Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
6
Назва:
Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь. (Уривок з III тома „Історії Персії та її письменства“)
Автор:
Кримський Агатангел
Рік видання:
1925
Сторінок:
97
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
22.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ No 6. A. K r у m s к і: Théâtre persan, son origine et son développement. Акад. Аг. Кримський ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР, звідки він узявсь і як розвивавсь. (Уривок з III тома „Історії Персії та її письменства “ ) Із 5-ма малюнками. У КИЇВІ З друкарні Української Академії Наук 1925. ,(792(55)(09)] Дозволяється випустити в світ. Невідмінний Секретар Академії, акад. Аг. Кримський. Друковано 1.000 прим. Зам. М 2840. ,ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР. ,а) Релігійні мохарремські містерії („те ‘ зіє-шебіг “ ) х ). і. Про перську релігійну драму, присвячену оплакуванню («те ‘ зіє») страстей св. дому Аліввого. Мусулманський рік починається з місяця мохаррема. А що мусулманн рік свій рахують не за сонцем, тільки за місяцем, то мохаррем що-року пере ­ зувається на иншу пору і не збігається з жадним нашим постійним місяцем: ііноді — може він припасти й на літо, иноді — може припасти й на зиму. Перші десятеро днів мохаррема вважаються геть у всіх мусулман, у всіх мусулманських сект, за празникові, бо попередній місяць «зуль-хиддже» при ­ свячується паломництву-прощі до Мекки («хаддж»), і мохаррем — це вже кінець «хадджу». Але в шіїтів ті десять днів нагадують собою христіянську страсну седмицю: присвячені вони оплакуванню страждань (т. ск. «страстей») усієї сім ’ ї халіфа-Алія, що зазнала кривд і од халіфа Абу-Бакра (632-634), і од халіфа Омара (634-644), і од халіфської династії- омейядів; особливо-ж тоді оплакують шіїти загибель Алієвого сина Хосейна з його сім ’ янами, коло ме ­ сопотамської Кербели (10 жовтня 680 р.), під мечами безжалісного війська, що послав туди бзід син Моавії, другий омейядський халіф. Окрім плачу-голо- сіння, окрім тужливих процесій ніби з «плащаницею», у шіїтів (в Персії, в Індії) підчас страсного мохарремського десятодневія з десятим днем-« ‘ Ашур â» одграваються драматичні вистави, що відомі у європейців під ім ’ ям «те’зіє» (= траур, жалоба). Сами перси, скільки мені відомо з багатьох усних розмов з ними, так цих вистав не називають: вони під терміном «те ‘ зіе» розуміють геть усю сукуп ­ ність того оплакування, що одбувається страсними днями; себ-то і порушлива проповідь мулли-«ровзехана», і фанатичні процесії, і т. ин. — це все буде «те’зіє», — і таким чином драма («шебіЬ», або «те’зіє-ґярдані» = «те ‘ зійна ви ­ става») є тільки один з моментів «те ‘ зіє», або жалібного оплакування * 2 ). А проте ’ ) Секретареві моєї катедри М. 3. Левченкові складаю найщирішу подяку за тую велику старанність, з якою він допоміг мені обробити мої сирові матеріяли. 2 ) З-поміж європейців правильно одрізняе терміни <те ‘ зіє» та «шебій» — Я. Поляк (Jak. Polak: «Persien, das Land und seine Bewohner» т. І, Лейпц. 1865, ст. 340). Березін ще 20 літ перед тим чув термін «шебіИ», тільки-ж був думав, що це слово значить «теат ­ ральна роля» (И. Березинъ: «Путешествіе по сѣверной Персіи», Казань, 1852, ст. 344). Безперечно, що точну одміну поміж «те’зіє» і драматичним спектаклем знає іЕдв. Брав н (Browne), автор найновішої «Persian literature in modem times (Кембр. 1924), бо на ст. 29 він наводить лист одного перса, і в тім листі драма виразно зветься «шебіЬ» або «те ‘ зіє-ґяр- дані» = «те’зійна вистава». ,«АШУІ ’ А» ЗА ОМЕЙЯДСЬКИХ ЧАСІВ ѴП-ѴШ В. !) в європейській оріенталістичній обихідці цілком прищепилося пристосування терміна «те’зіе» спеціально до драми; то і ми теж — умовно — можемо триматися такої, не зовсім точної термінології. Присвячено те’зійні вистави драматичному відтворенню легендарної істо ­ рії страстей дому Алієвого, і вони дуже нагадують собою середньовічні като ­ лицькі містерії-пасії. З якого часу почали в персів виставлятися такі містерії — це не зовсім ясно, але е підстави для висновку, що до їхньої теперішньої драматичної форми перський шіїзм дійшов цілими століттями. II. Драматичні церемонії старосемітського культу Адоніса-Таммуза в Месопотамії чи не могли налипнути на плач по історичному Хосейнові, убитому (680) в Месо ­ потамії? — Як справлялося Хосейнове свято за омейядських часів VII- VIII в.? Здається, за аббасидських халіфів ѴІІІ-ІХ в. уже впроваджено в шіїтські Хосей ­ нові поминки певну театральність; пародія на ните у халіфа-Мотаваккиля (850). Шіїти-бовейгіди, запанувавши в Багдаді (945), офіційно запровадили привселюдне оплакування страстей дому Алієвого, з безперечною театральністю, з певними драмат ичнимгі обрядами. Алій — це четвертий халіф арабів Його син Хосейн, що його вбили халіфп-омейяди, звичайно, теж араб. А загально відома річ, що в арабів іще перед ісламом широко практи ­ кувалося оплакування мерців. Тому не було-б диво, ко.чиб іще за омейядських часів (A II в.), як загинув Хосейн, одбувалося оплакування його загибели (та на це ми маємо й історичні вказівки). Пам ’ ятати — знов — треба, що вбито Хосейна в Еербелі, в Месопотамії, недалеко пізнішого Багдаду, тобто в тій країні, де дуже довго жив культ семітського бога Адоніса- Таммуза, що його смерть оплакувалася особливими обрядами. Тому дехто з орієнталістів уже висловлював думку, що культ Таммуза вчинив свій вплив на церемонії Хосейнового жаліб ­ ного свята, зіллявшись із ним ’ ). Звичайно, що перші такі плакуни були араби, або инші семіти Месопотамії. Тільки-ж можна догадуватися, що й серед чистих персів, котрі почали релігійно шанувати пам ’ ять Хосейна, дуже рано розповсюднився звичай гірко плакати що ­ року за своїм святим. Варто зазначити, що за омейядських часів (ѴП-ѴШ в.) святкування Хосейнового вбиття одбувалося двобічно: бо коли Хосейнові прихильники святкували той день плачем і сумом, то омейяди та їхні прихильники святкували його серед радощів та веселощів. Аль-Біруній, що жив, правда, пізніш (аж у X віці), але являється одним з найточніших і найнауковіших мусулманеьких істориків, виразно це підкреслює, в розділі про мусул- мапські свята, в своїй «Хронології ехідніх народів» під рубрикою «Мохаррем». От його слова: «10-й день місяця-мохаррема зветься ‘ âniypâ. Це день е явний, пречеений. Повідають, що пророк Мохаммед сказав: «Гей, люди! поспішайте один перед одним чинити добреє в цей день, бо цей день великий, благословенний, — в цей день Бог поблагословив Адама». І люди високо шанували цей день. Та й ось трапилося, що на той день припало вбиття Хосейна, Алієвого сина: з ним і з його родом зробили те, чого ніде серед ніякого народу ще ніколи не робилося і з найгіршими людьми, — загубили їх жаждою і мечем, спалили їх, розп ’ яли їхні голови, топтали їхні тіла кіньми, і вчинили той день злоповісним. Що-до омейядів, то вони в той день одяглися, прибралися як-найкраще, учинили свято, бенькети та гостювання. Це зробилося звичкою серед народу (wa жарй р-раемо фі ль-еаммати саля залика) за ча- *) В. D. Eerdmans: Der Ursprung der Zeremonien des Hoseinfestes — в «Zeitschrift fur Assyriologie», T. IX (Веймар 1891), ст. 280-307. ,6 «АШУІ ’ А» ЗА АББАСПДІВ ѴШ-ІХ В.; ДРАМАТИЧНА ПАРОДІЯ IX В. сів панування омейядської династії, та залишилося і після їхнього занепаду» 1 ). Звичайно,, що ті, кому алідська пам ’ ять була святая, не брали участи в такому веселому святкуванні, а навпаки — могли лиш тужити. 4 ) Аль-Біруній: «Аль-агНр аль-бациє» (Chronologie orientalischer Ѵбікег von Albêrûni, hsg. y. Ed. Sachau), Липськ 1878, ст. 329: 6-13. 2 ) Див. «Повну історію» ибн-аль-Асіра ХШ в., т. ѴП (єгипетське видання 1290 = 1873 р.), ст. 19. Першу третину своєї звістки міг ибн-аль-Асір переписати з Табарія 1Х-Х в. (див. лейден. видання, серія Ш, т. 3. ст. 1407). 3 ) Див. у ибн-аль-Асіра (ХШ в.), єгип. вид. 1290 =1873 р., т. ѴПІ, ст. 197 (під 352 = 963 р.). 4 ) Я читаю: «йюльбису цибабан, самальу -hâ, би ль-мосуги». Про звичай «таєліц а.ть- мосуг», тобто вивішувати (жалібні) повстяні дранки, пор. коротку звістку в зацілілому уривкові історії Гиляля ас-Сабія X в., який зазначає, що їх вивішували на вулицях – база ­ рах («фі ль -acwâq»). Див. текст Гиляля в виданні Амедроза: The éclipsé of the Abbasid ca- liphate, T. Ш (Оксфорд 1921), ст. 458. Гиляль додає, що багдадські шіїтські плачі («наѵ г г») в дні ашура одбувалися «фі ль-машаЬид» = «на місцях мучеництва», себто — на місцях, спеціально призначених для страсного святкування (очевидячки й п р и б ра н и х підхожим: способом, з певною обстановою). Відколи замість омейядської династії запанувала (ѴШ в.) ворожа їм династія аббасидська (з родичів Пророкових), шанувати пам ’ ять Алія й Хосейна та їх оплаку ­ вати шіїти могли зовсім вільно, привселюдно. Тай здається, що, голосячи за своїми кумирами Алієм і Хоеейном, та ходячи на прощу до їхніх могил, шіїти це робили тоді з певною релігійною театральністю: мабуть чи не випускали вони тоді в священних процесіях поодиноких таких людей, які мали церемоніально зображати собою Алія та його сім ’ ю. Певний натяк на це a contrario ми маємо в тій недостойній пародії, яку уряджав уже в IX в. реакційний багдадський аббасидський халіф Мотаваккиль (847-861), що одмовивсь од усяких ліберальних ідей своїх попередників. Якщо декотрі з попередніх халі ­ фів аббасидської династії ставилися до пам ’ яти алідів прихильно, то Мотаваккиль добачав у тому шіїтську єресь, не більше. І от, під 236 = 850 роком ми читаємо в халіфат- ських істориків таку звістку: «Цього року Мотаваккиль наказав зруйнувати могилу Хо ­ сейна сина Алія і всі ті забудугання, що були коло неї, а самеє місце могили — засіяти сіяттям і полляти водою, щоб люди не могли туди приходити на поклоніння. Мотаваккпль страшенно ненавидів Алія сина Абу-Талиба і його рід. Серед близьких до його людей був якийсь ‘ Обада/ танцюра-еодоміт. Цей ‘ Обада прив ’ язував собі на черево під одіж подушку і одкривав свою лису голову, та й отак танцював перед Мотаваккилем, а співаки співали- «От іде лисий черевань, мусулманський халіф!» тобто Алій. Мотаваккпль тимчасом пив вино й реготавсь * 2 )>. Можлива річ (з дальших звісток це буде видко виразніш), що цей еміхачівський танець-маскарад то як раз була пародія не на що инше, як на священні шіїтські процесії, в яких хтось перебирався за Алія або, хоч, звавсь Алієм. Такі процесії доти, за попередніх халіфів аббасидської династії, вільно могли одбуватися не тільки в Кербелі, ба мабуть і в тому самому Багдаді, де потім Мотаваккилеві еміхачі одгравалп отую огидную пародію на них. Але не пощастило Мотаваккилеві викоріняти шіїтське оплакування страстей дому Алієвого в місяці мохарремі і ті процесії, що сполучалися з мохарремським шіїтським святку ­ ванням. В X віці реакційний аббасидський халіфат упав. Халіфський аббасидський Багдад дістався в руки шіїтським султанам-бов ей гідам (945). Тоді у шіїтів в мохарремські дні- âuiypâ привселюдний плач за страстотерпцем Алієм та його дітьми одбувавсь демонстра ­ тивно в самому Багдаді, за розпорядженням одного з представників бовейгідської династії. Ось як про це пишуть арабські історики під 352 = 963 роком 3 ): «Цього року 10 мохаррема наказав [бовейгідський султан] Мо ‘ изз-ед-довле, щоб люди позамикали свої крамниці і покинули базарювати та торгувати, а натомість, щоб вони одбували привселюд ­ ний плач («ан-нійагат») і щоб вони, спорудивши куполи-арки, напинали на них повстяні. дранки 4 ), і щоб жінки, розпустивши волосся, начорнивши собі обличчя і подерши на собі ,УРОЧИСТЕ СВЯТКУВАННЯ «АШУРА» В БОВЕЙГІДСЬКОхМУ БАГДАДІ Х-ГО В. 7 -одіж, ходили по місту [Багдаду], голосячи і б ’ ючи собі лиця на знак туги за Хосейном сином Алія. У соннітів но було змоги недоиустити до цього, бо шіїтів було багацько і -султан був з ними» ‘). Такі самі згадки трапляються і під роком 353 = 964, і під роком • 357 = 968: «Цього року [шіїтська] людність Багдаду справляла день ‘ ашура, виявляючи ■свою тугу згідно з своїм звичаєм» * 2 ). Або, от, під роком 358 = 969 знов сказано про звичай шіїтської багдадської людности — зачиняти базари на 10-й день мохаррема, ■не торгувати жадною харчею, а голосити і справляти поминки по Хоеейні сині Алія s ). Варто тут згадати і слова сучасного бовейгідам історика аль-Бірунія. У своїй «Хронології -східніх народів» (кінця X віку), у вищецитованій руб иці про мохаррем, він каже: <Що-ж до шіїтів,то вони плачутьі ридають над насильною смертю в :адики всіх мучеників в 10-й день мо ­ харрема і привселюдно це роблять у Багдаді й таких инших містах й містечках. В той день •вони одвідують блаженну Хосейнову могилу в Кербелі. Ніяких нових речей вони силуються в той день не вживати» 4 ). Голосіння іпіїтських плакальниць за Алієм увійшли тоді у соннітів в прислів ’ я. — «Це ще більше порушує, ніж сльо 3 а шіїтки! Apaqqo мин дамеати ші£іййатлн1> каже прислів ’ я, що записав один відомий збирач ХП віку 5 ). Саме-ж прислів ’ я теє вийшло з давнішого вірша одного поета: ‘) Ибн-аль-Аеір (ХШ в.) не називає свого джерела; але той фрагмент з бовейгід- ського історика Гиляля ас-Сабія X в., який дійшов до нас (і якого видав Амедроз в Оксфорді 1921), виразно ввесь показує нам, що одним з джерел ибн-аль-Асіра був безпе ­ речно Гиляль. Пізніші муеулианеькі історики черпали звістку про бовейгідське Ашура з усезбірки ибн-аль-Асіра: до таких належать у XIV віці сирійські араби князь Абульфида (див. царгородське видання, т. П, ст. 110, під 352 = 963 р.) та дамаскинець ибн-Кетір (1301-1373), що на нього покликається автор перської компіляції: «Егсен ель-чисес» уже ■близьких до нас часів. В цій перській компіляції арабське слово «н і й â г а» (= плач) перекладено словом «те’зіє», — і от автор найновішої історії перського письменства Едв. Бравн (Edw. Browne, т. IV, Кембр. 1924, ст. 30-31), знайшовши таку звістку в «Езсен ель -qHcec», атестує її як «a valuable note». Ні, нічого «valuable» в ній немає, бо коли-б Бравн був удавсь не до перської пізньої переробки, а до Її старіших джерел, то не по- •бачив-би там терміна «те’зіє», а побачив би лиш нехарактеристичне «нійага» або «Hawj». 2 ) Див. про рік 353 = 964 у ибн-аль-Асіра т. ѴШ, ;ст. 200, а про рік 357 = 968, т. ѴШ, ст. 211. 3 ) Про рік 358 = 969 див. у ибн-аль-Асіра т. ѴШ, ст. 215. 4 ) Біруній: «Аль-аО-ар аль-бадиє», вид. Захав, Лейпц. 1878, ст. 329. ’ ’ ) Це Мейдйній, — помер 1124 року. 6 ) Див. видання Ґ. Фрайтага: Arabum proverbia, т. І (Бонн 1838), ст. 576. Віршевий метр Тут — сарЇ£. ’ ) Про ці написи на мечетах див. у ибн-аль-Асіра, єгип. вид. т. ѴШ, ст. 195 (під 351=962 р.). Звідти —у Абульфиди XIV в., царгород. вид., т- П, ст. 110 (під тим самим ро ­ ком), і у багатьох инших, прим, у енциклопедиста Соютия (пом. 1505): «Історія халіфів» (вид. Lees), ст. 411; у перського історика Мірхонда в відділі про історію бовейгідів (видав Вількен, Берл. 1837), ст. 22; і у баг- инш. Apaqqo мин дамєати шіеіййатин Табкі єАліййа бна Абі-Талибин, -себ-то «Порушує більш нілі сльоза шіїтки, що оплакує Алія сина Абу-Талиба» 6 ). Проти халіфа Омара, що покривдив Алія і його дітей та його дружину Фатиму (дочку пророка Мохаммеда), одібравши в неї оад-Фадак, безперечно лунали в той день дикі проклони, бо навіть і на мечетах багдадських пороблено було за наказом бовейгід- ського султана Моиззеддовле фанатичні шіїтські написи: «Хай Бог проклене [Йезідового батька] Моавію сина Абу-Соф ’ яна, і проклене того, хто насильно одібрав Фадак у бла- гоеловеної Фатими, і проклене того, хто не дав поховати [Алієвого сина] Хасана коло могили його діда [пророка Мохаммеда]» і т. и. ’ )• Якщо ми вже й давніш (через двірську пародію у аббаеидського халіфа Мотаваккиля •IX в.) мали підстави a contrario догадуватися про священний маскарадний елемент у шіїтських жалібних процесіях в Багдаді IX в. (може й з розподілом ролів), то в Х-ХІ в., ,8 МАСКАРАДНА ТЕАТРАЛЬНІСТЬ В МОХАРРЕМСЬКОМУ СВЯТКУВАННІ X В. за бовейгідського панування, уже цілком незаперечимо можна казати, що всі вищезгадані шіїтські голосіння та прщесії одбувалися в Багдаді з виразною театральністю. Це вже вияснено. А що навіть про о б р я д о в і ролі можна в Х-ХІ в. говорити сміливо, не теж буде зараз видко. Видко буде, що дехто з учасників якоїсь такої шіїтської про ­ цесії мав тоді репрезентувати собою чи то Алія чи то Хосейна, викликаючи тим бажання у соннітів урядити з свого боку иншу процесію — аналогічну, але антишіїтську, де-б висту ­ пали олицетворені вороги халіфа Алія, отакі як дружина покійного пророка Мохаммеда Аіша та її помагачі Тальха та Зобейр. Бо от дуже вимовна про це звістка з бовейгідського побуту подається під 363=973. Пише ибн-аль-Асір (ѴЩ, ст. 227), що черпав з авторів Х-ХІ в.: «Трапивсь [у Багдаді] великий заколот поміж соннітами й шіїтами. Сонніти з тих, котрі торгували харчею на базарі, посадили на верблюда якусь жінку і назвали її Аіша. Знов-же, один з-поміж них назвав себе Тальха, а ще один назвав себе Зобейр. Вони вступили в бійку з другою ватагою [А. Кр.: тоб-то з шіїтською процесією] і казали [А. Кр.: граючи ролю стародавньої Аіші, Тальхи та Зобейра]: «Ми б ’ ємося з прихильниками Алія, сина Абу-ТалибаІ». Цю ибн-аль- Асірову звістку (ХШ в.) ширше поясняє нам заці ­ лілий фрагмент з історії Гиляля ас-Сабія Х-ХІ в. під 389=998 р. *). У Гиляля, з якого черпав і сам пбн-аль-Асір, сказано; «У тих багдадських шіїтів, що жили в передмісті Карх та коло Такської брами, увійшло в звичку споруджати куполи-арки (цибаб), вивішувати, одіж і ставити веелюдні прикраси в той день, коли пророк Мохаммед передав духовну владу Алієві. Вночі шіїти запалювали вогні, а на світанку приносили в жертву верблюда. І от, супротивні їм сонніти забажали з свого боку робити по своїх кварталах і вулицях все те, що геть відповідало-б шіїтському звичаю. Вони заявили, ніби осьма днина після Алієвого дня була тая, коли пророк Мохаммед та Абу-Бакр укрилися в печері [тікаючи з Мекки до Медіни]. І тієї днини багдадські сонніти поуряджували все те саме, що уря ­ джували шіїти в Алієве свято. А знов-же відповідно до шіїтського свята ашура вони за вісім днів після того присвятили день споминанню про те, як убито М^с’аба ибн-аз-Зобейра, та й одбули прощу до його могили в Маскані, — достоту так, як шіїти одбували прощу до- могили Хосейна сина Алія в Хаірі». Можна до цього додати, що й дамаскинець-історик Зйгабій (1274-1348) у своїй великій історії ісляму «Таріх аль-ислям», черпаючи безпе ­ речно з того самого Гиляля, зазначає під 422=1031 роком: «18-го дня місяця зульхиддже шіїти [багдадські] справляли свій Аліїв день, і після їх справляли сонніти те, що вони: називали днем печері, а це була безглузда дурниця» * 2 ). ’ ) Видав Амедроз при Ш т. ибн-Мискавейга, Оксфорд 1921; дпв. ст. 339. 2 ) Арабський текст виписки із Загабія. наводить Амедроз на 339 сторінці Ш тома, свого згаданого видання ибн-Мискавейга (Оксфорд 1921). В усіх цих звістках точно зазначено, що всякі такі соннітські обряди- церемонії мали бути відповідною копією пііїтських. Иншими словами: коли ми читаємо, що сонніти в тих своїх процесіях випускали людей з певними, так сказати, драматичними ролями (Аіша, Тальха, Зобейр), то ми по ­ винні зробити непохитний висновок, що в тодішніх шіїтських процесіях,, чи обрядах, були свої власні драматичні роді — Алія, Фатими, Хосейна, чи там-кого. Инакше сказати: існування відомої нам теперішньої перської те’зійної процедури треба — принаймні в головних рисах — сконстатувати без усяких, вагань що-найменше в Х-ХІ в., коли вже не раніш. ,«ПІА-УСЕНЬ» У АФАНАСІЯ НІКІТІНА, 1475. 9 III. Шїїтська держава Білобаранних туркменів у західній Персії XV в. — і звістка проїжжачого тверитянина Афанасія Пікітіна 1475 р. про <Ша-Усеня». Святкування «ашура» в шіїтській Персії за шахів-сефевідів XVII в. з великою маскарадністю. Що «повідають про те свято московський посланець Котов 1623-1624 рр. та бельгієць Мик. Геми 1624 р. (в столиці Ісца- гані), гольштинець Олеарій 1637 р. (в закавказькій Шемасі та в Іспагані), фрапцуз-місіопер в Іспагані о. Рафаель дто-Мап 1660, шахські ювеліри Тавернье (1667) та Шардеп (1674). Тільки-ж од драматизованих обрядів, навіть коли в них розподілено де ­ котрі ролі, ще дуже далеко до справжнього театру. Його ми навіть літ за п ’ ятьсот після бовейгідів ще не можемо сконстатувати. ПІіїти-бовейгіди занепали в XI в. А в XV в. вся західня Персія вкупі з Месопотамією і Багдадом знов була в руках могутньої шіїтської дина ­ стії — туркменів Ак-Коюнлу (Білобаранних) з найславнішим представником цієї династії шахом Узуном-Хасаном. І ось тоді одвідав Узун-Хасанові воло ­ діння російський купець Афанасій Нікітін, що їздив із великоруської Твери аж до Індії. Подорож Афанасія їїікітіна, як відомо, зветься: «Хоженіе за три моря: прьвое море Дербеньское, дорія Хвалитьскаа, второе море Индѣйское, дорія Гундустаньскаа, третье море Черное, дорія Стембодьскаа». Це «Хоженіе» внесено до новгородського «Софійського Временника» під 1475 р., а звідти є воно й по инших новгородських літописах 4 ). Про Хосейнову заги ­ бель, а може кому-б здалося, що й про мохарремське шіїтське свято — Афана ­ сій Нікітін говорить коротко й глухо: «А изъ Димованта [пошелъ есми] къ д-Рею 2 ), а Т У убили Шаусеня 3 ) — Алеевыхъ дѣтей и внучатъ Махметевыхъ, и онъ ихъ 4 ) проклялъ, ино 70 городовъ ся розвалило». Ції недоговорені слова можна було-б (насилуючи, правда, текст) витолкувати ось як: «Поїхав я з При- каспія од гори Демавенда — до Рея (Теграна), i t от, у Реї (чи десь коло Рея) бачив я мохарремське свято: показували, як убили шаха-Гусейна (Шаусеня), що доводивсь Алієві сином, а Мохаммедові — внуком. Тая Гусейнова смерть лягла проклоном на соннітів, і через те ми бачимо, що навіть тутешніх аж 70 міст (дуже далеких од Кербели) лежать поруйновані од Бога за свою при ­ належність до соннітства» 5 ). Коли-б таке толкування даного уступу було правдиве (а ручитися за це не можна), то на підставі пізніших звісток треба було-б однаково думати, що Афанасій Нікітін бачив не театральну пієсу, а тільки — як бувало й за бовейгідів — драматизований обряд, або процесію з ‘) «Софійскій Временникъ, или руская лѣтопись съ 862 по 1534 годъ» — видав попе ­ реду П. Строевъ, Москва 1821. Там, у частині II па ст. 145-164, маємо оте «Хоженіе Оѳо- наса Тферитина», тільки-ж текст там неповний і непевний. Через те краще — користуватися тим текстом, що видрукувано в «Полномъ собраніи русскихъ лѣтописей», т. VI, Софійскія лѣтописи, Спб. 1853, відділ: «Прибавленія ’ , ст. 330-354 (та до нього диви філологічні уваги проф. Казембега на ст. 354-358). 2 ) тоб-то од гори Демавенда — до Рея, недалечко теперішнього Теграна (в старій Медії). 3 ) «Шаусень» = шах-Гусейн (Імам-Хосейн і досі зветься в персів «шах-Хосейн»). 4 ) = убійників та їх прихильників. 6 ) Рей і справді являв собою тоді переважно руїни; принаймні Клавіхо, як переїздив тудою 1404 року, то не бачив у Реї нічого окрім руйновищ. У значній мірі винен за рейську руїну ще монгольський погром 1220 року. Згадане Клавіхове свідоцтво — див. в російському перекладі Клавіхової нодорожи Срезневського (СПБ. 1881), ст. 187. ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР. 2 ,10 «БАЙРАМЪ-ОШУРЪ» У «МОСКОВСКАГО КУПЧИНЫ» КОТОВА, 1623-1624 переодягнутими особами, яка кінчалася вданою смертю тієї особи, що пере- дягнута була за Хосейна ’ )• Нема вказівок, щоб театральні піеси, а не просто драматичні обряди од-. бувалися в Персії і за шіїтської династії Сефевідів, яка об ’ єднала під своєю владою і західню і східню Персію та й панувала і в XVI і XVII і по ­ части що й XVIII вв. Маємо ми од тих часів не одно і не два свідоцтва подорожніх людей. Ті свідоцтва значно багатші на подробиці і куди виразніші, ніж коротеньке вище розглянуте оповідання Нікітіна XV в. Не торкаючися початкового для династії віку ХѴІ-го, ми наведемо те, що пишуть про мохарремські шіїтські святкування в сефевідських володіннях люди XVII в., з останніх літ найве- личнішого сефевідського шаха Аббаса І Великого (пом. 1628) та за його най ­ ближчих наступників, того самого XVI століття. На першому місці поставимо оповідання московського мандрівця-купця, Федота Котова (1623-1624): «0 ходу въ Персидское царство и изъ Нереиды въ Турскую землю и въ Индію и въ Урмузъ, гдѣ корабли приходятъ * 2 ). 4 ) Ще можливіша річ — що Афанасій Пікітіи, без усяких містерій, попросту про Рей та про його червоний (ніби закривавлений) ґрунт чув такого самого переказа, якого оповідали в XVII віці Олеаріеві (див. рос. переклад Барсова, М. 1870, ст. 625= кн. IV, розд. 34). 2 ) Котова подорож видав попереду І. Д. Біляїв у XV книзі «Временника Московскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ» (1852). Чорнову попередню редакцію надрукував М. П-ій в «Извѣстіяхъ Отдѣленія русскаго языка Гос. Ак. Наукъ» 1907 (т. XII, кн. I), ст. 67-125. 8 ) Це ст. 102-111 тексту, виданого в «Извѣстіяхъ» 1907: «О праздникахъ бусорманъскихъ в Перскои земли». 4 ) Звичайно це свято зветься «ашура». Але ще в аль-Бірупія (в «Хронології східніх наро ­ дів», вид. Захав, Лпц. 1878, ст. 330: 3) е вказівка, що окрім назви «ашура» вживалася й назва «ашур» (Біруній каже: « ‘ âraypâ» — це поараблене жидівське слово, тоб-то «а щур»). Тому, зу ­ стрічаючи в Котова та ще в декого иншого з подорожніх XVII в. вимову «ашур» не треба думати, що це помилка. В словниках є й « ‘ ашур» (Фірузабадій, «BophâH -и дати 1 »). ») Тут у Котова (чи в його копіїста) помилка. Треба читати не «ноября», а «октября;:, бо 1624 р. мохаррем припадав на жовтень. Починавсь він, як на новий стиль, 14 жовтня, себ-то 4 жовтня старого календарного стилю. Автор Федот Афанасьєвич К о т о в був московський купець, «купчина московской гость», що його вирядили 1623 року з Москви «зъ государевою казною», в «Кизылбашп» тоб-то в Персію, щоб завязати торгові зносини. Свої постереження над перським побутом робив Котов переважно в тодішній сефе- відській столиці Іспагані (у північній Персії). Єсть в його звідомленні осібний розділ про перські свята 3 ): Котов описує новруз («наурусъ»), рамазан, курбан- байрам і мохарремське ашура та й дуже жваво й докладно малює перед нами те’зійні іспаганські процесії з закостюмованими людьми. Перед нами малюється низка драматичних сцен: люди несуть труни, коло трун їде переодягнена ка ­ валькада; їде закостюмований імам-Хосейн і вмазані кров ’ ю його діти. А перед трунами везуть на ослі набитого соломою «мужика», що вбиває Хосейноввх дітей, а за те розлютований шіїтський натовп палить теє опудало. Та най ­ краще буде навести опис Котова в повній цілості, його власними словами: «А четвертой у нихъ празникъ баирамъ-о ш у р ъ 4 ), ноября по небесному с перваго числа до того же мѣсяца по десятое число 5 ). Ходятъ по два мужика ,«БАЙРАМЪ-ОШУРЪ» У «МОСКОВСКАГО КУПЧИНЫ» КОТОВА, 1623-1624 11 вмѣсто на многие статъи, а сами ходятъ наги и босы, толко в однѣхъ шта ­ нахъ, а вымазаны всѣ черною неѳтью и черны, что арапы, толко однѣ зубы знать. А держатъ у собя по каменю в рукахъ, а ходятъ по майдану, и по улицамъ, и по рядомъ, и по дворомъ, и в тѣ камышки бьютъ, а говорятъ: «Ксенъ-Ксенъ! Таусенъ-Ксень!» ’ )■ А говорятъ то без престанп». «И ходятъ — каже Котов далі — до самого своего празника десять дней. А в самой празникъ ходятъ по майдану и по улицамъ, и носятъ гробы, пово ­ лочены бархаты и украшены мѣдью, паздерою * 2 3 ) и оловомъ и стекды. А передъ тѣми гробы на верблюдѣхъ ѣздятъ робята наги, а сѣдятъ головою к хвосту, а вопятъ тоже: «Ксень!». Да передъ гробами же носятъ долгие шесты, что про нихъ выше писано 8 ). Да передъ гробами же водятъ кони обсѣдланы со всею збруею, и шеломъ, и латы, [и] сагадакъ, и сабля, и копьѣ носятъ. Да два маленкихъ ѣздятъ на конѣхъ наги, а тѣло у нпхъ и голова и лице — все кровью вымазано. А на инои лошадѣ ѣздитъ мужикъ нагъ, бораньею кожею сырою оволоченъ, шерстью к тѣлу, а сырымъ — вверхъ, да стрѣла про ­ дѣта сквозѣ кожу на хрептѣ. Да передъ тѣми же гробы возятъ на ишакѣ нарядного мужика: здѣланъ мѣхомъ да набитъ соломою, и сагадакъ и стрѣлы вдѣланы изъ лучины, и на головѣ колпакъ с кистью. А со сторонъ поддерживаютъ, чтобы не упалъ. И ему ругаютца и плюютъ на него. А все то на майданѣ, и все люди з женами и з дѣтьми. А жонки плачютъ, а му ­ жики и робята головы у собя кроятъ бритвами, и ходятъ кровавы, и на ру ­ кахъ и на грудѣхъ прорѣзываютъ, и мажутца кровью лицо и голову и руки. А того соломянного мужика вывезутъ на поле 4 ) за городъ, и вынесутъ соломы и неѳти, и неѳтью польютъ и сожгутъ. А сами вязъемъ бьютца 5 * ). А то они празднуютъ клятымъ своимъ. В то время ихъ побили Имам-сеня ®). А что ро ­ бята кровавы — то его дѣти, а что соломяннои мужикъ — тотъ-де ихъ побилъ». ‘) «Кееп-Ксен!» це живовидячкн «Хосейн-Хосейя!». А «таусепъ» це мабуть чи не руко ­ писна помилка замість <ша-Усент>» (= шах-Хусейн), як писав Афапаеій Нікітін XV в. 2 ) Гадаю, що замість «паздерою» (тоб-то: соломою) у Котова було написано: «каздерою» (=цином, свинцем, що зветься в східніх мовах «дасдір»), 3 ) Про ті «шесты» Котов (друк. ст. 101) згадував вище, коли казав про обстапову в перських мечетах: «її тутъ лежатъ в мечети шесты с праперы…, а что-бы (= ніби, паче) паши хоругви, коли о праздникахъ с образы носятъ. А у нихъ тѣ шесты носятъ иа ихъ праздники и передъ мертвыми. А шесты долги и тонки, виноградные, Длиною саженъ по де ­ вяти, а какъ ихъ поднимутъ, такъ шесты изгибаются. А у нихт> у верху привязана таѳтица уска, тонка, саженъ съ пять до полушеста висятъ; а па верху шестовъ — что ножицы, или что жаравеи носъ, желѣзное. А на иныхъ шестахъ — что крыжи решетчатые, и круги, и львы». 4 ) В руко писі: «полѣ». *) = шмагають себе скрученим ремінням, чи плітьми. е ) себ-то «імама Хосейна». ’ ) Nicolaus Hemmius. Відповідний уступ з його подорожи надрукував Лят (Laet) в лейденській едьзевірпій енциклопедії про Персію: Persia, seu regni Persici status, variaque îtinera in atque per Persiam. Lugduni Batavorum ex officina Elzeviriana. Anno 1633; див. >ст. 158-159 (порівн. ст. 23 та 27). Рівночасно з Котовим (теж 1623 — 1624) додивлявсь до перських те’зій .в Іспагані — бельгієць Микола Гейм 7 ). Опис у нього може трохи й плутаний, ,12 «ІД-И ХОСЕЙН» У БЕЛЬГІЙЦЯ МИК. ГЕММА 1624 та ми його попросту наведемо цілком: «В початку жовтня 1 ) перси справляють якесь свято, що звуть його «ід-и X о с е й н» * 2 ). Той день вони присвячують згадці про смертну кару одного невільника, що вбив пророка Алія. Справляють, його вісім днів — і вдень і вночі, з великим галасом і жвавістю. Роблять із соломи постать того нечестивого у б і й н и к а, вдягають у одіж, простромлю ­ ють ніс стрілою і тягають теє опудало по міських вулицях. Нарешті з декіль ­ кома жовнірськими затонами виносять тую ляльку по-за місто 3 ) і ставлять по- середині свого гурту. Мулла читає священну промову, а люди співають пісні на хвалу Алієві і на проклинання його вбивцям. Потім набиту стрілецьким порохом голову тієї ляльки підпалюють. Виставляється тут на показ якаск Аліева зброя, і люди, стаючи круг неї, ріжуть собі тіло аж до крови. Тут вони прощають один одному провини й зовнішньо миряться. Вельможі стискають- один одному праві рукн, а цар обіймає їх на знак миру і приятелювання.. 13-го жовтня перси святочно обходять пам ’ ять того, як Хосейн, Аліїв син,, загинув, — так вони кажуть, — у безвідді. Цар і вельможі тоді надягають на, себе жалібний одяг. Протягом тих десятьох днів вони не стрижуться ані го ­ ляться, і ті жалібні дні кінчаються допіру 23 жовтня з великими веселощами, й багатьма ігрищами (magna festivitate et multis ludicris)». *) Початок новостильного жовтня 1624 р. це ще не був мусулманський місяць мохаррем, бо 1 мохаррема припадало тоді на 14 жовтня. 2 ) Надруковано (ст. 158:10): «Ie<ï# Oussent» з літерою t замість і. 3 ) В иншому місці, в описі іспагаяських брам (у Лята ст. 27), Гемм каже, що урочисті людні свята, quod tammachiam (= «тамаша») vocant, одбуватоться по-за тією іспаган- ською брамою, яка зветься «Tochzii». Напевне це стосується і до « ‘ ід-и Хосейн». 4 ) Тепер такі будови звуться у персів «текіє». Очевидячки і в XVII в. вони звалися не Інакше. 5 ) 6 російський переклад: Подробное описаніе путешествія голштинскаго посольства въ Московію и Персію въ 1633, 1636 и 1639 годахъ, составленное секретаремъ посольства Ада ­ момъ Олеаріемъ. Перевелъ съ нѣмецкаго Павелъ Барсовъ. Москва 1870 (відбитка з «Чте ­ ній» 1868-1870 рр.). Див. ст. 542 — 544. е ) Вище (ст. 10) ми зазначали, що вимова «ашур» (замість загально-відомого «ânrypâ») мабуть не е помилка європейських подорожніх. По-за містом, по-за городською брамою, кудою виходили те’зійні процесії,, споруджалася й окрема спеціальна будова, де-б могли справлятися тії те’зії 4 ). Котов і Гемм про це не кажуть, але ми це знаємо з подорожи А д а- м а 0 л е а р і я, секретаря гольштинського посольства, що їздило до північної Персії 1636^1639 року. Учений орієнталіст Олеарій, звичайно, повинен давати описи точніші й докладніші, ніж Котов і Гемм. Він, як і Гемм, одрізняє по ­ минки Алієві од поминок Хосейнових (хоч і тії й тії зве однаково «ашур»)^ тільки-ж вони в нього одділяються поміж собою трьома місяцями, а не двома тижнями як у Гемма. Та от що ми читаємо у Олеарія (кн. IV, розд. 19-ий) в оповіданні про Олеаріїв побут у закавказькому місті Шемаха 1637 року: — «7 лютого, або, за перським місяцесловом, 21 рамадана» — каже Олеарій 5 ) — «святковано [в Шемасі] ашур 6 ), або щорічні поминки по Алію, великому святому і покровителеві персів. Зібралося ціле місто, з особливою урочистістю ,олеарій 1637: ШЕМАХАНСЬКІ ПОМИНКИ ПО АЛІЮ 13 й великою побожністю, по-за містом, коло будинка навмисне на те збу ­ дованого… Ми тут побачили от що: під розіпнутим полотном, на високому жріслі понад два сажні заввишки, сидів хати б, або парентатор, що й правив шоминки. Вдягнутий він був у синій жалібний одяг; у нас носять жалобу чорну, а у них синю. Хатиб дзвінким і чистим голосом, із жвавими рухами, читав нарозпів якихсь двоє годин книгу «Мактель-намё», що в ній списано життя й кончину Аліеву. Круг хатибового крісла, на землі, сиділо багацько «священиків; всі — з білими намітками або менделінами (чит. «мендилями») на головах. Доки хатиб читав, усі вони декільки разів починали підспівувати. Теє підспівування робилося так: коли в згаданій книзі там і сям траплялися розумні і варті уваги прислів ’ я, або сентенції, от хоч-би вірші, то читальник зазначав їх, вимовляючи самісінькі перші слова тих сентенцій, — і притихав. Тоді всі инші теє підхоплювали та й доспівували, як уже відомую пісню, чи, там, оду. Далі кожного разу після співу один з тих священиків, що тут сиділи, гучно виголошував: «Ле ‘ нет-и Ходай бер кошенде-йи ‘ Алі бад!» (Laanet Chu- -dai ber kuschendi Aalij bad), себ-то «Прокляття тому, хто вбив Алія!» — а на те ввесь народ одказував: «Біш бад, кем бад!» себ-то: «Хай він буде прокля ­ тий, краще більше, ніж менше!» *). От дійшло читання до того місця, де Алій наперед пророкував своїм дітям свою кончину (про яку він довідавсь, — так каже дехто, — з астрологічних вказівок, що він їх добре тямив); при тому він показав на свого слугу, Абдурра[х]мана ибни-Мельджема, що накладе на нього руку; а діти з гіркими слізми благали свого батька пошануватися і краще вже вбити самого Абдурра[х]мана, щоб він, убивши потім їхнього батька, не поробив їх бідолашними сиротами. Тоді всі перси почали плакати. Плач той тягся й тоді, як читалося про саме Алієве вбиття, що одбулося в мечеті, підчас Алієвої молитви, і про глибоку тугу дітей по смерті свого батька; — більшина персів тоді ридала. Як скінчив хатиб читати, то хан подарував йому нового шовкового кафтана, і він його заразісінько мусів нап ’ ясти на себе. Далі круговою процесією повезли на верблюді три труни, укриті чорним сукном: це мали-б бути труни Алія і його двох синів — Хасана й Хосейна. Везли і дві подовгасті скрині, вкриті синім сукном: це було ніби сховища (репозиторії) для духовних книг, що залишилися після Алія. Далі вели двох чудових коней; на них лежали лук, стріли, дорогії намітки для голови та без ­ ліч побідоносних прапорів. Далі, один чоловік ніс на високому друку-маленьку круглу баштицю, що зветься у них «нацл» (Nachal) * 2 ); в ню застромлено було чотири шаблі, які ледві було видко з no -під навішених прикрас. Нарешті де ­ кілька чоловік несли на головах невеличенькі каплички, або ковчежці, що *) Звичайно ця формула чується по інакшому, а саме: «Біш бад, кям ме бад!». 2 ) Слово «нацл» (од арабського пня «нцл» = «переносити») вимовляється в північній Персії близько до «наа?л», і тому Олеарій мабуть і написав «NacAal». Але варто зазначити, що дехто з персів свідомо вимовляє не «нацл» (= переносна капличка), а саме-іменно «нехль» в розумінні: «пальма», і, приміром, у Кермані носять у процесії справді не капличку, а паль ­ мове дерево, та й пристосовують до цього окрему легенду; див. у К. Смирнова: «Персы» (Тифлисъ 1916), ст. 89. ,14 ОЛЕдГІЙ 1637: ХОСЕЙИОВЕ СВЯТО В АЗЕРВЕЙДЖАНСЬКОМУ АРДЕВІЛІ звуться селле. Оздоблені вони були й обвішані пір ’ ям, стрічками, квітами й иншими прикрасами, і в кожному з тих ковчежців лежав розгорнений алькоран. Тії ковчегоноші підтанцьовували й підскокували під сумну музику, що гралася на великих кимвалах, дудах, бубнах і барабанах. Скількись хлоп ’ ячих гуртів, з довгими друками, цибали окремими колами, хапали один одного за плечі і гукали один по одному: «Рейдер! Тендер!» — це Алісве ім ’ я — «Хасан, Хосейн!». Таким урочистим походом усі попрямували назад до міста. Оце 21 рамазана, коли Алій віддав свою душу, святкується в усенькій Персії вищезгаданим способом, серед глибокої туги. А на спомин про Мохаммеда, їхнього великого пророка, нема у їх ніякої святкової днини». В тій самій IV книзі (розд. 23-ій) оповідає Олеарій про мохарремське святкування, що він до його додивлявся в азербейджанському місті Ардебілі,. святому особливо для тодішніх, сефевідських часів, бо там — гробниці і св. шейха Сефія, і св. шейха Ісмаїла-сефевіда, основника династії. — «14 травня (1637 р.) — каже Олеарій *) — перси почали справляти своє сумне свято, що тягнеться 10 днів і тому зветься арабським словом ашур, тоб-то «десять»… Святкується воно в початку місяця мохаррема. Під час того ашура перси справляють пам ’ ять Хосейна, молодшого Алієвого сина… Десятеро днів справляється це свято тому, що ворог переслідував Хосейна десять днів,, коли той їхав з Медіни до Куфи, аж доки загинув од ворога. За ввесь час тих Хосейнових поминок перси ходять у жалібних одежах, держаться понуро, не доторкаються до голови бритвою (хоч иншим разом мають звичку голитися що-дня), живуть повздержно, не п ’ ють жадного вина, задовольняються самі ­ сінькою водою. «Ввесь Ардебіль тоді перебував у ненастанному рухові, справляючи чуд- ненькі обряди. Удень по різних вулицях збиралися великі гурти хлопчаків з довгими прапорами, що на горішньому кінці їхнього ратовища намальовано було двоє зміїв, які оповилися один коло одного. Ця прикраса на прапорі зветься в них еждер (Eschder). Тії хлопчаки сиділи коло мечетних дверей і перегукувалися: «Ой, Хосейн!». ІЦо-вечора, а надто в останні три дні свята, після заходу сонця, гуртувалися в певних місцях по шатрах і старі люди, та й то чимало їх. Декотрі з-поміж їх мали но 100 свічок та світильників. Вони теж тримали на довгих гнучких ломаках померанці, сходилися докупи, ставали в коло, квилили й горлали всі з широко роззявленими ротами і з поваж ­ ними рухами, і так сильно розсідалися, що геть мінилися на обличчі. Дехто з нас теж прийшов подивитися на їхнє свято. Перси дали нам місце і теж повстромлювали нам у руки засвічені воскові свічки. Поспівавши й погаласу ­ вавши, таким чином, годину з гаком, перси пішли із своїми прапорами та світичами по головних вулицях міста Ардебіля. «Остатню днину того свята перси завершили до обіда привселюдними поминками, а ввечері — багатьма дивними обрядами. «Поминки одбувались так само, як і вищеописані поминки по Алієві,. Позбиралися всі на передньому дворищі мезара (= усипальниці) шейха Сефія ’ ) В російськім перекладі II. Барсова це ст. 572-576. ,ОЛЕАРІЙ 1637: ХОСЕЙНОВЕ СВЯТО В АЗЕРБЕЙДЖАНСЬКОМУ АРДЕБ1ЛІ 15 (Schich Sefi Mesars). Там, коло канцелярії, тримали довгого прапора, що його зробила Мохаммедова дочка Фатима, а кінець цього ратовища виковано з за ­ ліза, що було на підкові коня, який належав батькові Мохаммедового брата. Цей прапор довго переходив з рук до рук, аж доки його нарешті приніс з Медіни до Ардебілю шейх Седреддін, син шейха Сефія. Перси нам оповідали, що, коли підчас поминок вимовлялося ім ’ я «Хосейн», то той прапор починав, нібп-то, спльно маяти, а коли в поминках читалося про те, що Хосейнові зав ­ дано було 72 рани і що він упав з коня, то прапор, ніби-то, зачав коливатися так сильно, що нарешті зовсім одірвавсь од ратища і впав долі. Хоч сам я не був свідком цієї події, тількн-ж перси запевняли мене, що воно справді так було. А в тім, чорт часом сильно втручається в справи чад невірного. «Опівдні хан надіслав гольштинським го’стям повідомлення, що вони, перси, сьогодні ввечері 24 травня [1637] досвятковують свій ашур і що, коли посольство має охоту подивитися вкупі з ним на їхні обряди, то він по прия ­ тельському запрохує їх, тільки-ж наперед застерегає, що згідно з мохаммедан- ським законом він не могтиме їх погостювати вином, а лиш самісінькою водою. Як зайшло сонце, то ціле посольство вирядилося до хана. Хан зустрів нас перед своєю господою, прихильно привітавсь і запрохав сісти перед брамою ліворуч, бо саме-отут- на торговому майдані повинно було одбутися видовище. Ми посідали на стільцях, розставлених по порядку й позастелюваних гарними килимами, а сам він без нікого сів праворуч брами на землі. Перед нами, як водиться в персів, на землі, наготований був довгий стіл, а на ньому стояло багацько фарфорових чаш, повних солодкої, пахучої води. Перед тим нашим столом стояли великі, заввишки в чотири фути, підсвічники з міди, обстромлені товстими восковими свічками, та ще й лямпи, де горіли старі ганчірочки, просяклі лоєм та нафтою; а перед нашими простими товаришами — стояли великі підсвічники з дерева, і в кожному з них горіло по 20 і по ЗО воскових свічок. По стінах будинків наліплено було декільки сот лямп з вапни, ущерть повних лоєм та нафтою; вони давали з себе високе полум ’ я. Навпоперек крізь майдан, на довгих шнурах, порозвішувано було безліч ліхтарів з кольорового паперу; в ліхтарях світилися свічки й гарно вигравали геть усякими вогнями крізь той кольоровий папір. «Тут товпилося безліч міської людности. Одні сиділи на землі, а другі, тримаючи в руках запалені свічки та дручки з померанцями, ходили, гурту ­ валися в коло й співали, В Ардебілі є п ’ ять головних великих вулиць, і кожна з них гуртується в окремий цех; тому міщани розбиваються тут на окремі гуртки, що вже доручили геть усяким своїм поетам (а таких вони мають чи ­ мало) скомпонувати скількись пісень на честь Алієві та Хосейнові. І от, ті а міщан, котрі мають гарні голоси, одспівують тії пісні перед ханом. Котра ву ­ лиця найбільше визначиться найкращою композицією та співом, тую вихва ­ ляють і дарують їй солодку воду. Тому-то окремі громади міщан надходили одна по одній, ставали перед ханом та гольштинським посольством в ладне коло, співали, або — швидше — кричали з усієї моци безмаль дві години. Нарешті, за хановим наказом, вони заявили свої добрі зичення ще й послам, нехай-бн Бог допоміг їм щасливо прибути до їхнього шаха і нехай-би шах їх. ,16 ОЛЕАРІЙ 1637: ПОХОРОННА ХОСЕЙНОВА ПРОЦЕСІЯ В АРДЕБІЛІ ласкаво привітав. — А тимчасом з лівого боку,, в окремому колі, гопцювали семеро молодих голісіньких парубків, що перси звали їх «чак-чаку» ’ ). Все тіло тих танцюр з голови до п ’ ят вимащено було нафтою та чорною сажею і геть усе лиснілося, але соромота у них була запнута; взагалі вони виглядали огидненько-таки, — наче розмальовані чортята. Вони стукали камінням, що держали його в руках, і вигукували: «Ой, Хосейн! Ой, Хосейн!» Виявляли вони превелику тугу за безвинно загубленим Хосейном, а через те в ряди-годи били себе камінням в груди. Оті харпаки, що одбувають вищесписане видо ­ вище, протягом цілого ашура бігають скрізь на базарі перед крамницями, збираючи милостину во ім ’ я Хосейна. Вночі вони навіть не йдуть спати до себе додому, але, на знак своєї туги, лягають у попелі і поросі перед пекар ­ нею харчевні та й так сплять. Декотрі з таких молодців замість чорної обма ­ щуються червоною фарбою, начеб-то щоб зазначити кров убитого Хосейна. Ми зрештою, як дивилися на видовище, таких не бачили». — Це ще не був кінець святові. Найцікавіша для нас частина одбува- лася пізно вночі, чи — краще сказати — вже вдосвіта на другий день, і Олеарій оповідає про це в дальшому (24-му) розділі тієї самої IV книги. Ось його слова: «Другого дня удосвіта перси ходили скрізь по городу похоронною Хосейновою процесією. Вони несли свої звичайні еждер та прапори і вели верблюдів та коней, напнутих синіми покривалами, чи паполомами. В ті по ­ кривала встромлено було стріли таким способом, наче їх туди настріляно; вони мали визначати ті стріли, якими ворог стріляв до Хосейна. На тих ко­ нях та на верблюдах сиділи — поверх паполом — хлопчики, що мали перед собою порожні труни, обсипані [посіченою] соломою та сіном. Ті хлопчики визначали собою Хосеннових дітей, вкинутих у велику тугу. На декотрих ко ­ нях лежали чудові намітки, якими пов ’ язують голову, шабля, лук та сагайдак, повний стріл; це була ніби Хосейнова зброя. «Як зійшло сонце, то багацько люду пішло на переднє дворище шейха- Сефїя. Там люди тії, вживаними у них ланцетами, надрізували собі руки вище ліктя в м ’ якому місці. Инші, знов, пускали кров із жил на руках. Таких було такечки багацько, що до півдня всеньке подвір ’ я було обілляте кров ’ ю, наче там забито було безліч биків. Декотрі хлопчики так само надрізали собі руки вище ліктя, плескали й розтирали себе по тих надрізаних ранах так, що ціла рука обкрашувалася кров ’ ю, і самії вони були нею всенькі заляпані. В отакому вигляді вони бігали по своїх вулицях: робили вони це на спомин про невинно пролляту кров свого імана. Вони вірують, що, коли отак вони проливають кров, то це знимае з них багато гріхів. Ще-ж вони вірують, що, коли хтось помре підчас, описаних десятьох днів, або підчас Алієвих поминок, або в свято-Еурбан, або підчас їхнього посту, і коли хтось одсвяткує їхні празники згаданим способом, той безперечно піде в царство небесне * 2 )>). *) «Чакчакш — стукальце, торохкало. 2 ) В російському перекладі II. Барсова 1870 це ст. 579-580. Ясно, що ніяких театральних пієс Олеарій (1637) не бачив. ,ДЮ-МАИ 1660: «ШОДЖАЕДДІН» ТА ПЛАЧ ЗА ХОСЕЙНОМ В ІСПАГАНІ 17 З другої половини XVII віку ми маемо докладні описи мохарремських свят у іспаганеького місіонера о. Рафаеля дю-Мана (1660), ювеліра Та ­ вернье (1667), ювеліра ПІ ар дена (1674). По суті вони дуже мало нам додають до тих звісток, що ми бачили у Котова, Гемма та Олеарія, тільки що освітлюють справу суб ’ єктивніше. Для місіонера-капуцина о. Рафаеля дю-Мана (1613-1698) Персія зроби ­ лася ніби й другою батьківщиною, бо він там вижив, у шахській столиці Іспа- гані, по-над півсотню літ. Ставитися терпимо до ісляму й до перських норовів він, правда, не вивчивсь, але впізнав країну як рідко хто. 1660 року надіслав о. Рафаель дю-Ман до могутнього Кольбера (міністра в короля Людовика XIV) довженну доповідь: «Становище Персії в 1660 році (Estât de la Perse en l ’ an 1660)», де, між нншнм, є звістки і про те питання, що нас цікавить 1 ). ‘) Видано в світ дю-Манову доповідь (окремою великою книгою) допіро в кінці XIX в.: Estât de la Perse en 1660 par le p. Raphaël da Mans, supérieur de la mission des capucins q ’ Ispahan, publié avec notes et appendice par Ch. S ch e fer, Париж 1890 (в серії публікацій Ecole des langues orientales vivantes). Оповідаючи (дуже іронічно) про історію ісляму і про те, як убив халіфа- Омара один мельник, о. Рафаель каже, що перси шанують пам ’ ять Омарового вбивця, звуть його «Баба-Шоджаеддін» (Baba chugea eldin, «батько-герой віри») і святкують убиття Омарове в окремий день на майдані, дзвонячи аж до півдня в наккари (щось ніби бубни; ст. 51). Потім оповідає о. Рафаель історію халіфа-Алія та його синів — Хасана й Хосейна, що їх погубив омейяд- ський халіф Єзіи у Месопотамії, та й додає (ст. 54): «Тут у персів протягом десятьох днів одбувається оплакування тієї трагедії. Для старців-хар- паків («ґеда») — це справжні жнива. Використовуючи нагоду, вони заголяються аж до пояса, чорнять собі тіло, руки й голову, та й, скндаючися на чортяк, запаскуджених екскрементами, вони з камінням у руках ходять по вулицях та виють по вовчому: «Хосейн! Хосейн!». Навзаводи з ними ще дехто хоче поїсти хлібця: незначні му л ли – гр а м о тії (les petits moulnas ou pédants de A-B-C) ставлять собі на перехрестях крісло, вкрите килимом, а коло його — прапор або стяг, де намальовано Аліеву шаблю, або-там лева, та золоте сонце, що схо ­ дить з по-за лев ’ ячої спини; це все — велика гієрогліфіка. Увечорі вони туди збирають цілий квартал і підбивають людей оплакувати Хосейнову смерть. В своїй проповіді вони доводять, яке велике це було мучеництво: адже-ж один з цих гарних святих, усе поробивши, щоб як найдорожче продати своє життя, і загинувши через ворожу силу, а не з доброї своєї волі, виходить по їхньому «шегід» = мученик. Голосом і рухами вони показують перед вами цього небес ­ ного улюбленця-Хосейна, що, поранений на смерть, набрав своєї крови в руки, умазав нею обличчя і гукнув до своїх убійників: «Оце так я піду до свого діда, пророка Мохаммеда! нехай він помститься за мене!» Мулли додають до цього ще тисячу инших патетичних безглуздів, аби нарешті народ вимовив: «вааа!» Внстарчить, щоб якась жіночка почала витягати з глибу своєї утроби оцей тужливий вигук, — і вся ота наволоч, наче луна, одповідае їй тим самим то ­ ном. Буває й так, що цей мулла-крутій («айяр») має своїх вірних помагачів, ,18 лю – ман 1660 про ашура в іспагані ; ТАВЕРНЬЄ 1667 які перші накручують цю машину, а тоді стають наче два хори по обох боках вулиці і починають навпереміну вигукувати: «Хосейн! Хосейн! Хосейн!» Отак вони казяться з чверть години — і похрипнуть так, що ви вже не чуете нічого окрім «гу-гу-гу!». Після того мулла, що про свої справи дбає, ходить простягаючи руки, щоб с«*бі щось зібрати; а якби йому нічого не дали, то це, на мою думку, був-би найкращий спосіб підбити його ще до иншої пісні, ще тужливішої, бо це-ж його заробіток». — «Оце чортів ’ я, оце скавчання наче у скажених собак, та ще й уночі до ­ рого, тягнеться десять днів», — кінчає свою мову о. Рафаель. «Сам шах для ліпшого показу велить, щоб до нього приходили люди з городеьких кварталів, чоловіки й діти, вдягнуті кожен по своєму, з прапорами, барабанами, тарілками, що стукають одна об одну… А як надійде день убиття («к а т л ь»), себ-то десятий день місяця мохаррема, то кожен міський квартал робить собі ков ­ чег, ніби похоронну труну, навішуючи туди луки, стріли, сагайдаки, щити та шаблі, наче для якоїсь лотереї. Всі йдуть на майдан. Там ви побачите верблюдів, а на спині у кожного — пару хлоп ’ ят, що посадовлені один на ­ проти одного, одчайно плескають долоньми, галасують, лементують і виро ­ бляють тисячі инших малп ’ ячих штук, вигукуючи: «Хосейн! Хосейн!». Тоді ввесь цей незліченний натовп, узброєний тільки палицями, посувається по ­ довж великого майдана. Шах, часом, сидить у «бікафі», це — гарненька собі господа, що виходить на майдан. Він дивиться, як перед їм переходять усі ці банди, що, кричучи наче скажені, в деякій мірі малюють перед ним картину пекла. Це все йде до великого мечету, і там кінчається ввесь цей шабаш» (ст. 54-56) ’ ). Оповідання ювеліра Тавернье 1667 року 2 ) подає мальовничі подробиці, та теж не нові. Так само, як і о. Рафаель дю-Ман, не жаліє Таверньє своєї іронії. Приміром, кажучи, як ходять вулицями юрби голих людей (тільки з ву ­ зеньким фартушком), а проповідники проповідують з катедр та з крісел на вулицях до густого натовпу народу. Таверньє додає (І, 475): «а що тут повно й жіноцтва й дітей, то нема для жіноцтва кращої нагоди бачитися із своїми коханцями». «Коли дві процесії з трунами зіткнуться на вузьких вулицях» — каже Таверньє (та й не він один) — «то розпочинається бійка: і руками, і па ­ лицями» (ст. 479). Відомий автор класичного опису Персії XVII в., француз-гуґенот Шар- ден, розповідає про мохарремське свято в «Першій подорожі з Іспагану до- Вендер-Аббасу» (в квітні 1674). Його оповідання дуже довге 8 ), і нам доведеться ’ ) Дю-Ман додає ще (ст. 56), що протягом цієї десятиденної жалоби («mathemé») перси не ходять до лазні голити собі волосся, і що за 40 днів після того справляють іще свято «еер о т е н» (= «тіло й голова») на спомин про те, як Хосейнова голова, привезена до Да ­ маску на показ халіфові Єзідові, чудесно з ’ єдналася з його тілом, покинутим у пустелі коло Куфи. 2 ) Лив. паризьке видання 1692 р. «Подорожей» Таверньє, т. І, ст. 475-479 = кн. IV, 03ДІЛ 7-ИЙ. “ ) У передруку Шарденових подорожів, що дав Ланґле, це міститься в томі IX: Voya ­ ges du chevalier Chardin en Perse, nouvelle édition par L. Langlès, t. IX (Париж 1811), ст. 48-67. ,ОПИС МОХАРРЕМСЬКОГО СВЯТА У ГУҐЕНОТА ШАРДЕНА 1674 19 проминути його побічні уваги й міркування та й обмежитися на самій суті,, на самих фактах. Тількн-ж якихсь нових даних — і в Шардена обмаль. «Святкується ‘ ашура (hachours, як пише Шарден, ст. 49) 10 днів ’ ), і після байраму це — найурочистіше свято в Персії», що правда, жалібне. «Уро ­ чистість залежить од народньої дбайливости, а тому воно святкується не по однаковому — в залежності од місця, часу й обставин». Яе без іронії, хоч не такої убийчої, яку ми вже бачили у Шарденового приятеля о. Рафаеля, малює Шарден процесії «найгіршої верстви народу» (des pelotons de gens de la lie du peuple, ст. 50), — голих, почорнених, або покривавлених, із зброєю або- з камінцями в руках: «брязкаючи камінцями об камінець, вони висувають язика наче от-от сконають, і, всіма позами та иншими штучками виявляючи як-най- більший одчай, голосять: «Хосейн! Хасан!»… «Котрі обмазалися в чорне, ті хтять тим фарбуванням показати: Хосейн стільки натерпівсь од безвіддя й спеки, що аж зчорнів, і аж язик йому виліз з рота; а котрі обмазалися кров ’ ю,, тії хтять тим показати страшні Хосейнові рани… Оця сволота таким-о чином оббігає вулиці, жебраючи коло кожної крамниці і прохаючи милостини од кож ­ ного хоч трохи значнішого стрічного людця… Найбільше вони вимагають гро ­ шей тоді, коли їм на зустріч візьметься якийсь жид або вірменин, надто-ж поганин-індієць. — «Це-ж ви вбили нашого пророка!» гукають вони: «Дайте-ж нам щось за його кров!»… А діти кричать кожному чужинцеві: «Прокляття Омарові!» бо гадають, що, хто не з їхніх земляків, ті всі шанують Омарову пам ’ ять» (ст. 52; пор. 34-37) а ). — «Протягом цих жалібних днів», каже Шарден далі (ст. 52), «на перехрестях та на майданах робляться ніби якісь похідні вівтарі, з казальницею, з багатьма лавами навкруг. Все це повкривано пар ­ чею, обвішано щитами, огнестрільною і холодною зброєю, барабанами, тим ­ панами, сурмами, всякими прапорами, лев ’ ячими та тигровими шкурами, ста ­ левими доспіхами чи то для людей, чи для коней; гадав-бп хтось, що це арсенальна палата! До того-ж тут порозвішувано безліч кришталевих і Папе ­ рових ліхтарів, лямп та підсвічників. Туди йде процесіями народня чернь того кварталу, і зараз якийсь суфій, або инший поважний і побожний чоло ­ в ’ яга, починає розповідати народові, ’ що це за свято, аж доки прийде справжній проповідник. Той бере читати один розділ з книги «Ель-катль», себ-то «Убіеніе» — про Хосейнове життя і смерть. В ній — десять розділів, на деся ­ теро днів свята. Потім казнодій іще й проповідує години дві про те свято, закликаючи народ ридати-голосити. Пам ’ ятаю, один казнодій казав тоді між иншим, що єдина сльозинка, проллята в те свято, змиє купу гріхів заввишки з гору Синай… Я-б ніколи не повірив, яку тугу виявляє тоді народ: її аж зрозуміти важко. Вони б ’ ються в груди, кричать і виють, — особливо жіноц ­ тво, — деруть на собі одіж, обливаються гіркими» (ст. 53-54)… А вже-ж пропо ­ віді тих казнодіїв, яких чув Шарден (він наводить і зразки, ст. 54-55), не надто *) Ми бачили вже вимову «ашур» і в Котова і в Оле:ірія. Про аль-Біруніеву увагу див. в нас ст. 10. 2 ) Здається, цього уступа взяв Шарден з о. Раф. дю-Маиа (ст. 50 друк.), що читати: його він міг у рукоііисі. ,20 ОПИС МОХАРГЕМСЬКИХ ПРОЦЕСІЙ У ГУҐЕНОТА-ШАРДЕНА 1674 й талановиті. «Скінчиться казання — ввесь люд горлає: «Хосейн! Хосейн!», аж доки їм перестане служити і голос і легені. А разом з тим б ’ ють у маленькі барабани… Почорнені жебраки, стукаючи камінем об камінь, роблять цю му ­ зику ще понурішою й іще дивнішою. Хто перший раз бачить оте все, відчуває якийсь жах» (ст. 55). «Це виробляє народня маса», завважає Шарден (ст. 56). «Вельможі, знов — ті, по своїх господах, справляють свято пристойніш. Вони закликають до себе знайоме духівництво, що-дня в 4 години після півдня, і ті духівники читають їм найкращі уступи з відповідних авторів, коментуючи їх своїми думками. 0 7-ій годині читається відповідний розділ з книги «Убіеніе», і найученіші з присутніх роблять свої уваги. 0 9-ій чи 10-ій годині гостюють тих, хто зібравсь, і одпускають до взавтрього. — Десятої днини моляться цілу ніч». Шарден каже, що він бачив таке святкування в Персії сім чи вісім ра ­ зів. — «Найурочистіше було в червні 1667 року, у нового шаха», — повідає він (ст. 56). «Воно одбувалося у великій залі того палацу, де місця було людей на 500. Заля виходила в гарний сад, посередині посиланий піском, і там могло вміститися понад дві тисячі публіки, не кажучи вже про тих, хто міг розміститися позаду залі та по боках… Приходили туди, до шаха, екста ­ тичні процесії з кожного іспаганського кварталу, люду по 400 — 500 у кожній процесії. Були вони крамарі та ремісники…, котрі — геть узброєні, котрі — голі, з обмащеними телесами. Трохи чи не всі мали на спині тигрячу шкуру… А по середині їх гурту видко було голого чоловіка, геть умазаного кров ’ ю, укритого стрілами та кінчиками списів, що ніби простромили йому тіло. Чолов ’ яга той мав репрезентувати святого [Хосейна], кому той празник справлявсь (c ’ est celui-là qui représente le saint delà fête)», a розбісо- вана процесія узброєних та голих людей мала «показувати собою (représenter) тую скажену завзятість, з якою Хосейнове військо билося проти війська бзідового» (ст. 58). Найпишиіші були процесії 10-го дня. Там до попередньої паради (пра ­ порів, коней із зброєю, музикантів, каменебійців, закривавлених голих людей, — див. у Шардена IX, 59) долучалися ковчеги та мари з трунами. «Великого ковчега несло вісім люду: там Хосейна і його брата мали показувати со ­ бою двоє малих хлопців, що, сидячи ніби на парадному ліжку, промовляли один до одного: «Хосейн! Хасан!» Инший ковчег нагадував собою комору для зброї,… і посередині був хлопець, увесь озброєний, готовий до бою. ІИнші, знов, ковчеги являли собою ніби надгробки. Було там видко й чоловіка, що лежав у закривавленій одежі, повній устромлених стріл, і з кривавою головою; це мав бути убитий святий. За тими ковчегами їхали, теж закривавлені, люди на запорошених конях: це мали бути Хосейнові вояки. 300 або 200 люду, що йшли за ними, страшенно горлали: «Хосейн! Хасан!»… Вони скакали та крутилися, мов скажені або одержимі, та все вигукували оті два ймення. Ішла й процесія суфіїв; серед неї двоє закривавлених людей лежали .кожен на вузькій дошці і дуже добре вдавали ^мертвих, та ще йшло де ­ сять ослів, і кожен з них віз трьох хлопчиків, що виголошували святкові вірші. Видатна була ще й процесія мусулман-індійців Алієвого толку, що на ,АШУГА І «ПЮДЖАЕДДІН» У ГУҐЕНОТА ШАРДЕНА, 1667 21 чолі її ійшло п ’ ять слонів з невеличкими баштами на спинах, а в баштах сиділи діти, співаючи похвали Хосейнові… За ними дванацять чоловіків несли на руках парадне ліжко з золотої парчі. Посередині ліжка було дві труни, теж укритих золотою парчею, а по чотирьох кутках сиділо четверо дітей, що двоє співали хвали Хасанові й Хосейнові, а двоє одганяли мух од трун пір’я ­ ними віялами. Позаду бики везли два спорудження, що одно мало являти собою мечет меккський, а друге — мечет медінський. Всі ці процесії перехо ­ дили серед і Шахського майдану перед шахськими очима, а той дививсь на них із своєї залі. Поліція кінна і піша дбали, щоб не було непорядків, бо — часто трапляється, що в такі дні процесії окремих кварталів вступають у справжній бій між собою, а це-ж для свята страшний непорядок» (ст. 59-63). «Проповіднича казальниця стояла на великій платформі коло шахської залі, під розкішним шатром. Навкруг стояло безліч духівництва, з суфіями позаду. Після проповіди одспівали гімн на похвалу Хосейнові і його родові…, а потім ціла тая площа і сусідні місця залунали прокляттям проти Єзіда й його при ­ хильників та благословеннями для шаха» (ст. 63). «Шах, протягом всіх десятьох днів мохарремського свята, гостював вечерею всенькі тії процесії; авже-ж це було по-над 4000 люду» (ст. 64). Списавши все те дуже довго й докладно, Шарден додає: «А в тім, ті процесії виглядають зовсім не побожно і, правду кажучи, нагадують собою сміховинну маскараду всяких штукарів, або скажених і розбісованих людей. Та й раз-у-раз їхні співи й їхні вигуки кінчаються прокляттями проти воро ­ гів їхньої віри» (IX, 64). В своїй «Другій подорожі з Іспагану до Бендер-Аббасу» Шарден — на першій сторінці — згадує про свято на славу Омаров ого вбійника, що зветься «Baba sujael din Omar-couch», але подробиць ніякісіньких не дає (т. IX, ст. 94-95). В усіх тих докладних описах і з першої і з другої половини XVII віку ми не знаходимо абсолютно ніякої вказівки на театральні п і є с и. Все, що оповідають подорожні Котов, Гемм, Олеарій, о. Рафаель дю-Ман, Таверньє,. Шарден, веде нас до висновку, що навіть підчас наймогутнішої пори сефе- відської династії драматичність мохарремського святкування не переходила по-за проповіді, маскарадні обряди та процесії. Але-ж такі проповіді і дра ­ матизовані процесії одбувалися безперечно ще й перед сефевідською епохою,, живовидячки ще за бовейгідських султанів Х-ХІ в. ,22 ОПИС ХОСЕЙНОВОГО СВЯТА У ІСЛАНДЦЯ ДЕ БРАЙНА, 1704 IV. Оповідання голапдця Де Бранна 1704 р. за дуже драматичне святкування «ашура» (в Іспа ­ гані). Видко, що і в кіпці еефевідського періоду драматизовані обряди і священно-маскарадні процесії ще не перейшли в театральні містерії. І так воно залишалося аж до самісінького кінця еефевідського періоду. Ми наведемо довге, докладне свідоцтво з часів панування останнього представника сефбвідської династії — Солтана-Хосейна (1694-1722). Пише го- ландець Корнель Д е – Б р а й н ’ ), — що по-французьки, переробивши його ім ’ я на Le Bruyn (або навіть на Le Brun), названо його велику книгу: Voyages de Corneile Le Brun par la Moscovie en Perse et aux Indes Orientales, Амстер ­ дам 1718, in-folio. Де-Брайн бачив мохарремське святкування в травні 1704 р. в столиці Іспагані, і ось-як описує його в 49-ім розділі своєї подорожи (т. І, ст. 217-221) * 2 ). ‘) De Bruyn: lieyzen over Moscovien door Persien en Oost Indien, Дельфт 1711 і 1714, Амст. 1711. 2 ) Або див. гаГське вид. подорожей Де-Брайна (тут вій пишеться Le Bruyn), 1732, т. IV, ст. 173-185 (in 4-to). Голапдс.ького первопису не маю під руками. а ) «Le meurtre de ce saint est représenté par des personnes armées et par son image» (ст. 218a). 4 ) Де-Брайн не каже, щоб хтось звав те опудало халіфом Омаром. Запевне це мав •бути оменядський полководець Омар ибп-Са ‘ д. «Десять днів поспіль одбуваеться це сумне свято [почалося 1704 р. з 6 травня]. По вулицях ходять невеликі гурти людей, душ по десять — по два- цять, напів-годі, з почорненими обличчями; вони дуже-таки скидаються на наших сажотрусів, — аж дивитися страшно! З пригніченим виглядом, вони ви- сііівують-голосять, пристукуючи собі якимись кастаньєтами. Щоб навіч пока ­ зати загибель святого Хосейна, випускають озброєних людей та зроблену Хосейнову подобу 3 ). Тая подоба — велика, в середині порожня; в ню залізає і її порушає чоловік, що видко й ноги його. Ті, хто бере участь у цих малн ’ ячих штуках і веде (conduisent) тую подобу, здобувають нагороду од глядачів: здебільша — дрібними срібнячками, хоч, правда, трапляються й щедріші люди. Окрім того і ввечері і вранці уряджуються тими днями при ­ вселюдні проповіді на вулицях, а надто на перехрестях і в инших людних місцях; навкруг там вішають килими й матерії, стіни прикрашують щитами та иншою зброєю, а крісла, що на них виходять проповідники, бувають заввишки на п ’ ять-шість східців. Такий проповідник держить в руці якісь папірчики, і частенько туди закидає оком, коли вихваляє святого та оповідає про його подвиги й чудеса. Другий проповідник примощується на скількись східців нижче од першого; він ще й од себе голосно виспівує хвали Хосейнові. Місця, де одбуваються ті казання, повні крісел (sièges) та лав… Я бачив, як усі слухачі аж розливалися слізми, глибоко порушені красномовністю своїх на- вчителів. А на розі тієї стіни, де ми стояли, примостили велику фігуру, непогано зроблену, набиту соломою. Теє опудало мало репрезентувати собою Хосейнового убійника, на ім ’ я Омар 4 ), і його спалили над вечір у багатьох місцях города. Тії проповіді, або промови, одбуваються так само і вночі на ,ОПИС ХОСЕЙНОВОГО СВЯТА У ГОЛАНДЦЯ ДЕ БРАЙНА, 1704 23 декількох майданах, де для цього намощують великі пі івищення (sur de grands théâtres érigés pour cela) та й обриштовують їх решетіниям (avec des latis), на якому розставляють по-над тисячу лямп; але уряджують вони це так не ­ зручно і необережно, що більшину тих лямп гасить вітер. А про те, глядачів там незліченна сила. «Другого дня після нашого великодня [=в понеділок 12 травня], одбу ­ лася велика процесія, головна урочистість отого жалібного свята по Хосей ­ нові. Щоб краще її бачити, я засів на базарі в одній крамниці, що проз ню повинна була процесія перейти. «Попереду тієї процесії їхало [А. Кр.: щоб пильнувати порядку] скількись верхівців, озброєних луками, та базарний пристав деро’а. Вже за ними посу ­ валися співці, що кожен тримав свічку в руці і напнутий був фіолетовим або чорним одягом, який личив цій урочистій жалобі й їхнім голосінням. Декотрі поміж ними були напів-голі; инші несли великого скрученого чорного прапора. За ними з ’ явилося троє верблюдів. На першому сиділо двоє мало не голих хлопців, на другому — троє хлопців один позаду другого, а на третьому — запнута подоба жінки (l ’ image couverte d ’ une femme) з малим хлоп ’ ям. Далі йшло п ’ ять инших верблюдів; на кожному сиділо сім чи вісім хлопчаків, теж немало голих, посаджених у клітки; а за ними посувалося двоє стягів. Далі їхав віз, з одчиненою труною, де лежало мертве тіло, а за ним ще один віз, напнутий білим, з декількома співцями. Після того з ’ явивсь віз, наванта ­ жений кадилом (d ’ encens), з двома чолові ами і з чотирма хлопцями, що ко ­ жен держав у руці книжку, а перед ними був стіл. Оточували цей віз якісь знаряддя, що скидалися на вилуджені лямпи, а позаду посувавсь великий скручений прапор, і дванацять узброєних вояків із шоломами на головах. Знов-же, позаду їх були двоє малих хлоп ’ ят, гарненько вбраних і прикрашених пір ’ ям і дзвіночками. Ще-ж їхав на коні молодий бранець в супроводі шіс- нацятьох инших, прикутих ланцюгами один до одного, і з п ’ ятьма пе ­ рев ’ язаними. За ними їхав віз із піском, що з-посеред його висувалися шість закривавлених голів, а тіл людських не було видко, і через те здавалося, що вони одрубані. Окрім того на цьому возі сиділо двоє людей в одежі, а за ’ ними ще на одному возі везли тіло Хосейна, що його вдавав (représenté) узброєний чоловік із шаблею в руці. Він був геть увесь обіллятий кров ’ ю, щоб іще більше викликати тугу й жаль у присутніх; та й справді, їхнє голосіння і лементування не можна було й списати. Треба визнати, дцо нема нічого зворушливішого, ніж оце видовище; і в нас не було жадної охоти добачати в ньому щось смішне чи вдане. За тим возом ішло скількись моло ­ диків; у одних були руки скручені, у других — вільні. Із ними була сто ­ рожа, що вряди-годи грозилася на них палицями, а тії схиляли голову і згиналися як не можна натуральній!. Знов-же, їхав за ними великий віз, що його тягли чоловіки, так як і попередній. 1 той віз був певний закривавле ­ ного піску, а на ньому — двоє мертвих тіл і ще четверо, од яких видко було самісінькі голови; над ними пурхало шестеро горлиць. Потім з ’ явився ще один віз. З нього витикалися руки й ноги, і горіло на ньому дві свічки. Третій віз тяг шість голів і двох чоловіків в одежі, а ще один — узброєного ,24 ОПИС ХОСЕЙНОВОГО СВЯТА У ГОЛАНДЦЯ ДЕ БРАЙНА, 1704 мерця і якусь слабу людину, Потім ішли: двоє прапорів, окульбачений кінь, двоє барабанщиків і співців, та ще один віз з двома трунами і двома хлоп ’ я- 1 тами, що, держачи в руці книгу, вряди-годи її цілували і грали свою ролю чудово (faisoient leur rôle à merveille). Далі йшов віз надзвичайно великий; на ньому — десять чи дванацять трупів, що од них видко було тільки закривавлені рукц й ноги, та п ’ ять або шість бранців. Верхи конем їхав молодий парубок, обнизаний стрілами, геть обіллятий кров ’ ю; здавалося, він затого впаде з коня. Після нього з ’ явилася труна, вкрита чорним сукном; коло неї люди виспівували й танцювали, ніби тріюмфуючи, а за нею несли троє списів, оздоблених самоцвітами. Далі йшов кінь, навантажений стрілецькими луками, стрілами, чалмою і великим стягом, а п ’ ятеро инших коней везли щити, луки, стріли і п ’ ять дротиків, що на їхньому кінці видко було руку [А. Кр.: металеву]. Процесію замикав багато осідланий кінь, з трьома парами голубків; та він ішов на одшибі. 1 ) Може хтось спокусився-б перекласти: «пояснити всю ту містері ю», але де зна- чило-б насилувати текст. «Як ми передивили оце все, один їхній священик був ласкавий пояснити мені, що за таємниця в тім (de m ’ en expliquer le mystère) ’ ). Дванацять горлиць, що я їх бачив на одному з возів, нагадували собою (représentoient) тих, що з ’ явилися над Хосейновим тілом, як його вбито; горлиці тії, вмазані його кров ’ ю, полетіли до Медіни, де жила сестра того святого, і вона, поба ­ чивши їх, довідалася про його смерть. Віз з двома трунами та двома малими хлопцями, що держали книгу в руці, — вони являли собою (représentoient} двох Хосейнових синів: Алія-Ескера і Алія-Екбера; вони, — пояснив він, — за ­ гинули од стріл. Парубок, простромлений стрілами, теж означав собою (mar- quoit) Алія-Екбера. Труна, вкрита чорним — це труна Хосейнова, а на возі шість голів з двома одягненими чоловіками — то Хосейнові діти. Сталева рука, настромлена на кінчиках дротиків — це військовий значок, що його носили колись на своїх прапорах мусулмани-персн; п ’ ять пальців тієї руки’ мають, визначати Мохаммеда, Алія, Фатиму (дочку Мохаммедову, Аліеву дружину), Хасана й Хосейна. Геть усе, що виступає в тій процесії, визначає собою Хо- сейна ■ і його сімдесятьох двох приятелів, що загинули вкупі з ним і вва ­ жаються у персів за священномучеників. — «До найвищої міри треба дивуватися», — додає од себе Де Брайн, — що- ті люди, чиї голови, руки та ноги витикалися на возах, могли не робити жадного руху протягом цілого дня, доки тяглася процесія. Вільшина тих голів мала навіть і довгі бороди, а шия їм була затиснута так сильно, що здава ­ лося, ніби голови і не пристають до неї, тим більше, що й очі, можна сказати, були непорушні. Правда, я довідавсь, що задля цієї нагоди дають їм питво, яке забиває їм тямку і позбавляє руху на весь той час. А в тім, ілюзія не була повна, бо я попереду побачив поміж иншими ще й воскову голову. Будь- що-будь, треба визнати, що перси уміють дуже зручно робити такі вистави (ces sortes de représentations-là). ,ОПИС ХОСЕЙНОВОГО СВЯТА У ГОЛАНДЦЯ ДЕ БРАННА, 1701 25 «На взавтра, ще як благословлялося на світ, ми знов пішли туди само, щоб додивитися, як справляють те урочисте свято; та шах туди прибув вже аж двома годинами пізніш. Одбувсь ніби парадний виступ городських кварта ­ лів. Як і вчора, попереду виступили в параді узброєні луками верхівці ба- зарнього прпстава-дерогп, а вже за ними йшли декілька парубків, що, дер ­ жачи палиці в руках, гукали: «Хосейн! Хосейн!», скакали та співали. За ними йшли музики та барабанщики вкупі з міщанством з усяких міських кварталів; перший їхній гурт держав шаблі наголо та круглі щити, а инші узброєні були розмальованими дуже гарно палицями. Вбрані вони були всі чистенько в оксамитні одяги, з гарними поясами, а на головах були незвичайні тюрбани. Поміж ними одна купка спорудила собі ковчег — так, наче якусь колясу, оздоблену дзеркалами, шаблями, ґинджалами і иншою зброєю, позолоченою або посрібленою. А були й пнші такі коляси — ще вищі, без передків, ще більше прикрашені дзеркалами. Таких споруджень, або ковчегів, було п ’ ятеро, а шо ­ стий в Чарбагові («Чотирьох садках»), поміж двома будовами 1 ). Цей останній ковчег увесь був обкладений дзеркалами, чи навіть геть збудований із дзеркал, і виглядав неначе вівтар з двома одчиненими дверима, з-ио-за яких видко було всі прикраси. Він був височенький, і туди заразісінько зійшов казно дій скоро-но шах з ’ явився в довгогалерійній будівлі свого другого садка. Той ковчег-вівтар там залишавсь три чи чотири дні. Він був складений з частин що їх попривозили окроме та й з ’ єднали там-таки на місці, бо цілий він був-би не проліз крізь городські брами. *) «Чарбаг» (дословно: «чотири садки») — це в Іспагані алея, що веде од шахських палат на південь, до річки Зенде-руд. По суті, це одна з міських брам, і, прим., Мик. Гемм так і зве її: «попа porta — Chaarbagh» (див. «Persia», Лейдеп 1633, ст. 27, вид. Laet). перський театр . (ст. 221а). «За цією гарною процесією ішла пиша, з декількома прапорами на чолі і з безліччю коней; у одного коня голова була прикрашена великим султаном-китицею з білого пір ’ я, а инші були багато осідлані, обвішані гарною одіжжю, шаблями, щитами, луками, стрілами н иншою зброєю. На декотрих були навіть тюрбани, ще більші султани та инші прикраси. Далі йшли спі- ваки-музиканти та танцюрп, що танцювали з якимись павільйончпками на го ­ ловах; у декотрих були списи, оздоблені стрічками та бунчуками. Нарешті пішла й сама процесія, така як і вчора. Її учасники спинялися вряди-годи та й, співаючи, посипали собі голову солом ’ яною січкою і голосили: «Хосейн! Хосейн!» Декотрі тримали в одній руці шаблю наголо, а -в другій — круглий щит. Пнші, знов, мали палиці, розмальовані н добре визолочені, завдовшки стіп з десятеро, — і здавалося, що всі аж горять бажанням вступити в бійку. Тільки-ж базарний пристав-дерога, маючи з собою товариство більше ніж 1000 верхівців, аж надто дбає, щоб люди не полізли битися між собою: він розміщує своїх людей і на чолі процесії, і в середині її, і в хвості. Розставляє він своїх людей і на шляху, кудою має йти процесія, і не дає кварталам по ­ суватися инакше, як кожному кварталові окремо після кожного. Одно слово дерога нічого не забуває, аби не допустити до непорядків і до спірок які могли-б повстати про чиєсь місце в процесії, коли люди йдуть тісним ШЛЯХОМ- ,26 ХОСЕЙНОВЕ СВЯТО В KA3BIHÏ 1738 ( за делаиогтом ) І В РЕШТІ 1770-ИХ PP. на цей випадок там ставлять, в певній віддалі між собою, вояків з огнестріль- ною зброєю. Такі заходи — тим потрібніш!, що на думку персів той, хто загине підчас мохарремського свята, піде просто до раю. Через те вони й не перево ­ дять ніяких слідств про ті вбивства, що тоді чиняться; звичайно, це викори ­ стовує дехто, щоб упорати свого ворога, — отак як воно буває і в Італії підчас карнавалу. З тієї причини обережніші люди, котрі не мусять брати участь у тій процесії, побільше зовсім не виходять з хати за останніх днів чого вели ­ кого- свята, надто-ж турки-мусулмани, про яких усі знають, що вони вороги Хосейнові й прихильники ненавидного для персів Омара… Народу на цьому врочистому святі раз-у-раз буває незчисленна сила — і міщан, і чужинців. Цим разом одначе все проминуло без заколоту, — річ не надто звичайна, коли взяти на увагу піднесений настрій супротивних гуртів, які, зустрічаючись, не шкодують один одного (ст. 222). З цього дуже детального Де-Брайнового оповідання ясно, що й Де Брайн бачив на мохарремському святі самісінькі процесії із священно-маскарадним передаванням, а не правдиві драматичні вистави. А було це наприкінці сефевідської епохи, вже в XVIII столітті. V. В описі Сам. Ґмеліна 1770-их рр. мохарремське свято ще нічим не одрізияється од сефевід- ських часів. Значнішу еволюцію показує нам 1787 року Франклін — сильно драматизовані процесії, вже близькі до правдивих сценічних піес релігійно-історичного змісту, ще іі з відповідними декораціями. Більше того: і далі, протягом XVIII століття, вже як упала сефевідська династія і замість неї панувала над Персією низка инших, не видко, щоб мо- харремські містерії уже перейшли з драматизованих прецесійних обрядів та передяганнів до справжньої театральної драми. Мабуть, це можна пояснити, хоч почасти, і релігійно-політичними відно ­ синами XVIII в. Вжеж-бо тоді для шіїзма в Персії були не легкі часи. Люті афганські зайди, що 10 літ панували над Персією (1721-1730), то були сонніти. Не менше лютий і деспотичний їхній наступник їїадир-шах (1736-1747) силувавсь навіть геть знищити шіїтське визнання в Персії та насильно запроваджував соннітство. Ясно, що це була пора мало підхожа для того, щоб мохарремські шіїтські свята спокійно перееволюціонувалися в теат ­ ральну сценічну драму ’ ). Ба навіть і тоді, як влада над Персією перейшла до рук шіїтів-з е нд п д і в (Керім-хан 1760-1779, і ин.), ще не одбулося таке зеволюціонування. Виста ­ чить для цього подивитися в «Подорож до північної Персії» (з доручення російської Академії Наук) Самуеля Ґмеліна, що в 1770-их роках бачив мохарремське свято в надкаспійському місті Решті * 2 ). Воно правда, Ґмелін ‘) Оповідання аб. Делапорта 1738 про Казвіи (див. нижче, бібліогр. реєстр, ст. 47 J6 1) ио суті нічим не одрізняеться од Брайпового. 2 ) Див. німецьке видання Ґмелінової подорожи — Reise durch Russland, Ш -er Theil: Reise durch das nordliche Persien, in den Jahren 1770. 1771. bis im April 1772, Спб. 1774. Про мохарремське святкування див. ст. 315-318, in 4-to. ,Ґ мелін : ХОСЕЙНОВЕ СВЯТО в РЕШТІ 1770-ИХ РР. 27 одразу-таки підкреслив велику театральність мохарремського святкування: — «Хосейн», — так каже Ґмелін у вступі до свого опису, — «як його виморили голодом Омарові прихильники, зваживсь нарешті з одчаю вдарити на вороже військо та й упав жертвою свого нападу. І от,., перші десять днів місяця мо ­ харрема розподілено в персів так, що цілий’ хід тієї події виставляється театрально на вулиці (auf der offentlichen Strasse theatralisch vorgestellt wird), — трохи чи не таким самим способом, як папісти показують навіч наро ­ дові страстотерпну історію Спасителя (т. III, ст. 315)». Тільки-ж ті подробиці, котрі ми читаємо далі у Ґмеліна, навіч показують нам, що в 1770-их рр. мохарремські те’зіє справлялися більше-менше так самісінько, як вони справ ­ лялися і за часів сефевідських: (III, 316). «ІЦе перед півднем іде народ до мечетів пильніш, ніж звичайно. Там кожного разу читаються, а часом і співаються, певні уривки із історії мучеників (Ruhsetusi) ’ ), щоб жвавісінько представити Хосейнову муче- нпчу смерть… Уночі, окремими слободами (slobodenweise), люди ходять із смоло ­ скипами та свічками по вулицях, і бродять не одну годину. Кожна слобода несе з собою прапор та друк з випнутою рукою на кінці. Вільшина тих фана ­ тиків із страшним вереском виспівує пісні, навмисне складені для цього свята, та б ’ ється в голі груди… «Такі процесії за перших днів мохаррема ходять по вулицях тільки вночі, л в другій половині тих десятьох днів — з ’ являються і вдень… Скільки є ■слобід в Решті, стільки видко й процесій, і кожна має своє визначене збірне місце, куди вона йде під проводом слобідського старшини. Таке збірне місце зіає вигляд широкої галереї. Вона, коштом кожної слободи, оздоблюється більше чи менше. За оздобу правлять золоті речі, оксамит, матерії, металі, стрільна зброя, шоломи, плоди-садовина, і таке инше. Там показується X ос е й н о в а могила, а на ній його бойовий меч, лук і стріли. В другому кутку [ст. 317] ■сидить його сім ’ я, як у в ’ язниці. Той бік, що виходить насупроти галереї, прикрашується самшидовими та кипарисовими деревами. Там стоїть юрба людей, що завзято аж до хрипоти галасують та б ’ ються в груди, а тимчасом окремі ■співаки одспівують ту чи иншу підхожу пісню. Всім присутнім щедро подається кава, чай, солодка вода та варення; не забувають і кальянів. «Як настає час, то слобідський проводир виводить із збірного місця свою процесію та отих крикливих плакунів та народній натовп, що поміж ним є чимало й жіноцтва, бо в такі дні чоловіки мусять дозволити жінкам вихід із їхньої вічної в ’ язниці. На чолі походу виступає стягоноша. Поруч його йде другий, з вищезгаданим друком [з рукою]. Далі виступає кінь, або скількись коней, обвішаних коштовним камінням; вони мають являти собою (vorstellen) Хосейнову кінноту. Вже за ними посувається гурт вищезгаданих плакунів, що тепер подвоюють своє галасування. Потім іде людність самої слободи з во ­ сковими свічками в руках, порозбивавшись на декільки гуртків, що серед *) Очевидячки, німецьку транскрипцію «Ruhsetusi» треба розшифрувати, як «Ровзет уз-зі ‘ » (досл. «Сад загибелі!» ), — азербейджансько-иерська вимова замість чисто-арабської «Rawdhat udh-dhî : ». ,28 ґмелін : хосейнове свято в решті 1770- их рр .; Ф ранклін , 1787 кожного несуть або ту або иншу з речей, виставлених на їхньому збірному місці, на спомин Хосейнової смерти. «В такому порядкові процесія підійшла до ханської господи, і тут на ханському подвір ’ ї з усякими чудернацькими кривляннями одіграла, одспівала й одкричала те саме, що вона перед тим виробляла коло своєї галереї. Звідти вона помандрувала но всіх вулицях міста. А що в Решті є вісім слобід, то було й вісім процесій. Як-же кожйа з них виступала що-дня, то на вулицях не припинялося вічне метушіння. Ніколи церемонія но кінчиться без того,,, іцоб декільки людей не заплатили своїм життям. «Сьогодні, — кінчає свою мову Ґмелін, — тобто в останній день свята, було показано (vorgestellt) саму смерть Хосейнову. Головні церемонії були ті самі, тільки все здавалося ще божевільнішим. Декотрі люди в своїм завзятті зайшли так далеко, що, тнучи себе подовж і поперек по своїх пого ­ лених головах, поробили собі такі рани, що кров збігала на всі боки… [ст. 318] Уряджено було сьогодні бій поміж Хосейном і Єзідом, груди об груди. В тім бою вбито Хосейна з його прихильниками. В процесії хтось має представляти Єзіда, що тріумфально їде на коні, а коло нього знов-же співаки. Позаду нього- являється Хосейнова сім ’ я, забита в кайдани, а далі несуть усім на показ Хосейнове тіло. Глядячи на нього, як і раніш і пізніш, люди посилають довічні прокляття цілій Омаровій секті… «Протягом цих днів ніхто не розпочинає нічого, ані важного, ані неваж ­ ного, бо думають, що все вийде невдало. Припиняються всі громадські справи, . не одбувається судівництво, не підписується жаден урядовий папір, зачи ­ няються крамниці». Наведений з Ґмеліна оцей опис стосується до початку 1770-их років. А літ якихсь п ’ ятнацятеро після Ґмеліна — вже аж під самісінький кінець па ­ нування зендидської династії — писав про мохарремське свято Уільям Фран ­ клін, у своїй «Подорожі з Бенгалії до Персії» (Лондон 1790) ’ ). Те, що бачив Франклін (в жовтні 1787 р., за Джафар-хана зендського), уже ніби дуже- близько підходить до театру; та ще мабуть не зовсім воно таки театр. Франклін попереду переказує, безперечно з усного перського оповідання, шіїтсько-легендарну історію Хосейна, сина халіфа-Алія, як його із сім ’ єю ото ­ чило Єзідове військо під командою [Омара] ибн-Са ‘ да, недалеко Куфи на Ефраті, та й загубило з усією сім ’ єю, і як обурювавсь на це європейський посланник у Дамаску та й заплатив за те обурення своєю головою. — «Всі оці різноманітні події показуються (are represented) у персів протягом перших десятьох днів мохаррема», — каже Франклін, додаючи, що перси звуть ті деся ­ теро днів <дега» * 2 ). J ) W. Francklin: Tour from Bengal to Persia, Лонд. 1790, ст. 239 і д. 2 ) Терміном «дека» (= «десятиця»), од перського слова «деЬ» (= 10), означаются всі. десятеро священних днів мохаррема. Що-ж до звичайно вживаного арабського терміна « ‘ ашура». (= «десяток»), то це, властиво кажучи, е назва тільки для 10-го дня. — «Ще 27-го дня попереднього місяця-зульхиддже вони будують минбари («mumbirs», пише Франклін), або казальниці, в мечетях, а стіни мечетів запп- ,ФРАНКЛІН: МОХАРРЕМСЬКІ СПЕКТАКЛІ JB ПІВДЕННІЙ ПЕРСІЇ, 1787 29 нають чорною матерією. 1-го мохаррема на ті навальниці виходять мусул- манські священики (the akhunds of peish numazz ’ s, or mohammedan priests) і починають читати «аль-В а к а а», або оповідання про життя і діяння Алія і його синів — Хасана й Хосейна *)… В перервах народ б ’ ється в груди, гірко плаче і вигукує: «Ой Хосейн! Ой Хосейн! хейф ез Хосейн!=як шкода Хосейна!» — Декотрі частини «Вакаа» віршовані, і їх сумно співають. І що-дня якась окрема подія тієї історії олицетворюється навмисне вибраними для того людьми, причому виносяться і, в процесії, возяться по всяких сусідніх місцях відповідні намальовані картини. Одна поміж ними зображає ріку Ефрат; її вони звуть «аб-и Форат». Ватаги хлопців та парубків мають удавати з себе — одні вояків [Омара] ибн-Са ‘ да, другі — вояків Хосейна та його кумпанію. Вони швидко пересуваються по вулицях, вступаючи в сварку і в бійку одні з другими, і кожен гурт має свої окремі прапори та стяги. Та ще одно видовище (pageant) показує халіфа бзіда, що сидить на пишному троні, оточений сердюками, а поруч нього міститься європейський посол, що про нього вище згадано. «До найзворушливіших вистав (représentations) належить весілля мо ­ лодого Касима, що не довершилося, бо Касима вбито в сутичці на Ефратових берегах 7 мохаррема. Наречену грає (représente) хлопець; він — одягнутий по- весільному, а коло нього жіноча частина сім ’ ї співає сумну пісню, що в ній оповідається, як її нареченого вбили невіри (бо шіїти звуть соннітів неві ­ рами). Показується (is represented) і розлука поміж нею й женихом. Він ви ­ ходить на бій, а вона ніжно з ним прощається і оповиває йому шию своїм дарунком — похоронним одягом. Люди, дивлячись на це, вибухають найгарячі- шими вигуками скорботи та одчаю і посилають як-найгіршії проклони Єзідові й усім, .хто хоч-трохи причетний до знищення сім ’ ї їхнього імама. «При цій нагоді випускають і голубів, бо перси кажуть, що вони при ­ несли з Кербели до Медіни новину про Хосейнову смерть, умочивши для до ­ воду свої дзюби в його кров. Показуються народу і коні, на яких ніби їхав Хосейн та його брат Аббас. Вони підмальовані так, ніби вкриті ранами і обнизані стрілами. «Серед оцих усяких процесій часто трапляється немало біди, бо всі перси — шалені в своїм ентузіазмі, та й геть-усі вірять, що душі тих, хто загине серед мохаррема, заразісінько підуть до раю… Вагато-дехто сам собі наносить рани. 6 й такі, що силуються зовсім не пити води протягом тих десятьох днів на згадку про ті страждання, які терпів їхній імам, не мавши води… «10-го мохаррема виносяться обмазані кров ’ ю труни тих, хто загинув в бою; за ними несуть шаблі та намітки, прикрашені чаплиним пір ’ ям. їх урочисто ховають, а тоді духівництво знов виходить на казальниці і знов читає «вакаа». Все закінчується прокляттями проти халіфа бзіда. — 4 ) Точніш ис «вакаа», a «wâqn ‘ a» (= подія, пригода). Та частіш таке читання звуть «ровзе» (чи «ровзе-хані»). ,зо ТЕАТРАЛЬНІ ПІЄСИ-МІСТЕІ ’ ії В ШІРАЗІ, 1808 VI. Безперечні театральні пієси у персів малює нам французька місія 1808 р. (в Шіразі, а аташе Танкоань — в Теграні) та член рівночасної англійської місії Морієр (1808 у Теграні). Але в глухих провінціях або на окраїнах перської території ще довго справляється ашура по- давньому, без пієс; опис ериванського свята 1820-их рр. у бар. Гакстгавзена (1843) та бакин ­ ського свята — у повістяра-Дюма (1858). Але навіть отакі процесії, які описав Франклін 1787 р., може ще не на- звалися-б театральними піесами, дарма що в них ми виразно бачили не тільки священну маскараду з лицедійським передяганням, з намальованими декора ­ ціями, ба бачили й ніби драматичний розвиток дії. Здається, одначе, що дра ­ матичні сцени, які списав Франклін, були більше пантомімні, ніж діялогічні, і що «лібретний» зміст трагедії подававсь або в промові пролога-ровзехана, або в тужливих хорових співах. А от те, що ми читаємо про мохарремське святкування вже за нової перської (чи, там, тюркської) династії каджарів, не дає приводу для сумнівів. Джерело — описи подорожів до Персії 1808 р., як англійського, так і фран ­ цузького посольства, за панування каджара Фетх-Алі-шаха. їхні звістки вже не залишають у читачеві жадного скептицизму: люди бачили справжні те ­ атральні сценічні вистави. Адрієн Дюпре, член наукової експедиції, що їхала з французьким посольством, списав свої подорожні спостереження в двохтомовому (іп 8-ѵо) виданні: «Voyage en Perse, fait dans les années 1807, 1808 et 1809» (Париж 1819). Мохарремське свято він бачив весною 1808 року в Шіразі і ппше про його в 55-ім розділі під заголовком: «De la religion des Persans» отакими словами (т. II, ст. 314-316): «Ворожнечу проти соннітів піддержують у серці перського народу що ­ річні спектаклі, де виступають найперші герої шіїтської секти… Ці релігійні спектаклі — під смак наших містерій XIV, XV й XVI вв. Тягнуться вони десять диів. Я мав утіху, живучи в Шіразі, побувати на одному з цих смішних фар ­ сів [А. Кр.: sic!], що виставляються з найбільшою пишністю. Прпнц-губернатор сидів у залі, обвішаній кашмірськими шалями [А. Кр.: сидів, очевидячки, кодо вікон, що виходили на подвір ’ я]; дворакам дано було місце в покоях першого поверху, а народ стояв па просторому дворищі, де одбувалася сцена. Жіноцтво розмістилося на терасі будинку, наче густий баркан». І далі цей француз 1808 р. оповідає про самий спектакль — з сюжетом близьким до того, який бачив і списав 20 тому літ Франклін, але з подроби ­ цями, що вказують на дуже значну театральну еволюцію: «Після промови, що її виголосив стоячи на естраді імам і що торкалася сюжета, який мали виставляти, сцена одкрилася віршованою розмо ­ вою поміж Хосейном, його дружиною і його дітьми. Ролю Хосейнової дружини грав хлопець, передягнутий по-жіночому. Хосейн, вислухуючи ніжну й палку прощальну мову своєї жінки й синів, силувавсь їх потішити, кажучи, що він іде в бій проти ворогів правдивої віри. Далі виходить військо Єзідове. ,ТЕАТРАЛЬНІ ПІЄСИ-МІСТЕР1Ї В ТЕГРАНІ, 1808 31 Хосейн їх перестріває. Зав ’ язується бій. Побивши велике число ворогів, — бо так каже перський переказ, — Хосейн падає проколотий стрілами і вмирає. Цей фарс кінчається виходом на сцену декількох дужих людей з важким довгим начинням (poteaux) на спині, що зверху його понасідали що й дітваки. «Найзабобонніші й найфанатлчніші поміж персами божеволіють підчас цього свята аж до того, що ріжуть собі шкуру бритвою, сподіваючися, що, отак мордуючи своє тіло, вони за Алієвою допомогою дістануться до раю з хуріями, коли оцими святими днями помруть (ст. 316). Цей спектакль 1808 р., як сказано, одбувавсь у Шіразі. А тимчасом решта французького посольства бачила те саме в шахській столиці Теграні, і аташе посольства Ж. Танкоань (Tancoigne) описав спектаклі в одному з своїх листів до тієї паризької дами, що до неї він адресував і всі инші свої листи з по- дорожи, під заголовком: «Lettres sur la Perse et la Turquie d ’ Asie — par J. M. Tancoigne, attaché à la dernière ambassade de France en Perse», (2 TT., Париж 1819). Той аташё умів трохи й балакати по-перському: адже в своєму 26-ому листі він прислав своїй адресатці переклад Са ‘ дієвого «Ґо- листана» ’ )• Про те ‘ зіє пише Танкоань отак (лист 21-ий, т. II, ст. 3): «Але, мадам, найцікавішеє і найнезвичайнішеє з усього того, що ми досі бачили, це — те’зіє (tâziés), або оплакування: щось, ніби похоронні грища (espèce de jeux funèbres), уряджені на спомин про мучеництво імамів Хасана й Хосейна, Алієвих синів. Воно важкенько — описати такий спектакль точно, а все-ж я спробую дати Вам ідею про нього. Запрохав нас на нього шах… Свято починається першого мохаррема і тягнеться до одинацятого мохаррема 3 )… Останні п ’ ять вистав (représentations) одбуваються на подвір ’ ї шахських палат. Деякими сторонами можна ті вистави прирівняти до тих старих [= наших європейських] спектаклів, де показували народові містерію стра ­ стей Христових. Кошти на першу днину дають везіри, а на опрочі чотири дні — місто Тегран, поділене на чотири квартали. *) Цей переклад з «Ґо лис та па» надруковано в «Lettres» т. II, ст. 89-157. 2 ) Тут Танкоань подає (але ми проминаємо, II, 4-5) звістки про ті вуличні казальииці, звідки мулли виголошують свої «єреміяди», і про вуличні процесії напівголих самомучеників. «На сцені (sur un théâtre), спорудженій проти шахського кіоску, попе ­ реду бачуть Хосеймову сім ’ ю. її грають (représentée) чоловіки, удяг ­ нені по-жіночому. Те жіноцтво сильно хвилюється: живовидячкп, передчувають нещасливу долю, що дізнає цей імам на Кербельській рівнині, — і їхні крики та страшні ридання розлягаються по повітрі. Незабаром з ’ являються верхівці, заковують жінок в ланцюги і забирають із собою. Тоді з ’ являються два вій ­ ська — імама Хосейна і халіфа бзіда, і вступають у бій. Хосейн, посічений, падає з коня, а бзід каже одрубати йому голову (II, ст. 6)… «Другого й третього дня після того йшла дальша вистава цієї трагедії (on continua la représentation de cette tragédie), бзід загубив попе- ,32 те ‘ зійний театр у ТЕГГАНІ — ЗА М0Г1ЄР0М, 1808 реду Хасана, а потім — обох Хосейнових дітей, що дісталися йому до рук. Цю передне гатню днину закінчила вселюдна процесія… ’ )• «Нам не прислано було запрохання на останній день свята. Шах не хтів, щоб посольство побачило спектакль, де вбпвають г р е ць к о г о по с л а, що його Єзід скарав на смерть за ного клопотання про Хосейнового брата. Перси, не знати чому, виводять цього посла в новітньому європейському костюмі (т. II, ст. 8-9)»… Ми навели з французького Танкоанєвого листу 1808 р. лиш ті уступи, де говориться не взагалі про «ашура», а саме про театральну гру. Значно більше наведемо ми уривків з иншого докладнішого опису, що дав секретар англійського посольства в Теграні того самого 1808 року — відомий зна ­ вець Персії Дж. Морієр, автор безсмертного побутового роману «Хаджі-Баба Іспаганський» * 2 3 ): ‘) Ми проминаємо опис тієї процесії 9-го мохаррема, що його подає Танкоань (т. II, ст. 6-8): похід з прапорами і сталевою рукою, розкішно покульбачені коні, похоронні мари з закривавленими трупами і з птахами, голі люди-саморізп, жалібний похід людей, що поси ­ пають голову попелом та солом’яною січкою, ковчеги з моделями двох мечетів та Ка ‘ би, поранений Хосейнів кінь, сонм янголят, грудебійці. 2 ) Випадково у нас нема під руками англійського тексту подорожи Морієра, і ми циту ­ ватимем французький переклад: Voyage en Perse, en Arménie, en Asie Mineure et à Constan ­ tinople, fait dans les années 1808 et 1809, par M. Jacques Morier, secrétaire d ’ ambassade à la cour de Perse, traduit de l ’ anglais par M. E*** [= Eyriés], т. І, Париж 1813, ст. 2-75-279. 3 ) Проминаємо акробатські фокуси з тим друком. 4 ) lapsus саіаті, — не «сестри», а «жінки». — «23-го лютого [1808 р.]>, повідає Морієр, «офіцери індійської охо ­ рони при англійському посланникові запрохали нас дивитися мохаррем- ську церемонію, присвячену тій днині. Ми зійшли на високу платформу та й посідали серед численного гурту персів та індійців, на приготованих для нас подушках. З боку поставлено було невеличкий храм з різними прикрасами, з імамовою могилою в середині… Дехто з наших індійців підвівсь і виголосив довгі промови про імамову смерть, а тоді молодий перський мулла вийшов на казальницю, споруджену за-для цієї нагоди, і почав співучим голосом виго ­ лошувати щось-ніби празникове слово. Наприкінці кожного періоду присутні одповідали йому хором; а незадовго до кінця, в найпатетичнішому місці своєї промови, він подав народові знак битися в груди. «Після казання принесли довгого великого друка, прикрашеного пір ’ ям та клаптями різнобарвного шовку; на горішньому кінці настромлено було своє ­ рідні дві зброї, що мали зображати Алієві шаблі »)… А тоді скількись осіб з ’ яви ­ лися на маленькій сцені (sur un petit théâtre) і одіграли частину іма- мової катастрофи, що стосувалася до тієї днини. Це була смерть двох дітей його сестри-Фатими 4 ); наприкінці їх убив Амир, один з Єзідових офіцерів. Актори держали в руці папірчик, де були написані ролі кожного. Вони їх з притиском читали, сильно жестикулюючи; ) це викликало такий великий інтерес поміж слухачами, що значна їх частина зовсім голосно хлипала. Коли дія (action) вимагала, щоб публіка билася в груди, то дехто це робив з якимсь лютим запалом. В одному місці пієси з ’ явилися водоноші — емблема тої пекучої жажди, що мучпла імама-Хосейна під останні його хвилини. Ці люди Несли на своїх спинах великі бурдюки, повні води, та ще кожному насипну примостили ,ТЕ’ЗШНИЫ ТЕАТР У ТЕГРАНІ — ЗА МОРІЄРОМ, 1808 33 5 чималих хлопців. І з цим додатковим тягарем вони три рази поспіль обійшли навкруги, зробивши коло, діаметром в 10 стіп. «Другого дня ввечері ми пішли до найстаршого скарбничого Хаджі-Мехем- меда. Там справляли на дворі свято на спомин Хосейнової смерти… Проповідь мулли тяглася щось із годину, а за нею одіграно з Хосейнової катастрофи тую частину, що доповнювала вчорашню виставу. Попереду ми по ­ бачили Хосейнового коня з Хосейновою наміткою на сідлі, далі — Єзіда і трьох инших осіб, що сиділи на стільцях; один із них, удягнений по європейському, мав бути європейським послом. До Єзіда привели Зейнель-Абедіна, Хосейнового брата, в ланцюгах, з дерев ’ яним трьохкутним ярмом на шиї, а за ним ішли його сестри й діти. Єзідів посіпака поводився з жіноцтвом і дітьми як не можна гірше по-варварському, одіїихаючи їх, коли вони прохали в нього захи ­ сту, й ображаючи полонянок, — як йому наказав Єзід. Коли Зейналь-Абедіна повели геть, щоб — за Єзідовнм наказом, — одрубатп голову, то за ним осту ­ пивсь європейський посол; тільки-ж його прохання, замість заспокоїти тирана, розлютувало його так, що він засудив європейця на смерть. Ця сцена викликала великі ридання поміж глядачами. «Сьогодні 25 лютого [1808], в останній день мохаррема,… вистава вийшла не повна, бо втік той, кому доручили ролю Хосейна, щоб він її грав у присутності шаха: чолов ’ яга той перелякався, що йому самому дове ­ деться поділити долю того мученика-Хосейна. І не міг він не тривожитися, бо в одному селі під Теграном той, хто виконував ролю ката, одіграв її буквально: коли йому підвели Хосейна, щоб він йому стяв голову, то він справді одрубав акторові голову. За такий учинок шах його засудив заплатити пеню 100 туманів (ст. 279). — Як бачимо з цього Моріерового опису, в Теграні 1808 р. гралася най- справжніша театральна піеса, на справжній сцені, і актори мали в руках написані ролі. Прецесійна містерія перейшла нарешті в правдиву теат ­ ральну драму. Те, що підготовлялося ступенево, ходом довгої попередньої історії, крок за кроком, нарешті дійшло до кінця свого природнього розвитку. А в тім, хто знає! може така остаточна еволюція одбулася не без певного впливу навіть од європейського театру, що з ним декотрі перси познайоми ­ лися на грані XVIII і XIX віку, хто — через Росію, хто — через Англію та Індію ’ ). Допомогти переходові обрядів і процесій в справжню пієсу міг і свій місцевий ляльковий театр китайських тіней, що здавненька був уже відомий мусулманській Азії і мав писані тексти для своїх вистав (арабський Джиха, турецький Караґьбз і ин.) * 2 ). Але що міг перський театр виробитися у персів і самостійно, без усяких чужих впливів, це річ цілком природня. ‘) Приміром, освічений індійський перс Абу-Талиб-хап, іцо їздив до Англії в самісінь ­ кому кінці ХѴШ в., згадує в описі своєї подорожі! про те, як він одвідував європейські театри, з їхніми виставами. Див. франц. переклад: Voyages de mirza Abu Taleb Khan pen ­ dant les années .799-1803, trad. par M. J. C. J., Париж 1811, т. І, ст. 107-109 (театри в Дубліні), ст. 169 (в Лондоні); т. II, ст. 49-50 (в Парижі). 2 ) Арабські тексти тіневого театру ми маємо з ХШ в. Взагалі про історію цього театру на сході (а звідти — й на заході) див. G. Jakob: «Geschichte des Schattentheaters im Morgen- und Abendland», 2-ге вид., Ганновер 1925 (ст. XI -(- 284). Про ляльковий театр у персів — див. у пас нижче окремий розділ. ,34 ПРОВІНЦІЇ ЩЕ Й У 1820-их ГР. НЕ знають Т Е АТРАЛЬНИ Х МІСТЕРІЙ Нема нічого дивного, що така еволюція те ‘ зійної містерії одбулася попереду в столицях або по дуже великих містах Персії: в Теграні, Іспагані, Шіразі, то-що. Глуха провінція не одразу перейшла до нового типу мохарремської драми. От, року 1843 був в Е рив ані барон фон-Гакстгавзен, за якихсь літ п ’ ятнацятеро після того, як ериванська та нахчеванська округи одійшли од Персії до Росії. Барон слухав мохарремське казання шіїтського мулли вкупі з освіченим місцевим вірменином Абов ’ яном і от що зазначив у себе в записках: «Повідав мені Абов ’ ян, що за часів перської влади [А. іїр.: тобто в 1820-их рр.], це сумне свято або поминки святкувалося три дні, що Аліеву історію вистав ­ ляли на одкритому полі, що Аліевих погубників-езідів повинні були вдавати курдські верхівці, а його дітей — хлопчики. Попереду мулла, з окремо спору ­ дженого підвищення, розповідав людям Аліеву історію до того уступу, де гово ­ риться, що на Алія наскочили езіди і хтять загубити *)• І от, як стій, серед казання справді наскокують верхівці-курди, передягнуті за теперішніх езідів; вони, тримаючи шаблі наголо, пробивають собі шлях крізь натовп люду. Все кидається врозтіч в усі боки, все проклинає і лає їх. Верхівці мали точно визначені слова і промови, що вони їх повинні були промовляти. Хлопчики, котрі мали показувати собою Аліевих дітей, розтинаються проразливим криком, що аж серце шматує; вони б ’ ються руками в голову та груди, деруть на собі волосся, або обіймають коліна тим парубкам, котрі оточили їх для оборони. Тільки-ж і парубки, почуваючи свою безсилість проти дикої узброєної кінноти, одчайно гукають: «Хасан! Хусейн! гагам — всей!> («Хасане! Хосейне! лихо всім нам!»). Мулли ще жалібніше і одчайніше. кричать і в тужливих вигуках опла ­ кують свою беззахисність. Ввесь народ голосить і ридає. Тоді наче якась невидима рука наганяє ворогів; вони подаються геть; але за декілька часу з ’ являються знов, — і ті самі сцени наново одбуваються тричі. Нарешті скаче по рівнині блискучий легіон кінноти, — і душогуби-езіди зникають одним духом. Тоді всі люди радіють, аж надпориваються; всі жалі, всі голосіння припиня ­ ються, — народ без краю гучно радіє. — 3 цього видко, — додає фон-Гакстгав ­ зен, — що трагедії старого світу, які заразом становили собою частину поган ­ ської одправи, не зовсім ще позвикали на землі. В Еривані оті войовничі релігійні грища повиводилися з звичаю, відколи там запанували росіяни; але в Персії можна й досі бачити їх що-року> * 2 ). ’ ) Єзіди це така секта, що її прихильників є чимало серед еривапської курдської людности. Звичайно, що (всупереч ходячій народній етимології) з омейядським халіфом Єзідом ті езіди-курди не мають нічого спільного (їхня назва походить, мабуть, од старого перського слова «йезд» = «бог»). 2 ) Див. російський переклад: «Закавказскій край, путевыя впечатлѣнія бар. Авг. фонъ-Гакстгаузеиа», ч. І, СПБ. 1857, ст. 240-241. 3 ) Див. у нас нижче (ст. 49, No 11) точнісінько таке саме оповідання Каре (Carré) про- свято в «Carnicha, ville considérable de la Perse» та в Шірвапі. Ериванське оповідання барона фон-Гакстгавзена малює перед нами, живо- видячки, все ще драматизовані обряди, хоч і з деякими зафіксованими форму ­ лами, а не театральну піесу. І певне, що в 1820 роках справа стояла ще так само не в самісінькому Еривані, а й де-инде но далеких закутках шахської території 3 ). З цього погляду інтересний матеріял для дослідів над історією ,ОПИС АРХАІЧНОГО М0ХАРРЕМА В БАКУ — У ДЮНА, 1858 35 остаточного розвитку перського театру давали-б собою російські чи які-инші описи російсько-закавказького мохаррема цілої першої половини XIX в. Адже відколи закавказькі країни одійшди од шаха до росіян, то в тих країнах, політично од Персії вже геть одірваних і одмежованих, мохарремське аліура так і закам ’ яніло під тими самими формами, під якими його застало російське завоювання. З чималого матеріалу, який можна було-б сюди притягти ’ ), ми спинимося тільки на тому, що нам списав відомий французький романіст Олександер Дюма, одвідавши в жовтні 1858 року Баку, місто тоді ще повітове, а не губерніальне * 2 ). Оповідання у Дюма більше чи менше збігається в своїх подробицях з тими, про які баронові Гакстгавзенові оповідали в Еривані як про річ минулу, ще з шахського періоду. Видко, що й бакинські шіїти, одірвані політично од Персії, не пішли в розвої твоєї «те’зіє» значно далі од тієї стадії, на якій вони перебували на припочатку XIX століття. ’ ) Див. «Шахъ-Гусейнъ… — въ Дербентѣ»- Сѣверная Пчела 1830, Л» 112 і No 113, або инші статті, що ми їх далі подаємо в бібліографічному додаткові. 2 ) Le Caucase. Nouvelles Impressions de voyage par Alex. Dumas, Брюсель 1859, т. II, розд. 5: «Schah-Houssein», ст. 67-76. Ми перекажемо самий зміст того, що подає Дюма, а не робитимем повного перекладу. 3 ) Під «арабськими віршами (des vers arabes)» треба, мабуть, розуміти вірші азер- бейджанські або перські, тільки пересипані арабізмами, на літературний лад. З властивою йому-ґасконцеві жвавістю, Дюма оповідає, як споруджають театр на головній вулиці міста: «Театр цей будується так, що за партер править вулиця, пороги будинків — то буде орхестра, вікна — будуть ложі, а тераси обертаються в галереї» (ст. 69). Списує Дюма вечірні танцювання татарської дітвори коло великих багаттів з дикими вигуками: «Алій! Алій!», що тягнуться аж до 11 години ночи, коли починається вистава. Списує Дюма (ст. 70) процесію молодих акторів із свічками; Хосейна повинен грати найгар- ніший на вроду. «Сцена має ніби показувати (le théâtre est censé représenter) теє село під Еуфою, де Хосейн, дізнавшися, що поблизу є вороги, спиняється із своїми родичами. Сільські старости приводять йому баранів на ралець і вітають його, але теє привітання [перебивається через те, що прибуває туди Омар [ибн-Са’д], Пезідів воєвода» (ст. 70-71). Далі Дюма оповідає про бої тієї Єзідової кінноти з людьми Хосейновимп, що теж на конях. Бої, з усякими ваганнями то в один то в другий бік, тягнуться десять днів, і дієві люди силуються показати перед публікою найзручніші свої штуки, які можуть ви ­ робляти татари на конях. На десятий день набирається глядачів сила-силенна: «народ гуде, як бджолині рої» (ст. 71). От іще перед виставою йдуть процесії татарських фанатиків — «що міцно б ’ ють себе кулаками у груди, виспівуючи арабські вірші, які їм підказують письмённі суфлери (des soufflears lettrés), розміщені поміж тими акторами» (ст. 71) 3 ). А инші люди серед публіки б ’ ють себе ґинджалами по голові та по голому тілу; видко навіть дитину, що батько посік їй голову, аж кров дзюрить. Тоді-ж, процесією, виносять з мечету мав ­ золей, наперед приготований для Хосейна, що має сьогодні загинути, а друга процесія виносить модель того мечету, де одруживсь його зять, що теж сьо ­ годні загине, і в кожній з обох тих процесій ведуть коней, обнизаних стрілами. Вистріли з рушниць не перестають лунати; публіка реве як несамовита- ,36 ОПИС АРХАЇЧНОГО МОХАРРЕМА В БАКУ — У ДЮМА, 1858 божевільна. Нарешті починається остатня вистава: останній бій Хосейна з во ­ рогами. Надає мертвим Хосейнів зять. Хосейн підхоплює його тіло на свого коня і одвозигь до жіноцтва, що заходиться дико над їм голосити (hurler, ст. 73) — укупі з усіма глядачами. Далі Хосейн убиває трохи чи не дві тисячі ворогів, та кінець-кінцем виснажується. Він з Хасаном скачуть верхами до джерела (тоб-то до фонтана на подвір ’ ї); але саме тоді, як вони до нього підскокують, чується страшна пальба з рушниць, — і Хасан гине. На поміч Хосейнові готові прийти сами джинни; ці лицедії — умазані в чорне («une douzaine de bambins tout barbouillés de noir», ст. 74). Ta вже пізно, — впстріл з рушниці звалює самого Хосейна з коня. «Тоді з ’ являються двоє янголів, удягнуті у біле, з великими крилами, з папахами на головах; вони сходять двома драбинами, щоб забрати на небо душу небіжчика. Доки вони її заносять на небо, в глибу сцени повівають великі віяла, зроблені з павлинячого пір ’ я. Не вважаючи на цю небесну ознаку, Омар (бзідів воєвода) любісінько забирає собі багату атласову керею з покійного Хосейна і веде його жінок у полон. Так кінчається ця дивовижна драма» (ст. 75). Вся оця мохарремська те ‘ зійна картина, що її такечки жваво (хоч, може, й не без «ґасконади») змалював у Баку 1858 р. автор «Трьох мушкетерів» та «Графа Монте-Крісто», безперечно має в собі багацько найправдивіпюго те ­ атрального ефекту і иншпх театральних особливостей. Ми бачимо тут навіть таку типову сценічно-театральну рису, як суф.терство (очевидячки, заразом і режисерство). Але головна суть бакинського театрального «дійства» — це, будь-що-будь, виразна обрядовість. А тимчасом у самій Персії, хоч для обрядовости й процесій ще багато залишилося місця, все драматичне давно гралося вже як справжній театр. Процесії в мохарремі XIX в. що-дня йдуть собі процесіями, священно-маска ­ радні походи одбуваються в повній мірі, тільки-ж заразом є вже в Персії XIX в. справжній містерійний театр, з писаними пієсами. VII. Релігійна драма в Персії в її остатній фазі ХІХ-го та XX -гэ вв. Те’зійна драма в очах більшості! персів — то діло боговгодпе. Спеціяльпі будинки («текіе» ) для те’зійнпх спектаклів. Обстапова в залі для глядачів; публіка — па правах гостей; водоноші- «обітованці» Проповідь ровзехапа та фанатична процесія, як пролог до спектаклю. Сцена («техт»); слабі декорації і анахроиістичні костюми. Актори, хоч уже виробляються з них і професіонали, побільше все-ж аматори. Неминуча присутність режисера-«остада» на сцені, пе ■без комічнпх наслідків, але без шкоди для загального вражіння серед побожної публіки. ■Змагання те’зійного театру до подовження свого сезону; можливість вистав по-за священним місяцем, попросту для акторського заробітку. Негативні наслідки такої профанації. Додаток: Лист із Теграну од самовидця ( 1904). Кажучи про теперішнє становище релігійної театральної драми у персів, ми вже не будемо спинятися на щоденних мохарремських празни- кових процесіях з їх свічками, смолоскипами, ковчегами, корогвами, тру ­ нами, маскарадними групами, гуртами обрядових лицедіїв, самомучеників і т. и. Звернемо ми увагу на самісінький театр XIX та XX вв., на технічний бік ,РЕЛІГІЙНА ДРАМА В ПЕРСІЇ Х1Х-ХХ В.; «ТЕКІЄ» 37 тих релігійно-театральних вистав, де страсті дому Аліевого показують актори на сцені, за наперед написаним (чи друкованим) драматичним текстом. Дехто (може й значна більшина) з перських духовників уважає, що виводити на сцену священні особи — це значить чинити їм образу. На думку таких правовірів, страсті дому Алієвого треба лиш слухати, як «ровзё», а не виставляти їх на сцену * )• Але серед загалу персів такий погляд не роз- иовсюднивсь. Хай собі духовництво й цурається театральних вистав, а в очах більшости персів дати сценічні те’зії вважається за річ боговгодну. Охоче беруться за це побожні, або пустославні, багатирі та вельможі, а за ними тягнуться й инші. Часами це робили й європейські посольства в Теграні, приміром тоді, коли про це писав Березін 1842-1843 2 ). Мабуть, щось подібне робили вони й по инших містах Персії, де бували генеральні консульства; принаймні К. Смирнов (ст. 86) каже, — з чужих, правда, слів, — що у святому місті Мешхеді російське консульство брало участь у мохарремському святі, організуючи гурти празникових процесій («дестё») з російських підданців. *) -Про такий погляд пііїтського духовництва див., прим., Polak: Persien (Лпц. 1865), т. І, ст. 343; — Dozy: Essai sur l ’ histoire de l ’ islamisme (Лейд. 1679), ст. 457; — C. Ломиицкій: Персія п персы (Спб. 1902), ст. 133 (з дуже меркантильним пояспіниям); — Овен Гедін: По ­ дорож до Індії крізь Персію (чеський перекл. 1911), т. II, ст. 86; — К. Смирновъ: Персы (Тифліс 1916), ст. 91 («къ мистеріямъ духовенство относится недоброжелательно»); — Edw. Browne: Persian literature, IV (Кембр. 1924), ст. 194. *) И. Березинъ: Путешествіе по сѣверной Персіи (Казань 1852), ст. 299. 3 ) С. Ломницький зве текіе «громадный шатеръ» («Персія и персы» 1902, ст. 135) та «громадный тентъ надъ внутреннимъ дворомъ одного изъ зданій» (ст. 139); М. Ratuld-Ra- kowska, «Podrôz Polki do Persyi» (Варт. 1901, ч. II), ст. 38: «Takieh jest olbrzymim namiotem»; K. Смирновъ, «Персы» (Тифл. 1916), ст. ‘ .’2: «невѣроятныхъ размѣровъ палатка, поддержи ­ ваемая цѣлой системой высокихъ бревенъ». 4 ) «громадный циркъ безъ крыши, но со сводами, па которые накидывается гигантскій шатеръ», — К. Смирнов, ст. 92. 5 ) Про павлиняче пір ’ я — С. Ломницький: «Персія и персы» (Спб. 1902), ст. 135. 6 ) И, о ці дзеркала й лямпи, як про найкращу оздобу в текіях, див. найширше у Л. Бог ­ данова: «Персія» (Спб. 1909), ст. 51-52. Та йор. і. у Ол. Июма: «Le Caucase» (Бртосель 1859), ст. 70 та ст. 72, або у С. Ломницького: «Персія и персы» (Спб. 19412), ст. 1;;б та ст. 139. Хто уряджує те’зіє, тон повинен зробити для глядачів приміщення, що зветься «т е к і е«. Текіє — це, попросту кажучи, ніби величенний балаган, або стодола, або — як поетичніш характеризує такий театр Лойницький 1902 та одна полька 1904 та К. Смирнов 1916 — «велетенське шатро» 3 ), або навіть, як каже доктор Поляк (1, 340) та знов-таки Смирнов — це цирк 4 ). Стіни — часом деревляні, часом муровані. Посередині такого балагана споруджають естраду, тоб-то сцену, — «заімпровізовану сцену», висловлюється про неї та сама полька 1904 р. (ст. 38); порожня просторовъ під естрадою може правити артистам за прибиральню, де вони передягаються. Стіни текіє багато при ­ крашуються чудовими килимами, дорогими шалями, матеріями, навіть павли- нячнм пір ’ ям 5 ), дзеркалами, лямпами та канделябрами. Дзеркала нераз бу­ вають дуже старовинного ненецького виробу, що й- досі шанується в персів. Лямпи й канделябри — обвішані кришталевими китицями-дармовісами. В кожній перській господі вони правлять не тільки за джерело світла, ба ще більше за прикрасу для покоїв, і тепер їх у текіє висить і стоїть незлічима сила °). ,38 ПУБЛІКА В «ТЕКІЄ»; «РОВЗЕ-ХАНОВА» ПРОІІОВІДЬ-ПРОЛОГ Звичайно, що всі ці оздоби постачає ие сам-один хазяїн текіє, але й усі багатші сусіди. Плату авторам пієе і тим, хто виконує пієсу, бере на себе хазяїн текіє. Мало того: хто уряджає текіє, той своїм коштом повинен і погостювати глядачів. А в тім, і тут на допомогу побожному хазяїнові приходить дехто з боку, а саме: малі хлопчаки-«обітованці» («незрі»). Це — діти з поважних родин, що батьки обріклися в подяку за якусь щасливу по ­ дію, приміром, коли довго їм не родиться син, посилати їх на те ‘ зійні вистави, щоб вони напували людей водою. Вдягнуті ці хлопчакп-обітованці мальовниче й пишно: з-під шебколяга, тоб-то різнобарвної шапочки, хвилюються каскадами їхні довгі кучері; руки коло пліч прикрашено браслетами, а посуд з водою на плечах прибрано стравсовим пір ’ ям, то-що. Вони дуже елегантно пересу ­ ваються серед публіки ’ ). Публіка — сидить попросту на землі, коли взагалі можна сісти, а як дуже тісно, то стоїть 2 ); як де, то вже запроваджено й лавки для публіки 3 ). Звичайно, що за вхід до текіє ніяких грошей з глядачів не береться. Поміж публіку пускаються й жінки. Вони розмощуються окроме од чоловіків. Але актрис-жінок не буває: жіночі ролі доручаються переодяг ­ неним хлопцям. Що правда, трапляються й виключно жіночі текіє, де і глядачки — самісінькі жінки, і пієсу грають самісінькі жінки *). 4 ) Опис таких «незрі» (назореїв) див. прим, у Верезіна, ст. 299. 2 ) Доктор Уільз («Современная Персія», Спб. 1887, ст. 20С) каже, що чоловікам раз-у- раз доводиться стояти, бо ніколи не буває місця сісти. Березні (ст. 298-299) каже: «въ ло ­ жахъ помѣщаются избранные зрители, — чернь сидитъ на полу». s ) «Tium mçzki zalega lawki, ktôrych kiikanascie rzçdow otacza teatr amfiteatrem» — каже Ратульд-Раковська: «Podrôz Polki do Persyi» (Варш. 1904), ст. 39. 4 ) Як висловлюється Березін (ст. 299), за такі спеціяльпо-жіночі текіє дбають «богатыя затворницы харема у себя въ андерупѣ, — и на представленія приглашаются только знакомыя». 3 ) Оповідання (чи писання) про страсті дому Алієвого зветься «ровзет eni-ineha- дет» (= «сад мучеництва»), або коротше — попросту «ровзё». Завважмо, що це слово «ровзе» (по-арабськп «ралѵдат», rawdhat) давно вже в мусулманських мовах визначає не тільки «сад», ба й «життєписна всезбірка», або й один життєпис, одне «житіє». 6 приміром арабські жит ­ тєписні збірки: «Раіѵдат аль- ‘ оляма» = «Сад учених» Кифтия (пом. 1248), «Раіѵдат ат-тали- ^îir» = «Сад дослідників [мусулманського права]» Нававія (f 1278), «Раіѵдат ан-назиріп» = «Сад видющих [дервішів]» Ватарія (1556), “Раіѵдат аль-агихха» == «Сад правдолюбивих [су- фіїв]» бл. 1005 р.; або перською мовою: «Ровзет еш-шоЬедА» = «Сад мучеників [з дому Аліє ­ вого]» Хосейна Кашифія (f 1504), «Ровзет ель-ехбаб» = «Сад приятелів [пророка Мохаммеда]» Хосейпія ХѴ-ХѴІ в., «Ровзет ель-есргаб» = «Сад полюсів [суфійського подвижництва]» Мох. Ялака (1712), і ин. 6 ) Нор. у К. Смирнова: «Персы» (Тифл. 1916), ст. 83- Вистава одбувається здебільшого вдень, та не в точно зазначену годину: в одній текіє — рано, в другій — після півдня, або й зовсім над-вечір. Починається вистава з пролога: на естраду, або десь з боку коло естради, на казальницю («минбер») виходить і сідає на високому кріслі («корсї») проповідник-мулла, або сейїд, що зветься «ровзе-хан», себ-то «читач стра ­ стей» 4 5 ). Побільше, «ровзе-хан» — це буває професіонал, тоб-то такий, що обі ­ брав собі за професію рік-річно оповідати «ровзе» підчас священних днів місяця мохаррема 6 ). Палким казанням, співучим голосом, він силується викли ­ кати сльози умиління у глядачів; хор хлопчаків, що стоять коло ровзе-хановпх ,ПЕРЕД-СЦЕНІЧНІ ПРОЦЕСІЇ; СЦЕНА, ДЕКОРАЦІЇ, КОСТЮМИ 39 ніг, замикають його проповідь співом. В патетичних місцях «ровзе-хан» ридає; а за ним і слухачі (що приходять на «ровзе» в жалібних, переважно синіх, убраннях) здебільшого охоче плачуть; коли-ж не плачуть, то «ровзе-хан» прохає їх хоч про око людське поплакати, Бо вважають за аксіому, що однаково догоджає Богові й той, хто сам при цій нагоді заплаче, і той хто иншого присилує плакати, і той хто вдасть, ніби він плаче: «ман бака, aw абка, aw табака». (Цей хадіс, задля більшої священної авторитетности, так і ци ­ тується священною мовою арабською, а не перською) ’ ). Після елегійного ровзе-ханового казання, чцо тягнеться иноді годин з двоє, приходить до естради-сцени процесія фанатиків. Це бувають, примі ­ ром, так звані грудебійці («сінезени») та каменебійці («сенґзени»). Вони ша ­ леними групами переходять перед публікою (чи поміж публікою) до естради, під хоровий спів. Публіка теж б ’ ється в груди. Як де, то ще й усі актори, котрі мають виступати на сцені, попереду повинні перейти — буває й під оркестрову гру — процесією круг тієї сцени-естради * 2 ). А вже аж тоді почи ­ нається вистава. *) Принаймні мені особисто тільки так і доводилося чути той хадіс од персів. 2 ) «Як їде ІПемр, що мас вбити Хосейна, то чоловіки надсилають йому наздогін иро- клони, а жіноцтво плює на нього, а заразісінько позаду ЇЇІемра дріботить ангел-Гавриїл, посла ­ нець божий». Див. Уільз: «Современная Персія», Спб. 1887, ст. 208. 3 ) Через те не випадало-б Є. Пертельсові в своїй брошурі «Персидский театр» (Ленін ­ град 1924, ст. ЗО) категорично заявляти: «Декораций та ‘ зие не знают совершенно». Пані Ратульд-Раковська (Podrôz, 1904, ст. 39) висловлюється найсправедллвіше: «dekoracye nie istniejq. prawie». 4 ) Див. в пас вище, ст. 29. 5 ) Уільз: «Современная Персія» 1887, ст. 208. Декорацій або нема, або вони дуже примітивні. У кожному разі якийсь сурогат декорації не забороняється 3 ). От, Франклін іще в XVIII в. згадував за картину — намальований беріг Ефрата 4 ). Березін (ст. 331, 342) повідає, як для того, щоб зобразити пустелю Еербельську, прив ’ язують на сцені газель та качок і притрушують підлогу травою. Щоб зобразити дамаський базар, — каже Березін (ст. 326), — розпинається шатро; під шатром натягуються ве- рівки, а на їх вішають серпанки, вишивані золотом — це й буде базар. Тільки-ж це все — аж надто непретенсійне, і можна спокійно сконстатувати: за деко ­ раціями перська сцена не женеться. Та й сама сцена («техт» = поміст, іпдмістки) далеченька од нашої ідеї про сцену. Навіть не раз-у-раз одді- ляють сцену од глядачів запоною. Знов-же, й костюми — беруться, які трапляться, дуже незгідно з нашими ідеями про костюмування й гримування, причому з пошани до святих та до янголів ті актори, які грають їхні роді (як от, імама-Хосейна, архангела-Гавриїла, то-що) запинають собі обличчя густим білим серпанком. І взагалі вони дають янголам образ, дуже далекий од того, до якого звикли європейці. Приміром, архангел-Гавриїл — це бородань- чоловік, із запоною на обличчі і в рукавичках 5 ). Европейцеві це все здається комічним, та не менше комічности може він добачити і в повній адахроні- стичності костюмів для дієвих осіб. От, приміром, виводиться на сцену ,40 АКТОРИ те ‘ зііінпх вистав європейський посол, «ільчі-йи ференґі»; особа цяя, що клопочеться перед омейядським халіфом бзідом за Хосейнову сім ’ ю, повинна належати, живови- дячки, не йнакше як до VII в., але підносить той посол на подарунок омейяд- ському халіфові — пістолети та руїнниці (Березін, 325), а вдягається чи то в турецький теперішній мундир, чи то у фрачну західньо-европейську пару, чи в що там трапиться. Шахський доктор Поляк (І, 342) повідає, що в нього, задля те’зійного європейського «ільчі», позичили його штани і фрак XIX в.; але європейського капелюша Поляк дати для те’зіе не міг, бо й сам звик ходити в східньому фесові, — .тоді режисер добув величезну австрійську дра ­ гунську каску, і «ільчі» з ’ явивсь на сцені у цивільному фраку та в військовій касці. Цей європейський «ільчі», що так анахроністично клопочеться перед омейядами за алідів, потім ще анахроністичніш — сам навертається до ісляму. (За одним заходом варто тут зазначити: в те’зійних пієсах навертається до ісляму й лев на сцені: він плаче над Хосейновим тілом і посипає собі голову солом ’ яною січкою, на знак великої туги; див., прим., у Березіна, 337-339). Найновішими часами, — принаймні, так було в Теграні на початку XX віку, — цар Соломон, иан над духами і володар літального килима, наочно показує перед глядачами свою силу тим, що виїздить перед ними на шахському а в т о м о б і л і ’ )• Дуже примітивно поводяться на сцені й виконавці священних пієс, тобто актори. Частенько вони й не завчають напам ’ ять свої ролі (писані хоч і неважкою, зовсім народньою мовою, але в формі віршованій), а читають ролі з папірчиків, чи з зошитів; коли треба, то й хором співають так само з папірчиків. Термін «актор», може, буде тут не зовсім точний, або не завсіди точний, бо кінець-кінцем, коди говорити про загал, то справжніх професіо ­ нальних акторів все ще немає. Але правда й те, що тих самих людей, котрі талановито одіграли свою ролю одного року, охоче покличуть до містеріяль- ної гри і другого року, на ту саму ролю, а це вже в певній мірі і професію собою нагадує, і веде людину до професії. Уже й Березін 1842-1843 року свідчив, що путящого виконавця можуть покликати з глухої провінції до шах ­ ської столиці Теграну (йнакше сказати: декотрі виконавці відомі були, як спеціялісти) і що в текіє тодішнього великого везіра «собраны были лучшіе актеры со всей Персіи» (ст. ЗОО) * 2 ). А Уільз (1886) говорить ще категоричніш: «Актори в те’зіях — це не попросту аматори; вони почали грати з дитячих літ — і перейняли, як спадщину, всі традиції національної містерії од своїх батьків та дідів. Як були вони дітьми — їм казали грати Хосейнових дітей; той хлопець, що сьогодні грає Хосейнову сестру, за рік або за два роки гра ­ тиме ролю молодого парубка Касима; а пізніш доручатимуть йому инші, поважніші ролі, аж доки нарешті доведеться йому винести на своїх плечах такі трудні відповідальні ролі, як ІІІемра, бзіда, архангела-Гавриїла, або навіть самого Хосейна» 3 ). Будь-що-будь, вимагати професійного знаття навіть од *) Цюю вказівку (про автомобіль у царя Соломона) див. у Л. Богданова: «Персія» (Спб. 1909), ст. 52. 2 .) Ґобіпо каже, іцо актори — звичайно іспаганці та н заробляють добре. 3 ) Уільз: «Современная Персія» (Спб. 1887), ст. 211. ,РЕЖИСЕР НА СПЕНі; НЕСПОДІВАНИЙ КОМІЗМ СЕРЕД ТРАГІЧНОСТИ 41 таких акторів — ще не можна, тому й дозволяється їм заглядати в написані папірчики чи зошити. З тієї самої причини на самій сцені повсякчас по ­ рядкує режисер. Носить він почесне титло: «моін-и бока» = «допомічник для плачу» 1 ), але зветься вій і попросту «навчитель» — «остад». Порядкує режисер не як у Европі, ховаючись по-за кулісами, а любісінько ходячи на сцені по ­ серед акторів, так що всі глядачі це бачуть. З певним правом можна було-б назвати його й суфлером: «Онъ то и дѣло подноситъ кому-либо изъ дѣйствую ­ щихъ лицъ одинъ из многочисленныхъ свитковъ, заткнутыхъ за широкимъ поясомъ, — и актеръ, изрѣдка взглядывая въ свитокъ, распѣваетъ стихи, необыкновенно грустные какъ по содержанію, такъ и мелодіей», — отак харак ­ теризує «остада» Е. Смирнов (ст. 93), маючи на думці тим довести, що «онъ въ то же время и суфлеръ». Та головна його повинність усе-ж — режисерувати. В руках у цього режисера — палиця, і він показує нею акторам, що вони мають робити і що говорити. Березін каже (ст. 343): «Онъ громко ругаетъ сбивша ­ гося актера, а иногда даже тычетъ палкой самого имама Хосейна, говорящаго не въ очередь, а тотъ громко оправдывается п сваливаетъ всю вину на Аббаса и пр. За то въ трогательныхъ сценахъ режиссеръ не забывалъ плакать вмѣстѣ со всѣми зрителями. Вообще — додає Березін — отсутствіе кулисъ пред ­ ставляетъ много комическаго. Персонажи, которымъ достается дѣйствовать черезъ нѣкоторый промежутокъ времени, садятся преспокойно на краю сцены и дожидаются череду, и вы видите, какъ актеръ, изображающій Алія, разговари ­ ваетъ дружески съ сербазомъ (тим поліцейським жандармом, що доглядає порядку -еред публіки в текіє), или какъ Абдулла (брат Касима) от нечего дѣлать строитъ гримасы маленькому водоносу, или какъ актеры, представляющіе духовъ, разгуливаютъ вокругъ сцены, или какъ сербазы толкаютъ въ шею прежде ­ временно явившуюся Фатьму, дочь пророка Мохаммеда». ’ ) К, Смирновъ: «Персы» (1916), ст. 91 («помогающій проливать слезы»). Вільніш можна було-б перекласти: «драматичний змін,питель». 2 ) у своїй, часто в нас цитованій, книзі: «Путешествіе но сѣверной Персія», Казань 1852. ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР. 4 Для європейця часами важко бува не осміхнутися, дивлячись на таке. Навіть шахський лікар Поляк (1865, І, 342) добачив там «nicht selten die lacherlichsten Caricaturen». Ба й поважний орієнталіст Березін (1843) не зміг не поглузувати, коли з науковою докладністю описував усі ті десятеро днів містерійних вистав * 2 ). Тільки-ж гдядачів-шіїтів, повних щирої віри, вистава порушує, — порушує як найглибше. Вони — то ридають-голосять, то виявляють умиління, то обурюються. Трапляється, що вони обсилають не тільки прокло- нами, ба й цілим градом каміння, тих, хто виконує несимпатичні ролі Омара, Єзіда й т. и. Трапляється, що їх вони і із сцени виганяють… Більше того: трапляється, що Омара, Єзіда й Шомра публіка забиває на смерть. Але таку смерть, підчас виконання містерій, уважають за святу. Скільки часу на рік може функціонувати те’зійний театр? На припочатку XIX в. одбувалися те ‘ зіє тільки в «деііа», тоб-то в перші десять днів місяця мохаррема, головним чином в «ашура» (= 10-ий день мохар ­ рема). Але ще за початкових десятиліттів того-ж таки XIX віку продовжено ,42 ПЕРЕХІД СВЯЩЕННИХ МІСТЕРІЙ В ПРОФЕСІЙНИЙ ТЕАТР ДЛЯ РОЗВАГИ було вистави на цілий місяць мохаррем, що й зазначив (1843) росіянин Березін (ст. 299). Шахський лікар Поляк сконстатував, що, як мине мохаррем, то актори ведуть свої вистави ще й протягом цілого дальшого місяця сефера, себ-то два місяці поспіль (1865, І, 341), а за обітом иноді виставляються те ‘ зіє ще й иншими місяцями (І, 344). Після ІІолякових часів справа стала ще на дальший шлях розвитку. Актори, бажаючи мати заробіток не тим ­ часовий, а постійний, зачали виставляти те ‘ зійні пієси протягом цілісінь ­ кого року. Одбувши священні вистави в спеціяльно-мохарремських текіях, приміром у палатах самого шаха, чи де, «актеры въ остальное время года въ миніатюрѣ изображали то же самое у менѣе знатныхъ лицъ и даже въ базарныхъ кофейняхъ», оповідає К. Смирнов (1916, ст. 91). Якого характеру набирають те’зійні вистави, обертаючись із священних рокових містерій в джерело повсякчасного професійного заробітку, це нам може зілюструвати, приміром, сторінка з подорожньої книжки Н. Мамонтова: «Очеркп современной Персіи» (Спб. 1909), що описує (ст. 189-190) «религіозное пред ­ ставленіе въ Тегеранѣ труппою бродячихъ актеровъ сцены убійства калифомъ Омаромъ святого Али и его сыновей Ї) — подъ палящимъ зноемъ, на разостланномъ среди площади коврѣ». Діялося це в кінці липня 1908 р., тоб-то ніяк не в місяці-мохарремі, бо кінець липня того 1908 р. відповідав мусул- манському місяцеві реджебові, на цілий піврік далекому од мохаррема: «Подъ палящимъ зноемъ, на разостланномъ но серединѣ площади коврѣ, яростно бились два рыцаря въ блестящихъ латахъ», — повідає Мамонтов. «Красный преслѣдовалъ зеленаго. Клинки со свистомъ разсѣкали воздухъ п гулко ударяли въ изрубленные щиты изъ шкуры носорога. Бойцы утомились, потъ градомъ лился съ ихъ усталыхъ худощавыхъ лицъ. Нѣсколько дервишей пѣли монотонными голосами заунывныя мелодіи. Наконецъ красный поразилъ зеленаго въ грудь и наклонился надъ нимъ, выкалывая глаза, протыкая вѣки стрѣлами и отрубая ему руки. Побѣжденный тихо поднялся на ноги съ глу ­ химъ воплемъ, — вмѣсто рукъ у него болтались жалкіе обрубки кроваваго цвѣта; кольчуга была истыкана застрявшими въ ней стрѣлами, а въ вѣкахъ торчали два большихъ дротика, ловко подвязанные тонкими веревочками… Въ толпѣ, затаившей дыханіе, слышался искренній плачъ и причитанія дѣтей и скрытыхъ покрывалами женщинъ. «Этимъ психологическимъ моментомъ воспользовался несчастный Али [А. Кр.: розуміти треба — Хосейн, тоб-то актор, що грав Хосейна]. Онъ ловко скинулъ съ себя епанчу со стрѣлами и обрубками рукъ, вытащилъ изъ-подъ вѣкъ концы дротиковъ, бросилъ щитъ — и, со шлемомъ въ рукахъ, сталъ обходить зрителей. Мѣдныя и серебряныя монеты посыпались въ изобиліи, стуча п звякая о сталь. «Послѣ минутнаго перерыва представленіе продолжалось. Свирѣпый Омаръ врубился въ толпу дервишей и началъ наносить смертельные удары дѣтямъ ’ ) Звичайно, нам не треба надто дивуватися, що дплетант-Мамоитов допустився дуже великої, але й дуже зрозумілої історичної плутанини: святого імама-Хосейпа, Алієвого сина, він собі перевернув в самого Алія, а з Єзідового воєначальника, Омара ибн-Са ‘ да, зробив собі «халіфа Омара». ’ ,ДЕГЕНЕРАЦІЯ Й ЗАНЕПАД ТЕ’ЗІЙНПХ ВИСТАВ 43 Али. Вой и плачъ актеровъ и легко увлекающейся толпы достигъ апогея. Я бросилъ на коверъ два серебряныхъ полутумана и удалился» (ст. 190). Це вже трохи чи не дегенерація мохарремських містерій. Дуже добрий практичний знавець Персії К. Смирнов уважає, що місте ­ рійному театрові в Персії настає вже повільний кінець, так само як і всім тим священно-фанатичним процесіям, що одбуваються в мохарремі. З почут ­ тям щирого жалю він каже («Персы», 1916): «Какъ ни безобразно само по себѣ явленіе хожденія по городу процессіи рубящихъ или бьющихъ себя цѣ ­ пями людей, но какъ-то жалко дѣлается, когда народные обычаи начинаютъ исчезать, и яркія красочныя сцены смѣняются сѣрыми буднями» (ст. 89). А про те’зійні піеса К. Смирнов додає (ст. 91): «Мистеріи продержались до послѣдняго времени, но, къ сожалѣнію, дѣло это начинаетъ падать… Въ цар ­ ствованіе Мохаммедъ-Али-шаха обычай таазіе, какъ называются мистеріи, еще свято сохранялся [тут К. Смирнов докладно оповідає про тую пишність, з якою піддержувалися те’зійні вистави од шахського правительства]. Послѣ низложенія Мохаммедъ-Али-шаха [1909] дорого стоющія мистерія были упразд ­ нены (ст. 96). Правда, что первые дни мохаррема обходились въ десятки ты ­ сячъ тумановъ; но все-таки жаль, что утрачивается обычай, державшійся •съ Х-го вѣка до нашихъ дней. Персидскія мистеріи представили бы не менѣе интереса туристамъ, чѣмъ мистеріи Оберъ-Аммергау въ Баваріи, на которыя съѣзжаются путешественники изъ Европы и Америки. Очень будетъ жаль, если ко времени проведенія желѣзной дороги, по которой безспорно поѣдутъ не одни коммерсанты, но и туристы, Персія утратитъ и эту досто- . примѣчательность (ст. 97)… Теперь [1916, серед розгару світової війни] въ Тегеранѣ единственно гдѣ можно увидѣть жалкіе остатки мистерій — это въ кофейняхъ; но разумѣется, что это зрѣлище уже мало имѣетъ инте ­ реснаго» (ст. 91). Безперечно, що перська революція 1908-1909 рр. підкопала релігійний запал, а світова війна 1914-1918 рр. підірвала Персію і матеріяльно. Безпе ­ речно, що й найновіщий антирелігійний вплив од сусідніх радянських рес ­ публік не може не тягти за собою зменшення релігійних настроїв і в Персії. А все-ж пророкувати, що містерії в Персії не попросту зубожіють, ба швидко й зовсім занепадуть і зникнуть, чи не буде річ передчасна? Будь-що-будь, етнографи і фольклористи повинні тепер-таки, доки ще не пізно, подбати про те, щоб таке цікаве явище, як драматизовані мохар- ремські обряди і народжений з них перський театр, було зафіксоване як-най- численнішими записами. Кожен найдрібніший причинок могтиме колись бути для історика цікавим з того чи иншого погляду. Тому буде літ двацятеро, один з моїх учеників списав у листі до мене свої особисті вражіння од мохарремського свята в Теграні, тісніш — свої вражіння од тих театральних пієс. Думається, варто навести того листа в [ЦІЛІЙ основі. — ,44 ЛИСТ З ТЕГРАНУ ПРО ТЕ ’ Зіе 1904 Р. 17 березня 1904 року. З Теграну. «Найцікавіше, іцо мені довелося бачити цим тижнем, це — безперечно — жалібні спектаклі, які давно вже виставляються в одному з невеличких по ­ двір ’ їв міністерств; одвідав їх і я. Спеціяльних запроханнів, розсиланих по місіях, цього року не було. Я здобув собі запрохання через шеріфа; про моє бажання побачити спектакль він переказав міністрові церемоній («везїр-и тешрифат») Моктадир-оль-Молькові, — то той надіслав до мене спеціальне запрохання, щоб я завітав у п ’ ятницю, в першій годині після півдня. Того дня я був снідав у Грубе — директора російсько-перського дисконтового банку — і трохи запізнивсь ’ ). Взяв я з собою гуляма (каваса) і загадав, щоб були з нами обидва мірзи (діловоди) нашого посольства. «Коло брами перестрів мене чоловік того міністра і надвів до приміщення ‘ Айн-од-довле («везір-п а ‘ зам-а» = великого везіра), де я застав декількох європейців (Шнайдерів, Наусів, Андріні, і пн.). Три великі вікна того при ­ міщення виходили на внутрішнє подвір ’ ячко, прикрашене матеріями темних кольорів, різнобарвними довгими друкамп, лампочками. Ліворуч — споруджено було два яруси лож; в одній з них сидів шах. Посеред подвір ’ ячка була кругла, естрада-сцена для акторів. Всеньку вільну просторінь поміж цим помостом і нашими вікнами запорожнили перські панії, що сиділи, підобгавши ноги, в своїх чорних одягах та в білих головних пов ’ язках. Сиділи вони до нас спи ­ нами, і це — на жаль, бо тільки на цих виставах можна побачити їхні обличчя: адже вони тоді одкидають свої чадри набік. — Дввитися нам було не добре, бо наші вікна позапинані були густи.м серпанком; а що його поприбивали гвіздками, то п одіпнути його не можна було. «Вистава почалася з урочистого походу всяких процесій, які щось понуро наспівували; ішли учні військової школи, далі йшли «грудебійці» («сінезёни») — напівзаголені персюки, що ритмічно билися в груди; далі — козаки з бригади, далі — ще якісь військові загони; а тоді перейшла шахська гвардія. Музика грала або як-найдикіші перські мелодії на двох-трьох нотах, або грала «Sourire d ’ avril» («Квітневий осміх») — вальс, модиий тепер у Теграні * 2 ). — Ще як вистава була не. розпочалася, одна з жінок підняла вгору на палиці писане прохання, показуючи його шахові. Иоліційник хотів був. вивести її заразісінько геть, тільки-ж шах забажав побачити той папір, і про ­ хачці цим разом по шиї не в ’ їхало. *) і через те, очевидячки, не чув вступної проповіди «ровзе-хапа». — А. Кр. 2 ) С. Ломницький («Персія и персы» Спб. 1902, ст. 139) нише: «Перед початком ви ­ стави військова музика виконує щось ніби увертюру, і я з пайперших-таки звуків пізнаю вальс із оперети «Дочка мадам Анґо!». — К. Смирновъ («Персы», Тифл. 1916, ст. 92), опису ­ ючи пишну процесію в шахському цирку, завважае: «Процесія повільно переходила під звуки музики, причому декотрі оркестри грали жалібні марші, другі — вальси, а палатні ферраші гучно дудніли в величезні, прямі, буквально єрихонські, сурми та калатали в литаври; вихо ­ дила безладна какофонія». — А. Кр. «Докладно описувати саму виставу я не буду. Зроблю це, може, якось иншим разом, — скажу тільки, що того дня вбито Алі-Екбера, в побоїщі проти Шомра, і вся публіка ридала-голосила та проливала нескінченні сльози. Мій ,ЛИСТ З ТЕГРАНУ ПРО те ’ зіє 1904 Р. 45 старший мірза раз-у-раз висякувавсь і прохав вибачення, коди я бажав почути од нього поясніння тої чи иншої події. — Що мене особливо зацікавило, так се те, що гіркі сльози лляла m-lle Andrini; вона, народившись у Теграні, чу ­ дово знає перську мову ’ ). Під кінець вистави з ’ явилася до нас жінка секретаря російської місії — Сомова, що так само встигла розворушитися з тих сумних сцен. Щоб заспокоїтися, ми після спектаклю поїхали до Сомових дивитися, як гуляють у тенніс. «Десятої днини місяця мохаррема («ашура») я наважився за всяку ціну просмикнутися на Себзё-мейдан * 2 ), щоб подивитися, як персюки будуть «різа ­ тися». День перед тим, бувши в англійців, я довідався, що туди мають поїхати французький посланник із дружиною та Grant Duff-n (англійський посланник із дружиною). ’ ) Чи не про ню пише скептично Смириов? (1916, ст. 93): «Одна європейська дама, що чимало літ жила у Теграні, кожен раз бувавши иа те ‘ зіях удавала, що плаче, і її дуже похваляли за це в двірських колах». — А. Кр. 2 ) Відомий майдан у Теграні, де продається всяка зеленіша («себзе»), тоб-то горо ­ дина. — А. Кр. «Рано вранці я виїхав в екіпажі, захопивши з собою фотографічний апарат, бінокль і, на передку, посадивши гуляма для більшої безпечности. Про свій виїзд я нічого не сказав нашому посланникові (Власову), бо з нього людина аж надто обережна: він попросту заборонив нам останні три дні перед «ашура» виїздити з місії без пильної потреби, щоб своїми парсунами не дратувати персів. До майдану я ч доїхати в екіпажі не зміг, бо густий натовп народу загороджував шлях. Довелося злізти та й пішки просуватися поволі по базар ­ них закутках. Я наперед був умовився, що викличу одного поліційнпка, а вже він мене запровадить на покрівлю, на теє місце, куди позбиралися «ференґи» Чверть години з гаком про ­ минуло, доки ми шукали того иоліційника; кінець- кінцем гулям його привів, і нін, розмахуючи здоро ­ вецькою дубиною, перепро ­ вадив мене через майдан, де вже біснувалися довгі процесії [А. Кр.: без ­ перечно вже з «техт-и реван»-ом, тоб-то ковчегом чи ношами, де міститься Хосейнів образ]. Разів з двоє довелося одначе спи ­ нятися, чекаючи, доки за ­ кінчить свій похід одна «дестё» («купа», «ватага»). «Дестё» ті складалися иноді з сотні чоловіків, іцо вдягнуті були в білі са ­ вани, позаливані кров ’ ю. Учасники процесії трималися чоловік за чоловіка Вихід процесії грудебійців. Попереду самомученик, об- стромлений ножами (знімок С. Ломницького в книзі «Персія и персы»). ,46 ЛИСТ З ТЕГРАНІ ’ ПРО те ‘ зіє 1904 Р. лівою рукою, а в другій — держали по шаблюці, що нею тнули себе по головах ’ ); ногами вони виробляли ритмічні рухи, якось ‘ гойдаючися взад і вперед, і вигукуючи то «Хайдер!» то «Алі!», то «Хасан-шагпд! Хосейн-шагид!» і т. ин. Декотрі вже поприходили в належний екстатичний надпорив, і на їхні фізіо ­ номії дивитися було аж надто прикро. Коло багатьох трималися «чубдари» («палкодержці»), що, підставляючи свої палиці («чуб») між лобом та шаблею фанатика, силувалися одбити шабельний удар, коли бачили, що учасник про ­ цесії вже починає тратити розум. Декому друзі-приятелі перев ’ язували голови хустками, щоб затамувати кров * 2 ). Поліційники, і на конях і пішки, раз-у-раз лупцювали киями юрбу, щоб вона не напирала, а надто дбали про те, щоб дві дестё не зустрілися одна з однією, бо в такому разі ніхто не хоче давати дорогу, і починається різанина. ‘) Звичайно, для такої нагоди голову геть-чисто голять бритвою, щоб волосся не могло собою ослабляти сили кинжального (чи, там, шабельного) вдару. — А. Rp. 2 ) Автор листу забувся згадати, що декотрі з фанатиків посуваються, застромивши собі ножі в голе тіло чи під шкуру. Малюнок з таким бузувіром ми подаємо в тексті па ст. 45 (за фотографією С. Ломницького в його книзі «Персія и персы», Спб. 1902). — A. Rp. s ) Тільки-ж одна з «дестё» складалася з так званих « ‘ Алі-иляЬі» (або «Людей Істини»);, кажуть, що до тієї секти належить один з наших (посольських) гулямів. 4 ) Відома річ, що р о с і й с ь к «-піддані шіїти в Закавказчині (по таких містах, як ПІуша, Шемаха, К\бй, Ериван, Дербенд і ип.), люди переважно раси турецької (азербей- джаиської), справляють — або були досі справляли — мохарремське «ашура» з багато більшою фанатичністю, ніж людність самої Персії, де домішка чисто-іранського елементу ослаблює фанатичну завзятість. Тому котрі з шіїтів сусідньої Персії бажали справити свято як-най- побожиіш, то тії приїздили на мохарремеькі дні з Персії до російської Закавказчини. — A. Rp.. «З великою полегкістю на д)ші я нарешті діставсь до заповідних дверей, що їх охороняли військові, і драбиною виліз на покрівлю. Там я зустрів європейців. Ва краю покрівлі поставлено нам стільці, і ми могли з комфортом любуватися на фанатичні сцени. Погода була похмура; фотографічні знімки, що я поробив, мабуть вийдуть невдалі. М-ше Grant Duff була бліда, як смерть, і жалкувала, навіщо послухалася чоловіка і прийшла /поди дивитися на таке мерзене видовище. M-nie Defrance, навпаки, була спокійна і цікаво розпиту ­ вала за подробиці. Разів троє процесанти домагалися, щоб їм видали заареш ­ тованих, — і їм, як годиться, видали декількох волоцюг, що їх задля цієї нагоди навмисне засадили до в ’ язниці день перед тим. Особливо казилися всякі обдерті вояки; декотрі затинали правдивого канкана та громовим голосом горлали: «Шах-Хосейн!» та махали шаблюками. «Учасники тих оргій — самісінькі тюрки, або трохи чи не виключно тюрки. Справжні перси не беруть у них участи і дивляться на них іронічно 3 ). Кажуть,, що з кожним роком число процесій більшає в Теграні; за шаха-Насиреддіна [уб. 1896] їх бувало зовсім обмаль, а теперішній шах [Мозаффереддін] понавозив із собою з азербейджанського Тебріза безліч турків, — ну, а тії, як відомо, визначаються великою фанатичністю 4 ). — Цікаву звістку дає консул А. Я. Міллер: коли він, чотири тому роки, приїхав до Сістану, де нема ніякої турецької людности, місцеві люди навіть були не уявляли собі, що воно за «шахсей»; отже-ж ті служники-азербейджанці, що їх привіз із собою російський консул, ,БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТЕ ‘ 31Є 47 навчили сістанців справляти ці обряди, і коли він із Сістану поїхав, то вже по всіх значніщих містах уряджалася різанина, на велику радість муллам d ). «В кожному разі, спектакль цей — огидненький-таки і сильно б ’ є по нер ­ вах тих людей, котрим важко бачити кров. Хоч і знаєш, що білі савани пообливано кров ’ ю мабуть-таки з баранів, а не з тих самомучеників, і що все це тільки вистава, — все-ж не можна перебороти в собі почуття відрази. «В останню днину мохаррема * 2 ) я знову думаю піти на спектакль; того дня з ’ являється на сцену французький посол, і публіка має радісний настрій, а акторам роздають дарунки. *) Тільки-ж сами мулли в процесіях не ходять. Бони дуже потурають цим фанатичним виявам, але самії беруть участь тільки тим, іцо читають «ровзе». В Закавказчпні — там нав ­ паки; можна побачити й фанатичного духовника в священному мохарремському поході. А. Кр. 2 ) Себто в кінці місяця, не «в ашура». — А Кр. VIII. Деяка бібліографія про те’зіє. Коли-б ми захтіли згуртувати тут геть-усю західньо-европейську бібліо ­ графію про шіїтськпй мохаррем та про те’зійну драму, то реєстр впйшов-би аж надто довгий. Адже можна вважати за правило, що кожен більш чи менш спостережливий європеєць, подорожуючи по Персії, обов ’ язково зазначав у своїх записках релігійне шіїтське життя з його празникамп; — а вже-ж нема характеристичнішого празника у шіїтів, як мохаррем. Мохарремське самокату ­ вання, фанатичні процесії, драматичні містерії — це-ж кожному подорож ­ ньому одразу кидалося й кидається у вічі. Та ми, замість довгої західньо- европейської бібліографії, маємо зазначити тут переважно лнш російську. Багато в ній всякого мотлоху, дилетантства, тільки-ж вона через політичні умови українського життя являлася досі й нашою власною бібліографією, — тому для нас цікава. Із західньо-европейськнх писаннів назвемо ми лиш котрі важливіші, або такі, що мали широкий вплив і розповсюдження серед читаль ­ ниць кої громади. Звичайно, ми не маємо потреби наново подавати точну бібліографію для відповідних писань тих подорожніх XVII й XVIII вв., що їхні звістки про мохарремське свято ми вже понаводили в повній основі вище, у попередніх розділах. Не треба нам наново писати бібліографію для Котова та Гемма 1624. Олеарія 1636-1639, о. Рафаеля дю-Мана 1660, Тавернье 1667, ПІардена 1674, Де Брайна 1704, Ґмеліна по-німецьки 1771. Почнемо з 1780 року: 1) Абатъ де-ла Портъ: Всемірный путешествователь, пли познаніе стараго и новаго свѣта, переводъ съ французскаго, Спб. 1780 (27 тт.). Фран ­ цузький первопис зветься «Le voyageur français par l ’ abbé Delaporte» і ви ­ держав скількись видань протягом XVIII в. (4-е вид. — Пар, 1793). Автор був у Персії ще 1738 р., за Надир-шаха, і списує свої вражіння в II томі. Там, про Хосейнове свято пише абат Делапорт у XXI листі, коли говорить про ,48 БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТЕ’ЗІЄ (ХѴШ-ХІХ В.) місто Казвін (Casbin). Бачив він тільки жалібні процесії та чув проповіді (II, 188-189 франц. вид. 1793). Процесії йому здалися смішними («on ne peut s ’ empêcher de rire»), бо декотрі процесанти з поважним виглядом висували язики, щоб наочно ілюструвати жажду, яка томила «le malheureux Hossein». В листі XXIV* Делапорт, обмальовуючи перський побут, зокрема релігію, подає й історичні звістки про перших чотирьох халіфів і про долю Алієвої сім ’ ї (II, 295-297 франц.); джерело — один шіїтський молла, що з ним Делапорт заприязнивсь. 2) Самуилъ Готлибъ Г нел инъ: Путешествіе по Россіи для изслѣдованія всѣхъ трехъ царствъ въ природѣ, 3 чч., Спб. 1785. (Це переклад з німецького видання 1774 р., вичерпаного в нас наст. 26-28). В ПІ частині, де описується подорож з Астрахану до Персії, міститься оповідання про Хосейнове свято на ст. 464 і д. 3 — 6) Про Франкліна 1787 див. у нас ст. 28-29; про записки членів французького посольства Адріена Дюпрё 1807-1809 та аташе Танкоаия 1808 — див. у нас ст. 30-32; про Морієра — у нас ст. 32-33. 7) A. Jourdain : La Perse, Нар. 1814, п ’ ять маленьких томиків 16°. В т. IV ’ , ст. 67-73, опис Хосейнового свята дано (без зазначення одначе дже ­ рел) почасти за Олеарієм XVII в., почасти за Франкліном 1787. 8) Gaspard Drouville (полковник російської служби): Voyage en Perse pendant les années 1812 et 1813, т. І, Спб. 1819, т. І, ст. 130-132. (Потім вийшов рос. переклад — Г. Друвпль: «Путешествіе въ Персію въ 1812 и 1813 гг., содержащее въ себѣ мало извѣстныя подробности о нравахъ, обычаяхъ и духовныхъ обрядахъ персіянъ», Москва 1826). В XX розділі I тома («Du Newrouse, du Ramasan et du Moharrem») Друвіль дещо оповідає про мохарремські cérémonies funèbres qui ont tout l ’ appareil de jeux scéniques (I, 131). Ta на змісті їх спиняється Друвіль мало, бо вважає, що ces détails sont peu intéresans pour les étrangers, і тільки виставу 10-го дня на шах ­ ському подвір ’ ї (Хосейнову смерть у кінному бої з кіннотою Обейдаллаха) описує Друвіль ширше, бо вона présente un spectacle aussi singulier qu ’ im ­ posant (I, 132); Хосейнову ролю бере на себе один із шахських двораків, і з ним їде стільки люду, скільки було в Кербелі, а проти його ватаги висту ­ пають на конях понад 4000 верхівців, що грають ролю ворожого війська; вони люто б ’ ються — і ніхто нікого не поранить насправжки *)• 9) J. Malcolm: History of Persia (1815); франц. переклад: Histoire de Perse, Пар. 1821, т. IV, ст. 89-90. Коротко сказано, що за перших десятьох днів місяця мохаррема перси (чи, там, шіїти) оплакують смерть Хосейна та Хасана і сильно б ’ ються в груди та проклинають Омара. Але за театральні вистави не згадано у Малькома ані слона. 10) Не можна — для історії розвитку орієнталізма — не торкнутися диво ­ вижної примітки Діца (Diez) до його німецького перекладу подорожей осман- ‘) На «Путешествіе» Друвіля (вже па російське видання) — простора рецензія в «Мо ­ сковскомъ Телеграфѣ» 1827, No 10 (ст. 135-142). Коротше — в «Дамскомъ Журналѣ» 1827, А 11 (ст. 262-266). ,бібліографія про те ‘ зі € (1825-1851) 49 •ського адмірала Сіді-Алія XVI в. (Перл. 1815), перекладених і на французьку мову в Journal Asiatique 1826, т. ЇХ; на ст. 297 в Journ. Asiatique Діц каже: Ашуре — 10-ий день мохаррема, зветься він так од однієї страви ( ’ .), яку тоді звичайно готують. 11) Choix des lettres édifiantes, écrites des missions étrangères, ‘2-de édition, t. IV: Missions du Levant, Hap. 1825. Це витяги або перепові ­ дання з усяких подорожей. Через свою популярність ця компіляція мала по- попіирення серед публіки. На ст. 311-313 подано виписку з «Voyage de М. Carré» (article «Carnicha», ville considérable de la Perse). Kapé опо ­ відає за процесії самомучеників на честь «Mortus-Ali» (себто «Мортеза-Алі») та жваво оповідає й про те, як молла чіітає-читає людям Алієве житіє, а скоро дійде до опису останнього бою, то заразісінько наскокує ватага тих людей, що вдають погубнпків Алієвої сім ’ ї — і починається справжній бій з тією ватагою, що вдає оборонців святої сіи ’ ї. З обох боків буває чимало вбитих, але ніхто за ними не тужить, бо вони йдуть до раю. На ст. 342-343 того самого IV тома, в рубриці «Mémoire (extrait) sur le Sirvan (=Шірваи y Закавказчині)», без зазначення джерела, описується такий самий бойовпй спосіб у іиірванців святкувати «la mémoire de la mort d ’ Ussein». 12) Подробное описаніе Персіи… и персидскихъ провинцій, присое ­ диненныхъ к ъ Россіи. Съ присовокупленіемъ описанія похода персіянъ про ­ тивъ Россіи въ 1826, 1827 и 1828 гг.; 3 чч., М. 1829. — В І частині є розділ про релігію та празники. 13) А. М.: Шахъ-Гусейнь, праздникъ мусульманъ-шагидовъ въ Дербентѣ — «Сѣверная Пчела» 1830, NoNo 112 і 113. 14) Louis Dubeux: La Perse, Пар. 1841. Це один з томів дуже колись відомої серії: «L ’ Univers, ou Histoire et description de tous les peuples». Про Хэсейнове свято подаються звістки в оцій всезбірці під рубрикою «Fêtes religieuses» (ст. 391-395); Дюбе попросту дословно переппсує те, що знайшов у Морієра, додавши скількись рядків із Скотт-Уоринга про анти- Омарівське свято «Загибель Омара». 15) Н. Михайловъ: Персидскія поминки, пли таазіе — в «Астраханскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ» 1842, No 50. 16) Н. М[асальскій]: Письма русскаго изъ Персіи, 2 чч., Спб. 1844. — В кінці I ч. описано мохаррем і «представленіе смерти Гуссейна и Гассапа». 17) Про Ходзькову статтю 1844 див. нижче, під А» 38. 18) И. Березинъ: а) Путешествіе по сѣверной Персіи [1842-3], Ка ­ зань 1852 ’ ); на ст. 297-347 дуже докладний і цілком авторитетний опис те’зійних вистав, з конспектом усіх тих пієс, що їх бачив Березін, — безпе ­ речно, це одна з найважливіших праць про те’зіє; — б) він-таки: Кербеля — в «Магазинѣ Землевѣдѣнія и Путешествій» 1858, т. V, ст. 206-230. 19) Мусульманскій праздникъ могаррамъ (изъ заппсокч, кавказскаго ста ­ рожила) — «Кавказъ» 1852, Л° 69. ’ ) 1 ’ ец. на Березіна в «Библіотекѣ для Чтенія» 1853, т. 119 (ст. 1-16) та в «Оте- честв. Запискахъ» 1853, т. 87 (ст. 80-88). ,50 БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТЕ’ЗІЄ (1852-1861) 20) Моряковскій: Прогулка, по Россіи… Письмо изъ Астрахани и Астрабада — «Репертуаръ и Пантеонъ» 1852, No IX і XI; 1853, No Ѵ-Ѵ ’ І. В описі Баку автор листу побіжно згадує про «Али-Хуссейна». 21) Мирза Мамедъ-Али Сафіевъ: а) ПІахъ-Уссейнъ, праздникъ му- сульманъ-шіитовъ — «Закавказскій Вѣстникъ» 1853, No51 (пор. 173); — б) він- таки: Баба ІПуджа-эль-динъ — «Закавк. Вѣстникъ» 1854, No 46 (про паск ­ вільне свято «Загибель Омара»). 22) Про Ходзькове «Djungui Chehâdet» 1854 (текст двох niée) див. нижче, під No 38. 23) Ад. Берже: 0 народныхъ праздникахъ, постахъ и знаменательныхъ дняхъ у мусульмапъ-шіитовъ — «Кавказскій Календарь на 1856», отд. IV, ст. 582-608. 24) бар. А в г. фонъ-Г ак с тг ау зе н ъ : Закавказскій край… Путевыя впе ­ чатлѣнія п воспоминанія, 2 чч„ Спб. 1857 ’ ). Німецький оригінал вийшов у світ рік перед тим, а їздив Гакстгавзен по Закавказчині ще 1843 р. В Вривані він чув мохарремську проповідь мулли-тюрка про загибель дому Алієвого і бачив дикий плач шіїтів-иарафіян (І, ст. 238-240), а од освіченого вірменина Абов ’ яна записав спомини про ті драматичні обряди, з якими тут одбувалося мохарремське святкування за часів недавно-минулої перської влади, тоб-то очевидячки в 1820-пх рр. (ст. 240-241; див. у нас ст. 34). Спомини Абов ’ яна збігаються з тими оповіданнями Каре і ин., які в нас зазначено під No 11. 25) И. Евлаховъ: Имамъ Гуссейнъ — «Кавказъ» 1857, NoNo 74 і 75. (Про шіїтське оплакування на 10-ий день місяця мохаррема). 26) Al. Dumas: Le Caucase. Nouvelles impressions de voyage, Брю- сель 1859, розд. V (ст. 67-76): «Schah-Houssein». Дюма бачив мохарремські драматичні обряди й процесії в Баку 1858 р. та й, не ховаючи од читачів, що з нього лиш дилетант, він зважився «marquer pour les lecteurs le point où en est l ’ art dramatique chez les successeurs de Gengis-Khan et de Ti- mour-Lang» (ст. 67). З чисто ґаскояською хвалькуватістю Дюма додає, що його перекладач-росіянин, «grâce à la pauvre éducation que l ’ on reçoit dans les universités russes, était encore plus ignorant que moi du drame qui se passait sous ses yeux». 27) Про Ґобіно 1859 див. нижче, No 34. 28) М. Май су ровъ: Нѣсколько свѣдѣній о религіозныхъ обычаяхъ му- сульманъ-шіитовъ и о причинахъ различія ихъ съ суннитами — «Кавказъ» 1860, No 23. 29) В. Севрюгинъ: Имамы Хасанъ и Хусейнъ, сыновья Али. Царство ­ ваніе халифа Моавін и сына его Езида [ — 660-683 по P. X.] — «Кавказъ» 1861, NoNo 16, 17, 19, 20. Характер статті — історичний, в кінці її — подробиці про нещасливу долю Хосейнової сім ’ ї. ЗО) Н. Истоминъ: Путевыя замѣтки — «Кавказъ» 1861, Je 41 і No 42. Про свято «ІПахъ-Гуссейнъ» у м. Кубі Бакинської губерні. *) Сердита (пізніша) критика па Гакстгавзена — в «Кавказѣ» 1866, Jê 25, у статті: «Библіографія сочиненій о Кавказѣ». ,БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТЕ’ЗІЄ (1864-1870) пі 31) Хожденіе въ Кербелу и Не джефъ, путевыя замѣтки богомольца пзъ Тавриза. . Переводъ Ив. Кайтмазова — в «Трудахъ Восточнаго Отдѣленія Ими. Русск. Археол. Общ.» 1864, ч. 8 (ст. 353-383). Автор, оглядаючи Кербелу, зазначає, де поховано кожного з Хосейнової сім ’ ї та кожного героя-свящек- номучеиика. 32) Jak. Ed. Polak (довголітній шахський лікар): Persien, das Land und seine Bewohner, Лейпц. 1865-1866, 2 чч. В т. І розділ 10-ий присвячено релігії, і там на ст. 340-344 подано дуже змістовні звістки про taazieh- schaebih. 33) А. Н-о: Шахъ-Гуссейнъ, праздникъ у шіитовъ — «Русскій Вѣстникъ» 1866, т. 65 (октябрь), ст. 492-503. Це стаття про мохаррем у ПІуші блиса- ветпольської губ. 34) Граф Робі но (Gobineau) в своїх «Trois ans en Asie» (Пар. 1859 і нове вид. Пар. 1905) та в «Les religions et les philosophies dans Г Asie Cen ­ trale» (Пар. 1866; 3-є вид. 1900; розд. ХЦ1) дав не тільки свої спостереження, ба й переклаї однієї те’зійної пієси. 35) H. Et hé в своїх Morgenlandische Studien (Лейпц. 1870) присвя ­ тив окрему статтю «Das persische Passionspiel» перській релігійній драці (ст. 174-194), роблячи аналогію поміж те’зіє та німецькими Обераммерґав- ськими містеріями, що й досі заціліли. — Про побіжні уваги Етё в страсбур- ському Grundriss ’ i 1896 див. нижче, під А» 48. 36) Н. Дубровинъ: Исторія войны п владычества русскихъ на Кавказѣ, т. I, кн. 2, Спб. 1871. На ст. 334-345 Дубровін подає стислу статтю про мусулманські свята на Кавказі, заразом і про мохарремське Хосейнове святку ­ вання; безперечно він користувавсь і чужими описами, та мабуть спиравсь і на свої власні спостереження. 37) Закавказская р е ли г і о з и а я д р а м а — в «Нивѣ» 1871, No 42 та No 43. 38) Al. Chodzko: a) Le théâtre en Perse — в «Revue indépendante» 1844, 25 липня; б) він такії: Djungui Chehâdet, le cantique du martyr, ou recueil des drames religieux que les Persans du rite Cheia font annuelle ­ ment représenter dans le mois de Moharrem, publié pour la première fois par A. Chodzko, Пар. 1855 (ЗО ст.). Тут дано текст двох те’зійних пієс: Посланництво Боже та Смерть Посланника (порівн. в Zeitschr. d. Deutsch. Morgenl. Gesellschaft, т. 9=1855, ст. 330-331); — в) він-таки: Le théâtre persan Choix des téaziés, Пар. 1878. Дано французький переклад п ’ ятьох niée. 39) R. Dozy: Essai sur l ’ histoire de l ’ islamisme, Лейд. 1879. В XI роз ­ ділі («Про теперішнє становище ісляму») автор на ст. 449-456 малює загальну картину мохарремського свята у шіїтів як в Персії, так і в Індії (д ія Індії, цитує Дозі рідку тепер подорож Пайтона, Knighton), а на ст. 457-468 Дозі говорить тісніш про театральні релігійні вистави, черпаючи свої звістки жіі- вивидячки не звідки, як з Ґобіно та з Ходзька, почасти ще й з давнього’ Морієра. Тут наведено й чималий уривок з иіеси: «Христіянськпй манастпр», куди душогуби зайшли по дорозі перепочити, тягнучи за собою безталанних Хосейнових сиріт та голову вбитого Хосейна. (Звичайно, що ігумен манастиря,. поговоривши з головою мусулманського страстотериця, сам навертається в тій: иієсі до ісляму). ,52 бібліографія про те ‘ зіє (1879-1896) 40) Sir L е w і s Р е 11 у: The miracle play of Hasan and Husain, Лонд. 1879, 2 TT. Cep Люіз Пеллі був довголітнім англійським резидентом у Персії; він загадав зібрати йому цілий цикл ііієс , що тоді виставлялися, і з 52 пієс подав у своєму виданні 37, в англійському перекладі. Огляд змісту тієї цікавої й характеристичної збірки дано по-німецьки у II. Горна в його Geschichte der persischen Litteratur (Лейпц. 1901), ст. 202-209; на ст. 209-211 Гори опо ­ відає, як перси одбувають свої те’зіє в Царгороді, серед соннітської людности. 41) М у г е р р е мъ, магометанскій праздникъ — в «Вѣдомостяхъ Одесскаго Градоначальства» 1879, No 246. 42) Али: Персидскія мистеріи — в «Новостяхъ» 1883, No 329. 43) Elisée Reclus: Nouvelle géographie universelle, tome IX: L ’ Asie antérieure, Париж 1884. Незабаром вийшов російський переклад: Земля и люди. Всеобщая географія Элизе Реклю, т. IX (Передняя Азія, Афганистанъ,Бе ­ луджистанъ, Персія, Азіятская Турція и Аравія), Спб. 1887. На ст. 174-175 згадано за «потрясающія» мохарремські процесії (покликаючись на Verecha- guine: Tour du monde, 1868), і далі сказано, що за наших часів уже з тих процесій повироблялися справжні пієси, де Хосейн, Хасан і всі кербельські мученики вже «поробилися акторами», тимчасом коли за давніх часів вони «брали участь у тих виставах лиш як німі свідки злочину, а сами не говорили і не діяли» ( в цій точці Реклю покликається на Ґобіно: Les religions et les philosophies dans l ’ Asie Centrale 1866). Те саме — в новому російському ви ­ данні «Земля и люди» Реклю, книга 5-та, т. 8 та 9 (Спб. 1899), ст. 211. 44) Доктор [К. Дж.] Уильсъ: Современная Персія. Спб. 1887. (Англій ­ ський оригінал вийшов рік перед тим — С. J. Wills: Persia, as it is, Лонд. 1886). Зміст розділу XXII (рос. ст. 203-215): «Мохарремъ. Театръ и сцена. Процессія актеровъ. Хуссейнъ! Хассанъ! Комическая интермедія. Хоръ юношей. Али Акбаръ. Катль (убійство)». У звязку з тим і дальший, ХХІП-ій розділ (ст. 216-221): «Тазіэ или комическая драма Омара». Російський рецензент цієї книжки професор-іраніст В. А. Жуковський характеризує її, як «хорошій и по ­ лезный подарокъ читателю» 1 ). Уі.іьзове оповідання про теЛійні вистави дуже спопуляризувалося серед росіян через те, що воно передруковано в шкільному географічно-хрестоматійному підручнику «Азія» — А. Крубера і пн. (Москва 1899, 2-ге вид. 1904, ст. 542-548); диви в нас No 56. 45) В. D. Eerdmans: Der Ursprung der Zeremonien des Hoseinfestes — в «Zeitschrift fur Assyriologie», т. IX (Веймар 1894), ст. 280-307. Автор ви ­ водить сучасні мохарремські плачливі обряди із обрядів старого семітського культу Адоніса-Таммуза. 46) Д-ръ А. В. Елисѣевъ: По бѣлу свѣту, т. IV [Спб. 1898]. На ст 230-232 блісєєв оповідає за «праздникъ ІНахсей-Вахсей, посвященный памяти .халифа Али», що його він бачив у Решті 1890 р. Оповідає про самісінькі процесії-самомученпків, не про театр. 47) Джеме Меди — вмістив в одному з чисел «Fortnightly Review» 1896 статтю про перський театр узагалі (прим, про лялькову комедію) і про *) «Занис.іи Восточн. Отдѣл. Ими. Русск. Археол. Обш,.», II (Спб. 1887), ст. 283. ,БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТК’ЗІЄ (1896-1904) 53 те’зіє зокрема. Згадуємо цю неважну статтю тільки тому, що по-російськи дано було резюме Гі (доволі плутане!) в дуже розновсюдненій газеті «Бирже ­ выя Вѣдомости» 1896, No 182. 48) Г. Ете у своїй компендіяльній статті про перське письменство в «Grundriss der iranischen Philologie» (т. II, вин. 2, Страсб. 1896) коротко згадує на ст. 315-316 про перську те ‘ зійну драму, ставлячи її в паралель з європейськими пасіями (порівн. його-ж-таки статтю 1870 р., у нас No 35). Етё наводить і заголовки ЗО те’зіє, що зібрані вони в рукопису No 993 па ­ ризької Національної Бібліотеки, і називає імення двох те ‘ зійних авторів (Камаль та Мехрем), що відомі серед инших, цілком анонімних. 49) Edw. Browne: A catalogue of the persian mss. in the Library of the University of Cambridge. Кембр. 1896. На ст. 122-142 (No 66) Бравн докладно переглядає зміст одного з тих рукописів, що ними користуються проповідники-«рзвзехани» для своїх казанків у святі дні мохаррема; подано там (на ст. 142) і деяку відповідну бібліографію — про инші збірки такого самого типу. 50) Мисль- Рустемъ ‘): Персія при Насръ-Эдинъ-піахѣ съ 1882 по 1888 годъ. Очерки въ разсказахъ. Спб. 1897. Дпв. розділ X: «Тазіе — священ ­ ныя мистеріи» (<;т. 101-113); виклад — наївний, частенько насмішкуватий, але цікавий, як вражіння самовидця. 51) 1 ’ агпмъ Халиловъ: Траурный мѣсяцъ Могаррамъ у мусульманъ- шіитовъ Эриванской губерніи — в тифліському «Сборникѣ матеріаловъ для опи ­ санія мѣстностей и племенъ Кавказа», віш. 25 (Тифліс 1898), отдѣлъ І„ ст. 161-188 (з увагами Міропієва, ст. D8 і д.). 52) Pierre Loti (їздив 1900): Vers Ispahan, видання 42-ге (Париж, без дати). На ст. 117-119 — проповідь ровзе-хана в Шіразі. На ст. 171-182 — мо ­ харремське святкування вже під ІспаганОхМ (без театральної вистави). 53) Paul Horn: Geschichte der persischen Litteratur, Лпц. LiOl (в по ­ пулярній серії Амелянга,- Die Litteraturen des Ostens), розд. VU: «DasDrama» (ст. 201-212). Як уже ми зазначали, Горн дое огляд змісту тих те’зійних драм, які єсть у всезбірці Пеллі ( у нас No 40) та переказує про шіїтське святку ­ вання Ашура в соннітському Ц а р г о р о д і. 54) С. Ломницкій (Рэджэпъ): Персія и персы. Эскизы и очерки 1898-1899-1900, Спб. 1902, розд. VII: «Религіозныя мистеріи» (ст. 134-144). Автор бачив їх у Теграні і дуже мальовниче описав усе — по-дилетантському, як умів. 55) Ernest Laut: Le drame religieux en Perse (le Téazieh) — в «Nouvelle Revue» 1903, T. 24, ст. 500-514. 56) Азія. Иллюстрированный географическій сборникъ [А. Кр. = хресто ­ матія з подорожніх записок], составленный преподавателями reorpat) іи А. Кру- б еромъ, С. Г р и г о р ь е вы м ъ, А. Барковымъ и С. Чефрановымъ. Изд. 2-ое, исправл. и дополн., Москва 19(14. На ст. 542-548 стаття: «Религіоз- ’ ) Мисль-Рустемъ – псевдонім одного з російських інструкторів перської військової козацької бригади. Справжнє його прізвище — Мєняєв. ,54 бібліографія про те ‘ зіє (1904-1910) ныя мистеріи в Персіи (по Уи.іьсу)». Це передрук XXII розділу російського перекладу Уільзової книги: «Современная Персія» (Спб., 1887, ст. 203-215); див. в нас No 44. Перше видання вийшло в світ 1899 р. і одтоді-ж-таки зрі- билося обов ’ язковим для бібліотек середніх шкіл. Через те жадна звістка про пер ­ ський мохаррем і те ‘ зійну драму не мала, либонь, стількох російських читачі/, як Уідьзова стаття, широко спопуляризована через оцю хрестоматію «Азія». 57 Фридунъ-бекъ Кочарлинскій: Литература адербейджанскихъ та ­ таръ, Тифл. 1903. На ст. 19-22 про елегії на мохарремських процесіях. 58) Marya Ratuld-Rako wska: Podrôz do Persyi, czçsc 11 (Варт. 1904, в серії «Biblioteka dziel wyborowych» .V 341). В розділі про шіїтську релі ­ гію (заснованому на праці Ґобіно) авторка стисло, але змістовно (ст. 37-42) переказує свої власні вражіння од вистави, на яку вона дивилася з жіночої ложі брата шаха Мозаффереддіна. 59) А. Е. Крымскій: Исторія Персіи, ея литературы и дервишеской теософіи. T. III, отъ эпохи монголовъ до настоящаго времени. М. 1906. Див. ст. 315-317 (ші’ізм — і мохарремськѳ свято), ст. 323-326 (бібліографія шіїтських свят), ст. 337-349 (релігійна драма), ст. 350-357 (святкування Омарової загибели). 60) Свен Гедін (1906): Ро sousi do Indie Persil, Seistânem a Beludzi- stânem. Napsal Sven Hedin. Прага 1911 ’ ), т. II, розд. 38-ий, ст. 69-97: Krvavé nâbozenské hry». Гедін додивлявсь до Хосейнового свята в оазі Теббсс у перській пустині, де було однак аж два текіє. 61) H. Н. Мамонтовъ: Очерки современной Персіи. Спб. 1909. Ця мало- вартна книжка взагалі трактує лиш про перську революцію 1908 р. (з реак ­ ційного погляду), але на ст. 189-190 малює цікаву сцену: «религіозное пред ­ ставленіе труппою бродячихъ актеровъ убійства калифомъ Омаромъ святого Али и его сыновей» — не в місяці мохарремі, а на шість місяців пізніш, по ­ просту щоб заробити гроші од глядачів. Диви у нас ст. 42-43. 62) Л. Ѳ. Богдановъ: Персія въ географическомъ, религіозномъ, быто ­ вомъ, торгово-промышленномъ и административномъ отношеніи, Спб. 1909. Автор — тямущий іраніст. У відділі «Религія» (ст. 35-65) є окрема рубрика «Мухарремъ» (ст. 50-53), нисана безъ зайвих слів, але з повним знаттям справи. 63) Georges Frilley: La Perse littéraire, Париж (бл. 1909), один з невеличких А ї А» серії «Encyclopédie littéraire illustrée». Розділ «l ’ héàtre» (ст. 174-200) геть увесь заповнено Ходзьковим французьким перекладом, лієсп «Садок Фатимп» та «Мучеництво Алія». 64) Arnold Noldeke (не треба плутати із славнозвісним Теодором Нель- деке): Das Heiligtum al-Husains zu Kerbela, Берлін 1909, в серії «Türkische Bibliothek» (No XI). Це праця не про те ‘ зійну драму, а про те найвищеє шіїтсько-ііаломницьке святилище в Кербелі, де вбито імама Хосейна з його -родом та прихильниками. 65) Фози Хури: «ІПахсей-Вахсей», или праздникъ самоистязателей [в Бухарі] — в недільному додатку («Безплатное Иллюстрированное Приложеніе») ’ ) Не маю під руками шведського первоппсу, тому цитую чеський переклад. ,бібліографія про те ‘ зіє (1910-19 24) 55 до No ЗО московської газети «Голосъ Москвы» 1910 (7 лютого), ст. 1-3 in 4-to. На 1-ій ст. фотографія: релігійна процесія в білих завоях — бухарських шіїтів (людей недержавної релігії) ’ ); ие зфотографував Ф. Хурі, бувши в Бухарі .1908 р. Про якісь театральні впстави — нема мови. 66) Ign. Goldziher: Vorlesungen über den Islam, Гайдельберг 1919. Ha ст. 213-214 та ст. 239 Ґольдціер висловлює декілька уваг про шіїтський мохаррем. У російському перекладі цієї праці І. Ґольдціера («Лекціи объ исламѣ», Спб. 1912) див. ст. 187-189 та ст. 212. На жаль, у російському перекладі викинуто ті (навіть дуже нечисленні) відповідні бібліографічні нотатки, що в німецькому первоиисі містяться на ст. 261 та 274. 67) С. В. Фарфоровекій: Шахсей-Вахсей (религіозная мистерія За ­ кавказья и Персіи) — «Природа и Люди» 1914 (Спб.), No 21, ст. 323 in 4-to. Автор «позволяетъ себѣ описать одну изъ мистерій, сопровождающуюся рели ­ гіозными истязаніями правовѣрныхъ шіитовъ, доводящими часто до смерти добровольныхъ самоистязалелей, по личнымъ впечатлѣніямъ 1912-го года въ одномъ изъ глухихъ уголковъ Закавказья». За театральні якісь пієси Фарфо- ровський — очевидячки — не згадує, повідає тільки про маскарадні та покутні процесії. 68) Ш. Диль: По берегамъ Средиземнаго моря. Переводъ 0. Анненковой. Москва 1915 (вид. Сабашніковпх). На ст. 232-236, в розділі про Царгород, обмальовано шіїтське святкування ашура (без театральних вистав, із самісінь ­ кими священно-маскарадними процесіями), отак як воно одбувається в с о н- нітському Царгороді — у перському караван-сараї. 69) К. Смирновъ: Персы. Очеркъ религій Персіи. Тифліс 1916. В роз ­ ділі IV («Шіизмъ», ст. 69-111) див. про мохарремські процесії ст. 83-91, про театральні містерії ст. 91-97, про пасквільну пародію «Омарове вбиття» — ст. 109. Автор аж надто близько знає сучасну йому Персію, навіть у її заку- лісових явищах, — і всі численні подробиці, що він їх подає, одзначаються своєю точністю та й вносять чимало свіжого, новітнього матеріалу. 70) Евгений Бертельс: Персидский театр, Ленінград 1924, ст. 5-93 (Це 4-ий випуск серії «Восточный театр», що видає Російський Інститут історії мистецтв). Зміст: І. «Вступление» (ст. 7-13); — II. «Шиитство» (ст. 14-19; тут і історичне оповідання про Хосейнову загибель); — Ш. «Та’зіз» (ст. 20-36; етнографічні подробиці); — IV. «Мученичество Хурра ибн-Язпда» (ст. 37-62; тут перекладено безпосередньо з перської мови тую містерію, що її ви ­ ставляють на 4-ий день місяця мохаррема) * 2 ); — V. «Скоморошество» (ст. 63-73); — VI. «Врач по неволе» (ст. 74-82; перекладено з перської мови перший акт Мольєрової комедії, що перси її переробили на свій побутовий лад, — і на ст. 81-82 — подано зміст іще й пієси «Мосьє Журдан», перекладеної на пер ­ ську мову з азербайджансько – турецької); — VII. «Вращающиеся дервиши» ‘) В бухарському емірстві державне визнання — суворо-соннітське, але васальна залеж ­ ність од росіян накладав певну вуздечку на сопнітський фанатизм. 2 ) Є англійський переклад містерії про Хурра — у Пеллі: Miracle plays (Лонд. 1879), г. І, ст. 171-189. У Березіна (ст. 307-311) подано короткий конспект. ,56 БІБЛІОГРАФІЯ ПРО те ‘ зіє ; ТЕКСТИ пієс (ст. 83-91, про священні танці мовлевійського ордена); — VIII. «Заключение» (ст. 92-94). Бертельсова невелика книжочка писана без широких претенсіи; вона призначена не для спеціялістів-орієнталістів, а для шпрокої читальницької публіки, і тому характер її — зовсім популярний, без екскурсій в минуле, без усяких бібліографічних покликань навіть на сучасні джерела (випадково ци ­ тується лиш Ходзько 1878, хоч можна-б із певністю текстуально встановити^ що Є. Бертельс користувавсь і Поляком 1865, і Уільзом 1886, і Етё 1896, I Богдановим 1909). Тільки-ж не вважаючи на чисто популяризаторський харак ­ тер Бертельсової книжочки, і навіть на деякі дрібні її неточності, треба ви ­ знати, що це дуже путяща праця: скрізь видко, що писав її тямущий орієн ­ таліст. 71) Edw. Browne: A history of Persian literature in modem times (1500-1924), Кембридж 1924 (=т. IV Бравнової історії перського письменства). На ст. 28-31 (в розділі про культурну вагу сефевідської династії) Бравн ви ­ словлює думку, що значна частина теперішніх мохарремських віршів походить із сефевідського періода, але що теперішніх театральних пієс тоді ще не було. На ст. 173-181 подано елегії про страждання Алієвої сім ’ ї; на ст. 182-186 са ­ тира на мохарремські плачі; на ст. 186-194 дещо нро сучасний те’зійний театр, причому дано текст і англійський переклад початкових сцен з містерії про Хурра. На ст. 459-464 Бравн уже говорить про чисто світську драматичну перську літературу, перекладену з французької мови або з турецько-азербей- джанської (як, от, комедії Фетх-Алі Ахундова). Н цей бібліографічний реєстр внесли ми тілько 71 NoNo (праць зареєстру ­ вали одначе якихсь 80), а можна було-б подати й більше. Переважна частина зареєстрованих тут писань містить у собі лиш описи мохарремського свят ­ кування: драматизованих обрядів, релігійних маскарадних процесій, театраль ­ них вистав-пасій. Що-ж до текстів те’зійних пієс, то конспективно, яву за явою, подав їх допіро росіянин Березін (1852), а не конспективно, в повній основі, ми маємо декільки текстів не в оригіналі, а у французькому перекладі — у Ґобіно (1859, 1866) та у Ходзька (1878; звідти у Фрілея бл. 1909), найбіль- іпе-ж по-англійськи — у Пеллі (1879), та щеоднупієсув недавньому російському перекладі у Євг. Бертельса (1924). Нпжче подаємо одну ніесу по-вкраїнськи. А вже-ж оригінальний перський текст те’зійних пієс зустрічається в Европі не часто. Залишаючи на боці писану збірку Національної Бібліотеки в Парижі (No 993 у відділі перських манускриптів), де міститься понад ЗО те’зійних пієс *), доводиться зазначити, що навіть літографовані тексти, хоч вони в Персії літографуються не так уже й зрідка, зараховуються в Еврові до категорії бібліографічних рідкостей. Едв. Бравн у IV томі своєї «A history of Persian literature» (Кембр. 1924, ст. 190) попросту-таки хвалиться, що він має — мовляв — щось аж шестеро (!) літографованих «лібреттів» до те’зій- нііх драм. Коли так, то варто й мені сказати, що дуже й дуже непогану ко ­ лекцію тегранських літографованих те’зійних пієс призбирав у Теграні 1904 р. 2 ) Огляд їхнього змісту можна частково знайти і у Етё в Grundriss der iranischen Philologie (1896), ст. 315, і у 6. Бертельса; «Перс, театр» (1924), ст. 28. ,БІБЛІОГРАФІЯ ПРО ТЕ’ЗІЄ: «POB3ETHI» ЗБІРКИ 57 мій ученик Бор. Всев. Міллер та й подарував мені, а я, знов, приніс тую цікаву колекцію в дар бібліотеці Спеціальних Клас Лазарівського Інституту східніх мов (=No 5220, за топографічним каталогом). У бвг. Бертельса (див. в його брошюрі ст. 36) є в руках літографований текст «Мучеництва Хурра» (Тегран 1314= 1897). Не завадить тут подати ще й деяку бібліографію тих житійно-проповід- нпцьких збірок («ровзе»), звідки проповідники «ровзе-хани» черпають матеріял для зворушливих прологів, що вони виголошують’їх перед початком те’зійних театральних спектаклів. Найвідоміщі — троє: 1) Хосейн-Ваиз Кашифій (пом. 1504): «Ровзет еш-піо he да» — «Сад мучеників» (пророків та імамів, головним чином — імама Хосейна, мученика в Кербелі), скомпонов. 1502 р. Рукописи дуже часті. От, у Британському Музеї, їх аж семеро описав Ріе, — див. його каталог перських рукописів Брит. Муз., т. І (Лонд. 1879), ст. 152-153, де подано й цілий зміст того «Сада мучеників». Та є й літографовані видання: Лагор 1287 = 1870, Бомбей 1309 = 1892. Є ту ­ рецький переклад, що зладив між 1549-1554 рр. курд-Фузулій під заго ­ ловком «Хадідат ас-су ‘ ада» = «Огород блаженних»; див. у бібліографа Хаджі- Хадфи XVII в., вид. Флюгеля, т. ПІ, ст. 500, та у Ріе в описі турецьких рукописів Британ. Музею (Лонд. 1888), ст. 39-40; друков. в Єгипті, в Булаку 1253 = 1837, 1261 = 1845, та в Царгороді 1273 = 1856. 2) Ісмаіл-хан Сер ба з: «Ecpâp еш-ш еііадёт» = «Тайни мучеництва» літогр. (з ілюстраціями) в Теграні 1274 = 1857. 3) Мехеммед Ібрагім Джовгерій Мервський: компіляція «Туфан ель- б о к а» = «Потоп плакання», літограф. Тегран 1264 = 1848, 1266 = 1849, 1267 = = 1851, Тебріз 1318 = 1900 (лл. 119 in folio, з ілюстр.), Тебріз без дати (більше-менше 300 ст. in folio), і ин. Ця компіляція — тепер одно з найчас ­ тіших джерел, звідки ровзе-хани черпають свої промови-прологи. ,б ) Сад Фатими, дочки М охаммедової. (Одна з те’зійних пієс) ’ ). Дієві особи. їхні малі діти. Алій — зять покійного Пророка Мохаммеда. Фатима — його дружина, Пророкова дочка. Хасан Хосейн З е й н é б а Кольсума Сельман — вірний Аліїв слуга. Садівничий — доглядач Фатиминого саду. Абу-Бакр — халіф після Мохаммеда. Омар — його приятель. X а л и д — халіфів полководець. Голос з Мохаммедової могили. Люди в мечеті. І. В Алієвій господі. Алій {молиться) Господи! яка туга мене обіймає! — і мене, і мою дружину Фатиму! Відколи Пророк одійшов туди, де вже не вмирають, Фатима аж сохне, і спина її вгинається під тягарем скорботи. Закотилося наше ясне сонечко навіки, і тільки в день Останнього Суду знов нам зазоріє. Фатима. Боже! дай мені швидче піти до мого батька! він єдиний був мені потіха на землі в скорботах моїх! Не хочеться мені вже й свого короткого віку доживати!.. Бо животіти на світі, коли Пророк помер, це-ж для^мене наче гріх непрощенний. Алій. Еге-ж! хто живе на світі, коли Пророка нема, той наче верблюд, що в пустелі заблудив. Пророче Божий! спитай наше невтішне серце, що з ним ‘) Для зразку я подаю переклад те’зійної пієси про те, як одібрано сад-Фадак од дочки Пророка-Мохаммеда, Алієвої дружини, незабаром після Мохаммедової смерти (632). Переклада зробив один з моїх слухачів 1906 року, ще як я професорував у Москві, в Лазарівському Інституті східпіх мов. Не може бути сумнівів, що перекладач мав перед собою не тільки перський текст, ба й Ходзьків переклад (в збірці «Le Théâtre Persan» 1878). ,«ФАТИМИН САД» 59 тіродіється, — і воно дасть тобі відповідь тільки болем та слізми. Наше серце нічого иншого не бажає, як піти з ’ єднатися з твоїм серцем. Відколи ти нас покинув, єдина наша товаришка — то туга: і вдень і вночі вона наші уста гірко своїми устами цілує. Ой, нащо ти нас покинув! Фатима. Душечко мого батька! печаль мене гризе, наче лихий пан свого раба мучить. Дітоньки! ану ходіть до мене, розважте мене. Іди-но сюди, Хасане, увесь удягнений в чорне!.. Прийдіть сюди, донечки мої, в темну жа ­ лобу вповиті. Принесіть сюди одежу вашого діда…, зросім-обіллім її нашими слізми гіркими!.. З е й н é б а. Боже, зглянься на мою маму! Хай вона душею оживе!.. Фатима. Зейнебо! та дай-но мені одіж мого батька! Коли вже його ми згубили, то погляньмо хоч на те, що по нім залишилося… Ось тюрбан мого дорогого батенька. Оце — його плащ. Хочеться мені напнути його тюрбан як намітку собі на голову, а плащем я свої груди обгорну. Ви-ж, дітоньки, беріть його кухоль… ну, отак… беріть його перстень з печаткою… його чотки… Посипте голову попелом і держіть ці зостанки побожно… Боже-Господи! ми-б оддали і наші душі і наші голови, коли-б заворушилася складка єдина з цього священного плаща. Алій. Заклинаю тебе, Фатимо! Покинь лити сльози, цей плач тебе зне ­ силює. Довірсь Богові-Утішитедеві!.. Фатима. Ану сини мої, покличте сюди садівничого, що доглядає саду мого батька. Нехай він мені щось розкаже про квітник мій любий. Садівничий (увіходить). Мир тобі, дочко Посланника Божого! Зводь ■сказати, чого тобі треба? Фатима. Добрим гостем будь, — а мій батько буде твоїм заступником в день Останнього Воскресіння… Чи добре ти поливаєш садок? Чи підводить кожен нарцис свою бліду голову? Садівничий. Знай, високочесна Пророкова доньо, що через мене сад твій повен не квітів, а перлин та рубинів. Скрізь — білі нарциси й червоні піонії. Троянда сумуючи, що тебе довго не бачить, серце своє скривавила, аж кров звідти капотить. Прийди, кинь на бідні квіти єдиний погляд з очей твоїх — нехай вони усміхнуться! Ф а т п м а. Хай тебе Бог поблагословить! Ти-ж про мої квіти добре дбаєш, •слізми їх своїми поливаєш. II. В господі у Абу-Бакра. 0 м а р. Володаре! сміливо пануй над Сирією. Пророка на світі вже немає. Алій журиться та й журиться, аж потонув у журбі. Заволодій халіфатом; замкни Алія в його господі, а сам сідай на престолі Посланника Божого! Абу-Бакр. Твоєї розумної поради, Омаре, я охоче слухаюся, тільки-ж — здається мені — годплося-б зачекати, нехай тая’ сім ’ я одбуде всі дні своєї жалоби. ,60 «ФАТПМИН САД» Омар. Ну, що ти кажеш! Як чекатимеш, доки Алій одбуде дні жалоби,, то він швидесенько стане понад усіма і викорінить нас так, як викорінюють погану траву з лиця землі… Ні, не чекай, а сміливо заволодій халіфатом! Абу-Бакр. Добре ти кажеш, Омаре, тільки-ж мабуть ти забувся, що Пророк своїм заповітом одписав халіфство Алію. Нехай-но Алій з ’ явиться пе ­ ред народом, заразісінько його й проголосять на халіфа. Омар. Отож і треба дбати, щоб цього не було. Ще й як Пророк був живий, не вірив нам Алій і нас стерігся. Тепер він не стережеться, бо його гнітить журба. Другої такої нагоди вже далі не буде. Видери у нього халіф ­ ство саме-отепер, і всі правовірні простеляться перед тобою. Абу-Бакр. А хіба ти забув, що архангел Гавриїл співає славу Алієві? Це-ж він сказав: «Як-би не для Алія, то не сотворив-би Бог небо та землю»! І невже-ж ти думаєш, що колись Алій визнає мене за пана! Омар. А ти живо роби те, що я тобі кажу — і найпередше заволодій Фатиминим садом. Як народ тебе там побачить, так зараз і подумає, що тобі припадає спадщина над усім Пророковим добром. Вже-ж бо люд думу думає: очима, а не головою. Раз у твоїх руках буде сад, всі правовірні вважатимуть, що Пророк Алієві не дав спадщини, — і вже більше про нього й не гадатимуть. Абу-Бакр. Правду кажеш, Омаре. Ну, то йди і загарбай сад у Фа ­ тима. Але попереду підготуй христіян до звістки, що наступником Пророко ­ вим — буду я. ПІ. На майдані коло саду. Омар. Гей, христіяни та чужинці! Слухайте, який був останній Мохам ­ меда наказ! Він сказав: «як помру я, то моїм наступником і коранським навчи- телем буде Абу-Бакр. Це вже він людям переказуватиме мої заповіді. Прого ­ лосіть його за халіфа». (До садівничого). Ну, а ти — забирайся геть із цього саду! Абу-Бакр послав мене одібрати його, бо Фатима захопила його не по праву, бдиний, кому припадає все після Пророка, це Абу-Бакр. Садівничий. Ой, не так воно, Омаре! Я-ж у самого Пророка був тут садівничий. Цей садок — тільки Фатимин, більше нічий. Яке-ж ти маєш право мене звідси виганяти? {Омар його жене геть). IV. В господі у Абу-Бакра. Омар {до Абу-Бакра). Все йде як-найкраще. Чого ми бажали, все ста ­ лося. Я вирядив велику ватагу людей, щоб вони тебе проголосили за халіфа, в мечеті. Я вигнав Пророкового садівника із сада. ,«ФАТИМИН САД» 61 V. В Аліевій господі. Садівничий {увіходить. До Фатими). Шановна донько нашого Пророка! Омар оце вигнав мене з твого саду. Він своїм бичем похлистав мені •очі, я аж заслін од крови. ІПвидче щось треба тобі вдіяти, а як ні, то втра-‘ тиш свій сад. Фати м а (до Алія). Володаре! недостойний Омар силоміццю заволодів Цророковнм садом. От як нас кривдять! Алій. Нащаслива пані, світло Пророкових очей! зачекай, потерпи трохи! Душа моя хоч і як страждає, не може не відчувати твого горя, але покладім усю нашу надію на Бога. Фатима (молиться). Захисти нас, Пророче! Твій народ — нас пере- слідує!.. Вийди, батьку, з могили і подивися, що мені вчинив Омар! твого садка, мою од тебе батьківщину, він у мене забрав, а доглядача побив!.. Хосейн (увіходить). ІЦо це за перлини течуть на твоїх щоках, ма ­ муню? Хіба ще якась нова біда скоїлася? Фати м а. Еге-ж, дитинонько. Омар, цей клятий собака, заволодів садком, що я так його любила. Хосейн. Бодай я краще загинув, ніж мав-би бачити таку кривду! Фатима. Не журися, Хосейне, Бог — наша оборона. Піди скажи тому шегідникові-Омарові: «Само небо Всевишнього Творця впаде тобі на голову, коли ти зважишся сказати, що сад Пророка Господнього — твій. Лихий кривднику! моя мати посилає мене до тебе, щоб сказати: «Не смій накладати на Пророків сад твої нечестиві руки!» Хосейн. А коли він мене не послухає, то що робити? Фатима. То ти йому скажеш: «Мерзеннй собако, не смій ламати нака ­ зів Пророкових! Бійся Божого гніву за те, що одкидаєш слово того, кого був послав на землю Бог». Хосейн. Піду до Омара, матінко, і що ти звеліла, те йому й скажу. VI. Коло сада-Фадака. Хосейн (приходить до Омара). Несправедлива людино, на що ти хочеш захопити Пророчий сад? На що ти кривдиш його дочку? Роби те, що наказав Мохаммед, і слухайсь його, гидкий псюко! Омар (іронічно). Світло очей Пророкових! Проти Божого наказу я йти зовсім і не хочу. Але-ж на престіл Пророка зійшов Абу-Бакр, і вже-ж я мушу слухатися мого нового пана. Пророк своїм заповітом наказав, щоб Абу-Бакр перейняв його спадщину й владу. Тому сад-Фадак — тепер добро Абу-Бакрове. Хосейн. Самозванче! що ти одкажеш Пророкові в день Страшного Суду? В той день твоє лице стане таким чорним, як оцей чорний злочин, що ти зробив! ,62 «ФАТИМИН САД» Омар. Забирайся геть, Пророчий внуче, або я скажу зарубати тебе на місці! Іди плакатися до твоєї матери. Вона-бідолаха чекає тебе, мріючи про загублені для неї розкоші халіфства. Хосейн. Будь проклятий, байструче! Оці нечестиві слова, що з твоїх, уст виходять, посиплють тобі стежку до пекла. VII. В Алієвій господі. Хосейн (до Фатими). Доню Божого Пророка! Я переказав тому мер ­ зотному собаці те, що ти мені звеліла. Та його відповіди — я не смію тобі переказати. Фатима (до Алія). Сину Пророкового дядька, що-ж робити? Як оді ­ брати назад нашу спадщину? Алій. Не допомогу я тобі принесу, тільки свою тугу й гіркий сум, доню Апостола Божого. Заспокійсь і не бійсь, і не журися більше. Кожне твоє зідхання збільшує той вогонь, що й так мене палить. Фатима. То дозволь мені самій піти до того проклятого пса-Омара. Може, мої слова, тугою підказані, щось удіють? Дерево, посадовлене в ґрунті доброму, кінець-кінцем дає плід. Може, серце того людця жа.їю зазнає й змилується? Алій. Іди, а з тобою підуть наші сини, наші дорогі душі. Та візьми й те, що написав рукою власною сам Пророк. їїехай-но самозванець прочитає цього священного рукописа, з Пророковою печаткою! Фатима. Діти мої, самоцвіти Божого престола! Ваше ім ’ я лунає на небі із уст блаженних святих. Ходім разом до Омара. ѴІП. Коло саду-Фадака. Фатима (до Омара). Омаре, я прийшла до тебе, щоб ти мене добре вислухав. Чи ти визнаєш, що я Пророкова дочка? Батько помер, я сиділа-су- мувала серед своєї жалоби, а ти у мене одібрав сад-Фадак!.. Ти потоптав під ноги всяку правду і мої права! Хіба-ж Мохаммед не був моїм батьком? Знов, же, Алій — хіба не мій чоловік? Хіба Посланник Божий не мені одписав заповітом сад-Фадак?.. Ось візьми прочитай це писання, підписане й припечатане самим Пророком, і вчини, собако нетямущий, волю мого батька!.. Омар. Пречиста Пророкова дочко! Сад-Фадак навіки вискочив з твоїх рук. Ти його загубила без повороття. Звичайно, іцо тобі його шкода, але-ж це по правді: Абу-Бакрові, Пророковому наступникові, єдиному припадає на спадщину все його добро. Фатима. Омаре, та хоч почервоній од сорому! Сиротят пожалій! зглянься па оцих дітей! (Показує на Хасана з Хосейном). Ти ще можеш одвернути ,«ФАТИМИН САД» 63 од себе кару Божу: обмий свої злочинні руки, доки ще цілий не запоганивсь!.. Подивися на письмо й печатку мого батька, …того, за ким я сумую в жалобі моїй! Не додавай мені мук! Омар. Фатимо! ти вбога і беззахисна, — то нехай- же твоя мова буде тихіша!.. Халіфство належить Абу-Бакрові, і ми ненавидітимем вас аж до Суду Вічного! Той халіф, що запанував, од сьогодні вступає в володіння Про- роковим доброй. Слово мертвої людини — таке саме ніщо, як і його тіло. Тому я цей рукопис деру на шматки {Дере заповіт). Фатима. Злочинцю! ти загинеш так, як загинув через тебе рукопис мого батька. Тебе вб ’ є душогуб, розріже живіт тобі і викине на вітер твої тельбухи! {Одходить). ЇХ. В господі у Алія. Фатима {вертається до Алія). Князю-леве святої віри! Всенька сві ­ това надія тільки на тебе. Ти своїм мечем нищищ ворогів Божих, ти один знаєш розгадку всіх людських загадок… Так знай: Омар подер власнопие мого батька!.. Що робити? Алій. Дочко Божого посланника! Людина, що зважилася подерти Про- рокове власноручне писання, загине од ґинджала, і вже йому уготовано місце в пеклі, в ґеені вогневій. Фатима. Аде-ж треба спробувати іще що-небудь!.. Іди-но в мечет і зійди на казальницю, де проповідував Мохаммед. Виголоси так, як він, мо­ литву правовірним. {Алій не йде). X. В медінському мечеті. Абу-Бакр {посередині мечету, вдається до правовірних). Нехай кожен уважно слухає, що я казатиму. Я — Абу-Бакр, пан цього мечету. Я батько Аіші, вдови покійного Пророка. Як кидав Мохаммед цю оселю сліз і туги, то призначив мене вам на халіфа. Держіться моєї віри, і я буду вашим заступ ­ ником в день Страшного Суду. Вважайте мене надалі за свого імама, бо я ваш голова і світський і духовний. XI. В Аліевій господі. С е л ь м а н {вбігає до Алія). Ой ти, кому посланець Божий покинув своє добро на спадщину, а я хай впаду як жертва за тебе!.. Ти сидиш собі в своїй хаті і плачеш, як годиться, за Пророком, а того не знаєш, що робиться в місті! Абу-Бакр намагається одібрати у тебе право на халіфство. Всі люди голосно визнають його за халіфа. Затьмарилося сонце правдивої віри!.. Покинь цей похоронний будинок і твердою стопою зійди на- казальницю. Забалакай до людей твоїм могутнім голосом — і не дай, щоб халіфство вислизнуло з твоїх рук. ,64 «ФАТИМИН САД» Алій. Ой, ще-ж і земля не присохла на могилі Пророка Божого!.. Я ьсе питаюся, аж собі не вірю: невже справді він нас навіки покинув? …То як-же я можу стати на казальниці, де так недавнечко він сам стояв? Коли-б я поспішавсь як-найшвпдше зробитися його наступником, то це було-б кощун- ством. Та за слізми й голос у мене тремтить: я й не зміг-би промовляти з казальниці. Фатима (увіходить). Алію, друже Божий, князю Божого царства, батьку моїх діточок! Чого твої очі аж кров ’ ю зчервоніли? Яка дума в тебе? Алій. Люба моя дружино! сяйво небесне, світло очей Пророкових, дже ­ рело всіх доброчесностей, понад усі янголи найчистіша Фатимо! Абу-Бакр оце, зійшовши на святу мазальницю… проголосив себе за намісника Божого. Сум та нудьга пориває мою душу. Фатима. Вставай-бо! нехай твоя рука міцно схопить меча і зрубає голову всім самозванцям! Вдар на них наче грім з неба — і розплещп по світу їхню нечестиву кров!.. Алій. Сама здорова знаєш, що відваги в мене досить. Тільки-ж я ще не одбув усього оплакування так, як годиться. Оця релігійна повинність і каже мені не виходити з дому. Фатима. Ні, не можна тобі сидіти в своїй хаті і нічого не діяти! Покажися перед людьми, нехай самозванці аж пополотніють!.. Через тую кривду, що вони нам діють, я готова померти з сорому! Алій. Добре! зроблю так. Тільки-ж понесу їм слова миру й супокою. Сини мої, ідіть за мною! Ходім до мечету — зробити, що Бог наказав. Там з казальниці я виголошу ектенію-«хотбу». XII. В медіиському мечеті. Алій (з казальниці). Правовірні люди! Ніхто окрім мене не може бути Пророковим наступником. Слухайте-бо! адже я приятель Божий, і, після Про ­ рока, я ваш голова. Ось моїх двоє синів, самоцвітів Божого престолу; тільки задля них Бог сотворив небо і землю. А ось священна книга Коран, що Господь послав її нам з неба. Я приніс сюди цю збірку, вона має бути керманичем для всіх нас. Я її позбирав аркуш до аркуша, цілу. Чи ви пригадуєте Про ­ рокові слова: «шануйте цей Коран і поважайте його так, як ви мали-б пова ­ жати мене самого»? А ви що чините? Не встиг Пророк померти, а ви зби ­ раєтеся в святому мечетові задля чого? Омар. Твоя правда, Аліє: що ти позбирав до купи порізнені аркуші Корана, посланого од Господа з неба на керування людям, то це заслуга твоя, не чия. Тільки-ж кому твій Коран потрібен? Хто прохав такої твоєї ласки? Сховай свою працю собі самому, а нам вона не потрібна! Алій. Люди Божі! Дуже лихе діло ви вчинили, що проголосили нового халіфа передше, ніж скінчилася жалоба за Пророком. Невже ви-мусулмани забулися, як Пророк казав: «Я тільки прапор святого города, а Алій — двері. ,«ФАТИМИН САД» 65 В дальших віках Алій те, що я. Колючка, що вколе його в ногу, мене коде в саме серце. Хто буде ворог Алієві, буде ворог мені самому». Омар. Марні твої змагання, Аліє! нікому про тебе й гадки нема. Що сталося, те сталося. Уже всі люди знають, що халіфство більше не належить вашому роду. Бачиш оцю незчисленну силу люду? Вони з доброї волі голосно визнали Абу-Бакра. Алій. Послухайте-но, правовірні! Бог мене обрав на наступника своєму Пророкові. Це стверджено в Мохаммедовому заповітові, і відколи помер Мо- хаммед, нема в вас иншого еміра окрім мене. Тільки я, а ніхто пнший, можу сьогодні стояти на чолі святої одправи Божої і проповідувати на казальниці нашого святого міста. Так наказав Бог, така була остання воля в Пророка. Пречиста Пророкова дочка — вона моя дружина; а оце двоє синів, що мені Бог послав через неї. Хіба хтось инніий зможе назвати стільки прав на те, щоб бути Мохаммедовим наступником? Омар. Знай, що Абу-Бакра наші люди вже проголосили за халіфа. Тепер він уже порядкує над нами як слід — і иншого ми не бажаємо. Визнай його і ти за свого законного пана — і тоді нічого не бійсь: вія тебе простить. А л і й. Тільки я можу здобувати навіяння Господнє і об ’ являти його лю ­ дям з цієї казальниці! Я єдиний володар державного трону! Килим царської благодати належить тільки мені! Я — бджолина мати в вуліку правовірних. Бог мені доручив дбати про те, що він сотворив. Він мені дав титло «Друга Божого», а Пророк заповітом своїм передав мені дар чудотворного дихання. Я — емір правовірних! Омар. Всі ці самохвальства не допоможуть тобі ані трошки. Вертай додому і занеси туди свій Коран. Веди розмову із своєю книгою, а тут тп нікого не переконаєш. Покинь своє божевільне честолюбство! Так уже доля судила. Ну, бувай здоров! Алій. Мусулмани! я виходю з вашого гурту і несу з собою святий Коран, якого ви не хочете. Тільки-ж добре пам ’ ятайте, що правдивого тексту Корана уже серед вас немає, бо я його забираю з собою!.. А тп, що звеш себе го ­ ловою оцього одуреного народу! ти-ж брешеш, сине всякого лиха! (Алій ви ­ ходить з мечету). ХШ. В господі у Абу-Бакра Омар (до Абу-Бакра). Чи я-ж тобі не казав, що чоловік Пророкової дочки виступить проти тебе? Він одкинув тебе перед цілим зібраним людом. Ти ніколи не будеш певен своєї влади, доки цей чолов ’ яга житиме. Коли він ще раз поговорить з народом, він його переконає, він його зворушить! А тоді нам настане край, бо народ його проголосить за халіфа! А б у – Б а к р. Твоя правда. Не можна гаяти ані хвилини. Побіжи одшукай, куди Алій заподівсь. Та він, мабуть, замкнувсь у себе вдома. Приведи його сюди волею чи неволею. Коли-ж він не схоче кидати своєї хати, то заразі- сінько підпали оселю, а Алія притягни сюди хоч-бп й налигачем! ,66 «ФАТПМІШ САД» XIV. Перед Алієвим домом. Омар силоміццю вдирається до Алієвої господи (малюнок з ровзеханської збірки Ійциз. Пац. Бібл.) 1 ). Омар (підходить до Аліевих дверей). Агов, Аліе! виходь-но з хати і визнай Абу-Бакра за халіфа. Сльозами нічого не пособиш. Піди й прилучи свій голос до голосів усіх мусулман. А ну, швидше двері одчиняй! X а л и д. Мабуть ні ­ кого нема в цім домі?., чи, може, всі хто тут живе — поглухли? Коли Алій не вийде з цієї хати, то я її підпалю! Фатима (вихо ­ дить до них). Чи не со­ ром тобі, Омаре, нахваляти ­ ся, що спалиш будинок са ­ мого Пророка? Ще-ж вода, якою Пророк на молитві обмивавсь, не висохла на кам ’ яних плитах підлоти, а ти грозишся цю господу спалити!.. Невже ти зва ­ жишся спалити оці двері, що їх навішав на петлю архангел^Гавриїл?!.. Омаре, негідний Омаре! невже ти не соромишся приходити сюди та й ображати жінку в Алієвому харемі?! Омар. Піди скажи Алієві, що його кличе халіф. Фатима. Алій ту ­ жить і хоче залишитися на самоті. Іди геть! Омар. Пророкова дочко! то ти забороняєш мені увійти до цього дому?!. Ой, побачиш зараз, хто я такий! Я зараз силою вломлюся до твого харему і виведу звідти Алія на налигачі. ’ ) Переказ запевняє, що Омар, хвицнувши ногою в двері з усієї сили, вибив їх, аж вони одскочили і вдарили Фатиму в живіт. Вона була тоді непорожня — і як стій дитину скинула. Див. у о. І ’ аф. дто-Мапа 1669 (вид. Шефер, 1890), ст. 50. ,«ФАТИМИН САД» 67 Фатима. Псюко невірний!.. Чи-ж ти посмієш увійти до недоторканного харему?!. Чи ти забув цей стих з Корану: «Не входьте до Пророкового дому»? ’ ). Чи ти не знаєш, що тут живе його дочка?! Омар. Вчини мою волю, або горе буде цьому домові! Фатима. Боже, заступи нас од цієї лютої людини!.. Батьку! з висо ­ чини своєї небесної оселі хіба-ж тн стерпиш, щоб якийсь негідний невіра смів кривдити тою доню?! Омар. А ну, Халиде, підпали цей будинок.. У гене нема охоти більше балакати з бабою. Фатима. Пророче!! Омар твою оселю підпалив!!… Мерзотнику, ти-ж робиш кощунство над домом Пророкової доньки!.. Аліє, прийди й подивися на цього нечестивця, що дере запони твого харема (Омар б’є її кинджалом). Ой! цей злочинець поранив мене!.. Рятуйте!.. Аліє, поможи! Твій будинок ва ­ литься на твою жінку й на твоїх дітей! Алій (увіходить). Заспокійсь, люба дружино, ось тут я і твої діти. Розплющ очі, подивися на нас. Хосейн. Дорога мамо, що за знак — оця пролята кров?! Що це за рана в твоєму боці?!… Хто тебе так люто поранив? З е й н е б а. Бідна мамо! зіприся на твою дочку. Ти-ж нас не покинеш? еге, не покинеш? бо що ми робитиме без тебе, беззахисні! Фатима. Ні, донечки мої, я вас не покину… А коли-б я померла, то подбайте про свого брата-Хосейна. Ти, Зейнебо, будь для всіх другою матір ’ ю, наче я сама… потішай їх у журбі… Завдав мені рану — Омар. Життя моє потроху гасне. Немилосердна Омарова рука розбила золоту чашу моїх днів… Хосейн (до Омара). Кате! Ти геть поруйнував нашу оселю, та нащо тн й мою матір поранив?!… Тн не червонієш, що скривдив жінку, та яку жінку! дочку твого Пророка?! Нащо ти її вдарив?.. Ну, так пий, душогубе, кров тієї жінки, що ти вбив! Омар (до Алія). Ну, ото такий наш герой?.. Кудп-ж поділася сила твоєї руки, що колись так зручно шаблею володіла? Чого ти ховаєшся в тем ­ ному закутку?.. Іди краще до мечету, голосно визнай Абу-Бакра, а тоді ти могтимеш любісінько повернути додому. Алій. Проклятий собако! Хіба-ж ти не чув Пророкових слів: «Єдиний володар — то Алій»? Омар (до своєї ватаги). А ну, посмійтеся в бороду цьому чолов ’ язі і скрутіть йому руки… Робіть те, що я вам наказую! Пакины е йому на шию налигач і тягніть його до мечету! Нема чого жаліти такого! Алій (до Омара). Омаре! Бог од тебе одвернеться. Твої безсоромні очі всякий стид одкинули. Ти забув усе добро, яке мав од Пророка. Забув його добро й його слова! С е л ь м а н. Омаре! чп ти Бога вже не боїшся?! Во ім ’ я Господа, шануй священну Аліеву особу! шануй Пророкову сім ’ ю! *) Корал ХХХШ, 53: «Ля тадхолю бойута и-Набіййи, ил.ія ан йу ’ запа ля-коіп = «Не входьте в Пророкові хати без дозволу». ,68 «ФАТИМИН САД» Алій. Цить, Сельмане! роби, як я. Нехай цей кат чинить, що хоче. Я знаю, чого він бажає, але він не зможе одхилнтп мене ані на волосинку од того шляху, яким я повинен іти. Мої кати не могтимуть скаржитися, що я їм якесь лихо вчинив. (Покірно хоче йти за Омаром). Ф а т и м а. Омаре, куди ти ведеш Алія?!… Куди ти ведеш Пророкового наступника, святого над святими, що дістався до твоїх рук?! Омар. Дичина в моїх руках, вона од мене вже не втече. Фатима. Батьку! зійди з неба, щоб помститися за безчестя твоєї сім ’ ї… Ще хвилина — і я помру. Чому вони мене одразу не вбивають! Алій (молиться). Пророче, посланниче Божий! поглянь, що діється з твоїм наступником, з твоїм двоюрідним братом! Омар його тягне до твого ме- чету, налигавши за шию, скрутивши руки! Дочка твоя валяється в своїй крові з розкритим боком… Що буде з нашими бідними діточками! Голос із могили. Аліє, не забувай моїх передсмертних слів! не піддавайсь вогневі свого гніву, бо .він міг-би запалити цілий світ. Візьми мене за руку і сховай в ній свою, бо Абу-Бакр і всі самозванці були-б затремтіли, як-би були побачили її. Нічого не бійсь, така воля Божа. Хай буде, що буде, терпи! Правда, наче тая вода в збаламученому ставку, знову стане ясна-чи- ста. (З могили висувається рука). Алій. Пророче! я доторкнувсь до твоєї руки, і вона мені одчинила двері до того, що має статися… Але подивися на сина твого дядька! Твої безсоромні вороги скрутили йому руки і так ведуть його. Подивися, як Алій страждає в муках! (Він іде за Омаром до Абу-Бакра). XV. В господі у Абу-Бакра. Омар. Ну, халіфе, я тобі привів Алія. Скажи одно слово — і його голова під ударом моєї шаблі покотиться до твого престолу. Одішли його на той світ, до мерців. Алій. Проклятий Абу-Бакре! нащо ти мене сюди кликав? Яке лихо я вчинив, що ти мене так переслідуєш? Абу-Бакр. Я сказав привести тебе сюди, щоб ти мене визнав за за ­ конного голову. Віддай мені тую пошану, яку треба віддавати намісникові Пророковому. А л і й. То з тебе халіф?! то з тебе намісник Пророка Божого?!… Та за яким це правом?! На підставі якого Коранового стиха? Розгорни-но Коран, пошукай!.. Та ти не посмієш! адже Коран говорить тільки за мене самого! Хто з нас, чи ти, чи я — чоловік Пророкової дочки? Хто батько його внуків? Хто з нас двох допоміг Пророкові побороти його ворогів? Кого з нас двох Пророк назвав «прапором Божим»? Ну, що-ж ти мовчиш, проклятий самозванцю? Абу-Бакр (до Омара). Друже, од страха я аж тремтю. Зроби щось, бо настає моєму халіфуванню кінець. Постав Алія на коліна під катову шаблю. Це єдиний спосіб, щоб він визнав мою вищість. ,«ФАТИМИН САД» 69 Омар. На коліна, Алію!.. Простягни свою шию, і, коли ти Абу-Бакра не визнаєш за свого халіфа, я тобі одрубаю голову!.. Твої години полічені. Швидше будь слухняний, щоб дітей не залишити сиротами! Вибирай одно з двох: або визнай Абу-Бакра, або розлучайся з життям! Алій. Мовчи, поганий невіро! Якби-що Пророк з глибу своєї могили не наказав мені бути спокійним, ти давно вже був-би лизав порох на землі, со ­ бако проклятий! Але я себе здержую і дивлюся з погордою на вас, негідних ідолопоклонників!.. XVI. В Аліевій господі. Фатима {сама в своїй хаті). Де-ж ти, Алію?.. Дай мені почути твій голос солодкий! Е оіь с у на. Омар сказав звязати нашого тата і потягти його до мечету. Фатима. Ну, так я надіну на себе плащ і намітку Пророкову, нехай тії невіри подивляться на ці святі зостанкп і змилосердяться. Ти, Зейнебо, підеш зо мною… Ходім з риданнями до мечету! XVII. В мечеті. Фатима (приходить до мечету і вдається до Абу-Бакра). Коли ти нарешті покинеш переслідувати Пророкову сім ’ ю?.. Ой, Абу-Вакре, ти ко ­ лись понесеш тяжку кару за твої ненавидні вчинки! Омар так само заслужив страшну кару — і вже од неї не втече. Але тп… — нащо ти забув Пророкові слова, якії ти колись був збирав з такою пошаною?.. Ти стоїш над кручею! Гей, спинися, бо загинеш! Омар. Аліє, стань на коліна… отут, під мою шаблю,… і прочитай пе ­ редсмертну молитву, бо з одного маху я тобі голову одітну. А л і й. Ні, Омаре, не ти мене загубиш! А в тім, я підхиляюся боже ­ ственній волі нашого Господа. Нехай буде воля Його (стає на коліна й молиться). Хосейн. Тату!! нехай краще я замість тебе помру!.. Омаре, мерзенпй кате, мерзотний чолов ’ яго! Розвяжи ці верівки, що обкрутили мого батька! Алій. Фатимо, скажи Хосейнові, щоб він не голосив. Хай він марно не сумує, бо волосинка єдина не спаде з моєї голови, коли того Бог не захоче. Фатима. Абу-Бакре! як сміють так негідно поводитися з членами сім ’ ї Пророкової?! Нащо хтять посиротити моїх сивів, оце світло очей моїх? До чого оцей ганебний налигач на Аліевій шиї? Алій-лев, Двоюрідний Пророків брат — це-ж твій пан! Невже я мушу швиргонути тобі в голову Пророкову намітку? Невже з моїх одчайних криків має затремтіти мечет і вівтар?!… Бійся того, що вчинять мої жалі, коли я, простоволоса, розтріпана, почну взивати до неба і накликатиму на ваші голови Божу блискавицю! Бог мене почує, бо Він справедливий і невблаганний. Одна іскорка мого гніву спалить твій люд, і од усіх залишиться тільки жмінька попелу. ,70 «ФАТИМИН САД» Седьмая. Пророкова дочко, вертай додому і не бійся за свою сім ’ ю. Хай буде над нею милосердя Боже. Алій зараз прийде до тебе. Іди. Фатима. Ні, я не покину свою дружину! я не можу його залишити, коли він стоїть на колінах перед катом. Я піду до могили мого батенька бла ­ гати його допомоги. XVIII. Коло Мохаммедової могили. Фатима. Пророче Божий! захисти нас, урятуй нас!.. Володаре людей і духів, підведи свою голову з могили і подивися, як Алій стоїть на колінах під мечем у ката!.. Обратуй нас, Пророче, од рук цих нечестивих душманів! Голос із могили. Народе лютий і несправедливий! Нехай ваші кощунні руки не торкаються того, хто мій наступник! Дайте спокій людям моєї сім ’ ї! не турбуйте моєї душі в могилі!.. Згадайте мої останні слова, а як ні, то рука Божа оджене вас од джерела своїх благ. XIX. В мечеті. Абу-Бакр. Слухай, Омаре: адже ті вогненні слова, що промовляє Фа ­ тима наче серед пропасииці-гарячки, попалять зараз наших людей, понищать нашу владу! її слухає Бог. Скинь з Алія ці віжки, помилуймо і його дітей, а сами ходім геть, мирно одступімся. Омар. Краще звели мені одрубати Алієві голову, а тоді я дам добру відповідь і Фатимі! Народ. Абу-Бакре, скажи Омарові, щоб він випустив Алія на волю! Навіщо ці жорстокості? навіщо брати в пута лева Божого?.. Роби те, що ми тобі кажемо, а як ні, то твоя упертість доведе нас до повстання! Побачиш, як наші мечі повискокують із своїх піхов! Абу-Бакр. Пусти, Омаре, Алія на волю. Твій нерозумний запал веде до ремствування. От-от вибухне повстання, а винен за все будеш ти! (до Алія). І (и додому та й не думай керувати цим народом. (Алія пускають на волю). Фатима. Слава тобі, Боже, що ти визволив Алія з катових пазурів. Наші страждання, нашу кров, наші сльози — ти простив грішному народові. Алій. Ходімо швидше додому, щоб докінчити все, що годиться, після Иророкового похорону. А нашій ганьбі настав край. XX. В Алієвій господі. Фатима (молиться). Підведи голову, Пророче, і подивися з могили на Алія. Цей лев-переможець у боях, цей підчаший, що наливатиме питва райським щасливцям — поглянь, Омар позбавив його прав! Поглянь, який він сумний, принижений, як його переслідують невіри, що звязалп йому його руки!.. Все це він одтерпів, оцей герой незчисленних перемо г !.. Подивися, що .вчинив Божому другові злочинець Омар! ,в) Шіїтське свято „Омер-кошан “ (=„День Омарового вбиття “ ) і звязана з ним літературна творчість. і. Релігійні проти-Омарівські обряди-фарси. Коли мохаммеданські те’зійні пієси можна порівняти з західиьо-европей- ■ськими католицькими містеріями «страстей Христових» (чи «пасіями»), то певну аналогію до західньо-европейських жартобливих інтерлюдій дають лам перські релігійні фарси, випрямувані проти Омара, соннітського халіфа (634-644). II. Викорінена в персах ненависть проти халіфа Омара. Пошана до його вбійиика-«Шоджаеддіна». Свято «Омарового вбиття» в описі д-ра Уільза 1886 (та К. Смирнова 1916). Ненависть шіїтів до нам ’ яти халіфа Омара аж на диво сильна: вона з дитячих літ закоріяюється у світогляді кожного перса. Серед найсупокійнішої розмови перс, коли йому доведеться вимовити ймення «Омар», неодмінно додає до цього: «отой, що на нього нехай впаде прокляття! ( ‘ Омер, ‘ елей -hn л-ле ‘ нет!), або скаже ще гірше, ще поганіш: «Кір-р сєґь дер деііан-и ‘ Омер!» = «Собачий прут хай Омарові в рот!» ’ ). Май дитинчата — то й тії вміють лепетати: «Ле’нет бе ‘ Омер!» = «Прокляття Омарові!» а ). А вже-ж і школярі в школах, коли хтять попроситися до вітру, повинні сказати вчителеві те саме «ле ‘ нет бе- Омер!» (= прокляття Омарові!) — і вчитель пускає їх на двір, щоб вони зробили, що їм треба * 2 3 ). Серед гулянок, серед фізичних вправ, наносячи останній удар, начеб-то випускаючи останню стрілу з лука, перси промовляють: «Ну, остання стріла — вона в Омарове серце! тір-и ахпр дер дил-и ‘ Омер!» 4 ). Навіть освічені г ) або, як перекладав Олеарій (1639, кп. V, розд. 38): «Testiculi canini sint super os illius». Див. рос. переклад Л. Барсова (М. 1870), ст. 904. 2 ) чи, там, «ле’нет бер Омер!» — як записав од дітей о. Рафаель дю-Мап. Див. його Estât de la Perse en 1660, вид. ПІефер, Пар. 1890, ст. 50. s ) Цей курйозний звичай, широко розповсюджений в обихідці теперішніх перських шкіл, мав за собою не менш, як 150 або 200 літ давности. Морієр у своєму побутовому ро ­ мані «Хаджі-Баба Іспагані» (російський переклад, т. II, Спб. 1845, ст. 209) вкладав в уста муллі Наданові похвальбу, що — мовляв — видумав цю формулу для школярів його прапрадід. 4 ) Див. Шардепову подорож по Персії ХѴП в., нове видання Лангле (Париж 1811), т. 111, ст. 439. ,72 НЕНАВИСТЬ ПЕРСІВ ПРОТИ омара ; герой – «ШОДЖАЕДДІН» по європейському перси, які звичайно мають чимало релігійної терпимости, заховують до найсмішніших меж теє упередження або нехіть проти Омара, що загніздилася в них з їхніх дитячих часів. — «Одного разу», — повідає Мальком, — «балакав я про Омара з дуже інтелігентним і дуже нефанатичним персом, та й доводив йому, що Омар це-ж найбільший з халіфів, і що він прислуживсь іслямові сильніше, як хто. Розмовник мій не споривсь проти мене, а тільки за ­ уважив: «Геть-усе, що ти кажеш — це правда. Та кінець-кінцем Омар був таки ніщо, як пес». Нахил у шіїтів глузувати з Омарової нам ’ яти можна простежити здавна досить виразно ’ ). Можлива річ, що первісним джерелом цієї ненависти було почуття не релігійне, а національне: злість персів проти того халіфа, що підбив Іран і зруйнував славну державу шахів-сасанідів, могутніх хосроїв тих. Сліди такого почуття ще й досі можна постерегти в персів. Не дурно-ж один інтелігентний перс запитував у листі до Едв. Бравна такий вірш з приводу мохарремського шіїтського лютування проти Омара: Це-ж Омар порозбивав хребти могутнім левам нашої лісової гущавини! Це-ж вій до накорінку винищив рід славного царя Джемшіда! Лютуємо ми проти нього не тому, що він загарбав халіфство од Алія; Ні! проти Омарового кодла перси мають иншу, давню ненависть * 2 ). q Про такі глузування див. історичну справку у Гната Ґольдціера: Spottnamen der ersten Chalifen bei den Schrîten — в «Wiener Zeitschrift für die Kunde des Morgenlandes» , T. XV (= 1901), ст. 321-334. 2 ) Edw. Browne: A history of persian literature in modem times (1500-1924), Кем ­ бридж 1924, ст. 29. Початок вірша: «Бе-шикяст дОмер пошт-и Ьижебран-и еджем-ра». 3 ) Див. у нас виписки з Котова и Олеарія вище, па ст. 11 та на ст. 12. q Див. опис подорожі! Олеарія кн. IV, розділ 36. В російському перекладі И. Барсова (Москва 1870, відбит. з «Чтеній») див. ст. 636-636. 5 ) Estât de la Perse en l ’ an 1660, вид. ІПефер (Пар. 1890), ст. 51. Пор. у пас ст 17. 6 ) Див. подорож Фрайєра (John Fryer) в новому виданні Гаклюйтового Т-ва (серія 2-га S 39), т. ПІ (Лонд. 1915), ст. 142. q Та й у південній Персії відома така вимова, — пор. «Baba sujael din Omar-couch» y Шардена в його «Другій подорожі з Іспагану до Бепдер-Аббасу» 1674, нове вид. Лянґле (1811). т. IX, ст. 94 (пор. у нас ст. 21). Абу-Лулу-Фіруз, перський раб-реміснпк, що вбив Омара в Медіні (644), має велику пошану в шіїтів. Дарма, що Абу-Лулу належав до віри хрпстіян- ської, у шіїтів його пам ’ ять — свята, і він тішиться в них почесною назвою Шоджа ‘ -ед-дін (= «герой віри»). Висмівання Омарової нам ’ яти драма ­ тично звязується з ім ’ ям оцього убійиика. Правда, московський подорожній Котов та бельгіецъ Гемм, згадуючи про відповідні драматичні обряди в Персії 1623-1624 р., не називають ніякого ПІоджаеддіна 3 ). Одначе Олеарій 1636-1639 р., подаючи перські легенди про Омарового вбийцю, пише й його ім ’ я: Schutza Adin 4 ). Рафаель дю-Ман 1660 пише те ім ’ я: Chugea eldin 5 ). Згадує за нього і англієць Фрайєр 1670-их років, перекручуючи його ім ’ я на Bobba Shujaw- hundeen і характеризуючи святкування його нам ’ яти, як «доволі смішне», ridiculous enough 6 ). Ця назва серед азербейджанців (у Персії і в російській Закавказчині) вимовляється «Суджа-еддін» 7 ), і так само зветься окреме свято, що тоді шіїти — в драматизованому обряді — знущаються з Омарової нам ’ яти. ,СПЕКТАКЛЬ «ОМЕР-КОПІАН» В ОПИСІ УІЛЬЗА, 1886 73 Свято цеє відоме і під иниіим, звичайним назвищем: «Омер-кошан», — себ-то «день Омарового вбиття ‘). Так його звуть однаково чи в північній Пер ­ сії чи в південній. Звуть його й на арабський лад: «датл-и ‘ Омер». Тепер припадає воно на дев ’ ятий день місяця ребіоль-еввеля — і тягнеться, звичайно,, три вечори; принаймні так зазначив у своїх етнографічних записках Вол. Хв.. Мінорський, що. мав спромогу додивлятися до «Омер-копіан» у 1902 р. в Казвіні * 2 ). ‘) Цс не єдиний випадок того, іцо в перській мові ім ’ я свята формується з кінцівкою ан. Етимологічно — це те саме адвербіяльпе закінчення, що відоме, приміром, у слові «бамдадаи» (= вдосвіта, па світанку) — од іменника «бамдад» (= світанок, ранок). Порівн. «Грамматику персидскаго языка» Мірзи-Джафара, Москва 1900, ст. 137. 2 ) Тепер В. Хв. Мінорський — ирофесор-іраніст у Парижі в «Школі живих східніх мов», а тоді (1902) він був ще моїм учнем-студептом. 3 ) Докладніш і точніш висловлюється К. Смирнов: «Особый спеціалистъ-комикъ испол ­ няетъ роль роузехапа, распѣвая весьма скабрезные стихи; присутствующіе потѣшаются за чаемъ и сладостями». Див. К. Смирнов: «Персы», Тифліс 1916, ст. 109. Зразок тих «скабрез- пых стихов» ми побачимо, нижче (ст. 78-79). 4 ) У К. Смирнова (ст. 109); «Дѣлается чучело, представляющее Омера, при чемъ голову принято дѣлать изъ тыквы, наполненной порохомъ, а все тѣло начинять горючими веще ­ ствами… Чучело поджигается сзади, и когда пламя доходитъ до головы, то изображающая ее тыква съ трескомъ лопается. Все это сопровождается насмѣшками, неприличными остротами и гикомъ зрителей». ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР. Багатьма сторонами «Омер-копіан» нагадує мохарремське Хосейнове свято. Тільки все йде, як пародія. Ось як, наприклад, його описує д-р Уільз, що до ­ дивлявсь до того пародійного свята в Іспагані 1886 року. (В примітках мп подамо декотрі подробиці за книжкою «Персы» 1916 Смирнова, що бачив «Омер-копіан» у Теграні): — «Коло сцени-платформи (вистава одбувалася в господі одного каджар- ського принца) сиділо з десятеро жидів-музик», — повідає д-р Уільз. — «За допо ­ могою гуслів, двох барабанів, двох бубнів, двох скрипок та лютні, вони чинили такий галас, що хоч вуха затикай. Перед жидами та сміхачами стояли пляшки з горілкою та вином… От на сцену виходить «люті», або професійний сміхач, що перебравсь за муллу. [А. Кр.: тобто за «ровзе-хана»]. Він починає молитву- вати, перегортаючи чотки, виробляє всякі сміховинні рухи і кінчає комічним казанням, де він перекривлює духівництво 3 ). Тоді сцену обходить процесія акторів від акомпаньямент музики. На чолі йде Омар; він на припоні веде обскубаного пса, а той скавчить. За Омаром посувається його почет, верхами на ослах. Далі янголи та чортяки. Позаду всіх іде шайтан або диявіл. Горішня частина його тіла — заголена і вкрита чорними плямами; обличчя жовте, з бі ­ лими очима й ротом, а на голові роги… Актори розмощуються на платформі. Омар удається до них із промовою, а тоді обідає. Шайтан гостює Омара, доки тон упивається геть. Іде низка комічних сцен, що переходять у скажений танець усіх акторів… Апотеозою ліеси являється провал Омара та шайтана до пекла… Ця те’зія незмінно кінчається тим, що зроблену фігуру-опудало нена- видного узурпатора, укриту фейерверками, урочисто спалюють, як авто-да-фе 4 * * ). 6 ,74 КОТОВ ПРО АНТИ-ОМАРОВЕ свято 1624; ЦЕ НЕ ХАЛІФ-ОМАР Підчас цього свята так само, як при всіх урочистих нагодах, перси мають звичку пускати фейєрверк» ’ ). Бувають ще деякі ииіпі деталі в цім святі, та вони всі повиявляються з дальшого викладу. III. Первісно «Омер-кошаи» винрямувано було проти омейядеького полководця Омара ибн-Са’да (680) . Свідоцтва Котова й Гемма (1623-1624); Олеарій 1637; Де Брайн 1704. Па грані ХѴШ і XIX вв. замість Омара ибн-Са ‘ да перси в своєму обряді вже добачають халіфа-Омара; опис Скотт- Уоринга 1803. Хоч і як психологічно звязується цеє проти-Омарове обрядове знущання з загально-шіїтською ненавистю проти халіфа-Омара, а про те, на мою думку, є цілком певні підстави гадати, що теперішнє пародійне проти-Омарове свято винрямувано було в первісній своїй фазі не проти халіфа-Омара (634-644), а проти пізнішого (вже аж омейядського) полководця, що теж звавсь Омар (Омар ибн-Са ‘ д) і стояв на чолі війська, яке вирядив до Кербели (в Месо ­ потамії) проти Хосейнової сім ’ ї халіф-омейяд бзід І в 680-ім році, півстоліт ­ тям пізніш од епохи халіфа-Омара. Гадати так можна спираючись на тім факті, що попереду — ще якихсь тому літ триста-двісті — анти-Омарове свято тісно з ’ єднувалося із святом мо- харремським, тоб-то Кербельським, та й одбувалося тоді воно саме-іменно в місяці мохарремі вкупі з иншими мохарремськими те’зійними церемоніями, або на близькому од них часі. Наведемо декільки прикладів. У записках московського подорожнього купця Котова 1623-1624 р. ми маємо звістку, що підчас тужної мохарремської процесії (яку він докладно описує) «возять на ишакѣ нарядного [= штучного] мужика, — здѣланъ мѣхомъ да набить соломою, и сагадакъ и стрѣлы здѣланы изъ лучины, и на головѣ колпакъ с кистью. А со сторонъ поддерживаютъ, чтобы не упалъ. И ему ру- гаютца, и плюютъ на него… Того соломянного мужика вывезутъ на поле за городъ и вынесутъ соломы и неѳти, и неѳтью польютъ, — и сожгутъ, а сами вязъемъ бьютца. А то они празднуютъ клятымъ своимъ: в то время ихъ по ­ били имам-Сеня :[= имама-Хосейна]. А что робята кровавы — то его дѣти, а что со ломя ни о и мужикъ — тотъ-де ихъ [= Хосей нових дітей] по ­ билъ» * 2 ). Боно правда, імення отієї солом ’ яної фігури, отого вбійника Хосей- нових дітей, не названо в Котова; як-же винні були за кербельську трагедію і халіф-Єзід, і полководець Шомр, і полководець Омар ибн-Са’д, то у Котова «соломяннои мужикъ» міг -du однаковісінько зображати собою будь-котрого з цих трох. Тільки-ж у кожному разі ясно, що коли те опудало звалося таки ’ ) Див. д-р Уільз: «Persia, as it is», розд. 23. Російський переклад І. Коростовцева: «Современная Персія» доктора Уильса, Снб. 1887, ст. 218-219, ст. 216, ст. 220 і ст. 221. 2 ) Див. повну виписку з Котова в нас вище, на ст. 10-11. ,СВЯТО, ОПИСАНЕ У ГЕММА 1624, НЕ проти халіфа – омара ; олеарій , 1637 75 «Омар» (а се річ більше ніж певна), то вже-ж воно було не халіф Омар, який .помер мало не за півсотні літ перед загибеллю Хосейна й Хосейнових дітей. Те саме, жпвовидячкн, доведеться сказати й за плутану звістку про «ід-и Хосейн» (=«Хосейнове свято») у бельгійця Миколи Гемма, що додивлявсь до того свята й до десятиденних мохарремських те ‘ зій рівночасно з Котовим в Іспагані 1623-1624 р.: «Ід-и Хосейн — той день перси присвячують згадці про смертну кару одного невільника, що вбив пророка Алія d ). Роблять із соломи постать того нечестивого убійнпка, вдягають у одіж, простромлюють ніс стрі ­ лою і тягають тес опудало по міських вулицях. Нарешті з декількома жовнір ­ ськими загонами виносять тую ляльку по-за місто і ставлять посередині свого гурту. Мулла читає священну промову, а люди співають пісні на хвалу Алієві і на проклинання його вбивцям. Потім набиту стрілецьким порохом голову тієї ляльки підпалюють». Це справляють, — каже Гемм, — у початку жовтня, «а 13-го жовтня перси святочно обходять пам ’ ять того, як Хосейн, Аліїв син, загинув у безвідді». — Автодафеднпй фейєрверковий обряд над солом ’ яною фігурою, описаний у Гемма, це-ж очевидячки був той самий обряд, про який, багато точніш, написано у Котова (того самого 1624 р.). Як-же Котов виразно зве свого «соломянного мужика» убійником не чиєї сім ’ ї, тільки Хосейнової .(«нмам-Сеня»), то треба гадати, що й Геммове солом ’ яне опудало зображало собою убійнпка не Алієвого, а Хосейнового. Та не дурно-ж Гемм (чи, там, його ексцерптор Лят 1633) несвідомо — серед плутанини — заховав для нас цікаву подробицю — що те автодафё зветься у персів « ‘ ід-и X о с е й н» = «свято X о- сейнове». Значить, колн-б перси, палючи теє солом ’ яне опудало, думали були тоді про якогось Омара, то вже-ж не про халіфа-Омара, а тільки про Хосейнового душогуба — Омара пбн-Са ‘ да * 2 ). ‘) Плутанина у Гемма полягає тут у тому, що він зве теє свято «Хосейиовим» («ід-и Хосейн»), а разом з тим каже, що згадують тоді убійника Алієвого (отже не Хосейнового). Повніш див. Геммове оповідання у нас вище, па ст. 12. Пам ’ ятати треба, що Геммове опові ­ дання ми маємо не в авторовому первописі, а в тому ексцернті, який дано в Лятовій компі ­ ляції «Persia» (Лейд. 1633). 2 ) А в тім, і до Алієвої загибели халіф-Омар теж був непричетний, бо, коли вбито Алія (661), то халіф-Омар (уб. 614) уже сімиацять літ лежав під землею. 3 ) У Олеарія — тільки: «iesid Peser», себ-то «Єзід-син». Треба розуміти: «Єзід, син Моавії» (= «Єзід песер-п Моавіє»), Ніяких сумнівів у нас не залишиться про це, коли ми звернемо увагу на один уступ у Олеарія (1637), де він пише про руїну міста Рея (там, де тепер Тегран): «У зруйнованому Реї земля зовсім червона й неродюча. Причина тому, кажуть перси, була така: за часів великого святого Хосейна жив один славний воєначальник, на ім ’ я Омар-Са’д (Omarsaad). Як Єзід-песер [и-Мо- авіє] 3 ) виступив проти Хосейна війною, то серед усіх витязів у Медині не знайшлося нікого, хто був-би зважився воюватися проти Хосейна, людини з Мохаммедового роду, високосвятого мужа, — і зваживсь на те тільки вищезга ­ даний Омар. В нагороду йому пообіцяно та й одписано на спадкову власність місто й область Рей, бо вік здавна вже бажав володіти ними. Якже-ж у тій війні розбито й убито Хосейна саме через той загін, що на чолі його стояв ,76 «0МЕР-К0ШАН» У ДЕ БРАННА, 1704, — ВИРАЗНЕ ПРОТИ-ОМЕЙЯДСЬКЕ СВЯТО’ оцей Омар, то, на кару йому, земля тая [рейська] зчервоніла як кров і обер ­ нулася в неплодючу. І так вона й досі визначає собою невинно-проляту Хо ­ сейнову кров» ’ ). Зовсім виразне свідчення про те, що обрядовий автодафедний солом ’ яний Омар це був не халіф-Омар, ми знаходимо у голандця Де Б рай на, що дуже докладно списав нам іспаганські мохарремські свята в травні 1704 р. Про перший день мохаррема він каже * 2 ): «Сьогодні перси почали одбувати жалобу за святим Хосейном, сином Алія та Фатими, єдиної дочки Мохаммедової. Ціле місто одягається в жалобу… Проповідник [на вулиці] — вихваляє святого та оповідає про його подвиги й чудеса. Другий проповідник примощується на скількись східців нижче од першого; він ще й од себе голосно виспівує хвали Хосейнові… А на розі тієї стіни, де ми стояли, примостили велику фігуру,, непогано зроблену, набиту соломою. Теє опудало мало репрезентувати собою Хосейнового убійника, на ім ’ я Омар, — і його попалили над вечір у багатьох місцях города» (т. І, ст. 217-218). — Отже цілком ясно, цілком без ­ перечно, що те солом ’ яне опудало, той «соломянной мужикъ» (як його зве Котов 1624) — це мав бути не халіф-Омар, а тільки омейядський полко ­ водець Омар ибн-Са ‘ д. 4 ) Олеарій, книга IV, розд. 34; в російському перекладі IL Барсова (М. 1870), ст. 625. а ) Про ціле мохарремське свято виписку з «Подорожей» Де Брайиа див. в нас вище, на ст. 22-26. Користуємося ми амстердамським французьким виданням 1718 р. 3 ) Див. французький переклад: Voyage de l ’ Inde à Chyras, traduit de l ’ anglais de M. Scott-Waring (Париж 1813), розд. IX, ст. 65 (= т. III серії «Voyages en Perse»). Цей уступ із Скотт-Уоринга незабаром передрукував Журден (Am. Jourdain) у своїй енцикло ­ педичній «La Perse», томик IV (Париж 1814), ст. 73-74; а вже мабуть із Журдепа передруку ­ вав L. Dubeuxy своїй всезбірді «La Perse» (Париж 1841), ст. 395 Відколп-ж, із якого часу, перська фанатична свідомість замінила у цій фарсовій, пародійній містерії ненавидну особу кербельського полководця-Омара на ще ненавпднішу особу — халіфа-Омара? Коли-ж саме перенесено це свято з. місяця-мохаррема на инший місяць, на день нам ’ яти «ПІоджаеддіна», Омарового вбійника («Омер-кош»)? Треба гадати, це одбулося на грані ХѴПІ-ХІХ в. От, приміром, у Скотт-Уоринговій звістці 1803 р. про таке паро ­ дійне анти-Омарове свято в ПІіразі ми маємо опис усього того самого, про що писали в ХѴПІ віці Котов і Гемм і Де Брайн, але вже з халіф ом-0маром. Не завадить навести тут точні слова Скотт-Уоринга: — «В половині біжучого місяця [автор приїхав до Шіразу в червні, і це був тоді мусулманський місяць ребіоль-еввель, а мохаррем 1803 р. припадав ще на квітень] перси святкують смерть халіфа-Омара. Для цього вони спору ­ джають просторий амфітеатр, ставлять там як-найогпднішеє, як-найпоганьшеє опудало-потвору і починають йому з усякими лайками докоряти, на що він усунув пророка- Алія, законного Мохаммедового наступника. Вичерпавши проти, нього всі лайливі промови, які їм підказує ненависть, вони як стій кидаються його бить камінням та паліччям і розшарпують на шматки. І от виявляється,, що в середині тієї ляльки повно накидано сухого варення. Народ, що брав акторську участь у тім негіднім фарсі, кидається на ласощі, як неситий. — Переказують, що такий самий фарс одбувається в декотрих округах Індії» 3 ). ,ЗАНЕПАДАННЯ ІІТОТП-ОМАРОВИХ СПЕКТАКЛІВ; СВЯТО В КАЗВІНІ, 1902 77 Як бачимо з цього Скотт-Уорингового опису 1803 р., анти-Омарове свято •вже цілком одділилося тоді од мохарремського, і центральною фігурою ставсь безперечно халіф-Омар, не хто инший. І одтоді, протягом цілого XIX віку, ми в цій пародії-фарсі маємо вказівки вже тільки на халіфа-Омара. IV. Занепадання проти-Омарового пародійного свята в Персії у XX в. Запис пасквільного «Плачу за Омаром» у В. Мінорського 1902 р. (в Казвіні). Уваги К. Смирнова 1916 р. (в Теграні). Треба завважити, що в XX столітті, за наших часів, оце свято драмати ­ зованого знущання з Омара мабуть чи не занепадає. Воно-бо може вільно одбуватися не скрізь, а тільки по далеченьких за ­ кутках. Можна його вільно справляти в межах російської Закавказчини *), можна його справляти в провінціяльних містах північної Персії (такий — Каз- він), тільки-ж у столиці Персії, у Теграні, перське правительство подбало за те, щоб викоріняти той звичай, з пошани до посольства соннітської Туреччини, яке перебуває в шахській столиці: адже будь-що-будь, а турецьке посольство то єдине посольство в Персії * 2 ). Тому, приміром, коли Едв. Бравн у своїй «Літературній історії Персії» (І, Лондон 1902), оповідаючи про Омарову заги ­ бель од руки раба-перса, завважає про радісний спомин цієї події серед піз ­ ніших персів через свято «Омер-кошан», то він разом з тим висловлює вираз ­ ний сумнів, чи зацілів «Омер-кошан» взагалі будь-де в Персії до наших днів 3 ). ’ ) Про давніший спосіб святкування пор. своєчасно-даписану статтю мірзи М. А. Са- • фівва; -<Ваба Шуджа-эль-динъ» у «Закавказскомъ Вѣстникѣ» 1854, .У» 46. 2 ) Всі инші представники держав у Теграні — це попросту «посланці», «повномочні мі ­ ністри», тільки-ж не посли. 3 ) Е. G. Browne: A Literary History of Persia, Lond. 1902, от. 203: [Umar ’ s death]… «a fact which even at the présent day is recalled with satisfaction by the more fanatical Persian Shî’ites, who, at least till verylately (отже-ж про теперішні часи Бравн не має пев- ности) used to celebrate the anniversary of ‘ Umar ’ s death (called ‘ ümar-kushân) much as Guy «Fawkes ’ day is celebrated in England». З огляду на такі сумніві я залюбки подам тут дві цікаві вказівки: одну — В. Ф. Мінорського 1902 р., другу — К. Смирнова 1916 р. (Цю другу я вже трохи й використав на ст. 73). Попереду наведу тую рукописну замітку, що мені дав В. Ф. Мінорський, як повернувсь перший раз із Персії 1902 року. — «Я можу засвідчити, пише В. Мінорський, що свято «Омер-кошан» не викорінилося в Персії з звичаю. В початку цього 1902 р. довелося мені бути в Казвіні, саме в той час, коли воно справлялося… Пускалися ракети, над вечір видко було багато люду, що вийшли на прохідку, і чути було спів. Я почав перепитувати — і виявилося, що в день «Омер-кошан» є звичай спі ­ вати особливі вірші, де на злоповісного халіфа сипляться лайки та дуже непідхвальні епітети. Один мій знайомий «кетхода» записав для мене зразок тієї літератури». ,78 ПРОТИ-ОМАРОВЕ СВЯТО В КАЗВІНІ, 1902 Ми дамо український переклад того запису В. Мінорського. Це страшенно» пасквільний, повний знущання — Плач за Омаром. Хай що-хвилипи лунають прокляття над тобою, Омаре! Хай тобі в бороду смородять гучно, а в губи тихенько! Тьху на твою бороду, Омаре, І на спідню губу твою, . І на загривок віри твоєї, І на всіх твоїх родичів, Омаре! Ти сидиш верхи на тій палиці, що росте в тебе з-поміж ніг. Твоє сидіння передерлося аж до пояса. В пекло ти підеш, негіднику! Хай кожна жива тварина напустить смороду, ніби жертву, на честь тобі! Тьху на твою бороду. Омаре! і т. д. (Приспів той самий). З туги за тобою цілий світ заколотивсь: Стрункий стан у екскремента аж зігнувся, розлучившися з тобою. Хоч-би скільки я па тебе паскудив — усе буде обмаль. Ну, та ще наверну купу, — нехай буде жалоба за тобою! Тьху на твою бороду, Омаре! і Т. д. Довго ти ласував, гризучи кінчик кала. Аж ласощі твої зіпсувалися, світові па славу. Зад твій стався піхвою для довгого чужого прута. Порох тобі на голову, а оце — по потилиці! Тьху на твою бороду, Омаре! і т. д. Ніхто на світі не бачив такого як ти педераста: Губи твої аж надто довго грішили содомським гріхом. І через те — борода твоя посивіла, А своєї звички ти все-ж не залишив. Тьху на твою бороду, Омаре! і т. д. Гей ти, ночувако відхожих ям! вони — тобі оселя. Там у кутку — притулок твій, Сеча та рідке кало — от що вдягає члени твої, А тверде наше кало — то корона, що квітчає твою шапку. Тьху па твою бороду, Омаре! і т. д. Гей ти, бороданю з обпаскудженою бородою! Присягаюся душею твоєю! теє паскудство — то для тебе заморська краска- «хенг»„ Хай обидва твої вуси йдуть у зад кульгавому Османові! А біла борода твоя — під сидіппя! Тьху па твою бороду, Омаре! і т. д. ,«qâTJi -и омег » у казвіні , 1902, та в теграні , 1916 79 Ковінька, що в твоїх руках — це -æ ослячий «прут». Підперезуєшся ти кишками з осла, а його шлунок — то тобі «qa6â» ’ ). Не журися, що в тебе така «qa6â», Осляча шкура — твоя < ‘ аба» * 2 ). ‘) «qa6â» (в татарській вимові «хаба») — довгий, широкий одяг, спереду одкритий. Здається, що московське «охабень» можна етимологічно зблизити з цим словом. 2 ) « ‘ аба» — широкий плащ з прорізами для рук, без рукавів. Звичайно «аба» буває біла, — що одбилося на нашому українському терміні «габа». 3 ) Такого шіїтського переказа про Омара констатує о. Рафаель дю-Мап у своїм описі Персії 1660 року (видав Ш. ПТефер, Париж 1690) ст. 51. Тьху па твою бороду, Омаре! і т. д. Хай усі люди па світі напаскудять тобі на голову! Хай усі осли встромлять свої прути тобі в «двері»! Вічно твій образ перебував в ґеені огненній. Нема тобі порятунку, Омаре! Тьху на твою бороду, Омаре! і т. Д. Низький зводнику! чадо жовтовухого собаки! Безсоромне осля, що своїм задом торгує! Ти раз-у-раз тратиш глузд через чоловіків. Хай на тебе впаде прокляття Боже! Тьху на твою бороду, Омаре, І на спідню губу твою, І па загривок віри твоєї, І на всіх твоїх родичів, Омаре! Для ілюстрації цього плюгавого віршування, що ного співають на свято «Омер-кошан», варто подати народню повірку, яка стосується до цього самого дня і яку записав там-таки в Казвіні не хто знов, як В. Хв. Мінорський, а саме: коли-б за отакої днини, днини Омарової нам ’ яти, зачала якась мати людську істоту, то це було-б нещастя для світу, а тому, наче-б то, дозво ­ ляється на той час содомськпй гріх («леват»). Мабуть, цей забобон, що його записав Мінорський 1902 р., стоїть у певному звязку з давненьким шіїтським переказом, що, ніби, содомію («игламі») дозволяв халіф Омар офіційно 3 ). На великий жаль, В. Хв. Мінорський не позаписував тих сценічно- театральних подробиць, з якими одбувалося в Казвіні 1902 року оте на ­ смішкувате свято < Омарової загибели». Цікаво було-б довідатися, чи починався спектакль там у Казвіні пародією на прологове побожне казання мохаррем ­ ського мулли-ровзехана та комічною процесіею-обходом круг сцени на манір релігійної процесії мохарремськнх те’зійних фанатиків і чи одбулася в Казвіні така самісінька драматична вистава-фарс про Омарів загин, яку обмалював був Уільз 1886 року. Але що всі отакі драматично-фарсові деталі ще й досі не повиводилися в Персії, це ми вже могли побачити з иншої новішої звістки про теперішній «Омер-кошан», чи — там — «qaw -и *0мер», що датується п ’ ятна- цятьма літами пізніш од звісток В. Мінорського. Бо ми вже, як цитували Уільза 1886 р., то за одним заходом позначили були й те, що писав 1916 р, ,80 ДЕНЬ «ОМАРОВОГО ввнття» — РАДІСНИЙ про «Омер-кошан» К. Смирнов, людина, яка дуже й дуже близько впізнала Персію. Жив він у столиці-Теграні. Свою звістку про «датл-и ‘ Омер» починає він такими словами: «До числа свят, котрі тепер потроху одпадають, належить катл-и Омер й-го ребіоль-еввеля. Це — ганьбування нам ’ яти узурпатора-Омара. Теперечки, відколи взаємовідносини поміж соннітами та шіїтами покращали, а разом з тим відколи матеріяльне становище всіх персів погіршало, оцей празник, дуже антипатичний — додамо, не має більше характеру прилюдного, і зацілів він тільки вендерунах[= внутрішніх приміщеннях] декотрих багатирів» (ст. 109). Далі К. Смирнов оповідає про подробиці, з якими це проти-Омарове свято од- бувається: про Омарове опудало з гарбузовою головою та фейерверками в се ­ редині, про комика, що кощунно перекривляє побожну проповідь мохарремських «ровзеханів», про гучне паління того опудала. Це все ми вже подали вище, на ст. 73. V. І Радісний дія перса день «Омарової загибели» — щасливий для всякого починання. Зазначмо при нагоді, що «Омер-кошан», як день роковин радісної д.ія шіїта події — Омарової загибели — вважається у персів за день щасливий для всякого почину. Ще Морієр у своїй «Подорожи до Персії» зазначив, що для виїзду англійського посольства з Теграну перси навмисне вибрали день 7 травня 1809 р., бо саме на 7 травня припадало тоді радісне свято Ома ­ рового вбиття * ). *) Див. у Морієра розд. 14, початкові слова. Є й французький переклад: Voyages en Perse, en Arménie, en Asie Mineure, fait 1808 et 1809 par Jacques Morier (Пар. 1813), — там див . т. II, ст. 1. ,г) Світський театр. і. Кумедіянтські штуки-«тедлід». Фарс про «Омарову загибель», «Омер-кошан», хоч належить до драматич ­ них витворів сміховинних, будь-що-будь звязується з ідеєю релігійною і тому так чи йнак являється містерією. Але єсть у персів зовсім світські кумедійки, що їх грають базіґяри, тоб-то кумедіянти. Такі пієски нагадують собою західньо-европейський репертуар Полішинеля або російського Петрушки. Ми наведемо про такі кумедійки де- кільки звісток з подорожніх XIX віку, щоб говорити їхніми-таки словами. Весною 1812 року, підчас війни росіян із персами, їздив од російського командування на Кавказі один посланець до Тебріза в північній Персії, щоб нав ’ язати мирові пересправи з шахським сином Аббас-мірзою. Як приїхав він до Тебрізу, то його запрохали в гості до тамошнього беглер-бега, в його за ­ міський сад, на спектакль, що — кажучи словами того посланця — заміняв собою в Персії комедію. «Двоє персів були акторами. Один продавав горщик кислого молока, а другий, передягаючися в кожній сцені по-инакшому, при ­ ходив до першого, щоб купувати молоко, — та й кожного разу він силувався його в купця вкрасти. Цей фарс надзвичайно розвеселив перських глядачів, що аж душилися од сміху всі, не виключаючи й самого оеґлер-беґа, особливо коли наприкінці купець помітив, що покупець його обкрадає, але злодій обі ­ лляв йому кислим молоком цілий його вид. Отак закінчилася пієса під гучні оплески глядачів, що наївно питалися в мене, якої я думки про одіграний спектакль. А для закінчення спектакля з ’ явивсь перс та й кинувся в ставок поруч дому; він показав там декілька зручних штук, заринаючи в воду і знов виринаючи, і викликав нові оплески» *). Ів. Березін (1842) у своїм «Путешествіи по сѣверной Персіи» * 2 ) пише про один вечір у тегранського багатого перса: «Тут я побачив у перший раз перських комедіантів («базіґяр»-ів). Попереду розвеселяв глядачів старий му ­ зика, що грав на бубон. Він комічненько наслідував перську військову музику, нявчав по котячому, гавкав по собачому, робив з бороди величезні вуса, і т. инше. Потім надійшли актори, — звичайно, що все чоловіки. Вони виставили і) Див. французькі листи того російського посланця: «Relation d ’ un voyage à Tauris en 1812», як додаток до книжки: «Lettres sur le Caucase et la Géorgie, suivies d ’ une relation d ’ un voyage en Perse en 1812» (Гамбург 1816), ст. 328-329. 2 ) Путешествіе по сѣверной Персіи И. Березина, Казань 1852, ст. 288-290. ,82 КУМЕДІЯНТСЬКИЙ ФАРСОВИЙ «ТЕКЛІД»; ЛЯЛЬКОВА КОМЕДІЯ перську комедію («теклід»). її зміст становили пригоди перського купця, що до нього силоміццю наймається в прикажчики один пройдисвіт. Він обди ­ рає свого хазяїна, а потіїМ того купця обдирають дарога, кетхода, вартові та дервіші; і все це — тільки тому, що купець такий боягуз, як і всі перси. На-прикінці вистави прикажчик добувається і до хазяїнового харема. Всі оті сцени велися дуже жваво і дуже природньо. Шкода тільки, що дія комедії одбувається в низькій сфері, і непристойні вислови сипляться у акторів гра ­ дом; та це в Персії байдуже: хто добре знає східні норови, той відає, що історія Карагьоза та хаджі-Айваза, яку грають у Царгороді, теж повнісінька непристойних сцен, а проте вона дуже правдиво обмальовує і дуже дотепно висміває народні норови. Нижче ми побачимо, які зручні актори з персів 4 ), а тут завважимо, що комедія в Персії дуже стародавня: молодий перський євнух Багой розважав Олександра Македонського, передягшися в жіноче вбрання. — Окрім кумедіянтів виходили на сцену у Баба-хана [= господаря дому] чудові пегливани (= силачі). Один з них тримав руками тонку й дуже довгу високу палюгу, що спиралася на його пояс, а другий — стояв сторч головою, на го ­ рішньому кінці палюги, тримаючися за неї руками. 4 ) Березін має на думці своє оповідання про те ‘ зійні вистави. 2 ) «Путешествіе по сѣверной Персіи», ст. 289. 3 ) там само, ст. 290. 4 ) Потім Ходзько торкнувсь того самого і в своїй книжці 1878. Б ) R. Dozy: Essai sur l ’ histoire de l ’ islamisme, Лейд. 1879, ст. 472-474. «На виставі було окрім нас багацько глядачів на подвір ’ ї і на терасах: в Персії такий звичай, що кожна вистава — привселюдна». II. Лялькова комедія. — «Окрім фарсових комедій», каже той самий Березін * 2 ), «єсть у персів фокусники-«хоккебаз»-и та лялькова комедія, що в ній головна дієва особа — це «II е г л и в а н[-и] к е ч е л ь» = «Лисий силач». Це перський Тартюф, що обдурює цілий світ, особливо духовників. Єсть іще «шеб-базі» = «нічна гра» — теж із категорій лялькових фарсів, де ролю грає турецький султан Селім, що переміг шаха-Ісмаїла. Задля геть-усякпх вистав — по містах живуть товариства (трупи) різних штукарів» 3 ). Ширше про «К е ч е л ь – II е г л и в а н а» розписується Олександер X о д з ь к о в своїй роботі «Le théâtre en Perse» (надрук. в «Revue Indépendante» 25 липня 1844 p.) 4 ), та ми її краще зацитуємо стислими словами відомого історика ісляму Р. Дозі, що підходить до цього явища з соціологічного боку 5 ): «Ті фарси, що їх перси так жадібно слухають, аж надто доводять собою, наскільки мало у персів є пошани до святощів. «Кечель-Пегливан» — полішинель перського театру — це глибокий лицемір-тартюф. В одній із пієс, де виступає цей герой, він за ­ ходить до мулли. Має він усі зовнішні ознаки як-найпобожнішого мусулманинаг він не перестає зідхати, молитвувати та наводити вірші з Корана. Мулла ,«КЕЧЕЛЬ-НЕГЛИВАН»; АЗЕГБЕЙДЖАНСЬКІ КОМЕДІЇ АХУНДОВА, 1850 PP. 83 відчуває, що в присутності такого гостя він і сам навчається на все добре. Починають вони вдвох прогортати чотки, моляться гаряче. Кечель-Пегливан веде богословську розмову; він знає мусулманських святих отців і святі пере ­ кази; він уміє оповідати; він розповідає легенди; особливо він напирає на ті факти, які доводять, що духовництво повинно мати добрі прибутки. Мулла аж захоплюється гостем. Тільки-ж це не все: з Кечель-Пегливана — поет (поетами бувають більше чи менше всі люди в Персії). 1 от Кечель-Пегливан оспівує насолоди, уготовані для святих мусулман у раю, оспівує блискучі райські бенкети, небесні питва і чудових хурій. Мулла аж надпориваеться. Тоді наші двоє святців уже чують передсмак раю. Чотки і коран випадають у них із рук; вони танцюють, п ’ ють за здоров ’ я один одного, напйваються до п ’ яна — і падають на землю. Спитаймося: чи є в Европі якась сцена, де дозволили-б таку жваву сатиру проти духовництва, такий кусливий насміх з державної релігії? І граф де-Ґобіно у своїй книжці «Trois ans en Asie» (1859, ст. 226) справедливо каже: «Найїдкіші розділи з Раблё — то рожева водпчка, коли по ­ рівняти з цим!». Ляльковий театр не є перська видумка. Відомий він у арабів (мн маємо навіть з ХІН в. записані тексти трьох чималеньких арабських комедій, з Єгипту); дуже відомий він і у турків (герой — славнозвісний непристойний, але заразом і дотепний «Кара-гьбз» = «Чорноокий») d ). Гадати треба, щодо мусулманського світу зайшов ляльковий театр на початку ХПІ в. з Китаю * 2 ). ’ ) Про «Караґьбза» можна вказати чималу літературу навіть по-російськи; дуже ви ­ мовні — ст. 8-11 в броппорі «Константинопольскія увеселенія» В. Мінорського (Тифліс 1903). Чимало «караґьбзових» текстів переклав по-рогійськп 11. Мартиновпч; «Турецкій театръ Ка- рагбзъ», Спб. 1910 (ПО ст., відб. з «Живой Старины»), 2 ) Великий матеріял про це згуртовано в праці Георга Якоба (Jacob): Geschichte des Schattentheaters im Morgen- und Abendland, Ганновер 1925, 2-е перероблене видання, ст. XI-|-284 (з бібліографічним додатком). III. Драма європейського типу. Перські переклади російсько-азербейджанськпх комедій Ахундова. ЛІольер по-перськп. Початки власної драматургії. В XIX віці Персія познайомилася із європейським типом драми чи точніш — комедії. Певну посередницьку ролю одіграла тут і азербейджанська література, що розвивалася в межах російського Кавказа, під виразним впливом ро ­ сійського письменства, але разом із тим не тратила свого давнього звязку з Персією. Серед російсько-азербейджанськпх («татарських») письменників середини XIX віку найбільше визначавсь, особливо як драматург, полковник росій ­ ської служби Фетх-Алі Ахундов (Ахун-заде, Дербенді; народ, в Пусі 1812, пом. 1878 в Тифлісі). Замолоду він готувавсь до духовної карієри та й здобув дуже путящу освіту в персько-арабському дусі, а ставши з 1834 р. на світ ­ ську службу (попереду як діловод-драгоман) до російської верховної влади на ,84 ПЕРСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ (1874) АЗЕГБЕЙДЖАНСЬКИХ КОМЕДІЙ АХУНДОВА Кавказі, мірза-Ахундов безліч перечитав російських книжок та й був великим прихильником писанків Пушкіна, Гоголя й Грибоедова. На думку земляків Фетх-Алі Ахундова, таких самих російських азербейджанців як він, «головна заслуга Ахундова полягає в його безсмертних комедіях» 4 ). Писав він їх в 1850-их роках, під безперечним впливом тих російських театральних ви ­ став, які дуже охоче підтримував у Тифлісі кавказький намісник кн. Воронцов. Цікаво, що в друку з ’ явилися «безсмертні» комедії Ахундова попереду в мові російській (1853) * 2 ), а вже потім — у рідній авторовій мові, по-татарськи (1859; шість комедій укупі з однією повістю) 3 4 5 ). Варто навести тую оцінку, яку дають їм сами азербейджанці: «Комедії мірзи Фетх-Алі Ахундова, мов рефлектор, відзеркадюють життя закавказьких татар 30-их і 40-их рр. ХІХ-го століття. Маючи безперечний літературний хист та й близько знаючи свій люд, Ахундов на-прочуд вірно н талановито обмальовує геть-усякі сторони його побуту. А вже-ж і мова в комедіях Ахундова — то жваве, ядерне й добре об ­ роблене азербейджанське наріччя. Через отую жвавість і простість мови, через різнобічність і життєвість свого змісту, пієси Ахундова поробилися власністю геть-усієї грамотної публіки; всі їх читають з великим зацікавленням, і кожна з них багацько разів виставлялася аматорами на сцені трохи чи не по всіх містах російської Закавказчиип, ба й у Персії» 4 ). *) Фридунъ-бекъ Кочарлинскій: «Литература адербейджанскихъ татаръ», Тифліс 1903, ст. 33. 2 ) «Комедіи мирзы Фетъ-Али-Ахуидова», Тифліс 1853 (220 ст.). 3 j «Темсілят-и кабутап мірза Фетх-Алі Ахун-заде», Тифліс 12.77(= 1859]; ст. VI + 290. 4 ) Кочарлинський; Литература адерб. татаръ, Тифл. 1903, ст. 33-34. 5 ) Зрештою можна иподі назвати європейський переклад і з азербейджапського перво- пксу. Див. в великому Recueil de textes et de traductions (Пар. 1889), що видали паризькі орієнталісти з нагоди ѴШ міжнародпього конгресу, роботу А. С. Barbier de Meynard; L ’ ours et le voleur, comédie en dialecte turc azéri, publiée sur le texte original et accompagnée d ’ uue traduction, т. І, ст. 103-215. В перському Азербейджані читалися, а иноді — то й виставлялися, комедії Ахундова попереду по-азербейджанськп, як вони були й написані і як їх най ­ краще розуміла місцева людність. Тільки-ж за якихсь літ десятеро з ’ явилося там бажання перекласти ці улюблені популярні пієси намову перську. Зробив це азербейджаиець, не чистий перс, мірза-Джафар Кар а д жа ­ да гсь кий; одлітографовано його перський переклад тих «Темсілят» у Теграні 1291 = 1874 р. Одтоді вони, не вважаючи на азербейджанізми в пе ­ рекладі і помилки проти доброї перської мови, зробилися невіднятною, ніби- складовою частиною перського письменства, викликаючи до себе інтерес і в європейцях. За винятком, як бачиться, тільки комедії «Скнара» (=Мерд-и хесіс»), всі инші пієси мірзи-Ахундова не раз перекладалися з перської мовп (уже не з азербейджанської) на західньо-европейські, і здебільша вкупі з євро ­ пейським перекладом передруковувавсь і перський текст 5 ). Найпередше, через те мабуть чи й не найширше, спопуляризувалася була в Евроиі Ахундова комедія «JI е нкор анськи й везір», що її наново видано, для шкільної мети, в перському тексті й англійському перекладі ,ПЕРСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ АЗЕРБЕЙДЖАИСЬКПХ ПІЄС АХУНДОВА 85 у Лондоні 1882, ще й із словничком та поясняльнпми увагами ’ ). Вона не раз виковувалася, саме за оцим шкільним виданням, і в Москві, студентами Лаза- рівського Інституту східніх мов (напр., на сцені «Охотничьяго Клуба» в 1910 р.) — по-перськи, а не по-азербейджанськи, дарма що студенти-орієнта- лісти любісінько могли-б її грати мовою її оригінала, а не мовою перського перекладу. Під А° 3064 випущено її по-німецьки в відомій лейпцігській Рекла- мовій «Universalbibliothek». — Після «Ленкоранського везіра» незабаром Европа побачила в перекладі з перської мови на французьку, з долученим перським текстом, ще три комедії Ахундова (Париж 1886), а саме: «Ведмідь, що злапав злодюгу» (= «Хирс-н кулдур-басан»), «Судові а д в о к а т п» (= «Во- кельа-йи морафе’ё») та «Алхімик» (= «Молла ПбраЬім-Хеліл-и Кімйагяр») * 2 ); З-поміж цих трьох пієс «Алхімик» з ’ явивсь того самого 1886 року і англій ­ ською мовою, з-під пера одного з перекладачів «Ленкоранського везіра» 3 ) А трьома роками пізніш у Відні 1889 видано по-перськи з німецьким перекла ­ дом: «М о с ь є Ж у р д а н» — комедію Ахундова за приїжджого професора ботаніки monsieur Jourdan ’ a та карабаського дервіша Моста’лі-шаха 4 ), і передруковано в Індії тільки текст (поки-що, без англійського перекладу) комедії: «Сідляр Юсоф-шах» 5 ). Ще минає рік — і виходить англійська збірка з текстом і перекладом тих трьох пієс Ахундова, що доти були перекладені тільки на французьку та німецьку мову: «Судові адвокати», «Ведмідь» та «Мосьє Журдан» (Лонд. 1890) 6 ) З-поміж них «Мосьє Журдан» (= Хекім-и небатат ве Мосте’лі -niah») вийшов потім окроме, по-перськи, 1893 7 ), а незабаром дано англійський переклад пієси: «Сідляр Юсоф-шах» (1895)®). — Інтерес до ’ ) The Vazîr of Lankurân, a persian play. A text-book of modern colloquial persian for the use of european travellers, residents in Persia and students in India. Edited with a gram ­ matical introduction, a translation, copions notes and a vocabulary — by W. H. D. Haggard and G. Le Strange, Лонд. 1882. 2 ) Trois comédies traduites du dialecte turc-azéri eu persan et publiées d ’ après l ’ édition de Téhéran avec un glossaire et des notes par C. Barbier de Meynard et St. Guyard, Париж 1886. a ) The A 1 c h e m і s t, a persian play, translates by G. Le Strange — в «Journal of the Royal Asiatic Society» 18-6, ст. 103-126. 4 ) Neupersische Schauspiele von Muhaemmaed G ’ ae’faer Qarag ’ adagi ira persischen Texte mit wortlicher deutscher Uebersetzung, Anmerkungen und vollstândigem Worterverzeichniss zum Gcbrauche der K.-K. offentlichen Lehranstalt fur orientalische Sprachen hsg. von Prof. Ad. W a h r m u n d. Heft I: «M onsieur Jourdan, der Pariser Botaniker, im Qarabag», Відень 1889. Ст. ѴШ. + 36 + 34 + 30 . — Дуже різку, але справедливу рецензію подав па це Вармун- дове видання проф. В. А. Жуковський в «Запискахъ Вост. Отдѣл. Имп. Русск. Археол. Общ », т. V (= 1890), ст. 129-132. Додаймо, що дервішеве ім ’ я в комедії треба напевне читати «Моста’лі», а не «Мест- ‘ Алі», як у Вармупда. 6 ) Текст «Сідляра Юсоф-шах а» передрукував у Мадрасі 1889 р. Е. Селль (Sell). Про англійський переклад Е. Росса 1895 див. нижче. 6 ) A. Rogers — Three persian plays with literal english translation and vocabulary:-: 1) «The pleaders ot the court», 2) «The bear that knocked down the robber», 3) «Mon ­ sieur Jourdan», Лонд. 1890, ст. VI -j- LXXIII + 172. ’ ) Hakim-e nabatat and Musta ‘ ]i-shah, Botanical professer and magician, a persian play, with a vocabulary (1893J. Ст. 44. s ) Комедію « J û s u f Shah» переклав по-англійськи полковник E. Ross y «Journ. of the R. As. Soc.» 1895, ст. 537-569. — Повість про сідляра Юсофа («шаха па годину») переклав по-російеьки П. Фалев — «Восток», кп. 2 (1923), ст. 59-76- ,86 МОЛЬЄРІВ ВПЛИВ ЧЕРЕЗ ТУРЕЧЧИНУ пієс Фетх-Алі Ахундова в їхньому перському перекладі не припинивсь у євро ­ пейців і в XX в.: в 1911 р. видано в Індії англійський переклад «Адвока ­ тів» ’ ), а в 1920 р. в Берліні — німецький переклад комедії «Алхімик» * 2 ). 4 ) The complété translation of the «Wukala-i murafa’a», by E. A. Seaton, Гайде- р.ібад 1911 (34 ст.). 2 ) Der Alchimist v. F. A. Derbendi, deutsch von Leszczynski, Берлін 1920 (18 ст.). 3 ) Принаймні те, про що ми кажемо, можна вже сконстатувати в Караґьбзовому ре ­ пертуарі середини XIX в. 4 ) Про ці Караґьбзові позичення з Мольера див. статтю А. Талассо в журналі «Moliè- riste» 1887. І окремою брошюрою — Adolphe Thalasso: Molière en Turquie, étude sur le théâtre de Karagueuz (Пар. 1888). Пізніш усі ці дані поввіходили в Талассову книжку: Le théâtre turc (Пар. 1904, вид. La Revue Théâtrale). 6 ) Дотепну, хоч і насмішкувату, характеристику Ахмед-Вефік-паші дав В. Смирнов у своему «Очеркѣ исторіи турецкой литературы» (1839) у IV томі «Всеобщей исторіи литера ­ туры» Корша й Кирпічникова (Спб. 1892), ст. 526-527. Рівночасно з російським драматургічним впливом ішов до перського пись ­ менства деякий вплив од класичної драматургії французької (а саме-іменио — Мольера), тільки-ж не безпосередньо з Франції, а через Туреччину, через приклад турків-османів. У турків знайомість із Мольером не е якийсь спорадичний, зовсім випад ­ ковий епізод. Французька мова в Царгороді і в инших великих надморських містах Туреччини дуже розповсюджена, читати французькі книжки (принаймні, хоч хрестоматії) має змогу чимало люду, чи то турків, чи то туркомовних гре ­ ків та вірмен, — і тому не дивниця, що навіть на простонародному репер ­ туарі турецького лялькового «Караґьбза» слідно часом Мольера. От, приміром, (близько 1850-го року) 3 ) трохи чи не дословно увійшли до Ка- рагьбзячих вистав сцена з Мольерового «Тартюфа» (дія І, сц. 5), сцена із «Скупого» (І, 3), сцена із «Скапенових штучок» (II, 9) 4 ). Ясно однак, що про ­ стонародні слухачі, турки всяких низьких харчевень, регочучись над своїм популярним Караґьбзом, навіть і не подозрівають, що вони слухають направду француза-Мольера, невідомого їм і на ймення. Але, от, у 1860-их роках виник серед царгородських літературних кіл свідомий інтерес до того, щоб мати французьких класиків, Мольера в тому числі, у путящому турецькому пе ­ рекладі. Був це час жвавої діяльности новозаснованого «Османського Наукового Товариства» (заснов. 1861), де — по статуту — кожен член обов ’ язково повинен був знати якусь європейську мову. Західньо-европейська наука й письменство охоче тоді популяризувалися серед широкої турецької публіки. Поміж членами «Наукового Товариства» видатну ролю грав Ахмед-Вефік-паша, літера- тор-філолог і історик і етнограф (збирач народніх прислів ’ їв) і відомий полі ­ тичний діяч, — зроду син помусулманеного жида й матерн-грекині, а заразом щирий турецький патріот 5 ). З французької мови Ахмед-Вефік-паша наново переклав, чи — там — переробив, Фенелонового «Телемака», а окрім того переклав на турецьку мову аж десятеро Мольєрових комедій, — і в кінці 1860-их рр. вийшло в світ його видання, де містилися: «Міщанин на дворянстві (Жорж Данден)», «Лікар проти своєї волі» та «Силуваний шлюб» (Царгород 1286 = 1869). — Як видко, ті літературні османські настрої Царгорода знайшли собі відгук ,МОЛЬЄРІВ «МІЗАНТРОП» ТА «ЛІКАР ПРОТИ СВОЄЇ ВОЛІ» ПО-ПЕРСЬКП 87 і серед тих персів, котрі жили в Царгороді або попросту ближче стояли до тодішніх літературних царгородських ідей. Бо того самого 1869 року, коли вийшли в світ оті османські Ахмед-Вефікові переклади з Мольера, вийшов у світ, у Царгороді-таки і турецькими заходами, перський переклад з Мольера (Хебіба Іспаганського): «Мердом-ґоріз» = «М і з а н т р о п» *)• Видала перського «Мізантропа» в світ турецька европофільська газета «Тесвір-и ефкяр», що заснувалася 1861 р. під редакцією Шинасі-ефендія рівночасно з «Османським Науковим Товариством». Хебібів оцей перський переклад Мольєрового «Мізан ­ тропа» в деякій мірі можна вважати й не за переклад, а за переробку — на перський побут, на перські норови, з заміною навіть іменнів французьких на перські (Альцест обернувся в Муниса, Селімена — в Фатіну, Філент — в Неім-беґа, і т. и.). Тепер те видання важко одшукати * 2 ), та навряд, щоб воно і тоді широко було розповсюднилося в самій Персії. q Точніший заголовок — «розариш-и мердом-ґоріз = Пригоди відлюдника», Царго- род 1286=1869. 2 ) Знаючи це, Едв. Брави у своїй «Persian literature in modem times» (Кембридж 1924 = т. IV серії) для зразку читачам подав на ст. 459-461, без англійського перекладу, дві сторінки перського тексту з того «Мізантропа» (= акт II, сцена 7-ма). Дивно тільки, що Едв. Бравнові (ст. 462) перекладачеве ім ’ я залишилося невідоме. q Про цю рису в Мохеммеда Хасан-хана пор. у Едв. Бравна: The press and poetry of modem Persia, Кембридж 1914, ст. 156 та 164-166. Вже в XX столітті виявивсь інтерес до Мольера в Персії-таки: одліто- графовано в Теграні перську переробку Мольєрової комедії «Лікар проти своєї волі» (1322 = 1904). Подбав про це дуже старанний і плодовитий (хоч часами й дуже плутаний або несистематичний) енциклопедист-полігістор Мохеммед Хасан-хан, що носив почесні прізвища — і «Сені ‘ -ед-довле» і «її ‘ ти- мад-ес-селтене»; оце друге його прізвище підписано й під комедією. Мав ІГтимад-ес-селтенё непохвальну звичку — принаймні в своїх відомих учених історично-географічних словниках — підписувати своїм ім ’ ям те, що йому за плату робили найняті на співробітників бідні вчені люди 3 ); а тому не можна з певністю сказати і про Мольєрового «Лікаря проти своєї волі», чи сам ІГтимад-ес-селтенё переробив його на перське, чи тільки видав у світ чужу роботу. Недавно Є. Бертельс у своїй брошюрі «Персидский театр» (Ленін ­ град 1924) дав російський переклад (ст. 74-80) 1-ої дії перського «Лікаря проти своєї волі«, — і тепер навіть не-орієнталісти мають спромогу легко згодитися (бо й не можна не згодитися) з його оцінкою: «По-при всій точності в пере ­ дачі, це виходить ніяк не переклад, а блискуча переробка Мольєрової комедії на перські звичаї. Фабула, хід дії, зав ’ язка — це все збережено, тільки-ж об- станова, дієві особи, розмови — це все типово національно – перське та й знайомить читача з перським життям мабуть чи не краще, ніж ціла низка оригінальних писаннів. А надто цікаво — порівняти перський текст до фран ­ цузького первопису, бо тоді видко стає, як глибоко перська психологія перей ­ няла собою західню комедію» (ст. 72-73). Найновіщими часами почали з ’ являтися в персів і свої власні пієси. Які і всі попередні, це знов самісінькі комедії, точніш — сатири, навіть ,88 КОМЕДІЇ МАЛЬКОМ-ХАНА, ХІХ-ХХ ВВ. політичні памфлети в драматичній формі. Звязуються вони найпередше з ім ’ ям відомого політичного діяча, ліберального перського достойника мірзи Мелькем- хана, що сам любив вимовляти своє ім ’ я на англійський лад: Мальком-хан. Народивсь мірза-Мальком ще 1833 р., в Іспагані, од батька-вірменнна,. що з христіанства привернувсь до мусулманства. А був його батько один з тих іспаганських вірмен, які ще з часів Аббаса Великого цілою колонією за ­ люднили іспаганське передмістя Джульфу. Батько подбав послати молодого сина в Европу до Парижу, і Мальком здобув там освіту середню і вищу, а заразом захопивсь ідеями масонства, що в 1860-их рр. укривало всеньку Европу своїми ложами. Вернувши на батьківщину, Мальком вступив на двірську службу до шаха Насиреддіна, для закордонних справ, придбав собі чималу силу- внлив, — і його не раз посилано з дипломатичними місіями до різних країв Европи та до Америки. Разом з тим він став на чолі найпершої масонської ложі в Теграні (вітка Grand Orient). Ложа ця звалася «ферамуш-ханё» = «дім забуття», бо виходячи з засідання перський масон повинен був «забути» все, що він на потайному тому засіданні бачив і чув. Тільки-ж звичайно, що ви ­ звольних ідей масонства він не міг забути й ію-за ложею, а вже-ж девізою перського масонства була ідея: «Добро людства взагалі, добро перського народу з-осібна» ’ ). Існувала масонська ложа тая довгенько. Тільки-ж конституційні її настрої кінець-кінцем стягли на ню підозріння деспотичного перського правительства. Щоб позбутися присутносте: Мальком-хана в Персії, вислано його з посольством за кордон в Европу, де фактично він опинився в ролі, політичного емігранта, дуже нелюбого для шахського правительства. Тільки після смерте Насиреддіна (1896), знов Мальком-хан у певній мірі зреабіліту- вавсь перед своїми властями предержащими, та н, попослувавши довший час у Лондоні, зробивсь послом у Римі, де й помер (дуже старий, 1908). Таким чином ціле Мальком-ханове життя — то було жи і тя політика, ліберального політика, і всенька його літературна діяльність — виразно політична; та й мабуть чи не найкраще висловилася вона в тім, що Мальком-хан видавав у Лондоні перську газету «QanyH» = «Закон» (1890), з критикою тодішнього пер ­ ського беззаконня, з закидами і на адресу міністрів, і на адресу самого шаха (Ясно, що до Персії цю газету не пускали). Отак і комедії, які написав Маль ­ ком-хан, то теж картини перської беззаконности, хабарництва і т. и. язв. Тільки-ж задля обережности дія переноситься в першу четвертину XIX в., в давніші часи, які вже ніби-то минули для Персії, — мовляв, відколи там запанував шах Насиреддін. Одна така Мальком-ханова комедія зветься: «Як гостював у столиці Теграні 1232 (= 1817) року арабистанський губернатор Ешреф-хан». Друга: «Як губернаторував над Боруджирдом Земан-хан». Третя: «Як ПІ ах – ку л і-мі р з а, їдучи на прощу до св. Кербели, загостювавсь у кирманшахського губернатора». Складені вони були всі мабуть іще в XIX в. (бо ще в 1880-их рр., як я був студентом Лазарівського Інституту ‘) Е. П. Ильинъ: «Изъ исторіи- масонства въ Персіи» — москов. «Древности Восточныя»,, т. IV, подъ редакціею А. Е. Крымскаго. М. 1913, відд. II, ст. 17. ,НАЙНОВІЩІ ПЕРСЬКІ КОМЕДІЇ-САТИРИ 89 Східніх мов, мірза Джафар-хан у Москві, людина близька до всіх закордонних перських кіл, казав мені, що в Мальком-хана є й драми, перською мовою пи ­ сані). ‘ Але в світ вийшли Мальком-ханові пієси допіро після авторової смерти — попереду частково, в самій Персії, в фельєтонах тебрізької газети «Єднання» («Иттихад») 1326 = 1908, а повно — вже аж недавно в Берліні, в серії закор ­ донного перського, дуже прогресивного, журнального видавництва: «Кавё» 1340 = 1922 р. d ) («Кавё» — це орган перської колонії у Берліні). Перська революція 1908 р. викликала до життя ще декільки перських комедій-сатир. Дещо друкувалося в сатиричній газеті «Т і я т р» = «Театр», дещо — й окремо, як от зовсім нова (десь, 1922 р.) друкована в Теграні ко ­ медія Хасана Модеддема: <Джафар-хан, що приїхав з країни ферен- ґ і в (= Европи)» 2 ). Мабуть повиходили в світ і ще якісь, тільки-ж через важкі наші зносини з Персією ми не можемо про них знати. Але уваги гідна річ — все це сатиричні комедії, не поважні трагедії. У арабів і турків — європейська трагедія прищепилася, навіть дала дещо таке своє, що залишило й залишає вплив на широке громадянство. А в Персії єдиний тип трагедії, який тішиться вселюдною увагою, це ще й досі старо ­ винна кербельська Хосейнова трагедія-«те ‘ зіє». Року 1926, червня 5-го у Київі. ’ ) Мелькем-хан Назим-ед-довле: «Меджмуде-йи моштемиль бер се цитде-йи тійатр», Берл. 1340; 143 ст. in 8-ѵо. ’ ) Про цю я довідавсь тільки з вииоски-иримітки Едв. Бравна в його Persian literature, т. IV (Кембр. 1924), ст. 163. ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР. 7 ,— 91 — Додаток. Мохарремські те’зії в Маку. В додаток до того, що сказано у акад. Кримського в розділі VI (точніш — на ст. 34-36) та в розд. VIII (ст. 43), мабуть цікаво буде подати ще й три фотографії 1917 р. (перших днів жовтня), зроблені підчас світової війни — в Маку, невеликій перській окрузі на території старої Вірменщини, недалеко російської Закавказчини *). Фотографії мені No 1. Фанатична процесія в Маку. ласкаво дав для використання й опублікування Ів. Ів. Липський, що тепер перебуває на службі в друкарні Української Академії Наук, а тоді був військовим фотографом 3-ої Заамуреької військової залізничої бригади на російсько-турецькому боевому фронті. ’ ) Про ханство Маку дпв. праці В. Хв. Мінорського: 1) «Поѣздка въ Макинское ханство въ октябрѣ 1915 г.» (Спб. 1909, вид. Мініст. Закорд. Справ); 2) «Древности Маку- Путевыя замѣтки 1914 г.» (Петроград 1916). в в нього й окремі статті про Маку. ,92 МОХАРРЕНСЬКІ TF/3IÏ В МАКУ На знімку No 1 зфотографовано мохарремеьку священну процесію купи макинців із самомучениками посередині. Ті двоє, що до пояса заголені, пообтикали своє голе тіло ножами та важкими колодками, застромленими по-під шкуру. Котрий з них у чалмі — той на спині має й ліхтаря, що його причеплено просто до голого тіла застромленою туди англійською булавкою; котрий без чалми — той січе собі голову мечем, і кров дзюрить йому на білий хвартух. їхній сусіда, той що праворуч у білому покривавленому халаті, вже припинив самокатування, обкрутив голову наміткою та й позамащував свої рани глиною. За кожного самомученика — так пояснив Ів. Ів. Липському один пере, — ще його мати, в тяжу бувши, обріклася, що коли їй народиться дитина-хлопець, то він ціле своє життя бити ­ меться в груди за страсних днів «шахсей-вахсей» (бо так звуть це свято). З лівого боку зфотографованої групи (там, де перський вояк з кокардою на шапці) двоєЗїпарубків, трп- No 2. Процесія йде до російського консульства в Маку. маючи в руці грубий ланцюг з приправленим держалном, б ’ ють себе тим ланцюгом назад через плече по голій спині. Всі кричать «шахсей! вахсей!» (тобто: «шаИ[ид]-Хосейн! ва, Хосейн!»=«мученик-Хосейн! ой лихо, Хосейн!»). В день «шахсей-вахсейського» свята всі шіїти наелектризовані ненавистю проти тих «ґяурів» («невір»), що вбили Аліеву сім ’ ю, — і христіяни, теж «ґяури», силуються не попа ­ датися на очі фанатикам. Тільки-ж саме тоді 1917 р., за світової війни, Персія йшла вкупі з Росією проти Туреччини, а тому нафанатизована юрба зовсім невороже пішла своєю священною процесією і до садиби російського (отже «ґяурського») консула в Маку- Фото ­ графія No 2 показує процесію по дорозі до російського консульства. Ідуть один по одному, в повнім порядку; веде перед — їхній староста, побожно стуливши руки. Ідучи, б ’ ють себе ланцюгами, і то всі в такт. Одежа на спині вирізана, щоб ланцюг бив по голому. На всіх одежина чорна, жалібна, окрім того напівголого, що січе себе мечем. Вигукують: «шахсей! вахсей!» ,МОХАРРЕМСЬКІ ТЕ’ЗІЇ В МАКУ 93 No 3 знято в дворі російського консульства, де окрім макинців-мусулман порозміщу ­ валися й російські салдати задля кращої паради. Посередині, на ношах-марах, що покладені на землю, лежать дві фігури, набиті соломою- Вони підперезані, узуті в чоботи, але без голів. Це мають бути обезголовлені тіла двох «пророків» (так сказав перс-товмач), Алієвих синів, що їх замучили «ґяури». Окрім тих соломою наїїхатих фігур надає певну театральність і пара коней, що на них були їхали No 3. На подвір ’ ї російського консульства. (чи, там, їздили) «пророки». Коні покульбачені, на них — паполоми, одна — біла, друга — зви ­ чайний килим. Коло них і чорні прапори. Процесія — це, мовляв, похоронна. Під кінець третього дня (Af. Левч.: чи таки точно третього?) закопують ті фігури в землю. Жіноцтва в процесіях І. І- Липський не бачив. Жінки тільки дивляться з барканів та з дахів, і, як процесія переходить поуз них, то вони гірко плачуть, голосять, вигукують. М. Левченко. ,УВАГА. До ст. 9, рядок 13, треба додати виноску: Не можу однак не зазначити, що вказівку на театральну містерію добачив у словах Аф. Нікітіна 1475 р. учений, дуже обе ­ режний у своїх висновках — акад. І. І. Срезневський. У своїй статті про «Хоженіе за три моря Аѳанасія Никитина» (= Уч. Записки ІІ-го отдѣл. Академіи Наукъ, кн. II, вып. 2, Спб. 1856) акад. Срезневський пише з приводу наведених і у нас Нікітінових слів: «Въ этомъ небольшомъ замѣчаніи скрывается то, что Никитинъ присутствовалъ въ Реѣ на представленіи знаменитой персидской мистеріи, воспоминающей погибель Хусейна, сына Али, внука Магометова, и его семейства… Не напрасно съ темнымъ воспо ­ минаніемъ о мистеріи соединилъ Никитинъ и народное преданіе о разореніи семидесяти городовъ, враждебныхъ потомству Али, нашедшему пріютъ въ Персії» (ст. 266). ,Додаток II. Хосейнове святкування в Індії. Чимало звісток про шіїтеьке ашура в Індії можна знайти в місцевій пресі. Але я хочу подати тут — в перекладі з турецького — тую кореспонденцію, що прислав з Каль- кути до царгородського тижневика «Себіль ур-ришад» 1914 року (15/ІѴ) доппсувач-еонніт: За перших десятьох днів місяця мохаррема у Калькуті, та й по цілій Індії, одбу- ваеті.ся сумне святкування. Шіїти збираються вечорами по мечетах, і тут мулли-жаліб- ники оповідають і віршами і прозою про страсті святого імама Хосейна з його сім ’ янами та прихильниками. Люди, слухаючи, плачуть, ридають, голосять, дико надпориваються та й луплять себе й кулаками й ланцюгами по грудях, по спині. Тільки ж не всі, хто тут е, чинять однаково: прості люди, як б ’ ють собі кулаками й ланцюгами свої груди й спини, то б ’ ють з усієї моци, а от котрі заможніші та багатші, то тії ледві доторкаються кула ­ ками до грудей. Через те в сумну картину вливаються сміховинні додатки, свято тра ­ тить свою релігійну повагу, і не знаєш, чи сміятися треба, чи сумувати. Якщо іслям справді вимагає, щоб люди трощили собі груди ланцюгами та різали собі голови ґинджа- лами та шаблюками, то чому-ж цього не хтять робити заможніші? А коли геть усе це — тільки новина, незгідна з релігією ісламською, то чому найвищеє мусулманське духов- ництво не заборонить цього? Аж дивуватися треба, що орударі шіїтського духовництва, оті іцо живуть у Кербелі та в Нсджефі, байдужісінько ставляться до такого шкодливого безглуздя! За отих тужливих днів Хосейнового свята ходять по вулицях процесії із значками й прапорами геть-усяких сортів і форм. На прапорах повиписувано вірші з Корану та такі хадісові слова пророка. Мохаммеда й його сподвижників, в яких шіїтські коментатори добачають пророкування про нещасливу долю – загибель імама Хосейна. Місцева каль ­ куттська поліція має багацько клопоту з тими процесіями. Щоб , запобігти заколотові, подовж вулиць простягають по обох боках канати, і гурти фанатиків – самомучеників можуть пересуватися тільки посеред шляху, поміж тими канатами. Вкупі з процесантами йде галаслива музика, з величезними барабанами, що з їхнього гудіння аж вуха луснути готові. Вкупі з шіїтами виступають і сонніти, бо тут инший звичай, ніж у Царгороді, де сонніти в таких диких процесіях участи не беруть. Ні, тут сонніти вкупі з шіїтами гала ­ сують у цьому святі, в якому зрештою не замшилося ані слідочка туги й суму. Верещать, скажено тарабанять барабанами та й несамовито калічать себе без усякої віри й пере ­ конання, тільки сліпо додержуючися звичаю. При моїх очах розбісована, несамовита отая процесія роздушила-розчавила трьох людей, що трапилися на шляху. І таке трапляється що-року! У Бомбеї ці мохарремські процесії поробилися такими популярними, що в них беруть участі, навіть погани й буддійці. Звичайно, що вони до цього мусулманського свята пододавали своїх штучок. Скрізь по вулицях вони накладають багаття, і от, заголившись до пояса, погани тії як-найпобожніш вигукують «Хосейн! Хосейн!» та й любісінько пере- скокують по вогнях ….. А вжеж індійські сонніти, що беруть участь у жалібному Хосейно- новому святові, виявляють запалу іще більше, ніж справжні шіїти-перси. За страснпх днів місяця мохаррема вони ані сами нікуди в гості не ходять, і нікого до себе в гостину не запрохують. Один тутешній сонніт, добрий таки мій знайомий, так і сказав мені: «Коли-б не святі дні ашура, то випадало-б мені закликати вас до себе в гостину. А так — виба ­ чайте!» Тоді й я, впадаючи в його тон, одказав йому: «А якби ви мене й запрохали, то й я з тієї самої причини був-би не зміг навідати вас». І ми побожно попрощалися. ,Додаток III. З якого століття Персія знає ляльковий театр? На ст. 85 я обережно висловивсь: «Гадати треба, що до мусулманського світу зай ­ шов ляльковий театр на початку XIII в. з Китаю». Хто ширше хтів-би познайомитися з цим питанням, того я там одіслав до довголітньої праці Г. Якоба: «Geschichte des Schatten- theaters» (Ганновер 1925, тісніш до ст. 39-45). Тільки-ж варто тут завважити, що, коли я дозволив собі взяти дату: «початок XIII віку», то це я зробив лиш із надмірної обережності!, зробив лиш тому, що такої дати вже ніяк не можна оспорювати. А Г. Якоб у своїй розвідці подав свідоцтва, які дозволяють — і без надто великого вагання — бачити ляльковий театр театр у Персії ще й у ХЦ в., ба може навіть і в кінці XI в. Про XII вік свідчать нам окремі уступи з дидактичних поем шейха Н и з а м і я (1141-1203). Приміром, у своїй поемі «Мехзен ель-есрар», скомпонованій 1178-1179 р. J ) Низамій рівняє людей і все світове — до ляльок, що їх, ховаючися поза запоною («перде»), пускає в рух актор-лялькар (<ло ‘ бет-баз>); див. Бландове вид. 1844, вірш 1143. Аналогічні цитати наводить Г. Якоб (ст. 42) і з Низані свої «Искендср-намё», писаної після року 1197. Таким чином, друга половина XII в., як дата сконетаюваного існування лялькового те ­ атра в Персії, навряд чи повинна викликати сумніви. Трохи по иншому стоїть справа з четверостишшям Омара Хейяма (пом. 1123 р.), що в ньому добачає Г. Якоб (ст. 39) найстаріщеє свідоцтво про ляльковий театр у персів. В цьому четверостишіи!: «Ін черх-и фелек ….. — данім» (див. прим, у паризькім виданні Nicolas 1877, No 267 або в петерб. впд. Жуковського 1888, ст. 39) світ земний прирів ­ нюється до чарівного ліхтаря («фанус-и хейаль»), а люди — до фігурок («совер») на екрані. Тільки-ж чи можна ручитися, що ці вірші справді написав сам Хейям? Як відомо, під Хейямовим ім ’ ям ходять часто четверостишшя т. зв. «бродячого» типу, що повстали вже пізніш од Хейяма. Можлива річ, колись іще знайдуться документальні свідчення, які покажуть таки, що ляльковий театр зайшов з Китаю до Персії справді в кінці ХГв., за часів великої сельджуцької імперії султана Мелик-шаха, що обхопила собою всю передню Азію од гра ­ ниць Китая до Середземного моря. Але поки-що — треба кінець XI в. вважати за дату недоведену. А. Кр. Друкарські помилки: Ст. 22 : 10. Читати треба «Corneille» Ст. 31 : 17. Чит. «із Са’дієвого» Ст. 48 : 28. Чит. «intéressans» Ст. 53 : ЗО. Чит. «дає» Ст. 77 : 21. Чит. «сумніви» Ст. 95: 2. Чит. «1-36» ’ ) не 1165 року, як думає, за Вахером очепидячкп, Г. Якоб (ст- 4]). ,Де що є : стор. а) РЕЛІГІЙНІ МОХАРРЕМСЬКІ МІСТЕРІЇ («те’зіе-шебіЬ») …………………………. 1-8 І- Про перську релігійну драму, присвячену оплакуванню («те’зіє») страстей св. дому Алієвого. Вона — наслідок довгої еволюції (ст. 3-4 ’ . II. Первісне оплакування імама Хосейна з арабськими чи взагалі з семітськими обрядами (ст. 4-5); аналогія з Адонісом-Таммузом (ст. 5). Шіїтське «ашура» за часів дамаських халіфів-омейядів VII- ѴШ вв. та багдадських халіфів аббасидів IX в. (ст. 5-6). Маскарадна антишіїтська пародія у аббасидського халіфа Мотаваккиля, 847-861 (ст- 6). Шіїтські султани бовейгіди в Багдаді Х-ХІ вв. наказують святкувати страсті дому Алієвого привселюдно (з 963 р.; ст. 6); певна театральність (ст. 6-7) та мабуть чи і не маска- радніеть тодішніх мохарремеьких процесій (ст. 7-8). Ш. Шіїтська держава Вілобаранних туркменів у західній Персії XV в. — і звістка проїзжачого тверитянина Афанагія Нікітіна 1475 р про «Ша- Усеня» (ст. 9-10). Святкування «âinypâ» в шіїтській Персії за шахів-сефе- дів ХѴП в. з великою маскарадніетю. Що оповідають про те свято мос ­ ковський посланець Котов 1623-1624 рр. (ст. 10-11) та бельгієць Мик. Гемм 1624 р. (в столиці Іспагані) (ст. 11-12), гольштинець Олеарі і 1637 р. (в закавказькій Шемасі та в Іспагані, ст- 12-16), француз-місіонер в Іспа ­ гані о. Рафаель дю-Ман 1660 (ст. 17-18), шахські ювеліри Тавернье 1667 та Шарден 1674 (ст. 18-21). IV. Оповідання голандця Де Брайна 1704 р. за дуже драматичне святкування «âniypâ» (в Іспагані; ст. 22-26). Видко, що і в кінці сефевідського періоду драматизовані обряди і священно-маскарадні процесії ще не перейшли в театральні містерії. V. В описі Сам. Ґмеліна 1770-их рр. мохарремське свято ще нічим не одріз- няється од еефевідських часів (ст. 26-28). Значнішу еволюцію показує нам 1787 рок}’ Франклін — сильно драматизовані процесії, вже близькі до правдивих сценічних пієс релігійно-історичного змісту, ще й з відповід ­ ними Декораціями (ст. 28-29). VI. Безперечні театральні пієси у персів малює нам французька місія 1808 р. (в Шіразі, а аташе Танкоань — в Теграні; ст. 30-32) та член рівночасної англійської місії Морієр (1808 у Теграні; ст. 32-33). Але в глухих про ­ вінціях або на окраїнах перської території ще довго справляється ашура по давньому, без пієс; опис ериванського свята 1820-их рр. у бар. Гакстгавзена 1843 (ст. 34) та бакинського свята — у повістяра-Дюма 1858 (ст. 34-36). ѴП. Релігійна драма в Персії в її остатній фазі ХІХ-го та ХХ-го вв ………………………… 36 — 47 Те ‘ зійна драма в очах більшосте персів — то діло боговгодне (ст. 36-37). Спеціальні будинки («текіє») для те’зійних спектаклів (ст- 37). Обетанова в залі для глядачів; публіка — на правах гостей; водоноші-«обітованці» (ст. 38). Проповідь ровзехана та фанатична процесія, як пролог до епек- ,— 96 — таклю (ст. 38-39). Сцена («техт»); слабі декорації і анахроністичні ко ­ стюми (от. 39-40). Актори, хоч уже виробляються з них і професіонали, побільше все-ж аматори (ст. 40). Неминуча присутність режисера-«оета- да» на сцені, не без комічних наслідків, але без шкоди для загального вражіння серед побожної публіки (ст. 40-41). Змагання те ‘ зійного театру до подовження свого сезону; можливість вистав по-за священним місяцем, попросту для акторського заробітку (е.т. 41-42). Негативні наслідки такої профанації (ст. 43). Додаток: Лист із Теграну од самовидця, 1904 (ст. 43-47). ѴЦІ. Деяка бібліографія про те’зіє ………………………………………………… 47 — 67 б) «САД ФАТЇЇМИ, ДОЧКИ ПРОРОКА МОХАММЕДА». Те ‘ зійна піеса . . . 58-70 в) ШІЇТСЬКЕ СВЯТО-ПАРОДІЯ «ОМЕР-КОШАН» (= День Омаровою вбит- тя») і звязана з ним літературна творчість ……………………………. 71 —80 І. Релігійні проти-Омарівські обряди-фарси (ст. 71). II. Закорінена в персах ненависть проти халіфа-Омара (ст. 71-72). Пошана до його вбійника-«Шоджаеддіна» (ст. 72). Свято «Омарового вбиття» в описі д-ра Уільза 1886 та К. Смирнова 1916 (ст. 73-74). III. Первісно «Омер-кошан» випрямувано було проти омейядського полко ­ водця Омара ибн-Са ‘ да, 680 (ст. 74). Свідоцтва Котова й Гемма, 1623-1624 (ст. 74-75); Олеарій 1637 (ст. 75-76); Де Врайн 1704 (ст. 76). На грані ХѴЦІ і XIX вв. замість Омара ибн-Са ‘ да перси в своєму обряді вже до ­ бачають халіфа-Омара; опис Скотт-Уоринга 1803 (ст. 76). IV. Занепадання проти-Омарового пародійного свята в Персії у XX в. (от. 77). Запис пасквільного «Плачу за Омаром» у В. Мінорського 1902 в Каз- віні (ст. 77-79). Уваги К. Смирнова 1916, в Теграні (ст. 79-80). V. Радісний для перса день «Омарової загибели» — щасливий для всякого починання (ст. 80). г) СВІТСЬКИЙ ТЕАТР …………………………………………………………………………………. 81-89 І. Кумедіянтські штуки-«тефіід» (ст. 81-82). II. Лялькова комедія «Кечель-Пегливан» (ст. 82-83). III. Драма європейського типу. Перські переклади 1874 російсько-азербеп- джанських пієс Ахундова (ст. 83-86). Мольєр по-перськи — живовидячкп за прикладом од турків-османів (ст. 86-87). Початки власної драматургії; Мальком-хан ХІХ-ХХ в., і ин. (ст. 87-89). ДОДАТОК М. Левченка: Мохарремські процесії 1917 р. на персько-російському пограниччі (з 3-ма знімками) ……………………………………………………….. 91 — 93 ЗМІСТ ……………………………………………………………………………………………………… 95-96