Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
46-г
Назва:
Історично-географічний збірник. Том четвертий
Автор:
Грушевський Олександер (ред.)
Рік видання:
1931
Сторінок:
219
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
24.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

ВСЕУКРАЇНСЬКА А К А Д Е М І Я НАУК ІСТОРИЧНО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ЗБІРНИК видає Комісія для складання Іст о рично-Географічного Словника У крани ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ За редакціею директора Комісії проф. Олександра ГРУ Ш ЕВСЬКОГО У КИЄВІ З друкарні Всеукраїнської Академії Наук 1931 ,Бібліографічний опис ї 0 ого видання вмі ­ щено в „Літопису України,ого Друку”, „Карт ­ ковому Репертуарі” т^ інших покажчиках Української Книжкової Йлати Дозволяється випустити в світ. Нодмінний Секретар Академії Наук, акад. О. Корчак-Чепурківський. Київський Міськліт No 232. 1931. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук. Київ, Печерське (Цитадели, 9). Зам. Ns 1687. — 1000 прим. 14 др. арк. ,ОЛЕК СА И ДЕР ГР УШЕВСЬ КИЙ. ДО ІСТОРІЇ СТОРОЖІ В ЗАМКАХ XVI В. Між тими справами та питаннями, що турбували міщанство В. Князівства Литовського, особливо в пограничних замках, важливе місце належить пи ­ танням оборони. Забезпечити замок скільки можна ліпше, зробити з нього міцне укріплення, що його не могли б зломити ворожі напади татарські, міцне укріплення, що могло вистояти і захистити всіх, хто шукав собі в ньому захисту, це було на ті часи дуже важливе завдання. Через те якраз і звер ­ тали стільки уваги міщани на питання оборони замків. З питаннями про загальну оборону замка, його природні умови захисту, його артилерію, залогу, зв ’ язаці теж питання і про сторожу замкову. Міщанство яснц могло зазначити слабкі місця в організації сторожі, бо постійно це все бачило і могло роздумувати, як це все поліпшити, привести до ліпшого стану. Через те й ревізорам, коли переводили вони ревізії замків, міщанство давало вказівки про стан сторожі, про недогляди въ цій справі, про можливість поліпшення. Склад цієї сторожі неоднаковий, він відміняється в різних замках. Луцький замок і місто мають таку сторожу. „Воротна” сторожа коло брами замкової. Дають її, людей, господарські піддані села Радомисля. Це давня практика, з-стародавна , вони повинні присилати на тиждень по 2 чоловіка і їх утри ­ мувати. Коли ця сторожа зміняється, вона повинна давати городничому кожний з них „по грошу а по куричу”. Цю дачу городничому було збільшено, сьомий вже рік, після опису Потія в Луцькому князь-староста став вимагати вже шість чоловіка на тиждень, а городничий від кожного ту ж саму дачу, що збільшує взагалі дачу сторожів на користь городничого. Крім того, староста став примушувати до іншого обов ’ язку. Звичайно, ті сторожі вночі лежать з бронями коло брами, а вдень в замку послугують старості та підстаро- стому. Новина старости, на яку подано скаргу, в тому полягала, що староста примушував їх вночі кликати на замку, чого вони раніш не виконували. Кликуни в замку. їх повинен наймати староста, на рік чотири сто ­ рожі, вони повинні вночі кликати на замку і на пригородку, а в день сте ­ регти брами пригородкової. Щоб наймати оцих сторожів, дають з сторо- гковщини з Мельниці маєтку Семашка 3 копи, а решту пенязей на кожухи або на сермяги вибирають натурою: давали їм з дворів господарських жита та соли. Істор.-Географ ■ 35., т. IV. 1 ,’2 Олександер Групіевський Нарешті, сторожа на місті вночі, — тим завідують сами міщани. Така Луцька практика сторожі. В Житомирі розрізняли такі функції сторожі. „Воротна” сторожа по ­ винна стерегти браму замкову, сторожу цю дає староста. Кликунів, як казали земяни, з давніх часів, присилали кожний земянин по неділях по одному сторожу. Нарешті, міщани та інші, що живуть в острогу та за острогом, наймають сторожу коло острогової брами. Коли земяни скаржились господа ­ реві на своє важке становище, господар своєю грамотою увільнив земян * від кликовщини, перекладаючи на старосту повинність мати сторожу на замку,, оплачуючи з корчемних пенязей. У Києві такі місця та групи сторожі. „Воротна” замкова у замкових Ротмістрових ворот з драбів, „уставичне по 10 чоловиковъ”, стерегли вдень стоячи „у броне”, вночі ходячи і кличучи по блянках. Друга „воротна” у замкових Воєводиних з найманих сторожів: міщани наймали 2 сторожів, давали їм на рік 6 коп. грошей. „Острогова” коло острогових воріт з найма ­ них сторожів, наймали міщани з прибутків мійських. „На валу отъ поля у воротъ Золотыхъ” сторожа, держали її міщани, але потім міщани стали давати на це сторожовщини 15 к. грошей воєводі. У Вінниці такі місця сторожі та групи. Замкова „воротна”, вдень стере ­ жуть у брами, вночі кличуть, ходячи по вежах та блянках; наймають їх, чо ­ тирьох, люди земянські, дають з дому на рік по 3 гроші пол., від удови чи козака неосілого по І ’ /а грош. пол. Острогова „воротна” в двох місцях. „У воротъ остроговыхъ нагорныхъ, піто отъ Браславля” це одна сторожа, друга „въ надольныхъ воротъ отъ мосту одинъ”; наймають їх міщани спільно з земянськими людьми, що живуть у місті, дають на рік з кожного дому „по 2 гроша полскихъ, по двойгу хлеба, по ковшику пшена а по 2 головажки соли”. Сторожа за містом „часу льтняго только для башни” в двох місцях; держать її міщани, дають тим двом, що на дальшім місці по 4 копи грош.; тим, що на ближчім місці дають менше. У Браславі такі групи сторожі. Замкова сторожа та кликуни, раніш най ­ мали їх з сіл, потім став наймати староста з прибутків замкових. Сторожа „до воротъ остроговыхъ”, наймали земяни та міщани, давали їм по 80 гро ­ шей, складалися на це всі. За містом сторожа бувала на двох місцях, ближче до замку та далі, на місцях віддаленіших. Першу, ближчу до замку, держали міщани на чотирьох місцях, на кожній сторожі по 2 чоловіки, кожному давали на тиждень 12 грошей. Дальшу сторожу „держивалъ староста по 6 чело ­ вѣковъ”. В Острі маємо з одного боку сторожу замкову, наймав її староста, а саме 2 сторожів; давали на це гроші 9 коп. міщани остерські разом із Білощанами. Новий староста, П. Ратомський, побільшив цю суму сторожівщини і взяв аж 32 к. грошей; Острогову сторожу наймали бояри, давали на рік їй 4 1 /г к. гр. У Чорнобилю згадано сторожу острогову; наймали сторожа міщани всі, давали на це з кожного дому міщанського „по грошу польському, по решету .жига, по пяти плитокъ соли, по ковшику крупъ”. ,До -історії сторожі в замках XVI в. З В наведених випадках сторожа в замку і в острогу мала характер постій- ’ ний, але маємо в Мозирськім замку випадок сторожі непостійної. Ставили її тут, до „воротъ паркановыхъ, естли бы неприятеля у земли господарской слышати было”. Ставило цю сторожу місто і давали „по полтора гроша а по пенязю пишчого”, за те староста з свого боку наймав двох сторожів до пар ­ кан „для палення печей в ызбахъ и для рубання дровъ до кухни”. Зводячи докупи ці відомості, можемо розрізнити такі місця сторожі. Коло замкової брами; коли брама зачинена вночі, сторожа була в самому замку, кликала на бланках та вежах. Далі сторожа міська коло брами острогової. •Нарешті сторожа за замком та містом, що мала стерегти доходу ворогів, іщоб остерігати свою людність від несподіваного нападу ворогів. В зв ’ язку з такими завданнями сторожа за містом могла мати характер непостійний, її могли призначати на певний лише час потреби, коли людність бувала за містом, на роботі на полі, і доводилось особливо уважно стежити, щоб не ■сталося якогось нещастя від ворогів-татар. Оці завдання намічали і місця перебування сторожі, чи на шляхах, де можна побачити певні прикмети татар ­ ського наближення, чи поблизу місця праці,-щоб бути поблизу на випадок якої неприємної несподіванки. Коли спинитися на обов ’ язках сторожі, легко зауважити, що тут розріз ­ няли обов ’ язки дуже старанно. Стерегти брами це обов ’ язок сторожі, стере ­ жуть вдень коло брами. Кликуни мають, звичайно, зовсім інший обов ’ язок, вони вночі ходять по замку та кличуть. Ці обов’язки розрізняють і проте – -стують проти руйнування старого розподілу обов ’ язків. В Києві, як ми ба ­ чили, стерегли коло брами замкової Воєводи юї наймані від міщан сторожі, коло брами замкової Ротмістрової драби — це сторожа коло брами. Жито ­ мирці підкреслюють, що їх кликуни повинні вночі кликати лише і не повинні вдень стерегти коло брами: це зовсім інший обов ’ язок. Луцькі люди зазна ­ чали, що сторожа коло брами замкової вже не повинна кликати на замку вночі, вони „перед тим не кликивали”, це вже порушення старого розподілу ■обов ’ язків сторожів та кликунів. Ті, що кличуть вночі, звичайно вдень послуговують старості та його по ­ мічникам. Житомирська практика така ж: сторожі вночі „лежать з бронями, а вдень в замку послугують старосте и подстаросте его”. Вінницькі наймані сторожі — послугують в замку вдень, а вночі по вежах і по бланках ходячи ’ .кличуть: отже і тут ми маємо звичайне сполучення кликання та послуг. Таким чином переважала така практика. Окремі групи сторожі займали певні місця, які стерегли; ці групи сторожі були на утриманні певних верств місцевої людности. Чи здавна походив оцей розподіл груп ^сторожі та місць сторожі? Можна думати, що в давніші часи не було такого розподілу груп сторожі і призначення їм певних окремих місць; можна думати, що тоді була •спільна сторожа, яка займала та стерегла різні місця, але не було призна ­ чення окремих місць сторожі окремим групам сторожі. Брама замкова, або кілька брам, де так було, також брама острогова, становили різні місця сторожі .задля однієї тієї ж самої загальної сторожі, яка займала і стерегла всю Цю ,4 Олександер Грушевський низку місць сторожі, чи займаючи їх певнрю чергою, чи поділяючись на окремі частини задля виконання цього обов ’ язку. Подібне ж питання встає і про практику утримання, що кожну окрему групу сторожі утримує певна верства людности, земянські люди, замкові люди,, міщанство. Можна думати, що й тут старіша практика, спільного утримання» всієї взагалі сторожі певного замку. Практика, що окремо утримували певні: групи сторожі земяни, міщани, волость, господарські люди, заступила попе ­ редню практику, коли взагалі вся місцева людність спільно утримувала всю» взагалі сторожу. Це спільний інтерес всієї людности мати добру охорону замка, до якого всі ратувалися, шукаючи собі безпечнішого місця на час во ­ рожого нападу та нищення всієї околиці. Браславська практика утримання сторожі коло острогової брами об ’ єднувала тут земян і міщан, які склада ­ лися задля цього всі спільно. Мозирська практика утримання сторожі до замку об ’ єднувала місто та волости обидві, які разом наймали шість сторо ­ жів: тут ще відбилася старіша практика спільного вирішення та утримання в спільних інтересах оборони від ворогів, та практика, яку потім усунуло- розходження інтересів різних груп людности. Пізніш адміністрація втручалася до цих відносин між людністю та сторожею, до справ утримання і приймала ці справи на еебе. Коли людність спільно вирішувала справи оборони, важливі однаково та: для всіх верств людности, вона в спільнім обговоренні встановляла і самий» характер обов ’ язків і інші подробиці. Тут встає питання про деталі сторожі,, як стерегти, на який час приходити, по скільки чоловіка, коли змінятися. Виникає питання про сполучення самої сторожі з послугами старості та його помічникам. Могла ця практика виникнути лише тоді коли адміністрація замкова почала втручатися до тих справ охорони та утримання сторожів, які раніш вирішувала сама людність. Контроль адміністрації щодо виконання: самого обов ’ язку сторожі та подробиць сторожі, де, наприклад, стерегти, на яких місцях стояти, поширюється, входить у ті деталі, які раніше відала сама людність, що ставила та утримувала сторожів. Тут вимога, щоб сторожі при ­ ходили до замкової адміністрації, підлягали уважнішому доглядові цієї адмі ­ ністрації та давали звичайний в таких випадках „поклон” адміністрації,, займаючи свою чергу служби. Тут ми зустрічаємо звичайні форми поклону. Луцька практика зазначає, що сторожі, зміняючись, дають городничому кож ­ ний „по грошу а по куричу”. На цім же ґрунті збільшення втручання адмі ­ ністрації в справу постачання сторожів виникла вимога від^ них і певних: послуг, які мусіли оці сторожі робити замковій адміністрації протягом часу перебування в замку на сторожі. Посилаючи чи наймаючи сторожів до замку на сторожу, людність спільно» їм збирала певне утримання. Давніша форма цього натуральна, певні харчі, харчі, які давано самим сторожам на їх утримання під час самої сторожі.. Браславська норма: дають з кожного дому на рік „по 2 гр. пол., по двойгу хлеба, по ковшику пшена а по 2 головажки соли”; Чорнобильська норма: дають з кожного дому міщанського „по грошу польському, по решету жита^, ,До історії сторожі в замках XVI в. 5 І тю пяти плитокъ соли, по ковшику крупъ”. Як бачимо, оці дві норми дачки на утримання складаються з тих же самих складових речей. Хліб чи жито, крупи, сіль — це основа цієї дачки натуральної, до того ще долучено, пізніш, до основної норми натуральної, грішми один чи два гроші польські. Потім гро ­ шова частина дачки переважає натуральну частину і натуральна дача відсту ­ пає своє місце грошевій вже без додавання натурального – датку. Цікаво тут зазначити утримання кликунам замковим Луцьким: давали сторожівщини з Мельниці, маєтку Семашків, 3 копи; далі грішми давали на кожухи або на сермяги; нарешті, натурою з дворів господарських жита та соли. Тут поруч із грошовими датками зберегла своє місце дачка натуральна — жита та соли; так само натуральна була дачка, можна думати, на кожухи, і потім, коли переведено цю дачку на гроші, ці гроші отримали і спеціяльне призначення, на спеціяльну мету. Далі ми бачимо перехід на грошову заміну колишньої натуральної дачки на утримання сторожів. Київським двом сторожам замко ­ вим, наймаючи їх, давали „на годъ 6 копъ грошей”, Остерським острого- вим сторожам, наймаючи давали на рік 4’/ 2 коп. гр. на одного. Як бачимо норма датку на утримання сторожів була неоднакова, вона змінялась по різ ­ них замках, доходячи місцями до вищої суми в порівнянні з іншими. У Бра- славі наймали сторожів „земяне и мещане, складаючися вси, а даивали имъ по 80 грошей”, виходило б, що тут давали сторожам менше. В інших розра ­ хунках бачимо норму тижневу: „держивали мещане сторожовъ по два чело ­ вѣки. .. давали кажъдому с них на тыдень по 2 грошей”. Отже поруч із річною нормою була й норма тижнева. У деяких випадках наведено не норму латку сторожам, а норму розкладки з людности. Так для Вінниці наведено якраз таку норму розкладки: сторожам замковим дають, наймаючи, люди земянські „з дому на годъ по 3 гроши польскихъ, а отъ вдовы або откозака •неоселого по полтора гроша польського ж”; загальної суми датку сторожам тут не подано. Чимдалі, тим більшу звертала увагу адміністрація замкова на організа ­ цію сторожі. В деяких важливіших місцях ставила замкова адміністрацій своїх драбів, доручаючи їм охороняти певні небезпечні пункти. Так, ми ба ­ чили, бувало в Києві, де замкові брами охороняли поруч із найманою мі ­ щанською сторожею і драби „уставичъне по 10 чоловиковъ в день у броне стоячи”. Таке сполучення різних груп сторожі могло подавати думку про дальше об ’ єднання всієї взагалі сторожі в руках самої адміністрації, без участи інших. Збільшувався догляд з боку адміністрації і за тими найма ­ ними, що приходили чергою на замкову сторожу, збільшувано в зв ’ язку з цим доглядом та перевіркою виконання обов ’ язків і той поклін, що брала собі за це замкова адміністрація: пригадаємо таку скаргу луцької людности, староста вимагав з села більше сторожів і більше з них ішло тепер поклону, бо з кожного з побільшеного числа сторожів брали ту ж суму поклону, група -сторожів давала взагалі тепер більшу суму на адміністрацію. Дальший крок в об ’ єднанні справи цілої сторожі в руках адміністрації, це зміна практики найму, коли наймали сторожів різні групи людности і ви- ,e 6 ОдексаНдер Грушевський планували сторожам зібрані гроші на утримання. Адміністрація вимагає, щоб- ї і передано було тепер цю справу і сама береться наймати відповідну кіль ­ кість сторожів. Так утворюється нова практика, людність збирає між собою „сторожівщину”, певний збір грошовий на утримання сторожів, передає зібрані гроші адміністрації і та вже сама піклується про сторожу в: цім місці. Київ ­ ські міщани держали сторожу „отъ поля на валу у воротъ Золотыхъ”, це була попередня практика; її змінено і тепер вже „дають мещане сторожовъ- щины тое воеводе на годъ по 15 копъ грошей”. Даючи таку сторожовщину, місцева людність вже звільняється від турбот щодо утримання сторожі, яка- тепер знаходиться під доглядом та контролем адміністрації. Бувало в деяких замках, що адміністрація приймала на себе цілком утри ­ мання сторожів. Це бувало наслідком упертої боротьби за певні джерела прибутків, кому ці джерела мати, як користатися з цих прибутків, — треба було за те взяти на себе і певні видатки на загальні потреби. Питання про такі джерела прибутків викликало багато уваги. Отримати певні джерела прибут ­ ків, хоч і виконувати за це певні обов ’ язки і робити певні виплати на за ­ гальні потреби, це могло давати кінець-кінцем певні вигоди і через те коло цього обговорення купчились теж певні уважні обрахунки. Найбільш уваги викликала справа корчом, кому саме їх держати і що за те виплачувати до скарбу на загальні потреби або які обов ’ язки виконувати. Таким чином дер ­ жання корчом і зв ’ язували, між иншим, з виконанням обов ’ язку утримання сторожі в замку. Хто висловлював бажання взяти на себе держання корчом,. той обчисляв, скільки коштуватиме утримання сторожи і оскільки це кінець- кінцем може бути вигідно. У Житомирі приняв на себе утримання 3 клику- нів староста на прибутки з корчми „try кору hroszej zkorczmy”. У Луцькому староста повинен давати на сторожу з своїх прибутків з господарських дво ­ рів, жита та соли. Але того — додає ревізія — староста тепер їм не видав,, а вони теж не кличуть. Тому датку — додає далі — рік буває на святого Петра, а ще їм нічого не дано. Людність уважно стежила за справами сто ­ рожі, за своєчасним виконанням умови і всяка зміна викликала зауваження. Стару практику охороняють від усяких змін, протестуючи проти усяких новин. Так новина, що староста Луцький примушує „воротну 11 сторожу вночі; кликати на замку, що робили звичайно кликуни, а для „воротной” сторожі це новина, проти якої вони рішуче протестують, охороняючи стару практику. Коли розрізняли Луцькі люди так рішуче функції сторожи та кликунів, так само розрізняли і місце сторожі. Житомирські міщани протестували, що їх примушували стерегти на свирні, чого вони здавна не стерегли. Скаргу подано до господарського уряду і господар наказав старості не вимагати такої новини від міщан, коли вони раніш того не стерегли, не робили того.’ Обговорення теж викликали і інші деталі виконання сторожі. Можна було спинятися над тим, оскільки доцільна сторожа на певнім призначенім місці, чи може вона тут принести достатню користь. Такі якраз міркування вислов ­ лено з приводу сторожі польної, на полі в двадцяти милях від замку Жито ­ мирського. „Поведили теж земяне и мещане тамошніе, иж сторожи не велми. ,До історії сторожі в замках XVI в. 7″ великая потреба, бо виколи сторожа не встережет, а хотя теж и подстере- гут татар, тогди до замку втичи перед ними не могут “ . Таким чином тут поставлено під сумнів і саму потребу мати сторожу в зазначенім місці. Вся ­ кий недогляд в виконанні сторожі викликав обговорення та скарги. Було вже наведено, як зауважено про невиплату своєчасно утримання в Луцькому сторожі господарських дворів. У Браславській ревізії є згадка про напад та ­ тарський і крім того зазначено: „а въ тотъ часъ кгда пар з войскомъ при ­ ходилъ, не было сторожи жадное, а ни замъковое, а ни местъское “ – Можна думати, що ця коротка згадка не передає тих міркувань та обговорень, які. ця подія викликала в обговоренні справ з ревізором. ,СЕРГІИ ШАМРАИ. МІСТЕЧКО ТРИПІЛЛЯ НА КИЇВЩИНІ ’ ). М. Трипілля або Треполь (чи Трьполь) нашого літопису, лежить на кру ­ тому мисі над Дніпром, між гирлом р. Стугни й Кррсної, в п’ятдесяти верстах нижче від Києва, Місце для оселення це було дуже придатне: ’ ’ стрімка гора, оточена з трьох боків водою, давала змогу й легко боронитися від во ­ рожих нападів. До того біля цього місця є й брід через Дніпро, на лівий його берег. Не дивно тому, що на цьому місці вже з давніх давен існують людські поселення: нагадаємо хоч би про ті численні групи осад на цій те ­ риторії, зокрема на місці теперішнього м. Трипілля, осад пізньонеолітичної (передмікенської) культури, з високо розвиненою технікою. Проте заснування самого м. Трипілля зв ’ язується з досить пізніми, рів ­ няючи, часами. У деяких літописах г ) скупу звістку Іпатського літопису від 1032 р. — „Ярославъ поча ставити городы по Рсі “ 3 ) трохи, поширюється до ­ датком (в дужках), — Корсунь, Треполь. Отже нібито саме місто Трипілля заложив Ярослав 1032 р. Проте, знов повторюємо, немає сумніву, що посе ­ лення існувало тут і давніше, можливо, що навіть і замок якийсь поставив ще Володимир, коли він 988-го року „нача ставити городы по Деснѣ и по Устрьи, по Трубешеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ” 4 ), адже Трипілля лежить недалеко від гирла Стугни, а географічне становище цієї місцевості, його опороспроможність, панування над бродом через Дніпро, і т. ін. , мусіли, без ­ перечно звернути Володимирові увагу. Як би там не було, а нове місто швидко починає відігравати досить значну ролю в Київській землі. Окрім вищезгаданих усіх вигод, Трипілля було, як ’ ) Про це цікаве місто є стаття набіжчика В. Г. Ляскоронського („Прошлое м. Триполья”, К. 1906 р., с. 24); не зважаючи на деяку хаотичність викладу (порівн., напр., с. 14 — 15), вона загалом дуже цікава. Але ця стаття не повна й має свої хиби. Автор повно, хоч і не систе ­ матизовано, висвітлив давню, князівську, добу, в історії міста (на підставі як історичних так і археологічних пам ’ яток), спинивсь на легендах зв ’ язаних із містом, але малу звернув увагу на пізніші часи, зокрема на XVII — XVIII ст., що про них в його статті так іцойнічого немає. Тому ми гадали, що не буде зайве переглянути історію м. Трипілля й доповнити її новими, скільки можливо, матеріялами. 2 ) Лей б о ви чъ, Сводная лѣтопись, с. 126. =) Іпат. літ., вид. Археогр. Ком., 1871 р., с. 105. 4 ) Ibidem, с. 83. Тим більш, досить неправдоподібно щоб ставлено укріплення мало не на гирлі Стугни в зв ’ язку з укріпленням лінії по Росі, -далеко на південь від Трипілля. ,о Сергій Шамрай свідчить патерик Печерський, ще й стоянкою для торговельних валок ‘), що пливли великим водним шляхом до Чорного моря („изъ Варягъ въ Греки”). Це не могло не відбитися на зростанні його торговельного значіння. Можна навіть припустити, що й засновано було тут місто й замок не тільки задля оборони південних околиць Київського князівства, а й як певний важливий торговельний форпост на великому водному шляху. І справді такі міркування були справедливі: не дурно середня Подніпрянщина взагалі швидко стає най ­ розвиненішою місцевістю в промисловому відношенню 2 ). Зокрема надзвичайно розвинене було виробництво ганчарне. За один з його осередків, очевидно, могло бути Трипілля. Це виробництво, як відомо, було таке розвинене, що не тільки завдовольняло місцеві потреби, а й постачало свої вироби й дале ­ ким околицям східньо-слов ’ янських земель, як, напр., у Новгород 8 ). На те, що з Трипілля був на той час чималий торговельний осередок, вказують і археологічні знахідки на його території, насамперед знахідки мо ­ нет, як чужоземних, так і слов ’ янських. Коли відкинути Київ, як головний торговельний осередок України, то мабуть ніде в Київській землі не було знайдено стільки монет, як у цій місцевості, — правда, не так в Трипіллі, як в Вітачеві й Станках 4 ). У самому Трипіллі знайдено кілька скарбів з моне ­ тами візантійськими та українськими 5 ), у Стайках знайдено монети трохи пізніших часів: польські, шведські, бранденбурзькі, шлезькі, і українські гривні з князівських часів 6 ), у Вітачеві — – польські, шведські, німецькі, англій ­ ські, і знов таки князівські гривні ‘) і т. ін. Коли ж ми подивимося на мапу монетних скарбів знаходжуваних на Київщині до першої чверти XV ст., яку склав В. Ю. Данилевич 8 ), побачимо, що з усіх скарбів з візантійськими монетами, що їх було знайдено в районі Дніпра від Чорнобиля до Чигирина, 11 знай ­ дено в Києві, а чотири в Дніпровому водозборі — у Трипіллі і нижче Ка ­ нева 9 ). Це все вказує на те, що у Трипіллі та сусідніх місцевостях, інтен ­ сивно була розвинена торговля як внутрішня так і зовнішня, насамперед з Візантією. Отже, ми можемо констатувати, що Трипілля загалом брало чималу участь у промислово-торговельному житті України за князівських ча ­ сів, найперше Київської землі, а це дало підставі й на те, щоб швидко роз ­ винулося значіння цього міста й у відношенні політичному. Як відомо, якихось постійних князівських волостей, з певними своїми центрами, як було, напр., на Чернігівщині, в Київській землі не утворилося. ’ ) Довнаръ -Запольскій, Исторія русскаго народнаго хозяйства, т. I, с. 100. Так само у Барсов’а, Русская историч. географія, 2-е вид., с. 21. 2 ) Довнаръ- Запольскій, op. cit., с. 260. 3 ) Ibid., с. 263. 4 ) Н. Б ѣ ля ш езскі й, Монетные клады Кіевской губерніи. 1889. 6 ) Ibid., с. 65 — 66. 6 ) Ibid., с. 64 і далі. ’ ) Ibid., с. 55 і далі. s ) В. Данилевич ъ, Монетные клады Кіевской губ. до первой четверти XV ст. Труды IX Арх. Съѣзда, т. I. 9 ) Ibid. ,М-ко Трипілля на Київщині IT. „При частих змінах князів на Київськім столі та при частих перемінах у від ­ ношеннях тих підручних князів Київщини, вічно мінялися й Київські волости: викроювалася волость для певного князя, повставало мале князівство; заби ­ рався він по якімсь часі, се князівство тримало свою окремішність; з ’ являвся новий князь, якого треба було „наділити”, — для нього викроювали волость де-інде. Постійних якихось волостей, що все, бували б в ролі осібних кня ­ зівств, можна сказати, не було” ’ ). Проте, Трипілля, чи саме, чи на чолі ще кількох міст досить часто, особливо в другій половині XII ст. , було княжим столом для різних другорядних Київських князів. Згадки про окремих князів у Трипіллі починаються досить пізно. Можна гадати, що в 1150-х роках у Трипіллі сидів князь Мстислав Ізяславич * 2 ); проте коли Володимира Мстиславича, брата Роетиславового, вигнали з його уділу (Слуцька) Ольговичі, то Ростислав дав йому Трипілля й ще чотири міста 3 4 ). Ці міста лишаються за ним і надалі, дарма, що Трипілля мав одержати 1163 р. Мстислав Ізяславович за згодою з Ростиславом: йому замість Три ­ пілля дано Канів 1 ). ‘ ‘) М. Грушевський, Історія України-Руси, вид. 2, том II, с. 296. 2 ) Бо йому Ростислав Київський „възвороти “ (розбивка моя, С. Ш ) всѣ городы .. Торьскый и Бѣлъградъ, а за Трьполь да ему Каневъ”. (Іпат. літ. 357, 1163 року). Очевидячки ці міста належали були йому перед тим, як їх передано 1162 р. Володимирові Мстиславичеві* Порівн. М. Грушевський, Історія України-Руси, т. II, с. 184. а ) Іпат. літ., с. 356. ‘ 4 ) Ibid., с. 357. 5 ) Ibid., с. 365 – 367. “ ) Ibid , с. 389. ’ ‘) Ibid , с. 409. 1169 р. Володимир Мстиславич, бажаючи скористатися з сприятливої си ­ туації, шоб захопити Київ, вийшов з Трипілля і пішов з родиною до Вишго- рода. Це йому не пощастило і він мусів повернутися до Трипілля; проте ця спроба не зминула йому дурно: новий Київський князь (по смерті Рости ­ слава), небіж Володимира Мстиславича, Мстислав Ізяславич, прогнав Воло ­ димира з Трипілля до Котельниці 5 ). Якийсь час Трипілля лишалося без окремого князя. Але в 1170-х роках це місто підпадає владі Андрія Боголюбського, що, здійснюючи свої плани на Київ, намагавсь захопити й околичні міста. Трипілля захопив небіж Андрія, Мстислав Ростиславич, та не на довго: вже 1174 р. його вигнали звідти Ростиславичі 6 ). Після цього Трипілля перейшло до Мстислава Володимировича (правнука Володимира Мономаха). Проте князь Київський Роман Ростиславович, можна гадати, ставивсь доволі недовірливо до цього князя й посадив разом із ним у Трипіллі свого сина Ярослава. Його підозріння були слушні: коли 1177 р. виникла боротьба між Святославом Всеволодовичем Чернігівським і Романом Київським, Мстислав, відчинивши браму Трипілля, передав це місто Всеволодовому військові (Всеволод був йому родич); Ярополк після цього втік до батька у Київ ~). 1 ,12 Сергій Шамрай Дальші відомості про Трипілля ми знаходимо допіру з кінця XII століття; ‘1195 р. стає князем Київським Рюрик і віддає Трипілля разом з Торчеськом, Корсунем, Каневом та Богуславом своєму зятеві Романові Мстиславичеві. Але Всеволод Суздальський, що ввесь час намагається посварити Київських князів, зажадав ці міста собі і Рюрик, щоб не накликати війни, мусів віді ­ брати ці міста й віддати-їх Всеволодові. Це викликало певний опір од Ро ­ мана, що після кількох спроб опозиції і нових замирень із Рюриком, кінець- кінцем таки помстивсь 1205 року; коли після походу на половців, князі з ’ їхалися у Трипілля, щоб ділити волості, — Роман захопив у полон Рюрика й постриг його силоміць у ченці в Києві * ). До речі той факт, що Роман, — під цей час князь Галицько-Володимирський, заарештував Рюрика саме-іменно у Трипіллі, може промовляти за те, що з мешканцями цього міста й досі лишалися у Романа якісь зв ’ язки чи симпатії. Можна гадати, отже, що, як на той час, з Трипілля був значний князів ­ ський осередок. Князь, що сидить у Трипіллі, має свій окремий „полк” 2 ), очевидно, чималу „дружину”; має своїх мужів, можливо воєвод, що їх зга ­ дується серед поважніших Київських бояр 3 ). Це промовляє за певне зна ­ чіння, багатство й важливість Трипільських князів, а тим самим і за багат ­ ство та значіння самого Трипілля, як міста і певного уділу. Поруч із значінням торговельним та політичним, мало певне значіння Трипілля і військово-стратегічне. Залежало це значною мірою від його ста ­ новища; коло нього і сусідніх з ним міст (Вітачів), як згадано, був переїзд через. Дніпро, і до того, можна думати, найулюбленіший з усіх бродів через Дніпро. Не дурно тому за володіння ним іноді зчиняються справжні бої, як, напр., було 1151 року, коли фльоти Ізяслава й Юрія Долгорукого довго боролися на Дніпрі, коло Вітачева, щоб захопити в свої руки переправи че ­ рез річку 4 ). Бродом коло Трипілля звичайно переходить і військо (цього ж, 1151 р; Юрій Долгорукий після перемоги; або 1136 р. Ольговичі з полов- щями) ’ ), як у похід у степи, на половців, так і до Переяславської землі ®). Трипілля править часто за збірний пункт під час походів; у ньому відбу ­ ваються і князівські наради у різник справах 7 ). Під Трипіллям і за нього відбувається часто боротьба поміж князями. Наведімо кілька фактів. Великий бій трапивсь під Трипіллям року 1093. Половці напали на Руську землю !) Лавренг. літоп., Спб- 1372 р., с. 399. ГІорівн. М. Грушевський, Іст. Укр.-Руси, т. II, с. 217 – 229. 2 ) 1180-го року Рюрик виряджає „Мстислава Володимерича с Черными Клобуки, и Лазоря воєводу своего с молодыми своими и Бориса Захарьиніча со Сдеславомъ со Жирославичемъ я со Мьстиславлемь полкомъ, изо Трьполя” (Іпат. л„ с. 420). 3 ) 1193 р. Ростислав Рюрикович, лаштуючися на половців, посилає в Трипілля по Мсти ­ слава, і той „ѣха к нему вборзѣ со Сдеславом Жирославичемъ с мужем своимъ” (In., с. 455). Очевидячки це той самий Сдеелав, що його згадується й у попередній цитаті. 0 Іп. л., с. 293 — 5. 5 ) Іп. л., с. 215. ’ ) Ibidem, с. 304. ’ ) Лаврент. л., с. 399. ,М-ко Трипілля на Київщині IS; й дійшли аж до Дніпра недалеко Трипілля. З другого боку під Трипілля до р. Стугни стягнули своє військо князі Святополк Київський, Володимир Мо ­ номах і Ростислав Переяславський. Коло Трипілля виникли суперечки.. Кияни з Святополком радили перейти Стугну й напасти на половців, Мономах же радив, загрожуючи ворогам звідси, з-за ріки, добитися миру. Перемогла Свя- тополкова думка, віцсько перейшло Стугну й напало на половців за Трипіл^ лям. Князів було розбито. Мономах утік за Стугну, при чому Ростислав по ­ тонув під час переправи, а Святополк замкнувсь у Трипіллі й під захистом мурів, що були, очевидно, досить міцні, оборонивсь од половців, а вночі утік: до Києва ! ). 1174 року Ростиславичі здобувають Трипілля й виганяють звідти небожа. Андрія Боголюбського, що перед тим захопив це місто 8 ). 1177-го року Оль- говичі провадять облогу Трипілля, а що князь Трипільський Мстислав пере ­ кинувся на їх бік, вони здобувають місто й виганяють звідти Ярополка “)■ Коли вороги, передусім кочовики, наступали з півдня, на Київську землю, князі звичайно виступали до Трипілля і тут чекали нападу, під захистом міц ­ них мурів фортеці. Іноді траплялося навіть, що сама чутка, що князівське військо стоїть під Трипіллям, себто готове до бою й є в куди кращій позиції, а ніж ворог, примушували тікати половців. Так, напр., було року 1161, коли Рости ­ слав Мстиславич виступив до Трипілля проти половців і князя Ізяслава Давидовича 4 ). 1179-го року половці з своїм ханом Кончаком напалися на Переяслав^ щину; проти них виступили князі, що мали зійтися під Трипіллям 5 ). Так само й під час Половецького нападу 1185-го року українське військо зібра ­ лося коло Трипілля, а військо смоленське далі навіть і не пішло 6 ). Останню згадку про боротьбу за Трипілля ми знаходимо під 1207 роком, коли відбувалася боротьба між Всеволодом Чермним і Рюриком Київським. На початку цього року Всеволод із своїми спільниками перейшов Дніпро й обложив Трипілля, де замкнувсь Ярослав Володимирович. Не вважаючи на численне військо спільників, Ярослав з трипільцями довго боронивсь; допіру після трьох тижнів облоги, після кількох упертих боїв, трипільці піддалися, імовірно, знемігшися за браком харчів 7 ). Дальшу історію Трипілля в XIII ст. встановити важко. Руліковський за ­ значає 8 ), що монголи його знищили вщент, і воно почало відроджуватися тільки за часів Гедимина й Ольґерда. Новіший історик Трипілля, В. Г. Ляс- коронський 9 ) теж погоджується, що його було дуже поруйновано, тільки *) Іпат. л., с. 152 — 154. 2 ) Ibidem, с. 389. 3 ) ibidem, 409. 4 ) Ibidem, с. 352. 5 ) Ibidem, с. 415. 6 ) Ibidem, с. 435 — 436. ‘) Лаврент. літ., с. 407 — 408, ,,И изнемогшемъ людемъ в градѣ предашеся ему” …… s ) Slownik geograficzny, t. XII, с. 534. Op. cit., c. 10. ,14 Сергій Шамрай ‘гадає, що знову його залюднено вже по Татарській навалі, отже за другої половини ХШ століття. Гадаємо, немає чого казати, що перша думка цілком неправдива; вже 1300-го року Трипілля згадується як місто серед інших міст Київської землі, що заціліли ’ ). Можливо трохи прибільшена й друга думка. Важко припустити, щоб після цілковитої руйнації в обставинах не дуже сприятливих для колонізації, Трипілля знов стає містом і, очевидно, не дуже малим, вже на 1300-ий рік. Далі відомості про Трипілля на деякий час уриваються. Можна думати, їцо вже незабаром по тому, як Київську землю приєднано до Литви, Три ­ пілля віддано на Київський замок: принаймні в XV столітті воно належить цьому замкові а ). Очевидно так само, що татарські напади на Київську землю, зокрема мабуть Менґлі-Герая, не абияк відбилися й на Трипіллі: на початку XVI ст. людей у ньому було аж надто обмаль 3 ). Проте, на замок Трипілля належить недовго і незабаром стає приватновласницьким маєтком: 1500 року, король Олександер Яґеллончик, роздаючи шляхті землю на Київщині віддав Трипілля шляхтичеві Київському Данилові Дедковичеві (або Дедкові) 4 ); в цей час у Трипіллі є всього 7 чоловіка ’ ). Цей Дедкович, вислужуючись королеві (напр. через щасливу подорож послом до Менґлі-Герая 1503 р.) 6 ) дістав піз ­ ніше й інші маєтності. Від свого новрго родового маєтку Дедковичі пізніше при ­ брали прізвище Трипільських 7 ). Проте, можно гадати, що з Трипілля за тих часів не був той значний і залюднений осередок, яким воно було за часів князів ­ ських; нова економічна система, що її запроваджує шляхта, татарські напади, суперечки з козаками, усе це призводило Ідо того, що людність з нього тікала 8 ), воно порожніло і т. ін. До того перший власник цього міста досить швидко вмер, не встигши добре залюднити свої маєтки; він залишив (за тестамен- том 1519 року) свої маєтності синові Василеві, що був, як помер його батько, безперечно, ще, дуже малий 9 ). Цим малолітством нового власника, гадаємо, й можна пояснити той факт, що, коли його батько вмер, Трипілля захоплює «иївський воєвода. Починається процес за Трипілля, але наказом короля від 1548-го року, його повернуто Василеві Трипільському. Василь помер 1599-го року, залишивши п ’ ятеро синів, яким усім залишив Трипілля у спадок 10 ). Але ця спадщина було за тих часів не дуже спокійна. Трипілля пустошили татари, за нього провадилась боротьба й з сусідніми ко ­ заками, що оселилися в Терехтемирові. Ще Василь Трипільський з синами ’ ) П. С. Р. Л., т. VII, Воскресенський літопис, с. 240. – ’ ) Slown. geograficzny, t. XII, ст. Руліковського, с. 534. 3 ) Кулишъ, Записки о Южной Россіи, т. II, с. 333. ‘) St. geogr., с. 534. Руліковський висловлює гіпотезу, ніби цей Дедко походить від відо- хМого Дмитра Дедка, правителя Галичини, але гіпотезу цю він не обґрунтовує. 5 ) Акты Литовской метрики, изд Леонтовичемъ, II, No 525. * ’ ) Pulaski, Stosunki . . . . , с. 276 — 283. ‘) Див. про них у Rulikowskiego, Opis powiatu Kijowskiego, 1913, c, 139 і далі. ’ ) „Кіев. Старина”, 1896, кн. IV, с. 99 і 106. •’) Василь вмирає 1599 року, тестамент же на його імя складено 1519, себ-то 80 років пе- ; ре.д його смертю. Ледві щоб він був у той час дорослий. Slown. geograf., t. XII, с. 534. ,М-ко Трипілля на Київщині 15 розпочинає з ними суперечки й боротьбу. Проте, коли вибухло повстання Криштофа Косинського, то вони не насмілюються лишатися у Трипіллі, дарма що його замок досить міцно фортифікований, а тікають до своїх поліських володінь. На деякий час Трипілля стає за осередок боротьби козаків з поля ­ ками. Козаки, здобувши замки в Білій Церкві та Богуславі, позабирали там армату, амуніцію й запаси і після цього напали (на початку 1592 р.) на Три ­ пілля, здобули замок і засіли тут, поповнивши тутешню армату тою, що вони її захопили по різних місцях ’ ). Проти козаків було вислано комісарів з військом. Але ті, підступивши під Трипілля, яке козаки ще більш уфортифікували, не наважилися його здобу ­ вати і мусіли розпочати переговори, 2 ). Поважну ролю відіграє Трипілля й за часів воєн Наливайка та Лободи. Воно, можна гадати править їм за оборонний пункт, з якого вони виступали на польське військо, або замки, а в разі невдач поверталися. 1596-го року, після невдалого походу на Білу Церкву, козаки відступають до Трипілля. Дорогою, на ур. Гострий Камінь, вони мали бій з військом Жолкєвського 3 ). Тут же обрано на гетьмана, замість Шавули, Наливайка 4 ). Далі козаки ви ­ рушили до Трипілля, а далі на Переяслав, через Дніпро. За Кулішем ’ ), у Трипіллі обрано на гетьмана замість Наливайка Лободу. Тільки після повної ліквідації Наливайка й Лободи повернулися Трипіль ­ ські до Трипілля. 1605-го року тут сидить в самку син старшого з братів Трипільських, Федора, Герман’ ’ ). Цього року на нього нападають двоє шлях ­ тичів, що козакують (М. Жилинський і Ф. Деружинський), з 500 чоловіка козаків і селян з Станок, Трипілля, Ржищева й Обухова 7 ). Трипільські за ­ несли проти них процес, що тривав аж^до 1624-го року. У пізніших козацьких війнах геть аж до Хмельниччини Трипілля усе ві ­ дігравало певну ролю. По тому, як козаки зазнали поразки під Куруковом, Конєцпольський розкватирував своє військо в Трипіллі для охорони країни 8 ). 1638-го року, коли новий власник Трипілля Бжозовський (про нього далі) вирушив з польським військом на козаків, козаки в кількості до 4000 чол. напали на замок і розграбували його, забрали армату, тощо 9 ). За цих часів відбувається зміна власників у Трипіллі . Дедковичі Трипіль ­ ські починають поволі спродувати свій маєток, і на початок 1630-х років більшість цього маєтку (м. Трипілля з зусідніми селами, — що їх придбали Трипільські ще в 1590-их років від князів Острозьких) 10 ) належала вже ’ ) М. Грушевський, Іст. Укр.-Руси, т. VII, с. 184. 2 ) Ibidem, с. 185. °) Ibidem, с. 223. ‘ * ) Ibidem, с. 224. ■ ’ ) Кулишъ, Исторія возсоединенія Руси, том Іі. с. 128 129. ■ 6 ) Арх. Ю. 3. Р. ч. III, т. 1, с. 275 — 80. Ibidem. s ) SI. geograf., t. XII, c.’ 535. ■■’) Арх. Ю. 3. P. 4. HI, t . I, c. .379 – 381. 30 ) SI. geograf., t. VII, c. 356. ,16 Сергій Шамрай Андрієві Зборовському й Максиміліянові Бжозовському (Берегівському). 1637 р. увесь маєток належить вже останньому ’ ). За Хмельниччини Трипілля й далі править за терен боїв і місце стоянки різних військ 2 ). За цих часів, очевидно, 1648 року, мешканці Трипілля стають козаками. Трипілля ж стає за центр окремої сотні, куди ввіходять •околичні села. На чолі цієї сотні стає Андрій Ворона 3 ). Правда, 1654-го року царською грамотою Трипілля, „опричь козаков”, себто міщани, віддано Івану Виговському 4 ). Проте ця залежність мешканців м. Трипілля не могла три ­ вати довго: наступні громадянські війни робили неможливим затримати тут будь-яку поміщицьку владу. Та й людність, що звикла була за Хмельниччини до вільного життя, намагається протистати й зробити опір владі поміщиць- ,кій, та й державній, що цю владу підтримує. Через це ми бачимо, що три ­ пільці не зовсім покоряються російській владі: 1659 року військо київської залоги приводило людність Трипілля до покори 3 ). За цих часів Трипілля залюднюють як поспільство, так і козаки. Ще й тепер воно є сотенний осередок, на чолі якого стоїть окремий сотник. Отож, напр., під час суперечки трипільців з Михайлівським манастирем за млин на р. Красній, т. зв. фадаківський, ми бачимо 9 лютого 1660-го року універсал Юрка Хмельницького до полковника Київського, сотника Трипіль ­ ського та отамана Федаківського, яким забороняється втручатися у права манастиря 6 ). Політична приналежність Трипілля за цих часів непевна. Після Пере ­ яславської умови Трипілля залишається за Росією, так само й за Андру- сівською умовою. Проте, за Руїни воно кілька разів переходить з рук у руки ворожих сторін. Спочатку Трипілля належало Дорошенкові. Та що на це місто часто нападало військо Лівобережжя, це знеохотило його людність до підданства Дорошенкові. Тому, коли в лютому 1674-го року Ромодановський післав з Київського полку ратних людей (очевидячки переважно козаків) „чинить промисел” у Дорошенкових володіннях, аж до Трипілля, то мешканці цього міста під впливом утисків цих ратних людей, очевидно на чолі з своїми старшинами від козаків та поспільства, вирядили до Ромодановського в обоз під Черкасами депутацію від поспільства й козаків прохати, щоб той прийняв Трипілля навіки під зверхність Москви 7 ). У лютому 1674-го року, їх справді ’ )’SL geograf., t. XII, с. 535. ” ’ ) Напр. 1651 р. перед Білоцерківськими переговорами козацьке військо під проводом полковника київського Антона Ждановича стоїть у Трипіллі й звідти робить спробу нагасти на Радивилове військо, що виступило з Києва. Порівн. у ак. М. С. Грушевського, Істо ­ рія України-Руси, т. IX, ч. І, с. 348. 3 ) Максимовичъ, Обозрѣніе городовыхъ полковъ и сотень. Собр. сочин., т. I, с. 704. 4 ) Акты Ю. и 3. Р., т. X, с. 671 — 672. Порівн. ак. М. Грушевський, Історія України- Руси, т. IX, ч. II, с. 945. 5 ) Акты Ю. и 3. Р., т. VII, с. 311. 6 ) Всесоюзна Академія Наук, Збірка Археографічної Комісії, Акти Київ. Казен. Палати, II, No 41. ‘) К. Ц. І. Арх., відділ Культів, Лаврський архів, фонд грамот, No 53. ,М-ко Трипілля на Київщині 17 прийняли, „обнадежили” й дали „остерегательный лист” * ), Імовірно, під час походу 1674-го року це містечко й фактично було прилучено до Лівобережжя, цього ж року післано до Трипілля (а так само й до Станок) полковника Солонину, щоб відібрав присягу від тамтешніх мешканців 2 ). Проте недовго цим разом було Трипілля під владою Росії; наступного таки року на нього наїхали поляки й Григорій Гуляницький та захопили його- ГІокидаючи ж його на вимогу Самойловича, поляки спалили і вщент зруйнували Трипілля 3 ). Деякий час воно лишалося пусткою. Допіру 1678-го року його захопили ціл ­ ком спустошене без бою, Ромодановський та Самойлович 4 ). За Бахчесарай- ською (1681) і Гримультовською (1686 р.) умовами Трипілля лишилося за Росією 5 ). Ця вперта боротьба, що тривала коло Трипілля в 1650 -70-х роках, значною мірою пояснювалася тим стратегічним значінням, що його мало Три ­ пілля. Вже раніше зазначувано про перевіз коло цього міста через Дніпро, й чимало фортифікацій, як за князівських, так і за литовських часів; і тепер, за часів козацьких, ці фортифікації були не малі. Ось як, напр., описує Трипілля Антіохійський патріярх Макарій, що проїздив цим містом 1654 р. 6 ). Трипілля велике місто, що фактично складається з трьох міст, з укріплен ­ нями. Коли під ’ їздити до нього, то бачиш табір, розташований на трьох гор ­ бах, з дуже вузькими між ними проходами: можна ввіходити туди тільки поодинці. Саме місто являє собою велику неприступну фортецю на верху гори, з двома мурами й ровом. Значна частина міста порожня, бо давніш там мешкали євреї, що тепер повтікали. Недалечко друга фортеця, а в середині її є дуже гарний царський (мабуть поміщицький? — С.Ш.\ палац. Не далеко від міста, під горою, протікає Дніпро. Тут, коло Трипілля, на Дніпрі будують Суда, що ходять аж у Чорне море. Як бачимо, Трипілля за цих ще часів є як опірний, так і торговельний осередок з дорогами як водою, так і суходолом 7 ). Проте часи Руїни надзви ­ чайно важко відбилися на місті й воно виходить з них цілком спустошене. Так за описом 1686-го року, складеним як ця територія остаточно перейшла до Росії 8 ), місто Трипілля оточено напівосипаним валом, з погорілими ве ­ жами й острогом; замок зруйнований, мешканців немає. Правда, стоїть стара дерев ’ яна церква, а так само біля міста живе шафар Андрій Іванов з 60 ро- ’ ) ibidem, Порівн. у Костомарова, Руина, Собр. соч. кн. VI, СПБ, 1905 р., с. 243. 2 ) Костомаровъ, Руина, с. 243. 3 ) Акты Ю. и 3. Р., т. XII, с. 246. 4 ) Si. geogr., t. XII, с. 535. 3 ) Соловьевъ, Ист. Рсссии, изд. тов. „Общественная Польза * 1 кн. Ill (томи XI — XV), ст. 986. 6 ) Путешествіе Антіохійскаго патріарха Макарія, описанное Павломъ Алеппскимъ. Пере ­ водъ Муркоса, II, с. 37 — 40. ’ ) Порівн. Е. Ruiikowski, Opis powiata Kijowskiego, cc. 58, 63. ? ) Акты Ю. и 3. P. ч. VII, t . I, c. 513 — 549 (Порівн. Рукоп. відділ ВБУ, підвід, докум. Акты XVII ст., No 1525). ,18 Сергій Шамрай бітниками, що роблять салітру на Максима Рандаря, підданого Печорської лаври. На нього ж косять і сіно 1 )- l ) Ibidem, с. 541. 2 ) „Кіев. Старина”, 1890, V, с. 225. 3 ) Костомаровъ, Мазепа, Собр. соч. VI (том XV), с. 499. 4 ) Величко, т. II, с. 133, т. III, с. 208. 5 ) Костомаровъ, op. cit., с. 520. «) Арх. Ю. 3. Р„ ч. III, т. II, с. 770. 7 ) Ляскоронскій, м. Триполье, с. 12. s ) По к илевичъ, Статистич. и историч. замѣтки, с. 130. 9 ) Памятники, изд. Ком. для разбора древн. актов, т. II, с. 232 — 237. ’ “) St. geogr., t. XII, с. 535. Як бачимо, місто цілком спустошене. Але вже тепер помічаються певні зародки відродження: добувають салітру, живуть робітники, косять сіно. Не втрачає, очевидячки, це місто й своєї привабливости з географічно-стратегіч ­ ного погляду. Зокрема не раз притягало Трипілля увагу Палія. Коли 1688 р. король польський і коронний гетьман хотіли оселити Палія в Чигирині, то той відмовлявсь виселитися з Фастова, хіба що у Трипілля 2 ). Наступного року проще писав і Мазепа до царя, прохаючи віддати Трипілля Палієві для поселення, що було б корисне и для оборони Києва 3 ). Нарешті, 1694 р. Палій, не дістаючи допомоги від Мазепи, прохав дозволу перейти із своїм військом на мешкання у Трипілля чи Васильків, загрожуючи інакше підда ­ тися Туреччині 4 ). Домагалися Трипілля й поляки; 1701 року вони виставили Росії вимогу повернути їм Терехтемирів, Стайки і Трипілля; проте це не здійснилося 5 ). Нарешті, 1713-го року намагавсь захопити Трипілля Орликів прибічник козацький отаман Швайка 6 ). Нове залюднення Трипілля припадає на кінець XVII ст. Але людність у ньому тепер вже не вільна,, як за Хмельниччини, вона підпадає під мана- стирську владу. Як саме відбувається ця зміна, докладно з ’ ясувати важко. Ми знаємо, що вже в XVI ст. в Трипільському маєткові є землі, що нале ­ жать якимось чином Михайлівському та Пустинно-Микільському манастирям. 1597-го року ці манастирі навіть скаржилися на Дедковичів Трипільських, що ті захопили манастирські землі, і на них „замочекъ и мѣстечко назвавши Трипольемъ, на себе осадили” 7 ). 1667-го року Трипілля було віддано київській митрополітанській катедрі 8 ), хоч, очевидно, фактично здійснити це не можна було; ще в 1670-х роках у Трипіллі ми бачимо козаків, в 1660-х ще окремого навіть сотника Три ­ пільського; поспільство ж його теж, як видко, нічиєї влади не визнає. Імо ­ вірно .митрополитові у цей час належать лише деякі землі тут, напр.. деякі луки, що їх здається в кінці 1760 р. в откуп 9 ). Проте, коли Трипілля було спустошено, ця територія, очевидно ціла вже, підпала під остаточну владу цієї митрополії, особливо після потвердження від Петра І 1700-го року 10 ). Ще перед цим (1690-го р.) митрополит Варлаам Ясинський погодивсь від ­ ступити м. Трипілля з околичними селами Київському Софійському манасти- ,М-ко Трипілля на Київщині 19 .реві.; 22 липня ц. р. їх було затверджено універсалом гетьмана Мазепи за цим манастирем ‘). Цього таки року це надання Трипілля потвердили й царі Петро й Іоан Олексійовичі 2 ). Відтоді Трипілля й належить Софійському ма- настиреві протягом усього XVIII століття. Як ми були сказали, Трипілля починає залюднюватися. Вже в 1690 роках тут осідає, очевидно, чимала людність, але татарський наскок 1695 року •почасти розганяє, або нищить її 3 ). Проте, вже 1701 року ми бачимо в Три ­ піллі велику людність на чолі з городничим, церкву, попа і т. ін. ; бачимо певні акти мирного життя, — чимало купчих продажів: ґрунтів, млинів, дво ­ рів, актів, що їх складено в Трипіллі в рр. 1701 — З 4 ). Але з 1700 р. колоні ­ зація йде. вже дуже жваво. Протягом якихось двадцяти років з ’ являється численна людність, будують хати, церкви 5 ), школи, шпиталі. Правда, в піз ­ ніших (1730 — 1750-х) роках людности, як і взагалі у київській сотні Київ ­ ського полку, до складу якої входить Трипілля, досить сильно зменшується 6 ). Залежало це значною мірою від війни з Туреччиною 1730-х років, втручання Росії в польські -справи і т. ін. Це все було зв ’ язано з укріпленням прикор ­ донної смуги, великим визиском і почасти виселенням тутешньої людности, а тим самим і численними втечами її у спокійніші місця 7 ). Ці втечі тривали загалом і в досить пізні роки, напр., до кінця 1760 років, і були чималі. Як приклад наведемо, один факт 8 ). На початку квітня 1765 р. багато мешканців Трипілля з родинами й усім майном зробили спробу втекти на польський бік; коли вони відсунули рогатки і перейшли кордон, їх помі ­ тив роз ’ їзд і спробував їх затримати, але селяни не далися. На шум набігли російські форпостні війська, але на допомогу трипільцям прибігли селяни польського села Слобідки, розпочалася бійка, при чому російське військо -стріляло, а селяни, відбиваючися, відступали у глиб польського кордону. На цю стрілянину наїхав польський роз ’ їзд, при чому відразу ж пострілом з пі ­ столі забито одного шляхтича з цього роз ’ їзду. Розпочалася справжня бійка, в наслідок чого двох трипільців було забито, одного тяжко поранено. Росій- ‘) Збірка Лазаревського (Рукоп. відділ ВБУ), 41/3, ар. 474 і далі. 2 ) Рукопис. Відділ Бібліотеки Всесоюзної Академії Наук у Ленінграді, 31. 2. 14, V, арк. 564 — 569. 3 ) Лѣтопись Юзефовича, с. 270. 4 ) Див. документи Румянців. опису, м. Трипілля. 5 ) Руліковський (St. geogr., t. XII) зазначає, що першу церкву по руйнації Трипілля збу ­ довано 1748-го року. Це невірно. Вже 1701 р. згадана церква, а въ 1723 р. ми бачимо попів ­ ські двори, шпиталь і школи у Трипіллі (отже мусить знов таки бути і церква). 1737-го року ми вже знаємо и назви деяких церков, напр. богоматері, бачимо також у Трипіллі протопопа. 1739 р. є аж 3 церкви (К. Окрарх., ф. кол. Софійського м-стиря; спр. ненумерована). 6 ) Пор. нашу статтю „До історії Київської сотні Київського полку”, Істор. Географ. Збір ­ ник ВУАН, 1928, т. II. Докладніш про це в нашій же роботі „Київська сотня на Гетьманщині в XVII — XVIII в. “ Київський Збірник археології й історії, побуту й мистецтва, т. І, с. 159 _ 283. ‘) Напр,, це легко простежити у Василькові. Див. нашу працю „м. Васильків (IX — XVIII в.в.) “ , Істор.-Географ. Збірник ВУАН, 1929 р., т. III. s ) К. Ц. Арх. давн. Актів, ф. Стар. Справ XVIII ст., Київ. Губ. Канц., спр. Ns 2591, ;від 1765 р. ,20 Сергій Шамрай ське військо втекло за кордон, залишивши двох салдатів у полоні і захо ­ пивши й собі два вози з майном втікачів і двох жінок з дівчатами. Цих жінок після довгої тяганини відіслано назад до Трипілля, решта ж утікачів залиши ­ лася на Правобережжі. Ми не знаємо, на жаль, а ні мотивів цієї втечі, а ні кількости втікачів. Проте потужний опір форпостній команді, пробивання збройною рукою через кордон, — усе це свідчить, що втікачів було багато і дає нам підстави гово ­ рити про масові втечі з Трипілля в 1730 — 1760-х роках. Перші відомості про кількість людности у Трипіллі ми маємо від 1723 р. ‘). За цими відомостями у Трипіллі є дворів підданих Софійського манастиря 197 (тяглих 70, піших і мізерних 119, удів тяглих 2, удів мізерних 6), попів ­ ських дворів 4, дячківських 2, манастиря 2 двори, „караульних” 2 хати, охо- чекомонного полковника бездвірних 2 хати, козаків компанійських 6 дворів, і ратушний один двір. Окрім того, 3 школи й один шпиталь. Скільки цер ­ ков — невідомо. Імовірно їх було троє, оскільки звичайно кількість шпиталів відповідає кількості церков. 1729 року, за відомостями Генерального слідства про маєтності Київ ­ ського полку було в Трипіллі 144 двори підданих манастирських і 9 дв. під- сусідків 1 2 ). 1 ) К. U. Арх. Д. Акт., фонд Археограф, комісії, епр. No 337. ) Генер. Слѣдствіе о маетн. Кіевскаго полка, с. 13. 3 ) Рукоп. відділ ВБУ, з справ Дух. консисторії, No 62, лист трипільського протопопа М. Величківського до Київ, митрополита Рафаїла Заборовського. 4 ) К. Ц. І. А., відділ культів, Архів Лаври, ф. вотчин, спр. No 2176. “) Опис Трипілля повний не зберігсь, лише кінець його, двори посполиті від 56 до 129 (?б. В. Б. Антоновича, за дозвіл скористатися цим описом приношу подяку К. М. Антонович); але є ціла кількість дворів у зводній таблиці по Київській сотні. Див. Рукоп. Відд. ВБУ, Ру- мянцівський опис, кн. No 267. 6 ) SI. geograf,, t. XII. Цього року в одному лише приході м. Трипілля в підданих 25 дво ­ рів і 16 безд. хат. Див. К. Окр. арх., ф. кол. Софійськ. манаст., справа ненумерована. Є ще згадка 1745-го року про кількість людности в одній парафії Три ­ пілля (церкви божої матері); їх є 58 дворів, посполитих 3 ). 1756-го року 4 * ) ми бачимо в Трипіллі вже всього 154 двори, рахуючи, що ­ правда, тільки підданські. Нарешті, за Рум ’ янцівською ревізією 1766-го року ми бачимо в Трипіллі такі цифри людности: манастирських дворів 2, підданих 114 дворів і 15 без ­ двірних хат, духівництва 6 дворів, і, нарешті, протопопа трипільського Ве- личківського, підсусідків 1 двір і 2 бездвірні хати “). Нарешті 1784 року у Трипіллі є 230 дворів 6 ). Таким робом всього у різні роки XVIII ст., було дворів і бездвірних хат у Трипіллі (див. на стор. 21): Таким робом, ми бачимо, що кількість людности в 1740 1760-х роках значно падає. Пізніш, очевидячки, вона знов трохи зростає. Це зростання людности Трипілля о 1770-х і 1780-х роках є безсумнівне. Хоч, на жаль, ми не можемо ілюструвати цей факт цифрами дворів, але все ж ми маємо деякі дані. Отож 1766-го року, за Рум ’ янцівським описом у Три– ,М-ко Трипілля на Київщині 21 піллі було 468 чоловіків всякого віку (жінок же 476), а 1782-го року ‘) їх було 612, себто на 22,2 1) / О більше. Звичайно, зростання це не таке велике: очевидно відбувалося воно шляхом внутрішнього приросту людности, а не якоїбудь нової колонізації в це місто. а І Роки 1 . 1 Манастир- ських Духівництва Підданих Козачі, ра ­ тушні і фор ­ постні Підсусідки духівн. Разом 1 . д в 0 Р і в і 1723 . . . 2 6 197 11 216 1730 . . . _ — 153 ? — 153 1756 . . .. ? ? 154 ? — 154 1 /66 . 2 6 129 — 3 140 1784 . . . — — — — 230 Киньмо оком тепер на економічне становище підданих у Трипіллі, в сере- динЦХѴШ ст. (1766 р. ), а так само й інших груп людности, оскільки нам це дозволяють^’досить бідні матеріали 2 ). Отже самого манастиря Софійського було в Трипіллі 2 двори; при них було на 515 днів ріллі, сіножаті на 3450 копен, і кілька дільниць лісу на 43 верстви довкола. При манастирському дворі є худоба: волів 2, коров 7, биків * 6, коней 8, телят 5, телиць 2, кіз 17 і свиней 14. Про промислов заклади манастиря відомостей не збереглося. Дворів духівництва є 6. До них приписано 191 день і 2 упруги ріллі, сі ­ ножаті на 1280 копен і лісу у 250 сажнів довкола. Або на 1 двір пересічно припадає коло 32 днів ріллі й на 213,3 копни сіножаті. Забезпечення, порів ­ нюючи чимале. Худоби духівництву належало: волів 24, коней 16, биків 18, корів 23, телиць 6, телят 14, лошат 5, овець 16, ягнят 7, свиней 31. Або великої 81, з них робочої 58, молодої 25, дрібної 54, усякої 160. На 1 двір пересічно припадає худоби: великої 13,5, робочої 9,7, молодої 4,2, дрібної 9, усякої 26,6; переводячи на велику 15,2, — цифра забезпечення для цієї групи й місцевосте досить поважна 3 ). Щодо підсусідків протопопа Величківського, яких було 10 чоловіків і 8 жінок, то вони ні землі, ні худоби не мали. Один з них є кравець, інші жи ­ вуть з заробітків. Панщини роблять 3 дні від двору тижнево. Підданих же (114 дворів і 15 бездвірних хат) було 944 душі. А саме було Чоловіків робочого віку …. 231, або 49,4% „ неробочого віку …. 237 „ 50,6% Разом . . 468 *) К. Ц. Арх. давн. Актів, ф. Старих Справ XVIII с., No 14943. 2 ) іа даними Рум ’ янців, опису; нагадаємо, що самий опис не зберігся цілий, звідна ж таблиця далеко не повна. ‘і Напр., пересічний наділ духівництва у Василькові був: ріллі коло 2) днів, сіножаті 24 копни, худоби великої 11, а усякої, переводячи на велику, 13 голів. Порівн., „Васильків (ЇХ — XVIII ст.) “ . Істор.-Геогр. Збірник, Т. Ill, с. 60. ,>2 Сергій Шамрай Жінок робочого віку. . . . 238 або 50,0°/, „ неробочого віку . . . 238 „ 50,0 0 /о Разом . . 476 душ. На 1 двір пересічно припадає 7,3 душі або 2,6 дорослого чоловіка, забез ­ печення, отже, чоловічою робочою силою досить високе. Землі належить підданим: ріллі 986 днів, сіножаті на 353 копни, лісу З версти довкола. На 1 двір пересічно припадає ріллі 7,7 дня, сіножаті 64,8 копен; зокрема мусимо підкреслити, що наділ сіножаті для посполитих є чималий ‘)• Чимало були забезпечені піддані й худобою. А саме, вони мали: волів 214, биків 113, коней 179, корів 248, телиць 84, телят 155, лошат 38, свиней 408, овець 503, ягнят 231, кіз ЗО, козенят 16. Або великої худоби 754 (робо ­ чої 506), молодої 277, дрібної 1188, усякої 2219 голів. На 1 двір пересічно припадало худоби: великої 5,8, з них робочої 3,9; молодої 2,2, дрібної 9,2, усякої 17,2, або переводячи на велику — 7,2 2 ). Ось загальний пересічний економічний стан підданих у Трипіллі. Зага ­ лом, мусимо констатувати, що він наближається до загального наділу підда ­ них Київської сотні, перевищуючи тільки в деяких окремих галузях (напр., почасти у забезпеченні сіножатями). Про промислові заклади, а так само зайняття людности, відомості далеко не повні. Ми маємо дані тільки за 74 двори, або 57,7% усіх. У цих 74 дво- ровласників було 5 млинів (4 лодейних, один гребельний) і 4 пасіки (на 120, 50, 20 і 12 вуликів). ‘ З зайнять людности відомі: ремісникували 24 дворовласники (шевців 14,. ганчарів 5, ткачів 3, бондар 1, кравець 1), або 32,4% усіх, зайняття яких нам відомі; мали промисел 11 (ходили на Дін по рибу 3, у Січ по сіль 2, у Січ по сіль і по рибу 1, продають у Києві; 5 мірошникують), або 14,9% усіх; більшість решти живе з хліборобства, а чотири посполиті ще й пасіч ­ никують. Кілька посполитих живуть з заробітків. Панщину відбувають поспо ­ литі 4, а іноді 5 днів від двору на тиждень. Загалом, отже, на підставі й цих неповних відомостей, можемо висловити твердження про торговельно-промисловий характер м. Трипілля в XVIII ст. Серед іншої людности Трипілля треба відзначити ще групу бояр мана- стирських. Ця група чимала, порівнюючи з загальною кількістю мешканців Трипілля. Напр. 1751 р. їх виступає 15 чоловіка 3 ), при чому не відомо ще,, чи це всі бояри. Головна функція бояр Трипільських є не роз ’ їзди й по ­ силки, як по інших манастирських вотчинах, а обороняти землі, ліс і т. ін. ’ ) У Василькові пересічний наділ підданого господаря 1766 р. ріллі 7,2 дйі, сіножаті на. 5,2 копен. Наділ двора мав бути, правда, трішечки вищий. 9 Цей наділ пересічно на одну третину вищий за наділ п : дданого господаря у Василькові, наділ же одного двора у Василькові мав бути тільки трішечки менше за наділ Трипілля. Ор, cit., с. 74. 9 К. Ц. І. Арх., відд. Культів, Архів Лаври, ф. вотчин, Ns 2162. ,М-ко Трипілля на Київщині 23 Не дурно тому ми бачимо, що ці бояри їздять завсіди озброєні, із списами й шаблями ’ ). Залежала така особливість боярської служби тут у Трипіллі значною мірою від тої постійної боротьби, що її провадять трипільці з сусі ­ дами, так само, гадаємо, й від їх неспокійної вдачі. Ця неспокійна рішуча вдача сильно виявлялася у трипільців. Ми бачили вже як утікачі з Трипілля збройною рукою пробивали собі шлях до Польщі 2 ). Але бувало й інакше: вони нападалися на польські містечка й села й захо ­ плювали їх прикордонні землі. На це не раз скарживсь Білоцерківський ко ­ місар Колонтай (напр., 1751 року) 3 ), зазначаючи, що трипільці під проводом свого городничого наїздять на польські землі й забирають у польських селян хати, худобу й ґрунти, відсуваючи кордон в глиб польських земель. Не дурно тому Колонтай вимагає не раз, щоб кордон в цій території було пере- глянено й точно встановлено. Траплялося, правда іноді й навпаки: кривдили трипільців поляки. Так чимало сварок було між мешканцями Трипілля й Гусачівським старостою в 1740-х роках. Напр., 1742 року в червні місяці староста цей наїхав з ко ­ мандою на ґрунти трипільські й забрав 73 копи збіжжя. Митрополит проти цього протестував; він наказує городничому Трипільському з ’ їздити разом з капітаном, що стоїть на Трипільському форпості, до старости Гусачівського й вимагати сатисфакції. Та це не допомагає й митрополит скаржиться київ ­ ському губернаторові, зазначаючи, що староста Гусачівський узагалі кривдить його і катедру та захоплює ґрунти, а тому він „через помянутое грабижен- ство и неправедное привлащенїе ґрунта превеликую поносит обиду, и впредь когда сатисфакцѣй не будетъ к отобраню и больше ґрунтов моихъ монастир- ских од заграничнїх обивателей продерзостное воспослѣдуетъ безстрашїє” 4 ). Та хоч митрополит і змальовував так страшно справу, але, знов таки повторюємо, підстав твердити, нібито поляки великі кривди чинили трипіль ­ цям, у нас немає, особливо від 1750-х років. Натомість більше даних ми маємо, як згадано, щоб твердити, що енергійну боротьбу з поляками прова ­ дили мешканці м. Трипілля й околичних сіл Софійського манастиря. Не мало шкоди завдають трипільці й своїм сусідам, насамперед в маєтках Києво-Печерської Лаври. Значною мірою залежало це від того, що мешкан ­ цям Трипілля бракувало лісів. Тому то вони намагаються захопити собі чужі ліси, зокрема велику Безрадицьку пущу, на яку Софійський манастир почи ­ нає спокійнісенько заявляти претенсію з кінцем 1740-х років, хоч усі меш- канці-старожили й свідчать, що то ліси лаврські. Боротьба за ці ліси, почи ­ наючи з невеликих порубок, набуває врешті великих розмірів й вигляду справжньої війни. Спинімося трохи на цій боротьбі. 1753-го року мешканці Трипілля не раз наїздять на Безрадицькі ліси. Часто наїздять поодинокі мешканці, іноді ж і цілими партіями, напр. . у 60 ‘) Ibidem. 2 ) Вище, стор. 19 — 20. J ) К. Ц. Арх. дави. Актів, ф. Ст. Справ ХѴШ ст., К. Г. К., спр. No 2861, від 1751 р. Ч К. Ц. Арх. д. Акт., ф. Стар. Справ XVIII ст., К. Г. К., справа No 14687. ,24 Сергій Шамрай ■підвід і т. ін. Вони вирубують ліси й захоплюють й проганяють мешканців с. Безрадич, що рубають тут у своєму лісі. Правда, іноді буває й навпаки: бояри безрадицькі одного разу захоплюють двох коней з упряжем, другого — сокири мешканців Трипілля; але це буває рідко. Загалом, за підрахунком певної комісії, що її надіслано було від полкової сотні Козелецької (на чолі з сотником Барановським), усього було зрубано за цей 1753 рік будівельного лісу 4995 дерев і 32 старих величезних дубів, а крім того до 208 возів дро ­ в ’ яного лісу ’ ). Наступних років боротьба за ліс переходить у справжнісіньку війну. Осо ­ бливо це помічається 1755-го року. Трипільці виступають тепер усією грома ­ дою, масою вирубують ліс і або сплавляють його Дніпром до Трипілля, або вивозять кіньми. Тим часом їх охороняють і вартують бояри. Безрадицький управитель не має досить сил, щоб їх прогнати: він переходить на партизан ­ ську війну. Ного бояри роблять засідки і нападають на відсталих трипільців; так було, напр., 17 травня, коли йому пощастило захопити 5 чоловіка з ко ­ нем 2 ). Другого ж дня він дає справжню битву трипільцям. Цього дня їх пра ­ цює в лісі аж до 400 чоловіка, але й управитель Безрадицький збирає усіх мешканців Старих і Нових Безрадич, та ще й виписує з м. Василькова 22 чо ­ ловіка на конях (головне бояр) і разом з усіма цими силами нападає на три ­ пільців. Але успіху він не має: після короткої бійки він мусить відступити, і трипільці й далі вирубують ліс 8 ). 4 ) К. Ц. І. Арх., від. Культів, Архів Лаври, ф. вотчин, спр. No 1889, від 1753 р. 2 ) Ibidem, спр. No 2024 від 1755 року. s ) Ibidem, спр. No 2023, 1755 р. 4 ) Ibidem, спр. No 2162, 1756 р. 6 ) Ibidem. ‘°) Ibidem, спр. No 2362, від 1760 р. •’) К. Ц. Арх. д. Акт., ф. Стар. Справ XVIII ст., К. Губ. Канц., спр. Ns 5710, від 1767 р. Наступного 1756-го року це знов повторилося: півтораста підвід з 400 чо ­ ловіка трипільців вирушили у ліс і коло так званої Лисої горки почали рубати його, підвозити до Дніпра й сплавляти водою до Трипілля 4 ). Дохо ­ дить до справжніх невеликих бійок, як напр., 1757-го року, коли бояри Три ­ пільські й Безрадицькі, усі озброєні, зТхалися в безрадицькій пущі 5 ). Боротьба ця за ліс не припиняється й пізнішими часами (напр. ми маємо такі факти від 1760-го року) 6 ). Цікаво, що іноді боротьба набуває більших розмірів: на боці трипільців виступають мешканці інших сіл софійського мана- стиря, а іноді й інших власників, як напр., обухівці (що належали генерал- губернаторові й обер-комендантові київським), нещерівці (сотника Гудима) і т. ін. Натомість, на боці мешканців Безрадич виступають мешканці інших численних сіл Печорського манастиря, зокрема їхні бояри, що з ’ їздяться в разі потреби у певні сезони до Безрадич. Пізнішими часами Софійський манастир цілковито, можна гадати, захоплює Безрадицьку пущу собі, до Трипільського маєтку. Він навіть відводить у цій пущі в місці вже згаданому, Лисій горці, ділянку, щоб заготовляти дерево на рогатки місцезій форпостній команді 7 ). Тут же трипільці будують і хати. ,М-ко Трипілля на Київщині 25 Трипільський управитель пильно стежить, щоб вирубали дерева тільки в цьому лісі, і коли 1765-го року п ’ ятисотка козача команда, що виготовляє рогатки, починає вирубувати березу з безсуперечних лісах трипільських, управитель ретельно скаржиться й протестує на початку ще 1767-го року ’ ). Низка сварок повстає у мешканців м. Трипілля й з іншими їхніми сусі ­ дами: посполитими м. Станок, підданими К.-Братського м-ря. Сзарки ці ви ­ никають 1748-го року і тривають довгий час. Трипільський городничий з 1748-го року починає захоплювати землі Братського м-ря, м. Стайок і його присілка Стрітовки; рівночасно він захоплює з трипільцями і сіно стаєцьких обивателів (1759 р.), косити хліба їх зеленими (напр., скошено гречку 1760 р., кіп сто, і відвезено до Черняхова), і взагалі руйнувати добробут посполитих м. Стайок, очевидно, як для того, щоб перетягнути людність до себе, так і для того, щоб примусити К.-Братський м-р покінчити справу миролюбно, відступивши деякі землі Софійському манастиреві ’ ). Той почасти й був згодний на це; 1756 року ми бачимо навіть спробу мирно розмежувати трипільські й стаєцькі землі, але що це розмежування переведено занадто вже на користь Софій ­ ському м-реві, і проваджено його виключно за свідченнями трипільців (стає- чан не допустили до цього цілком), то Братський манастир на це розмежу ­ вання не пристав. Проте, підо впливом утисків трипільців, що примушували посполитих Стайок тікати до Польщі, Братський манастир знов починає клопотатися про розме ­ жування 1761 року. Він звертається до митрополита Арсенія Могилянського, зазначаючи, що оскільки й у нього й у Софійського м-ря і без того багато судових справ з „мірянами”, то не личить їм судитися й мі<ж собою, а тому нехай би митрополит мирно полагодив цю справу * 2 3 ). Могилянський охоче на це пристав, пропонуючи обом манастирям виділити уповноважених, що мають, за свідченнями старожитців, перевести це межування. Проте й цим разом до згоди не прийшло 4 ). Справу було затянуто; 1763 року митрополит знов видає наказа розглянути цю справу й ліквідувати конфлікт. Нарешті, 1764 року обрано й комісію (архімандритів: К.-Михайлівського манастиря, Ніженського Святоблаговіщенського, К.-Видубицького й К.-Кирилівського) 5 ). Але й рі ­ шення цієї комісії не залагодили суперечки. Мешканці Трипілля подали такі межі своїх кордонів з боку Стайок: „начавъ отъ Сторожевой могилы до вер ­ шины Сухой Бобрицы, а тою Бобрицею до проворотной горы, чрез гору до рѣчки Сивировки й устья Явкопатицы, гдѣ Явкопатиця съ Сивировкою со ­ шлись, а Сивировкою вгору, аж до вершины ея и до Черкасового звозу” 6 ). За цею межею маєтки Братського манастиря виносили 12 в. у довжину й 1 — 3 в. завширшки. К.-Братський манастир цим не вдовольнився й вима- *) Ibidem. 2 ) Акты и документы, относящ. къ исторіи Кіевской Академіи, отд II, том II, с. 392. 3 ) Ibidem, с. 393. 4 ) Ibidem, с. 394. 3 ) Акты и документы . . . . т. III, с. 230 — 3. G ) Н. Мухинъ, К.-Братскій училищный монастырь. К. 1893, с. 193. ,26 Сергій Шамрай гав прирізати ще землі, щоб довжиною його володіння були у 20 в. Тільки наприкінці 1766 року дійшло до згоди про границі Трипілля й Станок, коли митрополит персонально розмежував їх землі; на жаль, докладно встановлені кордони не відомі 1 ). Виходять іноді конфлікти між трипільською адміністрацією і військовою владою. Коло міста існують рогатки, на яких стоїть невелика залога (зде ­ більшого під командою поручника); ця залога слідкує за переходом з Польщі до України й навпаки 2 ). Ці конфлікти в Трипіллі тривають аж до 1780-х років, коли касується манастирські маєтки і Трипілля стає скарбовим містечком Київського наміс ­ ництва. За цих часів це містечко вже чимале: воно нараховує 230 осад 3 ) з кількома церквами. Про минуле цього міста за цих часів нагадують рештки валів та фортеці, що збереглися й далеко пізнішими часами, значною мірою й до наших днів. ДОДАТОК 4 ). Господамъ князю Юрию Петровичу с товарыщи Григореї Рамодановскої с товарищи челомъ бьет. Ниннєшне в op … февраля въ 16 д. писалі Вы к намъ въ Переясловль а в оном написано: февраля въ 13 числа великого Гдря цря і великого (князя) Алексѣя Михайловича всея Великія, j Малыя, j Белыя Росии Самодержца. Посылалъ ты гдінє іс Києва . . . ского полку ратнихъ людей для промыслу Дорошенкова владения под Треполья, і ратные де люди над городомъ Треполемъ промыслъ чинили и трепольськие жители видя над собой от ратныхъ людей промыслъ, великому гдрю до били челомъ и город Треполье сдали и ко кресту приведены, ЧТО ]МЪ быт у великого Гдря въ подданстве навеки; и до сего …………………… вашего письма ис города Треполья старшина j все жители присылали въ обоз под Черкаси и били че- лом Гдрю царю j великому князю Алексѣю Михайловичу всея Великия і Ма ­ лыя и Белыя (Росіи) самодержцу, что б онъ великої Гдрь ними умилосер ­ дился, пожаловал ихъ, велел быть под своею великого Гдря высокодержавною рукою и обещали ему великому Гдрю служить верно до конца лѣт живота своего, и мы, поговоря (его) црского величества с подданнымъ Гетманом с Иваномъ Самойловичем, того города Треполья старшину j ’ вс ex жителе] обнадѣжа великого Гдря милостию и давъ имъ остерегательные листы отпу- ‘) Ibidem. 2 ) К. Ц. Арх. д. Актів, ф. Старих справ ХѴШ ст., К. Губ. Канц,, спр. No 1912, від 1774 р. 3 ) Slownik geograf., t. XII, ст. Руліковського про Трипілля. 4 ) Ця цікава грамота збереглася в К. Ц. І. Арх., відділі Культів, Архіві Лавр, грамот, No 531. Краї її цілком зітліли, вона наліплена на інший папір і спрагляє вражінвя неповної. ,М-ко Трипілля на Київщині 27″ стили их в Треполья і к великому Гдрю црю і великому князю Алексѣю Михайловичу всея великия и малыя и белыя росиї самодержцу к Москве о подданстве ихъ под ево великого Гдря высокодержавную руку писали того-ж числа. РПР.. . февраля въ 23 д. трепольськие козакъ Се ………………… ла житель Устимка Іванов о остерегательстве допрашиваны и они сказали, что от бояр j воеводы и князя Григоря Григоріевича листи в Треполье послали илиі нет, того они неведають …. то старшина …………….. • ’ )• *) Останній абзац великого зв ’ язку з попереднім не має; уривається він у середині ре ­ чення. Решта грамоти, очевидячки загинула. Треба додати, що цю копію грамоти, як видко>- писалося дуже наспіх, при чому часто частини слів проминено. Цілком ясні пропуски ми. в ‘тексті відновлюємо. ,прокій нечипоренко . ІСТОРИЧНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧІННЯ Р. СОЙМУ; (Р. Сойм як рухова сила). У своїй статті ми хочемо зробити огляд р. Сойму, головним чином, його * низової течії, з боку історично-економічного, спираючися переважно на дань XVIII — XIX вв. *) Деіна обіймає 77625 кв. верст, або 88353 кв. кл. (О п п о к о в, „Водные богатства. Украины”, изд. 1925 г., стр. 36). Р. Сойм є лівий доплив р. Десни, завдовжки він близько 600 верст.. Бере він свій початок на Курщині, а в межах сьогочасної Конотіпської округи протікає більше-менше одна п ’ ята його частина. Увесь водозбір р. Сойму за дослідами 1893 — 97 рр. (по тому дослідів р. Сойму не роблено) обіймає: площу в 23.700 кв. верст, себ-то близько Vs площі, яку обіймає водозбір р. Десни ’ ). У межах сьогочасної Конотіпської округи басейн р. Сойму обіймає площу коло 2 тис. кв. кл. Сойм у давніші часи має досить багато допливів як у низовій так і в се ­ редній своїй частині. Визначніші з сучасних його допливів Свапа та Клевень. Остання тече на кордоні між українськими та великоросійськими землями. Декілька допливів, зокрема на Низовому Посем ’ ї, протягом XIX століття зовсім повисихали, а до того часу вони були досить значні і на них часто будовано навіть водяні млини. Такі допливи на території Низового Посем ’ я були: Бобрик, Комарівка, У шва, Квашина, Гнилиця, Тютча, Покотилівка, Суддівка, Липка, Єзуч, Конотіп та Куколка. Тепер деякі з цих допливів важко й розшукати. Вони збереглися хіба що у вигляді озер та болот, іцо підживляються водою тільки весною. На території Низового Посем ’ я досить багато озер та болот, як наприклад: Вирьовське, Сарнавське, Конотопське, Гнилиця, Чупринине, Широке та інш., а в суміжній з Конотіпською округою- території, в Путивльському повіті: Софронівське, Гвинтове, Чаплінське, Жилинське, Псухове і т. п. Деякі з них тепер мають великі завали торфу завгрубшки до півтора сажні та очерет, але ці багатства Низового Посем ’ я майже зовсім не досліджено. Звичайно, за достатньої кількости дров у XVII — XVIII століттях та на тогочаснім ступені розвитку господарчої тех ­ ніки, ні очерет ні торфи з цих болот не можна було раціонально використати, ,зо Прокіп Нечипоренко але за наших часів електрофікації та індустріялізації краю такі багатства як торф можна з успіхом використати, як також можна раціональніш ніж за старих часів використати і рухову силу Сойму та його головніших допливів. Значна кількість допливів, озер та болот стала за сприятливу умову для розвитку багатої рослинносте на Низовому Посем ’ ї. Тут було за дав ­ ніших часів, напр. у XVIII столітті, багато листвяних і соснових лісів, особливо на правому боці Сойму, а частково й на лівому в районі Батурина, Нових Млинах, с. с. Вирьовці та Старій, де ліси переходять і на лівий бік Сойму. Сойм щовесни розливається на декілька верст завширшки і наповнює зодою мало не на ціле літо всі ями, озера та напіввисхлі свої допливи й болота. Заливні луки лежать широкою смугою по над Сонмом з лівого його боку. Щодо якости своїх ґрунтів Низове Посем ’ я ділиться на кілька районів. Тут поруч районів цілком непридатних для хліборобства земель- — болот та сипких пісків лежать смуги родючої чорноземлі та лісів. На лівому боці Сойму, починаючи від с. Городища та м. Бахмача і аж до Путивля, лежить деґрадована чорноземля та сіропіщані землі. А на правім боці Сойму та смугою в кілька кілометрів і на лівому його боці лежать сипкі піски, дер ­ ново-підзолисті суглинки, для хліборобства майже непридатні. Завдяки своїм природним особливостям, наявності лісів з одного боку і родючої чорноземлі та степів з другого і особливо наявності р. Сойму, територія Низового Посем ’ я була здавна придатна для людського оселення і для організації тут господарства. Тут за первісних часів, за кам ’ яної доби, жили люди, як про це свідчать знайдені на Посем ’ ї кам ’ яні тогочасні зна ­ ряддя. І як відомо нам з Початкового Літопису, в часи розселення слов ’ ян тут осіло й наше слов ’ янське плем ’ я Сіверяни. Новішими часами, починаючи від часів степових кочовиків XII — XIII ст. і аж до Польсько-Литовської доби включно, Низове Посем ’ я довгий час було за об ’ єкт змагань поміж сусідніми державами — Польщею та Росією за право на його володіння. Не зупи- няючися тут на всій історії Низового Посем ’ я, ми зазначимо тільки ті основні економічні та культурні моменти попередніх століть, коли Сойм відігравав ролю або як рухова сила, або як шлях для культурного та економічного сполу ­ чення людности з своїми сусідами. З окремих порізнених відомостів з часів князівської доби, ми знаємо, що Сойм був у XI — XIII століттях судоплавний і відігравав дуже важливе куль ­ турно-історичне значіння. Це був важливий водяний шлях, що з ’ єднував слов янські племена із східніми народами і зокрема з територією басейну р. Оки. Водяний шлях по Сойму з ’ єднувався в його верхів ’ ї з верхів ям Сіверського Донця і Донцем та Доном з узбережжям Чорного та Озівського морів. За середньовіччя торг на Україні проваджено водяним шляхом: Дніпром до його верхів ’ я і далі геть аж до Північних Скандинавських країн. Цей шлях мав назву шляху „із Варяг в Греки” і вищезазначений шлях Сонмом — Донцем був, очевидно, за один з важливих під ’ їздних шляхів до цього голов- ,Історично економічне значіння р. Сойму 31 ного торговельного шляху, як також було ще декілька важливих під ’ їзних шляхів, як по допливах Дніпра, так і сухопутніх (чумацьких) шляхів. Про цю ранню добу XI — XIII ст. і аж до кінця XVI століття про р. Сойм та його економічну ролю ми обмаль маємо інших відомостей. Певний час у цей період Надсоймська територія лежала пусткою. Але вже з перших часів пізнішої колонізації надсоймянської території та організації тут хлібо ­ робського господарства і в зв ’ язку з ним і гуральництва, р. Сойм викори ­ стовувано як двигуна для численних водяних млинів, валуш та ступ, що їх було побудовано по Сойму та його допливах. Водяні млини були на Низовому Посем ’ ї в половині XVII стол. в таких місцях, як м. Нові Млини, Мельня, Батурин, Вирьовка. Попівка, Конотіп, Стара, Шабалинов та Отюша, а в перших десятиріччях XVIII ст. згадуються млини в х. Сарнавщині, Озаричах та Митченках і по всіх вищезазначених місцях. Були водяні млини й на багатьох допливах Сойму на середній його течії, але ми не ставимо своїм завданням їх усіх досліджувати. Ми можемо тільки зазначити, що за підрахунком Курського дідича Пузанова в 1830 роках на Соймі, Тушкарі та Свапі (допливах Сойму) було 49 млинів з продукцією більш як на 4 млн. крб. ’ ). Очевидячки, тут Пузанов мав на увазі тільки млини в районі середнього Посем ’ я, як матеріял для обґрунтування свого проекту про поновлення судоплавства на Сойму. Починаючи з 1750-х років, коли новопризначений гетьман Розумовський знов призначив м. Батурин за гетьманську резиденцію, р. Сойм починає відігравати ще важливішу ролю, як рухова сила для численних гетьманських промислових підприємств, для його млинів, фабрик та заводів. Зокрема тут був у нього тартак, воскобілільна свічкарня, сукнарні фабрики в Батурині та Нових Млинах, цегельня, шкуряний завод та інші підприємства, зв ’ язані з відбудуванням Батурина. В усіх цих підприємствах, фабриках та заводах Сойм відігравав важливу ролю, як рухова сила і як джерело, щоб постачати воду в достатній кількості. Не дарма ж, шукаючи місце щоб побудувати сукнарню Розумовського, його фахівець, голяндець фон-Аккер, знайшов таке місце саме на Соймі (в с. Мельні) і повідомляв гетьмана, що тут і „лесу довольство й к воде удобное место является”. Отже Сойм протягом декіль ­ кох століть був ніби підживлюючою артерією культурно-економічного життя, був та ще й досі є за важливу рухову силу для водяних млинів та інших примітивних підприємств. Щоб з ’ ясувати економічну вагу р. Сойму у першій половині XIX стол., зупинімося ще зокрема на спробі Курського дворянства налагодити судноплавство по Сойму у першій половині XIX ст., щоб екс ­ портувати збіжжя на Південь. Ґрунтові шляхи, навіть за давніших часів, коли не було ще залізниць, були економічно невигідні і не завдовольняли вимог експорту, а залізниці з явилися тут тільки в другій половині XIX століття. Отже доцільно було використовувати річки, щоб перевозити вантажі. Але р. Сойм була несталим, ’ ) О п п о к о в, „Материалы по исследов. болот Чернигов. губ.”, ст. 234. Приложение. ,32 Прокіп Нечипоренко нетривким водяним шляхом. Корито Сойму треба було певного мірою впо ­ рядкувати. Спробу поновити судноплавство на Сойму в першій половині XIX століття варто згадати з тих міркувань, що за цих часів хліборобське господарство стає на вищий щабель розвитку. У розвитку виробництва та транспорту починає з ’ являтися на Україні паровий двигун, а в розвиткові господарчих форм та виробничих взаємовідносинах з ’ являються прикмети но ­ вого капіталістичного ладу. Отже водяний шлях по Сойму став потрібний в зв ’ язку з розвитком місцевого господарства. Відомості про судноплавство но Сонмі ми зустрічаємо вже в середині XVIII століття. В 1740 роках, як зазначає проф. Оппоков (за Штукенберґом), судноплавство по Сойму проваджено досить широко. З Курського та з інших місцевостей, що лежать понад Сеймом, ішли великі транспорте збіжжя до Дніпра по Десні. Пізніш збіжжя збувано до Білоруси. „Усе це може ствер ­ дити, — як зазначає Штукенберґ, — відомостями (журнал „Юнкеръ”), сучасник тієї доби”. Потім, це судноплавство підупало, а на Соймі тимчасом побудо ­ вано багато гребель та водяних млинів на цих греблях, що перешкоджало судноплавству. Року 1787 робиться спроба поновити це судноплавство, але цю спробу продовжувано щороку аж до 1790 без особливого успіху. Цими роками усе ж відправлено з Курського до Херсону декілька барж збіжжя. Спробу поновити судноплавство по Сойму зв ’ язано, як ми бачимо, з по ­ більшеним розвитком аґрарно-промислового збіжжевого господарства На По- сем ’ ї, у зв ’ зку з потребою збувати збіжжя на Південь. Треба ще зазначити,, що в районі р. Донця вже в початку XIX століття були залізотопні заводи. Район Донця теж потребував хліба, а район середнього та низового Посем ’ я потребував заліза та вугілля. Отже ці обопільні інтереси двох господарчих районів і були за головний стимул, щоб використати водяний шлях по Сойму до Десни та до верхів ’ я р. Донця. Оповіщення судноплавними р. Донця та його допливів Курське дворянство, як зазначає Слабченко, зустріло з особли ­ вим завдовольненням. І хоч перші спроби судноплавства по Сойму в 1780 р. закінчилися невдало, бо корито Сойму було зовсім не впорядковано, усеж ця спроба показала певну на той час господарчу доцільність Цього судоходства. Року 1814 землевласник Курський князь Барятинський від свого імени й від імени навколишніх дідичів звернув увагу Курської адміністрації на те, що треба й можна зробити Сойм судноплавним. Він обіцявсь навіть пожертву ­ вати на цю справу 20 тис. крб. Завдяки цим заходам Барятинського, р. 1816 було досліджено корито Сойму від м. Курського до м. Рильського (221 вер ­ ства). Але чомусь більших робот на Сойму тоді не пророблено. Року 1817 купці Сиром ятников та Есґонов знов зробили спробу судноплавства по Сойму. Вони навантажили в селі Тушарах збіжшя три баржі на суму 40 тис. крб. (1500 пуд.), призначених для Одеси і хоч з великими трудно ­ щами, але вивели ті баржі в Десну. На перешкоді їхній плавбі були греблі водяних млинів. Після цього місцевий губернатор того ж 1817 року повідо ­ мив Міністерство шляхів внутрішнього сполучення, що вже починаючи з року 1787 роблять спроби судноплавби по Сойму, і прохав підтримати цю. ,Історично-економічне значіння р. Сойму 33 справу в інтересах дворян-хліборобів. У наслідок цих клопотань, року 1825 знов почато обслідувати р. Сойм та проектувати відповідні для судноплав ­ ства спорудження. За підрахунками інженера-майора Михайлова на шлюзування р. Сойму та на інші спорудження для судоходства потрібно було 700 т. крб. і, як за ­ значає „Журналъ мин. вн. дѣлъ”, від цього передбачалося вигоду для тор ­ говлі і так уже значно розвиненої і „могущей впослѣдствіи еще болѣе рас ­ пространиться”. Після клопотання курського дворянства року 1832, царський указ затвердив проекта про поновлення судноплавства по Сойму, що його склав губ. кол. сов. дідич Пузанов. Засновано спеціяльний Комітет, щоб керувати цією справою. Спочатку цим керував полковник Тимофієв, а далі Пузанов, що й закінчив її протягом 1836 — 1838 років. Щоб з ’ ясувати тогочасні великовласницькі інтереси та стан розвитку їхнього хліборобського господарства, наведемо деякі характерні подробиці цього заповзяття, а саме: курське дворянство ще року 1825 асигнувало на цю справу 175349 крб. (зібрано шляхом пожертв) та цар Микола І і ца ­ риця Олександра пожертвували на цю справу по 50 тис. крб. Через те і цей водяний шлях названо на честь цариці „Александровскимъ сообщеніемъ”. Губернатор Демідов теж пожертвував суму, потрібну, щоб улаштувати один шлюз. Дозволено дворянству державну позику в 545 т. крб. і цю позику потім було поповнено, оподаткувавши кожну поміщицьку ревізьку душу по 15 коп. На ці кошти збудовано по Сойму 16 шлюзів у 3 саж. завширшки кож ­ ний. Кожен шлюз міг пропускати щодня до 50 барж по 4000 пуд. кожна. Баржа могла осідати в воду щонайбільш на 2 фути. За підрахунками Пуза ­ нова на всеньку цю справу фактично витрачено 659 292 крб. асигнаціями. Спочатку судноплавство оповіщено у 1836 р. за ЗО верстов вище Путивля і збудовано тільки 4 шлюзи (біля Нових Млинів, Батурина та біля Каменя). Баржі тут ходили з навагою від 3500 до 8000 пудів кожна. А року 1838 за ­ кінчено роботи по всій довжині (580 верстов) мало недо м. Курського (18 верстов від нього). Це сполучення обслуговувало як дворянські, так і купецькі інте ­ реси. Як зазначає той же Журн. М. В. Д. від Курського мали відправляти по Сойму: пшеницю, жито, овес, гречку, пшоно, крупи, горох, мак, коноплі, льон, олію, сало, а так само мануфактурні й заводські вироби, як наприклад: канати, полотна, сукна, шкури, вапну, млинове каміння, горілку тощо. А що цей надсоймський район був відірваний від ринку, то ціни на хліборобські продукти були тут досить низькі. Жито в Курському року 1836 коштувало не дорожче 3 крб., овес 2 — 2 крб. 20 коп. за четверть, полотно 10 — 12 коп. за аршин, сукно 30 — 40 коп. за арш. Через це, скоро цей водяний торговельний шлях був готовий, „курське купецтво зараз же зайня ­ лося пропозиціями на приставку цим трактом до Курського, що було потрібно, в чому тут була недостача, і почало гуртуватися для цього в відповідні това ­ риства”. Та це захоплення дворянства судноплавством тривало недовго. Річище Сойму було дуже нетривке. Піскуваті береги щороку розмивала весняна повідь, шлюзи й собі потребували постійних витрат на їх підтри ­ мання, і незабаром судноплавство по Сойму залишилося тільки на деяких ,34 Прокіп Нечипоренко його дільницях та використовувано ще Сойм для сплаву плотів. Судноплав ­ ство підтримувано тільки між Десною та м. Н. Млинами (19 верстов) та між Рильським та Глушковим (35 верстов). Навіть сплав проваджено тільки на довжині 404 верстви. І, нарешті, коли в другій половині XIX стол. з ’ явилася залізниця, то цей шлях і зовсім залишено. Зокрема, коли почали проекту ­ вати та складати плани та товариства на будування залізниць, то курське дворянство звернуло в цей бік як свою увагу, так і свої кошти, і вже не бачило потреби підтримувати досить невигідне, рівняючи до майбутніх пер ­ спектив залізничного сполучення, „Александровское” сполучення по р. Сойму. У „Черн. Вѣд.” наведено дані про кількість барж та плотів, що пройшли Соймом за час з 1838 по 1852 рік, а саме: Року 1838 пройшло 9 суден „ 1843 „ ЗО „ і 5 плотів „ 1844 „ ЗО „ „ 53 „ „ 1845 „ 53 „ „11 „ А року 1852 проходив навіть пароплав відомого купця Мальцова з Брян ­ ського Десною та Соймом аж до Курського. 1860 роками мало не рівно ­ біжно до Соймянського шляху прокладено залізницю і Сойм, як водяний шлях, втратив своє значіння остаточно. Землевласники Низового Посейм ’ я менше були зацікавлені судноплавством по Сойму, бо на низовій своїй течії Сойм був придатніший до судноплавства і, крім того, можна було довозити збіжжя й безпосередньо до Десни, до Велико- Устенської пристані. З вищенаведеного ми можемо бачити, що р. Сойм як рухова сила віді ­ гравала важливу, як на свій час, ролю в справі судноплавства і ще важливішу в справі млинарства тощо- У цьому й полягає його економічне і куль ­ турне значіння від найдавніших князівських часів й аж до половини XIX стол., коли як у транспорті, так і в млинарстві запанував паровий двигун. Вико ­ ристовування р. Сойму в різні історичні періоди було відповідно до стану розвитку тогочасного господарства та культури. Але до використання р. Сойму, як рухової сили, треба ще раз підійти і за наших часів. Треба досконало вивчити питання, як використати Сойм і всі продукційні сили його басейну за умов нового соціялістичного будівництва для індустріалізації та інтенси ­ фікації господарства найближчої до Сойму території. Сойм повинен стати за нерв господарчого життя цієї території. Треба мати на увазі, що Сойм ще й тепер має за даними проф. Оппокова запас рухової сили пересічно в 7154 мех- коней і навіть посушливими роками до 4953 мех. коней. Р. Сойм може рухати своєю течією кілька турбін. Проф. Оппоков дає такі вказівки щодо сьогочасного використання р. Сойму. Підпирати греблею воду на Соймі можна там, де височина берегів (вгору від греблі) матиме над піднесеною на 1 саж. водою 0,7 саж., себто де береги мають у цей час не менш як 1,7 саж. височини. На такій греблі можна влаштувати турбіну потужністю в 530 мех. коней, а найменше 330 мех. коней посушливого літа. Звичайно треба досконало вивчити всю низову течію Сойму, виміряти; ,Історично-економічне значіння р. Сойму 35 його береги та рівень води вад відповідними берегами під час весняної по ­ воді, щоб обрати найвідповідніші місця для влаштування турбін. Встановивши, такі турбіни в декількох місцях на Низовій та Середній течії Сойму, можна цілком перебудувати економічне життя цього району від р. Десни аж до Путивля включно. Треба мати на увазі, що турбіна навіть у 36 кінських сил може рухати по 6 млинових постатів, а сьогочасний батуринський млин, напр. ,. можна рухати силою однієї нормальної на Сойму турбіни. Досі енергію р. Сойму використовується, так би мовити, „самопливом”, без жадних економічних і математичних її урахувань і, безперечно, велика її’ частина гине марно. Проф. Оппоков зазначає, що пересічна енергія Сойму протягом 9 місяців середини року дорівнює 107 000 мех. коне й, а 2 міся ­ ців середини року енергія дорівнює 20 000 мех. коней. Отже за умов сього ­ часного господарчого розвитку, у період реконструкції народнього господар ­ ства, цілком доцільно поставити питання про використання цього запасу рухової енергії. Великі завали торфу в болотах Посем ’ я теж необхідно не ­ гайно дослідити і використати ’ )■ ’ ) ЛІТЕРАТУРА. Ш афонскій, Топографическое описаніе Черниговскаго намѣстничества. А. М. Лазаревскій, Описаніе старой Малороссіи, т. II, Нѣжин. полкъ. Ляскоронскій, Обозрѣніе Переяславской земли до пол. XIII ст., стор. 23 та інш. Н. П. Василенко, Ген. слѣдствіе о маетностяхъ Нѣж. полка. П у з а н о в, Очеркъ исторіи канала императрицы Александры. Изд. 1836 года въ Москвѣ. (Видання дуже рідке. Проект і виконання проекту про поновлення судноплавства на Сойму в 1836 — 1838 роках). Штукенбергъ, Гидрографія. Журнал „Юнкеръ” за 1837 рік. Проф. Оппоков, Водяные богатства Украины. Проф. Оппоков, Торфяные богатства Украины. Проф. Оппоков, Материалы по изследованию болот Черниговской губ. Статист. Сборникъ М. Пут. Сообщ., выпускъ 123, 1914 г. Инж. Н. И. Максимовичъ, Днѣпръ и его бассейнъ, изд. Кіевъ 1901 г., стр. 345 — 347 Журн. Мин. Вн. Дѣлъ, 1836 г. 19, No 2, стор. 361 — 362. Журн. Мин. Вн. Дѣлъ, 1838 г., Ns 71, стор. 666. С.-Петербург. Сенатск. Вѣдомости No 29, 1832 года. „Земледѣльческая Газета” 1834 року, No 13. „Землѣдельческая Газета ” 1835 року, No 98. Черн. Губ. Вѣдом. 1852 г., прилож. Ns 47. А. А. Р у с о в ъ, Статистич. опис. Черниг. губ., т. 1, стор. 527 — 8. Ще катовъ, Географ. ^Словарь, т. II, стор. 248. Слабченко, Матеріяли, т. I, стор. 236. Семеновъ, Географія Россіи, т. VII, Малороссія. ,. МИКОЛА ТИЩЕНКО. ФОРПОСТИ, МИТНИЦІ ТА КАРАНТИНИ НА ЗАХІДНЬОМУ ПОГРАНИЧЧЮ, В ЗВ ’ ЯЗКУ З ЗОВНІШНЬОЮ ТОРГОВЛЕЮ УКРАЇНИ В XVIII В. 1 ). ’ ) Ця стаття — то частина авторової праці „Зовнішня торговля Лівобережної України XVIII стор. Як оброблювано цю загальну працю, виявилося, що окремі її розділи набули доволі широкого розміру, тому автор уважає за потрібне подати ці розділи окремою роз ­ відкою, щоб мати можливість докладно зупинитися на нерозроблених досі питаннях про історію форпостів, митниць та карантинів. 2 ) Див. мою працю — „Гуральне право та право шинкувати горілкою в Лівобережній Україні” — УАН. „Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського вправа”, вип. III, сс. 156 — 57. 3 ) ПСЗ, т. V. No 2793. 4 ) А. Семеновъ, Изученіе историческихъ свѣдѣній о русской внѣшней торговлѣ и про ­ мышленности, часть I, сс. 60 — 63. В економічному житті Лівобережної України першої половини ХѴШ ст. , в її зовнішніх торговельних зносинах, велику ролю відігравала реґляментація від царського російського уряду цих торговельних зносин. Примушування українських купців зміняти напрямки своїх давніх торговельних шляхів, якими користувалися вони під час торговлі з Заходом, і намагання скерувати тор ­ говельний рух їх через північні міста, межами московської держави, усе це скеровано було на те, щоб підсилити торговельні обороти таких міст, як Архангельськ, Петербург, а далі Рига, а так само прибрати до своїх рук мита, стягувані з вивізних та довізних на Україну товарів. Та ще гірше відбивалася на торговельних зносинах України і взагалі на всьому її економічному становищі, система заказаних товарів, себто заборона вивозити з України та довозити сюди різні товари, що її реґляментували царські укази Петра І. Коли давніш центральний московський уряд заборо ­ няв привозити до московських міст тютюн та горілку, щоб не завдавати збитків царським „кабакам” 2 ), то вже в 1714 році сенатський указ заборонив вивозити з України, окрім російських портів, прядиво, юхту та сало. Того таки року 6 квітня видано указа, за яким заборонювано вивозити за кордон, окрім російських портів, укупі з вищенаведеними товарами ще поташ, смоль- чук, віск, конопляну олію, клей, ревень, смолу та ікру 3 4 ). Щодо клею, ре ­ веню, смоли та ікри, то український купець зовсім позбавлений був за цих часів можливости вивозити їх за кордон, бо торговля цими товарами стано ­ вила монополію московського скарбу 1 ). ,-38 Микола Тищенко Р. 1719 заборонено через неврожаї вивозити за кордон збіжжя, що ствер ­ джено й р. 1725 ’ ). Надаючи різних привилеїв, як окремим фабрикантам, так і цілим компаніям, що відкривали свої промислові заклади, цар забороняв довозити з-за кордону такі речі, які вироблювано на їх фабриках та заводах, а щоб полегшити при ­ дбання сировини для цих фабрик та заводів, забороняв вивозити їх за кор ­ дон. Отож указ з 17 лютого 1720 року заборонив вивозити овечі шкури та вовну а так само бобровий пух, потрібний для фабрик капелюхів 3 ). З тих же міркувань у 1721 році, як ми говорили вище, заборонено вивозити й прядиво. Щодо довозу з-за кордону, то заборона стосувалася до тих речей, які вироблювано на російських фабриках. Ось тому то заборонено року 1718 довозити панчохи та каразеї, р. 1719 голки, а р. 1721 різні тканини: „кала- мейки, полукаламейки, стамеды среднихъ и нижнихъ рукъ, полотна низкихъ де ­ негъ” ‘). Ми не зупинятимемося тут на всіх указах та розпорядженнях, виданих за різні часи щодо заборони довозити з-за кордону на Україну та вивозити звідсіля за кордон різні товари, а наведемо тільки того реестра цих товарів, якого надіслано було з Київської Губ. Канцелярії ’ до Запорозької Січі в 1756 р., як засновувано тут митницю. Реестра цього мусіли додержуватися на мит ­ ницях, перепускаючи через них товари. Ось цей докладний реєстр: „Из Россіи за границу не пропускать: русских червоных золотых, рубле ­ виковъ, полтинниковъ и полуполтинныхъ, и гривенниковъ, и серебреиых мел- ких копѣекъ, и зделаной всякой посуды, и слитковъ, также всяких чужостран- ных червонныхъ золотыхъ ефимковъ и протчей всякой чужестранной монеты и слитковъ серебра и золота; [пропускать свободно россійскіе медные пяти- копѣешники, денежки и полушки, полские шелеги, иностранные тынфы, ше ­ стаки и протчую медную монету в которой ни малейшей части серебра не находится. При отъезжающихъ из Россіи заграницу партикулярних людях и куръерах, кои при себе не более 100 червоных и золотые и серебреные вещи для своего обхождения, а не для продажи пропускать незапрещать]; товаровъ: юфти воловой, пенки, поташу, смолчугу, сала, воску, масла ко ­ нопляного. семя льняного, щетины, клею, ревеню, смолы, пороху, селитры, свинцу, икры, льну, овечей шерсти, лосинных и олених деланных и неде- ланных кожъ, неделанных овчинъ, кож козлинных сырыхъ, пенковых веревокъ, тонких полотен узких, которые выше 7 рублей тысяча., хлѣба, овецъ. Из других государств в Россию не вывозить: медных монет, (подлежит пропускать червоные золотые, ефимики и всякую иностранную монету), золота и серебра пряденого и волоченого, золотых матерій, шолковых штофтов, нѣмецких парчей, сахару голов(ами), краски бакану, игл, каразеи; шерстяной *) ibidem, 59, ПСЗ, Т. VII, No 4185. 2 ) ПСЗ, т. VI, No 3526. 3 ) А. Семеновъ, Изученіе ист. свѣдѣній о россійской внѣшней торг, и промышлен ­ ности, часть I, ст. 109. 4 ) ПСЗ, т. V, NoNo 3163 та 3411. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 39 фабрики-каламенки, штофов, трыпу, всяких лощених полотен, сееты, поло ­ тен, скатертей, салфеток, лент, коломенок, полуколоменок, стамедовъ средних и нижних полотен ниских, ценою которые в продаже происходят ниже рубля •аршин; немецкой соли, степной іленской соли и яицкого и калмыцкого бу ­ зуну, карт всяких рук, курителного табаку” 4 ). Щодо інших товарів, які перед цим вивожувано з України за кордон, то й тут російський уряд додержувавсь системи — тримати в своїх руках вида ­ вання дозволів та заборон на вивіз цих товарів. Досить згадати, що рогату худобу та коней заборонювано вивозити за кордон під час війни, щоб легше було завдовольняти цим потреби війська, а передаючи на відкуп зовнішню торговлю тютюном, уряд передає одкупникам право стежити за тим, щоб, поза їхньою згодою, ніхто не вивозив його за кордон 2 ). Усі товари, що їх заборонено було вивозити за кордон та довозити звідти, оголошувано заказаними. Видаючи ж накази про заборону вивозити та довозити такі заказані то ­ вари, центральний уряд дбає про те, щоб не порушувано цих указів. Для цього наказується в 1714 році київському губернаторові Ґоліцинові, за зго ­ дою з гетьманом, заснувати застази по польському та литовському узгра- ниччі. Так виникає ціла мережа таких застав по всьому українському узгра- ниччі. На заставах мусіли стежити за тим, „чтобъ запрещенныхъ товаровъ за ‘границу не провозили”, а дозволені до вивозу відсилали до північних росій ­ ських портів. Окрім цього головного завдання, на застави покладувано обов ’ язок затримувати різний збіглий люд, що цілими сім ’ ями переходив кордон, стежити, щоб не було занесено з-за кордону джуми та різних інших пошестей 3 ), та пізніш уживати заходів проти гайдамацького та конфедерат- ського рухів 4 ). Р. 1715 гетьманові Скоропадському надіслано з Сената через Посольську Канцелярію указа, яким наказувано, щоб купці, які їхатимуть з товарами до Риги, подавали гетьманові або київському губернаторові ре ­ єстри своїх товарів. Гетьман мусів давати своїх провожатих до Риги; їм да ­ вано ці, засвідчені від гетьмана, або київського губернатора, реєстри товарів. Коли вони приїздили до Риги, ризький губернатор перевіряв товари за цими реєстрами, стягав з купців мито і тоді тільки дозволяв спродувати товари. Опріч Риги та Кролевця Пруського нікуди не дозволяли везти товари, а в тих, хто цього указа порушував, наказано їх забирати. Таким чином за від ­ силання товарів до цих міст на Україні відповідали гетьман та київський губернатор 5 ). Щодо останніх, то, користуючися з політичного становища ‘ і Київ. Центр Арх. Старод. Актів, спр. No Т70 (надалі мн вживатимемо такого скоро ­ чення: К. Ц. Арх. Ст. Акт.). 2 ) Ibidem, справа Ns 7831. 3 ) М. Суді є н к о, Матеріяли II, 57 — 58, 223 та 230 — 31; крім того дивись мою статтю — „Фонди установ Київщини XVIII віку” в збірнику „Центр. Архів Старод. Актів у Київі”, с. 183. ‘ ) Сергій Шамрай, Місто Васильків (IX — XVIII в.) „УАН. Історично-Географічн. Збір ­ ник”, т. III, с. 88. ‘) Ів. Д ж и д ж о р а, Економіч. політ, рос. правительства, „Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові”, т. 103, сс. 61 — 62. ,40 Микола Тищенко України, яке утворилося після повстання гетьмана Мазепи проти російської’ зверхности, коли почали тут усім заправляти резидент та різні начальники війська, розташованого по всій країні, київські губернатори, як пограничники, почали прибирати до своїх рук наглядання за зовнішніми торговельними зно ­ синами України ’ ). Вони дбають за те, щоб скерувати цей торговельний рух через місто Київ і таким чином мати певний над цим рухом контроль. Тим то застави біля Києва відтоді починають відігравати важливу ролю. Купців^ і всіх переїжджих направляють головним чином через Васильківську заставу,, а також через Межигірську, Демидівську, Рудківську, Мостищівську, Пле- сецьку, Мотовилівську, Мало-Салтанівську, Трипільську, Копачівську та Без- рядицьку застави. За доглядачів на всі ці застави призначають російських, офіцерів, а щоб одбувати сторожову службу, розташовують по цих форпо ­ стах військові частини. Розпорядником над усіма форпостами поставлено одного офіцера, що перебуйав у Василькові; таким у 1725 році був капітан- Нейман. Різні розпорядження київ, губернатор давав через останнього і, як він сам зазначив у листі до губернатора Трубецького, йому підпорядковані були форпости „от Мижигородцкого монастиря в полку Киевскомъ до Стаекъ,, да в Переяславскомъ полку от села Процева до Чучинки, да в Чернигов ­ скомъ полку от лесу Добрянского до реки Тетивке и в Стародубскомъ полку от села Хреновъки до деревни Вышъковой” 2 ). Військових у 1725 році на всіх цих форпостах було 277 чоловіка та з ними 124 коні для роз ’ їздів. Це- число складалося з 179 військових київської залоги, з 40 кінних та 32 пі ­ ших козаків, за нарядом з Київського та Переяславського полків та з 26. компанійців 3 ). На всеньку цю форпостну залогу, яка мусіла стерегти таку довгу прикордонну смугу, так що по деяких місцях було всього по два чоло ­ віка, а до того ще й місця ці були „лесные и пустие “ , не можна було цілком покладатися. Тому то й уживано заходів, щоб направляти переїжджих на го ­ ловні застави, передусім на Васильківську, а по деяких місцях треба була- поставити вартових, щоб не пропускали тут переїжджих. Так, заборонено переїздити через Ханбеківську заставу * ). Щодо давніх перевозів на Дніпрі,, як от Трахтемирівського, Ржищівського та інших, то згідно з мировою *) „Центральн. Архів Стар. Актів у Києві”, се. 181 – 82. 2 ) К. Ц, А. Ст. Акт., спр. No 6949, арк. 257. °) Ibidem, арк. 209. 4 ) Додамо до цього, що відряджені на форпости козаки були в жахливих умовах, бо не мали чим годувати коней і себе. Той таки капітан Нейман так писав про цих козаків: „Сего декабря 23 числа с форпосту от Белгородъки с половины бору бежал козакъ Черниговсского полку Любецкой сотни Феско Стецковъ, который стоялъ на ономъ форпостѣ мая зъ девятого числа 1725 году по вышеозначенъное число декабря і за такимъ многимъ временемъ, что не смененъ былъ, не имелъ себѣ провиянту такожъ и на лошад фуражу, также и нынѣ в командо маей на форпостах обретаетъца и другой козакъ вышепомянутого Черниговского полку и Лю ­ бецкой же сотни, а стоитъ мая с 9 числа 1725 году и не имеет себѣ провиянту також чем и лошад кормит, о котором також опасен чтоб не ушел понеже многое время несмеияемъ”. Скаржачись на це, капітан прохає київського губернатора надіслати салдат замість збіглих.. (Ibidem, с. 289 — 90). ,Форпоста, митниці та карантини і зовнішня торговля України в ХѴПІ в. 41 угодою з Польщею 1686 року, через них заборонено було переїздити і міс ­ цевість вниз по Дніпру від Стайок, повинна була бути незалюднена ’ ). Щоб виїхати з товарами за кордон, українські купці, як ми вже завва ­ жували, мусіли подавати реєстри цих товарів на затвердження гетьманові, або київському генерал-губернаторові. Навсправжки ж це проваджено так: купець брав дозвіл на виїзд у своєї місцевої влади — міщани в магістратах та ратушах, а інші верстви в полкових та сотенних правліннях. Далі купець їхав до Києва і з ’ являвсь до Київської Губ. Канцелярії, де подавав заяву про видачу дозволу на виїзд за кордон. Губернатор наказував київському магі ­ стратові переглянути товари, які віз купець, і засвідчити, що між ними не було заказаних. Для цього магістрат доручав своїм урядовим особам зреві- зувати ці товари, перевірити гроші, яких мали з собою купці, а так само дізнатися, хто саме були купці та фурмани й челядники, що були з ними. Тут же зачитувано купцям укази про непропуск за кордон заказаних това ­ рів, а купці й собі мусіли давати від себе поруки, що таких товарів вони не- повезуть за кордон і що тих челядників та фурманів, яких вони забрали з собою на Україні, вони зобов ’ язуються приставити назад. Визнання магі ­ стратських урядовців записувано до магістратських книг, а витяги з них над ­ силано до Київ. Губ. Канцелярії. Тільки закінчивши всі ці формальності, остання, стягнувши з переїжджих „печатную пошлину”, давала від себе пере ­ пустки на форпости. На останніх начальники форпостів знову’ перевіряли товари, згідно з інструкціями 2 ). Отож, коли 24/Х 1725 року до Васильківської застави з Києва прибула купецька валка, що складалася з велико-каменських мешканців Ант. Лубков- ського, Симона Щенецького та коломийських євреїв Меєра Комлова з това ­ риством, усього 6 чоловіка, а з ними ж було 142 челядники, то тут почали перевіряти як людей, так і ті товари, яких везли ці купці, при чім вияви ­ лося, що понад те число люду, якого було зазначено в перепустці, виданій з Київської Губ. Канцелярії, був ще один панотчик з Коломиї, три поляки та 54 челядники. Усіх, що їхні прізвища були в перепустці, випущено за- кор ­ дон, а решту затримано на форпості і повідомлено про це Губ. Канцелярію. За наказом київського губернатора Трубецького магістрат мусів надіслати до Василькова своїх урядовців, які на місці вкупі з форпостним начальником повинні були перевірити, з чим їхали ці затримані люди і чи справді ‘ вони були всі закордонні мешканці, а не будь-які біглі. Тільки після такої ревізії, коли з ’ ясувалося, що ніяких заказаних товарів з ними не було, а так само що вони не кияни і не з Лівобережжя, їх перепустили через форпост 3 ).. Проїжджих з-за кордону купців так само ретельно обшуковувано на форпо ­ стах, перевіряли їхні товари, а коли знаходили у них які листи, то забирали їх і відсилали до Київ. Губ. Канцелярії, куди так само мусіли з ’ являтися: ’ ) Лѣтоп. Зах. Археогр. Ком., вып. 17, сс. 135 — 137. 2 ) ПСЗ., т. VII, No 4185 та К. Ц. Ар. Ст., Ак. спр. Ns 6950. 3 ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., No 6949, арк. 228 — 31. „Збірник Праць Єврейської Історично — Археогр. Комісії”, кн. 1, 23. ,•’42 Микола Тищенко ..приїжджі з ярликами, видаваними їм на форпостах. Якщо в купців трапля- ■лися заказані товари, то їх одібрано, а купців випроваджувано назад за кор ­ дон. Тут таки на форпості були й збирачі індукти та евекти, що стягали ці збори з проїжджих купців. Р. 1725 вночі перед 12 березня до Трипільського •форпосту прибуло сім душ білоцерковських євреїв, що везли 7 возами різні товари. А що була ніч, їх зразу не обшукали, а приставивши до них варто ­ вого, відправили їх до містечка Трипілля. Отже, коли вранці почали пере ­ віряти товари у купців, то виявилося, що вони мали й заказані, як ось • стамеди та швабське полотно. Згідно з другим розділом Сенатської інструк ­ ції, що нею повинні були керуватися начальники форпостів, перепускаючи проїжджий люд, у закордонних купців слід було заарештовувати срібні та інші російські гроші, щождо товарів, то в третьому розділі тієї самої інструкції, говориться, „ежели у купецьких людей явятся въ провозѣ изъ чужестранныхъ государствъ въ россійское государство товары: каламенка, ■ полукаламенка, стамеды, среднихъ и нижнихъ рукъ, полотна низкихъ денегъ, которые в продажу производятъ ниже рубля аршинъ, карты всяких рук; а оныхъ товаровъ изъ за границы въ Россію отнюдь не пропускать” ’ ). І от, керуючись цією інструкцією, євреїв вислано за кордон і не забрано в них товарів. Проти цього повставали збирачі індукти, що хтіли були переписати товари і стягти мито, але форпостний начальник не дозволив цього зробити. Щоб себе за це винагородити, збирачі забирають товари у польського єврея, що приїхав на ярмарок до Трипілля з товарами, дозволеними довозити на Україну. Коли справа про це дійшла до київського губернатора, то він, ви ­ словлюючи сувору догану начальникові Трипільського форпосту, з приводу цього писав: „и то ты учинил весма непредусмотрительно и не такъ какъ доброму и честному оберъ-офицеру надлежит, за что подлежал ты взятіе в Киев на военной суд, ибо изо всехъ учрежденнихъ по полской границе форпостов у кого что с запбведного явитца все арештовуется и нам о том , репортуютъ”. Губернатор наказує надалі „таких глупостей нечинит”, а коли ■ приїдуть купці з заказаними товарами, то товари заарештовувати і допові ­ дати йому про це 2 ). Як ми сказали, коли перевірено товари на форпості, купці, що ці товари везли, одержували ярлики і з ними з ’ являлися до Київ. Губ. Канцелярії. Кан ­ целярія надсилала купців до магістрату, що ревізував їхні товари і видавав купцям витяги з книг про цю ревізію. Тільки після цього, сплативши з то ­ варів мито, купець мав право або спродати товари у Києві, або провадити їх далі на Україну. Вибирання ярликів і подвійне ревізування товарів на фор ­ постах і в Києві, викликало нарікання від приїжджих, бо, щоб виконати всі ’ ) ПСЗ, т. VII, No 4185. 2 ) К. Ц. Арх. Ст. Ак. спр. Ks 6949, арк. 63 — 68 та „Збірка Праць Єврейськ. І. А. Ком. 1, с. 22. Як видно з цитованого тут документу в 1725 році на Васильківському форпості були і вже фактори, ще стягали індуктовйй збір з товарів. Це йде всупереч із твердженням С. Шам- рая, що говорить,! ніби вони з ’ явилися тут допіру в 1740 році (див. працю його — „Місто Ва ­ сильків”). IX — XVIII вв., с. 50. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 43 ці формальності, купці примушені були марно гаяти час. Р. 1725 таку скаргу занесли піддані князя Шуйського, що приїхали з товарами через Білгород- ський форпост, заявляючи, що форпостні не пропускають їх і „чинять не ­ малыя трудности”. Виправдуючись з цього, головний командир над фор ­ постами капітан Нейман доповідав Київ. Губ. Канцелярії, що переїжджим не робиться жадних прикростей на форпостах, а тільки вимагається від них, щоб вони брали ярлики, з якими слід являтися до Губернської Канцелярії. Не звільнено було від вибирання ярликів у цей час і той польський люд, що приїздив до Києва з харчовими продуктами та провіянтом, що попит на них вряди-годи був тут великий. Як вийняток з цього, не вимагали ярликів і не перевіряли товарів на форпостах тих, які везено для київського губернатора. Отже, коли в листопаді того ж 1725 року прибув до Василькова шафар київ, губернатора князя Трубецького київський міщанин Ст. Ляховченко, що їздив до Шлезьку з товарами і спродавши їх повертавсь з накупленими закордон ­ ними, навантаживши ними 7 хур, то з губернаторового наказу, як під час проїзду за кордон, так і під час повернення звідтіля товарів не було зре- візовано ’ ). Як видно з вищенаведеного, як купецькі товари, так і сами купці і ввесь той люд, що їхав з цими купцями, підлягали певному контролеві, який був подвійний — на форпостах та в самому місті Києві. Щодо челяді та іншого люду, що брали купці під час своєї подорожі, то останні мусіли да ­ вати поруки в Київ. Губернській Канцелярії, що всіх їх приставлять назад на Україну. Отож у 1724 році конотіпські ічанські мешканці, які спроваджу ­ вали на продаж до Ґданська 915 волів і мали при волах 35 душ челядників, дають у цій канцелярії таку підписку: „вишше писанныхъ челядниковъ трид ­ цяти пяти человекъ повинни ми нижей подписашися із Шленска поставит по прежнему в росийскую империю в их жилища, а ежели непоставим, то по ­ винни ми будемъ лишени своей худоби” 2 ). У зв ’ язку з війною з Туреччиною в 1739 році наказано пильно стежити на форпостах за купцями, що прибу ­ вали з-за кордону на Україну та виїздили звідціля, щоб поміж ними не було „сумнительныхъ людей”. Купці мусіли видавати поруку як один за одного, так і за свою челядь. Робили це за наказом од графа Мініха. Р. 1739 25/ VI ніженський війт П. Тернавіот подає прохання до Київ. Губ. Канцелярії, щоб дозволено було проїхати за кордон шістьом купцям царгородським та маке ­ донським грекам з 2 челядниками вкупі з персом, католиком Якимом Богда ­ новичем, що пристав до цієї купецької валки. Як заявляв Тернавіот, усі ці люди в ніженському магістраті „круговою порукою препоручени, еденъ по другомъ сами и за челядъ свою поручились и подписались съ крѣпкимъ обо- вязательствомъ, что между ними купцами и челядю ихъ никакихъ сумнитель- нихъ людей и которіе с непріятелемъ корреспонденцію имѣти бъ могли не- имѣется, но всѣ суть певніе свѣдоміе и совѣсти християнской люде, а для крѣпчайшаго вѣроятія и певности еще в нѣжинскихъ жителей купцовъ добро- ‘) Київ. Центр. Арх. Ст. Акт., No 6949, арк. 148, 241 — 42, 253 — 54- *) Ibidem, справа No 17753. ,44 Микола Тищенко совѣстнихъ христіян, каждій за себе у поруку представилъ, якіе за нихъ ру ­ чались и подписались”. Та війт нібито й не турбувався б за купців, якби всі вони, прізвища яких записано в тій поручній, яку він подавав до Губер- ської Канцелярії, їхали за кордон, а то один з них раптом мусів виїхати до Москви та не їхав також і один із челядників. Було ще одно, що непокоїло Тернавіота, а саме — купці не хтіли їхати через Васильківський форпост, „для того что от Василковского форпоста лежащій трактъ в ихъ отечество глав ­ ной, на которомъ даби имъ купцамъ в Поліпи от полских свояволцовъ на дорогѣ какова нападенія і разоренія не учинилось” та й у самій Волощині можуть натрапити вони на турецьке військо, що може завдати їм лиха. Тим то купці вирішили їхати через Сорокошицький форпост, простуючи правим боком Польщі та краєм Волощини, більш-менш певними шляхами. Щоб не вийшло якихось непорозумінь, (Тернавіот посилає з купцями довірену особу, яка б укупі з форпостним офіцером перевірили б на форпості, чи всі зазна ­ чені в поруці люди їдуть за кордон ’ ). Р. 1746 російський резидент у Туреччині докладав, що там помічається сила „бродяг” російських підданців, які невідомо як туди потрапили й що була небезпека, що турки можуть зарахувати їх своїми полоненими. У зв ’ язку з цим Колеґія Закордонних Справ, указом з 22/ХІ 1746 року, наказує губер ­ наторам і начальникам форпостів стежити, щоб ніхто не виїздив за кордон без пашпортів. Пашпорти ці повинні були видавати коменданти міст, Гене ­ ральна Військова Канцелярія та полкові канцелярії. Видаючи пашпорти, ці установи повинні були записувати в них, відкіля саме їде купець, з яким товаром і через який форпост має виїхати за кордон, а коли з ними їдуть і челядники, то зазначити в пашпорті, хто вони саме, а від купців узяти по ­ руки, що вони зобов ’ язуються приставити назад цих челядників. Окрім того, купців зобов ’ язувано не змінювати віри і не залишатися на чужині, як для заробітків, так і на прожиття. Повернувшись на батьківщину, купці мусіли з ’ являтися до тих установ, які видали їм пашпорти, щоб зняти з себе поруки. Поруки та пашпорти перевірювано в Київській Губерніяльній Канцелярії, а по ­ тім ще раз на форпостах, при чому, коли на форпостах виявлялося, що з куп ­ цями їхала яканебудь особа, якої не занесено було до пашпорта, то таку особу наказувано під вартою надсилати до Київської Губерської Канцелярії ‘■). Р. 1730 на узграниччі України з Росією відкривають митниці у Сівську, Брянську та Курську, що спочатку були в скарбовому віданні, а тоді, коли виявивсь недобір у стяганні мит, їх передано було на відкуп 3 ). Закупили їх російські купці Хілков з товариством. Указ „Коммерц. Коллегіи”, з 12/XII 1716 року, суворо наказує, щоб на заставах та форпостах по польському кордону, а так само по містах, де були застави, призначені для цього ‘) К. Ц. А. Ст. Акт ’ , No 16178. ’ ) Ibidem, No 2563 та Полтавськ. Краєв. Архів, — „Ухвали Полт. Полк. Канцеляр.”, за 1756 Р„ No 1428. =) ПСЗ, т. VIII, No 5573. А. С е м е н о в ъ, Изученіе истор. свѣдѣній о рос. внѣшн. тор ­ говлѣ и промышленности, сс. 138 — 39. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 45 офіцери та салдати, а по селах та деревних сотські та десятські, стежили за російськими купцями, щоб вони їздили тільки головними шляхами, простуючи на заведені митниці у Сівську, Брянську та Курську. Іншими дорогами, без виписів цих митниць, суворо заборонювано проїздити, а команди, що стояли на заставах, не повинні були перепускати купців без таких митних виписів. Для більшої певности, відкупники мит Хілков з товариством мали право при ­ значити на форпости своїх довірених людей, які б за цим стежили, а форпостні без відому цих осіб не пропускали б купців через форпости. Усі конфіско ­ вані на форпостах товари треба було надсилати до російських пограничних митниць. Щождо українських купців, то їх наказувано, не затримуючи на форпостах, перепускати за кордон, як сплатять самий тільки індуктний збір. „А приметок никакихъ имъ малороссійцамъ и торгующимъ в Малой Россіи отнюдь ни под каким видомъ не чинить и тѣмъ их малороссійцовъ не озлоблять, подъ опасеніем самим имъ откупшикамъ достойного за то по указамъ штра- фования”, читаемо ми у вищезгаданім указі 1746 року ’ ). Останній пункт цього указу, що стосувавсь до українських купців, очевидячки, мав зв ’ язок з тими численними скаргами, які заносили купці, переважно стародубські та мглинські, на адміністрацію брянської митниці, що примушували їх виби ­ рати на свої товари виписи в цій митниці, везучи товари до Риги. Отож, ще р. 1732, мглинський купець Мих. Филипов, стародубські Семен Тихонів, Н. Гомляниця, Мих. Словинський та інші вдаються із скаргою до гетьмана, де пишуть: „Сего же слѣдующего 1732 году вѣдаемъ ми тое же в прошедшомъ еще году, указом ея ім. вел. во многих великороссійских го- родѣхъ с таможенъ, в томъ числѣ и в городѣ Рославлѣ, на трактѣ приводя – чихся товаровъ наших в котором предтимъ бывало виписъ пропустніе до Риги на товаръ свой получаемъ нынѣ таких выписей на товари видавать з Рославской таможни указом запрещено, и того для, а барзѣй опасаясь без виписей отпустит в пристань товар же не было по прошлорочному напрасной турбацѣи и убитку отъ смоленской таможнѣ 2 ), того ради ездили мы взят по прежнему в пропускъ до Риги на товаръ свой выписа в Брянскую таможню, где из трудностю немалою, за далним разстояніемъ оного города Брянска не на тракту имѣючогося в бокъ от насъ верстъ в сто двадяти, и тамо бранскіе таможенніе бурмистры, при виданю намъ на товаръ отпустних виписей тре ­ буютъ и принуждаютъ насъ, з великимъ утисненіемъ і необявляя нам ника ­ кого указу, чего до сих пор и не слишно било, же би ми с товаровъ своихъ покупавшихся в наших малороссійских городѣх зверх всих тѣхъ вишеписан- них видатковъ вновь въ Брянской таможнѣ нѣякуюсь пошлину, именно з явоч- ных денег з рубля по полтретѣ копейки, перекупних по три четвертѣ и ново- окладних с платежа пошлин по гривнѣ з рубля, конечне же а би ми с товаровъ ’) К. Ц. Арх. Ст. Ак., спр. No 27. 2 ) Смоленська митниця почала стягати з українських купців „крѣпостную и клѣщавую з найму подвод пошлину”, якої досі не платили купці, сплачуючи тільки на Україні іядукто- вий збір та в Ризі по 5 копійок з ціни проданого товару (Всенар. Бібл. України, Універси ­ тетський Відділ, Рукопис, збірка О. Лазаревського, No 41. ,46 Микола Тищенко ■своихъ малороссійских платили, в чем всяческими не могли от них уволни- тися мусѣли и принужденни о уплатѣ непремѣнной в такових пошлиних де ­ негъ дать по себѣ во оной Брянской таможнѣ тамошних же купеческих слушных людей в поруки з росписками, пре то поневаж дознавши себѣ дѣю- чіеся чрез вишеписанніе случай утиски и трудности, чего никогда не дозна ­ вали…” Купці з плачем прохають гетьмана, щоб захистив їх від стягання цих мит з їх товарів, від далеких подорожів до Брянська та від інших тур- бацій, бо як і надалі так буде, то вони примушені будуть „вовся мизерній свой гандлѣ оставить” ’ ). Та й після видання указу 1746 року не усунено всі „турбації 11 , які сипа ­ лися на голови купців, що провадили торговлю на Україні. У цім указі ні ­ чого не говорилося про купців чужинців, як ось — греків, турків, вірмен, по ­ ляків та інших приїжджих купців, що привозили на Україну закордонні то ­ вари й закуповували тут по ярмарках та базарах на вивіз різні тутешні та московські товари. Товари цих купців пропускали за кордон теж з оплатою самого індуктового збору і за дозволом од Київської Губерніяльної Канцеля ­ рії. Та в серпні цього року трапивсь випадок, коли на Васильківському фор ­ пості, керуючись цим указом 1746 року, затримано товари, що належали грекам — македонському Мих. Цепану та ніженському Ів. Федорову. З листу ­ вання, що виникло у зв ’ язку з арештом цих товарів, ми довідуємося, що греки закупили їх на українських ярмарках, у київській індуктовій карвасарії, спла ­ тили за них індукту і доручили везти ці товари за кордон ніженському гре ­ кові Афанасієві Миколаєву. Грек Цепан, що взявсь, очевидно, спродати за кордоном вкупі з своїми товарами й ті, що належали грекові Ів. Федорову, бо останній не від ’ їздив з ним за кордон, виїхав уперед до Василькова, щоб тут заздалегідь погодити справу з форпостними про перепуск за кордон цих товарів. Та останній не діждавсь, поки привезуть товари до Василькова, а, ко ­ ристуючись нагодою, коли до Македонії їхала якась валка грецьких купців, виїхав укупі з нею. Незабаром як він від ’ їхав, до Васильківської митниці прибули з Ніженя й товари греків. 12 серпня того ж року форпостні офіцери, вкупі з довіреним митних одкупників Ів. Хілкова з товариством, Петром Єлі ­ сєєвим, перевіряли ці товари. Як виявилося під час цієї перевірки, товари складалися з 342 пар та 2 лоскутків соболячих хутер, 3 пар куниць та 2 пудів ЗО фунтів коріння ревеню. Грошей знайдено червоних золотих 252, червоних турецьких 41, та крім того турецьких левків і злотих 680 шт. (щодо останніх, то вони були якнайнижчої проби і скидалися на мідяні тинфи та шостаки). Єлісєєв вимагав, іцоб товари було сконфісковано, бо на них не було виписів з російських митниць, а крім того, ще й ревень, якого потайки хтіли провезти греки, бо його заборонено вивозити за кордон. Товар було затримано і повідомлено про це Київську Губерніяльну Канцелярію. Остання не наважувалася сама вирішити питання, чи слід конфіскувати ці товари, бо, як ми нагадували вище, в указі 1746 року нічого не було сказано ‘) Ibidem, No 41 й . ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII. в. ^7 про купців чужинців. По розв ’ язання цього питання вона вдається до Пра ­ вуючого Сенату. Тим часом, довідавшися про конфіскування товарів, грек Цепан приїздить до Києва і привозить з собою приватного листа від мол ­ давського господаря князя Григорія Гики до київського губернатора. У цьому листі Гика „между обыкновеннымъ комплиментомъ, рекомендуетъ Цепана яко давнего придворного своего купчину и дабы о покупке для собственной его господарской потребности по данному ему реестру мякотного товару, також бы и в протчих его нуждах по соседственной дружбы показать ему Цепану вспомоществование и незамедленному его Цепана с покупными вещми в Мол- давию возвращению, за что и он князь свою сторону обязуется… ” Про одер ­ жання цього листа так само повідомлено Сенат. Грек Цепан і собі вдається з проханням до цариці. Покликаючись на те, що перед цим не було такого звичаю, щоб московські м ’ якотні товари, закуплені на Україні, слід було везти ■ до російських прикордонних митниць і там брати на них виписи, прохав по ­ вернути йому ці товари, додаючи при тому „ежели оных наших купленых соболей лишены будемъ, наша братия не токмо заграничное, но и внутрен ­ нѣе малороссійское купечество принуждено будетъ от торговъ своих устра ­ нится, ібо имъ із Малой Россій е великороссійские таможни для імания вы ­ писей черезъ пятьсотъ верстъ і боліли ездить і сверх індуктной заплати вторичные с московских товаровъ пошлины платит и на границах третичную при осмотре перебивку товаровъ стерпет весма несносно”. Даючи знати про все це Сенатові, київський генерал-губернатор і собі писав, що в Києві та по інших українських містах зовсім немає будь-яких митниць, що . митного збору з товарів „издревле небывало і нынѣ нѣтъ, токож и гостинных дворов і складовых анбаровъ и других удобных мѣстъ, гдѣ бы арештованные и наи ­ паче мякотные деликатные товари до получения указов хранить, нигде в по ­ строеніи не имѣется”, і що за браком місця, де б можна було скласти ці привезені з Василькова до Києва затримані товари, їх покладено в мурова ­ ному приміщенні Київської Губерніальної Канцелярії, Де вогко і тому товари можуть попсуватися. Отже клопотання за купця Цепана, яке порушив мол ­ давський господар, очевидячки, мало свій вплив, бо Правуючий Сенат, ука ­ зом з 12/ХІ 1748 року, усупереч з виданими перед цим указами про кон ­ фіскацію всіх товарів і всього, що було при купцеві, коли його зловлювано на бажанні провезти за кордон заказані товари, до яких між іншим належав і ревень, звелів повернути хутра Цепанові, а за те, що греки хтіли провезти потайки цей ревень, накласти на них штрафу 1000 карбованців, при чім не видавати їм усього заарештованого доти, доки не буде виплачено цього штрафу. Незабаром купці внесли ці гроші і забрали всі свої товари, за вий- нятком ревеню * ). Подаючи відомості про цей випадок, що трапивсь із греками, ми мусимо додати, що він був єдиний, — про інші нам невідомо. Все ж цей випадок свідчить про те, що одкупники Хілков з товариством намагалися примусити. ’ ) К. Ц. А. Ст. Ак., справи NoNo 20 та 27. ,•43 Микола Тищенко закордонних купців вибирати виписи на російських митницях на товари, до- вожувані на Україну з Москви. Одкупники мит, згідно з умовами одкупу, стежили за тим, щоб не провожувано за кордон через форпости та застави заказаних товарів, а коли це відкривали, то все, що мали проїжджі з собою, конфіскували. Конфісковане переходило на користь одкупників. Це зацікав ­ лювало їх і примушувало якнайпильніше оглядати купецькі товари. Утруча ­ тися ж у справу про порядок перепуску купців через форпости вони не мали прана. Останнє ж покладено було на київського губернатора та на виконав ­ чий орган його розпоряджень — Київську Губерніяльну Канцелярію. Тим то, чи виїздили за кордон, або приїздили відтіля на Україну купці, чи то переїздили через форпости приватні особи, як на прощу до Києва, так і для різних своїх приватних справ, усі вони мусіли одержати дозвіл з Київської Губер- ніяльної Канцелярії на цей переїзд. Форпостами, як ми вже мали нагоду говорити, було вкрите все західне узграниччя. В 1646 — 1648 роках ми поди ­ буємо їх по таких місцях: біля Києва — у Василькові, Трипіллі, Безрядичах, Копачеві, Ханбекові, Снитинці, Мотовилівці, Княжичах, Салтанівці, Білгородці, Романівці, Мостищах, Межигір ’ ю; угору Дніпром вище від Києва — в Соро- кошицях, Любечі, Лоєві, Добрянці, Вільмівці, Мглині, на Тимошинськім пере ­ возі та в Краснім Забор ’ ю; униз Дніпром — в Андрушах, Каневі, Черкасах, Сокирині, Лялинцях, Кременчуці, на Петровім Острові, в Переволочній та в Крилові. На всі ці форпости, до того, як заведено карантинні доми, з часу відкриття яких примушували їздити купців тільки на ті форпости де були останні, видавала перепустки Київська Губерніяльна Канцелярія ‘). Як ми навели вище, перепустки повинні були вибирати не тільки купці, а й різний інший люд, що хтів проїхати через форпости. Так у 1725 році, та й пізніше ми спостерігаємо, що багато люду, переважно селян з Київщини вибирають перепустки на виїзд до Рубежівської, Фастівської, Гореницької пущ, задля вироблення дьогтю. Того таки року вибирає перепустку Києво- Печерська Лавра на проїзд її представника до Львова, щоб пришукати „гипеарового мастера”, а київський золотар Ярема Стефанів до Кам’янця- Подільського „для зисканя в своем ремеслѣ золотарском челяди”. Київські рибалки, об ’ єднані в окремий рибальський цех, що ловили рибу в Дніпрі та „по його затоках, вдаються того таки року до свого магістрату з проханням поклопотатися перед київським губернатором князем Трубецьким, хай їм буде видано постійного дозвола на проїзд через застави, бо без цього до- звола на цих заставах їх затримують, вимагають мито та відбирають ліпшу рибу. Магістрат, відібравши в них кругову поруку, що вони не провозити ­ муть заказник товарів, як за кордон, так і відтіля, прохає губернатора видати указа, „чтобъ на заставах так туда едущихъ для рибной ловлѣ, яки и отол •поворочающихся з рибою пропускано, чтоб убогіе люди мали з женами и дѣтми чим прокормитися, понеже иного промислу немѣють и чтоб в Кіевѣ риб доволство било для всяких людей”. Такого дозвола й видано рибалкам, J ) Ibidem, спр. No 20, 2563, 14301. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 49 з суворим нагадуванням, щоб вони не важилися провозити будь-яких това ­ рів, або брати з собою не тих людей, яких зазначано буде в перепустці ’ ). З цікавим листом звертається київський мисливець Григорій Копанець р. 1724 до секретаря Київської Губ. Канцелярії. Він прохає поклопотатися перед губернатором, щоб йому було видано указа „дабы для ловитви видрь, во указѣ том виражено, на заставах понад Ирпѣнем зостаючим калаурам до самой Мотовиловки пропущать и где будет мѣстце пристойное невозбранять поставити желѣза, також і от туда повернувшемуся мнѣ чинити свободній -без задержанія пропускъ”. За це Копанець обіцяє обдарувати секретаря кіль ­ кома видрами з тієї здобичі, яку він сподівається мати 1 2 ). 1 ) Ibidem., спр. No 6950, 3840, 3872. 2 ) Ibidem., спр. Ns 17753, арк. 66. 3 ) Ibidem., спр. Ns 19472. *) Ibidem., спр. Ns 15558, арк. 323. Істор.-Географ. Зб.» т. IV. — 4 Щождо купецького люду, то він повинен був дбати про те, щоб вчасно одержати від Губерніяльної Канцелярії такі перепустки через форпости. Осо ­ бливо це потрібно було робити тоді, коли купців почали примушувати висто ­ ювати в карантині, бо до призначення на форпости .лікарів, Київ. Губ. Кан ­ целярія визначала в перепусках і той термін, протягом якого купцеві із його товарами слід було вистояти біля форпосту. Отож 30/VI 1743 р. чернігів ­ ський купець Михайло Янченко подає заяву до Київ. Губ. Канцелярії з про ­ ханням видати його товаришеві, могилівському мешканцеві Павлові Козлов- ському, що має прибути до Лоєвського форпосту із Шлезька, маючи на чоти ­ рьох возах сукно та коси, перепуску. Перепуску цю Янченко прохав видати на проїзд до міста Ромна, а далі й на поворот звідтіля через той же форпост за кордон з покупленими тут товарами. Козловському дозволяється проїхати на Україну після того, як він витримає 7 дневний карантин. За проїзд же за кордон потайки, без дозволу від Київ. Губ. Канцелярії тяжко карали. Меш ­ канця с. Строкова Переяславського полку Пилипа Коломийця, що потайки привіз, очевидячки, з Коломиї сіль, наказано „бивъ батоги, дабы впредь дру ­ гим так чинит було неповадно”, а привезену сіль Коломиєць мусів вивезти назад за кордон 3 ). Вибирання купцями перепусток через форпости в Київській Губерніяльній Канцелярії не скасовано було й тоді, як заведено тут митниці, хоч за „тамо ­ женный уставом” 1755 року розд. 15 і слід було пропускати купців через митниці з самими тільки пашпортами. За це промовляє скарга Васильківської митниці р. 1781 на те, що вимагаючи від проїжджих купців обов ’ язкової про ­ писки пашпортів, Київська Губерніяльна Канцелярія робить цим зайві затримки та утруднення купецтву. Канцелярія з цим погодилася і цього року цей по ­ рядок було скасовано і купців почали перепускати тільки з самими па ­ шпортами 4 ). Щоб покінчити з форпостами, ми мусимо зупинитися на тих зборах, які стягали з купців, коли вони вибирали перепустки на ці форпости. Збори ці ,50 Микола Тищенко слід зарахувати до тих „небувалих пошлин”, які російська адміністрація на Україні почала стягати з купців без будь-яких розпоряджень та указів- з центру. Як ми наводили вище, запроваджуючи в життя систему заказаних товарів, царський уряд передавав київському губернаторові певний контроль за довізними та вивізними товарами. Виконуючи покладені на иих обов ’ язки, губернатори примушували купців брати перепуски на форпости в Київській Губерніяльній Канцелярії, а по інших містах у російських комендантів. Отож за видачу цих перепусток і почали брати так звані „печатныя та поголовныя пошлины”. Р. 1723, 13/V, скаржачись Сенатові на стягання цих зборів, геть ­ ман Скоропадський писав: „Доносимо в. і. в. що насамперед зачали брати від купців небуванні досі мита в Києві. Тепер же свіжоприбувший до Старо- дуба комендант Ілля Пашков порозсилав в Стародубськім і Чернігівськім полку на прикордонні застави свої укази і інструкції, в яких велить брати на кор ­ доні від купців від чоловіка по двацять алтин і більше мита, якого на Україні ніколи не бувало. А і в інших прикордонних українських полках беруть на кордоні такі небувалі мита. Для того прохаємо такі небувалі мита знести, щоб через те купецькі українські промисли, а так само довіз на Україну до конче потрібних, закордонних товарів не припинивсь і щоб тим способом не від ­ вернути від України купців, що приїздять з заграниці”. Писав про це до Ко ­ легії закордоних справ і гетьман Д. Апостол, до якого надходили скарги від українських купців. Гетьман вказував, що це є безпідставні збори, яких само ­ чинно почали збирати на форпостах 4 ). А в статтях того самого гетьмана заз ­ начено, що офіцери й салдати побирають на форпостах від чумаків, що їздять до Криму по сіль та риби „по десяти алтынъ и по полтинѣ, а отъ служащихъ по гривнѣ”, чого до цього ніколи не було на Вкраїні * 2 ). Та і в центрі не знали підстав, на яких заведено було ці збори, бо коли Сенат звернувсь до Печат ­ ної Контори по поясніння, то остання покликалася на „Уложенье” та на один конкретний випадок, коли р. 1716 Сенат, видаючи указа перепустити за кордон валку грецьких купців, наказав стягти з них мито, а на цім указі рукою дяка Докудовського дописано, що з наказу президента „ближньої канцелярії” Зотова, застави повинні збирати від усіх проїжджих печатні мита, під час перепуску за кордон по 25 алтин і по 1 грошу від чоловіка і надсилати ці гроші в „Пе ­ чатный Приказъ”. Поясніння ці здивували навіть „Комиссію о Коммерціи”, яку саме тоді було зорганізовано і яка взялася розслідити цю справу. У листі до Сенату вона висловлювала здивування і незадоволення з приводу „пого ­ ловной пошлины, коя без всякаго разсужденія и особливыхъ указовъ, по одной подпискѣ в печатномъ приказѣ дьяка на нѣкоторомъ партикулярномъ дѣле указе зъ 1716-го году в законъ введена”. Та для київського губерна ­ тора досить було й цього, а піклуючись найбільше про інтереси російського ’ ) Н. Дж и д ж о р а, Економічна політика російського правительства, „Записки Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові”, т. 103, сс. 67 — 68. 2 ) Н. Марковичъ, Ист. Мал., т. III, с. 377. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 51’ скарбу, він заводить його не тільки в Києві, а і по інших місцях, діставши нібито на це дозвіл персонально від царя 1 ). Слідкуючи за записами в книзі Київської Губ. Канцелярії за 1724 рік про прибутки від стягненого з купців цього мита, ми довідуємося, що його стя ­ гали в такому розмірі: з тих, що прибувають з-за кордону — з купця по 25 копійок, а з його челядників та фурманів по 10 коп. з кожного; з тих, що виїздять за кордон — з українських та російських купців по 25 копійок, з челядників та фурманів по 10 коп., з закордонних же як з купців, так і а їхніх фурманів та челядників по 75(/-2 коп. з кожного; (з чумаків та польських мешканців, що привозили сіль, дрова, хліб та інші речі споживання, стягу ­ вали від кожної валки по 10 коп. Додамо до цього, що коли виникали непо ­ розуміння поміж купцями на ґрунті торговлі, то від поданої заяви стягувано- по 10 коп., якщо її підписала одна особа, та ЗО коп., якщо підписало більше; коли ж треба було написати указа з канцелярії з приводу цих заяв, то стя ­ гувано від 25 до 75 коп., а то й 1 карб. 25 копійок 2 ). ‘) Подаємо тут цікаві відомості про це мито, які наводить у своїй роботі Ів. Джиджора; РІК В Києві В Полтаві В Сорокош. В Лю- бецьку В Старо- • Дубі В Пере ­ яславі п і Разом Карб. Коп. Карб. Коп. і Карб. Коп. Карб. ! Коп. Карб. Коп. Карб. Коп. Карбд і. __ Коп. 1716 . 204 8 — • 204 18 1717 . 242 92 — — — — — — — — — — 242 92 1718 . 516 35 ’ / 2 — — — — — — — — — — 516 3572 1719 . 171 48 — — — — — — • — — — — — 171 48 1720 . 165 85 — — — — — — — — — — 165 85 1721 . 488 95 — — — — — — — . — — ‘ — 488 95 і 1722 . 496 59 57 58 41 72 — — — — — — — 595 89 І 1723 . 726 937 2 1554 ‘/2 152 26 224 94 477 472 — — 3135 187s 1724 . 791 81 ‘ / 2 1390 82 208 63’/ 2 332 867-і 450 76 288 84 3463 7377; 1725 763 12 1085 13 318 70 236 35 714 487 2 317-2 526 517’- 3644 зо 1726 . 574 12’/ а 1189 19’/ 2 458 61 291 38 613 202 25 3328 87 ’ 1727 . 556 70 ‘ / а 2932 77 а 245 68 і А 297 68 і / 2 790 44 495 93 5318 52 1728 . брак.в ідом. 1382 407 2 60 307 s 183 467 2 448 297г 198 42 2273 38=7. Разом . 23549 63 ’ /J Відомості ці характеристичні не тільки своїми загальними цифрами, а й тими коливан ­ нями, які ми помічаємо в загальних сумах зібраного мита за різні роки і які залежали від того як ставилися до закордонної торговлі тогочасні правителі України. Як приклад занепаду таких зборів, а тим самим і занепаду торговельних зносин України, можуть бути роки поряд ­ кування „Мал. Колеґ. “ коли надмірно розвинуто було фіскалізм. (Ширше про це дивись вище цитовану працю Ів. Д ж и д ж о р и, т. 103, сс. 71 — 13; про збори за часи „Мал. Кол. 1 ‘, див _ В. Р у д н і в, Фінансовий стан гетм. за Петра 1, УАН. Іст. Секц. „Наук. Збірн. за рік 1925″). Щодо пізніших років, то у нас бракує загальних відомостей про ці збори. Маємо їх тільки як випадкові. Так у травні м-ці 1744 р. стягнуто було в Києві: печатних 43 карб. 37’/ і > к ., с ро ­ бочого люду, челядників та фурманів, що були при купцях 84 карб. 80 к , та з приїжджих до Київа закордонних селян з харчевими продуктами 7 карб. 20 коп. Цікаво відзначити, що в книзі, до якої записувано ці збори, позначалося, що з купців стягується їх на підставі „Уложенья 18 гл. 36 статьи”, а з указів на підставі указу 1716 року (ibidem., спр. No 200267. 2 ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 18926. ,52 Микола Тищенко Отже, запроваджені в життя з 1716 року, збори ці проіснували аж доки було відкрито митниці і жадні скарги як з боку гетьманів, так і з боку купецтва аж ніяк не допомогли. Р. 1754 закрито митниці в Сівську, Брянську та Курську, які існували перед цим на узграниччі України з Росією, а заразом на Україні покасовано й внутрішні збори, як індукту, мостове, перевізне та інші Митниці вирі ­ шено було відкрити на узграниччі з Польщею та Туреччиною. Генерал- губернаторові Костюрінові наказано оглянути узграниччя й висловити свою думку, де найдоцільніше було б заснувати ці митниці. Огляд цей зроблено вкупі з радником Меженіновим та інженером Дебоскетом, при чому останній склав мапу узграниччя, позазначавши на ній всі форпости. Надсилаючи цю мапу Сенатові, Костюрин зазначив, що слід було б на його думку заснувати митниці по таких місцях: одну в Києві та дві в старовірських слободах — Добрянці та Злинці. Ґлебову 2 ) ж здавалося, що на південному заході слід від ­ крити митниці — у Переволочній, Кремінчуці та в Царичанці. Сенат не пого ­ дивсь із Костюріном, щодо заснування митниці в Києві, а наказав натомість відкрити її у Василькові, де був і карантинний будинок. Двом іншим призна ­ чено було бути в Добрянці та Злинці. На півдні від Києва засновують мит ­ ниці: у Переяславі, „по смежности к польской границе и по удобности про- езда на ярмарки”, а також у Кремінчуці та Переволочній. Засновуючи по цих місцях митниці, треба було мати на увазі, що одна митниця від другої були занадто віддалені, тому вирішено перепускати купців через деякі за ­ стави, підпорядковані головним митницям. Такі застави були: Злинківська, що згодом втратила своє самостійне значіння, при Добрянській митниці; Со- киринська та Царичинська при Переволочній митниці. Коли відкрито було митниці в Кремінчуці та Переволочній, то з ’ ясува ­ лося, що вони стоять не на узграниччі і що важко буде стежити за мешкан ­ цями Нової Сербії, щоб вони потайки не провозили з-за кордону товарів, бо, звільняючи їх від мита під час переїзду на Лівобережну Україну, тим самим можна було давати їм змогу привозити безмитно і закордонні товари. Тому то, з наказу Правуючоко Сената та „Коммерц. Коллегіи”, той таки Глебов мусів був знову оглянути все південне узграниччя й довідатися, де вигідніше було б заснувати митниці замість Переволочинської та Кремінчуцкої. Отже, як гадав Глебов, слід було відкрити митниці: в слободі Орлі „по способности проездов с Турецкой области от Черного моря черезъ Белгородскую и Буд- жацкую степь”; в шанці Архангельському для проїжджих купців з Поділь ­ ського, Львівського та Брацлавського воєводства; в шанці Могильному для проїжджих з Київського воєводства та з Угорщини; в слободах Комисарівці та Юховці, для тих, що прибуватимуть з Криму через Микитинську заставу й прямуватимуть на Кремінчук та Переволочну, і, нарешті, в фортеці св. Лі- .завети, для проїжджих з Криму через Запорізьку Січ. Разом з тим Глебов звертається ще й до цолнера Кремінчуцької митниці Вас. Анікієва з запи- *) ПСЗ, т. XIV, No 10146. 2 ) І. Ф. Глебов київ, губернатор і головний командувач Нової Сербії. * ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. танням, чи доцільно буде відкривати по цих місцях митниці. Останній з мір-* куваннями Ґлебова не погоджується. На його думку, замість митниць у сло ­ бодах Юхівці та Комисарівці, які за проектом Ґлебова будуть не на узгра- ниччі, а всерединні Нової Сербії, ліпше було б одкрити одну портову митницю на Микитинськім перевозі. Обґрунтовує свою думку Анікієв такт перевіз цей „состоит через Днепръ к самой татарской и крымской сухой границе и как ис Крыму та ис протчих крымских области жилищъ сухимъ путемъ степью чрезъ оной перевозъ разного звання людми привозятся раз ­ ные товары, то есть крымские вины, хлобчатая бумага, сафьян, кумачи, бу- часы или киндяки, соль и всякия бакалия, а водою из Констянтина Поля из- Ачакова и из других приморских островов, прямо Чернымъ моремъ и из оного Днепромъ на судах также возятца разные товары весма знатнымъ числомъ, равнымъ же образомъ и отсель отвозятъ какъ в Крымскую область, переехав Днепр, сухимъ путей, так и водою на судах в вышеупомянутыя мѣста росиского плода всякия пушные товары, железо и всякое полотно, ко ­ ровье масло и протчей разной товар”. З усього цього, що довозитиметься та. вивозитиметься, коли буде засновано тут митницю, а в потрібних місцях постав^- лена буде варта, яка б стежила за купцями та іншим людом, щоб вони потайки не проїжджали проз цю митницю, на цолнерову думку буде надходити мит ­ ного збору „до нескольких тысячъ”, бо те мито, що набігає в Переволочній та Кремінчуцькій митницях, стягається з тих товарів, які проходять через Мики- тинський перевоз. Та крім того можна буде припинити таємний провіз товарів,, особливо з боку запорожців, „которые под видомъ удоволствия Запорожской Сѣчи свои товары провозят в Крым и в другия места”, а це значно збільшить прибуток від мита. Щоб забезпечити митницю від наскоків татар та гайдамак, слід поставити тут три ескадрони війська, зобов ’ язавши Запорізьку Січ, до- помогати в міри потреби. Човни та дуби, які стояли на Дніпрі, слід повід ­ бирати у власників, щоб останні потайки не їздили, поминаючи варту, за кордон. Усім дозволити проїздити Запорізькими землями, не вимагаючи від таких проїжджих хабарів „И эта таможня”, закінчує свої міркування цолнер, „сможет весьма служить к знатному приращению високого интереса и к про ­ славленню в других государствах о сем, прежде в Россіи мало известном, новоучрежденном порте, да російское ж і иностранное купечество, ежели от запорозца ж и гайдамакъ им не будетъ утеснения, тутъ превеликой торг свой распространитъ, такъ что со временемъ свои иностранныя товары водя- ным путемъ до Венецыи и протчих земель отпущатъ и того получать ста ­ нуть”. Нарешті, передбачаючи що уряд може не пристати на його гадку, Анікієв уважає за можливе, коли не відкрито буде митницю на Микитинськім: перевозі, то відкрити її тільки в Комисарівці. 12/1 — 1763 року генерал Ґлебов надіслав „Коммерц. Коллегіи” свої міркування з приводу заснування мит ­ ниць, додавши до цього й міркування цолнера Анікієва, а так само дві мапи Нової Сербії, на яких зазначено було кордони від Польщі та Туреччини. Мапи ці виготував інженер-підполковник Менцеліус з губернаторового наказу. Щодо міркувань Анікієва, то Ґлебов приставав на його гадку, що слід було б ,54 Микола Тищенко заснувати митницю на Микитинськім перевозі, але висловлював побоювання, що, провівши кордон із Туреччиною р. 1740 від Дніпра до Гарду, „весма обширное и особливо степное и в нѣкоторыхъ и безводное и совсемъ без- лесное место оное укрепление и закрытие границы весма немалого числа людей и содержанию ихъ трудностей потребует, к тому жъ и противной сторонѣ тѣмъ учреждениемъ, хотя и в собственных границах, подается нема ­ лое сумнение, а без закрытая всей той границы, оное при Никитской заставе таможни учреждение безполезнымъ быть можетъ”. „Коммерц. Коллегія” по ­ годилася з думкою губернатора Ґлебова, відкинувши міркування цолнера Ані- кієва і указом з 24/IV 1763 року, наказала відкрити митниці, замість Пере- волочинської та Кремінчуцької в слободі Орлі, в шанцях — Архангельськім, Миргородськім, Криловськім та в слободах Комисарівці та в Юхівці ‘)• Щоб направити проїжджих купців з товарами на ново заведені митниці, нака ­ зується з тих, що існують дотепер, перевозів на Дніпрі залишити тільки два- нацять: в Лоєві, Любичах, Межигір ’ ї, Києві, Андрюшах, Каневі, Сокирні, Черкасах, Лялинцях, Городищі, Кремінчуці та в Переволочній. Для проїзду купців залишаються тільки ті головні дороги, що провадили на відкриті мит ­ ниці, решту ж наказується завалити лісом та закопати рівчаками, поставивши в потрібних місцях рогатки. З наказу Сенату та з доручення Київської Губ. Канцелярії інженер Дебоскет розчищує дорогу по Дніпровому березі на ЗО сажнів завширшки, будує вартівні, ставить маяки, а позаду прокладеної дороги ставить рогатки, закріплюючи їх „надолбами” 2 ). Там же, де не було лісу, копають рівчаки й ставить застави. Призначені директори митниць — об ’ їздчики та форпостні військові частини повинні були стежити за кордоном, щоб не проїздили потайки, обминаючи митниці. В указах Правуючого Сенату 1754 року, виданих з приводу заснування митниць і проїзду тільки через вищезгадані 12 перевозів, писалося: „и чтобъ лѣтом мимо тех настоящих перевозовъ других потаенно несодержали и купцов с товарами и беглыхъ людей воровски не провозили, а зимою мимо тех таможень купцы и беглые люди проезжать і проходить не могли, того всего накрепко смотреть глав ­ нымъ таможеннымъ командирамъ и определенным обезщикам на лотках и лошадях, где какъ способнѣе будетъ, ибо в оныхъ местахъ лесовъ нетъ и ко учреждению от таких проездовъ засекъ и рогатокъ зделать неисчего, да и засекат той знатной реки при которой жители великое множество, немочно, ибо они, кромѣ необходимой нужной в воде потребности, сплавкою лѣсовъ и дровъ такожъ рыбными ловлями, мелницами и другими разными выгодами ползуются. Сверх же тех вышеозначенных къ удержанню безпошлинных с то- варов проездовъ предосторожностей жителямъ, на всех тех дорогах, кои к про- езду купцамъ с товарами запрещены, чтоб тѣ товары ловили, накрепко подтвердить, а і купцамъ одному за другимъ таких от пошлин утайныхъ и не- клейменых товаров смотреть и про оное по присяжной должности неотложно ’ ) Ibidem., спр. No 14601. а ) Ibidem., спр. No 19332. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 55 доносить под страхомъ — жителямъ на неуказных дорогах, буде(тъ) в томъ подлинно изобличены будутъ, за непоимку телесного наказания, а купцам за поноровку в томъ своей братье, взятья того ж штрафа, насколко техъ утаем- ных товаров поймано будет”. Щоб підсилити охорону кордону, Сенат дору ­ чає „Военной Коллегіи” командирувати в Стародубський, Чернігівський та Київський полки два полки салдат, „с такимъ крепким подтверждением, чтоб они смотрением своим могли всѣ воровские пролазы, тайные проходы пре- сечъ і удержать от побегов чрез границу, употребляя к тому всегдашние розъезды, дабы уведавъ о таковом строгом учрежденіи все злодеи, от кото- рых нынѣ во Брянской и Смоленском уездах великие разбои умножились, болшой страх иметь могли, а киевского гарнизона солдат, яко пеших, також и малоросійских Козаковъ с форпостовъ свесть 1 ) и будущие на форпостах ’ ) Щодо українських військових частин, які стояли на форпостах, то про них ми маємо такі відомості. Як ми вже наводили вище, в 1725 році на прикордонних заставах у Київському Переяславському та Чернігівському полках стояло 40 кінних та 82 піших козаки. Коли закін ­ чилась перша війна з Туреччиною, з наказу „високого генералитету”, на Дніпрянські фор ­ пости, що коло Києва та нижче, відряджено було з українських полків 1500 чоловіка та крім того додатково на ті форпости, що були вгору по Дніпрі 432 чоловіка. Цієї кількости козаків, як доповідали про це київському губернаторові форпостні командири, було замало, бо дово ­ дилося іноді вступати в бійку з селянами, які часто-густо намагалися силоміць провести то ­ вари за кордон. В 1743 році київський губернатор вимагає від Генеральної Військової Кан ­ целярії збільшити число козаків на форпостах до 1000 душ, бо інакше він примушений буде „отправит на обявленіи форпости из командированой для охранения границ козацкой ко ­ манди”. Відповідаючи на ці вимоги, Ген. Військ. Канцелярія завважувала, що коли треба ще додавати до виставленого числа козаків з українських полків, то це буде для них „немалою тяжестію”, бо крім командирування на дніпрянські форпости, за наказом „Военной Коллегіи”, треба виставити з Стародубського полку на 26 форпостів Сєвської провінції в Брянський по ­ віт 130 козаків. Отож, щоб не висилати козаків з полків, Генер. Військ. Канцелярії наказує виступити на форпости компанійському полкові Вас. Чеснока, розташованому на зимові квар ­ тирі в Стародубськім полку. Цей полк мусів стати на форпостах в Стародубському та Чер ­ нігівському полках. Але чим далі, тим число козаків на форпостах, а потім на українській лінії збільшується. В 1754 році, коли почали будувати засіки на форпостах, то наказано було вигнати з України на ці роботи 10 тис. козаків. Генер Військова Канцелярія, розклавши це число на козаків Стародубського, Чернігівського та Київського полків, в цім році виставила 4603 козаків. Але київський губернатор вимагав доповнити висилки до 10 тис. Пробувала Генер. Військова Канцелярія розкласти цей тягар і на посполитих, але нічого з цього не вийшло і вже наряджених з останніх 3334 чоловіка, з яких чверть була з возами, а решта з сокирами, довелося замінити козацькими підпомічниками з Прилуцького (1304) та Ніжен- ського (2030 чол.) полків. Треба до цього додати, що за розпорядженням Колегії закордонних справ, для захисту узграниччя від поляків, під час будування засік, наказано було вирядити на форпости 800 „виборних, оружейних и доброконных Козаковъ”. Це лягало великим тягаром на Україну, тим більш, що краю цій роботі й не видно було. Особливо багато робочої сили вимагалося у зв ’ язку з перенесенням форпостів за Нову Сербію, де треба було закріпити форпостами 520 верстов. Відкриваючи тут шість нових митниць, за проектом київського губер ­ натора, який потім затверджено буде від Сенату, слід було „начав от слободы Орла по ново ­ сербской от Полши границе до рѣки Днѣпра, також от конца линіи до слободы Пушкаревки, а отъ Пушкаревки прямою лінією на слободы Верблюжку и Юховку, а от Юховки на Бешъ- Буерац до слободы ж Орла, в которой дистанціи простирается разстоанія 520 верстъ и оные заставы учредит в таких мѣстах, гдѣ оных нынѣ нѣтъ и гдѣ надобность требовать будетъ, и какъ ,56 Микола Тищенко два полка доволствовать людей провиантом, а лошади фуражем ж положен ­ ныхъ на малороссійских консистентов и тот провиант и фураж отдавать им при самых тех форпостах, такъ какъ и нынѣ производитца” 1 ). Підсилюючи прикордонну варту і наказуючи як мога пильніше наглядати за купцями, щоб вони не поминали митниць, Сенат разом з цим наказує суворо ствердити київським монастирям, щоб вони не пропускали купців че ­ рез греблі на річках Стугні та Ірпені де були манастирські млини’ 2 ). Слід відзначити що відкриття застав та митниць на західньому узгра- ниччі й направлення купців з товарами, під час їх подорожі за кордон, тільки на ці митниці, порушувало інтереси польських державців, бо цим позбавляли в оных степных мѣстах крайней состоит в лѣсу недостатокъ, то для прекращенія купецкихъ и протчаго званія людей тайных с товарами во убѣжаніе платежа пошлинъ проѣздов, между оными учреждаемыми заставами перекопать рвы, а где лѣсъ есть тамъ укрепить рогатками”. Роботу на форпостах проваджено мляво, зігнаний люд терпів іноді голод, бо провіянтські ма ­ газини, що мали постачати сюди все потрібне, не завсіди робили це вчасно. На форпостах не було придатних для війська будівель, а тому люд розташовано було в наспіх виритих щ>гких землянках. Збудований же 1758 року поблизу Василькова дім на кошти українського скарбу, не вважаючи на великий опір від української старшини, зайнято було під митницю, а ко ­ зацьку команду розташовано в приватних хатах Васильківських мешканців. Пробував гетьман Розумовський порушити питання в 1755 році про виплату заробітної платні тим, що працю ­ вали на форпостах, та за той ліс, що брали на будування засік, але в „милостивом слове” до гетьмана писалося „о заработних денгах находящимся при дѣланіи засѣкъ малороссійскимъ обывателямъ из нашей Коллегіи Иностранныхъ Дѣлъ от 22 марта вам уже знать дано, что’ опредѣленіемъ нашего Сената тѣхъ заработныхъ денегъ малороссійскимъ обывателямъ произ ­ водить не велѣно для того, что всѣ тѣ учреждения и укрепления в малороссійских мѣстахъ и границах производятся для сохранения высокого нашего интереса и собственнаго их мало ­ россіянъ покоя, а не в другихъ какихъ отдаленнихъ от домовъ ихъ мѣстахъ и в разсужденіи такихъ обстоятельствъ заработнихъ денегъ имъ производит неслѣдуетъ, почему вамъ и посту ­ пать надлежитъ”. З тих же мотивів одказано було у виплаті й за ліс. В 1762 році гетьман Розумовський порушує перед Сенатом прохання про розпуск набраного на засічні роботи люду, зауважуючи при цім, що виставлені козаки „всегда зимою и лѣтом, а из многих такіе есть, кои не имѣя в домѣх но себѣ никого, кому б можно хлѣба и сено для нихъ заготовить”, а тим більш, що гетьмана брав сумнів, чи буде яка користь од збудованих засік, коли оста ­ точно не розмежовано земель з сусідньою Польщею. Наслідком цього й були відпуски коза ­ ків. Так, в 1766 році з Васильківського форпосту відпущено 300 козаків, з тих 600, які там стояли. У грудні місяці 1767 року наказано розпустити на зиму козаків, бо зовсім бракувало для них провіянту. У жовтні місяці 1768 році капітан Семенов, що під його командою були козаки на Вигранському форпості, звертаючись до Київської Губерніяльної Канцелярії з про ­ позицією відпустити тих козаків на зиму, писав з цього приводу: „оными козаками работа производитца весма непоспешно, такъ что за ненастемъ ис Козина Рогу на редуты перевозка лесу чинитца чрез тридцать и сорокъ верстъ, по неделе и более, а в другие ненасные дни почти и работы не бываетъ, а далее зимнимъ временем за неимениемъ в Козиномъ Рогу и на редутах казармъ и жить будет негде и так оные козаки провиантъ получать могутъ напрасно”. Київ, камендант Єлчанінов наказав відпустити козаків до квітня місяця наступного року. (К.Ш. Арх. Ст. Ак., справа NoNo 5050, 5384, 14601, 19501, 14818; Харк. 1ст. Архів, Малор. Кол. Черніг. Відділ, спр. No 14453; Черніг. Краєв. Архів, зв ’ язка No 7. „входящій реєстр 1755 года” арк. 1051. акт. No 284, та праця С. Шамрая, Місто Васильків (IX — XVIII вв.) ‘ сс. 88 — 94)., ’ ) А. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 1461. 2 ) К. Ц. А. Ст. Акт., справа No 14601. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 57 змоги тих державців, через маєтки яких проходили старі торговельні шляхи, – стягати мито з проїжджих купців. Поляки взагалі ставилися вороже до збудування застав, а іноді робили озбройний напад, руйнуючи збудовані укріплення, як це було в 1756 році, коли староста трехтемирівський Щенявський збройно напав на форпости з боку Ржищева, поруйнував рогатки й захопив у полон військових варто ­ вих, діючи це за згодою вищих урядових осіб * ). Але поминаючи це, ми маємо випадки, коли польські державці звертаються до російського уряду з проханням зберегти старі шляхи, що провадили через їхні маєтки. Отож, у 1756 році менський каштелян ЮдицьКий подав заяву до „Коммерц. Кол ­ легіи”, в який прохав дозволити проїжджати купцям старим шляхом через його маєток Лоєв, а не через Добрянку, маючи, зрозуміло, на увазі стягати тут на себе, як і раніше, збори з проїжджих купців. Щоб це з ’ ясувати, Ко ­ легія звертається до київського губернатора з запитанням, чи слід на його думку заводити біля Лоєва окрему митницю. Відповідаючи на це, губернатор писав: „против означеного польского села Лоева издревле учрежденъ и ныне находится россійскій лоевскій форпостъ, который от Добрянской пограничной таможни, состоит не в далекомъ разстояніи, а прежде сего изстари, до учреж ­ денія пограничной таможни, чрез тот Лоевскій форпост проезды и пропуски как купечеству, так і всякого чина людей чиними были, а по учрежденію таможень проездъ былъ запрещен”. Отже, на Губернаторову думку, коли буде відкрито тут невелику митницю, яка б була підпорядкована Добрянській, тоді від цього не буде збитків скарбові 2 ). Очевидячки, „Коммерцъ-Коллегія” ви ­ рішила не відкривати тут окремої митниці, бо пізніше ми тут її не поди ­ буємо. Додамо до цього, що перед цим трапилися зміни в розташуванні митниць в іншому місці- Зважаючи на прохання купців, що Злинківську мит * ницю відкрито в такому місці, де проїзд з товарами зовсім незручний, бо на перешкоді цьому горяна місцевість, що була тут навкруги, її з наказу тієї ж Колегії переводять до містечка Вишкова. Окрім того, дозволяється купцям з дрібними товарами проїздити через Бєлянський форпост, що був непода ­ леку від Злинки 8 ). Окрім вищенаведених митниць, відкритих на західньому узграниччі з Поль ­ щею та Туреччиною, відкривають митниці й на півдні України — в Бахмуті, Ізюмі та Луганському 4 ). Відколи відкрито митниці, усі збори, стягані перед цим з девізних та ви ­ візних товарів, було покасовано, а натомість наказано стягати 13 копійок з карбованця, себто 13°/ 0 з оціночної суми товару”). Не робили послаблень щодо стягання цього мита навіть для селян, що приїздили найбільше до Києва з різними харчами. Це давалося в знаки у Києві, бо саме сюди й привожу? ’ ) К. Ц,- Ар. Ст. Акт., справа No 9075. 2 ) Ibidem, 1339-а. 3 ) ПСЗ, т. XIV, No 10446. . 4 ) А. Семеновъ, Изученіе ист. свѣд. о рус. торг, и пром. : ч. I, 186. . 5 ) ПСЗ, т. XIV, No 10169. ,58 Микола Тищенко вано у великій кількості ці продукти. Це спонукало київського віце-губерна ­ тора Костюріна порушити перед Сенатом клопотання, щоб „приезжающимъ в Киевъ ис Полши, а паче близъ границы живущимъ полским крестьянам, кои привозят на торгъ соль в ступочках, хлебъ всякой и съестные припасы, в чемъ киевские обыватели нужду імеютъ, а роспродавъ оное покупаютъ обув, холстъ по малому делу, протчие мелочи и чтобъ онымъ взятьемъ с той покупной мелочи тарифной и тринадцати копѣешной пошлины не учинит отя- гощения и отгона, несоизволено ль будетъ учинить имъ в пошлиннах увол- нения до рубля каждому, да и отезжать им за границу дозволит теми ж пу ­ тями своими хто приедет или куда кому способно, дабы великих излишних обездах нужды не претерпевали, а обув и шапки крестьянские и одежду, по тамошнему называемую свита, что малороссийские крестьяне для продажи отвозят на полской берег, также и с приносимого полскими крестьянами воску, по самому малому делу, которой те полские женки, приходя на бого ­ молье, отдаютъ в церков, а другие и холст аршинъ от трех до пяти, а рет- кий и до десяти, продаютъ на свечи і на молебнѣ и тому подобные, отпу- скат бы без пошлинно, понеже техъ пошлин весма малое дело в зборе быть можетъ”. Але Сенат не пристав на це, боючись, що вкупі з цими речами мешканці можуть потайки провозити й закордонні товари і наказав стягати .з усього привозного мито по 13 копійок від карбованця ’ ). На відкриті митниці, за указом „Коммерц-Коллегіи”, в 1754 ррці призна ­ чено директорів. Це переважно були особи, які перед цим посідали посади на скасованих пограничних України з Росією митницях. Директори були: на Васильківській митниці G. Черкасов. Добрянській — Сойминов, на Перево- лочанській — колишній інспектор Воронізької митниці П. Сахаров, на Кремін- чуцькій — колишній інспектор Курської прикордонної митниці Ів. Кондратієв. .Щождо решти штату митниць, то спочатку передбачалося, що на посади цолнерів, магазинерів, вагарів та інші буде надіслано виборних від полкових ( ратуш та магістратів, як це треба було зробити, додержуючись указу Пра ­ вуючого Сенату. Але на місцях до цього поставилися доволі байдуже і, на ­ приклад, Полтав. Полков. канцелярія, яка повинна була виставити таких осіб на Переволочанську митницю, відповіла, що з ратушних урядовців придатних до цього осіб не має й зверталася до Полтавського магістрату, щоб він обрав таких осіб з-поміж його міщан. Так, очевидячки, було й по інших полках, бо вже на початку діяльносте митниць, ми зустрічаємо тут урядовців, яких теж переведено було із скасованих митниць 2 ). Як ми вже були гово ­ рили, директори митниць повинні були стежити, щоб не було таємних про ­ їздів поза митницями, перепускати через митниці купців з їхніми товарами, стягати з них мито, перевіряти пашпорти купців та ті зобов ’ язання, які да ­ вали купці, що як сами вони так і той люд, що з ними їхав, обов ’ язково ’ ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., No 14601. 2 ) Полт. Краєв. Архів. Ухвали полт. канц. за 1754 р., No 1816; К. Ц. Арх. Ст. Акт., сир. No 1461. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в ХѴІП в. 59 повернутися на батьківщину. Про число перепущених через митницю купців, а так само про стягнене мито з товарів директори повинні були подавати до Київської Губерніяльної Канцелярії щотижневі й щомісячні відомості. Началь ­ ники форпостних команд не повинні були втручатися в справу перепуску купців через митниці, а ні перевіряти купецьких товарів, а стежити тільки = за тим, щоб купці не проїздили, поминаючи митниці, не вибравши на свої то ­ вари митних виписів, ловити біглих людей і допомагати митним об ’ їздникам, які об ’ їздили узграниччя як суходолом, так і водою човнами, викривати пач- карів. Щоб заохотити об ’ їздників та митних урядовців і форпостні команди ретельніше ставитися до своїх обов ’ язків, постановлено видавати їм кон ­ фіскованих товарів; виказникам же видавано половину товарів, за їх виказом затриманих 1 ). Скасувавши внутрішні сбори на Україні, а заразом індукту та евекту, що їх за підрахунком набігало до військового скарбу з усіх полків, за вийнят- ком тих земель, які відходили під Нову Сербію, 48148 карб. 85 коп., цар ­ ський уряд вирішив видавати натомість цю суму з прибутків од мита. 26/VI 1755 р. „Коммерцъ Коллегія” ухвалила видавати ці гроші з Переволочанської та Кременчуцької митниць, при чому Переволочанська митниця повинна була видавати на’це 24148 карб. 85 коп., а Кремінчуцька 24 тис. карбованців. Якщо на цих митницях не ставало зібраних грошей, щоб поповнити цю всю суму, то „Ком. -Коллегія” наказувала відпускати недостачу з інших митниць. Коли ми візьмемо 1755 рік, себто першій рік праці ново-відкритих митниць, то про стягнене в цім році мито ми маємо такі відомості: на Перволочанській митниці . . . 13159 карб. 85 3 /- * коп. „ Кременчуцькій „ . . . 14263 . 24=/.. „ „ Переяславській „ . . . 5639 „ 56’/ 4 „ „ Васильківській „ . . . 12467 » 04 „ „ Добрянській „ . . . 9756 „ 12’/® . „ Злинківській „ . . . 10464 » 48=/ 4 „ – ’ ) Як ми з цього бачимо, призначена на скарб сума становила більшу поло ­ вину усього зібраного мита. Заведеного ладу на митницях додержувано аж до 1758 року, коли всі митниці передано було на відкуп російському купцю Шемякінові з товари ­ ством, всього 14 чоловікам, що перед цим мали монополію на закордонну торговлю через Чорне море. Одкуп передано на 6 років. За умовами цього відкупу, одкупники мали стягати мито та різні дрібні збори за реґляментом та тарифом, не чинити утисків купцям і не вимагати від них зайвих зборів, але й не зменшувати для них мита. Щоб мати певний контроль за відкупни ­ ками, їх зобов ’ язано провадити докладні митні книгі й подавати в „Коммерцъ- Коллегію” вірні рапорти про довезені та вивезені товари. Розмір одкупної суми не було визначено, а товариство повинно було сплачувати щомісячно стільки, скільки надходило пересічно щомісяця в 1755 — 57 роках, та по- ’ ) К. Ладыженскій, Исторія русского тамож. тарифа, сс. 92 — 93. 2 ) К. Ц, А. Ст. А. спр. No 10. ,60 Микола Тищенко над те окремо 170 тисяч щорічних. Як інвентар митниць, так і утримання службовців одкупники брали на себе. До митниць, що її відкупило це това ­ риство, не ввіходили тільки митниці в Остзейському краї та на азіятському узграниччі. На Україні відкривається ще одна митниця в Ніжені. Виникла вона тому, що греки вивозили з Ніженя велику силу хутра та різних інших товарів, і, запакувавши це иа місці в Ніжені, не хтіли вдруге перепакову ­ вати їх на митницях. Тому то одкупники, ідучи на зустріч грекам, очеви ­ дячки, не без їх клопотань, і відкривають тут свою контору, де перевіряли товари, стягали з них мито, а тоді вже запаковані з атестатами цієї контори відправляли за кордон, не зупиняючись на митницях. Щоб дати одкупникам змогу боротися проти пачкарства, їм дозволяли переклеймувати своїми печат ­ ками всі ті товари, яких до часу відкупу довезено було на Україну і зали ­ шилися вони у власників неспродані. Одкупники зобов ’ язувалися так само сплачувати винагороду тим, хто буде викривати пачкарювання, в такому роз ­ мірі, як це було встановлено до одкупу 1 ). За згодою товариства одкупників, на Україну прибувають як директори митниць і головні наглядачі за тим, як стягають мито, купці Ланін та Ка- расйов, при чому останній посідає посаду директора Васильківської митниці. Прибувши до Василькова і прибравщи до своїх рук головну магістраль того ­ часної торговлі України з закордоном, Карасйов міг використати це стано ­ вище якнайвигідніше для себе. Він починає провадити на широку ногу тор ­ говлю з Бреславлем та Ляйпціґом, вивозячи з України переважно хутра, а з закордону довозячи мануфактурні, ґалянтерійні товари та кручене золото. Становище його, як одкупника, давало йому можливість або зовсім не спла ­ чувати мита, що його слід було стягати за тарифом 1757 року у досить під ­ вищеному розмірі 2 ), або коли й сплачувати, то в далеко зменшеному розмірі. Щоб легше і прибутковіш провадити свої операції, Карасйов складає умови з українцями купцями, що провадили торговлю з закордоном. Вони закупо ­ вували там ці товари для нього й привозили вкупі із своїми на Україну. Ми не маємо на меті зупинятися тут докладно на цих операціях Карасйова 2 ), бо це завело б нас далеко, а тільки, щоб схарактеризувати діяльність одкупни ­ ків, ми подамо тут скарги купців на те, що вони налужували стягаючи мита. Найдокладнішу скаргу занесли на одкупників ніженські греки через своє Грецьке Ніженське Братство. Подано її до Комісії „о Коммерціи”, заснова ­ ної при Правуючім Сенаті. З цієї скарги ми довідуємося, що надуживали не тільки Карасйов, а й другий директор Васильківської митниці Ів. Ланін, ди ­ ректор Добрянської митниці Гав. Іванов та їхні довірені. Отож, греки скар ­ жилися, що відкупники стягали з шовкових вическів („хлопья”) не по 1 крб. 20 коп., як слід було це робити, згідно з тарифом 1757 року, а по 18 крб. від пуда. Стягнено такого зайвого мита з 22 1 /а пудів шовку, якого ’ ) К. Ладыженскій, сс. 93 — 94. Копія контракту з одкупниками є в справах К. Ц. Арх. Ст. Акт., див. спр. No 169 (першої нумерації). 9 На цьому питанні автор має на меті докладно зупинитися в своїй загальній праці — „Зовнішні торговельні зносини Лівобережної України в XVIII ст. “ . ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 61 греки вивозили з 1759 по 1761 рік, 3 виноградного полинного вина,стягали відкупники з кожної бути по 52 крб. 50 коп., а, як доводять греки, „с тѣх же бутъ, поелику они наливают вином на имѣющуюся в них полинную траву, которой кладется в тѣ буты почти до половины, выходитъ чистого вина менше пяти оксофтовъ, а по вышеписанному тарифу (1757 р.) с волоокого вина съ оксофта положено портових и внутреннихъ пошлин с мѣлочными по пяти рублевъ по дватцати по двѣ копейки”. Стягнено такого зайвого мита з 14 1 /г бут., привезених в 1759 — 62 роках. З „соболих хребтовъ или пла ­ стинъ” стягали одкупники по 40 — 42 карб., від сорока, тим часом, як за тим же тарифом таке мито дозволяли стягати з сорока цілих соболів, а не з соболячих спинок, а з останніх належало стягати в такому розмірі мито з 100 штук. Від 1759 по 1765 рік такого мита стягли одкупники з 53 соро- ков соболів. З білячого хутра греків примушували сплачувати мита до 14 крб. з тисячі, тим часом як з цього треба було стягати тільки 11 крб. В 1760 — 61 роках стягнено такого мита з 1.548.246 хутер, що їх греки ви ­ везли з України. В 1759 році у місті Ніжені директор Карасйов забрав у греків — Івана та сина його Павла Катергарів з товариством, очевидячно, як пачкарський товар, багато різних хутер. Поки греки в цій справі клопо ­ талися з забраного викрадено 60 сороків горностаїв, по ціні 8 карб, за со ­ рок. Дарма, що греки потім сплатили з цього мито, Карасйов довго тримав їх під вартою, залякував, бив та крім мита взяв 4.000 карб, і якийсь запис на письмі. Який саме був цей запис, греки не знали, бо [не тямили росій ­ ської мови. Як Карасйов, так і директор Кремінчуцької митниці Кузнецов, не давали митних ярликів на їхні товари, а тільки записки до контор на про ­ стому, а не гербовому папері, які й залишалися потім у відкупників. До цих записок, окрім того, записувано не всі товари, а тільки половину, а то й менше, тим часом, як мито стягувано з усього товару. Коли греки видавали на митницях векселі, то термін виплати давано не такий, який слід було да ­ вати за тарифом, а директор Кузнецов у 1760 році, літніми місяцами, з куп ­ ців Д. Дмітрієва, Дм. Юр ’ єва, Мик. Петрова та інших „с привозимой ими изъ Цариграда разной бакалеи, неудерживая против пошлинной суммы, в силу указовъ, за неимѣніемъ порукъ под заклад, изъ оных ихъ товаровъ, но вы- магая наличные деньги, и за неимѣніемъ тогда при нихъ денегъ задержал их при таможнѣ с товарами чрезъ долгое время, а наконецъ взялъ онъ же директоръ Кузнецовъ, против надлежащей с товаровъ каждого пошлинной суммы, от пяти до шести и болше процентовъ товарами, и поставя онымъ товарам весма нискую цѣну, а имянно — у показанного Янгули целой сундукъ сахарныхъ конфектовъ по ценѣ на восемдесятъ рублевъ, у Юрьева цѣлую торбу смоквинъ вѣсом в сѣмъ пудъ, цѣна по четыре рубли пудъ, і сверхъ того, в платеже надлежащихъ с оныхъ товаровъ пошлинъ побрав с них век- сели, едва изъ оного напрасного задержанія ихъ отпустилъ, по которымъ векселямъ они тѣ пошлины, в положенныя им тѣмъ векселямъ Сроки и за ­ платили, а означенные, забранные у нихъ конфекты и смоквины оной Куз ­ нецовъ у себя удержалъ, безъ всякого платежа 11 . Викладаючи всі ці шкоди, ,62 Микола Тищенко яких зазнали греки-купці від одкупників, Ніженське Грецьке Братство завва ­ жувало, що відомості ці не були вичерпливі, бо багато купців пороз ’ їздилося для торгового промислу в Туреччину, Польщу, Італію та в Німецькі землі, а тому й важко, поки поприїздять ці відсутні купці зібрати повні про це відомості ’ ). Другу, відому нам, скаргу занесли на одкупників митниць київські мі ­ щани. Склали її було різні цехи. Отож, Осип Гудович та інші медові шафарі з товариством, усього 97 чоловіка, скаржилися, що одкупники примушують їздити їх, під час подорожі до Польщі, не навпростець, а різними далекими шляхами. У міщанина Івана Костенка об ’ їзники заграбували коней та 25 крб. грішми. У міщанина Ст. Шестаковського, з наказу польського казаровського губернатора, забрано в містечку Брусилові шуб на ІЗ карб., а зроблено було це за те, що об ’ їзниками Васильківської митниці заграбували у бородянських мешканців різні речі. На київську міщанку Марію Гордіеву напали об ’ їзники і вимучили в неї 6 крб. 25 коп. грішми. З міщанина кравецького цеху Гр. Хоруженка стягли одкупники з 5 штук привезеного з Польщі сукна 16 крб., та крім того взято з кожної одежини, викроєної з цього сукна, по 10 коп. Кушнірського цеху Ів. Завороченко та інші скаржилися, що з приве ­ зених через митниці старих шуб, з яких зовсім не слід було стягати мита, брато в 1757 році по 10 — 12 коп., а в 1758 — 59 роках по 25 коп. з кож- ної. З кожної шапки в 1757 році стягувано по 2 коп., а в 1758 — 59 рр. по 5 — 7 коп. З чобіт по 15 — 20 копійок з пари. З товарів міщан рибальського цеху одкупники стягали таке мито: з бочки дьогтю по 90 — 1 крб. 20 коп. з плотів, що плили Дніпром з 18 плотів — 24 крб., з 20-ти — 18 крб., з сімох — 24 крб., з 150 станків простих колес — 15 крб., з 8 тис. грибів — З крб. 20 коп., з 7 тис. грибів — 7 крб. та 300 грибів, з 6000 шт. в ’ ялої риби чухоиі — 4 крб., з 3-х свіжих осетрів — одного осетра, і так далі. З мі ­ щанина, що віз до Польщі ганіш, закуплений на Вкраїні, одкупники взяли спочатку 36 карбованців, а потім іще 21 крб. Митні об ’ їзники часто-густо били міщан, правили в них сіна для коней та горілки для себе, ганялися по лісу за ними, відбирали у міщан гроші та завдавали їм іншого лиха * 2 ). /) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 8463. 2 ) Ibidem, спр. No 13833. Цікаво відзначити, що на всі ці обвинувачення, Карасйов відповідав, що буцім би то все це робили об ’ їзники, а не він, то з них і слід вимагати за це винагороди. Щождо стягання зайвого мита, то хай, мовляв, кожен міща ­ нин окремо подає скаргу, доводячи свої збитки та крім того він не може перевірити скільки і коли з кого стягнено було мита, бо книги, до яких усе це записувано, він надіслав до контори товариства до Петербургу. На це одкупники взагалі посилалися, коли треба було відповідати на докази по ­ терпілих од їхньої сваволі купців. Коли в справі цих надуживаннь, почато слідство, то одкупники навмисно затягали його, не з ’ являлися на заклик ко ­ місії, утвореної під головуванням підполковника Ухтомського, щоб розсліду- ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 63 вати ці надужування, та й остання більше звертала увагу на порушення скар ­ бового інтересу, а не на збитки купців. Тому й не дивниця, що справу про збитки греків, як і київських міщан, припинено, після довгої тяганини, р, 1779. За офіційний мотив для цього було те, що греки не прислали вчасно до Київ. Губ. Канцелярії іншого повіренного, замість померлого канцеляриста київ, магістрату Ів. Вишківського. Комісія використала для цього царський указ з 14/ПІ 1775 року, що надавав право судовим установам припиняти справи, в яких утворювалася велика тяганина з вини тих, хто позивається. Щождо самих одкупників, то залишалися вони при одкупі аж до кінця відкупного терміну. Ми навмисне це підкреслюємо, бо вже в 1762 році Цен ­ тральний уряд розірвав умову з Шемякіним та його товариством. Одкупники не внесли вчасно всіх одкупних грошей й заборгувалися скарбові 125529 крб., а окрім того почали виявлятися і надуживання їхні в цій справі. „Коммерцъ- Коллегія” побачила, що Шемякін, усупереч контрактові, не подавав звідом- лень про хід торговлі та про прибутки від митниць, митні документи підчи ­ щали та виправляли, а через митниці перепускали ніби то товари, з яких стягували зменшене, проти тарифу, мито, а це підривало становище росій ­ ських фабрик. Виправдуючись з усіх цих обвинувачень, Шемякін указував на ті несприятливі обставини, в які потрапили одкупники. Форпостні команди не тільки не допомагали одкупникам стягати мито, а навпаки перешкоджали цьому, погано поводилися з митними службовцями, били їх і затримували під вартою; з проїжджих купців вони брали хабарі і пропускали їх минаючи митниці. Мешканці сусідніх уграничних сіл, в згоді з поляками та купцями,, зібравшись у великій кількості, провозили контрабанду, а боротися проти цього було важко, бо форпостні команди були невеликі. В іншому місці, в по ­ даній в 1761 р. на їм ’ я цариці чоломбитній, той же Шемякін давав інакші поясніння щодо цього відкупу. Компанія його доволі сміливо взялася за цей відкуп, тим часом як обставини склалися на початку не зовсім сприятливі: з затвердженням контракту на відкуп затяглося, а митні службовці, які лиши ­ лися від скарбу на митницях, подбали проте, щоб використати цей час собі на користь, бо знали, що на цих посадах вони доживають останні дні і що від ­ купники позвільняють їх. Томуто прибутку від деяких митниць набігало не більше від 1000 карбованців, тим часом як їх повинно було бути кілька ти ­ сяч на місяць, порівнюючи прибутки по цих митницях за минули роки; това рів перепущено було далеко більше,- а ніж показували управители митниць бо вони, складаючи угоди з проїжджими купцями, пропускали товари, не стя ­ гуючи мита, або стягуючи його у невеликому розмірі; на товари ж не кла ­ лося митне клеймо, а тому заарештовувати їх під час спродажу, як контра ­ бандні, не можно було. Це спричинилося до того, що внутрішній ринок було завалено закордонними товарами, а коли встановлено було новий лад на митницях, то попиту на ці товари майже не було. На торговлі погано відби ­ лася війна проти Прусії. Вона не тільки гальмувала торговельні зносини через суходільні західні митниці, через які довожувано товари з Німетчини, а й зменшила попит на ці товари, бо заможне дворянство та офіцерство ,64 Микола Тищенко пішло на війну. Окрім цього, на прибутках портових митниць жахливо від ­ билася пожежа 1761 році. Під час тієї пожежі в Петербурзі знищено було багато прядива, льну, масла та сала, призначуваних на вивіз за кордон, отож в той рік зовсім не було відпущено цих товарів за кордон, а це й собі по ­ гано відбилося на векселевому курсі, кредиті та на довозі закордонних това ­ рів. Як гадає Шемякін, коли б митниці під цей час були в скарбовому віданні, то всі ці обставини ще гірше б відбилися на прибутках скарбу, вони були б куди менші від того, що виплатили одкупники. Так обґрунтовував свою думку Шемякін, щодо причин, які спричинилися до недодержаних умов контракту на цей відкуп. Наші відомості про цей одкуп занадто мізерні, а тому говорити про справжні причини занепаду цього відкупу було б важко. Здається, що й комісія, утворена свого часу, щоб з ’ ясувати все це, ні до чого не дійшла. Звідомність відкупників, очевидячки, була в такому стані, що дібрати ладу було неможливо. Не можна не пого ­ дитися з Шемякіним, що всі ті причини, на які він указував, погано відбива ­ лися на відкупі. Але й сам Шемякін визнає, що й ті особи, яких він попри ­ значав на митниці, не виправдали його довіри, бо вони то й не дбали про те, щоб своєчасно складати балянси та звідомлення про прибутки від митниць. І от коли візьмемо це до уваги, а так само те, що, розподіливши митниці поміж собою, кожен з одкупників почав більше дбати про свої власні інте ­ реси, а не про інтереси цілого товариства, промишляючи, як це робили Ка- расйов, Ланін та, очевидно, й інші, на широку ногу торговлею, то нам стане деякою мірою зрозумілим, що крім наведених причин на становищі відкупу відбивався ще склад товариства та ставлення до цього окремих його членів. Коли притягли до відповідальносте одкупників, то ті, які були на Україн заявляли, що всі 125.529 крб., яких слід було внести одкупникам, за розпо ­ ділом поміж собою, вони вже внесли. Вони так само вважали, що не тільки всі гроші за відкуп сплачено, а що мають вони від нього зиск і такий знач ­ ний, що на пайку відкупника Ланіна повинно припасти ЗО тис. карб 1 ). Це вказує на те, що відкуп митниць, принаймні, тих, що були на Україні, не давав збитків одкупникам, а навпаки від цього вони мали й зиск. Та як ми вже сказали, маючи про цей відкуп обмежені відомості, не можна висловлю ­ ватися про це в категоричній формі. Будь-що-будь, а з одкупників наказано було стягти всенький борг, а поки його буде сплачено, Шемякіна посадовлено було до в ’ язниці, звідти він виз ­ воливсь тільки за наказом цариці Катерини II. На Україні ж одкупники стя ­ гали мито і в 1763 році під доглядом комісії, заснованої під головуванням підполковника Ухтомського, щоб виявити надуживання цих одкупників. Починаючи від 1762 р. митниці знову юридично переходять [у завідування скарбу і управління ними в центрі доручено було, „стате, совѣта.” Олекс. Яковлеву, „надв. совѣта.” Мик. Самойлову та ярославському фабрикантові Ів. Затрапезному. Згодом засновано головну над митними зборами канцеля- ’ ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., Ns 16520. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 65 рію на чолі з графом Ернстом Мініхом, їй і доручено відати всі митниці ‘). На українські митниці призначено знову скарбових директорів. У віданні скарбу митниці залишаються ввесь час, окрім шости задніпрянських, відкри ­ тих в 1762 році. Останні деякий час були на відкупі * 2 ). ’ ) К. Ладыженскій, выще цит. праця, сс. 119 — 22. 2 ) ‘ Сенатскій Архив, т. XIII, 9; К. Ц. Арх. Ст. Акт. No 4326. 3 ) Ширше про це див. К. Ладыженскій, вище цит. праця, сс. 89 — 93, 113 — 27. 4 ) ПСЗ, т. XXIII, Ns 16781. Про контроль над привозом книжок із за кордону, див. мою статтю: 3 історії торгівлі книжками у XVIII ст., „Україна* 1 , 1929 р., липень — серпень, сс. 38 — 44. Іст.-Геогр. зб,, т. IV, — 5. Як ми наводили вище, відкупник митниць Шемякін на слідстві доводив, що за одну з причин, чом не додержувано контракту на відкуп цих митниць було пачкарство та неможливість проти нього боротися, бо ні форпостні за ­ логи, що їх було обмаль і що часто-густо за хабарі сприяли пачкарюванню, а ні самі службовці митниць, що теж за гроші пропускали купців, не допо- могали йому винищувати це лихо. Коли ж ми звернемося до часів пізніших, коли вже скасовано контракт на відкуп митниць, то побачимо, що пачкарювання ще побільшало. За головну причину цього треба вважати високі мита, якими обкладувано як довізні, так і вивізні товари. Тариф 1727 року, за яким накладувано надзвичайно високе мито на закордонні фабричні та заводські товари, а далі й тариф 1766 року, що мало змінив ці норми обкладання, тільки сприяли розвиткові пачкарю ­ вання, бо треба не забуватися, що найбільше довожувано з закордону через західне узграниччя саме-іменно ці фабричні та заводські товари, переважно товари німецькі. Тільки тариф 1782 року, який касував усі попередні забо ­ рони, щодо вивозу та довозу товарів, а обкладала останні за цим тарифом доволі поміркованим митом 3 ), міг сприятливо відбитися, як на зовнішній торговлі, так і зменшенню пачкарства. Та тут ставилися нові перепони для цієї торговлі, а саме — заборонається зовсім привозити закордонні товари через суходільні митниці західнього узграниччя, окрім звичайних виробів та сирових продуктів, а так само й угорського вина та кіс, при чому перші зов ­ сім не обкладувано, а другі обкладувано невисоким митом. До цього ще різні політичні події на заході, як ось революція у Франції, дають привід росій ­ ському урядові зовсім заборонити довозити товари з тих країн, де виникали ці події, при чому за цим встановлюється суворий контроль 4 ). Щодо самої контрабанди, то поміж товарами, які потайки перевозили че ­ рез кордон, не останнє місце належить пачкарюванню грошима. Щоб з ’ ясу ­ вати природу цього пачкарювання, ми повинні трохи ширше зупинитися на цьому питанні. Ще на початку XVIII в., забороняючи вивозити за кордон золото та срібло, а звідтіля російські дрібні срібні та мідяні гроші, цар, ука ­ зом з 29ДѴ 1729 р., дозволяє мати при собі проїжджим купцям по 82 єфимки на кожен віз та на прохарчування по 3 карбованці чехами, а на кінного по 10 єфимків. Окрім цього, купцям дозволяли брати з собою на прохарчування так само солонини, відповідно до того, як далеко їхав купець. Але на фор- ,66 Микола Тищенко постах цього указу не додержувалися. Що це було так, про це свідчать- ,. пункти” гетьмана Скоропадського, які він подав цареві 1718 року. „Тут же предкладаю вашому величеству”, писав гетьман, „лихо (нужду) українських купців, яке діється їм через те, що коли хто їде за кордон до І дамська або до Шлезька і до інших далеких міст з незаповідними товарами, то йому за ­ бороняють брати з собою за кордон на мито талярів битих і червоних. І у кого такі знайдуться, то заставники їх відбирають, тимчасом копійок (мідяних) у купців на коморах (за кордонах) не хочуть приймати. Так само, коли хто з малою кількістю копійок для прохарчування за кордон узятих і там не збутих вертається, то теж відбирають (на заставах). А крім того, коли хто з тих українського народу купців, їдучи аа кордон візьме для свого прохар ­ чування свинячого мяса, яке у нас зветься салом то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заказаний товар, це теж застав ­ ники від цих людей через саму назву відбирають. І для того покорно про ­ симо, щоб купцям їдучим за границю з незаповідними товарами хоч тільки на одно мито і для куплення харчу можна було брати з собою таляри биті, і червоні для того, що там копійчаної монети не приймають, а також щоб можна було брати і згадане сало; і щоб вивезених за границю і там не роз ­ трачених копійок на заставах не відбирали” ’ ). Відповіддю на це був указ з ЗО листопада 1719 року, який стверджував указ 1716 року, із зміною, що на кожного воза купець мав право брати не 82 єфимків, а 100, щождо до мідяних та срібних рос. грошей, то заборону провозити їх з^закордоиу зали ­ шено було в силі й надалі 3 ). Та й далі, очевидно, на форпостах тлумачили цей указ так, що він стосується тільки до чужоземних купців, а не до україн ­ ських, бо слідкуючи за витягами київського магістрату про резізію товарів та грошей у купців, ми жадного разу не подибуємо, щоб українські купці везли з собою таляри та червінці, а навпаки завсіди. вони мають з собою мідяні копійки. Нічим іншим не можна пояснити те, що в 1718 році 20 українських господарів, проваджаючи до Шлезьку 1888 волів, везуть з собою копійок на 105 карб., або райця київського маґістрату Федір Тихонович, їдучи туди ж, бере з собою тієї ж монети на 60 крб. Те саме спостерігаємо ми й згодом 3 ). Щождо греків, то можна навести такі приклади: 8/ІѴ 1725 р. їдуть з Лівобережної України греки Афендул Дженютов, Діаменті Іванов та інші, усього 9 душ, рахуючи й 1 жінку, челяді при них було 6, фурманів 5, возів 2 і мають вони з собою грошей: червоних золотих 12, талярів битих 50, шостаками битими талярів 20, чехами талярів 10. Усе це в них не відби ­ рають, бо їм ще не ставало до норми 82 єфимків на віз. Того таки місяця й року, проїжджаючи за кордон через Київ на 3 возах і трьох будках, чо ­ тири македонські греки мали з собою грошей: червоних золотих 20, талярів битих 88. „Грошей”, читаємо ми в витягу з магістратських київських книг, „по присланнымъ указамъ 1716 года июля 5 да 1721 года июня 5 не удер- ■’) І в. Джиджора, Економіч. політ, рос. правит., т. 103, с. 67. 2 ) „Лѣт. Зан. Арх. Ком. “ , т. 17, с. 131. Треба сказати, що не дивлючнсь на цей указ, норма провоза все ж була 82 єфимків, а не 100. (К. LJ. А. Ст. Акт., спр. 3840). -) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. NoNo 14862. 6950 та 17753. ,Форпоста, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 67 живали, потому что в определенную дачу на всякий воз по 82 ефимков не доставало” – Щож до мідяних грошей російського карбовання, то їх суворо заборонено було привозити із закордону, и коли форпостні знаходили у проїжджих такі: гроші, то конфіскували не тільки ці гроші, а й усе що вони везли 2 ). Та не тільки на форпостах стежили за тим, щоб золота та срібла не вивозили за кордон, а звідтіля на Україну дрібних срібних та мідяних грошей. На підставі сенатського указу 1744 р. за цим повинні були стежити і по українських яр ­ марках. Генеральна Військова Канцелярія, відправляючи на роменський Іл- лінський ярмарок, „на котором ярмонки разнаго званія торгових з россійского государства и яко тот город между протчими знамній и из зарубежнихъ лю ­ дей и промышленниковъ с товарами и без товаровъ бывает в пріезде мно ­ гимъ числомъ”, канцеляриста Матвія Косяровского, дає йому докладну ін ­ струкцію, в якій зазначає, за чим він повинен наглядати на цьому ярмаркові. Коли Косяровський прибуде до Ромна, він повинен вимагати від роменської Сотенної Канцелярії, щоб було розставлено вартових поза містом, яким слід’ підтвердити та й самому наглядати, „чтобы никто безъ освидѣтельствованія и свѣдительства от вас данного” не проходив і не проїздив до міста, поми ­ наючи цю заставу. Приїжджі купці повинні були давати „сказки”, що вони не мають у себе грошей, які виміняли за кордоном; українські та російські купці давати підписки, що вони не передавали за кордон на промін золота, срібла, золотих та срібних грошей, а так само срібного посуду та збитків із цього. Міняльники, що вимінювали на столиках гроші, повинні були так само видати підписки, що вони не вимінюватимуть „воровских денегъ”, а коли почують, що чужоземні купці побажають проміняти мідяні гроші, або закупи ­ ти на такі гроші товару, то щоб доповідали про це Косяровському. Особли ­ во треба стежити за російськими купцями, бо вони по згоді з чужоземними купцями, одержуючи гарну винагороду, вимінюють на мідяні — золоті та сріб ­ ні гроші, а так само посуд. Такий контроль повинен був установити Кося ­ ровський на цьому роменському ярмаркові 3 ). Ми тут докладно не зупинятимемося на тому, як перебувалися українські купці за кордоном не маючи золотих та срібних грошей, скажемо тільки, що ‘) Ibidem, справи NoNo 3840 та 6950. 2 ) Ibidem, спр. No 5424. ■ 3 ) Окрім цього, на Косяровського покладувано й інші обов ’ язки. Він мав розглядати різні суперечки та справи, що виникатимуть поміж проїжджими купцями, „купеческимъ обыкнове ­ ніемъ и компромислами праведно”, а чого не зможе сам розібрати, то для цього закликав би двох або трьох купців, з тих що були на ярмарку і вкупі з ними розв ’ язував би такі справи.. Коли ж звернуться за цим до Косяровського роменської або інших сотень люди, то, не роз ­ глядаючи їх справ, надсилати їх до таких установ, яким вони підсудні. Він так само повинен був наглядати, щоб під час ярмарку не було пожеж і щоб для цього заготовано було в боч ­ ках воду, а для виготовлення страв одвести місце за городом не поблизу будівель; стежити, щоб на ярмарку не було бійок, сварок та крадіжок, а коли будуть винні в цьому, то карати їх; Наглядати так саме, щоб цигани, „по изобликлой природности ихъ” не обдурювали людей.. (К. Ц. Арх. Ст. Акт., справа Ks 16168). ,68 Микола Тищенко тих мідяних копійок, які вони, як ми бачили вище, брали з собою не мог ло ви ­ стачати на далеку дорогу, до всього закордоном їх і не всюди приймали. Треба гадати, що ці мідяні гроші збували купці зараз таки, як переходили кордон, де селяни приймали їх, очевидячки, за зниженим курсом. А щоб мати гроші на оплату мит на польських коморах та й на інші подорожні витрати, купці примушені були позичати їх під обліки у польських купців та державців, з тим, що, спродавши свої товари, вони мали сплатити ці борги. Отож, купці — решетилівськнй Дмитро Сороковий та полтавські — Іван Кисломед, Ів. Ро- мейко та Мих. Коренівський, спроваджуючи в 1766 році волів до Шлезьку, заборговують боженцинському полякові Ст. Прусимському 150 червоних, з тим що, спродавши волів і повертаючися назад, сплатять ці гроші ’ ). Доводилося так само користуватися обліками і на митних коморах, з тим, щоб сплачувати мито спродавши товари 2 ). Щождо торговлі з Кримом, то купцям та чумакам доводилося діставати кримські гроші на Запоріжжю, що ним вони переїздили. На запитання Генер. Військ. Канцелярії, чи є купці, які б провадили торговлю з Кримом, При ­ луцька Полкова Канцелярія р. 1749 повідомляла: „никаких купцов таких, что ездятъ в Крим с товарами не явилось, кромѣ единый вивоз з Криму соли и отсель в Запорожскую Сѣчъ вывозятъ пенковіе нитки, простое пенковое плате, и иногда ж овчинное масло и свинное сало и то в Запорожской Сѣ ­ чи продают козакам на кримской монети денги, а с тимы денгами пошедъ в Кримъ, соль покупают и вивозят тую соль, здесь торгуютъ” 8 ). Заборона вивозити за кордон срібні та золоті гроші, а звідтіля мідяні, викликала часто-густо на форпостах непорозуміння з поляками. Цікавий ви ­ падок трапивсь р. 1746 з богуславським губернатором Михайлом Клечков- ським. Ідучи на переяславський ярмарок, він оголосив на Андрушівському форпості, яким проїздив на Україну, що має 100 карбованців російських гро ­ шей. Начальник форпосту Олек. Турченінов заявив Клечковському, що коли він на Україні цих грошей не витратить, то коли він повертатиметься назад до Польщі, їх буде сконфісковано на форпостах. Не вважаючи на це зосте- реження, Клечковський не збув на Україні грошей, а віз з собою знову 100 крб. Ясна річ, гроші в нього було забрано на форпості, надіслано до Київськ. Губ. Канцелярії, де їх одразу занесено на прибуток цієї Канцелярії. Протестуючи проти цього відібрання грошей, Клечковський заявляв Губерні- яльній Канцелярії, що польської монети, їдучи на ярмарок, він не хтів брати тому, „что на ярмаркѣ ис простыхъ людей не всякъ оную знаетъ” і що як Канцелярія не поверне йому грошей, то він конфісковуватиме товари у тих купців, що прибудуть до Польщі. Звернувшись кілька разів з цим до тієї ж Канцелярії і не одержавши назад своїх грошей, Клечковський заареш ­ товує товари обухівських купців, що приїхали до Богуслава й оголошує їм, *) Полтавський Краєвий Архів, справа Полтавського Магістрату, No 252. 2 ) Ibidem, ухвали Полтавської Полков. Канц. за 1767 р , 1I/V, No 392. s ) Київ. Ц. Арх. Ст. Акт , спр. No 17305, ширше про це дивись мою працю: „Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. “ , УАН. „Історико-Геогр, Збір- яик “ , т. II, сс. 91 та інші. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIJI в» 69 що не видасть цих товарів доти, доки не повернуть йому конфіскованих гро ­ шей. Саме тоді сконфісковано гроші у різного люду, що переїздив через форпости і між іншим у міщанина містечка Рожева Ів. Шулькевича забрано 15 червоних золотих. Рожевський губернатор і собі загрожував, що грабува ­ тиме товари українських купців, коли вони прибудуть до Польщі. Україн ­ ські купці, що їхні товари було заарештовано в Польщі, почали звертатися, до Київ. Губ. Канцелярії, прохаючи винагородити їх за ці збитки. Тоді остан ­ ня звертається до Сенату по поясніння як бути їй на далі, чи конфіскувати такі гроші на форпостах. Указом з 30/VIII — -1746 р. Сенат наказує поверну ­ ти Клечковському сконфісковані в нього гроші при чому йому слід пояснити, що робиться це тільки як для губернатора, а не як для купця. Повертають гроші й міщанинові Шулькевичові, бо за сенатським указом з 9/ХІ — 1744 ро ­ ку їх ніби-то не слід було конфіскувати. Тим часом Колегії Закордонних Справ наказується знестися „пристойнымъ образомъ” з польським двором,, щоб надалі таких випадків на траплялося. Гроші з Київ. Губ. Канцелярії, видано, а українські купці одержали назад свої товари. ’ )• Як бачимо з цьо ­ го, справа ця набула позитивного характеру тільки тому, що за дієвих осіб’ тут були губернатори, себто офіційні особи польської держави, з нею оче ­ видячки, центральний російський уряд не хтів мати тоді якихось непорозумінь. Де особливо гостро давалася в знаки заборона вивозити за кордон срібні та золоті гроші, так це в Києві. У рапорті до Сенату в р. 1765 київський, губернатор Ґлєбов зазначав, що через заборону вивозити такі гроші до Поль ­ щі, де зовсім не вживали російської мідяної монети,’вироблюваної по 16 та 32 карбованців з пуда, польські піддані, спродавши привезені до Києва хліб та інші харчові продукти, ховають уторговані від цього продажу немідяні гроші в одіж, в упряж та в інші місця, щоб таким способом провезти їх че ­ рез форпости. Коли ж на митницях та форпостах у них ці гроші знаходять,, то за виданими указами конфіскують в них не тільки їх, а й усе, що вони мали з собою — робочу худобу, вози тощ о. Це відбивалося на довозі харчо ­ вих продуктів, а довіз з закордону хліба „весма умалился и почти вовсе пре ­ вратился”. Отже губернатор мусів уживати проти цього заходів, тим більш що не тільки приватна людність у Києві живилася девізним з Польщі хлі ­ бом, а ним наповнювано і провіянтські магазини, бо з Лівобережної України хліба сливе не довозять, а до того ще в 1765 році ставсь недорід на хліб по цілій Україні, отже коли не довезти хліба з Польщі, в Києві буде не тільки недостача хліба, а й голод. Беручи все це на увагу, знов же й те „что в Полской Украине, которая от здѣшних границ простирается на нема ­ лое разстояніе, россійская мѣдная, состоящая в денежках и полушках монета, хожденіе и курсъ имѣетъ противъ здѣшней без препятственно”, губернатор щоб не ставити під загрозу голода ціле місто Київ, наказує постачати Василь ­ ківській митниці такі мідяні „денежки та полушки “ , щоб можна було їх об ­ мінювати на ті срібні та золоті гроші, яких везтимуть польські піддані з Ки ­ єва і таким чином уникнути конфіскації їхнього майна. Незабаром на цю ‘) А. Андріевскій, Историч. матеріалы . . . , вип. 9, сс. 165 — 71. ,70 Микола Тищенко митницю переведено 1000 крб. таких грошей ’ ). Видима річ, що це був палія- тив, яким не можна було викоренити таємний провіз грошей. їх потайки про ­ возили як з України до Польщі, так і з Польщі на Україну. Про це свідчать архівні матеріяли митниць. За яскравий на це приклад був випадок р. 1765, коли київський міщанин Мих. Даровський та міщанка Матрона Іванова пе ­ ревезли через Стайківську митницю, перший 6 мішків, а друга 2 мішків мі ­ дяних російських грошей. Щоб бути певними, що їх пропустять через митни ­ цю, вони відплатили її цолнера. «Даровський, окрім цього, виїздячи того та ­ ки року до Польщі провіз: червоних золотих 10, цінуючи — 6 по 2 крб. 40 коп. та 4 — по 2 крб. 25 коп.; закордонних єфимків 10 шт. — по 1 крб. 10 коп. кожен; польських тинфів, шостаків та іншої срібної монети на 730 крб. 41 коп. російської срібної монети карбованцями та гривениками на 923 крб. 80 коп. та крім усього цього провіз він російських мідяних грошей на 134 крб. Як пояснював Даровський на допиті, йому потрібні були мідяні гроші, бо в Поль ­ щі, „особливо в пограничныхъ местахъ, более других россійская медная мо ­ нета хожденіе имеет “ . Даровського та Іванову спіймано на цьому таємному провозі грошей і за наказом „Главной надтаможенными зборами канцелярии” усе, що вони везли, сконфісковано, при чому половину всього було віддано тим, хто це викрили * 2 ). ’ ) К. LJ. Арх. Ст. Акт., спр. No 153 першої нумерації, арк. 396. 2 ) Ibidem, спр. No 4831. 3 ) Ibidem, сп р. No 8бЗ >. : *) М. С л а б ч е і к о, Организация хозяйства Украины, т. II, с. 125. Р. 1766, повертаючись з польського села Митниці, селяни генерала Поз- лєєва хтіли були провезти, сховавши у мазницю з дьогтем, через Васильків ­ ський форпост російських срібних грошей на 1000 карбованців. На підставі сенатських указів 1769 та 1772 років гроші ці у селян конфіскують 3 ). Перейдімо тепер до пачкарювання іншими товарами. Тут, насамперед, слід зупинитися на пачкарюванні з України до Польщі тютюну. Це викликано ■було тим, що в р. 1757 передано графу Шувалову на відкуп закупівлю та вивіз з України тютюну 4 ). Р. 1758 київські міщани Гр. Мельннк та Гр. Полонський продають поль ­ ському мешканцеві Сем. Новенкові 10 тис. папуш тютюну, рахуючи кожну сотню папуш по 1 крб. 50 коп. За угодою, щоб швидше одержати гроші, міщани ще скидають на кожній сотні по 5 копійок. Р. 1759 знову той же Новенко надсилає до Києва по тютюн, але чомусь міщане його не продають. Тютюн міщани везуть до Польщі потайки поза митницями. Тоді ж київські міщани Андрій Богомаз та Андрій Резниченко продають у Києві польському мешканцеві Ан. Горячці на 1500 крб. тютюну. Окрім цього, приїжджі польські євреї склали з цими киянами угоду, що приставлять до Польщі 25 тис. папуш. За першим разом митний одкупник Карасьов, помітивши, оче ­ видячки, що міщани мають на думці провезти потайки цей тютюн, примусив їх сплатити йому мита 86 крб., а за другим разом — зовсім заборонив виво ­ зити його за кордон. Та міщани на це не зважають, а дбають за те, щоб ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в ХѴШ в. 71 провезти тютюн через кордон потайки. Андрій Богомаз був, очевидячки, ор ­ ганізатором цієї справи. Коли р. 1759 треба було вивезти до Польщі 55 тис. папуш тютюну, що його закупив шляхтич Новицький, то за це взявсь Бого ­ маз. Склавши тютюн, переховуваний в с. Троєтщині Києво-Печерської Лаври, на три дуби він, з 16 робітниками, яких найняв у Києві з неодружених лю ­ дей, „бурлаковъ”, переховувався вдень на Дніпрі в лозах, а вночі плив з ним далі. Але його впіймали митні об ’ їзники й відібрали ввесь тютюн. Бурлаки і сам господар, покидавши все, повтікали ‘). Як Богомаза, так і інших міщан, усього 22 чоловіка, притягають до від ­ повідальносте. Передбачаючи кару, що на них чекала, міщани ці здебільшого порозбіглися з Києва, тих же яких було зловлено, за постановою Київської Губерніяльної Канцелярії, бито батогами, щоб інші боялися це робити. Але пачкарство від цього не припинялося. Скаржучися Київській Губ. Канцелярії на такий таємний вивіз за кордон тютюну, комісіонер гр. Шувалова — П. Кло- буков доводив, що не вважаючи на те, що по заставах було поставлено спе ­ ціальних наглядачів, пачкарство тютюну зростає. Не помогало й те, що тю ­ тюнова контора, відкрита в Ромні, зобов ’ язувалася виплачувати тим, хто бу ­ де це викривати, по 50 коп. від пуда. За підрахунком комісіонера по різних селах по Дніпру виготовлено для провозу за кордон більш як 104.550 папуш тютюну. Р. 1 758 селяни везли ніби-то потайки за кордон із Стародуба 31 віз такого тютюну. Р. 1759 мешканці с. Душатина Стародубського полку, що належало вдові генер. підскарбія Гудовича, Ларіон Свидерський та К. Ан ­ тоненко, узброївшись рушницями, провожають за кордон 18 тис. папуш тю ­ тюну. Коли біля форпосту їх накрили, то як ті, що везли, так і з польської сторони почали стріляти по форпосній команді. Були й поранені. У лісі коло Душатина знайдено 57 возів тютюну, на кожному возі було його по 1000 па ­ пуш. Доведено, що брав у цьому участь дяк Заврожинський, що й перед цим вивозив його потайки до Польщі, а одним разом вивіз 7 тис. папуш. Він мав угоду з Гудовичевою, що в її маєтках переховувано виготовлений на ви ­ віз тютюн. За цією угодою зиск од спродажу за кордоном тютюну ділили поміж дяком та Гудовичевою так: перший брав собі третину зиску, а остан ­ ній давав дві третині. З приводу цих провозів виряджено слідчу комісію, що повинна була розслідувати всі ці таємні провози за кордон тютюну з ма ­ єтку Гудовичевої. Гетьман Розумовський узяв під свій захист Гудовичеву, що доводила, що тютюн справді виготовлювано на вивіз, але не потайки, а явно через митниці. З наказу Сената, до якого докотилася ця справа, при ­ значено ст. сов. Муравйова, що стоячи на чолі комісії, мусів перевести слід ­ ство у справі таємного провозу товарів за кордон, та про озбройний опір тих, що везли товари. Муравйов почав жорстоко, залякуючи мешканців, пе ­ реводити це слідство, а з цього користувалися й довірені тютюнової контори та об ’ їзники: їздили по селах, вишукували тютюн, били мешканців, грабували їх, заарештовували й відправляли на слідство до Муравйова. Гетьман Розу- ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. Ns 19325.. ,72 Микола Тищенко мовський скарживсь на це Сенатові, настоюючи щоб це було припинено. Слідча комісія все же призбирала досить фактів. Так душатинський мешка ­ нець М. Гузній виказував, що душатинський староста Вдовиченко, з панського наказу, р. 1759 в Петрівку спровадив до Польщі 35 возів, та пізніше двічі по 50 возів тютюну. Тоді ж бунчук, товариш Борозна мав нібито на думці вивезти туди ж 15 возів тютюну. Виявлявся й той опір, якого робили під час трусу та провозу потайки тютюну. В почеповській волості управитель Ло- басевич, не дозволив об ’ їздникам робити трус тютюну, якого ніби-то росій ­ ські купці виготували на вивіз. В селі Ропську державці не дозволили взяти в одному місці 650, а в другому 200 папуш тютюну. Коли застукали селян князя С. Ґоліцина, що везли з старовірських слобід, нібито за кордон на 4 возах тютюн, то городничий, мглинський сотник Лисаневич, одбив в об ’ їзд- ників вози, на тій підставі, що йому, як городничому, слід стежити, щоб не кривджено проїжджих. Муравйов був певний, що Лисаневич, узяв хабари в цих людей. Коли р. 1759 викрито в Стародубі наготований на вивіз за кордон тютюн, то старшина нібито заарештувала його й продала, а вторговані гроші повернула на свою користь. З самого Душатина, як виявилося з допиту мі ­ щан та різного люду, вивезено потайки за кордон різними часами 5047 ’ / 2 пу ­ дів тютюну. Одкупники митниць вимагали стягти з цього подвійне мито, як за потайки провезений товар. Доповідаючи про все це Сенатові, Муравйов казав, що на форпості так мало війська, що не тільки пачкарювання не мож ­ на викоренити а й колодників нема як ловити. Щож до таємного вивозу за кордон тютюну, то, як йому доповідав повірений тютюнової контори, в місті Почепі міщани садять його дуже багато, а крім того сюди звозять його з різ ­ них місць України на продаж як російським купцям, так і на вивіз до Поль ­ щі, але, коли об ’ їзники викривають це виготовлення на вивіз І хтять його конфіскувати, то власники чинять озбройний опір. Сенат, беручи все це до уваги, а особливо заяви гетьмана Розумовського про те, що Муравйов суворо поводивсь з мешканцями під час слідства, знов же й те, що об ’ їзники та по ­ вірені тютюнової контори вишукують та забирають тютюн не тільки, як його потайки провозять за кордон, а й по місцевостях далеких від кордону, нака ­ зав (указ з 24,/ХП — 1760 р.), заарештовувати та конфісковувати тютюн тіль ­ ки тоді, коли буде везено його потайки через кордон, а в жадному разі не плутатися до заготовлення та продажу тютюну на Україні, а тому й не ро ­ бити тут будь-яких його розшуків; повипускати з-під арешту всіх тих, кого затримано з тютюном не на кордоні й повернути їм тютюн. Самого Мурав- йова відставлено від слідства. Щождо форпосних команд, то наказано Київ ­ ській та Білгородській Губерніяльним Канцеляріям розглянути питання про збільшення прикордонної варти й пильно наглядати за ними. Перейдімо тепер до інших видів пачкарювання. Тут ми спостерігаємо як окремі випадкові факти, так і організовані систематичні користування з цьо ­ го способу провозити через кордон товари. Р. 1759 мешканці обухівські ‘) К. U. Арх. Ст. Акт., справи NoNo 7831, 13806 та 19181. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 73 А Романенко та О. Максименко провозять потайки через Ново Григорівський форпост двома возами сіль, яку вони закупили в Польші. Вони дають фор- посним 1 крб. 10 коп. хабаря і проїздять уночі через форпост, прямуючи далі околичними дорогами. 1 ). *) Ibidem, спр. No 14350. 2 ) Ibidem, спр. No 346. Хабарі брали не тільки на форпостах, а й на митницях. Зцього особливо користувалися греки та російські купці. На ніженській митниці, де виготов- лювано силу товарів на вивіз за кордон, де можна було запакувати та спла ­ тити мито за них, щоб не робити цього на пограниччю, ці купці підплачують митників і сплачують з своїх товарів зменшене мито. Отож у липні р. 1764 витримано на Васильківській митниці товари калузького купця Івана Поно- марьова та трьох македонських греків Дм. Темели, Юрія Іванова. Мик. Ке- ранея. Товари було запаковано й опечатано на Ніженській митниці і з мит ­ ним квитом надсилано їх за кордон. Але коли вони прибули до Василькова, то в тутешніх митних урядовців виникло підозріння, чи правдиво стягнуто з цих товарів мито. Почали їх перевіряти і виявили, що в квиті Пономарьова не було навіть зазначено, яке стягнуто мито і які саме товари складено в тих 10 паках, що їх віз цей купець. Перевіривши все везене й не затри ­ муючи купців, Васільківська митниця надсилає оберцолнера Анікієва до Ні- женя, щоб на місці перевірити, як стягнено з цих товарів мито. З його ра ­ порту ми довідуємося, що „у калужського купца Івана Пономарева во обяв- леніи не написано шестидесяти пяти заячихъ меховъ, пятидесяти сурковъ и двадцати волковъ, с которыхъ пошлинной платеж совсем упущенъ; у ма ­ кедонського грека Юрія Іванова вообявленіи написано два меха в один мех. фальшиво сшити, съ которых слѣдовало пошлины взять с четырех горноета? евых и двух ласковых, — да вообявленіи написано пол меха соболева и пол куничнева сшитаго из собольих и куньих лапок, а оной явился весь сшит из собольих лапок, а шести черев собольих и одной кунице вообявленіи совсем не написано и со всего того пошлина упущена, да по обявленію ж рибьего зуба написано десять пуд большаго, одинадцать пуд средняго, десять пуд двадцать фунт малаго, а по свидѣтельству і описи оной зуб весь одинаковой большой”. Ніженські митники пояснювали, ніби вони зробили „не для какого лакомства и цодарков, но только по худости тех товарой для уравнения по- шлин, дабы купецъ обидим не был”. Усіх їх усунено з посад і притягнено до відпозідальности. 2 ). Р. 1766 купець старовірської слободи Клинців Іс. Кирилов, накупивши то ­ варів у Ніжені та на різних українських ярмарках надіслав їх до польського містечка Шклова, де винен був євреєві А. Євлеєву 1255 карб. 10 коп. Кири ­ лов мав на думці провезти товари через Бєловський форпост. Зупинившися від кордону за 40 верстов, купець посилає свого робочого до цолнера цього форпосту, щоб він довідавсь чи погодиться останній пропустити за кордон його товари. Коли цолнер одмовивсь, то купець попрямував на Шелеговську ,”7’4 Микола Тищенко. заставу, де до цього були перепустки купців. Але дорогою купця заарешту ­ вав цолнер Добрянської митниці Радіон Биков, забрав усі товари і відправив їх до Вишковської застави. Звідси їх надіслано до Добрянської митниці, З реєстру, поданого волосній старовірської конторі, ми довідуємося, що за підрахунком Кирилова, в нього забрано краму на 7 тис. карбованців. Скла ­ дався він з: „волков оренбурских 555, белки чорной сибирской 4000, черевьих лисих мехов 75, завойчатыхъ меховъ лисьихъ 35, чемровыхъ лисьихъ 35, завойчатых болших лисьих, ленской лисицы 2, песцовыхъ меховъ черевьихъ 6, хрепковъ песцовыхъ парами 155 паръ, бухарской овчинки 418, украинской овчинки 750, оренбурскихъ тулуповъ выборной овчинки хорошей 2, лапчатых оренбурских 3 тулупа, мехов зайчих хрептовых и черевьих 78 пар, хрептовыхъ одних безчеревьих 50 мехов, арсамаков черныхъ 14, барсовъ сибирских 2, полотна двойнова Широкова тонкова 7 тысяч аршин, ординарного полотна 4800 аршин, крашенины самцу (?) и пестряди московской 8000 ар., платков набойчатых разных колеров 1000, кошки бунтовой разных шерстей 5000, юхты чорной болшой руки 55 пар, меховъ кошачьих 16, обою московской 86 кусков, бумаги писчей 10 стопъ, клею рыбьева 28 пудъ, ікры паюсной 1 пудъ, соку лимоннова бѣлова и Чернова 2 пуда, визиги 10 фунтовъ, рыбы тешки 60 фунтовъ, авчинки ярославской серой 940, байбаков 80, сукна смурова 13 аршин “ . Крім того взято 4 коней. Як знати з усього, купець мав на думці пого ­ дитися з бєловськими або вишківськими митниками і провезти товари поза „Добрянською митницею, бо нічим іншим не можна пояснити, чому він блукав ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 75 од однієї застави до другої. Так пояснював це й цолнер Бєлов, що заареш ­ тував товари ’ ). Того таки 1766 року наново призначений директор Васильківської митниці Туфанов, а вкупі з ним і цолнер цієї митниці Ів. Павлов, беручи хабарі від проїжджих купців, пропускають безмитно їх товари. Цей же директор заку- пає по собівартості ті товари, що везли купці з-за кордону й спродує їх у Києві, а в цьому допомагає йому його дружина. Отож цього року, за зго ­ дою з цолнером Павловим, грек Алекса вивозить за кордон 15 підвід воску, усього 750 пудів. Як свідчили хурмани, найняті на ніженському хурманському дворі, брали вони віск у місті Ромні й вивозили вночі, поминаючи Пере ­ яславську митницю, до польського містечка Триліси. Грек Кара, що був спіль ­ ником грека Алекси, привозить не раз потайки до Ніженя закордонні товари. Грек А.част. Матвієв тоді ж провозить через Переяславську митницю закордон 500 пудів юхти, яку між іншим дозволяли туди вивозити тільки за окремими дозволами Комерц-Колеґії. Щождо воску, то його зовсім заборонено було вивозити. Як бачимо, товари навмисне, очевидячки, за згодою директора Ва ­ сильківської митниці, Туфанова провозять через Переяславську митницю, тим часом як ближча й зручніша дорога для греків була на Васильків і далі, що свідчили і сами греки. У нагороду за ці перепустки, Туфанов одержує з Переяславської митниці закордонну полусбояр, що її згодом спродує в Києві 2 ). Коли, як поширилася на півдні джѵма, суворо забороняли привозити то ­ вари з турецьких земель, то греки провозять їх потайки. Отож грек Ла- гутка р. 1770 підвозить до Васильківської митниці 350 (а за іншими відомо ­ стями 800) пудів мила, якого він нібито закупив в Італії. Генерал-майор Шипов, якому було доручено наглядати в цей час, щоб джуму не занесено було на Україну, не дозволив грекові провезти цього мила до Ніженя. Тоді грек провозить його вночі потайки нібито як ладан. Не перебулося тут, оче ­ видячки, без допомоги цолнера Васильківської митниці грека Камбурлея, що й сам провозив потайки товари, а одного разу, накупивши в Москві 22 соро- ків соболів, провозить їх до Ніженя, а звідтіля потайки спроваджує їх за кордон 3 ). Узагалі треба сказати, що греки беруть жваву участь у пачкарю- ванні. Про це знало й Грецьке Ніженське Братство, бо ці товари складувано в приміщеннях грецької ніженської церкви. В 1774 році підданий київського Видубецького манастиря с. Літок Осип Шикуненко виказував, що греки при ­ везли до цього села потайки закордонні товари, які він одвозив до Ніженя й склав у церковному склепі ніженської грецької церкви. Коли почали пере ­ віряти товари на місці, то виявилося, що тут була 31 пака та 1 торба запо ­ лочі та кумачів, які ніби то, вкупі з товарами інших грецьких купців, на- >) К. Ц, А. С. А., No 10301. 2 ) Ibidem, справи NoNo 581, 9960 та 19144. s ) Ibidem, сир. No 14115. ,76 Микола Тищенко діслано до македонського грека П. Константа, що жив у Москві. Та виявити, які товари в цьому склепі були контрабандні, а які ні, було важко, бо тут складено було багато товарів грецьких купців ’ )• З поданих у нас прикладів пачкарського провозу через кордон товарів доволі ясно видно, що цей спосіб провозу їх був значно поширений і що в цьому брали участь митні урядовці. Щоб з цим закінчити, ми наведемо тут свідчення кременчуцького купця Вавіли Ярославцева. Він, між іншим, уважав, що він збанкрутував через це пачкарство. У листі, поданім р. 1780 Румян ­ цеву, а потім у другім до Київ. Губ. Канцелярії, Ярославцев заявляв: „что ныне многое купечество пришло въ упадокъ найболѣе де потому, что тамо ­ женные служители у проезжающихъ ізъ заграницы купцовъ съ ихъ товаровъ берутъ пошлины весма мало, а съ иныхъ и вовсе ничего не берутъ, почему те купцы товары свои продают весма недорогою ценою и темъ инымъ куп- цам, кои товары свои провозятъ с заплатою указных пошлин, делаютъ бол- шой подрывъ въ чемъ де все купцы обявить могут; что купцы, по согласию с таможенными служителми, запрещенные по тарифу и весма дорогие к пла ­ тежу пошлинъ, превосходящие доброту деланныхъ на российских фабрикахъ товары, яко то — золотыя и серебренныя парчи, бархаты, позументы, карты липския, францускую водку, выбойчатыя платки, полотна голендерския и швабския і имъ подобныя, провозятъ черезъ таможни и при пропуске оных таможенные служители, для своей осторожности, везущим оные, приказывают чтоб при случае поимки оных товаров сказывали, что те товары в таможен ­ ной пакгаузе не были, а положены на возы выехавши ис таможни, обнаде ­ живая их купцов во всем защищать”. Щоб це довести, Ярославцев подає такі відомості. ЗО березня р. 1779 калузький купець П. Б. Касімов з прикаж ­ чиком А. Гвасковим та з трьома робітниками провезли 7 возами через Кам ’ янську заставу до Ніженя багато різних товарів: ножів з печатками ве ­ ликих більш ніж 100 тузинок, шампанського вина 10 скриньок, що в них було 1000 пляшок, сукна ґданського 60 штук, „шапокъ нѣмецких гданских плисовых опушных выдрою более 100, покромей большой мешок, подпоясок несколко десятков”. Щоб було безпечніше, митники дали ярлики на ті то ­ вари, які можна було переклеймувати і які зараз таки забрали з собою купці, інші ж товари, як сукна, шапки та інше купці залишили у цолнера Тим. Не- струєва. Згодом і ці товари купці забрали. Митники стягли з купців за ці товари мита 220 крб. У рахунок цих грошей купці видали векселя на 150 крб., решту ж було зараховано за ті 48 пляшок шампанського, які забрали собі митники. Стягненого мита було замало, але й цього митники не записали до книг, бо об ’ яв на свої товари купці не подавали та й у митних книгах не розпису ­ валися, як це слід було зробити. Сам Касімов признававсь, що через недо ­ гляд митників, йому пощастило провезти в скриньках, де було шампанське, 100 літрів золота та 20 літрів срібла. Золото потім він продав, у присутності. Ibidem, спр. No 8258. ,Форпоста, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 77 Ярославцева та інших купців, — купцеві Кирилові Решетникові по 15 крб. за літр, а срібло Д. Мячкову — по 13 крб. 75 к. за літр. Сам Касімов ніби-то признававсь Ярославцеву, що коли він того таки року в січні місяці провіз через Кам ’ янську заставу вовчі хутра, клей, чорні смушки, китайку, грошей срібної старої рубльової чеканки на 2000 крб. та червінці, то він виміняв „рублевики” ґданському золотареві німцеві пробмайстрові „на червонцы и за каждый рубль взял наддачи по 12 копеек с половиною, за что немец ему через маклера подарил ложек серебрянных чайных 3 да чарок серебряныхъ с ушками сделанных из старых рублевнков, 2″. Щодо цих рубльовиків, то їх вимінюють купці на ніженських та інших ярмарках і беруть лишки по 8 — 9, а в Києві по 10 — 11 копійок на карбованці, а в Польщі в Бердичеві, Богу- славі та по інших польських містах по 15 коп. на карбованці. Р. 1778 той таки Касімов провіз через Абакумовську заставу до Ніженя на Покровський ярмарок, з відому цолнера М. Дмитріева, французької горілки 16 бочонків, та через Сорокошицьку митницю припровадив тоді ж до Ніженя прикажчик його золота 291 літр, трохи срібла, шампанського вина 150 пляшок, кілька штук саржі та ґданські шапки. Тоді ж російський купець Ів. Авілов провіз через Кам ’ янську заставу з Ґданська 16 бочонків французької горілки, а за перепустку дав митникам одного погребця вина та бочонок французької го ­ рілки. Якомусь чернігівському купцеві не пощастило в цей час провезти французької горілки і в нього було заарештовано її 4 боченки. Р. 1779 че ­ рез Васильківську митницю провезено з Ляйпціґа багато німецьких товарів і митники стягали мито з цих товарів, не оцінюючи їх, а за об ’ явами купців, не за тарифою, а по 6 копійок з карбованця, а за це по собівартості мит ­ ники закупаютъ у проїжджих купців закордонні товари, при чім німецький „твардий” (червоний) рахували по одному карбованцюВиказуючи все це, Ярославцов говорив, що його докази можна було перевірити за книгами ні- женського купецького товариства, що до його складу ввіходили Ів. Станє- вич, Ф. Можевитинов та Ант. Тухаєв. З тих книг можна дізнатися, що купці платили четвертину тільки належного мита, а то й зовсім не платили; по митних книгах наших митниць, де не записано провезені товари, але це треба зробити якнайскоріше, поки купці не дізнаються про це і не поладнають цієї справи з митниками. Нарешті це можна перевірити і за книгами польських митних комор, відкритих насупроти наших митниць, де записано стягнене з цих товарів мито. Та в Києві не бажано було, очевидячки, викривати все це, бо довелося б притягати до відповідальносте багато російських купців, які брали в цьому участь та всіх митників, а там може заплутано було б і Київ. Губ. Канцелярію, що повинна була наглядати за митницями. Тим то ця канцелярія знайшла, що Ярославцев виказував це злостячись на купців, бажаючи щоб і вони, як і він збанкрутували, що все, що він викривав, пере ­ вірити не можна, бо вже пізно, а тому, зважаючи на те, що в нього був прострочений пашпорт, вирішено вирядкти його до Кременчука, хай там ’ ) Р. 1764 за такий твардий платили в Києві 1 карб. 30 коп. (Ibidem, спр. Ns 16520). ,78 Микола Тищенко з ’ ясовують, хто він є і притягають його до відпові дальности за необгрунто ­ ваний виказ ’ ) Будь-що-будь, а свідчення Ярославцева, які збігаються з тими відомостями про пачкарство, які ми вище навели, ще наявніше стверджують нашу думку про те, що в цей час на узграниччі це пачкарювання було- поширено. Ми вже були наводили, що поширення пачкарства на західньому узгра ­ ниччі непокоїло центральний уряд й примушувало його вживати проти цього заходів „Комиссія о коммерціи”, заснована р. 1763, щоб вишукувати засоби, як упорядкувати зовнішню торговлю, не раз звертала свою увагу на це пач ­ карство. Вона ж доручила князеві Мещерському оглянути кордон і з ’ ясувати на місці причини, які цьому пачкарюванню сприяють. Виконавши це, він до ­ повідав Комісії: „Граница нигдѣ не укреплена; къ тому же во многих мѣстахъ и знаковъ нѣтъ, гдѣ оная быть долженствуетъ. Форпостъ отъ форпоста стоитъ въ дальномъ разстояніи, такъ что въ нѣкоторыхъ мѣстахъ, стоящимъ форпостнымъ людям мимо проѣзжающихъ и проходящихъ не только усмо ­ трѣть и воспрепятствовать не можно, но по пустотѣ лѣса, и въ ближнемъ разстояніи ничего видѣть нельзя. Во многихъ мѣстахъ селенія польській съ россійскими не довольно что в крайней между собою близости находятся, но нѣкоторыя из нихъ, одно село или деревню составляя, раздѣляются только небольшими ручьями, черезъ который и лѣтомъ безъ труда пѣшкомъ пройти можна” * 2 ). ’ ) Ibidem, спр. j N s 9727. 2 ) К. Ладыженскій, Исторія рус. тамож. тарифа, с. 129. s ) Ширше про це див. в тій же праці К. Ладиженського, сс. 86 – 188. І от у тій же „Коміссіи о коммерціи” порушуються питання про при ­ чини цього пачкарювання. Дедалі частіше опановує членів Комісії думка, що до розвитку пачкарства спричинилися ті високі мита на привозні та вивізні товари, які стягали за тарифами. Правда, окремі члени Комісії, гадали, що єдиний спосіб щоб запобігти пачкарству, це зовсім закрити суходільні за ­ хідні митниці, та думка ця не знайшла покищо в решті членів співчуття. Нав ­ паки, складаючи тариф 1782 року, члени цієї Комісії були переконані, що слід зменшити мита, скасувати систему заказаних товарів і тоді тільки можна, сподіватися, що темп пачкарства зменшиться. Наслідком таких міркувань і була тариф 1782 року, що, порівнюючи з дотеперішніми, відрізнявся своєю поміркованістю 3 ). Ми не маємо докладних відомостів, що свідчили б про те, як відбилася на загальному розмірі пачкарства тариф 1782 року, проте окремі випадки такого пачкарства ми зустрічаємо й тоді, як видано цей тариф. Отож, р. 1792 на Германівській заставі об ’ їзники ловлять польських селян, що по ­ тайки везли 2 бочонки горілки. На підставі царського указу з 23/ХІ 1791 р., усе, що було при селянах, як горілку, віз, двох коней з упряжу та готівкою 14 крб., а всього на 43 крб. 70 коп., конфіскують і гроші за все це ділиться ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля Україні в XVIII в. 79 ’ навпіл: половину віддають об ’ їзникам, які це викрили,, а половину передають на київський „Приказ Обществ. Призрѣнія” * ). ‘) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 20390. 2 ) ibidem, 20391. 3 ) Ibidem, 20395. У листопаді того самого року, біля с. Борщагівки, зловлено підданих, княг. Шуйської. що везли на 4 волових возах 283 1 / 2 тузини точильних брус ­ ків. Як заявляли ці люди, вони заплатили за перепустку 2 карбованці нагля ­ дачеві Звонкової застави й пообіцяли, як повернуться з Києва, дати йому ж четверть пшениці. Цікаво відзначити, що точильні бруски, оцінивши їх по 36 коп. за тузину, з наказу київської „Гражданською Палаты”, конфіскують, як недозволений до довозу товар, а волів та коней, яких дозволяли прига ­ няти з-за кордону, віддають власникам, бо указ 1789 року наказував кон ­ фіскувати тільки товари, тим більш, що пропущено їх було за згодою нагля ­ дача застави 2 ). Це пачкарювання товарами власного виробу. Та окрім цього подибуємо й інші відомості. У липні місяці, об ’ їзники, вкупі з форпосною залогою, що стояла на форпості Княжичі, робили вночі об ’ їзд кордону. У лісі вони зу ­ стріли скількись чоловіка людей, які, коли їх обізвали, усі порозбігалися й покинули два мішки з товарами. У тих мішках були вовняні й бавовняні матерії, ситцеві та шовкові хустки, заполоч, шовкова матерія, віяла та інше,, усього за оцінкою на 745 крб. 80 коп. 3 ) У жовтні місяці того таки року на Усть-Ірпенській заставі об ’ їзники помітили на Дніпрі великого дуба, на якому пливло багато люду. Коли вони, за допомогою форпосних вартових хтіли були зупинити цього дуба, то на підмогу пачкарям припливли ще люди на 2 дубах. Почалася стрілянина. Під час тої стріляни тим, що везли товари, по ­ щастило втекти, залишивши на дубу частину товарів. Виявлене складалося з таких товарів: „тафты шелковой одноцвѣтной въ восми остаткахъ мѣрою 585 ар., вѣсомъ Зб ’ /г фун., цена по 1 рублю аршинъ; градетуру шелкового ж одноцвѣтного в 2 кусках, мѣрою 105 аршинъ, вѣсом 9 ’ /г фунтовъ, по 1 руб.20коп. аршинъ; атласу такого ж въ 2 остатках, мѣрою 75 аршинъ, вѣсомъ 5 3 / 4 фунта по 1 р. 10 коп. аршинъ; лентъ шелковыхъ разной ширины и доброты, 329 кусковъ, за всѣ 143 рубли; платковъ бумажныхъ десять, за всѣ 5 рублей; перчатокъ замшевыхъ 5 дюжинъ, по 5 руб. дюжина; чаю черного 100 фунтъ, по 3 рубли фунтъ; статуй лебастровых 10 коробочекъ по 60 коп. коробочка; игрушекъ мѣдных, оловянных, стеклянных и роговых дѣтских 600 за всѣ 50 рублей; иголников костяных 3 дюжины, по 50 коп. дюжина; ,80 Микола Тищенко ■карандашей въ костяных футлярах 5 дюжинъ, по 40 коп. дюжина; карандашей в простомъ деревѣ 217 дюжин, по 20 коп. дюжина; фонарей жестяных 6, по 60 коп. одинъ; календарей на польськомъ диалектѣ 100, по 5 коп. одинъ; серегъ мѣдных простих 23 дюжины, по 20 коп. дюжина; компасовъ деревяныхъ 35, по 30 коп. одинъ; стекол зажигательных 41, по 10 коп. каждое; книжокъ карманных 1 4 / 2 дюжины, по 50 коп. книжка; .косточокъ игральных 60, по 2 коп. одна; вѣски для червонцов однѣ, 1 рубль; бритвъ съ роговыми череньями 5 футляровъ, [по 2 руб. футляр; в двухъ бочках сѣмдесятъ вѣдръ вина хлѣбного горячего, простого по 70 коп. ведро”. Усього за оцінкою на Васильівській митниці було товару на 1470 крб. 50 коп. ’ ). Наведені в нас випадки промовляють за тим, що пачкарювання не припиня ­ лося і зовсім викоренити його було важко. Та наприкінці ХѴІП сторіччя в становищі митниць стається велика зміна. В цей час, у зв ’ язку з поширен ­ ням кордонів російської держави, що сталося через придбання земель від Туреччини та Польщі, з відкриттям одеського порту, відпадає потреба в до- теперешніх митницях. Р. 1796 закриваються усі подніпрянські митниці, а між ними й головна Васильківська, як уже зовсім непотрібні * 2 ), Натомість відкри ­ вають нові: на Волині Рожеямпольську, Радзівіловську та Волочиську; на Поділлі Гусятинську, Ісаковецьку, Могилівську та Цекиновську (Ямпільську); у Новоросії Дубосарівську 3 4 ). Але й в такому складі ці митниці існували не довго. Р. 1790 з цих митниць залишаються тільки Радзивілівська, Ісаковецька, Могилівська та Дубосарівська. Тільки через ці митниці й можна було прово ­ зити, як ми вже наводили, товари, найбільше продукти власного виробу, а з закордонних тільки коси та вино. Через Дубосарівську та Могилівську митниці можна було провозити тільки турецькі товари. Усі ж інші закордонні товари купці повинні були направляти через Петербурзьку, Одеську та Ризьку портові митниці 4 ). ’ ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 20397. 2 ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 13701. 3 ) ПСЗ, т. XXIV, No 18219 та т. XXV, No 18896. 4 ) К. Ладыженскій, вище цит. праця, с. 158. Кажучи про відкриття р. 1754 митниць, ми наводили, що відкриваючи ці митниці, уряд дозволив переїздити через Дніпро тільки через 12 перевозів: в Лоєві, Любичах, Межигір ’ ї, Києві, Андрюшах, Каневі, ; Секеринах, Черка ­ сах, Лялинцях, Городищі, Кременчуці та в Переволочній. За цим повинні були стежити форпосні залоги. Мешканцям дозволено було їздити на Дні ­ прові острови рибалити на сіножаті та до млинів з довідками державців, або ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 81 старшини, в яких посвідчувалося, що будь-яких купецьких товарів проїжджі з собою не беруть. Окрім того, з околичних селян відібрано було діоруку, що вони потайки не їздитимуть за кордон. Щоправда, часто-густо одер ­ жання перепусток до річки залежало від доброї волі начальників форпостів та об ’ їзників. Отож року 1758 на отамана, сотні Крапив ’ янської с. Панського Ів. Кириченка, що їхав з цього села з козаками та посполитими до млинів на Дніпрі і мав перепустку від форпостного офіцера, напали об ’ їзники Пере ­ яславської митниці й відібрали 46 сувоїв сукна та коней, а козаків та поспо ­ литих, добре попобили. Ніякі докази, що їхали вони до млинів, а не закор ­ дон, не допомогли й довелося Переяславській Полковій Канцелярії, до якої заніс скаргу Кириченко, шукати управи на митників Переяславської митниці в Генеральній Військовій Канцелярії ’ ). З наказу Київ. Губ. Канцелярії, щоб полегшити форпостним залогам сте ­ жити за переїздами через Дніпро, почали перепускати купців з товарами тільки через ті перевози, де були митниці та великі застави. Тим то офіцер, що стояв на Канівському перевозі, забороняв купцям в 1755 році переїздити через цей перевіз, а направляв їх на Андрушівський. Це викликало протест директора Переяславської митниці Ів. Кондратьева. Доводячи, в листі до Київ. Губ. Канцелярії, що коли не перепускатимуть через Канівський перевіз, то скарб може зазнати від цього збитків і що за указом „Колмерц-Коллегіи” з 29/Х 1754 р. дозволялося перепускати купців з їхніми товарами через цей перевіз. Кондратьєв писав: „а паче на означенной Каневской форпостъ с то ­ варами купцов пропущать следует, ибо на оной форпост проездъ весма при- стоен і способень, как по усмотренію от Переяславской таможни явилось, та ­ кож и от мвогих купцов и знатных здешних мещан обявливано, что лутчаго і необходимаго как на Каневскій форпост тракта к проезду купцям на пол- ские ярмонки быть невозможно, на которо.м, ежели пропускъ с товарами имеетъ чиненъ быть, то для найкрепчайшей предосторожности поставлена быть иметъ достойная застава, а на отворенной Андрюшевской форпостъ, за неспособнымъ проездом и великими горами, такъ и в проездъ за чинимыми от полских владетелей великими грабѣжи, проезду с товарами в оба пути купцов бывает мало, но точно мелочь”. Та київський губернатор не надавав великого значіння цим зауваженням, а покликуючись на сенатський указ, з 24/1 1755 р., що дозволив окрім великих митниць одкрити тут тільки одну митницю в Секеринах, не дозволив тут перепускати купців. Тим більш, на його думку, не слід було цього робити, бо це „к пользе и авантажу Россіи не служит”, бо при Канівському форпост; окрім халуп для вартових немає жадних будівель, а тому й не буде де складати купецькі товари, та й ніде буде притулитися з худобою, що мали приїжджі купці, а коли буває весняна повідь, то водою заливає тут місцевість і вартовим доводиться переходити до сусідніх сіл за кілька верстов від кордону. Окрім того, на думку губерна ­ тора, треба мати на увазі й те, що на тім боці Дніпра, проти Канівського ‘) Київ. Ц. Арх. Сг. Акт., спр. No 19881. Істор.-Географ . 36., т. IV. — 6 ,82 Микола Тищенко форпосту є містечко Клієво і купці торгуватимуть там своїми товарами, а це дасть користь полякам, тим часом як поблизу від Андрушівського форпосту’ по цім боці Дніпра лежить досить велике село та недалеко й місто Переяслав, а по той бік річки на польському березі немає жадного села і це примусить купців усе, що потрібне буде як для них, так і для худоби закупляти на лі ­ вому березі, а це своєю чергою дає користь російським підданим. Щождо тих кривд, яких зазнають купці від поляків, переїздячи через Андрушівський форпост, то зазнають їх і ті, що їздять через Канівський форпост. Ось, при ­ міром, цього року поляки розграбували у путивльського купця Вас. Ленкова товарів на півтори тисячі карбованців. Порушувати питання про відкриття переїзду купцям через Канівський форпост губернатор уважає для себе за незручне, а коли Кондратьєв передбачає від цього велику користь скарбові, то хай він сам зноситься про це з належними центральними установами ’ ). Починаючи з 1754 року, себто відколи засновано митниці, перевози за на ­ казами „Коммерц-Коллегіи” утримувано скарбовим коштом, а з проїжджих купців ге брано ніяких оплат за їх користування. Коли ж митниці було пе ­ редано на відкуп Шемякінові з товариством, то до їх перейшли й перевози. Останні своєю чергою віддавали всі перевози від себе на відкуп. Так з р. 1760 до 1764 року Переволочанський перевоз тримав на відкупі, за 450 крб. річ ­ них, задніпрянського слобідського полку містечка Кам ’ янки сотник Андрій Гегеля, а з 1758 до 1764 року Кременчуцький перевоз тримав, за 465 крб. річних, київського полку абшитований значковий товариш Пантелимон Ката- лея. Коли закінчився термін одкупу митниць, „Коммерц-Коллегія” знову за ­ гадала Київській Губ. Канцелярії взяти перевози в скарбове відання й підшу ­ кати людей, які за плату від скарбу утримували б їх. Надалі увесь час перевози залишаються в скарбу й з проїжджих купців та іншого люду не стягають грошей за користування їми 2 ). Щодо обслуговування цих перевозів, то на це видавано скарбові кошти. Р. 1764 з Переяславською митницею склали договір мешканці с. Підсівного („Подсенного”) Терехтемирівської сотні Переяславського полку отаман Степан Забіяка з товариством, а всього 7 чо ­ ловіка. За тим договором вони забов взувалися перевозити без заплати уся ­ кий люд Андрушівським пороном за перепустками, які видаватиметься з мит ­ ниць, лагодити цей порон деревом митниць, і за це кожен з них повинен отримувати щомісяця 1 кр,б. 20 коп. На таких самих умовах передано меш ­ канцям містечка Домонтова, Переясл. полку отаманові Пант. Рибальці з то ­ вариством 6 чоловіками, Секеринський перевіз, з платнею 1 крб. 20 коп. на місяць кожному. Щождо Переволочанського перевозу, то тут важче було під ­ шукати людей, які б погодилися його утримувати. Правда, переволочанський сотник Ів. Вовк ладен був дати до цього пороку 20 робітників, але за це вимагав за літо 300 крб., а товариство переволочанських мешканців з 13 душ приставало на це з платнею по 17 крб. на кожного за всеньке літог Були ’ ) Ibidem, спр. No 19 881. К. Ц. А. Ст. Акт., No 17 306. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 83- і інші пропозиції. Так, козак переволочанський Семен Генбах, подав заяву Переволочанській митниці, щоб передано було йому цей перевіз на відкуп, на таких умовах, як тримав його перед цим сотник Гегеля, себто за 450 крб. річних, з умовою, що він лагодитиме його, а з переїжджих стягатиме на себе кошти. Генбах, окрім того, зобов ’ язувавсь зробити до 5 поронів, що вже- існували, ще одного. Київська Губерніальна Канцелярія примушена була пере ­ дати на відкуп цього перевоза Генбахові, бо складалися ці умови по весні,, коли вже була нагла потреба в цих перевозах, тим більш що одкупники пе ­ редали порони скарбові у зовсім поганому вигляді, отже їх наново треба було перебудувати, а з тих, що передав сотник Гегеля, п ’ яти поронів, три було попсовано бурею так, що й полагодити їх не можна було 1 2 ). 1 ) Ibidem, No 17306. 2 ) М. С л а б ч е н к о, Орган, хозяйства Украины, т. НІ, с. 158. ■•) ПСЗ.. т. IV, No 2289. ‘) Ibidem, N°No 2418, 2441. 5 ) „Лѣтоп. Занятій Археогр. Ком. “ , т. 17, сс. 128, 129, 134. «) ПСЗ., т. IV, No 2568 та Т. VI, Ns 3562. Розглядаючи становище форпостів та митниць у XVIII сторіччю, ми не можемо не зупинитися ще на одному питанні, що мало щільний зв ’ язок з цими форпостами та митницями, а саме на питанні про карантини. Протягом мало не цілого XVIII сторіччя пошесть джуми, а так само й інших заразливих хороб, на півдні та південному заході, особливо в ту ­ рецьких землях, а іноді й по деяких Заходу, то притихали, то знову вини ­ кали. Відціля їх заносили до сусідніх країн. Треба було вживати заходів, щоб пошесті ці не перекидалися на Україну. За єдиний проти цього засіб, за тодішнього стану медицини, були карантинні застави. Біля них купецькі валки, залишені напризволяще, мусіли були вичікувати по кілька тижнів, щоб протягом цього часу можна було довідатися, чи не везуть вони з собою якоїнебудь пошести. Та окрім свого безпосереднього призначення, карантини були в руках уряду й за гарне знаряддя, щоб обмежувати зовнішню тор ­ говлю ‘). Пригляньмося ближче до цих карантинів. Р. 1710 на Україні з ’ являється джума. Щоб її не було занесено до Москви, відкривають на узграниччі України застави, призначають на них начальників, яким наказують пильно стежити, щоб ніхто не проїздив з України до Москви, при чому їм же на ­ дають право карати на горло тих, хто поїде потайки, обминаючи ці застави 3 ). На Україні ж наказують оточити заставами ті місця, де з ’ явилася зараза, не пропускаючи відсіля нікого. Такі застави поставлено було р. 1711 в Київ ­ ській губерні, щоб сюди не було занесено джуму з Чернігова та Ніженя, де вона проявилася 4 ). Р. 1712 по всьому західньому узграниччю, а почасти й пів ­ денному ставлять застави, бо з ’ явилася джума в Царгороді. Застави ці не знімали аж до 1720 року, коли гетьманові надано було право зняти їх, якщо припинилася пошесть джуми 5 ). Про це говорилося й в Сенатськім указі з 3/ІѴ 1720 року 6 ). Коли приїздили купці з місцевостей, де була джума, то їх ,’84 Микола Тищенко примушувано вичікувати біля застав шеститижневий карантин ’ ). Торговельні стосунки з сусідніми країнами, надто з Туреччиною, мало не зовсім припи ­ нялися в цей час. Про це яскраво свідчить те, що занепав індуктний збір. 20/ІХ 1712 р. одкупник цього збору Сава Рагузинський, скаржучись гетьма ­ нові на занепад індукти, писав: „тамошніе господа великороссійскіе управи ­ тели токмо надъ купцами хотятъ силу свою показати и верность, не пропу ­ скають караваны отселѣ (з України) и ни купцовъ оттуда (із-за закордону), отъ чего въ первомъ приходитъ ваша индукта въ конечное разореніе. Другое, какъ народы великороссійскіе, такъ и малороссійскіе безъ торговъ приводятъ себя въ послѣднюю нищету, а изъ купцовъ никакое зло произойти не можетъ, токмо въ задержаніи турецкихъ подданыхъ могутъ господа послы принять слово противно при Портѣ, чего не дай Боже, и дай Боже, дабы нам слы ­ шать постановленіе и утвержденіе блаженного покою, а о индуктѣ воистину не знаю, что писать. Ежели господа началствующіе впредь купцамъ дороги не дадутъ, я буду принужденъ оную совсѣмъ покинуть, дабы себя въ конецъ разоренія не привесть и съ вашимъ ясневельможествомъ, не прійти в ссору и не дружбу” 2 ). Та нічого гетьман не міг зробити. Опитувавсь він р. 1719 звернутися листом до капітана Горохова, призначеного на начальника застав з клопотанням полегшити перепуск купців через застави, та одержав од нього брутальну відповідь. „Купцамъ”, відповідає Горохов на гетьманів лист, „че ­ резъ поставленные форпосты отъ господина генерала-маіора Ропа отнюдь пропуску не будетъ подъ смертною казнію, понеже в Волохской и въ Муль- тянской земляхъ и въ Польшѣ многое повѣтріе, а что изволите упоминать въ писмѣ вашемъ, что оные купцы отъ того прійдутъ во оскудѣніе, и то ви ­ дится, государь, можно и оставить; хотя-б они и померли, тужить о томъ не о чемъ; только-бы въ здѣшнемъ краѣ отъ моровой язвы всѣхъ Богъ сохра ­ нилъ”. Щождо того, щоб пропускати українців по сіль до Бахмуту, то туди дозволяють пропускати тільки підрядників з робочим людом, а гетьманові, як каже Горохов, хтось набрехав, ніби то він має царського указа, яким дозво ­ лено пропускати поза цим кого іншого 8 ). З усього цього видно, що інтереси людности, а тим більше української, обходили московського капітана, що три ­ мав у своїх руках увесь торговельний рух, він піклуєтеся найбільше, щоб осліп виконувати накази вищої влади. З 1720 року справу про встановлення карантинів передається пограничним губернаторам, а на Україні київському генерал-губернаторові. В інструкції, виданій з цього приводу, наказується губернаторам, скоро з ’ являться чутки про джуму, встановлювати застави, при ­ їжджих до застав розпитувати через вогонь, наказавши зупинитися віддалеки у полі, а до осель ні в якім разі не допускати; листи, яких привезуть гонці, переписувати по три рази і переписані востаннє надсилати далі; купців затри ­ мувати на заставах 6 тижнів, а товари їхні і речі перекурювати по три рази. *) Лѣтоп. Зан. Арх. Ком., т. 17, с. 131. 2 ) М. Суд і єн ко, Матеріалы для отеч. исторіи, т. II, 4 ’ 9 — 21. • 3 ) Ibidem, 496. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 85 Коли з ’ явиться джума в будь-якому селі, то пожильців треба було виселяти з будинків у поле, а сами будинки вкупі з худобою спалити. Щоб не було- проїзду поза заставами, наказувано поставити на кордоні шибениці й вішати тих, хто це робитиме 1 )- Під цей час відкривається форпостна лінія по всьому узграниччю і наглядати за проїжджими та за тим, щоб вони витримували, карантин, губернатор покладає на начальників форпостів. Під час джуми; в Царгороді в 1726 році, за царським указом з „Верх, тайного совета “ , купці, що приїздили на Україну з-за Дніпра, мусіли тримати повний шести ­ тижневий карантин. Далі, коли в 1729 році знову з ’ являється джума в Ту ­ реччині, київський генерал-губернатор Шток, покликуючись на указ того ж „Верхов. тайн, совета” з 28/VIII 1729 року, наказує купців, які мали прибути: до форпостів з Туреччини, Молдави, Волощини або з Криму, а так само з прилеглих до них місцевостів, зовсім не допускати до цих форпостів, а на ­ казувати їм повертатися назад, звідкіля прибули. Ті ж купці, що приїздили з німецьких земель, мусіли заприсягтися, що ні там де вони були, а ні в до ­ розі ніде не чути було про джуму. Щоб ліпше за цим стежити, збільшують прикордонну варту :! ). Виконуючи цього наказа, біля Васильківського форпосту затримали багато купців, що приїхали з турецьких земель з купецькими товарами. Отож, у квітні місяці 1730 року тут вичікували на дозвіл проїхати на Україну:. 15 душ македонських греків з різними турецькими товарами, 5 київських та. 15 ніженських греків з волоським вг.ном; 4 львівських греків з угорським вином. Вичікуючи з вином біля форпостів, греки зазнавали великих збитків. Маке ­ донські греки Вас. Дмитрієв з чотирма товаришами скаржаться Київській Губерніяльній Канцелярії, що вони прибули до Васильківського форпосту у ве ­ ресні 1729 р. , стоять вже тут чотири місяці і ніяк не зможуть добитися до ­ зволу проїхати на Україну, тим часом як перебуваючи тут, вони терплять „несносное разореніе” від голоду та дужих морозів. Од морозів лопалися, бочки з вином, і воно вибігало, а як і залишалося його трохи в бочці, то вимерзало. Але ніякі скарги купцям не допомагали, їх не пропускали. Не робили вийнятку ні для кого. Наказано не пропускати на Україну гетьман ­ ських коней, яких вів, закупивши в Туреччині, грек Колина Петров, дарма що в листі до київського губернатора, гетьман Апостол зазначав, що частину цих коней він збирається надіслати до царського двору. Тут таки біля фор ­ постів стояв грек Ів. Кирилов, що віз товари для князя Мих. Мих. Ґоліцина, 2 вози осятрів князя Любомірського, яких везено було з Очакова до Києва на продаж та багато маж з коломийською сіллю. Не дочекавшись дозволу на проїзд, купці почали шукати інших місць, де б можна було потайки проїхати на Україну. Отож у квітні того таки 1730 року, окрім наведеного числа греків, що- ‘) ПСЗ., т. VI, No 3 702. ‘- ’ ) Ibidem, т. ѴІІІ, No 4 972. 8 ) К. Ц. А. Ст. Акт., спр. No 14681. ,86 Микола Тищенк терпляче стояли біля Васильківського форпосту, невідомо де проїхали на Україну 27 македонських греків з товарами та один київський і один ніжен- ський греки з волоським вином. Проїхали так само крадькома і ті греки, що везли коней для гетьмана та товари для кн. Ґоліцина ’ )• Р. 1739 джума була не тільки в Туреччині, але перекинулася й до Польщі й з ’ явилася й у Кременчуці. Знову видають суворі накази, що забороняють купцям приїздити на Україну з товарами 2 ). Навіть селян, що приїздили до Києва з прикордонних польських сіл з хлібом та іншими харчовими речами, примушували вичікувати 6-ти тижневий карантин. Щождо польських євреїв, то згідно з царськими указами про виселення їх з України та забороною проїздити сюди з товарами 3 ), їх наказувано „отгонять прочь” від форпостів, •коли вони туди прибудуть. Тим то наприкінці 1741 року відігнали від фор ­ постів такі купецькі єврейські валки з товарами: Шмойли Євелевіча з това ­ риством, що прибули з Дубна до Сорокошицького форпост}’ й мали на 5 во ­ зах сукна, покупленого в Австрії; лубенського єврея Шмойла Якубовича з товариством, що мали на 2 возах та одній будці такі самі сукна. Така сама доля спіткала й тих євреїв, що прибували до форпостів з Могилева, Хол- муча та інших міст переважно з сукнами та вином. Коли тоді ж прибули до Васильків, форпосту греки, що їхали з Могилева, то їх примусили спочатку вичекати 6-тижневий карантин, потім ще 13 днів, пересушити три рази запо ­ лоч, яку вони везли і після цього тільки пропустили на Україну. Як вийняток .з цього правила перепусків купців, можна навести перепуск через форпост у 1739 році, майже без карантин}’ царгородських греків Ф. Юр ’ єва з товари ­ ством, що їхали з товарами до Ніженя. Наказа про це видав гр. Мініх, що стояв на півдні України з військом 4 ). Затримування купців на форпостах та різні непорозуміння, які виникали у проїжджих з форпостними, викликали нарікання з боку поляків. У занесе ­ ній до Колегії Закордонних Справ скарзі, говорилося про те, що купцям, які приїздять на Україну з товарами, завдають різних труднощів на форпостах, а коли порушують скарги на це, то „скорое решение нечинится, ни справед ­ ливая сатисфакція имъ дается”, та крім того „без пэдарков нивчемъ суда получить не могуть”. Усе це нібито схвилювало царський уряд і викликало царицин указ, з 5/П 1745 р., на ім ’ я київ, генерал-губернатора Леонтьева. Зазначивши в указі, що згідно з виданими перед цим указами, купцям зо ­ всім не заборонено приїздити на Україну і що каратини заведено тільки на випадок загрозливих хороб, наказується затримувати на форпостах купців, що прибудуть з Польщі та Литви, а не з Туреччини, тільки так довго скільки потрібне буде часу губернаторові, щоб видати перепустки. Тоді ж, коли буде видано царського указа про генеральний для всіх купців карантин, то губер ­ натор повинен буде визначити і оголосити, щоб усім було відомо, про той термін, який мусять вистояти в карантині купці, коли приїдуть з різних *) К. Ц. А. Ст. Акт., спр. No 19471. * ’ ) „Лѣтопись Занятій Арх. Ком. “ , т. 17, с. 188 та інші. ■j Ширше про це дивись „Збірник Праць Єврейськ. Істор.-Археограф. Комісії приУАН”, кн. І, сс. 9 — 10. ‘ ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 15116. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 87 •країн. Щодо євреїв, коли поляки мають їх на увазі, то, покликуючись на видані перед цим укази, їх не дозволяється в жаднім разі пропускати на Україну. Одержавши цього указа, київський губернатор дає такі розпоря ­ дження на форпости: 1) приїжджих купців з Польщі та Литви, а так само тих селян, що їхатимуть до Києва з харчами, пропускати через форпости негайно, як їх оглянено буде на форпості і не знайдено буде їх хорими, тут же вида ­ вати їм квитки, з якими вони повинні з ’ являтися до Київ. Губ. Канцелярії; 2) проїжджих з Києва закордон пропускати тільки за ордерами Київ. Губ. Канцелярії, щоб не було недобору в стяганню мита; 3) про проїжджих з ту ­ рецьких земель доповідати тій же канцелярії і не пропускати їх аж доти, поки буде одержано від неї наказа; 4) євреїв зовсім не пропускати і нарешті 5) оголошується, що тих, хто буде вимагати хабарів од проїжджих, покарано буде на горло, бо неприпустимо, щоб скарги на це доходили до цариці. На ­ діслав губернатор Колеґії Чужоземних Справ і відповідь на царський указ- Тут губернатор зауважував, що поляки можуть скаржитися тільки на каран ­ тини, бо укази про останні дуже часто міняються. Засобів же проти зане ­ сення джуми вони вживають у зв ’ язку із звістками про поширення її в Ту ­ реччині, які надсилає російський резидент при Порті Вєшняков. Тут таки губернатор наводить, що коли р. 1744 приїздила до Києва цариця, то з на ­ казу графа Мих. Воронцова, протягом двох місяців (серпня — вересня), зовсім зачинені були форпости, а потім стали пропускати польських мешканців тільки з самим хлібом і то після триденного карантину. З другої ж половини жовтня купців почали пропускати: тих, що їхали з ближніх місць Польщі після 3-денного, а приїжджих з далеких місць після 10-деніюго карантину- Щождо купців, які прибували з Туреччини, то, як вони вже простояли в ка ­ рантині в Кременчуці, або в Переволочній, то додатково вони повинні були видержати 10-денний карантин біля київських форпостів. Коли ж приїздили купці безпосередньо з Турецьких земель до київських форпостів, то тих що їхали з земель прилеглих до р. Дністра, примушували вичікувати півкарантин (21 день), а інших — повний (42 дні). Губернатор прохає Колеґію, щоб вона надіслала йому певні інструкції, яких можна було б надалі додержуватися перепускаючи через форпости купців. Та Колегія Чужоземних Справ сама признається, що таких певних інструкцій вона не може дати, бо все зале ­ жить від того, які звістки про джуму надійдуть до неї від резидента з Цар- города. Цілком покладаючися на губернатора і погоджуючись з установле ­ ними від нього термінами карантину, Колеґія з свого боку додає: „что выѣз ­ жающихъ отъ Дуная и вдоль по Днѣстру, от Хотина до Черного моря, турковъ грековъ и волоховъ и ис Полши по той же реке и в близости Дне- стра живущих обывателяхъ, кои зачемъ в Украину быть пожелаютъ о дер ­ жаніи на форпостах по темъ вѣдомостямъ имеетъ быть размѣряемо с нѣко ­ торою убавкою”. Коли ж буде одержано певні відомості про джуму, то Колегія наказує додержуватися таких норм: приїжджим із-за Дністра витри ­ мувати 6-тижневий карантин, приїжджим з цього боку Дністра; — -3-х тижне ­ вий, тим, що прибудуть з Немирова, або з інших місць, які були на такому ж ,88 Микола Тищенко віддаленні від кордону 10 денний, а приїжджим з ближніх місць з хлібом та іншими харчовими продуктами — триденний карантин. Треба додати, що нав ­ справжки ці терміни були умовні, бо форпости були досить віддалені від Києва і це ускладнювало їх зносини з Києвом. Як сам губернатор одзначив у рапорті до тієї самої Колегії, щоб одержати з Києва його ордера про перепустку прибулих купців через форпости, найближчі від Києва фор ­ пости витрачали на це не менш як три дні. Тим то губернатор і давав часто-густо розпорядження, щоб на форпостах пропускали проїжджих з хар ­ човими продуктами, не чекаючи на дозвіл з Києва, а повідомляли тільки потім про число перепущених 1 ). ‘) Ibidem, спр. No 3180. 2 ) Ibidem, спр. No 4013. ;| ) Ibidem, спр. No 18895. 4 ) Ibidem, спр. No 16175. Сергій Шамрай, Місто Васильків (IX XVIII вв.). УАН. Істор.Теограф. збірник, т. III, с. 97. Як ми вже наводили, вичікуючи карантин, купці простоювали з своїми товарами біля форпостів у полі. Тільки з 1741 року влада спромоглася від ­ крити один карантинний будинок біля Василькова. Але й відкривши його, влада, більш піклується про грошові прибутки від цього будинку, а не про якісь вигоди для проїжджих купців. За наказом з центру, відколи засновано ка ­ рантинний будинок, київський губернатор починає віддавати його на відкуп, при чім платню за оренду поступінно підвищувано. Отож починаючи з 1/ПІ 1741 р. цей будинок орендує київський мешканець грек Юрій Іванов з пла ­ тежем за 3 роки 1.003 крб.; з 1/ПІ 1746 року будинок бере в оренду на 4 роки ніженський грек Анастасій Клиця та македонський Іван Кацела за 2.408 крб. 2 ). Про інших одкупників цього будинку ми маємо такі відомості: в 1754 році оренду передано з наказу Правуючого Сенату „надворному советник “ -ові Юр. Томазінові за 700 крб. річних 3 4 ); р. 1759 теж на чотири роки закупили будинок ніженські греки Ів. Марков та Зофір Фагуд (Фаєуд- жоулей) з платежем 612 крб. річно, а як оренда закінчилася, вони знову за ­ купаютъ її на той самий термін за 630 крб. річно. Оренда їх закінчується в 1766 році, бо один з компаньйонів вмирає, а другий не хтів її далі три ­ мати * ). Як ми бачимо з наведеного, оренда за будинок з 300 карбованців річних підвищується до 700 крб. і, за вийнятком Томазіна, закупали цю оренду переважно ніженські греки. Згодом, 70-ми роками, коли Васильківський карантинний будинок було під ­ порядковано лікаревій владі і лікар не давав можливосте карантинним од- купникам широко використовувати своє становище, щоб наживатися, важко було підшукати відкупників для цього будинку. Р. 1777 після кількох оголо ­ шень про те, що цей будинок передається на відкуп, коли ніхто на цей за ­ клик не з ’ явивсь, київський комендант Єлчанінов, до якого тоді перейшло завідування всіма прикордонними справами, наказує утримувати будинок кош ­ том скарбу й запровадити при ньому скарбовий продаж харчів. З 1/ПІ 1778 р. з ’ являється орловський купець Ів. Курлянський і закупає будинок на 1 рік ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 89 за 200 крб., а коли цей термін зминув і знову ніхто не з ’ явивсь, щоб узяти на себе цей відкуп, Курлянський знову бере його на 4 роки з тим же 200 крб. платежем річно 1 ). ‘) К. Ц. А. Ст. Акт., спр. No 15.558, арк. 223 — 68. 2 ) К. Ц. А. С. А., спр. No 13.905. При карантинному будинку був шинок та літні й зимові льохи. У кон ­ тракті, якого склала Київ. Губ. Канцелярія з ніженським греком Марковим, зазначено, що в розпорядження грека передається всі будівлі приналежні до цього будинку. Для послів та проїжджих урядових осіб одкупник повинен був давати пристойне приміщення, а коли для цього буде велика потреба, то звільняти від купців і карантинний будинок, переводячи їх до інших примі ­ щень. Одкупник повинен продавати у шинку вино, горілку, мед, пиво, різний харч та фураж для худоби „настоящею цѣною” і ніхто інший не мав .права тут торгувати. За перебування в домі приватні особи мусіли платити з кожної особи по 1 копійці таз худоби по ’ / 2 копійки за добу. Одкупник брав на себе відповідальність за збереженність будинків, особливо від пожежі, бо коли бу ­ дівлі згорять, то він мусів сплатити скарбові їх вартість, визначену в 1774 крб. ЗО коп. До карантину ж одкупник допускав проїжджих тільки за дозволами форпостних начальників. Щодо самих будівель, призначуваних для проїжджих купців, то вони скла ­ далися з старого будинку для послів та урядовців, двох маленьких будинків для гонців, двох будинків для купців, низьких, старих і тісних з подвір ’ ям,, де були стайні; для купецьких товарів було 3 повітки: одна стара, а дві за ­ ново збудовані. Останні були під соломою й не мали бічних стін. Як свід ­ чить р. 1766 лікар Гермес, що був під цей час за карантинного лікаря» у Василькові, помешкання приділені для купців були такі непридатні до цього,, що приїжджі купці, які добре були обізнані з посадками в карантинах у Ве ­ неції та по різних інших європейських містах, не хтіли жити в цих тісних приміщеннях. Узимку, коли приїздить багато купців з різних країн з това ­ рами та виноградним вином, за браком місця, де б можна було сховатися від дощів та морозів, купці залишаються здебільшого в полі із своїми товарами.. Товари псуються, а вино вимерзає. Досить приїхати 4 — 5 купцям, з това ­ рами, щоб вони заповнили комори для товарів, а тоді решті приїжджих за ­ лишалося стояти тільки під вільним небом. Брак гарних приміщень для купців та їхніх товарів призводить до нещасних випадків. У грудні 1765 року, коли в карантині перебували греки — Ів. Федоров, Т. Дмитрієв, І. Анастасієв та інші, зайнялися ті повітки, де було складено їхні товари. Купцям не дозво ­ лено було самим доглядати за товарами, а приставлено було до них окрему варту. Усі товари погоріли, а тим часом як купці їх ратували, у них викра ­ дено різні речі та шкатулу з грішми, отже греки нараховували усіх збитків на 32.245 крб. 70 коп. Карантинні відкупники часто-густо не постачали хліба для проїжджих, а тому їм доводиться до всього ще й голодувати. Отож про ­ сидівши в карантині в таких умовах 2 — 3 дні, купці з плачем прохають про ­ пустити їх далі. Усе це, як гадає лікар, дуже погано відбивається на розвит ­ кові зовнішньої торговлі, бо приїжджих купців дедалі меншає 2 ). ,90 Микола Тищенко Передавши на відкуп карантинний будинок і до того ще за чималеньку орендну плату, уряд не стежить за тим, щоб одкупники додержували визна ­ чених у контракті норм оплати за перебування в цьому будинку. Тим то, вже з початку існування карантинного дому, купці заносять скарги на здирства цих одкупників. Коли р. 1757 виникли непорозуміння між одкупником індукт- ного збору ніженським війтом Тернавіотом та Києво-Печерською лаврою, бо лавра не дозволяла Тернавіотовим факторам стягати індукту у Василькові, то війт, щоб примусити лавру на це пристати, обіцяє потайки зібрати від купців відомості про різні кривди та утиски, яких зазнають вони перебуваючи в ка ­ рантині. Лаврі ці відомості потрібні були на те, щоб порушити клопотання про закриття цього будинку, який стояв на її землі і перешкоджав стягати збори і мати інші прибутки від купців. Р. 1750 із скаргою на відкупників до Колегії Чужоземних Справ вдається Київський магістрат. У цій скарзі магістрат зазначав, що коли будинок тримали на відкупі київські міщани, то купці не платили будь-яких „взяток”. Та це змінилося на гірше, коли одкупниками стали греки. Вони почали стягати високі збори з київських купців, що їздять до Волощини по в но, чорнослив, горіхи, бакалію та інші товари. Чи стояли купці на карантинному дворі, чи тільки проїздили мимо, їдучи не на Василь ­ ківський, а на інші форпости, одкупники усе ж примушували їх сплачувати карантинні збори і затримують їх аж доти, поки вони цього не зроблять. Одкупник Кацело стягав: з бути вина по 2 крб., по рублю „и мало низше “ , з воза слив, гсріхів та іншого товару від 50 коп. до карбованця. Сам Кацела, привозячи до Києва з-за кордону вино, не хоче сплачувати магістратові на ­ лежного скатного збору з цього вина 2 ). ‘) Київ. Центр. Іст. Архів, Підвідділ Культів, Фонд Київ. Печ. Лаь( и, спр. No 1274. 2 ) Слід відзначити, що карантинні відкупники, використовуючи своє упривилейоване ста ­ новище на узграниччю, провадили торговлю на широку ногу. Лаврський Васильківський город ­ ничий, скаржачись на одкупника Кацелу. що він не сплачує лаврі, переїздячи через греблю на р. Стугиі, погребельного, наводить, що Кацела в 1746 — 47 рр. пропустив через греблю: 1.996 штук овець, 327 волів, як під хурами так і на продаж, 3 вози смушків, 10 бут вина та проїхало порожніх возів 26 іК Ц. Іст. Ар. Підвід. Культів, фонд Київ. Печ. Лаври No 1274). Цікаво відзначити так само, що Кацела був відомий карантинний відкупник. Коли р. 1755 оголошено було про переведення відкупу на збудування карантинного будинку на Запоріжжі за Архангельським біля Маслового Байрака, то й цей відкуп хтів закупити Кацела. Каран ­ тинні будівлі слід було споруджувати тут за визначенням планом. За цим планом вони по ­ винні були складатися: з будинку на 4 кімнати та двома сінями та кухнею для кожної валки, розміщених так, щоб кожна валка займала окреме приміщення: з повітки для товарів та стаєнь для кожної валки окремо; за форпостом на кожні 2 валки по одній сторожівні; з „полісаду” для виходу з карантину окремо кожній валці, щоб вони не стикалися одна з одною, і нарешті з льоху, „сараю лѣкарского двойного з сѣнми” та колодязя. Кацела бравсь усе це збудувати, але з такою умовою, щоб як він це закінчить, йому передано було карантинний будинок в оренду на 10 років. Окрім того, зважаючи на те, що турецькі та інші купці їдуть на Україну через Польщу, де з них стягають високе мито, а це примушує купців зовсім зрікатися приїздити сюди, Кацела вимагає дозволити завести для проїжджих з Турецьких земель купців порой, „в здешней россійской границе выше Гарду сюда, или где способно будет через рѣку Бугъ”. Користуватися перевозом слід тут безоплатно. За перебування в карантині купці мусять пла ­ тити Кацелі, за згодою з ним, але не вище за таке: з великої бути вина по 75 коп., з серед- ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 91 Заносили нібито вже не раз міщани свої скарги до належних установ „о происходящихъ обидахъ, остановкѣ и в купечествѣ помѣшательства”, та наслідків од цього ніяких вони не бачили 1 ). Не помічаємо й ми, щоб збори ці пізніш було зменшено. Р. 1760, з привезеної з Волощини до Ніженя бути вина сплачено в карантині: карантинним вартовим 15 коп., карантинного збору за хуру з вином 2 крб. 50 коп., та крім того сплачено лікареві 5 крб. 77 копійок 2 ). ньої по 50 коп., з людини вола та коняки по 2 копійки за добу, а з порожнього воза по 7 копійок. З цих грошей Кацела передбачав брати дві частині собі, а третю відтавати туркам, бо без Цього вони можуть не дозволити завести тут цього порона. При карантинному бу ­ динку Кацела мусить продавати харчі для проїжджих, але ціни на останні не мав права під ­ вищувати вище за 29% від тих, що на це існували. Кацела виговорює собі й право завести своє господарство, для цього йому слід дозволити мати свій загін, де б він мав право три мати худобу, а випасати її на тамтешнім степу. Так докладно і, треба сказати, розуміючи- справу, обґрунтував Кацела свої умови відкупу на збудування карантинного будинку. Та Кацелі не пощастило його закупити, бо уряд, очевидно, мав ці умови за невигідні для себе. Пізніш ще кілька разів, з наказу генерала Ґлебова, Київська Губ. Канцелярія оголошує про передачу на відкуп збудування цього будинку. Слід додати до цього, що на цьому місці й не було збудовано такого карантинного будинку. Як доповідав Сенатові Ген. Ґлебов, проїжджі- з-за кордону купці постійно скаржилися йому, „обявляя неудобность проезда імь чрез Полщу, а паче огбираемого с нихъ болшого мыта несносность и другие причиняемие им (не)сно- им :е о 5. ґди , минуя тех полеких мѣст и болѣе иамЬрени проездь імѣть прямо изь турецкихъ мѣст и уже чинятся на бродъ рѣки Буга “ . Зважаючи на це, Сенат у 1759 році доручає Ґле- бову оглянути узграяиччя, де б можна було вигідніше відкрити карантинний .будинок і захо дитися його будувати. (Полт. Краєв. Архів. Ухвали Полт. Полков. Канцелярії за 1754 рік, ар. 86 та за 1759 р. ар. 586. Київ. Арх. Ст. Акт., спр. No 19826. “ ) „Кіевск. Старина”, 1896, V, сс. 311 — 12). 2 ) „Труды XII Археол. Съѣзда”, II, 254 та вище цит. праця С. Шамрая, ст. 98 — 99. 3 ) К. Ц. Ар. Ст. Актів, спр. No 2902. Відкривши у Василькові карантинний будинок, уряд спочатку не призначає сюди лікарів. Термін перебування купців у карантині, після повідомлення з форпостів про прибулих туди купців, визначав київський губернатор. Отож, р. 1745 до Васильківського форпосту прибуває купецька валка греків, що складалася з 7 господарів, 9 челядників греків та 10 фурманів волохів. Везли вони красні кумачі та заполоч. Ще в Польщі, поблизу містечка Наволоч, напали на них гайдамаки й відбили 27 коней, з яких тільки двох пощастило купцям знайти в степу. Добуваючи коней, греки витратили на це 20 днів, а коли приїхали до Васильківського форпосту і довідалися, що їм треба вичі ­ кувати тут карантин 6 тижнів, то вони порушують прохання перед губерна ­ тором, щоб їм було зараховано ті 20 днів, яких вони витратили в Польщі, бо якщо цього не буде зроблено, то вони зовсім збідніють. Губернатор нака ­ зує зарахувати ці дні в шеститижневий карантин і після цього пропустити купців до Києва * 7 8 ). Так само того ж року було зараховано, з наказу київ ­ ського губернатора Леонтьева, грекам — Є- Іванову, О. Юрієву та Дм. Іва ­ нову, що прибули з Волощини, маючи на 6 возах кумачі, заполоч та габу, ті 22 дні, які витратили греки у польському міст. Трилісах, де польський коронний підскарбій, зважаючи на те, що Ніженське грецьке купецьке Брат ­ ,92 Микола Тищенко ство не поновило з ним умови про перепуск через цю митницю греків, не перетрушуючи товарів, наказав індукторові затримати купців і ретельно пере ­ глянути все, що везли купці. Наказуючи зарахувати в число карантинних днів, які повинні були вичекати греки, ті дні, що витратили вони в Трилісах, губернатор наказує заразом, щоб одяг та товари було просушено та про ­ вітрено Тільки починаючи з 1750 року, зустрічаємо ми лікаря на Васильківському форпості. Останнього призначила Медична Колегія й видавала йому інструк ­ ції, яких засобів слід їм уживати проти занесення з-за кордону різних по- шестів. У травні місяці 1752 року, надсилаючи сюди лікаря Ломана, Колегія наказує йому вжити заходів, щоб було збудовано новий карантинний буди ­ нок, якщо старий вже нікуди не придатний, покрити дахи стаєнь, очистити двір, „дабы приезжающие в том дворе, а не на поле стоять могли, також для больных особливой покой в пристойной месте, ежели до ныне не построенъ, построить в самой скорости, понеже крайняя обстоитъ в томъ нужда”. При ­ їхавши до Василькова й обізнавшися з становищем карантину на місці, Ло ­ май доповідав Медичній Колегії, що слід було б пропускати купців тільки через Васильківський форпост, де є лікар. Наслідком цього й був указ Пра ­ вуючого Сената, з 14/Х 1751 року, перепускати купців тільки через ті фор ­ пости, де були лікарі. Призначаючи до Васильківського карантинного будинку лікарів, Медична Колегія підпорядковує їм усі справи щодо карантину. Відтепер у відання лікаря переходить цілий карантинний будинок. Він повинен був стежити за тим, щоб будинок цей був у належному по ­ рядкові встановлювати термін перебування купців у карантині, оглядати куп ­ ців, щоб виявити, чи здорові вони, стежити, щоб купецькі товари провітрю ­ вано та просушувано, роз’їздити по форпостах і перевіряти, щоб купців не пропускали, коли вони не видержать карантину, а коли купці вичекають призначений їм термін карантину, то видавати їм атестати, які повинна була перевіряти та міська влада, куди приїдуть купці із своїми товарами. Особливу увагу повинен був приділяти лікар тим купцям, які приїздять з Туреччини, де, як писала Медична Колегія, „моровая язва утихает и єднали когда под ­ линно и совершенно прекращается, егда всякій годъ болше или менше ока ­ зывается”. Начальники форпостів, повинні були направляти проїжджих купців до тих форпостів, де є лікар, і в жадному разі не пропускати їх на Україну без лікарського огляду, „ибо извѣсти читаємо в наказі цієї ж Медичної Колегії, „что всякого купца дѣло есть користь ево, за которую многіе отваги себя подвергают”. Щоб запобігти таємному проїздові купців, минаючи каран ­ тинний будинок, від людности прикордонних українських сіл відбирають за- присяжні підписки, що вони не допомагатимуть купцям потайки проїздити, а викриватимуть та доповідатимуть про такі проїзди. На допомогу старшому лікареві Медична Колегія призначає ще одного лікаря, а губернатор мусів ’ ) Ibidem, спр. Ks 14 897. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 93 призначити сюди 2-х цилюриків та 2 писарів. Писарі повинні були виготов ­ ляти атестати для проїжджих купців та відати лікареве листування. До 1755 року на всьому західньому узграниччю був тільки один каран ­ тинний будинок у Василькові і, до відкриття в 1753 р. митниць, купці з Ту ­ реччини їздили головним шляхом на Васильків. Коли ж цього року відкрито митниці, то купці, щоб обминути Васильківський карантинний будинок, почали їздити на Переяслав та інші митниці, де таких будинків не було. Р. 1753, доповідаючи про це Київській Губ. Канцелярії, директор Ніженської митниці Черкасов звертав її увагу на те, що це загрожує як занесенням пошести джуми на Україну, так може відбитися й на скарбових прибутках, бо ще не призначено директорів на ті митниці, яких заново засновано по Дніпру, вище Києва 1 ). Р- 1755 Медична Колеґія надсилає лікарів, крім Василькова, до таких прикордонних місць: Добрянки, Злинки, Переяслава, Кременчука, Пе- револочної та до Нової Сербії. Щождо карантинних будинків, то їх по цих місцях не відкривають, призначають для цього тільки окремі пункти. На за ­ питання Медичної Колегії, чи слід відкривати карантинні будинки у Перево- лочній та Кременчуку, київський генерал-губернатор відповідав, що приїжджі з Криму та з інших турецьких земель купці ніяк не можуть поминути Мики- тинської й Цариченської застав та Архангельського городка, а тому, на його думку, тут і слід було б заснувати карантинні будинки. Колеґія наказала від ­ крити їх у Бахмуті та Цариченці. Р. 1764 наказується київському губернато ­ рові збудувати карантинні будинки в Добрянц 1 та Переволочній. Останнього в цей час уже обходили справи Переволочанської митниці, бо як ця, так і Кременчуцька та Париченська перейшли до новоутвореної Новоросійської губерні. Щождо Київської губерні, то, на Губернаторову думку виходило, що досить одного карантинного будинку при Васильківській митниці, бо перетво ­ ривши Секеринську, ‘Переяславську, Стайківську, Межигірську, Вишковську та Білянську митниці на застави, наказано перепускати через їх тільки тих купців, які мають товарів не більше як на 50 карбованців, а це робить зо ­ всім зайвим мати тут окремі карантинні будинки. Щождо головної Добрян- ської митниці, „черезъ которую проездъ имѣютъ те купцы, кои торги продол ­ жаютъ въ Пруссію, Шлезію, Гданскъ, в Литву и в лежащія смежныя с оными места “ , а турецькі купці сюди сливе не їздять, то й немає потреби будувати тут карантинний будинок. Але щоб турецькі купці все ж не їздили на До- брянську митницю, де не буде такого будинку, а значить і легше буде про ­ їздити з товарами, як про це вже надходять звістки до губернатора, він прохав призначити сюди лікаря, який все ж слідкував би, щоб купці видер ­ жували тут карантин 2 ). Отже, від 1762 року почали працювати карантинні будинки при митницях, а там, де їх не було, купців і їхні товари оглядали призначені лікарі. Слід до цього додати, що крім встановлених карантинів з наказу Медичної Колеґії ’ ) К. Ц. Ар. Ст. Акт., спр. No 14.898. 9 К. Ц. А. Ст. Акт., спр. No 17.282. ,94 Микола Тищенко та з розпорядження губернаторів траплялися випадки, коли встановлювали їх й окремі особи. Так, наляканий, живовидячки, чутками про джуму в Криму та в Запоріжжі, в 1754 р. келебердянський сотник завів карантинну заставу на Кам ’ янці, що в 6 верстах від Переволочної, і перепускав через нього, як свідчить лікар, що прибув до Переволочної, купців, приїжджих з Туреччини, і відбирав у них проїжджі пашпорти ’ ). Те, що до Васильківського карантинного будинку призначено лікарів, це а ні трохи не змінило на краще проходження купців через карантини. Нав ­ паки, документи свідчать, що купцям поставлено нові перепони в їх торго ­ вельних зносинах. Призначаючи лікарів до карантинних будинків або до митниць, Медична Колеґія робила їх нібито самостійними розпорядниками в справі встановлення термінів карантину для купців, виключаючи це з ком ­ петенції губернаторів. Лікарям наказувано, як надходили звістки про джуму дотримуватися інструкції воєводам та губернаторам 1720 року, про яку їм говорили вище, та чекати на наказа від Медичної Колегії. Запроваджують для проїжджих за кордон та з закордону купців спеціяльні лікарські ате ­ стати. Не маючи тих атестатів, купці не мали права переїздити через мит ­ ниці. Із-за встановлення карантинів виникають непорозуміння поміж губерна- ром та призначеними від Медичної Колегії лікарями. На ділі губернатор усе ж мусів бути розпорядником у цій справі, бо він мав зносини з росій ­ ськими резидентами, що були при дворах сусідніх урядів і сповіщали його між іншим і про пошесті в цих країнах, коли вони виникали, а крім того губернатор надсилав від себе спеціяльно обраних для цього осіб до сусідніх країн, які розвідували як про політичне становище цих країн, так і про по ­ шесті і доповідали про це губернаторам 1 ). Керуючись цими відомостями, губернатор і повинен був то збільшувати, то зменшувати терміни карантинів. Лікарі ж дбали про те, щоб як мога більшими формальностями обставити самий процес перебування проїжджих купців у карантині. Що це було так, свідчить інструкція, яку видав старший лікар Гермес, що був у Васильківському карантинному будинку в 1766 році. Подамо тут коротенький зміст цієї інструк ­ ції, що мала 24 розділи. 1. Зважаючи на те, що купці приїздять іноді разом по 4 — 5 валок, а старший лікар, що завідував карантинним будинком та начальник форпосту, живучи далеко від його, більш як двічі на день не на ­ відуються до цих форпостів, вартові мусять, скоро побачать, що купецька валка наближається до форпосту, наказати купцям зупинитися й повідомити про це лікаря та сержанта, що був за начальника над форпостними варто ­ вими. 2. Одержавши про це звістку, лікар свого учня, а сержант писаря, надсилають до рогатки. Перший через вогонь мусів дати 32 запитання куп ­ цям і записати їхні відповіді, а потім доповісти про їх старшому лікареві й чекати, щоб він дозволив пропустити купців у карантин. Коли лікар дозво ­ лить пропустити купців без карантину, то сержант посвідчував купецькі паш ­ порти, а потім повідомляв старшого лікаря, з яких місцевостів приїхали *) „Центральний Архів Стародавніх Актів у Києві”, с. 207. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 95 купці. 3. Коли лікар не зважиться сам пропустити купців до карантинного- будинку, то він повідомляє про це старшого лікаря, а сержант — начальника форпосту, купці ж мусіли стояти за рогаткою й чекати на резолюцію. 4. Якщо лікар не знайде в відповідях нічого підозрілого, то лікарський учень або ци- люрик виходять за рогатку, розводять вогнище, наказавши стати купцям біля багаття, щоб дим прокурював їх, а крім того ставлять біля вогню шклянки з оцтом, щоб купці промочили в ньому пашпорти та листи, які були з ними, а потім ще й прокурили їх димом. 5. Забравши відповіді від купців, лікар, або учень мусіли здалека через вогонь оглянути цих купців. 6. Коли’ на тілі приїжджих буде помічено яку хоробу, то, не впускаючи їх за рогатку,, повідомити про це старшого лікаря і чекати на резолюцію. 7. Купці мусіли прочитати здалека пашпорти, а коли не тямили читати, то повинні були по ­ класти їх, укупі з листами, які вони мали при собі, біля вогню і відступити назад, учень же підходив і забирав їх, потім передавав сержантові, а цей останній форпостному командирові; учень же повідомляв лікаря, з яких країн прибули купці і чи немає там якої хороби. 9. Коли після огляду знайдено буде, що всі приїжджі здорові, то лікар впускає їх у карантин, а карантинного відкупника повідомляє, де саме і під яким нумером мусять стоять купці. 10. Карантинник ставить купців на визначене місце і доглядає, щоб вони не сполучалися з іншими купцями, які теж стояли в карантині. 11. Підозріло хорих цилюрик одпразляє до шпиталю, а здорових ще раз допитує і потім переводить у карантинне приміщення. 12. Кожного дня, зраня і надвечір му ­ сять оглядати через вогонь учень, або цилюрик всіх, що були в карантині, а коли будуть поміж ними хорі, то переводять їх до шпиталю, повідомляючи про це старшого лікаря. 13. Коли будуть у карантині хорі, то кожного дня оглядати як вартових, так і всіх людей, що будуть у карантині. 14. За впу ­ щеними в карантин повинен доглядати лікар, щоб вони ні з ким не сполу ­ чалися і щоб ніхто не заходив до них. 15. Поблизу карантинного будинку слід завести дзвоник, щоб ним дзвонили, коли треба буде дістати у каран- тинника їжу, питво та фураж для худоби. 16. Карантинник приносить усе по ­ трібне купцям до вартових, кладе це коло розведеного вогню, а плату за це одержує тоді, коли будуть купці виходити з карантину. 17. Кожного дня, зраня і увечері цилюрик або учень, повинні давати приїжджим курильного тютюну, хай вони окурюють ним усі товари, а одяг, якщо можна, то слід вимивати. 18. Коли в карантині будуть купці, що приїхали з країн, де була пошесть, то без лікарського огляду нікого відтіля не випускати. 19. Треба було б, щоб одкупник карантинного будинку жив коло вартової смуги, а його служники по той бік цієї смуги, де має бути й шинок і, не сполучаючись поміж собою, передавали все потрібне коло вартової смуги. 20. Лікування всіх хорих „должно чинится чрез дымъ”. 21. Коли є пошесть джуми, то ра ­ порти від лікаря та сержанта не слід прямо пропускати до старшого лікаря у Васильків, а залишати їх у вартового, що стояв там, де починалися Ва ­ сильківські оселі, останній передає їх потім надісланому від лікаря цилюри- кові, а цей обмочує його в оцет, прокурює димом і через вартову смугу читає ,96 Микола Тищенко писареві, який, переписавши цього рапорта, надсилає його старшому лікареві. 22. Коли купецькій валці закінчувався термін перебування в карантині, то ци- люрик, покликавши купців до вогню, повинен перепитати їх, чи всі вони здо ­ рові, а коли справді скажуть, що здорові, то окурити їх димом, після чого їх має оглянути лікар і, коли нічого не знайде підозрілого, то їх знову повинен оглянути старший лікар, надто тих, що до цього були хорі, і тільки після останнього огляду старший лікар видає їм атестати. 23. Під час останнього огляду купців, лікар повинен довідатися в них, чи здорова в їх худоба. 24. Форпостний повинен вимагати від купецької валки, щоб купці розписа ­ лися в особливій книзі. До цієї інструкції додавано форму з 32 запитаннями, на які повинні були відповісти купці. Запитання скеровані були на те, щоб довідатися від при ­ їжджих купців, відкіля вони приїхали, які везли товари, чи не було там, де вони їх покупили і там, якими місцевостями переїздили, будь-якої пошести на людях та .на худобі; чи не ввіходили вони в стосунки де в дорозі, а осо ­ бливо в Трилісах на польській митниці, із купецькими валками і чи останні не мали серед себе хорих; на які форпости вони їхали; де брали фурманів; чи не слабував хто в дорозі з купців, челядників та фурманів, або їхня ху ­ доба, та їнше. Усі свої відповіді купці повинні були ствердити присягою, записуваною до книги. Як бачимо з вищенаведеного, протипошесні засоби, уживані на форпостах та в карантині, були щонайпримітивніші. Усе скеровано було на те, щоб не допустити з-за кордону хорих та затримати купців і тих, що з ними їхали, якнайдовше в карантині, щоб за цей час довідатися, чи не були вони заражені будь-якою хоробою. Хоч ліки для хорих і наказувано брати з Лубенської аптеки, стягуючи за них з купців гроші, але ці ліки, як протипошесні за ­ соби проти джуми були недостатні, ба навіть смішні. Дим од огню, пороху, сіна, ладану, тютюну та зрідка сірчаний, оцет, це були ті примітиви, на яких покладалася усенька надія. Правда, Медична Колеґія наказувала ще вживати ревень, ялівець, але першого зовсім не вживали, бо ніде було дістати, дру ­ гий же давали тільки тим, хто мав змогу його купувати. Як ми бачили вище, видаючи інструкції про те, як слід поводитися з проїжджим людом, старший лікар сам не брав участи в лікуванню хорих, які були в карантині, а скидав це на лікаря, учня та цилюрика. Треба сказати, що хорих здебільшого зо ­ всім не приймали до карантину. Так було на Васильківському форпості, так, очевидячки, було й по інших форпостах 1 ). Скарги та нарікання на заведені порядки в карантинах заносили приїжджі купці. Особливо побільшало їх під той час, як карантинним Васильківським будинком завідував автор вищенаведеної інструкції лікар Гермес. Навіть київський генерал-губернатор Воєйков, до якого заносили скарги купці, про ­ тестував перед Медичною Колегією у 1766 році проти надання права лікарям г ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., справи NoNo 15538, 17282; та дивись мою працю: „Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом’ 1 , УАН, „Історично-Географ. Збірник”, т. II, ст. 131. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 97 видавати такі інструкції. Воєйков доводив, що такий лікар, як Гермес, зо ­ всім не здатний бути на форпостах, бо він „человѣкъ безпокойный, привя- щивой и необыклой “ , а замість виконувати свої обов ’ язки, він раз-у-раз свариться з іншим лікарем, що був тут, Лагдою. Коли Медична Колегія не забере цього лікаря Гермеса з Василькова, то, як гадає губернатор, „тако ­ вымъ его безпокойнымъ и привящивымъ повѣденіемъ не толко въ комерціи обращающимся людямъ тягость наносится, то и полским подданымъ съ про ­ дуктами для продажи сюда пріѣзжающимъ немалое причиняется огорченіе, чемъ и одни и другіе от продолженія своего промисла через сей главный форпостъ отвращени быть могутъ”. Київському губернаторові було відомо, що купці обдаровували форпостних, щоб їм було полегшено перебування в карантині, та й сам лікар приймав голови цукру від проїжджих купців. Ніженські та молдавські греки скаржи ­ лися, що вони зазнають різних утисків та здирств од старшого лікаря. По приїзді до форпостів їх нібито окурювано ялівцем і за маленьку його ло ­ жечку стягувано з купців, з кожної особи по копійці, тих же, у кого не було грошей, окурювано смердючим кізяком, од чого дехто й хорів. Старший лі ­ кар вимагає від купців підписувати присягу в своїх свідченнях, а коли греки зрікалися давати свої підписи, то він загрожував їм, що вижене їх з това ­ рами за кордон, тим часом як товари їх стояли під дощем. Виправдуючись з усіх цих обвинувачень, лікар Гермес доводив, що він так чинить, як чи ­ нили перед ним лікарі і що ліпше було б усунути ті непорядки, які були вза ­ галі на форпостах та перебудувати карантинний будинок, зовсім непридатний на те, щоб дати купцям нехай примітивні умови перебування в цьому бу ­ динку, бо, як цього не буде зроблено, то купці зовсім перестануть сюди їздити. Купці справді поминали Васильківський карантинний дім і прямували з това ­ рами на інші форпости, витрачаючи на дорогу далеко більше часу. Отож того таки 1766 року чернігівський купець Янченко, прибувши з-за кордону до Васильківської митниці, об ’ явив, що більшість його товарів повезено на Кременчук. А як зазначав з цього приводу лікар Гермес, купець Янченко цього не робив би, якби не знав, що лікар, який знаходиться в Кременчуці, не пропустить його без карантину. Було б помилково думати, що лад, який встановлювали по карантинних будинках лікарі, а особливо лікар Гермес у Васильківському карантинному будинкові, вони запроваджували без згоди центрального уряду. Часті випадки джуми в турецьких землях у другій половині XVIII ст., а так само зане ­ сення її на територію Польщі, викликали цілу низку указів про обережність на форпостах та митницях, під час перепуску купців з товарами з-за кор ­ дону, а особливо з Туреччини. Лікарі були тільки ретельні виконавці цих указів з центру, беручи на себе ініціативу ще більше утворювати перепон для проїзду купців. Вже р. 1757 Медична Колегія наказує лікарям, що були по форпостах, пильно стежити за тим, щоб купців, які приїздили з Туреч ­ чини, в жадному разі не пропускали через форпости, не затримавши їх у ка ­ рантині, покладаючись на те, що джума там то втихала, то знову поширювалася. ,9S Микола Тищенко Тоді ж наказано було пропускати купців тільки через ті форпости, де були лікарі * ). У міркуваннях Медичної Колегії з приводу заведення ка ­ рантинних будинків на форпостах, ми зустрічаємося з думкою про „сумни ­ тельные” товари, як от шовкові та бавовняні матерії, різні шкури та інші, яких не слід було б пропускати з-за кордону. Під час війни з Туреччиною, коли занесено було джуму до Польщі, Сенат з цими міркуваннями погодивсь. Отож у сенатськім указі з 9/1 1771 року, виданому з приводу заборони про ­ пускати товари через митниці, які були від Польщі, читаємо, „полотенъ, льна, нитокъ, хлопчатой бумаги въ дѣлѣ и простой, шелку и из оного сдѣ ­ ланныхъ товаровъ, мѣховъ, пенки и невидѣланныхъ кожъ, такожъ шерсти и всякого рода шерстяныхъ товаровъ, на сие опасное время вовсе запретить и никого съ ними не пропускать”. Хто ж повезе такі товари потайки, недо ­ зволенний для проїзду дорогами, наказувано палити. Маючи на увазі, що не всі митниці мали карантинні будинки і не мали лікарів, які б оглядали при ­ везені на митницю товари, наказується дозволяти купцям у кожній губерні проїжджати тільки через 2 митниці, де губернатори повинні були негайно завести карантинні будинки. Решту ж митниць наказано закрити. для проїзду. Для всіх купців, що їдуть з товарами, встановлюється шеститижневий карантин, для тих же, хто їхатиме без товарів — тритижневий 2 ). ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 15558, арк. 10 та інші. ■ 2 ) ПСЗ, Т. XIX, No 13552. 3 ) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 149С0. 4 ) Ibidem, спр. NoNo 5771, 5777, 5778 та 5781. Ширше про це див. вище цитовану працю С. Ш а м р а я, сс. 100 — 101. Виконуючи цього указа, похапцем почали будувати в 1772 р. новий каран ­ тинний будинок у Василькові. Кажемо, похапцем тому, що вже влітку 1773 р. виявилися хиби в цій новій будівлі. Будували її з сирого дерева взимку, а тому згодом поробилося багато щілин як у стелі, так і на підлозі. Будівлю не обмазали й не засипали як слід землі під підлогу та на накатах, а тому взимку в будинку було холодно. Печі збудовано було на мерзлій землі, а тому влітку вони поосідали і треба було знову їх перекладати. Окрім того, коли будували служби, то наставили багато комор для товарів, які були зайві, а для лікаря, кур ’ єрів та інших урядовців нічого не було зроблено й вони примушені були оселитися в приміщеннях, де вичікували карантин приїжджі купці 3 ). Будував карантинний будинок архітект Карин, що одержав за це авансом 500 карбованців 4 ). Придивімося тепер до того, як виконувано на узграниччю сенатського указа 1771 р. і які були від цього наслідки. Нагадаємо тут, що, як ми вже говорили були попереду, під цей час митниці були підпорядковані „Главной над таможенными зборами канцелярии”, а тому й сенатського указа 1771 р. надіслано до Києва через цю канцелярію. За указом цієї канцелярії для про ­ їзду купців з підвладних київському губернаторові митниць залишено тільки дві — Добрянську та Васильківську, через інші ж заборонено було пропускати ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 99 купців з товарами * ). На початку 1771 року як до Добрянської, так і до Ва ­ сильківської митниці прибуло багато купців з товарами, що вони закупили їх за кордоном. Отож, до Добрянської митниці прибули: 9/1 прикажчик мо- гилівського купця Федора Ракуси — Олександер Кутурга; 16 1 прикажчик полтавських купців Федора Лук ’ яновича та Григорія Паскевича — Василь Паскевич; 5/П прикажчики калузького купця П. Білібіна — Ст. Рижечкін та М. Макаров і, нарешті; 8/П до тієї ж митниці прибули товари чернігівського купця Михайла Янченка, які привіз його син Микола Янченко, вкупі з моги- лівським купцем Григ. Яковлевим. До Васильківської ж митниці прибули під цей час товари ніженських греків: Кост. Кроміди, Пасхалієва, Настасієва та інших, а так само російських купців Ґоріна та Альферова. Греки мали товарів 70 великих та малих пак, у яких було: шовк-сирець, крашанина, ку ­ мачі, заполоч, а крім того — вино, ладан, ножі, порцеляна та ін. Російські купці привезли: сукна, різну матерію, панчохи, рукавички, намиста, прядене золото й срібло та різні дрібні товари. Щождо українських купців, то вони привезли різні шлезькі та саксонські товари. З реєстру товарів, привезених на Добрянську митницю для полтавського купця Федора Лук ’ яновича та Григ. Паскевича, ми довідуємося, що вони складалися з таких закордонних товарів: „92 половинки сукна француского тонкаго лутчаго, мерою 2395 аршинъ, 96 половинокъ сукна француского ординарного, мерою 2592 аршина, 292 половинки сукна браславского и локтевого, мерою 5866 аршинъ, 928 половинокъ сукна шленского корнового и тритцатового, мерою по 22 аршина в половинке, 34 штуки стамеду двойного, мерою по 38 аршинъ в штукѣ, 32 штуки брагету шерстяного, мерою 2016 аршинъ, 75 штук полотна варендорского, мерою 4050 аршинъ, 33 штуки полуситцу, мерою 363 аршина, 137 ’ /2 дюжинъ чулокъ бумажных тонких мужских, 112 дюжин чулокъ таких же женских, 29 дюжинъ перчатокъ бумажных женских, 207 дюжинъ колпаковъ бумажных, 17 штук трипу бумажного, мерою 245 аршинъ, 4 дюжины нитокъ бусовых крупных, 68 дюжинъ бусу ординарного, 15 дюжинъ перловъ бусовых, 8 часовъ столовых самой простой работы подъ медью, 328 кусковъ лентъ шелковых травчатых и тафтяных лехких без золота и серебра, мерою 14480 аршин, а сколко фе ­ сомъ незнаетъ, ’) К. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. No 153. ,100 Микола Тищенко 2880 кусковъ лентъ флорентовых, полуіпелковых, мерою 106560 аршинъ, а сколко весомъ не знаетъ”. Як із цього реестру, так і з того, що ми подали про товари ніженських греків та російських купців, видно, що привезено було під цей ,час до мит ­ ниць ті товари, які здебільшого, за указом 1771 року, заборонено привозити з-за кордону. Як заявляли російські купці Ґорін та Альферов, накупили вони цих товарів у Ґданську в листопаді 1770 року і везли їх через Прусію, через прикордонне мисто Драболов, а далі Польщею на Гродно, Слуцьк, Чорнобиль, Фастів та Васильків. Полтавські ж купці Паскевич та Лук ’ яно- вич, чернігівський Янченко та російські Білібін та Макаров закупили свої товари в Шлезьку та Саксонії, переважно в Бреславлі та Ляйпціґу, а везли їх через Ґданськ та Литву. З цього ми бачимо, що купці навмисне їхали кружними шляхами, щоб не їхати тими південними польськими місцевостями, де могла бути пошесть джуми, яку сюди заносили з Туреччини. Щоб мати докази на форпостах, що там, де вони закупили товари, і по тих шляхах, якими вони їхали, не траплялося випадків джуми, купці брали про це по ­ свідки в міських урядах різних закордонних міст, де вони бували з това ­ рами, які й подавали на митницях. Щождо греків, то Кроміда з товариством свідчили на Васильківській митниці, що закупили вони товари в Венеції, а грецькі товари привезли вони до Венеції ще минулого 1770 року. З Вене ­ ції їхали вони Цесарією на прикордонні міста, одні на Трієст, інші на Токай, а далі Польщею через Братів, Ярослав, Львів, Броди та Триліси. Усі греки мали з собою атестати, які видали начальники карантинних будинків Трієсту та Токаю. Греки ж македонські, Іван Дмитрієв з товариством, що прибули до Василькова пізніше, маючи 268 пак товарів: шовку-сирцю, кумачів, ниток, фарбованих та нефарбованих, визнавали на митниці, що все це вони поку ­ пили в цісарськім місті Земоні, а не в Туреччині, де до цього, коли не було джуми, звичайно закупали вони товари, а їхали відсіля через Пешт Кашау до цісарського прикордонного міста, Бердяева ’ ), а відси Польщею на Ланцушек, Львів, Броди та Триліси. У Земоні вони пробути в карантині 6 тижнів, де їхні товари як слід провітрено й прокурено, про що свідчать атестати, видані їм із ’ цих карантинних будинків. Ідучи до Василькова, купці ніде не розв ’ язу ­ вали й не продавали своїх товарів. Усі купці, що приїхали з товарами до митниць, перебуваючи за кордоном, нічогісінько не знали про сенатський указ 1771 р. і довідалися про нього допіру на узграниччю та й на митницях. Коли одержано цього указа, то не знали, що їм робити, як з тими товарами, яких до цього вже прийнято було в карантин, так і тими, що прибули зразу після цього. До цього треба додати, що ті товари, що стояли в карантині, були вже попечатані митницькою печаткою та й стягнено було вже з власників їх належне мито. Київська Губ. Канцелярія, до якої вдалися митниці попояс- ніння в цій справі, наказала залишити по митницях ті товари, що прибули *) Назва міста „Бердяєв”, очевидячки, перекручена якась назва міста; на мапі нам не пощастило розшукати прикордонне місто під такою назвою. ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в ХѴШ в. 101 сюди до одержання сенатського указу, при чім коли будь-яких товарів ще не перепечатано та з власників їх не стягнено мито, то наглядати за ними му- сіли сами власники. Щождо інших товарів, які стояли біля форпостів, то на ­ казано не впускати їх до митниць. Купцям, що пізно приїхали, а тому не встигли потрапити до карантинного будинку, не залишалося нічого іншого, як скласти свої товари біля форпостів, як це зробили ті, що прибули до Добрянської митниці, або шукати притулку по околишніх польських селах. Скаржачись на те, що їхні товари не прийнято до митниць, грек Ів. Дмит- рієв з товариством заявляли, що вони змушені були поскладати свої товари в селах на токах, просто на вогкій землі, накривши їх тільки зверху соло ­ мою, а це спричинилося до того, що вони почали гнити. До цього ще дода ­ валася небезпека від конфедератів та гайдамак. „Къ вящему нашему неща- стію”, пишуть греки в своїй заяві до Київської Губ. Канцелярії, „по всей Польше разсеяны конфедераты, а близ російской границы партіи гайдамаки, разезжая по разнымъ местамъ грабятъ и разоряютъ городы и местечки, в коих войскъ россійских не находится, да и самыя в техъ местахъ жители, хотя и являются по наружному виду быть союзными или по крайней мере нейтральными россійской имперіи, но в самой вещи действительно суть враги и ненавистники, желающия и ищущия, по мере силъ своих всякого и воз ­ можного вреда”. Слід завважити, що покликання на загрозу від конфедератів робили не тільки греки. Те самісіньке заявляли і полтавські купці, при чому побоювання їхні не були безпідставні, бо р. 1769 у полтавського купецького товариства, до складу якого ввіходили купці — Павло Паскевич, Василь Дем ­ ченко та інші, конфедерати загарбали грішми та різними товарами всього, як визначали ці купці, на 80 тисяч карбованців 1 ). Протестував проти неприйняття товарів до митниці й чернігівський ку ­ пець Михайло Григорович Янченко, що його товари прибули до Добрян- ського форпосту другого дня, як одержано тут сенатського указа. Він покли ­ кавсь на 8-й пункт цього указу, де купцям давався час на те, щоб вони мали змогу повідомити своїх закордонних кореспондентів, хай би ці останні або зовсім не надсилали суходолом товарів до західніх прикордонних митниць, або надсилали їх до російських портів. Про сенатський указ він дізнавсь тільки біля самого форпосту і ніяк не міг заздалегідь цього передбачати. А тепер, коли його примушують їхати з товарами назад до Бреславля або везти їх відси до російських портів, то він може зовсім зубиточитися від цього та й у кредиті зазнає лиха, бо знову на подорож до Бреславля або до російських портів треба силу грошей. Окрім того небезпечно буде везти ці товари знову через Польщу, бо поляки, довідавшись, що їх не пропущено до митниць, уважатимуть їх за заражені якоюнебудь пошестю й обов ’ язково спалять. Наводячи все це, Янченко прохав пропустити до митниці його то ­ вари, з тим, щоб вони вистояли в карантині належний термін. ’ ) Полтав. Краєв. Архів. „Журналъ ежедневной во мѣсто опредѣлениевъ”, полтав. город, магістрату за 1770 рік. ,102 Микола Тищенко 14/V 1771 року Київська Губ. Канцелярія ухвалює, зважаючи на прохання полтавських та інших купців, щоб їх товари було пропущено на територію України, бо, лежачи кілька місяців біля форпостів, вони дуже псуються, до ­ зволити перепустити товари всіх купців через форпости і скласти їх у мит ­ них коморах. Дозволяючи це, Губ. Канцелярія наказала не розв ’ язувати пак та не розбивати скринь, у яких було складено товари, а тільки перепечатати їх печаткою митниці, при чім за збереженність печаток повинні були відпо ­ відати купці та їхні прикажчики, від яких слід відібрати підписки, що вони будуть за цим наглядати. Разом із тим Київська Губ. Канцелярія вдається до Сенату по інструкцію, як бути їм із цими товарами. Відповідь на це був сенатський указ з 28/IV 1771 року, одержаний між іншим у Києві 15 травня того ж року. Сенат зо ­ всім не пішов назустріч купцям, які вже доволі набралися лиха з своїми товарами і раді були, що переступили з ними кордон. „Хотя из оного доно ­ шений (Київської Губ. Канцелярії) усмотрено”, читаємо ми в цім сенатськім указі, „что оставленные при Василковской и Добрянской таможняхъ въ ка ­ рантинѣ товары куплены в Венеціи и во Гданскѣ и въ Бриславлѣ и, коснув ­ шись дорогою нѣкоторых полских мѣстъ, привезены къ здѣшней границѣ до публикованія въ минувшемъ генваре месяцѣ о предосторожностяхъ от опас ­ ной болѣзни указа, которымъ между протчаго всякой вывозъ ис Полши обще ­ ственно запрещенъ, къ тому жъ прибывшия съ тѣми товарами купцы и при ­ кащики о своемъ безопасными мѣстами проездѣ свидетельствуются, нѣкоторыя данными имъ атестатами, а другия будучи еще въ пути до россійскихъ гра ­ ницъ, кромѣ здешняго, карантинъ держали, но какъ сие свидетельство здѣсь за надежное и безъ опасности уверение принято быть не можетъ, то и пред ­ писать Киевской Губернской Канцеляріи, чтобъ въ слѣдствие означенного публикованого указа, не пропуская тѣхъ товаровъ внутрь Россіи, отдать тѣмъ купцамъ на волю, обратно ли товары свои куда вести, или тутъ на границѣ до времени оставить похотятъ, а какъ изъ тѣхъ товаровъ есть такие съ коих пошлина уже взята и они заклеймены, то и взятыя съ нихъ пошлины имъ возвратить должно, а по возвращенію и печати таможенныя, на тѣ товары наложенныя, уничтожить, дабы инако они з тѣми печатьми не прокрались какимъ нибудь потаеннымъ образомъ в другихъ местахъ въ Россію, не менше жъ того нужно возвращая имъ тѣ пошлины освидетельствовать товары ихъ въ учиненное при платеже пошлины запискою, толь самое оных и нынѣ на лицо явится, что и поручить имеетъ киевской господинъ генералъ губер ­ натор особливому надежному человѣку и что произойдетъ в Сенатъ репор- товать о чемъ и к нему господину генералу губернатору указъ посланъ”. Одержавши цього указа, губернатор відсилає копії з його на всі форпости. 8/ѴІ того таки року до Добрянської митниці прибуває посланий від Київ ­ ської Канцелярії підполковник Шеманов, що вкупі з митними урядовцями знімає всі печатки з тих товарів, де були вони сургучеві, а на полотнах та інших тканинах, а так само на таких речах, як рукавички, де були чорнильні печатки, їх старанно затирає. Зроблено це було тільки з тими товарами, ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 103 з власників яких не стягнуто було мито. Щождо інших, то всупереч сенат ­ ському наказові, власникам їх не повернуто було стягнене мито і самих това ­ рів не було відіслано за форпости, а залишилися вони в митниці в окремих коморах та почасти на митному подвір ’ ю. Решті ж купців наказано взяти свої товари з митниць і вивезти їх за кордон. Отож деяким купцям знову довелося вирядитися за форпости і скласти тут товари, здебільшого під вільним небом, і чекати на нові розпорядження з центру. Між тими купцями, яких не виряджено було з товарами з митниць, були й полтавські купці Фед. Лук ’ янович, Григ. Паскевич та чернігівський купець Янченко. Хоч товарів цих купців і не вирядили за кордон, але все ж вони залишалися на митниці і не дозволено було їх узяти відтіля. Тим то купці не перестають надокучати київському губернаторові своїми проханнями, щоб він видав їм ці товари. 7/Х 1771 р. вони знову подають йому таке про ­ хання. В останньому купці зазначають, що товари їх митні урядовці вже переглядали кілька разів перетрушували і провітрювали, що вже 9-ий місяць вони лежать у Добрянській митниці й нема і признаки, щоб вони були не ­ безпечні на будь-яку заразу, а тим ■- часом поблизу Добрянського форпосту нишпорять конфедерати і е велика небезпека, що вони нападуть на цей фор ­ пост і заберуть їхні товари, а до того це й Добрянський форпост не є фор ­ теця, яка б захистила їх, на випадок, як нападуть ці конфедерати, та й міц ­ них пакгавзів для товарів тут зовсім немає. Купці ручаться своїм життям, що товари їх не мають якоїсь зарази і що такі товари, як їх, через петер ­ бурзький порт пропускають зовсім без карантину. Вони вже нібито й мріяти перестали про зиск від спродажу цих товарів, бо крім витрати сили грошей на перевіз їх кружними шляхами, де б не було загрози від будь-якої пошести, вони оплачують відсотки на ті борги, які вони наробили, закупивши товари не на готівку, а сами борги далеко перебільшують усю їх власність. „Где жъ деватся и чемъ спасатся от последней нашей гибели, кромѣ помощи и раз- смотренія вашего превосходительства”, пишуть купці в листі до губернатора. Вони прохають видати дозвіл перевезти ці товари до міста Ромна, „где до ­ вольно таких каменных ‘ погребовъ в коихъ оные можно сложить”. Купці ладні були взяти товари опечатаними митними печатками і не спродувати їх аж доти, поки одержать на це дозвіл од губернатора, хай тільки останній дасть дозвіл спродати частину ґалянтерійних товарів, щоб мати змогу чим сплачу ­ вати бодай відсотки на борги. 11/Х 1771 року губернатор Воєйков погоджується видати товари полтав ­ ським купцям з тим, щоб від них узято було розписки, що без губернаторо- вого дозволу вони не спродуватимуть ці товари. Тільки тоді купці могли перевезти товари до м. Ромна. Щождо товарів інших купців, відісланих за кордон, то перепущено було їх через митниці тільки влітку 1772 року. Зро ­ блено було це тільки тоді, коли майже без ніякого карантину пропустили через Васильківську митницю коси, які привезли з Австрії ніженські греки Корольков та Анастасієв, а за сенатським указом з 19/1 1772 року почали ,104 Микола Тищенко пропускати на Україну без карантину московські товари, яких до цього деякий час не пропускали. Усе це було відомо купцям, що товари їхні лежали і псу ­ валися біля форпостів, на що вони не раз нарікали в своїх заявах до Київ ­ ської Губ. Канцелярії. Видав дозвіл на перепуск через Васильківську митницю цих товарів генерал Шипов, надісланий з царського наказу до Києва, „для воспріятія достаточныхъ мѣръ къ удержанію и совершенному истребленію опасной болезни” * ). Губернатор Воєйков не хтів брати на себе відповідаль ­ носте за цей пропуск і радив Шипову знестися з початку з Сенатом, та він на Це не пристав, а, видаючи дозвіл, покладавсь на сенатський указ з 18/111 1772 року, згідно з яким можна було перепускати через митниці купецькі товари, як вони простоять у карантині 6 тижнів. Цікаво відзначити, що коли під час перепуску товарів через митницю, почали перевіряти їх, то вияви ­ лося, що частину їх купці спродали в Польщі. *) „Кіевск. Старина”, 1891 р., VIII, с. 309. 2 ) Київ. Центр. Арх. Ст. Акт., справи NoNo 3066, 13298 та 13357. Згадали в цей час і за полтавських купців, що вивезли свої товари до Ромна. 24/Ѵ 1772 року київський губернатор наказує директорові Добрян- ської митниці, щоб він сам, або довірена його особа, вкупі з лікарем по ­ їхали до м. Ромна й там перевірили товари полтавських купців і, коли вони лежать ще неспродані, то „очистить надлежащимъ образомъ” і видати купцям дозвіл на продаж. Але вже було запізно. Лікар Томашевський, що їздив до Ромна, 13/ѴІ того таки року сповіщав, що купці, покликаючись на дозвіл генерала Шипова, встигли вже спродати всі товари * 2 ). Було б помилково гадати, нібито під цей час легко було спродувати на Україні закордонні товари. Пошесть джуми заноситься й на Україну, а це викликало цілу низку наказів як місцевої влади, так і центрального уряду про вживання якнайрішучіших засобів проти її поширення. На шляхах з України до Росії ставлять застави, яким наказують стежити за тим, щоб з місцево ­ стей, де була зараза, нікого з будь-яким товаром не пропускати. Такі самі застави ставляють і коло великих міст на головних виїзних дорогах, а зайві вулиці та перевулки у самому місті закривають для проїзду. Купців, що про ­ їздили з тих місцевостей, де була зараза, наказувано висилати з міста, щоб вони ще раз витримали карантин. Отож, у жовтні місяці 1770 року висилають з Полтави до хутора Свинківки купців Ів. Сулиму та Степана Богдановича, вкупі з усіма челядниками, які привезли з Польщі товари. На цім хуторі під вартою вони мусіли вичікувати карантин. Тому, що джума з ’ явилася по таких великих містах, як Київ, Ніжень, Стародуб, Чернігів та Переяслав, „Малорос. Колеґія” забороняє по всій Україні збиратися ярмаркам, а коли згодом це розпорядження й касується, то наказується збиратися на ярмарки з великою обережністю. У Полтаві та, очевидячки, і по інших містах, за розпоряджен ­ ням генер. Шипова, мешканці повинні були постійно підтримувати „огонь в дымокурнѣ” та почасту прокурювати як самих себе, так і свої речі. „Малорос. Колегія” оголошує заборону виїздити за кордон та до Москви, а без відому ,Форпости, митниці та карантини і зовнішня торговля України в XVIII в. 105 Колегії суворо забороняється видавати купцям проїжджі пашпорти. Ген. Ши- пов ордером до Полтавської Полкової Канцелярії забороняє людності купу ­ вати товари, які привозили купці з-за кордону. 8/ХІІ 1770 року полтавські купці Павло Паскевич, Ол. Лук ’ янович та Ів. Сулима звертаються до свого магістрату з проханням, щоб він поклопотався перед виконуючим обов ’ язки харківського губернатора Щербініном, щоб він дозволив їм проїхати з Пол ­ тави на ярмарки Харківщини, де б вони мали змогу спродати свої німецькі товари. На клопотання цього магістрату про видачу такого дозволу Щербі- нін, що його на той час не було в Харкові, відповів, що без згоди генер. Шипова та до свого повороту до Харкова він цього не може зробити. Зго ­ дом, 22/1 1771 року, ті самі купці знову вдаються до магістрату з проханням видати пашпорта на проїзд до Харкова довіреному їх Семенові Лук ’ янови- чеві, що нібибто мусів одвезти 5 пак та одну півпаку проданого харків ­ ським купцям сукна. Купці, очевидячки, не втрачали надії на те, що харків ­ ський губернатор усе ж видасть дозвіл на цей проїзд. Магістрат видає такого пашпорта, але 28/1 Щербінін повідомив магістрат, що на його прохання про ­ пустити полтавських купців на Слобожанщину, генерал Шипов відмовив. 23 квітня купці вибирають у магістраті проїжджий до Харкова пашпорт, щоб провезти туди ті німецькі товари, що вистояли в карантині на Добрянській митниці. Пашпорт цей їм потрібен був на те, щоб знову вдатися до харків ­ ського губернатора з клопотанням про дозвіл проїхати на Харківщину з цими товарами. І тільки 8 травня того ж року, коли джума трохи притихла, пол ­ тавські купці добиваються такого дозволу. Через два дні 10 травня купець Олек. Лук ’ янович з магістратським пашпортом везе німецькі товари до Хар ­ кова. Останні складалися: з 1 скрині шовкових та шерстяних товарів, з 1 в ’ язки сукон, шести пак з хустками та однієї скрині з „полуситцем”. Отже, з усього вищенаведеного ми бачимо, що, витримавши мало не 10-мі- сячний карантин на форпостах і привізши після цього свої товари на Україну, купцям не так легко було збути ці товари. Це, зрозуміло, не могло не відби ­ ватися як на заробітках цих купців, так і торговельних зв ’ язках їх з за ­ кордонними купцями. Потрапивши в становище, під час якого доходило іноді до курйозу, як це було в 1771 році, коли з наказу члена „Малор. Кол. “ П. С. Мещерякова, полтавський магістрат мусів одібрати від мешканців „подписки под смертною казнею, по причине оказавшейся в разных местах опасной болезни, чтоб вездѣ все и каждой накрепко блюли сами и недопу- скали подведомихъ своихъ не толко брать у каких посторонних людей, тож у знаемих, из вещей ни платя, ни посуды, ни материев старих и нових, ни денегъ, но ниже прикасатся к нимъ без обявления на уряде” ’ ), купці мимо ­ волі були в залежності від таких розпоряджень і повинні були вичікувати із своїми товарами на більш-менш сприятливі для торговлі умови. Загроза від джуми в другій половині XVIII сторіччя мало не ввесь час не зникає. З Царгорода безперестанно надходили звістки, що пошесть джуми там не припиняється. Року 1778 київський комендант Єлчанінов, якому *) Полт. Краев. Архів, „Журналъ ежедневной во мѣсто опредѣлениевъ”, Полтав. город, магістрату за 1770 — 1771 рр. ,106 Микола Тищенко доручено було відати всі прикордонні справи, доповідав Сенатові, що він уживає різних засобів проти занесення джуми з Туреччини, тим часом як Польща „от сего зла неограждена никакими предосторожностями”. Дрібні промисловці та купці, їздячи по польських ярмарках, мають стосунки з турецькими та грецькими купцями, закуповують у них товари, які вивозять купці з Туреч ­ чини, і цим заносять на Україну пошесть. Щоб іще більше забезпечити від занесення через таких купців джуми, Єлчанінов прохав розпорядження в Се ­ ната, щоб пропускати купців з товарами тільки через Васильківську митницю. Р. 1780 Сенат і видав такого указа з тим, що всі купці, особливо ті, що їхатимуть з Туреччини, повинні були вичікувати в карантині повних 6 тиж ­ нів. Полегшення давано тільки тоді, коли надходили відомості, що джума притихла і то тільки для тих купців, які їхали з західніх країн, та для се ­ лян прикордонних польських сіл, що привозили до Києва харчі. Перші вичі ­ кували тоді тритижневий карантин, а других пропускали зовсім без карантину після того, як їх пильно оглядав лікар. Під цей час ми подибуємо великі нарікання купців на те, що не пропускають без карантину через митниці фурманів, які везли для купців вино. Згідно з виданими наказами, вино треба пропускати через митниці без карантину тим часом як фурмани, що його везли, повинні були вичікувати в карантині аж 6 тижнів. Ясна річ, що вони зрікалися стояти так довго, скидали вино й від ’ їздили назад. Це вимагало від купців зайвих витрат, щоб підшукати фурманів, які б довезли вино з Ва ­ силькова до місця призначення. Єлчанінов дозволив купцям проїздити з ви ­ ном до самого міста Василькова, складати тут вино, а потім уже відсіля вивозити його далі. Але проти цього були лікарі, які не погоджувалися про ­ пускати без карантину фурманів до Василькова. Лікарі, а до призначення їх начальники форпостів, мали від цього свою користь. Вони то перевозили своїми фурманами вантажі з карантину до Василькова, то, видаючи дозвіл Васильківським фурманам на цей перевіз і взагалі на складання умов з куп ­ цями на приставлення товарів до місця призначення, брали за це податок як грішми, так і роботою 1 ). Р. 1780 за наказом Медичної Колегії заборонено було як купцям, так і фурманам проїздити до Василькова, не витримавши карантину. Довідавшись про це, купці почали складати умови з закордонними фурманами з таким розрахунком, щоб вони приставляли вино або до якогось прикордонного польського села, або прямо в карантин, відсіля ж вино везли вже інші фурмани, яким не треба було витримувати повного карантину. Отож р. 1780 київський міщанин Юрій Рибальський наймає молдавських фурманів, що привезли до кордону чиєсь вино й поверталися вже додому, щоб вони перевезли з польського містечка Немирова до Києва на 22 фурах його вино. Фурмани вже пробули в дорозі 14 днів, а тому їм дозволено було проїхати до Києва тільки за лікарським оглядом 2 ). Таке становище не завдовольняло купців. Р. 1782 ми знову зустрічаємо скарги купців на те, що їхніх фурманів не пропускають без карантину через митниці. У рапорті з Васильківської митниці до київського губернатора 5 ) С. Шамрай, Місто Васильків, 81 — 82. 2 ) А. Ц. Арх. Ст. Акт., спр. Ns 15558. ,Форпости, митниці та карантини 1 зовнішня торговля України в XVIII в. 107 С. Ширкова читаємо про це: „Торгующія волоскимъ виномъ купцы словесно здѣшней таможнѣ представляют, великія свои убытки и от потерянія многого и напрасного времени несут совершенныя от того отягощенія, в наймѣ из Ва ­ силькова василковских, а за малоименіемъ оныхъ и другихъ сдѣшнихъ изво ­ щиковъ, вмѣсто приходящихъ под тѣм вином до Василкова моканов и коруцъ за несвободное оных пропуском в сдѣшнемъ карантинѣ до Києва и до Нѣ ­ жина по их с ними договору; а какъ вины и въ запрещенное карантинное время не подвергаются никогда оному, кромѣ людей, а и оныя люди моканы и коруцы есть род волохов изъ Ясъ, гдѣ по благости вышняго состоит не толко от язвы но и от всяких сумнителных болезней благополучно, а к тому и ѣдучи онѣ в пути мѣсяц и болѣе денно и ночно на открытой воздухѣ*’, добре вже провітрились, а тому купці й прохають пропускати їх без каран ­ тину тільки за самим лікарським оглядом. Та на їх прохання на звернено уваги й дозволу на це не було видано ’ ). Усе ж надалі додержувалися вста ­ новленого від Єлчанінова порядку, що коли греки приїздили з вином до форпосту, то за вартою їх відправляли до Василькова, вино тут складали, а фурмани поверталися назад. Треба сказати, що ця полегкість, як вийняток з загального ладу, якого додержувалися на форпостах під час перепуску ку ­ пецьких товарів, була все ж корисна для греків. Закупивши через своїх комі ­ сіонерів або прикажчиків за кордоном вино, купець мав змогу одержати його в Василькові зразу, як його туди привезено, а не чекати, поки воно вистоїться в карантині. Та не довго вже після цього довелося проїжджим купцям мати справу з Васильківським карантинним будинком. Як ми наводили вище, на ­ прикінці XVIII в. у зв ’ язку з поширенням кордонів російської держави, мит ­ ниці переноситься на новий західній кордон. Разом з ними переходять і лікарі, що мусіли на новому місці впорядкувати справу про витримування карантину проїжджими купцями, користуючись для цього вже загальним статутом при ­ кордонних та портових карантинів 3 ). Підсумовуючи все вищенаведене, ми бачимо, що становище на західньому та південно-західньому узграниччю протягом цілого XVIII сторіччя не було сприятливе для розвитку зовнішньої торговлі України. Прикро було купцеві пристосовувати свої торговельні операції до тих чи інших заходів центрального уряду щодо обмеження суходільної зовнішньої торговлі, як запровадження системи заказаних товарів, встановлення нових торговельних шляхів, запро ­ вадження пашпортної системи, запровадження високих мит на довізні закор ­ донні товари та інше, але й виконавши всі накази та розпорядження, що до цього стосувалися, і закупивши за кордоном товари, купець не міг бути пев ­ ний, що, подорожуючи з ними з далеких міст, він спокійно провезе їх через останній кордон і що тут йому не доведеться довго затриматися під загро ­ зою, коли не зовсім позбутися цих товарів, то попсувати їх. 1 ) Ibidem, спр. Ns 3056. 2 ) Ibidem, спр. No 15558, арк. 290 — 92, 310, 356. 3 ) ПСЗ, т. XXVI, Ns 19476. ,Ю. ВИНОГРАДСЬКИЙ. ДО ІСТОРІЇ КОЛОНІЗАЦІЇ СЕРЕДНЬОЇ ЧЕРНІГІВЩИНИ ’ ). II. ЗАЛЮДНЕННЯ, КОЛОНІЗАЦІЙНІ РУХИ ТА КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ ЗА ЧАСІВ НАЙДАВНІШИХ. і За перших колоністів слов ’ янського кореня на території^ Чернігівщини * 2 ) загалом уважаємо сіверян, цих північних українців, що сталися за основу місцевої української людности. Алеж протягом своєї довголітньої історії Черні ­ гівщина переходила багато різноплемінних впливів, і всі ці впливи вплітали нитки в сіверянську основу. Отже не всі впливи були однакової сили й одна ­ кового значіння, особливо, коли брати на увагу різні доби й різні місцевості. Іноді ці впливи були від споріднених із сіверянами етнічних українських груп, іноді ж від дальших родичів, в одній смузі сіверянська укваїнська сти ­ хія брала гору, підтримана від групи першої категорії, в іншій групі вона поступалася підо впливом групи другої категорії, а були й такі місцевості, де сіверянську основу поспіль заткали інакшими етнічними нитками. ’ ) Перший розділ надруковано в вид. „Іст.-Г. Збірник”, т. III. 2 ) Чернігівщина тут і далі та Сосниччина — умовні ‘Назви: перша — кол. Чернігівська губ., а друга — кол. Сосницький повіт. ’ ) Зап. Русск. Арх. Общ., т. VIII, вв. І и II. Обозрѣніе, С.П.Б. 1896, с. 128. Де ж саме були на Чернігівщині давні оселі сіверян за первісного їхнього розселення, коли саме почалось і відбулося те розселення та хто були їхні попередники й загалом аборигени? Ці питання, тісно одно з одним зв ’ язані, треба застосувати до питаннів загадкових, ще не з ’ ясованих, — та важко їх і з ’ ясувати, — до тих питаннів, що відповідь на них, особливо на перше й третє могла б дати археологія. Вона й дала певну відповідь на перше пи ­ тання в працях проф. Д. Самоквасова, які вимагають, щоб їх провадити й далі. Щождо часів передісторичних, то знаємо, що на вивчення речей з цієї доби звернуто увагу щодо Чернігівщини недавно — наприкінці XIX в. 3 ), го ­ ловним же чином під час та зараз по XIV Археологічнім з ’ їзді в Чернігові р. 1908, а потім тепер, за Радянської влади, особливо інтенсивно з р. 1925. Передусім зупинимось на питанні про залюднення Чернігівщини за часів передісторії. У загальних рисах про це маємо в археології такі відомості: ,по Ю. Виноградський Мізин 1 ) у знахідках та наукових дослідах Ф. К. Вовка й інших учених обдарував нас цікавими сторінками з найдавніших слідів первісного людського життя на Чернігівщині за часів палеоліту доби т. з. Маделенської, за багато тисяч років тому, за другої половини нашої польодовикової епохи, коли на північ від Чернігівщини (в Росії) ще відбувалося останнє тамтешнє зледеніння (Вюрмське), яке не дійшло до України 2 3 ). Дегтярівка 2 ) та околиці Шапова- лівки 4 s ) теж промовляють нам про життя людини за палеолітичної доби на Чернігівщині :і ). Коли ж до цього додати ще Максаки 6 ), то список місцево- стів із слідами первісного життя на Чернігівщині (за старокам ’ яної доби) або з натяками на ці сліди (як це досі можна сказати про Шаповалівку, а особливо про Дегтярівку й Максаки) буде вичерпано. ’ ) Село кол. пов. Кролевецького, нині Понурницького р., Глухівської окр., на правому березі р. Десни. 2 ) Про це та новішу літературу див. у збірникові „Чернигів і Північне Лівобережжя ” . К. 1928. Акад. П. Тутковський, „Передісторична природа Чернигівіцини”, с.с. 11 — 15. Там само ж Акад. М. Грушевський. „Техніка і умілість палеолітичної доби”, с.с. 36 — 41. Вказівки про літературу подає також А. Спіцин в статті „Русскій палеолитъ,,. Зап. Русск. Арх. Общ., т. XI, Петроґр. 1915, с.с. 133 — 172 (158). 3 ) Село кол. пов. Новгородсіверського, трохи на північ від с. Мізина, по правий бік від Десни. 4 ) Село кол. пов Конотіпського у південно-західній бік від м. Конотопа, у водозборі р. Сейма. 6 ) А. Спицинъ, Зап. Р. А. О. XI, 133 — 172. е ) Село кол. пов. Сосницького, на правому березі Десни. Тр. Моск. Пр. Ком. XIV Арх. С. план раб., в. І, М. 1906, с. 4. 7 ) Коротке звідомлення ВУЛК ’ у за 1926 р. К. 1927, с.с. 10, 119 — 121. s ) Коротке звідомлення ВУАК ’ у за 1925 р. К. 1926, с.с. 9, 10, 15, 16 та інші. Про зв ’ язок між життям доби палеолітичної й новішої — неолітичної — не тільки за Чернігівщину, але й за цілу Україну говорити ще передчасно. Проте ж знахідками на Новгородсіверщині над р. Смячкою (правий доплив Десни) археолог М. Рудинський р. 1925 поклав перший камінь на те, щоб установити такий зв ’ язок, а саме добув матеріали за палеолітичні пережи ­ вання епімагдаленієнські 7 ). На Смячанському ж узбережжі М. Рудинський відкрив характеристичні вироби й іншої фази ранньонеолітичної культури. З приводу цього відкриття дослідник каже, що відповідні паралелі зв ’ язують смячанських неолітиків із надбалтицьким колом неолітичних цивілізацій та що Полісся (в найширшому розумінні) повинно дати потрібні паралелі й зв ’ я ­ зати Смячан також із волинським неолітичним колом 8 ). Можна думати, що неоліт на Чернігівщині існував за кілька тисяч (5000 — 2000) років перед нашою ерою, — і з тієї доби життя людське на берегах Середньої Десни та її допливів також і на берегах сусідніх із ними озер і боліт напевно ніколи не переривалось надовго. За неолітичну добу дедалі більше збирається знахідок та різних відомостів, дедалі рясніші уявляються нам рештки людського життя за тієї доби на Чернігівщині і не тільки в вигляді слідів тимчасового перебування людини, а й постійного її життя на так званих стаціях, що іноді були також і майстернями. У перелікові ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 111 подібних пунктів (кінчаючи роком 1925), що маємо ]в статті В. Козловської ’ ), із стацій осередкової Чернігівщини звертає на себе увагу стація-майстерня по правий бік Десни над озером Бурімкою за 6 кл у південно-західній бік від м. Сосниці. Цікава вона не так багатством решток матеріяльної культури, як тим, що тут, на Середній Десні, недалеко від гирла р. Сейма, зв ’ язуються сліди колишніх передісторичних впливів Заходу й Північного Сходу: як каже В. Козловська, ми маємо тут сполучення двох керамічних типів, які набли ­ жають одну групу бурімської кераміки до неолітичної кераміки дюнних ста ­ цій Правобережної України, а другу — до черепків із неолітичних стацій Північної та Північно-Східньої Росії, напр., до черепків із подібних стацій край с. Балахни коло р. Оки або в кол. Олонєцькій губ. * 2 ). Будь-що-будь, а на подібне сполучення проявів неолітичного життя в рештках різних типів на території середньої Чернігівщини можна дивитись як на прообраз тих колонізаційних рухів та впливів, які так само визначаються за часів істо ­ ричних. На Чернігівщині знаходимо сліди, які ніби вказують на зв ’ язки її із Заходом і Сходом від найдавніших часів, ніби промовляють за однаковість або подібність культурних впливів та рухів за різних діб. Алеж сліди ці — ■ загадкові, зовсім мало нам відомі. Особливо так можна сказати за часи дав ­ ніші. Одні з цих слідів чи просто з Заходу чи через Полуднє були певно вхідні переважно, інші ж, що вказують на Схід або на Північний Схід, ча ­ сами були вихідні, часами ж може й вхідні. Існування таких слідів із подіб ­ ними напрямками можна пояснити географічним становищем Чернігівщини та тим, що найголовніші географічні елементи, починаючи з неолітичної доби, не знали тут великих змін. Особливо це стосується до напрямку рік, до цих давніх колонізаційних артерій, та до загальних рис рельєфу місцевости як Чернігівщини й Північного Правобережжя України, так і суміжних з ними смуг України, Білоруси й Росії. Алеж застосувати до поясніння згаданих вище рівнобіжних тверджень, що збіг однакових географічних умов викликає одна ­ кові явища, навряд чи правильно: археологія подає нам відомості про такі де ­ талі техніки виробництва й орнаментації в різних, часто віддалених одна від одної, місцевостях, що однаковість або тотожність цих деталів можна пояснити тільки тим, що їх завезли передісторичні колоністи, абож, що їх запозичили автохтони повільними зносинами й передачами з однієї суміжної місцевости до другої. ’ ) Збірник „Чернигів і Північне Лівобережжя”. В. Козловська: „Неолітичні та трипільські знахідки на Чернигівщині”, с. 43. 2 ) В. Козловська, op. cit., с.с. 45, 46. Про Бурімку див. також статтю В. Козловської: „ Остатки славянскаго городища и дюнная стоянка неолитической эпохи на оз. Буромкѣ, Черниг. губ., Сосницк. у. “ (Изв. Тавр. Уч. Архивн. Ком. No 47). Вертаючись до документів передісторичного життя на території Чернігів ­ щини й зупиняючись на осередковій її частині, мушу відзначити ці доку ­ менти в значній кількості в околицях згаданої вже вище Бурімки, в тих пунк ­ тах, як: м. Сосниця, „Біла Круча” й „Красні Гори” біля неї, с. Мале Устє, х. Маріянталь, хх. Синютинські (ур. „Дуброва”), х. Новосіллє, так само ,112 Ю. Виноградський околиці х. Масалайонки, х. Гутища й х. Голодомирівки (всі вСосницькому районі). Крім того, околиці с. Баби й с. Кириївки (Сосницького р.) та с. Са- винок, х. Лубенця, і с. Буди Товстолісової (Карюківського р.), с. Перелюба (Холменського р.) і с. Чепельова (Сновського р.) — усі ці пункти за остан ­ ніх років праці Сосницького Музею дали йому чимало експонатів з перед ­ історичного минулого: кам ’ яні шліхтовані молотки різних типів, кремінні на конечники до стріл, кремінні скребачки, шила, різаки й інше кам ’ яне знаряддя та кераміку. До цього додам ще відомості про подібні речі з розкопів Ю. Г. Гендуне в 1904 р., а саме, з городків Колядина та Будлянського (останній — край с. Буди Товстолісової, а перший — за кілька кілометрів від неї, обидва — в Карюківському р.) 1 ), із оз. „Плеса” білях. Ольгодорфа (не ­ далеко від с. Воловиці над Десною, кол. Сосницького пов.) 2 ), з городка край х. Хавдіївки (Карюківського р.) та з берегів р. Мени в околицях м. Мени й с. Феськівки (Мєнського р.) 3 ). *) Каталогъ Выставки XIV Арх. Съѣзда. Черн. 1908, с.с. 17, 18. Каталогъ Черниговскаго Соедин. Истор. Музея. 1915, с.с. 16, 17. 2 ) Справа Черниг. Губ. Арх. Ком. No 1/109 за 1905 р.. с.с. 24, 24. 3 ) Про знахідки кам’яних молотків у цих околицях чув на місці в зазначених районах. 4 ) Ц* речі переховуються в Чернігівському Об ’ єднаному Музеї. Каталог Музею 1915 р., с.с. 16, 17. б ) Зап. Русск. Арх. Общ. т. VIII. Обозр., с. 128. Що покажуть дальші досліди — невідомо, алеж і тепер археологічні зна ­ хідки дають певну картину залюднення Сосниччини за часів передісторич ­ них. На півдні її сліди такого залюднення — рясніші, на Сосницькому ж Поліссі, оскільки маємо дані на сучасний момент, вони значно рідші. До якої саме епохи стосуються деякі з цих слідів, сказати важко, бо в багатьох міс ­ цях маємо сліди цілої низки культур, пам ’ ятки побуту та різних умілостів людських, які одна культура залишала другій на довгі часи як переживання. Зазначений вище болотяний городок Колядин (та певно й Будлянський)ста ­ новить приклад пам ’ яток подібного роду, бо там під час розкопів 1904 р. знайдено було: вишліхтувані молотки з каменя, кремінне знаряддя, посуд ритуальний, глиняне череп ’ я з орнаментом і без нього, а разом із тим серп залізний, глиняні прясельця тощо 4 ). Це вже хоч останки неолітичної культури, де переважав ще камінь, хоч рання залізна культура з відповідними переживаннями. Твердження, що кам ’ яні молотки та кремінні наконечники до стріл уживано у нас і за брондзової доби і в перший період доби залізної, навіть за часів історичних, та що на тери ­ торії середньої Чернігівщини брондзова доба в чистому її вигляді навряд чи й була, — цілком слушне. Знахідок із брондзової доби на Чернігівщині зазна ­ чено в археологічній літературі дуже мало, прим., з могили біля м. Седнева кол. Чернігівського пов. та з с. Вишеньок кол. пов. Остерського (брондзові наконечники до списів, уламки долота, шила й т. ін.) 5 б ). Цікаво, що на Сос- ниччині брондзові речі (може на них усіх треба дивитися як на сліди пере ­ живання певних комбінацій своєрідної культури) покищо трапились лиш на ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 113 півдні Сосницького Полісся, це — знайдені через місцевих селян: зразковий кельт з околиць с. Савинок (Карюківського р ) 1 ), молоток, що його знайдено коло городка Колядина (за 3,5 км на південний захід від с. Буди Товстолі- сової того самого району 2 ) та клин або сокирка з околиць с. Киселівки (Мєнського р.) 3 ). Крім того, провадячи археологічні розшуки на Сосниччині, я, поряд із виробами неолітичними, нераз зустрічав фраґменти глиняного по ­ суду, зробленого з такою технікою і з такою орнаментовкою, які дають під ­ ставу висловити здогад, що дюдина, котра робила подібний посуд, переросла вже культуру кам ’ яної доби та стала в рівень людині доби брондзової. За таким припущенням, ми мали б тут у подібних випадках, прим., в околицях м. Сосниці та коло с.с. Кириївки й Шабалинова (останнє — в Коропському районі) своєрідну „брондзову” культуру, яку не можна назвати ні брондзо- вою у власному розумінні цього слова через те, що в ній немає брондзових речей (не впадають також у вічі й залізні), ні неолітичною, ні навіть пере ­ ходовою, бо „літос “ у даному разі був тільки явищем переживання. *) Він переховується в Сосницькому Музеї. 2 ) Д. Самоквасовъ, Сѣверянская Земля и Сѣверяне по городищамъ и могиламъ. М. 1908, с. 116. Знахідка трапилась певно коло того ж самого Колядина — їх є два — що про нього вище згадувалось. -х. 3 ) Чув про цю давню знахідку на місці, в с. Киселівці. 4 ) Згадується в Тр. Черн. Арх. Ком. 1906 — 1908. в. 7, прил., с. 109. Не буде, здається, вельми гіпотетичний той погляд, що тимчасом на Київщині та на Полтавщині, а потім і в південній смузі Чернігівщини пану ­ вала вже вища культура — залізна, — на Задесенні ще існувала енеолітична або та своєрідна „брондзова” культура, про яку річ була вище. Приклад по ­ дібного близького сусідства двох культур на Чернігівщині можна навести із відомого факту існування, поруч із неолітичною, культури трипільської, яка на північ від м. Остра й не поширилася. Отже залізна культура скрізь взяла гору, хоч у багатьох місцях її посували чужі люди, приходячи певно табо ­ ром як войовники із зброєю в руках. Чи не були часом за свідків боротьби між носіями культури залізної й автохтонами з доби енеолітичної або „брон ­ дзової” оті довгі вали, що ми їх маємо на Сосниччині в 4-х місцях, а саме: 1) в Мєнському районі, — в придесенській смузі, — в околицях с.с. Куковичі, Феськівка, Осьмаки, Бурківка й Блистова 4 ), 2) 7 в Карюківському районі — коло х. Лубенця й с. Савинок, у вододілі р.р. Убеді й Бречі, 3) коло м. Холмів (районових) в напрямку до х. Ченці, і 4) коло с. Кудрівки — в Сосницькому районі — з лівого боку р- Убеді. Проф. В. Г. Ляскоронський, уважаючи за носіїв залізної культури, як звичайно вважали, скитів, робить подібне припущення щодо Полтавщини для так званих „Змійових” валів, виз ­ наючи їх за спорудження скитського походження. Здогадується він про це на підставі археологічних знахідок у „Змійових” валах речей скитського взірця, спираючись між іншим на деякі оповідання — міти про Змія та св. Кузьму й Дем ’ яна (варіянт про Микиту Кожум ’ яку) — та на міт про ,114 Ю. Виноградський походження скитів від жінки напів змії, напів людини ’ )• Слід перебування на Сосницькому Наддесенні людности доби залізної за часів панування скито- сарматів (з VII в. перед, н. е. по ПІ в. н. е.) уже знайдено: на Білій Кручі (за 6 км на південний захід від Сосниці по правий бік р. Десни біля Бу- рімки) та в місцевості, де з ’ єднується р. р. Мельня та Став по лівий бік р. Десни коло с. Воловиці * 2 ). Недалеко від цього села, по правий бік Десни, пролягає й один із згаданих довги.х валів (перший із перелічених вище). Про рів коло нього, від селянина, що живе в х. Лісках на тому валу, я чув пе ­ реказ, що його ніби викрав „Змій”, якого примусив це зробити Микита Кожум ’ яка. Підсилення наведеному здогадові про боротьбу між людністю культури залізної з одного боку й брондзової або енеолітичної з другого щодо Сосниччини можна шукати також і в тому факті, що на „Валу” та біля нього в Карюківському районі, між „рівчаками” Мильня й Миленка (ці рів ­ чаки впадають у Карюківський Став р. Бречі) знайдено: і різноманітне „залізяччя” (між іншим списи й шаблі), і типовий брондзовий кельт, і доволі кам ’ яного знаряддя: з 1928 р. стало відомо про кам ’ яну копаницю-мотигу, кварцитову сокиру та про три кам ’ яні шліхтовані молотки 3 ). Виникає пи ­ тання: що ж їм треба було, отим скитам, на Сосниччині, абож що мали вони тут брати, чим живитись? На це питання відповідає існування Сосницького Степка, що з нього вони, як степовики, могли мати добру користь, та фоль- кльор: казка про Кожум ’ яку. Ця казка зовсім недвозначно згадує й про смолу й коноплі, що їми озброювався Кожум ’ яка у боротьбі із Змієм 4 ). Смола та коноплі — це вже продукти Полісся. Коли ж до них додати шкури, різні футра та мед, то перебування тут „скитів” і боротьба місцевої людности з ними стають ясніші. А може це були не скити, а інші прихідьки скито- сарматської доби, представники тієї культури, яку М. Рудинський зве „україн ­ ською лісо-степовою залізною культурою”, що „бігом століттів зазнала сильніших чи слабіших впливів і гальштатського, і геленського, і латенського, і римського” 5 ). Можливо, тут, на Сосницькому Поліссі, ми маємо один із північних кутків, до яких докотився з Правобережної України (з Київщини, припустімо — через лісо-степову Полтавщину) той колонізаційний рух за доби скито-сарматської, що про нього пише М. Рудинський. Доречі кажучи, він згадує між іншим про „дуже цікавий комплекс знахідок (з черепками амфор ’) Тр. XIII Арх. С., т. І, М. 1907, с.с. 199 — 210. В. Г. Ляскоронскій, Зміевы валы въ предѣлахъ Южной Россіи. 2 ) Наконечник до стріли скитського взірця з Білої Кручі переховується в Сосницькому Музеї. Про подібні знахідки біля с. Воловиці див. Тр. Черн. Ком. в. 7, прил., с. 109. 3 ) Частина кам ’ яного знаряддя з Валу з місцевости коло нього біля х. Лубенця й с. Са- винок (також і згаданий вже вище кельт) переховується в Сосницькому Музеї, частина ж — у Конотіпському Округовому Музеї. 4 ) „Що розбіжитця змій да вхопить зубами Кирила, то так кусокъ смоли й вирве, що роз- біжитця да вхопить, то такъ жмутокъ конопель и вирве”… „Записки о Южной Руси. Издалъ П. Кулишъ”. Т. П. СПБ. 1857, с.с. 29, ЗО. („Кирило Кожемяка”). ’ ) Видання Полтавського Державного Музею. Збірник т. І, присвячений 35-річчю Музею. П- 1928. М. Рудинський, „Археологічні збірки Полтавського Музею”, с.с 29 — 62. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 115 і чорнолакового посуду) з Сосницького повіту на Чернігівщині. (Ліс біля Турця) “ ’ ). Коли взяти саме існування переказу — оповідання (чи казки) про Змія й Кожум ’ яку, застосованого до довгого валу на Сосниччині, то воно само собою — інтересне як приклад фолькльорного язища, що занесено в устах колоністів із Південної або з Південно-Західньої України, інтересне тим, що цей переказ дає нам указівку на напрямок колонізації (будь це за доби ста ­ рішої чи новішої). Поряд або слідом за тими речами, що в них відбивався вплив залізної культури за доби панування скито-сарматів, треба згадати про знахідки рим ­ ських монет, що іноді цілими скарбами траплялися по берегах Десни та не ­ далеко від неї. Ці монети (переважно вони — срібні, найчастіш I, II і III вв. н. е.) свідчать про торговельні, або воєнні стосунки людности Чернігівщини з рим ­ ськими провінціями, а може про те, що давні колоністи принесли з собою на Чернігівщину римські монети та деяке інше портативне добро з тих країв, де панували римляни * 2 ). Знаходили такі монети за 5 км від Ніженя по дорозі на Пашківку (1312 шт.), у Чернігові, коло нього на „Татарській Горці”, с. Шостовиці кол. Черніг. пов., в Острі, с.с. Виповзові та Семиполках кол. Остерського пов., с. Стільному кол. Сосницького пов., м. Борзні, біля с. Безуглівки кол. Ніженського пов., біля с. Лопатней кол. Суразького пов. та в інших місцях 3 ). З поодиноких римських речей (крім монет) згадаю тут знайдений в м. Новгородсіверську римський різьблений камінь з персня II в. н. е. 4 ), а з рідких на Чернігівщині монет грецьких, за період незалеж ­ носте грецьких міст, зазначу боспорські мідяки, знайдені біля с. Великого Устя на Сосниччині, та пантикапейські монети IV й III в.в. перед н. е., що іноді трапляються по берегах р. Білоуса в кол. Черніг. пов. 5 ). ‘) Ibid., с.с. 48, 51. Знахідки переховуються в Полтавському Державному Музеєві: с. Ту- рець (є й р. Турець) стоїть у водозборі р. Снову за 15 кл (навпростець) в західньо-північну сторону від зазначеного Валу, що коло х. Лубенця. В археологічній літературі відзначено речі скитського взірця: з Юхновських городищ (недалеко від м. Новгородсіверська) та з м. Сед- нева (Тр. Моск. Предв. Ком. XIV А. С., с. 6. Відомості Д. Я. Самоквасова), з околиць: Борзни, м. Красного Колядина, Конотіпської окр., та Чернігова (з „Татарської Горки” та з берегів р. Білоуса). Зап. Русск. Арх. Общ. т. VIII. Обозр. с. 127. В. Шугаєвскій, „Та ­ тарская Горка” в Тр. М. Пр. К. XV Арх. С , М. 1911, с.с. 247, 251-252. 2 ) В. Л я с к о р о н с к і й, „Находки римск. мон. “ Тр. XI Арх. С. М. 1901, т. 1, с. 464 Д. Самоквасовъ, „Сѣвер. Земля”, с.с. 84 — 93. 3 ) Далеко неповний перелік місцевостів зроблено на підставі: Записок Русск- Арх. Общ., т. VIII. Обозр. с.с. 126 — 128, 130, статтів: В. Ляскоронського, ор. с., с.с. 462, 463 і В. Шугаєв- ського, ор. с„ с.с. 247 та Каталогу Черн. Музею 1915 р., с.с. 58, 59. В Сосницькому Музеї також є римська монета, яку знайдено, за твердженням знахідника в м. Сосниці. Вже коли ці рядки було написано, я одержав певні відомості про інтересний скарб римських монет (дина- ріїв Антонина Пія й інших), якого було знайдено р. 1907 в х. Бернацькому (він стоїть по шляху з с. Кириївки на с. Чорнотичі, на захід від с. Кудрівки) Сосницького р., у яру, над рівчаком Бернацьке (кол. доплив р. Убеді — р. Прудка). 4 ) Б. Фармаковскій, Изв. Арх. Ком. 1902 р., в. З, С. П. Б. 1902, с.с. 115 — 118. s ) Каталог Черн. Музею 1915 р. с. 52. В. Шугаєвський, ор. с., с. 252. ,116 Ю. Виноградський III. ЗАЛЮДНЕНІ ПУНКТИ СЕРЕДНЬОЇ ЧЕРНІГІВЩИНИ ЗА ЧАСІВ ПЕРЕД- ТАТАРСЬКИХ. ГОРОДКИ Й СЕЛИЩА НА СОСНИЧЧИНІ. Є думки — і в них нема нічого неймовірного — що слов ’ яни жили на пів ­ ніч від скитів по Середньому Дніпру, в Київській околиці, на Волині, на Правобережному Поліссі та, мабуть, і по лівий бік Дніпра в I, II вв. н. е. (навіть і давніш, невідомо від яких часів) та що народи, яких греки та рим ­ ляни прозивали неврами, андрофагами й амадоками, можна визнавати за слов ’ ян 1 ). Не треба дивуватися з того, щодо деяких племін слов ’ янських освічені греки та римляни прикладали такі огидливі назви як „андрофаги 11 (мужеїди, або людоїди): дуже велика тоді була відміна в культурі тих і тих. Згадаймо, як освічений полянин у своїй Повісті-літопису висловлюється за тогочасних сіверян, або недавні лайливі назви, прикладувані до українців, білорусів, росіян, поляків. А коли б позбирати сучасні часто гумористичні назви, які село або група сіл понадавали одно одному, то склався б цікавий лексикон, що став би в пригоді не самим тільки етнографам. Нічого, здається, неймовірного не буде і в тому погляді, що, хоч північні й південні українці вийшли з одного й того самого резервуару, але ж перші опинилися на своїй території, яку займають тепер, і опанували її давніш за других, та щодо таких давніших колонізаторів слід зачислити сіверян, у їхніх північних етапах, як сучасників отих освічених греків і римлян. За доби Великої Мандрівки Народів (IV — VI вв.) та слідом за нею, певно також і за хозар, і за печенігів, торків і половців, сіверянська люд ­ ність Передстепу то подавалася на північ у ліси та болота, то знов, іноді підхоплена лавами кочовиків, йшла на південне привілля. Що саме так воно було за новіших періодів цієї бурхливої епохи, сумнівів немає, а як довід правдоподібности такого твердження щодо доби Великої Мандрівки Народів та зараз по ній, коли сіверянам довелося зустрічатись не тільки з азійськими варварами, а й з давнішими вже осілими приходьками — людьми вищої куль ­ тури з гарно розвиненими умілостями, можна вказати на речі людських окрас, що трапляються в археологічних знахідках на Чернігівщині. Із цих речей одні — відомі як окраси ґотські або Готського стилю, інші ж нещодавно були відомі під назвою емалей аланських, але ж у дійсності, як це довів М. О. Макаренко, їх треба зачислити до речей високо-художньої продукції покищо невідомого народу, який жив на території Середньої Придніпрян- щини 2 ). Як на приклад подібних археологічних знахідок (що правда — неодна ­ кового вони значіння) пошлемось на золоті застібки саджені гранатами, металеві вироби з емалею, фібули, привіски, ромбіки й т. і. з місцевостів: ‘) Мих. Грушевскій, Кіевская Русь. Т. І. СПБ 1911, с.с. 125, 131 — 133. Ілюстрована Історія України. К. 1918, с. 29. 3 ) Збірник „Чернігів і Північне Лівобережжя” К. 1928. М. Макаренко, „Борзенські емалі й старі емалі України взагалі”, с.с. 80 — 100. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 117 біля Ніженя, Борзни, с. Жукина та с. Вишенок (обидва на Остерщині), в с. Шостовиці та біля с. Гориці (обидва в кол. Чернігівськім пов.) на „Та ­ тарській Горці” біля Чернігова й в інших місцях 1 ). ‘) Зап. Русск. Арх. Общ , т. VIII. Вып. І и II С. П. Б. 1896. Обозр., с. 12б. Н. Толе т с й и Н. Кондаковъ, Русск. Древности. С. П. Б. 1896, с.с. 147, 148 В. Шугаєвський „Татарская Горка”, Тр. Моск. Пр. Ком. XV Арх. С. М. 1911, с.с. 252 — 254. Про речі з око ­ лиць с. Гориці мені відомо із збірок Чернігівського Держ. Музею. 2 ) Збірник „Чернігів і Північне Лівобережжя”. В. К о з л о в с ь к а, „Неолітичні та три ­ пільські знахідки на Чернігівщині**, с. 46. Найменш приступне для нападів кочовиків, захисне від катастроф та ве ­ ликих людських зсувів було Задесення, але ж і воно зазнавало різних впли ­ вів та змін. От хочби з приводу колонізації його від сіверян, що застали тут якихось аборигенів, можливо людей культури енеолітичної, або „брондзо- вої “ , і хоч розпустили їх у собі, хоч примусили їх зовсім вибратися звідси. Імовірно, це фіни були ті аборигени, бо недурно ж знайдено сліди людські, які у вигляді передісторичної кераміки, в останках тих виробів, що їх можна застосувати до доби „переходоврї”, простують із Задесення (приклад — ур. Бурімка в околицях м. Сосниці) до берегів Оки, кол. Олонєцької губ. та аж до берегів Білого моря 2 ). І коли відомості про сліди перебування фі ­ нів на Задесенні — недостатні та коли за фінів немає у нас пам ’ яток новіших часів ні матеріяльних, філологічних (у вигляді назов рік та урочищ подібно до того як це спостерігається в Росії), то це промовляє не так про те, що фінів на території Середньої Чернігівщини не було, або що по них була пустка, як швидше про те, що фіни були тут значно давніш за їхнього пере ­ бування в Росії, де вони протягом певного часу доросли до стану вищої культури. Інакші будуть питання про кількість, або густість їхніх осель на Чернігівщині та про те, чи не було тут перед появою сіверян, крім фінів, поруч них, ще яких приходьків з іншого народу. Деякі здогади в цих питан ­ нях наведено в попередньому розділі (II), в тексті про знахідки з доби „пере ­ хідної” культури та про можливу в минулому боротьбу народів на початку доби й культури залізної. Придивляючися до решток сіверянських пам ’ яток давнішої матеріяльної культури, доводиться спостерігати, що сіверяни на території середньої Чер ­ нігівщини часто осідали на місцях кол. осель (приклади Бурімське Городище та м. Сосниця). Це — цілком зрозуміло: сіверяни таким чином використову ­ вали досвід своїх попередників, бо як енеолітики й люди „брондзової” доби, так і сіверяни за доби первісного їхнього розселення були в стані мислівців (звіроловів та рибалок) із зародками хліборобства й скотарства. Далеко пізніше сіверяни поробилися переважно хліборобами, і то не зразу скрізь, а передусім певно на південних степах, звідкіль протягом часу й поширю ­ валася на всю їхню територію сіянка та оранка, а можливо, й сама назва „сѣв-оряне”. Багато часу минуло з моменту первісного розселення сіверян до тієї доби й до того щабля їхньої культури, про які відомо з джерел арабських та ,118 Ю. Виноградський грецьких, з первісного нашого літопису, а надто з розкопок могил і городищ сіверянських. Різні досліди й знахідки докладно довели, що за VII — VIII вв. н. е. у сіверян було вже чимало місць для постійного життя в нашім краї у вигляді так зв. „городів”, тільки ж нема відомостів, коли саме їх спору ­ джено. Досліди (переважно праці Д. Самоквасова) встановили й межі терито ­ рії, яку посідали сіверяни за тих давніх віків. На заході це — р. Дніпро, за вийнятком лівобережної смуги в околицях м. Києва, яку опанували поляни, на сході й північному сході: р. Рать (правий доплив р. Сойму) та р. Сів (лівий доплив р. Неруси, а ця — лівий доплив р. Десни), на півдні — р. Сула, а на півночі й на північному заході — лінія, що йде від сл. Радуль (на Дніпрі) на м.м. Городню, Горське, Новозибків, Сураж та Почеп 1 ). 1 ‘) Д. Самоквасовъ. Сѣверянская Земля и Сѣверяне по городищамъ и могиламъ. М. 1908. Карта городищъ Черниговской губерніи. 2 ) Лавр. сп. лѣт., с. 118, 119. (Повѣсть Временныхъ Лѣтъ по Лаврентіевскому списку”. Изд. И. Археогр. Ком. С.П.Б. 1910). 3 ) М. Грушевскій, К. Русь. Т. I, с.с. 230, 292, 293. 4 ) Д. Самоквасов, ор. с., с. 34. Ипат. Лѣт., с.с. 36, 173. („Полное Собраніе русскихъ лѣтописей”. Изд. Арх. Ком. Т. второй. ІП. Ипат. Лѣт. С.П.Б. 1843). Правдиво думають, що споруджувати свої „городи” особливо інтенсивно сіверяни почали в VII — VIII вв. н. е., коли їм довелось оборонятися від хо ­ зар, що потисли сіверян на північ та примусили їх платити данину. Але ж за тих часів назов сіверянських городів в історичних джерелах не згадується. Найстаріші історичні згадки це — про Любеч (за 882 р.) та про Чернігів і Переяслав (за 907 р.). Щождо дальших часів, то наш початковий літопис відзначає, що за Володимира, з кінця X в. будувати городи почали швидко. „И рече Володимеръ: се не добро, еже мало городовъ около Києва. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ, и поча нарубати мужѣ лучьшиѣ отъ Словень, и отъ Кривичь, и отъ Чюди, и отъ Вятичь, и отъ сихъ насели грады” 2 ). Так каже літописець про цілу систему фортець, що кн. Володимир утворив, щоб захистити Лівобе ­ режну Україну (а тим самим і Київ) від нападів печенігів. Фортеці тоді ставлено тут у три ряди: одна лінія понад Сулою, друга — понад Трубайлом та Сеймом і третя лінія — понад Остром та Десною 3 ). На ­ ведена цитата з літопису привертає до себе увагу між іншим тим, що дає першу історичну вказівку за нових по сіверянах колоністів на Лівобережжі, зокрема на Чернігівщині, до того ж із далеких країв північних. Але ж де саме є тепер сліди зазначених давніх елементів із словень, із кривичь і т. і.? Це питання, як і питання про те, де ж в українців є елементи „варязькі”, мають тільки одну відповідь: подібні сліди, або елементи, розтанули, або роз ­ пустилися в масі сіверян, як окремій групі етнічній. (Маємо на увазі середню Чернігівщину). Літописи далі дають довід на те, що за часів передтатарських було вже багато городів на Чернігівщині („гради мнози бѣжаше” „грады многы по Деснѣ” і т. п. 4 ), однак же назов городів вони згадують за тих часів досить рідко. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 19 Звернімося ж тепер до сіверянських осель осередкової частини Чернігів ­ щини. Нам відомо липі троє міст з літописними назвами, що існували на цій території — на Сосниччині — за часів передтатарських, це: Сосниця (р. 1234), Блестово, інакше — Блестовитъ (р. 1151) і Хоробор (1153). Із цих назов — цілком ясна перша, взялася від великого соснового лісу, якого значні останки („Бір”) і тепер існують біля Сосниці. Місцева людність (та певно й скрізь українці) вимовляє цю назву, як і в слові сосна, з наголосом на першім складі: Сосниця (або Сбсница), тим часом як і поляки й росіяни (з віддале ­ ніших місцевостів) кажуть Сосніца. Як гадає проф. П. Голубовський, цілком слушно, Блестово, або Блестовитъ це — теперішнє село Блистова на Сос- ницькім Наддесенні ’ ). Походження цієї назви можна вивести від назви озера Блистова, що існує поруч зазначеного села, а назва озера, можливо, похо ­ дить від кореня „блест” (блиск), пристосованого до нього завдяки блиску води. З документів ХѴПІ в. знаємо ще річку Блистову (доплив р. Лоски, а ця — правий доплив р. Десни) — в північно-західньому кутку кол. пов. Кро- левецького * 2 ). Там теж є с. Блистова. Місце третьому місту — Хоробору — приділяли в різних пунктах, вважаючи його — багато вчених — за м. Короп кол. пов. Кролевецького, інші — за с. Хоробичі кол. пов. Городнянського, інші ж (П. Голубовський) за м. Мену кол. пов. Сосницького. Моя думка — що Хоробор стояв там, де тепер Макошин — село на правім березі р. Десни на Сосниччині. Там і тепер, край самого Макошина, існує врочище (рівчак) із назвою „Хоробор” 3 ). Щождо самої назви, то її можна виводити і від слова „хоробрий” і від двох слів: „хор “ і „бор”. „Хор” — круг із співаків, або просто — круг, „бор” — сосновий ліс, або від кореня, що є в слові „беру”, подібно до того як утворено слова „вибор” „перебор” 4 ). В усякім разі назви трьох наведених міст — імовірно сіверянські. Коли саме назва Макошин замі ­ нила собою назву Хоробор, невідомо, але ж припускаю думку, що це сталося не давніш од кінця XVI в., що тоді Хоробор перестав існувати та що тоді ж чи в першій третині XVII в. на його місці або поруч нього осаджено с. Ма ­ кошин, назва якого має зв ’ язок не з богом Макошем, а з прізвищем Ма- коша 5 ). Це не єдиний випадок такої зміни назов, тільки ж мало про них є відомостів за Чернігівщину. А втім із певністю знаємо за зміну назви „Сновскъ”, або „Сновескъ” (літописне місто, відоме з р. 1067) на „Седнев “ (містечко кол. Чернігівського пов. над р. Сновом) та назви „Радошъ”, або і/ І ) П. Г о л у б о в с к і й, „Историческая Карта Черниговской губ. до 1300 г. “ Тр. ХШ Арх. С„ т. II. М. 1908, с.с. 1-50. 2 ) Зап. Черн. Губ. Стат. Ком. кн. 2, в. 5 і 6. Черн. 1872, с. 132. 3 ) Про це докладніше в моїй статті „Сосниця та її околиці” в Збірникові „Чернигів і Пів ­ нічне Лівобережжя”, с.с. 147 — 150. 9 На такі здогади наводить характер місцевости. Більш-менш висока „Круча”, що колись була вкрита сосновим лісом, відступаючи від Десни, робить тут велику правильну дугу, охо ­ плюючи півкруг широкого болотяного лугу. Польова дорога понад цією кручею (може, колись єдина) від сусіднього Слобідського Городка до Хороборського теж робить тут (забирає) вели ­ кий круг, порівнюючи з напрямком навпростець. s ) Про це докладніш у моїй статті „Сосниця та її околиці”. ,120 Ю. Виноградський „Радогощъ” (літоп. гор. з р. 1155) на „Погар” (кол. зашт. місто над р. Судостю). Крім того, багато є місцин колишнього постійного життя більших чи мен ­ ших груп людських, що за часів якогось лихоліття кинуто їх зовсім. Це — городки, городища та селища, що стоять осторонь сучасних міст та сіл. За ­ лишити без уваги подібні пам ’ ятки в питанні колонізаційнім, незалежно від того, чи будуть вони в межах залюднених пунктів, чи поза їхніми межами, — була б помилка, особливо щодо городків та городищ, як важливіших, склад ­ ніших, а почасти й загадкових спорудженнів. Тому вважаю за доцільне по ­ дати тут відомості за городки й городища на Сосниччині. От список цих пам ’ яток. 1. Городище над озером Бурімкою за 6 км, на південний захід від Сосниці по правий бік р. Десни, недалечко від її високого берега, так званої „Бі ­ лої Кручі”. х 2. Городок край с. Слобідки над десенським лугом, по дорозі з Сосниці на с. Макошин, по правий бік р. Десни. 3. Городище в околицях с. Шабалинова над болотяною низиною й при- десенським лугом, біля ур. Ведмедки, по лівий бік р. Десни. 4. Городище або городок край с. Змітнева над кручею та придесенським лугом, по правий бік р. Десни.’ 5. Городище біля с. Феськівки на лівому, крутому березі р. Мени. 6. Городище в м. Мені над низиною р. Мени, по лівий її бік. 7. Городок у с. Величківці так само по лівий бік р. Мени. 8. Городок у с. Киселівці по правий бік р. Мени. 9. Чепіжине Городище, або Чепіжин Городок біля долини р. Мени та рів ­ чака (певно кол. доплив р. Мени) за 8 км на північний схід від с. Киселівки, в ур. „Городище”. 10. Городок коло болота Чемарова, або Чамарова за 1,5 км від с. Дя- гови, по дорозі на с. Осьмаки. За переказами, болото Чамаров це — кол. р. „Самара”. 11. Городок у с. Дягові над р. Дяговою (доплив р. Мени), по лівий її бік. 12. Городок — „Замок” у с. Волосківцях над р. Дяговою, по лівий її бік. 13. Городок у с. Городищі коло рівчака, що з ’ єднується з р. Дяговою, по правий її бік. 14. Городок у с. Стільному над р. Стільною. 15. Козаков Городок у околицях с. Кудрівки, на полі. хУ 16. Городок біля с. Ляшківців на високому полі над долиною р. Убеді по правий її бік. 17- Городок коло с. Козлянич над ярами та балкою по правий бік р. Убеді, в ур. „Туличев” та „Городище”. 18. Городок край с. Буди Товстолісової біля рівчака (певно це — Брод — кол. доплив р. Бречі, а остання — доплив р. Снову). 19. Городок Колядин за 3,5 км на південний захід від с. БудиТовстолісової. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 121 20. Городок Колядин (другий) за 3 км від с. Верхолісся в напрямку на с. Тютюнницю. 21. Городок у х. Шкробові на лівому березі р. Бречі, на південь від с. Михайловки. ,/ 22. Городок край х. Хавдіївки недалеко від верхів ’ я р. Бречі. 23. Городок при усті р. Ревни (доплив р. Снову) * 1 ). *) Із цих пам ’ яток 9 городків подано у пр. Д. Самоквасова („Сѣвер. Земля”, с.с. 116, 117). Крім них, ще 4 додаткові зазначено в Тр. Моск. Пр. Ком. XIV Арх. С. в. І. М. 1906, с.с. 87 88. Відомості про решту цих пам ’ яток наводжу в тексті за даними, що я зібрав на місці. Докладніші дані за частину городків та городищ на Сосниччині вміщено в моїй статті „Сос- ниця та її околиці” та в рукописних моїх звідомленнях, що надіслано до ВУАК ’ у за 1927 і 1928 р.р. За Бурімське Городище див. також статтю В. Козловської „Остатки славян ­ скаго городища…” (Изв. Тавр. Уч. Арх. Ком. Ns 47). 2 ) Правдоподібно назва „Городок” укорінялась на Задесенні в тих місцях, де колишній город, або городище використовувано як фортеці й підтримувано заходами росіян за часів Московського уряду (р.р. 1503- 1618) та й потому, у XVIII в. Є у нас місця, де давня фор ­ теця має назву „Городок”, а врочище, де він стоїть, зветься „Городище”, прим., Чепіжин Городок (в околицях с. Киселівки Мєнського р.) та Городок коло с. Козлянич (в Карюків ­ ському р.) містяться в урочищах, що мають назву „Городище”. Приклад використання кол. „Го ­ родків” у XVIII в. це — лінія р. Дніпра з рядом форпостів на Чернігівщині. За попередні часи мова буде в інших розділах. З приводу цієї примітки порівн.: Д. Самоквасова „Сѣвер. Земля”, с.с. 104, 119. Оп. Шафонського „Черн. Нам. Топогр. Опис.” К. 1851, с.с. 204, 205. А. Верзилова „Най ­ давніший побут Чернигівської околиці”. Збірник „Чернигів і І.івн. Лівоб.”, с. 64. “ ) Давніш певно було 3 вали йЗ рови. Д. Самоквасов, ор. с., с. 116. Таким чином, додаючи до наведених тут городків та городищ три городки з попереднього тексту (Сосницю, “ Хоробор і Блестово), маємо відомості за 26 пунктів старішої колонізації на території Сосниччини, типу невеликих земляних укріплень, що не відрізняються одно від одного в залежності від того, чи буде це „Городок”, чи „Городище” 2 ). Сливе всі вони мали округлі або продовгувато-округлі форми (в деяких кути ніби загладжено) та вали й рови навкруги за рідким вийнятком так званих болотяних городищ, для яких ровів було не треба. Не помилюся, здається, коли висловлюсь, що сіверяни користувалися мало не всіма цими пунктами, щоб жити й захищатися в них від ворогів за часів передтатарських, що більша частина городків та городищ пережила кілька культур, та що є такі з них, котрі спорудила якась людність ще на початку доби залізної або за доби переходової до неї. Як зразок городка найстарішої формації на Сосницькім Задесенні, вкажу Городок Будлянський (в Карюківському р.), що згадувався вже вище за ч. 18 та в попереднім роз ­ ділі (II). Він стоїть на досить низькій, сливе рівній, площі і має зовсім округлу форму, яку утворює насипаний навкруги вал та викопаний біля нього рів з проріззю (у валу) для входу або в ’ їзду 3 ). Довжина валу по колу — близько 215 м, шир його — близько 6 м, височінь — 1,5 м — 2 м. Площа Городка (в середині валу), здається, не вища від загальної лугової поверхні, на якій міститься Городок. Цю площу давніш орали, тепер увесь Городок ,122 Ю. Виноградський заріс молодим лісом: дубом, чорнокленом, ліщиною й т. і. В околицях Бу- дянського Городка є подібний до нього такої самої формації Городок Коля- дин (див. вище ч. 19). За зразком сіверянського городка іншої формації — за доби поганської (передхристиянської) — можна вважати Бурімське Городище (в Сосницькому районі), що займало високу округлувату площу над озером та лугом (див. вище ч. І). Це городище є приклад на те, як первісні сіверяни використову ­ вали природне укріплення, яке тільки трохи «підправляли й зміцнювали валом та ровом, — в даному випадкові тим, що відрізали природний горб ровом від суміжної високости. На жаль, вода (особливо весняні поводі) весь час ни ­ щить Бурімське Городище, і від нього тепер залишилися нам невеликі його останки у вигляді серпа місяця (неправильної форми), вкриті травою та мо ­ лодими деревцями. Завдовжки горішня площа Городища тепер — 50 м, широ ­ чінь цієї площі найбільша нині — 13,5, височінь Городища від лугу — 8,5, від озера 10; завгрубшки культурний шар — від 0,5 до 1,5 м’). Культурний шар складається із гумусу, попелу, вугілля, печин, шматків глини різної форми, крейди, численного череп ’ я від глиняного посуду, орнаментованого і без орна ­ менту, риб ’ ячої луски та кісток риби й різних звірів свійських (баранів, волів, коней тощо) та диких (оленів, ведмедів, бобрів, кабанів, турів або зубрів і т. і.). Досліди, які провадила В. Козловська р. 1910, доводять, що сіверяни осіли тут на місці становища людей кам ’ яної доби, що колишній сіверянський „город” складався із землянок, та що сіверяни, живучи тут ще за часів по ­ ганських серед великих лісів, мали свою худобу, ловили рибу, полювали на звіря, знали ганчарство й ковальську справу, торгували з сусідами й мали почуття художньої краси * 2 ). Бурімське Городище між іншим інтересне тим, що ознаків новіших фортифікаційних спорудженнів та рештків новіших куль ­ тур (приміром, великокнязівської передтатарської) в ньому не видко, немає. Цією стороною подібне до Бурімського — є Городище в околицях с. Шабали- нова (див. вище ч. 3). У масі решток культури сіверян доби поганської, останків новіших культур тут покищо не надибано. Так само як і на Бурімці, сіверяни використали тут природні укріплення: два урвища над болотяною низиною та невеликий яр і тільки з одного боку (від поля) насипали штуч ­ ний вал. Утворилася сливе трикутня- форма цього Городища завдяки отим природним умовам та валу. Воно має вподовж 190, а впоперек (край урвища — 160 м. Заввишки воно від лугу — 8,5, від болота — 11,5; височінь валу над площею Городища — 1,2, широчінь валу — близько 12 м 3 ). *) Це — дані вимірів 1928 р. 2 ) В. Козловская, Остатки город, и дюнн. ст на Буромкѣ, с. 1 — 9. 3 ) Це — дані за вимірами 1928 р. До третьої формації можна застосувати городки, що пережили цілу низку культур і бачили на своїй площі і сіверян, як пожильців за часів поганських та великокнязівських, і литовців із їхніми фортифікаційними заходами, і ро ­ сіян, і поляків і знов українську людність за недавніх часів. Як приклад ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 128 городка такої формації можна вказати Городок край хут. Хавдіївки у верхів ’ ї р. Бречі (в Карюківському районі, див. вище ч. 22). Стоїть він над річечкою, в лісі, на площі, що лиш трохи підноситься над болотяною низиною. Мав форму сливе чотирикутню, але ж кути пообвалювались, або навмисне їх загладжено, тому форма його наближається нині до продовгувато-округлої. Можливо, що саме така, продовгувато округла, форма була його первісна, та що тільки протягом історії різні фортифікаційні заходи цю форму змінили. З трьох боків його укріпили трьома валами й двома ровами, а з боку рі ­ чечки тільки одним валом, що йшов скрізь по краю площі городка. Ліс укри ­ ває й рови й два долішні вали, а почасти росте й на горішньому валу. Де немає дерев, Городок більш розорано: сливе непомітно там горішнього валу. На площу Городка ведуть два в ’ їзди. Розміри горішньої площі Городка — – без валу — такі: завдовжки — -100 м, завширшки — 92, шир. горішнього валу — 7, височінь площі від заболоченої низини річки — 3,75, а від дна пер ­ шого рову (або глиб рову) — 3, шир. долішнього 1-го валу — 7, височінь його — 1, глибина 2-го рову — 0,5 м. Останки 2-го долішнього валу — мало помітні 9- Хавдіївський Городок формою своєю нагадують: Чепіжине Горо ­ дище, Городок в ур. Туличев (коло с. Козлянич) і Змітнівське Городище див. ч.ч. 4, 9 і 17), тільки ж кількістю валів та ровів вони неоднакові. Щодо названих іменнів, то треба відзначити, що більша частина наведе ­ них пам ’ яток не має іншого назовного імени, крім назви “„Городок”, або „Городище” та що такі назви, як „Колядин” або „Чепіжин” (у Самоквасова помилково — „Уснѣжинъ”) пояснюються прізвищами володільців цих урочищ: в с. Киселівці є й тепер кол. козаки, що мають прізвище „Чепіга”, а Коляда був за сотника волинського на Сосниччині 2 ). Назва врочища „Туличев” (коло с. Козлянич, за 1 км на захід від нього та за 15 км у північно-східній бік від с. Волинки) наводить на думку, що походження цієї назви — зв ’ язане з с. Туличев (на Волині, в кол. пов. Ковельськім) та на здогад про те, чи не мав часом колишній „город” у цім урочищі (частина його зветься „Горо ­ дище”) такої самої назви — Туличев. Отже тільки за городки, яких рештки є в м. Сосниці, в с. Блистові, в м. Мені та в с.с. Стільному й Дягові можна з більшою певністю здогадуватися що вони й за давніших часів (передта- тарських) мали назви такі, як сучасні тамті залюднені пункти. Для трьох останніх на таке твердження дають підставу назви відповідних річок (Мена, Стільна й Дягова), бо річні назви — давні й сталі й зміняються хіба лиш тоді, коли людність у відповідній місцевості й далеко навкруги зовсім зникає на дуже довгий час, а цього на Задесенні з часів первісного розселення сіве ­ рян напевно не було ніколи. За інші назви сіл та хуторів (що коло город ­ ків) — мова мовитиметься в дальших розділах. Коли вдивлятимемось на мапі в місця розташування отих городків та городищ на Сосниччині, то помітимо, що більшу частину їх розкинуто по ’ ) Ці дані зазначено за моїми вимірами 1928 р. 2 ) Генер. Сл. о маєтн. Черн. Полка. Черн. 1908, с.с. 143, 159. ,124 Ю. Виноградський самому Наддесенню й по річках Сосницького Степка, менша ж частина при ­ падає на береги річок (та рівчаків-річечок) південної смуги Сосницького По ­ лісся і тільки один городок знаємо на північній половині кол. Сосницького повіту (при вусті р. Ревни). Це значить, що сіверяни за первісної своєї коло ­ нізаційної хвилі мали можливість вибрати собі найвигідніші місцевості — найродючіші ґрунти для оселення. Само собою, сіверянам незабаром дове ­ лося використовувати землі, ліси й болота Сосницького Полісся та оті го ­ родки поліські, що спорудила їх якась давня людність, залишивши сіверянам свої фортифікаційні роботи в спадок. Придалися сіверянам подібні городки й поліські пущі, щоб переховувати своє майно, жити й захищатись в них під час їхніх свар між собою й сусідами, з приводу полювання на звіря та видирання меду з дерев, а особливо під час свар князівських та втікаючи від половців. Більша частина сіверян певно верталася до Наддесення й Степка, коли лихо минало, а менша могла залишатись на Поліссі. Отже поволі по ­ суваючись на північ, сіверянські колоністи тут, на Сосницькому Поліссі, зу ­ стрілися з новою колонізаційною хвилею, яка докотилася сюди із Волин ­ ського Полісся,. Це ж певно, в устах волинських поліщуків дійшли на Сосниччину й закріпилися тут назви таких рік і річок, як: Тур ’ я, Бреч, Пере ­ ділка, Люта, Вижівка, Стільна, Волинка ’ ), До речі кажучи, де ж у іншому місці на Чернігівщині, чи загалом на Україні, є куток, що назвами річок так би нагадував Волинське Полісся, як територія Сосниччини? Незначна кількість городків та городищ у Наддесенні, незначна порів ­ нюючи з літописними висловами про „Грады многы по Деснѣ”, пояснюється почасти тим, що відомості за часів старіших недостатні, почасти ж і тим, що деякі села, замінивши собою давні городки, знищили їхні сліди й забули про них, а деякі спорудження подібного роду знищила природа: найбільше р. Десна. Приміром, у с. Макошині селяни забули вже про городище над Хоробором (а тим часом як у сусіднім с. Бабі про це дехто ще знає), а Десна (особливо весняними повідями) нищить городища біля с. Гориці (кол. пов. Чернігівського), біля м. Чернігова (на Бобровиці) — Бурімського (в околицях м. Сосниці) швидким темпом на наших очах. Мало ми знаємо, чи багато було залюднених пунктів на Чернігівщині за часів передтатарських, через те, між іншим, що досі мало приділювано уваги на терени так званих „селищ”, себто таких місць, де колись було село. По ­ дібних селищ, що інші займають чималу площу, багато, і може більшу ча ­ стину їх слід застосувати до часів передтатарських. Візьмімо, напр., адм.-тер. район Сосницький. Мені відомо, що на його території є селища в таких місцях. 1) Коло болота Ільминового (біля хут. Степка), 2) коло с. Баби (біля джерела р. Бабки), 3) між хут. Степком та с. Ольшаним, 4) коло с. Ольша- ного (в сторону хут. Гаї), 5) коло с. Масалайовки, 6) коло с. Киріївки J ) Про це згадувано у розділі І, в уступі: „Назви рік Середньої Чернігівщини та геогра ­ фічні рівнобіжні” (с. 215 — 219). ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 125 й х. Голодомирівки, 7) між с. Купчичами та с. Змітневом, 8) в с. Волинці, 9) в с. Малому Усті, 10) в с. Слобідці (історичні відомості про селище Фи- лево), 11) на Тохвиній Горі (в х. Чащах коло м. Сосниці), 12) на Типовій Горі між с.с. Бутівкою й Бондарівкою, 13) в околицях с. Лав (ур. Кочине) та 14) біля с. Загребелля (в околицях Сосниці). Із цих селищ про два перші на підставі знахідок (шиферні прясельця, скляні обручки, маленькі залізні ножики й т. і.) ’ ) з певністю можна твер ­ дити, що вони залишились на місцях сіл з доби великокнязівської (перед- татарської). Відомості про подібні знахідки в с. Волинці та біля неї (ур. „Кручі”, „Гирикове” і „Лиса Гора”) так само дають вказівки на те, що с. Волинка з околицями була за місце постійних жител людських за тієї самої доби передтатарської. Можливо, вже за тих часів існували: назва Во ­ линка, як для річки так і для села, назва Баба, або Баби — для села, яке тоді розташоване було по берегах р. Бабки ближче до її джерела (назви ці, як відомо, походять від того, що там стояли половецькі надмогильні ста ­ туї — „балбали”) та назви Велике Устє й Мале Устє, щоб зазначити як вхід в р. Десну р. Сойма й р. Убеді, так і села, що стояли (а нащадки їхні й тепер стоять) в цій місцевості 2 ). Із численних селищ поза межами району Сосницького згадаю селища: коло м. Синявки 3 ) та коло сіл: Киселівки 4 ), Авдіївки й Хлоп ’ яників 5 ), також урочище „Селно” між с. Слободою Білошицькою й хут. Новоселівкою 6 ). Про селища коло м. Синявки, про Киселівку та про „Селно”, завдяки зна ­ хідкам відповідних речей та значній кількості давніх могил, що й тепер ча ­ стина їх існує біля цих пунктів, можна певно сказати, що там сиділи сіверяни (або волиняни) за часів передтатарських, а за Киселівку (крім того), — що сіверянська людність постійно жила тут ще й за доби поганської. Назви Си- нявка й Киселівка, так само як Авдіївка і Хлоп ’ яники, — новіші (можливо, всі — з XVIII в.). Щождо назви „Селно”, то чи не маємо в ній давнішого місцевого варіянту слів типу „Седлце” „Седнів” і т. п. Переносячись думкою в сиву минувшину Сосницького Полісся, не можемо тут обминути колишні відомості про значну кількість могил-курганів у око ­ лицях м. Охромійович в уроч. „Особинка” — 14, при с. Чепелеві 7 ) — 45 та коло с. Лузиків 8 )- — більш як 20 9 ). Мало не про всі ті могили місцеві селяни ————— – — — / *) Ці речі переховуються в Сосницькому Музеї. 2 ) Р. Зотов подає слушний здогад, що кн. Всеволод Устивський мав „удѣл “ у межах Сосницького пов., де села „Великое Устье и Малое Устье”. Р. Зотовъ. О Черниг. княз. по Любецк. синодику. Лѣтоп. Зап. Археогр. Ком. в IX. С.П.Б. 1893, с. 111. 3 ) Нині Березненського р. 4 ) Менського р. 6 ) Обидва — Понурницького р. 6 ) На північ від м. Охромійович. ! ) Сновського р. s ) В околицях с. Авдіївки. s ) Справа (рукопис) Черніг. Арх. Ком. (в Черн. Музеї) „Донесенія въ Черниговскій Губ. Статист. Комит. отъ исправниковъ и иныхъ лицъ” за 1870-ті рр. ,126 Ю. Виноградський кажуть, що це — поховання за Шведчини, але ж подібні здогади вимагають перевірки. А втім, хоч трохи поширювати здогади за територію Сосницького По ­ лісся, припускаючи можливість стародавніх поселеннів і в таких місцях як с. Перелюб (у водозборі р. Слоту) та м. Холми (районові), ми не розшукаємо в північній половині кол. Сосницького пов. ознаків значної рясноти посе ­ леннів, значної залюднености тієї частини Полісся за часів передтатарських. Це тоді були, швидше сказати, глухі пущі на піскових ґрунтах, куди втікали люди з різних країв під час усобиць, ворожих нападів та від гніту економіч ­ ного. Отже може почасти втікачі заносили сюди вплив культури західньої — київсько-волинської. Цей вплив доходив і на Південну Сосниччину і на По ­ лісся. Про нього між іншим кажуть знахідки різного роду речей, — головним чином юбелірних (окрас) і на терені Степка й на північ від нього, окрас однакових і там і тут, переважно вироби майстрів київських (м. Києва). Покликаюсь щодо цього, напр., на відомості проф. Д. Самоквасова про інте ­ ресний скарб срібних речей (колтів, сережок, браслетів і т. і.) з околиць с. Нової Буди 1 ), на знахідки селян в околицях Слободи Білошицької 2 ), де при розкопах давньої могили трапилися: півмісячники („лунинці”), кам ’ яне й скляне намисто (із позолотою), глиняний ритуальний горщик із штампом на споді (зображено хрест у кружку), трьохбусові сережки й т. і. 3 ) та на результати розшуків моїх і учнів Бабської школи в околицях м. Сосниці й с. Баби на селищах, де знайдено скляні браслети, шиферні прясельця, де ­ які привіски тощо 4 ). Вироби із шиферу знайдено також у м. Сосниці, в око ­ лицях м. Синявки, с. Слобідки, с. Ляшківців і в деяких інших місцях на Сосниччині, ніби посвідчуючи культурний зв ’ язок її із Правобережжям України, бо є правдиве твердження, що шифер привозили до Києва із кол. пов. Радомиського (на Київщині), так само з місцевостів між Києвом і При ­ п ’ яттю (Дніпрове побережжя), або з кол. Овруцького пов. (на Волині) 5 ) і та ­ ким чином звідтіль саме сліди зносин (торговельних і т. і.) йдуть до Наддесення, Степка й Полісся Сосниччини. Ці сліди відколи понаходили татари, ури ­ ваються. *) У західньо-південиому кутку Сосницького Полісся близько межі з кол. пов. Чернігів ­ ським. Про скарб див. Д. Я. Самоквасова. Раскопки сѣверянскихъ кургановъ въ Черниговѣ во время XIV Арх. С. “ М. 1916, с.с. 33- 40. 2 ) У північній смузі того ж самого Полісся. 3 ) Усе це переховується в Сосницькому Музеї. 4 ) Ibidem. 6 ) Г. Оссовскій, „Откуда привозился красный шиферъ”. Тр. Ill Арх. С. т. II. К. 1878. Людність Сосниччини уперше побачила татар на своїй території р. 1239. Бату йшов з Чернігова на Глухів Сосницьким Степком, захоплюючи й над- десенські „городки” та села й суміжну з ними територію. Місцева людність, звикши до нападів різних ворогів та до втікання, імовірно ховалась у пущі та „нетри”, але ж знаємо, що тільки верства князів, бояр та вищого духів ­ ництва й людей заможних подалася на горішню частину Десни і там зали- ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 127 шилися, почасти, може, через те, що її не пустили назад свої ж люди, зви ­ чайні хлібороби, звіролови та бортники. Отже, примостившись у м. Брянському й інших пунктах кн. Чернігівські знайшли таки стежки до того, щоб як та ­ тарські врядники керувати з „Верху” Середнім та Долішнім Наддесенням. Ні переписів людности, що робили татари, ні інших документів писаних чи ре ­ чових, які б висвітлювали історію „городів” та сіл на території центральної Чернігівщини за Татарщини, не збереглося ’ ). Нема у нас даних і в колоні ­ заційнім питанні за той час окрім хіба того, що невелика частина людности посунула на верх Десни за князями та боярами. Частина городів у тих міс ­ цях, де проходили татари великою ордою, згоріла, як горіли городи й села перед татарським народом під час усобиць князівських та нападів половець ­ ких. Назов поселеннів (міських або сільських) таких, щоб вони мали якусь специфічну татарську риску, на Сосниччині й у суміжних районах указати не можемо. Із назовних іменнів урочищ хіба курган-могила „Батурка” коло с. Олександрівки (на межі Сосницького Степка й Полісся) * 2 ) та „Батнев Колодязь” у м. Понурниці 3 4 ) нагадують щось давнє татарське, викликаючи загадкове питання про час, привід і джерело надання цим урочищам таких назов. До подібних загадок можна застосувати й назву відомого містечка над р. Сеймом — Батурина — що, як відомо, осадив р. 1625 Мацій (або Матій) Стахорський. ’ ) Принаймні у мене таких матер ялів немає. 2 ) Згадується в Етногр. Збірнику 1853 р., вид. під ред. Надеждіна й Кавеліна. Вип. І. Стаття Г- Базилевича „м. Александровка ” , с.с. 318 — 340. Те ж у „Черн. Губ. Вѣд. “ за 1854 р. NoNo 12-14. 3 ) Тр. Моск. Пр. Ком. XIV Арх. С. В. І. М. 1906, с. 80. 4 ) У Ол. Лазаревського. Оп. Стар. Малор. II. К. 1893, с. 254. Ім ’ я осадчого збереглось у назві сусіднього з Батуриной села Макіївки, або Матіївки. f ) Другий Дмитро Ольгердович володів Брянськом, а Патрикій Наримунтович — князів ­ ством Стародубським. IV. ЛИТОВСЬКА ЗВЕРХНІСТЬ. МОСКОВСЬКЕ УРЯДУВАННЯ (рр. 1356-1503 – 1618). і Захопивши коло 1356 р. м. Брянське, Литовський кн. Ольгерд незабаром прилучив до складу Вел. Кн. Литовського всю територію кол. князівств Чернігівського й Сіверського. Середня Чернігівщина — Сосниччина, — ввій ­ шовши до складу Литви певно в 1360-х рр. пробула в межах Вел. Кн. Ли ­ товського офіційно до р. 1503. Хоч як далеко лежала Сосниччина від голов ­ ного державного осередка — Вільна, але ж разом із іншими кутками Наддесення, нові володарі не могли залишити її не експлуатуючи, з яких перший ряд (наприкінці XIV в. та на печатку XV в.), як от: Дмитро-Корибут Ольгердович, Федор Любартович, Свитригайло — були з князів литовської династії 5 ). За цих князів, що міцно були зв ’ язані і з Білоруською Литвою 1 з Волинню, та (по тому) й за урядування великокнязівських намісників, що ,128 Ю. Виноградський були погодженням із тієї самої білорусько-української частини Литви, про ­ вадиться роздавання земель кол. кн. Чернігівського й Сіверського в державу. Державці ж (подібного походження), щоб мати при боку людей певніших, міцно триматися на місці та мати можливість більше визискувати, почали закликати й приводити з собою з Литви своїх земляків білорусів (та воли- нян). Тільки так можна пояснити насамперед те, що за тих часів на терито ­ рії Середнього Наддесення з ’ явилися нові назви залюднених пунктів із типо ­ вими білоруськими закінченнями на „ичі”, так званих назов патронімічних. За кардинальнішого документа, що виявляє за тих часів залюднені пункти на Чернігівщині, досі залишається так званий опис границь чернігівських. Його склав урядовець Вел. Кн. Литовського приблизно р. 1526, коли офі ­ ційно, згідно з договором між Литвою й Москвою, Сосниччина перебувала вже в межах держави Московської, але ж наведені в ньому дані правдиво застосовують до XV в. От які села чернігівські перелічує цей „Рейстръ границ, черниговских”. ,,Wm Стародуба граница”… „Село Боровичи, то дер- жал пан Войтех к Чернигову, домов 40 было. Домыслин село к городу ’ ), до ­ мов 40. Волынчно черниговское село городовое, граница з Новый Городком, домов ЗО * 2 3 ). Козличи 9 село Черниговское, бояръщина, домов ЗО, а церкви 2 “ . Трохи далі: „Блиставичи село городовое по верхъ Дистны, домов ЗО было. Ушно село у верху Дисны, подворей 15 было, то архимандриче. Хоробор село у верху Дисны, держал Глинский, домов сто было” 4 ). *) Чернігову. 2 ) В іншому місці цього ж самого документу, певно помилково; „домов 4 “ . 3 ) В іншому місці: „Козлиничи”. 7 4 ) „Документы Московскаго Архива Министерства Юстиціи”. Т. I. М. 1897, с. 63. Перед виходом у світ цих „Документів” перелік зазначених у тексті пунктів подав М. Любавський у своїй праці „Областное дѣленіе и мѣстное управленіе Литовско-Русскаго Государства ко времени изданія 1-го Литовскаго Статута”. Чтенія в Общ. Ист. и Древн. Росс. при Моск. Унив. 1892, кн. 4. М., с.с. 288, 289. Див. також у Н. Василенка, Очерки по исторіи За ­ падной Руси и Украины”. К. 1916, с. 560. s ) Див. розд. ІП (моєї) статті (Залюднені пункти Середньої Чернігівщини за часів перед- татарських). Це — узграничні села Чернігівські на межі з Стародубськими й Новгород- сіверськими. Із документу видно, що границя з „Стародубом” йшла Соснич- чиною від с. Боровичі (Старі Боровичі кол. пов. Городнянського надр. Сно- вом) на с. Козляничі (кол. пов. Сосницького над р. Убеддю) — лісами, без сумніву трохи на північ від цих ще чернігівських сіл, а від околиць с. Коз- лянич правдоподібно р. Убеддю вниз, може від того коліна цієї річки, де вона з східнього боку повертає на південь, була границя з Новгородсівер- ськом. Таким чином наведений документ до списку поселенців за доби перед- татарської на Сосниччині 5 ) додає такі нові назви: Домислин, Волиняно, Козлині (або Козлиничі) й Ушно. Це вже не „городки”, а села, які всі стоять в південній та в середній частинах кол. Сосницького пов. У цім ряді нових іменнів назовних назва Домислин узялася від імени людини Домисл. Оче ­ видно, це був один із державців, що вийшли з Литви за часів Литовської ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 129 зверхности. За цю назву та за її давність промовляє нам документ, що сто ­ сується, як каже проф. М. Довнар-Запольський, до 1441 — 1482 рр. Це „Записи земельныхъ дачъ короля Казимира”, де читаємо такі слова: „В Рє- чици и у Чернигова кнзю Борису Ілинскому двор Домыслин, до воли” ’ ). Тут під Річицею та Черніговом треба розуміти не самі тільки міста, а й великі округи, в яких вел. кн. литовський „жалував” своїм визначним службовцям і землю, і поселення, і людей. Із числа державців за тих часів, крім Войтеха й Домисла, знаємо з Реєстру границь чернігівських, ще таких: Ходкевича (що держав с. Гореск, де, за „Реєстром”, „домов 30 “ було, — нині цепі. Горськ над р. Сновом, по правий його бік, у кол. Городнянськім пов.), кн. Петра Масальського (держав с. Бодку — в ньому „подымѣй 10 “ — ■ нині це с. Бодинки по правий бік р. Десни на Остерщині, та с. Шерепи „по Диснѣ уверх, по ­ дымѣй 10 “ — невідоме), Харевського (держав с. Слабин — „подымѣй 20″, це — с. Слабин по правий бік р. Десни в кол. Чернігівськім пов.), Сулде- шова (держав с. Колчов — „домов 20″, — це — с. Ковчин по лівий бік р. Десни в тім самім повіті) та Глинського (держав с. Хоробор, де „домов сто” було, — нині це — с. Макошин по правий бік р. Десни на Сосниччині). Усі ці дер ­ жавці своїми іменнями (як Войтех), або прізвищами, крім, може, одного Глин ­ ського, натякають на те, що їхня батьківщина була Литва з білоруським і дають привід гадати, що в їхніх державах міг підсилитися білоруський еле ­ мент на Чернігівщині. Із окремих „сіл” на її території найпомітніші своєю залюдненістю були: Хоробор (100 „домов”) та Сновськ, нині м. Седнів кол. Чернігівського пов. (50 „домов”). Крім того, с. с. Боровичі (Ст. Боровичі на Городнянщині), Домислин (с. Домашлин на Сосниччині) і Перекоп (його за ­ мінив Брусилів — с. при вусті р. Снову) мали по 40 „домов”, та ще відзна ­ чено двічі Сосницю, що в ній було „домов 30, а церкви 2 “ . „Доми” ото ­ тожнювано з „дымами”, а ці останні з „подымями” (податками з помешкань). Рідко замість цих термінів маємо слово „подвор ’ є”. („Ушно село у верху Дисны, подворей 15 было”, — це с. Ушня по правий бік р. Десни на Соснич ­ чині). Тимчасом колишні передтатарські „городи” розросталися вже поза межами останків давніх фортець — валів та ровів, — але ж деякі з них, прим., Сосниця й Блиставичі, де „домов 30 “ було, (нині це — с. Блистова по правий бік р. Десни на Сосниччині) кількістю „домів” не перевищували багатьох нових, уже не укріплених, сіл. В Описі чернігівських границь бачимо цілий ряд назов патронімічних (із закінченням на ,,ичі “ ): Козличі (або Козлиничі), Блистовичі, Боровичі, Шило- вичі, Ситниковичі, Шостовичі, Авдѣевичі й т. і. З них два перші стояли, — а нащадки їхні й тепер стоять, — на Сосниччині 2 ). Можна до тих часів засто ­ сувати й виникнення тут таких сіл як: Чорнотичі (поруч із с. Козляничі), Куковичі (по правий бік р. Десни трохи вище с. Макошина), Купчичі (над „Документы M ock . Арх. М. Ю. “ , 1, с. 26. 2 ) В „ Авдѣевичах “ треба вбачати… попередника с. Авдіївки по лівий бік р Десни в кол. Чернігівськім пов., а не Сосницьку Авдіївку (нині в районі Понурницькому). Іст.-Геогр. зб., т. IV. — 9. ,130 Ю. Вино град ський р. Десною трохи вище м. Сосниці) і Якличі (над Старою, або Малою Дес ­ ною в околицях м. Сосниці). За таким припущенням здається, що білору ­ ський етнічний елемент за доби Литовської зверхности начебто значно просяк на територію Сосниччини, поширившись до берегів р. Десни. Однак, коли станемо аналізувати, як виникли ці назви, то мусимо визнати, що маємо в даному разі явище не того саме порядку, як у Білорусі, де назва села по ­ ходила сама собою через природне розростання одного якогось роду 1 ). Отже ні в назві Козличі, ні в назві Чорнотичі цього не маємо, бо с. Козличі взяло свою назву від р. Козлик, а с. Чорнотичі від р. Чорнотичі, що певно давніш вимовлялося Чорнотечі. А про Блистовичі знаємо, що воно передніше зва ­ лося Блестовит, або Блестово. Таким чином ми зустрічаємося тут з фактом зовнішнього накидання прикмет білоруських елементів. Тільки „дер. “ Якличі, відомі з документів уже на початку XVII в., припускаю так само — і с. Ку- ковичі, може, мають в основі своїй очко-двір, а потім рід Якова (Яковлевичі, Яковличі) та Кука (саркастичне прізвище). Щождо Купчич, то ця назва могла взятися не тільки від прізвища, а й від характеру місцевосте — „купки”, — або від промислового закладу „купи” (буди). Не пошкодить сказати, що ні в Якличах, ні в Куковичах не спостерігаємо того акання, яке вважають за ознаку впливу мови білоруської. Отже, коли й був тут суто-білоруський еле ­ мент, то протягом часу його стерла стихія сіверсько-українська. Також і в с.с. Купчичі, Чорнотичі й Козляничі, при наочності акання, разом із твер ­ дими- (що колись були м ’ які) „е “ , „и “ , мають і хати й загалом увесь побут — українські, хоч і з забарвленням поліським, властиво сіверським. 1 ) Велика кількість поселенців із закінченням на „ичі “ , що складалися сливе виключно із „родичів”, і спричинилася, на мою думку, доназви тієї галузі білоруського народу, яка зветься „Радимичі” (із „Родимичі л ). 2 ) Генер. Сл. о маєтн. Черн. Полка. Ч. 1908, с.с. 117, 158, 575 — 577, У північній смузі Сосницького Полісся є ще такі села із назвами патро ­ німічними: Охромієвичі й Тихоновичі. Актові відомості про них ідуть тільки з початку ХѴШ в. 2 ), але ж їх зародок слід віднести на добу значно перед- нішу. Чи не виникли й ці села за доби литовського панування? Таке питання можна ставити через те, що пізніші хвилі білоруської колонізації припадають тут головним чином на XVIII в., коли (як і в XVII в.) був період не при ­ родного розростання одного двору, а осаджування зразу цілих слобід завсіди людьми, що приходили з різних місцевостів. Отже, хочби скільки припускати здогадів у бік поширення колонізації за доби литовської на Сосницьке Полісся, залишається небезпідставне твер ­ дження таке, що й за тих часів центр уваги нових володільців краю — дер- жавців-колонізаторів — був звернутий на родючіші землі південної й середньої смуг Сосниччини. На додаток до попередніх даних наведу за О. Лазаревським важливий в історії Наддесення переказ із родоводу Глинських про те, як і за що ді ­ став тут кн. Іван Глинський велику територію „у вотчину” від вел. кн. Ли ­ товського Витовта, коли його військо розбили татари при Ворсклі р. 1399. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 131 За цим переказом, Витовт, заблудивши тоді в степу, звернувсь до кн. Глин- ського з таким проханням: „Только выведутъ меня твои вожи къ моей Украинѣ, къ которымъ моимъ городамъ или къ волостемъ, и я — тѣми городы и волостьми тебя пожалую”. „И княжъ Ивановы (Глинскаго) вожи привели в. кн. Витовта къ литовской Украинѣ” — „къ городу его Хороблю да къ во ­ лостемъ: къ Макошину да къ Сохачеву, да къ Верху, да къ Оболоню. Князь же великий Витовтъ тотъ городъ Хоробръ и волости тѣ далъ въ вот ­ чину князю Ивану Глинскому” ’ ). Ол. Лазаревський з приводу цього каже, що за цими поселеннями легко взнається частину „по-Десення теперешнихъ Сосницкаго и Кроловецкаго уѣздовъ”. Про Хоробор (Макошин) мені вже до ­ водилося подавати відомості * 2 ). Щождо інших пунктів, то цілком правильна інтерпретація Лазаревського. Сохачев це — нинішнє с. Сохачі по лівий бік р. Десни в кол. Кролевецькім пов. (в Коропському р.), сливе на межі з кол. пов. Сосницьким. Недалеко від с. Сохачів, теж у кол. пов. Кролевецькім/ по правий бік р. Десни, стоїть с. Оболоннє (біля с. Городища) з останками „городка” край нього. Нащо ж шукати десь іншого Оболоння. Так само й „город” Верх (за нього Лазаревський не каже) стояв певно неда ­ леко від низки перелічених пунктів. Вельми було б проблематично зв ’ язувати назву г. Верха із дуже далеким верхів ’ ям р. Десни, не зважаючи навіть на те, що є термін „князья верховськіе”, який міг узятися від Десенського та Окського верхів ’ я. Моя думка така: г. Верх — зазначена „вотчина” кн. Глин- ських — стояв на Сосниччині, на межі Степка й Полісся, і взяв він свою назву не від верхів ’ я ріки, а від вершини, або верху лісової смуги, тієї смуги, що так влучно схарактеризовано її з погляду литвинів XIV й XV в.в. наз ­ вою „Литовська Україна”. На цей здогад наводить існування: с. Верхолісся (біля с. Олександрівни в Карюківському районі, саме там, де проходить межа Степка й Полісся Сосницького) та значного городища в околицях цього села. Мені доводилося відвідувати це так зване Чепіжине Городище 3 ), що міститься приблизно за 4 — 5 км на південний схід від с. Верхолісся, біля якогось рів чака, кол. допливу р. Мени, в лісі. Займаючи із десятину площі з останками височеньких валів та помітних ровів, ховаючи у горішньому шарі площі силу фрагментів старовинного незугарної виробки посуду з глини, збереглося воно порівнюючи добре. На довід же того, що воно зазнало фортифікаційних за ­ ходів за доби литовської, маємо в ньому форму більше чотирикутну, ніж округлу, і хоч земля, надто в кутах, протягом часу пообвалювалась, проте ж можна ще помітити й рештки бічних виступів (валів та самої площі). Така форма сильно відрізняє Чепіжине Городище від сусідніх малих округлих ’ ) Оп. Стар. Малор. II, с.с. 310, 311. 2 ) У розділі III цієї статті („Залюднені пункти Середньої Чернігівщини за часів перед- татарських”) та в збірникові „Чернигів і Північне Лівобережжя”. К. 1928. с.с. 147 — 150. s ) Таку назву має це городище від прізвища його кол. володільців — Чепіг — козаків с. Киселівки, що стоїть за 8 км на південний захід від нього. У проф. Д. Самоквасова (певно через те, що рукописна звістка нерозбірна) зазначено воно під назвою „Уснѣжинъ” („Сѣве- рянск. Земля и Сѣверяне”. М. 1908, с. 117), ,132 Ю. Виноградський городків, примір., від Будлянського Городка, значно меншого й зовсім округлого, що стоїть не дуже далеко від нього, край с. Буди Товстолісової. Правдо ­ подібно вбачати в Чепіжиному Городищі нащадок „литовського” г. Верха, бо воно територіяльно близьке і до с. Верхолісся, і до с. Домашлина — кол. Домислина — вотчини кн. Глинських 9, і до с. Макошина — кол. г. Хоро- бора — цього місцевого осередку зазначених вотчин, і до г. Мени, де на по ­ чатку XV в. сидів „Урустай кн. Менский”, що був можливо один із Глин- ських, які походили з татар * 2 ), і через це перший їхній ряд, певно, мав у собі татарські прізвища. 4 ) Див. вище цитату із „ Записів земельних дач кор. Казиміра”. 2 ) Р. Зотовъ, „О Черниг. княз. по Любецк. синодику”. Лѣтоп. Зап. Археогр. Комм. В. IX. С.П.Б. 1893, с. 131. 3 ) Докум. M ock . Арх. М. Ю„ 63. 4 ) Истор.-Стат. Оп. Черниг. Еп. Кн. 6. Черн. 1874, с.с. 113, 114. * 6 ) Збірник „Чернигів і Північне Лівобережжя”, с. 107. Але ж, крім Малотина, міг бути й осібний Патин, десь ближче до Путивля. Сумі ж із с. Оболоннєм стоїть над р. Десною, по правий її бік, с. Коня- тин, а недалеко від нього, по лівий бік Десни, с. Риботин, обидва в межах кол. пос. Кролевецького, нині району Коропського. Обидва вони мають про ­ блематичні назви, що закінченнями на „тин” нагадують: Пирятин (на Пол ­ тавщині), загадкове с. Патин (про нього в „Реєстрі границь чернігівських” написано: „черниговское городовое, а рубеж с. Путивлем”:„То село остаточ ­ ное на граници у Сулу реку”. „То на поли бъ сю сторону Сулы реки” 3 ) та літописний г. Ксятин (уважають його за Снітин на Лубенщині) і той Неятин, що його Филарет Гумилевський ототожнює з с. Смітневом на Сосниччині 4 ). На назви Конятин та Риботин можна припустити повний здогад, що вони по ­ ходять від того, що в тих місцях були тини для табунів коней та заколи (язи) для риби. Назву ж Патин утворено, на мою думку, на зразок таких слів як: пакіл (малий кіл, кілок) пакінь (поганий кінь, шкапа), патик (мала тичка), парубок (неповнолітній робітник) і т. і. У подібних словах приставка „па” вказує на здрібнілість, або на недостатню якість. Згідно з цим „Патин” зна ­ чить: малий, або негарний тин. (Доречі буде згадати назви поселеннів: Ко- зятин, Жаботин). Таким чином можна думати, що Патин це — той Малотин, який ми бачимо на північний захід від Пирятина на мапі Сіверщини й Пере ­ яславщини XI — XIII в.в. при статті акад. М. Грушевського „Чернигів і Сівер- щина в Українській історії” 5 ). Гадаю так само, що с.с. Конятин і Риботин з ’ явилися на історично-географічнім обрії Наддесення не пізніше од XVI в., а може вони існували вже значно передніше, між іншим і в XV в., за Глинських, які, маючи лени і над Десною і над Сулою, могли утворити, або поновити й підсилити зв ’ язки між Наддесенням і Надсуллям. І таким чином тоді, надто за несприятливих для Надсулля часів (находів татар тощо), ча ­ стина людности з-понад Сули, знаючи певні стежки на північ, могла шукати щастя на берегах десенських. Переказ про те, що сусідній із с. Риботином ,До історії колонізації середньої Чернігівщині! 133 г. Короп засновано в к. XV в. подає О. Лазаревський * ). Цей переказ стає надто цікавий, коли поставимо сами назви Риботин та Короп поруч одну одної та відкинемо думку про те, що м. Короп це — колишній г. Хоробор. За цим переказом і здогад про колонізаційну хвилю в цей куток Наддесення в XV в. набирає більшої сміливости. *) Оп. Ст. Малор. II, с. 311. 2 ) У М. Любавського. „Чтенія”. 1893. III. 374. Є вказівки, що вел. кн. Литовські, роздаючи лени на Чернігівщині, наді ­ ляли державцям не самі тільки землі, а й людей * 2 ). Проте ж головних спосо ­ бів первісного заснування залюднених пунктів за часів литовського панування знаємо два: займанщину зайвих вільних земель і осаджування сіл. І те й друге робили люди „вольные прихожіе”, що мали право й вільного переходу, перше з ініціативи самих „прихожих”, а друге — за проводом державців-февдалів. Само собою розуміється, що і займанщина і осаджування сіл існували за тих часів і на Сосниччині. Але ж для займанщини залишилися ^в ній гірші, пе ­ реважно лісові землі. Той факт, що села з патронімічними назвами (на ,,ичі “ ) розташовано, за незначними виїмками по правий бік р. Десни, в зв ’ язку з наведеними відомостями дає підставу твердити, що за литовського пану ­ вання колонізаційні лави білорусів з північного Заходу на північний Схід, по лінії — приблизно — Гомель — Сосниця стримувала тут, на берегах Десни, не сама тільки місцева сіверянська людність, а й колонізаційна хвиля теж сіверянських елементів, що котилися в напрямку з південного заходу на пів ­ нічний схід від берегів р. Суми на Короп, почасти ж припливом українських елементів із Волині. Так було певно аж до кінця XV в. навіть і тоді, як роздано лени утікачам-князям із в. кн. Московського — „жертвам единодер ­ жавія”, що з половини XV в. почали діставати від вел. кн. Литовського „кормлення “ та „вотчини”, як от: кн. Іван Андрієвич Можайський — Чернігів, Стародуб, Гомель і Любеч (з „волостьми”), а Іван Дмитрович Шемячин — Рильськ та Новгород-Сіверський (так само ж). Коли ж сини цих князів: першого — Семен (Симеон), а другого — Василь разом із сусідніми наприкінці XV в. передалися до вел. кн. Московського та коли мало не все кн. Черні ­ гівське й кн. Новгородсіверське, за умовою р. 1503, припали Москві, почи ­ нається нова доба в історії колонізації Середнього Наддесення, бо за часів Московського урядування (рр. 1503 — 1618) йде вже рух колонізаційний із Московщини, від р. Оки та з десенського верхів ’ я — вниз. Ознаки його ба ­ чимо на Сосниччині із деяких документів. За посередника такого руху можна значною мірою ‘ вважати Нов- городсіверський Спаський манастир. Великі й різноманітні маєтності того манастиря розкидані були в Новгородсіверськім „уїзді” головним чином по р. Десні й по її допливах, як на північ від м. Новгородсіверська, так і надто багато на південь від нього до самої Сосниці, почасти ж і в Путивльськім „уїзді” понад Сеймом — рікою і в інших місцевостях. Царська грамота цьому манастиреві, датована 2 вересня 1552 р., дає вказівки за ряд сіл і врочищ, ,134 Ю. Виноградський що деякі з них певно існували значно давніше перед тим. Видко це з самого початку цієї грамоти, з таких слів: „положили” (архімандрит Васьян з бра ­ тією) — „пред нами” — (царем івел. кн. Іваном Васильовичем) — „жалованную грамоту отца нашего и великаго князя Василія Ивановича всея русій, а въ жалованной грамотѣ написано: вотчина монастырская въ путивльскомъ уездѣ и въ Новгородскомъ уездѣ, и была де у ных на тое отчину блаженнія па ­ мяти отца нашего и великаго князя Василія Ивановича всея руссіи жалован ­ ная грамота, что нѣкотораго нашего тягла ни дани не давати и въ нѣкоторое время та у ныхъ грамота сгорѣла въ церкви Петра чудотворца въ приходъ кримскихъ людей” ’ ). Вдамось же до тих даних грамот 1552 р., що тор ­ каються Середнього Наддесення. Тут знаходимо між іншим такий уступ: „починокъ Лучаевъ на озерцѣ на Лучнѣ, а въ немъ живутъ бортники мона- стирскіе, а знамя крестъ косой въ верху тѣнь, вопче со взмѣтневскими кре- стяни бортники, да рибнихъ ловель озерцо Лунка, озерцо Дерба, Десница озерцо, озерцо Рог “ * 2 )-. Наведена цитата цікава для історії сіл на Сосниччині тим, що тут зустрічаємось із „взмѣтневскими” бортниками, себто вперше бачимо з актів с. Змітнева (по правий бік р. Десни за 16 км на північний схід від м. Сосниці) та „починокъ Лучаевъ на озерце на Лучнѣ”, той починок, з якого згодом утворилося с. Спаське (трохи нижче с. Змітнева, по той самий бік Десни). Про останнє село знаємо це з переліку врочищ, що й нині існують із подібними назвами коло нього: Лунча, Верба, Руйг, Деснище 2 ), а назва його Спаське пішла з того, що воно належало Новгородсіверському Спа- ському манастиреві 3 4 ). Щождо назви Змітнев, то в грамоті 1552 р. є натяк на відгадку, звідкіль така назва взялася, а саме — в прикметнику „взмѣтнев- ский “ , що походить із дієслова „взметать” через речівник „взмет” 5 ) (а з нього Взметнев, по сіверянськи — Взмѣтнев, тоді — Змітнев). На питання, що ж тут „взметається”, дають відповідь природні умови місцевости. „Взметається”, себто підноситься вгору — -берег р. Десни підноситься, порівнюючи з сусід ­ німи місцевостями, що лежать нижче по Десні в напрямку до Сосниці й далі. Коли їхати по Десні знизу вверх, то Змітнівська Круча це буде перший більш-менш помітний взмет над Десною тих високостів, що, все підносячись, тягнуться в напрямку до Новгородсіверська й вище нього, то наближаючись до самої Десни (в с. Змітневі), то трохи відступаючи від неї (як при с. Ко ­ нятині та с. Оболонні). Коло с. Вишенки (в районі Корейському) височина знов насовується над саму Десну і стає тут ще помітніша ніж Змітнівська Круча. От від чого й маємо назву с. Вишенки. Таке розуміння цієї назви вже давно втрачено, бо вже її вимовляють із м ’ яким н — Вишеньки — наче від слова вишня, а сусідньому хутору (з цукроварнею) дали назву Черешеньки. 4 ) Обозрѣніе Румянцевской Описи Малороссіи. В. III. Полкъ Стародубскій. Н. Константи ­ новича. Черн. 1875, с. 847. 2 ) Ibidem, с. 852. 3 ) Збірник „Чернигів і Північне Лівобережжя”. 1928, с. 161. 4 ) Обозр. Рум. О. М. в. III, Полк Стародубок., с. 846. Грам, з — II — IV — 1671 р. “) Порівн. це слово з українським сільськогосподарським терміном „підмет”. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 135 У перелікові врочищ, що належали Нозгородсіверському Спаському мана- стиреві, зазначається селище „Кочь “ * 2 * 4 )- Не знаходячи даних, щоб ототожню ­ вати його з урочищем „Кочине “ , що існує між м. Сосницею та с. Лавами і має ознаки давнього селища, я згадую про нього як про один із терміно ­ логічних елементів грамоти 1552 р. У цій грамоті до слів: селище Коч до ­ дано „пустое”. Таких пустих селищ під той час боротьби між Литвою й Москвою на Сосниччині й у суміжних місцевостях було, певно, багато. Були вони й по узбережжі десенському в межах держави Новгородсіверського Спаського манастиря, тільки ж грамота 1552 р., зазначаючи селища, не за- всіди додержується точности. Проте ж можна помітити, що вона намагається схарактеризувати стан урочища, а це дає певні вказівки — -риси до картини залюднення узбережжя р. Десни й її допливів у другій половині XVI в., коли р. Убедь почала ставати, або вже й стала за межу фактичного господарю ­ вання Литвиі й Москви. Якраз Москва, а разом із тим росіяни, загалом її підданці, почували себе безпечніш у межиріччі Убеді й Десни, надто по узбе ­ режжі десенському та в межиріччі Десни й Сейма. Під захистом такої знач ­ ної фортеці й військової бази, як м. Новгород-Сіверський, колишні „починки”, що їх поруйнували були кримські й литовські люди, та стали пустими сели ­ щами під час лютого змагання Литви й Москви за владу, знов, за вел. кн. Василя Івановича, надто за царя Івана IV „під крилом” Новгородсіверського Спаського манастиря починають відбудовувати і залюднювати. Про деякі з них у грамоті сказано, що в них живуть „бортники монастирскіе”, напри ­ клад, про „селище, что былъ починокъ Коровяково” 2 ). Зацілілі „починки” розростаються, і такі давніші більші оселення звуться в грамоті „деревні”, як от: „деревня, что былъ починокъ Старогов”, „деревня, что былъ починокъ на речке на Бобрикѣ” 3 ). З інших деревень відзначимо: д. Вишнин (сучасне с. Вишенки по правий бік р. Десни в Коропському р., див. про нього вище), д. Іванков (село з назвою Іваньків існує нині по правий бік р. Десни в Понурницькому р.), д. Жернівки (є й тепер таке село — „дер.” по лівий бік р. Десни в Коропському р.) 4 ). Зрідка бачимо в грамоті назву „село”. Це — певно ще давніші залюднені пункти з більшою кількістю людности, прим., с. Горбов (воно відповідає нинішньому с. Горбову по правий бік р. Десни на Новгородсіверщині) 5 ). Тоді ж таки певно вже існувало й знакомите в архео ­ логії с. Мізин (по правий бік р. Десни в Понурницькому р.), бо в грамоті 1552 р. принаймні згадується: дорога „мезинская”, або мѣзницкая”, „пруд мезинский” 6 ). *) Обозр. Рум. Мал. В. III, с. 851. 2 ) Ibidem, с. 849. 8 ) Ibidem, с. 848. 4 ) Ibidem, с. 851. б ) Ibidem, с. 849. 6 ) Ibidem, с. 850. У грамоті 1552 р. знаходимо й пояснення, що саме вабило колоністів на цю територію. Це — вигідні природні умови: різні „угодья”, бортні „ухожья”, ,136 Ю. Виноградський „єзи” (язи) на ріках, рибні озера „съ неводними тони” і „духовая рибная ловля” (зимою у придуху), „а по тѣмъ озерамъ и всякая звѣринная и рибная ловля и бобровіе гони и въ спуди и перевесья” (особливі способи ловити звіря гоном на сітки), „займища” і „пашенная земля и дикое поле, поду- бровье и сѣнній покоси, і пруди” й т. і. * 2 * 4 ). До маєтностів манастирських уві ­ ходили й млини, наприклад, згадується „на рѣчкѣ на Ромѣ (правий доплив р. Десни) монастирская мельница нѣмецкая” 2 ). Річок перелічено в грамоті 1552 р. надто багато. Деякі з них передали свої назви сучасним селам, примір., р.р. Сверж (або Свѣрж), Ивот, Кумань 3 ) (нині є села з відповідними на ­ звами на Новгородсіверщині), р. Ласка 4 ) (є с. Лоска в кол. Кролевецькому пов.), р. Шостка 5 6 )(з неї пішла назва м. Шостки на Глухівщині). Знаходимо згадку й про тих колоністів, що стали „крестьяни Дурова” або „Васильевы” (крестяне) е ) чи „стермухова бортники” чи „павловские бортники”,згадується селище Антипи, починок Семена Дугина й т. і. 7 ). Це вже ясний натяк на російських бояр, що, посовуючись униз по Десні, певно приводили з собою й своїх селян російського походження, або закликали до себе таких селян, як це робив і Новг.-Спаський манастир, від інших володільців. Відомості про те, що деякими селами, як от: Вишенки та Савинки, володіли російські бояри, наводить О. Лазаревський, припускаючи подібні володіння (за XVI в.) також в с.с. Рожественному та Алтинівці 8 ). Це — села кол. пов. Кролевець- кого, з них с. Рожественне — нині с. „Октябрское” в районі Коропському. (Савинки над Десною не слід ототожнювати з Савинками над р. Убеддю). Усе це не могло не залишити певних слідів і впливів російської колонізації. Вони й були ці сліди й впливи значно дужчі до тих часів, поки нові коло ­ нізаційні хвилі з інших країв не затьмарили їх за доби польського пану ­ вання та козаччини. Чим вище по Десні, тим більше можна знайти таких слідів і тепер. Але ж, коли навіть настирливо розшукуватимемо таких слідів на тій території, яку взято за об ’ єкт ближчого вивчення — район Сосниць- кий, — то нині ми знайдемо дуже слабий відгомін колишніх впливів колоні ­ зації із нащадків вятичів. Такі назви, як „Взметнев”, Лучаєв починок — це все колишні словотвори російські, але ж вони не прищепилися тут, за вий- нятком хіба сліду такого словотвору в першій назві. На місці „починка Ду ­ наева” маємо цілком українське с. Спаське з окучою говіркою. Сусідні с.с. Купчичі й Змітнев — теж українські, хоч і з деякими етнічними відмінами, порівнюючи з с. Спаським, наприклад, помітно більшу русявість та акання. Чи маємо тут відгомін акання радимичів (на що натякає начебто патронімічна *) Ibidem, с. £53 й інші. 2 ) Ibidem, с. 848. ’ ) Ibidem, с.с. 849, 851, 852. 4 ) Ibidem, с. 850. 5 ) Ibidem, с. 852. 6 ) Ibidem, с. 851. ’ ) Ibidem, с. 852, 853. 8 ) Опис. Ст. Мал. II, с.с. 317, 412. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 137 назва с. Купчичі), чи вятичів, сказати важко. Може, оту порівнюючи більшу русявість і принесла вода з „верху” Десни — „брянська вода”, — як кажуть сосничани. Кажу так мимоволі, згадуючи перекази про ті випадки, коли люди, їдучи з верху Десни, осідали тут назавсіди. Так само пояснюють, приміром, назву „Плитниківка”, це старий куток у хуторі („дер.”) Якличах (якличани) над Старою Десною коло м. Сосниці. Але ж якличани мають говірку окучу, побут український і порівнюючи, скажемо, із змітнівцями, відрізняються від них у бік більшої суми етнічних рис українця. Щождо урочищ, то вони численні, і назов їхніх в околицях м. Сосниці й сусідніх сіл мені відомо багато, але ж назов таких, що про них можна гадати за їхнє російське походження, зумію навести обмаль. Крім згаданого вище врочища Лунча (коло с. Спаського), що нагадує „озерцо Лунку” в грамоті 1552 р., подам ще такі: „Лобази” (урочище, де був Макошинський Миколаївський манастир, за 7 км у південно-західній бік від м. Сосниці), „Приж” (один із рукавів р. Убеді) 1 ), „Прудище” та „Ізбище” (болота: перше між хут. Степком та хут. Веселим, або „Анновкою”, за 5 км у північно-за ­ хідній бік від м. Сосниці, а друге — коло хут. Яклич за Старою, або Малою, Десною). Однак напевне сказати, що ми маємо тут, у цих назвах, сліди саме російської колонізації за XVI в., підстав бракує, бо, наприклад, корінь слова „Ізбище” можна застосувати й до мови білоруської і до польської. Проте ж, поряд із цим та з такими назвами як: Взметнев і Лучаєв, може виникнути питання, чи не російського походження назва Пекаров (село по правий бік р. Сейма за 9,5 км відм. Сосниці) та Анути (сусіднє село). За перше знаємо з акту 1635 р., що його перед тим актом колись „Авдоким Вытольдов” держав 2 ). Хто був цей Авдоким Витолдов, відомостів немає, але ж певно ім ’ я Авдоким (чи не Євдоким?), а можливо й прізвище Витольдов у поль ­ ському акті подано із змінами проти дійсних. Село Пекаров іноді бачимо в актах у транскрипції „Пекари” 3 ), і часто в транскрипції „Пекарев”. Є с. Пекарі на Київщині (на Правобережжі). Слово ж „Кнут” як прізвище доводилося мені чути на Сосниччині. (Обидва ці села, Пекаров і Кнути, — ■ українські окучі). Таке ж саме питання про російське походження назов де ­ яких сіл, що потім перетворено їх на назви українські, може виникнути й за Шабалинов (окуче українське село по лівий бік р. Десни за 12,5 км на північний схід від м. Сосниці). У такому разі в основі цієї назви, яку зустрі ­ чаємо й у транскрипції, „Шабелинов”, ми мали б прізвище „Саблін”, а звідтіль: Саблінов, Сабелінов і т. д. До того ж можуть зауважити, що виводити цю назву безпосередньо від українського слова (можливо прізвища) Шабля — важче, бо до нього треба додавати аж два суфікси однакового змісту „ин “ та „ов “ , а це — не в природі мови української. А втім назва 9 Є згадка про р. Приж на Новгородсіверщині в грамоті 1552 р. (Об. Р. О. М. III, с. 850). У цій проблематичній назві може маємо корінь „прич “ , що є в слові „причать” (рос.). 9 Оп. Стар. Мал. II, с.с. ЗОЇ, 302. 9 Ibidem, с. 303. ,138 Ю, Виноградський села Шабалинов могла взятися з характеру сусідньої місцевости, де розкидано чимало шаблеподібних боліт та озер. Окрім того, з подібною назвою, власне Шабельники, — є село на Чигиринщині. Закінчення назов сіл та містечок на „ов “ трапляється між іншим у Польщі, навіть в етнографічних межах поль ­ ської нації, але ж застосовувати до мови польської так само й до тільки російської мови походження назов численних сіл на „ов “ у межиріччі Десни й Сойма, як от: Обмочов, Лукнов, Обтов, Подолов, Заболотов, Добротов, Любитов, Сварков, Уланов, Холопков і т. і., що деякі постали за поляків, була б помилка, через те що частину цих назов, примір., Уланов, Любитов, можливо запозичено й перенесено з Правобережної України (Поділля й Во ­ лині) ’ ), частину ж утворила на місці українська людність почасти на зразок стародавніх слов ’ янських назов, подібно до таких як: Чернігів, Глухів, по ­ части ж загалом на зразок тих морфологічних прикмет, що визначають при ­ належність, як: Макаров, Тарасов, або Макарів, Тарасів і т. і. Є у нас назви сіл на „ов “ і такі, що про їхнє російське походження можна певніш твердити, як от: Глазов, Риков, але ж вони вже в межах кол. пов. Новгородсіверського. Розшукуючи слідів кол. російських впливів на Сосниччині, натрапляємо ще на історичну назву „селище Филево”. Це те селище, — можливо кол. воло ­ діння московського боярина, — на якім на прикінці XVII в., або на початку XVIII в. осаджено Слобідку Макошинського Миколаївського манастиря * 2 ) (нині українське акуче село Слобідка за 9,5 км на захід від м. Сосниці). Але ж місцева людність не знає вже ні назви того селища, ні самого його існування. Що крім московських бояр, були у нас, на Сосниччині, в XVI в. звичайні люди російські — „москалі”, — сумнівів немає. Про ‘таких колоністів довідуємося з актів, що їх видав О. Лазаревський. Щодо Сосниччини зна ­ ходимо у нього певні відомості про оселі росіян поблизу сьогочасної Кирі- ївки (село за 9,5 км на північний схід від м. Сосниці). Так в однім акті читаємо: „обывателѣ Кирѣевскіе, а меновите старинній отчичъ, то єсть Семенъ, Василювъ сынъ, московское породы, называемий Бритикъ…. сказали и визнали подъ сумленямъ, ижъ еще за державы московское, давное, Василь, отецъ его, Симона, и отцев братъ Яско Бритикъ, и отци ихъ, а его Симона, дѣди, еще передъ Пѣсочинскимъ и за Пѣсочинского, каштеляна Киевского, дань медовую давали на его жъ Пѣсочинского, а сѣдѣли дѣди, и отцы и дядко его домами своими на томъ боцѣ Убедѣ, гдѣ тепер Кириювка село, въ бору” 8 ). Як видко з тексту наведеного акту, росіяни Бритики, по оса ­ дженню с. Киріївки 4 ), покинули свої окремі оселі і ввійшли до складу „оби ­ вателів” киріївських. Доля їхня була така, що вони розтанули, або роз ­ пустились, у цім селі, цілком українськім окучім. Цікаво, що тим часом, як сусідні з с. Киріївкою села по правий бік р. Убеді, як от: Лави, Волинка, 4 ) Ibidem, с.с. 415, 481. 2 ) Об. Р. О. М. в. IV (Дополи.), Ч. 1885, с.с. 11, 12, 13. V 3 ) Зізнання це дано в р. 1701. Див. „Акты по исторіи монастырскаго землевладѣнія въ Малороссіи (1636 — 1730) “ , с.с. 33, 34. (Окрема брошура, що її видав Ол. Лазаревський). 4 ) У першій половині XVII в., перед 1647 р. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 139 Кудрівка (два перші — на захід, а останнє — на північ від Киріївки, — мають теж говірки окучі і сливе тотожні одна одній етнічною стороною, — ■ сусідні поселення по лівий бік р. Убеді, а саме — с. с. Купчичі, Змітнев і хут. (,,дер. “ ). Прогони становлять уже іншу групу, відрізняючись від попереднього ряду сіл своєю акучістю та ще деякими рисами етнічними. Тут р. Убедь і далі відграє свою ролю як природної межі, колись адміністраційно полі ­ тичної межі між князівствами Чернігівським і Новгородсіверським, потім між територіями, підлеглими Чернігову й Новгороду-Сіверському), нині ж етнічної. Звідки взялися ті відміни етнічні? їх можна, між іншим, пояснювати тим, що різні ґрунти: по правий бік р. Убеді куди врожайніші — деґрадована чорно- земля, — по лівий — вбогі піскові. На ці останні не квапилися нові кадри колоністів XVII в., ті, що були з України Правобережної, і ці ґрунти, хова ­ ючи в лісах: севруків (нащадків сіверян) та відгомін колишньої колонізацій ­ ної хвилі вятичів стали за присілля для пізніших колоністів, найбільше у XVIII в., коли доступилася сюди знов колонізаційна течія з нащадків радими ­ чів. Проте ж перевага в цім клину між р. Убеддю та р. Десною етнічних елементів українських знаменує собою факт пануючого впливу місцевих сев ­ руків та прихідьків з інших племін українських. Аналогічну ролю в етнічно- колонізаційному питанні відіграло те, що надзвичайно вбогі землі крайньої північної смуги Сосницького Полісся, мало залюдненого колись сіверянами, цього узграниччя між князівствами Чернігівським і Стародубським, почасти ж і Новгород-Сіверським, до якого протягом різних періодів раз-у-раз докочу ­ вались затяжні впливи Стародуба та територіально близької землі радимичів. Через це саме, хоч і не спостерігається у цім північнім сосницькім окрайкові таких разючих ефектів у комплексах рис українських, що мають тут більше білоруських відтінків, як на південь від нього, проте ж ніхто, здається, не заперечує, щоб віднести й цю смугу до зони української, наприклад, до полісько-української ’ (перехідної) мовної території ТОЩО 9- Пояснюється це тим, що південна Стародубівщина була залюднена українським плем ’ ям — сіве ­ рянами — ще за той час, коли сіверянські елементи на Стародубівщині про- 1 ) Див. ст. В. Ганцова „Діалектичні межі на Чернігівщині”. Збірник „Чернигів і Пів ­ нічне Лівобережжя”, с. 268 та ману на с. 112. За акад. С. Карським, українсько-білоруська межа проходить иа Чернігівщині через такі пункти: м. Любеч — м. Ріпки — м. Городня — с. Клюси далі по границі між кол. пов. Сосницьким і Новозибківським, звідти йде Новгород ­ сіверським пов. (близько до межі з кол. пов. Стародубським) до р. Десни і Десною до Орлов ­ ської губ. Є й варіянти вказівок за цю межу. Один з них такий. Від м. Ріпок вона відхи ­ ляється трохи на південь в напрямку до р. Снову, звідти йде по Снову сливе до кол. Гомель ­ ського пов., далі по границі між пов. Сосницьким і Новозибківським, а на Новгородсіверщині пролягає ближче до м. Новгородсіверська, залишаючи його на південь від себе. Проте ж кол. Сосницький повіт у всіх цих варіянтах залічується до зони української. Щождо акання, цієї значної риси впливу білоруського, то на Сосниччині південна межа його проходить через такі акучі залюднені пункти: с. Блистова — Ушня- — ряд хуторів — с.с. Феськівка — Мако ­ шин — Бондарівка — Бутівка — Слобідка — м. Мена — с.с. Величковка — Киселівка — Домапі- лин — Савинки — Козляничі — Чорноточі — с. (дер.) Ляшківці — х. (д.) Прогони — с.с. Купчичі — Змітнев — Конятин s (останнє в кол. пов. Кролевецькім). Див. Український Діялектологічний Збірник І. К. 1928. „До діялектологїі Задесення” с.с. 146, 147. (Моя стаття). ,140 Ю. Виноградський тягом ХѴШ й XIX вв. покриті були елементами білоруськими, зазначена вище смуга вийшла вже з сфери впливів Стародуба, бо за тих часів (з кінця XVIII в. та в XIX в.) став помітніший тут вплив із півдня, передусім із сусідніх смуг Сосниччини, що з 80-х рр. XVIII в. об ’ єдналася в адм.-тери- торіяльну одиницю — повіт Сосницький. А відтоді протягом 140 років за адм.-керівничий осередок для згаданого вище окрайка є не Стародуб, а Сос- ниця та й потяг місцевої людности в її економічних заходах (збут лісових матеріялів та виробів з дерева) йде не на північ, а на Південну Чернігів ­ щину й на Полтавщину. Можна ймовірно гадати, що за часів, коли Литва змагалася з Москвою за владу, більше постраждав край між р.р. Сновом і Убеддю, надто Степок Сосницький, як отой клин, що лежить у межиріччі Десни й Убеді. „Вдирання” литовців у територію найближчих до них районів кол. кн. Чернігівського (частиною його по Дніпровому узбережжі вони міцно володіли вже на по ­ чатку XVI в.), наступи їхні у волості Хотівля, Сновська й Хоробра, наскоки волохів і татар, відсічі, що їх робила Москва, вельми поруйнували цей край. Тоді саме втрачено було такі важливі осередки як Хоробор та Сновськ, що могли бути за воєнні бази то для тієї, то для тієї держави. Щодо Хоробру, то знаємо, що він був дуже залюднений.- Вагу же тогочасного Сновська (цієї давнішої „столиці” землі сіверянської за часів поганських, а потім осередку Сновської Тисячі за часів великокнязівських передтатарських) від ­ значив на своїх мапах „космограф” Я. Гастольд, що видавав ці мапи у Ве ­ неції. Отож, на його мапі 1562 р. бачимо Сновськ (на мапі „Snuest”) у Сі- верській Провінції („Sevvera Prov. “ ) у ряді небагатьох пунктів, таких як: Радощ 1 ), Стародуб, Попова Гора, Любеч, Гомель, Брянськ, Трубчевськ, Нов- городсіверськ, Чернігів (Zernio), Остер (Trochi) та Путивль, а на двох його мапах „Московії” 1548 р. в межах Чернігівщини зазначено тільки по два пункти: Остер та Сновськ (Trochi і Snuest) 2 ). За перший знаємо, що це був замок. З ним то у парі й ставив Я. Гастольд, можливо роблячи так за власним досвідом на місці. Принаймні відомо, що рід Гаштольдів (гадаю, що Гастольди і Гаштольди це — те саме) володів у першій половині XVI в. Любечем та землями на Остерщині 3 ). З наказу володільця цих земель Аль ­ брехта, або Альберта, Гаштольда, коли він був за воєводу у Бильні, збудо ­ вано р. 1538 замок у Острі, на Старогородці 4 ). Залюднені пункти менш важливі — старі „городки” й нові „засіки” на території Середньої Чернігів ­ щини, переходячи з рук до рук, руйнувались, гинули, ба навіть втрачали свої колишні назви. Про городки й городища на Сосниччині пам ’ ять людська не сягає далі польського панування („ляхи седіли”), здебільшого ж народ Ц м. Погар. 2 ) Див. видання „Матеріалы по исторіи русской картографіи”. В. І. К. 1899. NoNo IV, V, XXII. 3 ) М. Любавскій, „Областное дѣленіе и мѣстное управленіе Литовско-Русскаго Госу ­ дарства. 4 ) Пізніш, р. 1571, збудовано новий замок у м. Острі. Тр. Черниг. Губ. Арх. Коми. 1900 — 1902. Отд. П. Ч. 1902. П. Добровольскій, „Юрьевская Божница”, с. 76. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 141 зв ’ язує їх із шведами („тут бились шведи”). Тільки раз (в 90-х рр. XIX в.), довелося мені чути на Сосницькому Поліссі від володільця одного з городищ (Болілова) переказ про те, що цілий ряд укріплених городків спорудив на цьому Поліссі Іван Грозний. Такий переказ відповідає історичній істині в тому розумінні, що московському військові певно не один раз доводилося використовувати для свого захисту за часів Івана Грозного такі городки й городища цієї т. званої Литовської України, як: 1) в околицях с. Дягови коло болота Чемарова (або Чамарова), 2) недалеко від с.с. Верхолісся й Ки- селівки (Чепіжине), 3) край хут. („дер.”) Хавдіївки, 4) коло с. Козлянич (Туличев), 5) біля с. (,,д. “ ) Ляшківців та 6) край ‘С. Змітнева. Ця низка го ­ родків та городищ, що існували за часів ще передтатарських, виділяється в окрему групу завдяки їхній особливій конфігурації, більшим розміром і їхньому положенню. Алеж, хоч узяти на допомогу й актові відомості, при- мір., грамоту 1552 р., де згадується про „засѣки”, ми не певні в тому, що ряд тих городків саме утворив Іван Грозний. Швидше можна сказати, що всі вони існували ще перед ним і використовували їх литовці, та що за Івана Грозного їх реставрували або підновляли для війська московського. Отже крок за кроком останньому довелося тут здавати свої позиції ще заздалегідь перед Деулинським замиренням (1618 р.). Як на цікаву деталь щодо Сос- ниччини наведу цитату з акту декрету 1591 р., який свідчить за те, що вже в кінці XVI в., дарма що формально належала ця частина Чернігівщини до складу Московської держави, урядовці польські провадять суд і розправу навіть у справах цивільних далеко за офіційними межами Литви та Польщі. Суперечна справа щодо розмежування точилася за спокійне володіння знач ­ ним шматком землі на багато квадратових кілометрів у західній смузі Сос ­ ницького Полісся між р. Бреччю й верхів ’ ям р. Мени. Володілець цієї маетности „Павелъ Товстолѣсъ скаржался на Лаврина Слюсара” (за пору ­ шення володіння) „Яну Комаровскому, намѣснику воеводства чернѣговского, переясловського, лоевского, любецкого”, і Комаровський, виїхавши, щоб оглянути ґфунти на місці, „дуктъ росказалъ, кторій дуктъ такъ сіе почина: отъ Мани ржеке въ Камке, зъ Камке въ зеліоне сосне, зь зеліоней сосни Турове Блото, зъ Туровего Блота вверхъ пришло въ черне лозе, зъ чорней лози въ селезіонке, съ селезіонки внизъ ржеко Бречо до Попеланки, Попе- ланка до Ягоднего блота, зъ Ягоднего блота луземъ, въ курганій ласекъ, гдзіе рознице міендзи строками, зъ ласка курганего сцежко старовічно, гдзіе и цюси состаровечно на дембахъ значне, то сцежко до Салоновей дроги, то дрого до дроги турянскіей до вершзеня идонцъ, туранской дрого до Камки и Мани ржеки, з контоіе граница почела скробовска” 1 ). У цім акті- декреті бачимо між іншим згадки про праве „отчине” (Товстолісове), про зізнання старих людей, слушні документи (з Товстолісового боку), про стежки старовічні, про дороги й інші ознаки того, що цей куток Сосницького Полісся було почасти вже залюднено значно давніш перед тим, як складено самого ’ ) „Обозрѣніе Румянц. Оп. Малор. В. І Полк Черніг. Ч. 1866, с.с. 121, 122. ,142 Ю. Виноградський акта. З нього видко, що на прикінці XVI в. існувала дорога Туринська, як можна думати, на с. Тур ’ ю (нині району Сновського) та дорога Салонова, — її назва натякає на с. Солонівку (на північ від м. Городні), існувало й чи ­ мало врочищ річних, болотяних та лісових, які передали свої назви залюд ­ неним пунктам. Так, є певний зв ’ язок між актовою назвою „Остров Скоро- бовскій”, і сучасною назвою „дер. Шкробов” (Сновського району), між назвами „Турове болото, Попелянка, Вершлень” і назвами значних хуторів: Торов, Попельня, Вершини (район м. Синявки) та між р. Бреччю й „дер.” Бреч (району Карюківського). Щождо назви „Камка” то можна тільки гадати, що подібна назва ((визначає вона окрасу до голови) була поширена тут для найменування урочищ і сіл, бо, крім Камки, в акті (певно врочища) знаємо два села з такою самою назвою Камка: по лінії Західньої залізниці (на північний захід від Сновська) та в Холменському районі (на північний захід від с. Холмів сосницьких). На підставі акту 1591 р. можна зробити висновок, що с.с. Тур ’ я й Солонівка, а може в зародку й „дер.” Шкробов (де є „городок”), існували, значно давніше перед тим, початок інших сіл та хуторів — пізніший. Із цих сіл с. Тур ’ я інтересна тим, що вона має тотожню назву з р. р. Тур ’ я на Сосниччині й на Волині і мало не тотожню з Турій- ськом ХШ — XIV в.в. на її території 1 ). Акт 1591 р. дає так само натяк на те, що вже тоді, наприкінці XVI в. на Сосницькім Поліссі експлуатовано лісові масиви на так званих „будах” 2 ), хоч за це можна тільки припускати більш-менш імовірний здогад з актової назви „Попелянка” та з назви сучас ­ ного села Буда Товстолісова (на південний схід від „дер.” Шкробов, у районі Карюківському). Названо зазначене село Будою Товстолісовою через те, що його „поселив” при промисловому закладі — буді Павло Товстоліс на старо ­ давніх своїх ґрунтах. Але ж довідуємося про це тільки із „сказки старожит ­ ців” XVIII в. та з універсалу Чернігівського полк. Я. Лизогуба 1689 р. 3 ). У тім самім універсалі та в попереднім універсалі гетьм. Дем ’ яна Многогріш ­ ного з 1669 р. згадується „Скробовщина” 4 ), що дає деяку підставу виводити назву дер. Шкробов із відповідного прізвища. І! ) Про рівнобіжні з назов рік на Сосниччині й на Волині та про назву „Мани ржеки “ — Mianyrzeki (загалом про р. Мену) див. І розд. цієї статті. 2 ) В Литві будницьку промисловість реґляментовано вже Уставою 1529 р. (Любавскій» op. cit. „Чтенія” 1893. III. 490. 3 ) Генер. Сл. о маетн. Черн. Полка, с.с. 122, 629, 630. Згаданий тут Павло Товстоліс був сотник чернігівський. Встановити, що існування зазначеної в тексті буди — синхронічне акту 1591 р. на підставі матеріялів „Ген. Сл. “ не можемо. 4 ) Ibid., с.с. 629 — 632. За браком документів ми не можемо уявити собі, як відбилося на Сос ­ ниччині повстання Наливайка, який просунувся із своїм військом на Моги- лівщину (Білорусь), про те, що опинилося та залишилося тут, на Сосниччині, з війська першого Самозванця, в якого були елементи з Галичини, Волині й Північної Київщини, та про кадри втікачів із України Правобережної від економічного гніту панів польських, надто по Люблинській Унії р. 1569. ,До історії колонізації середньої Чернігівщини 143 Можна цілком згодитися з слушним припущенням М. Василенка, що все це мало певні наслідки в справі колонізації Чернігівщини * ). Потяг людности із Правобережної України „на Десну” за тих часів був дужчий, ніж за наших часів (у другій половині XIX в.) потяг із Чернігівщини „на Амур” „на Зею” й т. і. Давніший той потяг зміцнив українські етнічні елементи не в однім кутку Чернігівщини, зокрема на Задесенні. І коли нині на Сосницькому По ­ ліссі українські етнічні риси переважають над іншими, прим., у тій самій Товстолісовій та в сусідніх селах чуємо говірку українську 1 ) з твердим. „и “ та „е “ (на місці давніх м ’ яких) та бачимо побут український, то значною мі ­ рою це сталося через те, що цю смугу Сосницького Полісся наприкінці XVI в. та на початку XVII в. залюднили споріднені із сіверянами (севруками) нащадки полян та деревлян, що спільні новій колонізаційній хвилі із нащадків радимичів. Одну цікаву деталь, на яку можна покликатися, як на маленьку ілюстрацію до наведених припущенній, подав Філарет Гуми- левський за с. Авдіївку 2 ) (на Сосницькім Поліссі, тепер району Понурницького). Не наводячи підстав для свого твердження, що це село засновано „Авдѣем ’ — боярином князя Сѣверского”, Філарет пише, що тамтешні козаки Волошко та Авраменко визнають себе за нащадків наливайківців, які після нещастя з Наливайком поховалися у лісах Авдіївки. Мені відомо, що в околицях с. Авдіївки та сусіднього с. Хлоп ’ яників (етнічною стороною ці села мало не тотожні з с. Будою Товстолісовою), крім значних лісових масивів, є гли ­ бокі яри, що звуться „Яри Козацькі”. Таким чином з приводу переказу про втечу наливайківців у околиці с. Авдіївки, що його подає Ф. Гумилевський, можна сказати, що цей переказ, відповідаючи місцевим природним умовам, не суперечить фактам історичним. В той момент і на Чернігівщині, навіть на значному віддаленні від Польщі, вже важко було натрапити на місце, де б спокійно було від польського війська. Лишалося одне: сховатись у ліси та яри, безпечніше в тих, що за р. Убеддю, бо вони під той час може ще де ­ якою мірою були за фактичний кордон між Московською державою та Поль ­ щею. Пам ’ ятку, що натякає на існування цього природного фактичного кордону та на антагонізм між представниками різних національностів, можна вбачати в назвах с. („дер.”) Ляшківці (по правий бік р. Убеді), де є „городок”, про який кажуть, що там ляхи сиділи, та сусіднього с. Хлоп ’ яники (по лівий бік р. Убеді). Обидві назви дали сусіди різних національностей, бо ні поляк не назве себе ляхом, ні українець не скаже на себе хлоп. Алеж, дошукуючись історичної істини, можна припустити й таку думку, що с. Хлоп ’ яники одер ­ жало свою назву від поляків за їхнього панування по Деулінському зами ­ ренні (1618 р.), а назва Ляшківці пішла вже за козаччини. ’ ) Н. Василенко. Op. cit., с.с. 562, 563 й інші. Акучу з типовими прикметами різноріччя „властиво сіверського”. • ,ІВАН БОЙКО. СЕЛО ЯДЛІВКА НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ У XVIII В. Село Ядлівка, Баришівської сотні, на Переяславщині, за Гетьманщини варте нашої уваги і своїм соціяльним складом, і зайняттями людности. На ­ самперед впадає в око, що тут була досить численна група козаків. До того ж співвідношення козаків-підпомічників і козаків виборних у цьому селі стано ­ вить вийняток проти інших сіл на Переяславщині — тут на 17 дворів козаків виборних було під час Рум ’ янцівського опису 27 дворів козаків-підпомічників, себто число дворів козаків-підпомічників відноситься до числа дворів козаків виборних, як 1,6 : 1, а по цілому Переяславському полку відношення це було багато вище 1 ). Ч А якщо візьмемо відношення числа родин козаків-підпомічників (34) до числа родин козаків виборних (60), то цифри будемо мати цілком незвичайні. 2 ) Це село надав Мазепі Петро І під час першого перебування Мазепи в Москві 1689 року, а Мазепа віддав це село на утримання шпиталю при Київо-Печерському манастирі (Костома ­ ров, Собр. соч. кн. VI, т. XV!, ст. 408). 3 ) Сборн. Харьк. Истор -Филол. общ., т. 8, ст. 258. 4 ) Рум. оп., Переясл. полк, Баришівська сотня, село Ядлівка. Іст.-Геогр. зб., т. IV. — 10. Щодо групи посполитих, то слід відзначити, що серед них було розви ­ нене ткацтво. Лежить Ядлівка на р. Трубайлі за 50 верст від Переяслава і за 20 верст від Баришівки (сотенне місто). Час первісного заселення не відомо. Вперше його згадано під 1631 роком, коли робили перепис задніпрянських селищ Київського воєводства (у Яблоновського Slownik, т. 14, ст. 237). У „генеральному слідстві о маєтностях” сказано про с. Ядлівку, що воно „здавна до сотнѣ надлежало, под видѣніем сотничим найдовалося и до города (Баришівки — /. Б. ) в общенародних повинностех и подводах помоществовала”. . За гетьмана Самойловича володів цим селом писар полковий Переяславський Сава, а по нім Войця полковник Переяславський. За гет. Мазепи володіла цим селом мати Мазепи 2 ), після Мазепиного упаду Ядлівка належала до двору гетьмана Скоропадського, а той надав це село Київському Братському училищному манастиреві 3 ). З Рум ’ янцівського опису довідуємося, що Скоро ­ падський надав Ядлівку манастиреві 1714 року 4 ). ,146 Іван Бойко Так багато володільців змінила Ядлівка аж доки не дісталася Києво- Братському училищному манастиреві, що й володів ним під час Рум ’ янцівського опису. За описом це село мало: Двір приїждж. манастирський …. 1 „ білого духівництва ……………………….. 2 „ козаків виборних ………………………….. 17 „ „ підпомічників …………………. 27 „ посполитих …………………………………… 54 „ підсусідських …………………………………….. З ‘) 104 двори Як бачимо, манастир спромігсь відстояти своє право і не допустив сюди інших володільців. У самому манастирському маєтку були такі будівлі: у при ­ їжджому дворі — один будинок на дві кімнаті з двома коморами і пекарнею, три людських, одна хата мазка, 4 комори, 1 клуня, 5 хлівів, 1 повітка та 1 шинок. У цьому дворі жили на послушенстві: козак із Запор.(Січі і якийсь Левко Вакульський з Польської области. У людських хатах та в шинку жили 4 ро ­ дини посполитих та одна наймичка (мабуть і 4 родини посполитих треба вважати за наймитів, крім шинкаря, що жив з заробітку: правдоподібно, він діставав якусь частку від проданого вина). Варто відзначити, що манастир не організував тут виробництва вина, хоч до того були всі дані, а довозив його з манастирських маєтків, що були на правому боці Дніпра. Можна думати, що виробляти вина у правобічних маєт ­ ках виходило дешевше. До цього двору належало 435 3 /з днів ріллі, 16 участків лісу, на 456 копиць сіножатів, і млин-вітряк (молов тільки манастирське збіжжя). Треба відзна ­ чити, що одна земля розбита була аж на 106 ділянок. Чи жили тут ченці, не відомо. А те число служилої людности, що було, як ми бачили, у дворі, безперечно, не могло обслужити таке господарство. Це спадало на плечі за ­ значених 54 дворів посполитих. Але, на жаль, норми праці цих посполитих ми не бачимо в опису. Чи всю землю обробляли, чи частина гуляла, також не відомо, навіть приблизно встановити не маємо змоги, бо не знаємо скільки висівали збіжжя. Скільки було худоби — теж не зазначено. Щодо білого духівництва, то воно в Ядлівці помітної ролі не мало. Тут було лиш два попівських господарства й удова-попадя; економічний стан їх був порівнюючи не високий. У двох дворах було будівель 17: хат із кімна ­ тами — 4, хата — 1, комор — 2, хлівів — 2, повіток — 2, льох — 1, людська — 1, клуня — 1. Крім того, цим дворам належав ще вітряк та ґрунт із коморою. Землі належало цим дворам 29 ’ /з днів, 1 участок лісу, город, і 26 голів ху ­ доби, з них волів — 6, кінь — 1, корів — 4, дрібної — 15 голів. ’ ) Ці двори підсусідвам не належали: 2 з них належали сотникові баришівському Афеи- дику Давидові, а один — козакові виборному. ,Село Ядлівка на Переяславщині у XVIII віці 147 На зазначеній площі 29 f / 3 днів висівали щороку 3 четверті жита, 3’ / 2 чт. овса, * / 2 чт. гречки, 4 / 2 четверти ячменю, Ц 2 четверти проса.] Обслуговували священики одну церкву. Церква була дерев ’ яна, нова, а дзвіниця стара. Школи при церкві не було. Церкві належало 13 днів па- хоті, сіножать на 50 копиць і острів із гаєм та сіножаттю на ЗО копиць. КОЗАКИ ВИБОРНІ. Козаків виборних було в Ядлівці 17 дворів, 60 родин, 358 душ. Треба відзначити, що родини ці ще. не зовсім диференціювалися в окремі госпо ­ дарчі одиниці і тому щоб встановити число їх немає якихось сталих підстав. Ці багатородинні двори знаходимо в такому стані: 1) спільна земля для всіх родин і окремо худоба, 2) спільна худоба і окрема земля, 3) спільна земля, окрема худоба і спільне оброблення (спільно висівають певну кількість збіжжя). 4) спільна земля, спільна худоба і окреме оброблення, та інші варіяції. Тому, щоб установити господарчу одиницю, довелось би зробити штучний розподіл, і землі, і худоби, і засіву, що, напевно, не відповідало б дійсності. Отож доведеться розглядувати групу козаків виборних, беручи за основу не госпо ­ дарство, а двір. Крім зазначених 60 родин, у козачих дворах жили ще 5 під- сусідських родин, що в них було 22 душі (одна родина з 48 душ жила в ок ­ ремому козачому дворі, і ми її сюди не залічуємо). Людности на 1 двір козачий припадає 22,35 душі, на 1 родину козачу 6 душ. А що в дворах козаків виборних так багато було пожильців, то очевидно, що й будівель мало бути багато. Справді в цих 17 дворах було аж 298 буді ­ вель, а це на 1 двір становить 17 будівель. Будівель було: хат із комо ­ рами 50 і ), пустих хат 3, хат без комор — -4, клунь 33, інших будівель 158. Все ж, дарма що хат було багато, на 1 хату маємо 7,04 душі — велику за- людненість. Набуто двори переважно через спадщину, куплено лиш 2 двори, у коза ­ ків таки, за 15 крб. 50 к., та один двір через заставу від посполитого, за 8 крб. Походження козаки всі були місцевого. Це цілком зрозуміло, група ця була добре забезпечена матеріяльно, майже в усіх сотнях, і до будь-яких мандрівок не було в неї стимулів. Слід зауважити, що багато козаків виборних були одружені з доньками посполитих; це свідчить про те, що між цими групами не було воро- жости, до матеріяльно забезпечених посполитих, мабуть, погорди козаки виборні не мали. Таких одружень маємо за описом аж 24. Певно брали до ­ ньок із заможних посполитих родин. Через те, що на один двір припадало так багато родин, робочою силою ’ ) Властиво тут замість комор дуже часто будували хижі плетені. Але в козаків їх менше, а в посполитих хижі становлять щось із 80% і лиш 20% комори, та й то нерідко комори роблено „на подплете”, або й зовсім плетені. ,148 Іван Бойко двори козаків виборних забезпечені були добре: всього чоловіків робочого віку було 86 душі. не мали чоловіків роб. віку ……………. 0 дв. мали 1 чоловіка . 0 дв. о „ * » » » ……………. 1 „ 3 1 „ 4 » » „ …… 2 „ 5- -9 13 „ 17 дв. Таку забезпеченість можна вважати за дуже високу. Дуже добре забезпечені козаки виборні й землю. їм належало 1 274 дні тобто на один двір пересічно 75 днів. Таку забезпеченість землею можна встановити по окремих дворах: мали землі від ЗО до 60 днів 5 дворів. „ „ „ 60 „ 90 „ 9 „ „ „ „ 90 „ 150 „ 3 „ ___ 17 дворів. Набуто в спадщину 1’088 днів (85,37%), через купівлю 57 днів (4,50%) за 74 крб. 70 коп. 1 ), через заставу 129 днів (10,13%) за 83 крб. ЗО^коп. Як бачимо, переважно землю набуто в спадщину, але впадає в око, що діставали землю через заставу куди вигідніше ніж через купівлю. Так само маємо високу забезпеченість козаків виборних і лісом: їм на ­ лежало 80 участків. Пересічно на 1 двір припадає 4,7 участків. По окремих дворах так розподілявся ліс: 0 участків мали 1 двір . . . ( 5,9%) до 3 ,, „ 4 ., . . . (23.5%) 4 — 6 „ ю „ ■ , . (58,8%) 7 — 8 „ „ 2 „ ___ . ■ . (11,8%} 17 дв. . . . 100% Набуто в спадщину 75 участків, куплено 4 уч. за 27 карбов., через за ­ ставу 1 уч. за 5 крб. 50 коп. Як бачимо, ліс мали козаки виборні пере ­ важно спадковий. Ще краще забезпечені козаки виборні сіножатями. їм належало 1 900 ко ­ пиць 2 ). Це на один двір дає 112 копиць. По окремих дворах сіножаті розподілялися так (лічимо на копиці): 0 копиць мали 1 двір . . . . ( 5.9%) 1-20 4 „ . . . . (23,5%) 20 — 100 „ ,» 3 „ . . . . (17,6%) 100-230 » я 8 „ . . . (47,1%) 230-430 » я 1 „ • . . . ( 5,9%) 17 дворів 100% ‘) Ця сума менша за справжню ціну, бо ціна 3-х чималих ділянок не показана. -) Ця сума менша за справжню, бо кількість копиць на 1 досить великій ділянці сіно ­ жаті не показано. ,Село Ядлівка на Переяславщині у XVIII віці 149 Набуто сіножаті так: у спадщину 1805 коп., куплено (скільке саме неві ­ домо) за 10 руб. , через заставу — 90 копиць за 14 р. ЗО к. Якщо до цих ужитків додати ще 14 городів, 3 плеци, 1 леваду, де нако ­ шували 100 копиць сіна, то треба вважати, що козаки виборні були забез ­ печені земельними вжитками дуже високо. А така висока забезпеченість зем ­ лею, зокрема сіножатями, сприяла розвиткові скотарства. Козакам виборним належало всілякої худоби 1:278 голів, або пересічно на 1 двір різної худоби 75 голів. З загального числа 1278 голів було великої худоби 500 голів 1 ). З них робочої худоби 333 голови. Худоби дрібної 778 2 ). Це на 1 двір дає великої худоби 29,41 голови і робочої худоби 19,59 гол. По окремих дворах робоча худоба розподілялася так: *) Фактичне число було трохи менше, бо часто коні в опису не поділені на старих і мо ­ лодих; але загалом коней проти волів та корів було небагато, тому на молодих коней з цього числа припаде небагато. 2 ) 485 голів з цього числа припадає на вівці; це свідчить що вівчарство в цьому селі було дуже розвинене. 3 ) Беру такі норми; 1 чт. жита на 2 дні, як це й позначено в опису, таку саму норму беру і для пшениці, щождо решти культур, то беру такі норми: овес, ячмінь, горох у від: о” шенні до жита, як 8 : 10, гречка й просо — 6 : 10. 0 гол. роб. худ. мали … • . . 0 дв. (0%) від 1 до 10 гол. роб. худ. мали . . З „ (17,65%) „10 „ 25 „ „ „ „ . . 10 „ (58,82%) „25 „ 43 „ „ „ „ . . J „ (23,53%) 17 дв. 100% Така добра забезпеченість козаків виборних землею та худобою зумов ­ лювала й характер зайнять цієї групи. Всі вони хлібороби, інших зайнять в описі не позначено. Правда, два двори мали ще пасіки — один на 45 вули ­ ків і другий на 8, але лиш перша давала, як підсобне зайняття, чималий прибуток — 10 карбованців. Три двори мали ще по вітряку, і це теж давало прибутку від 2 до 5 четвертей. Один козак має ще винокурню, але на час опису вона не функціонувала. Отож за основне зайняття козакам виборним було хліборобство, але по ­ руч його можна поставити і скотарство. Розвиткові скотарства дуже сприяло те, що багато земель лежали перелогом, отож на них і випасалася худоба. Щороку толокувала земля не лише та, що за трипільної системи мала б толокувати, а й частина тієї, що мала б бути засіяна. Про це свідчать числа висіяного збіжжя та різних культур. Коли підрахувати, виходить, що висіва ­ лося щороку 279 четвертей різних культур. По окремих культурах маємо такі числа: жита — 142 чтв., пшениці — 26 чтв., ячменю — 27 чтв., вівса — 46 чтв., гречки — 34 ’ /2 чтв., проса — 2 ’ /г чтв., гороху — 1 чтв. Показаним числом висія ­ ного можна було засіяти 642,25 днів 3 ). Якщо відкинути 1 /g частину орної землі на толоку, як це робиться за трипільної системи, то з інших двох третин — 849 2 / 3 днів, — обробляли лиш 642,25 днів, або 74,65%. На мою думку, число недосівку 25,35% можемо цілком прийняти. Це цілком природно, якщо зважити на тогочасні обставини: ,150 Іван Бойко збіжжя ще не було цінним товаром на ринку; воно було рентабельне, лиш коли його переробляли на вино, а цього якраз у козаків виборних Ядлів- ських ми не бачимо. За об ’ єкт обміну скорше могла правити худоба, а її козаки плекали, як ми вже знаємо,- досить багато. Треба також відзначити, що багатородинність козачих дворів давала змогу перебуватися без найманої робочої сили — лиш два двори держали по одному наймиту. Під час жнив козаки давали собі раду тим, що частину посівів зда ­ вали убирати за сніп. Підсумовуючи огляд цієї групи, можна характеризувати її, як групу еко ­ номічно досить міцну, з багатородинним патріярхальним укладом, з екстен ­ сивним, в основі натуральним господарством, яке ще помітно не втягнулося у вир торговельного капіталізму, як то ми бачимо на козацькій групі, що жила по містечках. Наявність великої кількості! переложної вільної землі і низькі ціни на збіжжя ‘ ще не штовхнули цю групу на шлях активної мобілізації землі, хоч зрушення у цьому напрямку уже було. Використати скруту і набути клапоть землі за безцінь козаки не проминали. Ми вже вище бачили, що набуто через заставу землі більше, ніж через купівлю, і то не випадково, бо через купівлю день землі коштував 1 крб. ЗО коп., а че ­ рез заставу 64 копійки. Треба ще відзначити стабілізованість цієї групи — лише 2 господарі були зайшлі, один із Стародуба і другий — -із Козеле- цької сотні. КОЗАКИ-ПІДПОМІЧНИКИ. Більша числом, але багато нижча економічним станом була група козаків підпомічників у с. Ядлівці. Вона складалася з 27 дворів, 34 господарств, 208 душ обох статей, що на 1 двір дає 8,63 душі, на 1 госп. 6, 37 душі. Здебільшого козаки-підпомічники були місцевого походження, але зайшлого елементу, не так, як серед козаків виборних, у цій групі бачимо чимало. Зайшлі козаки посідали аж 9 господарств або 35,29%. Прийшли вони з таких місцевостей: з польського краю 2 (з них один із с. Свидовця), з Івангород- ської сотні (Ніжень) — 1, із Носівки — 1, з Остра — 1, з Гоголівської сотні — 1, із Срібного (Прил. п.) — 1, з Басанської сотні — 1. Із сіл сусідніх сотень ми бачимо тут лиш двох козаків, а решта із дальших сотень і навіть полків. Ці дані, хоч їх і не багато, свідчать про основний напрямок колонізаційного руху людности того часу. Подібні ж дані ще побачимо і щодо руху посполи ­ тої групи. Можна також сказати, що група козаків-підпомічників узагалі не була стабілізована, — коли ми бачимо поповнення її коштом зайшлих козаків, то в цей час незаможний елемент випадав із цієї групи, ^переходив у поспо ­ литі і підсусідки. Майже всі двори козаки-підпомічники набули через спадщину, лиш 3 двори (11,11%) купили, у козаків таки, за 11 карб. 60 коп. Забудовано двори козаків-підпомічників куди менше, ніж двори козаків виборних. ,Село Ядлівка на Переяславщині у XVIII віці 151 На 27 дворів припадає лиш 192 будівлі. Будівлі такі були: хат із комо ­ рою (з них 3 були пусті) — 42, хат без комор — 1, клунь- — 21, інших 86. Це на 1 двір дає 7,0 будівлі, хат на 1 двір 1,59. Жило в цих 27 дворах, як раніше вже сказано, 208 душ. З них чоловіків робочого віку було 47 душ, це пересічно на 1 господарство становить 1,7 душі. Розподілені по окремих господарствах робочі руки були так: 0 роб. рук мали 0 дв. ……………………. (00%) 2 госп. ( 5,78%) 1 „ „ „14 ……………………….. (51,86% 27 госп. (79,47%) 2 „ „ „ 8 ……. . (29,63%) 4 „ (11,76%) З „ . „ 3 „ …………………… (11,11%) 1 „ (2,99%) 4,5 „ „ „ 2 „ ……………………. ( 7,40%) – – 29 дв. 100% 34 госп. 100% Загалом можна вважати, що двори козаків-підпомічників були не дуже людні, але більшість господарств забезпечені чоловічою робочою силою були недостатньо. Погляньмо тепер на забезпеченість ь козаків-підпомічників землями. Орної землі козакам-підпомічникам належало 423 дні, що пересічно на двір дає 15,55 дня і на 1 господ. 12,35 днів f ). По окремих дворах і господарствах землі поділяються так: 0 землі мали 5 дв. …… (18,5%) 7 го п. (20,59%) від 1 до 8 дн. „ 11 „ . ………………… (40,7%) 11 „ (32,35%) „ 8„20„ „ 5 „ ……………………. 118,5%) 8 „ (23,53%) „ 20 ,. і більше 6 „ ……………………. (22,3%) 8 „ (12,53%) 27 дв. 100% 34 госп. 101% Отже фактично 60% дворів козаків-підпомічників були недосить забезпе ­ чені землею, або й зовсім безземельні. Добре забезпечених самою землею бачимо лиш 22,3% дворів. Тому загалом треба вважати забезпеченість са ­ мою землею цієї групи за недостатню. На цій землі козаки-підпомічники висівали: жита — 45 * /2 четв., пшениці 4,6 чк., гречки 1-5 чт., вівса — 13 чт., ячменю — 6 чт., проса — 1 чк., гороху 2 чк. , разом 84 чт. 5 чк. Якщо зважити, що за трипільної системи 1 / 3 землі йде на толоку, то козаки-підпомічники мали б засівати щороку мало не 282 днів. Але дані про кількість висіяного збіжжя щороку свідчать, що козаки-підпомічники засівали щось із 198 днів, або 70,46%. Отже, недосів становить 29,54%. Намою думку, ці цифри можна вважати за реальні — переложної землі було чимало на Переяславщині і століттям пізніше. ’ ) Не мали зовсім землі ………………………. . 5 дв. (18,5) 7 гоеп. мали тільки ріллю ………………………………. 0 дв. 0 „ „ ріллю і сінож. . ………………………….. 2 дв. (7,4%) 2 „ „ ,, і ліс ………………………………….. 6 дв. (22,2) 6 „ „ „ сінож. і ліс …………………….. 14 дв. (51,9)19 „ 27 дв. 34 гоеп. ,152 Іван Бойко Краще забезпечені були козаки-підпомічники сіножатями. їм належало 526 копиць; це на 1 двір становить 22,07 копиці, або 5 ’ /а возів. По окремих дворах сіножаті так були розподілені: Не мали сінож. …… 44,40% 12 гоеп. 35,29% від 10 до 20 коп. мали . . . . . . . 8 „ 29,60% 13 „ 38,24% „ 20 „ 40 „ „ . . . . . . 3 „ 11,20% 5 „ 14,70% „ 40 і більше „ . . . . ■ 4 „ 14,80% 4 „ 11,77% 27 дв. 100% 34 гоеп. 100% Відсоток зовсім незабезпечених дворів сіножатями досить великий, але біль ­ шість дворів усе ж були більш-менш забезпечені сіножатями. Не дуже забезпечені були козаки-підпомічники і лісом. їм належало 40 участків лісу, тобто на 1 двір пересічно — 1,48 участка, на 1 господарство — 1,18 участка. По окремих дворах ліс так розподілявся: не мали лісу 6 дв …………….. …. 22,20% 8 гоеп. 23,53% мали 1 участ. 12 „ . . . . …. 34,40,, 14 „ 41,19 „ 9 4 ……………….. …. 14,80,, 6 „ 17,64 „ ,, з „ 3 „ . . . . …. 11,20,, 4 „ 11,76 „ >> 4 — 5 „ Я2 „ . . . . …. 7,40,, 2 „ 5,88 „ 17 дв. 100% 33 гоеп. 100% Крім цих ужитків козакам-підпомічникам належало ще 8 городів та два плеци. Оглядаючи тепер забезпеченість групи козаків-підпомічників різними вжит ­ ками, бачимо, що понад 60% цієї групи були абож недостатньо забезпечені землею, або й зовсім не забезпечені. Треба ще сказати декілька слів про спосіб, як набували землю козаки підпомічники. Великої активности цієї групи в мобілізації землі не бачимо, купили козаки 19 днів землі за 32 крб. 90 коп. ’ )• Але всю цю землю, крім 2 днів, куплено у козаків таки, себто земля переходила в межах цієї самої групи. Через заставу козаки-підпомічники набули 12 Днів, за 11 р. ЗО коп., від козаків таки. Сіножаті набуто через заставу 3 ділянки, на 61 копиць 1 2 ) за 7 р. 70 к. від козаків таки. Решту сіножатів набули козаки-підпомічники через спадщину. 1 ) В це число, мабуть, треба залічити й один двір, бо за одну ділянку, мірою на 1 день, записано ціну 14 крб., а спосіб, як її придбав двір, не зазначено. 2 ) Ця сума насправді була більша, але на одній ділянці число копиць не показано. Лісу лиш 1 участок за 10 крб., знову таки у козака. Куплено ще одного города за 10 крб,, теж у козака. Городи і плеци набуто через спадщину, крім 1 города, що куплено за 10 крб. Отож, в основній своїй частині земля дісталася через спадщину, від інших груп козаки майже нічого не набули. А сами козаки втратили чимало різних ужитків від 1723 р., як це бачимо з реєстру втрачених земель, прикладеного до опису. Утратили козаки такі землі: 3 ґрунти, з них 1 з полем, і 1 — з полем і лісом, 15 днів, лісу — 9 участків, ,Село Ядлівка на Переяславщині у ХѴШ віці 153 сіножать — на 80 копиць. Мало не всі ці ужитки відійшли чи через відступку, чи через продаж, до козацької старшини, лиш один ґрунт загарбав Києво- Братський училищний манастир. Здебільшого земля потрапляла до козацької старшини від козацьких сиріт за невисоку ціну. Тепер погляньмо на забезпеченість козаків-підпомічників худобою. Зазна ­ чена кількість сіножатів, а також чимало перелогів створювали сприятливі умови для розвитку скотарства. Можна думати, що були й заплавні луки по річці Трубайлу, що були у козаків-підпомічників; це на 1 двір пересічно дає 12,11 голови. Худоби великої було 163 голови, з них робочої 99; дрібної 245 голів. Забезпечення по окремих дворах і господарствах великою худобою було таке: Зокрема робочої худоби козаки-підпомічники мали: без великої худоби 2 дв. ……………….. 7,40% 2 госп. 5,88% мали 1 велику худобу 1 „ . – ……………….. 3,80,, 3 „ 8,83 „ 2-3 >> л » 10 „ . . ……………. 37,00 „ 11 » 32,35 ,, 4-5 4 „ . • ……………… 14,80 „ 6 „ 17,65 , ,, 6-10 » » Ю „ . . ……………. 37,00 „ 12 „ 35,29 „ 27 100% 34 100% без роб. худоби було 3 дв. … ……………… 11,10 3 госп. . 8,82% з 1 роб. худобою 6 „ … . . . . . 22,20 7 „ 20,59 „ „ 2-3 „ 8 . … ……………… 29,70 11 . 32,35 „ „ 4-5 „ 4 „ … ……………… 14,80 7 . 20,59 „ „ 6-20 „ „ 6 „ … ……………… 22,20 6 „ 17,66 „ 27 дв. 100% 34 дв. 100% Можна вважати забезпеченість великою робочою худобою за досить ви ­ соку, хоч окремі двори і господарства забезпечені були досить нерівномірно. Такий нерівномірний розподіл землі та робочої худоби між козаками підпомічниками позначився й на розподілі цієї групи за зайняттями. А саме, серед цієї групи було: хліборобів ……………………………… 17 дв. 62,96% 21 госп. 61,72% ремісників (кушнірів) … 1 дв. 3.80% 1 „ 2,99 „ заробітчан ……………………………… 9 „ 27,24 12 „ 35,29 „ 17 дв. 100% 34 госп. 100% Впадає в око великий відсоток заробітчан ’ ). Властиво заробітки — це був зажон, бо будь-яких промислів у Ядлівці не було. Навіть найзаможніша група у Ядлівці — козаки виборні, будь-якого промислу не розвинули. У козаків підпомічників якихось допомічних зайнять до хліборобства майже не бачимо — тільки 2 козаки мали по вітряку та один пасіку на 4 пні. Отже, можемо відзначити лиш скотарство, що за нього дбали й безземельні козаки. ‘) Це, розуміється, група безземельна. Одинацять господарств із них мали лиш 23 % днів ріллі. Один господар мав 18 днів, але чомусь сам не обробляв її, а здавав з десятини, хоч мав і худобу. ,154 Іван Бойко Ця група, як бачимо, і не ремісникувала, можливо тому причиною було географічне становище села — 20 верст від містечка і 40 від міста. Це ніби суперечить тому, що тут було досить розвинене ткацтво між посполитими. Але для ткацтва не треба було такого постійного зв ’ язку з ринком, як при ­ міром, шевства, кравецтва, ковальства та інших реместв. Про будь-які повинності козаків-підпомічників не згадується, крім плати консистенської дачі, що її сплачували козаки-підпомічники 39 крб. 12 коп. Розкладена вона була майже рівномірно: по 1 р. 02 к. платили 36 хат, по 1 р. 20 к. — 2 хати. Підсумовуючи огляд економічного стану цієї групи, загалом можна сказати, що стан її мало чим різниться від стану відповідних груп козаків містечкових, але господарство цієї групи ще більше було натуральне, ніж господарство групи козаків-підпомічників містечкових; зв ’ язок із міським та містечковим ка ­ піталом був ще замалий. ПОСПОЛИТІ. Господарств посполитих у с. Ядлівці було 52 двори і 2 бездвірні хати. Майже всі вони належали Києво-Братському училищному манастиреві, тільки 2 родини належали бунчук, товаришеві Іваненку, а одна родина належала виборному козакові. Це доречі дуже оригінальне явище. В опису так запи ­ сано: „Окой Кирило взятъ изъ женою за долгъ 15 рублей”. Це щось по ­ дібне до формального закупства. Подібних записів на Переяславщині мені ще не траплялося. Зазначені 79 господарств складалися з 442 душ обох статей. Крім того, 4 родини — 11 душ жили в манастирському приїжджому дворі та в шинку. В одному дворі посполитих жила одна підсусідська родина з 4 душ. Залюднені були двори чимало: на один двір було 8 душ, на 1 господар ­ ство — 5,11 душі. Щодо походження посполитої людности, то, як і в групі козаків-підпо ­ мічників, бачимо тут чимало зайшлого елементу. Зайшлих було 8 господарів: з Ніженя — 1, ’ з Конотіпської сотні — 1, з Польської области — 2 (з них один з с. Липового рогу), з Остра — 1, з Бобровицької сотні — -1, сотні Пер ­ шої Київської — 1, сотні Гоголівської — 1. Є ще деякі прізвища, як от Мор- дован — це прізвище так само свідчить, що то була зайшла людина. Ці не ­ величкі дані подібні до тих, що їх ми вже наводили, розглядаючи групи ко ­ заків підпомічників. Будівлями зазначені 54 двори були так забезпечені: хат із коморами (вла ­ стиво замість комор майже в усіх посполитих були хижі) — 65 (з них 3 хати були пусті), хат без комор 10, інших будівель 218, всіх будівель 358. Пере ­ січне число на 1 двір: хат 1,37 та 6,34 усяких будівель. Спосіб надбання дворів не показано, а тому доводиться припустити, що дісталися вони через спадщину, інакше бо спосіб надбання був би за ­ значений. ,Село Ядлівка на Переяславщині у ХѴПІ віці 155 Чоловічою робочою силою посполиті були мало забезпечені. Всіх чоло ­ віків роб. віку було 80, поодинокі двори чоловіків робочого віку мали 0 ЧОЛОВІК робоч. віку , . . … 1 дв. (1,85%) 6 гоеп. ( 7,32%) 1 В » • ‘ 23 „ (40,74,) 41 „ (50,00 „ ) 2 ч В • ■ • 16 „ (29,65,,) 21 „ (24,39 „ ) 3 -4 „ » ” , ■ 1 . . 11 „ (20,37,,) 10 „ (13,40 „) 5 і більше ,> В 4 „ ( 7,39,,1 4 ,. ( 4,89 “ ) 54 дв. 100% 82 гоеп. 100% На один двір чоловіків робочого віку пересічно було 1,66, на 1 госпо ­ дарство — 0,95 чоловіка. Розгляньмо забезпеченість посполитих землею: Зовсім не мали землі …… 9 дв. 16,67% 22 гссп. 26,80% мали тільки ліс ………………………………. – 4 ,, 7,39 „ 4 „ 4,88 „ „ „ сінож ……………………………. 4 , 7,39 „ 4 „ 4,88 „ „ „ ріллю …………………………… 2 „ 3,70 „ 2 „ 2,49 „ „ „ сінож і ліс ………………… 4 . 7,39 „ 4 „ 4,88 „ „ „ ріллю і ліс ………………… 7 „ 22,97 „ 8 „ 9,78 „ „ „ ріллю, СІНОЖ. І ЛІС • 24 „ 44,45 „ 38 „ 46,34 „ 54 дв 100% 82 гоеп. 100% Всього ріллі мали посполиті 729 днів Окремі двори були так нею забезпечені: 0 днів землі мали 21 двір ……………….. . (38,89%) 34 гоеп. 41,46% до 8 „ „ „ 6 ………………………… – (11.11 „ ) 11 „ 14,64 „ 8-20 „ 12 ………………………… • (22,22 „ ) 23 „ 28,05 „ 20 і більше „ 15 „ ………………… (27,78 „) 13 » 15,85 „ 54 двори 100% 82 гоеп. 100% Як бачимо, земля розподілялася дуже нерівномірно. Фактично земля мало не вся належала 50% дворів посполитих. Таку саму нерівномірність бачимо і в розподілі сіножатів. Всього сіно- жатів було 51 ділянка, на 1 074 копиці; це на 1 двір дає пересічне число мало не 20 копиць. Але по окремих дворах сіножаті були так розподілені: 0 копиць мали 24 двори . . . . . . (44,45%) 33 гоеп. (40,24%) до 10 „ 2 ,……. . ( 3,70 „ ) 14 „ (17,08 „) 10 20 „ 10 „ ………………… • (18,52 „) 14 . (17,08 „ ) 20-40 „ 5’ „ …… • ( 9.26 ,.) Н „ (13,40 „) 40 і більше „ 13 „ . … (24,07 „ ) 10 ,. (12,20 „ ) 54 двори 100% 82 ‘ Бачимо мало не ті самі хитання, як і раніш — майже 50% дворів не мали сіножатів, між іншими 50% сіножаті розподілялися дуже нерівномірно. Трохи рівномірніше, але не багато, розподілявся ліс. Його було 69 участ- ків. Окремі двори так були забезпечені: 0 участків лісу мали 15 дворів . . . .(27,81%) 23 гоеп. (34,16%) 1 » „ 23 „ • • • ■ .(42,62,,) 39 „ (47,53 „) 2 V ,, 8 » ‘ . • .(14,78,,) 10 „ ( 12,20 „ ) 3 „ 4 „ . . . • • • ( 7,39 „ ) 3 „ ( 3,66 „ ) 4-7 » » „ 4 • • • ( 7,39 „ ) 2 „ ( 2,45 „ ) 54 двори 100% 28 гоеп. 100% ) Це число було трохи більше, бо міру 3 ділянок не зазначено. ,156 Іван Бойко Крім зазначених ужитків, посполитим належало ще 4 городи. Отож, із наведених чисел бачимо, що більше як 50% за тодішньої техніки і стану аґрарної культури не могли розвивати свого господарства, або й зо ­ всім були безземельні. Набули землю посполиті .майже всі через спадщину. Лиш один участок лісу купив один посполитий за 3 крб. 50 коп. Та, крім того, деякі участки одержали посполиті від манастиря. Напр., один посполитий одержав ріллі 4 2 /з дня, участок лісу й город; далі один посполитий — участок лісу й сіно ­ жать на 20 копиць; ще один посполитий — участок лісу; один — клапоть сіно ­ жаті на 4 копиці; а один розчистив ділянку після рубання лісу на манастир- ській землі і потім користувавсь з неї, пустивши під сіножать. На жаль, не відомо, як посполиті платили за це. В усякому разі треба думати, що ці на ­ дання робив манастир не з філантропії, а зваживши на реальні обставини: безгосподарні посполиті були дуже непосидючі і ніякі урядові накази того часу не могли цілком припинити перехід цієї людности з одного місця на інше. Отож кожний практичний власник уживав заходів створити якийсь мі ­ німум господарчих можливостей для посполитих, щоб вони не кидали своїх ґрунтів і не мандрували шукати кращої долі. Але загалом треба сказати, що ніякої участи ця група в мобілізації землі не брала; навпаки, це була та група, що втрачала землю і тим давала змогу збагачуватися іншим групам. Землю засівали посполиті не всю, як і козаки. На показаних 729 днях посполиті сіяли: жита 70 1 / 2 четвертей, вівса 24 1 / 2 чт., ячменю 14 ’ / 2 четв., гречки 19 1 /а чт., разом 128 ’ / 2 чтв. Цим збіжжям можна засіяти, приблизно, 303 дні, або 62% тієї землі, що її посполиті мали б при трипільній системі засівати (486 днів). Отже недосів бачимо чималий, більший навіть, ніж у ко ­ заків. Це було наслідком загального низького економічного стану цієї групи, малої рентабельности зернового господарства того часу, а найбільше — малої забезпечености робочою худобою. Щодо цього, то тут справді утворилося якесь „зачароване коло”; виломитися з нього посполитому було дуже тяжко: брак скотини не дозволяв добре об ­ робити землю, а погано оброблена, та й то не вся, земля не давала мате- ріяльної бази для розвитку скотарства. Такий стан маємо щодо забезпечення худобою посполитої людности в с. Ядлівці. Всенької худоби було 923 голови, пересічно на 1 двір 17,09 голови. Ве ­ ликої худоби 246 голів, а з них робочої худоби 137 голів. Це на один двір дає пересічно: великої худоби — 4,55, робочої худоби — 2,54. Ці пересічні числа не можна вважати за низькі, але коли поглянемо на забезпечення худобою ок ­ ремих дворів, то справа міняється. Окремі двори мали таке забезпечення великою худобою: 0 голів вел. худ. мали 4 дв. . . • ( 7,39%) 14 госп. (17.08%) 1 » » » ,> 7 „ . . . . . (12,98 „) 15 „ (18,28 „ ) 2 8 …. . . (14,79 .) 14 „ (17,08 „ ) 3 >, „ », » 8 …………….. • (14,79 „ ) 15 „ (18,28,,) 4-5 » » » і, 13 …. . • (24,09 „ ) 14 „ (17,08 „ ) ,Село Ядлівка на Переяславщині у XVIII віці 157 Робочою худобою посполиті двори забезпечені були так: 6 -10 „ „ „ „ 10 ………………….. (18,57 „ ) 7 „ ( 8,54 „) 11 і більше „ „ 4 …………………. ( 7,39 „) 4 „ ( 4,89 „ ) 54 дв. 100% 82 госп. 100% ■ 0 голів вел. худоби мали 4 дв. . . . . . ( 9,26%) 20 госп. (24,38%) 1 Я „ » » 14 „ . . ■ • . (25,94 „ ) 26 „ (31,70,,) 2 я „ « я 16 „ . . • • -(29,65,,) 16 „ (19,51 „) 3 „ » » » 8 „ . • • • .(14,79,,) 8 „ ( 9,76 „ ) 4- » я » » 6 „ . . ■ • – ( 11,11 ) 7 „ ( 8,54 „ ) 6- “ 10 Я „ „ Я 3 „ . . . . . ( 5.55 „ і 3 ., ( 3,66,,) 11 і більше „ „ 2 „ • • ( 370„) 2 „ ( 2,44 „ ) 54 дв. (100%) 82 госп. (100%) З наведених таблиць бачимо, що понад 50% посполитих господарств, що ­ до робочої худоби, були в такому стані, що не мали змоги нормально роз ­ вивати рільниче господарство. Така мала забезпеченість землею й робочою худобою великої частини по ­ сполитих визначала й характер зайнять її. Без худоби й без землі могли посполиті або братися до якогось промислу, або ремісникувати, абож жити з заробітку. Узятися до промислу ця група, розуміється, не могла, бо в неї бракувало капіталів, до того ж промисли — це була старшинська монополія. Тому на долю посполитих лишається ремество й заробітки. За зайняттями розподілювалися посполиті так: Жили з хліборобства …………………………….. 31 двір — 34 госп., мали землі 623 ’ /s дн. „ „ заробітків . …………………………….. 17 » — 27 „ 19 я я 1 ” >> „ „ ремества . , …………………………. 16 -21 „ OQ2/ o я я / 3 »» 54 дв., 82 госп. 729 дн. З цих груп нас цікавить найбільше реміснича група: за фахом вона роз- поділювалася так: Ткацтво ……….. 5 дв. 6 госп. Мали землі Мали прибутки 14 р. „ та за жон ……………….. 1 „ 1 „ „ та хліборобство . . . 5 ,. 5 і ) „ 73 дні Шевство ………………………………….. 2 „ 3 „ 1Р/з 6 р. та хліборобство . . 1 ,, 1 „ 9 Ковальство . …………………………… 1 „ о Кушнірство ………………………….. 0 „ 2 „ 2 Р . Музика та заробітки . . . . . 1 „ 1 . 2 р. 16 дв., 21 госп. 92 2 /з дн. 29 р. Із реместв впадає в око ткацтво, що займає перше місце. Коли зважити, що 4 господарства, підробляючи ткацтвом, були добре забезпечені землею (п ’ яте господарство мало лиш 4 дні, а тому фактично не різнилося від тка ­ чів безземельних), то треба звідси зробити висновок, що ткацтво було ре ­ мество прибутковіше за інші, коли до нього бралися посполиті, добре забез ­ печені землею і худобою. На мою думку, показані цифри прибутку зменшені. На жаль, не показано, що саме ткали, — звичайне полотно, чи килими та плахти? На мою думку, тут було професійне ткання килимів та плахт. Це ) В одному господарстві ткали батько й син, або фактично ткачів було не 12, а 13. ,158 Іван Бойк< видно з того, що в Ядлівці було досить розвинене вівчарство. У козаків вибор ­ них маємо 485 голів овець, у козаків-підпомічників 143 голови, у посполитих 400 голів і у духівництва 6 голів, разом 1044 голів. 4 Число, як бачимо, до ­ сить показне. Думаю також, що записували, коли робили опис, лиш ткачів- професіоналів. Про це говорить і сам запис, коли Знаходимо тут про те саме господарство зазначення, що батько хлібороб, а син ткач. Привертає до себе нашу увагу і група заробітчан, своєю численністю. Взагалі розподіл посполитих у с. Ядлівці за зайняттям скорше нагадує мі ­ стечкову людність, ніж типову сільську. Принаймні такий виразний розподіл на 3 групи — ремісників, хліборобів та заробітчан трапляється на селах не ­ часто. Будь-якого промислу група посполитих не мала, як говорилося вище. Лиш -1 господар мав вітряка, що давав йому прибутку 5 четвертей. Госпо ­ дарство вели власною працею, лиш один господар мав 1 наймита. Конси- стенської дачі платили: по 1 рублю — 7 хат, по 1 р. 02 к. — 57 хат, по 1 р. 04 к. — 2 хати, не зазначено скільки — 6 хат, а разом 68 р. 22 к. ПІДСУСІДКИ. Нам лишилося розглянути ще групу підсусідської людности в селі Яд ­ лівці. Вона була досить численна — 13 родин-господарств. Окремими дворами жили лиш 3 господарі (два у дворах сотн. Афендика і один у дворі коза ­ ка виборного). Між окремими суспільними групами підсусідки так розподіля ­ лися: старшина мала 2 підсусідки, духівництво — 1, козаки виборні — 5, коза- ки-підпомічники — 3, посполиті — 1. Зазначені 13 господарств мали 53 душі, робочого віку чоловіків було 14 душ; на одну родину пересічно припадало 4,07 душі, чоловіків робочого віку 1,08. Була ця група цілком безземельна, лиш один підсусідок мав участок лісу. Худоби підсусідки трохи мали, хоч розподілялася вона й між цією гру ­ пою нерівномірно. Не мали худоби зовсім 2 господарства, решта господарств мали 13 корів, 5 коней, 7 волів, 9 телят, 11 свиней — всього 45 голів. На 1 господарство пересічно маємо 3,45 голови, — число, що наближається до відповідного числа забезпечення посполитої людности. Щождо зайнять, то всю цю групу треба залічити до заробітчан, крім од ­ ного, що працював. Правда, заробіток позначено тільки за 4 родинами, але тому, що решта 8 родин були безземельні і не мали ні ремества, ні промис ­ ли, залічуємо їх до заробітчан. Властиво ці люди здебільшого були за придаток до господарства того, де вони жили. Був це все зайшлий елемент, що після довгих блукань та по ­ невірянь мусів десь задержатися і спробувати якось загосподаритися. При ­ йшли ці підсусідки з таких місцевостей: з Носівської сотні — 1, Гоголівської сотні — 1, Басанської сотні- — 1, Журавської сотні — 1, Яготинської — 1, Піщан- ської — 1, сотні 1-ої полк. Лубенської — 1, з Києва — 1. Про решту підсусідків запису нема. З них аж 6 записали, що вони походження козачого, решта ж посполиті або походження не зазначено. ,Село Ядлівка на Переяславщині у ХѴШ віці 159 Підсусідок, що жив в окремому дворі, платив консистенської дачі — 50 коп. Про решту підсусідків, що жили у дворах спільно з козаками виборними, за ­ пису про плату консистенської дачі нема. 2 підсусідки, що жили у дворах сотника Афендика, консистенської дачі платили по 1 р. 02 коп. Про плату консистен. дачі з підсусідків священика та посполитого нема запису. Також не можна сказати, за браком запису, про підсусідків, що жили у дворах козаків-підпомічників. Один із них жив в ок ­ ремій хаті і можна думати, що він платив 1 — 02 коп., два других жили в одній хаті з козаками і запевне консистенської дачі не платили. ,МИХАЙЛО КАРА ЧКІВСЬКИИ. МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ МІСТ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ XVIII ВІКУ. Камеральні й топографічні описи окремих повітів Поділля з кінця XVIII в., що зберігаються тепер у Рукописному Відділі Всенародньої Бібліотеки України в Києві, подають, як відомо, низку матеріялів про географічні умови опису ­ ваної території, про її поселення, людність, зайняття тощо 1 ). Чимало мате- ріялу знаходимо там і щодо історії окремих міст Поділля наприкінці XVIII в. За планом, за яким ці описи складувано, на самому початку кожної справи подано опис повітового міста, а далі вже докладно описано кожне поселення повіту. Та справді не в кожній справі „Камерального ’ Описанія” знахо ­ димо описи повітових міст. Річ у тім, що справи цих „Описаній” дуже по ­ шкоджено і в багатьох з них бракує початку, де саме вміщено було опис міста, так само закінчення- 3 усіх справ, що тепер зберігаються в Києві, пощастило вибрати описи міст Балти, Брацлава, Вінниці, Дитина, Аятичева, Могилева, Проскурова. Усі ці описи, за вийнятком описів Могилева й Проскурова, майже цілі. Останні два значно попсовані, але в описові Могилівського повіту є крім зіпсованої чернетки й чистовий примірник, переписаний, правда, з деякими по ­ милками; отже не пощастило відновити тільки опису Проскурова, того опису бра ­ кує, очевидячки, значну частину. Зовсім не знайдено описи м. Кам ’ янця, Нової та Старої Ушиці, Гайсина, Ольгополя. Подаючи далі описи тих міст, що за ­ ховалися в цілому, скільки ’ мають вони значний інтерес для дослідника істо ­ рії українських міст, дозволимо собі трохи зупинитися на тих матеріялах, що вони наводять. Починається кожен опис з докладного змалювання географічного розта ­ шування міста, при чому детально зазначається, на якій річці розташовано місто, що його оточує — лани, гори, ліси тощо. Звертає на ₽ебе увагу роз- ’ ) Про зміст камеральних і топографічних описів, так само про техніку складання описів див. у мохи статті, — Опис Поділля з 1819 року В. Рудлицького („Студії з історії України”, т. II, сс. 95 — 111\ там же зроблено спробу датувати ці описи кінцем XVIII віку. Про історію виникнення описів у статті проф. П. К л и м е н к а, Промисловість і торі овля в Поділь ­ ській губерні на початку XIX віку („Юбілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія”, сс. 1032 — 10. 7); треба зазначити, що проф. П. Клименко тут помиляється, кажучи, ніби описи заховалися тільки в чернетках, бо разом із ними збереглося і кілька чистових описів. Доклад ­ ніше розглянуто буде ці описи в спеціяльній статті, що готує автор. 1<т.-Геогр. зб., Т. іу. — 11. ,162 Михайло Карачківський тамування подільських міст на річках, в місцях злиття двох або й більше річок. Так місто Балта стоїть на річці Кодимі, там, де до неї допливає ма ­ ленький струмок Савкуш, що біжить проте глибоким яром. Межі міста є з одного боку р. Кодима, з другого цей яр. Місто Брацлав так само має за межу з одного боку р. Біг, з другого ручай Пуцовку, м. Вінниця — р. Біг та р. Вінницю, м. Литин — р. Згар та три струмки без назов, м. Лятичів — річки Вовк та Залятичівку, м. Могилів — р. Дністер та р. Дермо й Немію, м. Проскурів — р. Біг та р. Плоску. Таке розташування міст цілком зрозу ­ міле, бо місто повинно було давати захист проти ворожих нападів і річки, що оточують його, правлять за частину так би мовити його фортифікаційних будов. В XIX віці, в міру того, як зростають міста та зникає військова для них небезпека, цей характер розташування міста втрачається, але в XVIII віці він виступає, як бачимо, досить виразно. Оточені міста здебільшого ланами — ми знаємо, що в XVIII віці в подільських містах хліборобська людність ста ­ новила чималий відсоток. Далі описувач переходить до опису видатних будівель у місті. У місті Аятичеві маємо занотований замок — „каменный довольно изрядной какъ внутреннимъ такъ и вънѣшньимъ расположеніемъ архитектуры замокъ и при нѣмъ съ левой стороны такъ же небольшое строеніе на подобіе прускаго ка ­ меннаго, въ коим помѣщены нижній земскій судъ и уѣздное казначейство. Замокъ сей окопанъ небольшимъ землянымъ рвомъ и по тому токмо полу ­ чаетъ сіе названіе”. Сліди деяких фортифікаційних будов знаходимо ми і в м. Вінниці. „На рѣчкѣ Богѣ островъ съ земельнымъ укрѣпленіемъ, на коемъ имѣется строеніе для содержанія арестантовъ”, читаемо у відповідному Камеральному опису. В інших містах замки не згадуються, — їх очевидно вже не було наприкінці XVIII в. Отже й Лятичівський замок зберіг від усіх фортифікаційних будов тільки рештки рову, а у Вінниці немає навіть назви замку, тільки місце де тримають ув ’ язнених. Докладно описані в кожному місті церкви. У Балті маємо 3 дерев ’ яні грекоросійські церкви, 1 костьол кам ’ яний, у м. Брацлаві 1 дерев ’ яний костьол, у Аятичеві — 1 кам ’ яна церква, 1 дерев ’ яна, 1 кам ’ яний костьол, в Моти ­ леві — кам ’ яна церква, 2 дерев ’ яних, грецький манастир, 1 кам ’ яний костьол, в м. Проскурові — нарешті 1 дерев ’ яна церква. Всі церкви, за вийнятком одной, в Балті, що будується ще, старі, раніш були уніятські. З інших будівель занотовано панські двори, де вони були, магістрати, єврейські школи тощо. Отож панські двори є в Балті, старостинський дім у Брацлаві та Аитині. Маґістрати описані в м. Вінниці (будується), та в Моги ­ леві (ратуша з міським годинником). Єврейські школи позначено в кожному місті. Так само записано всі інші кам ’ яні будівлі, лазні, аптеки тощо. У Балті й Могилеві описано ще карантинні двори, скільки ці міста є прикордонні. Чимало місця в описах приділено промисловості та торговлі. Так пивниці маємо в Балті — 2, в Вінниці — 4, в Могилеві — 1, Проскурові — 1; цегельні: Балта — 1, Брацлав — 1, Вінниця — 1; ґуральні: Брацлав — 1, Вінниця — 4, Ли ­ тин — 7; млини: — Балта — 6, Брацлав — 3, Вінниця — 3, Могилів — 3, Проску- ,Матеріали до історії міст на Поділлі наприкінці XVIII в. 163 рів 2; окремо в Брацлаві позначено провіантську гамазею, в Вінниці фабрику капелюхів, 1 пильний млин, 1 мідяний „молотовый” млин; у Могилеві 1 са ­ п ’ яновий шкуряний завод, що виробляє сап ’ янових шкур до 15 000 на рік, якістю не гірших за турецькі. Продукцію промислових закладів позначено не скрізь. Щодо торговлі, то маємо таку кількість крамниць по містах: Балта — 144 крамниці, Брацлав — 10, Вінниця — 74, Литин — 26, Могилів — 116, Про ­ скурів — -68; в Аятичеві зазначено тільки, що крамниці дрібні й торгу прова ­ дять мало. Докладно перераховано той крам, що є в продажу. Зустрічаємо тут різні матерії, готовий одяг, ґалянтерію тощо. У містах Балті та Могилеві чимало продають східнього краму — турецького чи молдавського одягу, тю ­ тюну, кави, килимів тощо. В усіх містах зазначено, звідки привезено той крам, що продають — маємо тут вироби як місцеві так і довізні — з Молдави, з Польщі, з Київщини, з „Новоросійської” губерні тощо. Крамарюють пере ­ важно євреї та росіяни, в Балті й Могилеві до того ще турки, вірмени, греки. Докладно зазначено, які саме ярмарки коли бувають в місті, так само звідки привозять на них крам. Звертає на себе увагу великий розмір торговлі в мі ­ стах прикордонних — у Балті й Могилеві. Правда, коли складувано опис, ча ­ стину крамниць в цих містах позначено як порожні, ніким не зайняті, але подано й поясніння, чом так занепала торговля — закрито кордон з Молдавою. Мало не в кожному описові подано кількість міської людности та її зай ­ няття. Живуть отже міщани з торговлі, ремісникують, хлібороблять. Тор ­ гують переважно євреї та росіяни (до речі значний відсоток росіян є в Балті), так само вірмени, греки, турки, ремісникують українці та євреї, хлібороблять переважно українці. Цікавий нарешті в закінченні мало не кожного опису нарис попередньої історії міста. Такі історичні екскурси мають описи міст Балти, Брацлава, Дитина, Лятичева, почасти Могилева, немає їх в описах м. Вінниці та Про ­ скурова. В описові Балти заслуговує на увагу переказ про утворення міста. Сталося це за описом десь 30-ми роками XVIII віку; названо й ймення пер ­ шого осадчого „евреина” Додеса Шмуліовича, хоч тут же зазначено, що звалося новоутворене місто Палієвим Озером, від озера що тут на р. Кодимі було і біля якого сидів козак Палій. Цікава згадка про назву турецької ча ­ стини міста Фокшанами (це слово написано неясно, але можна здогадува ­ тися, що воно читається як Фокшани). В інших описах хронологічні дати трохи поплутані, хоч писано їх на підставі привилеїв, що зберігалися в містах. Так, коротенько кажучи, виглядають описи мість, що оце подаємо їх тут. Є це цінний матеріал, що дає яскраву характеристику того стану міст По ­ ділля, в якому опинилися вони, коли перейшли від Польщі до Росії 1 ). *) Спробу змалювати стан торговлі й промисловосте на Поділлі на підставі цих матеріялів зробив в згаданій вже розвідці „Промисловість й торговля в Подільській губерні на початку XIX віку” проф. П. Клименко. Автор для цього взяв справу „Топографическое описаніе Подольской губ. 1805 года”, що переховується в Рукописному Відділі Всен. Бібл. України, ,164 Михайло Карачаївський ОПИС М. БАЛТИ ’ ). Сей городъ протикающей черезъ оной небольшою рѣчкою, Кодымою на ­ зываемою, раздѣляется на двѣ части, на часть находящуюсь на лѣвой сто ­ ронѣ выше упомянутой рѣчки, прежде называемую городомъ Еленскомъ, которая положеніе имѣетъ по скосогорью, по лѣвой сторонѣ глубокого, выше сего города начинающагось яра, въ которомъ маленькой ручаекъ, текущей къ рѣкѣ Кодымѣ Савкушемъ (?) называемой. Окружается съ одной стороны рѣкою Кодымою, за которою на другой, правой ея сторонѣ, находится другая сего мѣстечка часть, съ другой яромъ Савкушемъ, за которымъ на лѣвой сторонѣ находится предмѣстье, частію по горѣ, частію же по рѣкѣ Кодымѣ въ низъ простырающеесь, съ третой по горѣ частію городовымъ выпустомъ а частью за онымъ стокомъ, къ четвертой въ верхъ по рѣчкѣ Кодымѣ скосо- горыстымъ выпустомъ и нѣсколько слободою, къ яру недалеко отъ сего мѣ ­ стечка лежащею, до косціола въ семь гордѣ находящагось принадлежащею, называемую Ксензовкою или Александровкою и на часть находящуюсь на правой сторонѣ Кодымы прежде назыв. Бал- разом із іншими камеральними й топографічними описами, та на підставі однієї цієї справи й написав свою розвідку. Справа ця, що збереглася в чернетці, є проект зводу відомостей, по ­ даних в описах поодиноких повітів. Такі зводи робилося не раз — в своїй розвідці проф. Кли ­ менко згадує ще й про опис 1802 року, хоч на нього не покликується ніде. В „Студіях з історії України”, т. II, я подав подібний же звід, датований 1819 роком, що його склав землемір В. Рудлицький. Цей пізніший звід не подає багатьох відомостей, поданих в попередніх описах, відомостей, що викликали деякі сумніви. Проф. Клименко це знав, коли писав свою розвідку, бо зазначив, що відомості, подані в використаній справі викликають сумнів та вимагають пере ­ вірки. Отже треба тоді було перевірити на підставі інших справ сумнівні відомості. Звичайно для цього не треба було вдаватися, як це радить зробити проф. Клименко, до приватно- панських архівів, що не існують, але досить було порівняти наведені відомості в справі 1805 року з відомостями поданими в описах окремих повітів. Цього проф. Клименко не зробив і тому допустивсь низки неясностей, ба навіть помилок в своїй роботі. Так неправильно дато ­ вано поданий стан торговлі й промисловости на Поділлі початком XIX віку. Отже описи окре ­ мих повітів складалися в кінці XVIII віку, відомості про промисловість і торговлю в них також належать до останнього десятиліття ХѴШ віку; зрозуміло, що й звідна справа подає відомості не поч. XIX, але кінця XVIII в. Тепер, щодо наведених в розвідці цифрових відомостей. Напр. в Могильові подає проф. Клименко аж 11 сап ’ янових заводів з загальною сумою продукції до 8250 сап ’ янів. В „Кам. Оп. Мог. пов. “ , в описові м. Могилева згадується тільки один, а не одинацять заводів, з загальною продукцією до ! 5000 шкур на рік. Згадується у проф. П. Кли- менка 4 фабрики капелюхів — 2 в Кам ’ янці, 1 в Меджибожі, 1 в Мотилеві; але ні слова немає про таку ж фабрику у Вінниці, докладно описану в „Кам. Оп. Вин. пов. “ Проф. П. Клименко на с. 1056 зазначає „великих ярмарків на Поділлі в початку XIX в. не було”, тимчасом досить переглянути подані тут описи міст, щоб переконатися що на подільські ярмарки приїздять купці з цілої Степової України, Київщини, Волині, Польщі тощо. Наведимо тут тільки деякі помилки; у розвідці їх рясно. 1 ) „Камеральное и топографическое описаніе Подольской губерніи Балтского повѣта”, аркуші 3 — 12; у цій же справі зберігається крім чернетки опису міста й переписаний примір ­ ник, але з багатьома помилками. ,Матеріяли до історії міст на Поділлі наприкінці XVIII в. 165 тою, положеніе имѣющую по отлоговастомъ очень скосогорью какъ бы на- ровномъ раздоловатомъ по правой сторонѣ рѣчки Кодымы мѣстѣ, которая окружается съ одной стороны рѣчкою Кодымою, за которой на лѣвой сторонѣ прежде назыв. го ­ родъ Еленскъ, съ двухъ сторонъ въ верхъ, а въ низъ по рѣчкѣ Кодымѣ за предмѣстьями далеко а особливо въ низъ по рѣчкѣ простирающимись ровнымъ раздоловатымъ над рѣчкою выпустомъ, съ четвертой противною отъ рѣчки Кодымы горою, не очень однакожъ крутою, на коей пахатное далѣе отъ города поле, а ближе выпустъ городской. Въ семъ городѣ находится: Деревяныхъ грекороссійскихъ старыхъ церквей три. Одна на правой сторонѣ рѣчки Кодымы за городомъ на предмѣстьи, отъ рѣчки Кодымы въ противною сторону, небольшая, нынѣ недавно начавшаясь строиться во имя святаго чудотворца Николая соборная церковь, при ней священикъ пользуется пахатнымъ полемъ отъ милости прихожанъ; двѣ церкви на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы, одна на предмѣстьи такъ называемымъ, за галдыновомъ яромъ Савкушомъ, въ низъ отъ города, на возвышенномъ мѣстѣ стоящая, съ тремя верхами, не очень большая, обращенная изъ уніятской во имя святаго Архистратига Михаила церковь, въ коей иконостасъ старой, а другая на предмѣстьи, отъ города въ верхъ по рѣчкѣ лежащемъ, старая, подобная горницѣ, обращенная изъ уніятской каплыцы во имя Рож ­ дества Пресвятыя Богородицы церковь, при нихъ при обоихъ священники имѣютъ выдѣленною по ерекцій землю на 60-ть дней и сѣнокоса на 30-ть косарей. Въ части сего города на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы лежащей, въ верхъ отъ рѣчки за городомъ, на самомъ возвышенномъ въ выду всего города по скосогорью мѣстѣ, каменной прежде бывшой господской небольшой въ три этажа пароллерограмемъ выстроенной домъ, при коемъ за нимъ по ровной горѣ большой садъ, хорошо квадратно расположенный, въ которомъ разсажены регулярно липовые и слывяные деревья, нынѣ опустѣлый. На правой сторонѣ сего дома большой каменной длинной домъ занятой нынѣ частью гобвахтою, казначействомъ уѣзднымъ и магазиномъ. Противъ коего есть, по лѣвой сторонѣ господскаго перваго дома, камен ­ ной, не очень большой, римско-католической, подъ именемъ святаго Станислава, парохіялной, построенной княземъ Любомирскимъ въ 790-мъ году косціолъ, къ коему по фундушу принадлежитъ близъ города и неподалеку находящаясь юридика, называемая Александровкою; при немъ находящійся пробощъ имѣетъ визначенную ему пенсію отъ фундатора, каждой годъ по 1600 зло ­ тыхъ польскихъ, оного пробоща выкарій каждой годъ же по 500-тъ злотыхъ и при косціолѣ находящейся въ услугахъ старикъ, собственно такъ называе ­ мый косціольный, по 100 злотыхъ, кромѣ того выкарій получаетъ еще про ­ центныхъ отъ 10000 злотыхъ, положенныхъ прежде бывшимъ здѣшнимъ про- бощемъ и ксенземъ Радецкимъ въ имѣніяхъ князя Любомирского а нынѣ казенныхъ 500 злот., находящіесь же при семъ косцелѣ два ксензы уніят ­ скаго исповѣданія ползуются однимъ подаяніемъ. Казенныхъ въ прбтчемъ деревяныхъ старыхъ не очень большихъ, выстроенныхъ княземъ Любомир- ,166 Михайло Карачківський скимъ въ разныхъ городахъ стоящихъ въ городѣ Балтѣ и въ части прежде называемой Еленскомъ на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы въ разныхъ мѣстахъ на предмѣстьяхъ и въ самомъ мѣстечкѣ 15-ть (домовъ) изъ коихъ при 8-ми находятся небольшіе старые же сараи и конюшня и маленькіе дворики, такъ же погребы при нѣкоторыхъ изъ нихъ и амбарчики, протчіе же стоятъ безъ всякихъ другихъ строеній, всѣ почти заняты разными полковыми по ­ стоями. Еврейскихъ каменныхъ большихъ ново хорошо выстроенныхъ съ боль ­ шими при нихъ по обоимъ сторонамъ пришколками школъ двѣ, одна на одной сторонѣ рѣчки Кодымы, въ части прежде называемой Еленскомъ, а другая на правой сторонѣ рѣчки Кодыми жъ, въ части прежде называемой собственно Балтою. Кромѣ нихъ еще на лѣвой сторонѣ рѣчки есть деревяная, не очень большая, на правой сторонѣ рѣчки Кодыми, въ мѣстѣчкѣдля старообрядцевъ, малая подобная каплицѣ или небольшой горницѣ пилипонская часовня; на сей же сторонѣ деревяныхъ казенныхъ небольшихъ магазейновъ два и кромѣ тѣхъ небольшихъ, на подобіе горницъ здѣланныхъ’ для содержанія хлѣба, соб ­ ственно такъ называемыхъ шалашей пять, стоящихъ въ разныхъ мѣстахъ выше сего города по рѣчки Кодымѣ. Деревяныхъ общественныхъ не очень большихъ стоящихъ надъ берегомъ рѣчки Кодыми бань двѣ, одна въ части на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы а другая въ части на правой сторонѣ оной же рѣчки. Въ господскомъ дворѣ на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы, въ части прежде подъ державою польскою состоящей и называемой Еленскомъ, состоящемъ одною линіею по срединѣ по скосогорью противъ самого казенного большого каменного дома видомъ къ наружи, казенныхъ лавокъ 24, по одну т. е. сто ­ рону 12-ть и по другу столько же, на верху коихъ по двумъ концамъ чет ­ веро угольные квадратные небольшіе каменные горницы и подъ ними въ низу изрядные каменные же погреба: изъ сихъ лавокъ въ 5-ти продаются сукна хорошіе аглицкіе и простые, синяго, голубаго темнаго, зеліонаго, вышневаго, бѣлаго, желтаго, аранжеваго, краснаго, сѣро-нѣмецкаго, дикаго орѣховаго, чернаго и корышневаго цвѣтовъ и можно такъ же въ нихъ достать иногда казымиру чернаго, бѣлаго и палеваго, что невсегда бываетъ; въ 10-ти про ­ даются красніе товары, какъ то плисъ чорной и голубоватый, ситци разные батистовые, шелковые, черные и бомажные платки и свабское полотно, аглиц- кая китайка да микатоль (миткаль) бѣлой и черной, гарнитуръ разнаго цвѣта, матерыя простая, заечьи мѣхи и другіе симъ подобные вещи, и въ одной продаются молдаванскіе шитые одѣянія, какъ то жубуни, рекли, катанки, хвоты и шубы волоскіе или же волоскіе поясы, платки, турецкіе бумажные волоскіе папуши или башмаки. Въ 5-хъ мѣлочные вещи, какъ то набойчистые платки и частью бумажные батистовый черные платки, ленты, швабское по ­ лотно, бумага и симъ подобные вещи, протчіе же остаются пустые; и малень ­ кихъ лавочекъ находится еще въ некоторыхъ еврейскихъ, въ первой пери ­ феріи стоящихъ при домахъ 14-ть, изъ коихъ нынѣ въ одной продается красной великороссіяниномъ товаръ, какъ то платки, чулки, бумага, зер- ,Матеріали до історії міст на Поділлі наприкінці XVIII в. 167 кала и другіе подобные симъ вещи по найму онаго купца; въ двухъ про ­ дается бакалія турками по найму же, въ одной простые мѣлочные вещицы, какъ то простые трубки, чумбуки, табакъ, соль и другіе такіе; а протчіе стоитъ пустые, нанимаются же они иногда приѣзжающими въ сей городъ для торговли купцами. Въ гостинномъ дворѣ, на правой сторонѣ рѣчки Кодыми въ новоприсо ­ единенной части находящихся деревянныхъ лавокъ, посрединѣ мѣста, въ одинъ рядъ стоящихъ, не большихъ 14-ть, изъ коихъ въ двухъ продаются велико ­ россійской породы елисаветскими купцами красніе товары и мѣхи, какъ то китайка, разного цвѣта и сорта полотна русскіе, шляпы, юхты, поясы, раз ­ ные бумажніе платки бумага, тулубы, простые заячьи или лисьи мѣхи, въ 4-хъ продается простая привозимая изъ новороссійской губерніи соль, въ 3-хъ привозимой изъ Кіевской губерніи, лѣсныхъ мѣстъ, деготь и смола, прот ­ чіе четыре остаются пустые, ничемъ не занятые. Кромѣ сихъ по срединѣ стоящихъ лавокъ находится еще при домахъ мѣщанскихъ еврейскихъ, особливо въ первой периферіи, около вышеупомяну ­ тыхъ среднихъ лавокъ и пустого пляцу стоящихъ небольшихъ лавочекъ 36-ть, изъ коихъ въ двухъ продается елисаветскими великороссійскими купцами красной товаръ и мѣхи, а именно тыкъ россійскій, китайка, полотна разные, юхты, евангелія привозимыя изъ Новороссійской губерніи подъ серебранною оправою и другіе подобные как и въ другихъ краснихъ лавкахъ вещи, въ 4-хъ находится бакалія и фруктовые вещи, продаемые греками въ трехъ а въ четвертой волошиномъ, въ двухъ россійскими мѣщанами продаются съѣстные нѣкоторые припасы россіянской збытень а в одной россіянской разной то ­ варъ какъ то сапоги, юхти, чулки теплые и холодные и нѣсколько красного товара, въ двухъ соль, въ трехъ мѣлочные самые вещи, какъ то табакъ про ­ стой, трубки простые, чубуки, иглы, болавки малые простые, ленты и симъ подобные вещи а въ одной деготь, протчіе жъ остаются пустые, нанимаемые однакожъ иногда приѣзжающихъ для торговли сюда купцами. Вокругъ сихъ каменныхъ находится въ два ряда деревянихъ маленкихъ лавочекъ или крам ­ ниць называемыхъ 56, изъ коихъ первой рядъ стоитъ видомъ къ каменнымъ обращеннымъ а другой къ наружи; изъ нихъ въ обращенныхъ видомъ къ ка ­ меннымъ въ двухъ находятся красные подобные какъ и въ каменныхъ товары, въ одной фарфоровые и глиняные простые подобные фарфорской посуда, какъ то талерки, чашки, подсвѣщники и другіе вещи, въ протчихъ же про ­ даются самые мѣлочные, въ обращенномъ къ наружи ряду въ 5-ти продаются вялая красная рыба, частью сапоги и сало, въ трехъ простые деготь, въ 3-хъ соль, въ 5-ти самые мелкіе вещи, т. е. простые трубки, чубуки простые, та ­ бакъ простой же и другіе симъ подобные, протчіе же пустые, кромѣ сихъ лавокъ въ сей части пивоваренныхъ деревянныхъ простыхъ и не очень большихъ заводовъ два — одинъ на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодыми въ части до Польщи прежде принадлежащей, казенный малой, старой, въ коемъ варъ небольшая, въ одную входитъ до полтора корца солоду и хмелю до трехъ фунтовъ и получается ,168 Михайло Карачківський изъ одной хорошого простого однакожъ пива до 26-ти вѣдеръ; сей заводъ состоитъ на одкупъ по арендному праву вмѣстѣ съ всею арендою о поберез- комъ имѣніи …………….. Другой по правой сторонѣ рѣчки Кодыми, въ части принадлежащей прежде до владѣнія Оттоманской Порты, малая старая, пар ­ тикулярнаго мѣщанина, въ коей вырабатывается пива весьма мало по бол- шой же части она стоитъ пустою. Казенной кирпичной на предмѣстьи въ части города по лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы въ слободѣ Александровкѣ заводъ, въ коемъ сарай для печки и сарай для вырабатыванія кирпича деревянные старые; каждое лѣто въ семъ заводѣ можетъ вырабатываться изъ земли подлѣ ж сего завода добываемой нѣсколько пѣсковатой болѣе ста тысячъ кирпича; въ семъ заводѣ печь одна, помѣщающая въ себѣ да 32-хъ тысячъ; нынѣ однакожъ на семъ заводѣ кир ­ пича не дѣлается. По протекающей рѣчки Кодымѣ выше сего города при ­ надлежащая и прежде до города подо польскимъ владѣніемъ состоящая деревяная при плотинѣ старая не очень большая мельница, въ коей мукомо ­ лочныхъ поставовъ два и крупотолочня на 6-ть ступъ. На правой же сторонѣ въ части до Новороссійской губерніи принадлежавшей простыхъ на подобіе голанскихъ деревяныхъ новыхъ мелницъ партукулярныхъ той стороны людей, каждая по одному мукомолочному поставу; кромѣ того въ каждой еще про- сотолочня на чтиры ступы. Въ семъ мѣстечкѣ каждой недели по пяткамъ и воскресеньямъ небольшіе торги собыраемыхъ только изь около лежащихъ мѣстъ поселянъ а ближнихъ мѣстечекъ мѣщанъ и кромѣ сихъ годовыхъ ярманковъ шесть — первый на день святого великомученника Георгія априля 20-го дня, другой на святыхъ Петра и Павла іюня 29, третой въ день Преображенія Господня августа 6 числа, четвертой на Василія Великаго генваря 1-го, пятой въ срединѣ поста и 6-ой самый большой, бываемый на Сошествіе Святого Духа, на кой съѣз ­ жаются купечествующіе какими нибудь а особливо польскими товарами и ба ­ калією изъ мѣстечекъ Рашкова и Новороссійской губерніи изъ Дубосаръ, Григоріополя, Терешполя, Адесъ и Очакова, кои привозятъ съ собою задо- вольное количество турецкихъ платковъ, поясовъ, разныхъ матерій, табаку, шитыхъ молдаванскихъ или волоскихъ шубъ и другихъ разныхъ уборовъ, съ другими же товарами приѣжаютъ изъ города Ольгополя, Бершади, Крутыхъ, частью Богополя и Голованевска; Кіевской губерніи изъ лѣсныхъ мѣстъ, ле ­ жащихъ около мѣстечка Кордышева и другихъ навозятъ довольно дегтю и другихъ навозятъ мѣстныхъ рукодѣлій и припасовъ, а изъ мѣстечка Берди ­ чева привозятъ иногда разные хорошіе сукна аглицкіе и гишпанскіе и другіе разныхъ цвѣтовъ и такъ же изъ красного товару швабскаго галанскаго и дру ­ гихъ хорошого полотна, платковъ, мѣховъ разныхъ и протчихъ хорошихъ вещей. Новороссійской губерніи изъ мѣстъ, надъ Азовскимъ моремъ положе ­ ніе имѣющихъ, привозятъ рыбы разной какъ вялой такъ и свѣжой, иногда той же губерніи отъ мѣстъ по берегу соляныхъ озеръ положеніе имѣющихъ соли довольное количество. Изъ мѣстъ состоящихъ частью сей губерніи, въ Браславскомъ и Гайсинскомъ уѣздахъ около мѣстечка Немирова лежащихъ ,Матеріали де історії міст на Поділлі наприкінці ХѴІІІ в. 169 частью же изъ Кіевской губерній Уманского уѣзда въ лѣтное время навозятъ довольно разного рода фруктовъ и вишенъ. Крестьдни же собираются изъ окружныхъ сего города мѣстъ въ довольномъ количествѣ, привозятъ довольно изъ поселянского своего хлѣба пшеницы, ячменя, овса, ржи и проса, а изъ Терешпольского уѣзда поселяны, близъ лежащихъ селеній навозятъ довольно кромѣ поселянского хлѣба ганусу а такъ же крестьяне приводятъ и прига ­ няють въ довольномъ очень количествѣ рогатого скота, овецъ, лошадей и на ­ возятъ довольно сиру, масла, свѣжого и другого сала, деревяннаго и постнаго масла, что продаємо бываетъ по большой части приѣзжающимъ для того на ­ рочно изъ великой Польщи т. е. изъ мѣстъ около Дубно, Луцка, Чу^нова и другихъ тамо лежащихъ купцамъ, нѣсколько же разкупается и здѣшними мѣщанами или неподалеку отъ сего города поселянами или по другими мѣстеч” камъ жительство имѣющими, тѣмъ промышляющими и по откормленіи нѣ ­ сколько отганяютъ въ Шліонскъ и другіе мѣста глубокой Польши. Навозится такъ же довольное количество въ лѣтное время родящихся неподалеку отъ сего города по селеніямъ а особливо около мѣстечка Крутыхъ огородамъ какъ то капусты, изърядно моркви, бураковъ, петрушки, хвасоли, пастернаку, луку и рѣдко картофли, а такъ же по степнымъ мѣстамъ около сего города бываемыхъ прекрасныхъ большой величины арбузовъ и дынь что те либо здѣшными мѣщанами или другими поселянами раскупаемо бываетъ какъ для ^потребленія во свою ползу такъ иними для продажи въ другихъ мѣстахъ смотря по обстоятельствамъ времени мѣста и торговли. Изъ мѣщанъ сего мѣстечка заграничной торгъ ведущихъ находится одинъ вывозящій изъ Молдавіи мимо Дубоссарскаго карантина соль, болѣе ни одного неимѣется кромѣ что имѣется еще сего мѣстечка жителей 15-ть выво ­ зящихъ разные товары изъ Бердичева, Могилева, Дубосаръ, Адесъ и Оча ­ кова и другихъ россійскихъ городовъ, а такъ же одинъ вывозящій фар- фуровые вещи и простые глиняные на подобіе фарфуровыхъ чайные чашки талерки, миски, подсвѣчники и другіе; протчіе же мѣщани евреи производятъ мѣлочной в розницу торгъ покупаемыми у предидущихъ разными вещами и другими самыми мѣлчайшими смотря по обстоятельствамъ времени мѣста и торга, какъ здѣсь на бываемыхъ торгахъ и ярманкахъ такъ и по другимъ мѣстечкахъ, какъ въ семъ уѣздѣ такъ и мѣсныхъ около лежащихъ; боль ­ шая же оныхъ часть получаютъ пропитаніе отъ шинкованія водкою и другими напитками; есть однакожъ между ними въ части по лѣвой сторонѣ рѣчки Ко- дыми лежащей, прежде Еленскомъ назыв., мастеровые, портныхъ 25, сапожни ­ ковъ 1, цѣлюрниковъ 3, бляхарей и слюсарей 3, а такъ же и на правой части рѣчки Кодыми портныхъ 2, сапожниковъ 1 и цѣлюрниковъ 1; они получаютъ пропитаніе отъ своихъ рукодѣлей; мастерства однакожъ ихъ не такъ совер ­ шены, хотя нѣсколько и годятся къ употребленію, а особливо изъ портныхъ нѣкоторые къ употребленію хорошого общежитія, больше же годные для своей братіи. Мѣщани же христіанскаго закона, находящіесь на сторонѣ правой рѣчки Кодымы въ новоприсоединенной части великороссійского закона нѣко ­ торые, небольшая часть ихъ упражняется въ хлѣбопашествѣ, есть однакожъ ,по Михайло Карачаївський и между ими мастеровые или ремесленники, портныхъ 5-ть, сапожниковъ 9-ть, кушнѣрей 4, плотниковъ 3, кузнецовъ 4, рымарей 2 и цилюрниковъ 1, отъ своихъ собственныхъ рукодѣлій получаютъ пропитаніе, а мастерства ихъ про ­ стые и годные только къ употребленію между своею великороссійской по ­ роды братьею, поселяни же живущіе какъ въ самѣмъ мѣстѣ такъ и по предмѣстьямъ въ около города въ обоихъ частьяхъ правой и лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы упражняются всѣ въ хлѣбопашествѣ, заметнѣйшія же изъ нихъ а особливо въ части прежде Еленскомъ называвшыйся торгуютъ промысломъ по большой части скотоводства, ни щитая здѣсь на ярманкахъ, отгоняютъ въ части глубокой Польщи, почему первые отъ хлѣбопашества а послѣдные отъ своей промыслы имѣютъ собственное свое пропитаніе. Есть однакожъ и между ими мастеровые на правой сторонѣ рѣчки Ко ­ дымы въ части новоприсоединенной, портныхъ 1, сапожниковъ 1, кушнѣрей 2, и плотниковъ 5-ть, въ части прежде Еленскомъ называвшыйся на лѣвой сто ­ ронѣ рѣчки Кодымы сапожниковъ 12, плотниковъ 7, портныхъ 1, а бон ­ дарей 9. Кои получаютъ пропитаніе отъ своихъ рукодѣлій а мастерства ихъ самые простѣйшіе и способные только къ употребленію между своею простого со ­ стоянія братією; въ рабочую однакожъ пору ходятъ они на зажинки такъ на- ваемые и зажинаютъ оные у другихъ хлѣбъ ………………. *) иногда нанимаются косить и зарабатывая такимъ образомъ питаютъ жизнь свою. Кромѣ евреевъ, великороссіянъ и національныхъ жителей, вь семь городѣ не пременное жительство имѣютъ грекъ одинъ, торгующій винограднымъ ви ­ номъ на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы а такъ же и нѣмцовъ 3 ремесниковъ столярей къ мѣщанству новоприсоединеиной части приписанны; на лѣвой же жительство имѣющихъ кромѣ жителей сего города непременное пребываніе въ ономъ имѣющихъ находится иногда, смотря по обстоятельствамъ и спо ­ собности торга и времени до 10-ти, 15 ти и больше турокъ, грековъ и армянъ, торгующихъ по пашпортамъ турецкими вещами, а большіею нынѣ таковыхъ находится 5-ть изъ коихъ одинъ волоскими товарами а протчіе бакалією торгъ производятъ. Въ семъ мѣстечкѣ повѣствуютъ что оно основано сего 17-го столѣтія * 2 ) на третьемъ десяткѣ по повелѣнію князя Любомирскаго имѣвшаго здѣсь вла ­ дѣніе осй*дчимъ евреиномъ Додесомъ Шмуліовичемъ, при самомъ первона ­ чальномъ своемъ основаніи названно было Паліовымъ Озеромъ отъ озера на рѣчкѣ Кодымѣ въ семъ мѣстечкѣ прежде находящагося, которое Паліовымъ называнное отъ имени одного козака, шалашами съ двоима пивоварницами подлѣ сего озера надъ рѣчкою прежде обытавшаго, называемаго Палѣемъ. И по основаніи котораго сперва на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы начала противъ самого сего малого мѣстечка и на правой сторонѣ оной же рѣчки принадлежащей до владѣнія кримскимъ ханомъ уступленной отъ владѣлца ’ ) Нерозбірливо. 2 ) Очевидячки 17 . . років. ,Матеріали до історії міст на Поділлі наприкінці ХѴШ в. 171 здѣшнего Любомирского по сію рѣчку оному собираться небольшая слобода подобная какъ бы предмѣстечку сего мѣстечка по повѣствованію нѣкоторыхъ называемая Фокшанами (?), которая какъ и мѣстечко самое Паліове Озеро и разоряемо было неоднократно какъ россійскими бывшей Запорожской Сѣчи козаками такъ и набѣгами а особливо часть на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы находящаясь, бунтующихъ безпрестанно турковъ и татаръ. Однакожъ суще ­ ствовало нѣсколько и мало по малу присовокупляясь прибавлялось до 762-го года котораго въ воспослѣдовавшую съ турками и Россіею войну нападеніемъ турковъ выжжено было сіе мѣстечко а особливо оная на правой сторонѣ рѣчки слобода до основанія. Спустя нѣсколько времени послѣ сего разоре ­ нія сіе мѣстечко и оная слобода называемая Балтою начала опять собираться и возобновлять свою первобытность подъ названіемъ мѣстечка Юзефгрода до 1787 году въ которомъ, какъ и въ слѣдующимъ за симъ другомъ въ семъ мѣстечкѣ существовало моровое повѣтріе, въ которое до немалого числа жи ­ телей подвержено было сему нещастью. Послѣ чего въ 787-мъ году 1 ) завое ­ вана оная сего города часть на правой сторонѣ рѣчки Кодымы находящаясь мѣстечкомъ Балтою называемая россійскими войсками и поступила во вла ­ дѣніе Россіи; другая же на лѣвой сторонѣ рѣчки Кодымы находящаясь часть состояла еще подъ владѣніемъ Польскаго короля а принадлѣжала Любомир- скому до 791-го года, которая, когда Россія приняла Польши часть подъ свое владѣніе, и сіе мѣстечко подъ владѣніе Россіи досталось и по разпре- дѣленіи польскаго новоприсоединеннаго края по губерніи, какъ часть на лѣ ­ вой сторонѣ рѣчки Кодымы находящаясь, такъ и на правой поступила въ Вознесенскую губернію а при новомъ распредѣленіи послѣдовавшемъ 797-го года по высочайшему его императорскаго величества повѣлѣнію часть на правой сторонѣ рѣчки находящаясь отошла къ Новороссійской губерніи а часть на лѣвой сторонѣ къ Подольской; но того жъ года декабря 15-го по сходству рапортовъ Подольской и Новороссійской губерніи высочайшимъ по ­ велѣніемъ присоединена опять к Подольской губерніи въ которой и находится. Мѣщанство сего города и купечество права на городъ ни привилегіи ника ­ кой не имѣютъ, живутъ же по подобію другихъ въ казенномъ вѣдѣніи со ­ стоящихъ мѣстечекъ; въ верхъ отъ сего мѣстечка на правой сторонѣ казенное деревяное старое, не очень большое строеніе, въ коемъ была за польского правленія комора гдѣ пропускаемы были купечествующіе какъ изъ Польши въ Бессарабію съ разными польськими товарами такъ и “ изъ Бессарабіи въ Польшу съ разными молдаванскими и волоскими товарами, матеріею, ту ­ рецкими платками и другими подобными симъ вещами а такъ же и бакалією. На окремому, 13 аркуші подано реєстр людности міста з поділом на праву та ліву сторони. Отже на правому боці маємо: духовныхъ греческаго исповѣданія …………….. 5 двор. 7 душ муж. З душ. жен. купцовъ христіанскаго закона великороссій ­ ской породы …………………………………………….. 45 „ 239 „ „ 158 „ , мѣщанъ христіанскаго закона ……………….. . 65 „ 291 , , 173 „ „ ’ ) В оригіналі виправлено „въ 789-мъ году”. ,Михайло КарачківськиЙ І 72 на лівому боці: мѣщанъ еврейскаго закона ……………………….. 62 двор. 82 душ муж. 100 душ. жен. 13 „ 16 . 16 . „ купцовъ елисаветскихъ, здѣсь домы имѣющихъ 2 „ 12 „ , 7 „ „ грековъ …………………………………………………………… 2 „ 7 „ 1 . казенныхъ поселянъ …………………………… 60 „ 133 „ 128 „ ОПИС м. БРАЦЛАВА 1 ). дух. грек, испов ……………………………………………… 4 „ 5 „ }, 5 И » „ латинскаго испов ……………………………………. 2 „ 5 » » 2 „ . купцовъ евр. закона …………………… . . . . Ю „ 26 „ „ 20 , , мѣщанъ евр. закона ……………………………………… 158 „ 228 , 282 „ „ разночинцевъ . . – ……………. >. …………………… 9 , 9 „ . 8 . чиншевой шляхты …………………………………………. 28 „ 62 „ 78 . „ грековъ и турокъ ………………………………. . . 1 . 5 „ 4 п я казенныхъ поселянъ …………………………………….. 93 „ 295 „ „ 203 „ Городъ Брацлавъ съ предмѣстьемъ Чернишевкою имѣетъ положеніе мѣста частью возвышенное, неровное, частью по отлогому косогору, лежитъ на правомъ, мѣстами каменистомъ и нѣсколько утѣсистомъ берегу рѣки Бога и по отлогимъ берегамъ входящаго въ него ручья Пуцовки 2 ), окружается съ двухъ сторонъ крутыми каменистыми горами, на коихъ слой земли сѣро- пѣщаной и частью глинистой, толщиною в 1, местами же въ */з и */< аршина, далѣе же камень сѣрой и твердой ни къ чему неспособной, а съ двухъ другихъ сторонъ равнинами, покрытыми пахатнымъ полемъ, Въ немъ имѣется приход ­ ской деревянной костіолъ, во имя Покрова Пресвятыя Богородицы, для жи ­ тельства ксіонза пробоща небольшой деревянной домъ; къ сему костіолу принадлежитъ по фундушу въ деревнѣ Ксензовки 12 домовъ крестьянскихъ. Церквей деревянныхъ грекороссійскаго исповѣданія, обращенныхъ изъ уніи въ 1794 году 2 и изъ нихъ первая во имя святителя Христова Николая, а 2-ая во имя Успенія Пресвятыя Богородицы. При обѣихъ сихъ церквахъ имѣются небольшія школы и священническія домы. Еврейская деревянная школа съ двумя пришколками. Въ гостинномъ дворѣ лавокъ каменныхъ 4 а деревянныхъ 6, и того 10; въ нихъ содержатся евреями шелковые въ кускахъ товары, изъ бумажныхъ, серсаки, китайки, демикатони, нанкины, платки, чулки и перчатки, холстъ россійской и простой въ деревян ­ ныхъ икра, риба, соль, табакъ, сапоги, стекло, ремни простые, смушки и нитки. Присудственныя мѣста — господской старостинской д