ ские солдаты совершенно покойны”, але підчас повстання Чернігівського полку „показывали радость и угрожали евреям, говоря, когда Муравьев придет в Фастово, то евреям будет беда, а им (солдатам) хорошо”. Окрім того, з слів тих самих єврейських елементів Сотніков переказує відомий уже епізод, як 5 салдатів, відокремившись від Чернігівського полку приходили до Фастова. 1 У Поволочі Сотніков дізнається від господаря заїзду, що салдати 5-ої кінної роти казали, підчас бунту Муравйова, що „теперь им будет хорошо”; повідомляючи про це, Сотніков тут-таки підкреслює їх повний спокій останнього часу. В м. Любарі, стоянці Охтирського гусарського полку, Сотніков дізнається, що „солдаты сожа ­ леют об арестованных офицерах и в особенности о штаб-ротмистре Франке, полковника же Муравьева называют отцем”. Звернімось до завважень Сотнікова про неблагонадійну 8-у пішу ди ­ візію: про Троїцький піший полк він зазначає, що „квартирование 1 Див. збірник „Декабристи на Україні”. І, К. 1926 р., стор. 153 — 160, де я видруку ­ вала допити цих 2-х офіцерів та 3-х рядовиків. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 31 спокойно”, служба „соблюдается”, салдати „о происшествии в Черни ­ говском полку знают и оного не одобряют”. Про Пензенський піший полк Сотніков пише: „об офицерах, взятых из их полка, весьма сожа ­ леют, а в особенности о Тютчеве и Громницком, о которых говорят, что они для них были весьма хороши”. В 15 єгерському полку Сотніков зазначає „особенно хороший дух и заметна охота к службе “, в 16 єгер ­ ському полку „солдаты за строгость полковым командиром недовольны”. В Саратівському пішому полку Сотніков відзначає жаль, що зааре ­ штовано підпоручника Мозгалевського, відзначає, що в роті, яка була під командою капітана тоді ще Спірідова, поширено „дух своеволия, ибо говорят, что он солдатам давал много воли и обходился с ними за панибрата”. Окрім того, він наводить подробиці про „ропот”, що ви ­ ник у цій роті через суворість нового її командира поручника Бере- зіна. В Тамбовському пішому полку Сотніков відзначає, що один салдат поранив 2-х дітей і на допиті признався, що зробив це свідомо, „дабы избавиться от службы”. Окрім того, скаржаться салдати на су ­ ворість військового навчання („всегда почти обучает в ранцах”) та на деякі несправедливості начальства. На настроях, що їх виявив Сотніков у 8 арт. бригаді, я не зупи ­ няюсь, бо про це я вже багато казала в иншому місці. 1 Ремствування на службу, декілька фактів неспокійної поведінки, пов ­ сюдний жаль з приводу арешту офіцерів — ось що пощастило занотувати Сотнікову з сфери неблагонадійних настроїв. Такі повідомлення Сотні ­ кова про настрої в війську. Мимоволі повстає питання, яку вагу мають факти, подані в Сотнікова: згадаймо, що й 8-у артилерійську бригаду й 8-у пішу дивізію було буквально затоплено секретними агентами Гогеля й волинського губернатора Андржейковича протягом січня-березня 1826 р., і салдати, налякані арештами та трусами, виявляли і велику стриманість і велику обережність. Ці міркування, атмосфера недовіри та обережности підказують думку, що ті факти, які занотував Сотніков та про які довідався від інформаторів вільних і невільних, треба вважати за явища масового характеру, надто вже виразні й помітні, щоб їх можна було якимось способом затаїти: так прихильність до офіцерів, що провадили в тій чи иніпій формі пропаганду серед салдатів, можна вважати за встановлену, всі навкруги кажуть про це одноголосно. З дру ­ гого боку, низка активних салдатських виступів проти їхнього началь ­ ства ще перед повстанням Чернігівського полку очевидна — таких фак ­ тів Сотніков теж наводить чимало. Тиша після бурі, стан розгублености й жаху — ця атмосфера відбилася й на рапортах Сотнікова. Але в цій тиші цілком виразно чути відгомін бурі, яка щойно пронеслася, від ­ гомін того незавдоволення своїм становищем, що переходить часом 1 Див. ст. „Салдатські маси в декабристському рухові” в збірнику „Декабристи на Україні”, І. К., 1926, стор. 18 — 20. ,32 О. Багаліївна- Татаринова у божевільний розпач. Звичайно, поруч з цим ми маємо й факти проти ­ лежні, які свідчать про ті несвідомі елементи салдатської маси, що орі ­ єнтувалася цілком на гнітючий режим. Але треба пам ’ ятати, що в деяких випадках вислови вірнопідданчих почувань міг проказати тільки ін ­ стинкт самоохорони та страху. Беручи на увагу політичну атмосферу підчас розгрому декабристського руху, я вважаю за можливе сказати, що наслідки спостережень Сотнікова над салдатською масою свідчать про те велике зрушення, яке дало це повстання. У квітні 1826 р. Сотнікову дано було окреме доручення від черго ­ вого генерала І армії „собрать сведения о действительной смерти док ­ тора Плесселя”. Плесселя, як члена таємного польського товариства, заарештовано в Линцях, але по дорозі до Київа він нагло помер. Прізвище Плесселя трапляється в листуванні Костянтина Павловича та Миколи: ’ в свойому листі від 9 січня Костянтин у відповідь братові на його дані про членів польського таємного товариства починає розшукувати кн. Яблоновського, Мошинського та Плесселя; про останнього він повідомляє, що його ніхто не знає („personne ne le connait ісі”), що його прізвища не ­ має в списках лікарів. Проте в наступному листі від 18 січня він повідомляє, що згідно з штафетою подільського губернатора, в м. Лин ­ цях Київської губерні пробуває лікар на прізвище Плессель та що він має велику практику; губернатор загадав негайно приставити його до Варшави через Київ. Костянтин Павлович зазначає ті труднощі, що виникають, коли імена непевних Осіб невідомі, як це сталося підчас розшуків лікаря Плесселя. Згідно з цим наказом, Плесселя заарештував уночі проти 23 січня за ­ сідатель київського земського суду Зарицький разом з засідателем ли- повецького земського суду Гродецьким. Проте 23 січня на останній станції перед Київом (ст. Вета) о другій годині по півдні Плессель знепритомнів і помер. На Сотнікова й було покладено обов ’ язок роз ­ слідувати цю загадкову смерть — очевидячки, уряд мав деякі дані про неприродність цієї смерти. Сотніков, як видно, поставився до цього до ­ ручення дуже сумлінно; він приїхав з Київа до Линців тією самою по ­ штовою дорогою, якою везли Плесселя з Линців до Київа; зупинявся на всіх тих станціях, де зупинявся й заарештований Плессель, з різних приводів „тщательно расследовал о состоянии его здоровья и причине смерти”; окрім того, і в Київі і в Линцях перевів спеціальне розсліду ­ вання обставин його арешту та наглої смерти. Виявилося, що Плессель мав кволе здоров ’ я взагалі, але перед арештом не слабував і провадив свою звичайну практику; коли засідатель Зарицький сказав йому про арешт, то він „до того испугался, что весь затрясся”. Ранком 23 січня він з дружиною в супроводі Зарицького на власних критих санках при- 1 Див. „Сборник Русск. Историческаго Об-ва “ т. 131, стор. 29, 38. ,Таємна агентура на Україні сто років тому 33 їхав до Липовця. З Липовця Зарицький хотів пересісти на підставні, але Плесселева дружина впрохала його „во уважении слабого сложения ее мужа продолжать дорогу в том же экипаже”. Зарицький на це зго ­ дився, проте не дозволив їй їхати далі з чоловіком. Тоді вона своїми кіньми поїхала просто на Сквиру; у Василькові, не дочекавшись чоло ­ віка, покинула йому листа й поїхала далі до Київа. На першій-же стан ­ ції в дорозі прикажчик єврей Мотя спостеріг його пригнічений стан: Плессель, як він казав, „казался сильно огорченным и платя ему Моте прогоны сказал: «прощай может быть не увидимся» и при сем заплакал”. Господар дальшої станції спостеріг, що Плессель „говорил хрипо ­ вато”, але будь-яких инших ознак нездужання не помітив; те-ж саме по ­ свідчив і писар станції Білопілля. „На станции Шамраевке писарь сказал мне, что Плессель, взойдя в комнату, не могши крепко держаться на ногах, упал на свечу, а по ­ тому он принял его сначала за пьяного, а потом увидел, что сие про ­ изошло от слабости”, дізнався Сотніков далі. У Білій Церкві Плессель з саней не сходив, на ст. Гребінка пив чай та зогріте пиво і ввесь час (щось із годину) лежав: „когда Зарицкий отходил от Плесселя, то видны были на глазах сего слезы, в присутствии же Зарицкого Плес ­ сель слезы скрывал”. На останню перед Київом станцію (ст. Віта) вони приїхали 24 січня близько другої години; Плессель „казался спящим и сильно храпел”; коли його внесли до кімнати, то Зарицький наказав розтерти його посинілі пальці горілкою, проте Плессель — „остался в том же бесчувственном положении до самой смерти”. Лікар, що при ­ був з Київа, застав його мертвим. „Слышал я от многих”, пише далі Сотніков, що „Плессель причинил себе смерть посредством яда” — таке коротке, трохи туманне завваження Сотнікова повстало в наслідок його допитів. Отже 22 січня Плессель працював, а 24 січня він нагло по ­ мер — такі факти. Оскільки правдиве завваження Сотнікова, сказати тепер через 100 років неможливо — не можна не відзначити що всі, хто знав Плесселя, згадують про його кволе здоров ’ я, в кожному разі смерть його мала виразно трагічний характер. Висвітлити, чи був він видатним членом таємних товариств, теж ще немає змоги за браком опублікованих документів. В „Алфавите де ­ кабристов” ми читаємо: „Плессель. Доктор. Умер по дороге, по отправ ­ лении его из м. Линцы в Петербург. Он был членом Польского Тай ­ ного Общества. Пестель имел через него сношения с некоторыми из польских членов” (стор. 150). А все-ж-таки Сотнікова донесіння додає багато цікавих побутових подробиць до історії його арешту й смерти. Перед нами перейшла подорож Сотнікова на Україну в її основних моментах: стежачи за його діяльністю, ми бачили, що в деяких напря ­ мах йому пощастило зробити розмірно занадто мало, а в инших, нав- ,34 О. Багаліївна- Татаринова паки, він трохи поширив рамці даного йому доручення. Жадних істот ­ них ниток змови в Київі Сотнікову виявити не пощастило, — деякі з осіб, що він їх уважав за непевних, як виявилося, були непричетні до неї. Роботу коло перлюстрації листів йому пощастило перевести непо ­ гано. Спостереження над київським громадянством більше-менше скупі, не дають певної картини його настроїв. Спеці я льні доручення, що тор ­ калися окремих осіб, він виконував вдумливо й точно: об ’ їзд дивізії дав наслідки більші, ніж попередні об ’ їзди Гегелевих агентів. Сотніков зрозумів вагу польських елементів у рухові декабристів, і йому поща ­ стило дещо тут зробити. Сотніков і в дальшій своїй діяльності є досить помітна постать Миколиного царювання: кавказький цивільний губерна ­ тор, грузино-імеретинський, військовий губернатор Поділля, подільський цивільний губернатор (1846 р.), потім сенатор і таємний радник 1846 р… Помер В. С. Сотніков 13 червня 1853 року. 1 1 За останній час, під ред. Ю. Г. Оксмана вийшли Матеріали до повстання Черні ­ гівського полку „Восстание декабристов”. Т. VI, М. — Лнгр. 1929, де надруковано біль ­ шість тих документів, що їх малося на увазі видрукувати в додатку до статті О. Ба- галіївни. Сама стаття цілком зберегав свій інтерес, проминено тільки документи, що їх дослідники знайдуть у зазначеному виданні. Ред. Харків. ХІ-1926 р. ,В. БАЗИЛЕВИЧ. ДЕКАБРИСТ О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ. СПРОБА БІОГРАФІЇ. Велика література про декабристів, як раніша, так і юбілейна, знає чимало праць, присвячених окремим декабристам. Не тільки визнаних проводирів руху відзначено в літературі моно ­ графіями та статтями, а й декабристи другорядні, малопомітні мають часто-густо по декілька праць, їм присвячених. 1 тому дивно, що окрім допові д и професора київського університету П. В. Голубовського, що він її прочитав 1904 року в Історичному То ­ варистві Нестора Літописця, та ще небагатьох статтів у словниках, про декабриста Юшневського немає спеціяльно ї праці. 1 1 Скорочений зміст доповіли П. В. Голубовського, що гадав був написати ве ­ лику розвідку про Юшневського, видано в „Чтениях в Историч. О-ве Нестора Лето ­ писца”, т. XV111, вип. 11, відд. 1. К., 1905 р., стор. 64 — 65 і мало не без змін повторено, як передмова, до виданих за його-ж редакціею „Писем декабриста А. П. Юшневского и его жены М. К. из Сибири”. К., 1908 р. (Відбитки з „Чтений в О-ве Нестора Лето ­ писца”, т. т. ХѴ111 — XXI). А. Г. „Юшневский, Алексей Петрович” — „Русский Биографический Словарь. Том Щапов-Юшневский”, СПБ., 1912 р. Біографічні дані про Юшневського див. також у ви ­ данні: „Декабристы. 80 портретов”. М., 1906, стор. 272 — 274, в „Алфавите декабристов” за ред. Б. Л. Модзалевського та А. А. Сіверса („Восстание декабристов”, т. VIII) Лгр., 1925 р., стор. 214, 429 — 430 та в „Деятели революционного движения в Рос ­ сии. Био-библиографический словарь, т. I. Составлен А. А. Ш и л о в ы м и А. Г. Карна ­ уховой”. М., 1927 р. стор. 220. 2 Цю працю в скороченому вигляді прочитано на 683-му засіданні Історичного То ­ вариства Нестора Літописця при В. У. А. Н. 29 квітня 1928 року. .Юшневський, генерал-інтендант 2-ї армії, найближчий друг і спів ­ робітник Пестеля, директор „Южного Общества”, засуджений за пер ­ шим розрядом,’ він і своїм службовим станом і значінням серед членів таємних товариств, мав-би вже давно притягти до себе увагу декабристо- знавців. Але цього досі не зроблено, і оця моя праця є перша спроба, звичайно, далеко не вичерпна. 1 2 За найважливіше джерело для біографії Юшневського є його листи. Вони збереглися в родинному архіві Юшневських, звідки їх видобув проф. П. В. Голубовський, що видав цілком або в уривках низку листів декабриста з Сибіру. До цієї публікації тісно прилучаються двоє неви ­ даних листів декабриста з Малої Разводної на Сибіру (з 27 вересня 1843 р. та з 10 січня 1844 р.). Три раніші, до року 1825-го, листи ,36 В. Базилевич Юшневського видано в збірнику „Бунт декабристов”. 1 В архіві М. Ф. Ду- бровіна збереглися в копіях три листи Юшневського з фортеці до ге ­ нерала В. В. Левашова з 9, 11 та 18 січня 1826 р. 1 2 1 В. Базилевич, Из архива декабриста Юшневского. „Бунт декабристов” Под ред. Ю. Г. Оксмана и П. Е. Щеголева”. Лгр., 1926 р., стор. 323 — 328. Факсиміле ча ­ стини листа О. ГІ. Юшневського від 8. IX. 1817 репродуковано в книжці В. Бази ­ левича — „Декабристи на Київщині”, К. 1926, стор, 17. 2 Бібліотека Всесоюзної Академії Наук. Архів М. Ф. Дубро ­ вина, Ns 305, арх. 29, 22 та 7. 3 Доповнюють видання П. В. Голубовського: лист М. К. Юшневської з 27. IX., 1830, що його видав С. Я. Штрайх („Декабристы на каторге и в ссылке”, М. 1925 стор. 38 — 40) та частина листа її-ж з 26. XI. 1845 р„ що видав В. Базилевич („Бы ­ лое”, 1925 р., Ns 5/33, стор. 142 — 144). Окрім того, по-над сорок невиданих листів М. К. до С. П. Юшневського я виготував до друку. 4 Архив Октябрьской Революции в Москве. Материалы б. Государ. Архива. Розряд 1 В. Ос. отд. ф. XXI, Арх. Ns 398 на 98 арк. Далі цитую скорочено: „А. О. Р. XXI, Ns 398″. 5 „Восстание декабристов. Материалы, под общей редакцией М. Н. По ­ кровского”. Особливо т. IV, М.-Лгр., 1927 р. Див. також матеріяли в ст. С. М. Чер ­ нова — „Имущественное положение декабристов”, „Красный Архив”, т. XV, М.-Лгр., 1926. 6 С. Я. Штрайх, „Провокация среди декабристов. Самозванец Медокс в Петров ­ ском заводе”. М., 1925. В і н – ж е. „Роман Медокс. Похождения русского авантюриста XIX в.” М., 1929. ‘ Б. Кубалов, „Архив декабристов” — Збірник „Сибирь и декабристы под ред. М. К. Азадовского, М. Е. Золотарева и Б. Г. Кубалов а”. Иркутск, 1925, с. 183 — 207. s Ласкаве повідомлення Кам ’ янець-Подільського Окр. Архівного Управління від 4. III. 1929 р. за Ns 118. У тісному звязку з декабристовими листами стоять листи його дру ­ жини Марії Казимирівни, що вона часто писала їх із Сибіру з голосу й за вказівками чоловіка. Чимало листів М. К. до С. П. Юшневського також видав П. В. Голубовський. Декілька листів її видрукувано не ­ давнього часу в різних виданнях. 3 Низку моментів із діяльности Юшневського в таємному товаристві висвітлюють, хоч і однобічно, „Донесение Следственной Комиссии” та деякі инші матеріяли. Велике значіння має й невидана слідча справа Юшневського. 4 5 Багато даних розкидано й у справах різних декабристів, що їх частково видав Російський Центрархів, надто в справах П. Пе ­ стеля й С. Муравйова-Апостола. 6 Деякі дані про Юшневського на Сибіру з архіву „III Отделения С. Е. В. Канцелярии”, з Іркутського Губерського Архівного Бюра та ин. подає в своїх роботах С. Я. Штрайх. 6 Огляд справ Іркутського Архівного Бюра про декабристів, серед них про Юшневського, надрукував Б. Г. Кубалов. 7 Бажання автора використати архівні матеріяли Кам ’ янця-Подільського поки не здійснилися, тому, що необхідні для роботи архівні фонди ще не розібрано. 8 ,Декабрист. О. П. Юшневський 37 Дані з листів Юшневського та його дружини, а так само офіційних матеріялів доповнюються повідомленнями про них инших декабристів та инших людей, що знали їх. Ці мемуари й листи торкаються, головне, сибірського періоду життя Юшневського. Такі, напр., спогади Басаргіна, 1 Беляева, 1 2 братів Бестужевих, 3 кн. С. Волконського, 4 Горбачевського, 5 Лорера, 6 барона Розена, 7 Якушкіна. 8 Окремо стоять записки гр. Кі- сельова 9 та спогади учня Юшневського в Сибіру Білоголового. 10 * 1 „Записки Н. В. Басаргина. Пгр., 1917 “ . 2 „А. П. Беляев, Воспоминания о пережитом и перечувствованном”, СПБ., 1882. 3 „Воспоминания братьев Бестужевых”. Пгр. 1917. 4 „Записки С. Г. Волконского”, СПБ., 1901- 5 „Записки И. И. Горбачевского”. М., 1916. 6 „Русское Богатство”, 1904 р„ NoNo 3 та 6. 7 „Барон А. Е. Розен. „Записки декабриста”. СПБ., 1907. 3 Записки И. Д. Якушкина. М. 1905. 8 Записки гр. П. Д. Киселева. Париж, 1883. 10 Н. А. Белоголовый, Воспоминания и др. статьи. М. 11 Репродуковано не раз, напр. у виданні „Деятели революционного движения в России. Био-библиографический Словарь”, т. I, стор. 220, де зазначено, що оригінал переховується в Пушкінському Домі Всесоюзної Академії Наук. 12 „Декабристы. 86 портретов”. 13 Пушкінський Дім. Відділ малюнків. IV. 666. Вміщено з написом „А. П. Юшневский” у виданні „Музей Революции; Сборник 1″. Пгр. 1923 р., с. 69. Що-до портретів О. П. Юшневського, то їх відомо чотири: два без ­ перечних, а про два можна здогадуватися. На першому Юшневський в уніформі, отже, ще з часів до 1825 р. 11 Другий, здається, роботи Миколи Бестужева, зафіксував декабристові риси, коли він перебував на Петровському заводі, с.-то років 1830 — 38-го. 12 Третій, нарис олів ­ цем з паперів А. О. Івановського, малює Юшневського підчас слідства, але кого саме з братів-декабристів дано на малюнку, Олексу чи Се ­ мена, важко встановити точно. Можна тільки гадати, що намальовано Олексу Петровича, а не його брата, малопомітного учасника таємного товариства. 13 Четвертий портрет, відомий з фотографічної репродукції міньятюри, дає, за родинним переказом, О. П. Юшневського в ди ­ тинстві. Він переховується разом з ще двома фотографіями з мі- ніятюр батьків Юшневського в Тульчинському Окружному Музеєві. Не ­ відома доля оригіналів цих міньятюр; як казали їхні власники, вони були на виставці в пам ’ ять декабристів у Тульчині р. 1925-го. Окрім фотографій з міньятюр у Тульчинському Музеєві переховується аква ­ рельний портрет дружини декабриста Марії Казимирівни. Коли автор збирав матеріали для своєї праці, до нього дуже прихильно поставилися були адміністрації Російського Центрархіву, Бібліотеки та Пушкінського Дому Всесоюзної Академії Наук і Тульчинського Окружного Краєзнав ­ чого Музею, за що він і висловлює їм свою подяку. ,В. Базилевич 38 I. О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ ДО Р. 1825. . Рід Юшневських походив із Галичини. Коли він прибув до Росії — джерела не зазначають. Батько декабриста, Петро Христофорович, як це видко з його служ ­ бового формуляру, народився р. 1758-го. Коли йому було сімнацять років, 1 січня 1775 р. він уступив до ляйб-гвардії Преображенського полку, де пробув вісім років, а тоді подався на демісію з чином вій ­ ськового капітана (р. 1783-го). Три роки Петро Христофорович жив у стані неслужбового дворянина, а потім, р. 1786то, вступив до Петер ­ бурзької портової митниці „для познания таможенных дел”. Уся дальша служба П. X. відбулася в митному відомстві. Р. 1794-го його призна ­ чили „в новоприобретенный от Польши край” головним доглядачем Во ­ лоської митниці, р. 1798-го — Могилівським прикордонним митним ди ­ ректором, того-ж-таки року митним інспектором Поділля. Р. 1811-го П. X. призначено на посаду начальника Дубосарської митної округи й цю посаду він опосідав до кінця своїх днів (р. 1823-го). Скупі на подробиці рядки службового формуляру відзначають успішну участь П. X. в боротьбі з моровою хоробою на Поділлі (р. 1798-го), боротьбу з контрабандою та виконання секретних політичних урядових доручень — одне слово малюють його, як щирого й діяльного службиста. Инші матеріяли, зокрема листи П. X. й листи до нього малюють П. X. Юшневського, як людину з великими грошовими коштами й ши ­ роким колом вельможних знайомих. Сенатор Посніков заборгував йому 100.000 крб., граф Самойлов, власник Сміли, Давидови, власники Кам ’ янки, Тутолмін і инші сусіди є його винуватці, та ще винуватці довгочасні, що раз-у-раз прохають його або дати пільгу, або розстрочити платежі. Тому зрозуміло, що П. X. придбав земельну власність. Р. 1811-го він купив у графині А. А. Мініхової село Хрустову на Поділлі, близько місця своєї служби. 1 Трохи згодом до нього перейшла від Давидових, спо ­ чатку на орендних умовах, а потім і на власність, як виплата за борг, с. Ти- машівка в повіті Чигиринському на Київщині, за 5 верстов од Кам ’ янки. 1 2 1 Хрустова належала гр. Любомирським. Р. 1795-го вона одійшла від гр. Олександра Любомирського до російської „казни”. Потім її подаровано ген. С. П. Ягужинському. Від нього перейшла в спадщину до його родички, вдови „тайного советника” гр. А. А. Мі ­ ніхової. Архів Юшневських. Чернетка прохання до Миколи І, липень 1828 р. Тепер Хрустова ввійшла в межі Автон. Молдавської республіки. 2 Тимашівку в примітках до „Алфавиту декабристов” помилково названо „Тишатов- кой” („Восстание декабристов”, т. ѴШ, 429). Рр. 1860-х за вдовою О. П. Юш ­ невського, Марією Казимирівною, рахувалося тут 1279 десят. і 165 ревізьких душ чолов. стати, тоді, коли за иншими 6-ма поміщиками — 160 дес. і 239 ревіз. душ. Л. Похиле- в и ч. „Сказания о населенных местностях Киевской губ.” К. 1864 р., стор. 700. Петро Христофорович був одружений з Наталею Іванівною Матві- євою й од цього шлюбу мав трьох синів. Старший із них, Олекса ,Декабрист О. П. Юшневський 39 Петрович, народився 12 березня 1786 р., другий, Семен — 1 лютого 1800-го р. й, нарешті, найменший, Володимир — 1807-го. Джерела не зберегли даних про дитячі роки майбутнього директора „Юж ­ ного Общества”. Тільки-но знаємо, що в батьковому домі він набув перші відомості з читання й письма, аритметики й Закону Божого й підготувався до „вольного Благородного Пансиону” при Московському університеті. Котрого року О. П. вступив до пансіону — невідомо. Але відомо, що ті роки, коли він там навчався, збіглися з розквітом цієї славнозвісної в історії просвіти установи, де за керівництвом досвідчених педагогів Н. І. Юшневська, декабристова мати. Збірка Тульчинського Музею. П. X. Юшневський, батько декабристів. Збірка Тульчинського Музею. виховалося чимало видатних діячів, між ними ряд декабристів. Усім їм пансіон давав підготовчу, різнобічну освіту. Крім Закону Божого та ло ­ гіки, учні проходили курс математики, фізики, природознавства, геогра ­ фії, історії, статистики, права натурального й римського, законознав ­ ства, вивчали російську й чужі мови. Чимало уваги віддавали малю ­ ванню, музиці, фехтуванню, верховій їзді, танкам, військовим управам. Викладання провадилося яко мога жваво й захопливо. Напр., „рус ­ ское практическое законоискусство” слухачі проходили наочно, вивча ­ ючи оригінали судових справ та одбуваючи зразкові судові розправи; щоб обізнатися з російською мовою, окрім читання, влаштовували літе ­ ратурні розмови, вистави, диспути, видавали шкільні журнали „Распу ­ скающийся цветок”, „Полезное упражнение юношества”, „Утреннюю Зарю” і инш. Року 1799-го, коли Юшневський був там у старших кла ­ сах, при пансіоні засновано Літературне товариство і першим головою його був В. А- Жуковський, а членами було чимало майбутніх видатних діячів літератури. Ці зібрання регулювалися докладними „Законами ,40 В. Базилевич О. П. Юшневський у дитячому віці. Збірка Тульчинського Музею. Собрания Воспитанников Университетского Благородного Пансиона”, що їх склали сами слухачі; вони навчали учнів організації, самодіяль ­ носте, поваги до чужих поглядів. Пансіон давав природню підготову для переходу до університету. Слухачі старших клас одвідували лекції в університеті, а потім і переходили туди після іспитів. Даючи своїм вихованцям освіту, пансіон багато уваги приділяв і ви ­ хованню учнів. „Цель истинного воспитания есть та, чтоб младые отрасли человечества, возрастая в цветущем здравии и силах телес ­ ных, получали необходимое просвеще ­ ние и приобретали навыки к доброде ­ тели, дабы, достигши зрелости, принесть отечеству, родителям и себе драгоценные плоды правды, честности, благотворении и неотъемлемого счастия” — так визнача ­ лися завдання виховання в „общих прави ­ лах… взрослому воспитаннику… Пансиона для всегдашнего памятования”. Виховання в пансіоні базувалося не на карах на тілі, які там скасовано, а на, почутті самоповаги вихованців. Усіх їх розподіляли за старшинством, відповідно до успіхів і поводження. Цього старшин ­ ства додержувалися й у кімнатах пансіону, й у класах, ба навіть у шкільних забавах. При цьому ще вживався своєрідний педа ­ гогічний спосіб — учням надано право са ­ мооцінки й вони що-року обирали перших учнів за їх успіхи й пово ­ дження, а так само „директоров и секретарей детских забав”. Разом з відзначуванням учнів, що мали успіх у науках, педагоги су ­ воро ставилися до тих, що не мали успіху. „Леность, невежливость, неряшество, упрямство, вспыльчивость, позднее возвращение после празд ­ ника из отпуска, все это подвергало наказанию. Прослушать выговор, …пойти к обеду или ужину ниже своей пары, лишиться лакомого пи ­ рожного или полдника, постоять в углу, не получить увольнения на сле ­ дующее воскресение к родным, на два, три праздника остаться в Пансионе, наконец, попасть за ослиный стол — вот все наказания виноватого”. 1 У такій навчальній і виховальній атмосфері проминули юнацькі роки Юшневського. І про них мовчать наші джерела. Тільки за деякими вка ­ зівками й пізнішими спогадами ми гадаємо, що Юшневський захоплю ­ вався навчанням у пансіоні й в університеті й багато читав. Ця любов до книжки виявлялася в Юшневського й згодом, а надто розвинулася 1 Відомості для характеристики Пансіону взято, головне, з книги Н. В. Сушкова „Московский Университетский Благородный Пансион”… М. 1858, а надто з „Приложений”. ,Декабрист О. П. Юшневський 41 в роки його заслання. Здається, в пансіоні покладено початок і музич ­ ній освіті Юшневського. Його дбайливість у науках оцінено як слід, і він на прилюдному акті ЗО червня 1800 року здобув срібного медаля. Такі медалі видава ­ лися тільки вихованцям за „отличные успехи в звании студентов”. Окрім пансіонних праць і університетських лекцій на Юшневського впливало й оточення товаришів, що серед них було чимало юнаків, згодом відо ­ мих письменників, вчених, громадських діячів. З-поміж них назвемо В. А. Жуковського, М. І. Гнідича, що з ним особливо приятелював Юшневський, декабриста М. А. Фонвізіна та низку инших майбутніх членів таємних товариств. Безперечно, роки навчання в Москві не минули для Юшневського дурно й науку університетського начальства, що прямувало до „обра ­ зования истинных и полезных сынов отечества”, він добре засвоїв, хоч і в напрямку, небажаному для уряду. Але, не вважаючи на охоту й щирість до університетської праці, Юшневський не закінчив курсу в університеті. Правда, „Формулярный список о службе…” Юшневського доводить, буцім він закінчив курс на ­ уки у Московському університеті, але сам він на допиті свідчив: „вос ­ питывался в Императорском Московском Университете. Вышел из оного по воле моих родителей во второй половине 1801 года”. Мабуть, на їхнє бажання, п ’ ятнацятирічний Юшневський покинув Москву й подався на Поділля. Тут він 25 листопада 1801 р. вступив „для познания дел” до канцелярії Подільського цивільного губерна ­ тора, „где по пограничным сношениям сей губернии, занимаем был ино ­ странною перепискою, зная французский, немецкий и польский языки”. Цей день надовго залишився в пам ’ яті Юшневського й через двацять п ’ ять років на допиті він, що не хотів виказати низку дат і йменнів, точно зазначив 25 листопада 1801 р., як день, коли він почав службу. Передчасно покинувши університет і рано розпочавши свою службову кар ’ єру, Юшневський, проте, не припинив своєї дальшої освіти: з служ ­ бою в канцелярії він сполучав самоосвіту. „Обучался я в означенном заведении (университете) языкам: российскому, французскому и немец ­ кому, чистой математике, физике, истории, географии и статистике. Взя ­ тый оттуда преждевременно, старался я довершить неоконченное, зани ­ мавшись потом сам изучением предметов, здесь поименованных”, — свід ­ чив Юшневський на допиті. У цьому самому свідченні Юшневського є ще один цікавий виказ що до освіти його в цей період і зокрема про розвиток у нього „вольно ­ любивых мечтаний”. Коли його запитали, коли та під чиїм впливом прокинулися в нього „вольнодумческие и либеральные мысли”, Юшнев ­ ський дав відповідь: „Человек, который в юношестве моем, когда мне было не более 18 лет, дал молодому моему уму пагубное направление, давно ,42 В. Базилевич уже не существует. Родом был он италиянец, находился в Российской, сперва военной, а потом гражданской службе. Лет ему было тогда, сколько упомню, под пятьдесят… Он-то беседами своими возбудил в лег ­ комысленном юноше любопытство к чтению сочинений, в которых бо ­ лее или менее скрывались семена пагубного вольномыслия и которые или давал он мне читать, или сказывал о их содержании, дабы я ста ­ рался доставать их впоследствии”. Цей італієць, як казав декабрист, служив у прикордонній карантині в Могилеві над Дністром, де проживала деякий час родина Юшневських. Пригадуючи про це на допиті, Юшневський, проте, зазначив, що вплив італійця „не образовал… (у ньому) никакого определенного понятия, не внушил расположения к какой либо цели”. 1 1 А. О. Р„ XXI, No 389, арк.18-18 зв. 2 Докладніше про стосунки Юшневського до Гнідича див. В. Базилевич, „Де ­ кабрист Юшневський та Гнідич “ , у юбілейному збірникові на пошану Д. І. Багаліи, К. 1927, стор. 866 — 873. 3 „Записки С. П. Жихарева. Издание «Русского Архива»”. М., 1890, стор. 158, 312 — 314, 337, 349, 383, 396, 418, 419, 428. Можливо, що за допомогою італійця Юшневський обізнавсь із низкою творів французької літератури середини XVIII в. Отже, три роки з чи ­ мось, що прожив Юшневський на Поділлі, не зминули дурно для його освіти й зробили свій вплив на дальшу його діяльність. У січні р. 1805-го Юшневського призначено до Колегії Закордонних Справ і він 18-річним юнаком прибув до Петербургу. В цій колегії як „акту- аріус”, а потім, з р. 1807-го, як перекладач, він і прослужив декілька років. Служба в Колегії не дуже обтяжувала Юшневського. Він мав змогу оддаватися й своїм особистим інтересам. Література, музика, театр, най ­ більше приваблювали Юшневського. Він увійшов у коло освіченої сто ­ личної молоди й відновив низку давніх, ще університетських, знайомств. Поміж ними особливо виділялися його приятельські стосунки до М. І. Гні- дича та до гуртка близьких йому літераторів. 1 2 У колі петербурзьких знайомих Юшневського був і Жіхарьов, відо ­ мий мемуарист. Завдяки цьому, ми маємо декілька дрібних, але харак ­ терних указівок про декабриста. Жіхарьов, різкий і отвертий у своїх записках, ставиться до Юшневського спочутливо з домішкою ледві по ­ мітної дружньої іронії. Він називає Юшневського „сметливым”, „малым умным и чудаком преестественным”, то-що. На сторінках „Записок” ми зустрічаємо Юшневського, що він то сперечається з Гнідичем про значіння театру, то провадить жваву розмову з Жіхарьовим і цю роз ­ мову потім переглядає Юшневський у щоденникові й дописує „с под ­ линным верно”, то жартує з приятелями. Раз-у-раз Юшневський висту ­ пає, як цікавий співрозмовник, готовий і серйозно посперечатися, і ве ­ село посміятися. 3 ,Декабрист О. П. Юшневський 43 Так у Петербурзі проминуло близько чотирьох років служби Юш ­ невського. Російсько-турецька війна, розпочата р. 1806-го, була для Юшнев ­ ського новим службовим етапом. У грудні 1808 року його прикоманди ­ ровано до голови в диванах Молдави й Волощини й він поїхав на пів ­ день. Уже в квітні 1809 р. Юшневського призначено на посаду штат ­ ного перекладача, а р. 1811 призначено секретарем. Коли закінчилася в травні 1812 р. війна з турками й до Росії прилучено Басарабію, Юшневського призначено на секретаря крайового начальника Басарабії. Але в листопаді 1814 р. він подався до демісії, а в лютому 1816 р. знову повернувся на службу призначений бути при головному команду ­ вачеві 2-ої армії в дипломатичній частині. На цій посаді Юшневський виконав низку спеціальних доручень, зокрема, склав доповідну записку про болгарів у Басарабії, що хотіли організувати окреме військо на зразок дінських козаків. Незабаром, у червні 1816 р., Юшневський пе ­ рейшов на посаду члена й керівника канцелярії Тимчасового Комітету для утворення різних частин управління Басарабії. А коли головним командувачем 2-ої армії призначено П. X. Вітгенштейна, близького при ­ ятеля П. X. Юшневського, то це заохотило Ол. П. повернутися до го ­ ловного командувача в дипломатичну частину, як того хотів і його батько. За два роки, коли непорядки в харчовій частині 2-ої армії особливо збільшилися та коли виявилося, що призначений на те, щоб поліпшити справу, на посаду генерал-інтенданта Журавський був, як завважив Віт- генштейн, „на руку нечист”, то генерал-інтендантом призначено (12 грудня 1819 р.) О. П. Юшневського, який на цей час уже зажив слави ді ­ яльної й чесної людини. Але й за нього інтендантські справи не поліпшали із-за „частию зло ­ употреблений чиновников, частию… от того, что армия не получала благовременно от министерства финансов назначенных сумм, а потому при медленности уплат, подрядчики возвышали цены”. 1 Отож, причина непорядків була не в особі інтенданта, а в загаль ­ ному становищі справ. Це влучно підкреслив П. Д. Кісельов у свойому листі до Юшневського з 31 січня 1822 року. В ньому він зазначив, що великі непорядки в харчовій справі спричинилися до справедливих на ­ рікань з усіх боків на інтендантів і їх начальника та що ці нарікання примусили головного командувача звернути на це найсерйознішу увагу та вжити заходів до того, щоб їх усунути. Підкреслюючи це, як начальник штаба, Кісельов у свойому листі, як приватна людина, відзначає свою повагу до Юшневського й до його особистих прекрасних властивостей. 2 1 А. П. Заблоцкий-Десятовский, Граф П. Д. Киселев и его время. Т. I. СПБ., 1882 р , ст. 230. 2 Архів Юшневських. Лист П. Д. Кісельова до О. П. Юшневського з Туль ­ чина 31. I. 1822. ,44 В. Базилевич На посаді генерал-інтенданта 2-ої армії Юшневський залишався до кінця своєї служби. Промування в чин 4-ої класи „действительного статского советника” (З червня 1823 р.) — це був останній етап його службової діяльносте. В роки служби в Басарабії Юшневський одружився з Марією Ка- зимирівною Кругликівською, в першому шлюбі Анастасієвою (народ, р. 1790-го). Захопившися Юшневським, вона взяла розлуку від першого свойого чоловіка й тісно звязала свою долю з долею декабриста. Дату їх шлюбу — рік 1811 — можна встановити на підставі побічних даних. 1 Разом з Марією Казимирівною ввійшла до сім ’ ї Юшневських і її дочка від першого шлюбу — Софія, що потім була одружена з художником- портретистом Христіяном Рейхелем та другим шлюбом з Орловим. Між паперами Юшневського збереглися листи й инші матеріяли, що характеризують його стосунки з братами перед 1825 р. Обидва брати, як і О. П„ виховувалися в Москві в „Благородном Университет ­ ском Пансионе”. Олекса Петрович, хоч і безліч у нього було службо ­ вих справ, стежив за їх освітою, давав свої поради й напучував. „Же ­ лаю, чтобы успехи твои соответствовали искреннему желанию моему видеть, наконец, в тебе образованного человека, добродетельного граж ­ данина”… пише, напр. О- П. свойому братові Семенові р. 1817. В ин- шому листі р. 1820 О. П. сповіщає його, що, на думку М. А. Фон- візіна, Семен Петрович перейнявсь філософією XVIII ст., що він її за ­ своїв од свойого старшого брата. „Я не знаю, как зовут те правила, которые я тебе внушить старался; ежели их называть философией 18 века, тогда должно будет заключить, что имя сие дается правилами честности, бескорыстия, любви к своим собратиям, привязанности к тому обществу, в котором мы родились. Следовательно, мы с тобой не должны стыдиться таких правил, какое бы название им не давали”. О. П. радів з успіхів брата Семена й журився мовчанкою наймен ­ шого брата — Володимира. В своїх листах він не раз заохочував його до дальших успіхів. „Подвизайся, любезный друг”, — писав він Семе ­ нові, — „а я постараюсь приготовить тебе местечко поближе ко мне”. „Если начнет успевать с сего возраста, то до двадцати лет будет про ­ фессором чего захочет”, — пише він тому самому братові про Володимира. Потроху О. П. уводив свойого любого середнього брата в коло близьких йому передових людей. Він познайомив його з М. А. Фонві- зіном, П. В. Аврамовим, В. М. Бакуніним, К. А. Охотніковим, членами „Союза Благоденствия”, навчаючи брата, що „знакомство с такими людьми на целый век тебе пригодится”. Олекса Петрович дав пораду 1 Пупікінський Дім. Збірка П. Я. Дашкова. Лист М. К. Юшневської до генерал-губернатора Зах. Сибіру П. М. Копцевича з ЗО. VII. 1826 р. — Батько М. К. — Казимир Павлович Кругликівський, р. 1808 був головним провіянтським комісіонером 8-ої класи при Молдавській армії. „Алфавит декабристов’, с- 430. ,Декабрист О. П. Юшневський 45 братові скористатися з перебування в Москві ген. П. Д. Кісельова й одрекомендуватися йому, цьому „человеку отличных правил и до ­ стоинств, которого люблю и почитаю”. 1 1 В. Базилевич, „Из архива декабриста Юшневского”. Збірник „Бунт декабри ­ стов”, Лгр. 1926 р. стор. 323 — 328. Видаючи листа Юшневського з 23. І. 1820 р., ми не мали змоги встановити прізвища „Василия Михайловича”, що про нього там згадувалося. Тепер ми гадаємо, що це полковник В. М. Бакунін, член Спілки Благоденства. Про нього див. „Алфавит декабристов”, ст. 28 та 272. Окрім братів, О. П. Юшневський виховував своїм коштом Михайла Соболевського та підтримував Йосипа Ринковича, що навчався в Мо ­ сковському благородному пансіоні. О. П. завсіди цікавивсь їх успіхами й поведінкою. Такі ось дані з службового й родинного життя О- П. Юшневського перед повстанням 1825 року. Тепер ми зупинимося на його громад ­ ському житті, на участі в таємних товариствах декабристів. II. О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ У ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВАХ (1819-1825 рр.). Початок XIX сторіччя, надто період по Наполеонових війнах, позна ­ чився в Росії утворенням таємних товариств, що ставили своїм завдан ­ ням перебудувати державу на нових началах. Найвизначнішим із них був „Союз Спасения или Истинных и Вер ­ ных сынов Отечества”, перетворений р. 1817-го на „Союз Благоден ­ ствия”. За осередок Союзу були Петербург і Москва, але окрім сто ­ лиць були ще й прбвінціяльні управи й серед них — управа в Тульчині. Тульчин — містечко на Поділлі, що його прилучено до Росії по дру ­ гому розборі Польщі (р. 1793-го), жило ще своїм попереднім ладом. Воно належало графам Потоцьким і жителі його держали землю на чин ­ шовому праві. В центрі містечка височивсь розкішний палац Потоцьких, що його збудував р. 1782-го французький архітект Лакруа, круг нього широкий парк із ставками й альтанками. Далі, за межами магнатської садиби, по горбах порозкидані хатки жителів: у головній масі євреїв, а потім дрібної шляхти. Над містечком підносився великий костьол, збудований р. 1817-го (потім, в 1830-х рр. його перетворено на право ­ славну церкву), збереглися руїни домініканського манастиря, а тульчин ­ ські ярмарки збирали двічі на рік околичну шляхту, селян і купців. Відколи Тульчин прилучено до Росії, в ньому перебувала штаб-квар ­ тира армії. Зокрема, після закордонного походу 1813 — 15 рр. Тульчин при ­ значено за місце для головної кватири 2-ої армії. Отже, з кінця XVIII в. в ньому разом з попередніми, з ’ явився новий, російськйй армійський елемент/ Другою армією, коли прибув до Тульчина її штаб, командував учас ­ ник палацового перевороту 1801 р. та Наполеонових воєн ген. А. А. Бе- нігсен, а потім, з року 1816-го, другий бойовий генерал гр. П. X. Віт- генштейн, що тоді вже збайдужнів до військової служби й багато часу ,46 В. Базилевич віддавав сільському господарству в свойому великому маєткові Кам янці недалеко від Тульчина. Справжнім головою армії був начальник штабу ген. П. Д. Кісельов, опісля видатний діяч у селянських справах і „министр государственных имуществ”. . Серед чинів штабу було чимало освічених людей, що нудьгували в Тульчині з його одноманітним життям і разом із офіцерами сусідніх частин, що наїздили в службових справах, вони утворювали своє окреме військове товариство. Палац Потоцьких у Тульчині. Фот. 1900-х рр. „Направление этого общества”, — одзначає його учасник Н. В. Ба- саргін, — „было более серьезное, чем светское или беззаботно-веселое. Не избегая развлечений, столь естественных в летах юности, каждый старался употребить свободное от службы время на умственное и нрав ­ ственное свое образование. Лучшим развлечением для нас были вечера, когда мы собирались вместе и отдавали друг другу отчет в том, что де ­ лали, читали, думали. Тут обыкновенно толковали о современных собы ­ тиях и вопросах. Часто рассуждали об отвлеченных предметах и вообще делили между собою свои сведения и свои мысли”. 1 Окрім цих загальних і вільних зібрань, у Тульчині збирався тісний гурток членів Спілки Благоденства, на чолі якої стояли Бурцов і Пестель. 1 „Записки Н. В. Басаргина’, с. 2. ,Декабрист О. П. Юшневський 47 Першими членами її, що вступили до Спілки р. 1819-го, були: світський підполковник Комаров, лікар Вольф, полковник Кальм, полковник Кра- снокуцький, Аврамов, Івашев, Непенін, Хотяїнців. У другій половині 1819 р. до гуртка пристав і Юшневський.” Він цього часу переїхав на постійне перебування до Тульчина й шукав передових знайомостей; його прийняли, як він каже, до спілки Бурцов і Комаров. Трохи згодом до Тульчинської управи пристали брати Крюкови, кн. Барятинський, Н. Ба- саргін, кн. С. Волконський і В. Л. Давидов. 1 „Мы часто собирались вместе — згадував Н. Басаргін — рассуждали, спорили, толковали, передавали друг другу свои задушевные помыслы, желания; сообщали все, что могло интересовать общее дело, и нату ­ рально нередко очень свободно, скажу более, неумеренно говорили о правительстве. Предложениям, теориям не было конца. Разумеется, в этих собраниях первенствовал Пестель. Его светлый логический ум управлял нашими прениями и нередко соглашал разногласия. Даже и в таких беседах, где участвовали посторонние, т. е. непринадлежа ­ щие к обществу, разговор более всего обращен был на предметы се ­ рьезные, более или менее относящиеся к тому, что занимало нас”. 2 Такі зібрання дуже часто відбувалися в Юшневського та в Пестеля… 3 Період з 1818 р. по 1821 р. був в європейській історії періодом різ ­ них противенств. З одного року „Священний Союз” провадив із особ ­ ливою енергією свою контр-революційну програму, з другого — зміцнів революційно-націоналістичний рух у різних країнах Европи. Повстання Рієґо в Еспанії, рух у Італії, виступ Олександра Іпсіланті з його за ­ кликами до греків, військова змова в Франції — все це притягувало увагу європейської думки, а потім і російських, зокрема, тульчинських політиків. Члени таємних товариств з цікавістю й увагою стежили за сутичками в Европі, раділи з успіхів лібералів та карбонаріїв. Трохи бентежили їх чутки, що ніби є намір послати на допомогу Австрії сто- 1 Див. свідчення Пестеля („Восстание декабристов”, т. IV, с. 108 — 109) та Юшневського (А. О. Р., XXI, No 398). 2 „Записки Басаргина”, стор. 10 — 11. 3 У Тульчині збереглося чимало будинків, що з ними звязано оповідання про дека ­ бристів. Як кажуть тульчинські краєзнавці, Юшневський жив у чималому будинкові на Заваллі над ставом. Пестель опосідав самотній будиночок з колонами на Воловодівці на горі на шляху до ст. Вапнярки. Цей будиночок належав Шлегелеві, а потім Ларійоно- вим. Тепер у ньому — дитячий садок. У травні 1928 р. колони будинку Пестеля зруй ­ новано, але зараз-же поставлено наново, бо до цього встряла Київська Крайова Інспектура Охорони Пам ’ яток Культури за допомогою Тульчинської окр. прокуратури. Про декабристські пам ’ ятки в Тульчині див. статті й замітки О. С. Попова — „В гнізді декабристів” — „Україна”, 1925 р., No 6, стор. 74 — 79 (з фотогр.); В. Н і к і- тіна (В. Нікітського) — „Тульчин в історії революційного руху” — „Одноразовий Ювілейний Часопис, присвячений святкуванню 20-ти річчя революції 1905 року та 100- річчя грудневого повстання. Тульчин, 20 грудня 1925 р. “ ; замітка „Будинок декабриста Пестеля”. — „П р. Правда” (Київ), 22. V. 1928 р. No 117 (2029). ,48 В. Базилевич тисячне російське військо, але це не справдилося й декабристам не дове ­ лося в складі російської армії підтримувати реакційні домагання Метер- ніхової Австрії. На тлі яскравих і бурхливих подій європейського життя діяльність Спілки Благоденства одбувалася кволо й одноманітно, обмежуючися вільнолюбними мріями, розмовами та обміном думок. Це не завдовольняло багатьох членів. Серед них з ’ явилася думка або закрити Спілку, або підсилити її роботу. Зокрема, поміж тульчинськими членами Спілки, підо впливом Пестеля розвинулося жадання активнішої праці. До кінця 1820 року наспіла думка про з ’ їзд членів Спілки та про те, щоб її пере ­ формувати. Почалися зносини її учасників з цього приводу. У звязку з цим до Тульчина прибув Якушкін і на нараді в приміщенні Пестеля з участю Юшневського вирішено послати делегацію до Москви на з ’ їзд у справі реорганізації Спілки. Делегатами намічено Бурцова, Комарова, Охотнікова та кн. С. Волконського. Вони дістали накази вжити заходів до того, щоб підсилити працю товариства. І справді, на з ’ їзді спочатку справу обмірковували саме в такому напрямку. Але різка розбіжність поміж радикальними й поміркованими членами Спілки, чутки про те, що уряд поінформовано й про Спілку й про з ’ їзд, — все це призвело до того, що Спілку Благоденства опові ­ щено закритою. Одні члени щиро цьому повірили, инші вважали, що за ­ криття Спілки — слушна нагода, щоб позбутися малоактивних членів та таких, що вагаються та щоб утворити замість спілки нове таємне това ­ риство з революційними завданнями й статутом. Першими повернулися з з ’ їзду до Тульчина Комаров і Волконський. Вони привезли звістку, що Спілку закрито. Ця несподівана звістка спри ­ чинилася до жвавого її обміркування серед різних груп тульчинського товариства ще перед загальними зборами з цього приводу. Постанова московської наради не вдовольнила тульчинських членів. Більшість із них, як казав Пестель, схилялася до того, щоб не визнавати тієї по ­ станови закриття Спілки. Зокрема, Юшневский казав Пестелеві перед загальними зборами Тульчинської думи, що „он намерен в оной пред ­ ставить обо всех опасностях и трудностях предприятия дабы испытать членов”… I правда, коли на зібранні думи Бурцов оголосив про закриття Спілки й разом з Комаровим залишили зібрання, то Юшневський, як свідчив на допиті Пестель, „проговорил свою речь, которая не только никого не удалила от Союза, но напротив того самолюбие каждого под ­ стрекнула и полковник Аврамов первой сказал, что ежели все члены оставят союз, то он будет его считать сохраненным в себе одном. После его все члены объявили намерение остаться в союзе и тут было заме ­ чено, что . московская чрезвычайная дума имела поручение преобразо ­ вать Союз и потому преступила границы своей власти, объявляя Союз ,Декабрист О. П. Юшневський 49 уничтоженным. А потому Тульчинская дума признает Союз существу ­ ющим с прежнею целью и в прежнем значении. То и другое было под ­ тверждено и притом сделаны некоторые перемены в образовании Союза”. Присутні 1 прийняли назву боярів і обрали на директорів Юшнев ­ ського й Пестеля. 2 Наприкінці першого засідання оголошено, що дії товариства тимча ­ сово припиняються й запропоновано тільки на тому, щоб прийняти но ­ вих членів. Це дало час одійти від товариства тим, що вагалися, й міц ­ ніше звязатися всім тим, що в ньому залишалися. Отже, „между офи ­ циальным зарождением Общества и началом его деятельности протек небольшой подготовительный период”. 3 / * На контрактовому ярмарку в Київі, в січні р. 1822-го, відбувся пер ­ ший з ’ їзд найпоказніших діячів Південного Товариства. Тут були: Пе ­ стель, Юшневський, В. Давидов, С. Волконський та С. Муравйов-Апостол. Нарада затвердила („избрала 11 , як свідчили кн. Волконський і Му- равйов) на директорів Пестеля й Юшневського, обміркувала низку справ організаційного порядку та взялася до попереднього розгляду деяких тез Пестелевої „Русской Правды”. Починаючи з цього часу, Юшневський брав участь у пам ’ ятних з ’ їздах декабристів підчас київських контрактів 1823, 1824 та 1825 років. На них Юшневський, звичайно, виступав, як вірний однодумець Пе- стелів, підтримуючи й захищаючи його пропозиції. Так було, напр., у справі про запровадження республіканського ладу, про винищення всієї царської родини, в справі про непрямі вибори, що їх обстоював Пестель і в низці инших. Юшневський, як і Пестель, надавав ве ­ ликого значіння зносинам з польським таємним товариством. Ось через що, коли на контрактах 1824 р. М. Бестужев-Рюмін подав доповідну записку про пересправи з поляками, то Юшневський, дарма що в нього з Бестужевим були стислі стосунки, обійняв Бестужева й „благодарил от имени общества за соревнование его успешное в сношениях с польским обществом”. Разом з Пестелем Юшнев ­ ський заперечував проти проекту Муравйова й Бестужева вчинити ви ­ ступ підчас царської паради військові 3-го корпусу, розташованого на Волині й на Київщині, по весні 1825 року. Юшневський разом з Песте ­ лем їздив до Василькова на початку 1825 р., де Пестель намовляв Му ­ равйова, щоб той змінив своє вирішення. На контрактових нарадах р. 1824-го Юшневський заступав Пестеля, як голову, коли він виїхав раніше, ніж закінчився з ’ їзд. 1 Окрім Пестеля й Юшневського на засіданні були: П. Аврамов, Вольф, Івашев, бр. Крюкови, князь Барятинський і Басаргін. Члени думи, що при тому не були, С. Вол ­ конський та В. Давидов згодилися з усіма постановами зібрання. 2 „Восстание декабристов”, т. IV, стор. 108 — 109. 3 М. В. Д о в н а р-3 апольский, Тайное Общество декабристов. М., 1906, стор. 88, 95. ,50 В. Базилевич Окрім участи в київських нарадах, Юшневський брав участь у за ­ сіданнях Тульчинської управи. І тут він, звичайно, був однодумцем Пе ­ стеля й його поглядів. Беручи участь у зібраннях членів Південного Товариства, бувши одним із його керівників, Юшневський, проте, нікого не приймав у члени товариства. Але він стежив за прийманням нових членів, висловлюючи про них свої міркування. Отож, у серпні 1825 р., коли начальник військових селищ Херсонщини та Катеринославщини генерал Віт захтів увійти до Південного Товариства, а Пестель цю звістку прийняв навіть „с восторгом”, Юшневський, здогадуючись, що бажання Віта є „притворно”, заявив, що його „принимать ненадобно и всячески должно остерегаться”. Отже, „граф Витт остался непринятым в общество”. Через те, що Юшневський чудово знав „отечественный язык”, Пе ­ стель запросив його „для исправления слога” в його „Русской Правде”. І справді, в рукописові Пестеля можна знайти низку редакційних ви ­ правок, що їх зроблено рукою Юшневського. 1 Але „за недосугами по должности”, Юшневський тільки частину Пестелевого твору встиг пе ­ реглянути. „Так как Пестель неоднократно требовал возвращения сих бумаг [„Русской Правды”], то я, наконец, отдал оныя, прочитав, по ­ мнится, одну тетрадь, содержавшую введение и сделав в оной некоторые поправки в слоге”, зазначав Юшневський на допиті 1 квітня 1826 року. Узагалі службова праця на клопітній і відповідальній посаді генерал- інтенданта нерідко відривала Юшневського від таємного товариства й викликала Пестелеве незавдоволення. Згодом, у звязку з тим, що Юшневський „мало занимался делами” товариства, в Пестеля виникла думка замінити О. П. в складі директорії кн. Барятинським чи кн. Трубецьким. Пестелеве незавдоволення з Юшневського особливо яскраво вияви ­ лося в його свідченні на допиті, де він зазначив, що Юшневський „все время своего бытия в Союзе в совершенном находился бездействии, ни единого члена сам не приобрел и ничего для общества никогда не сделал. Из всего поведения его видно было, что он сам не рад был, что в обществе находился”. Але тут разом із справжнім незавдоволенням з млявости Юшневського, про що Пестель і раніше говорив деяким де ­ кабристам, можна бачити бажання якось полегшити Юшневського долю. Слід зазначити, що думка відмовитися від керівництва товариством була й у самого Юшневського, бо він, правда, на допиті говорив про своє бажання покинути пост директора й замінити себе В. Давидовим. Незалежно від свідчень на допиті, що їх можливо, підказало почуття самооборони, треба взяти до уваги, що деякі товариші бачили, що 1 Складаю подяку проф. С. Н. Чернову, редакторові нового видання „Русской Правды” („Восстание декабристов”, т. VII) за те, що познайомив мене з цими ви ­ правками. ,Декабрист О. П. Юшневський 51 Юшневський збайдужнів до Товариства й особливо те, що він був не- завдоволений з Пестелевої політики за періоду перед грудневими по ­ діями 1825 р. Отож, напр., Бобріщев-Пушкін зазначає, що Юшневський запевняв його, ніби „полковник Пестель обольщает всех, представляя до ­ статочность сил и непременность долженствующего наступить действия”. З цього видко, що виховання та суспільне оточення підготували й довели Юшневського до „Союза Благоденствия”. Той час, що Юшнев ­ ський пробув у складі його членів, закріпив його намагання перетво ­ рити державу на нових підставах. Тому він так уперто заперечував проти закриття Союзу й був одним із фундаторів „Южного Общества”. Відданість Юшневського Товариству, його освіченість, порядність, чесність, природній розум, нарешті, показне службове становище зро ­ били Олексу Петровича одним із директорів Південного Товариства. Але цілковито віддатися Товариству Юшневський не міг, завсіди відри ­ ваний службовими справами, до яких він ставився з великою увагою. Окрім того, з упливом часу, його спокійний розум обережного політика дійшов висновку, що час для революційного виступу ще не наспів, усу ­ переч тому, що гадали були инші члени Товариства. Звідси його деяка байдужість до праці Товариства й до його керівників-ентузіястів близь ­ кого повстання. Та ця байдужність до Товариства й до політики його керівників не віддалили Юшневського від Товариства, як декого з його членів. По ­ чуття громадянського обов ’ язку затримало Олексу Петровича й у складі членів, і на відповідальному посту директора, де й застали його неза ­ бутні події 1825 року. III. О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ ПЕРЕД СЛІДЧОЮ КОМІСІЄЮ ТА В ШЛІСЕЛЬБУРЗІ (1825 — 1827 рр.). Друга половина 1825 р. позначилася низкою доносів на членів та ­ ємних товариств, головне, „Южного Общества”. Цю низку доносів роз ­ почав Шервуд у липні 1825 р., продовжили ген. Віт і дідич Бошняк і закінчив капітан Майборода доносом 25 листопада. Перший донос Шервудів констатував тільки існування змови на пів ­ дні й називав два ймення її учасників (Вадківського та Булгарі), але 18 листопада Шервуд уже мав змогу більше розповісти про завдання та організацію товариства й назвати декількох його членів, між ними Пестеля й Юшневського. Відомості Віта й Бошняка давали урядові нові дані про Товариство й про його учасників, але жадне з них не називало Юшневського. Зате в великих рапортах капітана Аркадія Майбороди, де особливу увагу приділено Пестелеві, як проводиреві Товариства, не раз згадано й Юшневського, як давнього й показного його члена. Цікаво, що, роз ­ повідаючи про „Русскую Правду”, Майборода називав її авторами Юш- ,52 В. Базилевич невського й Пестеля і на перше місце ставив Юшневського, хоч, може бути, через те, що Юшневський був старший чином. Наслідком цих доносів був від ’ їзд генерал-ад ’ ютанта Чернишова з Та ­ ганрогу до Тульчина, куди він і прибув 11-го грудня. У Тульчині Чер- нишов зупинився в ген. Кісельова. В центрі його уваги був Пестель, а потім уже инші особи, названі у доносах. Головного командувача армії Вітгенштейна не було в Тульчині — він був у свойому маєткові Кам ’ янці, недалеко від Тульчина. Поки не повернувся Вітгенштейн, Чернишов нікому не казав про те, чого він приїхав. А коли 12-го грудня головний командувач повернувся до Тульчина, то Чернишов сказав йому про те доручення, що на нього покладено, й порадився з ним, як його виконати. Зокрема, вирішено викликати Пестеля з штаб-квартири В ’ ятського полку, що він ним командував, до Тульчина й тут його заарештувати. Що-до Юшневського, то Вітгенштейн узявся викликати його на допит. Черго ­ вому генералові Байкову доручено зробити трус у Юшневського під той час, коли його допитуватиме головний командувач. Юшневський знав чи здогадувавсь, чого приїхав Чернишов, ще вве ­ чері 11-го грудня. Це було можливо, бо він був близький до штабу. Опісля, на допиті, Юшневський казав, що ввечері 11-го грудня він ді ­ став од невідомого записку з попередженням. Чи було це так, чи инакше, але безперечно, що Юшневський знав про урядові заходи й подбав про те, щоб до них наготуватися. Можливо, що Юшневський понищив папери „Южного Общества”. Окрім того, він сповістив кн. С. Г. Волконського та штаб-лікаря Ф. Б. Вольфа про донос Майбороди й умовився із ними удавати на до ­ питі, ніби вони про Товариство нічого не знають. Ось через що трус у О. П. Юшневського та в його брата Семена, як у Тульчині, так і в Хрустовій, не дав наслідків. „В бумагах генерал- интенданта Юшневского, брата его чиновника 9-го класса и поручика Крю ­ кова 1-го ничего достойного внимания не оказалось”, — зазначав рапорт. А під цей час Юшневський, коли допитував його Чернишов у при ­ сутності Вітгенштейна й Кісельова, категорично відмовився не тільки від участи в таємному товаристві, а й від того, щоб він знав будь-що про його існування. Отож, на перше запитання: „Давноли вы известны о тайном об ­ ществе, к коему принадлежали вы и какое имение принимали в оном участие?” — Юшневський дав відповідь: „После 24-летней беспорочной службы, сколь не прискорбен таковой неожиданный вопрос, но должен ­ ствуя ответствовать, имею честь объяснить, что ни о каком тайном обществе не знаю, ни к какому не принадлежал и не принадлежу, сле ­ довательно, и участия никакого не принимаю”. На друге запитання: „Нет ли руки вашей писанных сочинений о преобразовании всего или части государства, или же не поправляли ли вы какие-либо статьи соб- ,Декабрист О. П. Юшневський 53 ственной рукою подобного сочинения и в чем оное состоит”, Юшнев ­ ський відповів: „Из предыдущего заключить можно, что и подобными сочинениями заниматься не могу, и таковых не сочинял и никаких не поправлял, и потому не знаю ни о каких”. 1 Такого-ж змісту були відповіді й на решту запитань. Ці відповіді, що їх написав особисто Юшневський, своєю читкою рукою, без пере- креслень, сливе не виказують хвилювання їхнього автора. Тимчасом, розглядаючи Пестелеві папери, Чернишов і Кісельов зро ­ били висновок, що Пестель, „занимаясь умозрительными положениями политической экономии, в особенности же имея у себя рассуждения и мнения о упадке торговли, финансов и кредита в России, показывает ум, стремящийся к преобразованию существующего порядка вещей”. Пестелеве листування з ріднею, на думку генералів, свідчить „о не ­ верии и наклонности его к либерализму”, а разом „служит ясным дово ­ дом тесной связи его Пестеля с генералом-интендантом Юшневским и кня ­ зем Барятинским, кои Майбородою оговариваются в сообществе с ним”… 2 Допити Пестеля, Бурцева, Аврамова й іще декого не дали жадних наслідків — усі сказали, що нічого не знають. Один тільки Майборода слав свої доноси та Кальм, Канчиялов і Старосельський дали на до ­ питі деякі натяки, що притягли увагу комісії. Врешті вирішили обмежитися на тому, щоб заарештувавши Пестеля, Крюкова 2-го та Лорера, провадити слідство далі. Що-до Юшневського, то до нього дуже прихильно поставивсь був граф Вітгенштейн; як з ’ ясувалося далі, його старший син, Лев Петрович, так само брав участь у змові. Вітгенштейн хотів затерти справу Юшневського, але дальші його зізнання, а так само свідчення співтоваришів пішли так, що зробити це було не можна. 8 Недурно Юшневський і його дружина назавсіди збе ­ регли про Вітгенштейна найкращі спогади. Тимчасом, 23 грудня в Тульчині довідалися про нову присягу Ми ­ колі Павловичеві, а другого дня від фельд ’ єгеря, що прибув із сто ­ лиці, й про подробиці виступу „14 декабря”. Фельд ’ єгер привіз наказа від військового міністра Татіщєва приставити до Петербургу „под вер ­ ным присмотром” Пестеля, Ліхачова, Крюкова, Бобріщева-Пушкіна й Юшневського та зобов ’ язати з ’ явитися до військового міністра Бурцева й Аврамова. 26 грудня Чернишов виїхав із Тульчина до Петербургу, а ра ­ зом з тим виряджено на північ заарештованих тульчинських змовників. 4 1 А. О. Р. XXI, No 398, арк. 11 (13. XII. 1825 р.). 2 „Восстание декабристов”, т. IV, 41 — 42. 3 „Из воспоминаний принца Евгения Виртембергского” — „Междуцар ­ ствие 1825 года и восстание декабристов в переписке и мемуарах членов царской семьи. Подготовил к печати Б. Е. С ы р о е ч к о в с к и й “ . М. — Агр, 1926, с. 237 — 238. 4 Крім перводжерел, в оповіданню про події в Тульчині в грудні 1825 р. викори ­ стано статтю І. М. Троцького — „Ликвидация Тульчинской управы Южного Обще ­ ства” — „Былое”, 1925 г., No 5(33), стор. 47 — 74. ,54 В. Базилевич Не збереглося даних, якого дня прибув до Петербургу заарештова ­ ний Юшневський. З його справи не видко й того, коли був перший допит його в столиці. Здається, це було 5-го чи 6-го січня 1826 року. Подорож під арештом, випадкові зустрічі в дорозі з иншими ареш ­ тованими, переживання й думки, що нахлинули на Юшневського, на ­ решті, допит генерала Левашова, коли Юшневський побачив, що урядові вже багато дечого відомо, — усе це примусило його, як і багатьох инших декабристів, змінити свої перші зізнання, визнати своє учасництво й ви ­ казати низку імен змовників. Зізнання Юшневського на другому допиті, як видко, писано рукою ген. Левашова; вони мають виправки й вставки, головне, редакційного характеру. Сам Юшневський підписався на кінці не тією певною, що завсіди, рукою. Ось що свідчив О. П. Юшневський. 1 „В 1819 году узнал я от полковника Бурцова (Бистрома) о существо ­ вании тайного общества и им был принят членом оного. (Средоточие) Управление оного было в Петербурге. В 1820 году были члены управы г-да Никита Муравьев и Николай Тургенев. В Южном обществе (в) знал я членами кои доселе принадлежат оному Пестеля, Барятинского, Сергея Муравьева, Бестужева-Рюмина, К. Сер. Волконского, пол. Абра ­ мова, Семён [sic!] Юшневского, майор Лорера, квар. части поручик Абрамов, учебн. батал. в главной квартире пор. Фохт, Матвея Мура- виева, квар. части поручики Пушкин 1, Пушкин 2, Ва: Давидова, драгу: полка полков. Раевскаго, майор Поджио; двух Крюковых, Басаргин, Ивашев, ад. г. Витгенст:, до кт. Волф, под. Леман, Вятс. полк: пол. Швейковской; пол: Враницкий, более теперь не упомню; но буде позво ­ лят мне изложить письменно о всем что знаю, то покажу тех о коих после припомню. В южной думе или управе были (членами я) началь ­ никами я, Пестель и Сер. Муравьев. В числе членов, которые полагаю более Обществу не принадлежат Мих. Орлов, Мих. Фон-Визен, подп. Комаров, полк. Бурцов и многие другие о коих теперь не припомню. Намерение общества было ввести в государстве конституцию. Достиг ­ нуть оное полагали уверившись в военной силе. Общество имело сно ­ шение с таковым же польским (обществом), посредством Сер. Мура- виева и Бестужева. Мне называли двух из членов польских, коих имени я не припомню, и которые были с Волконским в переговорах на послед ­ них киевских контрактах. Сверх сего я слыхал, что есть общество в корпусе Г. Ермолова, о котором сам он (зна) говорят знал. Кн. Вол ­ конский был с обществом сим в сношении, и передал Пестелю описа ­ ние некоторых (об оном) подробностей. Мне известно еще что есть Общество Соединенных Славян; но где Оного средоточие (мне) не (известно) знаю. Полагаю однакоже что 1 А. О. Р., XXI, No 398. Свідчення подається цілком. В дужках те, що закреслено в оригіналі. ,Декабрист О. П. Юшневський 55 в 1-й армии; в сношении с ним находится Сергей Муравьев и Пестель об оном знает. Все, что показал выше и повод по коему взошел я в Общество, прошу мне позволить изложить в подробности на бумаге. Надеюсь все припомнить и (дать) -зделать истинное и верное всему описание. Все что теперь припомнил по истине показал. 4-го класса Юшневский. Генерал-адъютант Левашев”. В наслідок допиту було позначення олівцем угорі аркушу: „Отправлен в крепость”. Справді, в ’ „реестре высочайшим собственноручным Е. И. В. повеле ­ ниям, последовавшим на имя ген.-ад. Александра Яковлевича Сукина”, що був за коменданта в Петро-Павлівській фортеці, під No 61, зазначено наказа, одержаного „по полудни в исходе 11-го ч. “ — „присылаемого Юшневского содержать под строжайшим арестом, дав писать, что хо ­ чет. С.-П. 7 января 1826″. 1 Ця приписка не залишалася без наслідків, бо, крім відповідів на запитання Комітету, Юшневський написав із фортеці два листи до Ми ­ коли — 9 та 18 січня 1826 р., кілька листів до ген. В. Левашова та до своєї дружини. Перед першим листом до царя був ще допит Юшневського (8 за ­ питань), головне, про його виховання. На жаль, на ньому нема дати й не ясно, коли саме він відбувся, чи перед тим, як Юшневського пе ­ реведено до фортеці, чи по тому. У своїх відповідях Юшневський відзначав хід своєї освіти: він роз ­ повів, що „воспитывался в Императорском Московском университете”, але курса не закінчив. „Особенных лекций в каких-либо предметах я ни у кого и нигде не слушал”. Розповівши далі про вплив на нього італійця, Юшневський свідчив, що до Товариства він увійшов, спочува ­ ючи його завданням („распространение просвещения, правосудия и бла ­ готворения”), а так само бажаючи збільшити коло своїх знайомих у Тульчині. Далі він хтів покинути Товариство, бо воно його не зав- довольняло. Слідом за відповідями на запитання Юшневський 9 січня 1826 р. написав до Миколи І листа й у ньому трохи доповнював свої попередні зізнання. Він розповів, як він увійшов р. 1819 до „Союза Благоден ­ ствия”, „коего целью было стараться совокупными силами о распростра ­ нении просвещения, промышленности и в особенности о искоренении мздо ­ имства по судебным местам, поощряя и поддерживая людей, способных следовать единому внушению правды и бескорыстия” і як закрыто Спілку, а тоді перейшов до оповідання про початок „Южного Общества”. Зга- 1 П. Е. Щеголев. Николай I и декабристы. Очерки. Пгр , 1919 г., с. 11. ,56 В. Базилевич давши про відому нараду 1821 року, на якій вирішено продовжувати роботу й обрано Пестеля й Юшневського проводирями, Юшневський у дальшому намагався усяково відзначити своє невелике значіння в То ­ варистві. Він говорив, що його обрали на голову товариства „не по обширности ума и способностей, но по летам и по значению моему в службе”, що він був у Товаристві „лицо более мнимое, нежели действи ­ тельное” та що багатьох справ Товариства він не знав зовсім. Домагаючись виправдати себе, Юш ­ невський на цьому не спинився. Він ви ­ казав низку людей, що брали діяльнішу за нього участь у Товаристві та посилався на начальство, що може засвідчити його добру репутацію. „Самое дело обнаружит, что Пестель, Сергей Муравьев и Василий Давидов не ­ сравненно меня деятельнее, имеют позна ­ ния в науках политических, между тем, как я оными совсем не занимался… и не имел иной репутации, как только чело ­ века, имеющего здравый разсудок, навык в делах службы Государевой, знающего несколько лучше других отечественный язык и руководствующегося в исполнении своей должности правилами прямодушия и бескорыстия, в чем и начальство мое удостоверить может”… 15 січня відбувся новий допит, що не завдовольнив Комітет, бо Юшневський, на думку членів Комітету, давав свої зізнання недосталь і не щиро. У відповідь на це Юшневський написав 18 січня нового листа до Миколи І й у ньому виправдувався від обвинувачення в нещирості. Зо ­ крема, Юшневський доводить, що коли-б він був не щирий, то „утаил бы то, что ближе к моему сердцу, следовательно, брата моего родного, о котором, напротив того, объявил я не обинуясь”. Далі, Юшневський заприсягавсь, що один тільки Пестель, „который большею частию действовал без моего ведома и совещания”, — „один может дать всему удовлетворительное объяснение”. Потім, Юшневський зве себе „изобличенным преступником”, „ка ­ ющимся грешником” і т. инш. і прохає помилувати його за-ради його родини. „Не предавайте меня, всемилостивейший государь, суду, но соблаго ­ волите сами произнести мне приговор, которого смиренно ожидать буду”. О. П. Юшневський. Рис. олів ­ цем А. Івановського. Збірка Пуш- кінського Дому Академії Наук С.Р.С.Р. ,Декабрист О. П. Юшневський 57 „Припадая к стопам” Миколи І, Юшневський прохав його дати йому можливість разом з родиною оплакувати „в удалении от поприща света мои заблуждения и прегрешения”. Надалі, Юшневського знову допитано 1-го квітня й, окрім того, йому двічі, 29 березня й 26 квітня, дано по одному додатковому за ­ питанню. Повинившися в тому, що брав участь у Товаристві, виказавши низку його членів, Юшневський раз-у-раз обережно свідчить про особливо хисткі деталі, що цікавили Комітет, напр., про способи перевороту або про царевбивство. В них, уникаючи прямої відповіли, він не раз покликується на свою слабку пам ’ ять — „я не редко забываю обстоятельства и частно до меня касающиеся, ежели чего не запишу”. Тільки після низки зізнань свідків у тій чи иншій справі, він згоджувавсь з ними з усякими застережен ­ нями та покликуючись на свою кепську пам ’ ять. Отож, напр., на запитання „разделял ли он намерения Общества: а) начать возмутительныя действия в 1826 г. и б) арестовать главную квартиру 2-й армии, когда вступит туда в караул Вятский полк”, Юш ­ невський „отозвался, что хотя и не имел об оных сведения: но «едино ­ гласное показание стольких лиц одного со мною общества рождают во мне недоверчивость к слабой моей памяти и заставляют думать, что я забываю действительно мне сказанное и потому, как принадлежащий к одному обществу, обе сии статьи должен отнести к общей с ними (чле ­ нами) ответственности»”. У справі про царевбивство Юшневський уперто стояв на тому, що в Товаристві не було думки скасувати престіл і що спосіб здійснювати свої завдання Товариство бачило в тому, щоб збільшувати кількість своїх членів, надто поміж військовими, у звязку з иншими товариствами й т. инш. Пестель-же, навпаки, обстоював, що Товариство визнавало не конституційну монархію, а республіканський лад і ухвалювало „реши ­ тельный революционный способ действия” скасувавши престіл і вини ­ щивши царську родину. Через таку ґрунтовну розбіжність у зізнаннях проводирів Товариства та ще в таких важливих справах, призначили на 22 квітня 1826 р. звести на очі Юшневського й Пестеля. Та Юшневський, „не допуская до очной ставки, сознался, что выше ­ изложенное показание полковника Пестеля почитает справедливым”. Останнє запитання, що його дав Комітет Юшневському, було запи ­ тання про його зносини з В. Ф. Тимковським, що був в 1825 — 1828 рр. басарабським цивільним губернатором, а Комітет уважав його причет ­ ним до Єрмоловського Товариства на Кавказі. На це запитання Юшнев ­ ський відповів, що він Тимковського не бачив, коли той переїздив з Кав ­ казу до Басарабії, й не розмовляв із ним. ,58 В. Базилевич На цьому запитанні 26 квітня 1826 року закінчилися допити Юш ­ невського. Його зізнання, доповнені й звірені з свідченнями инших членів таєм ­ них товариств (Пестеля, С. Волконського, С. Муравйова, М. Бестужева- Рюміна, В. Давидова, Поджіо, Майбороди, кн. Барятинського й инш.) дали підставу діловодові Слідчої Комісії А. Д. Боровкову зробити та ­ кий висновок, що він, трохи змінений, увійшов і до „Алфавита де ­ кабристов”: „Из показаний, о Юшневском сделанных, открывается, что он уча ­ ствовал во всех совещаниях, в Тульчине и в Киеве, разделял все зло ­ дейские замыслы Общества, знал о всех преступных его сношениях, действиях и связях и как начальник сего общества, одобрял оные. „В заключение должно сказать, что Юшневский по тому уважению, коим пользовался он в Гражданском отношении, по званию его и по хорошему о нем мнению, служил для многих соблазном присоединиться к тому обществу, коего был он не только членом, но и Диктатором”. 1 Верховний Карний Суд поставивсь формально до наслідків слідства й визнав, що всіх учасників повстання, відданих до суду (121 чолов.), треба скарати на горло. Та беручи до уваги вказівки Миколи І, Суд розподілив винувачених в міру їх провини на одинацять розрядів, при ­ чому п ’ ятьох, найактивніших змовників (Пестеля, Рилєєва, Сергія Му- равйова-Апостола, Бестужева-Рюміна й Каховського) поставив по-за роз ­ рядами й засудив їх „к смертной казни четвертованием”. Юшневського зараховано до першого розряду й засуджено до смерт ­ ної кари через відтинання голови. Ось що ми читаємо про нього в „Росписи государственным преступникам”, де його вміщено в першому розряді на 16-му місці поміж В. Давидовим та А. Бестужевим-Мар- лінським: „4-го класса Юшневский. Участвовал в умысле на цареубийство и истребление императорской фамилии, с согласием на все жестокие меры Южного Общества; управлял тем обществом вместе с Пестелем, с неограниченною властию; участвовал в сочинении конституции и про ­ изнесении речей; участвовал также в умысле на отторжение областей от империи”. Як видно з цього формулування, надто коли порівняти його з тим, як зформуловано обвинувачення Пестеля, Суд узяв на увагу не таку активну ролю Юшневського у Товаристві і, визнаючи Пестеля за голову змовників та ставлячи його на перше місце в спискові, приділив його товаришеві в управлінні „Южным Обществом” скромніше місце. Наказ Миколи І з 10-го липня 1826 р., що затвердив вирок .Суду, зменшив кару для низки „государственных преступников”. Зокрема, тих, 1 Заключение Боровкова. А. О. Р., No 398, арк. 12 об. — 13. Порів. „Алфавит д е- кабристо в “ , Лгр., 1925, с. 214. ,Декабрист О. П. Юшневський 59 що їх зараховано до першого розряду, розподілено на дві групі — одну, більшу, засуджено до позбавлення прав і заслання на довічну каторгу, а другу, шість декабристів, засуджено до 20-річних каторжних робіт. Юшневського зараховано до першої групи й разом з диктатором 14 грудня С. П. Трубецьким, Оболенським, бр. Борисовими, Артамоном Мура- вйовим, Поджіо, В. Давидовим та инш. засуджено позбавити всіх прав і до безстрочних каторжних робіт. Це пом ’ якшення долі Юшневського викликало низку сумнівів серед людей, необізнаних з даними слідства та з поведінкою Юшневського підчас слідства. Зокрема, автор прокламації 1860-х рр. писав з цього приводу: „Мы. не раз могли заметить в приговорах «Следственной Комиссии» по делу 14 декабря, что она распоряжалась совершенно произвольно и напр. почему Пестеля повесили, а Юшневского только сослали на каторгу — для этого объяснительной причины не найдется. Хотела ли комиссия казнить кого-нибудь во чтоб ни стало, или хотела умалить личность генерал-интенданта Юшневского — императорским снисхожде ­ нием ссылки на каторгу вместо виселицы — это уже лежит просто на совести всех этих Чернышовых, Левашевых, Бенкендорфов и разных других жандармов следственной комиссии и самого высочайшего жан ­ дарма^ — Николая Павловича”… 1 1 „В память русским людям 14 декабря 1825. (Посвящено русскому войску)”. S. 1. а., стор. 3 — 4. 2 М. 3. Левченко — „Новий причинок до історії декабристів” — „Зап. Іст.-Філ. Відділу У.А.Н.”, т. X, К. 1927, с. 312 — 313. Порів. другий варіант подібного оповідання, вид. В. Е. Сироєчковського в „Красной Ниве”, де замість прізвища Юшнев ­ ського — пропуск. „Кр. Нива” (М.), 1925 р., No 53, стор. 1258. У мемуарах декого з декабристів зберігся опис того, як засудженим прочитано вирок (12 липня). Але в них не згадується про Юшневського. Видко, він нічим не визначався у цій юрбі „государ, преступников”, що невеличкими групами проходили перед очима своїх суворих суддів. Вирок виконано 13-го липня. Виконання почалося стратою п ’ ятьох декабристів, а потім засуджених прилюдно позбавлено звання й чинів. У одному з анонімних записів про це розповідається, ніби при цьому Юшневський і инші засуджені генерали мали на собі орденські стрічки та що засуджених бито в обличчя. 1 2 Незабаром по вирокові, Юшневського перевезли з Петро-Павлів- ської фортеці до Шлісельбургу, де він і просидів ув ’ язнений цілий рік, аж до осени 1827 року.. Разом із ним сиділи брати Бестужеви, Пущін, Пестов, Давидов, Якушкін. Камери, де сиділи декабристи, стояли поруч і це давало їм спромогу зноситися за допомогою абетки, що її ще в Петро-Павлівській фортеці вигадав був М. Бестужев, а влітку, коли розчинені вікна, навіть розмовляти один з одним. ,60 В. Базилевич Спочатку, поки за коменданта був генерал Плуталов, в ’ язні зазна ­ вали деяких утисків, а згодом, як на коменданта призначено Фрід- берга, вони дістали все, що кожному належалося — халати, білизну, матраси, їм дозволили спільно варити їсти, палити тютюн. 1 А проте загальні умови залишалися важкі, дарма що зокрема й було деяке по ­ легшення. 1 „Воспоминания бр, Бестужевых”, ст. 184 — 186. „Записки И. Д. Я к у ш • к и н а”, стор. 131 — 132. 2 „Reclusion la plus affreuse qui ait jamais existe”. Лист Юшневського з 19. III. 1838. „Письма Юшневског о “ , стор. 122. 8 Див., напр., згадку в листі I. I. Пущіна до Ф. Ф. Матюшкіна з 25. I. 1852 р. Б. Л. Модзалевський. З листування декабристів. „Юбілейний збірник на пошану Д. Й. Баталія”. Т. І, К. 1927, стор. 885. 4 „Алфавит д е к а б р и с т о в”, ст. 171, 214 — 215, 430. П. Е. Щеголев, Никог лай І и декабристы. Пгр. 1919, стор. 15. Недурно, за десять років, згадуючи за своє ув ’ язнення в Шлісель- бурзькій фортеці, Юшневський у листі до брата (листа передано з „ока ­ зией” і тому його не переглядало ПІ Отделение) писав, що це було „найболее ужасное заточение, которое когда-либо существовало”. 1 2 Такі самі спогади про Шлісельбург, як „о самой страшной тюрьме” залиши ­ лися й у инших декабристів. 3 Разом з О. П. заарештовано у Тульчині й його брата, інтендант ­ ського урядовця 2-ої армії Семена Петровича, члена „Южного Обще ­ ства” з 1823 р., а так само його товариша з пансіону, що проживав у Юшневських, Йосипа Варфоломійовича Рінкевича. Обидва вони невеликі звязки мали з Товариством, і тому не були віддані до суду й дістали рівняючи легку кару. Семенові Юшневському привинювано участь у Товаристві та ще те, що він умовив Рінкевича приставити Пестелеві секретного пакета. Але слідство відзначило, що Семен Петрович „никакого действия в пользу [Общества]… не оказал”. 14 лютого 1826 р. його приставлено до Петро-Павлівської фортеці з запискою Миколи І: „присылаемого Юшневского 2 посадить по усмо ­ трению и содержать строго”. 13-го червня, після доповіди Комісії, Ми ­ кола Павлович наказав „продержав еще месяц в крепости, возвратить на службу и ежемесячно доносить о его поведении”. Таким чином, кара С. Юшневського обмежилася для нього піврічним ув ’ язненням у фортеці, та секретним доглядом після неї. А далі він проживав у Хрустовій, служив з виборів і р. 1832-го був призначений на камер-юнкера. 4 Його товаришеві, Йосипові Рінкевичу, привинювано те, що він при ­ ставив листа Пестелеві, а так само його випадкову участь у Товаристві. Його не віддано до суду й його кара обмежилася „поручением секрет- ,Декабрист О. П. Юшневський 61 ному надзору местного начальства с ежемесячным донесением о пове ­ дении его”. 1 1 Н. К. Шильдер, Имп. Николай І, т. І. С11Б. 1903, ст. 775. Про дальшу долю Рінке- вича див. Ю. Г. Оксман, „Мытарства декабриста Ринкевича” у збір. „Декабристы. Неизданные материалы и статьи. Под ред. Б. Л. Модзалевского и Ю. Г. Оксман а”. М., 1925 р., с. 81 — 88. „Алфавит декабристов”, с. 171, 215, 391. 2 „Декабристы. Неизданные материалы и статьи под редакцией Б. Л. Модзалевского и Ю. Г. Оксмана”, М., 1925, стор. 122. 3 „Записки И. Д. Яку ш кин а”, стор. 134 — 135. IV. О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ В ЧИТІ ТА В ПЕТРОВСЬКОМУ ЗАВОДІ (1827-1839 рр.). У вересні 1827 року почато переводити декабристів із Шлісельбургу до Сибіру. Юшневського випроваджено на схід у одному гурті з Песто- вим, Свіридовим і Андреевичем. Про подорож до Сибіру різних груп декабристів збереглося чимало оповіданнів. Але з гурту Юшневського ніхто не залишив таких спогадів і тільки дві випадкові зустрічі в дорозі дають деякий матеріял про цю невільну мандрівку декабриста. Ось що писав із Томського сенатор князь Б. А. Куракін у свойому дописі з 11 листопада 1827 р. шефові жандарів А. X. Бенкендорфов!: „7-го числа сего месяца три [si,c!] государственных преступника: Ю ш- невский, бывший статский советник; Михаил Свиридов, бывший майор, и бывшие подпоручики Пестов и Андреевич прошли че ­ рез Томск, направляясь в Иркутск. Из Шлиссельбургской крепости, где они содержались, вплоть до Тобольска они были доставлены, по обыкно ­ вению, фельдъегерями и жандармами; от Тобольска до столицы Во ­ сточной Сибири сопровождать их поручено козачьему офицеру, также в сопровождении жандармов. Первый и двое ‘ последних на все вопросы, которые я мог им сделать, не проявили решительно ничего особен ­ ного — ни раскаяния, ни печали, ни дерзости; они имели вид скорее автоматов, нежели человеческих личностей, которых препровождают на каторжные работы”. 1 2 За два т * ижні по цій зустрічі Юшневський був уже в Іркутському. Тут тільки декабристи довідалися, що їх мають вислати до Чити, за Байкал. І. Д. Якушкін, що прибув сюди з иншим гуртом, зустрівся з Юшневським у острозі. „Пока очищали для нас комнату, прошел мимо нас Юшневский, в сопровождении часового; он так похудел, что я едва его узнал; мы с ним нежно обнялись, и вечером нам позволили пить вместе чай. Тут он между прочим рассказал нам, как его уверили, что у него отберут все вещи, для избежания чего многое он подарил фельдъегерю”. 3 Так мимохідь, у двох випадкових зустрічах, відзначалася путь Юш ­ невського від Шлісельбургу до Східнього Сибіру. ,62 В. Базилевич Далі, ми застаємо декабриста вже в Читинському острозі, невелич ­ кому селищі на 20 дворів гірників-селян у Забайкаллі. – Тут було вже багато декабристів. До них звозили й инших співтоваришів. У звязку з цим, попередню в ’ язницю поширено, та все-ж вона була тісна для 80-ох ув ’ язнених у ній „государственных преступников”. Низка спогадів декабристів та їхніх жінок зберегли деякі подробиці їхнього життя в Читинському острозі. „Помещение наше было чрезвычайно тесно — оповідає Н. В. Басар- гін. На нарах каждому из нас приходилось по три четверти аршина для постели, так что, перевертываясь ночью на другой бок, надобно было непременно толкнуть одного из соседей своих, особенно имея на ногах цепи, которых на ночь не снимали… Теснота эта еще была ощу ­ тительнее днем. Пространства для движения было так мало, что всем нам не было никакой возможности сходить с нар; притом шум от же ­ лез был так силен, что надобно было очень громко говорить, чтобы слышать друг друга… Обед нам готовили общий. Он обыкновенно со ­ стоял из супа или щей и из каши с маслом… Правительство назначало нам на содержание шесть копеек меди в сутки и в месяц два пуда муки, по общему положению всех ссыльно-рабочих. Разумеется, этого не могло доставать не только на все содержание, но даже и на одну пищу. Но как некоторые из нас привезли с собою деньги, отданные ими коменданту, к тому же дамы [жінки декабристів] с своей стороны радушно уделяли часть своих денег, то из всего этого составилась артельная сумма, которая и расходовалась на общие наши потребности”. 1 Декабристам призначено тут працювати. Але праця була необтяж ­ лива — по п ’ ять годин на день. Та щей „работали по силам, без при ­ нуждения” (А. Е. Розен). „Свезя несколько тачек земли, мы обыкно ­ венно садились беседовать друг с другом, или читали взятую с собою книгу” (Н. В. Басаргін). Опісля декабристів водили молоти хліб руч ­ ним млинком. „Но и там — пригадує той самий декабрист — мы почти ничего не делали, толковали, читали, играли в шахматы, и только для виду подходили минут на десять к жерновам и намалывали фунта по три такой муки, которая ровно никуда не годилась”. Дуже дошкуляла заборона листуватися. Та, відколи поприїздили жінки декабристів (А. Г. Муравйова, Е. П. Наришкіна, А. В. Ентальцева, К. І. Трубецька, М. М. Волконська), вони взяли на себе листування й підтримували звязок в ’ язнів із їхніми родичами. На дозвіллі декабристи багато читали книжок та часописів, що їх удосталь надсилали родичі, навчали один одного нових і давніх мов, ви ­ вчали математику, природознавство, історію, географію, політичну еко ­ номію, музику, красне письменство. Дехто малював під керівництвом Миколи Бестужева, що навчався свого часу в Академії Мистецтв. 1 Н. В. Басаргин, „Записки”, стор. 105 — 107. ,Декабрист О. П. Юшневський 63 Разом із науками та мистецтвом процвітали ремества, що виникали й розвивалися в залежності від потреб. Перші з ’ явилися кравці, далі столяри, слюсарі, палітурники. А як дозволено декабристам мати го ­ динники, М. Бестужев став годинникарем. Підчас перебування в Читі, з декабристів, нарешті знято кайдани. В обставинах Читинського острогу Юшневський пробув по-над два з половиною роки, з кінця 1827 аж по серпень 1830 року. Мемуари декабристів, даючи низку відомостей про життя декабристів у Читі, сливе не виділяють окремих осіб. Тому й ім ’ я Юшневського трапляється в них дуже рідко. Знаємо тільки, що він жив у маленькому переділі разом з Трубецьким, Бестужевим, Давидовим, братами Борисо- вими та Якубовичем, та що він захоплювався книгами й музикою. Юш ­ невський грав на альті, і разом із Вадковським (перша скрипка), Мико ­ лою Крюковим (друга скрипка), та Свистуновим (віолончеля) вони ста ­ новили квартет, що давав в ’ язням багато насолоди. Ці скупі звістки трохи доповнюють невидані листи М. Н. Волкон ­ ської з Читинського острогу. ’ В них, за словами свойого чоловіка, Волконська писала про Юшневського й його доручення. Звичайно — ,,sa sante est parfaitement bonne”. Але M. H. не заховувала й тих пе ­ реживань, що зазнавав декабрист далеко від своєї любої дружини й звичного товариства, повсякчас згадуючи їх у своїх думках. Тому, зазначаючи, що Олекса Петрович ,,se porte bien”, М. Н. додавала: „mais souffre profondement de tout ce que lui arrive”. Найбільше турбували Юшневського грошові справи його родини, бо по його арешті виявилося, що вони дуже заплутані. Річ у тім, що бать ­ кове майно брати поміж собою не розподіляли, а Ол. П., з доручення братів, сам особисто керував усіма справами. Після свойого арешту, на ­ передодні невільної подорожи до Петербургу, він 28 грудня 1825 р. склав уповноваження на ім ’ я брата Семена, доручаючи йому „по при ­ чине внезапного отъезда из сего края на неопределенное время”, керу ­ вати родинним майном. Семен Петрович мав чималий клопіт, бо дове ­ лося й керувати справами, і з ’ ясувати зобов ’ язання численних борж ­ ників, і розподіляти майно. Усе це вскладнилося ще тим, що в звязку з перевіркою звідомности інтендантства 2-ої армії, особливо закупу хліба, зробили велике нарахування на О. П. та наклали заборону на маєток Юшневських. 2 Тільки за кілька років, коли з ’ ясувалося, що заходи Юшневського були правильні, цю заборону скасовано. Отже, протягом 1 Архів Юшневських. Листи М. Н. Волконської С. П. Юшневському з 15. XII 1828 р.; 6. 1; 26. І; 25. V, 5. VII, 16. XI; 14. XII. 1829 р.; 7. II, 8. III. 18. IV. 1830 р. 2 „Ведомость о долгах, почитающихся на бывшем Генерал-Интендайте 2 армии Юш- невском”, що її копія знаходиться серед декабристових паперів, дає розміри боргу Юш ­ невського казні. Він дорівнював 367.993 крб. 57 ’ / 4 коп. За маніфестом з 22. VIII. 1826 р. з цієї суми „сложено” 12.000 крб., а після цього вона становила 355.993 крб. 57¼ коп. ,64 В. Базилевич довшого часу грошові справи Юшневських були в дуже скрутному стані. Це звичайно, відбивалося й на становищі О. П. У листах, разом з рідкими сповіщаннями про одержання грошей, знаходимо такі, напр., повідомлення М. Н. Волконської: „іі у a deja quelques mois, que 1 ’ argent manque pour son entretien”. Грошові справи найбільше турбували дека ­ бриста та його дружину, „son ёроияе infortunee “ . Розподіл, що затяг ­ нувся, несправність боржників, заборона — усе це відбивалося й на ста ­ новищі Марії Казимирівни, що поривалася як-найшвидше закінчити ці справи, щоб вибратися до свойого чоловіка, на Сибір. Тимчасом, коли її чоловік і Волконська думали, що вона вже в дорозі, М. К. ще довго залишалася на Поділлі, даремно намагаючись здобути дозвіл їхати на Сибір та грошей для далекої дороги. Разом із цими повідомленнями, в листах Волконської є прохання Юшневського вислати йому німецьку граматику, французько-німецького та німецько-французького словників та инших книжок, які свідчили про те, що він вивчав мови. Окрім того, він прохав вислати йому струн для піяніно та нот. Року 1830-го сталася зміна в житті читинських в ’ язнів, між ними й Юшневського. їх вирішено перевести до Петровського заводу, в нав ­ мисне для них збудований каземат. Перехід із Чити до Петровського заводу декабристи зробили пішки, проходячи по 20 — ЗО верстов на день і маючи в три дні один день від ­ починку. Для слабіших декабристів і для речей були вози. Так у серпні та вересні 1830 р. декабристи зробили шіссотверсто- вий перехід по степах і горах Забайкалля. Цей перехід дав декабристам багато нових вражінь і приємні спогади. 1 Особливо в пам ’ ятку був він для Юшневського та Розена: до них, підчас переходу, прибули їхні жінки… Грудневі події 1825 р. в Тульчині — арешти офіцерів 2-ої армії, арешт Олекси Петровича та його брата були цілком несподівані для М. К. Юшневської, що, як і инші жінки декабристів, не була обізнана з політичною роботою свойого чоловіка й близьких йому людей. Тільки згодом, з чуток, оповідань і, частково, з часописів, Марія Казимирівна дізналася про змову, що виявилася виступами 14 грудня в Петербурзі й Чернігівського полку на Київщині. Непокоячись за долю свойого чоловіка, М. К. хотіла мати про нього відомості й листуватися з ним. Граф Вітгенштейн ставився до неї дбай ­ ливо, довідувавсь про її чоловіка, пересилав її листи. Того самого прагнув і Юшневський, перебуваючи в Петро-Павлівській фортеці. Вже 1 Переміщення декабристів із Чити до Петровського заводу дуже докладно описала М. І. Михайловська в статті „Через бурятские степи” — „Известия Восточно-Си ­ бирского Отдела Русского Госуд. Географического Общества”, т. L1, 1926, стор. 79 — 106 й окремо, Іркутське, 1926. ,Декабрист О. П. Юшневський 65 9 січня 1826 р. він прохав про це ген. Левашова. На його лист вийшла резолюція: „Высочайше дозволено писать жене”, а 23 січня М. К. вже дякувала з Тульчина Левашову „за письмо, присланное от мужа моего, которое я имела счастье получить”. Ці листи нам невідомі. Мабуть, у них і не було нічого, окрім відомостів про здоров ’ я та взаємних за ­ спокоєнь. Згодом, у червні, з часописів Марія Казимирівна мала змогу обігна ­ тися з великим „Донесением Следственной Комиссии”, де ім ’ я її чоло ­ віка згадувано кілька разів, і бачити його прізвище в спискові членів Південного Товариства, відданих до Верховного Карного Суду. Про по ­ чаток суду М. К. повідомив її близький знайомий, але підпис його на листі, що зберігся в архіві Юшневських, розібрати не пощастило. У листі з 26 червня 1826 р., здається з Тульчина він писав: „Touchant les nouvelles d ’ ici je ne sais rien d ’ ajouter a ces qui, comme j ’ ai bien en- -tendu le comte de Wittgenstein vous a donne. Il n ’ y a rien de sur reale- ment les detailles de la Commission des enquetes a 1 ’ egard de ces affaires. Le jugement a commence, mais quand il sera fini n ’ est pas encore connu”. Справді, слідом за цим листом, часописи повідомили про кінець суду, маніфест Миколи І з 13 липня 1826 р., та „роспись” засуджених і їх кари. Допіру тоді Марія Казимирівна дізналася про чоловікову долю: його залишено’живим, але заслано на безстрочну каторжну роботу. Тільки-но одібрала М. К. цю звістку, як вирішила піти за коханим чоловіком і поділити його долю. Вже ЗО липня 1826 р. вона писала з Тульчина листа до генерал-губернатора Західнього Сибіру П. М. Кап- цевича, що ми наводимо його цілком. 1 1 Пушкінський Дім. Збірка П. Я. Дашкова. Лист М. К Юшневсько’і до П. М. Капцевича з ЗО. VII 1826 р. „Государю императору угодно было наказать виновного мужа моего, бывшего 4-го класса Юшневского, и он с покорностию должен пере ­ нести все, что ему назначено. Я же для облегчения участи мужа моего повсюду последовать за ним хочу, для благополучия жизни моей мне больше теперь ничего не нужно, как только иметь счастье видеть его и разделить с ним все, что жестокая судьба предназначила. Прошу Ва ­ шего Покровительства, Милостивый Государь, дайте способ нещастьней- шей сироте быть с мужем, для которого я еще только существую. Про ­ жив с ним 14 лет, щастливейшей женой в свете я хочу исполнить свя ­ щеннейший долг мой, и разделить с ним его бедственное положение. По чувству и благодарности, какую я к нему имею, не только бы взяла охотно на себя все бедствия в мире, и нищету, но охотно одъдала бы жизнь мою, чтобы только облегчить участь его. Дочь моя от первого брака моего сдедует со мною, он был нежнейшим отцом и благодете ­ лем ее; умея чувствовать в полной мере благодарность, она никак не ,66 В. Базилевич согласилась остаться здесь. Я осталась еще на несколько дней, для по ­ лучения паспорта и устроить моих родных, которые после меня здесь остаются; потом тотчас выеду, чтобы как найскорее достичь щастья увидеть моего мужа, которому с удовольствием посвящаю жизнь мою. Лишь бы его сколько-нибудь обрадовать моим присутствием и об ­ легчить его страдающее сердце. Присутствие дочери, к которой он столько привязан, не менее будет его делать щастливым. Позвольте на коленах умолить Вас, Милостивый Государь, чтобы письмо, прилагаемое при сем к моему мужу, было доставлено ему; пусть он сам удостове ­ рится, нещастный, что я единственно для него существую еще”. Та хоч як гаряче поривалася М. К. піти за чоловіком, здійснилося це не так швидко й не так легко, як їй здавалося. Окрім різних затримок і перешкод, що їх уряд ставив усім дека ­ бристським жінкам, треба взяти на увагу, що Юшневський, поки був виряджений до Сибіру, півтора року пробув у Шлісельбурзькій фортеці. Незалежно від цього, розподіл майна та грошеві труднощі надовго за ­ тримали М. К. в Тульчині. Ввесь цей час вона тільки й думала про подорож до чоловіка. Звістка, що О. П. вже вислали до Сибіру, особливо підсилила її поривання до нього. У листі до С. П. Юшневського з маєтку своїх сусід М. К. пи ­ сала: „ах, ехать мне, ехать к мужу моему, ради Бога ехать скореє. Буду на коленях умолять всех людей пособия. Начну с того, что про ­ дам что могу, чтобы добраться до Москвы, и там есть люди богатые — помогут, выплачу, на коленях вымолю. Мое и мужа моего щастье и спо ­ койствие от сего только зависит, чтобы я уехала”… 1 1 Архів Юшневських. Лист з датою „24 “ на папері з водяними знаками 1827 р. 2 Архів Юшневських. Лист М. К. до С. П. Юшневського з Москви 4. III. 1830. „Я решилась быть з Сибири и буду, хотя бы умоляя хлеб, пришлось мне туды дойти”, — трохи згодом писала М. К. 1 2 Нарешті, продавши, позаставлявши дещо з речей та якось улашту ­ вавши справи з чоловіковими братами, Юшневська виїхала до Москви, куди й приїхала 2-го березня 1830 року. Москва зустріла М. К. тепло, привітно. „Я столько ласк и благодеяний получила в Москве, что без слез бла ­ годарности не могу вспомнить”, писала Марія Казимирівна до С. П. Юш ­ невського. І справді, родичі й приятелі декабристів підтримали її й матеріяль- ними коштами, й словом ласкавим, і добрими порадами. Найбільше до ­ помогла їй мати декабристів Микити й Олександра Муравйових — Кате ­ рина Федорівна, що в неї прожила М. К. поки була в Москві. Кате ­ рина Федорівна, як писала М. К., „так меня проводила в дорогу, что ,Декабрист О. П. Юшневський 67 если бы я была ее дочь любимая, она не могла бы больше входить во все подробности и все мои надобности”. Отже, в колясі, що її подарувала Муравйова, з „дормезом” для княгині Волконської, у супроводі няньки-польки, що їхала до тієї-таки Волконської та двох служників для кн. Шаховської, наділена грішми й усім потрібним у дорозі, виїхала Марія Казимирівна 18 травня 1830 р. з Москви. Не стежитимемо за її дорогою, дарма що вона дала їй багато но ­ вих вражінь. Скажемо тільки, що 21-го липня, після втомної подорожи, М. К., прибула до Іркутського й не гаючись поїхала далі. її не спинили ні труднощі дороги, ні річкова повідь. Залишивши своїх супутників і свої, речі, вона з порожніми руками поспішалася до чоловіка. Подружжя зустрілося після довгої розлуки на дорозі з Чити до Петровського заводу. Разом з чоловіком і иншими декабристами М. К. в другій половині вересня 1830 р. прибули до Петровського заводу, селище на 3.000 меш ­ канців, із скарбовими заводськими будівлями, з великим ставком та греблею, дерев ’ яною церквою та двома-трьомастами хатів. В ’ язницю збудовано покоєм; ті стіни будинку, що виходили на ву ­ лицю, загороджено високим тином, а величезний двір поділено барка ­ ном на три частині. У середній з них був будинок, в якому містилася кухня, усякі господарські приміщення та велика кімната для церковних відправ і загальної праці. Поздовж усіх казематів тягнувся коридор з вікнами на подвір ’ я. Він поділявся перетинками на три відділи. До кожного відділу коридору виходило п ’ ять-шість камер. Надвірніх вікон у казематах не було, і кожен з них освітлювався невеличким вікном над дверима в коридор. Згодом, після домагань декабристів, що їх під ­ тримав комендант заводу Лепарський, у камерах попрорізувано неве ­ личкі вікна. В цих обставинах потяглися довгі й одноманітні дні в ’ язничного життя. „Днем мы могли свободно ходить из своего отделения во вся ­ кое другое; но вечером в десять часов запирались на замок все нумера и коридор по отделениям; потом замыкались и ворота на каждый от ­ дельный двор и окончательно наружные ворота полуказармы… Работать мы ходили на мельницу таким же порядком, как и в Чите, и мука на ­ шего изделья была пригодна на корм заводских быков” (Якушкін). На широкому дворі казарми прорізали стежечки, завели різних тварин. Узимку влаштовували снігові гори й ковзанки, влітку розводили квіти й городину. На заводі декабристи провадили далі й поширювали працю над са- моо.світою. Книжок різними мовами без перерви більшало, передплачу ­ вано по-над двацять російських і закордонних журналів та часописів. Юшневського вмістили в 64-му казематі, крайньому на правому крилі, поруч з І. І. Горбачерським, автором відомих записок. Разом з ним ,68 В. Базилевич М. К. Юшневська, дружина дека- бристова. оселилася в казематі й Марія Казимирівна. „И я желая разделить вполне участь мужа моего, поступила в острог, где занимаю один ну ­ мер с ним; здесь мы лишены не только воздуха, но и дневного света”, писала вона (27. IX. 1830). Проте, М. К. найняла за 25 карб, на місяць хату біля острогу. Тут жила служниця, що готувала їсти, й лежали речі. Сюди приходила й Марія Казимирівна відпочити після перебування в казематі. Незаба ­ ром, порахувавши, що „лучше купить избу, чем платить дорого за наем”, М. К. покупила її за 800 крб. сріблом. У хаті була кімната М. К. „для отдохно ­ вения”, сіни й кухня, де жила „стряпка”. „У нас домик теплый, но все, кажется, продувает сквозь стену”. 3 часом, коли одруженим декабристам дозволено відві ­ дувати приміщення їхніх жінок, Юшнев ­ ський часто проводив тут час, иноді за ­ лишаючись і ночувати. Купівля хатини, потреба дещо посправ ­ ляти на новому місці, підновити одіж дека ­ бриста, нарешті, щоденне харчування, — усе це потрібувало чималих витрат. Вони ледві покривалися прибутками з невелич ­ кого маєтку, що виділено для Марії Ка- зимирівни, та тими сумами, що надсилав С. П. Юшневський. Гроші нерідко при ­ ходили з великими перервами, иноді дов ­ шими, як рік. Так, наприклад, трапилося р. 1830 — 31, коли в звязку з польським повстанням, що захопило й Ольгопільський повіт, С. П. мусів покинути на час своє село й виїхати до Кишинева. 1 У звязку з цим О. П. доводилося завсіди позичати гроші в замож ­ ніших товаришів, а це його дуже турбувало, бо він непевен був, що справно сплатить борги. 1 Між паперами Юшневських збереглася не датована чернетка характерної заяви С. П. властям з цього приводу. Ось вона: „Удостоверясь в справедливости дошедших до меня слухов, что многие из помещиков Ольгопольского повета, изменив присяге вер ­ ности Государю, подъяли оружие против законной власти, будучи владельцем в сем же повете и ужасаясь мысли быть силою принуждену к какому-либо противозаконному дей ­ ствию, либо навлечь на себя невольно и невинно какое-либо подозрение и с сим вместе быть смешану с возмутителями порядка, я немедленно отправился в м. Каменку, прося Его Сиятельство Господина Фельдмаршала Витгенштейна быть предстателем верности моей к престолу. Отдав имение до прибытия моего уполномоченному от меня дворянину Иосифу Ринкевичу, я отправляюсь в город Кишинев Бессарабской области, где намерен пробыть до восстановления вновь устройства, нарушенного сим неожиданным случаем. Оставляя сие в руках помянутого дворянина Ринкевича, я поручаю ему объявить сим в случае запроса правительства о намерениях моих и месте моего пребывания”. ,Декабрист О. П. Юшневський 69 Щоб поліпшити матеріяльне своє становище, М. К. насадила коло хатини город, завела курей, корову, коня. Та кури й худоба швидко загинули через недогляд служниці, а городина раз-у-раз терпіла від морозів. „Три года, как я здесь, и ни один раз не удалось мне ви ­ ростить ничего, как я ни хлопотала”, писала з жалем М. К. (14. VII. 1833). Багато уваги приділяла декабристова дружина клопотам за свойого чоловіка, бажаючи завдовольнити всі його давні звички. Наприклад, Юшневський полюбляв палити міцний турецький тютюн, а його не можна було дістати в Сибіру. Тому М. К. завсіди нагадувала Семенові Петровичеві, щоб він присилав тютюн. „У него нет совсем курительного табаку, а ты знаешь, как ему необходимо курить”, зазначала вона (19. XI. 1831). Роки ув ’ язнення, й, особливо, розлука з любою дружиною відбилися на здоров ’ ї Юшневського. „Я ужаснулась, увидя своего мужа, так он похудел, одна тень его осталась”, писала М. К. про свої вражіння, коли вперше побачилася з чоловіком. Инщі листи її завсіди сповіщали про здоров ’ я декабриста. Зрідка вона повідомляла, що О. П. здоровий, ча ­ стіш писала про його слабості. „Он так слаб, что бывают дни, в кото ­ рые он не только ничем не может заняться, но говорить не может”. 3 часом О. П. звикся з сибірським кліматом, і М. К. зазначала: „мы оба год от году более привыкаем к здешнему климату, и от того здоровье наше становится способнее к перенесению здешних суровых зим” (19. X. 1834). Нездужаючи фізично, О. П. ввесь час зберегав спокій і твердість характера. „Расположение духа всегда одинаково”, „брат твой… всегда добр… кроток, терпелив к своему положению, с твердостью переносит все”, — писала про нього М. К. у багатьох своїх листах. Це відзначали й инші. Юшневський „был стоик во всем смысле слова, с твердыми правилами, умом и сердцем, любил свое отечество, и без малейшего ро ­ пота переносил все испытания и лишения. Казалось, что он даже вы ­ зывал их для себя, чтобы доказать, что он готов переносить и больше и не желает никаких пожертвований”, — пригадував А. Е. Розен. „Ровность характера Юшневского была изумительная; всегда серьез ­ ный, он даже шутил, не улыбаясь”, — оповідав ще один сучасник (М. А. Білоголовий). Життя Юшневського минало на Петровському заводі одноманітно, „скучно, бедно”, як зазначала М. К. У будні дні ранками Юшневський, як і инші декабристи ходив пра ­ цювати до млина. Ця праця, хоч і нескладна, дуже надокучала дека ­ бристам. Недурно, Марія Казимирівна, прохаючи від ім ’ я брата вислати календаря на 1834 рік, поясняла це тим, що „кто ходит на работу, тому интересно искать в календаре праздников”. ,70 В. Базилевич Решту часу О- П. музикував, читав, иноді смерком гуляв у „більбоке”. Музика особливо приваблювала Юшневського. „Он, кажется, еще более прежнего любит музыку, и фортепьян — это страсть его”, — за ­ значала М. К. Разом із грою на п ’ яніно, Юшневський, як і в Читі, брав участь у квартеті, граючи на альті. У журналах та часописах Юшневський уважно стежив за музичним життям Росії й, надто, Західньої Европи. Він цікавився успіхами Таль- берга та Ліста, вчитувався в описи вдосконалених роялів Ерарда та Папа й мріяв пограти на них. Та паризькі інструменти були далеко, коштували дорого, й О. П. завдовольнявся, граючи на інструменті роботи московського майстра Таланова. „Тон приятный, но слабенький инстру ­ мент”, — зазначала М. К. Цікавили О. П. й нові музичні твори. Він стежив за ними по ката ­ логах та журналах. Але таке обізнання дратувало декабриста. Про це образно писала М. К.: „имена всех знаменитостей новейшей музыкаль ­ ной литературы и их произведения известны ему из каталогов, которые он перечитывает, как табачник нюхает пустую табакерку, или, как по ­ клонники Бахуса полощут бочки” (12. VII. 1835). А втім, нотні новини иноді потрапляли й до Петровського заводу. Це дуже втішало О. П., що полюбляв не вивчати музичні твори, а чи ­ тати їх, як книги. В листах М. К. можна знайти чимало відомостей про музичний репертуар декабриста та як він до нього ставився. Сонати Піксіса, вальс Вебера, варіації Мошелеса й Герца, мазурки Шопена — ось улюблені декабристові пієси. Книги теж захоплювали Юшневського. „Для меня… жить — значит читать, лишь бы только не произведения фантазии, а что-нибудь дель ­ ное”, — казав Олекса Петрович. „Мы не лишены возможности сле ­ довать за успехами наук, которых большая часть имеет между нами своих представителей. Чтение наше на многих языках очень разнообразно, и нас не легко озадачить новостию в области наук и словесности” (12. VII. 1835). I правда, Юшневський багато читав з хімії, астрономії, фізіології, філо ­ софії, історії. Зокрема, він дуже цікавився проблемами сучасної педагогіки, надто методою навчання Жакото (Jacotot), скерованою на те, щоб збу ­ джувати розумову самодіяльність, і стежив за „опытами светописи”. Але читання не завсіди завдовольняло Юшневського. Йому хотілося на до ­ сліді перевірити хімічні закони, спостерегати астрономічні явища в те ­ лескоп, що ним він користувався в Хрустовій, читати фізіологію з атла ­ сом і т. ин. В цьому виявлялося, як він вдумливо й серйозно ставився до книг. Із белетристики Юшневським подобалися „Notre Dame de Pa ­ ris” Віктора Гюґо, „Последний новик” І. І. Лажечнікова та „Memoires d ’ un Apothicaire”. „Он был в плену во время войны французов с испан ­ цами. Я с большим любопытством слушала: такое сходство с нашим ,Декабрист О. П. Юшневський 71 положением”, пояснювала Марія Казимирівна інтерес до останньої книжки (13. IX. 1832). Окрім музики та книг багато втіхи давали Юшневським листи з рідного краю — від декабристового брата та від дочки М. К. „Для нас только и есть одна отрада — письма родных” (19. II. 1832); „У меня тогда только праздник, когда получаю письма” (29. III. 1833), — писала Марія Казимирівна. Ось чому так невідступно прохала вона своїх ко ­ респондентів писати частіше й, у кожному разі, регулярніше, ось чому сумувала, що листи йдуть помалу — більш, як два місяці. Листи підтримували звязок з далекими родичами, в них були відо ­ мості про їхнє життя, від них повставали спогади про минуле. „Мы живем теперь одними воспоминаниями”, писала М. К. і з її листів видно, яка це правда. Не тільки листи від родичів або альбом з малюнками чи віршами, розмова з декабристами збуджувала ці спогади, а часто яка-небудь дрібниця нагадує про щасливі роки життя в Тульчині та Хру- стовій. Наприклад, — „зимой один мой знакомый прислал мне лимон, — оповідала М. К. Ты удивишься, когда скажу тебе, что я ему так обра ­ довалась, что чуть не заплакала. В минуту перенеслась я в те места, где я была счастливейшей женщиной, в кругу моего дорогого семейства. Сколько приятных воспоминаний представилось в моем воображении” (3. VI. 1832). Отак Юшневські жили спогадами, розпитували Семена Петровича про своїх приятелів і знайомих на Поділлі, а його вводили в коло пе- тровських в ’ язнів, розповідали йому про них і про їх життя. З деким із них С. П. був знайомий раніше, ще з Тульчина, з иншими, обізна- вався позаочі тепер, з листів балакучої Марії Казимирівни. З року 1832-го почали переводити декабристів із Петровського за ­ воду на поселення, залежно від кари та від полегшень од маніфестів. Для Юшневських це завдало нових клопотів і жалю. їм доводилося роз ­ лучатися з людьми, що вони з ними „жили вместе и в счастии, и в не ­ счастии вместе страдали”. Ці люди, дармаупо й виходили на волю, але мусіли жити окремо в глухих поселеннях широкого Сибіру. „Каждый раз прощания сии бывают очень трогательными. Родные братья не мо ­ гут расставаться с большею нежностью, так несчастие и одинокость положения сближает людей. Представь себе, что все в слезах, и все огорчены душевно”, оповідала М. К. (13. I. 1833). Ще в иншому листі вона писала: „Что касается, собственно, до нас, то при всей мрачности нашего здесь положения, мы благословляем судьбу, что не наша еще очередь ехать на поселение: едва существуя на месте и то пособием добрых товарищей, мы не имели бы средств тронуться отсюда” (12. VI. 1836). Закінчуючи оповідання про життя Юшневського в Петровському за ­ воді, слід зазначити, що тут рр. 1832 — 33 він став об ’ єктом провокацій- ,72 В. Базилевич ного доносу від авантурника Романа Медокса, що намагався донести властям про організацію нового таємного товариства — „Союза Великого Дела”, в якому Юшневський („Нестор” — його конспіративне ім ’ я) мав видну посаду. Інформації Медокса давали чимало цікавого про життя Юшневських у Петровському заводі, але в них правда й вигадки по ­ спліталися так тісно, що їм не можна йняти віри. Провокацію Медокса викрили жандари й його доноси не зробили великого впливу на стано ­ вище Юшневського. 1 V. О. П. ЮШНЕВСЬКИЙ НА ПОСЕЛЕННІ (1839-1844 рр.). Нарешті, 10 липня 1839 року настав час, коли Юшневський мав був вийти на поселення. Вихід на поселення одзволював декабриста від тюремного режиму, давав йому більше волі, надавав право після чотирнацятирічної перерви самому особисто листуватися, але разом з тим завдавав багато нового клопоту й труднощів. Насамперед, повставало питання про місце заслання. Юшневський хотів улаштуватися в Іркутському, де легше можна було знайти примі ­ щення, працю, де можна було розважитися, а в разі потреби, дістати лікарську допомогу. Але йому не дозволили жити в Іркутському. Юш ­ невський разом з дружиною, поблукавши по поселеннях біля Іркут ­ ського (Усть-Куда, Жилкино, Кузьмиха), наприкінці 1840 чи на початку 1841 р. оселивсь у Малій Разводній. Мала Разводна було сільце на правому березі Ангари за шість верстов од Іркутського, на 17 хат. — Тут Юшневський дістав наділ для збудування будинку, поле й сіножать на 15 десятин, як і инші поселенці-декабристи. Хатину в Петровському заводі продали перед виїздом за безцінь, хатнє начиння покинули. На засланні довелося влаштовуватися наново. Для цього треба було коштів, а їх не було. Юшневському й тут допоміг його товариш — Артамон Муравйов. Він трохи раніше, в березні 1840 р., оселився в М. Разводній і встиг уже вибудувати будиночок і завести господарство. Муравйов оддав Юшневським свій маленький флігель. „Домиком его назвать нельзя, а клеточка, с крошечным крылечком”, писала про нього Юшневська. Але будинок був на видноті. „Все, что плывет за Байкал и оттуда, — мимо наших окон. По другую сторону дома большая дорога видна. Пашни и лес окружают нас. За рекой — горы, покрытые кедрами, сосной и елками. На реке — острова, покры ­ тые деревьями, цветами. Туда многие ездят гулять. Народу всякого плывет туда кучами, одни за рыбой, другие собирать ягоды, иные ко ­ сят, иные гулять целыми семействами. Бывают дни, в которые целый 1 Про Медокса й його донос докладно оповідає С. Я. Штрайх у книгах „Прово ­ кация среди декабристов. Самозванец Медокс в Петровском заводе”. М., 1925 та „Роман Медокс. Похождения русского авантюриста XIX в. ‘ ‘ , М. 1929. ,Декабрист О. П- Юшневський 73 день сижу на крылечке и любуюсь на всех плывущих по быстрой на ­ шей реке”, оповідала Марія Казимирівна (21. VII. 1841). Але, флігель був мало придатний для зими й Юшневським доводи ­ лося думати про новий притулок. Під цей час, зовсім несподівано, Юшневський дістав допомогу від одного з місцевих мешканців — зайвий довід на те, як прихильно ста ­ вилися сибіряки до декабристів. Ось що писав 7 вересня 1841 р. з цього приводу Олекса Петрович до свого брата: „Среди беспомощности на ­ шей нашелся человек, который, едва бывши знаком, принял в нас уча ­ стие. Не справляясь о нашем состоянии, он сам вызвался уступить нам за полцены купленный им в Иркутске дом и, не получив еще от нас ничего, заплатил за нас подрядчику, который взялся перевесть его сюда и поставить. За все это мы остаемся ему должны три тысячи рублей”… У звязку з цим, Юшневський прохав брата про позику, щоб виплатити борг та дещо посправляти на новому місці. Лист декабристів має цікаву дописку від генерал-губернатора Андрія П ’ ятницького; у ній він підкреслював од себе, що „положение Алексея Петровича таково, что одно просимое им пособие может поправить его”. Разом з тим, П ’ ятницький сповіщав С. П., що листа декабристового він пересилає прискореним порядком, відступивши від звичайного. Листа цього надіслано в вересні 1841 р., але тільки наприкінці даль ­ шого року Юшневські дістали тую позику, що вони її прохали: матері ­ альний стан Семена Петровича не дав йому змоги раніше виконати братове прохання. Не вважаючи на цю затримку, Юшневські наприкінці жовтня 1841 р. перейшли до нового будинку, хоч він і не був ще за ­ кінчений і садиба не була обгороджена. Самий будинок був порожній, „не на чем ни сесть, ни лечь: все должны заводить снова”, як писав декабрист (3. XI. 1841). Але добрий сусіда, Арт. Муравйов і тут допо ­ міг, чим міг, а потроху Юшневські завели своє господарство. „Есть у меня, — писала М. К., — огород, в котором яблочек будет достаточно. Так здесь называют картофель. Будет морковки и укропу довольно, а петрушка и прочее не удались. Немного цветной й простой капусты, а портулаку множество. Огурцов еще нет, и будет жаль, что достатки не позволяют сделать хоть маленький парничок” (6. VII. 1842). Олекса Петрович, дарма що не полюбляв, як він казав, агрономії, теж иноді працював на вгороді. Його учень — М. А. Білоголовий при ­ гадує, як Юшневський посіяв на подвір ’ ї кукурудзу. „Няньчился он с ней с удивительным старанием, сам поливал, укрывал от утренников и добился таки своего; я помню, с каким торжеством он потом угощал за обедом своих гостей разваренной кукурузой. Гости ели этот неизвест ­ ный до того в Сибири продукт, а хозяин был очень доволен своей по ­ бедой над суровым климатом”. ,74 В. Базилевич Окрім города Юшневські мали 13 десятин сіножати. „Копен будет мерных 80, надеюсь”, писала якось М. К., як почалася в них косовиця. Город і сіножать давали деяку матеріяльну підтримку, але, як і давніш, Юшневські зазнавали грошових труднощів. З виходом на заслання збіглася радісна для декабриста звістка про те, що з йього знято службове нарахування за його службу в 2-ій армії та що його розпорядження, за які раніше зробили нарахування, тепер коли їх розглянено у комісії визнано за доцільні й своєчасні. „Первое чувство, произведенное во мне известием о разрешении от начета, было — удивление, — писав Юшневський. В положении моем я считал это несбы ­ точным. Благоговею пред правосудием, оправдавшим беззащитного!” Але це мало дало користи господарству братів Юшневських. Воно правда, вони здобули право вільно розпоряджатися майном, але цим правом довелося, насамперед, скористуватися на те, щоб заставити Хрустову. „Теперь, по крайней мэре, ты ни в чем уже не отстаешь от прямого рус ­ ского дворянина, когда и твое имение заложено”, — іронізував декабрист у листі до брата (13. I. 1841). Матеріяльні труднощі приневолили Юшневського давати лекції та взятися за виховання, користуючись на практиці тими теоретичними знаннями з педагогіки, що їх набув декабрист з книжок у казематі. Тричі на тиждень Юшневський їздив до Іркутського на лекції з му ­ зики. Окрім того, він прийняв на повне утримання трьох учнів — сина заможного селянина Анкудінова та двох синів небагатого купця А. В. Бі ­ логолового. Один з Білоголових, що після став відомим лікарем і гро ­ мадським діячем, залишив цікаві спогади про свойого вчителя-дека ­ бриста. „Алексею Петровичу, — згадував його учень, — было тогда за 50 лет; это был человек среднего роста, довольно коренастый, с большими се ­ рыми на выкате и вечно серьезными глазами; бороды и усов он не но ­ сил и причесывался очень оригинально, зачесывая виски взад и вверх, что еще более увеличивало его и без того большой лоб. Ровность его характера была изумительная; всегда серьезный, он даже шутил не улыбаясь, и тем не менее в обращении его с нами мы постоянно чув ­ ствовали, хотя он нас никогда не ласкал, его любовное отношение к нам и добродушие”. Кари ніколи жадної Юшневський не вживав, а його педагогічні заходи залишили в Білоголового вражіння, що „Юш- невский, не будучи педагогом по профессии, был воспитатель далеко не заурядный”. 1 Життя Юшневських у засланні відбувалося одноманітно й нудно. „Вокруг нас такое однообразие, все дни так ничем не отличаются один от другого, что мы забыли бы измерение времени, если бы переписка не заставляла справляться с календарем. Если вечность что-нибудь 1 Н. А. Белоголовый. Воспоминания, с. 8 — 19. ,Декабрист О. П. Юшневський 75 в этом роде, то надобно быть существом бесплотным, чтобы не соску ­ читься”, — писав Юшневський братові. „Нет ничего скучнее нашей жизни”, — зазначала й М. К. (2. III. 1842). Навіть улюблена й звичайна праця — книги й музика — менше захоп ­ лювали декабриста. Книг, що їх було так багато в Петровському заводі, в Разводній сливе це було, і Юшневський, не маючи нічого серйознішого, читав ні ­ мецькі романи. Та часом він „перелистывал” і нові часописи й стежив за науковими новинами. З часописів найбільшу увагу Юшневського від ­ бирали „Отечественные Записки”, що виходили тоді за редакцією А. А. Краєвського, при діяльній участі В. Г. Бєлінського та його дру ­ зів. „Тут встречается больше дельных статей. Выбор даже повестей (если уж ими должен быть приправляем каждый журнал) здесь, кажется, лучше… Жаль только, что критический разбор выходящих произведений отзывается личностями и колкостями; нередко даже оскорбительными замечаниями, которые неуместны в истинной критике, долженствующей вразумлять и поучать писателей. Насмешка, устремленная на лицо лишь только раздражает, тем более, что в писателе самолюбия, как известно, несравненно более, чем в каком-либо млекопитающем”. 1 Чи через те, що не було нових нот, чи від частих хвилювань, чи через вік, як зазначав декабрист, він збайдужнів до музики. Та, щоб не одвикнути від гри, Юшневський грав гами й „пальцеломные” етюди. „Редко заглядываю в Баховы фуги, потому что, как курить простой, крепкий табак, так их играть можно только наедине”, — писав декабрист. Зате Марія Казимирівна „принялась за фортепьян; играла многое”. Але в неї інтерес до музики був непостійний — „не хочется иногда це ­ лый месяц подступиться к фортепьянам”, признавалася вона (6. VII. 1842). По-давньому, як і в роки ув ’ язнення в казематі, велику втіху давало листування. Але тепер не тільки Марія Казимирівна, а й Олекса Пе ­ трович своею читкою рукою писав листи до брата й до приятелів, особ ­ ливо тюремним товаришам, розкиданим на всенькому Сибірові. Різноманітність вносили в життя Юшневських часті гості, як сусіди в са ­ дибі — Артамон Муравйов та П. І. Борисов, що був одним із проводирів „Общества Соединенных Славян”, — так і декабристи з инших поселень та знайомі іркутські мешканці. Юшневські були дуже гостинні люди й любили почастувати, зокрема українськими та польськими стравами. Юшневський підтримував листовний і, оскільки можливо було, осо ­ бистий звязок з товаришами, увійшов у невеличке коло іркутської інте ­ лігенції, але не цурався й сільської людности. Збереглися оповідання про його добрі стосунки з селянами разводнівськими, що завсіди зверта ­ лися до нього по господарські й лікарські поради, а нерідко прохали декабриста на посередника в суперечках. 1 Архів Юшневських. Невиданий лист О. П. Юшневського з 27. IX. 1843 р. ,76 В. Базилевич За таких обставин зминало декабристове життя на засланні. 10 січня 1844 р. О. П. Юшневський написав до свого браТа коро ­ тенького листа й у ньому, між иншим, писав: „Дабы далее не замедлить ответом, я в этот раз пишу тебе мало, ибо спешу отдать последний долг одному из наших товарищей Вадковскому, который на днях скон ­ чался 42-х лет после продолжительнаго скирра (squirre) в желудке. Он был родственник покойной жены Никиты Муравьева, скончавшейся в Петровском заводе в 1832; а в прошлом апреле мы похоронили здесь ее мужа. — Не мало уже моих соизгнанников проводил я в вечность, а все они были гораздо моложе меня. Первым, указавшим туда дорогу,, был Пестов. А я еще живу, Бог знает на что! Прости мой друг, не на ­ долго. Обними за меня сестру Идалию и детей”. 1 1 Архів Юшневських. Невиданий лист О. П. Юшневського з 10. І. 1844 р. — Ф. Ф. Вадковський (1800 — 1844), член „Северного” й „Южного” Товариства, прапорщик Ніженського кінно-єгерського полку. Жінка Микити Муравйова, — А. Г. Муравйова, ро ­ дом гр. Чернишова. А. С. Пестов (1802 — 1833) — член „Общества Соединенных Славян”, підпоручник 9 артилерійської бригади. „Идалия” — жінка С. П. Юшневського, Ідалія Якимівна, родом Вржещ. Про них докладніше див. „Алфавит декабристов ” . 2 Б. Г. КубаЛОв. „Декабристы в Восточной Сибири”, Иркутск, 1925 г., с. 189 — 196. Цей лист був останній лист од декабриста. Написавши його, він ви ­ рушив до с. Ойок, біля Іркутського, де проживав у засланні Ф. Ф. Вад- ковський. Там, віддаючи йому в церкві останню шану, О. П. Юшнев ­ ський і закінчив свої дні (10 січня 1844 р.). Юшневського поховано у Великій Разводній за верству від Малої Разводної. Поруч нього, р. 1846, поховано й Арт. 3. Муравйова. Марія Казимирівнд поставила над декабристами однакові пам ’ ятники, що стоять і тепер. Будинок Юшневського в Малій Разводній довго стояв у свойому попередньому вигляді, і, порівнюючи, недавно його розібрали, балки з нього пішли на селянську хату. 1 2 Так закінчилася життьова путь декабриста Юшневського, що її ми взялися змалювати в цій статті. Матеріали, що збереглися про нього, дали можливість приділити більшу увагу зовнішній, аніж внутрішній характеристиці декабриста. Та таки, гадаємо, й оцих, що зібрано тут, часто дрібних даних, виявляється спокійний образ декабриста, „стоїка” та „чеснотливого республіканця”, з багатьма його стійностями й вадами. Декабристова вдова, хоч і просилася виїхати до рідного краю, ще одинацять років жила в Сибіру й допіру року 1855-го дістала дозвіл повернутися до Европейської Росії. Т.а оповідання про дальше перебування М. К. Юшневської в Сибіру, про її поворот до рідного краю й, зокрема, про перебування її в Київі, є за тему для окремої статті. ,А ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ. ДЕКАБРИСТ ГОРБАЧЕВСЬКИЙ ЯК МЕМУАРИСТ. Літературна спадщина Горбачевського в теперішньому свому стані складається насамперед із видрукуваних уже його свідченнів на судово- слідчому допиті, з відомих потім „Записок” цього декабриста й, нарешті, з листів його, що до нас подоходили. Найважливіше з-поміж творів Горбачевського, його „Записки” з ’ яви ­ лися спочатку в „Русском Архиве” р. 1882 (кн. II, стор. 435 — 554) ано ­ німно, під назвою „Записки неизвестного, из тайного Общества Соеди ­ ненных Славян”. Та незабаром, і там-таки-ж, 1 дешифровано було й ав ­ торство їхнє. Р. 1916, за редакцією Б. Е. Сироєчковського (на ­ ступника П. Е. Щоголева на розпочатій в останнього підготовчій праці) перевидало їх московське ^видавництво „Задруга” („Библиотека мему ­ аристов”, вип. II) під назвою „Записки декабриста И. И. Горбачевского”, де додатком наведено було й заціліле з кореспонденції мемуариста. На час недавнього, нарешті, святкування століття отвертого виступу дека- ■бристів видавництво Н. А. Столляр „Современные проблемы” випустило у світ р. 1925 у Москві таки й у давнішій редакції нове, по змозі виправлене й доповнене видання того, що вийшло колись з-під пера де ­ кабриста-мемуариста й доховалося до наших днів („Записки и письма декабриста И. И. Горбачевского”). 2 З великого інтересу й значущости навіть змісту мемуарів Горбачев ­ ського можемо, звичайно, виводити й вражіння, що справили вони, з ’ я- вившися в друкові. За це можна казати на підставі хоча-б сучасних про їх бібліографічних заміток 3 та публікованих раз-у-раз думок спеціялі- стів з цього питання по різних їхніх працях. Важливості розглядуваної літературно-історичної пам ’ ятки завдячує, природньо, й сучасна нам цікавість до низки пов ’ язаних із нею питан- нів, як от, наприклад, про текст спогадів Горбачевського, про матеріял 1 „Русский Архив”, р. 1882, кн. IV, в замітці „И. И. Горбачевский” П. Б(арте н е в а), редактора журналу. 2 Сюди, до речи, вже не ввійшов нарис про Сухинова, авторство якого раніш наки ­ дав був редактор все тому-ж Горбачевському (замість, найправдивіш, Соловйова). 3 З-поміж найрясніших рецензій на видання 1916 р. пор. хоча-б О. О. К и з е в е т- тереву, Є. С. Шумигорського, П. Я. С т е б н и ц ь к о г о, то-що у „Вестнйке Европы” (1916 р., No VI), „Русских Записках” (1916 р., кн. VI), „Историческом Вестнике” (1916 р„ No X), „Русской Школе” (1916 р„ кн. V — VI), „Украинской Жизни” (1916 р., кн. X), „Русских Ведомостях” (1916 р., No 125), „Дне” (1916 р., No 49) та по инших часописах. Про видання року 1925 див. між иншим бібліографічну замітку М. В. Нечкин ої в журналі „Каторга и Ссылка” (1926 р., кн. II). ,78 Л. Добровольський покладений в основу їх, взагалі про мемуаристові ресурси, риси йога індивідуальности, психіки та світогляду, про історичне значіння „Запи ­ сок”, теперішню питому їхню вагу, то-що. По-за всім тим, відтворюваний у друкові трьома заходами, з посту- пінним при цьому усовуванням перейнакшування (підчас переписування, то-що) та давніших купюр редакційного й цензурного походження, текст „Записок” і не сягає загубленого вже рукопису первотвору, — та все-ж приналежність їхня до Горбачевського, на підставі виучування того тексту та після прирівнювання до відповідного матеріялу джерел, є без ­ сумнівна. 1 Та через те, що загубивсь не тільки авторів первотвір,. а й давніший, використаний колись у „Р. Архиве” 1882. р., список з нього, а так само й через неповність і недостатню до того-ж поправність пе ­ реховуваної в Ленінграді другої відомої дотепер копії 2 з нього, — • маємо нез ’ ясованою відповідність наявного тепер тексту до того, що вийшов колись справді з-під авторового пера. Неможливість оця виявити (по змозі) справжній текст утруднює й визначення рівня його поправносте,, бо переписування написаного в самого Горбачевського дещо так одмі- нило або й викривило в ньому, що тяжко й неможливо навіть стало сучасній нам редакції відтворити справжню, наприклад, топонома- стику, 3 наймення поодиноких осіб, 4 службове або громадське становище їхнє, 5 відповідну погодженість окремих місць між собою, — через наявні подекуди суперечності у викладі, 6 доладне авторове освітлення деяких явищ, виразні відтінки думки його по певних місцях, то-що. 1 Див. між иншим: „Рус. Арх. “ за рр. 1882 (кн. IV, стор. 311) та 1890 (кн. XXXIII) III, вин. IX, стор. 111 — 2; видання „Записок” 1916 р. (передмова стор. XXXIII та 1925 р. (стор. 27 — ЗО), „Повстання декабристів на Україні” (стор. 159 — 160) й т. ин. 2 Див. видання „Записок” 1925 р., стор. ЗО. 3 Як от хоча-б проминутої в спискові, що був у редактора, назви селища десь коло Лещина („Зап. “ , стор. 46, прим.) — Черникова („Зап. “ , стор. 44) замість Черняхова, — Некорости („Зап. “ , 113) замість Іскорости, — назви фактично небулої „Малої” Митниці (стор. 158), — поставленої в самого редактора під знаком запитання „Фаменовки” (стор. 174), — навряд чи реальної в рр. 1825 — 26 Пилиповки (села коло зал. станції „Кожанка”, — стор. 174 й 184), — своєрідно в М. В. Нечинної („Общ. Соед. Слав.”, стор. 22/) поясне ­ ної українською вимовою назви села „Пилин(и)ченцы “ („Зап. “ , стор. 190). що його в ин- шому місці („Зап. “ , стор. 184, та нарис „И. И. Сухинов” — стор. 223 у вид. „Записок” 1916 р.) поправніш вже названо „Поленичинцями”, — с. т. перейнакшування трьома за ­ ходами назви справді реальних „Паляниченців” (Похилевич, Сказания о населенных местностях Киевской губ. — стор. 507 — 8); пор. далі транскрипцію „Ко(-у)реневки “ (161 стор.) й т. ин. 4 Згадати еволюцію в транскрипції прізвищ Мозалевського або-ж Кузьмина й Ще ­ пила, так і невиправлені в редактора прізвища Красницького та, особливо, Сизинев- ського, званих у „Записках” Креницьким (стор. 11 та 112) й Жизневським, а також і мі- тичного підполковника Крупенникова й т. ин. 6 Пор. іменування, напр., Бестужева-Рюміна й Бистрицького — поручниками замість підпоручників, то-що. 6 Про те, коли одержано на півдні першу звістку про події 14 грудня („Зап. “ , стор. 99 й 121) й т. ин. ,Декабрист Горбачевський як мемуарист 79 З утвору пера Горбачевського не є, певна річ, історичне джерело, — тільки допомічний матеріял, з помітними до того-ж ще рисами авторо ­ вої суб ’ єктивности. Та текстуальне, проте, виучування свідчень Горба ­ чевського в його „Записках” разом із поданим у нього в попередньому зізнанні підчас судового над їм слідства, а згодом, на схилі його віку, і по листах, — так само як і перевірка їх за допомогою решти приступ ­ ного нам відповідного матеріялу, — дають змогу виявити певною мірою й співзалежність поміж поданими протягом трьох періодів життя мему- аристового інформаціями, а почасти й ступінь певносте останніх особ ­ ливо в „Записках”. Отже, порівнявши насамперед відповідні місця з кореспонденції Гор ­ бачевського, надто-ж у його листі з 18. IV. 1861 р. до М. Бестужева писаного, та з його „Записок”, 1 треба сказати, що мемуарист у своїх 1 Пор. хоча-б 1) не згадувані, звичайно, в „Записках” (стор. 62, — але-ж стор. 68!) благання „слов ’ ян” до С. Муравйова-Апостола буцім-то ще з Лещина розпочати виступ (стор. 361 у виданні 1925 р.); 2) заява, неначеб-то Горбачевський вирядив з Андре ­ евичем записку до офіцерів Чернігівського полку про завислу над С. Муравйовим-Апо- столом небезпеку (стор. 340), всупереч с.-т. до стор. 134 „Записок”; 3) од ’ їзд (стор. 340) після цього Кузьмина з Соловйовим (Кузьмина з Сухиновим на стор. 135 „Записок”) із Василькова до Триліс одною дорогою, а Сухинова з Шепилом (Соловйова з Щепилом — на тій-таки стор. 135 „Записок”) иншою; 4) як визволили вони в Трилісах (на тій самій стор. 340) з-під першого арешту не самих двох братів Муравйових-Апостолів, а буцім-то й Бестужева-Рюміна з їми, — і це за природньої відсутности там останнього на стор. 138 — 9 „Записок”; 5) молебень (стор. 340) у Василькові виходить ніби був 1 січня р. 1826 (а не 31 грудня 1825 р., як на стор. 150 — 3 „Записок”), коли й рушав у похід Черні ­ гівський полк та читалося витяги ніби з „Русской Правды” (замість „Политического”, с.-т. „Православного”, „Катехизиса”, як на стор. 152 „Записок”); 6) відсутність ніби офіцерів (стор. 340) у загоні ген. Гейсмара (пор. на стор. 177 „Записок”); 7) захоплення (стор. 340, прим. І) Мозалевського й Сухинова буцім-то підчас самої сутички (що су ­ перечить сказаному в „Записках”, на стор. 162, 190 та 196); 8) розташування поло ­ нених „чернігівців” на ніч (там-таки) у селянській хаті (замість корчми у „Записках”, — стор. 179); 9) те, що на шибениці у Василькові (стор. 373) прибито було немов — окрім імен Кузьмина, Щепила й Іполіта Муравйова-Апостола — ще й імення инших забитих бунтівників (пор. на стор. 207 „Записок”); 10) що Сухинов сам у Кишиневі (стор. 374) віддався до рук урядової влади (всупереч стор. 196 „Записок”); 11) надання наново зформованому Чернігівському полкові (стор. 374 -5) иншого ніби-то наймення (пор. на стор. 206 „Записок”); 12) неначеб-то офірування від граф. Браницької 200 пудів заліза (стор. 375) на кайдани захопленим у полон бунтївникам-салдатам із Чернігівського полку (замість 100 пудів — на 181 стор. „Записок”) та й инші такі аж ніяк не „варі ­ анти”. Порівняти ще хоча-б і дуже непевну заяву все в тому-ж листуванні Горбачев ­ ського про ніби-то прихильність до нього С. Муравйова-Апостола, до якого ми, на під ­ ставі самих-но суто-зовнішніх формальних даних, можемо робити висновки Про не аби ­ яку, мало не цілковиту непевність сказаного в Горбачевського до цього питання, — окрім, зрозуміла річ, того, що торкається психології його, автобіографії — в листах його з початку 60-х рр. XIX в., поясніння на яку (так само, як і в мемуарах М. Муравйова- Апостола) вбачаємо, звичайно, у недоліках або дефектах („аберації”, мовляла М. В. Неч ­ кина) немолодої вже на той час, підупало!’ пам ’ яти. Цілком природньо навертається через це й висновок про більшу придатність до здобування з їх бажаних відомостів не ,80 Л. Добровольський „Записках” ставивсь не з такою вже довірою, й що з їм Горбачевський, як сам-таки й свідчить (стор. 204 т. Ѵ-го „Восстания декабристов”) на судовому допиті, бачивсь що-найбільш чотири-п ’ ять разів. Так само і про любов Муравйова до Горбачевського, до того-ж, либонь такої са ­ мої, як і до Бестужева-Рюміна й, нарешті, заповідання від нього май ­ бутньому мемуаристові написати про спільне для обох їх політичне то ­ вариство та инше подібне (стор. 341). Цю „слідчу справу” Горбачевського, мало не однакову, як рівняти її з погляду обсягу до відповідної частини його-ж „Записок” (57 стор.), репрезентують навсправжки тільки 45 сторінок 8 заходами складені (NoNo 1, 4, 8, 10, 16, 17, 19 та 21 паперів у „справі”) ампліфіковані кіль ­ каразовим переказуванням основних віх розповіджуваного на їх, — усе доладніш з кожним новим свідченням даним на допиті. Це все — його відповіді на питання, невідступні, систематичні (шістьма заходами), по ­ дібні своєю конструкцією й на ті, що відповідав на їх і Спірідов, — відповіді на т. зв. допитові та додаткові питальні пункти (папери NoNo 4, 7, 9, 15, 18 та 20 з „справи”), які мали з ’ ясувати 1 особисту ролю Гор ­ бачевського в змові, взагалі діяльність давніших таємних товариств (Об ’ єднаних Слов ’ ян, Південного, Польського й т. зв. Малоросійського) на українській території, та, почасти, й поведінку низки инших їхніх учасників. З того, як трактував Горбачевський у відповідних варіаціях, — що з боку своєї повноти доходять кульмінаційного пункту наприкінці лю ­ того р. 1826 (пор. папери NoNo 10 й 16 в його „справі”), — пропоновані епістолярного писання мемуаристового з передсмертної вже доби життя його, а його-ж- таки „Записок”. Офіційну, далі, „справу” з доданими до неї свідченнями Горбачевського, — що перший обмовив його на судовому допиті (17 січня) в „Таємнім Комітеті (згодом „Ко ­ місії”) в справі відшукування співучасників новозаснованого злодумного товариства” надто вже говіркий підчас слідства М. Муравйов-Апостол, — арештованого через це в кінці аж січня-місяця (пізніш за Борисова II) р. 1826, до столиці привезено 3 лютого й одразу-ж узятого на допит до Левашова, вміщено в п ’ ятому томі (стор. 181 — 260; пор. на 472 — 3) „Восстания декабристов” Центрархівського видання (М.-Л., 1926), четвер ­ тим до того-ж у черзі, після вже „справ” обох братів Борисових та Спірідова. Пере ­ важаючи своїм обсягом навіть „справу” основоположника, керманича й самої душі То ­ вариства Об ’ єднаних Слов ’ ян Борисова ІІ-го (стор. 70), — не кажучи вже про „справи” Андреевича та й инших слов ’ ян, — вона не тільки дорівнює своєю зовнішністю „справі” Спірідова (стор. 80), партнера Горбачевського на ролі т. зв. посередника, начальника управи Слов ’ янського Товариства у 8-ій пішій дивізії, — але фактично й її перевищує, коли долучити до свідченнів Горбачевського відповідні місця з „справ” Спірідова, Пе ­ стова (у V т. „Восстания декабристов”), С. Муравйова-Апостола (в IV т. „Восстания декабристов”) та инших, де теж говориться про нього. 1 Разом із спеціяльними запитаннями до цього пункту до Борисова II, Андреевича й С. Муравйова-Апостола та з свідченнями також простого салдата Крапникова, а так само з витягами із свідчень ще 14 инших осіб та; нарешті, з ізводинами віч-на-віч з Спі- рідовим і Пестовим. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 81 йому зовні основні теми допитових пунктів, 1 можна досить добре собі уявити не тільки питання, які цікавили осіб, що допитували його в Ко ­ мітеті, але й психічний заразом стан допитуваного підслідного. Обставини, за яких провадивсь допит, разом із станом чималої мо ­ ральної депресії (що її стверджував почасти й сам допитуваний) можуть пояснювати нам, з одного боку, поведінку Горбачевського, що зразу-ж розгубивсь і „здався” на допиті, почавши каятись і мало не сльози лити, надто вже отвертого (45 сторінок його відповідів на 10 сторінок усіх допитів!) у своїх силкуваннях перекинути з себе провину на инших, який до того-ж слабодухо обмовив ще й братів Борисових, Бестужева- Рюміна, почасти й С Муравйова-Апостола з инш., показуючись у цій справі немов-би пасивним, безвільним, мало не наївним, викликавши цим незавдоволення Комітету через безладність перших своїх свідченнів. Зро ­ зуміле, разом з тим, з другого боку, й відповідне позначення навкруж ­ них у підсудного умов на характері його свідченнів, з погляду не зовсім правдивого й повного розгортування фактів перед слідчим, часте й затяте навіть замовчування, — отож недостатня щирість, оформленість у викладі змісту змови, то-що, 2 надто, як прирівняти їх до сказаного 1 Час, коли Борисов прийняв його до Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян (стор. 186, 198 та 207), инші учасники цієї конспірації (стор. 186, 198 та 207), час і обставини виникнення останньої (стор. 197 — 8 та 206), заміри, мета і засоби її (стор. 186, 207, 216 й 224 — 8), вступна присяга (стор. 198 та 207), обізнання з Південним Товариством (стор. 186, 199, 200 та 208 — 9), присутні на зборах в С. Муравйова-Апостола (стор. 200 та 209) й в Андреевича (стор. 186 — 7, 201 й 211), плани й заяви Бестужева-Рюміна (стор. 186 — 7, 200 та 210), розподілення території змови на округи (стор. 188, 201, 211, 227 й 232), складення реєстру змовників (стор. 189, 202, 213 та 216), цареборницькі за ­ думи С. Муравйова-Апостола з покликанням на Святе Письмо (стор. 189, 202, 210 та 228); пор. на стор. 83 — 5 „Записок”, а так само (стор. 356 — 7 у т. IV „Восстания декабри ­ стов”, заява самого С. Муравйова-Апостола), „Общество Малороссии”, масонські ознаки та „Друзья Природы” (стор. 187, 203 й 215), поляки й Польське Товариство (стор. 188, 203 — 4 й 215), ставлення Горбачевського до Борисова І, то-що. Згадаймо офіційне атестування свідченнів Горбачевського, як „совершенно отри ­ цательных” або-ж поданих „с непризнательностью”, с.-то не визнаючи своєї провини. Може бути, що через недовіру до свідченнів Горбачевського, й в оповіщеній у свій час офіційній „Росписи государственным преступникам, приговором Верховного Уголовного Суда осужденным к разным казням и наказаниям” [„Государственные преступления в Рос ­ сии в XIX в. “ — збірник за редакцією В. Базилевського (Богучарського, с. т. Яковлева, т. I, стор. 100. Stuttgart, 1903), що виходив із зібраних у „Высочайше учре ­ жденном Тайном Комитете (або Комісії) для изыскания соучастников злоумышленного общества” даних судового слідства (див. у „Восстании декабристов”, т. V, стор. 252 — 4), так званої „Силы вины” й (стор. 254 — 9) відповідної збірки Борисова, управителя справ Комітету] зарахованому до злочинців першого розряду (шостим у черзі серед 31 чоло ­ віка цієї категорії, — після Трубецького, Смоленського, М. Муравйова-Апостола, П. й А. Борисових, та третім після братів Борисових — з-поміж слов ’ ян) Горбачевському серед инших усяких провин двічі було інкриміновано (всупереч пунктам 4 й 6 відзначе ­ ної вже у нас „Силы вины”) збурювання, підмовляння простих салдатів до заколоту, розруху, аж ніяк не стверджене ні власними його свідченнями, а ні чиїмись ще доводами. ,82 Л. Добровольський в „Записках” того-ж-таки Горбачевського, складених за сприятливіших проти попередніх умов для автора. Та, звіряючи свідчення Горбачевського дані на допиті, що стали за матеріял до формулування і так званої „Силы вины” з спеціяльною довідковою збіркою управителя справ Комітету (згодом Комісії) Боров ­ кова, а так само і до підсумкового офіційного судового вироку-, — так от, звіряючи їх з тим, що каже він-таки у відповідній частині „Запи ­ сок”, 1 простеживши їхній текст, можна дійти висновку — надто як прирівняти до відповідних місць із видрукуваних вже свідченнів „сло ­ в ’ ян” 2 і с. Муравйова-Апостола 3 — про достатню все-ж їхню внутрішню витриманість, відсутність разючих по них суперечностів, значних недо- ладностів, то-що, 4 — с. т., загалом беручи, про певну погодженість їхню з „Записками”. Та все-ж, і через уривчастість казаного на допитах і через недостатню обробленість того казаного та й через певну пов ’ язаність його із матеріалом уміщеним переважно в самому лиш першому розділі („Лещин ­ ский лагерь”) „Записок”, — • коли-ж ще зважити мало не цілковите проми ­ нання подій з повстання Чернігівського полку, де, проте, майбутній мему ­ арист ні безпосередньої участи не брав, а ні свідком їх не був, — то й маємо таки переважно вдаватися до самих „Записок”. Згадки Горбачевського у його „Записках”, ■ — одмінних проти його-ж- таки свідченнів і листів чималою, як зовні поглянути, об ’ єктивністю ви ­ кладу,- — складаються з трьох відділів, де в першому з їх („Происше ­ ствия Лещинского лагеря”) 5 мова йде про події в тій місцевості, де розташовано було р. 1825 літнім табором на час огляду військові ча ­ стини ПІ корпусу, — поблизу містечка Лещина (під Житомиром на Во- 1 Пор., наприклад: 1) першу його зустріч із Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рю- міним („Восст. декабр.”, т. V, стор. 187, 199 й 208; „Зап. “ , стор. 46 — 7), 2) перші збори в Андреевича („Восст. дек. “ , т. V, стор. 187, 200 й 208; „Зап. “ стор. 49 — 56), 3) покли ­ кання С. Муравйова-Апостола на Біблію („Восст. дек. “ , т. V, стор. 189, 202, 210 й 223; „Зап. “ , стор. 84 — 6), 4) з ’ явлення відставного Борисова та його подорожування („Восст. дек.”, т. V, стор. 187 — 8, 292 — 3 та 213 — 5; „Зап. “ , стор. 110 — 9), то-що. 2 Борисова II („Восстание декабрист.”, т. V, стор. 20, 26, 29, 31, 33 — 6, 38 — 41, 45, 47 — 9, 51 — 2; 55 — 65, 68 — 9 та 72 — 5), Борисова І (там-же, стор. 79, 82 — 3, 86 — 94, та 98 — 9), Спірідова (там-же, стор. 104, 108 — 9, 113 — 4, 142, 144 — 5, 152 — 5, 163, 171, 173 — 4 й 177), Бечасного (там-же, стор. 266-9, 274 — 6, 278-81, 291-2, 295-300, 302-7, 310 — 2, та 314 — 5), Пестова (там-же, стор. 319, 322, 327 — 8, 331 — 3, 335 — 6, 338 — 41 та 343), Андреевича II (там-же, стор. 363, 369, 375 — 6, 378, 380, 393 — 4 й 396 — 402), Люб ­ лінського (там-же, стор. 412, 414 й 417 — 26) та Тютчева (там-же, стор. 432, 436 — 7, 439- 45, 452-4 й 456-8). 3 „Восст. декабр.”, т. IV, стор. 186, 229, 258 – 9, 261, 280, 293 — 8, 324, 346 — 8, 356 — 7, 359, 395-6, 405-6, 411 й 443. 4 Коли проминути заяву того-ж Горбачевського („Восст. декабр.”, т. V, стор. 244), де визнає він помилку в першому свойому свідченні, що сталося через поплутання, утотожнення навіть мети й засобів цього товариства. 5 Цю назву, так само, як і инші, добрав пізніший редактор мемуарів. Сам мемуарист зве свій виклад то описом подій, то розповіддю, то оповіданням, а то й просто нарисом. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 83 лині), саме підчас злиття з „Південним” другого місцевого таємного політичного товариства „Об ’ єднаних Слов ’ ян”, що видатним членом його був, до речи, й сам мемуарист. У другому розділі мемуарів („Вос ­ стание Черниговского полка”), найширшому, як рівняти до инших двох, розповідається про заколот у Чернігівському пішому полкові, з голов ­ ною кватирею його в Василькові на Київщині й належного до складу IX дивізії III пішого корпусу тодішньої Першої армії. Прикінцева ча ­ стина спогадів („Судьбы участников”) переказує, нарешті, й про долю активно приналежних до невдалого у нас військового повстання першої чверти XIX віку. Коли й за попереднього, ще перед недавно відбутими ювілейними поминками, стану відомостів про декабризм були деякі дані, щоб скласти на підставі їх якесь уявління про джерела інформації у Горбачевського, а почасти й про співзалежність їхню, то за теперішньої наявности від ­ повідного документального матеріалу в новітній, чималою-таки мірою вже збагаченій спеціальній літературі, маємо, звичайно, досить вже мож- ливостів до того, щоб розглянути вже усі матеріяли, з яких послугу- вавсь сам мемуарист, щоб поспитатися також з ’ ясувати й ступінь на ­ дійносте його „Записок”. Текст „Записок” Горбачевського, як і „Белой Церкви” Ф. Вадков- ського, його партнера з спільних інформацій, а почасти й по темі, скла ­ давсь за першої половини 40-х рр. XIX віку, 1 себ-то під досить тоді свіжими після нього вражіннями пережитого у недалекому минулому і в самих авторів спогадів, та й їхніх інформаторів з часу спільного тоді побуту обох декабристів-мемуаристів у Читі в рр. 1828 — ЗО та в Пе- тровському заводі з р. 1830 до 1839-го. 1 Пор. думки з цього приводу Б. Е. Сироєчковського (стор. ЗО „Записок” вид. 1925 р. за його редакцією), а почасти й автора цього нарису (див. 159 — 60 стор. харків ­ ського збірника 1926 р. — „Повстання декабристів на Україні”, в попередній там його праці „Повстання Чернігівського полку”). Матеріал до поставленої самому собі в автора „Записок” — Горба ­ чевського мети дали насамперед особисті його згадки, які він уперше оформив був ще підчас судового над їм слідства р. 1826, потім — здобуті на сибірській каторзі всякі придатні до цього інформації від кількох товаришів-засланців з-поміж членів к. товариств Об ’ єднаних Слов ’ ян та Південного, а так само й особисто опрацьоване літературне систематизування, себ-то оформлення своїх записів, — це вже після відпо ­ відного готування шляхом читання й обмірковування. Від першої частини „Записок”, де говориться мало не виключно про діяльність Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, — відколи злилося воно з Пів ­ денним, і аж до повстання Чернігівського полку, що сталося за скількись місяців після того злиття і викликало саму лиш посильну з боку „слов ’ ян” спробу відгукнутися на нього, — так само, як і від кількох розділів (§§ З, ,84 Л. Добровольсъкий 4, 5, 6, 7 та либонь і 17) з другого в їх відділу, можна природньо, че ­ рез тодішню фактичну мемуаристову ролю в тогочасних подіях, сподіва ­ тися особливо цікавих, довідних відомостів. Рівень цієї довідности можна визначити тепер досить певно, порівнюючи одне з одним відповідні місця з „Записок”, із свідчень, що давав р. 1826 і сам автор на допи ­ тах, і кілька товаришів його з того-ж таємного політичного Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, 1 та й кілька членів з Південного. 1 2 1 Напр., обидва брати Борисови, Спірідов, Пестов, Андреевич, Люблінський і Тют ­ чев (пор. у т. V „Восстание декабристов” вид. Рос. Центрархіву). 2 Почавши з видрукуваних вже (у IV т. „Восст. дек.”) свідченнів С. Муравйова- Апостола. Період у житті Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян до подій у Лещин- ському таборі, як безбарвний, а тому мало цікавий навіть слідчій владі, мемуарист проминає, сливе не торкнувшись його. Маємо в нього одну тільки увагу (на стор. 43 — 5) про попередню, з року 1823 й до кінця 1824, початкову інертність Товариства та умову, що її склали з-за цього 6 грудня р. 1824 основоположник Т-ва П. Борисов (ІІ-ий) з Гор- бачевським, головним своїм співробітником, — виробити новий статут, що мав-би дати лад і підсилити діяльність організації. Складати цього статута заходивсь сам Борисов (ІІ-й). Відбулися по цьому в березні р. 1825 збори членів Товариства у містечку Чернихові, недалечко від Житомира. Ці збори прийняли перероблений статут, обравши заразом і тимчасову, до чергових пленарних зборів, президію. І раніш припуска ­ лося, що серед офіцерів давнішого складу Семенівського гвардійського полку, попереводжуваних з нього після подій 1820 р. на службу до армії, можуть бути якісь протиурядові заміри, а тепер, саме на цей час виявилося в „слов ’ ян” бажання з ’ ясувати можливу схожість інтересів у тих двох політичних товариств, що мали собі осідок у Першій армії. Окрім того, трохи згодом Горбачевський аж тричі розповідає при на ­ годі спочатку про мету й засоби свого Слов ’ янського Товариства (стор. 52 — 3 та 56 — 60), а далі й про відмінні в йому риси, як рівняти до Південного (стор. 91 — -2). Фатальні, як гадає мемуарист, своїми наслідками для Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, злученого вже на той час із Південним, події з кінця серпня й до половини вересня того-ж року 1825 і творять початковий розділ („Происшествия Лещинского лагеря”) у „Записках” Горбачев ­ ського, забираючи мало не четверту їх частину (57 стор. з усіх 214), удвоє тільки поступаючись своїм обсягом перед записом його про по ­ встання Чернігівського полку (стор. 122), та переважаючи, проте, прикін ­ цеві звістки про долю активних учасників колишнього політичного руху. Цей розділ „Записок”, взагалі важливих і цікавих, тільки через осо ­ бисту й виключну до того-ж обізнаність мемуаристову з викладеними ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 85 в нього подіями. 1 Довгий час, аж до останніх тепер публікацій, 1 2 3 * * * * все, що сказав у цьому розділі Горбачевський, становило либонь єдиний ма- теріял до обізнання з даним епізодом поряд із иншими революційними подіями на півдні в рр. 1825 — 26. 1 До недоладностів Горбачевського викладу маємо зарахувати, напр., думку („За ­ писки”, стор. 46) про те, що табір його був у Млинищах, а не в Лещині („Восстание декабристов”, т. V, стор. 26); що-найменш, двічі (на стор. 65 й 89) відзначену прина ­ лежність Соловйова з Кузьминим до Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян протягом, буцім-то, аж двох років, себ-то ще з р. 1823, — саме всупереч свідченню Борисова ІІ-го („Восст. декабр.”, т. V, стор. 29), що той прийняв Соловйова (а в Боровкова, — там-же стор. 249, — ніби Горбачевського) тільки р. 1825, або-ж, так само у двох місцях дане, імену ­ вання (на стор. 11 й 112) Красницького Креницьким (усупереч відомостям з т. V „Восст. декабр.” — на стор. 53, та з т. VIII на стор. 332), то-що. 2 Згадаймо слідчі справи вісьмох „слов ’ ян” у V томі „Восстания декабристов” — ■ вид. Центрархіву, а так само і ще кілька джерел і допомічних виданнів із відповідним змістом. 3 Наприклад: а) стор. 46 у „Записках” видання 1925 р. й стор. 186 та 199 у V томі „Восстания декабристов” (про заїзд Громницького й Тютчева до Борисова й Горба ­ чевського з пропозицією з ’ явитися до С. Муравйова-Апостола); б) стор. 66 — 7 у „За ­ писках” і стор. 186, і 00 й 209 у V томі „Восстания декабристов” (перелік одвідувачів С. Муравйова-Апостола); в) стор. 69 — 72 у „Записках” і стор. 188, 201 й 211 у V т. „Восстания декабристов” (розподіл „слов ’ ян” на дві окрузі); г) стор. 74 у „Записках” й стор. 65 у т. V „Восст. декабр.” (покликання Борисова II на долю Юлія Цезаря та на Октавія); ґ) стор. 81 у „Записках” та стор. 232 у V т. „Восст. дек.” (присяга змов ­ ників — „слов ’ ян” на образ); д) стор. 84 у „Записках” та стор. 188, 202, 210 й 228 у т. V „Восст. дек “ (покликання Муравйова-Апостола на Старий Заповіт; пор. ще стор. 34 — 5); е) стор. 86 — 7 у „Записках” та стор. 189, 202 й 213 у т. V „Восст. дек.” (реєстр змовників); — то-що. Що правда, є в ньому дещо рівнобіжного з відповідними місцями не ­ давно оце видрукуваних свідченнів Горбачевського на слідстві, 8 та зде ­ більшого до тексту цієї частини „Записок” саме нічого немає відповід ­ ного в стислих, порівнюючи, уривчастих, з природнім подекуди замов ­ чуванням, але-ж і з свідомим, а може й інстинктовним намаганням пе ­ ресунути центр уваги в бажаному для допитуваного напрямкові, відпові ­ дях майбутнього мемуариста на розпитуване в нього. „Происшествия Лещинского лагеря”, попри всі пізніші зміни в літературі з цього пи ­ тання (у формі з ’ явлення нових джерел, допомічних виданнів і спеціяльних праць), лишаються, отже, й на далі фактично незамінними через повність, доладню суцільність викладу та, особливо, через продуманість свою й розважність. Цікавість інформацій у цьому відділі „Записок” Горба ­ чевського, — відділі, що становить собою неначе-б гармонійну інтродук ­ цію до „Восстания Черниговсксго полка”, — полягає, нарешті, й у тому, що тут мемуарист, викладаючи події так, як уявлялися вони „слов ’ янам”, отже, не позбувшися і почуття давньої своєї недовіри, мало не упере ­ дження якогось до „південців”, через неприйнятну для нього їхню так ­ тику революційного руху, не допускається все-ж тут того, що дозволяв ,86 Л. Добровольський собі він був підчас допитів на судовому слідстві р. 1826. Усі згадки його про діяльність Бестужева-Рюміна й С. Муравйова-Апостола мож ­ ливо коректні, а над усім цим почувається свідомість колишньої інте ­ лектуальної потуги Борисова II. Друга, надто значна своїм обсягом, частина „Записок” Горбачевського („Восстание Черниговского полка”) обіймає більшу в їх половину (110 сто ­ рінок з 198). Усю її приділено на змалювання „незабвенного происше ­ ствия”, — мовляв мемуарист, — що, могло-б таке статися, „было бы но ­ вою эпохою жизни русского народа”, і розгорталося яке з 29 грудня місяця року 1825 до 3 січня року 1826 на території к. Васильківського повіту на Київщині. Та тут, проте, сам автор спогадів, бувши підчас заколоту далеко від театру подій, у містечку Баранівці на Волині, й ді- знавшися про їх десь аж коло 6 січня (пор. на стор. 115), коли при ­ боркано було вже розрух, не . міг у ньому не тільки участи взяти, але й просто навіть свідком його бути, — отже тут він виступає тільки як складач певною мірою історичного твору. Щоб змалювати, — звичайно на тлі діяльности своєї слов ’ янської спілки, або-ж Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, ще й з відповідними до того-ж екскурсами, 1 пов ’ язані якось із виступом під проводом С. Му ­ равйова-Апостола збуреного проти уряду Миколи 1-го Чернігівського пішого полку події, мав Горбачевський використати насамперед потрібні йому відомості від осіб, що безпосередню брали участь у військовому заколоті і залишилися жити після катастрофи, опинившись згодом на сибірській каторзі-засланні, досить довгий час перебувши вкупі з авто ­ ром майбутніх „Записок”. Цілком можливі, звичайно, в Горбачевського деякі інформації й від инших колишніх членів обох давніших місцевих таємних політичних організацій, себ-то Товариств Об ’ єднаних Слов ’ ян і Південного. 1 Пор. напр., мемуаристове наперед зроблене завваження (стор. 95 — 6) про „сло ­ в ’ янську” агітацію межи салдатами скоро вирушили з Лещинського табору, — та й инші відомості у нього (стор. 106 — 116, 116 — 21} що-до протиурядового заворушення у ѴШ-ій гарматній бригаді, а так само і в полках Пензенському й Саратівському, — про Андре ­ евичей! подорожування (стор. 126- 33), — плани київських членів визволити захопленого остаточно, після сутички за Ковалівкою, С. Муравйова-Апостола (стор. 181), — про „сло ­ в ’ янську” акцію в Полтавському полку (стор. 198 — 201), то-що. Тепер відділ „Записок” Горбачевського про повстання Чернігівського полку, як і инші відділи, є змога перевірити в цікавому тут напрямкові, прирівнюючи до нього відповідні місця з давніх і новіших виданнів джерел, так само, як і відповідного літературно-історичного допомічного надбання, а також і з творів спеціяльного змісту. Самий вже навіть підрахунок місць у тексті „Записок” Горбачев ­ ського, де згадується більш-менш часто активних учасників революцій ­ них подій рр. 1825 — 26 на півдні держави й пов ’ язаних з останніми ві- ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 87 домостями, сприяють усе-ж з ’ ясуванню важливости для автора розгляду ­ ваних мемуарів у цьому їх розділі низки осіб, не тільки, як об ’ єктів якоїсь згадки, але й цілком можливих, мало не безсумнівних, джерел відповідних інформацій. 1 А тому й особливо часте згадування у цьому відділі „Записок” Гор ­ бачевського кол. офіцерів Чернігівського полку Бистрицького (у 10 міс ­ цях), Мозалевського (в 17-ох) і Соловйова (не менш, як разів 20) — свідків і безпосередніх, до того-ж ще й дуже активних, учасників по ­ в ’ язаних з повстанням цієї військової частини подій з-поміж отих, що пережили ще й приборкання заколоту і дальші криваві репресії, довший час згодом спільно живши з складачем майбутніх мемуарів, пояснює, звичайно, — належно кожного разу визначивши відповідні обставини (себ-то саму подію учасників її час і місце, то-що), — видатну, мало не виключну ролю їхню за-для мемуариста, так само, як і для Вадковського (автора „Белой Церкви”), як інформаторів у кожному подібному випадку. Насамперед ми маємо визначити оті відомості, що понадходили до Горбачевського найшвидше від штабс-капітана бар. Соловйова, який роз ­ повідав мемуаристові про події з часу не тільки повстання Чернігів ­ ського полку, але почасти й попередні, або-ж які відбулися й по ньому. Колишній командир другої мушкетерської сотні, один із найголовніших співробітників С. Муравйова-Апостола — з-поміж отих чотирьох політич ­ них його однодумців у полку, — що всенький отой час пробув разом із своїм ватажком, 2 свідок і учасник либонь усіх подій часу повстання, найчастіш одзначуваний і в мемуариста, подав він авторові „Записок” (а так само й Вадковському) найбільш відомостів і сам, правдоподібно, був автором аналогічного змістом нарису про Сухинова. 3 Усе це разом, даючи змогу довести присутність Соловйова коло С. Муравйова-Апостола протягом мало не всього повстання, дотичність, 1 Таких, наприклад, як от Соловйов, Бистрицький, Мозалевський (що їх використав, до речи, й Вадковський у свойому нарисі „Белая Церковь”) та, либонь, і Сухинов, що вкоротив собі віку першого грудня 1828 р. (оповідання його переповіли згодом Со ­ ловйов і Мозалевський), а так само може бути, й дехто з позасиланих на каторгу кол. простих салдатів Чернігівського полку (як от фельдфебель Шутов, унтер-офіцер Нико ­ лаев, звичайний салдат Никитин), — а з-поміж не „чернігівців” — „слов ’ ян” — Андреевич, Бечасний, обоє Борисови, Люблінський, Пестов, Спірідов, Тютчев та инші, так само, як і дехто з „південців” — Артамон Муравйов, Повало-Швейковський, Тізенгавзен, то-що. Ні Башмакова, ні М. Муравйова-Апостола (теж автора низки спогадів), ані Фур ­ мана й Шахирева, — з якими у Сибіру Горбачевський не зустрічавсь, бо-ж їх оселено було в західній його частині, — так само, як і забитого у сутичці під Ковалівкою Щепи»я, ні Кузьмина з І. Муравйовим-Апостолом, що тоді-ж заподіяли собі смерть, та, нарешті, і скараних у Петербурзі С. Муравйова-Апостола й Бестужева-Рюміна, не кажучи вже за поляків (Мошинського, Крижановського та инш.), не міг, звичайно, використати у своїх „Записках” Горбачевський. 2 Окрім часу недовгої розлуки, коли повстанці йшли від Ковалівки до Василькова. 2 Згадаймо, напр., сцену (стор. 101) між Гебелем і Щепилом підчас розмови про можливість перевороту з приводу присяги новому цареві, записку (відтворюється і текст ,88 Л. Добровольський а звідси й участь його в подіях викладених у Горбачевського, — його, фактично иноді єдиного живого тоді ще свідка всього того, — дозволяє нам скласти й певне уявління про важливість інформації!, які міг ді ­ стати від Соловйова Горбачевський. Соловйов, проти своїх партнерів Бистрицького та Мозалевського, старший був за їх по службі; ввійшовши свого часу до складу това ­ риства змовників, одіграв у ньому досить помітну й впливову ролю, а через це й міг імпонувати Горбачевському, що, фактично, найбільш узяв од нього, як від найобізнанішого інформатора. Що правда, слідчої справи Соловйова, як і Бистрицького з Мозалевським іще не подано в друкові, та певну компенсацію в справі з ’ ясування діяльности, а ра ­ зом з тим і фактичної його ролі в подіях становлять передусім дані з низки офіціяльних документальних виданнів, 1 слідом за якими йдуть відомості, звичайно, й иншого походження. її) С. Муравйова-Апостола з Триліс, послану вночі проти 29 грудня до Кузьмина у Васильків (стор. 134); від ’ їзд Соловйова з товаришами у Триліси (стор. 135 — 6); зу ­ стріч там „чернігівських” офіцерів з Гебелем, ролю Соловйова у вратуванні Ланга (стор. 137); чубанина між офіцерами та Гебелем і ніби участь у їй С. Муравйова-Апо ­ стола (139 — 40); від ’ їзд разом з останнім у Ковалівку, а звідти (ще і з Щепилом) до Василькова, зупинка там у Войниловича (стор. 141); арешт од Трухина, вирядження Бистрицького по сотню Соловйова (стор. 142); визволення з-під арешту, коли прийшло до Василькова військо С. Муравйова-Апостола (145); присутність 31 грудня на молебні та читанні Прав. Катехизиса (стор. 151); зустріч у Мотовилівці з своєю сотнею, що на ­ дійшла туди, і розмова з унтер-офіцером Кучковим про млявість С. Муравйова-Апо ­ стола (стор. 168); перебування разом із С. Муравйовим-Апостолом протягом усього маршу Чернігівського полку (стор. 174); турботи за бадьорий настрій серед салдатів (стор. 169 й 175); пригоди С. Муравйова-Апостола підчас самої сутички (стор. 176); обставання Соловйова за ображуваних полонених товаришів (стор. 177); привезення захоплених „чернігівців” до Триліс і самогубство там Кузьмина (стор. 178 — 9); можли ­ вість С. Муравйову-Апостолові легко визволитися в Білій Церкві (стор. 181) й т. ин. 1 „Донесение Следственной Комиссии”; „Роспись государственным преступникам, приговором Верховного Уголовного Суда осужденным к разным казням и наказаниям”; „Высочайше утвержденный приговор об офицерах Черниговского пехотного полка, су ­ жденных за участие в мятеже, произведенном бывшим в том полку подполковником Муравьевым-Апостолом”; далі — свідчення Соловйова перед Могилівською військово- судовою комісією — у другій збірці документів Шугурова („Р. Арх, “ за 1902 р. кн. II), а так само у т. IV „Восстания декабристов” (стор. 293 — 6); свідчення в т. V того-ж видання — Соловйова (про плани з часу ще перед повстанням Чернігівського полку), Андреевича (стор. 356 — 7), Бечасного (стор. 268 й 279), Борисова II (стор. 29 й 35), Горбачевського (стор. 187, 198, 206, 250 й 259), Спірідова (стор. 108, 124, 129 й 134) і Тютчева (стор. 439), так само С. Муравйова-Апостола (т. IV, стор. 242, 246, 258, 260, 280, 286 — 7, 311, 324-5, 333, 397 й 448), Мозалевського (т. IV, стор. 249- 51) й Ракузи (т. IV,. стор. 309; пор. так само на стор. 294 — 6 „Р. Арх.” за 1902 р кн II, — відповідний документ у Шугурівській збірці); „Справа Соловйова” (у статті О. Д. Татари- нової-Багаліївни — ■ „Учасники повстання Чернігівського полку перед військовим судом у Могильові”) та, нарешті, „Записки” Горбачевського; „Белая Церковь “ Ф. Вадков- с ь к о г о; так само, як і низка згадок у збірній у даному випадкові праці М. В. Не ч- к и н о ї „Общество Соединенных Славян”. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 89 Та все-ж, по інформаціях, що дісталися від Соловйова до Горбачев ­ ського, заховалася й низка рис, подібних до проминутого хоча-б у „За ­ писках”, проте відзначеного таки в Шугурова (свідчення, наприклад, Соловйова про плани С. Муравйова-Апостола), або до недоладности (як от з текстом записки С. Муравйова-Апостола до Кузьмина), а далі й до суб ’ єктивности, що виявлялася подекуди (напр., у сценах із Лан ­ гом і Гебелем в Трилісах, а з Муравйовим Апостолом підчас сутички), у вихвалянні самого-ж себе, — з одного боку, — а з другого — в гіркому почутті (можливо, що й у pendant до настрою й ‘ самого мемуариста), немов-би незавдоволення, — що правда, принципово згодного з „півден ­ цями”, але ворожого до їх у питанні тактики революційного руху, — „слов ’ янина” з С. Муравйова-Апостола, — незавдоволення близького й до пристрасности. Впровадивши можливі корективи до відомостів, що ді ­ сталися до Горбачевського від цього його інформатора, 1 не можна все-ж не визнати їхньої великої ваги для нас. Можливий далі матеріял, що переповісти його Горбачевському міг кол. підпоручник Чернігівського полку Бистрицький, який, не бувши членом таємного політичного товариства, з своєї волі приєднався до повстанців і тільки один з-поміж своїх непартійних товаришів офіцерів лишився до кінця з С. Муравйовим-Апостолом, — виходить, отже, був і свідком і учасником мало не всіх подій з часу повстання, 2 оцей, можливо здо ­ бутий від його, матеріял можна виявити за допомогою аналогічних, ужи ­ тих до попереднього інформатора, засобів. 3 Єдиного живого тоді свідка дечого з подій, 4 а отже й безперечно інфор ­ матора про їх у Горбачевського, — Бистрицького, — по-за помітною в нього 1 Спробу схарактеризувати Соловйова (а так само і Бистрицького з Мозалевським) подав автор цих рядків у нарисі „Учасники подій” у своїй праці „Повстання Чернігів ­ ського полку” (в харківському „Науковому Збірнику Харківської науково-дослідчої ка- тедри історії української культури”, ч. IV: „Повстання декабристів на Україні”) та в російському відтворенні її — „Главные участники восстания Черниговского полка” („Из эпохи борьбы с царизмом”, сборник No 5: К столетию восстания декабристов. К., 1926). 2 Окрім: 1) тих, що відбулися перед приїздом С. Муравйова-Апостола до Василь ­ кова, та 2) ще тих, що розгорнулись, поки їздив він по сотню Соловйова до Германівки, аж поки повернувсь із нею до Мотовилівки. 3 Згадаймо хоча-б чергування Бистрицького в Василькові по чатах перед тим, як із ’ явивсь туди С. Муравйов-Апостол, — участь його в арештуванні Соловйова і Ще ­ пила, — доручення йому привести сотню Соловйова (стор. 142 й 151), — те, що він при ­ вів ту сотню до Василькова, а після розмови з унт.-оф. Аврамовим перевів до Мото ­ вилівки (стор. 166 — 7), — дальше намагання його підтримувати бадьорість серед салдатів (стор. 169), — те, що не покинув він С. Муравйова-Апостола й тоді, як усі непартійні офіцери вже дезертували (стор. 174), — участь і контуження його у сутичці під Ковалів- кою (175 — 7), — заперечування одного з наказів С. Муравйова Апостола, з яким звер ­ нувся той перед боєм до салдатів, бо цього начеб-то не було (стор. 177), — відповідь його ген. Толеві у Могилеві (стор. 167), то-що. 4 У своїй ролі хоча-б коло Трухина, під той час, як вели сотню Соловйова, роз ­ мови з унт.-оф. Аврамовим, прощальної своєї промови до салдатів у Мотовилівці, кон ­ тузії підчас сутички, або діялогу з Толем, то-що. ,90 Л. Добровольський часом суб ’ єктивністю навіть нахилом до самозвеличання, 1 маємо все-ж визнати за досить поважне джерело відомостів для Горбачевського, та ­ кож, звичайно, як і для Вадковського. 2 В колишнього, нарешті, прапорщика Чернігівського полку Мозалев- ського, субалтерн-офіцера, як і попереду згадуваний, що не посідав че ­ рез це помітного, відповідального уряду й також стороннього раніш за ­ для місцевої політичної конспірації, — так от у нього могли придатись Горбачевському відомості його про два, переважно, моменти з часу по ­ встання, коли і сам він особисто відіграв досить помітну ролю: у подіях, насамперед, з часу перебування в Василькові збуреного полку, та, особ ­ ливо, виконуючи в Київі доручену йому від С. Муравйова-Апостола місію. 3 По-за всією епізодичністю ролі Мозалевського в подіях та низ ­ кою непевних місць у здобутих од нього відомостях 4 усе-ж вага не ­ вдатного цього емісара С. Муравйова-Апостола у Київі, як дуже-таки корисного інформатора для Горбачевського (а так само і для Вадков ­ ського), безперечна. 6 Инші особи, що могли давати Горбачевському якийсь матеріял до пов ’ язаних із повстанням Чернігівського полку подій, значно меншу, ніж 1 Хоч-би в репліці його до Толя, — його, — взагалі, каже Нечкина (стор. 162), — улесливого в своїх відповідях на допиті. 2 Про Бистрицького, окрім записаного в Горбачевського й Вадковського, див. ще в нарисі „Справа Бистрицького” О. Д. Татариново Ї-Б а галії в ни в її праці „Учасники повстання Чернігівського полку перед військовим судом у Могильові”, а та ­ кож у відповідних місцях „Восстания декабристов” (т. IV, стор. 251, 288, 254 й у т. V, стор. 108), так само, як і в праці М. В. Н е ч к и н о ї. 3 Згад., напр., що Мозалевського посилано було на Гебелеве приміщення, щоб ура- тувати його від салдатського розгрому (стор. 146 — 7); що він запропонував розшукувати Павлова (стор. 147); що призначено його було вартувати на Богуславській царині (стор. 148); що він-же затримав жандарського офіцера Несмеянова (мабуть і Скокова, стор. 149 — 50); наказ арештувати, коли-б нагодився, навіть ген. Тихановського (стор. 149); присутність його на молебні й читанні Політ. Катехизиса (стор. 151); і те ще, що він двічі заходив до кабінету С. Муравйова-Апостола (стор. 151 й 159); і що доручено було йому їхати до Київа (стор. 155 — 7 й 186), приїхавши куди намагавсь він виконати покладене на нього доручення (стор. 158); нарешті й арешт з відвезенням до Могилева (стор. 162 — 4 й 188). 4 Хоча-б через незрозумілість його маршруту з Василькова на Київ через Бугаївку, невиразність сказаного про побут у Київі та неймовірність сцени поводження з ним кн. Щербатова. 6 Належно перевірити все, що каже Горбачевський про Мозалевського, можна по ­ рівнявши до того відповідні місця з IV тому „Восстания декабристов” (надто — свід ­ чення Мозалевського на допиті, стор. 249 — 51); з „Объяснения кап. Несмеянова” у статті С. А. Єремина (другий випуск „Памяти декабристов”, видання Академії Наук СРСР); з „Дела о возмущении Черниговского полка” (у харківському збірникові „Рух декабри ­ стів на Україні”, — документи з NoNo 11 — 3, 50, 61 — 2 й 117) із „Справи Мозалевського” О. Д. Т а т а р и н о в о Ї-Б а г а л і ї в н и (в її статті „Учасники повстання Чернігів ­ ського полку перед військовим судом у Могильові” з харківського збірника „Повстання декабристів на Україні”. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 91 Соловков з Бистрицьким та Мозалевським, мали змогу придатися фак ­ тично і числом і важливістю своїх відомостів майбутньому мемуаристові. Окрім Сухинова, офіцерів, що покинули згодом С. Муравйова-Апостола самого, та ще позасиланих на Сибір рядовиків Чернігівського полку, вони здебільшого не були, насамперед, ні свідками, ані учасниками отих подій. Відомості від Сухинова, одного з найактивніших учасників по ­ встання, що загинув, проте, ще перед тим, як позбиралися всі заслані декабристи в Читі й у Петровському заводі, могли дійти до Горбачев ­ ського тільки в переказі отих-таки Соловйова, Мозалевського (товари ­ шів Сухинова і в Сибіру), почасти-ж і Бистрицького. 1 Так само не міг мати Горбачевський у Сибіру зносин і з офіцерами з-поміж випадково притягнених до участи в повстанні Чернігівського полку, але відсталих потім од нього, та все-ж порозсиланих після суду, за кару, по всяких далеких залогах! Не міг зустрічатися він і з кіль ­ кома засланими на Сибір простими салдатами того збунтованого полку, так само, звичайно, як і з членами таємного польського товариства (як от гр. Мошинський та ин.), оселеними не на сході, а на заході Сибіру, як і М. Муравйов-Апостол, Шахирев, 2 Фурман і Башмаков, — теж свідки, а почасти й учасники подій того важкого часу. Що-ж до тих членів Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, чиї слідчі справи вже надруковано, 3 або про кого (напр., про Громницького та ин.) знають уже архівні дослідники, 4 чи то учасників Південного Товари ­ ства, 5 згадуваних у даній частині „Записок” Горбачевського, і що могли — часто траплялося й не безпосередньо від самих себе — розпові ­ дати про відгуки повстання Чернігівського полку тільки по місцевостях колишньої своєї службової діяльности, — то можливі інформації такого походження, скидаючись иноді на звичайні чутки, взагалі не могли пре ­ тендувати на особливу важливість для мемуариста. 6 Здобуте од своїх інформаторів Горбачевський сумлінно використав у своїй праці, хоча в його викладі подій і можна подекуди відзначити недоліки то з вини якогось інформатора, а то й через те, що не легко було авторові майбутніх „Записок”, не спіткнувшись ніде, розібратися 1 Згадаймо, напр., як, поряд із Бистрицьким та Соловйовим, покликається Горба ­ чевський (стор. 177, прим.) і на Сухинова, спростовуючи свідчення С. Муравйова- Апостола про наказ його своїм рядовикам, даний перед сутичкою, іти з войовничим настроєм. 2 Останній обізнаний був з подіями доби Лещинського табору, а так само і в Білій Церкві на початку повстання, 3 С. т. Андреевича, Бечасного, обох Борисових, Люблінського, Пестова, Спірідова, Тютчева і, звичайно, самого Горбачевського. 4 Як от проф. М. В. Д о в н а р-3 апольський, М. В. Нечкина та ин. 6 Напр., Артамона Муравйова, Повало-Швейковського, Тізенгавзена та ин. 6 Між иншим, не дуже добрі звістки про ролю, напр. Артамона Муравйова, Повало- Швейковського і Тізенгавзена, дістатися могли до Горбачевського, звичайно, не від їх самих. ,92 Л. Добровольський серед безлічи зібраного в нього матеріялу, підходячи до нього з до ­ статньою критичністю, а то, нарешті, й через недоліки суто-технічного характеру (забувши щось, чи що). Та все-ж, зібрані в руках майбут ­ нього мемуариста потрібні йому відомості допомогли дійти Горбачев- ському наперед визначеної собі мети, не допускаючись різких великих огріхів, — по змозі розбираючись у їх, визначити хід, послідовність по ­ дій та відтворити, нарешті, можливо повну їх картину. Отак з ’ ясувавши властивості розглядуваної частини твору, цілком природньо буде, коли, — навіть за теперішньої, чималої кількости на ­ явних декабристознавчих джерел і допомічної літератури, — перші дві частині „Записок” Горбачевського, де викладено все те, що автор їх на власні очі бачив, або в чому й безпосередньо участь брав, чи був тільки гаразд того обізнаним сучасником, ми визнаємо за матеріял із першо ­ рядної ваги літературно-історичним змістом. Поступаючись і обсягом, і фактичною важливістю попереднім, третій, підсумковий відділ „Записок” Горбачевського („Судьба участников”) роз ­ гортає фактично лиш дві темі: а) покарання безпосередніх учасників повстання Чернігівського полку, — рядовиків та офіцерів, 1 та б) життя на каторзі до 1830 р. головних інформаторів нашого мемуариста, — Со ­ ловйова, Мозалевського (сливе нерозлучних у Сибіру) й Бистрицького (він одбував каторгу ‘ разом із двома давнішими своїми товаришами у Читі та н.а Петровському заводі з 1830 р. до 1839), а так само і Сухинова, що передчасно вкоротив собі віку, скоро викрито було нову його змову. 1 Страту Бестужева-Рюміна й С. Муравйова-Апостола згадується лиш мимохідь (стор. 210), а про долю фактично неначе-б зовсім зігнорованого в Горбачевського М. Муравйова-Апостола немає ні слова. 2 Потрібні доповнення до сказаного у цій частині „Записок” Горбачевського містять у собі відзначені вже в нас офіційні видання („Роспись”, „Приговор”, київська архівна „справа”, документи Шугурова), праці та нотатки спеціяльного призначення (В. М. Б а- зилевича, В. О. Барвінського, Блінова, Вейдемана, Головачева, Д м и т р і є в а-М а м о но в а, Л. П. Добровольського, Б. Л. Модзалевського, М. В. Н е ч к и н о ї, Ю. Г. Оксмана, С. О. Семенова; О. Д. Тата ринової- Б а г а л і ї в н и), див. згадані вже бібліографічні огляди автора цієї статті („Систематичний огляд літератури до справи про повстання Чернігівського полку” та „Decembriana”). Головне, мало не єдине і в цьому відділі „Записок” джерело відпо ­ відних інформацій у Горбачевського, що всі ці десятеро років прожив укупі з їми, становили все ті-ж три особи. 1 2 З ’ ясувати ті чи ті властивості викладу в Горбачевського й, почасти, визначити придатність, певність центральної, найповнішої та фактично найцікавішої частини його „Записок”, коли й не як джерела, то як одного з літературно-історичних допомічних у справі вивчення надто ці ­ кавого нам тут питання що-до повстання Чернігівського полку творів, — можна порівнюючи одне до одного відповідні місця з тексту його ме ­ муарів, а так само і самий цей текст прирівнюючи до розповідженого, ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 93 наприклад, у „Белой Церкви” Вадковського, або-ж в „И. И. Сухинове” Соловйова. Автори тих творів виходили з інформацій спільного і в на ­ шого мемуариста походження, — отже тут ми маємо великі можливості на те, щоб здійснити таку перевірку, — формальну й внутрішню. До всього-ж можемо вдатися і до літератури офіційних документів, приват ­ них відомостів, а так само і до спеціальних праць. Не зупиняючись удруге на відзначених раніш і не таких вже, зага ­ лом беручи, серйозних недоліках, що повстали чи то з вини перепису ­ вачів, а чи інформаторів або й усного первісного переказу, 1 а так само через виявлене подекуди не досить критичне авторове ставлення до здобутих, од своїх інформаторів відомостів, 2 до речи все-ж буде по ­ спитатися визначити характер співзалежности між окремими частинами „Записок” Горбачевського та різними місцями в їхньому тексті, з-поміж тих, де найбільш подібного в змісті, у розумінні, в певній погодже ­ ності їх одна з одною, — або-ж навпаки, — через наявність у їх одмін- ности, навіть розбіжности. Наслідки пороблених у цьому напрямкові спостережень, — узявши хоча-б для прикладу найразючіші серед їх, — доводять, звичайно, не тільки неминучу співзалежність поміж трьома головними відділами „За ­ писок”, але й природню перевагу в їх, хоча-б із першого почавши, 3 рис схожости, послідовність — то-що — у викладі, поряд, проте, й з роз ­ біжностями подекуди. Та порівнювання одне з одним місць (а їх є не менш, як півсотні) з відповідними, мало не однаковими темами в самому лиш відділі „За ­ писок” Горбачевського про повстання Чернігівського полку надто ви ­ разно підказує висновки й саме в останньому з отих зазначених на ­ прямкові: на не більш, як два десятки схожих, що тільки тут трапля ­ ються, місць 1 припадає ціла третина випадків то непогодженого, а то навіть і просто суперечности. 5 1 У відтворенні, напр., назов місцевостів або-ж учасників подій, зазначування служ ­ бового або громадського становища, то-що. 2 Як от невміння розібратися до ладу в епізоді розправи з Гебелем у Трилісах, надмірної, далі, довіри до виразної плітки про схованку Павлова у приміщенні Василь ­ ківського городничого, а так само і до хвалькуватих подекуди заяв про свою поведінку підчас подій Бистрицького, Мозалевського і Соловйова, гіперболізування розмаху мобі ­ лізації протиреволюційних військових сил, то-що. 3 Пор., наприклад, взаємне доповнення (стор. 56 — 60 та 91), характеристика полі ­ тичних прагненнів „слов ’ ян” відмінних од „південців”, мрії Кузьмина з товаришами (стор. 27 та 362) про те, як може доведеться їм іти на Петербург і Москву, то-що, — а далі розбіжності у повідомленнях (стор. 62 й 68) про намагання чи то „південців”, чи то „слов ’ ян” як-найшвидше зняти повстання, називаючи навіть сотні (першу або третю) Саратівського полку, де відбулися хвилювання, й т. ин. 4 Це мало не на три десятки таких самих „паралелів” і в цій частині „Записок”, та й по инших творах Горбачевського. 6 Невиразність, напр., часу (стор. 99 й 121), коли одержано було в Чернігівському полку звістку про події 14 грудня; далі суперечності в визначенні, коли приїхав (стор. ,94 Я. Добровольськии Подібне почасти вражіння дістаємо й тоді, коли взаємно порівняємо схожі місця і в останньому відділі „Записок” Горбачевського. 1 Відзначаючи помітні переважно в самому лиш тексті Горбачевського наслідки первісного усного переказування тільки згодом записаних по ­ дій, залежні від мнемонічних здібностів мемуаристових інформаторів та й його самого, доводиться, отже, порушити довгу традицію що-до над ­ звичайної неначеб-то пам ’ ятливости Горбачевського 2 та мало не аб ­ солютної надійности його відомостів. Маємо зробити висновок про не ­ минучу подекуди потребу бути обережним, сприймаючи, коли й не цілу відтворену в автора „Записок” послідовність подій, то вже, принаймні, низку (що правда, все незначних) викладених у нього фактів з по ­ встання Чернігівського полку, що його ні свідком, а ні учасником мему ­ арист не був. Та все-ж ми повинні сказати, що, рівняючи текст „Восстания Черни ­ говского полка” до відповідних місць, складених на підставі спільних усім їм джерел обізнання, його „Двух рассказов” у переказі Першина Ка- раксарського, 3 „И. И. Сухинова” Соловйова, 4 „Белой Церкви” Вадков- 125, 155) С. Муравйов-Апостол у Триліси; поплутання (стор. 144, 141 — 2 й 155) першої гренадерської сотні з другою, а третьої мушкетерської з четвертою (стор. 144 й 150 — 1); непевність у визначенні, через що помер Щепило (стор. 177 та 340) та Іполіт Муравйов- Апостол (стор. 177 й 340); неоднакова думка що-до часу (стор. 199 й 200) з ’ явлення Полтавського полку в Бобруйському і т. ин. 1 Рівень непогоджености — що правда, переважно в визначенні календарних дат — сягає тут (як порівняти з „Судьбою участников” і текст „И. И. Сухинова”) до 25%. 2 Згад. також і пишне його завваження в одному місці про самого-ж себе („Зап. “ , стор. 356): „у меня память на это чертовская”. 3 На п ’ ятьох лиш сторінках першого оповідання трапляється низка грубих помилок, як от наприклад, що виховувавсь Горбачевський (стор. 380 „Записок” видання 1925 р.) неначеб-то у кадетському корпусі, а р. 1820 (стор. 380) вступив вже до Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян: його-ж і не було ще тоді); що на зборах змовців (стор. 381) було по-над 150 чоловіка; що й С. Муравйов-Апостол фамільярно ніби поводивсь із майбутнім мемуаристом, звертаючись до нього на „ти” (стор. 382; пор. на стор. 341 й 362 „Запи ­ сок”); що ніби сам Горбачевський особисто (стор. 384) був у поході повсталого Черні ­ гівського полку й т. ин. 4 На 18 сторінках видрукуваного, як ніби твір Горбачевського, у „Записках” видання 1916 року цього нарису можна відзначити по-над півсотні місць, подібних до писа ­ ного і в „Записках” Горбачевського, що їхні теми в чотирьох десятках випадків — мало не тотожні. Неоднакове тут — Горбачевський, як порівняти до автора „И. И. Сухинова”, пише звичайно доладніш — трапляється, проте, досить рідко (передавання, напр., подо ­ рожньої Сухинова Бестужеву-Рюміну чи Андреєвичеві надіслання з Триліс записки від С. Муравйова-Апостола до Сухинова чи-ж до Кузьмина, підкреслена трохи людяність у Сухинова чи в Кузьмина у Трилісах, тимчасове перебування Гебеля у дідичівському чи в управителевому будинкові, число ран Гебелевих, яка була грошева нагорода від Сухинова селянинові, думка Сухинова тікати через річку Бик чи через Прут, коли ви ­ ряджено його було до Могилева, день, коли конфірмовано судовий вирок, час, коли він з ’ явивсь на Нерчинському заводі або-ж на спілку придбав там будинок, то-що. Близькість змісту „И. И. Сухинова” до „Записок” та невеличке, розмірно, число розбіжностей, до того-ж у дрібницях, і стали за причину до найпершої думки Б. Є. Си- ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 95 ського 1 та навіть і в відзначених вже листах самого мемуариста, писа ­ них на схилку його віку, з усіма виявленими їхніми недоліками доводиться таки визнати вірогідність розглядуваної частини твору Горбачевського за цілком достатню, — і взагалі, й з формального її боку. „Восстание Черниговского полка” у „Записках” Горбачевського, пов ­ ністю свого викладу, його посистематизованістю, змістовністю й літе ­ ратурною обробкою фактично переважає навіть опис подій і в таких свідків та безпосередніх учасників їх, як автор спеціяльних на ту-ж тему, але треба це визнати, трохи вбогих на зміст, спогадів М. Муравйов-Апо- роєчковського про авторство Горбачевського і для надрукованого тоді в „Р. Арх. “ з 1870 р. (кн. IV й V: „И. И. Сухинов. Один из декабристов” — з редакційною при ­ міткою про те, що склав оту статтю один з товаришів Сухинова) цього нарису. Та пізніший, мабуть, погляд на однаковість у цьому випадкові не авторів, а джерел інфор ­ мування нагадав редакторові другого видання (р. 1925) „Записок” давню ще вказівку з цього приводу Максимова („Р. Арх. “ за 1871 р., кн. II, а так само „Сибирь и ка ­ торга”, ч. ПІ) про Соловйова, як автора біографії Сухинова. Але маємо ми тут і два доводи проти найімовірнішого тут авторства Соловйова. Неймовірним видається нам заклик саме Сухинова (його не запрохував і С. Муравйов- Апостол) до Кузьмина, Соловйова та Щепила їхати у Триліси, замість природнішого запрохання його самого від цих сотенних командирів, що до них належав, звичайно, і Соловйов. Далі, дивно трохи й те, що автор „И. И. Сухинова” вихваляє людяність Сухинова виявлену в Трилісах (стор. 270), неначеб-то на шкоду Соловйову (пор. „За ­ писки”, стор. 107 — 11), безперечному інформаторові у цьому випадкові і для „И. И. Су ­ хинова”, і для „Записок”. 1 Нарис Вадковського (j р. 1844) з ’ явився спочатку в 2 й 3 випусках „Записок де ­ кабристов” у лондонському виданні 1863 р. „Полярная Звезда”. Згодом було його пе ­ редруковано у першому томі закордонного „Собрания материалов для истории воз ­ рождения России” та в ляйпцізькому виданні 1870 рр. Каспровича „Тайное Общество и 14 декабря в России”. Своїм змістом це невеличке оповідання (тільки трохи більш як 10 сторінок) мало не цілком збігається з „Восстанием Черниговского полка” у „Записках” Горбачевського, маючи по-над сотню взаємно схожих місць. Взаємну близькість иноді тотожність част ­ ково відзначив був, до речи, ще В. С. Іконніков („Крестьянское движение в Киевской губ. в 1826 — 27 гг., в связи с событиями того времени”, прим. І на 26 стор. окремої відбитки цієї статті). Коли проминути раз-у-раз поперекручувані назви місцевостів, а по ­ части й прізвища, в оповіданні Вадковського таки мало, порівнюючи, трапляється роз ­ біжного з переповідженим у Горбачевського. Несхожість вбачаємо, з одного боку, в низці недоладностів у „Белой Церкви (як от, напр., час, коли приїхав С. Муравйов-Апостол до Житомира; заїзд братів — що правда, відповідно й до сказаного про це у М. Му ­ равйова-Апостола — у Брусилів; передавання далі подорожньої Сухинова Бестужеву-Рю- мінові; приїзд Бестужева-Рюміна до Любара ще 26 грудня; звісток в Андреевича від офіцерів-„чернігівців “ у Василькові; суми одержаної від них грошевої підтримки, то-що), а з другого — у наявності там дечого й відсутнього у „Записках” (напр., мета подорожи С. Муравйова-Апостола до Житомира, або що). Виходячи з спільних і для „Записок” Горбачевського інформацій Соловйова, Би- стрицького та Мозалевського, а так само і з офіційного матеріялу (як от, наприклад, „Приговор Могилевской военно-судной комиссии”), „Белая Церковь” Вадковського вза ­ галі поступається перед їми і з погляду повности, та й надійности свого переказу. ,96 Л. Добровольський стол * або-ж і сам проводир повстання С. Муравйов-Апостол у своїх на слідчому допиті даних свідченнях. 2 Не доводиться, звичайно, казати й про инших складачів тогочасних спогадів (напр., Докудовського, М и х а й л о в с ь к о г о-Д а н и л е в- ського, Руліковського, та ще, мабуть, і Де-ля-Фліза), що могли бути свідками одного якогось епізоду з тодішніх подій, — не за ­ міряючись до того-ж і взагалі в своїх згадках подати повне їх змалювання. Так само й що-до складачів офіційних повідомленнів, як з-поміж свідків подій (як от жандарський офіцер Несмеянов), 3 що по ­ списували їх, виконуючи звичайні, колом своєї повсякденної службової діяльности визначені, обов ’ язки, — так само і з агентів цивільної влади на Київщині, 4 так і осіб, що їм службове їхнє становище давало змогу вчасно подавати, і на швидку руч складені, свої висновки й звістки ра ­ зом із посиланими від їх на різні інстанції повідомленнями. До цих останніх маємо зарахувати, наприклад, командира IX дивізії ген. Тиха- новського, 5 командира III пішого корпусу ген. Рота, 6 начальника Го- 1 Невеличка, тільки на 8 сторінок, замітка „Восстание Черниговского полка” з ’ яви ­ лася вперше у „Р. Арх. “ за 1871 р. (кн. VI). Згодом передруковано її в петроград ­ ському виданні 1922 р. за ред. С. Я. Штрайха — „Декабрист М. И. Муравьев-Апо ­ стол. Воспоминания и письма”. Складена більш як через сорок п ’ ять років після тих подій, що пережив автор, не може вона претендувати ні на належне освітлення подій, а ні на певність у їх переказуванні. Згадаймо тільки, як оповідає похилий віком мемуа ­ рист про від ’ їзд братів із Василькова до Житомира ніби ще 22 грудня, — про заїзд їхній по дорозі до Набокова у Брусилів, — про відсутність у Трилісах Кузьминової сотні, — одержання звістки від Бестужева-Рюміна про завислу над їми небезпеку аж у Трилісах, — про заперечення в нього Гебелевих ран, — про ночівлю повстанців у Спі ­ дниках, — заарештування Сухинова у Василькові, — поведінку С. Муравйова-Апостола підчас сутички з урядовим військом, то-що. 2 Ці свідчення його підчас судового допиту („Восстание декабристов”, т. IV, стор. 286 — 8) визначаються звичайною в його стриманістю та діловитою стислістю, тим більш, що в очах Комітету, провід С. Муравйова-Апостола в повстанні Чернігівського полку становив тільки один — що правда, підсумковий — епізод з цілої попередньої протиурядової діяльности допитуваного. 3 Перекручуючи, як то буває з приїжджим, невідомі їм прізвища й назви міс- цевостів. 4 Пор. у збірникові „Рух декабристів на Україні” відповідні лаконічні документи 1825 р. з фонду київського цивільного губернатора. 5 Що допустивсь, напр., у своїх повідомленнях, — як можемо ми тепер гадати, ви ­ ходячи з двох публікацій Ю. Г. Оксмана, — кількох непоправностів, як от напад на Гебеля офіцерів „не в малом числе”, фігурування серед їх прапор, кн. Мещерського, як те, що С. Муравйов-Апостол увіходив у Васильків з двома заарештованими жанда- рами, то-що. 6 Який дозволив, між иншим, собі переказати в реляціях до Дибича, ген. Гогеля та ин. неправдиві заяви Гебелеві, з Триліс уночі проти ЗО грудня подані, про намір — хоча-б — С. Муравйова-Апостола захопити в гр. Браницької чималі гроші, про сутичку на „Устиновской высоте близ деревни Полосов”, про захоплення у полон „до семисот человек” простих салдатів, про убивство підчас сутички Кузьмина й Іп. Муравйова- Апостола та ин. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 97 ловного штабу бар. Дибича 1 або, нарешті, редакторів навіть офіційних „Донесений” Слідчій Комісії й „Приговора” офіцерам Чернігівського пішого полку. 2 Отак розглядаючи цю пам ’ ятку мемуарної літератури в її цілому, завважаємо, що, хоч і мала вона свого часу мало не історіографічне призначення, та вельми вже на ній позначилися і наслідки мнемонічних властивостів автора з його інформаторами, і недостатня обізнаність їхня в деяких питаннях, а так само замала з боку мемуариста критика джерел відомостів, та, нарешті, своєрідне „слов ’ янське” освітлення самих подій. Отож, цілком природньо, коригуючи сказане в цьому творові, й повинні з ’ явитися відповідні коментарі, оперті на матеріялі архівних документів 8 та взагалі спеціяльної літератури з цього питання, — і попереднього часу й сучасної нам. 4 1 Що офіційно передав брехливі відомості про те, що С. Муравйов-Апостол ніби поранив Гебеля, пограбував полкову скарбницю, визволив у Василькові „закованных каторжных колодников” й саме це місто віддав „неистовству нижних чинов”, про три сотні, які не пішли з повстанцями, то-що („Государственные преступления в России в XIX веке”, — редакція В. Базилевського, т. І. Штутгарт, 1903). 2 Із хибною в першому з їх думкою, що Соловйова й Щепила заарештував Гебель, що до С. Муравйова-Апостола прилучилося в Василькові кілька офіцерів, та що в Мо- товилівці не було сотенних командирів обох неповсталих сотень; а в другому — що С. Муравйов-Апостол повипускав у Василькові всіх арештантів, що Мозалевський за ­ хопив у Київ три примірники „возмутительного катехизиса”, то-що. 3 Як наприклад, офіційні „Донесения Следственной Комиссии”, „Роспись государ ­ ственным преступникам, приговором Верховного Уголовного Суда осужденным к раз ­ ным казням и наказаниям”, „Высочайше утвержденный приговор об офицерах Черни ­ говского полка, сужденных за участие в мятеже, произведенном бывшим в том полку подполковником Муравьевым-Апостолом”, або-ж обидві збірки документів Шу гурова („Р. Арх.” за рр. 1871, — No 1, та — 1902, кн. II), свідчення С. Муравйова-Апостола на судовому слідстві („Современник” за 1913 р., No IV, або т. т. IV, V та VIII „Восстания декабристов” у виданні Рос. Центрархіву), Оксманові — далі — публікації ( а) „Де ­ кабристы”, — спільно з Б. Л. Модзалевським редаговані; б) „Декабристы. Отрывки из источников”, — хрестоматія спільно складена з Н. Ф. Л а в р о в и м, Б. Л. Модза ­ левським та братами С и р о є ч к о в с ь к и м и Б. Є. та В. Є.; в) „Донесения г.-м. Тихановского имп. Николаю І” та ин., не кажучи вже про „Восстание Черниговского полка” в VI т. „Восстания декабристов”, вид. Рос. Центрархіву), праця О.Д.Татари- нової-Багаліївни („Учасники повстання Чернігівського полку перед військовим судом у Могильові”, — в харківському збірникові „Повстання декабристів на Україні”) та, — зрозуміла річ, — „Дело о возмущении Черниговского пехотного полка” (харк. збір ­ ник „Рух декабристів на Україні”). 4 До першої категорії таких виданнів залічимо хоча-б мемуари та инші повідом ­ лення аноніма у Шимановій книзі („Die Ermordung Pauls und die Thronbesteigung Nicolaus”), Ф. В а д к о в с ь к о г о („Белая Церковь”), обох Гебелів, Гейсмара, Де-Ля-Фліза, Докудовського, Єремина, Михайловського-Дани- левського, М. Муравйова-Апостола, Олізар а, Руліковського у поль ­ ському оригіналі та в українському коментованому його перекладі), Соловйова й Чайковського, — а до другої — нотатки, статті, дослідження, збірники, то-що, акад. Д. І. Баталія, В. М. Базилевича, Баласа, Василича, Л. П. Добро- ,98 Л. Добровольсъкий Можливе вже тепер прирівнювання тексту „Записок” Горбачевського до відповідних архівних документів, — ми маємо не тільки в „Донесении Следственной Комиссии”, „Росписи государственным преступникам” та „Приговоре” офіцерам Чернігівського полку, але й у М. Шугурова, напр., В. Є. Сироєчковського, по виданнях Центрархіву, 1 публікаціях В. М. Ба- вольського, п р о ф. М. В. Довнар-Запольського, акад. В. С. Іконні- кова, В. В. Міяківського, Б. Л. Модзалевського, та А. А. Сиверса („Приложения” й „Указатель” до „Алфавиту декабристов” у т. VIII „Восстания декабри ­ стов”), М, В. Нечкиної (1) „Восстание Черниговского полка”, 2) „Восстание Черни ­ говского полка, со схематической картой движения”, та 3) „Славяне во время восста ­ ния” — у книжці „Общество Соединенных Славян”), Ю. Г. Оксмана (1) „Восстание Черниговского полка”, 2) Агитация и пропаганда Южного Общества в войсках 3-го корпуса и восстание Черниговского пехотного полка”), М. Н. П о к р о в с ь к о г о, А. А. Р я- биніна-Скляревського, В. Є. Сироєчковського („Восстание Чернигов ­ ского полка в показаниях современников”), О. Д. Т ата р и н о в о ї – Б а галі Ї в н и („По ­ встання Чернігівського полку за описами представників влади”), Шильдера, Ши- мана („Geschichte Russlands unter Kaiser Nikolaus”, т. II) та Що гол ев a. Докладніші вказівки див. у двох статтях бібліографічного характеру автора цієї замітки; а) „Систематичний огляд літератури до справи про повстання Чернігівського полку” (з його-ж статті „Повстання Чернігівського полку” у харківському збірникові 1926 р. „Повстання декабристів на Україні”, що становить випуск 4-ий „Наукового Збірника Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури”) та б) „Decembriana” (київський „Ювілейний Збірник на пошану академика Дмитра Ивано ­ вича Багадія”, вид. У.А.Н., 1927). 1 Див. особливо цікаве свідчення Соловйова на допиті („Р. Арх. “ за 1902 р„ кн. II, стор. 288; пор. ще на стор. 192 — 6 у статті О. Д. Татаринової-Багаліївни „Учасники повстання Чернігівського полку перед військовим судом у Могильові” з харківського збірника „Повстання декабристів на Україні”), — так само Ракузине („Р. Арх. “ за 1902 р., кн. II. стор. 294 — 7; пор. у „Восстании декабристов”, т. IV, стор. 305 — 12 та 338 — 9) й Сухинова („Р. Арх. “ за 1902 р., кн. II, стор. 299 — ЗОЇ; пор. у „Восстании декабри ­ стов”, т. IV, стор. 323 — 6, а так само стор. 196 — 202 у згадуваній статті О. Д. Тата ­ ринової-Багаліївни). „Красный Арх. “ за 1925 р., XIII, стаття „Восстание Черниговского полка в пока ­ заниях современников”, стор. 2 — 67: окрім низки поданих згодом у т. IV „Восстания декабристов”, див. там свідчення С. Муравйова-Апостола з ’24 січня, Бестужєва-Рюміна (про Ушакова й катехизис — 7/1; без дати — 28/1 — про надії на Охтирський полк, VIII гармат, бригаду та на ѴШ-му-ж дивізію; про план захоплення Рота, про Ті- зенгавзена — 5/IV), М. Муравйова-Апостола (про 17 єгерський полк, про Молчанова й А. Вадковського, — 7/1, 9/1, 17/1, 22/1, 29/1, 10/1 V — та про подорож до Олізара), Олі- зара (12/11), Артамона Муравйова (4/1, 30/1, 19/11 й 15/IV), Семичева (15/111), Сизинев- ського (2/1; пор. на стор. 215 — 7 в статті О. Д. Татаринової-Багаліївни), Вой- ниловича (2/1; пор. на стор. 213 — 4 в статті О. Д. Татаринової-Багаліївни), Грохольського (8/1 V), Ракузи (в березні міс.; пор. також і попереду), Мозалевського (2/1 й 9/1; пор. у т. IV „Восстания декабристов”, стор. 249 — 55, а також стор. 203 — 9 в статті О. Д. Татаринової-Багаліївни), Давидова (25./ІІ), Андреевича ( 13/1 й 24/11; пор. у т. V „Восст. дек. “ , стор. 345 — 408), Бечасного (19/П; пор. у т. V „Восст. дек. “ , стор. 261 — 317), Борисова I (19/IV, 22/IV; пор. у т. V „Восст. дек. “ , стор. 77 — 106), Борисова II (13/11, 19/IV й 20/IV; пор. у т. V „Восст. дек.” стор. 9 — 75), Горбачевського (27/111; пор. у т. V „Восст. дек.” стор. 181 — 254/, Іванова (20/ІѴ), Киреева (без дати, 11/ПІ й 24/IV), Веденяпина І (13/ПІ й 2 /IV), Веденяпина II (10/IV), Лісовського (9/ІІ, без дати, 14/11, 29/ІІІ й 30/V), Громницького (14/11, 30/Ѵ), Зарецького (18/Ѵ), Тютчева ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 99 зилевича, 1 Ю. Г. Оксмана, 2 О. Д. Татаринової-Багаліївни 3 та ин., а так само в юбілейному, нарешті, збірникові Укрцентрархіву, 4 — дає .нам змогу поробити до мемуаристового твору й відповідні додатки, що не тільки стверджують попередні в ньому відомості, але — після належ ­ ного коригування їх за допомогою пізніших даних офіційного й приват ­ ного походження — впроваджують до їх певні поправки. Наслідком цього цілком природньо виявляється намагання в сучасних дослідників і далі деталізувати розроблювання узятої собі частки пи ­ тання та, можливо, підсумовувати, узагальнювати здобуте. 5 — Складаючи 9/11 й 30/Ѵ; пор. у т. V „Восст. дек. “ стор. 429 — 59), Мозгана (24/11, 16/ІІІ) та простих салдатів Бородина й Гульбина (29/ІѴ), Прокоф ’ ева (2/ІѴ), Сафронова (2/П), Федорова й Харитонова (2/1; пор. на стор. 150 — 1 в статті В. М. Базилевича „Салдати про повстання Чернігівського полку” з збірника „Декабристи на Україні”, К. 1926). „Восстание декабристов”. Т. т. IV (стор. 229 — 412: „Дело” С. І. Муравйова-Апо ­ стола) та V (Справи Андреевича, — стор. 347 — 408, Бечасного, — стор. 263 — 315, Борисова І, стор. 80 — 100, Борисова II, — стор. 9 — 75, Горбачевського, — -стор. 183 — 239, Люблін ­ ського, — стор. 411 — 26, Пестова, — стор. 319 — 43, — Спірідова, — стор. 103 — 80, Тют ­ чева, — стор. 429 — 59). 1 Свідчення салдата Олексія Федорова (стор. 151) та унт.-оф. Івана Харитонова (стор. 152) у згадуваній статті його „Салдати…”, то-що. 2 1) „Восстание Черниговского пехотного полка (Новые материалы)”, — §§ 2 (стор. 20 — 2), 4 (стор. 12 — 3), 8 (стор. 18), 10 (стор. 19 — 20) й 12 (стор. 20 — 1) у збірникові „Дека ­ бристы. Не изданные материалы и статьи”. 2) „Донесение ген.-м. Тихановского 1-го имп. Николаю I (30/ХІІ 1825 р.) о восстании Черниговского полка”. 3) „Декабристы. Сбор ­ ник отрывков из источников” ( а) „Из показаний рядового Федора Анойченко о встре ­ чах с С. Муравьевым-Апостолом”, б) „Из солдатских дел” в „Белой Церкви”). 4) „Де ­ кабристы — солдаты”. 3 1) „Допити унтер-офіцерів Чернігівського полку” (в київському збірникові „Дека ­ бриста на Україні”): свідчення унт.-оф. Тим. Николаева (стор. 155 — 6 та 158 — 60), унт.- оф. Прок. Никитина (стор. 156 — 7), простих салдатів Гавр. Судакова, Олексія Осмолова та Мик. Голобокова (стор. 158). 2) „Новий документ до біографії Тізенгавзена” (там- таки, стор. 173 — 8). 3) „Учасники повстання Чернігівського полку перед військовим су ­ дом у Могильові” (з харківського збірника „Повстання декабристів на Україні”); опріч відзначених вже „справ” Соловйова й Мозалевського, див. там ще й нариси: „Справа Бистрицького” (стор. 202 — 3), „Справа Маєвського” (стор. 209 — 12; пор. у першому Оксмановому збірникові § 5, стор. 13 — 5), „Справа Петина “ (стор. 202 — 3), „Справа мо ­ лодших офіцерів” (стор. 217 — 20), „Справа инших офіцерів Чернігівського полку, при ­ четних до повстання” (стор. 221 — 2), „Справа Молчанова, причетного до повстання (222 — 4); „Справа Коребут-Воронецького, що звязана з ліквідацією повстання” (стор. 224 — 6) та „Свідчення салдат” (стор. 226 — 8). 4 „Дело о возмущении некоторых рот квартирующего в г. Василькове Чернигов ­ ского пехотного полка, под предводительством того полка подполковника Муравьева- Апостола” (в харківському збірникові „Рух декабристів на Україні”, друга пагінація). 6 Почавши хоча-б із давніших праць В. С. І к о н н і к о в а („Крестьянское движение в Киевской губ. в 1826 — 27 гг., в связи с событиями того времени”, СПБ, 1905 р. — відбитка з „Сборника в честь В. И. Ламанского”), Шимана („Geschichte Russland unter Kaiser Nikolaus”, т. II, Берлін, 1908), M. В. Довнар-Запольського („Де ­ кабрьская революция 1825 г. “ в „Гол. Минувшего” за 1917 р., кн. VII — VIII), та й бе ­ ручи новіші, — писані підчас недавніх ювілейних поминок, — В. М. Базилевича ( а) „Декабристи на Київщині”, К. 1926 р.; б) „Декабристы. Очерки. I — ПІ”, К. 1926) ,100 Л. Добровольський свої „Записки”, виходив Горбачевський не з самого того, що міг по ­ чути від своїх інформаторів, — обізнаний він був і з сучасною йому друкованою літературою з відповідного питання. Так, він знав і’опублі ­ кований тоді („Рус. Инвалид” за 1826 р., No 8 з 10 січня), наприклад, рапорт ген. Рота з 3-го січня, повідомлення („приказ”) бар. Дибича з 10-го січня, „Донесение” Слідчої Комісії, статтю в Лезюровому „Ап- nuaire historique universel” за 1826 р. а так само звичайно, і писання Вадковського й „Приговор” Могилівської військово-судової комісії, то-що. До всього почутого або прочитаного ставивсь мемуарист розважливо, роблячи подекуди до свого переказу подій відповідні додатки, примітки до тексту, намагаючись по змозі розібратися в зібраному в нього матері- ялі. Скрізь, де видавалося йому це потрібним, спростовував він усе, що — на його думку — не збігалося з дійсністю 1 та висловлював у кожному випадкові відповідні свої міркування. Досить добре даючи собі раду з своїм завданням, мав звичайно Горбачевський оперувати чималими технічними, освітніми, інтелектуаль ­ ними та иншими всякими ресурсами, гаразд уявляючи собі до того-ж і взірці придатного до наслідування. Гімназичні вчителі та виховники (єзуїти) майбутнього складача „За ­ писок” нам відомі, так само й статут шкільний 1804 р., що робив з гім ­ назії приступні для всіх станів школи з чотирьохрічним курсом на ­ вчання та з планом на кшталт французьких тодішніх ліцеїв. Знаємо так само й тодішні навчальні дисципліни, і скільки приділялося на кожну з їх часу, 2 то-що. Шкільна література взагалі, — отже й підручники з усесвітньої історії зокрема, були в нас протягом другої половини XVIII, а почасти й наприпочатку XIX віку, все перекладні й застарілі з науково-педагогічного погляду. Допіру з 1814 р. (коли вступав Гор ­ бачевський до Витебської гімназії) з ’ явився, нічим, правда, не перевер- М. Б. Н е ч к и н о ї [1) „Восстание Черниговского полка” у „Кат. и Ссыл.” за 1925 р., No 8/21. 2) ..Общество Соединенных Славян”. М.-Л. 192/ (у розділах: а) „Подготовка восстания”, б) „Восстание Черниговского полка” та в) „Славяне во время восстания’], Ю. Г. Оксмана (1) „Восстание Черниговского полка” у збірникові „Декабристы. Не ­ изданные материалы и статьи”. 2) „Восстание Черниговского полка” — у журналі „Ого ­ нек” за 1925 р., No 2. 3) „Агитация и пропаганда Южного Общества в войсках 3-го корпуса и восстание Черниговского пехотного полка” у збірникові Центрархіву „Дека ­ бристы”) або-ж автора цієї статті („Повстання Чернігівського полку” в харківському збірникові „Повстання декабристів на Україні” — підсумування літератури передюбілей- ного часу). 1 Офіційне, напр., повідомлення про ніби-то задум С. І. Муравйова-Апостола погра ­ бувати Васильківську повітову скарбницю та захопити у Білій Церкві незліченні багат ­ ства гр. Браницької, або-ж про наказ його повипускати у Василькові карних злочинців, чи йти бойовою лавою просто на гармати урядового відділу, про переховування — далі — від Муравйова-Апостола кап. Козлова у Мотовилівці, то-що. 2 Між иншим, 18 годин припадало на історію — античну з мітологією й старовиною, новітніх часів і рідну. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 101 шивши своїх попередників, але своєрідної слави здобувши, підручник з історії І. К. Кайданова. Недостатність знаннів, надбаних підчас перебування в гімназії, що в ній і науку свою закінчив він на 17-му тільки році свого життя, спонукала Горбачевського і потім (як відряджувано було його до Дво ­ рянського полку, як ішов він служити до артилерії) дбати за можливе завдоволення духових своїх потреб. Як і сам він визнавав р. 1826, ніколи не тягло його до „словесно ­ сти” (с.-т. суто-літературних творів) і не працював він над нею. Лю ­ дина тверезого розуму, майбутній мемуарист, поряд із математикою, завсіди, змалечку мав потяг до історії й ніколи її не кидав, читаючи й дійшовши віку „разные истории”. Молодий офіцер у дальшій частині своєї заяви на допиті додав, що над усе він любив „читать Плутарха о жизни великих людей, прославившихся… подвигами военными”. Не бувши справжнім істориком, або критичним дослідником фактів, не визначаючись до того-ж і досить глибокою політичною думкою, Плу ­ тарх, давній грецький письменник, одвіку все-ж подобався гуманною на ­ строєністю своїх творів, моральною зігрітістю їх, привітною щирістю їх ­ нього змісту, спокійною поміркованістю своїх висновків та оптимістич ­ ним поглядом на речі. Бажав також цей широко-освічений автор відомих життєписів подати й філософську, можливо всебічну та різноманітну ха ­ рактеристику змальованої в нього особи. Прагнув цього він, щоб ство ­ рити принагідно й відповідну повчальну картину, спонукаючи разом з тим свого читача шукати чеснотливости, виховуючи в ньому придат ­ ність до практичної роботи, обстоюючи неначеб-то й неминучість для нього громадської й політичної діяльности, — усупереч у цьому випад ­ кові поглядам, наприклад, епікуреїзма з його принципом аполітичности „ka&s рс<6<з«с “ (уникай занадто діяльного життя)… 1 1 „Розум повинен звернутися до того, що, тішачи його, може викликати в ньому разом з тим і властиве йому прагнення до гарного. Це — славетні вчинки, самий пере ­ каз яких викликав хіть і бажання наслідувати їх, тимчасом як в инших випад ­ ках ми дивуємося тільки з якогось чину, та не маємо охоти й собі зробити зараз-же те саме… Марна справа дивитися на те, що не надить нас наслідувати його, не викли ­ кає в нас намагання відтворити, бажання або охоти зробити те-ж саме. Навпаки, при ­ клади звитяжних подвигів одразу-ж змушують і нас захоплюватися самими вчинками та йти слідом за їхніми причинцями. Ми намагаємося набувати й розкошувати з того, що дає нам щастя, але в чинові великої душі нас милує самий подвиг… Гарне має в собі щось, що збуджує нас до діяльности. Воно одразу-ж змушує нас діяти. Воно підносить споглядачеву душу не самим лиш бажанням наслідувати його: ні! — саме розповідання про нього по-доброму вже діє й на його вибір”. („Перікл” Плутархів). Отож, обравши для себе разом із молодими однодумцями, підо впли ­ вом Плутарха й письменників Просвітньої доби, за найвищий критерій до людської діяльности „загальне добро”, артилерійський підпоручник ,1G2 Л. Добровольський Горбачевський і здобувся, наприклад, у тодішньому інтимному свойому колі на ймення Сціпіона, 1 об ’ єкта героя однієї з таких біографій. Через це й у викладі посписуваних у нього подій аж ніяк не байдужі були спостереження і вивчення людського серця та вдачі дійових осіб („Зап. “ , стор. 198), — бо-ж провідною силою в процесі подій для нього — неначе-б так, як і в Таціта — є момент етично-психологічний. 1 Пор. у замітці М. В. Нечинної „Три письма Петра Борисова” („Каторга и Ссылка” за 1926 р., кн. IV, стор. 57 — 64). 2 Товариші, серед яких тоді він обертався (Борисов, Люблінський, Спірідов та ин.), знали, наприклад, твори Бекарій, Вольтера, Гельвеціуса, Мальтуса, Монтеск ’ є, Се- ґюра, Сея, Філанджієрі, Шторха, Екартсгавзена та ин., а так само і деякі думки дав ­ ніх: Пітагора, Платона, Теофраста, то-що. 3 Як от з шкільної лави, напевно, відомий Корнелій Непот, моралізатор Салюстій з його „Катиліниною змовою”, Тіт Лівій та, безперечно мабуть, окраса світового пись ­ менства з давнього давна — Таціт. 4 „Записки”, стор. 362. Пор. Так само і місце у його листі з 18. І. 1862 до Обо- ленського; згадаймо ще й заяву його на допиті, що не любить „словесність”. 5 „Мы трудились, читали, писали, работали, шныряли везде. Забыли родных, ра ­ дости и веселие” (лист Г. з 12. VI. 1861 р. до М. А. Бестужева). Згадаймо ще й дальше його там пригадування „о нашей преданности и любви к ближнему, о жертве нашей для России и русского народа” та ин 6 Юнкера Полтавського полку Якова Драгоманова, що, бажаючи поширити почат ­ кову свою освіту, працею й діяльним життям, розвинув-таки природні свої здібності. Та, по-за тим, не знаємо ми все-ж доладу, що саме читав Горбачев ­ ський не тільки перед арештом своїм і засланням, 1 2 але й за пізнішого часу, коли остаточно зформувавсь його світогляд, — звичайно, не без впливу декабристської, сибірської „академії” на каторзі. Можемо тому — та й то тільки гадаючи — припустити знайомість його з иншими попу ­ лярними зразками давньої історіографії, античної, 3 або-ж і новішої, по ­ рівнюючи, західньо-европейської й російської часу Карамзінової „Истории государства Российского”. Те саме маємо сказати й про обізнаність Гор ­ бачевського з літературними творами на історичні-ж теми писаними — За- ґоскіна, Кукольника та ин., — їх він, звичайно, спеціяльно не вивчав, цікав ­ лячись тільки придатністю їхньою, як зразків, до майбутньої своєї праці ме ­ муарного характеру. Такі літературні зразки, як певні штампи, і мав він по- використовувати, надаючи зібраному вже матеріялові свойому оформлення. Взагалі Горбачевський завсіди багато читав (книжки, газети, жур ­ нали), а надто перейшовши з каторги на поселення. „Чтение — спасе ­ ние моей жизни” — -так часто казав він, даючи перевагу серйозному чи ­ танню. „Читаю серьезную книгу, — просто наслаждаюсь” — друга по- дібна-ж його заява. 4 Доповнюючи сказане у його листах з пізнішої пори життя про колишнє, молодечого ще віку, своє подвижництво та про ду ­ хові тодішні прагнення, 5 мабуть-таки можна в одній з поданих у „За ­ писках” характеристик 6 вбачати відповідні ніби риси до авторової авто ­ характеристики. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 103 Завдовольняючи духові потреби Горбачевського, таке читання до ­ стоту відповідало й особливостям його вдачі „не мечтателя”, — атесту ­ вав П. Борисов, — не „ентузіяста” (каже вже Дитерихс), що, навпаки, увесь час намагавсь стримувати цього, наприклад, свого приятеля й по ­ літичного однодумця, — як сам той і каже, — від „безумной ревности действовать”, що й перевагу давав волі, зусиллям розуму, витривалості й холодному скептицизмові, — супроти піднесеного настрою, наприклад, ентузіязму Бестужева-Рюміна, який до того-ж саракастично навіть ста ­ вивсь до „разгоряченного воображения” А. Борисова й житомирських товаришів з таємного товариства часу пов ’ язаних із С. Муравйовим- Апостолом подій, то-що. Серйозність своєї вдачі, що пояснити її можна почасти умовами не ­ весело прожитого дитинства, обставинами військової служби, а ще більш — перебуванням на Сибіру, — так само і розсудливість свою за ­ свідчив Горбачевський, 1 показавши, як ставиться він до покладених на себе-ж обов ’ язків мемуариста, — добираючи 1 2 3 відповідного матеріялу і пла ­ нуючи його, як з погляду виповнення змісту, так і конструювання по ­ одиноких частин своєї праці. “ Здобуті відомості використовував розваж ­ ливо, склавши ціну кожній списаній у нього події, виходячи з одного, сталого на їх погляду. 1 Що мовив якось про себе: „я — философ, не политик, не администратор”. 2 „Любопытствовал мною, у всех расспрашивал” і пам ’ ятав усе. 3 Згад., напр. заяву його, що гадає він „заняться главнейшими происшествиями и избегать рассуждений”. 4 Що зовнішніми своїми виявами сягав иноді мало не нетерпимости, коли, напр., Спірідову (який і заперечуваннів і гримання зазнав) Горбачевський (разом із Бестуже- З розкиданих по різних місцях „Записок” завваженнів, між иншим видко, що за найголовніше в своїй праці вважав Горбачевський відтво ­ рення, в формі огляду, розвитку подій та „расположения умов” підчас повстання Чернігівського полку (цього „подвига на Юге”, „незабвенного происшествия”, знятого „благородными усилиями истинно благомыслящих”, перейнятих чистими й піднесеними почуттями, патріотизмом і щирістю до „общего дела”), яке багато доброго дало-б Росії, коли-б закінчилося инакше. Почавши списувати ті події „со всею справедливостью и исти ­ ною”, висловив мемуарист, до речи, в одному місці’ й побажання забез ­ печити своею працею пошану не тільки до пам ’ яти мертвих героїв, але й до себе самого… Тверезість дійшлого вже на цей час, цілком органі ­ зованого розуму та мало не раціоналістичний спосіб гадати в складача „Записок” — відповідно неначеб-то й до досить повної гами почуттів у його-ж-таки свідченнях на допитах та по листах виявлених, — конста ­ туються і в певності замолоду ще складених громадсько-політичних по ­ глядів майбутнього мемуариста, а так само і в рішучому радикалізмові, мало не ригоризмі, 4 що заховавсь у нього (і це за непохитности його ,104 Л. Добровольський вдачі та неприхильносте до „середини”, півзаходів) аж до кінця (не так, як в инших багатьох декабристів, що в їх давніші їхні переконання під ­ час ліберальних реформ 60-х рр. XIX в. поступилися опортуністичним настроям). Відзначені оце, — бо-ж дуже виразно виявлені, риси психіки Горба ­ чевського пов ’ язані з його світоглядом, позначаються так само певним чином і на викладі його, простому і досить стислому, але-ж рівному,. — не вертаючись по кілька раНв до одного й того-ж, — а також система ­ тичному й послідовному, — як у розсортуванні думок, витриманості за ­ гальної концепції, так і з погляду технічного, конструктивного, діло ­ вого, 1 — та разом з тим змістовному загалом і навіть, промовистому. Не зупиняючись далі на словному матеріялі мемуаристової твор ­ чосте, між иншим і на мовних його особливостях, 2 не завадить усе-ж, окрім сказаного вже що-до тематики й композиції твору з його джере ­ лами та провідних думок в автора „Записок”, відзначити ще серед ин ­ ших його способів оброблювати різні сюжети і те, як він пожвавлює свій виклад. Доходячи цього, показує нам мемуарист і те, як сам він — чи з спочуттям, а чи неприхильно — ставиться до учасників подій, або вдається далі до придатного йому з репертуару письменників античної доби чи їх наслідувачів часу літературного псевдокласицизму ХѴІІІ-го й початку ХІХ-го віків, — наводячи слова дійових осіб із творів тих письменників. До цього всього він і сам тут створює низку драматичних сцен, або, — не раз порушуючи на час свій виклад основної теми (що, завважимо, ніяк не шкодить суцільності загального вражіння), робить часті, до того-ж і цікаві ще, екскурси й впроваджує всякі инші стилі ­ стичні ефекти. 3 Один з фундаторів та ідеологів Товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян, до ­ сить видатний до того-ж пропагандист поглядів демократичного (дрібно ­ буржуазного, за сучасною нам термінологією), сучасного йому радикаль ­ ного громадсько-політичного руху, мав звичайно Горбачевський і світо ­ гляд з певним колом ідей і відповідною-ж програмою. Та, проте, й по ­ збавившись назавсіди був-якої змоги якось реагувати на сучасну йому, вим-Рюміним та Бечасним) міг видаватися „всегда дышащим злодейством”, або коли в „Записках” своїх чимало вигадок агентів уряду Миколи І („Незабвенного” — уїдливо докинув кореспондент мемуаристів декабрист М. Бестужев) що-до подій того часу, коли повстав Чернігівський полк, обізвав він — мало не злісно — брехнею. 1 Маючи подекуди поясніння під текстом та підсумовування в прикінцевих ви ­ сновках. 2 Як от слов ’ янізми й риторичні вислови, нежиттьові неологізми, недоладня поде ­ куди синтакса, то-що. 3 Підчас друкування цієї статті з ’ явився в друку VI том „Восстание декабристов” у виданні Центрархіву РСФРР (Москва — Ленінград, 1929), де між иншим Ю. Г. Окс ­ ман висловлює думку (стор. XXXV — XXXVI) ніби-то структура „Записок” Горбачев ­ ського має на собі вплив книжки Бартелемі „Voyage de jeune Anacharsis en Grece”. ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 105 досить таки непривітну громадсько-політичну дійсність того часу, коли царював Микола І, навіть за найповнішого розквіту всіх своїх духових сил не зрадив він свої молодечі ідеали. Не вважаючи навіть на цілком зрозумілий у нього ухил психіки в бік скептицизму й песимізму, він таки й сам усе вірив у якесь добре майбутнє, в ідею, що він її покине тільки з останнім своїм зідханням, — і далі він був повний такого за ­ хоплення, що сягало було рівня мало не релігійности. Свідомий наив ­ ности в нього відповідних ресурсів, побачив Горбачевський своє при ­ значення в служінні рідному краєві пером, свою повинність громадян ­ ську в ролі мемуариста, що має відтворити на письмі все те, що — як він був переконаний — було потрібне для багатьох і корисне для самого його, — спогади з пережитого, передуманого й відчутого („что я видел в прошлом, слышал и испытал”) підчас аж надто важливих, — та й не для самого його, — подій. Показавшись безперечно людиною свого часу і відобразивши своє оточення, Горбачевський виявив у своїй праці і відповідні індивідуальні риси вдачі, й технічні з усякими иншими ресурси, що мав, показав і ви ­ хідні пункти свого погляду на повідтворювані в нього подій, та, на ­ решті, і свій громадсько-політичний світогляд. Загалом досить поправно відтворивши розвиток відповідних подій, він, як мемуарист, а не вчений дослідник історії, не потрапив усе-ж розгорнути картину життя тогочасної України на всю її широчінь, — бо-ж не знав і не розумів соціяльно-економічних — і взагалі мало кому тоді цікавих — у ньому процесів, хоча-б і міг пам ’ ятати сказане, напри ­ клад, ще в Плутарха („Клеомен”), що „гроші — то нерви наших вчин ­ ків”. Не сам мемуарист, а й усі подібні до нього з-поміж його сучасни ­ ків, усіма своїми почуттями сприймали більше-менше гостро сувору дій ­ сність доби кріпацтва, аракчеївської муштри та инших принад нашого „старого режиму” з такою недавньою ще величезною, разючою неодна ­ ковістю становища різних частин людности в державі, — та думання Горбачевського, як і взагалі досить тепер далеких од нас у часі на ­ ших попередників з такими чужими нашій сучасності поглядами на ру ­ шійні в людській громаді сили, 1 неспроможне було інтуїтивним навіть шляхом дійти потрібних висновків, підбити підсумки. Не дійшов мемуа ­ рист, як і можливий тут його взірець — давньоримський Таціт, — думки про можливість і вагу колективних чинників у людському житті. Не був так само підготований Горбачевський і до того, щоб вірити, — як давньо- 1 А тимчасом і такий добре відомий мемуаристові-декабристові Плутарх не раз — усупереч неспроможному до боротьби і нежиттьовому миролюбству — підкреслював ( „Агесілай”) вагу соціяльної й усякої иншої боротьби, цього найдужчого ніби засобу, щоб збудити в людях моральні та инші чесноти. Той покликається до того-ж і на думку грецьких натур-філософів, що „став-би всякий рух, коли-б із світу та пішли незгоди й чвари”, — так усе засновано на спільній гармонії. ,106 Л. Добровольський грецький історик Тукідід з його історичним прагматизмом, — і в спа ­ сенну силу суспільних умов, то-що. Цікаво так само, нарешті, буде відзначити й те, як ставивсь Горба ­ чевський до України. Визнаючи свою приналежність до української на ­ ції („я — малоросс”), пов ’ язаний був Горбачевський із Україною і бать ­ ковим походженням (про що нам свідчить саме вже прізвище) та й ма ­ тір ’ ю з роду Кониських. В останньої був, до речи, й маєточок десь на Лівобережжі (найпевніш — на Чернігівщині). Так само зміцнити цей звя- зок могло й відбування військової служби, — спочатку на Полтавщині, а потім на Волині, а так само й переважні об ’ єкти мемуаристової уваги по літературних його творах (видрукувані свідчення його та „За ­ писки”). Не сантиментальний зроду, на старости літях він згадує все-ж на далекому Сибіру Україну, мріє й нудьгує за нею, висловлюючи навіть побажання хоча-б подихати її повітрям, запитує, чи є там хто живий з його родичів. Не забуває на чужині мемуарист і її мови. 1 Близькому і фізично й морально до України в сучасному йому ста ­ новищі, не байдуже було Горбачевському і до її минулости. Він аж здригається, згадавши, що колись у дитинстві ще чував од своїх бать ­ ків про давнє лихоліття „любезной (надто його батькові) Малороссии” під ляхами. Та батько-урядовець служив не на Україні. Помалу, з причин служ ­ бового й родинного характеру, порушувавсь звязок з Україною й в ин ­ ших членів сім ’ ї (напр. у брата і в сестри), вимирали й українські ро ­ дичі. Зрікшись нецікавого йому спадку після матери, та не маючи жад ­ них зносин із тодішніми репрезентантами українських літературних і куль ­ турно-національних (згад. т. зв. „Малороссийское Общество”) течій, та ще й до того-ж мало не все своє життя єднаючись інтимно з людьми мало не виключно не-української національности, — і сам Горбачевський фактично не мав бажаного духового звязку з своїм рідним краєм, з його людністю. Та ще, окрім цього, помічаємо у нього якесь немов глузливе, іро ­ нічне ставлення до деяких національних українських рис. У собі самому він констатує, наприклад, „малороссийскую лень”. Він жартівливо, далі, згадує свою небіжчицю матір, „истую малороссиянку”, що нічого не тя ­ мила окрім ченців та Київської Лаври, куди вона давала останнього шага, — побожну й хазяйновиту, бо в неї багато було сала і мочених яблук. Селян, які зустріли його в рідному селі, він зве „толпой хохлов”. Нарешті, якось він і написав був, навіть, що „всегда малороссиян (про ­ столюдинов) считал глупцами и всегда будет их таковыми почитать и о них так думать”… 1 Згад., напр., наведені в описі втечі Сухинова слова селянина, що переховав того („Зап. “ , стор. 191). ,Декабрист Горбачевський, як мемуарист 107 Та все-ж, не маючи ні господарчого, ані культурно-національного звязку з Україною, денаціоналізований фактично українець, член Това ­ риства Об ’ єднаних Слов ’ ян на Україні, що позабулося навіть до складу своєї спілки запровадити заступників основної її людности, Горбачев ­ ський стає перед нами, як найцікавіший і найдокладніший розповідник, мемуарист подій часу декабристського революційного руху на Україні,, який — безперечно — заважив не тільки при розгляданні його в уседер- жавному аспекті. У цьому, характеристичному не в самого лиш Горба- чевського, несвідомому нехтуванні ваги українства, з трохи позкерхо- вим, інтелігентським трактуванням у нього — вихованця міської культури (не так, як, напр., Руліковський) — неосвіченої, брутальної, покаліченої неволею місцевої людности (з Мотовилівки, хоча-б) тільки як тихих, добросердих пейзанів, що радо й розчулено вітали повстанців, бо вба ­ чали в їх своїх визвольників у недалекому, гадалося, майбутньому („Зап. “ , стор. 166), — так от у цьому всьому і полягає, звичайно, по- ясніння однієї з причин безпідставности і марности проробленого тоді, за молодого ще віку, і в самого мемуариста, і в його однодумців. „Записки” Горбачевського, подібно й до инших аналогічних творів ме ­ муарного характеру, окрім усяких там своїх завданнів, правлять ще за зброю до самозахисту й самому авторові, — учасникові, чималою мірою, апологетові посписуваних у них подій. Разом з тим вони становлять неначе-б його свідчення на суді в історії й нащадків дані, з властивими до того-ж усім судовим і иншим свідченням рисами подекуди суб’єктив ­ носте, патетичности або-ж ліризму, — иноді, навіть, однобічно, з при ­ страсною немов-би тенденцією викладені. Усі ці непоправності, що з тих чи з тих причин поповставали, і викликають, нарешті, в нас потребу, виходячи з певного матер іялу, перевірити, частково повиправляти, а де треба то й доповнити усе, щоб мати таки змогу поробити відповідні узагальнення й висновки з поданого у цьому творові. 1 1 Про мемуари взагалі див., між иншим, відповідні місця з таких підсумкових праць, як от „Lehrbuch der historischen Methode und der Geschichtsphilosophie” E. Берн- г а й M a, „Einfiihrung in das Studium der neuen Geschichte” — Г. Вольфа (Берлін, 1910), „Lehrbuch der geschichtlicher Methode” (Реґенсбурґ, 1924) — А. Федера, не кажучи вже за працю Іконнікова („Опыт русской историографии”) та „Вспомогательные исто ­ рические дисциплины” — А. М. Большакова (Ленінград, 1924), то-що. Констатуючи оці особливості викладу Горбачевського, що мав-би, звичайно, пам ’ ятати і сказане у давнього його улюбленця Плутарха („Перікл”) про те, як тяжко то не тільки далеким нащадкам, але й су ­ часникам (історикам, мемуаристам) фактів і осіб добирати в їх правди, не викрививши дійсного вигляду речей, — трапляється ще в кого підо впливом часу, а в кого й через усякі особисті почування, — нашому ме ­ муаристові, по-за всіма фактичними непопр явностями в його викладі, не можна таки, через щирість його (коли „Dichtung” його тільки при- ,108 Л- Добровольський родньо доповнює мов-би його-ж „Wahrheit”), відмовити і в психологічній, так-би мовити, правді. Отак з ’ ясувавши важливість Горбачевського, як мемуариста, що має повне право бути, разом із Пестелем і С. Муравйовим-Апостолом, за ­ рахованим до найвидатніших, кожне у свойому роді, діячів південного декабризму, ми доходимо, отже, й до розуміння того впливу, що його справили взагалі „Записки” колись, виходячи в світ, а так само й гли ­ бокого їх сліду на спеціяльній літературі з питання розроблюваного у творі нашого автора, — зможемо, нарешті, визначити й питому тих „Записок” вагу на наші дні. ,О. КИСІЛЬ. ЛИСТИ Й ВІРШІ ПІДПОРУЧНИКА ВДОВИЧЕНКА (1827). Серед рукописів, що належали колись редакції журналу „Киевская Старина”, а тепер переховуються у Всенародній Бібліотеці України при У.А.Н., зберегається кілька листів підпоручника Вдовиченка, писаних р. 1827. 1 Листи ці, як видно з доданої до них записки, надіслав 7. XI. 1904 р. із Старокостянтинова до редакції „К. С. “ С. Бразуль- Брушковський. Ніяких инших вказівок ні за автора листів, ні за їх по ­ ходження при них нема. В. П. Науменко, тодішній редактор „К. С. “, зберіг рукопис для друку, 2 але надрукувати не встиг, мабуть тому, що з 1905 р. журнал став віддавати більше уваги сучасності, аніж мину ­ лому, і таким чином вони залишалися й досі не опубліковані. Проте ці листи мають чималий інтерес, як матеріял до характеристики епохи й літературних впливів на зрусифіковану частину молодшої генерації українського громадянства двацятих років XIX ст. 1 Ркп. Відділ ВБУ, II, No 3448-3453. 2 Серед редакційних матеріялів „К. С. “ , пізніш „України”, є реєстр рукописів, що його склав Науменко, додавши свої примітки. Проти заголовку Вдовиченкового рукопису написано Науменковою рукою: „сохранить”. Див. ркп. ВБУ, II, No 3529, а в спи ­ скові No 81. а Ці два листи, на моє прохання, С. І. Бразуль-Брушковський ласкаво погодився передати так само до Всенародньої Б-ки України, де вони тепер і переховуються разом з иншими. На жаль, ще один лист, з Гуманя, де, як каже С. І. Бразуль-Брушков ­ ський, була згадка між иншим і за військові поселення, десь загубився й досі не роз ­ шуканий. 4 3 давнього козацького роду Шрамченків, що володіли чималими маєтками в Ко- зелецькому повіті на Чернігівщині. Зацікавившись ними, я почав збирати відомості за походження цих листів і їхнього автора. Я познайомився з Ст. Ів. Бразулем-Брушков- ським і, по-перше, здобув від нього ще два листи того-ж-таки Вдови ­ ченка, що безпосередньо звязані з попередніми, 3 а, по-друге, дізнався, що листи ці передала йому колись Василиса Пантелеймонівна Шрам- ченкова, 4 що жила тоді в містечку Олишевці Козелецького повіту на Чернігівщині. Ця вказівка, а найбільше деякі подробиці, що є в самих листах, проказали мені шлях до дальших розшуків, і мені справді по ­ щастило зібрати додаткові, хоч і скупі, що правда, відомості за це ли ­ стування. Подаю їх тут разом з спробою характеристики самого автора на підставі власних-же його слів та віршів, а так само друкую й сами листи в точній копії, змінивши тільки, щоб зручніш було їх читати, ,110 О. Кисіль давній правопис на сьогочасний. Авторів правопис, до речи сказати — цілком грамотний, виразних особливостей не має. 1 Іван Степанович Вдовиченко 2 народивсь був на початку січня 1801 року в м. Василькові на Київщині, де жив його дід з материного боку, і де його батько — колезький асесор Степан Андрієвич Вдови ­ ченко був за городничого. 3 В рр. 1813 — 1816 він разом із своїм молод ­ шим братом Андрієм вчився в київській „Высшей” гімназії (згодом „Первой”), але в її списках він — тільки учень підготовчої (1813 — 1814 рр.), першої (рр. 1814 — 1815) і другої класи (р. 1816). Брат його Андрій закінчив гімназію р. 1818 із „званием студента”, але Івана в списках тих, що закінчили, нема. 4 Він, мабуть не закінчуючи гімназії, перейшов або до якоїсь військової школи або по-просту вступив до війська. Десь на початку 1823 р., молодим юнаком бувши, він розпочав військову службу в одному з полків, що стояв на Волині, мабуть у мі ­ стечку Полонному. Там він простояв років із чотири. Під цей час він мав роман із якоюсь полькою Кароліною, що своїми „черными локо- 1 3 особливостей його написання, що відхиляються від звичайного російського пра ­ вопису, вживаного перед 1917 р., можна вказати такі: въ полнѣ (двічі), въ теченіи, съ подтишка, кстатѣ (двічі), севодні, севоднишняго, къ тому-жь, раскажу, распросовъ, Сашинька, английский. Характерні закінчення міс ­ цевого відмінку жіночого роду на ѣ: на Волинѣ, въ роскошѣ, на площадѣ, а також написання слова н е разом з різними частинами мови: если бы незабота, непо казался, неб ы л а, неропщи, нечужой, неслучалось та инш. 2 Так підписувавсь він сам, так записаний він і в гімназіяльних списках. У метрич ­ ній книзі прізвище його батька записано: „Вдовиченковъ”. 3 Рік народження Вдовиченка, як і ім ’ я його батька, можна було встановити на підставі метричних записів у метричну книгу Васильківської міської соборної церкви, що переховується в Київському Центральному Архіві ім. В. Б. Антоновича. Метричний запис Івана Вдовиченка, на жаль, там трохи зіпсований: він містився знизу на першій сторінці книги й тому від частого перегортання сторінок наполовину відірваний. Зате повністю зберігся запис його молодшого брата Андрія, саме такий: „ । 802 г., Марта 16. У Васильковського Господина городничого Стефана Андреевича Вдовиченкова младе ­ нец, нареченный Андрій, у коего восприемник был московского мушкатерского полку ка ­ питан Михайло Иванов Смирнов”. 3 другого запису, де городничий Вдовиченко запи ­ саний як „восприемник”, видно, що він тоді був у чині „колежского асессора”. Це дає змогу безпомилково реставрувати й основну частину зіпсованого Іванового метричного запису. Реставруючи зіпсовані місця (ми їх беремо в клямри), його можна прочитати так: „1801 г., Генварь. [У Коллеж]скаго ассесора Стефана Андреевича [Вдовиченкова] Васильковскаго уезда Г-на город[ничего младе]нець наре[ченный] Іоаннъ, коему [воспрі- емником]ъ был полку мушкатерского фе[ …….. ]никъ князь Федоръ Михайловичъ”… Якого саме числа народився Вдовиченко, сказати не можна, але, судячи з місця запису, це був початок січня. 4 Див. „Столетие Киевской Первой гимназии (1809 — 1811 — 1911) “ , т. II — „Обзор истории гимназии”, К. 1911, ст. 338 і 358. Висловлюю тут свою щиру подяку В. В. Мі- яківському за цю й кілька инших вказівок, а так само за незмінно прихильне ставлення й допомогу підчас відшукування потрібних мені відомостей у матеріялах Київськ. Центр. Архіву ім. Антоновича. ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 111 нами и глазами яснее дня, чернее ночи лелеяла юность” його. Але з Кароліною довелося попрощатися, бо його частину було переведено до Київа, а далі на південь, у село Слободзею під Тираспіль. У Київі з Вдовиченком трапилися якісь неприємні пригоди, родинні чи службові, але які саме — сказати важко. Сам він за них каже невиразно, але тут були й „денежные обстоятельства”, що зробили його „голым помещиком” і „огорчения семейственные”, і „низость людей”. 1 У недовгім часі його рота пішла з Київа до Тирасполя, а він, з дозволу свого генерала за ­ лишився на десять днів у Київі, щоб повлапґговувати свої справи й по ­ тім наздогонив роту вже сам на „перекладных”. Отже дорогою з Київа до Тирасполя й написав він перші свої два листи до товариша — яко ­ гось Олександра Степановича, як видко з листів, теж артилерійського офіцера, що стояв тоді в с. Пилипах. 2 Вказівка С. І- Бразуль-Брушковського на походження листів із ро ­ дини Шрамченків дала підстави думати, що адресатом Вдовиченковим міг бути саме хтось із її родини. І справді, у рукописних матеріалах до V тому „Малороссийского Родословника” небіжчика В. Л. Модзалев- ського, що зберегаються в архіві „Комісії для виучування історії гро ­ мадських рухів на Україні” при Українській Академії Наук, серед членів роду Шрамченків, виявляється, був Олександер Степанович Шрамченко, що народився „около” р. 1790 і вчився р. 1798 в „казенном народном училище в Чернигове”. На жаль, більших відомостей, окрім ще того, що він був родом із Олишевки, за нього нема, та коли взяти на увагу, що його рідні брати Василь та Сампсон були військові, і що тоді взагалі дворянська молодь починала свою службову кар ’ єру з військової служби, а також, що різниця у вікові його та Вдовиченка була десь тільки близько десятьох років, то можна цілком імовірно припустити, що це саме Олександер Степанович Шрамченко був Вдовиченків адресат.. Отже один лист із Київа з приводу грошових справ, а далі три листи, писані чотирма заходами з дороги на південь і нарешті два листи з Слобо- дзеї під Тирасполем та з Одеси й становлять усе листування. Розпоча ­ лося воно, як видно, після невеличкого непорозуміння поміж приятелями, що підчас його Вдовиченко в листі з Київа виявив свою шляхетну вдачу. Після цього, видко, Олександер Степанович, щоб затерти сліди цього непорозуміння, прохав писати до нього, і Вдовиченкові листи то була відповідь на це прохання. На жаль, листування неповне: йому бракує кінця цікавого листа з Одеси, куди Вдовиченко їздив у відрядження, Навряд чи ці неприємності мали звязок з повстанням декабристів, хоч, крім близькости хронологічної, на це може натякають слова за „варварский умысел Ласки”. Проте в списках осіб, притягнутих до відповідальности в звязку з цим повстанням імени Вдовиченка нема. Див. „Алфавит декабристов” у виданні Центрархіву РСФРР „Вос ­ стание декабристов” т. VIII. Ленінград 1925. 2 Це певно с. Пилипи Старокостянтинівського повіту на Волині. ,112 О. Кисіль та листа з Гуманя. Проте й ті листи, котрі збереглися, дають змогу уявити собі внутрішнє обличчя їхнього автора. Вдовиченко був людина літературна й писав непогані вірші. 1 У ли ­ стах він цитує самого себе, а, крім того, до останнього листа з Сло- бодзеї він приклав на окремому аркушеві переписану начисто свою більшу річ — поему „Киев”. Окрім того, й листи його мають характер на- пів-літературних творів з характерними ознаками епістолярної маніри того часу. У першому листі, особливо з цього боку цікавому, Вдови ­ ченко намагається показати себе не в звичайному свойому вигляді, а накинувши на себе модне тоді обрання „разочарованного” й зневіре ­ ного мізантропа в дусі байронівських героїв, спопуляризованих у нас творами Пушкіна. З цього листа виглядає до нас обличчя лермонтов- ського не то Печоріна, не то Грушніцького. Він намагається опоетизу ­ вати свої київські пригоди, накинувши на них романтичний серпанок. Романтична буря під Ходорковом, що ніби-то віщувала лихо перед всту ­ пом на рідну землю, і збідніла корчма у Віті правлять тут за літера ­ турні прикраси, що мають підкреслити відміну в настроях і світогляді колишнього радісного юнака й теперішнього холодного мужа. Вираз ­ ність цієї своєї літературної прози Вдовиченко намагається підсилити влас ­ ними віршами: Невозвратимые лишения Я оплакал в цвете лет И привык без наслаждения На людей, на свет смотреть… і т. д. Він показує себе „равнодушным ко всему”, окрім хіба свого вірного со ­ баки Бельмонта. Та всі ці слова не справляють вражіння безпосеред ­ ньої щирости. Занадто вже відгонить від них літературщиною, а мір ­ кування на тему про „низость людей” і „равнодушие ко всему” вигля ­ дають скорше, як наслідки літературних навіянь, а не як гіркий висновок з власних переживань. Вдовиченко й сам відчував певну штучність своїх почувань, принаймні їх словного оформлення, коли вважав за потрібне завважити своєму адресатові: „Не думай однако, чтобы я по примеру большей части поэтов мечтателей только в воображении создавал себе горести. Нет! они к несчастию слишком существенны”. Проте конкрет ­ ніше Вдовиченко їх не описує, і певне тому, що вони своїм змістом не пасували-б до загального підвищеного тону його листа. Та й вірші, що ними він ілюструє свої настрої, писано раніш, коли, як визнає сам Вдовиченко, „для унылости” не було жадних підстав. Згодом, в остан ­ ньому листі, він ще раз намагався свойому кореспондентові мотивувати свій перший лист, особливо виразно з цього боку, але й тут його слова не дуже то переконують. 1 Невідомо, чи друкував десь Вдовиченко свої вірші, чи ні, але мабуть, що ні. При ­ наймні в „Словаре русских писателей” С. А. Венгерова його прізвища нема. ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка {1827) 113 Деяка поза, навіяна літературними образами того часу проглядає таки і у четвертому листі, коли Вдовиченко малює себе, як ледачого гультяя, що йому призначено тільки „зевать, курить трубку и читать сквозь сон легкую прозу и легкие стихи нынешнего века — произведения пера ле ­ нивцев”. Цей образ, хоч може й близький до дійсности, своїми рисами нагадує більше науку літературних образів того часу, аніж справжню натуру. Літературність і піклування за неї помітно так само й на стилі Вдови- ченкових листів. Він безперечно дбав за їх зовнішню форму, і вони далеко не такі „небрежные”, як це він за них каже. Звертав увагу на „слог” і кореспондент Вдовиченків — Олександер Степанович. Можливо, що Вдовиченко мав серед товаришів і певний авторитет як стиліст. В його словах за стиль листа Олександра Степановича почувається тон похва ­ лювання старішого й авторитетнішого товариша у відповідь на побою ­ вання молодшого („я сказал-бы откровенно, где, и как, и что ты выра ­ зил не гладко”… і т. д. — в листі із Слободзеї). Листи тоді почасти за ­ мінювали періодичну пресу, і кореспонденти намагалися зробити їх як-най- кращими й найцікавішими. Отже тому Вдовиченкові листи скомпоновано так, що вони иноді переходять ніби в оповідання. З цього боку най ­ характернішими місцями є розповідь за пригоду під Ходорковом і осо ­ бливо — за візиту до Васильківського городничого, де літературність форми аж б ’ є в вічі. Иноді на Вдовиченковому стилі виразно помітно певні лі ­ тературні ремінісценції, коли тут нема звичайного запозичення. Так, напр., лист з Одеси не тільки рясно пересипаний цитатами з Пушкінового опису Одеси, а й на власних словах та описах Вдовиченкових помітно вплив Пушкіна: такі вислови, як „розыскательный лорнет”, „музыка нынеш ­ него Орфея Европы Россини” і т. д. прямо запозичені з „Евгения Оне ­ гина”. Коли скинути з Вдовиченкової фізіономії модні байронічні прикраси, то перед нами з ’ явиться справжнє життєрадісне обличчя молодого офіцера з рисцми провінціяльного дон-жуана. Дарма що в першім листі Вдови ­ ченко покликавсь на своє „равнодушие”: вже в Василькові він шукає зна ­ йомосте з гарною нареченою свого приятеля, та ще й хоче надати цій Знайомості певної романтики. Так само поводиться він і далі. Щоб зна ­ йомитися з своїми „сестрицами” — жінками кузенів — звертає він з до ­ роги й засиджується на кілька день у тітчиному селі, закохавшись у се ­ стриці, аж поки необхідність примушує його звідти виїхати. Одві- дує він „при мужьях и без мужей” молодих дам у Слободзеї. Позна ­ йомившися з Сашенькою Облеуховою в Одесі, він складає навіть експромта. Жінкам належало почесне місце в його серці, і в листах він приді- лює їм чимало своєї уваги. Смаковиті описи знайомостів з ними аж ніяк не пасують до суто зовнішньої й позверхової „меланхолії”, навіяної ,114 О. Кисіль літературною модою; вони й показують нам тут справжнього Вдовиченка. Характерно так само, що при розчаруванні й ніби-то критичному став ­ ленні до „тузів” у поемі „Киев” 1 Вдовиченко щиро зацікавився знаками „благоволения высшего начальства” до Олександра Степановича, як це видко з пост-скрипту ма до останнього листа. Цим боком свого внутріш ­ нього обличчя Вдовиченко не відрізнявся від тогочасного рядового офі ­ церства. Та було-б цілком несправедливо думати, ніби Вдовиченко був зви ­ чайнісінький собі армійський офіцер. Вже сама форма його листів і до ­ кладне обізнання з поезією Пушкіна, що був тоді модним поетом, пока ­ зують, що його інтереси сягали далеко по-за межі службових і „жіно ­ чих” справ, а його міркування за одеський театр і власні поетичні спроби свідчать, що це була людина безперечно розумна, освічена й не без пое ­ тичного хисту. Поезії його, що-правда, не переходять за звичайний се ­ редній рівень тогочасного віршописання, проте вони легкі й справляють приємне вражіння. Що-до розміру його талану, то звичайно він не був великий, і Вдовиченко не йшов далі за наслідування сучасних поетів і насамперед Пушкіна. Це видко й з дрібніших віршів і особливо з по ­ еми „Киев”. Не зупиняючись докладно на ліричних його уривках, ска ­ жемо кілька слів за цю поему. Писана вона чотиристопними та врізаними п ’ ятистопними ямбічними віршами, об ’ єднаними в строфу, що складаються з чотирнацяти віршів за схемою: ababccddeffegg. — строфою „Евгения Онегина”, з невелич ­ кими відхиленнями 2 . Загальний її характер — ліроепічний, і за най ­ ближчий зразок авторові правили опис дня Онєгіна в першому розділі роману 3 та особливо опис Одеси з „Путешествия Евгения Онегина”. Вдовиченко запозичив звідтіля й форму композиції свого твору, як опис одного типового київського дня, що подається від ім ’ я першої особи — автора, і загальний характер викладу в формі розповіди з додатком не ­ великих власних міркувань з приводу наведених фактів, і вибір окремих моментів для свого опису (ресторан, сад, вулиця і т. и.). Пушкіна наслі ­ дує він і в стилі. Описи його нагадують Пушкінові періоди з и н оді раптовими несподіваними закінченнями. Звідтіля-ж він запозичує й ма- ніру оживлювати свої оповідання якимось свіжими деталями, всім знайо ­ мими подробицями з місцевого життя, як, напр., іменнями відомих кра- 1 В поемі були, очевидно, й гостріші сатиричні місця, але Вдовиченко, як видно з його „езопових” натяків, не зважувався довіряти їх поштовому листові, замінивши крап ­ ками. 2 Таких відступів од прийнятої строфи є три: в 7, 8 і 10 строфах. Строфи 7 і 8 складаються з 8 і ’21 віршів, себ-то разом вони становлять дві нові чотирнацятивір- шові строфи, але поділені на рівно, відповідно до вимог змісту. Строфа десята склада ­ ється з 11 віршів, а частина п ’ ятої та сьомої і вся шоста замінені крапками, певно з причин цензурних. 3 „Евгений Онегин”, гл. І, строфи 15 — 17, 20 — 22, 27 — 28, 35 — 36, ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 115 сунь, журналів, рестораторів, кондитерів і т. и. 1 . Окрім цього, є иноді дуже близькі текстові паралелі, що свідчать про безпосереднє насліду ­ вання Пушкіна. Наведемо приклади. Ось опис одеських вулиць у Пушкіна: В году недель пять-шесть Одесса По воле бурного Зевеса, Потоплена, запружена, В густой грязи погружена… Но уж дробит каменья молот И скоро звонкой мостовой Покроется спасенный город… (гл. „Пут. Евг. Онегина”). Відповідний уривок із Вдовиченка: …Не та и грязь Как прежде с осени до мая. Уже готова мостовая На зло рессорам, лошадям… Опис одеського дня у Пушкина: Там все Европой дышит, веет… Язык Италии златой Звучит по улице веселой, Где ходит гордый славянин, Француз, испанец, армянин, И грек и молдаван тяжелый, И сын египетской земли, Корсар в отставке, Морали 2 . Опис київського дня Вдовиченка: Тут все пешком: и жид с товаром, С коробкой булок маркитант, И с аксельбантом адьютант, И генеральски эполеты, Надменный свитский, инженер, Пехотный тощий офицер, Драгун, гусаром разодетый і т. д. Опис „причудищ большого света “ з раптовим і несподіваним закінчен ­ ням у Пушкіна: К тому ж они так непорочны, Так величавы, так умны, Так благочестия полны, Так осмотрительны, так точны, Так неприступны для мужчин, Что вид их уж рождает сплин (I, XLII) 3 . 1 Порів., напр., імена Астомової, Іогана, Раббі і Фінке, журнала „Русский Инвалид” у Вдовиченка й Оттона, Істоминої, Моралі та инш. у Пушкіна. 2 Цього уривка Вдовиченко цитує в листі з Одеси. 3 Ця цитата так само трапляється в листах Вдовиченка (лист із Слободзеї). ,116 О. Кисіль Відповідний опис нічної красуні у Вдовиченка: Еще я помню обольщенье: Искусное с гитарой пенье, Благопристройный разговор, Потупленный, лукавый взор, И в сладкую минуту ропот И с поцелуями уста, И щеки, полные стыда И вздохи, и невнятный шопот И пламень голубых очей — За двадцать пять моих рублей! У Пушкіна — опис балю: Вошел. Полна народу зала; Музыка уж греметь устала; Толпа мазуркой занята, Кругом и шум, и теснота; Бренчат кавалергарда шпоры; Летают ножки милых дам; По их пленительным следам Летают пламенные взоры, И ревом скрыпок заглушен Ревнивый шопот модных жен. (I, XXVIII). У Вдовиченка опис гулянки в саду: Вошли — и прелестью блистая В тени аллей, как девы рая, Что сулит туркам алкоран, Проходят группы милых дам. Тут шляпки по последней моде И платье граций на плечах И ножки в стройных башмачках И лица, редкие в природе, Лорнетов множество, очков И офицеры всех полков (12). У Пушкіна — опис театру підчас вистави: Еще амуры, черти, змеи На сцене скачут и шумят… Еще не перестали топать, Сморкаться, кашлять, шикать, хлопать… (І,ХХ). У Вдовиченка — опис кінця служби в Лаврі: Но гаснут пред святыми свечи, И меньше в хоре голосов, И начались поклоны, встречи, Распросы, вести, шум шагов… (10). Міський вечір у Пушкіна: Уж темно; в санки он садится; „Поди! поди!” раздался крик… (І,ХѴІ). ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка {1827) 117 Те саме у Вдовиченка: Стук затихает постепенно, Не слышно страждущих колес… „Пошел! поди! “ … и потемнело… (16). Закінчення одеського дня у Пушкіна: Но поздно. Тихо спит Одесса; И бездыханна и тепла Немая ночь. Луна взошла. Прозрачно — легкая завеса Объемлет небо. Все молчит; Лишь море Черное шумит… Закінчення київського дня у Вдовиченка: …И потемнело. Погасли свечи, фонари. И мрачны: площадь, две горы, И сад, и Днепр, и город целой. И как пустыня все молчит — Лишь в Лавре колокол звучит. Окрім поданих уривків, що їх спорідненість одного з одним не потрібує доводів, можна одзначити ще схожість описів пушкійських красунь (надто Марії з „Полтави ” ) і опису Астромової, дрібніші текстові тотожності (напр., звертання до повій у Пушкіна „и вы, красотки молодые 14 … і у Вдовиченка: „и ты, блондинка молодая 44 …) і т. д„ а так само й збіль ­ шити кількість прикладів на рівнобіжні місця. Але й із наведеного видко, як дуже Вдовиченко залежав од Пушкінової поезії й як близько він її наслідував. А втім, це не зменшує цікавосте до його поеми, як живого малюнку старовинного Київа. На жаль, він дуже обмежений і подає пе ­ реважно картину дня з життя панства, „золотої молоди 44 , що до неї буцім-то Вдовиченко прилучав і себе. Поема „Киев 44 і листи показують, хто саме був тогочасним „власти ­ телем дум 44 Вдовиченкових та певне й подібної до нього тодішньої мо ­ лоди. Навіть там, де треба було висловите свої власні думки, Вдови ­ ченко залюбки цитує улюбленого поета або пригадує якийсь його образ, як, напр., демона в першому листі. Це свідчить за Пушкінову популяр ­ ність на Україні ще в двацятих роках XIX ст. Цікаві так само в Вдовиченковому листуванні й сторінки, присвячені одеському театрові. Вони свідчать що Вдовиченко в своїх уподобаннях ішов власною стежкою і помічав те, що надто не всім сучасникам упа ­ дало в вічі. Він помітив, напр., надзвичайну умовність опери, як сце ­ нічного дійства, її кажучи сучасним терміном „вампучність 44 . Він одзна- чає, прим., таку подробицю, що справді дала матеріал для пародії тільки аж у XX ст. — ті сцени, де „действующее лицо, которому надо бежать от гонителя, пока он не проснется, и между тем как все уже приготов- ,1 18 О. Кисіль лено к побегу, преспокойно распевает себе предлинную арию, нередко с полчаса”… Цікаве так само його завваження про шкідливість опле ­ сків, як „неуместного одобрения”: обмежувати оплески, ба навіть боро ­ тися з ними стали теж геть ізгодом. Усупереч театральній юрбі Вдови ­ ченко відзначає хиби загально визнаних акторів, цілком слушно вважа ­ ючи, що для них небезпечне без жадної критики сліпе вихваляння. Одночасно він бачить і каже за позитивні риси инших співаків, що їх одеські „негоціанти” не могли оцінити справедливо. Звісно, важко перевірити, чи справедлива Вдовиченкова естетична оцінка артистів, але загальне вражіння його від одеської публіки, її за ­ хоплення театром та театральних звичок стверджують і инші джерела. Одесити, як справжні комерсанти, дуже пишалися своєю італійською оперою, а як південні люди дуже захоплювалися театром і своє захоп ­ лення артистами виявляли не тільки в театральній залі, ба й — прозою та віршами — на сторінках місцевої газети — спочатку французького „Messager de la Russie Meridionale”, а згодом „Одесского Вестника”. Це захоплення набирало иноді курйозних форм 1 і справді негативно від ­ бивалося на одеських артистах, як за це справедливо каже і Вдовиченко. Але вихваляючи до „исступления”, неначе крам, свою оперу, одесити проте мало розумілися на мистецтві й не дуже його навіть і любили. Вдовиченко вказує на те, що рідко хто залишавсь до кінця вистави. Ця мода виходити з театру перед кінцем вистави визнавалася очеви ­ дячки за ознаку високого тону, і серед місцевих „левів” вона держалася ще й у сорокових роках: у місцевій газеті того часу трапляються скарги на ці виходи, бо вони заваджали иншим глядачам і бували за причину їхньої застуди 1 2 . 1 Як курйоз можна зазначити, напр., обрання спеціяльної комісії меломанів, що мала ухвалити найкращий з уміщених у газеті акростих, присвячений артисткам. Див. спо ­ гади за одеський театр початку XIX ст. в збірнику „Из прошлого Одессы”, сост. Л. М. Де-Рибасом, Од. 1894, в статтях Скальковського, Чижевича то инш. 2 Див. „Одесский Вес тник “ , 1845 р., No 31 — 32, смесь. Фактичні відомості, що їх подає в своїх листах Вдовиченко, безпе ­ речно правдиві й дають матеріял до характеристики тодішнього провін- ціяльного життя. Ї х у листах є чимало, і вони живі та образні. Описи придорожніх корчом, дорожні сцени, деякі подробиці за місця, що ними доводилося Вдовиченкові проїздити і де йому доводилося жити, харак ­ теристики осіб, що з ними він здибався, розкидані подекуди власні зав ­ важення й міркування Вдовиченкові — всі ці дрібниці характеризують нам тодішній побут і тони. Особливо цікавий з цього боку останній лист із Слободзеї, де Вдовиченко короткими але виразними рисами змальовує своїх знайомих і товаришів. З його слів видко, що серед невисокого взагалі інтелектуальним розвитком провінціяльного громадянства тих часів були і поодинокі особи з вищими розумовими інтересами. До них ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (182 7 ) 119 належать, напр., підпоручник Уткін, штабс-капітан Соколовський та й сам Вдовиченків адресат Олександер Степанович. Траплялися такі особи навіть і серед жіноцтва, як, напр., Сашенька Облеухова, що знала кілька чу ­ жих мов і читала в оригіналах твори європейських класиків — Вольтера, Руссо, Байрона та инших. Справді, військові кола, що до них належали всі ці особи, як відомо, стояли ще в перших лавах інтелігенції за часів Олександра І; перемога „салдатчини” сталася вже в миколаївські часи. Такі є внутрішній зміст і значіння цікавих листів підпоручника Вдо ­ виченка — незнаного поета й людини безперечно здібної. Вони харак ­ теризують нам інтелектуальний рівень тодішньої передової молоди на Україні, показують той розумовий ґрунт, що на ньому в палкіших голо ­ вах могли зрости ідеї декабризму. Як бачимо, у кращих представників української інтелігенції цей рівень узагалі не був низький. Але й своїми інтересами і побутом, і навіть мовою вона була далека тому народові, що частину його становила. Жадних ознак українських симпатій у Вдо ­ виченка — українця походженням, як за це свідчить його прізвище — нема, бо хоч вихований він був і „под небом Киева родного”, але в зросій- щених колах і в російській культурі. З цього боку Вдовиченкові листи є теж виразний і надзвичайно характерний документ. Киев, Мая 29. 1827 года. Любезнейший Александр Степанович! Письмо твое ужасно меня озадачило. Ты употребляешь в нем выра ­ жение: вы, которое между нами несколько лет было совершенно оставлено. Неужели я должен испытать жестокую истину, что интерес расстраивает самые старые связи? — Ты мог бы без комплиментов, словом, по просту, как прежнему спутнику твоей молодости объяснить все дело — и тогда уже, когдабы ошибся в ожидании, начать политиковать со мною. Вот тебе, мой милый, маленький репримант. — Не будь слишком опро ­ метчив: — и не заключай обо мне слишком скоро по наружности. Приведенное в письме твоем я почитаю резонуым. — Согласен ждать до будущего года, только с маленьким условием, чтобы ты с того вре ­ мени уплатил мне в один раз 140 рублей, если же этого нельзя будет, то по крайней мере в два раза, но нисколько не более. И так, синьор, до того времени будь спокоен. Я и в прежнем моем письме упомянул, кажется, что требую твоего на этот счет распоряжения, а не немедлен ­ ной уплаты. Я очень знаю расстроенное твое положение, готов всегда оное уважить: однакоже, мой милый, нельзя уже так, чтобы вэвсе и не напоминать о себе. Есть ли бы ты знал и наше теперешнее положение, о чем писать было бы много, то ужаснулся бы. — Но оставим это!! Надеюсь, что не оставишь меня на сие письмо без ответа. Только на ­ перед скажу, что я к вашей светской методе не принадлежу, и если хо ­ чешь во мне иметь прежнего расположенного к тебе друга, то прошу ,120 0. Кисіль не ставить выражения: вы, к которому я и привыкнуть уже не могу, говоря с тобой. И ты видишь, что тебе не подражаю, а получа письмецо довольно неласковое несмотря на его излишнюю учтивость, отвечаю тебе с преж ­ нею военною простотою — и еще не отторгаю от тебя братской привя ­ занности. Посмотрим, — я флегматик! — не верю опрометчивости и тогда разве переменюсь к тебе, когда увижу упорство твое в несправедливом обо мне заключении. Прощай! до половины Июня письмо твое еще может застать меня в Киеве — а если к тому времени не напишешь, то адресуй уже в Ти ­ располь. Уведоми, доставлены ли тобою польские книги Ракилевичу 2. в По- лонное или нет? Любящий тебя с нелицемерною лагерною привязанностью И. Вдовиченко. Вета. Июня 19. ‘) Пожалуй, любезный мой Александр Степанович! Я гот в беседовать с тобою во время продолжительного моего путешествия. Это будет для меня приятним занятием в скучном одиночестве. Я буду воображать на всяком ночлеге, на всяком отдыхе, словом на всяком месте, что ты, ми ­ лый друг, со мною, что будто я говорю тебе о суете мирской и браню все вопреки тебе — одним словом …ничего во всей природе Благословить я не хочу! Так, милый, пусть буду вполне твой демон! Бури света рано сделали меня если еще не мизантропом, то перекрестили в флегматики. — Не ду ­ май однако, чтобы я по примеру большей части поэтов – мечтателей, только в воображении создавал себе горести. — Нет! Они к несчастию слишком существенны. Длинная будет материя, еслибы я вздумал изло ­ жить подробно и постепенно все удары судьбы, разразившиеся надо мною — довольно, если скажу моими стихами: Невозвратные лишения Я оплакал в цвете лет И привык без наслаждения На людей, на свет смотреть. Скучно замечать ничтожество Наших хлопот и надежд И на каждом шагу множество Позолоченных невежд! Теперь пишу к тебе в той самой корчме, в которой 824 года я останав ­ ливался на пути из Полонного в Киев перед контрактами. Как сегодня помню то время, когда я на крыльях нетерпения летел на милую ро ­ дину. — Здесь фурман мой останавливался в то время для утреннего богомолья. — В этой самой комнате сидел я со стаканом и трубкою. — Какая разница с тогдашним и теперешним моим внутренним ощущением! Не знав еще, так сказать, зла в природе, с милою неопытностию и без- печностию юности спешил я в объятия нежной матери и сладкое трепе ­ тание — признак радости — волновал душу мою с каждым шагом, прибли- ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 121 жавшим меня к златым башням Киева. — Отдых на лоне довольств и спокойствия был наградою молодому воину за год разлуки, прове ­ денный на службе. — Теперь — какая перемена! Я рад что выехал из Киева, и если-бы не забота о благосостоянии невинных малюток, то мне кажется, что никогда бы в него не показался. Не спрашивай под ­ робно тому причины. Довольно, если скажу, что я несчастлив. Со вре ­ менем объясню. Не одни денежные обстоятельства, которые в этом году сделали меня голым помещиком, кому причиною: нет! досады, огорчения семейственные, низость людей, коим я ничего худого никогда не делал — вместо вспоможения на всяком шагу препятствия планам моим, имеющим целию единственно благо малюток, вверенных моему попечению. Вот, что сделало меня совершенно равнодушным ко всему и вот отчего я рад выр ­ вавшись из Киева. Увядают наши радости, Друг мой, в шуме суеты! Рано беззаботной младости Гаснут пышные мечты. Так! в течение трех лет с небольшим все ужасно изменилось. Самая даже эта комната в корчме была лучше убрана: на стенах висели мар ­ китантские картины, более столов, стульев, канапе с матрацами, — сло ­ вом все изображало доброхотство услужливого хозяина к проезжающим. А теперь и она пуста и в ней нечем даже и полакомиться. Или мне так кажется, или все сделалось действительно хуже. Zle czasy! Совершенное уединение кругом меня. Знойный полдень! Бельмонт, лежа у ног моих сражается с неотвязными мухами; за стеною в другой комнате слышны порою драгунские фразы остановившихся также для отдыха перехожих солдат; через отворенное окно вижу почтовый двор, несколько хат впереди и широкую дорогу в Васильков; тут друг твой, опершись на простой дубовый стол, разумеется с трубкою, верною спут ­ ницею в несчастии и счастии, мечтает о времени прошедшем. Уже не чувствую горести — какая то холодная тоска, близкая к бесчувствен ­ ности, сжимает сердце мое: и какой то внутренний голос шепчет мне: „для тебя уже не взойдет день счастия!” Как хочешь суди! Я не верю предопределению, но со мною случи ­ лось нечто на то похожее в прошлом году, когда я из Полонного ехал в Киев, на самой границе Волынской губернии с Киевской, за несколько верст до Ходыркова, местечка княгини Радзивиловой, застигла меня в поле ужаснейшая буря, которой я никогда не забуду. Град, дождь, гром, молния — словом буйство стихий атаковали мой экипаж на всех пунктах. Люди промокли в полчаса насквозь, с лошадей лились реки, даже в бричку ко мне, закупоренную кожаным фартуком затекала вода. Несколько раз принуждены мы были останавливаться, не было видно света, у людей и лошадей глаза были закрыты. — Но вскоре все кончи ­ лось — прояснело вечереющее небо, солнце в полной красе закатилось, и одни только там и сям по полю лужицы напоминали о недавней непо ­ годе; а в сердце моем осталось в то время какое-то впечатление робо ­ сти. Для чего это случилось на самой границе, в минуту въезда в род ­ ную губернию?… Смеюсь сам над своим суеверием, но постигшие меня после в Киеве несчастия и горести, считая от варварского умысла Ларки, некоторым образом оправдывают оное. Так, расставшись с Волынью я сейчас встретил ужасы на пороге родины: и кто поручится, что они ,122 О. Кисіль не были предвестием последовавших злоключений?… Несчастия делают суевером. — К тому ж на Волыни я был в завидной слишком участи, там четыре года улыбалось мне счастие, там Каролина с черными локонами и глазами яснее дня, чернее ночи лелеяла юность мою… и потому сильно чувствую теперешнюю перемену в моем существовании. Наклонность к меланхолии в самой еще первой юности не была ли также предчувствием будущих печалей: рассматривая давние мои со ­ чинения, я нахожу в них одну унылость, не имея совершенно в то время никакой к тому причины. Словом тогдашними моими песнями я удиви ­ тельно потрафлял описывать нынешнее мое положение. Действительно Я пасмурно глядеть на св е т Привык — когда еще лишений Невозвратимых не познал И зла не примечал в природе Когда с друзьями на свободе Беспечно наполнял бокал: Любил я и тогда украдкой Грустить не зная сам о чем И редко с радостным челом Я созерцал в беседе сладкой Товарищей и дев младых. Меня не льстили их приветы, Я холод чувствовал в крови, Не верил в дружества обеты, Не верил прелестям любви, Смеялся нежным увереньям Неопытных сердец и уст. Мне этот мир казался пуст!.. Первые впечатления редко бывают обманчивы. Не даром мне грусти- лось и в дни веселия… Рота наша выступала из Киева в Тирасполь шестью отделами. Пять первых составляли конвой транспортов осадной артиллерии, а шестое — остаток роты под предводительством Радашевского. Генерал, уважив мои обстоятельства, позволил мне для окончательных домашних распоряже ­ ний остаться в Киеве, и я в 10 дней после роты путешествую теперь в своей бричке с верным моим Бельмонтом на Юг России… Два жида ссорятся с криком в соседней комнате и отрывают меня от письма, да и лошадей уже запрягают. Собираюсь в путь. На ночлеге окончу. Прощай. Мытница. 2 ) Того-ж числа. При свечах приехал я в Мытницу. Услужливая, недурная собой жи ­ довка подала мне на ужин молока, сыру, сметаны, словом все патриар ­ хальное. Для постели послали свежего душистого сена, и как ни манит меня сон, но я спрашиваю чернила и пера и вот пишу тебе эти строки. Мытница, которую ты должен хорошо помнить находится в имении гра ­ фини Браницкой — она приманчива для некоторых путешественников де ­ шевизною и добротою водки, а для иных — чистотою комнат и всеми выгодами получаемыми за чистый грош. Не знаю, какой изобретательный ум мог бы найтить [sicj, что написать более о ней, с условием однако-ж не вымы ­ шлять анекдотов. Конечно можно исписать две дести, рассказывая анек ­ дот за анекдотом, от Адама до наших времен, случившийся будто здесь. ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка {1827) 123 Не спорю, что стены здешних корчм были может быть неоднократно свидетелями любовных свиданий, вздохов страстных и чего нибудь еще более, но кажется со мною тут ничего такого не случится — ручаюсь, и главное потому, что хочу крепко спать! Дорога до Василькова не представляет ничего романического. В Ва ­ силькове мне вздумалось дать лошадям своим отдохнуть немного. Между тем, чтобы не скучать, я несколько приоделся и пошел ходить по городу; Ты, я думаю, знаешь, что Васильков — колыбель моя: еще и теперь су ­ ществует дом, в котором жил дед мой по матери и в котором я родился. Этот дом на крутой горе против Соборной церкви. В нем живет теперь Городничий — право забыл фамилию, помню только что зовут его Иван Иванович 3 … Сейчас расскажу, отчего этот человек для меня примеча ­ телен: у него старшая дочь красавица и нечужая мне, потому что това ­ рищ мой, подпоручик Шишкин 4 . остающейся в Киеве осадной артиллерии недавно с нею обручен, и после Петрова дня будет свадьба. При отъезде из Киева не видался я с Шишкиным по той причине, что он кварти ­ рует на Приорке, однакож мне хотелось видеть его невесту. Конечно, можно было пойти просто поклониться от женишка или бу ­ дущего зятя, но это показалось мне слишком обыкновенно, а потому я выбрал способ несколько сентиментальнее. Вот он. Прихожу к Город ­ ничему. Меня принимают как артиллериста; рекомендуюсь в следу ­ ющих или почти в следующих выражениях: „Ваш дом, Милостивый го ­ сударь, для меня не чужой: здесь я родился, здесь жили мои предки; для того, проезжая через Васильков, я осмелился беспокоить вас моею просьбою позволить мне взглянуть на колыбель свою!” — С большим удовольствием хозяин изъявляет мне свое соизволение и принимает что называется a bras ouverts. Сам берется всюду меня выводить, и как я, натурально, ничего не помню, то он пояснял, где была какая комната и что в ней прежде находилось. Я воображал, что обходя все комнаты, сад и проч, мне непременно-же надобно будет где-нибудь повстречаться с главною целию моего любопытства — дочерью хозяина. Не тут-то было! Она с матерью в гостях. Это был воскресный день. Во всем не ­ удача! подумал я; и проклятая буря под Ходырковым представилась моей памяти. Между тем мы уселись. Старик по обыкновению заговорил про свою молодость, про прежнюю службу и проч., и проч., и проч. Ста ­ рики вить [sic] все одинаковы. И в самое то время, когда не помню какая крепость была в большой опасности, и когда бедный слушатель зевал сподтишка, проклиная искренно всех, строивших крепости в Бес ­ сарабии и Валахии, вдруг дверь настежь и маменька с ангелом дечерью является очень кстати для спасения бедных осажденных от неминуемой гибели… Однако не в мочь… Спать не в шутку хочется. Продолжение на ­ пишу в Белой Церкви. Дорога так однообразна, что верно не затрудню себя ни мало, помещая в завтрашнем журнале прелестные остатки севод- нишняво. Твой друг и покорный слуга И. Вдовиченко. Белая Церковь. Июня 20. Надобно знать нашего подпоручика Шишкина, чтобы вполне себе можно было представить ужасное различие между половинами этой буду ­ щей супружеской четы. — Он здоровый мущина, бас, суровой наруж- ,124 О. Кисіль ности, богатырь в плечах, и более кажется ничего. А девица Ан… имею ­ щая быть Г-жа Шишкина, нежная, нераспустившаяся еще роза. Пятнад ­ цатая весна с жизни только что кончилась; локоны — не привычны к пуклям 1 . Лице и грудь белы, как снег, алебастр и проч. Словом де ­ вица Ан… если не совершенная красавица, то гораздо выше посредствен ­ ности и слывет чудом на Васильковском горизонте. Мать и дочь, узнав, что у них в гостях артиллерист, тот час поспешили домой, где, как в прежнем письме было мною сказано, присутствие их было необходимо для осажденных и для слушателя. Городничий представил мне жену свою и дочь. Мать довольно хорошо и непринужденно изъяснила свое удоволь ­ ствие со мною познакомиться, а дочь на приветствие мое отвечала лов ­ ким кныксом. — Тут я невольно припомнил слова женишка с: „славно трессирована!” — и чуть не разсмеялся. Между тем о Николае Ивано ­ виче 1 2 ни полслова. 1 Тебе, думаю, не безъизвестно, что у нас до пятнадцати лет девушки не носят локонов. Словом локоны суть признак, что барышня — невеста. Никто не посмеет сва ­ таться на той, которая их еще не носит: разумеется — явно, а секретно — чего не поз ­ воляется? (Прим, авторова. О. К.). 2 Имя подпоручика Шишкина (прим, авторова. О. К.). Когда сели, то разговор сделался общим. „Знаете ли вы Николая Ивановича Шишкина в Киеве? (При этом вопросе щеки барышни сделались полнокровнее), спросила меня между разговором мать. Я. Он мой товарищ. Городничий. Право? И вам хотелось до сих пор в этом не при ­ знаться? Мать подала ему знак, который от меня не скрылся — потому что я был в очках — иначе бы, пиши пропало! Я. Мне, Милостивой Государь вовсе неизвестно, что он с вами знаком. Городнич. А давно ли вы его видели? Я. За несколько недель до поездки его в ваш город; — здесь, как говорят, он обручился с прекрасною и достойною девушкою. Отец и мать улыбнулись. А дочь, чтобы скрыть краску удовольствия и замешательство, открыла флигель. Признаюсь тебе, я ожидал, что вот запищит она (Бог мой!) „Приди в чертог ко мне златой!” Ан не тут то было. Ан… воспитана совсем не по провинциальному. Она играет на фортепиано, не дождавшись приказания матери или отца или прозьбы гостя: — и играе пиэсы, ручающиеся за правильный вкус ее. И это все делается у ней не принужденно и привлекательно. Свет-то мой Василий Васильевич Кондратьев: бывало, как соберется у старичка веселая компания, он и закричит на дочь свою, вечно отсутствующую: „Эй Маша! дерни: и шумит и гудит!” и покрасневшая Машенька выходит из-за кулис, исполняет приказание пунктуально и скрывается, чувствуя, что она здесь лишняя. Но возвратимся к семейству Городничого. Мать. А не слыхали ль вы, как зовут эту прекрасную и достой ­ ную девушку? Я. До сих пор не знаю. Николая Ивановича по возвращении его я не видал; а у кого спрашивал, те знали не больше моего. Но теперь, как кажется, я догадался и не удивляюсь решимости моего товарища! ,Листи іі вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 125 Увидев такого ангела, нечего думать — скорей по рукам, а то как раз упустишь! Большой хохот отца и матери заставили дочь оставить игру. Она по ­ няла, что я все понял, и подошедши к нам сказала почти дружеским тоном: Вы хвалите поспешность Николая Ивановича, а сами не посту ­ паете подобно ему — вить хоть побожиться, так вы не женаты? Я. Точно — но не всякой так счастлив. Или не скоро встретишь предмет, достойный поклонения, или встретишь да того и смотри, что богиня пренебрежет своего поклонника. Она. Скажите правду, который из сих двух случаев с вами встретился? Я. Почти первой. Но второго я так боюсь, что не решусь ни одну женщину назвать своею богинею. Она. Славная уловка. Это значит переменить Всемирную систему — сделать, чтобы женщины ухаживали за мущинами и старались бы им нравиться. Я. Скажу Вам откровенно, что желал бы этого в полном смысле. Может быть тогда удачнее были бы супружества, если бы женщины имели право избирать. Они гораздо нас проницательнее и потому не столь бы часто как мы ошибались. Теперь женщина существо зависи ­ мое: она ждет, пока выбор падет на ее и часто без всякой склонности того мущину, который выбрал из множества из одной благодарности готова уверить, что его любит. Время открывает ошибку. Но открытие позднее бес ­ полезно. Впрочем, извините, сударыня, что я невесте описываю брак с худой стороны. Но или я совершенный болван, или вы должны иметь познания превыше вашего возраста. И конечно прежде помолвки с Ни ­ колаем Ивановичем слышали о преимуществах супружества по любви пред супружеством по расчету и верно не принадлежите к числу торо ­ пящихся в замужество женщин. Она. Благодарю за комплименты. Оставя оные прошу вас говорить впредь с подобною же откровенностию. — Скажете, знакомы ли вам Киевские красавицы? Я. Почти по шапкам. Она. И ни одна короче? Я. Кажется. Она. Чтожь? Разве они вам не нравятся? Я. Напротив, слишком. Но у ног их столько поклонников, что я боюсь быть в толпе незамеченным. Она. Вы слишком скромны. Надобно прежде испытать. Знаете по ­ словицу: бояться волка, в лес не ходить. Я. Согласен в рассуждении волка, но там, где дело идет о опасней ­ шей страсти, там совсем иное. Сохрани Бог влюбиться без взаимности! А потому я довольствовался в Киеве тем, что смотрел издали на кра ­ савиц, восхищался ими как восхищаются картинами. Это для меня была Галлерея изящных картин и более ничего. Она (с усмешкою). Пусть по вашему. Но признайтесь откровенно, которая из сих картин сделала на вас более прочих впечатления? Я. Предпочитаю прочим Олиньку А… 1 1 Прізвище в листі вичищено, але сліди літер (особливо двох останніх), ніби-то дають натяк на можливість підставити сюди прізвище „Астромова”, що зустрічається далі в поемі „Киев “ . ,126 О. Кисіль Она. Да у вас славной вкус. Но жаль ей-Богу, что вы не попробс- вали за нею посвататься. Я. А к чему бы это послужило? Она. К тому, чтобы вы остались довольны — оба, разумеется. Я. Нет! Я не имею состояния, а было безсовестно заставить этакого ангела привыкать к посредственности: еслибы и можно надеяться на взаимность! Но это прелестная фантазия, а более ничего! Она. Но вы можете разбогатеть в последствии. Я. Так тогда и женюсь. Она. Большой расчет. Но что вы не говорите, мне очень жаль, что вы едете из Киева — мы с Николаем Ивановичем состряпали бы вам невесту. Я. Разве с условием, чтобы она прежде мне объяснилась. Она. Полноте Вы только нас пугаете, а там пошло бы иначе. Я. Не знаю. Впрочем я доставлю случай вам это испытать. Я скоро возвращусь в Киев. Она. Женатым? Я- О тогда действительно было-бы для меня не так страшно: тогда буду знать с чего начать как придется свататься; а то, вить божусь вам, как раз стану в тупик. И если вы будете так милостивы, что возьметесь меня протежировать пред невестою, то вам придется за меня говорить ей предлинный монолог. Она. Надеюсь, что сладим дельцо, только чесное слово не жениться до возврата в Киев. Я. Извольте. Она. Впрочем я не рассержусь, если вы слова и не сдержите. Я. В таком случае тем не менее я буду властелин слова своего. Она (с большим смехом). Ну, не забудьте-же припомнить наш разго ­ вор и пред вашею свадьбою! Я обещал. Между тем подали чай. Ан… так же показала, что она столь же хо ­ рошая хозяйка, как и светская дама. Все доказывало, что она не на ­ рочно при мне только играет такую роль. Привычка и ловкость ее даже в мелочах изображала противное. Словом я сказал самому себе искренно: „Шишкин будет счастлив!” Завидна, друг мой, участь женатого счаст ­ ливца. Ах! скоро ли и я скажу, обняв миленькую женочку: „бере г! “ … Между тем солнце садилось, и я, достигши предположенной цели, откланялся доброму семейству, обещая сообразно приглашениям их не минать никогда их дома при проезде чрез Васильков. Не знаю, что со мной сделалось. Всю дорогу до Мытницы я необык ­ новенно был грустен. Ан… все чудилось мне то за фортепиано, то за чайным столиком. Ужь не влюблен ли я? Тоже кстати? Что-жь сказать о Белой Церкве? Разве то, что здесь резиденция первой помещицы во всей России; дивизионная квартира; много хороших лавок, много товаров, много жидов, а денег — увы! и здесь за исключе ­ нием кладовых графини Браницкой, так же мало, как в лагере! Прощай до следующей почты! Твой друг И. Вдовиченко. ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 127 Д. Бузовка 6 . Июня 24. 1 Виправлено з „расправляет”. В восьми верстах от дороги, назначенной нам по маршруту, єсть большая деревня Бузовка, в которой тетка моя, г-жа Колосовская, дер ­ жит давно уже посессию. Женщина некогда очень достаточная и жив ­ шая в роскоши, теперь через разные несчастные случаи, exdyvisn [sic] и проч, съехавшая на очень умеренную посессийку, живет все еще до ­ вольно хорошо: несмотря на то, что семейство ее почти удвоилось — оба сына женаты и из трех дечерей самая меньшая остается только, как го ­ ворят здесь, Pannq па wydaniu. Лет двенадцать уже, как я не был в ее доме. Все как-то не случалось. Тепер-же мне вздумалось завернуть к ней понежиться и, лишась навсегда нежных ласк матери, забыться не ­ сколько времени в добром кругу родственников. Притом, почему не при ­ знаться кроме привязанности моей к любящей меня тетке, мне хоте ­ лось посмотреть новых моих кузинок — женушек братьев моих. И так решаюсь в минуту, и совершенно неожиданно экипаж мой является у подъезда. Все выбегают. После обыкновенных первых приветствий и расспросов о том, о другом начинаю знакомиться з кузинами. Обе польки. При тетке живет только меньшой мой брат. Жена его прелестна; из фамилии Трипольских, довольно известной на Волыни и на Украине. В добавок ко всему могущему привлечь меня вполне, называется Каро ­ лина. Друг! это имя для меня очаровательно! Мне кажется, все нося ­ щее это обворожительное имя должно быть непременно прекрасно ду ­ шею и телом. Как бы — пожалуй смейся надо мною — но я помню то незабвенное время, когда я был счастлив так, как может быть уже ни ­ когда не буду! И это имя было талисманом моего счастья. Словом сестрица Каролина привлекла меня совершенно на свою сторону. Три дни эти, в которые я живу здесь, я дышу только одною ею, говорю беспрестанно с нею, услуживаю, угождаю; мне скучно, пока она не выйдет в гостиную, — в это время надобно посмотреть на меня. Я зеваю, не нахожу материи, безпрестанно гляжу на дверь, в которой должен показаться мой ангел, или потеряв терпение решаюсь итти в уборную к ней; и хоть ближнему родственнику такая дерзость нату ­ рально могла-бы быть простительна, но я боясь изменить самому себе несколько раз возвращался и почти уже от самой двери. Я говорил брату, что кузина моя напрасно церемонится, напрасно не выходит в неглиже… Просил его уговорить ее оставить лишние этикеты, — он обещал и действительно исполнил обещание, но ничто не помогло, и мне все приходится до полудня не видать любезной своей сестрицы. Друг мой! Говори, что хочешь, и брани меня, как хочешь, но я твержу всегда, что польки — совершеннейшие женщины. Напрасно многие при- сывают им ветренность, вредную мужьям — напротив! Они действительно ветрены, но ветренность их — прелесть; она — душа женщины образо ­ ванной. Этою-то ветренностию оживляется общество, она распаляет 1 молодость, разглаживает морщины стариков, и при всем том — как да ­ лека она от порока! Это только невинная забава, без которой пришлось бы нам зевать в обществе красавиц или говорить с ними… о погоде. Нет! чрез эту милую ветренность между польками нет посредственной — все красавицы! Еще повторяю несколько уже раз повторяемую мою клевету, что если только буду женат, то не иначе, как на польке!.. ,/28 О . Кисіль Признаюсь откровенно, что я в опасности, я готов влюбиться по-уши, несмотря что вовсе почти нет надежды на взаимность. Супруги люблятся, как голубчики, целуются, раз по тысяче на день и… о! жестокие!., в глазах моих!.. Я не чувствую ревности, но желал-бы, чтоб не видать этого. Все признаки страсти! Ищу быть с нею один и никогда так не весел, как с нею глаз на глаз, что к несчастью очень редко случа ­ ется: по случаю приезда моего тетку безпрестанно посещают род ­ ственники и знакомые, вертятся и панны… но мне право не до них… Я думал прожить здесь не более одного дня, и вот уже четвертый день, как живу и без всякой надобности. Но завтра во что бы ни стало — выезжаю непременно. Иначе мне не догнать роты. Надобно бежать! Прощай до Умани! Твой искренний друг и покорный слуга И. Вдовиченко. Одесса. Сентября 30. 1827 года. Друг — Александр Степанович! Преспокойно считал я дни в лагере, как вдруг получаю предписание отправиться в Одессу для окалибрования снарядов и приема годных для осадной артиллерии. Командировка тем более приятная, что я наме ­ ревался путешествовать туда для свидания с моим дядею — 8 класса Архангельским, служащим при графе Воронцове. От Тирасполя до Одессы девяносто пять верст почтовою дорогою. Сел — покатил! Город с огромными каменными строениями, из коих большая часть — магазины для складки пшеницы — и с ужасною пылью представился мне. Нет ничего завидного: окрестности — степь, внутри — безводье, не ­ смотря на то, что море под носом. Крик водовозов, продающих по грошу ведро худой колодезной воды, терзает уши на каждой почти улице. Впрочем — Здесь долго ясны небеса; Здесь хлопотливо торг обильной Свои подъемлет паруса; Здесь все Европой дышит, веет Все блещет югом и пестреет Разнообразностью живой. Язык Италии златой Звучит по улице веселой, Где ходит гордый славянин, Француз, испанец, армянин, И грек, и молдаван тяжелой… • ” (Онегин. Глава ѴП). Театр. В первый вечер по приезде очутился я в театре. Огромное и кра ­ сивое здание на площади подле бульвара; тут же и Черное море с фла ­ гами купеческих кораблей синеет и сливается с горизонтом, земля поте ­ ряна, взор не находит ее более. ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 129 С толпою богатых негоциантов вошел я в кресла; зал, где зрители, сделан полукругом, открытые ложи в три яруса з богатыми колоннами — и сидящие там красавицы, взлелеянные под южным небом, в уборе по ­ следней моды, при ярком освещении не скрывают от жадных глаз ни талии, ни роста и ничего, кроме ножек, которые должны быть, нату ­ рально, самые стройненькие; по крайней мере так воображаешь!.. Оркестр, наполненный артистами, — италиянская опера на сцене — пленительный голос синьоры Морикони * ) и синьора Молинелли, му ­ зыка нынешнего Орфея Европы — Россини, коего звуки, по словам Пушкина: кипят * Известная более под именем Риццарди — актриса. [Прим, авторова. О. Л.] … текут, горят, Как поцелуи молодые Все в неге, в пламени любви; Как зашипевшего Аи Струи и брызги золотые!! — — Все это приводит душу в невольный восторг, чувства умягчаются, какая-то нега услаждает, увеселяет, трогает; забываешь все: празден в это время розыскательный лорнет; все мысли занимаются неземным… Вот какое действие имела надо мною италианская опера в первый раз! Декорации и костюмы в одном Петербурге могут только быть лучше здешних. Не думай однакоже, чтоб актеры здешние (хотя все природные ита- лиянцы и стоят правительству очень дорого) были совершенны. Нет! Смело можно сказать, что они далеки от петербургских: Злов, Са ­ мойлов и Семенова м. здесь не имеют равных! О пиэсах нечего и го ­ ворить; италиянская опера вообще бедна драматическими совершен ­ ствами; это концерт с действующими лицами и более ничего. Иногда действующее лицо, которому надо бежать от гонителя, пока он не про ­ снется, и между тем, как всё уже приготовлено к побегу — преспокойно распевает себе предлинную арию, нередко с полчаса… но прелестные звуки заставляют извинять подобные недостатки; тут трудно быть хо ­ лодным наблюдателем погрешностей. Музыка и пение в сем случае преисправные адвокаты: они лучше всех умеют черное показать белым. — Одесская публика пристрастна к италиянским операм: многие хотят меня уверить, что они выше петербургских, и я при всем старании не успел вывести их из заблуждения. Тогда играли оперу: Уснерентола (Сандрильона). Здесь синьора Мо ­ рикони, акт/иса, любимая публикою (до нельзя!..), пленяла нас пере ­ ливами звучного своего голоса. Кажется эта актриса скоро испортится; ее слишком балуют! При первом появлении на сцену она слышит гром ­ кие рукоплескания, что же бывает, когда начнет петь? Многие не имеют терпения дождаться конца арии и на средине аплодируют! Сверх того, то, что надобно бы стараться поправлять в этой певице: многие из ­ лишние ужимки, чрезмерно смелые обороты в пении и другие недо ­ статки (если можно так назвать) с особенным удовольствием и одо ­ брением приняты. Морикони от того часто неглижерует, твердо уве ­ ренная, что и ошибками непременно понравится. Во многих операх: в Семирамиде, Тебальдо и Изолина и многих других играет она роль молодого мужчины — это так же чувствительно ,130 О. Кисіль испортило природный ее чистейший дишкант — и она поет теперь- почти альта. Вот что значит пристрастие публики. Я советую для пользы таланта вывесть из моды аплодирование совершенно. Как не ­ сносно неуместное одобрение!.. Все до изступления хвалят италиянские оперы и актеров, но конца пиэсы никто никогда не дождется. Словом здесь все основано на моде. Приезжай какой-нибудь знатный вельможа, с толстым кошельком и сыт ­ ным обедом, разумеется, и скажи тут, что италиянцы дурно поют и дурно действуют в ролях — божусь, что все слепо этому позерят! Весьма легко заметить, что здесь мало истинных знатоков. Без зазрения совести можно похвалить актера Молинелли. Отличный певец! Тенор его всегда одинаков — -нет ничего лишнего, ничего при ­ нужденнаго, он единствен, неподражаем! И этого актера публика хоть и хвалит, но не знает, не постигает великого его дарования: его не по ­ читают первым и синьор Дезиро, который более гримасничает, на счет всеобщего мнения пред ним в выиграше. Таковы люди всегда: редко заметят ” достоинство истинное! Люблю Молинелли — Декабря 6. дня. 1827. года. Слободзея. Милый мой Александр Степанович! Не умею выразить, как я до ­ волен тем, что небрежные письма мои доставляют тебе приятное заня ­ тие. Пусть это говорит одна твоя учтивость. Как бы то ни было, время, употребленное мною, не потеряно — я рад, душевно рад! К чему такая скромность? Ты пишешь прекрасно, слог твой выше моих поправок. Прошу тебя — поверь дружбе! Я сказал бы откровенно, где, и как, и что ты выразил не гладко, но твоя проза чиста, легка и скажу еще — модна. Пиши, пиши почаще, твои письма — клад в пустынной Сло- бодзее. О ней, чтобы иметь понятие не много надобно. Это преболь ­ шая деревня в 12 верстах от Тирасполя, на крутом береге Днестра. Жители — половина молдаван, половина русских. Постояльцы — наша рота, рота Томского полка и полковый штаб Донского казачьего. Вот наши винтер квартиры. Это кажется ничем не лучше твоих Пилипов. Жизнь моя очень похожа на твою, с тою только разницею, что я вместо военных наук занимаюсь словесностью и завидую тебе: мне очень хо ­ телось бы знать необходимое для артиллериста, но проклятая лень де ­ лает желание мое несбыточным, и я полагаю, что эта лень есть неко ­ торым образом внутреннее убеждение в неспособности моей к сим за ­ нятиям. И так, прощай артиллерия, фортификация, стратегия! Мне суждено только ценить и уважать чужие познания в этих науках, а са ­ мому — зевать, курить трубку и читать сквозь сон легкую прозу и лег ­ кие стихи нынешнего века — произведения пера ленивцев. В Слободзее живет форшмейстер отставный гусарский поручик Уткин: любезный мо ­ лодый человек, занимающийся словесностью и виртуоз на гитаре. Мы с ним, не знаю почему, сблизились и как Онегин с Ленским друг другу понравились и скоро стали неразлучны. Он тоже имеет довольно при ­ чин презирать людей; но он счастлив — он теперь может существовать без всякого отношения к двуногим тварям. Он любит женщин, особенно полек. Все это мне истинно нравится. И я при нем веселее гляжу на свет. Другой умный знакомец мой — инженер штабс-капитан Соколов ­ ский — в Тирасполе. Нельзя уже более его знать наук, искусств и проч. Как жаль, что тебя нет здесь! Вы были бы стоющими друг друга собе- ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 131 седниками. Он знает тебя по моей рекомендации. Когда только бываю» в Тирасполе — не минаю его квартиры, и вот однажды между разгово ­ ром о военных науках, привожу тебя в пример, как артиллериста – ин ­ женера. Прости мою болтливость — у меня привычка внушать и в других уважение к любезным мне особам. Вот причина, по которой Соколовский: знает о тебе. На этом и оканчиваются знакомства мои с людьми ум ­ ными — их тут с фонарем поискать. Но женщин нет или почти нет.. Я говорю почти — потому, что у нас три военные дамы, жены: капитана. Яковлева и (его же роты) поручика Дордета и подпоручика Усова. Две последние очень, очень недурны собою, и я посещаю их и при мужьях и без мужей: Но вообще их разговор Несносный, хоть невинный вздор. К тому ж они так величавы, Так непорочны, так умны, Так благочестия полны, Так чисты их святые нравы, Так неприступны для мужчин, Что вид уж их наводит сплин. (Евгений Онегин, гл. I). Командующий состоящею здесь осадною артиллериею полковник Облеухов имеет прекраснейшее семейство, но оно обитает безвыездно в Одессе. Две дочери у него невесты. Старшая Александра — ангел, красоты и ума. Если такова была Александрина — богиня Лидина, то не удивляюсь его восклицаниям и беспрестанному подробному описанию прелестей ее товарищам своим. Я, быв в Одессе, познакомился с домом: Облеухова, очень натурально — пришедши сперва к нему по службе (он тогда находился в Одессе). Увидел Сашиньку — и признаюсь, лучшего» ничего не видывал, без всякого увеличения. „Как жаль, что она не в Ти ­ располе!” была первая мысль моя при взгляде на нее. И я готовился: проклинать маминьку ее, которая скучает с мужем и оттого живет с детьми в Одессе. Тирасполь, как вообще провинциальний городок, злоязычен; всей фамилии Облеуховых достается от пересудов и длин ­ ных язычков; при всем том я громко повторяю экспромп (sic) свой, составившийся в голове моей при взгляде на Mademoiselle Облеухову: . Спасибо вечное! природе За женщин умных, молодых! Спасибо прихотливой моде За стройные наряды их!.. Сашинька лет двадцати с лишком; в возрасте, когда любовь не ­ обходима, когда сердце беспрестанно ищет другого. На прекрасном лице ее ум, томность и все то, чего я требую от женщин: Мне в деве нравится унылость, Чувствительности верный знак, Люблю, чтоб только чрез стыдливость Являлись розы на щеках! (Мои стихи по случаю спора с Данненштерном). Ей известны — французский, английский и итальянский языки — не по одному разговору, но по творениям Вольтера, Руссо, Бейрона, Петрарка ,132 О. Кисіль и Тасса. При таких познаниях трудно полагать, чтоб сердце ее оста ­ валось до сих пор праздно. Может быть! Но это только может быть! Друг! Как жаль, что я небогат! что нет у меня нигде на примете бо ­ гатого наследства — тогда я искал бы ей нравиться, и чем чорт не шу ­ тит, может быть тогда-бы и понравился- А теперь… я бедный под ­ поручик с расстроенными домашними обстоятельствами — и все тут. Этого мало — Сашинька смотрит повыше — так и должно ей!! Следо ­ вательно, к лучшему, что она не живет в Тирасполе. Чего доброго? Влюбиться по уши не штука! да что ожидает после? Вечная роль ры ­ царя печального образа. Кстате о печале! По мере отдаления от Киева, мне было легче, легче, и я стал по немногу рассеиваться — вот почему последующие письма мои к тебе не так уж угрюмы; но поверь, что и в первом нет прибавки. Теперь еще — тогда только улыбаюсь, когда за ­ бываю о своем положении, но чуть углублюсь в созерцание его, как опять. Печаль свинцом в душе лежит. Скоро узнаешь, справедливы ли мои горести. Люди вообще не верят страданиям других: говорят уже, что будто вошло в моду тосковать и писать слезливые элегии. Желал бы душевно принадлежать к такому классу, чтоб избегнуть беды существен ­ ной. Не ропщи, дружок, на бедность! я также гол! Словом: ничего не имею, много должен, остальное бедным — -это мое завещание. Стихи, при конце первого письма помещенные, мои — в этом клянусь Аполло ­ ном, а от того, что они тебе понравились, я пересылаю при сем дру ­ гие. Познакомься с моею музою! Вот тебе Киев, как он есть! Ты его знаешь, а потому лучше ‘ всех можешь судить, верно ли мое описание? Весь твой Вдовиченко. Р. S. Поздравляю от души с получением благоволения от Высшего начальства. Жаль, что не пишешь подробнее. Это, я думаю, за команди ­ ровку и съемку планов и фасадов магазеинов. Уведоми! В стихотворении моем: Киев, места, означенные точками, выпущены по некоторым причинам — и хотя от тебя не должны быть скрыты, но… но… что напишешь пером, не вырубишь топором! Adieu mon cher! Капитан Яковлев очень был доволен поклоном М. К. Лагоды и при ­ казал ему засвидетельствовать свое почтение. КИЕВ. 1827. 1. Под небом Киева родного Опять гуляю, возвратясь! И здесь старинного не много — Везде не то! — Не та и грязь Как прежде, с осени до мая. Уже готова мостовая На зло рессорам, лошадям И тротоар по сторонам; Там безопасно от простуды, Прекрасные богини зал ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 133 Идут под стражей покрывал, Для развлеченья — для причуды — От скуки — в модный магазин — И для неведомых причин. 2. В часы всеобщей суматохи, Как настает прекрасный день, Когда проснутся смехи, вздохи, Постелю оставляет лень. Как бы любуясь тротоаром Тут все пешком: и жид с товаром, С коробкой булок маркитант, И с аксельбантом адьютант, И генеральски эполеты, Надменный свитский, инженер, Пехотный тощий офицер, Драгун, гусаром разодетый И в старом фраке адвокат И всех чиновники палат. 3. Подумаешь, что тут не нужен Цуг лошадей и экипаж. — С визитом, в клуб — на бал и ужин. Нет! без кареты все нельзя ж Тем более еще, с женою И нежною, и молодою! Гремит по улицам разъезд При свете дня, при блеске звезд; То четверня, то пара мчится; Как радость жизни, как мечта В глазах мелькает красота. Никто для биржи не скупится: „Извозчика!” И между тем Живет неделю Бог весть чем! 4. Тепер привыкли все быть с тоном! Все корчат знатных, богачей! — Вист всюду, и давно бостоном Не в моде потчивать гостей 6 )! — Болтают по французски дамы — Умеют лихо жить долгами. Затей, приличий тьма; и в дом Не по уму, друзья! прием. Почти всех наций европейцы Нашли приветный здесь приют. — Здесь шоколад купчихи пьют; — Роднятся с барами сидельцы, И пропасть моднейших карет На званый катит к ним обед. 5. Святой наш Киев, православной Стал пристанью всех грешных душ: 6. Вот те, от коих без ума Девиц и юных женщин тьма! 7. Пока от шума в отдаленье Мы тут по своему живем. Тузам — наружное почтенье Преаккуратно отдаем; По шапкам нам они знакомы, И только лишь с визитом, в домы И то на праздник годовой Причаливаем к ним гурьбой. 8. Когда с Печерской колокольни Разносится призывный звук, И дрожечный, каретный стук, И весь — издавна богомольный С свечами, с книжками — народ Нахлынет у Святых ворот, Туда и мы вслед дам эфирных И стройных, белогрудых дев Являемся монахов жирных Протяжный выслушать напев. Люблю я здесь с благоговеньем Заняться истинным моленьем. Здесь все является святым, И все чудесным, неземным. — Огромность, мрак и постоянство, Порядка неизменный ход, И набожный кругом народ, И храма пышное убранство — Как будто возвещают здесь Присутствие творца небес. 9. Тут, между прочим, много дела: Пустился в поиски лорнет; ,134 О. Кисіль Напрасно б женщина хотела От жадных взоров уцелеть, Напрасно шляпкою ревнивой Закрыто личико стыдливой, Повесы не задремлет глаз: Готов стеречь он битый час И терпеливо ждать движенья Незримой вашей головы! Прелестная! — нельзя, чтоб вы Из любопытства — сожаленья — И наконец из… ничего Не оглянулись на него!.. 10. Но гаснут пред святыми свечи, И меньше в хоре голосов, И начались поклоны, встречи, Расспросы, вести, шум шагов; Толпу лакеи раздвигают — И девы в экипаж влетают; Старушек дюжею рукой Усаживают чередой И на обед к ним поспешают Друзья короткие домов, Герои карточных столов. 11. А нас Иоган гостеприимный Досыта кормит и поит, За то с усердием взаимным Ему нередок наш визит. И вот маркер благообразный Начал свой счет однообразный И нету отдыха шарам — Пошли бутылки по столам. Но жар! — Пора переселиться К Робби и Финке ‘) для прохлад, На арлекин, на лимонад, От скуки в Инвалиде рыться, Проведать мимоходом в нем, Кто произведен, кто с крестом. 12. День ясный скоро вечереет. Опять форейторы визжат, По площадям уж пылью веет — И едем на гулянье в сад. Вошли — и прелестью блистая, В тени аллей, как девы рая, Что сулит туркам алкоран, Проходят группы милых дам. Тут шляпки по последней моде, И платье граций на плечах, И ножки в стройных башмачках, И лица редкие в природе, Лорнетов множество, очков, И офицеры всех полков. 13. Как полный месяц пред звездами, Как роза посреди цветов, Как некогда между богами Златоволосая любовь, Как первая краса в гареме — Блестит Астромова 8 ) пред всеми. Она нежна, она мила, Она всех взоры привлекла!.. Не знаю, по какой ошибке Мы слепо веровать могли, Что нет блаженства на земли? В ее глазах, в ее улыбке, В сих недоступных красотах, О, сколько скрыто райских благ! 14. Ревут солдаты-музыканты Одно и то же в сотый раз, Насвистуют небрежно франты Из Фрейшитца мазурку, вальс… Закат бледнеет неприметно. Уже и каталог каретный Жандарм горланит во всю мочь. Спускается на землю ночь. Пустеет сад. Луна златая Глядит из-за густых дерев На одиноких тайных дев. — Как тени, в сумраке блуждая, Они остались для проказ И для свиданий глаз на глаз. 15. И ты, блондинка молодая, И ты как тут в заветный час, Притворной скромностью пленяя И дорогой ценою, нас! Еще я помню обольщенье: Искусное с гитарой пенье, Благопристойный разговор, ,Листи й вірші підпоручника Вдовиченка (1827) 135 Потупленный, лукавый взор, И в сладкую минуту ропот, И с поцелуями уста, И щеки, полные стыда, И вздохи, и невнятный шопот, И пламень голубых очей — За двадцать пять моих рублей!.. 16. Стук затихает постепенно, Не слышно страждущих колес. В дом клубный, ярко освещенный Из сада все- перенеслось… Но время быстро улетает. Оркестр усталый умолкает. Расплачивается вист немой — И все торопятся домой. „Пошел!… — Пади!…” И потемнело, Погасли свечи, фонари, И мрачны; площадь, две горы, И сад, и Днепр, и город целой! И как пустыня все молчит — Лишь в Лавре колокол звучит. ПРИМІТКИ. 1 ) Віта Литовська — село при річках Дніпрі й Віті, кол. Київського повіту, тепер Будаївського району Київської округи, 10 в. від Київа. 2) Митниця, село при річці Прохорів, кол. Васильківського пов., тепер Васильків ­ ського району Київської округи, 46 в. від Київа. 3) Цей городничий був Іван Іванович Девілерс, відомий із справ за повстання де ­ кабристів (у нього повстанці силоміць відібрали подорожні бланкети й підводи), лю ­ дина, як видно з того, що каже за нього ген.-губернатор Желтухін, узагалі порядна й чесна. Девілерс розпочав службу в Державній Військовій Колегії з 1793 р., з 1797 р. був „частным приставом” у Тулі, з 1802 р. — городничим у Тулі, а з 17. XI. 1812 р. — городничим у Василькові. Р. 1827, десь мабуть скоро після Вдовиченкової візити до нього, його переміщено городничим до Богуслава. У 1827 р. йому було близько 54 років. (Див. „Повстання декабристів на Україні”, збірник за редакцією В. Базилевича, Л. До- бровольського та В. Міяковського, X. 1926, ст. 21, 28 і 80). Як переказував нам В. М. Базилевич, будинок, де жив Девілерс, і де народивсь Вдовиченко, існує й досі; ім ’ я цього городничого має й одна вулиця у Василькові — Дєвілерсів завулок. 4) Родина Шишкіних існувала в Київі й згодом: будинок купця Шишкіна на Куре- нізці (Сирецька вул., д. No 36) показаний в путівникові Н. Тарановського „Киев и его окрестности”, К. 1884, ст. 82; але чи до цієї саме родини належав Вдовиченків приятель — невідомо. * 5) Бузівка — село при річці Угорський Тикич, кол. Таращанського повіту, тепер Жаш ­ ківського району Гуманської округи. 6) Це місце Вдовиченкової поеми неначеб-то має звязок із сатиричними віршами офіцера Уманського, що стояв з полком у Київі в XVIII ст. На слова Уманського — Но во всех домах здесь с тоном, — Испытал я сам не раз — Угощают лишь бостоном И злословят на заказ — („Киев. Ст. “ 1885 р., т. XIII, ст. 544). Вдовиченко ніби-то відповідає своїми віршами: Теперь привыкли все быть с тоном! Все корчат знатных, богачей! Вист всюду, и давно бостоном Не в моде потчевать гостей! ,136 О. Кисіль 7) Раббі й Фінке — тогочасні кондитори. Бутурлін у своїх записках розповідає, що він познайомивсь з італійцем Верча в Київі, у „кондитерской Финка”. („Записки гр. М. Д. Бутурлина” — „Русский Архив” 1897 р., No 8, ст. 597). Пізніш вона містилася на Хрещатику в буд. No 10. (Див. Иконников. Киев в 1654 — 1855 г.г. К. 1904, ст. 192, примітка 3). 8) Астромова — певно дочка тодішнього київського прокурора. (Див. М і я к о в- ський В. В. „Віктор Фурньє та родина Раєвських” — „Україна”, 1925 р., кн. VI, ст. 51). Вона згадується серед відомих красунь 20-х рр. у Іконнікова („Киев в 1654 — 1855 гг. “ „ стор. 321). ,ПАВЛО ПОПОВ РЕВОЛЮЦІЙНА ПРОКЛАМАЦІЯ ПОЛЬСЬКИХ ПО ­ ВСТАНЦІВ 1831 Р. З ЗГАДКОЮ ПРО ДЕКАБРИСТІВ. Польське повстання 1831 року, як відомо, зрушило російське гро ­ мадянство в напрямку, взагалі до повстанців несприятливому. За неба ­ гатьма вийнятками, на Польщу дивилися як на зрадницю, що за добро злом віддячила і за те мусить суворої зазнати кари. Яскравим такого настрою виявом був, між иншим, вельми свого часу популярний патрі ­ отичний вірш Пушкіна: „Клеветникамъ Россіи”. 1 1 Цьому віршеві Пушкіна в світлі тогочасних історичних обставин останнього часу присвятив спеціяльну розвідку WacfawLednicki в книзі його: „Alexander Pusz- kin “ , Krakow, 1926. 2 „Переписка Бодянскаго съ отцемъ”. — „Чтенія въ Обществѣ Исторіи и Дрегнсстей Россійскихъ при Москов. Университетѣ”, 1893 р., кн. III, стор. 49 — 50: пор. Н. Васи ­ ленко — I. М. Бодянскій и его заслуги для изученія Малороссіи „Кіев. Старина”, 1903 р„ т. LXXX, стор. 15 — 17. Подібний настрій панував у певних колах і на Україні. Так молодий Осип Бодянський, відбиваючи, як видно, загальний настрій у “ тодішній українській провінції, писав до свого батька з Переяслава: „Подляковъ (sic!) сильно наши колотятъ; скоро, скоро падетъ съ шумомъ Варшава и на вѣки! Самое имя полякъ истребится и по дѣломъ. Катузи по заслузи!”. 1 2 Поляки-повстанці все-ж робили спроби порозумітися з передовими, революційно настроєними елементами в тодішній Росії, щоб підняти їх на спільну боротьбу з царатом. Одну з таких спроб являє друкована російською мовою відозва-прокламація від поляків до росіян, що ми її випадково знайшли серед книжкового мотлоху в одного з київських бу ­ кіністів. Подаємо тут факсиміле цієї цікавої прокламації (ст. 139). Як бачимо з тексту прокламації, поляки-повстанці, закликаючи ро ­ сійських підданих на спільну боротьбу з „самодержавием”, особливо підкреслюють недавній приклад декабристів, цих „первых и юных Ге ­ роев… свободы”, що їхня кров наэавсіди ніби з ’ єднала серця двох брат ­ ніх народів і зміцнила „великий Союз Славянских племен”. Саме польське повстання, як з цієї відозви виходить, було помстою „гнусным тиранам” за „кровь мучеников общей свободы”. Закликаючи передові революційні елементи тодішнього „російського” громадянства (очевидно, це стосувалося не менше й українського) взяти участь у повстанні і до 200-тисячного польського повстанського війська ,138 Павло Попов приєднати й свої сили, відозва в енергійних висловах зазначає, що до цього зобов ’ язують російських підданих тіні покараних на горло дека ­ бристів. „Великій Духъ времени, котораго шествію ничто противустать не можетъ, знаменитые тѣни Бестужевыхъ, Рылѣевыхъ и Му ­ равьевыхъ взираютъ на васъ и строго судить васъ будутъ!”. Ці посилання на декабристів — цікавий прояв ідеї зближення двох рідних і сусідніх, але ворожо протиставлених народів, зближення шляхом спільних революційних зусиль. Що ця думка не була випадкова, що тодішні польські революційні політики справді покладали певні надії на відновлення недавнього декабристського руху, на це, між иншим, може вказувати, окрім наведеної відозви, ще й одна тепер рідка революційно- політична брошура, видана у Варшаві в січні 1831 року французькою мовою: „La Pologne et la Russie”. 1 Тут висловлено цей самий погляд на революційні можливості декабризму в нових обставинах російсько- польської війни. Поляки сподівалися, що підчас повстання знову роз ­ гориться в Росії та революційна пожежа, що її незадовго перед тим була розпалила передова російська молодь. Хоча цей „священный огонь” (le feu sacre) був пригашений потім та розвіяний по сибірських тундрах, але не загасла ще та іскра, що за добрих обставин польського по ­ встання обернеться в нову велику пожежу, якої вже не залити ніякими потоками крови. 1 La Pologne et la Russie. Janvier 1831. A Varsovie. Chez Hugues libraire, rue du Miel No 497. 8°. Сторінок 16. 2 Ibid., стор. 12. “ Вол. Гнатюк, Падура, Рилєєв і декабристи. Записки Істор.-Філолог. Відділу (ВУАН), кн. XVIII (1928), стор. 116. Наведемо і це місце од слова до слова, бо-ж з його добрий комен ­ тар до нашої відозви: „Еп premier lieu: il peut survenir en Russie, sur- tout pendant cette guerre, tel incident qui embarasserait beaucoup le sou- verain. Si la masse de la nation russe est abrutie, sa jeune noblesse marche de pair avec tous les hommes ёсіаігёз de 1 ’ Europe. Et certes les seigneurs Moscovites ne b6nissent pas tous un gouvernement dont ils sont Ьитіііёз. Helas! les dёserts de la БіЬёгіе recelant plus d une ame gёnёreuse, qui а гёѵё la libert6 de sa patrie… Infortun6s! consolez-vous, le martyre fait des pros61ytesj le feu sacre peut couver encore, et І ’ ёНпсеІІе, qui s ’ en 6chapperait, allumerait un incendie, qne de flots de sang n ’ 6teindraient pas”. 1 2 Рух декабристів був добре відомий у революційних польських колах ще й попереду, перед грудневим повстанням 1825 року. Обидві ви ­ звольні течії: російська (декабристська) і польська, прагнучи до взаємної підтримки проти спільного ворога, ще тоді зустрічалися і між собою порозумівалися. Новіші публікації і розвідки дають змогу уявити обо ­ пільні умови, що ставили представники обох революційних течій. 3 ,Революційна прокламація польських повстанців 1831 року ПОЛЯКИ КЪ РОССІЯНАМЪ! Страдающіе въ желѣзныхъ веригахъ Самодержавія , согбенные подъ т я ж кимъ и постыднымъ игомъ рабства, возстаньте съ нагли Россіяне! — Стыдъ долголѣтняго уничиженія да обнаружит ­ ся между вами. — Нерѣшимость, недовѣрчивость, сей духъ губи ­ тельный, укрѣпляетъ цѣпи рабства. — Вы э т о испытали. — Но пер ­ вые и юные Герои вашей свободы нево т ще пролили кровь свою. Она согрѣвала хладныя подземелья въ которыхъ стенали братья соучастники роковаго ихъ жребія. Она соединила навсегда сердца двухъ доблестныхъ, единоплеменныхъ Народовъ. Она запечатлѣла великій Союзъ Славянскихъ племенъ. На сію кровь мучениковъ общей свободы мы присягнули отмстить гнуснымъ тиранамъ ; нынѣ исполняемъ священный обѣтъ нашъ. Настало время освобо ж де н ія страждущей Россіи Внемлите призывающему васъ гласу двухъ-сотъ тысячъ воору ­ женныхъ Поляковъ, готовыхъ жертвовать собою, чтобъ иску ­ пить свободу и независимость . _ _ Отвергните съ презрѣніемъ казни и лести вѣроломныхъ и коварныхъ тирановъ — Вамъ ли ратовать за вашихъ утѣснителей?.. Вамъ ли защищать угнѣтаю- щее васъ рабство?… Страшитесь измѣнить потомству, стра ­ шитесь его проклятія — Великій Духъ времени , котораго ше ­ ствію ни что противус т ать неможе т ъ , знаменитые тѣни Бестужевыхъ, Рылѣевыхъ и Муравьевыхъ взираютъ на васъ , и строго судить васъ будутъ! Возстань ополченное воинство Руское! да превратишь пороки въ добродѣтели, рабство вь свободу, невѣжество въ просвѣще ­ ніе, попранныя права Народа и человѣчества въ жизнь и крѣпость, да обновишь Россію. Вмѣсто брани и раздоровъ, Поляки привѣтствуютъ васъ ми ­ ромъ, союзомъ и свободою. — Сравните великодушіе Народа съ кич ­ ливостію Самодержца — и прострите къ намъ длани дружбы и братства. — Избирайте: или быть орудіемъ властолюбиваго ІІреоб- лада т е л я или Героями свободы и величія Россіи. — ,140 Павло Попов В даному разі для нас цікаво те, що в цих стосунках польського визвольного руху з декабризмом особливу ролю грали як-раз ті дека ­ бристи, що їх згадано в відозві: Бестужев, Муравйов, Рилєєв. Імення їхні поставлено у відозві не тільки-но через страту їх на смерть, але і в наслідок колишніх активних персональних стосунків їх з польськими революційними колами. Кілька фактів до речи згадаємо. На контрактах 1824 року на таємній нараді поляків з декабристами репрезентували останніх Муравйов і Бестужев, діяльні члени Південного Товариства. 1 На початку 1825 року в Житомирі відбулося слов ’ янське зібрання (posiedzenie slowianskie), що складалося з одного боку — з представників од польського патріотичного товариства, а з другого — з декабристів: обох Муравйових та Рилєєва. 1 2 1 Aszkenazy. „Rosja — Polska”. Warszawa, 1907, стор. 101. 2 Вол. Гнатюк. Op. cit., стор. 118. 3 Сочиненія Рылѣева. Спб., 1893, стор. 149; Литерат. Вѣстникъ, 1904, кн. 2, стор. 45. 4 Artur Sliwinski. Maurycy Mochnacki. Zywot і dziela. Lwow, 1910, стор. 219 — 220. Вказівкою на цей цікавий факт ми зобов ’ язані В. В. Міяківському, якому складаємо щиру подяку. Рилєєв, що ймення його згадується в відозві, листувався р. 1822 — 1823 з учасником повстання поетом Юліяном Урсином Нємцевичем з при ­ воду перекладу його думи „Michal Glinski”. Відомі два листи Рилєєва до Нємцевича. З цих листів знати, що Нємцевич відповідав Рилєєву і скарживсь на пригноблене становище Польщі. 3 Найцікавішим фактом для поясніння наведеної відозви являється польська маніфестація в Варшаві на честь декабристів, що її урядило 25 січня 1831 року Патріотичне Товариство. їй надали вигляд жалібної процесії. Члени академічної гвардії несли на плечах чорну труну, на якій лежав лавровий вінок, переплетений трикольоровими стрічками. На п ’ ятьох щитах вирізано були прізвища повішених декабристів. Жа ­ лібний почет становила почесна гвардія в супроводі численного люду. Процесія пройшла Краківським передмістям і зупинилася біля колони Сигізмунда, перед будинком, де засідав сойм. Ініціятор маніфестації Адам Ґуровський з підніжжя колони виголосив революційну промову. Як-раз тоді посли обмірковували акт детронізації. Вид маніфестації подіяв на них таким способом, — що вони без дальшого обговорення прийняли постанову, яку зредагував Нємцевич і якою проголошено було непідлег ­ лість Польщі і волю розпорядитися польською короною. Ця маніфеста ­ ція на честь декабристів 25 січня 1831 року взагалі справила велике вражіння в Варшаві. 4 З таким піднесеним настроєм не дивно було полякам-повстанцям сподіватися, що приклад декабристів подіє подібним способом на збу ­ дження революційного духу і серед пригноблених суворим царюванням Миколи І росіян. На це головним чином і била вищенаведена відозва. ,Революційна прокламація польських повстанців 1831 року 141 При кінці кілька уваг про зовнішній вигляд знайденої листівки – прокламації. Вона надрукована на одному аркуші трохи синявого паперу доброго виробу, з водяним знаком, якому подібного ми поки-що не здибали ні в приступних нам альбомах-колекціях цих знаків, ні в тогочасних па ­ перах. Водяний знак завбільшки W сант. шир. і 11 вис. дає портрет лю ­ дини, в профіль, в овальній рамці, в яку вставлено шість шестипе ­ люсткових квіток. 1 1 Папір з портретами в філігранях був поширений у XIX в., особливо в Німеччині й Франції. На жаль, папір XVIII — XIX вв. зовсім ще не досліджений. Чий портрет виображено на водяному знаку цієї прокламації — сказати важко, бо такі портрети да ­ леко не завсіди виходили до своїх оригіналів подібні. З огляду на культ Наполеона в тодішній Польщі, можна припустити тут його портрет. Коли ця прокламація друку ­ валася підпільно в межах тодішньої Росії, то папір міг бути й російський — з портре ­ том Олександра І. 3 Хойнацкій. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описаніе. Почаевъ, 1897, стор. 126 і 131. Текст надруковано тільки на одному боці аркуша, певне, з тим, щоб розклеювати його на стінах. Розмір аркуша: 22,5 с. шир. і 37,5 вис. Розмір друку: 15 с. шир., 24,8 с. вис. Височина строчних літер 2 міл., надстрочних — 3 міл. Заголовок складено значно більшими літерами по 5 міл. заввишки. Щоб дати уявління про загальний вигляд цієї прокла ­ мації, подаємо її тут на знімку, хоч значно зменшену. В якій з тодішніх друкарень могла бути ця прокламація видрукувана, на жаль, поки-що ми не знаємо. Можливо припустити, що друковано її десь на Україні: принаймні про Почаївську уніятську друкарню відомо, що вона друкувала 1831 року польським повстанцям революційні ві ­ дозви-прокламації, призначені для людности тодішньої Росії. 1 2 3 ,АКАД. Д. БА Г АЛІЙ ТА О. БАГАЛІЇВНА-ТАТАРИНОВА. СПРАВА ДЕКАБРИСТА I. Ф. ШИМКОВА. Документи, що ми їх тут подаємо, взято з особистої слідчої справи одного з декабристів-українців члена товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян Івана Федоровича Шимкова (АОР, Ф. XXI No 445). Перший документ це є низка біографічних відомостей, що кожен з підсудних декабристів повинен був подати Слідчому Комітетові підчас переведення слідства. З цього документу виявляється, що Шимков, ще бувши хлопчиком, 14-ти років, вступає до Харківського університету, слухаючи попереду загальні курси, а далі переходить на „словестное отделение”, що, закінчивши університет, р. 1819 він вступає на вій ­ ськову службу; р. 1824 Шимков переходить прапорщиком з Олексо- пільського пішого полку, що стояв тоді на Київщині, до Саратівського полку на Волині, себ-то він потрапляє до самого центру діяльности „слов ’ ян”. Тут Шимков і вступає до товариства. За „Алфавитом декабристов” та монографією М. В. Нечкиної „Об ­ щество Соединенных Славян” можна додати до цього ось що: Шимков народивсь на Україні на Полтавщині в селі Михнівка. Батько його — заможний дідич — мав велику родину — п ’ ять синів та двох доньок. Один з них Андрій теж закінчив Харківський університет. Другий та третій з нижчеподаних у нас документів — то є свідчення Шимкова од 24 лютого 1826 та 3 березня 1826 року. Тут він доволі докладно оповідає про те, як вступив до товариства, називає цілу низку прізвищ відо ­ мих йому членів. Він домагається довести своїм суддям, що він якось зовсім випадково вступив до товариства, що він там не виявив жадної активности, що він тільки підчас слідства довідався, що товариство мало на думці замах на царя та військовий переворот. Ці свідчення та покаянний лист його до Миколи І того-ж часу дуже характерні й своїм змістом і своїм тоном для цілої низки подібних-же свідчень слов ’ ян: справа Берстеля, Фролова, Мозгана, Лисовського, Громницького, та» инших мають чимало спільного з цими зізнаннями Шимкова. Всі вони досить блідо відби ­ вають постаті слов ’ ян як змовників-революціонерів, змальовуючи досить яскраво їхню психологію та настрій підчас слідства та провалу. Та мало не в кожній з цих справ або в уміщених у них різних додаткових мате ­ ріалах історик знаходить дуже цікаві та важливі йому відомості: так у справі як-раз Шимкова зберігсь дуже важливий для вивчення декабрист ­ ської ідеології пам ’ ятник, так званий „Государственный Завет” Пестеля. У своїх свідченнях Шимков дає поясніння, яким чином він у нього опи- ,.144 Акад. Д. Багалій та О. Багаліївна-Татаринова нивсь, а так само оповідає про те, звідки взялися у нього різні вільно ­ думні уривки та вірші, знайдені в нього підчас трусу. Можна, проте, гадати, що з Шимкова був активніший член товариства, ніж це встановлюють судові документи: отож Горбачевський наводить у своїх мемуарах текст тієї записки, що її підчас повстання Чернігів ­ ського полку написав Шимков: „Саратовский полк с нетерпением ожи ­ дает начала восстания. Я ездил в Тамбовский полк и принял там 5 рот ­ ных командиров, которые поклялись при первом случае соединиться с нашим полком и готовы содействовать нам с своими подчиненными”. Ці відомості, гадаю, дозволяють нам сказати, що Шимков провадив певну пропаганду серед своїх салдатів, та що він сам був настроєний досить рішуче що-до військового повстання на Україні. Карний суд засудив Шимкова по 4-му розряду на каторжну роботу до Сибіру на вісім років. Відбувши кару, він оселивсь у слободі Ба- туринській Іркутської губерні, недалеко від Байкала. Та умови життя (матеріального та морального) були такі важкі, що Шимков вирішив прохати владу, щоб його перевели до якогось иншого місця. Тільки-ж дарма він хорий, самотній надсилає свої прохання до місцевої влади: „перевести государственного преступника Шимкова на поселение на ки ­ тайскую границу в крепость Цурухайтуевскую” — така була резолюція Ми ­ коли І на його проханні. Після такої резолюції Шимкову довелось вже прохати, щоб його залишено на давньому місці. Тут він і вмер після якоїсь важкої хороби в серпні місяці 1836 року, себ-то мавши тільки 34 ро ­ ків зроду. Незадовго перед смертю він одержав дозвіл одружитися з се ­ лянкою Феклою Батуриною, але не встиг цього зробити. Згідно з його духівницею майно його передано їй, книжки-ж та різні папери надіслано адміністрації. Виявляється, що Шимков добре знав французьку мову, перекладав французькі книги на російську мову та мав тут-же в Сибіру дозвіл надсилати свої переклади до друку. По ньому залишилось сорок дев ’ ять французьких книжок. Усі ці цікаві відомості про трагічне життя та смерть Шимкова по ­ дибуємо в документах та коментарях до них, що їх подав Б. Г. Ку- балов. 1 1 Б. К у б а л о в. . Письма декабристов” у збірнику „Сибирь и декабристы”, Иркутск, 1925 г., ст. 156 — 164. Див. також ст. В. В. П о п о в а — „Декабрист И. Ф. Шимков на поселении в с. Батуринском” у збірнику „Декабристы в Бурятии”, Верхнеудинск, 1927, стор. 102 — 108. 2 А. О. Р. Фонд 1123, справа Ns 445, 1826 р. арк. 3 — 3 зв. 1. П EP Ш E СВІДЧЕННЯ І. Ф. ШИМКОВА. 2 Саратовского пехотного полка Прапорщика Шимкова откровен ­ ное и чистосердечное показание. 1. Имя мое Иван Федоров сын, от роду 22 года. 2. Вероисповедания Греко-Российского, на Исповеди ,Справа декабриста І. Ф. Шишкова 145 и у Святого Причастия по обряду Христианскому ежегодно бываю. В течении моей жизни два раза только не был: 1-й по неимению вре ­ мени, 2-й прошедшего 1825-го. Года по нерадению, которого плоды те ­ перь вкусил. 3. На верное подданство ныне Царствующему Государю Императору я присягал в полку. 4. Воспитывался я в Императорском Харьковском Университете и в 1819-ом Году вышедши из оного, посту ­ пил я на службу по желанию моему в Алексапольский пехотный полк. 5. По положению Университетскому первый год я слушал общие науки, после избрано мною отделение Словесное, которое мне тогда казалось занимательнее и легче других, по причине, что в оные не входили на ­ уки, требующие глубокого рассуждения и которых имев тогда 14 лет от роду не мог я слушать. 6. Лекций особенных ни в каких предметах наук, я ни у кого не слушал. 7. Вольнодумческие и либеральные мысли с малолетства отдаляли от меня, как родители, так и наставники мои, стараясь поселить во мне при воспитании: любовь и почтение к Богу, Государю, отечеству и ближнему. Книг не было читано мною таких, которые могли бы развратить, а ежели и посещали меня иногда воль ­ ные мысли, то оные были быстро проходящие, которые я считал тогда же преступлением и которые не вкоренялись в сердце моем. Молодость в которой мы от одного предмета обращаемся к другому, не давая себе времени с точностию рассуждать о каждом, представляла ей с каждым днем новые занятия, новую пищу. Когда в лагерях под местечком Ле- щиным мне объявлено было Капитаном Тютчевым и Поручиком Гром- нитским о существовании тайных обществ и о членах оных, которых по словам их и по слухам носившимся, я знал как людей уже с зре ­ лым рассудком, с хорошими понятиями и не могущие подпасть заблу ­ ждению, в то время ежели прежде моего поступления я старался узнать подробно обо всем, рассудил бы, припомнил бы советы моего родителя, которого таковой поступок может оскорбить и наконец отравить дни его, наверное не был бы членом сего общества. Вступление же мое было скоро, без размышления и соображения; а в последствии времени изредка только рассуждал и предусматривал могущее случиться со мною, сии последние мысли, как беспокойные, старался отдалять от себя. На ­ конец Промыслу Всемогущего угодно было здесь меня вывесть из за ­ блуждения и уверить в сей неоспоримой истине: что наказание Божие служит не к чему-иному, как к исправлению нас же. Вот все что могу сказать о времени моего заблуждения и моего вольнодумства. 8. 1820-го Года Июля 7-го определился я на службу в Алексапольский пехотный полк в котором продолжал оную ревностно и усердно, имея всегда хо ­ рошее мнение о себе моего начальства и за отличие по службе произ ­ веден был при Корпусной квартире в Портупей-Прапорщики. Мая 20-го 1824-го Года произведен я был в Прапорщики в Саратовской пехотный полк. В штрафах и под судом никогда не бывал. — Саратовского пехот ­ ного полка Прапорщик Шимков. Генерал адьютант Чернышев. 2. СВІДЧЕННЯ I. Ф. ШИМКОВА 24 ЛЮТОГО 1826 Р. 1 1 3 тіеї-ж справи, арк. 17 — 21 зв. 1826-го Года Февраля 24-го Дня в присудствии Высочайше учре ­ жденного Комитета Саратовского пехотного полка Прапорщик Шимков при опросе добровольно показал: 1-е. 1825-го Года Сентября, первых чи- ,146 Акад. Д. Багалій та О. Багалі’івна-Татаринова сел в лагерях под Местечком Лещиным, Комиссионер Иванов встретясь со мною спросил не говорил ли мне о чем Громнитский или Борисов, на что я ему отвечал, что ничего от них неслыхал, он же расставаясь сказал, что они желают говорить со мною. Через несколько дней дей ­ ствительно Порутчик Громнитский дал мне Славянскую клятву — не объяснив однако мне ничего по неимению времени — и из которой я ничего однако не понял, он в скорости взял ее у меня обратно, говоря что она уже не нужна мне. На другой или третий после того день он же Громнитский и Капитан Тютчев объявил мне: что есть в Государ ­ стве общество, которое называется Соединенные Славяне и которое печется о перемене правления, — каким родом сие могло статься мне в то время не было объявлено, а сказали только, что Гвардия Его Им ­ ператорского Величества, 13-ть полков во 2-й Армии, 4-й Корпус и часть третьего желают сей . перемены; Московское Дворянство тоже употребляет свои старания к достижению сей цели и наконец с-азали что скоро будет собрание в котором я могу более узнать, ибо там бу ­ дут и такие люди, которым все подробности известны, а именно: Му ­ равьев и Безстужев. Молодость в которой большею частию мы бываем легковерны завлекла меня в сие общество; расположенность моя к лю ­ дям которые меня приглашали в оное, не дозволяла отказать им, пола ­ гая что человек меня приглашающий расположен тоже ко мне и не за ­ хочет быть причиной моей погибели, отдался в полную их волю. Вот самые главные причины моего вступления в сие общество, злым умы ­ слом никогда не был я руководим и совесть моя спокойна на сей щот. В тот день когда было назначено собрание, я был занят, и приехал в Местечко Лещин на квартиру Подпорутчика Борисова, с которым квартировал тогда и другой Артилеррийский Офицер — фамилию кото ­ рого я упомнил, — в то время когда окончилось собрание ‘ и разъезжа ­ лись; у входа дверей я встретился с Безстужевым и Капитаном Тютче ­ вым, сей последний рекомендовал меня Безстужеву, как готового по ­ ступить в члены оного общества. Тогда я ничего не узнал, а сказано было, что будет скоро совещание у Андриевича в Селении Млинищах. После сего я советовал Громнитскому и Тютчеву открыть со всею осто- рожностию о сем обществе Подпорутчику Мозгалевскому, — так как им сия статья более была известна; они хоть не коротко были с ним зна ­ комы, но решились говорить ему о сем, из слов их Мозгалевский ни ­ чего не мог понять, наконец представлено мне сказать ему о сем и со ­ гласить, что и было сделано мною. В первый раз нашего сбора у Андри ­ евича, в ожидании Безстужева было говорено о принятии других членов в общество, иные утверждали что всякой может принимать, другие не хотели предоставить сего права каждому; но полученная Майором Спи- ридовым от Безстужева записка, прервала сие; он извинялся в ней что встретились препятствия, которые не дозволили ему быть сегодня, и мы разошлись с тем, чтобы на другой раз собраться у Веденяпина 2-го в Селении Песках, но каким родом отменено собраться опять у Андриевича мне сие неизвестно. Члены известные мне: Безстужев, Спиридов, Тютчев, Громницкий, Лисовский, Мозган, Фролов, Борисов, Иванов, Бычасный, Андриевич 1-й и 2-й, Горбачевскай, Веденяпин 1-й и 2-й, Усовский, Кузьмин, Барон Соловьев, Щепила, Мозгалевский и я. Мною здесь помещены те которых я видел в собрании, списка же оных нечитал, может быть там и превышает число показанных мною. — ,Справа декабриста І. Ф. Шимкова 147 2-е. Цель или намерение сего общества по словам объявивших мне, состояла в том, чтобы вместо Монархического правления, ввесть Кон ­ ституционное. Средства же расположены к достижению сего: первона ­ чально поселить желание сие в войске. При вступлении , моем в оное общество, мне не было объявлено, чтобы для достижения сей цели, не ­ пременно должно лишить жизни блаженной памяти Государя Импера ­ тора. — 3. О решительной перемене правления узнал я в последнее со ­ брание у Г. Андриевича из слов Безстужева, где между протчим гово ­ рено было им: что кровопролития у нас никогда не может быть, так как случалось в других нациях, все так обдумано, так приуготовлено людьми, которые посвятили себя совершенно сему предмету, что можно быть покойными, и что, наконец, ежели будет требовать войско сей пе ­ ремены, то чернь не имеет способов противиться, а напоследок и та бу ­ дет склонена представлением им всех собственных их выгод. 4-е. Из членов, стремившихся наиболее к выполнению сего преступного предпри ­ ятия был Безстужев, которого советы и наконец речь его имела вли ­ яние на общество. — 5. В последнем собрании у Андриевича, сказано было Безстужевым, что в 1826-м Году приступлено будет к действию от ­ крытым образом, но как сие должно начаться, о сем он умолчал. О со ­ вещаниях, происходивших у Муравьева, ничего донесть не могу, по при ­ чине той, что я не был на них и с Муравьевым не знаком. А говорено было мне Капитаном Тютчевым, что, по словам Муравьева, предполагают начать открытое действие летом в 1826-м Году, во время смотра Госу ­ дарем Императором 3-го Корпуса и что с начал * предложено будет, в случае же несогласия, провозгласить Конституцию без воли блажен ­ ной памяти Государя Императора, ежели бы сие в крайности стоило и жизни Его Величества. Когда бы сии предположения были открыты каждому из новопоступивших при самом начале, то я уверен что очень мало нашлось бы решившихся поступить в сие общество. О сем гово ­ рено было мне Тютчевым уже после речи, говоренной Безстужевым, в которой он отдалил сей предмет и склонил, как ниже сего будет по ­ яснено, оною дать обещание всем содействовать в предположенной цели, которая ежели бы разсудив тогда же здраво не могла иначе быть до ­ стигнута, как сим величайшим преступлением. Выше мною упомянуто, что на совещаниях у Муравьева не был и о назначении из членов для покушения на жизнь блаженной памяти Государя Императора из вопрос ­ ных пунктов мне делается только известным. О арестовании Главной Квартиры 2-й Армии, при вступлении в караул Вятского полка, мне никто никогда не сказывал и сие опять из вопросных пунктов узнаю. Коротче сказать: самые дальние — самые отважные предприятия были сокрыты от меня и от всех новопоступивших, с предупреждением еще что бы о сем необъяснялись, говоря: что не все тайны должны быть вся ­ кому известны, или со временем откроют — или же время само откроет оные. 6. Средства мне неизвестны, но надежду имело общество к до ­ стижению цели по словам Безстужева на войска довольно многочисленные как то: Гвардии Его Величества, 13 полков 2-й Армии, 4-й Корпус и большую часть третьего, но почему более полагаться должно было на сии войска, Безстужевым на сей щот не было сказано. На совещании же у Андриевича говорено было Безстужевым, что к обществу сему принадлежат: Муравьевы братья, Полковники: Швейковский, Тизенгаузен, Враницкий и, наконец, Князь Трубецкой. Тогда же была говорена им речь, ,148 Акад. Д. Багалій. та О. Багаліївна-Татаринова в которой возбуждая негодование против Высшей власти, призывал нас на помощь, говоря что с нами готовы соединиться вышеупомянутые войска, все Московское Дворянство и многие знатные люди в России, называя: Раевского и Графа Орлова, дабы ниспровергнуть Монархиче ­ ское правление и что к сему стремятся уже с 1816-го Году, но 1826-й Год должен решить сие без всяких дурных последствий. Речь сия имела желаемой им успех, она поколебала на время молодые умы и мы, целуя образ, снятой им с шеи, исполняли тем наши уверения, что мы действительно будем содействовать к достижению цели — Не зная одна- кож многие настоящей. — Тогда же был решен спор, о принятии в об ­ щество членов; право сие дано одним поверенным, которыми тогдаже были избраны: в 8-й Дивизии Майор Спиридов, в 8 й Артилерийской бригаде Подпорутчик Горбачевский, в 9-й Дивизии Порутчик Щепила в 9-й Артиллерийской Бригаде неизвестный мне. В совещании сем говорено было о том, чтобы возбуждать неудовольствия в нижних чи ­ нах к начальству, но на сей раз сказано быть осторожными: таким образом, что есть ли кто имеет полную надежду и видит что не под ­ вергнет ни себя ни других опасности, тот должен поселять ропот. Ежели же кто неимеет в виду оной тот лучше пускай останется в бездействии, чем соделается наконец вредным членом обществу. На щот присоедине ­ ния Г. Г. Офицеров говорено было им же Безстужевым, что общество довольно многочисленно и не требует увеличения членов.- — Но на чем основывался он, сие неизвестно мне. — Удостоверений с моей стороны на содействие командуемой мною части, сколько могу припомнить, не при ­ носил; по той причине, что часть моя неизвестна была мне, я недавно служу в сем полку и время службы моей был в откомандировке при Корпусной квартире в жолонерной Команде, а в бытность в лаге ­ рях я хотя стоял в своем полку, но не имел влияния ни какого на них, ибо я прикомандирован был для обучения в Егерской Бригаде Жолоне- ров, где и проводил большую часть времени и потому не мог узнать их мыслей, а следовательно не мог ручаться. Наконец скажу, что может быть при уверениях других, сказал, и я ручаюсь за мою часть, — но сие было так же необдуманно, как и поступление мое в сие общество, что я и доказал моим бездействием, на которое общество имеет право жаловаться. Кто из Офицеров старался возбудить неудовольствие к на ­ чальству в нижних чинах, сего я не мог знать по причине, что мы не были вместе по выступлении из лагерей. В первом же собрании у Ан- дрйевича говорено было Порутчиком: Бароном Соловьевым и Кузьми ­ ным, что нижним чинам не должно объявлять о сем до того времени, пока не нужна бы была их помощь, но что они надеются на доверен-^ ность к себе их рот, что естьлибы потребовала необходимость, то в один час они были бы готовы, но сие тогда можно было приписать их хвастов ­ ству и само[на]деянности. В моей же части роты, сколько я мог знать в лагерях никто не действовал, по приходе же из оних, я. четыре раза переходим был из одной роты в другую для уравнения наличного числа Офицеров и на сей щот ничего не могу сказать, разве делано сие скрытно, так что и мне не было известно — -сие однако не вероятно. Возмутительных Катихизисов мне и ни кому не было дано во время совещания, а разве после, что мне не было известно, также как и о том, существуют ли они и в какой силе писаны. Наконец, о распростране ­ нии оных между нижними чинами теперь делается мне только извест- ,Справа декабриста І. Ф. Шимкова 149 ным. В лагерях заметил я один раз в день маневров, которые сопро ­ вождаемы были дождем, еще большим чем на кануне сего дня во время церемониального марша, неудовольствие в нижних чинах. Сидя в моей палатке я слышал когда сказано было выходить, что солдаты без ма ­ лейшего сопротивления исполнили сие, говоря про себя в палатках, что это не маневр, а мученье, не успели осушиться после вчерашнего, се ­ годня еще больше обмокнем. Сие я приписал не погоде и действительно при возвращении на квартиры, они были веселы и покойны, что про ­ должалось, сколько я мог заметить и до моего отъезда из полка. Когда же дошло известие о происшествии случившемся в Черниговском полку, что узнали во время моего караула, то они называли их глупцами не знающими, что делают и на какой конец. О возмущении нижних чи ­ нов против начальства никто не может меня уличить, ибо я сего ни ­ когда неделал, а по возвращении из лагерей старался забыть, что нахо ­ жусь в сем обществе, что может подтвердить то, что я ни с кем из членов не имел никакой переписки. 7. О намерении общества отправить осенью членов несколько и каких именно в Таганрог для покушения на жизнь покойного Императора мне никогда не было известно. 8. И о пре ­ ступном действии посягнуть на жизнь Его Высочества Цесаревича Кон ­ стантина Павловича никогда и ни кем не было мне говорено тем более те члены, которые готовы были сие исполнить не могут быть известны. О сих намерениях из вопросных пунктов узнаю. 9. О составе и цели сего общества, сколько мне было объявлено, я полагал, что оное суще ­ ствует для перемены правления и по словам членов оного же обще ­ ства и для благотворения. Действия, как равно и цель истинная были мне неизвестны, но которые Правительством открыты и обнародованы. 10. О обществах, существующих в Польше и Губерниях Волынской, Ки ­ евской и Подольской мне не было известно, а я в то время начал только догадываться, что оные существуют, когда арестованы были: Граф Му- шинский и Князь Яблоновский. Наконец, о Малороссии скажу, что уже третий год не был в оной и переписку имею только с отцом, из писем которого кроме поучительных наставлений ничего не мог почерпнуть. При выступлении войск из лагерей, Подпорутчик Борисов дал мне прочесть Конституцию, говоря что сия есть самая сокращенная и что некоторые статьи и непомещены в оной, пространная же по словам его была у Муравьева. Я начал читать, но начало было для меня совсем не понятно, он начал мне было объяснять, но кто то из Офицеров при ­ ходом своим помешал. Борисов, простясь со мною, оставил сию бумагу у меня; я ее по приходе из лагерей читал, но начала по прежнему не понимал, хотя и протчие статьи мало были вразумительны и темны по краткости своей. Перед выступлением же из лагерей было говорено мне Капитаном Тютчевым, что он слыхал будьтобы к обществу сему при ­ надлежит: Комендант Крепости Бобруйской и Штате Дама Княгиня Ме ­ щерская. Здесь показано мною все то, что даже поверхностно мне было известно. Тепер позвольте надеяться на сострадание и человеко ­ любие судей моих, в руках которых судьба моя, что предстательством своим смягчат справедливый гнев милостивого Монарха. Вам известно вступление мое в общество, причины оного, действия которых однако не покажут того, чтобы я был человек заблудший совершенно и не по ­ дающий надежды к исправлению, наконец, известно и положение, в кото ­ ром я тепер нахожусь, — оно пребудет незабвенно до конца дней моих ,150 Акад. Д. Багалій та О. Багаліївна-Татаринова и оно послужило бы уроком на всю мою жизнь, которою ежелибы до ­ зволено было наслаждаться мне, для того что бы я мог показать в себе верного и полезного моему Государю и отечеству подданного и оправ ­ дать временное мое заблуждение, — тогда бы почел я счасливейшим себя из смертных. — Саратовского пехотного полка Прапорщик Ш и м- к о в. Генерал Адъютант Чернышев. 3. СВІДЧЕННЯ I. Ф. ШИМКОВА З БЕРЕЗНЯ 1826 р. 1 1 3 тієї-ж справи, арк. 11 — 11 зв. 1826-го Года Марта 3-го Дня в Присудствии Высочайше учрежден ­ ного Комитета Саратовского пехотного полка Прапорщик Шимков при опросе добровольно показал: 1. Государственный завет получен мною от Майора Спиридова, оный дан был мне по познанию, что от Подпо ­ рутчика Борисова я прежде сего имел уже таковой, мною же не было посмотрено на первых порах что в данной бумаге заключалось, и так как прежний довольно неразборчиво написан, то и был изорван, а сей оставлен. Найденный у меня Завет писан Борисова рукою; даван был мною читать Подпорутчику Мозгалевскому, которому по его словам, он казался совсем почти невнятным; более же никому как для прочету, так и для снятия копии я быв осторожен не доверял, хранил его в шка ­ тулке откуда я полагаю он и взят. — 2. Отрывок в прозе и стихи под No 1-м, 2-м, 3-м и 4-м писаны моею рукою, но не моего сочинения. Пер ­ вый выписан мною из книги под заглавием Рыцари Лебедя, — сочини ­ теля сей книги я упомнил, — которую продают свободно книгопродавцы и оная 1824 Года в Сентябре месяце брана была мною для прочету, за внесение определенного числа денег продавщикам в Городе Радомысле, чрез который они проезжали и несколько дней прожили в нем. Стихи же найдены мною в Местечке Белой Церкве 1824-го же Года в Августе месяце, во время сбора 9-й пехотной и 3-й Гусарской Дивизии для ма ­ невров, — у моей квартиры вечером на испачканной уже бумаге и ко ­ торой часть была оторвана. Стихи сии я долго держал, не показывая никому, наконец, бывши в Жолонерной команде при корпусной квартире я прочел их Порутчику Громницскому, которых однако он несписывал, более же никому не давал читать и переписывать как до поступления, так и по вступлении моем в общество. Оставив их у себя, действительно я сделал необдуманно. 3. Кем были составлены стихи, мне неизвестно и кому они принадлежали не знаю, с умыслом ли они брошены, или же потеряны, не могу доложить; а только на 1-ом и 2-ом Номере было на ­ писано П-.ш.н, сие я почел за Пушкин; 3-й и 4-й Номера были без вся ­ кой подписи, все они были на полулисте написаны, которого часть была оторвана. В последствии времени я списал их собственною моею рукою, по причине той, что найденные были ветхи и испачканы, которые я тогда же сжег. — До вступления моего в общество, имея стихи сии у себя и при моей осторожности я был покоен, ибо ни какой за собою вины не чувствовал и держал без всякого размышления. Поступив же в оное, я и позабыл что они у меня есть и когда были показаны мне сегодня при допросе, я изумился, как они уцелели не быв сожжены мною. На ­ конец согласился с тем, что я не так виновен, как несчастлив в моем оправдании. Прозаический же отрывок действительно находится в оной ,Справа декабриста І. Ф. Шишкова 151 книге и из которой мною и был оный выписан. Саратовского пехотного полка Прапорщик Шимко в. Генерал Адьютант Чернышев. 4. ЛИСТ I. Ф. ШИМКОВА ДО МИКОЛИ І ВІД 23 ЛЮТОГО 1826 Р. 1 1 3 тієї-ж справи, арк. 23 — 26. Ваше Императорское Величество, Всемилостивейший Государь! При снятии с меня допроса Господином Генералом Адъютантом, Вашего Им ­ ператорского Величества, Левашовым, в столь короткое время я не мог привесть себе на память все известное и сим самым подал подозрение в моей неоткровенности. Теперь, собрав все, что только известно мне и что припомнил излагая здесь, подвергаю к стопам Вашего Импера ­ торского Величества мою нижайшую прозьбу о прощении меня. Первые порывы молодости и лишняя доверчивость к людям, кото ­ рые особенно были мною любимы, завлекли меня так далеко; никогда не думал я, чтобы расположенность моя к ним соделалась наконец ги ­ белью мне. 1825 Года Сентября первых чисел в лагерях под Местечком Лещиным Комисионер Иванов, с которым я очень мало был знаком, встретясь со мною, спросил не говорил ли о чем со мною Громнитский или- Борисов, на что я ему сказал, что ничего от них не слыхал, он раставаясь со мною сказал, что они хотели кое о чем говорить со мною. Чрез несколько дней действительно Порутчик Громнитский дал мне Славянскую клятву, из которой я ничего не понял, а он не пояснил по неимению времени. По прошествии нескольких дней он же Громнитский и Капитан Тютчев объявил мне, что есть в Государстве общество, ко ­ торое называется — Соединенные Славяне и которое печется о пере ­ мене правления, каким родом сие могло статься, мне в то время не было объявлено, а только сказали: что Гвардия Вашего Император ­ ского Величества, 13-ть полков во 2-й армии, 4-й Корпус большая часть третьего согласны на сию перемену; Московское Дворянство тоже будь- тобы употребляет свои старания к достижению сей цели; я просил их объяснить мне подробно, но они сказали что будет скоро собрание, где могу узнать более, ибо там будут и такие люди, которым все подроб ­ ности известны, а именно: Муравьев Подполковник и Бестужев, — имев к ним доверенность, я ненастаивал, а ожидал. В тот день когда было назначено собрание, я был занят и приехал в местечко Лещин, на квар ­ тиру к Подпорутчику Борисову с которым стоял тогда и другой Арти- лирийской Офицер, которого фамилию упомнил, в то время когда окон ­ чилось собрание и иные выезжали, другие готовились в отъезду; здесь в первой раз Капитан Тютчев рекомендовал меня посреднику 3-го Кор ­ пуса Г-ну Подпорутчику Бестужеву, как готового поступить в члены оного общества. В сей раз ничего не мог я знать, а обнадежен был что скоро будет опять собрание. Здесь я встретился с следующими Господами Офицерами: Горбачевским, Бычасцым, Андриевичем 1-м и 2-м, Борисовым, Громнитским, Тютчевым, Лисовским, Фроловым, Веденяпи- ным 1-м, Усовским и Бестужевым. С сего времени сборним местом на ­ значена, была квартира Андриевича в Селении Млинищах. Я советовал Громнитскому и Тютчеву открыть с осторожностию, так как им сие было более известно, и принять в общество Подпорутчика Мазгалев- скаго, полагаясь на его молчание, — что и было поручено мне зделать. ,152 Акад. Д. Багалій та О. Багалі’івна- Татаринова В первый раз нашего збора у Андриевича в ожидании Безстужева шел спор; иные утверждали что всякий член может принимать другого в общество, другие отвергали сие, представляя что невсякой может поль ­ зоваться правом присоединения членов, ибо иной, имея приятеля, захо ­ чет ввести его в сие общество, зная его, как товарища молодости своей, но не быв уверен в его молчаливости, спор был прерван запискою, полученною Майором Спиридовым от Безстужева, в которой сей послед ­ ний извинялся, что не может быть, по встретившимся ему препятствиям, — извещая притом что им дано будет знать в которой день должны будем собраться. Так как было довольно поздно, мы разошлись, условясь, в следующий раз собраться у Веденяпина 2-го в Селении Песках. В сие собрание которых я знаю и могу припомнить были: Спиридов, Тютчев, Громнитский, Лисовский, Мазган, Барон Соловьев, Кузьмин, Щепила, Усовский, Фурман, Борисов, Бычасный, Горбачевский, Андриевич 1-й и 2-й, и Веденяпин 1-й и 2-й, Мозгалевский и Я. Каким родом сие было отменено, что и другой раз собрались у Андриевича же, мне не ­ известно. Дано знать и мы собрались. По приезде Господина Бестужева решен был спор прошедший тем, что кроме поверенных, которыми тогда же были избраны: в 8-й Дивизии Майор Спиридов, в 8-й Артиллерий ­ ской Бригаде Подпорутчик Горбачевский, в 9-й Дивизии Порутчик Ще ­ пила, в 9-й Артиллерийской Бригаде Офицер, которого я не знаю, ибо его в то время не было в собрании, неимеет права никто из членов присоединять, разве рекомендовать поверенному, который узнав коротко человека — принимает; или может быть и дано было право некоторым из членов принимать, мне неизвестно. В отставку никто из членов оного общества не мог выйтить; по словам Безстужева к обществу сему при ­ надлежали: Муравьевы все, Полковник Швейковский, Полковник Тизен- гаузен, Полковник Враницкий, Князь Трубецкой и многие другие — на ­ конец все лучшее Московское дворянство. Говорена была им же речь, в которой возбуждая негодование против Высшей Власти, призывал нас на помощь, говоря, что с нами готовы соединится: 13-ть полков 2-й Армии, вся Гвардия Вашего Императорского Величества, 4-й Корпус и большая часть третьего и ниспровергнуть монархическое правление, преодолев все препятствия, все преграды, которые могли бы делать по ­ мешательство к достижению цели, к которой стремятся уже с 1816 го Года и что наконец 1826-й год должен все решить — но без кровопро ­ лития; так как в других нациях мы видели живые образцы народной революции и последствия оной, то люди, которые посвятили себя со ­ вершенно сему предмету, обдумали и признали нужным требовать войску Конституции, которому по их мыслям, никто не будет противиться. Речь сия поколебала молодые умы и имела желаемый им успех, Безстужев, сняв с шеи своей образ целовал, что и каждый из нас делал — сие было заменой всех клятв и уверений. О истреблении всей Царской фамилии не было говорено открыто, может быть о сем было говорено в 1-м со ­ брании, которого я уже незастал, или же и в сем, но аллегорически и таким родом что не всякому было понятно, а особливо для тех, которые не знают ни хода дел, ни намерений самых дальних — са ­ мых отважных. Самое важное было сокрыто, с предупреждением чтобы не обижались, ибо все тайны не всякому должны быть известны. Напо ­ следок в сем собрании говорено было, чтобы поселять неудовольствие против начальства в нижних чинах, но сие делать осторожно, и сказано ,Справа декабриста І. Ф. Шимкова 153 было наконец, лучше остаться в бездействии ежели не имеешь способов, нежели зделать малейший вред обществу. В собрании сем были: Ще ­ пила, Громнитский, Тютчев, Лисовский, Мазган, Мозгалевский, Бори ­ сов, Горбачевский, Андриевич 1-й и 2-й, Спиридов, Бычасний и Я. Ка ­ ким родом и в какое именно время должно начаться действие, сие было сокрыто и я из допросу Господина Генерала Адъютанта, Вашего Импе ­ раторского Величества, Левашева едва только начал понимать насто ­ ящую цель и предначертания, которые конечно считали не нужным вве ­ рять всякому. Мне же сие было известно совсем другим образом. Ка ­ питан Тютчев у меня в палатке сказал, что по словам Подполковника Муравьева Черниговского полка, действие должно начаться во время смотра 3-го пехотного Корпуса Государем Императором в 1826 году, и то сначала будтобы хотели предложить, а в случае несогласия без воли провозгласить Конституцию, ежели бы сие стоило и жизни Госу ­ даря. Но справедливо ли сие было сказано мне, сего не знаю. Так как войска распускались, то в последний вечер Подпорутчик Борисов дал мне Конституцию, говоря, что это самая сокращенная, а полная есть у Подполковника Муравьева, которого я однако ни в одном собрании не видел, я начал ее читать, но самое начало, было самое и непонятное для меня, он мне начал объяснять, но кто то из Офицеров вошел в па ­ латку и помешал нашему чтению. Борисов простился со мною и, уходя, оставил Конституцию у меня, а я ее по приходе из лагерей несколько раз читал, но начало все осталось не понятно для меня, хотя протчие статьи довольно сокращены, но не так темны, как первая. Нижних чи ­ нов не мог я приуготовлять по той причине что в сем полку служу не ­ давно и находился большую часть службы моей в откомандировке в жолонерной команде при Корпусной квартире и посему неимел вре ­ мени узнать мыслей солдат. К тому же в течение трех месяцев, я че ­ тыре раза был переводим из роты в роту, для укомплектования, или уравнения наличного числа Офицеров; Господам Офицерам не дано мне право открывать, да и как могу неосновательны мои знания сообщить и тем подвергнуть себя или колким насмешкам или же опасности. В по ­ следнем собрании было сказано: естьли кто из членов откроет Прави ­ тельству о существующем обществе, тот неизбегнет смерти, от руки того, кто первой о сем узнает. — Ваше Императорское Величество из всего вышеописаного ясно изволите видеть, что с поступления моего в оное общество, очень малое было мне известно и что одно присоеди ­ нение мое к сему обществу не узнав наперед цели и намерений истин ­ ных делает меня виновным пред Вами, а не действия мои. Я был зама- нут тем, что в оном находятся многие из моих знакомых, на которых я по ­ лагался во всем, и по словам Безстужева и люди с хорошим именем. Всемилостивейший Государь! Зная что одно чистосердечное признание и искреннее раскаяние могут уменьшить справедливый гнев Вашего Императорского Величества, не упуская здесь самомалейшей подроб ­ ности и всего того что только мог припомнить и что только хотя мало было известно здесь помещаю. Повергаясь к стопам Вашего Импера ­ торского Величества, прошу воззрев милостивым оком на сие, простить того, которого не злой умысел, а молодость и легковерность увлекла. Щастливым себя почел бы ежели дозволено было бы загладить вину мою ревностнейшей службою Вашему Императорскому Величеству и Дому Вашему. Выше донесено было мною, что по словам Безстужева нахо- ,154 Акад. Д. Багами, та О. Багалі’івна-Татаринова Жтся люди с хорошим именем и которые пользуються милостию Мо ­ нарха, они им были наименованны, как члены общества: Граф Орлов и Генерал Раевский, По прошествии же некоторого времени, а именно при выступлении из лагерей, Капитаном Тютчевым было говорено, что он слыхал, будто Комендант Крепости Бобруйской и Штате Дама Кня ­ гиня Мещерская принадлежат к оному же. Действительно ли сие спра ­ ведливо, сего не могу доложить, ибо сие мною самим слыхано и только один раз. С глубочайшим высокопочитанием и таковою же преданностью за щастие поставляю пребыть по гроб мой. Вашего Императорского Величества Всемилостивейшего Государя верноподданный раб Саратов ­ ского пехотного полка Прапорщик Шимков. 1826 го Года, Февраля 23-го дня. Петро-Павловская Крепость. ,О. БАГАЛІІВНА – ТА ТАРИНОВ А. СПРАВА ЯКОВА ДРАГОМАНОВА. Документи, що ми їх подаємо тут, узято з особистої слідчої справи українця-декабриста, члена товариства Об ’ єднаних Слов ’ ян Якова Яки- мовича Драгоманова. Він належав до славйозвісної родини Драгомано- вих, був дядьком Михайлові Петровичеві Драгоманову. Батько декабри ­ стів — Яким служив у Гадячому при гетьманськім уряді, на посаді війта та одруживсь там з дочкою полкового судді Колодяжного. Отже земля, млини та садиба Колодяжного перейшли до Драгоманових, і село Бу- дища стало первісним їхнім маєтком на Гадяччині. У Якима було троє синів та одна дочка: старшого сина Олексу він придержав коло себе, а Якова, майбутнього декабриста, та Петра (Михайлового батька) виря ­ див учитися до Петербургу, де він мав дужу руку в особі свого колиш ­ нього товариша по службі. „Отже в великому драгоманівському молитовнику (в так званих „свят ­ цях”) зосталось записане рукою нашого діда, при відповідному дні: „сего дня сыновья мои Яков и Петр выехали в Санкт-Петербург. Да хранит их господь на всех путях их!” пише в своїх спогадах про Ми ­ хаила Драгоманова Олена Пчілка. 1 Петра було виряджено до так званого „училища правоведения”, а Якова до військової школи. Обидва вони, закінчивши школу, залиши ­ лися в столиці, де й прилучилися до передових кіл тодішньої молоди. Службова кар ’ єра Якова склалася дуже невдало: ще 14-літнім юнаком бувши, він одержує посаду в канцелярії військового міністра, а далі пе ­ реходить до канцелярії військового губернатора. Р. 1820 він бере від ­ пустку, щоб поїхати додому. Та там він серйозно заслаб і, „не имея состояния отправиться на прежнюю службу”, як він пише за це в своїх зізнаннях, „но, горя желанием по выздоровлении продол ­ жать оную где бы то ни было”, переходить в маленькому чині юнкера до Полтавського пішого полку, що стояв тоді на Київщині. Тільки 21 січня 1826 р. він дістав першого офіцерського чина прапорщика за кілька день до свого арешту. Ми маємо перед собою яскравий приклад надто невдалої військової службової кар ’ єри українського інтелігента. У зізнаннях молодого Драгоманова досить яскраво відбилося його незавдоволення з свого службового та матері я льного становища: в кіль ­ кох місцях почувається й образа і протест його за те, що йому дове ­ лося замість звичайних чотирьох років чекати аж шість до офіцерського чину. Од свого особистого досвіду він переходить і до загальних ви- 1 „Україна” 1926 р. кн. 2 — 3, стор. 41. ,156 О. Багалі’івна-Татаринова сновків про погане становище шляхти в Росії узагалі. Він пише: „Дво ­ рянство угнетено, особливо в воинской службе”… „многие из них, люди достойнейшие… по каким-либо прихотям или видам полковых команди ­ ров без всякой со стороны первых вины нередко бывают оными гонимы, вовсе удаляемы из службы”… Окрім того він згадує столітню судову тя ­ ганину між Розумовськими та Драгомановими за тисячу кріпаків, що їх одержав іще дід Якова Якимовича од царського уряду. Олена Пчілка, що доводиться небогою Яковові Якимовичеві, теж згадує в своїх спо ­ гадах про Михайла Драгоманова за цю тяганину. 1 Вона пише, що під ­ час скасування гетьманського уряду та розподілення гетьманських ма ­ етностей Розумовські силоміць захопили деякі драгоманівські землі, що належали колись Колодяжинським. Справа була сливе безнадійна, то ­ чилася довго, але кінець-кінцем її розвязано на користь Драгомано- вих. Це трапилося вже як Я. Я. помер. Я. Драгоманів скаржиться на несправедливу постанову сенату в цій справі та після цих прикладів з життя свого та свого роду робить висновок загального характеру про „злоупотребление” та „многие отступления” в російських законах. Кі ­ нець-кінцем, „знатность и багатство берут верх над бедностью и бес ­ силием” пише він. Далі він переходить до правдивої, доволі виразної критики становища селянства та салдатства за свого часу, характе ­ ризуючи їхнє життя в яскравій літературній формі: „Крестьяне вла ­ дельцами их для корыстолюбивых видов угнетены до бесконечности и даже так, что имея самое малое время на труды для собственных нужд или вовсе оного не имея, доведены до постыдного человечеству нищенства”. .. а про салдатське життя: „солдаты при всей тягости долго ­ временной службы будучи за малые вины, а иногда по одному капризу низшего начальства весьма строго наказываемы, пожертвовав службе здоровьем своим, наконец дряхлые немощные и старые бедняки сии, не могущие питаться собственными трудами, скитаются почти без пропи ­ тания, а нередко и без приюта”. Поруч певних заходів, щоб виправдати себе перед владою, Драгома ­ нів не криється з своїми думками та обуренням що-до урядової полі ­ тики, каже по-просту, що зміни необхідні, що треба „улучшить прави ­ тельство”, визволити селянство, реформувати суд та армію. Ця ча ­ стина драгоманівських зізнань справляє доволі суцільне та гарне вра- жіння: перед нас стоїть наче жива постать талановитого, нехай і молодого публіциста-опозиціонера. А втім ідемо далі: а чи працював Драгоманів активно як член таємного товариства, чи брав він участь в агітації се ­ ред салдатів, чи був він готовий до революційного виступу? Важко, на жаль, подати певні що до цього відомості та висновки’ бо бракує ще відповідних матеріялів. Сам Драгоманів рішуче каже, що він нікого не прийняв до товариства, що він не знав справжньої 1 Там-же, стор. 43 — 44. ,Справа Якова Драгоманова 157 мети товариства, не знав його планів. Підчас усіх трьох допитів він підкреслює свою велику пошану, „благоговение” до обох царів, вислов ­ лює щиропідданчі почуття, намагається ввесь час, щоб його було пере ­ везено до Петербургу: „Ибо не мог ли я и не могу ли еще и теперь надеяться сего, тогда когда все лица, виденные мною в собрании обще ­ ства, находятся ныне в столице”… Важко нам відокремити в цих рядках драгоманівської слідчої справи його тактику як підсудного од справж ­ ніх, що він щиро висловив, думок та емоцій. Можна сказати тільки, що за часів декабризму монархізм сполучувано нерідко з гострою критикою соціяльно-політичного ладу Росії взагалі. Ми можемо тепер все-ж-таки сказати певне, що з Драгоманова був видатніший декабрист ніж це з ’ я ­ сував був свого часу уряд: „Сам в общество никого не ввел и между нижними чинами ничего предосудительного не рассевал” зазначено про нього в „Алфавите”, а ми тепер знаємо, що це саме він прийняв до товариства двох молодих палких офіцерів свого полку — Трусова та Троцького. За Горбачевський він виявляв себе на зібраннях 1825 р. доволі рішуче, був сам готовий до повстання, та й взагалі був „рев ­ ностнейшим членом” таємного товариства. Драгоманів пише, що в-осени р. 1825 (себ-то якраз підчас дуже важливих зібрань „слав’ян” з „южа ­ нами”) він серйозно заслаб й його відіслано до шпиталю та відтоді він аж ніяк себе у товаристві і не виявляв. Як відомо, Полтавський полк, де служив Драгоманів, підчас подій на Київщині стояв під Бо ­ бруйськом і жадної участи в повстанні Чернігівського полку не брав, та там трапивсь поодинокий революційний виступ двох товаришів Драго ­ манова- — офіцерів Троцького та Трусова: почувши про повстання черні ­ гівців, вони вирішили захопити Бобруйськ: підчас зміни караулу вони, „обнажили шпаги” як пише за це Горбачевський, „и выбежав вперед закричали: „Товарищи солдаты, за нами! Черниговцы восстали… посо ­ бим им, вперед, ура!” Та їх було негайно заарештовано, звязано та ві ­ діслано у кайданах до Могилева Білоруського. Драгоманів не пристав до них, але з яких причин з наших матеріалів з ’ ясувати не можна. Тут можна навести ще таке речення ніби-то про скептичний настрій Драгоманова: „Хотя он был недоверчив и не полагал, что можно так скоро освободить Россию, однакож верил силе Южного общества и на ­ деялся на успех замышляемого переворота”, пише про нього Горбачев ­ ський. Будь-що-будь, з тих чи инших причин та обставин, Драгоманів не взяв участи в революційних виступах свого товариства. Формальна історія драгоманівської слідчої справи, що ми маємо змогу її тут уперше подати, 1 така: видатний учасник повстання декабристів на Україні 1 Треба тут зазначити, що М. В. Нечкина освітлює постать Драгоманова та його ідеологію в своїй монографії „Общество Соединенных Славян”, М. — Arp., 1927, (див. ст. 44 — 45, 89, 115 та инші) та подає деякі цитати, витяги з драгоманівської слідчої справи. ,158 О. Багаліївна-Татпаринова І. І. Сухинов назвав слідчій комісії в Могилеві серед инших прізвищ також і Драгоманова. Гадаю, що саме в наслідок цього повідомлення останнього за розпорядженням та ініціативою головнокомандувача своєї армії привезено до Могилева, де працювало тоді дві окремі військово- судові комісії. 1 У наслідок першого допиту Драгоманова від комісії військового суду ми маємо наш перший документ у формі рапорта цієї комісії до головного командувача І армії Ф. В. Сакена від ЗО березня 1826 р. Окрім того, ми маємо ще два цікавіші документи так звані за- питні пункти з відповідями Я. Я. од 16 та 24 липня того-ж року. Це є наслідок праці теж могилівської слідчої комісії, але вже в иншому її складі. Другий документ складається з 8-х запитань до Драгоманова, третій має додатковий до нього характер, у ньому тільки двоє спеціаль ­ них запитань Тут ми подибуємо деякі автобіографічні відомості та істо ­ рію вступу Драгоманова до товариства окремих членів товариства, але досить мало, а так само деякі детальні відомості про таємні зібрання під Лещиним. Та документи цінні не тільки цим: найцікавіші вони для нас тим, що в них відбилася постать та ідеологія молодого Драгоманова. Як я вже була казала, Драгоманів увесь час чекав, що його буде пере ­ везено до Петербургу. У підвищеному тоні він пише, що тільки самому цареві він „дерзал счастия открыть все остальное мне известное и тогда, повергшись пред священною особою его, ожидать его правосудного ми ­ лосердия”… Слідча комісія була дуже незавдоволена з Цього настирливого бажання Драгоманова подати остаточні зізнання тільки в столиці. Вона вва ­ жала це за недовіру та відсутність пошани до неї, вимагала од Драгома ­ нова остаточного зізнання та каяття. Драгоманів, так само як і ціла низка инших осіб, так і не пройшов через Вищий Карний Суд у Петербурзі. Згідно з особистим розпорядженням Миколи І його після трьохмісячного ув ’ язнення в Петропавлівській фортеці переведено з Полтавського полку до 3 пішої дивізії під „строгий надзор полкового, бригадного и диви ­ зионного начальства”. 1 2 1 Див. „Восстание декабристов”, т. IV, М. — Л. 1927, ст. 304 та 324. 2 „Алфавит декабристов”, стор. 80. s В наслідок цього догляду в справах III відділу і зберегалася особиста справа Дра гоманова, та я з неї не користувалася. Отже ми бачимо, що Драгоманову довелося перебути під арештом в Могилеві більш ніж півроку. На жаль, ми не можемо за браком відо ­ мостей нічого сказати за умови його життя там, не знаємо ми так само нічого за його службу в новому для нього полку під суворим мабуть доглядом військового начальства. Чи не в наслідок цих умов та пога ­ ного здоров ’ я він вже на початку р. 1828 залишає полк зовсім, пода ­ ється в відставку у чині прапорщика, але знов з „оставлением под стро ­ гим секретным наблюдением”, як це зазначено в „Алфавите декабри ­ стов”; себ-то він опинився під доглядом ПІ відділу. 3 ,Справа Якова Драгоманова 159 Де саме жив Яків Драгоманів залишивши військо, невідомо, ми знаємо тільки, що в 30-х роках XIX стол. вірші його друковано по ча ­ сописах. Яковів брат — Петро друкував свої переклади з різних чужих мов, мабуть Яковові пощастило надрукувати свої вірші завдяки літера ­ турним звязкам свого брата. Гадаю, що варто було-б розшукати твори та переклади обох братів по тогочасних виданнях. Поки ще ми мо ­ жемо відзначити гарну, я-б сказала видатну літературною стороною мову Якова Драгоманова в його зізнаннях, та його публіцистичний хист. Помер він ще зовсім молодою людиною мавши 37 років зроду р. 1840, мабуть ще за життя свого батька. Будь-що-будь, він вже не встиг узяти участи у батьківській спадщині. Можна гадати, що здоров ’ я узагалі було в його поганеньке, бо кілька разів він згадує за свої хороби у своїх свідченнях. 1. РАПОРТ КОМІСІЇ ВІЙСЬКОВОГО СУДУ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧЕВІ 1-ОЇ АРМІЇ З ПЕРЕКАЗОМ СВІДЧЕНЬ Я. ДРАГОМАНОВА. 1 1 АОР. Фонд 1123, справа No 144, 1826 р. арк. 12 — 15. Копия с рапорта Г. Главнокомандующему 1-ю Армиею, Комиссии во ­ єнного Суда, учрежденной при Главной Квартире Армии, над мятеж ­ ными офицерами Черниговского пехотного полка, от 30-го марта 1826 года за No 59-м. Во исполнение повеления вашего сиятельства, объявленного в отно ­ шении Дежурного Генерала Армии от 24-го сего Марта за No 434-м, и по содержанию приложенного при оном в копии отношения Г. Во ­ енного Министра, доставленный сюда под арестом Полтавского пехот ­ ного полка Подпрапорщик, что ныне Прапорщик, Драгоманов, оказав ­ шийся принадлежащим к тайному обществу, по призыве в присудствие и по зделанному ему от оного о показании истины увещеванию, ответ ­ ствовал: что он сначала с чиновником Коммиссионерства 10-го Класса Ивановым познакомился по рекомендации Порутчика Громницкого, во время нахождения в жалонерной команде при Корпусной Квартире в го ­ роде Житомире весною прошлого 1825 года, который запрося его, к себе на квартиру, после многих посторонних разговоров, начал его Драгоманова, приглашать ко вступлению в общество, в коем, как гово ­ рил, был он сам Иванов и многие другие лица, в числе коих Порутчик Громнитский, Подпорутчик Борисов, бывший также в жалонерной ко ­ манде, от чего он долго отговаривался и не соглашался’на предложение Иванова; но когда он добавил, что большая часть значительных лиц и офицеров Гвардии и Армии участвует в сем, и наимяновал двух Гра ­ фов Польской фамилии ему неизвестных, равно уверил его, что в сем обществе нет ничего вредного правилам добродетели, чести и обязан ­ ности верного сына отчизны, а все клонится только к улучшению Пра ­ вительства, также и то, что со стороны его, Драгоманова, вся обязан ­ ность будет состоять только в приобретении членов общества; при чем дал издалека заметить ему, что нескромность его в противном случае будет иметь вредные для него последствия. Будучи убежден и устрашен сими доводами невольно, так сказать, согласился на предложение Ива ­ нова. После сего дал ему прочитать краткую писанную присягу для ,.160 О. Багаліївна-Татаринова вступающих, содержащую подтверждение вступления, но какими именно словами того тепер совершенно неупомнит; чрез несколько времени по причине распущения команды отправился в полк. Наконец, в исходе лета того же 1825 года, когда Дивизия была в лагерях близ М. Ле ­ щина, пошел он к Порутчику Черниговского пехотного полка Кузьмину, для истребования от него должных им ему по лотареи денег, которые он ему и отдал, и как он тогда был в его балагане один, то начал ему говорить, что так как по словам других, он Драгоманов находится в Обществе, в котором и он Кузьмин состоит, то просит не чуждаться оного, называя цель общества благонамеренною, о которой будто бы известен был и блаженные памяти Государь Император Александр Пав ­ лович; равно, что общество сие столь многочисленно, что в нем состоит большая часть войск и владельцов; когдаж он дал ему заметить свое сомнение в благонамеренности общества, к которому хотя приглашаем был Ивановым, но согласился не вовся, доказательно тем, что и клятвы никакой не давал; равно в том, чтобы существование общества было известно Государю Императору по тому, что в таком случае оное было бы совершенно явно, или даже приняты бы были другие надежнейшие меры к улучшению Правительства; при чем’ стал вовся отказываться от участвования в Обществе, которого по достаточном здравом рассу ­ ждении внутренно не одобрял. На что порутчик Кузьмин ясно сказал ему, что если он будет так говорить, то во всякое время и во всяком месте пострадает смертью от кого либо из членов такового многолюдного общества, почему он по свойственной всякому существу привязанности к жизни, устрашась последних слов Кузьмина, не прекословил ему да ­ лее, а он чрез несколько минут молчания, обрати разговор к другому предмету, сильно приглашал его в назначенный им день, которого числа не помнит, идти к одному его знакомому Артиллерийскому офицеру на вечеринку, на что он Драгоманов и согласился, и в назначенный день, когда пришел к нему, то застал у него того ж полка Офицера Барона Соловьева, известного ему по нахождению вместе в жалонерноч ко ­ манде, с которыми офицерами отправился в неизвестную ему деревню от М. Лещина, как бы верст пять отстоящую, куда прибыл вечером, застал он там человек примерно около 15 разных пехотных полков и артиллерийских офицеров, из коих были ему известны: Капитан Тют ­ чев, которого знал потому, что видел у порутчика Громнитского, Пра ­ порщика Шимкова, Подпорутчика Борисова, коих знал по нахождению вместе в жалоне.рной команде, равно Подпорутчика Мозгалевского, ко ­ торого знал и видел несколько раз в М. Лещине; Полтавского пехот ­ ного полка Порутчика Усовского и Подпорутчика Горбачевского, коего видел еще до знакомства с Ивановым у Подпорутчика Громнитского, и где какой то Артиллерийский офицер начал подчивать его водкою и закускою, между тем как другие говорили друг с другом, большею частью на ухо, он же Драгоманов выпив водки, так как был младшее в компании лицо, по тогдашнему его чину, протеснясь к порогу, близ оного курил трубку, данную ему в толпе неизвестно кем, однакож при всем удалении его, мог он заметить, что разговор у некоторых клонился к Правительству, которое хотели сделать лучшим, преобразовав оное в другой вид, но в какой именно, какими средствами хотели сего до ­ стигнуть и когда? сего он как по тихому голосу во многих местах раз ­ говора, так и по тому, что не желал входить в смысл оного и внутренно ,Справа Якова Драгоманова 161 удалялся общества, разслышать и уразуметь не мог, или может быть о сих последних предметах тогда и не говорили, к тому ж еще заме ­ тил, что малое обращали там на него внимание; также слышал еще, что когда стали говорить громко о предосторожности, долженствующей быть наблюдаемой при приеме кого-либо в Общество, то какой то ке- известний ему офицер сказал, что некто из числа их отказывается от участвования в Обществе, на что другие сказали: что тот первый умрет, кто первый дерзнет так изменять; после сего начали расходиться, го ­ воря, что чрез несколько времени соберутся снова для настоящих пе ­ реговоров, почему он, Драгоманов, хотя и недолго был там, но уже со ­ скучив там угощением, поспешно отправился в лагерь в свою палатку, решась во что бы то ни стало, не следовать действиям сего Общества, в котором он ничего более не слышал, кроме угроз, и не исполнять прозьбы Иванова, что бы приумножить оное членами, что и выполнял совершенно; ибо не только ни кого не привлек, но даже и никому о том не говорил, будучи при том уверен, после всего им слышан ­ ного, в таком случае, естьли объявить кому об оном, необходимо соделается жертвою угроз; к тому же на третий после того день, по приключившейся ему сильной болезни, отправлен был для излечения в гошпиталь, а оттоль с полковым лазаретом на кантонир квартиры полка, и с того времени ни кого из виденных им в собрании не имел, да и иметь не желал. А как ему более ничего не было известно, о цели сего общества, как только какая то перемена на Правительство; то по сему, а более по внутреннёму суждению его, не распространил он ни каких мыслей не только между нижними чинами, но и нигде. Сам он в сем собрании находился один только раз, но полагает, что оное было и прежде того за несколько дней в М. Лещине у неизвестного другого Артиллерийского Офицера, куда завел его Порутчик Кузьмин днем, и где застал он только Подпорутчика Борисова и еще двух незнакомых артиллеристов, из слов которых заметил, что не за долго до прихода их было у них много офицеров. Незнанию ж его истинной цели обще ­ ства, полагает три причины, или ту, что не уверялись в скромности и преданности его, или что он не был в последнем собрании,о котором говорили при выходе из первого, и в котором хотели как выше им ска ­ зано, сделать настоящее переговоры; или же, наконец, что по малозна ­ чительности своей не сочли за нужное объявлять ему о точной цели сего общества, и средствах к достижевию оной. Равным образом о при ­ надлежности к оному офицеров: Устимовича, Демяновича и отставного Ковальского, совершенно ничего не знал, и более при всех убеждениях, ни чего и ни кого не открыл. О чем Вашему Сиятельству, Судебная Комиссия почтеннейше до ­ несть честь имеет. Подлинный подписали: Председатель Генерал Майор Набоков и Генерал Аудитор Шмаков. Верно: Дежурный Генерал (підпис). ,162 О. Ба г аліївна-Татаринова 2. СВІДЧЕННЯ Я. ДРАГОМАНОВА ПЕРЕД СЛІДЧОЮ КОМІСІЄЮ В МОГИЛЕВІ 16 КВІТНЯ 1826 Р. 1 ДРАГОМАНОВ Полтав. пех. полка Юнкер Копия 1826-го года Апреля 16-го дня, в присутствии Следственной Коммисии, учрежденной при Главной Квартире Армии, Полтавскаго пехотного полка Прапорщик Драгоманов допрашивай и показал: ВОПРОСЫ. 1-й. Как Вас зовут по имени и оте ­ честву? сколько от роду лет, ка ­ кой веры и ежели християнской, то на исповеди и у святого причастия бывалиль ежегодно? 2-й. В службу Его Императорскаго Ве ­ личества вступили вы которого года, месяца и числа, из какого звания и от куда уроженец? имеете ль за собою недвижимое имение и где оное состоит? 3-й. На верность службы и поддан ­ ство Его Императорскому Величеству присягали ль, Воинской Устав, ар ­ тикулы и другие установления чи ­ тали ль, и что за какое преступление чинить повелено, знаетель? 1 3 тіеі-ж справи арк. 16- — 27. ОТВЕТЫ. На 1-й. Имя мое Яков Якимов сын Дра ­ гоманов. От роду 23 года. Веры Греко ­ россійской. На исповеди и у свя ­ таго причастия ежегодно бывал. На 2-й. В службу Его Императорского Величества поступил я из дворян, в гражданскую в Совет Военнаго Министерства 817-го, месяца и числа не помню, из онаго переведен в Канцелярию Военнаго Министра, в коей служа слишком 3 года, на ­ гражден чином Коллежскаго Реги ­ стратора. По домашним обстоятель ­ ствам увольнясь в отпуск, забо ­ лел, и не имея состояния отпра ­ вится на прежнюю службу Государю и отечеству, но горя желанием по выздоровлении продолжать оную, где бы то ни было, определился в Полтавский пехотный полк 820-го в начале Октября, а произведен в настоящий чин сего года Генваря 21-го. Уроженец я Полтавской Гу ­ бернии, имею недвижимое имение, с братьями еще не разделенное. Оное состоит в той же Губернии. На 3-й. На верность службы и поддан ­ ство Его Императорскому Величе ­ ству не присягал я потому, что во время присяги на подданство, сильно был болен и находился в Гошпитале; на верность же службы не мог ,Справа Якова Драгоманова 163 4-й. Во время службы какими чинами и где происходили, на пред сего не бывалиль вы за что под Су ­ дом и по оному, равно и без Суда, в каких штрафах и наказаниях? 5-й. Из отобраннаго от вас в быв ­ шем здесь военном Суде над мятеж ­ никами Черниговскаго полка, пока ­ зания усматривается, что при всем старании вашем закрыть то, что быв членом злоумышленного тай ­ ного общества, о всех предполо ­ жениях и действиях оного совер ­ шенно знали и сами в том учав- ствовали, обнаружили однако же мно ­ гое во всем оном вас уличающее, ибо сверх изветов на вас многих лиц, которых вы в ответах своих ни . чем не опровергнули, везде видна неразлучная связь ваша с По- рутчиком Кузьминым во время Ле ­ щинского Лагеря, где вы будучи им, как членом тайного Общества, не отступно в оное приглашаемы, должны были объявить о сем На ­ чальству, а если сего из боязни сделать уже не решались, то по успеть присягнуть потому, что чрез 6-ть дней после объявления мне Вы ­ сочайшего приказа, о производстве меня в чин Офицера, был я аре ­ стован и отправлен в Главную Квартиру Армии; но все сие не имеет ни малейшаго на меня влияния, ибо родители мои и брат, запечатлев ­ ший в бою собственною жизнию приверженность к престолу Царей, с самого младенчества словами и собственным примером, научили меня благоговеть пред Великим Ца ­ рем России и не переставая быть ему верным, жертвовать ему всем и самою жизнию. — Воинский Устав, артикулы и многие другие узаконения читал, и что за какое преступле ­ ние чинить повелено — знаю. На 4-ой. Какими чинами и где происхо ­ дил, значится выше. На 5-ой. По нахождению моему в Жал- нерной команде, при Корпусной Квартире в городе Житомире, в начале весны прошлого 1825-го года, по рекомендации бывшаго со мною в той команде Порутчика Громнит ­ ского, познакомился я с комиси- онером Ивановым. Сей последний запросил, меня к себе на квар ­ тиру, и после многих посторонних разговоров, начал приглашать ко вступлению в общество, стремяще ­ еся ко благоденствию России, в ко ­ тором как говорил, был он сам, находящиеся в Жалнерной Коман ­ де офицеры: Соловьев, Громнитский, Борисов и Шимков; также боль ­ шая часть офицеров Гвардии и Армии, равно и владельцев, го ­ воря, что вся моя обязанность со ­ стоять будет в приумножении обще ­ ства членами; что побудительные ,164 О. Баїаліївна-Татаринова крайней мере с первой той самой минуты стараться уклоняться от него и избегать всяких с ним сно ­ шений, но вы напротив не только ни того, ни другого не учинили, но еще сами, по видимому из единого желания быть во всем ему согла ­ сным и содействовать во всех его предприятиях, в нарочито опреде ­ ленный день опять прибыли к нему и обратились с ним туда, где было собрание для зловредных совеща ­ ний. Если вы говорите, что в том месте не обращали на вас внима ­ ния, и что туда сильно приглашал вас Кузьмин под предлогом на про ­ стую вечеринку и вы не отказа ­ лись, то не один ли изворот за ­ ставляет вас скрывать истину, по ­ елику какая нужда побуждала Кузь ­ мина делать вам приглашение в особенности, а тем менее самым вам компанировать ему, бывая с ним не один раз, где как и сами гово ­ рите, и слышали и замечали тол ­ ки на щет перемены правитель ­ ства, не знали, что вы во всяком случае оказывали готовность ему сопутствовать. А по сим и по дру ­ гим, значущимся по делу видам, обнаруживающим упорство ваше в раскрытии истины, Следственная Ко- мисия требует чистосердечного ва ­ шего сознания: 1-е, С какого точно времени начало составляться помя ­ нутое тайное Общество, по какому побуждению, с какою целью и на какой предмет и кто оного был началом. 2-е, На сколько Округов оное разделялось, как те округи именовались, и какие были правила и обязанности из них каждого. 3-є, В сем Обществе какая именно состояла верховная Дума, кто в ней присудствовал и в чем заклю ­ чалось учреждение оной. 4-е, Когда сами вы вступили и кем имен ­ но были введены в сказанное Об ­ щество? К какому Округу принад ­ лежали, где, когда и сколько раз было собрание, какое происходило причины, заставившие несколько го ­ дов уже существовать сие общество, были следующие: что в Отечестве нашем, России, не находили во мно ­ гом точного исполнения законов, и видели многие отступления от оных и даже злоупотребление. Да и самые законы сии, многочислен- ностию и нередко разнозначитель- ностию своею делают то, что знат ­ ность и богатство всегда берут верх над бедностию и безсилием. — Что крестьяне владельцами их, для корыстолюбивых видов угнетены до безконечности и даже так, что имея самое малое время на труды для собственных нужд, или вовсе онаго не имея, доведены до постыд ­ ного человечеству нищенства, что Правительство мало обращает на сие внимания, что дворянство угне ­ тено, особливо в воинской службе, в которой при всех, сверх дол ­ жного, обидах от Начальства, по ­ ступая на службу для защиты пре ­ стола и отечества, и в нужном случае, готовясь жертвовать жизнию своею, вместо определенного монар ­ хомъ 4-х летняго термина выслуги в нижнем чине, служат по 6-ти и более годов, что, наконец, до ­ служись до сего неудобополучаемаго чина Офицера, многие из них люди достойнейшие и которые могли бы быть истинным украшениемъ войска Руского, по каким либо прихотям, или видам Полковых Командиров, без всякой со стороны первых вины, нередко бывают оными гонимы, вовсе удаляемы из службы, или, что еще хуже, выжидая удобного случая для погубления их, и улу ­ чив оный, употребляют в свою пользу, донося Начальству разные изветы, которые увеличить и изо- бресть весьма не трудно, ибо все имеет две стороны: добрую и ху ­ дую, смотря потому, с какой точки зрения взираем на него. Зло же сделать весьма легко; что сол ­ даты. при всей тягости долговремен- ,Справа Якова Драгоманова 165 в оном совещание и на каком осно ­ ваніи хотели установить конститу ­ цию? 5-е, Когда, как и посредством чего все это располагали произвесть в действие, с которого округа пред ­ положено было начать оное, и что тому Воспрепятствовало? 6-й. Быв членом тайного Общества, где, когда и какую дали вы клятву, кто от вас оную отбирал, для одних ли вас она была установлена или для всех вообще и подписывались ли Вы под оною и кто еще другой? что содержала в себе клятва сия, не было ли притомъ самоотрицание и пожертвование? в чем состояла обязанность ваша по той клятве, действовали ль вы по оной как и чем и как известно из показания некоторых, что для исполнения пред ­ приятий, предположено было более всего привлекать солдат, то кроме прочего, не участвувалиль и вы в оном? Когда, кому из нижних чи ­ нов и каких полков открывали сию тайну и распространяли между ими разврат, и какие именно из них были согласны и не согласны с вашим предложением? 7-й. Кто именно были все без изъятия члены тайного общества, кто из них состоял в каком разряде или Округе, как и чем действовал? к числу оных не принадлежалиль офицеры Там ­ бовскаго полка: Барон Розен, Барон Унгерн-Штернберг, Рихард 1-й и Ри ­ хард 2; Саратовского Видеев, Чер ­ ниговского Ядрило, Кременчугского Федоров, Полтавского Устимович, Демянович и Усовский; Пензенского Подпорутчик Мисюров; Конно-артил ­ лерийских рот: No 5-го, Подпорутчик Бутович и No 6-го Подпорутчик Сер ­ геев и отставной Ковальской, и если принадлежали, то также не действова- лиль когда и чем именно? и наконец ной службы, будучи за малые вины, а иногда и по одному капризу низ ­ шаго Начальства, весьма строго на ­ казываемы, самую службу сию несут не редко гораздо более положен ­ наго Государем Императором 25-ти летняго времени, а если уже и дожи ­ вут оного, то пожертвовав службе отечества здоровьем своим, нако ­ нец, дряхлые, немощные и старые бедняки сии, не могущіе питаться собственными трудами, скитаются почти без пропитания, а нередко и без приюта. Все это делается, говорил мне Коммисионер Иванов, мимо Августейшаго Монарха нашего, ибо сие не сходно с без пример ­ ною добротою Его, и что бы пре ­ кратить оное, стоило только довести до сведения Государя Великого. В сем последнем я совершенно был согласен с Ивановым. Сии то причины, вместе с уве ­ рениями Коммисионера Иванова, что большая часть Гвардии, Армии и владельцев находится в обществе, стремящемся к исправлению озна ­ ченных несправедливостей и след ­ ственно не ко вреду, но к истинной пользе отечества, побудили меня со ­ гласиться на вступление в обще ­ ство. Ибо хотя я сначала не охотно верил всем злоупотреблениям зако ­ нов наших, но вспомнив, что и в са ­ мой фамилии моей близ ста лет ведется дело с Графами Разумов ­ скими, предок коих отнял у деда моего около тысячи душ крестьян, пожалованных ему Царями за верные службы; но и сие дело при всей справедливости своей, было Прави ­ тельствующим Сенатом несправед ­ ливо и противузаконно опровергаемо и решаемо в пользу Графов, вопреки высочайшему повелению: раземо- треть оное по всей справедливости. Также и то, что сам я, будучи сын Штабс-Офицера, служил до насто ­ ящаго чина не 4-ре Государем Импе ­ ратором назначенные, но 6-ть лет, без всякой моей причины. ,166 О. Багаліївна-Татаринова 8-й. Не скройте всех членов обще ­ ства до остатка, и весь круг и об ­ раз действия сего общества и вли ­ яния оного, куда только оно проник ­ нуть могло, показав о всем том во всей подробности и по самой сущей справедливости, что сами знаете, видели, или от кого именно слы ­ шали? причем напоминается вам на собственное ваше размышление, что если вы и за сим станете упря ­ миться и не откроете точной истины, то отрицание ваше, само по себе и без признания вашего обнаружиться могущее, тѣм более, что товарищ ваш Порутчик Усовский вас ули ­ чит, послужит к наивящшему вреду для вас. Не имея после сего никаких воз ­ ражений на представления Иванова, мог ли я не согласиться на оные? После сего дал он мне прочитать клятву вступления в общество, го ­ воря, что в последствии должен я буду дать оную при нескольких чле ­ нах. Но сего однакож со мною не было, и как я на оной не подписы ­ вался, так равно не видел и того, что бы кто либо другой был на оной подписан; а потому и не знаю для одного ли меня, или для всех вообще была она составлена? Клятва сия содержала в себе подтверждение вступления и уверения в преданности обществу; какими уже именно сло ­ вами, того припомнить по скорости, с которою читал не могу; но само ­ отрицания никакого не требовали. Вот каким образом поступил я в об ­ щество, в котором не мог видеть ничего противного законам природы и общежития. Решась на вступление в него, я ни мало ни в душе моей, ни на самом деле не отступал и не думал отступать от пользы Государя моего и обязанности моей к Мо ­ нарху, Отечеству и вере. Таковы, сколько мне известно, были побудительные причины, со ­ ставившие сие общество, которое как я уже сказал, имело целию своею исправить вышесказанные недостатки: но какими средствами и когда, того свидетельствуюсь Богом, который видит теперь чистоту моего серца и подает мне смелость говорить истинну — не знал, и если бы из чего либо усмотреть мог, что цели своей желали и постигнуть пред ­ осудительными средствами, то тогда не товарищем, но напротив первым врагом их не замедлил бы я соде- латься, хотя бы впрочем сопряжено сие было с потерею собственной жизни. Кто был началом сего Обще ­ ства, я не знаю, и думаю, что не многие знают сие, ибо я ни от кого из известных мне о том не слыхал, равно как и того, на сколько окру- ,Справа Якова Драіоманова 167 гов оное разделялось, как оные име ­ новались, какие были правила и обя ­ занности из них каждого, какая была Верховная Дума, кто в ней присуд- ствовал и в чем заключалось учре ­ ждение оной, ибо о сем слышал я спрашивающих один у другого Офи ­ церов, виденных мною в Лещине в собрании Общества, но ни один не казался мне знающим о том. Наконец, осенью прошлого уже года, будучи в лагерях при М. Лещине, пошел я к Порутчику Черниговскаго полка Кузьмину за должными им мне по лоттереи деньгами, кото ­ рый между прочем сказал мне, что узнав о учавствовании моем в обще ­ стве, просит не чуждаться оного, ибо цель его есть самая благонаме ­ ренная, присовокупив, что оная будто бы известна была и блаженной па ­ мяти Всемилостивейшему Государю Императору Александру Великому. — Я открылся Кузьмину, что сомне ­ ваюсь в сем последнем; на что он сказал, что если кто либо из со ­ стоящих в обществе будет чуждаться оного, то неукоснительно может пострадать самою даже смертию; причем уверял меня и в том, если бы впрочем Государь Император и не был о сем известен, то неужели бы он по отеческому милосердию и беспристрастному правосудию Сво ­ ему в таком случае попустил постра ­ дать людям стремящимся ко благо ­ денствию народа, мудрому Его по ­ печенію свыше вверенного? Призна ­ юсь, сия последняя мысль сделала на меня сильное впечатление, ибо в благости Монарха я никогда не сомневался. После сего Кузьмин пригласил меня идти с ним, в назна ­ ченный им день к одному знако ­ мому его Артиллерийскому Офицеру. В этот день я был с ним там, и как увидел после, день сей был днем собрания общества и все све ­ дение, приобретенное мною в оном, относительно цели общества, со ­ стояло в том, что желали улучшить ,168 0. Баїаліївна- Татаринова Правительство благовиднейшим пре ­ образованием, так что бы злоупо ­ требление ни под какою личиною вкрасться в оное не могло; но какое именно долженствовало быть сие пре ­ образование, когда, с какого округа предполагали начать и какими сред ­ ствами, сего, клянусь Всемогущим Богом, не знаю, может быть по при ­ чинам, изложенным мною в прежних ответах моих. Что при приеме в обще ­ ство желали наблюдать предосто ­ рожности, привлекая только людей с умом, дарованиями и стремлением ко благу общему. Равно некоторые говорили так, что если кто изменит обществу, то таковой погибнет от руки других. Сие последнее было причиною, что я с той самой минуты внутренно решился не следовать намерениям общества и удаляться оного, ибо полагал что если бы и сам я заметил в последствии, что либо в нем предосудительного, то при таком строгом правиле, не мог бы открыть сего. Да впрочем я разсудил еще, что хотя цель Общества и известна мне с благой стороны, но как я не знаю средств к достижению оной преднамерева- емых, то по сему не благоразумно бы было, не знав сего последняго, ре ­ шиться на что либо, ибо и самая благовиднейшая цель, если оная до ­ стигаема худыми средствами, те ­ ряет цену свою. А посему желал я узнать о средствах, преднамере- ваемых обществом в будущем со ­ брании оного. Но постигшая меня на другой же день жестокая болезнь, лишила сего сведения, ибо я от ­ правлен был в гошпиталь. С сего времени, не зная о средствах тако ­ вых ничего совершенно и опасаясь, что бы средства сии не были худы, я не действовал ничем, не гово ­ рил никому о обществе и в оное никого не привлек. Мне известно, что членами Об ­ щества сего были: Коммисионер Ива ­ нов, Порутчик Громнитский, Штабе- ,Справа Якова Драюманова 169 Капитан Соловьев, Капитан Тют ­ чев, Порутчики: Кузьмин, Сухинов, Усовский, Подпорутчики: Борисов, Горбачевский и Прапорщики: Шим- ков, Мозгалевский и многие другие, из коих хотя некоторых и узнал бы по лицу, видев их в собрании, но фамилии не помню. Равно говорили в том собрании, что тут же учав- ствуют Подполковник Муравьев и Подпорутчик Бестужев, из коих по- следняго ожидали в собрании, но он не был. Не знаю кто из них, даже и сам я в каком округе или разряде состояли, равно не известно мне кто, как и чем действовал. Обнаружив таким образом по самой истинне мне известное, я за небезнужное считаю сказать, что в первых ответах моих, я ни мало не запирался и не скрывал истинны — сие мне не свойственно. Сей драго ­ ценный, но редко возжигаемый све ­ тильник, всегда был путеводителем моим! — Я и прежде показал то, что показал и теперь; но гораздо короче, ибо так был спрашивай. Я не за ­ пирался, что был в Обществе, и что в оном знал; но говорил — и поелику сие истинно — то и говорить буду, что о цели общества, я знал только перемену и улучшение Правитель ­ ства; о средствах же и даже вре ­ мени исполнения оных ничего не знал; а не зная сего, я старался уже удалиться от общества. Наконец, да позволено будет мне сказать еще, что если я не все открывал в отве ­ тах моих, то от того, что ожидал и ожидаю, что буду потребован в столицу, и там, представ пред Священную Особу Его Император ­ ского Величества, Всемилостивей- шаго Государя моего, открыть все остальное. — Я не боюсь Царя; но люблю, обожаю Его, и чту в Нем Бога земного, защитника и попечи ­ теля нашего. Тот худо понимает Монарха, кто Его боится, ибо боязнь заглушает откровенность; а первый долг всякого верноподданного гово- ,170 О. Багаліївна- Татаринова рить Великому Царю своєму правду и открывать истинну. И потому толь ­ ко пред сим нелицеприемным судиею нашим, сим милосердным отцом многочисленнаго народа, один из ничтожных, но вернейших Его под ­ данных я дерзал желать щастия от ­ крыть все остальное, мне известное, и тогда повергшись пред священною особою Его, ожидать Его правосуд ­ ного милосердия. — Что не изречет праведный Судия Сей, я покорюсь без ропота, ибо знаю, что тут было бы взято в соображение не только, что я был в обществе, найденном ныне злоумышленным, и следственно достоин наказания; но что человек преданный Государю своему и от ­ чизне, не зная ничего более стре ­ мился только ко благу соотечествен ­ ников своих, и сие то благо, озарив его блеском своим, было и един ­ ственною его целию. — Я знаю также, что сердце Царево в руце Божией и воля его, есть отпечаток воли Всемогущего; а потому, какой бы ни постиг меня жребий, в какое со ­ стояние ни поставила бы меня судьба: но я не престану быть верным и по ­ лезным Государю моему; и отчизне, преданности к коим ни что в мире ослабить и поколебать во мне не могло и не может. Скрепили: Генерал-Майор Кратц, Аудитор Ч и к а л и н. Генерал Адъютант барон Толь. 3. СВІДЧЕННЯ Я. ДРАГОМАНОВА ПЕРЕД СЛІДЧОЮ КОМІСІЄЮ В МОГИЛЕВІ 24 КВІТНЯ 1826 Р. 1 1 3 тієї ж справи, арк. 28 — 30. 1826 года Апреля 24 дня, в присудствии Следственной Коммисии учре ­ жденной при Главной Квартире Армии, Полтавскаго пехотнаго полка Пра ­ порщик Драгоманов передопрашивай и показал. ВОПРОСЫ. 1-й. Не взирая на обширность отве ­ тов, в присудствии сей Коммисии вами данных, не видно той ясности по предмету существовавшаго тай- ОТВЕТЫ. на 1-й. Если я в ответах своих, говоря о цели общества, сказал: „что не знал ничего более, а стремился только ко благу соотечественников ,Справа Якова Драгоманова 171 наго общества, какая от вас тре ­ бовалась; а напротив того усматри ­ вается довольно приметное противу- речие ваше в оных с прежними от ­ ветами; ибо в сих последних, в быв ­ шем здесь военном Суде от вас отобранных, между прочим вы гово ­ рите, что вы отказываясь от уча- ствования в обществе, по достаточ ­ ном здравом разсуждении внутренно оного не одобряли. В другом месте продолжаете, что вы будучи в собра ­ нии не желали входить в смысл раз ­ говора о обществе и внутренно уда ­ лялись оного. А, наконец, что вы ре ­ шились во чтобы то ни стало не сле ­ довать действиях сего общества; следственно, мимо всяких отгово ­ рок, по собственным же вашим сло ­ вамъ, вы находя то общество зло ­ вредным, всеконечно должны знать и все замыслы оного; но при допросе вас в сей Коммиссии, вопреки того, вы уже выводите, что общество имело цель благовидную, и хотя между причинами, побудившими вас всту ­ пить в общество опять и тут гово ­ рите, что вы всегда старались уда ­ ляться от оного, однако смысл ва ­ шего же изъяснения: „Но что чело ­ век преданный Государю своему и отчизне, не зная ничего более стре ­ мился только ко благу соотечествен ­ ников своих, и сие то благо, оза ­ рив его блеском своим, было и един ­ ственною его цѣлию”, разумея сие в отношении к себе, дает понятие совсем другое и обнаруживает один только ваш изворот, а не призна ­ тельность, о чем тем еще более под ­ тверждается, что вы в конце послед ­ них ваших ответов, даже с очевидною и ничем опровергнутыя не могущею несправедливостию, позволили себе сказать, во первых: „что якобы в прежних ответах ваших вы ни ­ мало не запирались и не скрывали истинны”, — тогда когда в оных везде видна одна лишь ваша неот ­ кровенность, а во вторых, что вы и прежде показали то, что пока- своих и сие то благо, озарив меня блеском своим, было и единствен ­ ною моею целью”. — То источником сего, отнюдь не было знание мое еще прежде о злоумышленности об ­ щества и всех замыслах оного, как сказано в вопросах; но то един ­ ственно из тех только самыхъ во ­ просов увидел я, что общество найдено злоумышленным. Равно если я сказал, что „решился во чтобы то ни стало, не следовать действиям Общества”; — то сказал также, что сие чуждение мое общества, произо ­ шло ни отчего другого, как только от незнания средств, к достижению цели предполагавшихся. Не менее того не видно кажется из первых и вторых ответов моих, чтобы я скрывал истинну; ибо в тех и других говорил я, что Иванов представлял мне цель обще ­ ства благонамеренною, без всякой примеси злоумышления; но что во вторых ответах я показал подробно о причинах, побудивших составиться Обществу; то действительно при ­ чиною сему было то, что так я был спрашивай”; ибо в первых вопро ­ сах о сем спрашивая я вовсе не был, сам же сказать позабыл. — А сии самыя причины, наполняя большею частию вторые ответы мои, суть одно, к чему могут относиться слова нынешняго вопроса: „что в пер ­ вых ответах моих и в кратце не обнаружено того, что в послед ­ них”, — будучи спрошен о том, я при ­ помнил слова Иванова и не замедлил объяснить оных. Бывшему здесь по Высочайшему повелению Суду и настоящей Ком ­ миссии я доверял и доверяю; а по ­ тому ни неуважения моего к оным, ни упрямства против власти, я не оказывал и не смею оказывать, открыв и прежде им все, что знал кроме вышесказаннаго случая, запа ­ мятованнаго мною, и о котором не был спрашивай, чуждаться раска ­ яния, как сказано в вопросах, я не ,172 О. Багалі’івна-Татаринбвй зали и теперь; но гораздо короче; ибо были так спрашиваны”, но на ­ против того, как известно сей Ком- миссии, сверх письменных запросов, в присудствии Военного Суда от членов были довольно убеждаемы вы и лично, дабы не скрывая ничего, показать всю подробность; при том в первых ваших ответах и в кратце не обнаружено того, чего в послед ­ них. Сверх сего в заключение оных говорите вы: „да позволено мне будет сказать еще, что если я не все открывал в ответах моих, то от того, что ожидал и ожидаю, что буду потребован в столицу и там пред Государем Императором от ­ крыть все остальное”. — Стало быть вы, ни бывшему здесь по Высочай ­ шему повелению Суду, ни настоящей Коммиссии не доверяли и не дове ­ ряете, и потому оказав неуважение свое к оным и упрямство против власти, чуждаетесь раскаяния и не хотите сказать тут всей правды. А по сим обстоятельствам, ведущим к безсомненному заключению, что вы о всех планах помянутого обще ­ ства и о всех членах онаго, от начала и до конца совершенно были известны, Следственная Коммиссия в последний раз убеждает вас, со ­ образно прежним оной запросам, которые вновь вам предлагаются, объяснить всю подробность, до обще ­ ства относящуюся, объявив в осо ­ бенности, в чем заключается все остальное, которое вы намерены открыть Государю и какая причина удерживала вас таить оное здесь прежде? 2-й. Из ответов ваших видно, что вы на подданство Государю Импе ­ ратору и на верность службы, при производстве вас в офицеры, по при- мог; ибо ничего злого не умышлял и не произвел; а скрывать истинну, я не привык. Слова же мои: „что если я не все открывал в отве ­ тах моих, то от того, что ожидал и ожидаю, что буду потребован в столицу”, говорил я в том смы ­ сле, что когда бы был в сто ­ лице спрошен о чем либо более, нежели в первом вопросе, мне зделанном; то тогда не замедлил бы объявить все остальное, и сие остальное заключало в себе те добавления, о которых я был спра ­ шивай вторично в сей Коммиссии, и на которыя все, что знал, ска ­ зал вполне и более ничего не знаю. Выше значится, что причины не объявления прежде мною о том, что побудило составиться обществу, не было другой, кроме запамятова ­ ния и неспрашивания, наконец, сло ­ во: „я ожидал и ожидаю, что буду потребован в столицу”, не отно ­ сится ни к чему, а изъясняет только ожидание мое; ибо не мог ли я, и не могу ли еще и теперь надеятся сего, тогда, когда все лица, виден- ныя мною в собрании общества, на ­ ходятся ныне в столице? В заключение всего, смею ска ­ зать, что как вторые ответы мои не есть противуречие первым; но единственно одно добавление к оным; то они не должны быть браты в суждение раздельно, но оба вме ­ сте; ибо чего нет в одном, то есть в другом. Писав вторые от ­ веты мои, я нимало не опровергнув первых; но ко всему тому, что сказано мною прежде, добавил то, о чем меня вновь спрашивали, и что я до того упомнил, да и спраши ­ вай не был. на 2-й. При вступлении моем на службу в Полтавский пехотной полк, и во все время служения в оном, при ­ сяги от меня не требовали. При ,Справа Якова Драгоманова 173 чинам вами объясненным, не при ­ сягали. Почему поясните не прися ­ гали вы при вступлении вашем в Полтавской полк, или во время службы вашей в оном в нижних чи­ нах, или же при производстве вас по статской службе в Коллежские Регистраторы. Если же не присягали, то по каким причинам? производстве же в Коллежские Реги ­ страторы, я не мог присягнуть по ­ тому, что получил объявление о про ­ изводстве меня уже в бытность в доме своем за болезнию. Скрепили: Председатель Генерал Майор Кратц и Аудитор 13-го Класса Ч и к а л и н. Верно: Генерал Адъютант барон Толь. ,В. БАЗИЛЕВИЧ. 3 ПРИВАТНОГО ЛИСТУВАННЯ 1825-1826 рр. Для історії декабризму мають великий інтерес та значіння всі, на ­ віть дрібні, відгуки громадських настроїв, сучасних повстанню. Матері я лів що-до настроїв дворянсько-поміщицької класи та офіцер ­ ських кіл збереглося досить. Відомо чимало матеріялів й про настрої селян та салдатів, найбільше завдяки публікаціям останніх років. Сливе зовсім не відбилися в літературі про декабристів дані про настрої мі ­ щансько-купецької класи. Ось чому мають новий інтерес та значіння уривки з листів 1825 — 1826 рр., що їх подаємо далі. Інтерес листів збільшується від того, що вони стосуються до Київа та походять з кіл київських „именитых граждан”, що були близькі до верхів київського магістрату. Оскільки ці кола не брали активної участи в декабристському русі, листи не подають нових даних для опису подій. Зокрема, в них зовсім не відбилося, можливо через цензурні умови, повстання Чернігівського полку на Київщині (29. XII. 1825 — 3. І. 1826 р.). Учасників листування найбільш цікавить зовнішній, показовий бік подій, що їх вони звязували із змінами на російському троні. Проте вони дають спромогу знайти в них дещо характерне для настроїв ки ­ ївського міщанства епохи декабристів. Листи, що їх використано тут, належать різним авторам, але їх об ’ єд ­ нує, як походження з родинного архіву Лакерд, так і те, що вони стосу ­ ються до листування одного з Лакерд, а саме Миколи Антоновича Лакерди. 1 М. А. Лакерда був онук „нареченого” київського війта 1813 — 1814 рр. Пилипа Лакерди та син купця 3-ої гільдії Антона Пилиповича, року 1825-го обраного на київського бургомистра. Підчас грудневих подій 1825 року сімнацятилітній М. А. Лакерда вчився на „словесному” факультеті Московського університету, куди всту ­ пив в-осени цього-ж року. Згодом, року 1830, Лакерда закінчив універ ­ ситет із званням „действительного студента”. Перебуваючи в Москві, Микола Лакерда підтримував листування з своєю родиною та з друзями. Вони й собі йому відповідали. 2 1 За дозвіл використати уривки з листів, а так само за обізнання з деякими папе ­ рами архіву Лакердів висловлюю подяку А. А. Лакерді. 2 Підчас листування 1825 — 26 рр. родина Антона Пилиповича Лакерди (народ, р. 1779) та його дружини Ганни Дмитрівни, народ. Кувичинської (народ, р. 1785) складалася ,176 В. Базилевич Звичайно, усе це листування має родинний та приятельський характер. Та, иноді, воно подає й загальноміські новини, що робить його цікавим і для історії Київа. Окрім того, заслуговують на увагу ще й ті вислови, що їх викликали події 1825 — 26 рр. Подаємо найцікавіші з цього боку уривки в хронологічному порядкові. Перші два листи, уривки з яких друкуємо, написані під свіжим вра- жінням од присяги Костянтинові Павловичеві, що відбулася в Київі 4 грудня 1825 року для військових частин та 6 грудня для цивільної людности. 8 грудня 1825 року Г. Д. Лакерда надіслала свойому синові Миколі Антоновичу невеличкого листа з деякими цікавими для нас висловами. 1 „…Пиши, Николаша, новости в расуждении нового государя. Представъ себи какъ жаль еще бъ кажетця жить нада; ступайте князи, и цари, и мы же грешние. Уже в насъ присягали новому государю- Вотъ наши кияне будетъ с тобой видѣтця. Прошу че ­ рез нихъ ко мнѣ отъвѣчать… Батюшка, слава Богу здоровъ, только безпокоитця, что погано торгуемъ: надобно гильдии платить, где хочъ возми; а можетъ дастъ Богъ за нового Государя для народа обълечение [sic!]. Богъ знає, що то наши граждане висидять в Пе- іербурги. Я запомнила теби сказать, что теперешний государь пе ­ реехали чрез Киѣвъ. Почти нихто и не видѣлъ, только лошади переминивъ”. Того самого дня, 8 грудня 1825 року, приятель М. А. Лакерди — ■ Йосип Крамалій 2 писав йому з Київа: „…Новости въ нашъ вѣкъ очень большія случались: мы лишились царя, и должны жалѣть объ немъ вѣчно; ибо лишились въ немъ отца своихъ подданныхъ. — Я думаю Л. Д. [любезный другъ], что тѣло его будутъ везть чрезъ Моску [sic!], постарайся не полѣниться описать всю церемонію, какая только будетъ. — Предмѣстникомъ его избранъ Константинъ и я отдалъ ему присягу на вѣрность службы.- — Тебѣ также, я думаю, извѣстно, что Ленкавскій, со ­ держатель Кіевскаго театра, привезъ новую труппу актеровъ рус- кихъ изъ Харькова. — И рускіе, какъ приверженцы патріотизма, посѣщаютъ его благосклонно. — Балеты бываютъ превосходные, подъ дирекціею^ балетмейстера Штейна. При томъ же и польскіе актеры всѣ здѣсь играютъ поперемѣнно: даже так, что польскіе начинаютъ играть уже и по руски, да и довольно еще изрядно. з синів — Миколи (р. 1808), Костянтина (р. 1812), Олексія fp. 1814) та дочок — Оксани (нар. р. 1802, за Кармаліем), Уляна (р. 1803), Марини (р. 1810; з 1827 р. за О. І. Смо ­ родиновим), Ганни (р. 1816) та Марії (р. 1818). Цікаві відомості про участь Лакерд в київському магістраті подає І. М. Каманін у статті: „Последние годы самоуправле ­ ния Киева по магдебургскому праву” — „Киевская Старина”, 1888 р. 1 Уривки з листів друкуємо, зберегаючи їхню своєрідну ортографію. Лиш останній уривок, писаний остільки неписьменно, що його важко читати в оригіналі, подаємо в істо ­ ричному правопису. 2 Йосип Крамалій незабаром перед тим, року 1823, закінчив Київську Вищу (потім Першу) гімназію. „Столетие Киевской Первой Гимнази и”, т. I, К., 1911, с. 291, ,З приватного листування 1825 — 1826 рр. 177 Теперь вообразить самъ можешъ — чего ему стоитъ содержать те ­ атръ. — Естьли правду тебѣ- сказать, такъ нашъ театръ малъ для городскихъ жителей. — Очень малое число наемныхъ ложъ на каж ­ дый спектакль; всѣ абонированы на цѣлой годъ. Что же будетъ во время контрактовъ? Но по нещастію теперешняго печального слу ­ чая запрещено играть; сдѣлай дружбу, напиши на сколько времени запрещены публичныя увеселенія — мнѣ очень любопытно знать”. ’ 25 грудня 1825 р. „все военные и гражданские чины Киева” присягали новому цареві — Миколі. „При чем читаны были все акты отречения Константина Павловича от престола”. 2 Це знайшло відгук у листі приятеля М. А. Лакерди — студента Ки ­ ївської Духовної Академії Петра Похилевича. Він писав з Київа 27 грудня 1825 року: „. .Во всемъ городѣ также, какъ и у васъ трауръ. Мы также въ [ видерто] присягали въ вѣрности 2-мъ государямъ. Не знаю въ [ ….. видерто] у насъ контракты. Получивши на сіе письмо от ­ вѣтъ я вамъ ихъ опишу. Но театровъ и теперь уже не бываетъ никогда. Когда кончится трауръ, то у насъ много будетъ свадьбъ. У Берестовскаго, о чемъ я кажется, уже писалъ. У старого и мо ­ лодого Рябчиковыхъ. У стараго беретъ какой-то штатскій чинов ­ никъ, а у молодого, кто бъ вы думали? Николай Семеновичъ”. 3 Повстання 14-го грудня відбилося тільки в листі Михайла Балабухи, що вчився під той час у Петербурзі. Відповідаючи на запитання Миколи Лакерди, він дуже обережно зазначав у листі з 29 грудня 1825 р.: „… Ты пишишь, чтобы описать тебѣ проишествіе Петербургское, но право не стоитъ, ибо описывать нужно на цѣломъ листѣ, а пи ­ сать мало, то лучше не писать. Особеннаго ничего нѣтъ и я ду ­ маю ты уже знаешь изъ газетъ”. 4 1 Ленкавський — антрепренер київського театра з 1811 до 1833 рік (з перервами). Балетмайстер Штейн був його наступником в антрепризі. Будинок постійного театру в Київі, що його збудовано у 1803 — 1806 рр., містився в сучасній садибі No 2 по вул. Воровського (Хрещатику). Театр був розрахований на 470 осіб. Про театральне життя Київа 1820-х рр. див. Н. И. Н и к о л а е в, — „Драматический театр в г. Киеве” К., 1898 р. та М. П. Алексеев — „Из музыкальной жизни русской провинции первой половины XIX в.” в збірникові „История русской музыки в исследованиях и материалах. Под ред. проф. Н. К. Кузнецова. Труды Госуд. Института Музыкальной Науки”. Т. I, М„ 1924. Історії театрального будинку присвячено статтю Д. М. Щербаківського — „Пер ­ ший театральний будинок у Київі й його садиба” у збірнику „Київ та його околиця” за ред. М. Грушевського. К., 1926 та окремо. Останніми роками історія театрального будинку стала за тему спеціяльного досліду О. Г. Киселя, що його зачитано в засі ­ данню комісії Старого Київа при ВУАН. 2 „Из записной книжки киевского гражданина Миславского” — „Киевская Ста ­ рина”, 1884 р., IV, с. 691. 3 Берестовські, Рябчикови — відомі київські купецькі фамілії. „Николай Семено ­ вич” — Балабуха (1800 — 1887). Його одружіння з М. Ф. Рябчиковою відбулося 7 лютого 1826 р. Див. брошуру А. Л. (инниченко): „Золотая свадьба Николая Семеновича и Марьи Ѳедоровны Балабуховыхъ. 7 февраля 1876 г. * , К., 1876. * Перші офіціяльні відомості про повстання були надруковані в столичних газетах 19. XII. 1825 р. ,178 В. Базилевич Контрактовий ярмарок р. 1826-го, що відбувався тоді в січні, про йшов мляво, в звязку з повстанням Чернігівського полку, його ліквіда ­ цією та репресивними заходами уряду, що їх викликало повстання. З ’ їзд на контрактах був невеликий. Це відбилося в листі тринацятилітнього Костянтина Лакерди, який на початку січня 1826 р. писав, між иншим, до брата: „…Теперъ ещо в насъ на контрактахъ никто не стоить; не знаю хто-то будетъ стоять. Наврядъ ли будетъ стоять графъ Потоцкий, тотъ что того году стоявъ”. В дальшому листуванню звертають увагу кореспондентів заключні мо ­ менти зміни на російському троні — поховання Олександра Павловича (13 березня 1826 р.) та коронація Миколи (22 серпня 1826 р.), вкупі із звязаними з ними „церемоніями”. 5-го березня 1826 р. Йосип Крамалій писав до М. Лакерди з Пе ­ тербургу: „ …. 6-го числа сего мѣсяца, т. е. въ субботу, тѣло нашего по ­ койнаго Государя привезутъ въ столицу. Объ етомъ объявили ге ­ рольды 4-го числа. Церемонія, судя по всѣмъ приготовленіямъ, бу ­ детъ неподражаемая. Катафалки въ Казанскомъ соборѣ и Петро- Павловской крѣпости единственные по своему великолѣпію и ве ­ личественности. Постараюсь описать тебѣ, хотя довольно слабо, церемонію погребенія”. 3-го квітня 1826 р. Микола Лакерда писав свойому батькові з Москви: „ …. Коронація приближается, а посему на всё будетъ дороговизна; гвардія, какъ говорять, въ скоромъ времени вступитъ въ Москву и всё пріуготовляютъ съ сему знаменитому празднику; не знаю кто назначенъ будетъ отъ васъ адвокатами”. У листуванню не збереглося оповідань про столичні „церемонії”. Замість цього є лист Петра Похилевича з Київа від 25 квітня 1826 року, де описана „церемонія” в звязку з похованням київського війта Михайла Григоренка, що був війтом у 1814 — 26 рр. Цю „церемонію” автор порів ­ нює з московською та дає перевагу, що-до кількости учасників, киянам. „…Я думаю писали тебѣ, что нашъ кіевскій панъ Войтъ скон- чався, хвала ему Господня. Але яка церемонія була: вся листрова хоругва по форми, сабли наголо, закаблуки до купы, товстымъ концемъ до чобита — якъ одинъ, такъ и вси. Правду сказать, что мнѣ въ первой еще разъ довелось увидѣть, одначе церемонія была ужасно пышная. Я думаю, когда у васъ въ Москвѣ везли тѣло го ­ сударя, то меньше было народу, как у насъ за войтом. — Намѣсто его кіевскіе же граждане избрали [войтомъ] Богомъ хранимаго го ­ рода Кіева Григорія Ивановича Киселевскаго”. 1 Кара декабристів ніяк не відбилася в листуванні М. А. Лакерди, що збереглося. Останній відгук зміни на троні знаходимо в листі сестри Миколи Лакерди — Марини з Київа від 21 листопада 1826 р., де вона описувала київські свята в звязку з коронацією Миколи. 1 Г. І. Киселевський (1826 — 1834 рр.) був останнім війтом Київа. ,179 З приватною листування 1825 — 1826 рр. „Теперь опишу тебѣ въ прошедшемъ мясоѣдѣ наши