Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
61
Назва:
За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України XIX і початків XX століття. Книга перша (Записок б. Історичної секції Українського наукового товариства в Києві. Том XXIV)
Автор:
Грушевський Михайло (ред.)
Рік видання:
1927
Сторінок:
303
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
23.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

ІСТ ОРИЧНА СЕКЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК MÉMOIRES DE LA SECTION HISTORIQUE DE L ’ ACADÉMIE DES SCIENCES D ’ UKRAINE, jadis Section Historique de la Société Scientifique Ukrainienne à Kiev, vol. XXIV, sous la rédaction de M. Hrushevsky, Président de la Section. ЗА СТО ЛІТ МАТЕРІЯЛИ З ГРОМАДСЬКОГО Й ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ XIX І ПОЧАТКІВ XX СТОЛІТТЯ під редакцією голови секції акад . МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО КНИГА ПЕРША (Записок б. Історичної Секції Українського Наукового Товариства в Київ і т. XXIV). ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ 1927 Sommaire voir p . VIII. ,Дозволяється випустити і світ . ‘ Неодмінний Секретар Академії Наук Акад. А. Кримський. ,ПЕРЕДНЄ СЛОВО. „Сто літ”, поставлені на титулі сього збірника, відділяють нинішні со- ціяльні, національні й політичні досягнення Українського народу від перших скромних зав ’ язків нових течій: початків культу народніх селян ­ ських мас, як носіїв” українського національного типу, перших проявів національного романтизму, ідеалізації української минувшини, козаччини, державницьких традицій, — що виявило себе в ріжних заходах і творах другого й третього десятиліття XIX в. Центром була творчість Котля ­ ревського останньої доби, особливо його „Наталка” (1819); наоколо гру ­ пувались такі появи, як граматика Павловського (1818), думи Цертелева (1819), початки творчости Гулака-Артемовського й Квітки: перші серйоз ­ ніші проби етнографічного збирацтва, оброблення народньої мови, пам’я ­ ток поетичної творчости та літературні втілення нової національної й соціяльної ідеології. Найбуйніші фантасти, політичні й соціяльні ради ­ кали тих років не могли собі уявити, що протягом століття виросте з сих невиразних, неоформлених, недоговорених і недодуманих до кінця поривів, настроїв і мрій. І тепер, коли діло, що його розпочали ті по ­ коління в сих неясних мріях і нерішучих починах, остаточно зробилося, викристалізувалось і сконкретизувалося в нових формах національного життя і соціялістичного будівництва, — завершення сього діла ставить свої завдання і обов ’ язки перед сучасними поколіннями дослідників, яким історія нашого народу дала бачити й використовувати завершні форми сього столітнього, рідкого в історії людства процесу. Вони мають закріпити й передати потомним поколінням, за ще свіжими і нев п овні пережитими слідами і останками сього процесу, його можливо повний і докладний образ, його історію, його динаміку в усій амплітуді. Бо поки процес розвивався, поки йшла боротьба за здійснення про ­ голошених гасл, за оправдання поставлених постулатів, — історія сього процесу в значній мірі розроблялася теж із становища завдань та інте ­ ресів боротьби. Історія нашого останнього відродження, його літератур ­ ної творчости й політичних змагань трактувалась і мусіла трактуватись, свідомо й несвідомо, не стільки як об ’ єкт наукового досліду, скільки як одна з стратегічних ділянок сеї боротьби, як один з відділів бойового національного арсеналу, звідки вибиралось і виносилось на світ те го ­ ловно, що могло послужити успіхові сих іще не закінчених операцій, могло оправдати домагання, скріпити енергію боротьби. Певні яскраві постаті, що втілювали в собі її змагання або досягнення, певні характе ­ ристичні, показні її моменти висувались і любовно розроблялись. А сіріші, буденні, обивательські сторони сього процесу лишались у тіні, ,IV Переднє слово без уваги, — бо для них не ставало часу й енергії, що концентрувалася коло бойових завдань дня; вони не мали цінности з їх становища. Тепер, коли сі бойові завдання в головнім виграні, й вікова боротьба Української нації за своє самоозначення себе оправдала, — приходить час, крайній час забратись до докладнішого висвітлення не тільки тих ефек- товніших сторін, але й тої сірої буденщини тяжкого й трудного походу — не самих провідників, а й української обивательщини і всієї української маси в напрямі нинішніх командних позицій. Висвітлити економічні й соціяльні підстави сього процесу. Прослідити перетворення в ідеоло ­ гічні формули сих реально даних передумов розвою рухової сили мас. Вияснити взаємовідносини ріжних соціяльних верств і течій. Не тільки тяжкий і повільний процес виковування командних гасл сього походу, але і всякання їх в обивательські верстви й народні маси, і ті економічні й соціяльні обставини, що сьому процесові сприяли або його гальмували. В нормальніших обставинах культурного життя сей процес ілюструється в значній мірі автоматично даними матеріялами щоденної преси й тою масою буденної обивательської літератури, що переломлює й перетравлює в собі провідні ідеї корифеїв літературного й громадського руху, слу ­ жить мірилом їх впливу й дієвої енергії, дає образ настроїв ширших ітелігентських кругів і мас людности, зростання їх рухової сили та виясняє її підоснови. Але в нас на Україні, особливо Україні Східній, „Великій”, або „Наддніпрянській” — таких нормальних обставин виявлення сього процесу не було. Не тільки в порівнянню з Західньою Европою, а на ­ віть коли поставити її поруч із Західньою Україною, маємо в тім велику ріжницю на її некористь! Преси і взагалі періодик не було. Через цензурне ухо пролазив і виходив на світ тільки невеликий відсоток того, що призначалося до друку, і цілком пропадала переважна його частина. Можливості виявів настроїв і домагань громадянства були зведені до мінімуму — аж до самої революції 1905 року, або її передоднів. Отже для того, щоб з ’ ясувати ті проблеми, що я вище зазначив, до ­ слідникам українського відродження треба перевести підготовчу, зби ­ рацько-видавничу роботу коло матеріялу невиданого. Пошукати в ар ­ хівах цензури, в останках архівів редакцій, літературно-наукових това ­ риств і гуртків, в приватних збірках те, що призначалось до друку, та не побачило світу. В приватнім листуванні, в офіціяльних звідомленнях і паперах, в матеріалах, згромаджених жандармськими та поліційними трусами й розшуками, виловлювати вказівки на ті прояви й симптоми громадських настроїв і рухів, що не знаходили собі вияву на прилюдній арені, в пресі й письменстві. Але те, що досі зроблене в нас у сім напрямі, дуже невелике. „Основа”, „Кіевская Старина”, „Зоря”, „Житє і Слово”, „Літературно- Науковий Вістник”, „Записки Наукового Товариства ім. Шевченка”, „За ­ писки Українського Наукового Товариства в Київі”, „Україна” 1907 і 1914 року, „Украинская Жизнь”, „Наше минуле” й инші зовсім уже ефе ­ мерні, на жаль, проби літературно-історичної періодики, могли здебільшого ,Переднє слово V’ тільки прихапцем докидати до нашого історично-літературного запасу більші або менші жмутки сього дорогого й пильно-потрібного матеріялу. Тепер-же з жалем приходиться роздумувати над тим, яка маса його — наявного й приступного десять-пятнадцять літ тому, тепер уже безпово ­ ротно зникла — за війни світової й горожанської. А до сих жалісних роз ­ думувань прилучаються тривожні відомості, що нищення й „утилізація” рукописних і архівних фондів не скінчилась і не припинилась ще й досі, а недогідні умови переховування рік за роком руйнують їх останки також і стихійно! Очевидно, в інтересах дослідження й збереження пам ’ яти сеї велич ­ ної, незабутньої в історії України доби потрібні інтенсивні заходи коло заховання, дослідження й публікації цінного і на випадок утрати — нена- городимого матеріялу- Дійсно, ріжні наукови установи України підносять кличі з сього приводу і роблять ріжні заходи коло консервації й публі ­ кації всього ціннішого. В їх числі й Історична Секція Української Ака ­ демії Наук, себ-то колишня Істор. Секція „Українського Наукового Това ­ риства в Київі”, що продовжує свою роботу під сею фірмою „Історичної Секції Української Академії Наук”, відновляючи свої видання „Україну” й „Записки Українського Наукового Товариства”, звернула пильну увагу на сю сторону. Завела як окремий відділ „України” рубрику „Матеріялів з громадського й літературного життя України XIX і початків XX століття” і публікує в ній архівні та історично-літературні джерела для історії вищезазначенного століття останнього українського відродження. І треба сказати, що сей відділ, як з одної сторони знайшов живий інтерес у публіки, так з другої — викликав пошукування за аналогічним матерія- лом, спонукав багато людей до писання споминів про те, в чім їм дове ­ лось брати участь, біографії тих діячів, до котрих вони ближче стояли, докладніші описи подій українського руху, що пройшли перед їх очима Редакція „України” із свого боку безпосередньо спонукала до споминів цілий ряд представниць і представників старших і молодших поколінь, як от Олену Пчілку, Ірину Вол. Антонович, Л. Ф. Мищенко, М. М. Грін- ченко, Н. Д. Романович-Ткаченко, Гн. П. Житецького, А. В. Верзилова, І. О. Косака, М. М. Мочульського та ин. Але пропускна здібність самої „України” для сих матеріялів дуже обмежена: в теперішніх своїх розмірах вона може пропустити їх не більше як двацять — двадцять п ’ ять аркушів на рік! Через те в редакцій ­ нім портфелі з року на рік збільшуються запаси такого матеріялу, що при всій своїй вартості не може своєчасно побачити світу. Се спонукало її редакцію ще в 1924 році подати своєму видавцеві — Державному Видав ­ ництву України проект видавання неперіодичних збірників сього мате ­ ріялу. План сей був принципіально прийнятий і вставлений до операцій ­ ного плану 1924/5 року — але матеріальні труднощі призвели до того, що минуло півтретя року, поки нарешті перший том сього видання, заходами новозаснованної комісії „Найновішої Історії України”, виходить у світ. ,VI Переднє слово Як з вище сказаного виходить, се видання становить собою допов ­ нення чи продовженння згаданого відділу „України” — так що його заго ­ ловок поставлено як підтитул сього збірника: „Матеріали з громадського й літературного життя XIX і початків XX віку”. Ні в якім разі се не мають бути перебірки чи відпадки, матеріали другого сорту, признані за менш цікаві дла опублікування в „Україні”. Мало цікавого матеріялу редакція „України” взагалі не приймає до друку; назад повертає або рекомендує відповідно „згустити”: вибрати цікавіше, опустити менш важне заступити наведене in extenso переповідженням або реєстрацією. Але цінний матеріял, особливо той, що не звязаний з якимись черговими ударними темами, ювілейними споминами, то-що, все-таки збирається в її портфелях в такій скількості, що не може пройти своєчасно через книжки „України”, особливо речі більшого розміру: більші листування, більші мемуари, більші політичні процеси. Вони залягають роками, і для публікації їй такі збірники, як отсей, потрібні доконче. В отсім першім томі маємо такі категорії матеріялу: Автобіографії і спомини Франка, Кропивницького, Русова, Дебогорія- Мокрієвича, Суслова. Листування приватне й урядове: Ів. Котляревського, Оп. Марковича, В. Гнилосирова, М. Кропивницького, Драгоманова — Навроцького, Дома- ницького. Документи політичних процесів і спомини про них Опанаса Марко ­ вича, Русова, Навроцького, київської й одеської Громади. Непропущені цёнзурою і з инших причин ненадруковані твори: Веле- цького, Кропивницького, Тобілевича, Русова, Франка, Коцюбинського. ‘ Документи й пояснення до політичного й громадського життя, що їх дали В. Міяковський, Н. Богданова, Г. Шамрай, Є. Рудницький, Є. Ви- тошинський, Ол. Русов, О. Рябінін-Скляревський, К. Студинський, О. Гермайзе. Спеціяльно — матеріяли для історії українського театру, що їх подали А. Музичка, Т. Слабченко, П. Ярош, О. Суслов. Хоча редакція, повторяю, зовсім не ставила своїм завданням виби ­ рати матеріял особливо яскравий, навпаки старалася як-найбільше кинути світла на будні українського життя минулого століття, сей том збірника приносить цікавий, цінний і ріжнорідний матеріял, для освітлення ріжних сторін громадського й літературного українського руху за останнє сто ­ ліття і я певен, що ‘він буде необхідною річчю в бібліотеці кожного українознавця. Коли-б тільки Державне Видавництво України мало змогу продовжити се видання! В Київі 1 березня 1927 р. Мих. Грушевський. ,ЗМІСТ. стор. Переднє слово акад. М. Гру шевського …………………………………………………………… III П. Пущинський, Службове листування І. П. Котляревського (архів колишніх полтав ­ ських „Богоугодних заведений”) ……………………. … ………. 1 Надія Богданова, Альбом М. Д. Селецької і автограф Т. Г. Шевченка ………………… 16 Володимир Міяковський, Опанас Маркевич у Кирило-Методіївському братстві . . 20 Ганна Шамрай, Маршалок Іллященко-Кирилович. „Полтавська картинка” Миколаїв ­ ських часів та її автор М. К. Велецький …………………… 46 Євген Рудницький, До історії польського козакофільства …………………………………. . 62 Хведір Сенгалевич, „Золота грамота” (із споминів про 60-ті роки) ……………………….. 67 Ігнат Житецький, О. О. Потебня і харківська громада в 1861 — 63 рр. (із щоден ­ ника та листування В. С. Гнилосирова) . . …………………………………………… 73 Омелян Витошинський, Селянські оповідання про холмське „возсоединеніе 1866 — 75 рр. . …………………… – ………………………………….. 75 Акад. Кирило Студинський, Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким. З по- чатків соціалістичного руху в Галичині …………………………………………………. 83 Олександр Рябінін-Скляревський, 3 революційного українського руху 1870-х р. В добу тимчасових генерал-губернаторів …………………………………….. 154 Михайло Возняк, Матеріяли до життєпису Франка (з додатком двох недрукованих його автобіографій) ……………………………………………………….. 166 Тарас Слабченко, Автобіографія М. Л. Кропивницького …………………………………………….. 187 Панько Ярош, „Добродій”, заборонена цензурою переробка „Глитая” М. Л. Кро ­ пивницького (1895 р.) ………………………………….. 200 А. Музичка, 3 творчости І. Тобілевича (Карпенка-Карого). Перша редакція першої дії Тобілевичевої п ’ єси „Батькова казка” ………………………………………………… 208 Онисим Суслов, Подорож трупи Деркача до Парижу 1894 р ………………………………………… 220 Ганна Берло, 3 листування Василя Доманицького (1901 — 2) ………………………………….. 227 Сергій Козуб, Конспект ненаписаного оповідання М. Коцюбинського з революцій ­ ного руху 1905 р …………. 233 Сергій Шамрай, Спомини Ол. Ол. Русова ……………………………………………………. … 236 Осип Гермайзе, До споминів Ол. Ол. Русова. З історії селянських хвилювань та народницької пропаганди на Чернигівщині 1870-х рр. ………………………………….. 259 Іван Франко, „Терен у нозі” (недрукована поема) ……………………………………………………. 266 Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Із споминів про М. П. Драгоманова (з портретом В. К. Дебогорія-Мокрієвича) …………………………………………………………………………………. 275 ,SOMMAIRE. Avant-propos de M. Hrushevsky, membre de l ’ Académie …………………………………… III P. Pouchtchynsky, La correspondence officielle de J. Kotlarevsky . . . …………………. 1 N. Bogdanova, L ’ album de M. Seletski et l ’ autographe de T. Chevtchenko ……………….. .16 V. Miakovsky, Athanase Markovytch membre de la Confrérie de ss. Cyry l et Méthode . 20 A. Chamraï, Une esquisse du temps de Nikolas I et son auteur M. Veletsky ….. 46 E. Roudnytsky, Quelques notes pour l ’ histoire du mouvement cosakophil dans la société polonaise ………………………………………………………………….. 62 Th . Sengalevytch, «La bulle d ’ or», une page de souvenirs sur l ’ année 1863 …………….. 67 Ign. Jytetsky, A. Potebnia et la société de Kharkov vers 1861 — 63 ……………………….. 73 E . Vitochynsky, Les récits des paysans sur l ’ abolition de l ’ église uniate de Kholme . 77 C. Studynsky, membre de l ’ Académie, La correspondence de M. Dragomanov et de V. Navrotsky ………………………………………. . ……………………………………………………… . . 83 A. Riabinine-Sclarevsky, Le mouvement révolutionnaire de 1870 — 1880 …… 154 M. Vozniak, Matériaux pour servir à la biographie de ]. Franko . . . ….. 166 T. Slabtchenko, L ’ autobiographiq de M. Kropyvnytsky ………………………….. 187 P. I aroche, «Le bienfaiteur», ue drame de Kropyvnytsky, interdit par l a censure … 200 A. Mousytchka, «Le conte du père», fragment inédit d ’ un drame de J. Tobylevytch . . 208 O. Souslo v , Le voyage à Paris de la troupe pe Derkatch en 1894 ……… 220 A. Berlo, Quelques lettres de V. Domanytsky ……………………. . . …………………………………….. 227 S. Kosoub, Exposé d ’ une nouvelle inédite de M. Kotsioubynsky sur le mouvement révolu ­ tionnaire de 1905 ………………………………………………………………………….. 233 S. Chamraï, Les souvenirs de A. Roussov ……………………….. . . ………………………………….. 236 J. Hermaise, A propos des souvenirs de Roussov: Roussov accusé d ’ instigation du mouve ­ ment révolutionnaire des paysans ………………………………. 259 L ’ Écharde, un poème inédit de J. Franko ………………………………………………………………………. 266 V. Debogory-Mokrievytch, Quelques souvenirs sur M. Dragomanov . . . . . , 275 ,П. ПУЩИНСЬКИИ СЛУЖБОВЕ ЛИСТУВАННЯ І П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО (Архів колишніх полтавських „Богоугодн ы х Заведений “ ) Розбираючи архів кол. полтавських „Богоугодньїх Заведений”, дове ­ лося несподівано натрапити на службові рукописи батька українського письменства, Івана Петровича Котляревського. Рукописи ці складаються з офіційних службових паперів до ріжних інституцій та до приватних осіб, а також із резолюцій Ів. Котляревського на службовому листу ­ ванні. Резолюції майже всі підписано: „Котляревський”, а службові листи «(чернетки) не мають підпису; проте, докладне порівнювання письма та складу їх переконує нас, що й чернетки ті писав ніхто инший, як сам Котляревський. Вага цієї знахідки чимала, бо-ж у тих паперах відбиваються погляди й удача нашого письменника в часи його поважного вже віку; а цих ві ­ домостей власне й не гурт в нашій життєписній літературі про нього. Біографи, торкаючись цієї доби, обмежувались здебільшого тільки коро ­ тенькими вказівками, як от Павловський: „окрім обов ’ язку доглядача по дому виховання, Котл. був попечителем Полтавського Богоугодного За ­ ведення, що його держано коштами приказу громадського піклування” х – Далі подається ще один коротенький офіційний лист — от і все. Це за ­ гальне явище, що його можна пояснити тільки браком відповідного ма- теріялу, бо той матеріял, що був, складався з офіційного: „служив піклу ­ вальником з 1827 до 1835 року включно” та ще з кількох спогадів, що теж дають дуже й дуже мало для характеристики дієї доби. Це один бік ваги знахідки. Другий бік ваги може буде поважніший, а саме: до 80-х років минулого століття в літературі про Котлярев ­ ського в укр. письменстві були, як ми знаємо, неоднакові думки, не од ­ наково цінувалося вартість його творів, їхній соціяльний бік та ті сти ­ мули, що призвели до їх появи на світ. Як приклад, наведу декілька ривків.у Куліш у перших своїх рецензіях на твори Котляревського вбачав у тих творах глузування та кепкування з народу українського і підлабуз ­ нювання до панства. Енеїда, — пише він, — „носитъ на себѣ признаки глубокаго упадка народнаго чувства, самосознанія и самоуваженія” і „въ его перелицованной Энеидѣ собрано все, что только могли найти карикатурнаго, смѣшного и нелѣпаго въ худшихъ образчикахъ просто ­ людина”, і далі: „Котляревскій заговорилъ впослѣдствіи другимъ языкомъ о томъ народѣ, который ему, какъ семинаристу, какъ домашнему учителю въ помѣщичьихъ семействахъ и армейскому офицеру предста­ влялся только съ карикатурной своей стороны” 2 . Відомий учений А. Пипін, спростовуючи думку Куліша та ще другого мало відомого критика Марусика і визнаючи за творами Котляревського певну вагу та вартість, все-ж таки каже, що в письменника є „шутливое 1 І. П. Котляревський (біографія, нарис Павловського, в перекладі Куліша), с. 14. 2 И. П. Котляревскій въ свѣтѣ критика Стешенко. „Кіевская Старина”, 1898 г., іюль — августъ, с. 104, 105. ,2 П. Пущинський то ясно стане, як неоднаково розуміла критика минулого століття твори нашого письменника. Починаючи з 80-х років минулого століття, критика стає на певніший шлях, студіюючи попереду письменницьку спадщину Котляревського. Правда, і тут ще довго, поруч із визнаванням демократичности, худож- ности та инших позитивних рис, бренів у критиків відгук старих погля ­ дів; проф. Петров, наприклад, зазначає, що „всѣ нареканія на Котлярев ­ скаго имѣли свою долю основанія” 5 . Костомаров, полемізуючи з Кулі- шем, пише: „демократичность, какъ выражается самъ Кулишъ, явилась отъ того, что иного народа, говорящаго по малорусски, кромѣ простона ­ родья, почти не было. Понятно, что и въ литературѣ нельзя было не выводить никого, кромѣ простолюдина” Минський, зазначаючи нега ­ тивні боки Енеїди, каже: „Цѣльность поэмы страдаетъ и отъ того, что послѣднія пѣсни, когда отношеніе Котляревскаго къ народу стало измѣ ­ няться, написаны въ другомъ тонѣ, чѣмъ первыя” 7 . Але це були тільки відгуки; критики за невеликими винятками немов-би погоджуються один з одним, і критика стає де-далі прихильнішою до Котляревського. Навіть Ку ­ ліш змінив цілком свої думки і в 1882 році вже вважає Котляревського і за соціяльного реформатора, і за діяча українського відродження, взи ­ ваючи його батьком нашого письменства 8 . Чим більше наближатимемось ми до наших часів, тим більше спо ­ стерігатимемо, як критичні огляди стають все ґрунтовнішими, поважні ­ шими і що-далі, то все менше трапляється ріжних закидів на адресу автора Енеїди. Майже ціле півстоліття (критичні огляди творів Котля ­ ревського почали більш-менш систематично з ’ являтися з 1839 р. 9 ) пану ­ вала розбіжність та непевність у думках про твори нашого письменника; півстоліття кидали обвинувачення Котляревському в глузуванні з народу, в запобіганні ласки панської та в глузуванні з козаків. Та збочивши з утоптаної стежки, критики та історики нашого письменства приходять з часом до цілком протилежних поглядів на працю і значіння Котлярев ­ ського в письменстві. Цей новий погляд дуже яскраво відбився і в ..Історії українського письменства” акад. С. Ефремова, що, розглядаючи 1 И. П. Котляревскій въ свѣтѣ критика Стешенко. „Кіев. Стар. “ , 1898, іюль — августъ, с. 112. 2 Ibid., с. 113. 3 Ibid., с. 120. * Ibid., с. 117. 9 Ibid., с. 121. 6 Ibid., с. 132. ’ Ibid., с. 134. 8 Ibid., с. 130. 9 Ibid., с. 84. Не вмре кобзар, бо навіки Ного привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє Тебе не забудуть, — отношеніе къ народной средѣ” Ч Піскунов зауважує між иншим, що Ене- їда „довго потішала наше панство” ‘ 2 . Галицький критик Онишкевич до ­ бачив у Енеїді вже глузування з козаків і тим Котляревський, мовляв, „дав велику втіху народові” 8 . Критика в минулому остільки була „далекозора”, що поясняла иноді те, що Котляревський писав свої твори українською мовою, тим, щоб вони смішнішими видавалися. Такої думки тримався навіть відомий наш історик М. Г. Костомаров: „по господствующему тогда образу воззрѣ ­ ній, — каже він, — рѣчь мужика непремѣнно должна была смѣшить и, со ­ образно съ такимъ взглядомъ, Котляревскій выступилъ съ пародіей на „Энеиду” Виргилія, составленной по малорусски” 4 . Та були й инші критики, що прикладали зовсім иншу мірку до пи ­ сань Котляревського, як от І. Срезневський, Стеблін-Камінський, Се- ментовський, Евецький, Мокрицький, то-що: ці люди вбачали в творах Котляревського самі тільки позитивні риси. Коли-ж пригадаємо ще ури ­ вок з відомого вірша Т. Шевченка „На вічну пам ’ ять Котляревському”: ,Службове листування І. П. Котляревського З твори Котляревського, знаходить в них „серйозний і живий інтерес до українського народу”, зве письменника „першим українським етногра ­ фом, свідомим українським народолюбцем”. „Котляревський, — на думку історика, — зробився першим живим мотором українського письменства і громадського життя, єдиним на свої часи теоретиком і практиком основ демократичного національного руху на Україні” 1 . Така неоднаковість у думках упевняє в тім, що для критичного студіювання творів письмен ­ ника, а надто для правильного зрозуміння соціяльної природи їх та тих стимулів, що вели до появи їх на світ, замало самих творів та тих ко ­ ротеньких біографій письменника, що ми їх маємо. Потрібно ще знати буденне життя письменника, буденні стосунки його з громадянством, щоб сказати остаточне слово й запобігти тим закидам, що можуть бути на адресу пізнішої критики, що вона, мовляв, не безстороння, тенденційна… Знайдені рукописи дають можливість простежити до деякої міри буденне життя Котляревського та його повсякденні стосунки з громадян ­ ством; в цьому власне й полягає чи не найбільша вага цих службових паперів. Звичайно, охопити увесь матері я л, розглянути його всебічно в такій невеликій розвідці неможливо. Через те, що Котляревський у важливі ­ ших випадках сам, власноручно писав чернетки службових паперів, ма ­ тері я лу такого є чимало; коли-б ми заходилися розглядати увесь цей матеріял, то розвідку цю довелося-б дуже поширити. Уважаючи на це, ми мусимо спинитися тільки на тому листуванні, що відбиває найбільш цікаві моменти у стосунках Котляревського з околишнім громадянством, та й тут візьмемо не все листування, а тільки десяток, другий справ, в яких найяскравіше позначилися ці стосунки. Матеріял буде цікавий нам ще й тим, що він стосується до старших років нашого письменника, коли життя його було на схилі, й він уже позбувся всього несталого, юнацького. Поле діяльности в піклувальника Котляревського було досить ши ­ роке. Під його керівництвом були всі відділи „Богоугодныхъ Заведеній”, а їх було аж 6 (лікарня, дім психічнохворих, шпиталь для породіль, дім поправи, богадільня й контора), а лікувалося та служило тут чимало вся ­ кого люду ріжного стану тодішнього суспільства, більшість слабих при ­ силали ріжні інституції та приватні особи; коротко кажучи, Котлярев ­ ський підчас свого піклувальництва мав безпосередні стосунки з людьми всіх верств — з крепака починаючи й губернатором кінчаючи. Бувши на такому місці, він міг піти двома шляхами: або стати зви ­ чайним урядовцем того часу та пливти за течією, або-ж лишитися тим Котляревським, яким заявив він себе ще в творах своїх. Доля судила, щоб він вибрав останнє, і службове листування як-найкраще це доводить. Щоб краще відтінити стосунки Котляревського з громадянством, доведеться розбити цю невеличку частину листування на два головних відділи: перший відділ — стосунки Котляревського до громадянства, а зокрема до крепаків та взагалі до знедоленого люду, до „склонныхъ къ злодѣянію”, до службовців та урядовців, до поліції та судів, до діди ­ чів, а другий відділ — стосунки громадянства до Котляревського. З ’ ясувовати все це маємо майже виключно на. підставі архівного мате ­ ріалу, цеб-то службового листування Котляревського, що переховується в архіві кол. полтавських „Богоугодныхъ Заведеній”. До речи скажемо декілька слів про архів. Архів цей не системати ­ зований, старого опису немає, а нового так само не зроблено; на де- 1 С. Єфремов, Історія укр. письм., Київ, 1917, сс. 175, 176, 182, 183. ,4 П. Пущинський яких справах збереглася нумерація колишнього опису „Б. 3. “ , а на де ­ яких немає зовсім нумерації, ба навіть немає назви й самої справи. Че ­ рез це, коли доводиться посилатися на якусь справу, мусимо вказувати число в колишньому описі „Б. 3. “ , назву справи, рік, місяць і дату, як то вони є, в противному разі подаємо лише число вихідного паперу та дату з місяцем і роком. Зайнявши посаду піклувальника, Котляревський користується з кож ­ ної нагоди, щоб допомогти комусь із знедолених. Ось він просить по- ліцмайстра розслідувати справу про жорстоке поводження „частнаго при ­ става” Комаровського зі своєю служницею „для донесенія начальству”. Щира прихильність до цієї крепачки й людяні погляди Котляревського притягають до себе нашу увагу: „уже двѣ недѣли, — пише він, — какъ она поступила по найму въ мамки къ частному приставу Комаровскому за 20 рублей въ годъ, но будучи изнуряема денно и нощно безпрестан ­ нымъ за дитятею присмотромъ, доведена до такого изнеможенія, что не могла покормить дитяти, за что жена Комаровскаго разсердившись на ­ несла ей ударъ въ грудь столь жестоко, что приведена была она Тимо ­ шенкова въ безпамятство, пришедши же въ себя, собрала всѣ силы для ухода изъ дома Комаровскаго, гдѣ проводила столь мучительную жизнь” ‘. Уривок цей набере ще більшої виразности, коли ми за-для харак ­ теристики панських поглядів на своїх крепаків подамо тут лист („объяв ­ леніе” по тодішньому), що його надіслала дідичка Родзянина в дім по ­ прави. В цьому листі вона прохала заслати до Сибіру крепачку її Марфу Мойсиху, що потрапила в цей дім „за сдѣланное неповиновеніе и грубость и кромѣ того упраждненіе въ пьянствѣ и развратной жизни”, бо, — пише далі Родзянина, — „естли только освободить и дать ей воль ­ ность, то легко можетъ случиться, что по ея вредной ко мнѣ располо ­ женности созжетъ домъ мой или посягнетъ на жизнь мою”. Підписано „Мари”, а в другому рядку „я Родзянина”. Цікаво, що Котляревський, відповідаючи на це „объявленіе”, немов бажає підкреслити контраст у поводженні свойому, яко піклувальника, з крепаками, і Родзяниної; він з’ясовує тут людяні правила „Богоугодныхъ Заведеній” і каже таке: „Содержащаяся въ Смирительномъ домѣ кресть ­ янка Ваша Марфа Мойсиха разрѣшилась отъ бремени истекшаго іюля 14 числа и родила сына; слѣдовательно не можетъ быть употребляема съ нѣсколько недѣльнымъ дитятею въ работы” 2 . Коли Котляревський бачить можливість допомогти скривдженій, на його думку, людині, він не обмежується з ’ ясуванням „правилъ”, а шукає оборони цій людині у вищої адміністрації. Такий випадок був з одно ­ дворцем Зінов ’ євим, надісланим у дім поправи. Зінов’єва цього обвину ­ вачено було в підпалі та „за пьянство, ссоры и драки”. Повіривши Зі ­ нов ’ єву, що це все діло рук волосного писаря, Котляревський зробив докладну записку губернаторові 3 . Стаючи в оборону скривджених та знедолених, піклувальник Котляревський не вважав, до якої нації нале ­ жить людина, він дивився тільки, чи дійсно людина потрібує допомоги й варта її. На таку думку наводить, наприклад, випадок з Німцем-робіт- ником Бертрамі, якого після лікування надіслали до поліції, щоб вона відправила його на батьківщину. Поліція-ж прислала його назад, з до ­ пискою, що він ніби-то знов захворів. Добачивши в цьому вчинкові, „что полиція болѣе потому прислала его обратно въ домъ лишенныхъ 1 Без назви в описі „Б. 3. “ , ном. 1183, 29 октября 1828 г. 2 Без назвищ описі „Б. 3- “ , ном. 900 — 1832 р. 3 Дѣло съ присылкою для содержанія по смирит. дому однодворца Зиновьева, без номера, сентября 22/1830 г. ,Службове листування І. П. Котляревського 5 ума (Бертрамі лікувався від психічної хвороби), что не имѣетъ средствъ пристроить его Бертрами куда либо для пропитанія и по зимнему вре ­ мени находитъ неудобнымъ отправленіе Бертрами на родину”, але не маючи права особисто розвязати це питання й допомогти бідолашному Німцеві, Котляревський і прохає „Приказъ общественнаго призрѣнія” залишити Бертрамі в „Б. 3.” до весни, „можетъ быть сіе послужитъ въ пользу его здоровью и доставитъ ему между тѣмъ безбѣдное содер ­ жаніе” 1 . Що це дійсно була оборона й допомога робітникові, підкре ­ слюється тим, що піклувальник поступається і інтересами „Б- 3. “ , прий ­ має людину не хвору й бідака, який і лікувався тут даремно, а це Кот ­ ляревському, певно, важко було робити, бо-ж він мусів пильнувати ін ­ тересу установи — це по-перше, а по-друге, бачачи ошуканство поліції, Котляревський не тільки не відповідає їй гостро, як це він майже за ­ вжди робив у таких випадках, а йде їй назустріч, бо інтереси поліції в даному разі випадково збіглися з поглядами піклувальника та з його розумінням своїх обов ’ язків що до знедолених. Одначе піклувальник Котляревський боронив не всіх, хто звертався до нього, чи потрібував допомоги, а тільки тих, хто, на його думку, був гідний цього. Тут він має певний критерій, що найяскравіше відбився в досить сміливому, як на той час, проханні до „Приказу” за повного бідака „Б. 3 . “ Брітальова, щоб його було призначено на помічника еко ­ нома, „…потому, что (онъ) испытанной честности, благонравенъ и хорошаго поведенія” 2 ; це ми спостерігаємо в заступництві за Зінов ’ єва: „въ пьян ­ ствѣ, ссорахъ и дракахъ нигдѣ замѣченъ не былъ… въ добропорядоч ­ ной жизни, въ хорошемъ содержаніи семьи и въ незазорномъ поведеніи ссылается на всѣхъ жителей Старовѣррвки” 3 . Але з такими людьми, що розминалися із зазначеними етичними приписами, в піклувальника Кот ­ ляревського й поводження було инше. „Отлучившихся самовольно въ истекшую ночь для пьянства служителей сего заведенія: двухъ бродягъ Ивана Анистратенка и Антона Косичевскаго да вольнослужащаго козака Семена Дудниченко при семъ въ оную полицію от ­ правляя, покорнѣйше прошу приказать, наказавъ ихъ за таковой поступокъ розгами, прислать обратно въ заведеніе съ симъ же надъ ними надзоромъ” 4 . Ширше пояснення такому свойому поводженню знаходимо у піклу ­ вальника далі в листі, де він пише про одного із згадуваних „бродяг”: „Анистратенко не только пьяница, буянъ, ночной бродяга, торгашъ вод ­ кою постороннимъ людямъ и самимъ больнымъ, но и развратенъ въ пол ­ номъ смыслѣ сего значенія и злонамѣренъ… за что нерѣдко былъ нака ­ занъ розгами на съѣзжей”, але „ни таковое (наказаніе), ни домашнее исправленіе не послужило, чтобы онъ почувствовалъ гнустность своего поведенія” Б . Котляревський зрозумів непридатність такого „исправле ­ нія” і, щоб не повторювати екзекуцій, прохає „Приказъ” „ввѣренное мнѣ заведеніе избавить отъ склоннаго къ злодѣянію бродяги Анистратенка и тѣмъ подать примѣръ строгости къ удержанію отъ дурного поведенія многихъ остающихся еще при заведеніи бродягъ” 5 . Котляревський часто й густо уживає вже тільки цього способу кари. Одна чернетка без за ­ значення дати, знайдена серед паперів пізнішого часу, доводить це дуже 1 Дѣло о помѣщеніи въ домъ умалишенныхъ нѣмца изъ города Выборга Бертрами в описі No 16 генваря 6/1832 г. 2 Дѣло объ увольненіи изъ числа богодѣльныхъ и опред. пом. экон. Павла Брита- лева, без ном., Іюля 24/1830 г. 8 Дѣло съ присылкою для содерж. по смир. дому однодв. Зиновьева, без ном., сен ­ тября 22/1830 г. 4 Без назви в описі, ном. 780, 1829 р. 6 Без назви, ном. 780, 1829 р. ,6 П. Пущинський виразно (подаємо її в цілому). „Объявить богодѣльнымъ мущинамъ и женщинамъ и всѣмъ обоего пола бродягамъ, что по предписанію полт. приказа обществ. призрѣнія бывшая до сего въ числѣ богодѣльныхъ Дарья Аверченкова за непорядочную жизнь, за то, что въ общежитіи вздорлива, сварлива, склонна къ воровству и пьянству, за самовольную многократную отлучку изъ богодѣльни, за то, что безъ позволенія тас ­ калась по шинкамъ, пропила казенныя вещи: головной платокъ изъ тон ­ каго холста, пестрову юпку, пару нитяныхъ чулокъ и пару башмаковъ, какъ не заслуживающую ни призрѣнія, ни о ней попеченія и недостойную по своему соблазнительному поведенію быть въ числѣ богодѣльныхъ И отсылается въ полтавск. городскую полицію”. Як бачимо, переступи Оверченкової чималі, але про різки тут не згадується. У стосунках Котляревського до службовців спостерігаємо чемність та повагу, як от до головного лікаря Матвійова, колишнього крепака кн. Рєп ­ ніна, та до протоієрея Петра Мазанова. До першого піклувальник ста ­ вився з надзвичайним довір ’ ям і доручав йому підчас своєї довготермі ­ нової відсутности керувати „Б. 3. “ та провадити всі грошові справи; другого-ж (священика) навіть до нагороди представив, за те що він „ока ­ зываетъ по обязанности своей отличное усердіе, ревность и неутоми ­ мость… сверхъ того, — пише далі, — при похвальномъ поведеніи, соединен ­ номъ съ смиреніемъ и кротостью, приличными іерейскому сану, все что по должности его относится къ больнымъ и всѣмъ живущимъ въ заве ­ деніи, нелѣностно съ безкорыстіемъ и въ опасныхъ теперь случаяхъ съ самоотверженіемъ выполняетъ въ точности” 1 . В цих словах Котлярев ­ ський виявляє свій погляд на ідеального урядовця, що точно, „нелѣ ­ ностно и съ безкорыстіемъ”, як і сам Котляревський (посада піклуваль ­ ника була неплатна), виконує свої обов ’ язки. З другого боку спостерігаємо і стосунки, так-би мовити, „началь- ственні”. Ось Котляревський дає накази доглядачам; доручаючи, напри ­ клад, доглядачеві шпиталю для породіль Сушинському доглядати і ин- ших відділів „Б. 3. “ , Котляревський пише: „ожидаю отъ Васъ рев ­ ностнаго и усерднаго смотрѣнія за больными, чтобы имъ лѣкарства и пища доходили въ свое время и надлежащей доброты, также чтобы постель и бѣлье были чистыя и перемѣняемы въ свое время, т. е. каждую суб ­ боту” і т. д. 1 2 . Хто таких наказів і розпоряджень не виконував, проти того вживалося певних заходів, що набирали инколи дуже гострої форми. В рапорті про доглядача Сутковського Котляревський пише ось що: „оставляя подробнѣйшее описаніе Сутковскаго нераденія, безпечности и во многихъ случаяхъ своевольныхъ поступковъ, заключаю тѣмъ… что съ смотрителемъ Сутковскимъ болѣе служить не могу” 3 . Таке начальнику ­ вання, а може до деякої міри бажання додержуватися „табели о рангахъ”, до ­ водило инколи й до кумедних випадків. Так, наприклад, Котляревський по ­ вернув назад, не виконавши листа, присланого із „Б. 3.” в дім для виховання дітей бідних дворян, доглядачем якого (дому) він тоді був, через те тільки, що листа цього підписав був не піклувальник тодішній, а доглядач. Ре ­ золюція на ньому така: „Смотритель Сутковскій, служащій при Полтаво. Богоугод. Завед., не есть начальникъ того заведенія, то сообщенія за подписомъ его въ Полтавскій домъ воспитанія бѣднымъ не признаются приличными. Мая 5 дня 1827 года. Надзиратель майоръ Котляревскій 4 . 1 Окремий лист без справи. Вихідн. No 678 липня 30/1831. Полт. гражд, губерн. по- печит. рапортъ. 2 Без назви в описі, ном. 1066, 8/ХІІ — 1827 р. 3 Теж і без черги в описі, вихідн. No 635, 9/ѴП — 1828 р. 4 Окремий папірець серед справ 1827 р. ,Службове листування І. П. Котляревського 7 Роблячи так, Котляревський все-таки вбачав у додержуванні „табели о рангахъ” і кумедний бік. Ось як іронічно з ’ ясовує він губернаторові причину сварки між жінкою урядовця 14-ї класи Горшкова та жінкою фельдшера з бродяг: „Горшкова жаловалась потому только, что почитала себя оскорбленной отъ жены бродяги, яко жена чиновника 14-го класса, когда же обнаружилось ея Горшковой съ Топоровой знакомство, прія ­ тельская связь и другіе поступки, то Горшкова Топорову простила и примирилась съ ней “ 1. Инколи-ж піклувальник любив провчити власними заходами такого урядовця, що заноситься за хмари. Гостро й навіть образливо прова ­ дить Котляревський листування з полтавським поштмайстром, бо цей сповістив, що платити гроші за лікування хворого поштаря Попатенка він не буде, бо його, мовляв, не вилікувано. Через те, що цей папір на ­ діслав поштмайстер не на ім ’ я піклувальника, а просто „Б. 3. “ , Котля ­ ревський не відповідає на зміст листа, а тільки нагадує, що „богоугод ­ ное заведеніе не есть присутственное мѣсто”, а тому й листи треба, мо ­ вляв, писати на ім ’ я піклувальника. I одержавши тільки листа на ім ’ я своє, Котляревський відповідає на зміст і також все іронізуючи з поштмайстра; відповідь ця має цілком аналогічну структуру з листом поштмайстра: в першій частині листа з ’ ясовується справу, друга частина починається на ­ віть майже однаково — у поштмайстра: „впрочемъ я по службѣ долгомъ поставляю обратиться къ Вашему Высокоблагородію съ покорнѣйшей просьбой”…, у Котляревського: „Наконецъ по долгу службы и я обра ­ щаюсь къ Вашему Высокоблагородію съ увѣреніемъ”… Котляревський іронізує тут з того, що поштмайстер зазначив, що не грає ролі, кому адресовано листи — чи установі, чи її керівникові, весь час вказуючи „поч ­ товая ли контора и Ваше Высокоблагородіе” і т. д. А в кінці листа в формі прохання навіть повчає поштмайстра. „Обращаюсь также къ Ва ­ шему Высокоблагородію съ покорнѣйшей просьбой всякому почтальону безъ разбора не вѣрить и не полагаться на слова людей необразован ­ ныхъ, неблагомыслящихъ, нестыдящихся для своихъ видовъ оклеветать другихъ и по легкомыслію своему почитающихъ ни за что опорачивать заведеніе, безъ точнаго изслѣдованія истины не обижать на бумагѣ слу ­ жащихъ при богоугодномъ заведеніи съ одобренія начальства лицъ, так ­ же и самого мѣста, не имѣя на то достаточныхъ причинъ и права” 2 . Коли-ж листуватися доводилось Котляревському з урядовцями, яких він уважав становищем чи розумом за рівних собі, то тут трапляється тільки обопільна ущипливість; посилаючи, наприклад, хворого, з п ’ яни ­ чок салдата до командира внутрішнього гарнізону, щоб цей покарав сал- дата за піяцтво та щоб ізняв допит, хто приніс йому горілку, Котлярев ­ ський пише: „Надѣюсь, что Вы, яко нетерпящій безпорядковъ, не оста ­ вите Бондарева безъ наказанія и заставите, яко главный начальникъ и командиръ его, признаться, кто принесъ ему водку”. Відмовившись карати Бондарева через його хворість і приславши його назад до „Б. 3. “ з повідомленням, що горілку приніс йому дозор ­ чий „Б. 3. “ , командир пише: „при чемъ обнадеживаюсь совершенно, что Ваше Высокоблагородіе, яко блюститель и установитель во ввѣренныхъ Вамъ богоугодныхъ завед. строжайшихъ правилъ порядка недопустите впредь служителей сего заведенія доставлять средства ко всякимъ не ­ позволительностямъ и дурному поведенію”. А Котляревський, прохаючи прислати офіцера, щоб з ’ ясувати, хто-ж саме з дозорчих приніс горілку, 1 Дѣло по жалобѣ жены лѣкарскаго помощника Горшковой на жену фельшера изъ бродягъ Топорову. Іюля 28/1830 г. 2 В описі „Б. 3. “ ном. 458, без назви, 14 травня 1830 р. ,8 П. Пущинський пише: „причемъ обнадеживаюсь совершенно, что Ваше Высокоблагородіе яко блюститель и установитель строжайшихъ правилъ порядка, не допу ­ стите, чтобы подкомандные Ваши, будучи въ больницѣ, пьянствовали и другія своевольства дѣлали” 1 і т. д. 1 О препровожд. въ гарниз. батальонъ Бондарева за пьянство, без ном., 1830 р. 2 Без назви, в описі ном. 1086, Іюля 11/1833 р. 3 Дѣло о служанкѣ части, пристава Комаровскаго Настасіи Антоненковой, в описі ном. 714, 1827 р. 4 Без назви й ном., 15/Х 1828 р., вихідний No 1025. Або-ж ось ще така коротенька відповідь: „что же касается до Вашей угрозы, то они между Вашимъ Высокоблагородіемъ и мною не могутъ имѣть мѣста”, так пише Котляревський командирові внутрішнього гарні ­ зону Кулябкові 2-му на запитання про те, чому не принято хворого ре ­ крута в лікарню. В цьому запитанні Кулябка зазначав, що на випадок збільшення хворости у рекрута він повідомить про вчинок піклувальника вище начальство, щоб зняти з себе відповідальність 2 . Правда, справи ці не цілком рівнозначні: поштова контора зачепила безпосередньо інтереси „Б. 3. “ , а військове начальство тільки саму особу піклувальника; але все-таки між поводженням піклувальника з поштмай- стром і командирами внутрішнього гарнізону є ріжниця велика. Це, може, поясняється деякою зневажливістю Котляревського у стосунках до уря ­ довців, що нижчі за нього становищем чи розумом і не варті поваги — не заслуговують на неї своїм не „похвальнымъ поведеніемъ”, не „добро ­ порядочной жизнью”, то-що. Що це мало не аби-яке значіння для Котляревського, доводить нам: і листування його з поліцією, якій аж надто вже бракувало цих чеснот. Правда, Котляревський не відразу переконався, що тих чеснот бракує поліції. Спочатку він робив спроби кінчати справи миром і скаржився на той чи инший негарний вчинок поліцаїв тільки їхньому безпосеред ­ ньому начальству — поліцмайстру. В одному з листів до поліцмайстра, ще на початку своєї праці в „Б. 3. “ , він пише: „но при всемъ этомъ не до ­ нося теперь о таковомъ поступкѣ чиновника полиціи высшему своему начальству, прошу только оную полицію, взыскавъ съ г-на Комаровскаго за семимѣсячное содержаніе и лѣченіе служанки его Антоненковой… 70 рубл., деньги доставить ко мнѣ… и тѣмъ исправить несправедливость Комаровскаго” 3 . Коли-ж піклувальник Котляревський переконався, що з поліцією ми ­ ром кінчати — марна річ, бо інтереси їхні розминаються, то він користу ­ ється з кожної нагоди, щоб так чи инакше їй дошкулити. Такою наго ­ дою між иншим було й надіслання з поліції до „Б. 3.” під догляд 5-ти бродяг, двох служників та одного посадженого в дім поправи. Всі вони раніш були в „Б. 3.” та повтікали звідти, наробили бешкету в маєтку дідича Тарновського, їх спіймали на гарячому вчинку, закинули до тюр ­ ми і справу ця розглядалося в нижньому земському суді. Ось уривок з відповіди, коли цих „бродяг” було надіслано до „Б. 3. “ : „Трудно со ­ образить, какъ освобождаются изъ подъ стражи полтавскаго острога, со ­ держащіеся въ ономъ служителя полт. богоугодныхъ заведеній, судимые за преступленіе, когда дѣло объ нихъ не рѣшено, удивительно также, что городская полиція таковымъ дѣйствіемъ открываетъ свое слабое по ­ нятіе о цѣли и занятіяхъ богоугод. завед., ибо по своимъ отзывамъ едва не почитаетъ богоугод. завед. отдѣленіемъ острога, когда преступниковъ совершенно здоровыхъ, коихъ дѣло еще не кончено, коимъ приговоръ неизвѣстенъ, кои за свое преступленіе не получили наказанія или кои еще не признаны невинными, присылаетъ въ богоугод. завед. для надзора” 4 . ,Службове листування І. П. Котляревського 9 Поліція, бачивши, як ставиться до неї піклувальник, уважала його за свого ворога й прагнула всякими способами дискредитувати його, а це набирало инколи оригінального характеру. „Оная полиція безъ всякой надобности причиняетъ приказу общественнаго призрѣнія безпокойство и излишнюю переписку, потому только, что не стараяся разсмотрѣть поло ­ женія и состоянія тѣхъ людей, коими желаетъ наполнить больницу, ищетъ таковымъ дѣйствіемъ навлечь на меня неудовольствіе начальства. Поли ­ ція въ таковыхъ случаяхъ поступала неосновательно, поверхностно, опро ­ метчиво, присылала иногда въ больницу для пользованія здоровыхъ, тре ­ бующихъ въ болѣзни пособія къ принятію въ богодѣльные, въ родиль ­ ный гошпиталь не брюхатыхъ, глухихъ и нѣмыхъ говорящихъ, лишен ­ ныхъ ума называла больными горячкою, и, наконецъ, безпокоила при ­ казъ о таковыхъ людяхъ, кои вовсе не имѣютъ нужды въ пособіи, о ко ­ ихъ получивши удовлетворительное отъ приказа разрѣшеніе не можетъ отыскать для присылки въ больницу” 1 . Ці спроби дискредитації набувають часто-густо навіть анекдотич ­ ного характеру і коли-б не документи (кінець допіру наведеного ли ­ ста, листування про хворого Бажуха і багато инш.), їм-би трудно було вірити. В один рівень з поліцією ставив Котляревський і суди та судових урядовців. Ставиться він до них з великою неймовірністю. Навіть у тому, що суд повернув не вилікувану хвору крепачку померлого дідича Бога- євського Фенічову з повідомленням, що гроші за її лікування платити не слід, бо-ж її не вилікувано, Котляревський вбачає з боку суда „сверхъ своихъ обязанностей особенное покровительство осиротѣвшему имѣнію” 1 2 і вважає, що в суді який завгодно присуд можна виклопотати чи за гроші чи через знайомство і так твердо в цьому переконаний, що са ­ мий натяк на це був для нього однією з причин, щоб шукати оборони за-для ніби-то скривдженої від суду людини. У згадуваній попереду „за ­ пискѣ” про Зінов ’ єва піклувальник Котляревський пише губернаторові: „(Зиновьевъ) догадуется, что волосной старовѣровскій писарь исходатай ­ ствовалъ въ судѣ нынѣшнее содержаніе въ смирительномъ домѣ” 3 4 . Так може писати тільки людина, твердо переконана в можливості такого випадку. 1 Без назви й ном., 15/Х 1828 р., вихідн. No 1025. 2 Без назви, в описі ном. 1183, 1830 р. 3 Дѣло съ присылкою для содержанія по смирительному дому однодворца Зиновьева, без No, 22/Х — 1830 р. 4 Дѣло о волостныхъ головахъ и урядникахъ, без No, 29/ѴІІІ — 1830 р. Та й узагалі Котляревський уважав судових, поліцейських, волосних голів та писарів за п ’ яниць, хабарників, то-що. Він не може позбутися такої думки навіть тоді, коли посилає на роботу надісланих у дім по ­ прави за неправіж податків волосних голів і урядовців. Йому здається, що вони й тут примудруються впорядити піятику: „отпускать головъ въ городъ на работы въ собственномъ ихъ одѣяніи, подъ присмотръ поли ­ ціи и ежели будетъ имъ выдаваться плата, то чтобы по рукамъ имъ не давали, ибо они могутъ пить горѣлку, что противно смирительнаго дома правиламъ ѣ Августа 8-го Котляревскій”. Таку-ж саму гострість спосте ­ рігаємо подекуди й у стосунках Котляревського до панства з приводу їхніх кепських специфічних учинків. Для прикладу візьмемо кінець листа до згадуваної вже дідички Родзяниної. Родзянина прохала заслати її крепачку на Сибір, бо боялась її, а Котляревський, певно, щоб зробити прикрість Родзяниній, пише до неї: „контора проситъ Васъ крестьянку свою Марфу Мойсиху взять къ себѣ въ деревню, въ противномъ случаѣ ,10 П. Пущинський контора сія обязана будетъ отправить ее къ Вамъ по пересылкѣ черезъ Земскую полицію” ‘. Другий приклад ще яскравіший. Лікувався сірчаними купелями дідич поручник Тарновський. За лікування обіцяв платити, але тільки обіцяв. Котляревський, побачивши тут „панську правду на всі боки гнучу”, зра- зу-ж заборонив робити купелі 2 , хоч добре знав, що через це можуть бути великі неприємності. Щоб так зробити, треба справді бути ворогом „панській правді”. Цілком зрозуміло, що, ставлячись так, Котляревський инколи не йняв віри тому, що окремі предстаники цього панства можуть змінитися на краще. У відповідь на запитання кн. Рєпніна, чи змінив своє поводження присланий у дім поправи поручник Прокоф ’ єв, Котляревський пише: „Про ­ кофьевъ содержится въ смирительномъ домѣ съ 26 мая 1833 года, ведетъ себя трезво и смирно, но бывъ на свободѣ, не будетъ производить ша ­ лостей, за которыя теперь содержится, за сіе ручаться невозможно” 3 . Що в даному разі ми маємо діло з тим, що Котляревський не йняв віри саме панству, видно з того, що за людей инших шарів суспільства Кот ­ ляревський сам заступався. За конградських фабрикантів, надісланих у дім поправи „за развратную жизнь, доколѣ не исправятся”, Котлярев ­ ський пише губернаторові: „фабриканты Игнатій и Дарья Бацикевичевы ведутъ себя смирно и прилично своему положенію, а преклонныя ихъ лѣта заслуживаютъ уваженія на освобожденіе ихъ изъ смирительнаго дома” 4 . Що до стосунків Котляревського до вищої адміністрації, то треба сказати, що тут не можна говорити про гострість: коли-б її допустився Котляревський, то не був-би він і на місці піклувальника. А що до таких людей, як, напр., кн. Рєпнін, то Котляревський хоча-б і мав змогу гостро виступати, то однаково він цього не робив-би, бо надто вже вдача й по ­ гляди Рєпніна збігалися з удачею та поглядами Котляревського. Рєпнін, як пише Ланкевич, був „высокогуманный и благонамѣренный администра ­ торъ. Онъ любилъ свой край, заботился о благосостояніи всего населенія, охранялъ интересы крѣпостныхъ и энергично отстаивалъ уцѣлѣвшія еще права казаковъ, чѣмъ навлекъ на себя подозрѣніе въ сепаратизмѣ” 5 . І дійсно, Котляревський дуже дорожив гарними стосунками з Рєпніним і боявся їх втратити. Про це свідчить навіть тон уривка із спростування скарги поручника Тарновського, що він подавав Репнінові про заборону робити йому сірчані купелі. „Долгомъ поставляю увѣрить Ваше Сіятельство и честью моею и тою увѣренностью Вашею, каковою имѣю счастье до сего пользоваться, какъ въ истинѣ объясненія, такъ и въ томъ, что въ промежутокъ непри ­ ниманія больнымъ Тарновскимъ сѣрныхъ ваннъ никакого вреда для своего здоровья или умноженія болѣзни не претерпѣлъ”. Але боячись втратити „довѣренность, каковою до сего пользовалься”, піклувальник все-ж не зраджує своїх поглядів, а щоб виправдати себе за свій гострий вчинок, він не перекручує факти, а на самому початку свого пояснення вказує дійсну причину, чому припинено було виготування купелів: „приказалъ пріостановить приготовленіе ваннъ первое, какъ для того чтобы побудить помѣщика Тарковскаго заплатить по договору деньги” і тільки далі пише, 1 Без назви, ном- 900, 1832 р. 2 Дѣло о пользованіи сѣрными ваннами порутчика Тарновскаго, в описі ном. 885. 27/ХІІ 1830 р. 3 Дѣло съ присылкою въ смирительный домъ порутчика Прокофьева, в описі ном. 1092, 26/Ѵ 1833 р. 4 Без назви, вихідний No листа 1031, 14/ХІ 1829 р. 5 Къ исторіи Малороссіи Павловскаго. Труды уч. арх. комис., выпускъ I, с. 49. ,Службове листування І. П. Котляревського 11 „второе и потому что нужно было починить желѣзныя трубы, выходящія на дворъ “ 1. Що-ж до цивільного губернатора та віцегубернатора, то Котлярев ­ ський їхньою прихильністю мабуть не так то вже й дорожив. Спросто ­ вуючи скаргу 4-х салдатів, що вони подали цивільному губернаторові Могилевському на погані харчі, Котляревський тримається тону трохи вже иншого. Піклувальник прямо зазначає, що скаргу подано зі „злобы за удержаніе ихъ отъ пьянства и другихъ непозволительныхъ въ боль ­ ницѣ поступковъ, какъ то отъ куренія трубокъ, картежной игры и сво ­ евольныхъ поступковъ, свойственныхъ людямъ развратнаго поведенія, что доказываетъ самый родъ болѣзни ихъ “ (венерична), і далі спокійно фактами спростовує скаргу 2 . В деяких вьшадках тон листів Котляревського набуває навіть неза- лежности. Ось одна його відповідь на запитання цивільного губернатора: „ … отъ Зеньковскаго нижняго суда 52 человѣка казаковъ за неплатежъ подушныхъ денегъ во ввѣренное мнѣ заведеніе не присланы, да ежели и присланы были, то я не могу ихъ принять, ибо въ здѣшнемъ заведеніи рабочій домъ не открытъ” 3 . Або ось папір до „Приказа общественнаго призрѣнія” з приводу розпорядження віце – губернатора: „поелику же г-нъ вицегубернаторъ упоминаетъ только о волѣ матери, чтобы сына ея содержать въ смирительномъ домѣ черезъ два года, а объ обезпеченіи содержанія ничего не говоритъ… ежели за годъ впередъ на содержаніе его не будутъ присланы и деньги… принять въ смирительный домъ не могу” 4 . Таким чином із цих архівних матеріялів виразно видно щиру прихиль ­ ність Котляревського до знедоленого люду і справжнє бажання його та заходи, щоб допомогти тому людові. Ці-ж таки матері я ли свідчать і про велику ймовірність піклувальника Котляревського до слів цих знедоле ­ них людей: він на підставі самої словесної скарги без и нших будь-яких доказів з боку Тимошенкової, Зінов ’ єва та инш. заступається за них. А те, що крепаки шукали заступництва саме в Котляревського, свідчить і про те, що він з ними поводився просто та щиро. Виявляється одначе, що в деяких випадках Котляревський не стояв вище від оточення і часу свого: він уживає як звичайного способу „исправленія” та „наказанія” різки, тут він у деяких випадках виявляє себе навіть ретрограднішим за своє оточення. Напр., командир уну- трішнього гарнізону виявив себе навіть гуманнішим, відмовившись пока ­ рати присланого за-для цього з „Б. 3.” салдата, що піячив там. Він пише: „что же касается до наказанія за означенный его Бондаревымъ поступокъ… то я нынче исполнить сего по случаю болѣзни его не могу, дабы не увеличить оной еще болѣе” 5 – Неймовірність та ворожість Котляревського до поліції та до судів, негативне ставлення до начальства також не викликають жодних сумні ­ вів, коли ми студіюємо згаданий архівний матеріял. Яскраво відбивається в матеріялах і те, як вороже ставився Котля ­ ревський до негарних учинків панства, а подекуди й не йняв віри тому, що можна змінити їхнє поводження. Виразно видно й ставлення Котля ­ ревського до губернаторів. Тільки в стосунках із урядовцями, до яких 1 Дѣло о пользованіи сѣрными ваннами порутчика Тарновскаго, в описі ном. 885, 27/ХІІ 1830 р. 2 Без назви, ном. опису 943, 14/ХІІ 1830 р. 3 Дѣло сЪ присылкою въ рабочій домъ 52 чел. казаковъ, без ном., 18/ХІІ 1828 р. 4 Без назви та ном., вихідний No паперу 731, 27/ХП 1829 р. 5 Дѣло о препровожденіи изъ больницы въ гарнизонный батальонъ Бондарева за пьянство, 1830 р. без ном. ,12 П. Пущинський Котляревський і сам належав, не зовсім виразний. Але, звичайно, такий поділ стосунків Котляревського до людей більш-менш штучний; найскорше він у цих стосунках, судячи з архіву „Б. 3. “ , керувався вадами та чесно ­ тами людської вдачі взагалі. Приналежність людини до того чи иншого кола суспільства мала, певна річ, деяку вагу, бо піклувальник Котля ­ ревський все-ж добачав в одному шарі людности вад чи чеснот більше, в другому менше. Про це аж надто яскраво доводить те, як він ставився до знедолених, як багато йняв їм віри. Як ставилося до Котляревського громадянство тодішнє, простежити в архівних матеріялах важкенько: специфічність канцелярщини мало дає притоки судити про це. Проте деякі висновки та цікаві спостереження можна й тут зробити. Перш за все впадає в око та віра у поневолених до Котляревського, як до заступника їхнього й оборонця. Тимошенкова, що пройшла всі етапи поліцейського поневіряння, з надзвичайним довір ’ ям скаржиться піклувальникові на це поневіряння і, певно, вірить в силу його заступ ­ ництва — инакше-б не скаржилась, спробувавши на власній шкурі силу поліції 1 . Антоненкова робить те саме, викрикиваючи наклеп про себе що його вчинив поліцейський урядовець 2 3 4 . Всі ці крепаки не тільки вірили в силу заступництва Котляревського, не тільки знали й бачили його просте й щире ставлення до них, а й добре знали, як повести себе, що сказати, як висвітлити свою справу, щоб досягти його заступництва. Тут бралося на увагу, очевидно, добре відомі їм слабкі струни Котля ­ ревського вдачі, тоб-то: „добропорядочная жизнь”, „незазорность пове ­ денія”, чесність, те, що він не йняв віри судам, то-що. Як приклад, що стверджує допіру сказане, може бути справа Зінов ’ єва, що саме таким себе й виставив перед піклувальником Котляревським, щоб тільки доби ­ тись його заступництва. Що Зінов ’ єв тільки імітував свої чесноти, що він підроблювався відповідно до поглядів піклувальника, видно з відпо ­ віли губернаторової, де з ’ ясовано присуд (за підпал та „за пьянство, ссоры и драки”) як цілком справедливий, бо базується він на певних свідченнях з. 1 Без назви, в описі ном. 1183, 29/Х 1828 р. 2 Дѣло о служанкѣ частнаго пристава Комаровскаго В. Антоненковой, в описі ном. 714, 1827/1828 р. 3 Дѣло сЪ присылкою для содержанія въ смирительный домъ однодв. Зиновьева, без ном., 22/ІХ 1830 р. 4 Без назви в описі, ном. 780, 1829 р. Все це доводить, що щире й прихильне Котляревського ставлення до- поневоленого шару людности та негативний погляд його на деякі установи були добре відомі цим поневоленим. Як ставився до Котляревського елемент, „склонный къ злодѣяніямъ”, сказати з певністю трудно. Але можна думати, що не дивлячись на суворе поводіння піклувальника, цей елемент особливо не ненавидів, а може навіть і шанував Котляревського. Перелічуючи „злодѣянія “ згадуваного вже тут Онистратенка, Котля ­ ревський пише: „больные въ арестантской палатѣ, гдѣ Анистратенко былъ палатнымъ надзирателемъ, объявили мнѣ, что онъ имъ открылъ свои замыслы обворовать больничнаго врача, а смотрителя Сутковскаго убить или по крайней мѣрѣ прибить” і . Як бачимо, тут і згадки немає про намір Онистратенка помститися на Котляревському, а він-же давав накази карати цього Онистратенка. Коли-б Онистратенко говорив про такий свій замір, то Котляревському-б сказали, і він, можна думати, на- писав-би про це в згаданому своєму листі. А коли цього нема, то ви- ,Службове листування І. П. Котляревського . 13 ходить, що й заміру не було. Отже можна гадати, що такі типи, як Онистратенко та йому подібні, ставилися до піклувальника добре. На таку думку наводять ще й такі рядки, що характеризують доглядача Сутковського: „больные и служителя столько увѣрены въ его неподвиж ­ ности и лѣни, что отъ обѣда и до вечера почитаютъ за одно въ заве ­ деніи ли Сутковскій или за сто верстъ живетъ, потому что въ сіи часы никогда не видѣли его добровольно навѣдывающагося въ палаты и дру ­ гія отдѣленія для обозрѣнія все ли въ порядкѣ. Неспособность смотри ­ теля Сутковскаго къ отвращенію безпорядковъ или умышленное посла ­ бленіе оныхъ, доказывается изъ того, что передъ его глазами служителя шинкуютъ, что ему извѣстны всѣ корчемствующіе, но прекратить сего зла не можетъ или не хочетъ “ 1 . Здавалося-б, що Сутковський такою поведінкою своєю зміг-би зазнати прихильносте від Онистратенка, а тимчасом виходить навпаки: Сутковського, який дивився на всі переступи Онистратенка крізь пальці, він збирається вбити, а про -Котляревського, що карав за ці провини Онистратенка, він і не згадує. Що-ж до стосун ­ ків урядовців до Котляревського, то тут з боку поступового елементу, з боку урядовців, що знали його твори, спостерігаємо велику повагу. Відо ­ мий Григорій Полетика, що за часів піклувальництва Котляревського в Полтаві був піклувальником роменських „Б. 3. “ , між иншим пише таке: „съ Вами, милостивый государь, какъ съ извѣстнымъ мною литераторомъ, весьма совѣстно мнѣ переписываться о вещахъ самыхъ мелочныхъ, но по нещастью принуждаетъ меня къ тому необходимость” 1 2 і т. д. Инші дивилися на Котляревського, як на звичайного, такого-ж самого урядовця, як і вони, й відповідно до цього й поводилися з ним. Про це свідчить і листування з командиром полтавської внутрішньої залоги (два листа з цього циклу ми подали вже) і оте листування з поштмайстром, де в повчанні на адресу поштмайстра бренить мабуть ще й образа з боку Котляревського за неповагу до нього, як до відомої людини й доброго адміністратора. 1 Без назви в описі, ном. 780, 1829 р. 2 Дѣло о вычетѣ изъ жалованья лек. пом. Зубенка 50 руб., в описі ном. 932, 1830 р. 3 Къ біографіи Котляревскаго, Павловскаго (Труды уч. арх. ком., вып. 13, с. 140 — 141). 4 Дѣло о служанкѣ частнаго пристава Комаровскаго Антоненковой, в описі ном. 714, 1827 г. У цих стосунках урядовців до Котляревського цікаво ще відзначити, що „Приказъ обществ. призрѣнія”, який між иншим ставився до особи Котляревського з повагою й навіть до відзнаки його представляв 3 4 , все- таки в ділових справах не завжди йшов назустріч. Це особливо яскраво відбилося в листуванні з приводу суперечок Котляревського з поліцією. Так, напр., „Приказъ” відмовив піклувальникові правити гроші за ліку ­ вання служниці „частнаго пристава” Комаровськаго, тому що вона хоч і служниця, але все-таки „сирота безродная”. У Котляревського на це погляд був приблизно такий: коли користуєшся працею здорової людини, то мусиш платити й за лікування, коли вона захворіє. Це відчував певне й сам Комаровський, коли не вказав, що Антоненкова його служниця, а написав тільки, що вона „неимѣющая родства и пристанища”, бо такі люди лікувалися даремне. Не відчував тільки цього „Приказъ” Ѣ Другий випадок — -про ширшу справу, що вирішити її відмовилось гу- берське правління й передало на розгляд „Приказу”, а цей вирішив її на два боки — так, щоб не образити дуже ні Котляревського, ні поліції. Це з приводу скарги поліції на піклувальника за те, що він відмовився прийняти під догляд утікачів з бродяг, що про них було заведено судову справу, та за ту згадувану вже тут гостру відповідь, що її написав Кот- ,14 П. Пущинський ляревський поліції. „Приказ общ. призр. “ вирішив цю справу так: пік-‘ лувальник має право не робити того, що до його обов ’ язків не належить, але все-таки до поліції відправити тільки двох служників, а бродяг зали ­ шити в „Б 3. “ „на томъ же положеніи, какъ прежде тамъ находились” 1 , Така відповідь і вирішення в такий спосіб спірних питань свідчать тільки про формальне ставлення до Котляревського, яке фактично зво ­ дилось здебільшого до того, „аби лихо тихо”. Таке ставлення до себе Котляревський добре розумів; це видно з того, що коли він хотів чого досягти, то минав своє безпосереднє началь ­ ство — „Приказъ” і. звертався просто до губернатора, або на письмі, як от, наприклад, „записка о жителѣ села Старовѣровки однодворцѣ Зиновь ­ евѣ”, або персонально. Останнє видно й з помітки його на наказі ци ­ вільного губернатора випустити згадуваних уже Бацикевичевих. Там він пише: „по словесному предварительному приказу его превосходитель ­ ства упомянутые въ семъ повеленіи фабриканты Бацикевичевы выпущены ноября 20-го дня” (фактично раніш на 2 дні від дати наказу) 2 . Губер- натори-ж ставились прихильно до Котляревського та до його заходів. Про це свідчать численні заступництва Котляревського та їх позитивне здебільшого розвязання. Такою прихильністю надто визначався кн. Рєп ­ нін, заходами якого поета й призначено власне на посаду піклувальника „Б. 3. “ , а посаду цю вважалося за дуже почесну. Клопотатися Репнінові про це довелося аж перед міністерством внутрішніх справ. Ось уривок з наказу, що видав Рєпнін, одержавши згоду на призначення Котлярев ­ ського: „Г-нъ Управляющій Министерствомъ Внутреннихъ дѣлъ отъ 25-го числа августа за ном. 1213 извѣстилъ меня о согласіи своемъ на опре ­ дѣленіе попечителемъ полтавскихъ богоугодныхъ заведеній сего Приказа, состоящаго надзирателемъ при полтавскомъ домѣ воспитанія маіора Котляревскаго, съ оставленіемъ его при настоящей должности и съ про ­ изводствомъ ему нынѣ получаемаго по должности надзирателя жало ­ ванья” 3 . На стосунках до Котляревського дідичів за браком відповідного ма- теріялу не спиняємось, як не розглядаємо й стосунків поліцейських уря ­ довців: погляд їх на Котляревського, як на свого ворога, досить ясний з того, що тут уже було викладено. Оце й усе, що можна було розшукати за такого стану архіву, в якому він перебуває нині. Це не багато, але для характеристики стосунків гро ­ мадянства до Котляревського дає чимало. По-перше, матеріал указує нам, що поневолений шар людности добре розумів, як ставиться до нього Котляревський, і, розуміючи це, віддячував йому своєю прихильністю. По-друге, змальовує нам, що друга частина громадянства в більшості своїй не цінила Котляревського й не дуже шанувала його, а поліція, до якої він ставився виразно негативно, навіть за ворога свого мала. Зна ­ ходив поет таких людей, що йому спочували, тільки серед більш осві ­ ченого, більш гуманного громадянства, як от Полетика, губернатори, то-що. Все це наводить на таку думку: Котляревський жив інтересами двох шарів людности: поневолених, за яких заступався й болі та жалі яких приймав близько до серця, та більш освічених, більш гуманних окремих осіб, у яких шукав заступництва та в розумовому житті почував себе як серед своїх, Про останнє свідчить і участь Котляревського в біблійному товаристві та масонській ложі і звязок через неї з декабристами. Пове ­ дінка його з иншими колами суспільства тільки підкреслює цей здогад. 1 Без назви й ном., 15/Х 1828 р. 2 Без назви й ном., 14/ХІ 1829 р. 3 О назначеніи попечителемъ майора Котляревскаго, в описі ном. 780, 30/ІХ 1827 р- ,Службове листування І. П. Котляревського 15 Що-ж нового дає нам ця сторінка буденного життя Котляревського? І чи дає вона що взагалі? Щоб розвязати це питання, треба пригадати, що демократизм молод ­ ших років письменника визнає більшість критиків. Особливо яскраво доводять вони це цитуванням центральних місць з „Енеїди “ — пекла та раю. І от, коли порівняти молодшого Котляревського із старішим, то мимоволі впадає в око надзвичайна аналогічність його поглядів. Немов-би поет зарані мав на увазі свою майбутню громадську діяльність і зарані схематично накреслив її план. Мимоволі згадуєш, читаючи „Енеїду “ , і заступництво піклувальника Котляревського за поневолених, і причини цього заступництва встають перед духовими очима: всі оті Прокоф ’ єви, Родзянини, Сутковські, Тарновські, то-що. Вражає, що навіть те, що він не йняв віри панству, там також мало місце — „не квапляться на це вони”, щоб попасти до раю, або в житті позитивними вчинками поваги заслу ­ жити. І навіть підход той самий: всіх злодіїв, хабарників, мотюг і т. д. посаджено в пекло, поневолених, правдивих і т. д. — в рай. Правда, в старших роках життя Котляревського є те, що в творах його яскраво не відбилось. Це хоча-б надто велика піклувальникова гострість до „склонныхъ къ злодѣянію”, або оте переборщування в ли ­ стуванні з поштмайстром. Але, даючи небагато нового до характеристики буденного життя на ­ шого славетного письменника, ця архівна сторінка все-ж може бути ціка ­ вою для нас. Ця сторінка свідчить, що Котляревський і на останку свого живоття мав багато гарних почувань, громадських зобов ’ язань та поглядів, що були властиві йому за молодих літ, в часи, коли творив він без ­ смертну поему. Цікава ця сторінка ще й тим, що допоможе критиці як-найґрунтовніше висвітлити та встановити погляди на соці я льний бік творів письменника, а цим самим краще уґрунтується й один із етапів переходової доби в розвитку нашої громадської думки. ,НАДІЯ БОГДАНОВА АЛЬБОМ М. Д. СЕЛЕЦЬКОЇ І АВТОГРАФ Т. Г. ШЕВЧЕНКА Як відомо, вірш Тараса Григоровича Шевченка „Вітер в гаї нагинає лозу і тополю” було вперше надруковано тільки після смерти співця в журналі „Основа” за 1861 р.Із цього друкованого тексту вірша потім передруковувалося в різних виданнях „Кобзаря”, бо до останніх років не тільки автографу, ба навіть завіреної копії не було знайдено. Таке становище справи неминуче порушувало питання що до автентичности самого вірша, а також і що до його хронології. Поміж дослідниками творів Т. Гр. Шевченка виникла незгода. І коли питання про автентичність було розвязано майже одноголосно позитивно, то навпаки, справа з да ­ туванням стояла далеко гірше. Так, В. М. Доманицький у ріжні періоди своєї дослідницької роботи зачисляє цей вірш то до 1840 р., то до 1846 р. 2 Поява в світ „Мар ’ яни Черниці”, де наш вірш являє собою ніби вступ до неї і разом присвячення поеми Оксані К — ко з точним датуванням самого поета, розвязує зразу всі сумніви. „Мар ’ яну Черницю” написано ру ­ кою Шевченка і датував її він сам (С.П.Б. ноября 22 дня 1841) 3 . Крім цього на рукопису є помітка її власника: „Получ. 18 Янв. 1842 г. А. Корсун”. У рукописнім відділі Ленінградської Академії Наук 4 зберігається другий автограф вступу „Мар ’ яни Черниці”, що його написав поет далеок пізніш, а саме — 3 січня 1844 р., як значиться на ньому. Наводимо його увесь: Витеръ в га и нагинає Лозу и тополю Лама дуба, котыть полемъ Перекотыполе Такъ и доля, — того лама Того нагинає; Мене котыть, а де спынить І сама не зна е У якому краю мене поховають Де я прихилюся на вики засну Коли нема щасть 5 нема талану То никого й кинуть, нихто не згада е Не скаже хоть на смихъ „Нехай почивае Тилько его и доли, що рано заснув ъ ” Чи правд… 6 1844 генваря З Т. Шевченко. Вірш знаходиться в альбомі, що належав Марії Димитрівні Селецькій. Альбом цей середнього розміру, в червоній паперовій оправі, із зо ­ лотим обрізом карток. На червоній шкуратяній спинці видруковано „Di ­ vers”. На початковому аркуші жіночим почерком надписано „Ма r і e Seletzki”. Всього в ньому 62 + 2 карток. Картки 47 та 48 поналіплювано на рештки обрізаних. Иноді на рештках вирваних, чи вирізаних карток видко літери, а часом цілісінькі склади. Таким чином ми бачимо, що альбом дійшов до нас не в первіснім своїм вигляді. Чиясь рука, можливо самої властительки альбому, витягла звідти все, що здавалось невідпо ­ відним, або, навпаки, занадто цінним. Можливо, що це зробили пізніші власники цього альбому. Певна річ, ці зазначення є лише наші здогади- 1 „Основа 14 , 1861 р., т. II, стор. 4. 2 Див.: 1) В. Доманицький, Критичний розслід над текстом „Кобзаря”, Київ, 1907 р., стор. 144, 2) „Кобзарь” видання „Общества имени Т. Г. Шевченка для вспомощество- ванія нуждающимся уроженцами. Южной Россіи, учащимся въ высшихъ учебныхъ заве- деніяхь С. Петербурга” та „Благотв. Общ-ва изданія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ “ (редакція Доманицького), С.П.Б., 1907 р., стор. 284 та 619 та 3) Кобзар в редакції В. До- маницького, Видавниче Т-во „Криниця”, Київ, 1917 р., с. 64. „ 3 Знаходиться в Пушкинськім будинкові Ленінградської Академії Наук. 4 У збірці автографів В. І. Яковлева. 5 Sic! 6 Sic! ,Альбом М. Д. Селецької і автограф Т. Г. Шевченка 17 Перша дата в альбомі — 3 липня 1842 р., остання — січень 1857 р. Отже активне життя альбому тяглося цілих 15 років. Як видко із записів у нім, — альбом не перебував цілий час на однім місці. Мабуть він по ­ дорожував разом із своєю властителькою, бо є написи, зроблені в Київі й у Березовій Рудці, та ще, певна річ, у самій „Отраді” — маєтку Се- лецьких. Більшість записів російською мовою, проте є багато й фран ­ цузьких, один українською мовою, один — польською і один — італійською. Зміст альбому — вірші та переважно звичайні альбомні записи. Вірші — або власні твори тих, хто писав їх, або переписані з найкращих авторів того часу, особливо Л е рмонтова. Записи, як уже зазначено вище, найвульгарніші, як от „сей стишокъ злодѣйскій написалъ піитъ армейскій”… (арк. 60) або „На послѣднемъ семъ листочкѣ напишу четыре строчки въ знакъ почтенья моего Ахъ!., не вырвите его” (арк. 60). Але серед цього мотлоху є й цікаві автографи, не кажучи вже про дорогоцінний автограф Шевченка. Є, напр., вірш А. Афанасьєва-Чуж- бинського, позначений 1846 р. і написаний в Березовій Рудці: „Когда гляжу на юное созданье Во цвѣтѣ лѣтъ, во цвѣтѣ красоты, Всегда проникнетъ въ грудь какое то страданье “ (арк. 33) Другий вірш його-ж таки, написаний в Київі: „Вся жизнь моя прошла комедіей пустой Въ какія то отрывочныя сцены Разбилась молодость “ … (арк. 35) Цікавий вірш і М. Добровольського, датований 1851 р.: „Много по жизненнымъ волнамъ Самъ я встрѣчалъ кораблей Съ грузомъ безпечнаго счастья “ … (арк. 19) Зазначимо ще автограф піяніста Іосифа Венявського з кількома тактами його ,,Le carnaval de Venise” та скрипача Генриха Венявського (арк. 40 — 1). Особливо цікавий запис княжни Варвари Миколаївни Рєпніної, що так глибоко врізалася в біографію Шевченка. Цей запис надзвичайно характерний для княжни і свідчить про її глибоко побожний настрій. Писано його в „Отраді “ 13 липня 1843 р. (арк. 36). Инший її запис, також писаний в „Отраді”, датовано лише 10 лютого (року немає); його присвячено питанню про приязнь. Властителька альбому, М. Д. Селецька, була рідна сестра гофмей- строві Петрові Димитровичеві Селецькому, колишньому віце-губернаторові київському, а пізніш предводителеві київського-ж дворянства „по назна ­ ченію ” , що залишив нам свої надзвичайно цікаві „Записки” ’ . Селецькі належали до старовинного дворянського роду. Предки їх були родом з Ілірії й на Україну переселилися в XVI ст. П. Д. Се- лецький дістав прекрасну освіту; 1841 р. скінчив юридичний факультет київського університету. Бажаючи віддатися цілковито науці, він через рік по закінченню університету поїхав за кордон, щоб удосконалити там свої знання. Селецький і музику дуже любив і добре її знав; він і сам чудово грав на роялі, а до того-ж мав і значні композиторські здібності 2 . У нього було чотири сестри: Софія, Марія, Аделаїда і четверта, що її імени ми не знаємо. В своїх „Запискахъ” П. Д. взагалі мало говорить про своїх сестер і імени четвертої сестри зовсім не називає^.Любимою сестрою його була Софія, $ яка одружилася з Пригор. ;Євген. Бразолем. 1 П, Д. Селецкій, Записки, Кіев. Ст., 1884 і окрема, Київ, 1884 р, 2 Див. характеристику, що дав йому Ліст, з який івіцтфиятеліовав ; (П. Д. Селецкій, Записки, Кіевъ, 1884, с. 90 — 91). 1 – ут – ■ . ,18 Надія Богданова „Болѣе другихъ любилъ я сестру Софію Дмитріевну Бразоль за ея доброе сердце, притомъ была похожа на матушку ” — пише Селецький у своїх „Запискахъ 1 (П. Д. особливо ніжно любив свою матір, з народження Вакуловичеву). Отже, як зробити висновок із слів брата, — властителька нашого альбому особливою добротою не відзначалася 2 . Два тільки рази в своїх „Запискахъ” Селецький згадує сестру Магіє, і обидва рази під ­ креслює свої симпатії до сестри Софії Димитрівни, малюючи Марію Ди- митрівну в некорисному для неї світлі. Так, оповідаючи про свій приїзд в „Отраду”, щоб побачитися з хворою матір ’ ю, і передаючи свої сумні вражіння від настрою в домі в звязку з хворобою матери, — він пише: „Въ домѣ всѣ еще спали, одна сестра Софья встрѣтила меня въ залѣ. Блѣдное ея лицо, заплаканные глаза служили дурнымъ предзнаменова ­ ніемъ”… І далі: „Въ 9 часовъ насъ позвали къ утреннему чаю въ столо ­ вую. Отецъ былъ очень радъ моему пріѣзду; въ немъ я не нашелъ ни ­ какой перемѣны… Сестра Marie разливала чай и казалась совершенно спо; койной. Sophie не отходила отъ матери, проводила всѣ ночи у ея постели, и съ трудомъ можно было увести ее изъ спальни на нѣсколько мгновеній” 3. Софія та Марія Селецькі вчилися в полтавськім інституті, й 1843 року, коли Петро Димитрович повернувся з-за кордону, вже вийшли з інституту 4 . Селецькі жили в своїм маєтку „Отрада” на Полтавщині. На жаль, П. д. дуже небагато говорить про неї в своїх „Запискахъ”. „Въ 7 ч. утра (1846 р.) я подъѣзжалъ уже къ нашей усадьбѣ „Отрадѣ”; у аллеи, усаженной гигантскими итальянскими тополями, я сталъ и отправился пѣшкомъ въ домъ… Была ранняя весна, въ большомъ подъѣздномъ дворѣ цвѣли сирени, левкои, розы и воздушные жасмины. Солнце свѣтило ярко; послѣ дождя воздухъ былъ необыкновенно чистъ и прозраченъ, благо ­ уханіе распустившихся кустарниковъ заставляло съ наслажденіемъ вды ­ хать въ себя ароматическую атмосферу майскаго утра. Никогда дворъ этотъ не казался мнѣ такимъ красивымъ”… От ті одинокі рядки, які Селецький присвятив одному, мабуть, з най ­ кращих хуторів України. „Отрада” лежала на великім поштовім шляху, що йшов на Київ. В „Отраді” написано було більшість віршів та записів у нашім альбомі. Недалечко від „Отради “ був і славний Яготин князів Рєпніних. Селецькі та Р е пніни відвідували одні одних. Як-раз на різдвяні свята 1843 — 1844 р. Селецькі були в Яготині 5 . Тоді там жив і Шевченко. Три тільки сторінки своїх „Записокъ” присвятив Селецький своїй зустрічі та знайомству з поетом в Яготині, але все-ж таки вони мають величез ­ ний інтерес, хоч автор і не зрозумів всього великого значіння музи Тараса Григоровича 6 . Надзвичайно цікаві рядки, де він описує, як проводили час в Яготині, а також оповідає про українофільські настрої, що панували в родині кня ­ зів Рєпніних і найсильніші були в княжни Варвари Миколаївни Рєпніної. Я наводжу тут це місце з „Записокъ” Селецького: „… Варвара Николаевна (княжна Рєпніна) предложила мнѣ написать оперу, либретто взялся соста ­ вить Шевченко, сюжетомъ избрала Мазепу. Сюжетъ для оперы, дѣйстви ­ тельно, богатый. Много драматизма, дѣйствія, разнородные элементы: велико и малорусскій, шведскій, польскій. Но въ разработкѣ драмы и въ языкѣ либретто мы расходились. Всѣ стояли за личность Мазепы и хотѣли представить его поборникомъ свободы въ борьбѣ съ деспотизмомъ Петра. Хотя Петръ никогда не былъ моимъ герое лъ, но въ дѣйствіяхъ Мазепы я не находилъ также ничего героическаго и желалъ представить его такимъ, какимъ онъ былъ въ дѣйствительности. Въ пылу спора у 1 П. Д. Селецкій, Записки, Кіевъ, с. 168. 2 Ibid. 3 П. Д. Селецкій. „Записки”, с. 193. 4 Ibid., с. 192. 5 Ibid., с. 169. 6 Ibid., с. 171. ,Альбом М. Д. Селецької і автограф Т. Г. Шевченка 19 меня сорвалось слово: измѣнникъ, и мы чуть-чуть изъ-за этого не раз ­ сорились. Варвара Николаевна и Шевченко хотѣли, чтобъ либретто было написано на малорусскомъ языкѣ, я былъ противоположнаго мнѣнія и увѣрялъ, что Шевченко владѣетъ на столько русскимъ языкомъ, что хорошо напишетъ либретто; если писать оперу серьезную и на языкѣ общедоступномъ, а не какую-нибудь Наталку Полтавку. Каждый остался при своемъ мнѣніи, тѣмъ дѣло и кончилось въ Яготинѣ “ . У Селецьких в „Отраді” Шевченко із Рєпніними, здається, не був, бо тоді-б автор цитованих „Записокъ” напевно згадав про це. Як уже було зазначено вище, княжна В. М. Рєпніна робила свої за ­ писи в альбомі Селецької влітку 1843 р. і в лютому, мабуть, 1844 р. Вірш Тараса Григоровича в цім-же альбомі датував він сам у січні 1844 р. Ця дата самого поета має надзвичайну вагу для біографії його, бо дає змогу точно означити час перебування його на Україні І843 р. Новітній дослідник Шевченка, Богдан Лепкий, в біографії поета, яку він написав, оповідає, що наприкінці 1843 р. Тарас Григорович повернувся з України до Петербургу для того, щоб скінчити „Академію Художествъ” 1 . Але ба ­ гато разів згадані „Записки” П . Д. Селецького спростовують цю думку 2 3 . На різдво 1843 — 1844 р. Шевченко був на Україні й жив в Яготині у кн. Рєпніних, що потверджує й лист княжни В. М. Рєпніної до її приятеля Ш. Ейнара з 27 січня — 1 березоля 1844 р. 8 . 10 січня, як свідчить той-же самий лист, Шевченко залишив Яготин, але ще із місяць прожив на Україні 4 . 1 Тарас Шевченко, Твори, т. І, Київ — Ляйпціг, 1918, с. 41. 2 П. Д. Селецкій, „Записки 1 *, с. 169 — 173. 3 Русскіе Пропилеи, М., 1916, т. 2, с. 187 — 203. 4 Ibid. ° Пушкинський будинок Ленінградської Академії Наук- Вірш Тараса Григоровича в альбомі Селецької написано, мабуть, підчас перебування його в Рєпніних у січні 1844 р., бо його датовано 3 січня 1844 р., а,- — за словами княжни Рєпніної, — 10 січня він уже виїхав з Яготина. Дорогоцінний автограф вирізано з альбому, хоч він і лежить у нім. Являє він собою дві альбомних картки, зліплені разом, але з протилеж ­ них боків, а це дає нам привід гадати, що його відразу було написано на вирваних з альбому картках. На зворотньому боці першої картки є альбомний запис Миколи Глібова з 1851 р. Наводимо його тут: „Поста ­ раюсь быть сосѣдомъ милаго земляка” — вгорі; потім написано кілька так ­ тів із романсу М. Глинки „Не называй ее небесной и отъ земли не отымай”…; внизу підпис: „Николай Глѣбовъ. Конецъ 1851 г. “ . Виникає питання, як цей пізніший запис М. Глібова попав на картки з автографом Шевченка? Наш автограф дає невеличкі варі я нти порівнюючи з попередніми дру ­ кованими текстами цього вірша. Так, в рядку 9-ім замість друкованого „заховають” — в автографі стоїть „поховають”; в рядку 11-ім замість дру ­ кованого „долі” — в автографі стоїть „щаст(я) “ . І нарешті, в друкованих текстах останнього рядку автографа „Чи правд(а)” зовсім ніде немає. В двох місцях ріжниться також наш автограф і від тексту присвяти в „Мар ’ яні Черниці” 5 , а саме: в тім-таки 9-ім рядку в „Мар ’ яні Черниці” читаємо: „заховають”, а в автографі з альбому — „поховають”; в 12-ім рядку в „Черниці Мар ’ яні” читаємо: „Нема кого й кинуть”…, в нашім автографі: „То никого й кинуть”… Як бачимо, в обох випадках ріжночитання незначні, але все-ж таки й вони говорять про змінність висловів поетової думки. ,ВОЛОДИМИР МІЯКОВСЬКИЙ ОПАНАС МАРКОВИЧ У КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКОМУ БРАТСТВІ Навколо особи Оп. Вас. Марковича в літературі виникало багацько спірних питань; їх почасти розвязано, як, наприклад, питання про участь його в літературній творчості Марка Вовчка, а почасти за браком відпо ­ відного матеріялу вони ще чекають освітлення. Сама постать Оп. Вас. здається нам ще не досить з ’ ясована. Лишаються неосвітлені навіть сто ­ сунки його до Марії Олександрівни Маркович, історія їх розходження, трагічна самотність Оп. Вас під той час, як Мар. Олександрівна жила за кордоном. В оцінці особи О. Марковича, в нечисленних згадках близь ­ ких до нього людей ми знаходимо моменти певної ідеалізації, що їх мо ­ тивувалося найбільше тим спочуттям, яке викликала відірваність його від родини, самотність, злидні, в яких проходило життя Оп. Вас. після роз ­ луки з дружиною. Марія Олександрівна увесь час збиралася поверну ­ тися до Оп. Вас., повернути йому сина, але не зібралася й до його смерти, і тим самим надавала життю свого чоловіка ще більшого суму й болю, а все це кидало на постать О. Марковича в очах близьких до нього лю ­ дей особливо сумні й болізні риси. Можна гадати, що цілком освітить ці стосунки листування Мар. Ол. й Оп. Вас., яке було в руках В . Дома- ницького й лягло в основу його статті про Марка Вовчка в „Літ.-Наук . Вістнику” (1908 р., кн. З, стор. 48 — 75). В. Доманицький так оцінював ці матеріяли: „Найцінніше джерело для біографії Марії Олександрівни, а разом з тим і Опанаса Василевича — це їх листування. Тут, як в дзер ­ калі, одбивається істота їх обох. На щастя збереглися, листи, Почавши з самої знайомости їх в Орлі, в році 1850, і ці листи дуже цінні тим, що показують, чого вимагав Опанас Василевич од будучої дружини своєї і який вплив його був на молоду дівчину” 1 . Сподіваємось, що -ці дорого ­ цінні матеріяли в скорому часі буде вже цілком опубліковано в одному з українських видань; тоді прогалину що до матеріялів, які освітлюють постать О. В. Марковича, буде цілком заповнено 1 2 . 1 Л.-Н. В., 1908, кн. З, стор. 52. 2 Тепер це листування переховується в Пушкінському Домі в Леніграді; його й обро ­ била й виготовила до друку Є. П. Казановий. І. Підчас арешту в справі Кирило-Методіївського братства Оп. В. Мар ­ ковичу було 25 років. Ми мало знаємо, як складалося його життя до 1847 року. З тих невеличких згадок, які існують в літературі про О. Вас., довідуємося тільки, що він походив з тієї лінії родини Марк о вичів, яка жила в Пирятинському повіті. Батько його був великий пан, мав у селі Кулажинцях великий маєток, але дуже швидко перевів ні нащо все своє добро. Спричинилося до того широке, гостинне життя, яке Василь Мар ­ кович вів у своєму маєтку: бенкети, музика, капели, завжди одчинені двері для знайомого й незнайомого панства. Дитячі роки свої Опанас ,Опанас Марковим у Кирило-Методіївському братстві 21 Марковим провів у цьому оточенні батьківського дому, і з нього виніс „незвичайно добру, м ’ яку, гуманну, але жваву і палку” вдачу 1 . Крім Опа- наса було ще двоє синів: Василь, батько майбутнього письменника Дмитра Марковича, та Іван, сам письменник, автор одної статті в „Основі”. 1 „Правда”, 1889, вип. XI, стор. 109. 2 Матеріали до історії Кирило-мефодіївського брацтва. Приладив до друку М. Грушев- ський, стор. 127. 3 Былое, 1906, No 2, стор. 67. 4 Матеріали…, стор. 127. В цьому-ж таки оточенні родинного гнізда Опанас Василевич сприй ­ няв і перші життьові вражіння, що розбуркали думку його; це були вра- жіння від підневільного життя українського селянина. На допиті в Київі перед управителем генерал-губернаторської канце ­ лярії М. Писаревим Опанас Василевич поясняв своє народолюбство та своє піклування в справі селянської освіти саме отими важкими вра- жіннями від села, які в нього збереглися ще з дитинства. „Родившись въ Малороссіи, — написав він своєю рукою, — и воспитываясь первоначально въ деревнѣ, а потомъ часто бывая въ Малороссіи у родныхъ, я бывалъ неоднократно свидѣтелемъ того развращенія и нравственнаго упадка простого народа, которые производятся въ немъ пьянствомъ; мнѣ, какъ молодому человѣку, казалось ужаснымъ такое всеобщее въ народѣ развращеніе, ибо не только поражены имъ мужщины въ зрѣлыхъ лѣтахъ, но весьма часто мнѣ случалось видѣть опьянѣлыми до безумія женщинъ и дѣтей. Сердцу моему, непривыкшему ни къ какимъ подобнымъ явле ­ ніямъ, и душѣ, освященной истинными правилами православной вѣры, не ­ выносимо было смотрѣть на это уничиженіе и уничтоженіе цѣлаго наро ­ донаселенія” 1 2 . Опанас Василевич жодним натяком не звязав тут це явище народнього побуту з кріпацтвом, але для нас немає сумнівів, що вихід ­ ним пунктом для всіх проектів поліпшити побут селянства було те зав ­ дання, яке братчики накреслили в своїх „Главныхъ правилахъ общества”: „Общество будетъ стараться заранѣе объ искорененіи рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ, равнымъ образомъ и о повсемѣстномъ рас ­ пространеніи грамотности” 3 . Вражіння з дитинства та юнацтва зміцняла впевненість в справедливості цієї вимоги — визволення разом з просвітою. На допиті Маркевич так розкривав ідеалістичні поривання свого юнацтва: „Невольно послѣ этихъ грустныхъ, тягостныхъ впечатлѣній, являлась въ душѣ мысль, какимъ бы образомъ избавить этотъ добрый народъ отъ бѣд ­ ствій, въ которыя ввергаютъ его непомѣрное употребленіе водки… Когда однажды подобная мысль упадетъ въ неиспорченное сердце молодого че ­ ловѣка, то я полагаю, она не можетъ его не оставить безъ того, чтобы не произвести въ немъ пламеннаго желанія пособить этому, такъ сказать, срод ­ нившемуся съ простымъ народомъ бѣдствію” 4 . Звичайно Standpunkt, з якого розглядалося ці „бѣдствія” — панський дім батька, — накладав певні риси на уявлення юнака, які відчуваються вже в наведених вище цитатах. От з цього родинного оточення, що заклало в Маркевичеві основні риси його срітогляду та вдачі, він попадає в київську другу гімназію, а потім у київський університет на перший відділ філософічного факуль ­ тету (так тоді називали історично-філологічний факультет). На студент ­ ські роки Марковича припадають його перші спроби виступити на нау ­ кову стежку, а також і перші знайомства з братчиками, особливо з Ко ­ стомаровим. В університеті починав тоді свою науково-педагогічну діяль ­ ність молодий професор з історії словесности М. Т. Костир. Костир р. 1844 блискуче, хоч із великими перешкодами з боку старої професури, як Максимович, Ставровський, оборонив свою магістерську дисертацію „Ба- ,22 Володимир Міяковський тюшков, Жуковський і Пушкін”. Вже на самому диспуті повіяло чимось новим, а в лекціях Костиря студенти почули цілком новий підхід до істо ­ рії словесности, його вони не могли мати ні на лекціях Максимовича, ні на лекціях Селіна. Це був філософський підхід і філософське уґрунту- вання теорії літератури. Максимович читав ще в університеті, хоч був уже в одставці і навіть на 2 роки переривав читання лекцій, Проживаючи на своїй Михайловій горі проти Канева. Максимович уже не міг задо ­ вольнити наукових інтересів студентства, і єдине, чим він притягав ще до своїх сухих і одноманітних лекцій із старої літератури, були екскурси в народню творчість: розгляд українських дум та пісень. Знайомство Оп. Вас. Марковича з Костирем сталося мабуть р. 1843, коли М. К. Чалий, один із трьох близьких учасників приватних занять у Костиря, вже кінчав університета (два инших були студенти: Євген Ма- лавський і Опанас Маркович). Темою приватних бесід у Костиря були місцеві говірки трьох ближчих губерень. „Въ интимныхъ бесѣдахъ нашихъ, — згадує М. Чалий, — по вечерамъ у насъ выработался планъ ученой экспедиціи по Кіевской, Черниговской и Полтавской губерніямъ для изученія мѣстныхъ говоровъ, съ участіемъ трехъ студентовъ: пишущаго эти строки — для Черниговской, Афанасія Маркевича — для Полтавской и Малавскаго — для Кіевской губерніи” 1 . Але проект цей не здійснився. Костир прово ­ див його через раду університету і зустрів рішучу опозицію від Ста- вровського- Думку Ставровського, що ця експедиція не входила в служ ­ бові завдання професора університету, підтримали й инші члени ради. Очевидно ще перед тим, як явився Костомаров, М. Т. Костир відіграв ролю центру, що об ’ єднував студентську молодь тих часів, принаймні ту молодь, що купчилася навколо Кирило-Методіївського товариства. Міцні звязки студентів з Костирем лишилися на довший час. Ми відчуваємо це в листуванні братчиків. Василь Білозерський увесь час через Опанаса Мар ­ ковича передає Костиреві привітання. „ Къ Н. Троф. (Костирю) письмо не конченное лежитъ, — пише він в одному листі, — и я теперь никакъ не могу послать. Поклонись ему и поздравь съ днемъ ангела. Скажи ему, что я желаю ему всего прекраснаго, заслуженнаго его благородною ду ­ шою. Через недѣлю онъ получитъ отъ меня письмо” 2 . „Поклонись Ник. Тр. низенько, — читаемо в другому листі, — и скажи, що я добре памятую на его розмову. Управлюсь трохи — и пріймусь за дѣло” 3 . В цих роках, на які припадає початок знайомства Оп. Марковича з молодим профе’- сором — Костирем, в осередку знайомих між собою студентів зав ’ язуються звязки тих стосунків, що покладають далі основу під братерське об ’ єд ­ нання в Кирило-Методіївсьому товаристві; це роки 1844 і початок 1845, коли Опанас Маркович живе разом з товаришем на факультеті, пізніше — братчиком-таки Олександром Навроцьким і через нього знайомиться з иншими діячами братства. Навроцький доводився родичем Гулакові, який тільки-що скінчив свою науку в дерптському університеті й уступив на службу до генерал-губернаторської канцелярії. Гулак, як вихованець німецької вищої школи, добре знав цю мову і на ґрунті того, що Марко ­ вич та Навроцький вивчали німецької мови, в Опанаса Василевича з Гу- лаком склалися близькі стосунки. В ці-ж таки роки познайомився Маркович з Кулішем та Костомаровим. Куліш учителював у київо-по ­ дільській повітовій школі. На ґрунті українофільства два палких енту- зіясти — Маркович і Куліш — легко зійшлися, і як визнавав на допиті сам ’ К. Ст, 1889, кн. 11, стор. 278. Малайський був товариш М. К. Чалого у випуску (1844 р.). Див. Академическіе списки Имп. Унив. Св. Владим., К., 1883. 2 Справа No 81, част. 11, (лист з 1846 року). 3 Теж; дата листа: ЗО серпня 1846 р. ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 23 Маркович, стосунки його з Кулішем були надзвичайно близькі. Через Куліша Маркович зазнайомився з Василем Білозерським та Костомаровим. Микола Іванович Костомаров з ’ являється в Київі лише в серпні 1845 р. і десь тоді-ж-таки через Куліша він познайомився з Марковичей, бо Куліш дуже швидко після того, як переїхав Костомаров, поїхав на його місце за вчителя історії до м. Рівного. Костомарова було переведено на посаду вчителя історії до 1-ої київської гімназії, а ще за рік Костомаров став за ад ’ юнкта історичної катедри в університеті *. Переїхавши до Київа, Костомаров одразу попадає на готовий уже для товариства ґрунт. Знайомство з Маркевичем приводить його до спільного життя на одному помешканні, — і це все ще більше сприяє тому, що Костомаров входить де-далі глибше в цей товариський гурток. Мар ­ ковича з Костомаровим поєднала спільність інтересів, які раніше збли ­ зили його з Кулішем. Вони зійшлися на ґрунті любови до української етнографії: обидва вже виявили свій нахил і зацікавленість до цієї справи. Костомаров оборонив свою дисертацію про історичне значіння руської народньої поезії 2 , яку цілком оперто на порівнянні української та вели ­ коруської історичної поезії. Маркович, як свідчили його товариші, збирав колядки, піені, казки, причти, любив і добре співав пісень і навіть на ­ друкував у „Кіевскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ” якусь статтю в цій галузі. Збирав етнографічні матеріяли в Рівному й Костомаров. Костомаров і Маркович прожили разом тільки кілька місяців (серпень — грудень), бо в грудні 1845 року Костомаров поїхав до матери ліквідувати свій маєток, а повернувшися 25 грудня до Київа, він оселився вже в Гулака. Помеш ­ кання цих двох керовників братства очевидно стає центром братерських об ’ єднань. На кінець 1845 — початок 1846 р. і припадає заснування брат ­ ства. В цій справі Костомарову належить чільне місце. З його згадок в автобіографії ми й знаємо про цей початковий момент. Костомаров трохи хворів після того, як повернувся до Київа, і його одвідували Навроцький, Білозерський та Маркович і тут у дружніх бесідах складалися думки, що лягли в основу ідеології братства. Костомаров скеровував бесіду на тему про слов ’ янське об ’ єднання й добився того, що всі, або більшість з учас ­ ників бесід, захопилися цією ідеєю. „Взаимность славянских народов в нашем воображении не ограничивалась уже сферою науки и поэзии, но стала представляться в образах, в которых, как нам казалось, она должна была воплотиться для будущей истории. Мимо нашей воли стал нам пред ­ ставляться федеративный строй, как самое счастливое течение обще ­ ственной жизни славянских наций. Мы стали воображать все славянские народы соединенными между собою в федерации, подобно древним гре ­ ческий республикам, или Соединенный Штатам Северной Америки, с тем, что бы все находились в прочной связи между собою, но каждая сохра ­ няла свято свою отдельную автономию. Во всех частях федерации пред ­ полагались одинакие основные законы и права, равенство веса, мер и монеты, отсутствие таможен и свобода торговли, всеобщее уничтожение крепостного права и рабства, в каком бы ни было виде, единая централь ­ ная власть, заведующая сношениями вне союза, войском и флотом, но полная автономия каждой части по отношению к внутренним учрежде- ниям, внутреннему управленню, судопроизводству и народному образо- ванию. Ближайшим и вернейшим путей к достижению этой цели в дале ­ кой будущей предполагалось воспитание общества в духе таких идей, а потому считалось необходимый, чтобы в университетах и прочих учебных 1 3 Рівного Костомарова переведено було 28 липня 1845 року. Затверджено його на ад ’ юнкта між 1 і 26 серпня 1846 р. Див. „Столѣтіе Кіев. Первой Гимназіи”, т. І, стор. 106. 2 Харків, 1843. ,24 Володимир Міяковський заведеннях были люди искренно преданные этим идеям и способные вне- дрять их в юные поколения. С этою целью явилась мысль образовать общество, которого задача была бы распространенно идей славянской взаимности, как путями воспитания, так и путями литературными. В виде предположения, мною начертан был устав такого общества, которого главными условиями были: полнейшая свобода вероисповедания и нацио- нальностей и отвержение иезуитского правила об освящений средств це- лями, а потому заранее заявлялось, что такое общество ни в каком слу- чае не должно покушаться на что-нибудь имеющее хотя тень возмуще- ния против существующего общественного порядка и установленных пре- держащих властей. Товарищи мои искренно приняли эти идеи; самому обществу предположено было дать название общества св. Кирилла и Мефодия, славянских апостолов. Мысль об оснований общества вскоре была забыта, после того как я, оправившись от недуга, стал ездить в гимназию на должность, и с приездом ко мне матушки на постоянное жительство нанял другую квартиру; но мысль о славянской взаимности и славянской федерации глубоко оставалась у всех нас, как заветная в жизни” 1 . 1 Автобиография Н. И. Костомарова, М., 1922, стор. 187 — 189. 2 В оригналі 1846 переправлено з 1844. 3 В оригналі після цього слова закреслено: „и преступное”. Костомаров не називає прямо нікого з перших членів цього новорож- денного товариства, але згадуючи про учасників бесід на помешканні Гулака, де й сам він жив, хворіючи на горло, він називає В. Білозер- ського та Оп. Марковича. На першому-ж допиті Костомаров розказав власне те-ж саме, що й пізніше в автобіографії, і лише підкреслював, що жодного товариства не було, а збиралися знайомі й говорили між собою про ріжні справи. „Кольцо съ именемъ Кирилла и Мефодія, — говорив він — выдумано мною въ началѣ 1846 1 2 3 года, но безъ всякаго намѣренія со ­ ставить общество, а изъ уваженія къ памяти великихъ просвѣтителей славянъ. Кольцо носилъ Гулакъ, Навроцкій, кажется, но также безъ вся ­ каго общества. Потомъ мы собирались — не съ цѣлію общества, а просто какъ знакомые я, Гулакъ, Навроцкій, Посяда, Марковичъ и еще кто слу ­ чится изъ гостей, но объ обществѣ никакомъ не думали, по крайней мѣрѣ я не считалъ это обществомъ, что люди зна(комые) сходились и говорили о разныхъ предметахъ, преимущественно о славянствѣ — на что я не ду ­ малъ имѣть какихъ-нибудь злобныхъ замысловъ, въ этомъ могу побо ­ житься, кромѣ того, что болѣе по любопытству слушалъ что-нибудь про ­ тивное 8 , но объ уставѣ ничего не знаю, а ежели кто составилъ такой уставъ и вздумалъ принять кольцо имен. Кирилла и Мефодія символомъ, то я не считаю себя членомъ такого общества, каково бы оно ни было, такъ что какой то бездѣльникъ похитилъ мое невинное изобрѣтеніе и присвоилъ гнусному замыслу”. Змінивши відповідно всю фразеологію цього свідчення, яке давалося перед жандарями з тим, щоб вигородити себе, ми знаходимо тут накреслений певний склад товариства, серед членів якого бачимо Марковича. Лишається тільки пояснити свідчення самого Оп. Марковича що до участи його в Кирило-Методіївському братстві. На другому допиті в Київі Маркович розповів, що Костомаров „однажды, среди обыкновеннаго разговора объ ученыхъ предметахъ и занятіяхъ ли ­ тературныхъ, упомянулъ, что хорошо бы мнѣ принадлежать къ обществу, которое для сего уже составилось. При семъ онъ мнѣ показалъ, что знакъ этого общества было кольцо, которое было у него на рукѣ. Пони ­ мая, что для составленія ученаго и литературнаго общества не нужно ни ­ какихъ подобныхъ знаковъ и что, можетъ быть, въ этомъ обществѣ есть ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 25 что-либо и такое, что можетъ быть противно правительству, потому что Костомаровъ иногда выражалъ мысли объ общемъ соединеніи славянъ всѣхъ поколѣній въ будущемъ неопредѣленномъ времени, я рѣшительно отка ­ зался отъ всякой принадлежности къ какому бы то ни было обществу и когда чрезъ нѣсколько времени, припомнивъ объ этомъ разговорѣ, спро ­ силъ Костомарова о его обществѣ, то онъ мнѣ отвѣчалъ, что оно раз ­ строилось и уже не существуетъ, но отвѣчалъ со смѣхомъ” *. На підставі цього свідчення в докладі Орлова аргументувалося повну непричасність Марковича до таємного товариства. Ми вже показали, що Костомаров ясно назвав Марковича учасником бесід братчиків; виходить, що Маркович одкидав тільки якийсь формальний момент вступу: приняття уставу, перстень, то-що. Якщо для таємного товариства ці формальні моменти і грали якусь ролю, то з самого оповідання Марковича ясно, що його було уведено в курс цих таємних ознак братства: Костомаров, головний ідейний керовник, посвятив його в справу з перснем св. Кирила та Методія. Навіть більше, Костомаров сам на одному з допитів сказав: „Студенты, какъ Марковичъ, Посяденко, Навроцкій, втершись въ мой домъ, дѣствительно разглашали, что они были въ обществѣ, что доходило сторо ­ ною до моего слуха, за что я имъ далъ отказъ и даже весьма неучтивый” 2 . Суперечність у цих свідченнях що до участи On. Марковича в брат ­ стві зводиться, звичайно, до того, що й сам він хотів себе вигородити, і товариші його не договорювали всієї правди. Але оповідання Марковича, як Костомаров закликав його до товариства, і коли той одмовився, то говорив потім, що товариство розпалося, здається нам, цілком збігається зі свідченнями инших братчиків, що таємне товариство існувало дуже короткий час, і більше в думках, ніж на ділі. Можна думати, що був момент, коли братчики (основне ядро: Костомаров, Гулак, Білозер- ський) збиралися звязати себе формальними „узами” таємного товариства: статут, присяга, формальне приняття членів, певна форма існування то ­ вариства, то-що, і навіть приступили до цього. Костомаров склав статут, зовнішньою ознакою приналежносте до братства взяв перстень з іменами Кирила та Методія, почав вербувати членів. 1 коли від товариства пер ­ шого складу (Костомаров, Гулак, Білозерський, можливо й Навроцький) перейшли до ширшого об ’ єднання, куди хотіли втягти й молодь, то тут формальні ознаки таємного товариства ставали на перешкоді й могли відштовхнути нових членів, як про це оповів Маркович. Сам Маркович,. Посада та Андрузький і були тими членами, що пристали до товариства р. 1846 й що їх при вступі не було звязано формальностями. В товаристві Маркович, як сказав про нього Андрузький, був більше учнем, ніж учителем. Проте серед инших братчиків була в нього своя робота й свої плани. Ці плани-наближали його знов-таки до Костома ­ рова, бо з усіх братчиків крім Куліша були Костомарову найближчі. Маркович взявся до здійснення того плану, що намітило братство і що його пощастило реалізувати тільки в 60-х роках — видання для се ­ лян популярних книжок і часопису українською мовою. Донощик Петров заявив в „III отдѣленіи”, що Маркович „весьма ревностно старался пе ­ рекладывать различные предметы науки на малороссійскій языкъ, изла ­ гая это популярно 3 “. Конкретно Маркович збирався писати географію 1 Справа No 81, ч. 11, арк. 29. Порівн. Матеріяли…, стор. 132 — 133. 2 Справа No 81 ч. 3, арк. 45 — 68. Порівн. Матеріяли…, стор. 57. Білозерський у своїх свід ­ ченнях навпаки сказав, що Маркович навіть не знав про товариство (Матеріяли…, стор. 100). 3 Всі троє під керовництвом Костомарова перекладали давніх письменників, що пи ­ сали nf>o Україну. Костомаров доручив їм перекласти твір Пасторія „De bello SCl’thico Cosaccico “ з латинської мови. Костомаров одзначав їх повну незацікавленість слов ’ ян ­ ством (Матеріяли…, стор. 45). ,26 Володимир Міяковський і працював над перекладом історії грецької республіки 1 . Про видання популярних книжок, крім свідчень Марковича, ми знаємо ще з відповідів на допиті Куліша та Андрузького. Куліш говорив про план видання по ­ пулярних підручників з історії, географії, рахівництва та сільського го ­ сподарства. Завдання Марковича цілком збігалося з загальними завдан ­ нями братства в освітній справі. Що до журналу, то й тут Маркович відогравав свою ролю. Костомаров, що вдавався до попечителя шкільної округи за дозволом, оповідав про це так, що Маркевичеві можна припи ­ сати головну ролю ініціатора або майбутнього видавця: „Студентъ Мар ­ ковичъ, — казав Костомаров, — имѣлъ большую охоту издавать Сельское Чтеніе для простыхъ малороссіянъ, на малороссійскомъ языкѣ, и къ этой мысли приступили въ декабрѣ (1846 р.) Гулакъ, Шевченко, Кулишъ и я” 2 . Проект Марковича — взяти за зразок „Сельское Чтеніе” кн. Одо- євського виник в братстві після того, як не здійснився проект костома- рівського журналу — всеслов ’ янського характеру, що мав на меті втілити в собі основну думку братства — пропаганду єднання слов ’ янських наро ­ дів, і що його мало складатися всіма слов ’ янськими мовами. Зовсім нереальний костомарівський проект, навіяний слов ’ янофільським романтизмом, у Марковича перетворився на реальний план популярного народнього видання. В цій стадії журнальної справи братства Маркович дійсно більше ніж инші братчики приклав рук до практичного здійснення плану. Він поробив цілу низку перекладів з „Сельскаго Чтенія”, вибрав ті статті, що підходили до місцевих українських інтересів „съ нѣкото ­ рымъ приспособленіемъ къ мѣстности”, і покладав велику надію на вплив майбутнього журналу 3 . Цих даних досить, щоб визнати Оп. Марковича активним і свідомим братчиком. , Цікаво, що в останні хвилини життя Опанас Маркович згадав про ідеали Кирило-Методіївського гуртка. Вмираючи на руках свого небожа, відомого письменника Дмитра Марковича, Опанас ВайИлевич попрохав його дати з шкатулки папери. „Я подалъ, — оповідає Дмитро Маркович, — и онъ сталъ уничтожать массу замѣтокъ, писемъ… Вынувъ конвертъ изъ твердой бумаги, онъ далъ его мнѣ. — „Отут дві бумажки, там написано, чого ми хотіли, чим жили, в кого вірували… Заховай, оддай (матері), нехай Сховає, а як можна буде, надрукуй”. Більше ні до чого не могли стосуватися ці папери, як до братства, і характерно для Оп. Марковича, що через 20 років він згадує з почуттям пошани про думки та плани своєї молодости. II. Така була роля Марковича в братстві- „Болѣе ученикъ, нежели учи ­ тель”, як бачимо, не вклав чогось дуже великого в те, що взагалі встигли зробити братчики. Він пристав до товариства, коли воно кинуло небез ­ печні формальні ознаки свої, і був може правий, коли формально одхре- щувався від участи в таємному товаристві. Ідейно й по суті звязаний з ним, він уніс свою часточку в роботу й найбільше в видавниче-просвіт- ній справі. Ми дуже мало маємо матеріялу, щоб схарактеризувати Оп. Ва ­ силевича як людину під цей час його участи в братстві. Людина тільки формувалася під живущим впливом таких товаришів, як Костомаров, Гу- лак. Крім характеристики Андрузького (про учеництво Марковича) ми маємо докладніше змальовану духову постать Оп. Василевича в словах В. Білозерського, написаних підчас допитів у „III отдѣленіи”. Даючи характеристику всім братчикам підряд, Білозерський докладно характе- 1 Матеріяли…, стор. 113. 2 Матеріали…, стор. 46. 8 Матеріали…, стор. 128. ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 27 ризує Опанаса Василевича. Між иншим він говорить: „Марковичъ мо ­ лодой человѣкъ съ весьма добрымъ сердцемъ, но съ характеромъ еще не остепенившимся. Онъ не показалъ ни одного дѣйствія, имѣвшаго отношеніе къ обществу, о которомъ онъ не зналъ и сочувствовалъ только любви къ малороссійскому языку и поэзіи*’. За цю добрячу й палку (^неостепенившійся характеръ”) вдачу Марковича дуже любили в братстві, і навіть Костомаров, який з досить великим високомір ’ ям ставився до студентів, одзначав серед них Марковича і для нього в своїх свідченнях знаходив тепліші слова. Далекий від політичних проектів Костомарова та инших, Оп. Вас. був палкий українофіл, готовий сперечатися за все українське й обстоювати його до кінця. Сам Костомаров одзначив на допиті, що Маркович „не занятъ былъ славянствомъ”, а був лише „при ­ верженъ исключительно къ малороссійской народности”, В Марковича це вилилось у тій любові до „народу”, що була харак ­ терна для народництва тих часів. Вона набувала ознак „національного романтизму” і, як відомо, опанувала й Шевченкову поезію до певного перелому в його світогляді. Конкретно в житті Марковича виявлялося це в особливій пристрасті його до мови народньої, і він почав, як і ще де ­ хто з братчиків, збирати слова, приказки, пісні. Ця любов до фольклору не кидала Марковича протягом всього його життя. Палка Марковичева вдача не дозволяла йому бути тільки слухняним учнем: він переходив цю межу між учнем і вчителем і сам брався до пропаганди свого національного романтизму. Характеризуючи Оп. Марковича в пізніші часи (60 і роки), М. В. Шугуров говорить, що з оповідань своїх товаришів, учнів новго- родсіверської гімназії, в нього склалося уявлення про Оп. Вас., „какъ о горячемъ энтузіастѣ, страшномъ любителѣ, знатокѣ и собирателѣ мало ­ русскихъ пѣсенъ, вполнѣ сохранившемъ юношескій жаръ сердца, всецѣло преданномъ интересамъ народа и обладавшемъ необыкновенною способ ­ ностью увлекать другихъ тѣмъ, чѣмъ самъ онъ былъ увлеченъ; это былъ, какъ можно было судить по разсказамъ, человѣкъ по натурѣ своей какъ бы созданный для пропаганды того, во что онъ вѣровалъ, что любилъ”. Ще трохи далі цю здібність впливати на оточення той-таки Шугуровъ малює так: „онъ именно обладалъ той способностью, которая можетъ едва тлѣющую искру раздуть въ пожаръ, растопить ледъ, расшевелить и взволновать тѣхъ, которые казались неспособными ни къ какому дви ­ женію, ни къ какому чувству. Понятно, что вліяніе такого человѣка на воспріимчивыхъ людей, и въ особенносси на молодежь, могло быть громадно”. Тому, про що Шугуров оповідає з чужих слів, ми знаходимо підтвер ­ дження і в инших свідченнях. Сам Оп. Василевич в листі з того часу до Ол. Лазаревського нагадує йому про народні прислів ’ я, які збирав сам і всіх своїх знайомих примушував збирати. „Мене, аби зачепили, — каже він, — я як розмелений струмент, або віз глибчастий, драбинястий: загур ­ каю і затуркаю другого. Я як чума, що до неї й приступати не треба!” Непосидющу жваву вдачу, палкий ентузіязм, якусь поквапливість, поспі ­ шання однодушно одзначають у характеристиках Оп. Василевича всі, хто знав його. Може для 40-х років, в добу учеництва, цей палкий ентузіязм і здібності до пропаганди не виявлялися з такою силою, як пізніше, в 1850 — 60-х рр 7 3 часів братства лишилося кілька листів Марковича й до нього; вони розкривають нам унутрішнє життя цієї людини і намічають можливість перетворення з учня на вчителя. Як пізніше, коли він схилив до своїх думок наречену свою Марію Олександрівну Вілінську, так і тепер, перед 1847 роком, він пробує ширити свої думки в листах до сестер та товаришів- В листах до Оп. Марковича сестри його Керстен, які цілком ,28 Володимир Міяковський наводимо нижче, або в листі від Затиркевича, що трохи раніше, ніж Маркович, скінчив університет (юридичний факультет), відчувається ціла полеміка про українське питання. Пропаганда кінчається суперечкою, опором з боку кореспондентів Марковича. З иншими братчиками Оп. Маркович розділяв також захоплення Шевченком. Особисто вони були мало знайомі 4 . Маркович зустрічав Шевченка в Навроцького 1 2 . Вірші-ж Шевченкові Маркович знав і любив, і підчас трусу в нього знайшли переписане нелегальне тоді „Посланіе до мертвих, живих і ненарождених”. 1 Матеріали…, стор. 65. 2 Матеріали…, стор. 25. В оригіналі свідчень Марковича після прізвища Шевченка єсть закреслений рядок: „Его приводилъ отъ знакомыхъ спать на ночь Навроцкій”. 3 Порівн. Літ.-Наук. Вістник, 1908, кн. 1, стор. 56 і -Автобиография” Костомарова, М„ 1922, стор. 35-36. 4 Про нього див. М. Владимірскій-БудановЪ, Исторія и. Университета св. Владиміра, К., 1884, стор. 359; Русскій Біографическій Словарь, том „Яблоновскій — Ѳоминъ”, Спб., 1913, стор. 383 — 384; Ф. Титовъ, И. Кіевская Духовная Академія (1615 — 1915), К., 1915, стор. 372 — 373. Щоб кінчити з характеристикою настроїв Марковича цієї доби, му ­ симо відзначити ще одну рису. Палкий і нездержаний, людина „холерич ­ ного темпераменту”, він силкується втиснути своє „я” в вузькі рамці релігійно-христіянського ідеалу. Вже в тих уривках з листувань, що їх опублікував В. Доманицький, знаходимо досить матеріялу, щоб це вста ­ новити напевно. Правда, листи ці стосуються до 1850 р., але загальний тон релігійности не можна пояснювати тільки впливом катастрофи 1847 р., тим більше, що для Марковича вся історія кінчилася дуже легко Немає жодних сумнівів, що христіянський містицизм був узагалі ха ­ рактерний настрій для братчиків і Марковича в тому числі. Цей самий настрій ми знаходимо і в Костомарова. 1 повну аналогію ми можемо по ­ бачити в тому, як виховували своїх наречених Костомаров р. 1847 і Маркович трьома роками пізніше 3 4 . Обидва братчики виховання це по ­ кладали на релігійно-аскетичній основі, давали нареченим своїм читати книжки релігійного змісту, обидва, не помічаючи цього, накладали певні пута на вільну, веселу, молоду дівочу вдачу. Цей релігійно-містичний напрямок у думках братчиків міцно звязуе їх з тим соціяльним оточенням, з якого вони вийшли. Але формування цих думок і перевага їх у настроях братчиків звязана з діяльністю в київському університеті професора філософії Петра Семеновича Авсе ­ нева, який одночасно був професором і в київській духовній академії 4 . Авсенев зажив великої пошани й мав вплив на студентів навіть тоді, коли в жовтні 1844 р. вийшов з університету і постригся в ченці під іменем Феофана. Року 1845 вже ієромонаха о. Феофана було знову закликано читати лекції філософії в університеті, де він пробув тільки до червня 1846 р. Звязки з цим о. Феофаном, що нав ’ язалися у брат ­ чиків підчас професорування його, не порвалися й далі. Містичний на ­ прямок, який набирали де-далі більше лекції цього ченця-професора, а згодом приватні бесіди в його чернечій келії, відбиваються навіть на приватнім листуванні братчиків. Опанас Маркович на допиті показав, що з Гулаком та Кулішем він зустрічався в о. Феофана. Бували там ще Василь Білозерський та Ко ­ стомаров. „Поклонись, — пише Білозерський до Марковича, — о. Феофану, которому буду вовѣки дяковать”, а в другому листі, знову згадуючи про цього ченця, Білозерський доручає Костомарову повернути йому книжку Іова, яку очевидно давав йому Феофан. Взагалі по всіх листах братчиків ми мо ­ жемо помітити цей настрій релігійности, який вони культивували сами в собі. ,О панас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 29 ІП. Взимку 1846 — 1847 p. Маркович складав свої останні іспити в уні ­ верситеті. Ол. Навроцький знову жив з ним в однім помешканні і вони разом ще з третім студентом, Василем Чарнишем готувалися до іспитів. Склавши іспити, в кінці січня 1847 р. Маркович з Навроцьким по ­ їхали в Пирятин, звідки Навроцький подався до Полтави, а Маркович по ­ вернув до Київа. Перед Великоднем Оп. Вас. знову поїхав на Полтав ­ щину, тепер до Переяслова, де жив його брат Василь. Тимчасом за доносом Петрова 18 березня 1847 року в Петербурзі було заарештовано Гулака і підчас трусу в нього взято було лист Оп. Марковича. „Въ письмѣ Маркевича, — записав Л. ДубеЛьт в „журналѣ дѣйствій III отдѣленія” в справі кирило-методіївців, — выхваляется горя ­ чая любовь Гулака къ родинѣ, и излагается обѣщаніе, что можетъ вполнѣ на него надѣяться”. 22 березня київський генерал – губернатор розпорядився зробити тру ­ си в багатьох членів таємного товариства. Перше 28 березня було обре ­ візовано помешкання Марковича та Навроцького на Хрещатику, біля Бесарабки. 1 В нього взято було „разную переписку, нѣсколько сомни ­ тельную”. За самим Марковичей губернатор Фундуклей командирував урядовця для особливих доручень Янкуліо до Переяслова, щоб заареш ­ тувати там Марковича. Андрузький, що повертався до Київа після великодних свят, на Бро ­ варській станції зустрів Костомарова, якого під охороною жандаря й по- ліційного урядовця пересилали до Петербургу. Костомаров оповів про свій арешт і, коли вже сів на візок, додав: „Скажіть Маркевичу, щоб був обережним. І иншим”. Андрузького було заарештовано в той самий день біля Дніпра, а ще через день-два при ­ везли до Київа Марковича. Підчас трусу в Київі й Перепелові в нього знайшли список шевчен ­ ківського посланія „До мертвих, живих і ненарождених” і 14 листів від Гулака, Куліша, Білозерського, сестри Керстен та знайомого Затирке- вича. В листах цих увагу жандарів звернуло на себе кілька місць і ви ­ словів; проте в них не було певних доказів, і Марковича залишили в Київі, під доглядом до „дальнѣйшаго приказанія”. Маркович на першому допиті (3 квітня) не повинився ні в чому. Зі ­ брання братчиків поясняв легальними цілями, точно зазначив, з ким із своїх знайомих і де він зустрічався, і пояснив, від кого він одержав листи, що їх знайдено було підчас трусу. В свідченнях братчиків і в їх листуванні не раз згадувано було ім ’ я Марковича, проте ні в одному місці нічого особливо серйозного проти Марковича не знайшлося. Коли Бібіков повернувся з Петербургу до Київа, він негайно розпоря ­ дився заарештувати Марковича й посадити його до кріпости. Через хво ­ рість його не можна було негайно одправити до Петербургу. Бібіков спо ­ вістив про це „III отдѣленіе” і додав, що Маркович „изъявлялъ готовность быть совершенно откровеннымъ”. Тому в середині квітня його допиту ­ вали знову 2 . В цьому другому свідченні своєму Маркович дійсно дав докладніші відомості про себе, про свої думки й діяльність. Крім того, на запитання правителя канцелярії М. Писарева він докладно пояснив усі неблагона- 1 „Рядомъ съ домомъ генерала Мисевскаго на лѣвой сторонѣ” (справа No 81, ч. 1. арк. 13-14). 2 Справа No 81, ч. 11, арк. 17. ,зо Володимир Міяковський дійні або підозрілі місця з листів, що взято було в нього ще при арешті. Але на запитання про таємне товариство знову рішуче відповів, що він нічого не знає. Єдине зізнання, яке він зробив нарешті в самому кінці своїх свідчень, було оповідання про той епізод, за який ми вище згаду ­ вали, а саме про ніби-то невдалу спробу Костомарова притягти Марко ­ вича до товариства. „Вотъ моя полная, искренняя исповѣдь! — говорив Маркович: — Повторяю, что какъ къ этому, такъ и ни къ какому другому обществу я не принадлежалъ и принадлежать не буду. Кольца для себя не дѣлалъ, и если виноватъ въ храненіи непозволительныхъ стиховъ и иногда разговорахъ, неприличныхъ ни моему званію, ни положенію, то умоляю о Всемилостивѣйшемъ прощеніи; твердо надѣюсь на милосердіе великаго государя и богу и ему повѣряю мою участь” Ѣ Перед тим, як Маркович дав ці свідчення, шеф жандармів Орлов офіційним листом з 8 травня просив Бібікова негайно одправити до Пе ­ тербургу Марковича „въ сопровожденіи благонадежнаго чиновника, подъ самымъ строгимъ надзоромъ”,’ бо вся справа про „Україно-слов ’ янське товариство” через відсутність Марковича лишалася не скінченою. Але одержавши нові зізнання Марковича, „111 отдѣленіе” визнало, що вони дають роз ’ яснення всіх обвинувачень, що ставилося йому. Проти Оп. Ва ­ силевича лишалося тільки свідчення Петрова, яке він дав лише на останньому допиті в Петербурзі 27 квітня, а саме про те, що Маркович разом з Костомаровим, Гулаком, Навроцьким „дѣйствовали ревностно къ достиженію своей цѣли”. В докладі, яким розвязано було долю Марковича, ці слова Петрова визнавалося за .^перебільшені”. Опанасові Василевичу інкримінувалося тільки „прикосновенность” до братства та „пламенное украинофильство” 2 . Пересилати Марковича до Петербургу вже не треба було. Його справу розвязано було заочно; для справи цілого товариства він міг дати мало фактів. На підставі докладу Орлова Микола І призначив Маркевичеві, як кару, вислати його на службу до Орловської губерні, і в той самий день Орлов розпорядився не висилати Марковича до Петербургу, а залишити в Київі під арештом до відповідного наказу в цій справі міністра внутрішніх справ 3 . Але розпррядження Орлова розминулося з Марко ­ вичей, бо вже 24 травня Бібіков вислав Марковича до столиці. З червня і Маркович, і всі офіційні папери, що їх надсилалося разом з ним, були вже в „ПІ отдѣленіи”. Орлов поклав на листі Бібікова резолюцію: „Испол ­ нить высочайшее повелѣніе”, а Маркевичеві було об ’ явлено присуд Ми ­ коли І. Цю театральну сцену так змальовано в записці Орлова: „Бывшій студентъ Марковичъ, при объявленіи ему рѣшенія, объ отправленіи его на службу въ Орловскую губернію, выражалъ неограниченную благодар ­ ность за оказанное ему Монаршее снисхожденіе, плакалъ, цѣловалъ руки, возсылалъ мольбы, говоря, что онъ вѣчно будетъ молиться о Государѣ императорѣ и дѣтяхъ его, и что онъ употребитъ все стараніе сдѣлаться, усердною службою, достойнымъ монаршей милости” 4 . Серед паперів, що їх було взято при арешті Марковича, були три листи, які було підписано прибраним ім ’ ям „Е. фон Кирхштейн” чи просто ініціялами „Е. К. “ . Зміст цих листів звернув на них особливу увагу шефа жандарів гр. .Орлова, а через це їм довелося відограти важливу ролю в житті Марковича; як побачимо далі, вони вплинули на полегшення при ­ суду над Оп. Василевичем. З самих листів „III отдѣленіе” довідалося, що авторка їх була сестра Марковича, але прибране символічне ім ’ я Кірхштейн принято було за справжнє 5 . В записці „О показаніяхъ и бу- 1 Матеріали…, стор. 133. 2 Справа No 81, ч. 11, арк. 31 — 35. 3 Справа No81, ч. 11, арк. 36, 4 Те саме, арк. 45. 5 Справжнє ім ’ я її було Катерина Керстен. ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 31 магахъ Марковича” так оцінюється ці листи та самого автора їх: „Три письма сестры Марковича, по мужѣ фонъ Кирхштейнъ; въ этихъ письмахъ называя брата своего славянофиломъ, она весьма умно доказываетъ гру ­ бость и непристойность стиховъ Шевченко, ничтожность языка малорос ­ сійскаго, говоритъ, что гораздо лучше писать на языкѣ Русскомъ, какъ болѣе образованномъ, и что патріотизмъ она разумѣетъ въ любви не къ одной какой либо губерніи, а къ цѣлому государству”. Далі йде низка виписок найздоровших і найправильніших думок авторки. „Письма г-жи фонъ Кирхштейнъ, — додавав доклад, — весьма замѣчательны по уму ея, правильности сужденій и истинному, Русскому патріотизму”. Записку цю докладалося Миколі І і сам він, зацікавившись інтерес ­ ною постаттю розсудливої авторки, поклав власноручну резолюцію: „Узнать, кто она, гдѣ она, гдѣ воспитывалась и кто мужъ?” 1 1 Справа No 81. ч. 11, арк. 7. Дата резолюції — 19 квітня 1847 р. На всі ці запитання докладно відповів сам Маркович. Свідчення його не було досі надруковано і тому ми наводимо його тут цілком. Воно цікаве ще й тим, що показує, як за цей епізод Оп. Вас. ухопився, справді, як той, що топиться, хвата соломину. Від нього не- сховалась та зацікавленість, що захопила Дубельта й Орлова і яку вони передали навіть Миколі І. Оп. Вас. вдало використав це зацікавлення. „III отдѣленія” до авторки листів собі на користь. Ось цей документ: Вопросъ, предложенный бывшему студенту Марковичу,, и отвѣтъ его. Кто такая сестра Ваша Екатерина фонъ Кирхштейнъ, гдѣ она жи ­ тельствуетъ, гдѣ воспитывалась и кто ея мужъ? Имѣю честь доложить, что настоящая фамилія сестры моей есть Керстенъ, а Кирхштейнъ она подписалась, помнится, въ нѣсколькихъ письмахъ, вѣроятно, желая придать своей фамиліи филологическій смыслъ отъ слова Kirche и Stein. Она мнѣ внучатная сестра, — ея отецъ и мой были родные братья по матери, урожденной Снурчевскихъ. Она еще не замужемъ, дѣвицѣ Керстенъ около 20 лѣтъ отъ роду и жила съ роди ­ телемъ своимъ, до нынѣшняго года, въ собственномъ домѣ и имѣніи Гайворонщинѣ, Золотоношскаго уѣзда Полтавской губерніи; въ нынѣш ­ немъ же году послѣ пожара, они переѣхали въ деревню Павловщину, того же уѣзда, и живутъ тамъ въ чужомъ домѣ. Семейство моего дяди, сверхъ означенной дочери Екатерины, драгоцѣнныя письма которой хра ­ нились въ моихъ бумагахъ, состоитъ еще изъ четырехъ малютокъ уже отъ второй жены, недавно умершей. Этихъ то сиротокъ сестрица назы ­ ваетъ въ письмахъ ко мнѣ дѣтьми своими. — Дядя мой Иванъ Ивановичъ Керстенъ при разстроенномъ имѣніи, лишившись собственнаго крова, пользуется теперь христіанскимъ великодушіемъ сосѣда и, несмотря на преклонный возрастъ и истощенное горестями здоровье, продолжаетъ теперь коронную службу въ уѣздномъ судѣ, будучи давно маіоромъ въ отставкѣ. Что касается до воспитанія моей сестры, то оно было домаш ­ нее; всѣмъ ея воспитаніемъ были благіе нравы семьи и образованная мать. Осмѣливаюсь добавить, для оправданія своего, нѣсколько словъ по поводу писемъ моей разумной сестры и умоляю принять ихъ, какъ сер ­ дечное сознаніе моей безвинности въ дурныхъ недостойныхъ вѣрнопод ­ даннаго и честнаго человѣка, чувствахъ. Я никогда не имѣлъ таковыхъ дурныхъ чувствъ, клянусь Богомъ, и идеи моей благородной сестры были не чужды моей душѣ, а родственны ей; иначе она не почтила бы меня ни своимъ дружествомъ, ни своею драгоцѣнною корреспонденціей)- ,32 Володимир Міяковський Я желалъ бы хранить эти неоцѣнимыя письма до самой смерти, какъ за ­ логъ любви моей и вѣрности до гроба тѣмъ чувствамъ, какія освящаютъ сердца истинно вѣрноподданныхъ отечества и Монарха. Дѣйствительный студентъ Афанасій Марковичз 1 . 1 Справа No 81, ч. 11, арк. 42 — -44. 2 Справа No 81, ч. 11, арк. 54 — 57. Листа К. Керстен лишилися, звичайно, при справі. Свідчення ці одібрано було зараз-же після того, як приїхав Марко ­ вич до Петербургу, 3 червня. На другий день Марковича вже було од- правлено на місце служби з жандарським штабс-капітаном Рашкевичем, а ще через два дні новий доклад про Керстен подано було Миколі І. В цьому докладі знову наводилося велику цитату з листа розсудливої дівчини, переказувалося свідчення Опанаса Василевича і додавалося, що Мар ­ кович просив повернути йому дорогоцінні для нього листи 1 2 . На докладі Орлов занотував олівцем, що Микола І висловив бажання „сдѣлать пособіе отъ пожара или денежное награжденіе столь отлично мыслящей дѣвицѣ”. И червня новим докладом Орлов клопочеться перед царем про асигнування 1.000 крб. для видачі Керстен під тим приводом, що „пособіе пожаловано ей какъ въ уваженіе высокихъ чувствъ ее, такъ и въ томъ вниманіи, что родитель ея въ недавнемъ времени потерпѣлъ разореніе отъ пожара и что она при этомъ случаѣ, вѣроятно, также по ­ несла потери”. Микола І згодився з пропозиціею Орлова і крім того на ­ казав мати її на увазі, як „отличную дѣвицу по ее правиламъ”, і реко ­ мендувати її на посаду „класної дами”, яку вона зможе заняти через кілька років. Катерина Керстен теж використала те, як поставився до неї Орлов, у кількох справах: вона улаштувала своїх малолітніх братів в петербур ­ зький кадетський корпус і клопоталася кілька разів у справі Опанаса Марковича. 10 червня 1847 р. Маркович був уже в Орлі в розпорядженні та ­ мошнього губернатора Трубецького; 13 червня його було призначено на службу в канцелярію. Через кілька місяців (з 1 листопада) йому дору ­ чено було виконувати обов ’ язки молодшого помічника правителя канце ­ лярії, а через рік кн. Трубецькой давав Оп. Вас. таку атестацію: „отлич ­ нымъ усердіемъ къ службѣ, неукоризненнымъ образомъ мыслей и при ­ мѣрнымъ поведеніемъ постоянно обращалъ на себя особенное вниманіе”. Хворість Марковича, яка давала себе відчувати ще раніше, примусила його тепер (червень 1848 р.) просити, щоб його перевели до Одеси, де він мав надію поправити своє здоров ’ я. З листів Оп. Вас. довідалася про його здоров ’ я й Керстен. Вона зараз-же написала одно за одним два листи до гр. Орлова та Дубельта, і в них просила дозволити Мар ­ кевичеві переїхати до Одеси. Не зважаючи на ці клопотання, медичне свідоцтво, яке подав Маркович, а також надзвичайно гарний відзив Трубецького, гр. Орлов не дав цим клопотанням належного ходу. ‘ 7 січня 1849 р. кн. Трубецькой знову почав клопотатися в тому-ж самому напрямкові, а ще через рік (22 січня 1850 р.) і Керстен поновила своє прохання. Вона написала листа гр. Орлову. Милостивый Государь Графъ Алексѣй Федоровичъ! Получивши въ сентябрѣ 1848 года отвѣтъ отъ генерала Дубельта на мое письмо къ Вамъ, въ которомъ я просила Васъ о переводѣ моего брата Афанасія Марковича на службу въ Одессу, и видя изъ этого от ­ вѣта, что Вы находите представленіе объ этомъ переводѣ слишкомъ ра- ,33 Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві повременнымъ, я не осмѣливалась больше утруждать Васъ моими прось ­ бами. Но теперь, слыша безпрестанно о разстраивающемся здоровьи брата и получая отъ него самого безотрадныя письма, въ которыхъ видно, между прочимъ, глубокое раскаяніе въ сдѣланномъ проступкѣ, я снова рѣшаюсь умолять Васъ о ходатайствѣ за раскаявшагося преступ ­ ника. Я не смѣю уже просить о переводѣ, но только объ отпускѣ, ХОТЬ кратковременномъ для поправленія здоровья. Братъ пишетъ, что доктора находятъ необходимымъ для его выздоровленія временное отдохновеніе отъ занятій и пребываніе въ тепломъ климатѣ. Потрудитесь, графъ, про ­ вѣрить справедливость словъ моего брата черезъ Военнаго Губернатора и, если они окажутся истинными, то не откажите въ Вашемъ высокомъ покровительствѣ человѣку, который былъ много виноватъ, но зато много и выстрадалъ отъ угрызеній совѣсти. Эти угрызенія и униженіе въ соб ­ ственныхъ своихъ глазахъ и были настоящею причиною разстройства его здоровья. Вы одни, графъ, можете еще спасти его. Спасите же его, спасите! Я на колѣняхъ умоляю Васъ объ этомъ! Чувствую, что не имѣю никакихъ правъ на Ваше снисходительное вниманіе, но къ кому же об ­ ратиться мнѣ, какъ не къ Вамъ, моему благодѣтелю! Увлеченная состра ­ даніемъ къ несчастному брату, я сдѣлалась можетъ быть слишкомъ дерз ­ кою; но Вы такъ добры, что не можете не простить мнѣ моихъ докуч ­ ливыхъ просьбъ. Позвольте же, графъ, еще разъ, поручить Вашему милостивому вниманію моего брата и просить Васъ вѣрить въ чувства глубокаго уваженія и безконечной преданности, съ которыми имѣю честь быть навсегда Вашего Сіятельства, Милостивый Государь, покор ­ ною слугою Екатериною Керстиновою. 1850 22 генваря Золотоноша ‘. Гр. Орлов розпорядився запитати в нового орловського губернатора Муханова про поведінку та „образъ мыслей” Марковича. Муханов дав добрий відзив і підтвердив дійсно важкий фізичний стан Оп. Василевича: „здоровье его до того разстроено, что ему, я полагаю, кратковременный отпускъ полезенъ быть не можетъ, а для совершеннаго поправленія его .здоровья ему нужно совсѣмъ оставить службу и жить въ своемъ семей ­ ствѣ, потому что, какъ я могъ замѣтить, главная его болѣзнь не есть тѣлесная, а онъ упалъ духомъ, находясь въ разлукѣ съ семействомъ, терпя при маломъ жалованіи недостатокъ и сверхъ того климатъ орлов ­ скій на него дѣйствуетъ неблагопріятно” 2 . На підставі цих нових даних Орлов новим докладом з 14 квітня 1850 р. подав свої думки що до можливого дозволу Маркевичеві „подъ рукою дѣвицы Керстенъ свободнаго жительства въ мѣстахъ, которыя признаны будутъ полезными для его здоровья, не исключая и Малороссіи и съ дозволеніемъ продолжать службу гдѣ пожелаетъ съ продолженіемъ за нимъ секретнаго полицейскаго надзора”. Справа повернулася зовсім несподіваним боком: Микола І згодився з пропозицією Орлова, висловленою в докладі, „съ тѣмъ, что онъ (Мар ­ кович) отдается под личный надзоръ своей сестры”. 23-хлітній дівчині під особисту відповідальність було віддано помічника правителя губер ­ наторської канцелярії, який мав уже не менш як 28 років. Від К. Керстен одібрали відповідну підписку, а Маркевичеві дано до ­ звіл виїхати на Чернігівщину та Полтавщину. 1 Ibid., арк. 100 — 101. 2 Ibid., арк. 106. ,34 Володимир Міяковський З листування Опанаса Марковича. (1845-1846). 1. Лист Є. О. Затиркевича 1 . 1 Затиркевич кінчив університет одного року з Чалим (1844), але юридичн. факультет; вступив на службу в палату уголовного суду в Полтаві. В своїх листах він розвиває ідеї космполітизму, які в Полтаві пізніше прищепилися в членів гуртка О. Строніна, вчителя Драгоманова. 11 мая [1845 p.j Вчера получилъ я письмо твое — и все равно, что не получалъ, не потому, что оно было для меня не пріятно (я ожидалъ съ нетерпѣніемъ и получилъ съ удовольствіемъ), но потому что содержаніе его совер ­ шенно предвидѣлъ. Я понимаю, что поступилъ неловко, заговоривши въ концѣ письма о предметѣ тебя интересующемъ и не объяснивши такъ какъ слѣдуетъ того, что я хотѣлъ сказать. Теперь я именно долженъ на ­ чать тѣмъ, чѣмъ тогда кончилъ. Если я умѣю хоть немного оправдаться передъ тобою, то будетъ благо. Я нимало не думалъ назвать собираніе Малор. пѣсенъ занятіемъ, совершенно безплоднымъ и совѣтывать тебѣ бросить его, какъ лишнее, а хотѣлъ сказать, что подобный трудъ для немногихъ можетъ быть источникомъ истиннаго высокаго наслажденія, что время для этого еще не ушло, потому что пѣсни эти живы въ устахъ народа и что настоящее такъ печально, что, мнѣ кажется, должно от ­ влечь вниманіе отъ прошедшаго. — Прошедшее Малороссіи никогда не- воротится и не можетъ воротиться въ прежнемъ видѣ, но была же въ немъ какая нибудь идея, и эта идея не принадлежитъ исключительно ни про ­ шедшему, ни настоящему, ни будущему, а всему человѣчеству. Для того чтобы эта уснувшая въ настоящее время идея уяснилась и снова явилась двигателемъ народной жизни основою должно быть собраніе памятниковъ народности. — Но, мнѣ кажется, что прежде, чѣмъ элементы національные, очистившись отъ всѣхъ случайныхъ частностей, могутъ возвыситься до вѣчнаго общечеловѣческаго значенія, вѣчныя и общечеловѣческія идеи, выработанныя другими народами, должны проникнуть въ жизнь народа и обогативъ ее собою, въ свою очередь обогатиться новыми элементами и въ этомъ увеличенномъ объемѣ перейти въ наслѣдство другимъ поко ­ лѣніямъ. По крайней мѣрѣ послѣ Грековъ, не имѣвшихъ предшественни ­ ковъ на поприщѣ всемірно-исторической дѣятельности, я не знаю народа, который бы началъ свое развитіе самъ изъ себя; нѣтъ никакого основанія ожидать исключенія для Малороссіи (т. е. для Россіи, потому что это названіе сдѣлалось общимъ; подъ нимъ слѣдуетъ разумѣть всѣ народы славянскаго происхожденія, изъ которыхъ самая большая часть Русскихъ). Остаюсь и кажется всегда останусь при прежнемъ убѣжденіи своемъ,, что малороссіяне не нація, а племя, что языкъ ихъ не языкъ, а нарѣчіе; соединяясь съ другими племенами въ одну націю, они принесутъ съ со ­ бою нѣкоторые богатые элементы дѣятельности духовной, но не имѣютъ достаточныхъ условій для самостоятельнаго развитія. — Прежде всего, по моему мнѣнію, надобно привести частные интересы Малороссіи въ сопри ­ косновеніе съ общими интересами человѣчества, ни мало не опасаясь за народность, отъ которой до времени надобно отказаться, такъ сказать, уничтожить ее въ общечеловѣческой идеѣ, для того, чтобы послѣ поль ­ зоваться ею съ несравненно большею славою, чѣмъ теперь. — Всѣ недо ­ статки настоящаго состоянія Малороссіи, общаго ей съ другими наро ­ дами, происходятъ отъ отсутствія сознанія человѣческаго достоинства, различіямъ гражданскихъ (политическихъ) состояній до такой степени ,35 Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві приписывается столько важности, что равенство всѣхъ людей въ идеѣ человѣка, предъ которымъ всѣ политическія различія исчезаютъ, какъ величины безконечно-малыя, равныя нулю не признается; званіе дворя ­ нина или чинъ (хотя бы коллеж. регистратора) ставится выше человѣ ­ ческаго достоинства; отсюда весьма естественно происходятъ и самовла ­ стіе людей высшаго класса и рабство низшаго. — Очевидно, что въ этом’Ь отношеніи религія можетъ дать все, чего недостаетъ теперь. Признавая необходимость временныхъ различій въ состояніи людей, она не даетъ имъ исключительнаго господства; учитъ человѣка уважать и себя и дру гихъ, что одно безъ другого не возможно; и так. обр. не допускаетъ ни тираніи, ни рабства. Для того, чтобы уничтожить въ народѣ всѣ препят ­ ствія самостоятельнаго развитія, прежде всего слѣдуетъ пробудить въ немъ сознаніе человѣческаго достоинства; тогда они соединятся между собою какъ братья, для стремленія къ общей цѣли. — Тебѣ извѣстно, какія не ­ совершенныя понятія имѣетъ нашъ народъ о религіи и на этотъ пунктъ, кажется мнѣ, слѣдуетъ направить дѣятельность. Теперь не могу удер ­ жаться, чтобы не сдѣлать тебѣ (или вамъ, потому что это относится и къ Дмитрію П. 1 ) нѣкоторыхъ замѣчаній на счетъ образа писанія вами писемъ. Юриспруденція родила во мнѣ страсть къ пунктуальности, и я какъ юристъ, позволяю себѣ сдѣлать вамъ словесникамъ, выговоръ, а за что, тому слѣдуютъ пункты: 1 Дмитро Пильчиков скінчив університет ще в 1843 р. із званням дійсного студента, а звання кандидата одержав лише в 1845 р. разом з Василем Білозерським. Обидва по ­ їхали в Полтаву вчителювати. В травні 1845 р., коли писалося цього листа, Пильчиков збирався виїздити до Полтави. 1. въ письмахъ вашихъ не означается мѣсяца и числа написанія оныхъ, черезъ что опредѣленіе съ должною точностію скорости полученія ихъ дѣлается невозможнымъ; 2. оныя адресуются на имя Циммермана, отчего получаются мною позже, чѣмъ въ такомъ случаѣ, если бы адресованы были на мое имя; 3. о политическомъ состояніи Кіева и въ особенности университета никакихъ свѣдѣній не пріобщается. Для удобности исправленія помянутыхъ недостатковъ у сего прила ­ гается адресъ: на Новосёловкѣ, въ домѣ Кондратенка, противъ дома Салимовской. Дмитрія Павловича благодарю и за письмо и за лаконизмъ, и за дур ­ ную бумагу. Давно уже узналъ я, что онъ будетъ въ Полтавѣ. — Письмо твое къ Циммерману обмануло меня. Прочитавши въ самомъ началѣ: передъ Вами историческій и т. д., я уже думалъ, что время, которое пройдетъ до пріѣзда Дмитрія П. надобно считать не днями, а часами. Это ожиданіе заставило меня провести нѣсколько дней не совсѣмъ спо ­ койно; надобно замѣтить, что до крайности нетерпѣливъ въ ожиданіи всего интереснаго для меня. — Видишь, какія слѣдствія происходятъ отъ недостатка въ письмахъ твоихъ юридическаго элемента — опредѣленности. Желаніе Д. П. вести въ Полтавѣ затворническую жизнь я одобряю; кромѣ того, что въ Полтавѣ она болѣе имѣетъ смысла, чѣмъ напр. въ Кіевѣ, кажется мнѣ не пришло еще время полнаго соединенія жизни съ наукою, хотя оно можетъ быть и близко. Не выгодно промѣнять Кіевъ на Полтаву; но да не сокрушается объ этомъ Д. П. — Я извѣдалъ на опытѣ, что внѣшнія обстоятельства жизни располагаются такъ, что че ­ ловѣкъ можетъ извлечь изъ нихъ великую пользу для себя, такъ, что по ­ стигающія его несчастія отъ его воли зависитъ обратить въ благодѣянія. Въ этомъ видно участіе провидѣнія въ судьбѣ человѣка. Приписки: Адресъ мой для присылки ко мнѣ писемъ можетъ имѣть ,36 Володимир Міяковський произвольную форму. Напиши хоть просто: „Евст. Александровичу”, и то найдутъ. Если же необходимо прибавленіе, то, кромѣ фамиліи, довольно написать: въ домѣ Кондратенка. Дмитрію П. присовокупляется слѣдующее наставленіе: подъѣхавъ къ Полтавѣ, велѣть повернуть къ жандармскимъ конюшнямъ (направо); отъ конюшень ѣхать по той улицѣ, которая ведетъ отъ нихъ мимо Бого ­ угоднаго Заведенія къ Институту; не въ далекомъ разстояніи отъ коню ­ шень Д. П. найдетъ переулокъ (идущій отъ улицы вправо), совмѣща ­ ющій и Салимовскую и Кондратенка, куда прямо можетъ и долженъ ѣхать и гдѣ квартира готова къ услугамъ на какое угодно время. Дядыкъ служитъ теперь въ Полтавѣ въ Уголовной Палатѣ; я съ нимъ познакомился, потому что живу въ одномъ дворѣ и доволенъ этимъ. Онъ присылаетъ тебѣ пѣсню х . 2. Лист М. I. Гулака 1 2 . 1 3 приводу цього листа Оп. Маркович на допиті дав декілька пояснень. Затиркевич жив деякий час із Маркевичем на одному помешканні. Він любив студіювати філософію і дивився насмішкувато на те, що Маркович вивчав і цікавився літературою. Лист За- тиркевича — це відповідь на лист Марковича до нього, що не зберігся. В цьому листі Оп. Вас. боронив свої заняття українським фольклором і доводив, що коли хто виріс серед народу і любить його, той бажав його вивчити й довести, що моральний занепад у народі не знищив у ньому добрих почуттів і людської гідности. „Въ томъ письмѣ, — по ­ казував Маркович, — я говорилъ, что языки суть живые цвѣты въ цвѣтникѣ божьемъ и что если народъ какой говоритъ своимъ языкомъ, то, изучая языкъ, можно изучить на ­ родъ, который имъ говоритъ” (див. Матеріяли…, стор 130 — 131). 2 Листа цього, але не точно, з помилками, пропусками і зміною пунктуації надру ­ кував М. Стороженко (К. Ст., 1906, No 2, стор. 141 — 143). 3 Маркович у 20-х числах грудня 1845 р. поїхав до родичів у Переяслав. Перед тим Маркович жив у однім помешканні з Костомаровим. 4 1 лютого, коли приїхала до Київа мати Костомарова, він змінив помешкання й осе ­ лився на Хрещатику в будинкові Сухоставської. 5 Іван Іванович Гулак, поміщик Полтавської, потім Херсонської губ. 6 В. М. Білозерський. Кіевъ, 5-го февраля 46. Любезнѣйшій Афанасій Васильевичъ. Въ надеждѣ что письмо мое застанетъ васъ въ веселомъ снисходи ­ тельномъ расположеніи духа въ минуту такого душевнаго настроенія когда мы готовы простить и злѣйшему врагу, пишу вамъ эти строки. Повинной головы не бьютъ, говоритъ кажется пословица, я сильно напи ­ раю на этотъ авторитетъ, вы съ такою любовью занимались этимъ пред ­ метомъ что я не хочу искать лучшаго заступника. Съ тѣхъ поръ какъ вы оставили Кіевъ 3 многое успѣло перемѣниться и измѣниться, на дру ­ гой день послѣ вашего выѣзда пріѣхалъ Никол. Ив. Костомаровъ но въ самомъ бѣдственномъ положеніи, нѣсколько дней онъ мучился сильнымъ воспаленіемъ въ горлѣ, не имѣя квартиры и не будучи въ состояніи пріискать себѣ болѣе удобной, Ник. Ив. переселился на время въ домъ Грушецкой и мы стали сосѣдями въ продолженіи почти цѣлаго мѣсяца, вы можете себѣ вообразить какъ я благословлялъ судьбу свою, можетъ быть радость моя въ этомъ случаѣ была даже слишкомъ эгоистическа, какъ бы то ни было я опять одинъ, чувство одиночества овладѣло мною 4 Праздники прошли для меня незамѣтно не оставивъ послѣ себя никакихъ особенныхъ воспоминаній, за то 46-ой годъ, не смотря на то что силь ­ ный ревматизмъ двѣ недѣли съ ряду продержалъ меня въ комнатѣ, до ­ ставилъ мнѣ уже много прекрасныхъ впечатлѣній: папенька 5 пріѣхалъ во время контрактовъ и прожилъ у меня цѣлую недѣлю, 12-го янв. воз ­ вратился и Василій Михайловичъ 6 много вечеровъ провели мы вмѣстѣ, ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 37 не стану, да я и не въ состояніи передать вамъ все прекрасное что душа уносила изъ его свѣтлыхъ бесѣдъ, чѣмъ глубже я проникаю въ тай ­ ники этой дивной души тѣмъ безпредѣльнѣе мое благоговѣніе. У Вас. Мих. засталъ я опять Тарновскаго 1 и опять имѣлъ счастіе слушать пре ­ восходную его статью о крестьянствѣ въ Малороссіи, постепенный пере ­ ходъ изъ вольнаго состоянія въ безусловное рабство, прежнія патріар ­ хальныя отношенія помѣщиковъ и подданыхъ и ужасающія картины современнаго изувѣрства все это изображено съ такою вѣрностію, согрѣто такимъ теплымъ чувствомъ, перемѣшано съ взглядами столь свѣтлыми что и строгій критикъ останется въ восхищеніи отъ этого очерка. Въ разговорахъ, Тарновскій не могъ не коснуться и нашей литературы онъ между прочимъ утверждалъ что наша литература уже перешла періодъ эпическаго развитія, если нѣтъ у насъ Гомера то наши думы и пѣсни историческія, истинно гомерическія рапсодіи, естественное постепенное развитіе языка требуетъ теперь чтобы поэзія перешла въ прозу, дума въ историческій расказъ, мы имѣли Гомеридовъ, теперь пусть явится у насъ Геродотъ. Ник. Ив. 1 2 совершенно согласился съ этими мыслями онъ даже обѣщался непремѣнно написать исторію на малороссійскомъ нарѣ ­ чіи, языкомъ не простонароднымъ но самымъ изъящнымъ и при томъ простымъ а потому и народнымъ, словомъ это должно быть сочиненіе которымъ будетъ гордиться не только наша литература, но займетъ по ­ четное мѣсто между лучшими произведеніями человѣческаго ума самыхъ образованныхъ народовъ. Тогда то откроется широкое поприще для нашей словесности, языкъ выработается до такой степени что не только отечественная и всемирная исторія но даже и точныя науки будутъ из ­ лагаться на этомъ языкѣ, разумѣется это послѣдній, крайній періодъ развитія, когда онъ настанетъ, не знаемъ но стараясь постоянно къ этой цѣли дружными усиліями не возможное станетъ возможнымъ; по этой теоріи драма явится у насъ поздно и вотъ можетъ быть почему сдѣланныя доселѣ попытки чтобы создать Малороссійскую драму не увѣнчались должнымъ успѣхомъ. Не знаю будете ли вы въ полнѣ со ­ гласны съ этимъ воззрѣніемъ, я вамъ передалъ только главную идею, сущность, что касается до меня то я не могу не признать совершенную справедливость этой теоріи. Прошлая недѣля оставила и мнѣ не менѣе свѣтлыя воспоминанія, совершенно неожиданнымъ образомъ познакомился я съ братомъ вашимъ Василіемъ Васильевичемъ 3 , братъ вашъ такъ спѣ ­ шилъ что мы не болѣе трехъ часовъ провели вмѣстѣ, мы искали форте- піанъ но къ сожалѣнію безуспѣшно, я освѣдомлялся въ послѣдствіи у того же мастера но онъ не соглашался сбавить что нибудь съ прежней цѣны, а знатоки музыки къ которымъ я обращался находили и 600 р. слишкомъ дорогой цѣной, по этому я не могу совѣтовать Василію Ва ­ сильевичу, купить этотъ инструментъ, но если братъ вашъ желаетъ не премѣнно обзавестись фортепіаномъ пусть онъ снабдитъ васъ достаточ ­ нымъ уполномочіемъ и мы вдвоемъ непремѣнно отъищемъ въ Кіевѣ хо ­ рошій инструментъ. Какъ ни было коротко время проведенное нами вмѣ ­ стѣ но личность брата вашего отпечатлѣлась во мнѣ рѣзкими чертами, нельзя не замѣтить разительнаго фамильнаго сходства между вами и Василіемъ Васильевичемъ, то же благородство, прямодушіе характера, та же открытость, веселость и наконѣцъ неподражаемый юморъ, можетъ 1 Поміщик Полтавської губ ; О. Лазаревський говорить про нього: „любимою меч ­ тою В. В. Тарновскаго стало освобожденіе крестьянъ” (К. Ст., 1898, No 4, стор. 107).. Пізніше брав участь у визволенні селян з кріпацтва. 2 Костомаров. 3 Був лісничим у Переяславі; у нього жив Опан. Василевич, коли писалося цього листа ,38 Володимир Міяковський быть вы болѣе идеальны, не такъ богаты опытомъ и знаніемъ людей, но простите мнѣ если я вдался въ этотъ, можетъ быть неумѣстный анализъ вашихъ характеровъ, я такъ мало знаю людей а стремленіе къ пріобрѣ ­ тенію опытности и познанія человѣческаго сердца такъ сильно во мнѣ, что каждый новый характеръ, который я усвою себѣ или разгадаю, истинная находка для меня, расказы вашего брата оставили во мнѣ глу ­ бокое впечатлѣніе, прошу засвидѣтельствовать Василію Васильевичу чувства глубокого уваженія съ которыми образъ его неразрывно свя ­ занъ въ душѣ моей. Простите, любезнѣйшій Афан. Васильевичъ, многое, многое не успѣлъ я вамъ передать. Бережите здоровье ваше и не пріѣз ­ жайте если не чувствуете себя въ силахъ перенесть дороги, этого въ правѣ отъ васъ требовать родные ваши, друзья да и родина которая полагаетъ на васъ столько надеждъ. Гулакз 3. Лист Оп. Марковича до Гулака 1 . 1 Листа цього з великими дефектами й переставками надрукував М. Стороженко в „К. Ст. “ , 1906, кн. 2, стор. 144 — 147. Друкуємо згідно з оригіналом листа в справі „ПІ от ­ дѣленія” про Гулака. 2 Як видно, Гулак був у Марковича в Переяславі проїздом до батьків, що жили на Полтавщині. Переясл. 45 Г. февр. 15. Добрѣйшій Николай Ивановичъ! Сейчасъ послѣ Вашего отъѣзда 1 2 я распечаталъ Ваше письмо: какое очарованіе: Васъ видѣть лицомъ къ лицу, слышать голосъ Вашъ и потомъ какъ въ глазахъ еще непомеркъ Вашъ образъ и въ сердцѣ продолжалъ слышаться голосъ, — читаю Ваше длинное чудесное посланіе! Стало очень досадно на себя, отчего въ письмахъ моихъ къ Вамъ такъ мало содер ­ жалось матеріи и такъ разлито много было словъ. Право, все письмо Ваше до конца отъ начала такъ полно и совершенно овладѣло моей мыслью, что не могу не вѣрить всему въ немъ написанному: столько натуральности въ развитіи чувствъ, подъ вліяніемъ которыхъ Вы нахо ­ дились пйша мнѣ! Я читалъ исторію Вашей души за 2 мѣсяца: чѣмъ же мнѣ благодарить Васъ за довѣріе, за слова и буквы, которыхъ, право, я не стбю, и которыми такъ снисходительно Вы меня удостоили? Любовь самая горячая, какую только воображалъ я, да что — воображалъ и не воображалъ никогда и въ комъ, къ нашей любезной, къ нашей плачевной родинѣ, — поразила меня до глубины души. Какъ? Любить такъ какъ Вы любите? Не какъ предметъ Вашей жизни и занятій, безъинтересно, без ­ корыстно, но вѣрою и надеждою? Да кто, скажите, кто такъ любитъ или любилъ когда нибудь Малороссію? Я люблю сироту, но Боже мой сколько къ моей любви примѣшано нечистаго эгоизма. На этотъ разъ скажу что нибудь про свою любовь, чтобы сравненіемъ низкимъ еще болѣе возвысить Вашу. Стыдно мнѣ говорить, страшно Вамъ будетъ услышать, но я вотъ что скажу: если бъ я почему бы то ни было не имѣлъ возможности самъ быть дѣйствователемъ, оратаемъ родной почвы — я не ручаюсь тогда за свои чувства! Увѣряю Васъ, клянусь своимъ не ­ постоянствомъ что говорю правду! Когда я записываю — я всегда имѣю въ виду людей, которымъ мои строки доставятъ удовольствіе и восторгъ. Я никогда не забываю что записываемое принадлежитъ мнѣ по труду и наблюдательности. Когда говорю о сиротствующей матери нашей и пла ­ чу съ кѣмъ о ней — всегда помню что мои слезы, что мой разговоръ вы ­ соки и благородны; помню всегда, что въ счастливыя минуты вдохновен ­ наго чувства моего я пріобрѣтаю что нибудь для своего сердца и ума, ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 39 для добраго расположенія ко мнѣ людей. Да избавитъ меня Господь отъ самолюбія, на мнѣ тяготѣющаго! Охъ гнусное, чудовищное самолюбіе! Вамъ понятно будетъ что я хочу сказать, на що жалкую, потому что Вы понимаете чего стоитъ, какой любви родина наша; понимаете потому что любите ее возвышенѣйшею въ свѣтѣ любовью, въ разливѣ своего неограниченнаго чувства Вы надѣетесь и ждете отъ насъ больше, чѣмъ мы можемъ сдѣлать для нашей родины. Не хочу называть лицъ другихъ, а укажу только на себя, на котораго Вы надѣетесь, я к ъ н а передни волы. За всѣ мои грѣхи я еще терпимъ Господомъ, конечно оттого что Онъ вѣченъ. Мы только нетерпѣливы, намъ надо по скорѣй выигривать время; наказывая и награждая, онъ одинъ не ограниченъ временемъ, непри- нуждается имъ, онъ одинъ торопится своими опредѣленіями. Если Вамъ нравится эта мысль высокая — поблагодарите за нее святому Августину! Я говорилъ Богъ милостивъ еще ко мнѣ. 1) въ докторѣ моемъ Козло- вицкомъ я нашолъ необыкновенно простую и сострадательную душу: они мнѣ съ Богомъ помогутъ — вѣрю и надѣюсь. А знаете сами, какъ мнѣ здоровье необходимо при моей мнитель ­ ности, при моей энергіи. Дай Богъ! Помолитесь Вы за меня когда-ни ­ будь: молитвы такихъ чистыхъ и свѣтлыхъ душъ, какъ Ваша, вѣрнѣй достигнутъ Верховной чистоты, Высочайшаго свѣта! 2) Въ сестрахъ сво ­ ихъ нашолъ я великое преимущество надъ всѣми женщинами, коихъ зналъ, встрѣчался и сближался съ ними до сихъ поръ. Въ нихъ граціознѣйшая игра чувствъ строго-благодарныхъ со впечатлѣніями легкими, иногда обманчивыми. Чтобы Вамъ не вдаться въ ложную вѣру моему чувству увлекательному судите о нихъ по факту передъ Вашими глазами совер ­ шившемуся: Тони наша не говорила Вамъ ничего. — Если думаете, что отъ болѣзни, то я скажу что у нее нога болѣла, а не языкъ говорящій: если Вамъ замѣчу что она весьма не глупа, то Вы мнѣ повѣрите она так ­ же хорошо очень очень воспитана. Такъ вотъ же истинный подарокъ Вамъ, душѣ Вашей правдивой. Сестрѣ очень много стоитъ усилія заго ­ ворить съ незнакомыми людьми, все ей кажется что она въ такомъ слу ­ чаѣ лицемѣритъ и лжетъ. Пусть это крайность но согласитесь, много должно быть истины въ томъ человѣкѣ, который такъ мысля впалъ не ­ множко въ крайность. Не распостраняюсь о сестрахъ болѣе, по пословицѣ: сдастся возокъ на другій разокъ… Какую жъ благодать Вы спрашиваете, нашолъ я въ близости къ столь, допустимъ и превосходнымъ женщинамъ? Что я не такъ буду падокъ на другихъ женщинъ, что я стану болѣе дорожить сердцемъ, что, словомъ, буду разборчивѣй въ отношеніи къ слабому полу вообще, но сильному очень надъ Вашимъ покорнымъ слугою. Не дай серцю потблю, бой самъ пойдетъ въневол ю — начиталъ я въ своемъ сборникѣ. И много, много еще есть такого, за что мнѣ должно благодарить Бога! За Васъ также! Недаромъ учитъ наша пословица: не купуй хаты, а купи сусѣда. По сравненію съ Исторіей Греческой образованности, конечно, тео ­ рія Тарновскаго вѣрна, но мнѣ позволите думать, что Геродотъ лучше зналъ Греческій языкъ нежели знаетъ Кастомаровъ языкъ малороссій ­ скій, я греческаго не знаю, за то малоросійскій чувствую, какъ то и могу судить нѣсколько о писателяхъ на немъ, на нашемъ языкѣ. Кастомаровъ гоняется за простотой, а ловитъ грубость и безвкусіе: прислушайтесь къ простотѣ языка натуральной въ стихахъ Шевченка и тогда не сер ­ дитесь пожалуста читая Кастомарова; и не столько благородства недо ­ стаетъ слогу Кастомарова сколько вкуса: непріятное для слуха стеченіе въ ,40 Володимир Міяковський малороссійскомъ языкѣ дѣепричастій служитъ Кастомарову и облегченіемъ версификаціи и вмѣстѣ тонами для звукоподражаній; ищите теперь музыки и гармоніи въ особенности, ищите ее у Кулѣша и тогда удер ­ жите негодованіе Ваше на музыку въ слогѣ Кастомарова; у того гармо ­ нически мѣрная музыка, какъ походка его, которую и теперь живо вспо ­ минаю, у Кастомарова нѣту въ походкѣ такта, нѣту й въ слогѣ его ма ­ лороссійскомъ, Кулѣшъ сыплетъ слова въ чудныхъ періодахъ и тоны его языка невольно мнѣ напоминаютъ, звонкій стукъ каменьевъ въ быстромъ ручьѣ, — Кулѣшу писать Исторію, какъ Вы себѣ хотите. И если на Ка ­ стомарова можете дѣйствовать сколько нибудь, не ободряйте его въ этой мысли, а пишите объ ней Кулѣшу, за котораго я ручаюсь, что голосъ Вашъ имъ услышанъ будетъ. Я прежде думаю дѣло отнести на руки Бѣлозерскаго, но мы ничего еще не знаемъ о его дарованіяхъ къ Исто ­ ріи, хотя цѣломудренная и прекрасная простота языка у него сохрани ­ лись бы также какъ и у Кулѣша если небольше. О братѣ моемъ Васи- леѣ Вы говорите такъ много, что онъ рѣшился благодарить Васъ пись ­ момъ, надѣюсь Вы не обидите его не захотите оставивъ его безъ от ­ вѣта. Здѣсь кстати провесть маленькую паралель между имъ и мной чтобы Вы судили до какой степени можете угадывать людей. Вашъ лестный отзывъ о насъ обоихъ я сказалъ бы справедливъ, если бъ онъ не былъ такъ лестенъ: но Василій неуступчивѣе, рѣшительнѣй и пред ­ пріимчивѣе меня; оба мы не постоянны, и братъ смѣется иногда надъ тѣмъ, надъ чѣмъ я не смѣюсь, хотя нельзя сказать напротивъ, чтобы я надъ чѣмъ онъ не смѣется, смѣялся… Братъ находчивѣе меня и дѣятельнѣе; и еще бы можно наговорить разныхъ разностей объ насъ обоихъ, но во-первыхъ времени не имѣю или говоря пословицей — (я все рѣжу пословицами) такъ багато дѣла, что ажъ голова бѣла… во-вторыхъ, хто мовчить, той двохъ навчить, а хто го в о- рить, той договорится; въ третьихъ, хто хоче сокоче, а хто кудкудаче; въ четвертыхъ, хто пъе тому наливайте, а хто не пъе — тому й не давайте. Впрочемъ скажу нѣчто ещо: у брата боль ­ ше характера, и самостоятельности, чѣмъ у меня. О Василіѣ Мих. Бѣлозерскомъ Вы пишите такъ какъ онъ заслужи ­ ваетъ, т. е. болѣе чѣмъ даже съ почтеніемъ и любовію — съ идолопо ­ клонствомъ! Дѣйствительно это сердце удивительное! Ангельскій миръ въ душѣ, усладительный разговоръ — пылкій, любвеобильный, умный; образъ жизни чистый и правильный въ высокой степени, поэтическое увлеченіе съ дѣятельностью строго-практическою, расторопною и не ­ прерывною — и надъ этимъ всѣмъ — пламенная любовь къ Христу! Сколько въ немъ соединилось всего добраго: безъ благодати Христовой черезъ Св. Духа не сохранилась бы такъ прекрасно эта личность! Онъ для нашего кружка то что хлоръ въ спертомъ и тлѣнномъ воздухѣ, въ которомъ однако же люди живутъ, ибо въ немъ всегда хоть малою до ­ лей кислородъ пребываетъ. Вотъ что для насъ Вася! Слава Богу, избрав ­ шему его для насъ путеводною звѣздой къ Виѳлеему!… Жаль только, что нашъ ангелоподобный Вася задумалъ себѣ много въ одно и тоже время плановъ. Меньше всего я могу упрекать его въ этомъ, но кто столько желаетъ ему успѣховъ, плодовъ созрѣлыхъ и дѣла, какъ не я, наученный, имъ же стремиться къ цѣлямъ высокимъ мимо всего за ­ держивающаго трудные пути нашего развитія; кто научилъ меня жить тихо, честно, вести себя благоразумно, держать хорошо? Вас. Мих. Бѣло ­ зерскій! Вотъ мнѣ и можно говорить про него — все чтб прійдетъ въ го ­ лову — никто не подумаетъ что я возстаю изъ недоброжелательства: надо быть ч… знаетъ какъ неблагодарнымъ чтобы и ему зложелать! ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 41 Козловицкій съ удовольствіемъ вспоминаетъ старшую сестрицу Але ­ ксандра Александровича 1 ! Э! зъ тихого все лихо встає! Въ послѣднее свиданіе Саша мнѣ показался довольно некрасивымъ; док ­ торъ замѣтилъ тоже, но сестрицу Александра Алекс. находитъ весьма красивою и милою. Онъ хорошо помнитъ, что ее зовутъ Анютой, пом ­ нитъ домъ почтеннаго Ивана Ивановича 1 въ стилѣ готическомъ, прудъ въ саду: все это живо въ его воображеніи, это онъ старается въ памяти удерживать какъ на землѣ своихъ паціэнтовъ. Козловицкій о Вашей се ­ стрицѣ Николай Ивановичъ — восмилѣтней говоритъ какъ о восьмомъ чудѣ. Дай Богъ чтобы здорово было это милое созданіе: мнѣ въ чужѣ пріятно было слышать что говорилъ о ея дарованіяхъ докторъ. Онъ кла ­ няется Вамъ и всему семейству Вашему. Хотѣлось написать Вамъ что нибудь о моихъ пословицахъ, да усталъ уже самъ и боюсь утомить Васъ продолженіемъ письма. Предданнѣйшій Вамъ 1 Навроцького. 2 Батько Гулака. 3 О. Навроцький. Афанас. Марковичз. Приписка на звороті 3 арк.: Въ моемъ письмѣ столько много- глагольства, что и Саша 3 долженъ имъ удовольнится. Совсѣмъ другое впрочемъ слѣдуетъ мнѣ писать къ нему, но я откладываю свою жа ­ лобу до нашего свиданія въ Кіевѣ. Тяжба о стихѣ жизнью поль ­ зуйся живущій. Саша понимаетъ его или язычникъ Грекъ или какъ лихой кавалеристъ съ усами — ухарь что называется. 4. Перший лист Катерини Керстен. 1846. 22 октября. Гайворонщина. Что за предубѣжденіе у тебя, Афанасій, противъ меня? Почему ты всегда больше расположенъ предполагать во мнѣ дурное, а не хорошее? Я написала, что думаю оставить чтеніе и музыку для того, чтобъ по ­ свящать больше времени дѣтямъ, а ты сейчасъ заключилъ изъ этого, что я хочу погасить въ себѣ послѣднюю искру ума и теплоты душевной, и приняться за исполненіе своего долга съ видомъ угнетенной жертвы, безъ любви, съ отвращеніемъ, единственно для того, чтобъ свѣтъ ска ­ залъ: „какое примѣрное великодушіе, какое благородное самопожертво ­ ваніе!” Нечего сказать, прекрасное исполненіе долга! Такъ вотъ какіе низкіе чувства способенъ ты предполагать во мнѣ!! Спасибо тебѣ! Истинно по-братски! Но ты очень ошибаешься, думая такъ черно обо мнѣ. Нѣтъ! не ли ­ цемѣрно сбиралась я исполнять свой долгъ; а хотѣла отдаться, съ любо ­ вію, всѣмъ моимъ существомъ, дѣтямъ. Однако жъ, благодаря отчасти собственнымъ размышленіямъ, отчасти твоимъ совѣтамъ, въ которыхъ было много и правды, много такого, что далеко запало мнѣ въ душу, я рѣшилась не оставлять моихъ прежнихъ занятій. Я теперь почти увѣрилась, что они не помѣшаютъ моимъ обя ­ занностямъ въ отношеніи къ дѣтямъ; что же касается до моихъ хозяй ­ ственныхъ обязанностей, то совѣсть не станетъ упрекать меня, если я не выполню ихъ съ подобающей исправностію; а, кажется, что изъ меня не выйдетъ порядочной хозяйки, сколько не бейсь. Еще одно несправедливое предположеніе: ты пишешь, что я хотѣла съ смѣшнымъ самоотверженіемъ закрыть, или очерствить свою душу. Не правда; никогда не хотѣла. Оставя чтеніе, я перестала бы образовываться, поглупѣла бы, можетъ быть, не могла бы слѣдить за литературой, по ­ отстала бы въ своихъ сужденіяхъ; но искра святой поэзіи, которая дается ,42 Володимир Міяковський намъ, или многимъ изъ насъ, при рожденіи, искра, подъ которою я ра ­ зумѣю способность находить поэзію вокругъ себя и упиваться ея благо ­ уханіемъ, — эта искра не покинула бы меня! Оставя музыку, я потеряла бы небольшую бѣглость, пріобрѣтенную мною терпѣливыми трудами, бтстала бы въ механикѣ; но понимать и чувствовать искуство я не могла бы перестать; а любила бы его больше, чѣмъ теперь. Тогда, можетъ оыть, въ продолженіи нѣсколькихъ мѣсяцевъ, я не слышала бы ни одного музыкальнаго тона; но за-то съ какимъ наслажденіемъ прослушивала бы каждую пьэсу удачно-исполненную- Какія сладкія, очистительныя, освѣ ­ жающія душу слезы полились бы изъ глазъ при первомъ, долетѣвшемъ до слуха звукѣ! Я прочла статью О литературной взаимности между племенами и нарѣчіями славянскими 1 , и вполнѣ согласна съ нею. Съ такою дѣльною и основательною статьею нельзя не согла ­ ситься. Я не нашла въ ней ни одного мѣста, противъ котораго могла бы поспорить. Какъ жаль, что горячность нѣкоторыхъ энтузіа ­ стовъ мѣшаетъ имъ хладнокровнымъ обсужденіемъ постигнуть ея на ­ стоящій смыслъ!.. Коларъ въ одномъ мѣстѣ говоритъ, что всякій невысоко-ученый Сла ­ вянинъ долженъ знать четыре нынѣшнія образованѣйшія нарѣчія, на ко ­ торыхъ пишутся и печатаются книги: русское, польское, иллирійское и чехо-словацкое; а Славянинъ ученый, филологъ и историкъ по-званію долженъ знать всѣ славянскія нарѣчія безъ исключенія, живыя и умершія, и нарѣчія, какъ-то: малороссійское — въ русскомъ; кроатское, виндское, булгарское — въ иллирійскомъ, лузацкое — въ польскомъ. Очень понятно, что филологу и историку необходимо знать поднарѣчія; но не поняти – то, что нѣкоторые мечтатели хотятъ изъ поднарѣчія сдѣлать языкъ, сио лятся выражать на поднарѣчіи всѣ отвлеченныя идеи и мысли, не замѣ ­ чая, что ихъ усиліе смѣшно и не ведетъ ни къ чему дѣльному! Въ другомъ мѣстѣ Коларъ говоритъ, что взаимность не состоитъ въ политическомъ соединеніи всѣхъ Славянъ; въ какихъ-либо демагогическихъ проискахъ, или революціонныхъ возмущеніяхъ противъ правительствъ и государей, откуда проистекаетъ только замѣшательство и несчастіе, и проповѣдуетъ любовь къ нашему народу и языку, но вмѣстѣ и вѣрность, покорность къ госу ­ дарямъ, хотя бъ они были и изъ другого народа. Нѣкоторые поэты, изъ грубой непросвѣщенной черни, не внимая Колару, воображаютъ, что дѣй ­ ствуютъ истинно въ духѣ славянизма, сравнивая въ своихъ стихахъ импе ­ ратрицу съ стрекозою, и любуются въ пошломъ самодовольствіи своими остротами 2 . Впрочемъ, это неудивительно; но удивительно то, что люди образованные, и, притомъ, не лишенные отъ природы эстетическаго чувства, восхищаются этими безвкусными, уродливыми, анти-изъящными произ ­ веденіями!! Есть много мѣстъ въ статьѣ Колара, которые понравились мнѣ, но исчисленіе ихъ заняло бы слишкомъ много времени, мѣста, — слѣдова ­ тельно невозможно. У насъ носится слухъ, что въ Кіевскомъ университетѣ былъ какой-то бунтъ и что три, или четыре студента посажены въ крѣпость. Какого рода этотъ бунтъ — неизвѣстно. Напиши въ какой степени этотъ слухъ справедливъ. Говорятъ, что и Шевченко также сидитъ за что-то въ крѣ ­ пости 3 . 31 октября. Merci, grand merci, за Повѣсть объ Украинскомъ 1 Переклад статті Колара в „Отеч. Записках”, 1840 р., No 1. 2 Натяк на сатиру Шевченка в „Сні”. 3 Нам невідомі факти, що дали привід для цієї чутки. ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 43 народѣ 1 . Эта книжечка будетъ дорога мнѣ и по внутреннему своєму до ­ стоинству, и потому-что она твой подарокъ. 1 Книжка П. О. Куліша вийшла в 1846 р. в Петербурзі. Я много предубѣждена въ пользу исторіи Кулѣша и напередъ увѣрена, что прочту её съ большимъ удовольствіемъ. Ты говоришь, что, прочи ­ тавши эту исторію, я лучше пойму стремленія и интересы образованныхъ малороссовъ. Очень хотѣлось бы узнать и понять въ чемъ именно со ­ стоятъ эти стремленія и интересы. Не знаю, достанетъ ли у меня толку, чтобъ понять. Съ величайшимъ вниманіемъ буду прислушиваться къ сужденіямъ и впечатленіямъ, какіе произведетъ исторія на гайворонскую публику и постараюсь передать ихъ съ точностію тебѣ. Ты очень дурно дѣлаешь, что развлекаешься. Надѣяться на Бога хорошо, но только надо помнить притомъ пословицу: береженаго и Богъ бережетъ. Записки бѣдной Ольги потеряны навсегда. Она ихъ увезла съ собою. Ты просишь меня записывать слова и прислать тебѣ. Да развѣ я могу это сдѣлать? Я не имѣю никакихъ сношеній съ чернымъ классомъ, кромѣ прислуги, которая говоритъ по-русски. Когда было еще тепло, я часто, гуляя, пыталась заводить разговоръ съ нашими крестьянками, да и то не добилась ничего. Теперь же, не выходя никуда изъ комнатъ, я совершенно удалена отъ простолюдиновъ, и не имѣю никакой возмож ­ ности дѣлать замѣтки, при всемъ моемъ желаніи прислужиться тебѣ. Однако жъ я посылаю тебѣ 4 загадки и нѣсколько словъ, записанныхъ мною лѣтомъ. Можетъ быть онѣ тебѣ извѣстны. Ты, вѣрно, считаешь меня очень тщеславною, разсыпаясь въ похва ­ лахъ моему письму, о которомъ я давно уже забыла. Впрочемъ, меня не удивляетъ то, что ты предполагаешь во мнѣ ненасытимую жажду лести. Ты мнѣ приписываешь вѣдь всѣ возможныя дурныя качества. Это про ­ исходитъ отъ врожденной симпатіи ко мнѣ. Но мнѣ гораздо пріятнѣе было бы, еслибъ ты, вмѣсто преувеличенныхъ и не заслуженныхъ похвалъ, указалъ бы мнѣ ошибки, находящіеся въ моемъ письмѣ. За это я была бы тебѣ благодарнѣе. Твое послѣднее письмо ужасно отрывочно и безтолково. Я извиняю тебя, потому-что ты теперь очень занятъ. Но когда экзаменъ кончится, я сдѣлаюсь взыскательнѣе и буду просить тебя писать яснѣе. Я скажу тогда твои собственныя слова: не-уже-ли я не стою труда? О чемъ попросить отъ тебя Ефима? Ты не дописалъ. Читалъ ли ты въ Отеч. Зап. за сентябрь мѣсяцъ повѣсть Жоржа Занда Проклятое болото? Если не читалъ, то прочти. Немногіе поймутъ всю прелесть и всю поэзію этой идилліи! У насъ есть теперь гувернантка, которую папа договорилъ для Фроси; она будетъ также учить по-французски Лизу; по-русски же я просила папеньку позволить заниматься ею мнѣ. Я хочу передать своей сестрѣ сама свои немногія познанія. Не показывай, пожалуйста, мои письма своимъ товарищамъ. На что это похоже? Прощай. Е. К. 5. Другий лист Катерини Керстен. 1846. 25 Ноября. Гайворонщина. Не знаю вѣрно ли переведена статья Колара на русскій языкъ; мнѣ извѣстно очень хорошо только тО, что я нисколько не измѣнила и не переиначила её въ своемъ письмѣ, а сдѣлала изъ нее двѣ выписки слово ,44 Володимир Міяковський въ слово, о чемъ невѣрующіе могутъ справиться въ 1 книжкѣ Отеч. Зап. 1840 года. „Чтобы назвать голову Шевченка мечтательною значитъ признаться, что не знаемъ и не понимаемъ словъ: вдохновеніе и патріотизмъ”. Во первыхъ: я понимаю слова: вдохновеніе и патріотизмъ, только можетъ быть, нѣсколько по-своему. На примѣръ: подъ патріотизмомъ я разумѣю любовь жъ цѣлому народу и государству, а не къ одной какой- нибудь губерніѣ. Подъ словомъ же вдохновеніе, я думаю, что подразумѣ- ваю то же самое, что и всѣ. Во-вторыхъ; я не называла Шевченку мечтателемъ, а почтила этимъ эпитетомъ (вовсѣ-неоскорбительнымъ для всѣхъ, исключая моихъ милыхъ братцовъ, Марковичей) тѣхъ особъ, которые хотятъ изъ малороссійскаго поднарѣчія, не имѣющаго даже и не могущаго имѣть грамматику, сдѣлать языкъ, и, которые, бросая русскій, уже образованный’ языкъ, начинаютъ писать по малороссійски. Если малороссійское нарѣчіе и составляетъ середину между восточными и западными славянскими нарѣчіями, то изъ этого еще не слѣдуетъ, что на немъ можно писать всё, начиная отъ простого письма до ученой диссертаціи. Всё, сказанное мною объ этомъ въ моемъ прошломъ письмѣ, не могло относиться къ Шевченкѣ. Онъ пишетъ на малороссійскомъ нарѣчіи по необходимости, потому что не силенъ въ русскомъ. Мои же слова относились къ тѣмъ лицамъ, которые знаютъ прекрасно русскій языкъ, принадлежатъ къ такому сословію, гдѣ принятъ русскій языкъ, и которые выражали всегда свои идеи по-русски, но, вдругъ, отъ какого-то патріотизма, признали русскій языкъ для себя негоднымъ и начали писать по малороссійски. Ты говоришь, что я не понимаю и не въ состояніи никогда понять тѣхъ, кого называю мечта ­ телями. Мои слова относились къ одному тебѣ. Значитъ, я не въ силахъ понимать тебя! А!.. Это дѣло возможное, и мнѣ нечего тутъ обижаться! Отступаю передъ твоею громадною личностью и чувствую, что моему тупоумію никогда не понять твою геніальность и глубокомысліе! Я не имѣла никакого предчувствія, когда просила тебя не показывать никому моихъ писемъ, и ты очень ошибаешься, думая, что насмѣшки твоихъ товарищей могутъ раздосадовать меня. Можно быть еще не со ­ всѣмъ глупымъ и принадлежать къ разнымъ партіямъ. Всякій имѣетъ свой образъ мыслей, и досадовать на то, что другіе думаютъ не такъ, какъ мы, было бы величайшей нелѣпостью. Я не причасна ей. Но довольно. Полемика не должна и не можетъ, какъ мнѣ кажется, поссорить насъ и потому я скажу тебѣ теперь нѣсколько словъ о всѣхъ насъ. Вчера былъ день моего ангела и я провела его очень скучно. Этотъ день озна ­ меновался только тѣмъ, что я по-утру получила вмѣсто поздравленія твое милое письмецо. Папа и дѣти здоровы. Кланяйся отъ меня Машѣ и ея мамѣ и скажи ей, что я ожидаю ихъ къ Рождеству. Прощай, славянофилъ! Будь немножко по хладнокровнѣе. Е. К. 6. Третій лист Катерини Керстен. 1846. 15 Декабря. Гайворонщина. Прежде всего, позволь поздравить тебя, Афанасій, съ благополучнымъ окончаніемъ одной половины твоего экзамена и пожелать, чтобъ ты вы ­ держалъ его до конца какъ нельзя лучше. У насъ никто не читалъ исторіи Кулѣша, исключая меня. Если ты хочешь знать мое мнѣніе, то я скажу, что замѣтила въ ней присутствіе демократическаго духа, просвѣчивающаго на многихъ страницахъ. Слово ,Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві 45 esc lave, кажется, очень непріятно отзывается въ ушахъ автора. Впро ­ чемъ, я не смѣю утверждать это; можетъ быть мнѣ только такъ пока ­ залось. Откладываю споръ о патріотизмѣ до другого времени; во-первыхъ потому-что пришлось бы слишкомъ много писать, повторяя мнѣніе, нѣ ­ сколько разъ уже высказанное, что было бы для тебя довольно скучно читать, особенно теперь, при недостаткѣ свободного времени; во-вторыхъ потому-что, по словамъ Венедикта, ты собираешься на праздники къ намъ; слѣдовательно можно будетъ много кой-чего разсказать. Скажи, пожалуйста, къ чему ты въ послѣднемъ твоемъ письмѣ, въ подтвержденіе каждаго своего убѣжденія выставляешь папу? Ужъ не думаешь ли ты заслоняться отъ моихъ возраженій его авторитетомъ? Полно, это отзывается безсиліемъ. Притомъ же призываніе на помощь этаго авторитета совершенно безполезно. Родители имѣютъ право на покорность своихъ дѣтей во всѣхъ отношеніяхъ, кромѣ свободы мысли и вольности убѣжденій. Въ нашъ просвѣщенный вѣкъ никто не въ си ­ лахъ наложить эмбарго на мысль. Папа вовсѣ не такой отчаянный патріотъ какимъ ты его воображаешь; но если бы онъ и раздѣлялъ вполнѣ твои мнѣнія, если бъ онъ и сказалъ мнѣ вмѣстѣ съ тобою: „мы называемъ патріотизмомъ не любовь къ одной губерніи, а любовь къ цѣлому краю, нѣкогда свободному, къ цѣлому народу, нѣкогда самостоятельному и .славному”, то я и тогда, не запи ­ наясь, отвѣчала бы: развѣ можно сказать, что горсть людей, управляв ­ шихся нѣкоторое время олигархіею, была самостоятельнымъ народомъ? Я люблю Украину, потому что выросла въ ней и связана съ нею святыми воспоминаніями; люблю ея бытъ, потому-что въ немъ есть много поэзіи; люблю ея нарѣчіе, jargon du peuple, къ которому изъ дѣтства прислушалось мое ухо; люблю ея грустныя, глубоко-музыкальныя пѣсни, отъ которыхъ вѣетъ чѣмъ-то обоятельно-роднымъ моему сердцу; но эта любовь къ Малороссіи не ослѣпляетъ меня до такой степени, чтобъ я могла назвать ея прошлую случайную, ефемерную жизнь, жизнью само ­ стоятельною. Венедиктъ у насъ, и, кажется, проживетъ довольно долго. Какая странная манера у тебя просить, присоединяя къ прозьбѣ угрозу. Мнѣ не большого труда стоило дать прочесть книгу Ефиму, но если бы ты попросилъ меня сдѣлать что нибудь по-важнѣе, то я исполнила бы съ удовольствіемъ прозьбу во имя дружбы, во имя же угрозы — никогда! Папа и дѣти здоровы и тебѣ кланяются. До свиданія! Е. фонд- Кирхъ штейнъ. Р. S. Венедиктъ проситъ тебя прислать ему сюда его флейту. ,ГАННА ШАМРАИ МАРШАЛОК ІЛЛЯШЕНКО-КИРИЛОВИЧ Полтавська „картинка” Миколаївських часів та її автор, М. К. Велецький. В архіві „Київської Старини”, що переховується тепер у Всенарод ­ ній (колишній Національній) бібліотеці, серед ріжних матеріялів та нена- друкованих з ріжних причин статтів лежать також і чотири оповідання Миколи Костянтиновича Велецького *. їх було призначено до друку, при ­ наймні двоє з них; про це свідчать поправки рукою колишнього редак ­ тора часопису В. П. Науменка та написи на двох із них його-ж таки рукою, на яку книжку двоє з цих оповідань призначалося. Одно з них і було надруковане під назвою „Псарь Севастьянъ (Картинка)” (1893 р., І, с. 77— 94). Друге оповідання „Семейный кругъ бабушки генеральши” з років 1849 — 1855 не виправлено, лише закреслено епізод, як поміщик одчухрав різками станового пристала. Це цікавий, хоч трошки розтягну ­ тий образок поміщицького життя середини минулого століття. На ньому нема напису, на яку книжку його призначалося, як нема його й на тре ­ тьому, зовсім невиправленому оповіданню „Времена Антихриста”. Це оповідання — чи власне коротенький нарис, розповідає про настрої та по ­ чування суспільства — поміщицтва Полтавщини в часи Кримської війни та перед знесенням кріпацтва і в момент проголошення волі. Тут зазначає автор високе патріотичне піднесення поміщицтва підчас Кримської війни, яке проте не вадило деяким поміщикам багатіти на постачанню в армію всякої негодящої завали, та ті складні почування, що охопили поміщицтво, коли було проголошено волю: ясну радість одних, побоювання других перед тим, що принесе ця зміна, і безсилу лють третіх. Нарешті, чет ­ верте, а в рукопису перше, — оповідання „Маршалко Ильяшенко Кирило- вичъ” було призначене до друку на серпневу книжку „Київської Старини”, але цензура його не пропустила, про що є помітка В. П. Науменка: „цен ­ зура не пропустила”. Це оповідання і подаємо ми тепер читачам. Чому цензура не пропустила цього оповідання? Це стає зрозумілим, коли ми прочитаємо його. Це також „картинка съ натуры”, як назвав її автор; написано її, — зауважує він, — із спогадів про часи кріпацтва на Україні й переказує вона одну правдиву життєву подію з 1838 р. Остільки тут усе реальне, що автор позалишав навіть дійсну назву села, де ста ­ лася ця трагічна подія (село Лялинці на Полтавщині Золотоноськ. пов.), та всі прізвища осіб, що брали участь у цій справі. В. П. Науменко ба ­ гато зробив, щоб уратувати оповідання: попереміняв назви сіл та прі ­ звища осіб, повикреслював деякі деталі, що дискредитували владу, та ті уступи, де виявлялося „неуваженіе къ власти” і критику сучасного ладу. Але це не вратувало оповідання від цензорської заборони: самий сюжет його, сама подія, описана в ньому, є повного дискредитацією влади. Такий це яскравий малюнок цілковитого безправ ’ я й беззахисности на ­ роду і морали — чи власне повної аморальности й безпринципности деяких 1 Відд. Рукописів, І, No 663. При цьому складаю свою щиру подяку завідувачеві Від ­ ділу Гнатові Павловичу Житецькому за допомогу в розшукуванні матеріялів. ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 47 представників тодішньої шляхти, що не цуралися ніяких способів, навіть шахрайства і грабунку, щоб збільшити своє багатство, — і підкупности та продажности влади. Не дивно, що цензура не пропустила розголошення таких фактів, хоч з того часу й проминуло, більш як півстоліття. Як відомо, цензура дуже неохоче в ті роки пропускала спомини та документи про жорстоке поводження з селянами. Може саме через те ми й маємо так мало споминів про кріпацтво на Лівобережжі. А пригадати було що. Наприклад, з 1826 до 1860 року в одній Полтавській губерні зареєструвало тільки Депутатське Зібрання 11 випадків самогубства се ­ лян, що не знесли нелюдських кар та знущання над своєю людською гідністю, та 25 випадків катувань селян, що мали наслідком смерть їх J ; а скільки їх залишилося незареєстрованими! Справді, в оповіданню М. К. Велецького цей бік селянського життя не виступає, місце дії село Лялинці — козаче село, мешканці -його порівнюючи вільні люди, що не знали принаймні страхіть кріпацтва. Але за те цензура знайшла тут яскраву характеристику адміністративної сваволі Миколаївських часів, коли навіть сама вища влада не могла знайти винуватих та покарати зловживання. Обдурені козаки скаржилися Миколі І, коли він переїздив через Дубні; той наказав зробити розслідування. Через продажність міс ­ цевого уряду з губернатором і жандарським полковником на чолі справа скінчилася для козаків села Лялинців, землі якого мали нещастя межу ­ вати з маєтком Ілляшенка-Кириловича, сумно… Та й инакше й не могло бути в ті часи деморалізації влади й повного безправ ’ я селянства… І цен ­ зура не зважилася і через півстоліття оголосити цей факт 1 2 . 1 И. Ф. Павловскій, Къ исторіи Полтавскаго Дворянства, т. II, с. 25. 2 До речи, в статті Данилова „Киевская Старина по цензурный документам” (Бібліо- логічні Вісти, 1925 р., кн. I — II) серед списку заборонених статтів оповідання М. К. Ве­ лецького ми не знайшли. Очевидно, список заборонених статтів далеко не повний. Серед цензорських „отзывов” на заборонені статті, що їх там наведено, крім боротьби з ідей ­ ним українофільством і звязаної з ним заборони всяких етнографічних та історичних матеріалів, нашу увагу звертає на себе заборона двох статтів Це стаття „Про воєнні по ­ селення та волю”, що її було заборонено, бо в ній „приведены воспоминанія (65 літнього діда) о жестокостяхъ, сопровождавшихъ исполненіе важной государственной повинности” (с. 69), та друга „Разсказы о прошломъ. Селимовецъ (Шаховъ, помѣщикъ Харьковской губ )” А. Полоницького. її цензурний комітет не дозволив друкувати через „обрисованныя въ ней яркія картины помѣщичьяго самоуправства”. Проте начальник головного упра ­ вління в справах друку Соловйов дозволив її надрукувати через те, що „Разсказы” сто ­ суються до доби „безповоротно отоше шей в’Ь область исторіи и помѣщаются въ серьез ­ номъ журналѣ, мало распространенномъ въ массѣ публики” (с. 70). Оповідання має чималий історичний інтерес, на нашу думку, як ілю ­ страція життя лівобережного селянства в ті передреформенні часи. Сюжет оповідання міг бути авторові добре відомий з оповідань бать ­ ків. Ілляшенко-Кирилович був їх близький сусіда і всі ці події відбува ­ лися, так-би мовити, на їх очах. Справа була не аби-яка; це була справа і голосна, і зухвало-смілива, що пахла Сибіром, і, певна річ, сусіди ба ­ гато говорили про неї і добре знали й усі подробиці її. Ця подія сталася наприкінці сорокових років, у 1838 році, а автор родився десь у поло ­ вині 1840-х років. Цю дату ми можемо встановити на підставі віршів його, ще переховуються також у Відділі Рукописів Всенародної бібліо ­ теки; там у посланії до М. В. Лисенка з 1884 р. ми знаходимо фразу (зберігаємо правопис оригіналу): „Уже я півъ сотні якъ день відшмагавъ, Вже двадцать, якъ лы ­ сину маю “ … Отже в дитячі роки свої він міг багато наслухатися про цю справу і від батьків, що могли в його присутності обмірковувати всі перипетії цеї драми (це-ж справа не одного дня, вона тяглася довго), і від двораків г ,48 Ганна Шамрай а з ними паненята завжди були в приятельських стосунках, і доля ля- линецьких козаків також не могла не цікавити їх. Автор сам належав до того-ж полтавського дворянства, що його по ­ бут описував. Велецькі, Лисенки, Старицькі, Ілляїпенки-Кириловичі — це все давні полтавські дворянські роди, що були і сусідами, і родичами, і мали маєтки в Золотоноськім, Кременчуцькім та Миргородськім повітах. В своїх оповіданнях Велецький і описує життя цього кола родичів та су ­ сідів, особливо в оповіданню „Семейный круг бабушки генеральши”. М. К. Велецький доводився братом у перших М. В. Лисенкові та М. П. Старицькому, серед його віршів є посланіе до М. В. Лисенка „въ Кіевъ”, з 1884 р., де він згадує старі часи й пише між иншим: Не пара тобі я. Ты панъ таки кажутъ, А я еі же Богу козакъ І мова моя, якъ бачышъ, козача Не ваша ученая річь. Відомі нам оповідання та вірші, перейняті тою українською романти ­ кою, що характеризує М. В. Лисенка та М. П. Старицького в їх юнаць ­ ких роках у добу „неясныхъ національныхъ стремленій”, якъ каже М. Ста- рицький в його спогадах про Лисенка 1 . В цих віршах описується степ, могили, знаходимо спогади про славне минуле, ідеалізацію козаччини, одним словом все те, що захоплювало уяву й думки того маленького гуртка молоди, про який розповідає М. Старицький у своїх спогадах, і якого визначними рисами були українська романтика, лібералізм та потяг до демократизму. Знаходимо також і спочуття до тяжкої долі народу і ясну радість з приводу знесення кріпацтва. Взагалі оповідання мають характер мемуарів. З ріжних розсіяних по них і у віршах сентенцій можна гадати, що автор був узагалі людиною ліберальною, як казали в старі часи, з народницькими тенденціями, з певними вже поглядами й критич ­ ним ставленням до поміщицької ідеології та загально принято! ’ морали. В одному з віршів він описує тяжку працю селянина коло ниви й закінчує: Зібрали багатство і нива забута, Колосся кладуть під ціпи — І зерна багато, а в скрині немає, Забрали пани та попи. Національні симпатії також виразно проступають в його віршах та опо віданнях. Після Велецького залишилося чотири оповідання, одна п ’ єса „Дія ізъ ужитківъ нашіхъ Украінофіловъ” і деякі вірші 2 . Скажемо кілька слів про вірші та про літературну манеру Велецького. Збереглося їх небагато: маленький зшиток з кількома вирізаними сторінками, кілька віршованих листів до „побратима”, „незабвенного друга” Петра Михайловича Ілля- шенка-Кириловича 3 , та кілька віршів і приказок, що мабуть були в нього-ж таки. Вірші в зшитку належать до раніших років — 60-их, 70-их, решта до пізніших, найбільше до 80-их. Старші вірші дуже типічні для тодішньої літературної манери. З великим ентузіязмом описано українську природу. Ландшафти Канівщини так захоплюють автора, що і рай, здається йому, мав бути „у Канівському повіті”. Багато згадується у віршах славне ми- 1 М. П. Старицький, „Къ біографіи М. В. Лисенка”, Київ. Ст., 1903 р., кн. XII, с. 455. 2 Переховуються у Всенародній Бібліотеці, Відділ Рукописів, І, NoNo 662, 664 та 665. 3 Про П. М. Ілляшенка-Кириловича див. замітку А. Цисса в „Київ. Стар. “ , 1900 р., кн. VI, сс. 143 — 144. З його спогадів — це був „народникъ, простакъ и до старости юнецъ”. Багато писав, але нічого не друкував. Його вірші надрукував потім В. Василенко в за ­ мітці під назвою „Изъ полтавской рукописной литературы 14 (Київ. Ст., 1900 р., кн. I). З Велецьким вони листувалися видимо віршами. Отъ, напр., початокъ одного листа М. К. Велецького до П. М. Ілляшенка-Кириловича з Красного 1874 року: У вас суша і в нас суша Сонце пече, гріє Вітер притих У вітряках зерно пріє. Нема в коші ні пилинки, їсти кричать діти, Треба піти та хоть жорна Днів три повертіти. ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 49 Кругом поле, степи рівні, Могили високі… Козацькая воля Спочиває в них зарита Україна про їх волю Два віки співає… Гомін, гомін по діброві, Гомін роздається, Співа дівка, пісня в душу Козаченькам ллється. Дніпр широкий, одинокий Пісню тую слуха, Під ту пісню московськая Свиня вуші чуха. Святому лізти довелося. Несуть свиней святих з-під церкви, Несуть паски і баранят, Спішать наїстися ковбаски І про Христа всі гомонять. Попи спішать скоріш додому, Щоб гроші швидше пощитать, Щоб поклониться духу злому, Христа на гроші промінять! Христопродавці довгорясі, Питає себе автор: Чия слава в них зарита? Хто в них спочиває? Китайкою неповита І далі: Гайдамаччина минулась, Козаків немає, нуле, степ, могили. В одній думці 1863 року ми читаємо (сучасним пра ­ вописом): Ударив дзвін, несуть хоругви, Попи кричать: „Христос Воскрес!” І поросятина з-під паски Попівської жде ласки, Щоб гривню швидше піп узяв, Води святої йому дав. Полізла гривня у кешеню І вже печене порося Води святої напилося І в рот Архипові йому Обізвися, козаченьку, Обізвися в лузі, Чого смутний, невеселий, Як корова в плузі. Твоє ярмо вже погнулось Пора поламати, Свою ниву чужим людям Годі вже орати. Ніхто не зможе її, ту волю давню, визволити, але: Розвяжеться сама вона, Як стліє сповивач… І встане з могили воля… В другій думці з 60 року ми так само знаходимо згадку про минуле: І всі мовчать, тільки камиш Про Січ Україні співає… Такі-ж самі загальні місця є й у пізнішій його думці з 1863 року: Потонуло вже чимало В віках старинного дива, Все забули налившися Не свого ми (зверху написано) Московського пива. Далі автор закликає встати до боротьби: Таким жалем, що одійшло славне минуле, й бажанням, щоб нарід свою ниву орав для себе, перейняті всі його думки, і той жаль зустрічаємо в инших його віршах. Є вірші, де оплакується власна доля і те, що нічого не вдалося зробити для рідного краю. В останнім вірші його з 1893 року він каже: Все єдино, усі скажуть, Що я був ледащо… В тих-таки раніших віршах знаходимо жартовливо – сатиричний вірш „Попам”; це є наслідування (звичайно, формою тільки) загально відомого великоднього вірша. Наводимо уривки з нього, бо він добре малює, як ставився М. Велецький до тогочасного духівництва й до сліпої віри тем ­ ного селянства в обряди. Вірш з 1870 р. Індича шкварене, Свяченая ковбаска. Великий піст Підкорчив хвіст, Усякому вже пахла паска, Пропускаємо менш цікаву частину вірша й переходимо до опису по ­ свячення пасок: ,50 Ганна Шамрай До грошей, до горілки ласі, Хіба вам є яка пеня, Що тайни Божії Христові На гроші ви міняєте що-дня! Пізніші вірші цікавіші, бо виявляють світогляд М. К. Велецького, його національну свідомість — уже не стихійну, а більш продуману, його гро ­ мадські нахили, його народництво та демократизм. З цього боку найці ­ кавіший вірш — лист до П. М. Ілляшенка-Кириловича з Красного. Лист датовано 1885 р. і має під заголовком у дужках фразу „по поводу воз ­ никшихъ пререканій”. Наведемо його в уривках: Видко, „пререканія” вийшли через політичні та соціальні умови життя в царській Росії, бо автор каже: Той покинув край свій рідний, Мабуть, так, чи не з добра Він пішов за океани? Ні!… ледачий дома був!… А в Америці широкій Він шматок землі добув! Чом-же там він не ледачий? Ходить з плугом, сам оре, Сам на воликів гукає. Сірі, сірі, гей!… Цабе! Над травою зеленою косу розправляє, Свою пісню українську поволі співає. Той побрів поза буграми, Глянеш, око не сягне — Похиливсь, бряжчить ціпами, В снігу тоне, спину гне. Про країну свою рідну, Де покинув сиротят, Йому й думкою задатись Вороги претять („прытять”). Той петлі десь жде на шию! А за віщо, розпитать? Кажуть, він задумав з світу Дармоїдів позганять! Чом-же сам не візьме косу І не брязне по траві? Тоді-б думки лукавії Не плодились в голові! А візьміть лиш, добродію, ви її у руки, Скиньте з себе панську свиту, Відвідайте хліборобів муки, Тоді може і вам збреде На ум рівна доля, Тоді може і ви, пане, Відсахнетесь поля! Ех, Философи мудрі, Читаєте нотації, вичісавши кудрі! А якби ви усе літо в них воші пло ­ дили, Такі-б самі і в вас думки В голові бродили! Степ широкий, поле рівне… Куди око гляне, Скрізь важкую по зеленій Нужда косу тягне! Не кривиться, не морщиться, Платить всі оброки, їсть куліш рідкий без сала, Ходить взявшись в боки… Такий звичай дався змалку, А хто-ж призвичаїв? Той, панове, хто не робив і робить не чаяв, Той, панове, хто оброків не платить за вжитки, Той, панове, хто батоги катам дає в руки І не носить за праведних в своїм серці муки. В цьому вірші вже ясно висловлено, хоч і в невдалій формі (особливо не до речи фраза „ходить взявшись в боки”; її, очевидно, вставлено для рими), обурення автора проти страшного політичного режиму, який пану ­ вав у Россії тих часів, і тяжких економічних умов, в які було поставлене селянство. Кріпацтво було знесене, але нарід залишився в економічній неволі в тих, хто „батоги давав катам в руки”, і в тому-ж самому пов ­ ному безправ ’ ї. А ті, хто хотів кращої долі для нього, або мусіли ті ­ кати „за океани”, або гинули чи в Сибіру від холоду, голоду й непо ­ сильної праці, чи на шибениці… Деякі демократичні тенденції разом із почуттям громадського обов ’ ­ язку Велецького ясно виступають з його „заповіту дітям”. Він прохає дітей поховати його в зеленій діброві, щоб він знав, як живеться їм на світі і про те: На замазанім папері Я хотів тобі писать, Штилем простої сатири Посміятись побрехать, Та нема на те кебети (Правди нікуди дівать)… Як служите добрим людям, Не людям — громаді, Чи з панами водитеся, Чи на простій раді… ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 51 Крім відомих нам творів Велецький написав ще дещо, але це все до нас не дійшло. Першу згадку про це ми знаходимо у вірші — листі до П. М. Ілляшенка-Кириловича: половину його написано прозою і тут ми здибуємо таку фразу: „мои рукописи пропали безслѣдно. На послѣднія письма въ цензуру я не получилъ отвѣта”. Дата листа 6 жовтня 1874 року. Друга згадка є у вірші з 1883 року, написаному з приводу „непро ­ пущенныхъ цензурой рукописей”, як значиться в заголовку; в цьому вірші автор скаржиться на свою долю. Очевидно, Велецький не раз робив спроби випустити в світ свої твори, але всі його силкування розбивалися об непохитний мур цензури. Це-ж як-раз були ті часи, коли після цар ­ ського указу та валуївського циркуляру 1876 року цензура особливо лю ­ тувала і не пропускала в світ нічого, написаного українською мовою, або такого, в чому можна було знайти українофільські чи сепаратичні тен ­ денції… А під це можна було підтягнути кожний твір. І залишилося писати чи для дітей, як це робив Щоголів і зламав перо, як вони померли, чи для власної втіхи, посилаючи свої твори часом своїм приятелям. В та ­ ких самих умовах писав і М. К. Велецький. Не маючи змоги друкувати свої твори, він посилав їх найближчому приятелеві, П. М. Ілляшенкові- Кириловичу. Можливо, цим пояснюється і та необробленість та недоско ­ налість форми у віршах М. К. Велецького. Це були перші нариси, чи просто собі писання для власної втіхи, чи приятельські листи. Для друку це не призначалося. Про це свідчать і деякі гострі вирази у віршах, яких цензура не пропустила-б, і помилки та поправки — часто олівцем, — і напис на зшитку „побереги эту тетрадку: я не все имѣю, что въ ней написано”. Та й узагалі це все не має такого вигляду, щоб воно при ­ значалося для цензури. Що до п ’ єси „Дія з ужитків наших Українофілів”, то невідомо, чи прислав її сам М. К. Велецький до редакції „Київської Старини”, чи попала туди вже вона по смерті автора. Ми бачимо на ній в одному місці помітки синім олівцем, але такі-ж самі помітки ми знаходимо і в зшитку віршів, який уже напевне Велецький до редакції не посилав. Зміст цеї „Дії” такий. Молоде подружжя Кущів — „щирі” — як то казали в останні часи — Українці. Кущ учитель гімназії — треба гадати з опису місцевости — полтавської, носить козацькі вуса й одягається в українську одіж. Живе з старою матір ’ ю та молоденькою сестрою — Зоєю, героїнею п ’ єси. Дру ­ жина Куща, мати, Зоя і слуги носять український одяг і гово ­ рять українською мовою; все урядження в їх хаті так само укра ­ їнське. У Куща є приятель Дорош, Українець, талановитий скри ­ пач, ^закоханий в Зою; Зоя також кохає Дороша. Але на її не ­ щастя в неї закоханий ще й Кнап, зросійщений Німець, банкір та мільйонер. Він дає Дорошеві грошей на подорож до Америки, де видимо Дорош сподівається здобути славу й гроші. З проводів його й почина ­ ється п ’ єса. Перед від ’ їздом Дорош освідчується Кущеві, і той обіцяє „серце дівоче від чарів заховати” до його повороту, і Дорош вдячно каже йому: „Ти син України, козак з голови до п ’ ят!” Дорош виїздить, а в другій дії „козак з голови до п ’ ят” повертається собі в звичайнісінько ­ го „общеросса”: Кнап дав йому посаду директора банку з платнею 10 тис. і від українофільства Куща й сліду не залишається: він голить А далі автор не може стримати крику обурення проти „яригів”, що „жруть нашу волю”: Поховайте мене, дітки, В зеленій діброві, Щоб не чув я злої речи Нашої свекрови, Щоб не бачив тих яригів, Що жруть нашу волю, І як правду неправдою Загонять в неволю… ,52 Ганна Шамрай вуса, міняє одяг, забороняє й родині своїй, і слугам так одягатися і виганяє з хати як українське слово, так і стародавні звичаї. „Надо жъ наконецъ отбросить всѣ эти химеры” — каже він, і залишається невідомим, чи то може Кнап поставив таку вимогу, даючи йому посаду директора банку, чи то сам Кущ засоромився простацьких звичаїв, вилізши у ве ­ ликі пани. Та хоч як-би там було, метаморфоза сталася повна, аж до того, що й слуг переодягнуто в сарафани та фраки й заборонено уживати української мови. По тій метаморфозі вся родина починає намовляти Зою забути Дороша й вийти за Кнапа, спокушаючи її його багатством, а разом з тим доводячи їй, що Дорош забув її, бо не пише. Зоя не слухає намовлянь, сумує, нудьгує світом. В третій дії, вже за рік по від ’ ­ їзді Дороша, протягом якого Кущі дбайливо перехоплювали листи До ­ роша до Зої, — Зоя погоджується стати на рушнику з Кнапом. Вони бе ­ руть шлюб уранці, а ввечері збираються їхати до Італії в шлюбну по ­ дорож. І от як-раз у цей момент з ’ являється Дорош — сивий, змарнілий. Він дізнається, що Зоя вже дружина Кнапа і хоче йти, та як-раз вер ­ тається вона сама з чоловіком. Підчас розмови Зоя дізнається, що Дорош писав їй і для неї працював, але каже собі, що „вже пізно”, й далі провадить пусту розмову з Дорошем. Приходять слуги — покоївка Гапка та лакей Іван — накривати стіл до обіду; вони вже знову в українській одежі, і на них починають кричати за це пани. Ті кажуть, що більш не хочуть бути посміховищем для всіх. Зоя сміється й пропонує їм потан ­ цювати; вона починає грати і слуги танцюють, Дорош не може витри ­ мати глузування з них і кричить: „перестаньте, з вас сміються!” Зоя перестає грати; Дорош віддає слугам гаманця з грошима. „Зароблена тут копійка, — каже він їм, — годі слугувати! Живіть та пануйте, мене пам ’ ятайте!” Потім співає пісню: початок її ми тут наводимо: Скінчивши пісню, Дорош кидається через вікно на вулицю з другого поверху й розбивається. Зоя падає непритомна і на тому уривається п ’ єса. До яких часів належить п ’ єса, невідомо. Безперечне одно, на часи по знесенню кріпацтва, бо слугам загрожують прогнати їх. Гадаємо, що ця „Дія” з початку 80-их років, бо як-раз у ті часи засновано банки в Полтаві, а наприкінці 70-их років проведено залізницю. П ’ єса Велецького дуже слабенька і з сценічного боку, і з літератур ­ ного. Мелодрама, як це можна зміркувати навіть з наведеного короткого змісту її, що в другій дії переходить на веселий водевіль, де розмова дієвих осіб замінюється співами. Дієві особи не живі люди, а якісь манекени, невиразні, неокреслені. Не дивно-ж, що редакція „Київської Старини”, судячи з усього, не робила спроби надрукувати цю п ’ єсу. Коли саме вмер Велецький, точно невідомо, але ми гадаємо, що десь у 1893 році, бо останній вірш його помічений 1 лютим 1893 року. Опові ­ дання „Псарь Севастьянъ” було надруковано в „Київській Старині”, в першій книжці 1893 року, — отже оповідання було передано до редакції ще за життя Велецького. Що-ж до віршів, то нам думається, що їх пе ­ редав Ілляшенко-Кирилович до редакції Київської Старини вже по смерті їх автора. Це, як ми казали, кілька окремих віршів і кілька вір- Ой, вийду це я на могилу, Стану подивлюся, На рідну Вкраїночку Свою пожурюся… Та чого-ж, чого степи твої Ростуть бур ’ янами, І немає козаченьків Славутних між нами? Шаромиги, пройдисвіти Продажнії люди Запродали край свій рідний І білії груди Козацькії, широкії, Що взростили волю, Що ростили і пестили, Мов рідную доню!.. ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 53 шованих листів — один навіть з поштовими штемпелями і маркою, штем ­ пеля Миргород і Жовнин всіх їх адресовано Ілляшенкові-Кириловичу. Треба думати, що в родини М. К. Велецького залишилися ще його твори, але їх чи знищено, чи вони зникли десь, бо принаймні ми про них нічого не знаємо. Оповідання написано російською мовою, бо призначалося їх до „Київської Старини”, вірші та п ’ єса — українською. Съ натуры. (Воспоминанія и картины изъ временъ крѣпостного права въ Малороссіи). Маршалко Ильяшенко-Кириловичъ. Маршалъ Ильяшенко Кириловичъ жилъ въ с. Гусиномъ неподалеку отъ Днѣпра въ прибережьи гнилой рѣки Кайры. Мѣсто глухое. Съ од ­ ной стороны Днѣпръ съ своими безчисленными притоками и болотами, съ другой непроглядные лѣса, соединяясь съ Днѣпромъ, какъ бы за ­ мыкали собою всю мѣстность и листвой своей скрывали село такъ, что даже съ горы не видно было ни крестьянских избъ, ни барскихъ хоромъ. Впрочемъ барскіе хоромы хотя и отличались своею обширностію, но построены были низко съ окнами средняго размѣра и невысокими по ­ толками, какъ обыкновенно строили въ старину тепло и уютно. Мар ­ шалъ содержалъ у себя полный домъ прислуги исключительно женской. Мужская прислуга составляла особый придворный штатъ и, какъ гово ­ рятъ о собакахъ, была выдресирована до совершенства. Только тѣ, ко ­ торые могли угадывать по взгляду мысли и желанія барина, попадали въ число приближенныхъ и пользовались особыми милостями барина, всѣ прочіе на равнѣ съ другими несли всю тяжесть крѣпостного права и преуспѣвали во всевозможныхъ кражахъ, разбояхъ, грабежахъ и прочихъ плутовскихъ продѣлкахъ, причемъ всегда находили защиту и поддержку въ лицѣ своего же господина, который впрочемъ и самъ нерѣдко по ­ сылалъ своихъ крѣпостныхъ на разные фуражировки и пользовался львиною долею добываемаго. Маршалъ Кириловичъ былъ средней руки помѣщикъ и потому ему не мало стоило денегъ, усилій и ловкости для того, чтобы занять важный въ то время постъ Маршалка; но разъ за ­ нявъ его, онъ весьма долго не уступалъ своего права никому и только поумаявшись дѣлами и понабивъ изрядно свой карманъ, плюнулъ на все апатично, сказалъ „баста” и не поѣхалъ больше на выборы. Но и то онъ сдѣлалъ это только тогда, когда увидѣлъ, что всѣ его дѣла пере ­ путались и такъ далеко переступили границу, что еще шагъ, — другой, — и за Ураломъ. Кириловичъ такъ любилъ подшучивать надъ козаками, въ особен ­ ности когда во слѣдъ за тѣмъ слѣдовала хорошая прибыль, что никогда не упускалъ случая. Впрочемъ онъ слишкомъ любилъ свою родину для того, чтобы предполагать въ немъ сознательное чувство омерзѣнія къ праву собственности, презрѣніе къ власти. — Нѣтъ, власть онъ любилъ, отдавалъ ей должный почетъ, дарилъ чѣмъ могъ; но вмѣстѣ (съ тѣмъ) если сама эта власть ему мѣшала, онъ просилъ ее посторониться и не- было случая, чтобы ему неуступали. Нельзя согласиться, чтобы люди, стоящіе во главѣ мѣстной админи ­ страціи, были въ нормальномъ состояніи, если среди ихъ могла вра ­ щаться личность, для которой небыло бы ни власти, ни закона и всѣ не только не старались пресѣчь зло, а напротивъ потворствовали нахаль ­ ству, съ которымъ, въ теченіи почти полъ вѣка, Кириловичъ совершалъ ,54 Ганна Шамрай разбой, грабежъ и воровство. Въ другой странѣ такіе поступки заклей ­ мили бы позоромъ даже въ третьемъ поколѣніи, а среди насъ, достой ­ ночтимыхъ сыновъ, грудь героя была украшена разными знаками Мо ­ наршаго благоволенія и всѣ мы, ратующіе за честь и благородство, спѣ ­ шили выразить свое вниманіе. Впрочемъ Кириловичъ дѣйствительно поусталъ изрядно. Лѣта брали свое, ему уже стукнуло пятьдесятъ. Ста ­ новилось тяжело на душѣ, когда подумаетъ, что въ слѣдъ за нимъ угас ­ нетъ его доблестный родъ, и онъ началъ подумывать о женитьбѣ. Но одно обстоятельство его смущало сильно: самыя лучшія земли Лялен- скихъ Козаковъ врѣзывались въ его отрубной кусокъ и пріобрѣсть ихъ онъ не могъ ни за какія деньги. Трудно подыскать человѣка по ­ добно рѣшительнаго и находчиваго (какъ онъ). Разъ какая мысль запала ему въ голову, не бросалъ ея; но въ дѣло, какое задумывалъ Кирило ­ вичъ, надо было вовлечь людей мѣстной администраціи. Хотя это не- представляло особыхъ затрудненій и львиная часть доставалась ему, но зато и расправа за львиную добычу падала всецѣло на него. Интересъ былъ настолько великъ, что Кириловичъ рѣшилъ пренебречь всѣмъ и не медля приступилъ къ дѣлу. Вслѣдствіе чего послѣ продолжительной бе ­ сѣды съ становымъ приставомъ Палкинымъ было послано секретное предписаніе Ляленскому волостному старшинѣ приготовить поименные списки всѣмъ годнымъ къ сдачѣ въ военную службу и въ слѣдъ за тѣмъ былъ отданъ приказъ старшинѣ, явиться къ Маршалу Кириловичу за особыми приказаніями, впредь же до полученія особыхъ инструкцій сохранять все въ строжайшемъ секретѣ. Вслѣдствіе чего, хотя предпи ­ сано было содержать дѣло въ секретѣ и ничего не оглашать, старшина и писарь, читая бумагу, вскликнули единогласно: „наборъ!” и потомъ, какъ бы вспомнивъ, что предписаніе секретное, дальше разговора на этотъ счетъ не продолжали, но испуганныя ихъ лица, поднявшіеся въ гору волоса, опустившіеся къ низу носы, все говорило, что дѣйствительно будетъ на ­ боръ. Писарчукъ, хотя слова „наборъ” еще никогда не слыхивалъ, но по ­ нялъ, что это не ладно. Старшина за полночь не спалъ, все думалъ, сказать ли женѣ, и наконецъ почти передъ свѣтомъ послѣ того, какъ она ласково къ нему приголубилась, онъ, кабы желая наградить ее за ласку, подумалъ и сказалъ, „буде, жинко, наборъ”. Старшій писарь былъ помоложе старшины и потому менѣе воздержанъ, да кромѣ того жена его была такая догадливая и всегда по лицу узнавала, если имѣ ­ лось что секретное, а потому едва потушили въ избѣ огонь, она такъ пристала къ мужу, что тотъ какъ ни поворачивался, не могъ отдѣлаться и разсказалъ, какую получилъ бумагу, а на другой день почти уже во всемъ селеніи знали (о наборѣ). II. Во времена, когда существовало въ Малороссіи вольное козачество, когда всѣ по своему положенію были равны и только личныя заслуги выдѣ ­ ляли людей изъ общей среды, защита границъ въ равной степени лежала на всемъ населеніи. Всякъ съ охотой вступалъ въ ряды козачьяго войска, и не было народа, который храбростію своею и отвагой превзошелъ козака, который бы съ большимъ самоотверженіемъ несъ свою го ­ лову на защиту широкихъ границъ родного своего края. Какъ только Сѣчь разорили, а Козаковъ однихъ закрѣпостили, другихъ, оставивъ на свободѣ, надѣлили ничтожными участками земли, а остальную обратили въ пользу государственныхъ имуществъ и стали заставлять Козаковъ отбы ­ вать воинскую повинность на равнѣ съ прочими великорусскими сословіями, такъ сей часъ же воинственный духъ народа перешолъ къ мирному ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 55 настроенію и среди козачьяго населенія водворилась скромная жизнь пахаря, сосредоточенная въ интересахъ лишъ той общины, среди коей пришлось козаку коротать свои годы. Тогда то именно воинская повин ­ ность стала для козака тяжелымъ бременемъ. Онъ не хотѣлъ защищать того, что уже не принадлежало ему, притомъ же въ казачьихъ рядахъ дисциплина водворялась безъ всякихъ насильственныхъ мѣръ, въ строю же регулярнаго войска царила палка и приводила солдата въ тотъ не ­ истовый азартъ, съ которымъ онъ бросался на врага и вымещалъ на немъ всю накипѣвшую злобу. Каково же было вольному козаку идти на двадцать лѣтъ въ ряды регулярнаго войска, отдавать свое тѣло на истязаніе, да еще идти Богъ знаетъ куда на защиту совсѣмъ ему не ­ знакомыхъ полей, гдѣ онъ не услышитъ ни пѣсни родной и не увидитъ свѣтлыхъ водъ своего дорогого Днѣпра. И потому, какъ только проноси ­ лась въ народѣ молва, что будетъ рекрутскій наборъ, населеніе прихо ­ дило въ отчаяніе: трепетала душа не одной молодой козачки за своего милого, не одна безпомощная мать-вдова проливала свои слезы за сыномъ, и не жалѣлъ ничего богатый отецъ, лишь бы только освободить сына отъ службы. По причинѣ долгосрочной службы наборы были нечасты; укрыватель ­ ство отъ воинской повинности не преслѣдовалось закономъ, такъ какъ главнымъ образомъ лежало на общинѣ, а не на личности, почему, чтобы всѣ годные къ службѣ не разбѣжались, очередныхъ держали въ цѣпяхъ, колодкахъ, учреждали строгій надзоръ, поили ихъ водкой и давали имъ во всемъ полную и беззотвѣтную свободу. Богатые отцы платили боль ­ шія деньги вольнонаемнымъ и ставили ихъ въ зачетъ своей семьи. Лов ­ кіе помѣщики пользовались случаемъ и поставляли наемщиковъ изъ своихъ крѣпостныхъ, причемъ здаточный не получалъ въ свою пользу ничего, а вся сумма поступала въ распоряженіе помѣщика. Военные пріемщики возвращались въ свои полки богачами, доктора въ теченіе многихъ лѣтъ практики не зарабатывали того, что имъ давалъ одинъ рекрутскій наборъ. Городничій, исправникъ, письмоводитель присутствія и вся прочая калѣчь, даже тотъ, кто брилъ лобъ и затылокъ, имѣлъ свою долю дохода. Сдача крѣпостныхъ не представляла такихъ удобствъ, помѣщики какъ то ухитрялись болѣе ловко обдѣлывать свои дѣла и вчастую ограничивались изліяніями во время закусокъ, обѣдовъ. Устра ­ ивали вечеринки съ чаепитіемъ съ примѣсью ямайскаго и ямайскимъ безъ примѣси чая. Общее удовольствіе завершала пулька въ бостонъ или хорошій банкъ, гдѣ бывало подъ часъ ловкая рука показывала такое искусство, отъ котораго даже у военнаго пріемщика лѣзли глаза изо лба, несмотря на то, что (и) самъ (онъ былъ) тонкій искусникъ и такъ ловко подклеивалъ саломъ на картахъ очки для удобства передвигать ихъ, что какъ не смотри, а въ одно мгновеніе изъ семерки дѣлалась шестерка. Вообще искусство въ рукахъ привилегированнаго сословія и тогда уже имѣло степень своего совершенства и опредѣляло не только нравственную его сторону, но и умственное его развитіе въ такой сте ­ пени, что иноземные сосѣди таки побаивались за наши успѣхи и совер ­ шенства. Рекрутскій наборъ дѣйствительно предстоялъ, но только неусиленный, а обыкновенный й потому Маршалъ Кириловичъ дѣйствовалъ съ вѣрнымъ разсчетомъ на успѣхъ. Онъ заранѣе условился со всѣми, кто долженъ былъ принять прямое или косвенное участіе въ этомъ дѣлѣ, и даже въ счетъ будущихъ доходовъ выдалъ изъ своихъ капиталовъ задатки. Старшина и писарь явились къ Маршалу за полученіемъ инструкцій, при чемъ былъ прочитанъ будто бы указъ, коимъ повелѣвалось учинить наборъ по ,56 Ганна Шамрай сорокъ человѣкъ съ тысячи. Маршалъ собственноручно отмѣтилъ въ своемъ спискѣ лицъ, которые должны быть взяты, а потому поставилъ ихъ въ пер ­ вую очередь. Старшинѣ и писарю за точное и скорое выполненіе указа обѣщана была денежная награда, причемъ сдѣланъ былъ намекъ, что еслибы кто пожелалъ освободиться, то можетъ пріобрѣсть при посредствѣ Мар ­ шала рекрутскую зачетную квитанцію, или взамѣнъ поставить наемщика, но не иначе какъ только изъ крѣпостныхъ его же Маршала Кириловича. Въ семь дней сто восемьдесятъ человѣкъ были уже въ кандалахъ. Тамъ малолѣтняя семья лишалась отца, тамъ мать — единственнаго сына или молодая жена красиваго мужа. Кто и не думалъ, кому и во снѣ не сни ­ лось, иди, оставляй свое хозяйство, родимую сторонушку. Облилося сердце горячею кровью, оросилось лицо дробными слезами, и полилась зауныв ­ ная пѣсня козацкая про долюшку-волюшку, про жизнь удалую. И раз- важилъ козакъ свою душу пѣснею, осушилъ поцѣлуями на лицѣ молодой жены горячія слезы, а тутъ какъ на то совершенно неожиданно кто то въ окно „стукъ-стукъ! Отворите!” — „Жинко, свиты!” Зажгли огонь, расте ­ рявшійся мужъ суетливо отворяетъ дверь, смотритъ и къ удивленію видитъ предъ собой крѣпостного конторщика Маршала Кириловича, Нестора. „Позвольте обогрѣться. Съ Кременчуга ѣду, промерзъ до костей! бѣда, братцы!., бѣлый арапъ на нашего царя войною идетъ, какъ хмара, на морѣ стоятъ корабли. Всѣхъ заберутъ въ москали… И коли кто не смо ­ жетъ нанять наемщика или купить за восемьсотъ рублевъ квитанцію, на ­ вѣки пропалъ. Да квитанцію лучше. Съ наемщикомъ много возни. Ну что, братъ, небось жаль покинуть молодую жену?., а? да и тебѣ, молодуха, не безъ слезъ съ такимъ молодцомъ распрощаться! Не скупи ­ тесь! купите квитанцію! Мнѣ синюю бумажку за трудъ, я вамъ все дѣло обдѣлаю. Завтра же пану о васъ доложу!” Слово за словомъ и лицо молодой козачки прояснилось, обняла она мужа, страстнымъ окинула взглядомъ — и рѣшили продать землю, худобу и начемъ ни стало поставить за себя наемщика или купить зачетную кви ­ танцію и на другой же день ѣдетъ козакъ къ Маршалу, везетъ свои срибни карбованцы, золоти червонци, трудомъ нажитые, а у кого ихъ нѣтъ — земельку ему же продаетъ, лишь бы остаться свободнымъ. Прошло еще семь дней — и всѣ дѣла закончены, всѣ остались по до ­ мамъ, набора какъ и не бывало. Палкинъ, становой приставъ пріѣхалъ въ волостное правленіе и получилъ всѣ указы и распоряженія, относящіеся къ набору, обратно. Старшина чѣмъ то брязнулъ, когда жинка отворила скриню, а она какъ взглянула, такъ и ахнула, — больше пригоршни чер ­ вонцевъ лежало у ней передъ глазами. Писарь купилъ тонкаго сукна че- марку и у жинкы на шеѣ появился цѣлый рядъ золотыхъ дукачей, а у Мар ­ шала Кириловича прибавилось триста сорокъ десятинъ земли и сорокъ тысячъ звонкою монетой, причемъ онъ самъ себѣ сказалъ „баста!” Не поѣхалъ на предстоящіе выборы и началъ присватываться. III. Часто бываетъ такъ, что въ ту самую минуту, когда человѣкъ найбольше спокоенъ, смотри и стряслась какая-нибудь бѣда. Такъ случилось и съ Маршалкомъ Кириловичемъ: онъ уже былъ засватанъ; казалось, дѣла его въ найлучшемъ порядкѣ; губернаторъ хотя обругалъ его мошенникомъ, когда вызвалъ для объясненія по жалобѣ Козаковъ за неправильно про ­ изведенный наборъ, но ловко разсыпанные передъ нимъ десять тысячъ звонкою монетой, вызвали снисхожденіе и губернаторъ разорвалъ проше ­ ніе (Козаковъ), сгорнулъ въ ящикъ стола червонцы, но съ омерзѣніемъ взглянулъ на себя въ зеркало, тутъ же у стѣны стоящее, и на прощанье ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 57 руки Кириловичу не подалъ, а только долго-долго смотрѣлъ ему во слѣдъ и, когда за нимъ дверь затворилась, губернаторъ прошепталъ какую то несвязную фразу, далъ самъ себѣ пощочину и залился слезами. Между тѣмъ спустя семь мѣсяцевъ чрезъ Дубны проѣзжалъ императоръ и козаки въ числѣ семидесяти уполномоченныхъ представились и лично государю по ­ дали прошеніе, въ которомъ ясно и опредѣленно изложили свою жалобу по дѣлу о неправильно произведенномъ наборѣ Маршаломъ Кириловичемъ. Государь въ свое царствованіе первый разъ проѣзжалъ чрезъ Малорос ­ сію. Онъ никогда не видалъ Малороссійскихъ Козаковъ, былъ заинтере ­ сованъ ихъ костюмами, красивыми лицами, смѣлымъ разговоромъ и, при ­ нявъ прошеніе, тутъ же приказалъ мѣстному жандармскому полковнику Хаптеву разслѣдовать дѣло и въ десять дней донести. Было за полночь. Маршалъ Кириловичъ спалъ сномъ праведника, когда къ нему постучались. Зажигательныя спички были тогда еще въ рѣдкомъ потребленіи, и потому немало стоило труда зажечь сальный огарокъ. Сонная Мотря съ неудовольствіемъ пошла отворить дверь, долго допра- рашивала — кто, да откуда, да по какому дѣлу и только тогда рѣшилась отворить двери, когда объяснилось, что посланный — отъ губернатора съ письмомъ. Чиновника ввели въ спальню Маршалка Кириловича, онъ былъ такъ уставши, что, вручивъ письмо, свалился на кресло, и въ ту же ми ­ нуту уснулъ. „Умрите и тѣмъ спасите себя отъ Сибири, а меня отъ монаршаго гвѣва “ , писалъ губернаторъ „государь приказалъ разслѣдовать жалобу Лялинскихъ Козаковъ, принесенную ему лично. Хаптевъ пріѣдетъ на слѣд ­ ствіе. Чиновникъ мой разъяснитъ дальнѣйшее. Жду чрезъ него отвѣта”. Изъ письма губернатора Кириловичъ только и понялъ, что къ нему прі ­ ѣдетъ полковникъ Хаптевъ. Фамилія эта ему понравилась и онъ самъ себѣ не могъ уяснить, для чего это ему умирать, да еще въ ту минуту, когда жизнь такъ свѣтло улыбалась (ему). Чиновникъ въ дорогѣ вѣ ­ роятно хватилъ преизрядно, растолкать его не было возможности и Ки ­ риловичъ рѣшилъ сдѣлать свои распоряженія безъ объясненій съ чиновни ­ комъ. Несторъ, его крѣпостный конторщикъ, всегда былъ у него подъ рукой. Сейчасъ снарядили конную подводу и при ней отправили въ Полтаву двухъ кровныхъ жеребцовъ бѣлѣе лебедя, стройныхъ и самыхъ рѣзвыхъ. Въ письмѣ къ Хаптеву только и сказано было: „узналъ недавно, что вы любитель хорошихъ лошадей и, желая сдѣлать вамъ удовольствіе, посылаю. Есть у меня золотистой масти, НО тѣ уже слишкомъ рѣзвы, впрочемъ, КОЛИ пожелаете, могу и тѣхъ прислать”. Посланному приказано было вести лошадей въ Полтаву чрезъ Кре ­ менчугъ, на каждой станціи узнавать, — не пріѣхалъ ли Хаптевъ и на случай встрѣчи съ нимъ въ дорогѣ, вручить письмо въ собственныя руки. Между тѣмъ съ особымъ курьеромъ отправилъ письмо къ губернатору съ прось ­ бой задержать дня на три пріѣздъ Хаптева, а другой нарочный былъ посланъ въ Кременчугъ добыть жандармскій полковничій мундиръ и четыре костюма той же формы для нижнихъ ЧИНОВЪ. Всѣ къ свѣту были въ до ­ рогѣ и прежде чѣмъ протрезвившійся ЧИНОВНИКЪ пришелъ въ себя, всѣ были почти у своей цѣли. Губернаторъ въ тотъ же день къ вечеру по ­ лучилъ письмо Кириловича и былъ такъ увѣренъ въ его находчивости, что сейчасъ же поѣхалъ къ Хаптеву и почти со слезами упросилъ его остановить поѣздку на три дня. Хаптевъ былъ гастрономъ своего рода; вкусъ у него былъ развитъ до тонкости и самое правильное поня ­ тіе о всѣхъ лакомствахъ, а потому онъ сразу оцѣнилъ достоинство гу ­ бернаторской просьбы и хотя видѣлъ возможность остановить свою по ­ ѣздку на три дня, но, желая болѣе высоко оцѣнить свое снисхожденіе, ,58 Ганна Шамрай немало поломался и согласился только тогда, когда губернаторъ далъ ему свое ручательство въ презентѣ отъ Кириловича не менѣе пяти тысячъ. Простившись съ Хаптевымъ и уже садясь въ сани, губернаторъ оглянулся — нѣтъ ли кого близко, скорчилъ гримасу и сказалъ съ пренебреженіемъ самъ себѣ: „да, я не даромъ далъ себѣ пощечину!” Лошади тронули, въ лицо пахнуло морозомъ, освѣжило; онъ приказалъ ѣхать въ клубъ, игралъ довольно удачно и только во время ужина, за послѣднимъ бокаломъ шам ­ панскаго, когда доложили ему о возвращеніи чиновника, посланнаго къ Кириловичу, который такъ и ввалился къ нему въ клубъ, вспомнилъ о посланномъ Кириловича, расплатился и уѣхалъ. Посланному Кириловича было сказано на словахъ о согласіи Хаптева и онъ ускакалъ обратно, платя на станціяхъ тройные прогоны, выбрасывая серебряныя рублевки ямщикамъ на водку и уплачивая немедля за загнатыхъ лошадей. Въ Лящевкѣ жилъ отставной маіоръ Вовній. Онъ началъ свою службу въ двѣнадцатомъ году, потомъ участвовалъ въ Турецкой компаніи, гдѣ получилъ сильную контузію въ голову, имѣлъ нѣсколько орденовъ, полу ­ чалъ пенсію и такъ какъ контузія повліяла на его умственныя способ ­ ности, то жилъ больше уединенно. Его мало кто зналъ въ окрестности, да и тотъ, кто зналъ, считалъ за сумасшедшаго, такъ какъ онъ или постоянно молчалъ, что случалось съ нимъ періодически, или же говорилъ безъ умолку. Кириловичъ давно ласкалъ Вовнія, не имѣя на него никакихъ особыхъ видовъ, а просто забавлялся его оригинальностію и военными разсказами. Дѣло по жалобѣ Лялинскихъ Козаковъ можно было погасить съ помощію одного Хаптева, но опасаясь — не возникло бы оно вновь, Кириловичъ рѣшился продѣлать, какъ онъ выражался, фортель и покон ­ чить съ нимъ разъ навсегда. Поэтому, какъ только блеснула мысль въ его головѣ относительно предполагаемой продѣлки, маіоръ Вовній пред ­ ставился ему въ его воображеніи, и он ь уже заранѣе рисовалъ себѣ сцену задуманной имъ траги-комедіи и хохоталъ отъ души. Въ тотъ же день посланный ускакалъ за маіоромъ Вовніемъ, другой разыскивалъ станового пристава Палкина. Жандармскіе мундиры были привезены изъ Кремен ­ чуга къ вечеру и на другой день, послѣ утренняго чая, маіоръ Вовній уже репетировалъ передъ Кириловичемъ сцену, долженствующую про ­ изойти въ тотъ же день въ Ляленскомъ волостномъ правленіи. Становой приставъ явился въ волостное правленіе при полной формѣ, протоіерей Павловскій, приходскій священникъ, въ облаченіи, съ крестомъ въ рукахъ ожидалъ пріѣзда жандармскаго полковника; козаки, замѣшан ­ ные въ дѣлѣ, всѣ были на лицо, сотскіе, вытребованные изъ другихъ селъ, стояли тутъ же и неизвѣстно для чего приготовленный возъ бере ­ зовыхъ пучковъ стоялъ тутъ же. Наконецъ послышались колокольчики и сначала показалась тройка почтовая въ саняхъ, а за ней шестерикъ въ крытомъ экипажѣ. На полныхъ рысяхъ подкатили къ крыльцу волостного правленія и предъ толпой предсталъ мнимый жандармскій полковникъ, маіоръ Вовній и его четыре унтеръ офицеры, вооруженные съ НОГЪ до головы и съ полными регаліями на груди. Становой приставъ съ должнымъ почетомъ отрапортовалъ о состояніи ввѣреннаго ему стана; священникъ сказалъ привѣтственную рѣчь, а въ слѣдъ за тѣмъ мнимый жандармъ маіоръ Вовній приступилъ къ слѣдствію, результатъ коего былъ слѣ ­ дующій: „государь остался очень недоволенъ жалобой вашей на его лю ­ бимца, Николая Андреевича, бывшаго Маршала Кириловича. Прислалъ меня разслѣдовать дѣло, и если окажется жалоба неправильной, наказать всѣхъ васъ розгами. А такъ какъ быть не можетъ, чтобы такой именитый человѣкъ, любимецъ государя, могъ дѣлать что по своей волѣ и (такъ) какъ дѣйствительно наборъ долженствовалъ быть, а только временно ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 59 пріостановленъ по случаю мира, то я именемъ государя всѣхъ клеветни ­ ковъ подвергаю тѣлесному наказанію”. Всѣ получили по пятидесяти розокъ. За тѣмъ собрали всѣхъ въ кучу и мнимый жандармъ провозгласилъ: „Я пришлю своего помощника закон ­ чить дѣло и слѣдствіе по вашей жалобѣ и если кто смѣетъ что либо про ­ тивное сказать и не въ пользу Кириловича, всѣхъ въ Сибирь! Старшина! держать ихъ всѣхъ подъ строгимъ карауломъ! Да что бы были розги и кандалы! Слышь! ты первый за все отвѣтишь!” Маіоръ Вовній и его жандармы уѣхали, поручивъ становому приставу и священнику внушить всѣмъ, что слѣдуетъ, а эти господа внушили имъ: всѣмъ скрыться въ лѣса и неявляться домой, пока все дѣло не утихнетъ. IV. Въ тотъ самый день, когда Хаптевъ собирался выѣхать изъ Полтавы на слѣдствіе по дѣлу Кириловича, у крыльца его квартиры, передъ са ­ мыми окнами остановились сани, у коновода коихъ стояли два жеребца, бѣлѣе лебедя и самые рѣзвые- Хаптевъ взглянулъ въ окно; взглядъ его остановился на жеребцахъ; кровь прилила, и страсть охотника — знатока шевельнула въ немъ всѣ жилки. Онъ еще не успѣлъ прійти въ себя, глядя на такихъ чудныхъ коней, какъ въ комнату вошелъ швейцаръ и доложилъ о посланномъ съ письмомъ. Если читатель самъ охотникъ къ хорошимъ лошадямъ, если (онъ) лю ­ битель хорошихъ подарковъ и только если брезгливъ на этотъ счетъ, тогда онъ не можетъ уяснить себѣ того волненія, какое ощутилъ Хаптевъ, убѣдясь въ принадлежности ему (этихъ) жеребцовъ бѣлѣе лебедя. И какъ въ настоящее время брезгливость въ данныхъ случаяхъ отвергается, то я, не анализируя чувствъ Хаптева, скажу, что онъ въ тотъ день не поѣхалъ на слѣдствіе по Дѣлу Кириловича и отложилъ свою поѣздку до другого дня. Кириловичъ встрѣтилъ Хаптева въ Кременчугѣ. Свиданіе было самое пріятное и хотя о жеребцахъ золотой масти не говорили, но предупреди ­ тельности Кириловича не было конца. Уходя, онъ оставилъ на столѣ зам ­ шевый мѣшочекъ изрядной величины, къ снурку котораго прикрѣплена была записочка лаконическаго содержанія: „Жеребцы золотой масти. Прошу Принять въ знакъ дружбы” внизу подъ чертой цифрами: „тысяча штукъ”. По пріѣздѣ въ Лялинцы Хаптевъ не нашелъ никого, всѣ разбѣжались, и волостной старшина донесъ, что клеветники, убоясь гнѣва и немилости царской, разбѣжались всѣ въ Херсонскія степи и за Днѣпровскіе лѣса; оттуда вызвать ихъ нельзя и что вся жалоба ихъ есть наглая ложь и клевета. Что списки дѣйствительно составляли, но все это было по за ­ веденному съ издавна порядку и какъ слѣдуетъ быть по закону, а чтобы такъ какое либо препирательство со стороны властей и въ жизнь никогда не бывало. Въ силу такого донесенія Хаптевъ составилъ протоколъ и сдѣ ­ лалъ въ должномъ порядкѣ донесеніе. Хотя губернаторъ остался доволенъ такимъ оборотомъ дѣла, но на ­ глость Кириловича, съ которой тотъ дѣйствовалъ, выводила его изъ тер ­ пѣнія, и онъ рѣшился положить конецъ всѣмъ безобразіямъ. Когда до ­ несеніе государю было сдѣлано и когда послѣдовала резолюція предать дѣло забвенію, губернаторъ потребовалъ Кириловича къ себѣ. Кириловичъ явился и хотя вошелъ въ тотъ самый кабинетъ, въ которомъ недавно съ такою ловкостію разсыпалъ по столу золото, ноги его дрожали, руки передергивались, лицо поблѣднѣло, только глаза горѣли неизмѣннымъ огнемъ и сказывали о своей настойчивости, непреклонности и твердой ,60 Ганна Шамрай увѣренности въ самомъ себъ. Рѣдко встрѣчаются глаза, чтобы не обна ­ руживали въ человѣкѣ плутовскихъ его наклонностей или звѣрства: но глаза Кириловича скрывали все подъ своимъ блескомъ. Улыбка его была самая пріятная; красивое и добродушное лицо; въ характерѣ сдержан ­ ность, рѣчь полная игривости и ѣдкаго сарказма. Взглянувъ въ лицо Кириловичу, губернаторъ поблѣднѣлъ. Долго при ­ стально одинъ на другого смотрѣли (они), и наконецъ губернаторъ разра ­ зился гнѣвомъ. „Бездѣльникъ!” сорвалось у него съ языка. „Въ Сибирь!., и тамъ тебѣ тѣсно быть!., наглецъ!., мерзавецъ! Когда же будетъ конецъ всѣмъ твоимъ безобразіямъ?” „Позвольте, ваше превосходительство! Вы напрасно выходите изъ себя. Я дѣйствовалъ такимъ порядкомъ вслѣдствіе вашего письма; оно у меня хранится и если въ случаѣ чего, я всегда могу обнаружить!” „Собака ты! Я раздавлю тебя! въ острогъ!.. Сегодня же въ острогъ!” „Напрасно, ваше превосходительство, изволите выходить изъ себя. Я попросилъ бы васъ прежде вникнуть въ суть дѣла; для этого необхо ­ димо прочесть нѣкоторые документы, и если вы окажете мнѣ свое вни ­ маніе…” „Я!… вниманіе!-., тебѣ!… ахъ ты!… “ „По крайнѣй мѣрѣ тѣмъ обстоятельствамъ, какія могутъ возникнуть въ будущемъ, если вы пожелаете поднять дѣло”. „Да! — подумалъ губернаторъ, когда прошла первая вспышка; — съ та ­ кимъ подлецомъ ничего не подѣлаешь” — и пожалѣлъ о своей безтакт ­ ности, но желая выдержать роль до конца и поскорѣе прекратить сцену, сказалъ болѣе сдержано: „когда же ты наконецъ уймешься, когда будетъ всему этого конецъ?…” „Тогда, ваше превосходительство, когда вы согласитесь просмотрѣть всѣ эти бумаги, — сказалъ Кириловичъ, вынимая изъ кармана толстый пакетъ, на лицевой сторонѣ котораго была надпись цифрами „пять ты ­ сячъ”. Губернаторъ взглянулъ еще строже, но молчалъ. „Ошибся, ошибся, ваше превосходительство, не тотъ пакетъ подалъ”. — И вынулъ другой съ такою же надписью и оставилъ оба на столѣ, рас ­ кланялся и ушелъ, говоря: — прочтите, пожалуйста, прочтите”… Лицо губернатора исказилось до того, что еслибы онъ взглянулъ на себя въ зеркало, навѣрно не узналъ бы самъ себя; но глаза его къ зеркалу не повернулись, рука не поднялась, чтобы дать себѣ пощечину, слезы на глазахъ не показались, и онъ началъ просматривать документы, запе ­ чатанные въ пакетахъ Кириловича, уже безъ особаго къ нему неудо ­ вольствія. Недаромъ золото названо благороднымъ металомъ; оно дѣйствительно имѣетъ способность показывать въ благородной формѣ все пошлое, все грязное, и часто бываетъ такъ, что человѣкъ, необладающій золотымъ талисманомъ, показывается намъ дотого мерзкимъ съ своими дѣйстви ­ тельно гадкими поступками, что никакая рука даже въ перчаткѣ не рѣ ­ шается къ нему прикоснуться; но лишь только благородный металъ обна ­ ружилъ свое присутствіе, такъ сейчасъ тѣ же самыя руки съ такой тепло ­ той соприкасаются, какъ будто между ними нѣтъ никакой разницы. Совершенно такъ случилось и съ Кириловичемъ. Едва разнеслась молва, что богатства его неисчислимы, а въ сундукахъ его такая гибель золота, что хоть лопатой горни, такъ сейчасъ же ближайшіе и неближайшіе его сосѣди поспѣшили его посѣтить и оказали столько почтенія, что все прежнее ихъ къ нему невниманіе не оставило по себѣ и слѣда дурного впечатлѣнія. Прошелъ годъ, другой — и все забыто. Время позатерло многое и чорное сдѣлалось бѣлымъ. Да, время у насъ самый лучшій ,Маршалок Ілляшенко-Кирилович 61 адвокатъ. Попробуйте ка, даже безъ особеннаго умѣнья, взяться за какое нибудь дѣло и вы увидите, съ какимъ успѣхомъ оно у васъ пойдетъ, если вы, не спѣша, предоставите времени улаживать его. Глядишь — одинъ изъ противниковъ поусталъ въ неравной борьбѣ, другой умеръ, третій пошелъ на мировую и вы сошлись съ нимъ. И все потому, что (вы) отдались вре ­ мени, а оно и потянуло за собой въ нескончаемую даль все чистое и нечистое. Извольте-ка поугнаться за нимъ! Такъ и Кириловичъ отдался времени со всѣми своими уголовными и гражданскими процессами, оно и начало тянуть потихоньку, да такъ всѣхъ поумаяло, что никто и думать не сталъ о его тяжбахъ, и онъ умеръ въ почетѣ и уваженіи, перешагнувъ границу крѣпостного права, продолжая втихомолку разбой, грабежъ и кражи всѣхъ родовъ, для описанія которыхъ нѣтъ страницъ. ,ЄВГЕН РУДНИЦЬКИЙ ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКОГО КОЗАКОФІЛЬСТВА В історії польсько-шляхетського козакофільства визначну ролю відо- грав Михайло Чайковський (Мехмет Садик-Паша). Яко письменник, Чайковський стоїть нижче від Б. Залеського, С. Гош- чинського та инших представників „української школи “ , але зате всла ­ вився сін своєю спробою практично здійснити козакофільські ідеї. Маємо змогу подати декілька документів, що доповнюють відомості про Чайковського та його спробу використати гасло автономної України підчас Кримської війни 1853 — 1856 років. Нижчеподані документи подав мені до рук в Криму, 1918 року Адам (здається) Чайковський, син Садика-Паші. Переобтяжений поточною ро­ ботою, я не міг своєчасно дати належної уваги ні матеріялам цим, ані самому подавцеві їх — тоді старезному дідусеві, вислуженому генералові російської служби. Згодом, 1920 чи 1921 року, розшукуючи Чайковського-сина, в надії дістати потрібні інформації про архів Садика-Паші, я не застав уже його живим, а сім ’ я його кудись з Криму виїхала. Так і залишились у мене ці матеріяли без жодних пояснень і коментарів. Складаються ці матеріяли з таких документів: 1) короткого життєпису Михайла Чайковського; написав їх його син, що подав мені до рук ці папери; 2) списка маєтків М. Чайковського на Волині, що їх було конфіско ­ вано після 1831 року (написано на машині); 3) відозви Секретного Патріотичного Комітету України та Басарабії з 16 вересня 1853 року, No 13 (власноручна копія, що зробив її Чайков- ський-син з невідомого первотвору); 4) листа того-ж таки Комітету України та Басарабії до Порти, з 16 ве ­ ресня 1853 року, No 14 (також власноручна копія Чайковського-сина); 5) записки невідомої особи про перебування Мазепи й мазепинців у Турції 1710 року (власноручна копія Чайковського-сина, російський пе ­ реклад з французької мови). Всі ці матеріяли подаємо тут без жодних змін, крім останнього доку ­ менту, що його вже надруковано було французькою та українською мо ­ вами в „Україні” (1914 р., кн. II, стор. 67 — 72). „Въ 1831 г. Михаилъ Чайка-Чайковскій, впослѣдствіи Садыкъ-Паша, принявъ участіе въ возстаніи польскомъ, эмигрировалъ за границу; его имѣнія были Правительствомъ конфискованы. Мать Чайковскаго, а моя бабушка была внучка Ивана Брюховецкаго, знаменитаго Атамана Запорожцевъ. Традиціи козацкіе и окружающая среда развили въ Чайковскомъ любовь къ Украинскому народу и къ его славному прошедшому. Онъ не ограничился мечтаніями, но еще въ краю освободилъ своихъ крестьянъ и даровалъ имъ землю въ собственность. Они ему отплатили тѣмъ, что когда онъ собиралъ отрядъ для присоеди ­ ненія къ повстанцамъ, старики его села, прійдя къ нему, сказали: Дѣти ,До історії польського козакофільства 63 Паши пойдутъ съ тобою, панъ, ни одного шляхтича не нужно тебѣ и на ­ шихъ будетъ достаточно; намъ лѣта не дозволяютъ сѣсть на коня, такъ пусть же дѣти наши съ тобою сражаются. Священникъ его села, Немя- ловскій, провожая и благословляя отрядъ, сказалъ: „Мнѣ девяносто два года, я выросъ въ Сѣчѣ, Богъ даровалъ мнѣ долгую жизнь, чтобы слу ­ жить ему. Онъ далъ мнѣ еще разъ возможность увидѣть казаковъ и бла ­ гословить ихъ “ . Нежеланіе польскихъ пановъ лишиться даровой рабочей силы и часть своихъ земель парализовало это движеніе во имя казачества, подгото ­ вленное Чайковскимъ, а отнюдь не враждебное полякамъ, а направленное только противъ общаго притѣснителя. Въ эмиграціи, во Франціи, продолжая свою дѣятельность уже на ли ­ тературномъ поприщѣ, написалъ и издалъ рядъ повѣстей: Вернигора, Украинки, Гетманъ Украины и др., развивая свою идею братанія поляковъ съ украинцами для общаго дѣла. Во время пребыванія въ Турціи и въ военной службѣ турецкой по ­ знакомился съ козаками, живущими въ Турціи: остатками Запорожской Сѣчи на Дунаѣ, съ Добрудскими козаками и съ Некрасовцами выход ­ цами изъ Россіи. Передъ Крымской войной въ 1853 г. Чайковскій представилъ Высокой Портѣ меморіалъ, въ которомъ вспоминая о Гетманѣ Дорошенко, приняв ­ шій покровительство Турціи для охраненія независимости Украины, пред ­ лагалъ формированіе полка казаковъ по традиціямъ Запорожья, казаки котораго по разореніи Сѣчи убѣжали въ Турцію и заложили при устьяхъ Дуная новую Сѣчь, извѣстную у Турокъ подъ названіемъ Отузъ-быръ (31), по числу курени. Сѣчь эта просуществовала до 1828 года, когда Атаманъ этой Сѣчи, Гладкій, поддался Россіи. Но многіе Запорожцы остались въ Турціи, на Добруджѣ. Высокая Порта приняла предложеніе Чайковскаго и приказала ему формировать полкъ казаковъ; при этомъ изъ арсенала выданъ для полка штандартъ, выданный въ давное время Гетману Дорошенко, въ знакъ союза Украины съ Турціею- Штандартъ этотъ хранился въ Греческомъ Патріархатѣ, въ Константинополѣ. При томъ Высокая Порта препроводила въ копіяхъ секретный доку ­ ментъ, хранившійся въ архивахъ Высокой Порты, въ подлинникахъ. Этотъ документъ давалъ основы формированія полка казаковъ и логичное, ос ­ новное право существованія; подтверждалъ правильную мысль Чайков ­ скаго, о поднятіи украинскаго дѣла, при помощи той державы, которая была бы согласна помочь этому дѣлу. Въ 1854 году Чайковскій съ полками изъ казаковъ Запорожцевъ, До- брудскихъ, Некрасовцевъ и съ авангардомъ турецкаго войска, которымъ онъ командовалъ, стоялъ уже на линіи рѣки Прута, готовый вторгнуться въ Бесарабію, гдѣ ожидалъ его Комитетъ Бесарабіи и Украины, готовый ему помочь и людьми и деньгами. Но интриги Дипломатіи и нежеланіе Союзниковъ распространить войну внутри Россіи, принудили Чайков ­ скаго съ войскомъ, которое было подъ его командою, отойти съ бере ­ говъ Прута, въ Добруджи. Вторженіе въ Бесарабіи обѣщало всеобщее возстаніе на Украинѣ, во имя вольностей казацкихъ, освобожденіе на ­ рода съ крѣпостной зависимости и могло привести къ коренному пере ­ вороту существующаго отношенія между народами. Не его вина, что планъ этотъ не могъ осуществиться. До 1873 года онъ остался въ Турціи, занимая свои должности, под ­ держивая казацкую организацію, въ надеждѣ, что наступитъ время болѣе благопріятное, для достиженія цѣли, которую онъ преслѣдовалъ. ,64 Євген Рудницький Но никѣмъ не поддержаный и не понятый, онъ на старости лѣтъ за ­ хотѣлъ еще разъ увидѣть родной край и сложить тамъ свои кости, на землѣ предковъ. Поселился онъ въ Черниговскую губернію, гдѣ и умеръ въ 1887 году, живя въ глубокой нуждѣ, и кончилъ жизнь самоубійствомъ. Я же, служившій при немъ и раздѣлявшій его идеи и стремленія, прі ­ ѣхалъ въ Россію годъ раньше, въ 1872 году и служа въ войску, вышелъ въ отставку съ чиномъ генералъ-майора, съ очень ограниченную пенсію. Прежнее Правительство никогда не захотѣло вернуть намъ хоть бы часть конфискованныхъ имѣній, списокъ которыхъ прилагаю, или дать ка ­ кое-нибудь вспомоществованіе изъ доходовъ этихъ имѣній. Конфискованныя имѣнія у Михаила Чайковскаго послѣ 1831 года въ Волынской губерніи: 1) Село Гальчинецъ — на востокъ отъ дороги изъ Бердичева до Жи- томіра: дворецъ каменный при паркѣ въ 75 десятинъ, 2 пруда, пахатное поле около 500 десятинъ. 2) Деревня Сюмаки — въ 2 верстахъ отъ Гальчинца на самой дорогѣ. 3) Дер. Агатовка — на западъ отъ дороги; каменный домъ, большой- паркъ, лѣсъ дубовый и березовый 750 десятинъ. 4) Гута Чудновская — большое село, стеклянная фабрика, домъ помѣ ­ щичій, большой прудъ. Деревни: Шанявка, Чайковка, Крутый Потокъ. При этихъ деревняхъ большой лѣсъ въ 3 тыс. десятинъ (въ настоящее время Старая Чуднов ­ ская казенная лѣсная дача). 5) Выковка — село въ 20 вер. отъ Чуднова, лѣсъ въ 5 тысячъ десятинъ, строевой корабельный. Изъ лѣсовъ Чуднова и Быкова осталось въ вѣдѣніи казны 2833,20 десятинъ. No 13. Секретный Комитетъ патріотическій Бессарабіи и Украины. 16 сентября 1853 г. Господа казаки Турецко-Запорожцы! Тяжелая рука тираніи Россійскихъ государей, принудила Васъ поки ­ нуть Ваше отечество, но теперь настало время сокрушить оковы, кото ­ рые Васъ связывали и угнетали. Мы когда то носили героическое имя казаковъ, имѣли своихъ собствен ­ ныхъ гетмановъ. Это уже достаточно, чтобы воспламенить Вашу гордость и желаніе возвращенія Вашей прежней славы и свободы нашей общей отчизны. Во имя этихъ возвышенныхъ стремленій, Комитетъ уполномоченный, обладавшій всѣми правами, проситъ Васъ: 1-е возобновить въ Васъ лю ­ бовь для нашей общей отчизны; 2-е сохранить на всегда вѣрность Вы ­ сокой Портѣ, которая Васъ великодушно приняла и при помощи которой, въ настоящее время предлагаемъ; 3-є выбрать между Вами двѣнадцать лучшихъ людей между казаками, которые совмѣстно съ нашимъ товари ­ щемъ уполномоченнымъ нами и снабженнымъ этимъ письмомъ и съ письмомъ No 14 ниже изложеннымъ представлятся Высокой Портѣ, дабы просить ее дозволеніе выбрать Гетмана, Начальника, подъ руководствомъ котораго Вы поспѣшите соединиться съ нами для общаго дѣла. Поспѣ ­ шите, братья и товарищи, помагать нашему національному обществу, ко ­ торое выбралъ Комитетъ, до котораго принадлежатъ лучшіе люди на ­ шихъ провинцій, (подпись) Предсѣдатель Генералъ-Маіоръ Князь Дабижа, отъ Украины Петренко. ,До історії польського козакофільства 65 No 14. Секретный Комитетъ патріотическій Украины и Бессарабіи. 16 сентября 1853 года. Высокой Портѣ. Въ чрезвычайномъ собраніи всѣхъ представителей Украины и Бесса ­ рабіи было рѣшено изложить Высокой Портѣ, что Украина и Бессарабія были прежде козацкія провинціи подъ протектаторомъ Высокой Порты и руководились во внутреннихъ дѣлахъ собственными національными за ­ конами; имѣли право выбирать между собою Гетмана (Двубунчучный Паша), но вслѣдствіе замѣшательствъ и непорядковъ, провинціи эти со ­ единились съ Молдавскимъ Княжествомъ подъ управленіемъ Господаря Князя Василія Албанте. Преслѣдованные злой судьбой оные подпали подъ желѣзную руку Россіи, которая отняла всѣ наши вольности и права, подвергая насъ унизительному рабству. Съ давнихъ поръ нашъ народъ усиливался отыскивать свою свободу, желая для этой цѣли порозумѣваться съ Польшею, и идти за одно съ ней и съ другими провинціями Россіи. Но эти попытки не приносили намъ никакой пользы, а даже подвергали насъ большимъ опасностямъ. Въ настоящее время, въ виду всеобщей агитаціи и предвидя разру ­ шеніе Сѣвера, Малая Россія, приглашала наши провинціи основать неза ­ висимое государство совмѣстно съ Польшею; хотя мы принципіально дали наше согласіе, однако въ виду нѣкоторыхъ обстоятельствъ, пре ­ пятствующихъ этому соглашенію, мы были принуждены отказаться отъ такого соединенія и довольствоваться болѣе умѣреннымъ существовані ­ емъ, соглашаться на васальное отношеніе къ Турціи, лишь бы получить автономію, и имѣемъ всѣ данные, чтобы утвердить, что Украина и Бес ­ сарабія готовы по первому требованію возстать противъ Россіи. Просимъ Высокую Порту принять наши слѣдующія условія: 1-е дозво ­ лить нашимъ Запорожцамъ, находящимся донынѣ въ Турціи, выбрать между собою двѣнадцать довѣренныхъ лицъ, которыя будутъ уполномо ­ чены нашихъ провинцій Бессарабіи и Украины при Высокой Портѣ. Эти уполномоченные выберутъ Гетмана; 2-е выбранный ими Гетманъ долженъ быть турецкій подданный, грековосточнаго вѣроисповѣданія, знающій языки малороссійскій і молдавскій, такъ какъ эти провинціи населены малороссіянами и молдованами. Выборы должны производиться безъ всякаго давленія, свободно, только черезъ нашихъ уполномоченныхъ, въ присутствіи Архіепископа Греческой церкви, который засвидѣтель ­ ствуетъ выборъ; 3-є дозволить выбранному Гетману, соединить всѣхъ Ко ­ заковъ подъ штандартъ, который намъ дастъ Высокая Порта. Штандартъ будетъ двуколоровый: на бѣломъ полѣ крестъ золотой православный, на красномъ полумѣсяцъ серебряный, штандартъ этотъ будетъ освященъ мѣстнымъ патріархомъ; 4-е по своемъ избраніи Гетманъ присягнетъ, что соблюдетъ права, дарованныя намъ Высокой Портой. Тогда, какъ онъ торжественно обещая свято соблюсти наши права и приве- легіи, онъ получитъ утвержденіе въ своей должности отъ Высокой Порты, со всѣми почестями, принадлежащими къ его сану и должности. Затѣмъ, когда онъ съ козаками вторгнется въ земли Украины и Бес ­ сарабіи, эти двѣ провинціи получатъ такіе законы и привелегіи, кото ­ рыми пользуются Валахія и Молдавія. При всемъ томъ нужно соблюдать величайшій секретъ и затѣмъ дѣй ­ ствовать энергично и скоро, тогда наше дѣло восторжествуетъ, все на ­ селеніе послѣдуетъ, какъ одинъ человѣкъ, сила будетъ за нами. {Подписи) Предсѣдатель Генералъ-Маіоръ Князь Дабижа. Генералъ- ,66 Євген Рудницький Маіоръ Фрайченко, Генералъ-Маіоръ Катарджи. Статскій совѣтникъ І. Об ­ раза. Гражданинъ К. В. Драмба. Делегатъ Бессарабіи П. С. Башата”. На жаль, не маемо змоги дати історичне освітлення й перевірити два останніх документа — NoNo 13 і 14. Можливо, що оригінал їх був напи ­ саний українською мовою, про це свідчать деякі українізми документу, напр.: „порозумѣваться съ Польшей”, „штандартъ двуколоровый”, „пре ­ слѣдованные злой судьбой” та инші; крім того навряд чи доцільно було звертатися до турецьких запорожців російською мовою. Що до біографії Садика-Паші, то ми повинні застерегти читача: до неї треба ставитись обережно. Знаходимо тут очевидні помилки (напр., рік смерти М. Чайковського вказано 1887 замість 1886); всю біографію’ пройнято сильною ідеалізацією, може й простимою в синових устах. Ку ­ медно оцінюється польське повстання, як „рух в ім ’ я козацтва”. Ней ­ мовірним здається й самий факт ставлення селян-кріпаків до повстання 1831 року: „…когда онъ собиралъ отрядъ для присоединенія къ повстан ­ цамъ, старики его села, прійдя къ нему, сказали: Дѣти наши пойдутъ съ тобою, панъ, ни одного шляхтича не нужно тебѣ и нашихъ будетъ достаточно”. Навряд чи могли селяни-кріпаки та ще в околицях „Святої Кодні”, коли ще жили очевидці розправи з гайдамаками, щиро підтриму ­ вати панську справу. У відповідному місці „Записок” самого Мих. Чайковського 1 знахо ­ димо: „Я, какъ и другіе помѣщики не полагался на крестьянъ, хотя лю ­ билъ ихъ и зналъ, что они меня любятъ, и не разсчитывалъ выставить болѣе 30 человѣкъ, которыхъ обязался привести съ собою”. Від нього-ж довідуємось, що в загоні Чайковського було тільки 24 селянина, з тих двірських козаків, що служили в панському дворі. 1 „Київська Старина”, 1891, кн. XI, стор. 279. s Przeglqd Tygodniowy, 1886, NoNo 7 і 8. Переказ у „Київськ. Старині”, 1886, кн. IV,. стор. 763 — 777. Невдачу М. Чайковського підчас Кримської кампанії Чайковський-сині пояснює: „интригами дипломатіи и нежеланіемъ союзниковъ распростра ­ нить войну внутри Россіи”. За свого часу Фр. Равіта правильніше пояснив причину невдачі Чай ­ ковського 2 , а за наших часів це питання зрозуміле без жодних пояснень – ,ХВЕДІР СЕНГАЛЕВИЧ ЗОЛОТА ГРАМОТА (Із споминів про 60-ті роки). В селі Синиці, що на Канівщині простяглася над Россю довгою вузь ­ кою смужкою аж до Таращанської Січи, жили два діди: панотець Іван Петровський та титар Василь Парфеса. Похмурий, мовчазний, з го ­ стрим з-під сивих косматих брів поглядом панотець являв собою повну протилежність веселому, балакучому титареві. Жили вони обидва в старій церковній хаті, мали невелику пасіку, городець і вічно правили в церкві: панотець правив, а титар дзвонив, запалював кадило, при чому замість ладану кидав пахучу замазку, якою бджоли шпаглюють вулики. Ніколи діди не сиділи дурно, завжди що-небудь длубали: то на па ­ сіці, то щось зашивали в своїй старій одежі, при чому по черзі вживали єдині окуляри. І вічно балакали. Власне балакав титар, а панотець по ­ крикує, перечить, стримує старого. Зрушливо сперечалися вони, хто з них старший. Ріжниця була не велика, — може рік, може два, — але тут ролю грав не тільки, мовляв, аритметичний принцип, але також і прак ­ тичні наслідки. Припускалося, що старший помре раніше, а молодший і очі закриє померлому братньою рукою і поховає його дбайливо. Такий стан і користь померти раніш були принадні, і діди сперечалися. Дідам було разом років із 160. Вони пережили своє покоління, пере ­ жили друге, розгубили родину, приятелів і були всім чужі на цьому світі, не могли ніяк ввійти в колію сучасности, нічим не цікавилися. Ніхто й ними не цікавився. Здається, тільки я один і заходив до дідів. Вони приймали мене медом з кислими огірками і розповідали мені про. старо ­ вину. Найбільше-ж згадували про кріпацтво. Звичайно отець Іван тільки бубонів, а оповідав титар. — Докучило те кріпацтво страшенно. Я був молодим хлопцем, коли воля вийшла. Було мені років із двадцять… Вмішується отець Іван і переконує, що не більш як сімнадцять, мабуть, щоб йому раніш умерти. Погоджуються на вісімнадцяти. — І то мені в ’ їлася в печінки тая панська влада. А вже батько наш та мати — так вони-ж, бідораки, попоплакали та попостраждали. Тут треба своє збіжжя збирати — кидай усе та йди на панщину. Тут у старшого брата діти маленькі, жінка слаба, але щось сказав він прикре, — та не окономові, а паршивому писарчукові, — беруть брата в москалі, пиши його душу на вічні поминки, бо з москалів немає вороття. Та що зга ­ дувати? Добре, що минулося, і ніхто з тих, що живуть на селі, окрім мене, не терпів того тягара. А тут і чутки немає про волю. Ходили, припустимо, байки, та хто їм віри йняв тим байкам. Возив я одного разу — послали мене з окономії — якомусь панкові до Таращі вівсяну со ­ лому для корови та . гречану полову для поросят. Ну, от як скидав я йому те все, він спочатку спитав мене, чи не чути в нас у Синиці чого, а потім і натякнув, що щось буде чути через місяць про волю. Я й до ­ дому їхав, про ті слова панкові згадував і батькам удома розказав, але так воно й минулося. Аж згодом — не вгадав панок таки: через п ’ ять ,68 Хведір Сенгалевич тижнів трапилося! — возили ми гній на панське поле. Ну, привезли, роз ­ кидаємо. Коли біжить з окономії конем отаМанчук, той, що коло підвід їздить. Прибіг, скочив з коня, сміється, співає. „Кидайте, — каже, — хлопці, до стобіса воли й вози! Останній день робите! Воля вийшла!” А далі впав знов на коня та й побіг иншим сповіщати. Не знаємо, що й ро ­ бити: одні скидають гній, инші так стоять. Але дядько Омелько й каже’- „Хто його зна, може й так, а може й не так. Багацько побрехеньок про тую волю ми чули, дивіться, як-би ще якогось лиха не вийшло. Гайда, хлопці, кінчайте роботу по-господарськи, як належиться, та вернемо в село, то й будемо знати”. Так ми й зробили. В ’ їздимо в село, аж там усі люди біжать до церкви. Кричать до нас: „Покиньте до стилої ма ­ тери! Годі вже! Наробилися!” Тут ми таки все й покидали — вже дядько Омелько сам худобу порозпрягав і позаганяв. В церкві і під церквою людей-людей!.. Всі! Прочитали таки їх батько тую бамагу. Мало хто, правду кажучи, розібрав, про що там говорилося, а потім і виявилося, що… На цьому місці завжди отець Іван гримне, бувало, на титаря, титар і змовкне. Почалась революція, безлад пішов, непорядки — зовсім діди розгуби ­ лися, опустилися. А як закотилася пошесть та почали ховати по десять душ на день, приходить до мене дід Василь та й кличе до себе. На моє запитання, чи не слабий часом панотець, оповідає, що не слабий, але має до мене якусь справу. Приходимо. Отець Іван, як завжди, при ­ вітно здибав, але-ж зараз-таки закликає мене до церкви — в якійсь пиль ­ ній справі. Пішли ми втрьох — і дід Василь з нами. Церква в дідів ста ­ ровинна, в записах показано, що будувати почато її 1705 року. „Разом з Петербургом!” — любить говорити панотець. І повинно-б бути в ній речей всіляких старовинних багато, якби не своєрідна старанність дідів до церкви: все-то вони малювали та вилискували і старе все нищили, заміняючи новим. Нещодавно дід Василь стару полотняну ризу, руками шиту й гаптовану, продав за карбованця „на латки”, а фігуру „Івана Воѣна” порубав на вугілля до кадила, „бо лице було таке, як у віспі”. Одчинив отець Іван церкву, ввійшли ми, і зараз знов зачинив на засув. Потім пішов отець Іван у вівтар і виніс щось завинене в хустині. — Такі тепер часи, — каже отець Іван і не обрубує, як завжди, але спокійним, урочистим голосом, — часи непевні, розбишацтво, стрілянина, пошесті — все може бути, всього треба сподіватись. Та й старий-же я до того… Тут справа одна. Як то волю народові дав цар Олександер, і вже тоді таки незадоволення пішло. Балакали, що не всю волю дано, що сховано волю од народу. Казали про якусь „Золоту Грамоту”, що її заховано, а хто сховав — невідомо. Може й сам цар озирнувся. Шкода йому стало влади своєї, то й забрав її назад… За те саме, казали, і вбито його потім. А, може, сховали пани та попи, як кажуть люди, та царя тільки даремно покарано. Не знаю. Пам ’ ятаю тільки, що тре ­ тього дня, як після наказу прочитали були маніфест про волю в церкві, — з криком прийшли люди до нашої хати і ганьбили батька всякими сло ­ вами. Кричали, що він волю сховав, вимагали, щоб він показав царську „Золоту Грамоту”. Батько і клявся, і божився: не помогло! Повели ста ­ рого до Роси топити. І були-б утопили. Та на щастя над ’ їхав його таки, Василів, батько. І оборонив, царство йому небесне. Після волі зараз-таки бунт був польський і їх розбито, і одбирали в них також якусь „Золоту Грамоту” — чи та сама, чи яка инша, не знаю. Знаю, що як тому бунтові бути, стояли в нашій хаті батьківській польські повстанці, а потім стояло військо московське. Хутко батько помер, я заступив на парафію. І от, перебираючи батькові папери, знайшов я справді „Золоту Грамоту”. ,Золота грамота 69 Од кого вона лишилася — чи од Поляків, чи од війська московського — хто його знає, — От і так. Сховав я тую грамоту. Сами гаразд знаєте, які суворі часи були за царя Олександра III та другого! Боявсь. І порадитись ні з ким було. Мучить і гнітить мене одна думка: може, справді, заховав небіжчик батько од народу дорогоцінну „Грамоту “ і став зрадником? І мене зрадником зробив, бо не сказав мені нічого. А я зрадництво те продовжую. І гидко мені, і соромно. А найбільше перед останнім моїм приятелем, оцим — о дідом Василем. А ще я думаю… але, може, думка моя пуста і непотрібна… З ’ явилися тепер ріжні партії і кожна свою ві ­ дозву видає. І одна між ними лайка й сварка. Може, ця „Грамота” що допоможе? Може, й добре, що я її заховав аж до цього часу? Поди ­ віться, будь ласка, і порадьте. І сів знесилений та покірний, чекаючи суду над собою. Розгорнув я стару линялу хустку, скільк а аркушів старого пожовклого паперу і нарешті показалася: „Грамота Сельському Народу. Разом з Польщою и Литвою пидняв- шись противъ Московського паноування, щобъ добути вичну свободу и щасливу долю цилои нашои крайни, заявляемъ передъ Богомъ, цилымъ свитомъ и народомъ, що другого щастія не жадаемъ для дорогой нашои крайни и не вышоукоуемъ его нигде бильше якъ тильки въ воли, сво ­ боди, ривности и щастіи всихъ мирянъ, якоибъ воны виры и стану не були. А жадаючи наибильше щастія сельского люду на вични часы по ­ становляемъ; а) Сельскій людъ въ селахъ и хуторахъ паньскихъ и казіонныхъ, однодворця, чиншовики, и такъ дальше, видъ сіого дня вольни, свободни и ривни въ правахъ другимъ обывателямъ крайни. б) Можуть и мають право переходити зъ мисьця на мисьце до спо- добу и нихто имъ въ тому перескожаты не буде. ,70 Хведір Сенгалевич в) Можуть и мають право оучитысь вувсякихъ школахъ и буты въ краіовои служби наривни зъ другымы обывателямы краины. г) Разомъ съ другыми мають право выбераты зъ помежъ себе вы ­ борныхъ до судивъ, радъ и оурадивъ сельськихъ, побитовыхъ , земськихъ и наивыщихъ народныхъ. д) Будуть судытысь и правытысь наривни зъ другыми, тильки своими судами и властямы, зложенными зъ выборныхъ, мающихъ стерегты свя ­ той справидлывости, законивъ и безпечности особъ и добуткивъ кожного. е) Подати народни, земськи повинности и людей до народного вій ­ ська будуть даваты тильки за постановою и дозволеніемъ наивыщои краіовои рады, зложенои зъ выборныхъ видъ цилои краины. ж) Земли орни, сыножати и садыбы паньски и казіонни, котори за чиншъ або за видробитки, або на выкупъ держали селяне, будуть видъ сіого дня на вични часы власнистею кожного хозяина безъ жадной за нихъ платы. Дидычи за ци ихъ земли будуть маты плату зъ народніого скарбу. з) О надили землею сельскихъ людей, котори доси еі не малы, якъ будныки, бобыли, халупныки, двирски люде, і т. д. постановыть въ слушнымъ часи наивыща краіова Рада. , и) Однодворци и чиншова шляхта будуть маты на вичну власнисть наривни зъ селянамы земли садыбнои и грунтовой зъ земель паньскихъ, де буде еі доволи за плату зъ народніого скарбу, або зъ коронныхъ земель. і) Сельскимъ священныкамъ православнымъ опричъ церковной земли, назначаемъ плату грішмы, щобъ тыльки не потребовалы воны видъ люду платы за духовны послугы, а скільки пріидеться платыты всякому свя- щенныкови скаже наивыща краіова Рада. к) Окроме всіого сказанного, кожному хто підійметься оружно зъ намы противу московського пановання, або здоровъ выиде, або зоста ­ неться раннымъ, наділять наименшъ шість мургівъ земли и садыбу, въ земляхъ коронныхъ, або досмертну плату зъ народніого скарбу. л) Сельському людови надаючи выще просказани права вольности, обывательской ривности всихъ передъ кожнымъ и земськои власности, ручаемъ и вично обицяемъ свободу правъ виры якой хто прыдержуеться и оуживанія своей мовы въ школахъ, судахъ и другихъ земскихъ рос- правахъ. Все выше пысане, оглашаючи сельскому людови Подоля, Волыня и Оукраины, захованье и оборону правъ, наданыхъ цею грамотою, пры- сіагаемъ передъ народомъ, цилымъ свитомъ и Всемогущимъ Богомъ. Въ Господне попеченіе виддаючи долю народа, которому вичного добра жадаемъ о цю грамоту виддаемъ до Волостной Управи на кожну волость. Тымчасова Народніа Старшина” Під „Грамотою” восьмикутня печатка у вигляді зірки з білого паперу, в середині її — червоного кольору п ’ ятикутники: один угорі, два під ним на ­ споді; у верхньому польський герб (одноголовий орел), в лівому спідньому литовський (кіннотчик), в пра ­ вому спідньому — архангел Михаїл. Навкруги гербів польський напис: Rzqd Tymczasowy па Rusi, а на ­ вкруги напису обведено червоною смужкою. „Гра ­ моту” друковано на товстому жовтавому папері золотими літерами, писано церковно – слов ’ янським письмом, мовою українською, правописом російським. Вгорі, між верхніми 1 Такий-же самий текст „Грамоти” було надруковано р. 1907 в статті П. Стебни- цького „З Архіва Д. Л. Мордовца” в „Україні”, стор, 308 — 310, а також у львівській „Ілюстрованій Україні” р. 1913, No 23, стор. 6, в статті О. Назарієва. ,Золота грамота 71 14 рядками, образ Ісуса Христа із сферою в лівій руці, права піднята вгору. Уважно й мовчки вислухав отець Іван всі пункти „Грамоти”, видимо, хвилюючись, і чекав мого слова. Я заспокоїв його, сказавши, що цю грамоту випустили Поляки, що грамота мала на меті скинути панування московське, але народ український за ними не пішов, через що зрад ­ ництва в його вчинку немає ніякого, що сучасні відозви зовсім инші і що „Золота Грамота” має тепер значіння тільки як старовина. Я раяв оддати її мені, а я передам куди слід. Отець Іван цілком заспокоївся. Що-ж до того, щоб передати „Гра ­ моту” до музею, сказав: „Я подумаю”. І заніс назад у вівтар. Ще з більшою увагою слухав читання „Грамоти” дід Василь. Очеви ­ дячки, вона йому сподобалася і він за мною повторяв весь час: „Перед господом богом… Так, так. А перед ким-же присягатися, як не перед ним?! А ті люди, що зовсім не мали землі… таки не мали, так і пропа ­ дали… Так… так .. “ Але коли я прочитав на печатці польський напис, дід здивовано спи ­ тав: „А це по-якому?” А коли довідався, що по-польськи і що Поляки й „Грамоту” всю писали, то плюнув, почав був лаятися, але згадав, що ми в церкві, та затулив рота рукою. З церкви знов зайшов я до дідів. Ніколи дід Василь так багато і з таким захопленням не оповідав, як цього разу. Прочитана тільки-но „Грамота” зворушила в нього спомини про польське повстання і тільки про це він тепер розповідав. — А як-же! От тут таки в нашому лісі і стояли. И по инших селах та лісах. От у Бороданях також. Не багато- Та все більш двірські люди, шляхта, ляшки; а щоб нашого народу, мужицького, так, здається, не було серед них і жодної людини. І такий пустий нарід! Які вони вже там вояки! Так більше погуляти, випити та похвалитися. А вже боягузи! В Борода ­ нях хата така була, де вони що вечора сходилися та піячили. Ну, от нас кілька хлопців зібралося та як крикнемо під вікнами! Де що поді ­ лося! Як не повискакують наші панки! Шаблі коло ніг теліпаються, а сами ходу до лісу! Ліс той і тепер стоїть. „Панський Зад” прози ­ вається. Ну, так у той ліс і тікали. А позиція їхня, там де вони стояли до бою, — оттут зараз починалася за Синицею, за городами, так яром стали вони аж до „Луки Ківшовацької”, де тепер цукроварня. Ну й стояли. І там також гульня та співи. Якось воно не йде: таке діло по ­ чали та задумали, а тут гуляють та танцюють. Ну, одначе не довго. Прийшли москалі та позаймали ті села, де раніш стояли польські пов ­ станці: нема вже, бідоракам, ходу, пішли на позицію. Та хутко й пози ­ цію здали. Тут допоміг москалям один таки з нашого села: провів їх ярами та лісками в тил… Ну, й забрали ляхів, як у мішок. Попостріляли трохи ті відти, а ті відти, набили ляхів купу чималу, а решті руки по ­ в ’ язали та й погнали до Київа. А тому чоловікові, що провів москалів, мендаль дали й грошей щось там. Таке то було діло. — Та ще яка кумедія скоїлася, та з таким-же чоловіком, що ніхто і сподіватись не міг! Як там тая стрілянина розпочалася так опівдні, а ввечері й одного повстанця польського на позиції вже не було.Пороз ­ бігались, кому пощастило. І так до нашого села бігли, тільки не затри ­ мувались тут, бо знали, що стоять москалі. І вночі вже тихо стало, ніби нічого й не було. Одходить вже й думка про повстання. — Ночував я надворі, під повіткою. Забрехали пси. Йде хтось у во ­ рота. „Хто такий?” — питаю. Так ніби по-польському одказало: „А де тут піп жиє?” — „Тут, — кажу, — недалеко. А чого треба?” — „Проведи, — каже, — ,72 Хведір Сенгалевич мене, сину, до його”. І дає мені гроші в руку. Ну, веду. Товстий такий,, старий пан, вуса такі довгі. Привів я до них таки, до батюшки. „Я, — каже, — лікар із Квіток, що коло Корсуня, на назвисько Тритшель х . Привезли мене, — каже, — тут до слабого в одне село — забув, як прозивається, ба ­ чите! — та коні мої, — каже, — десь поділися”. І ні до якого слабого його* не кликали, а просто був за лікаря в повстанців та й утік разом з ними. Посидів лікар до ранку, а там запріг я одного нашого коня, а другого батюшкового та й одвіз аж до Квіток. От такі-то були повстанці! — А на тому місці, де позиція стояла, так з лівого боку росте ліс, Турчин прозивається. І тоді він ріс. От у той ліс найбільше повстанців утікало. І там їх москалі ловили й розстрілювали. Прив ’ яжуть до дуба та й розстрілюють. — От уже не хутко після того повстання заїхав знов сюди пан-дідич Браницький. Він ще перед повстанням виїхав ніби-то за кордон. При ­ їхав, кажу, знов. Ну, походив по Турчиновому лісі, поклав хату там для вартівника і заборонив у лісі полювання. „Жебе нік не струляв. І я не бенде. Щоб там, де пролито святу кров повстанців, щоб ніяка кров не проливалася!” І справді: усюди полювали з гончаками, з хортами, а в Турчиновому лісі ніхто й не випалить. Зимою для кіз снопи вівса, ко ­ пички сіна по лісі стоять, для зайців — морква, буряки купами, корита з вівсом. І ніякого вбивства! Ще й чоловік був такий, що всього того наглядав і прозивався той чоловік — „зайчопас”. І хата йому була в лісі, і гроші йому платили з окономії. А ті дуби, що повстанців під ними розстрілювали, звелів Браницький обкопати, а де кулі в дубах позастря ­ гали, дощечки звелів начіпляти. Ми, бувало, хлопцями, зробимо дірку в дубі свердлом, встромимо кулю і до пана: ось знов такий дуб, як ви, мовляв, шукаєте! Дасть карбованця і скаже також обкопати. А як ді ­ знався — дуже гнівався: „свиня хлоп”, — каже. Перед смертю довелося мені ще раз побачити дідів. Дід Василь уже лежав, а отець Іван ще бадьорився, але його розбирало. Повів він мене до церкви, вдарив три поклони перед престолом — чи не в-останнє! — промайнуло мені в голові, — і виніс з вівтаря „Золоту Грамоту”. — Одайте її, — сказав отець Іван, — кому треба… А мені вже, мабуть, вона не знадобиться!.. Даремно діди-побратими сперечалися, хто з них старший та хто раніш помре. Обох дідів поховали чужі люди в один день за часів ве ­ ликої пошести висипного тифу 1920 року. 1 Лікар Генрих Тритшель, батько проф.-медика київського університету, помер у 90-х роках. ,ІГНАТ ЖИТЕЦЬКИИ 0. 0. ПОТЕБНЯ І ХАРКІВСЬКА ГРОМАДА В 1861 — 63 РР. (Із щоденника та листування В. С. Гнилосирова). Олександр Опанасович Потебня (1835, — 1891), родом з Роменськ. пов. на Полтавщині \ більшу частину життя свого перебував у Харкові і там він кінчив університета (1851 — 1856), учителював, а оборонивши в 1860 р. дисертацію „О нѣкоторыхъ символахъ въ славянской народной поэзіи”, був у харківському університеті за ад ’ юнкта, а потім за про ­ фесора до самої смерти. В Харкові пройшла його й наукова, і громад ­ ська праця. Змалку він був людиною „книжною”, з половини 50-х років захопився українською етнографією та лінгвістикою (впливи Нєговського, братів Лавровських 1 2 ) і з того-ж часу самовіддано працював у галузях науки, не пориваючи звязків з українськими громадськими справами. З кінця 50-х років Потебня приятелював з гуртком харківських студентів, переконаних Українців (П. Лобко, О. Шиманов, І. Біликов, М. Жученко, Хв. Павловський, І. Паученко, С. Сукачев, І. Шам, В. Мова та ин.). Ми подаємо нижче деякі відомості про ці його молоді роки, користуючись уривками рукописного щоденника 2 однолітка й приятеля Ол. Оп-ча, Вас. Степ. Гнилосирова-Гавриша (народ, в 1836 р.) та їх обох листуванням у 1861 — 63 роках. 1 Батько його, Опанас Юхимович був роменський землевласник. 2 Відділ рукоп. Всенар. Б-ки України, І, No 354; текст друкований, — автентичний писаному. 3 „Щоденник”, ст. 19. 4 Ibid., стор. 38. В перший раз В. С. Гнилосиров записує про Потебню 4-го січня 1861-го р. „Отъ 11 утра до 10 ночи пробыли съ дядей (так називали Онд. Левича Шиманова) у Ал. Аф. П о т е б н и. Время проведено съ поль ­ зой и удовольствіемъ. Въ хозяинѣ нашли пріятнаго собесѣдника, те ­ плую, живую, южную натуру — личность вполнѣ симпатичную. Много было затронуто очень живыхъ и новыхъ вопросовъ. Ал. Аф. распространялся съ большимъ жаромъ и обнаруживалъ разностороннюю начитанность и глубокій природный смыслъ, окрыленный дѣльнымъ научнымъ пониманіемъ и знакомствомъ съ европейскими литературами” 3 . 29-го січня Г-в з при ­ ятелем Шимановим знову одвідали Потебню. Надійшов і ще дехто з мо ­ лоди. Розмова спершу точилася про заснування приватної каси взаємо ­ допомоги педагогам Харкова; а далі — „заговорили о пѣсняхъ, — и тутъ Ал. Аф. воодушевился, вытащилъ цѣлую кипу бумагъ, испещренныхъ родными и германскими пѣснями, нашлось нѣсколько мотивовъ, записан ­ ныхъ по нотамъ, тоже вспомнилось не мало — и начали сообща запѣвать. Затѣмъ Ал. Аф. заговорилъ, что недурно образовать вокальный хоръ изъ народныхъ пѣсенъ между студентами, и по крайней мѣрѣ, хоть этимъ путемъ подѣйствовать на развитіе эстетическаго вкуса въ простомъ на ­ родѣ, положимъ, хотя въ земскихъ воскресныхъ школахъ. Оно было очень кстати, тѣмъ болѣе, что ходили слухи о циркулярѣ, запрещающемъ общія бесѣды въ воскресныхъ школахъ. Вообще, вечеръ до 10 ч. былъ проведенъ avec grand plaisir” 4 . — Про клопоти за організацію хорів ,74 Ігнат Житецький Потебня й через рік писав В. Гнилосирову листа, коли вже розсипався студентський хор у Харкові, а склався гарний бурсацький (з семінари ­ стів) хор, і Ол. Оп. чарувався в ньому: „Голоса такіе, какихъ вы здѣсь, конечно, не слыхали и пѣсень больше знаютъ, чѣмъ студенты” \ 13 березня 1861 р. в щоденнику записав Гнилосиров: „Передъ вече ­ ромъ я зашелъ къ Ал. Аф. Потебнѣ и просидѣлъ у него часовъ до 11 вечера… Толковали о воскресныхъ школахъ вообще и о проэктѣ, пред ­ ставленномъ нѣкіимъ Баллинымъ 1 2 въ пользу изученія народа и распро ­ страненія грамотности. Заговорили о толкованіи свящ. книгъ и естествен. философіи. Я ему сказалъ, что досталъ Бюхнера… Ал. Аф. замѣтилъ, что онъ знаетъ нѣсколько сочиненій гораздо удовлетворительнѣйшихъ, но почти всѣ на нѣмец. (яз.) “ . 8 червня Гнилосиров занотовує, як уве ­ чері зійшлись до нього й Шиманова, що разом мешкали, харківські молоді Українці — Баговський, Зарубин, Одарченко й Потебня на товари ­ ську учту та бесіду, і вже тільки о пів на другу вночі розійшлись. „Те ­ плий парень, записує Г-в, — спасибі ёму; ніякъ не переслухаешь ёго, як піде балакать; до пісень ажъ труситця, бо певно зна в них силу” 3 . 1 Від. Рукоп. ВБУ, III, No 4057. 2 Харківськ. мешканець, радикал того часу, видавець збір, україн. пісень. 3 „Щоденник”, ст. 50, 83. 4 Подібну подорож по Харківщині й Волинському краю літом 1861 р. вже одбули Гнилосиров з братами Он. та Ів. Шимановими. 5 Від. Рукоп. ВБУ, III, No 4058. 6 В подорожі по Україні В. Гнилосиров з приятелями завжди брали чимало україн ­ ських книжок, щоб продавати й даремно розповсюджувати їх. Див. „Пять дней Харьк. сту ­ дента” (В. Гавриша) в „Основі”, 1862, No 9. В. С. Гнилосиров не кінчив ще університету, як припало йому заро ­ бляти хліб і, по тому, як склав він учительського іспита, податись учителем до міської повітової школи в Охтирку, Харківської губерні- Потебня допомагав йому в клопотах і підтримував зносини з приятелем. На літо 1862 р. задумав Потебня зробити подорож то пішки, то на возі по укра ­ їнських усюдах 4 . Лагодитися почали ще з ранньої весни, і Потебня писав у 10-х числах березня до Гнилосирова: „… До діла б було мені, коханий земляче, объіхати або й пішки обійти якусь невелику частину України та придивитись и прислухатись до народного життя й мови. Тепер ось намірилися ми іхати літом (як що несподіване не завадить) у двохъ із Чириковым, а васъ третёго просимо до товариства. Сами знаєте, що васъ намъ дуже треба, бо и я змалку усе изъ книжками возився, а до простого чоловіка и слова сказати не вмію, и вінъ (харк. приятель Чи- риков) увесь свій вікъ у городі пробувавъ. Грошей якъ буде у насъ изъ півтораста карбованців, той Богу дякувати: и самъ знаю, що не багато, та білшого довго дожидатця. Куди іхати и самъ ще не знаю… Пішіть же, будьте ласкаві, що ви объ сёму думаєте, бо хоть до літа ще багато води утече, та треба намъ знати вашу думку загоді… Чи не можна б купити мені въ Ахтирці сорочку хорошу мережану изъ маленькимъ комиром?… Треба б мені було и свити… Штани сині китайк. я собі і тут пошив” 5 . В. Гнилосиров приєднався до мандрівників і про згоду одписав їм. По ­ тебня 11 травня повідомляв: „Приїдемо до вас у Ахтирку 5 або 6 Іюня. До 10 можемо у васъ тамъ підождати… Пишіть, чи не треба вам чого з Харкова? Може книжок у вас не багато? 6 Я уже не сподівався изъ Вами іхати, бо мене се літо мають послать за гряницю. Теперъ же розсудив, раз — що свого слова цуратця не приходитця, а друге, що поки бумага зъ Петербурга прийде, можна поіздивши та і до дому вернутьця. Буває так, що и передумають”. Харківці спізнилися. В щоденнику В. Гнилосиров записує, що тільки 18 червня „заіхали за мною в Охтирку ,О. О. Потебня і Харківська громад. а в 1861 — 63 рр. 75 X Ал. Аф. Потебня и Чириков …. Тепло встрѣти ЛИС ь, побесѣдовали, заку ­ сили, вечеромъ съѣздили на Ворскло, скупались”. Те-ж саме було й на другий день; ввечері всі троє опинились у о хтирського приятеля, де між иншим дуже пройняли Г-ва слова й музика, яку .^оограв Потебня на флют-гармонії до російської пісні „Что селезень смутенъ, неъ-еселъ ” ‘ а через день мандрівники виїхали з Охтирки в напрямку на Полтаву х . На жаль, ми не маємо докладних записів про подорож Потебні з Гни- лосировим та Чириковим. З 23 до кінця червня вони перебували в Пол ­ таві, де бачились з міськими Українцями (Д. Пильчиковим, В. Куликом, Локощенком, Мокржицьким та ин.) та вели переговори з громадянами ради ­ кального напрямку. Про відвідування українських громадян є цікавий запис у В. Гнилосирова: „Щербакъ и по его примѣру Бабанинъ отдали землю и усадьбы крестьянамъ безъ всякаго возмездія. Идея этихъ господъ (полтавських радикалів того часу) — крайняя ассоціація. Ратникомъ соціа ­ лизма на литературномъ полѣ, по словамъ ихъ, „Современникъ”. Чер ­ нышевскій и, вѣроятно, Некрасовъ — члены партіи. Они говорили о себѣ: мы не „Великорусы”, ни „Молодая Россія”, ни „Земская Дума” — девизы довольно сильныхъ сѣверно-русскихъ партій въ революціонномъ духѣ. Кулишъ говорилъ, что партія нашихъ гостей довольно сильная и влія ­ тельная. Имъ хотѣлось знать, что дѣлается въ Южной Руси, и съ этою цѣлью они будутъ въ Харьковѣ и Кіевѣ. Въ Харьковѣ жалкій предста ­ витель ихъ направленія Баллинъ… Одно изъ важныхъ условій, предло ­ женныхъ нашими парламентерами — литературная поддержка съ ихъ стороны украинскаго вопроса, положимъ, хотя въ „Совре ­ менникѣ” и невмѣшательство въ наши дѣла, вопреки чужеземной почвы (sic!); въ противномъ случаѣ и ихъ труды будутъ пуфъ. Правительство насъ будетъ давить кацапами, а кацаповъ нами” 2 . Мандрівка далі розладилася, мабуть, з приводу закордонної універси ­ тетської командировки Потебні, бо 2 липня, коли П. О. Куліш прибув до Полтави, то уже не застав його там, а взяв адресу батька Ол. Оп-ча до Ромна, де мав побачитися з Ол. Опан. А під кінець літа 1862 р. Потебня вже подорожував за кордоном. ■Я Через рік тільки одержав В. Гнилосиров від Чирикова адресу приятеля на Прагу Чеську з такою припискою: „П. Лавровскій (проф.) сообщаетъ его (Ол. Оп-ча) желаніе возвратиться (изъ Австріи) домой раньше поло ­ женнаго срока (на два роки), даже осенью нынѣшняго (1863-го года). Что побуждаетъ его уменьшить время пребыванія своего за границей, онъ самъ не объясняетъ, а потому всякія предположенія на этотъ счетъ безполезны” 3 . Ми не зробимо, гадаємо, помилки, якщо таємність цю пояснимо злою пригодою з братом Ол. Опан-ча Миколами, який прийняв участь і загинув у польському повстанні 1863 р. У всякому разі, Потебня в серпні цього-ж таки року проїхав уже з-за кордону до Петербургу. Чи не випало йому там давати урядові неприємні „тлумачення” з приводу справи його брата? В. Г-в все-ж таки завчасно поспів ще 15 червня послати листа до Праги, де між иншим повідомляв Ол. Оп-ча про пересилку з Харківщини грошей М. І. Костомарову, про видання українських народніх книжок, про випади проти Українства Говорського в „Вѣсти. Ю.-З. и Зап. Россіи” та про инші українські справи 4 . Останній запис В. Гнилосирова про Потебню в цьому році 23 — 24 листопада зроблено такий: „Ал. Аф. передавъ свою книжку „Мысль и , – . . 1 „Щоденник”, стор. 502 — 503. 2 Ibid., стор. 501 — 502. 3 Від. рукоп. ВБУ, III, No 4090. 4 Ibid., Ill, No 4091 (чернетка листа В. Г-ва). ,76 Ігнат Житецький языкъ” з надписсю „Коханому землякові” …. (і) патрет ёго, підписаний въ Петербурсі 23 Августа 1863; з другого боку написано: „Ой порісъ роменЪ съ тиномъ урівень, А ;рава та й по облозі; Ой нема, нема правди ні въ кому, Тільки в єдиному Бозі. З народнё ’ і письні, записаної Костомаровим. — Далі каже землякъ, що: „на карточкѣ по вашему слѣду написалъ два стиха изъ народ, пѣсни. Костомаровъ, записавшій ихъ, не понимаетъ самъ. Я такъ понимаю: нік ­ чемне зілля зъ тиномъ рівняется, а шовкова трава — по облозі, де ІЇ скотъ витолочить, — такъ на світі діється; тимъ то говорять, що нема в світі правди. Въ Галиціи поютъ — „Шкода трави шовкової сёму облогові; Шкода мене молодої сёму дуракові”. Значить трава на облозі лишня, чи що? Мнѣ полюбился этотъ сти ­ шокъ, и я его часто повторяю, вспоминая про свои невзгоды” х . „Нев ­ згоды” ….. Чи не „шовкова трава” — загинулий брат Ол. Оп-ча, якого він вельми шанував і за долею його довго сумував? Спомини про Потебню подають нам постать людини переважно суво ­ рої, непохитної вдачі, гострої філософської та методично-наукової думки. Гадаємо, що обмежене завдання вище наведених уривків із спогадів і листування небіжчика ми виконали, якщо досить зауважили ще й инші риси вченого громадянина з чулим серцем і молодим захопленням укра ­ їнськими справами. 1 Далі в листі Потебні була програма галицького видання „Мети”, що її переслала Петербурзька громада до Харкова, та заклик до кореспондування з України „Слову” львів ­ ському чи „Меті”. Див. „Щоденник”, І, 354, стор. 186. ,є. витошинський СЕЛЯНСЬКІ ОПОВІДАННЯ ПРО ХОЛМСЬКЕ „ВОЗСОЕДИНЕНІЕ “ (1866 — 1875 рр.). „Возсоединеніе “ холмських уніятів з православною церквою записа ­ лося дуже яскравими фарбами в історії російської релігійної та націо ­ нальної політики в західніх прикордонних краях. Почалася ця справа „возсоединенія “ з одного невеличкого непорозу ­ міння. Це непорозуміння швидко росло й перетворилося на справжню трагедію, щ о не тільки забрала силу непотрібних жертов, а й залишила величезний надлом у народній психіці. Через трагедію 1875 року четвер ­ та частина холмської української людности втратила змогу боротися за своє національне „я “ , втратила віру в правоту своєї справи і в безумі одчаю кинулася на лоно чужої національности та чужої релігійної стихії. В історії приєднання дві сили державної машини були активними: 1) духівництво та 2) цивільна, переважно поліцейська влада. І духовна, і поліцейська влада показали повне нерозуміння свого завдання, виявили глибоке неуцтво. Бойовим пунктом „возсоединенія “ було питання про церковну обрядовість. На кінець 60-х років XIX ст. серед галицького уніат ­ ського духівництва утворилася група „обрядовців “ ; вона увесь центр боротьби унії з католицтвом бачила в церковному лише обряді. Визначним представником цієї групи був протоієрей Маркел Попель, що на початку 70-х років прибув до Холму і став незабаром адміністра тором холмської єпархії. Він почав очищення обряду в уніятській церк ­ ві циркуляром з 16 грудня 1871 року за No 32. Цей циркуляр і спричи ­ нився найперше до тих народніх заколотів, що про них розповідають селяни-самовидці в своїх спогадах. Маючи такий пристрасний потяг до обряду, ні сам Попель, ні його партія не потурбувалися навіть вистудію ­ вати історію обряду православної церкви з першоджерел. Холмським уніятам головно закидали, що вони допускають отакі ка ­ толицькі обряди: 1) в притворі церкви з правого боку поміщають впра ­ влений у стіну „сосуд 11 із святою водою; 2) церковні процесії роблять „п О солонь “ ; 3)для проповідників роблять „казальниці “ — круглу амбону, яку переважно робили на першому правому стовпі церкви досить високо над її підлогою. В костьолі справді є ці особливості. Але звідки вони похо ­ дять? Вони-ж бо існують і в церквах православного сходу, і утворило їх не католицтво, а встановила як-раз східня церква задовго перед тим, як поділилася вона на дві церкви — східню й західню. От та наукова підстава, чому в практиці сучасної римсько-католицької церкви існують однакові з православною церквою обряди. Але такої, здається, простої речи не хотіли знати Галичани-обрядовці. Із фанатиз ­ мом та ненавистю почали вони ламати прастарі церковні обряди в Холм- щині лише на тій підставі, що вони є й у костьолі. Не обійшлося при цьому й без курйозів. На початку 80-х років новоз ’ єднаних православних почали возити на прощу до Київа, щоб показати їм „древне-русское ,78 Є. Витошинський православне”. Але-ж як були здивовані та спокушені як о. о. керівники цих прощів, так і сами прочани, коли вони побачили в Софійському собо ­ рі таку-ж самісіньку казальницю, яку ламали в їх церквах підчас „воз ­ соединенія”! Ніхто не міг зміркувати, яким чином уніятська та латин ­ ська „казальниця” попала до православної Софії. Усі ці помилки виникали через те, що діячі „возсоединенія”, мірку ­ ючи, який обряд православний, а який неправославний, орієн ­ тувалися не на українську обрядовість, що зберегла традиції Студитського уставу, не на обрядовість східньої церкви, а на сучасне їм „московське православіе “ . А московська обрядовість перетерпіла величезну „ломку” за патріярха Никона, що зажив великої слави своїм самодурством та самоволею в справі заведення всяких новин у богослужбовий чин. Через те з ним і порвало так гостро російське старообрядство, що зберігало традиції уставу вселенської церкви. Але коли духовні діячі виявили свою цілковиту неспроможність у розвя- занні питань своєї спеціяльности, то що можна сказати про представників влади цивільної, яка у справі „возсоединенія” була владою виконавчою? Найвища цивільна влада в особі міністра внутрішніх справ Д. А. Тол ­ стого та седлецького губернатора Громека поставилася до питання про уніятів лише з погляду поліцейського. В їх розпорядженні не знайшлося инших засобів крім репресій. В ’ язниця, адміністративні заслання окремих осіб та цілих родин углиб Росії, штрафи, кари різками, знущання, вій ­ ськові постої, „першії і другії козаки”, як називають цей постій місцеві селяни, придушення народнього незавдоволення збройною силою, — от ті засоби, що їх уживала в цій справі цивільна влада. Заводячи новий обряд, поліцейська влада не вміла сама виявити до нього відповідної пошани. З наказу Громека на старшого повітового страж ­ ника було покладено обов ’ язок пильнувати, як виконують священики розпорядження консисторії що до очищення обряду. І от підчас служби вірні люди моляться, а старший стражник удає з себе начальство й за ­ писує свої спостереження до своєї записної книжечки і то так, щоб усі присутні це бачили. Священик перелякано озирається навкруги й трем ­ тить, гадаючи, які наслідки матиме для нього це записування. В місті Білі Седлецької губ. в перші роки по „возсоединенію” цю ролю вико ­ нував старший стражник з Євреїв, що перейшов у православ ’ є. Чомусь губернатор вважав його за найбільш компетентну особу в питаннях що до чистоти обряду. Таке насильство влади викликало справжній бунт, а в дальшому роз ­ кололо народню масу на два ворожі табори. Всі більш поступові та сві ­ домі елементи в народі гостро повстали проти таких заходів влади і склали відому в історії групу „упорствующих”. Елементи менш активні приєдналися до більш активних із стихійного почуття. Але до упертої й завзятої боротьби вони показалися нездатними й незабаром піддалися та погодилися з фактом „возсоединенія”. Справі національної єдности української Холмщини „возсоединеніе” завдало удару такої сили, що з ним наслідками навряд чи можуть порів ­ нятися ті удари, які сипалися на Холмщину з боку противника. Спогади про те, що довелося пережити в ті часи, ще й досі живуть в пам ’ яті селян-самовидців, і зберегти ці прості, але цікаві оповідання про ті події для історії дуже важно. Такі матеріали освітлюють історію „возсоединенія” з такого боку, з якого не можуть освітлити її офіційні матеріали. Ця трагедія коштувала дорого холмському народові. Як свідчить один із пізніших статистиків, проф. В. А. Францев, на кінець ,Селянські оповідання про холмське „возсоединеніе” 79 1906 року з числа „упорствующих” перейшло до католицтва 106.000 чоловіка, а всієї української людности на Холмщині на 1905 рік було 475.380 чоловіка х . Перше оповідання записано в селі Загайках Радянського повіту Сед- лецької губ. ЗО серпня 1911 року від селянки Палажки Бондарук 53 років. Вона оповідає про події, що сталися в селі Дрелеві, до парафії якого належать Загайки. Числа, місяця й року оповідачка не пам ’ ятає, але коли її оповідання порівняти з тими відомостями, що дає Л. Димша в своїй книзі „Холмский вопрос”, то дату встановити легко: це сталося 5 січня 1874 року, коли уніяти дрелевської парафії постановили силою не допускати заведення „очищеного обряду” до служби божої й мали бойову сутичку з військом. Настоятелем дрелевської парафії був тоді свящ. Теофан Велинович, який і залишився на парафії по „возсоединенію” з православною церквою в 1875 році. Друге оповідання належить селянинові села Малашевичі-Великі, Біль- ського повіту Седлецької губерні (6 верстов від Берестя Литовського), Якову Пархотюкові, 56 років; записано його 17 грудня 1911 року. Він оповідає не тільки про події підчас приєднання в парафії Кобиляни- Надбужні, але й про те, як ставилися „упорствующие” до загального перепису людности в імперії 1897 року, й про той заколот у думках селянської маси, що викликала ця подія в Седлецькій губерні. „Упор ­ ствующие” зрозуміли наказ про загальний перепис людности, як першу ластівку, що несе наказ про волю сумління, що вони його так давно чекали. Останній епізод в оповіданні Пархотюка — перехід „упорствующих” до католицтва по наказі 17 квітня 1905 року про волю сумління. І. Оповідання Палажки Бондарчукової про „возсоеди ­ неніе” уніятів у селі Дрелеві. Епізод з 5 січня 1874 р. Спершу було так, же заборонялі ружаньца 2 спєваті. Церковь замкнулі, а під церковью клякнувши спєвалі. А козаки виглядалі з-за церкві, кто спєває ружаньца, — і зараз женуть іх, і вяжуть і гонят до хлєву. А люде ідуть за ними, а вони їх прогоняют батогами. Як іх повяжуть, то зараз везуть до Осової, до Колемброд і всажа- ють до шпіхіра, до стодоли. Другу нєдєлю знову ідуть під церковь, знову співають, знову вяжуть, знову везуть. Так було цєлоє лєто. А потим знову заборонілі в органи граті (так було, як в костелі) і зачалі скідаті іх. Солтис зачав гокаті попід окнами: „ідете, бо будут видіраті органи’С Сходяться, в звони звонят на гвалт — не давалі органов. Потим далі ко- заков на закуцію (екзекуцію). Бидло повиганялі з хлева і поставілі коній. Бидла з села не випускалі, робіті нічого не давалі. З села не випустілі картофлі копаті, жито сеяті, зганялі з поля і білі батогами. На Боже Народзенє сказав священник, що на Новий Рок вже будуть правіті службу по православію. На Водохрещеніє вже вийшов свя ­ щенник наопак (хрестним ходом проти соньця). А люде, як зійшлися, зараз до нього. Злапалі його за баркі (плечи) і сказалі: „не будешь правіті по православію, тільки по уніятскі” 3 . Стражнік хтєл дойтє, то люде не пустілі, бо ся тєсно збілі і не пустілі стражніка, а священника запхнулі до захрістії (кімната біля олтаря). Священник води ся напіл і каже: „тепер не буду правіті ні по-православію, ні по-уніятскі, бом ся води напіл”. 1 В. А. Францев, Карты русского и православного населення Холмской Руси, Вар ­ шава, 1909, с. VI. 2 Ружанець (rozaniec) — це уніатська й латинська церковна служба, що її можна й без священикової участи правити. 3 По виході з церкви процесія розбилась на дві часті: 1) священик і кілька параф ’ ян пішли проти соньця, 2) більшість людей пішла посолонь. На цвинтарі біля олтаря зійшлись і почали бійку. ,80 Є. Витошинський Тоді дєда (церковного сторожа) сталі дерті, щоб давал ключи. Дєда перекінулі, давай біті, „давай ключи”. Як дєда подерлі, тоді до страж ­ ника (Нестерова), білі його, щоб отдав ключи. Стражник видерся і по- лєтєл. Знову його поймалі, шапку здерлі і на колок повєсілі, а он втіоку у поле… і шапкі зріокся. Як ся на полі втер, зобачив кров. Люде за нім пролєтєліся і вернуліся до церкви. А священник не святіл води. На другій день знову солтис пішов попід окнами, щоб все, кто може, шлі бороніті церкви, щоб не допустілі. Коло десятої години прієхалі козаки, через село распєваючи гет і назад, а пєхота шла од Шосткі 1 , стойкі (селянські підводи по наряду) на фурманках везли вещі солдатів і метіолков, войско ся розстановило і старшина ім щось говорив. Сол ­ датів — цєлоє село. Потим прійшлі под церкву і начальник каже всім розступитися. Просить: „розійдітеся по домам; чего ви тут поприходілі?” Зараз котораясь піском сипнула йому в очи. Мєлі камєнє в кєшенях. Там начальника сипнулі, там вдарілі, там начальник сказав вязаті людей і забіраті. Як козаки ся начнуть вязаті людей, так люде іх палкою зверху. Начальник сказав козакам отступіті з цвінтаря до плебанії 2 , а люде на цвінтарь. Тоді козаки як вскочать, як людей займуть і так женуть, вига ­ няють з-під церкви батогами, прикладами, тесачками. Потим, як виломали браму, то люде білі войсько, чім кто мог: клуни- цею, оглоблею, розбіралі мур і кідалі каменем. Як солдат впаде, добівалі його каменем. Потим начальник казав отступіти, бо було дуже ранних. Одійшли до корчми, потим начальник казав наступіті і стрє- ляті на людей і на церкву. Некоторій пустіл в гору, некоторій на людей. Потим обступілі докола і вже до другого дня не випустілі з цвінтаря і на цвінтарь. Окружілі деревню, огню пороскладалі, щоб нікто до де ­ ревні не войшел і з деревні не вийшел. На другій день всех з-під церкви зайнялі до присягі, щоб ся не бун- товалі. Котрій клянул, присягнул, пальци подніос, що це не буде ся бун- товаті, пустілі його до дому, а котрій не хтєл присягати, то покладають, дадуть двайцять метіолок і кажуть: „Присягни, що не будешь бунтовал. Не хочешь — знов двайцять метіолок”. Кровь шла через сорочку. А як і потім не хотят присягати, вяжут, на фурманку, до Сєдлец в тюрьму. З нашей деревні трі сідєло от Богоявлення до Пасхи. Потим іх пустілі. А з Жерстина шлі на помочь з колками. Думалі, що оні ще под церк ­ вою, а оні вже метіолков досталі і поодсилани до Сєдлец. Як козаки по- бачилі, зараз поєхали до тєх людей і говорілі: „Зложьте бронь, вам нічого не буде”. Як зложили колкі, козаки іх обійшли коньми, так іх побілі на леду, погнали до корчми до Дреглева, набілі і так само под присягу, щоб ся не бунтовалі. А з Берези, з Проходиська шлі на ратунок, а як почулі той крик, то верну ­ ліся: не хтєлі под палкі. І так розійшлися. Жеротинци присягнулі, а козаки в Дреглеві шукалі тих, що з чужоі деревні, виводілі на дорогу і білі. Козаки були з тиждень по тої бітві в Дреглеві і потим вже успокоілі. Люде до церкви не ходілі, бо все откінуліся. Я так само доставала трі раза: першій кольбою (прикладом) в живіт, потім знову прикладом по руці — гет рука впала, потим впалам через мур на дорогу і на дорозі стоялам, як зачалі стрєляті. Вернулась до дому не по дорозі, а гаєм. В селі кажуть, що войтового сина забілі. Мати плаче за сином, а його не забілі, а тілько метіолков достав. Достав 40 метіолков. Батько 1 Осовая, Колемброди, Шостка, Жеротин, Береза, Проходисько — найближчії села і деревні. 2 Усадьба священика. ,Селянські оповідання про холмське „возсоединеніе 81 йому каже: „Демьяне, іди до дому”. А він каже: „Нехай мене тут за ­ бьютъ, — не піду до дому”. Тоді начальник каже до батька: „То ти такій войт. Тебе і гміна не слухає, коли не слухають ріднії діти”. Здійняв з нього ланцюх і надів на другого. Оповідання Якова Пархотюка про „возсоединеніе” уніятів у парафії Кобиляни Надбужні. С первого начала било так, як ще органи билі по церквам, то в нас било всьо ровно, як у ко ­ стелі: правілось богослуженіе, била монстрація *, билі колокольчікі. А потом в 1870 году органи знялі. Тогда забралі іх; нє знаю, куда дєлі. А потом через пять лєт уже в 1875 году нам прислалі православ ­ них священников. Еті священники котриї билі у нас, уніатськії, поуєзжалі заграницу, а денєкоториї то здєсь пооставалісь. Когда священники пра- вославниє началі у нас в Кобилянах правіть літургію, то люді повихо- ділі на двор, бросівши священника самого одного. Священник оглянувся назад, посмотрел, что людей нєт, то і священник себе вишел на двор і начал уговарівать людей: „Ей, люді! Что ви думаєте себе? Зачєм ухо ­ дите? То у нас уже того не будєт, что било: по уніатські правіть я вам літургії не буду, потому, что еті лета уже вийшлі, а будем правіть по православному”. Люді забралісь, та й ушлі по домам, а когда увідалі, что священник із церкві і пошел к себе домой, то нєкоториї вєрнулісь в церковь, ключи забралі і церковь замкнулі, щоб священник больше в церковь не приходіл. І он всьо лето не ходіл в церковь, только пахал, косіл, обрабативал землю. А осенью уже сталі гоніть, примушать. Прі- єхал начальнік уєзда, войт, писарь і поліція. Созвалі народ под церковь, началі уговарівать, а люди всьо не слушалі, разошлісь по домам. Потом пришел батальон солдат і сотня козаков. Солдат цєлий мєсяц держалі, продовольствовалі всьо, как єсть, крестьяне. Давалі ім соль, хлєб, кашу і мясо. А потом оні нєдовольни билі тем, началі брать самі, биков рє- зать. Потом когда поєхалі в губернію к губернатору, распісалісь кре ­ стьяне, що будут ходіть в церковь, тогда солдат ізвольнілі, взялі. Оні у кієвецкій приход пошлі, а у нас осталась тогда уже свобода. Тогда много нашлось упорствующих, так что по ЗО лєт упорствовалі: вєнча- лись по разним сторонам, кто в лєсу, кто в Кракове, кто в Ченстоховє, кто в деревне. Дєтей і старих мертвих хоронілі самі, без священников. Оповідання його-ж про загальний перепис людности 1897 р. Когда била перепись, когда бланки получили, тогда у нас в Малашё- вичах Больших бил учитель Коцюбинскій. Он ходил по деревне по вечерам и записивал, как кто себя признавал, — кто католиком, кто православним, а кто греко-уніятом писался. Потом крестьяне роздумали, чтоби ету пе ­ репись дать им в руки, потому что раздумали, что плохо будєт: уж на вєки-вєчниє православними будут. Напали на училище и все ети записи схватили с сумкою и отобрали от учителя. Тогда я побежал на одни двери, вчитель на другіе, схватили человєка с сумкою и отобрали. На другой день мы поєхали в Белу к начальнику уєзда за получе- нієм бланков. Мы привезли нєсколько пудов, роздали ети бланки всєм крестьянам. На етих бланках писали, кто себя признавал — кто католи ­ ком, кто православним, кто греко-уніятом. Когда крестьяне вийшли с етими бланками на улицу, то разраділісь, что ето плохо. По одной бланкє мало, а надо по двє, а учитель ім ска- зал: „если хотітє,. я дам вам по три, только будьте спокойни, не дєлайте розбою”. Так они тогда вийшли на улицу и розраділісь, куда ім удаться с етими бланками, чи до начальника, чи до священника. Учитель ім ска- 1 Дарохранилиця католицького зразка. ,82 Є. Витошинський зал: „ступайте к священнику, пускай подпишет бланки”. Но когда зайшли к священнику, он сказал: „ето не до меня принадлежит, идите до началь- ника”. Так они прийшли домой, потом пошли до войта гмини, анепошлидо начальника. Войт гмини отослал ихв Кодень (14 верст) к тминному судье, а судья сказал: „ето до меня не принадлежит, я в етих дєлах не касаюсь”. Так они обратно прийшли к войту, чтоби войт подписал, посвідєтель- ствовал и печать приложил. Войт им начал насмєшки дєлать и прикла- дивал печатки кому двє, кому три, кому четире, а кому й пять! Бланков не свідєтельствовал. Писал имя, фамилію, а какой веры не писал и под- писивался: „войт гмини”, а своей фамиліи не писал. Но когда они за ­ метали, что ето шутки строют з них, то всякій схватил свою бланку и скореє уходил домой. Еще они дома ходили толпою дня два, — куди, зна- чит, им удаться (обратиться) с етими бланками. Тогда я вийшел на улицу и напугал их: „Ну, хлопци, старайтесь денег: бланки забрали — по три рубля за всякую бланку”. Так они тогда спугалися и начали зносить бланки до учителя, но учитель сказал: „Я не принимаю етих бланков, по ­ тому что ви попачкали их”. На том дєло и кончилось. Денєкоторий учи ­ тель з розумом бил, то порядочно денег заработал на етих бланках — рублей сто! Ну, а у нас — ничего! Перепис другий „на католикув” (по указі 17 квітня 1905 р-про волю сумління). Прийшлі, значится, такіі кніжкі по- польски, щоб всім іх роздавать — кто грамотний и неграмотний. їх читалі, один другого уговаривал, что значит, все будем поляками, все католиками будем. Все будем, как рбдниє братья, все будем в костел ходіті, а церкви не будет здєсь. Православниє смутились, а католики то очень радова- лісь- „Если, — говорят, — будешь православним, а не католиком, то ничего не будешь имєть. Ми тебя спалим, ми тебя убьем. Тебе рожь випасем, викосим, если не пойдешь на католицкую вєру. Били такіє, що с боль ­ шой охотой переходили, а били и такіє, що в большой смутності шли к польским священникам. А били денєкоториє и такіє, що ни за что од православія не хотєли одступіті і мову свою украінскую дуже моцно дер- жалі. Бил у нас такой Данилюк Демьян, твердий, як камень. Католики в обикновенное время боялись до него и подступать, ну, а тут одважілісь. „А що, Дем ’ яне, хіба і теперь ти не перейдешь на католіцкую ві ­ ру”, — спитали вони його. „А для чого то я власне теперь маю переходити на католіцкую ві ­ ру?” — запитав він їх. „А для того, что теперь всі переходять на католіцкую віру і право ­ славних зовсім не буде. Хіба ти не чув, ще в Петербурзі вже сам царь перейшов на католіка? ” Він як це почув, та як розсердиться та як гукне на них: „Сто чор ­ тів вашій матері. Скажіть цілому світу: „Нехай всі царі перейдуть на католіцкую віру, Данилюк єден зостане православним!” . После етого они от него совсєм отступались. Сперва то польскіе ксендзи никаких взяток не брали, когда православниє переходили на ка- толіков, а теперь то уже здорово притесняють и беруть за каждую требу четире раза столько, что следует. За похорони покойника берут 25 — 50 рублей, за хрест 6 — 10 рублей, как по кому смотрит, за вєн- чаніє свадьби 10, 15 и 25 рублей. ,Акад. КИРИЛО СТУДИНСЬКИЙ ПЕРЕПИСКА М. ДРАГОМАНОВА З В. НАВРОЦЬКИМ (З початків соціалістичного руху в Галичині) Переписку з Драгомановим почав був Навроцький на поклик Мелі- тона Бучинського. До останнього звернувся був Драгоманов дня 4. IX. 1871 р. з проханням відповісти на таких шість питань: 1) „Як у Вас уряджено школьну Раду і коротку історію її діяній; “ 2) „скільки було по сессіям депутатів руських у соймі львівськім і віденськім од началу конституції і якого стану?” 3) „що зроблено і робиться Руською Радою і Матицею для народної освіти?” 4) „як одбувся з їзд Поляків і яку часть і які держали у йому Ру ­ сини? Які уступки роблять Ляхи руським при новому строю Галичини?” 5) „Які видання для елементарної, народної просвіти видала і заду ­ мує „Просвіта”?” 6) „Чи є які уряди для розвою музики народної у Галичині і Буко ­ вині? як що надруковано з пісень, або з переложеній Шевченка або що, то яб прохав и дослати мені, чи на подерж, чи коли можно продати. Доси я знаю тільки коломийки Счасного (Саламона). Чи нема де запи ­ саних гуцульських співів — а може хто узявся-б записувати мотіви?” Драгоманов просив Бучинського, щоб евентуально за нього відповів хто инший із львівських, чи станиславівських товаришів, якби йому самому не ставало часу 3 . Бучинський дав Драгоманову коротку відповідь дня 10. ЇХ. 1871 р., а що вона не була докладна, тому виправдувався: „Простіть на нині, До ­ бродію, що тільки сі короткі вісти міг я Вам подати на запитання Ваші; тілько я лиш позитивного знаю, а фрази сплітати не хочу. Тим я пишу у Львів В. Навроцькому, щоб на позитивних даних по ­ яснив ще раз окремим листом до Вас сі питання” 1 2 . 1 Переписка Мих. Драгоманова з Мелітоном Бучинеьким, 1871 ■ — 77, зладив Мих. Павлик („Збірник філ. секц. Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. XIII), стор. ЗО — 31. 2 Там-же, стор. 36. 3 Гляди лист І. 4 Гляди лист II. Навроцький вислав відповідь на питання Драгоманова, що їх передав йому Бучинський в місяці грудні 1871 р., до Флоренції, але вона до рук київського ученого не дійшла. Се був перший лист Навро- цького до Драгоманова, на котрий Драгоманов відкликатися не міг. Одначе Навроцький не зразився мовчанням Драгоманова і дня 23. III. 1872 року відізвався до нього вдруге, при чім питав його про долю свого попереднього листа і запрошував до участи в оновленій „Правді” 8 . Драгоманов відповів негайно, дня ЗО березня 1872 р. широким ли ­ стом, який містимо в нашій збірці, на превеликий жаль, в уривку, бо його закінчення поки-що нам невідоме 4 . В такий спосіб зав ’ язалося листування між Драгомановим та Навро- цьким, воно тривало від грудня 1871 р. приблизно по день 12. X. 1877 року, отже повних шість літ. ,84 Акад. Кирило Студинський Для характеристики сього часу годиться завважити, що єдиний часо ­ пис „Правда”, який у Галичині від р. 1867 ширив українську думку, перестав виходити в половині 1870 року. Зложились на те нелад в адміністрації та ворожнеча Куліша, що у своїм автократизмі не вмів дійти до ладу з галицькими діячами. Про першу із сих причин писав дня 13. III. 1870 р. Осип Барвінський 1 до Мел. Бучинського: „Наша справа так лихо стоїть, що годі до кінця довести, помимо найбільшої і найширшої волі громадян. Скажу тільки те, що адміністрація а через те і експедиція „Правди” в III рочнику була так недбала, що тепер так нам пошкодила, неначе-б ми тепер на ново почали „Правду” видавати. Із листів і реклам, що приходять до редакції, спізнаю, що „Правда” була таким людям висилана, котрі і не думали пренумерувати, а таким, що поплатили за цілий рік по 6 fr., або зовсім не посилано, або тільки до якогось часу, котрі тепер думають, або що , ; Правда “ ще 1869 р. перестала виходити, або що суть люди при редакції, котрі гроші вимагають, а часописи не посилають” 2 . 1 Оеип Барвінський, парох в Сервирах, автор драми „Павло Полуботок”, перекладач, численних творів із сербського, російського й німецького письменства, умер дня 4. II. 1889 р. на 45 році життя. Його некролог у „Правді” 1889 за лютий. 2 Тека Остапа Терлецького, стор. 72 — 3. 3 Т а м – ж е, стор. 73. 4 Лист Мел. Бучинського до Вол. Навроцького з дня 31. V. 1870 р. Надія на гроші з Відня від Куліша не дописала. Не дарма писав Остап Терлецький дня 19. III. 1870 р. до Бучинського: „Відень обіцяв грошей без ліку і без міри та на нещастє нічого єще не прислав — спа ­ сибі йому — а Львів не має чим викупити перший аркуш третього випуска тої не щасливої „Правди”. Так, пане брате, не нарікаймо на наших во ­ рогів, що вони нам крадуть домашний спокій і волю- Ми не варт її, бо сами власними своїми руками вяжемо собі руки і ноги. Коли не при ­ шлете хоч яких ЗО — 50 Гульденів, так лагодьте грошей на похорон „Правді” 3 4 . І справді на похорон „Правди” не треба було довго ждати. Нетерпе ­ ливість Ратая, що „П равда” ще не впал а”, яку висловив він у травні 1870 р. і , чи не найкраще освітлює відносини до неї Куліша. Потішалися галицькі Українці тим, що на місце „Правди” почне ви ­ ходити двічі на тиждень новий політичний часопис „Основа”, котрого перше число явилося дня 25. IX (7. X) 1870 року. Був се орган віцемар- шалка сойму Юліяна Лавровського. Одначе вже сама назва нового органу викликала велике обурення з боку Куліша: „Назвавшись «Ос ­ новою, — писав Куліш 21.Х. 1870 до Вол. Барвінського, — кинула вона камінь на тих, що видавали „Основу українську”… „Узурпацію назви „Основа” треба розбірати не по юридичному. Вона мала літературню заслугу. Приймати на себе таке імя можна тільки тому, хтоб міг під ­ держати теж саме діло на його високости. Опріч того Основа дізнала тісности в россійському абсолютизмі. Назвати „Основою” газету гали- ційську значить підводити під сюркуп розпорошених основян россійських. Там не розбіратимуть, як воно зробилось, а прирівняють Українців до Ляхів, не то що до Галичан. Катков і перше кричав, що українофіль ­ ство — польська інтриґа. Псевдо-Основа підопре його денунціяцію. Полі ­ тика польська нераз так робила, що коли не можна було перетягти до свого коша Українця, то хоч упекти його перед Москвою. Лавровський зробив як раз gwoli polityki polskiej. Та годі вже про се “ … Подражнений на „Основу” Куліш обіцював вже 600 гульденів на „Правду”, бо вона „мусить стояти против Ляхівського потруду на зде- ,Переписка М. Драгоманова з В- Навроцьким 85 моралізування Русі через Лавровського” ‘, одначе грошей не прислав і „Правда” не виходила. Не подобалась „Основа” також галицьким Українцям за-для її полі ­ тичного угодового напряму. Навроцький писав Бучинському дня 14. X. 1870 року: „Лавровський був би в нас мав на якийсь час союзників з конеч ­ ности, колиб не був так від разу скомпромітувався з своєю „Основою”. „Основу” мабуть маєте, то і моглисьте вже пізнати, що се друге виданнє „Вѣстника” 2 , навіть непоправне. Тим я і спішуся Вам донести, що ані Громада, ані громадяне поєдинчі в „Основі” не мають і не мали жад ­ ного уділу найменчого. Відколи на весні сего року (в Червцю бачу) так званий „Клюб Українців”, до котрого належали і наші громадяне, розій ­ шовся, не згодившися на програм нового часопису, від тогди ми були здалека від всіх дальших проектів „Основи” etc.; правда, що позволялись- мося називати сторонництвом Лавровського, а навіть було певне, що поперлибисьмо були Лавровського, скоро наша справа з ним була би росла і поти, поки він би не скомпромітувався а ми би сили не набрали, щоби могли виступити самостійно, без якоїсь там фірми. — Сталося так, що він уже скомпромітувався, а хоч ми ще зовсім сили не набрали, але розлучитися з ним треба і як зможем заманіфестуватися яко щось ціл ­ ком инчого, аніж руська Regierungspartei, сконцентрована нині в особі Лавровського і в „Основі”. Найбільше заанґажовані Сушкевич 8 (що взяв був адміністрацію на себе) і Вахнянин 4 , але вони оба вторік виступили з Громади; а нині Сушкевич каєся і взиває нас на ратунок, щоб ми видавали „Правду” і заявились проти „Основи”. Ми, розумієся, раді з такого кінця, бо і ми мало в тім не застрягли, хоч і не так вже глубоко, як би ся Вам з мого листу остатного здаватись могло; трафив він (лист) там куда мірив. „Ратай дуже злий на „Основу” і перепрошуєся з „Правдою”, тільки о тім тихо! щоб знов що не сталося! Іменно Пулюй не потрібує об сім знати, так як з другої сторони нехай знає, як ми стоїмо против „Основи”. „Правду” хочемо воскресити із мертвих, щоб хоч бодай квартально виходила і тримала „Основу” в пристойних гра ­ ницях. При таких условях і „Основу” ми можемо на свою справу вихі- снувати, поміщаючи в ній все, що нам було потрібно. Вже вона в другім нумері (що нині вийшов) подаєся назад і звідтам можете (коли його маєте) видіти, який крик ми підняли проти першому No, коли Климкович за добре узнав оправдуватися… „Правду” хочем конче удержати, але нема грошей ані троха. Пригадую Вам тамтогорічну субскрипцію…!” 5 Були ще спроби зреформувати „Основу” в р. 1871. Вона мала стати „орґаном радикальним молодої Галичини” 6 , а коли се не вдалось пере- 1 „Записки” Наук. Тов. ім. Шевч., т 26. Miscellanea, стор. 10 — 11. Юліян Лавровський визначний громадянин, нар. 1821 р., умер 5. V. 1873 р. з тифу. На день раніше померла його дружина. Дня 6-го V похоронено їх при участі 20 тисяч люду. Заснував „Руську Бесіду”, народній театр, заступав національні інтереси, але в напрямі угодовім: р. 1869 дня 23. X. вніс він у соймі угодовий проект. Від р. 1873 був він головою .Просвіти”. Його некролог і опис похорону вмістила Правда в 6 числі за рік 1873. Його смерть уважано тоді національною жалобою. 2 Вѣстникъ (урядовий часопис), що перестав виходити в р. 1866. 3 Д-р Корнило Сушкевич, перший голова Тов. ім. Шевченка, народився у Львові р. 1840, помер 8. VI. 1885 року. 4 Наталь Вахнянин нар. 7. IX. 1841, помер 11. II. 1907 р., визначний діяч, перший голова „Січи” і „Просвіти”, писав повісті, оповідання, гуморески, визначився як бесідник, публіцист, композитор. 5 ТекаО. Терлецького, стор. 82. Ксеноф. Климкевич нар. 31. 1.1835 р., помер 19. V. 1881 р. Про нього гляди: Ом. Огоновський: Ист. лит. руск., II (2), стор. 606 — 15; його портрет в „Неділі”, 1912, Ч. 38. 6 Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським, стор. 51. ,86 Акад. Кирило Студинський вести, задумали молоді, львівські громадяни видавати часопис під назвою: „Сторожа”. Вол. Навроцький писав про се нове видання Бучинському дня ЗО. XI. 1871 року: „Сторожа” 1 Нр. вийде 27 лат. грудня с. р.; мала вийти 13-го с. м., так на прозьбу Лавровського, — щоб не показувати роздору на зверх — відложилисьмо до того часу, коли „Основа” знов стане виходити 2 рази в тиждень і таким чином „Сторожа” не буде чужим людьом а іменно Полякам здаватися противним орґаном „Основи”, а лиш її реґулятором. Федорович дає на „Сторожу” (глупе імя!) 200 зр.” 1 Одначе думку видавати „Сторожу” закинено, а Навроцький писав Бучинському дня 21. XII. 1871 р.: „Зі „Сторожі” не буде вже нічого; sit еі terra levis! Блище говоримо у Львові” 2 . Остаточно взяла верх думка, що краще відновити „Правду”, котра мала вже в Галичині й на Україні свою традицію, як починати нове ви ­ дання. Коли з поч. 1872 р. Галичани Мих. Димет 3 і Корнило Устия- нович 4 бавили в Київі, поверх місяця, київські громадяни дали почин до відновлення „Правди”, при чім обіцяли підмогу на її видавання 200 — 500 рублів. За літературною і грошовою допомогою Киян вийшло перше число п ’ ятого річника „Правди” дня 15 (27) квітня 1871 року. Було се для престижу українства в Галичині важною подією, тим більше, що „Основа” доживала свого віку і дня 14 (26) VIII вийшло останнє її число 5 . Праць Мих. Драгоманова в першому річнику відновленої „Правди” в р. 1872 не видруковано, хоча він їх вже в липні того року прислав був редакції для Вол. Навроцького 6 . Одначе від р. 1873 уміщувано їх у „Правді” багато. Тут вийшла його прегарна студія „Література ро ­ сійська, великоруська, українська і галицька” 7 , його високо інтересні дописи про археологічний з ’ їзд у Київі в р. 1874 та дрібніші замітки. З італійської мови переповів Вол. Навроцький Драгоманова (Ukraine): „11 movimento letterario Ruteno in Russia e Gallizia” (1798 — 1872), вмі ­ щену в „Rivista Europea”, Firenze, 1873 8 , а з російської мови його-ж статтю „Русскіе въ Галиціи”, видрукувану у „Вѣстник-у Европы” за мі ­ сяці січень і лютий 1873 р. 9 . В „Правдѣ” зустрічаємо статтю Драго ­ манова: „Політичні часописи на Україні” 10 , його-ж „Антракт з історії українофільства (1863 — 72)” 11 та в кінці його величний протест, перекла ­ дений з французької мови: „Література українська проскрибована рядом россійським” 12 . 1 Тека О. Терлецького, стор. 98. В листі з листопада 1871 писав Остап Тер- лецький до Бучинського: „Федорович щось мекитить з нашою Газетою. Але я знаю, що має та Газета стояти прошеним грошем, то воліє не виходити”. Там-же, стор. 92. 2 Там-же. стор. 99. Про „Сторожу” гляди „П е р е п. М. Драг. з Б у ч и н с ь к и м “ , стор. 82 і 88. 3 Мих. Димет, купець, що вперше привіз з України в р. 1862 поезії Шевченка і його портрети, чим не мало причинився до розвитку українства в Галичині. Був він ме­ ценатом Тов. ім. Шевченка, свідомим громадянином, що брав участь у політичному житті. Умер у Львові 18. VII. 1890 на 71 році життя. Русское Слово. 1890, Ч. 28; Діло за рік 1890, Ч. 152. Гляди ще про нього Діло, 1892, Ч. ЗО, 1893, Ч. 94 і Д р а- гоманова „Австро-руські спомини”, стор. 49, 50, 448 — 9. 4 Корнило Устиянович, визначний маляр, поет, публіцист, нар. 1839 р., умер дня 21. VII. 1903 р. Діло, 1903, Ч. 152. Його характеристику, як поета і драматурга, подав Ом. Огоновський в „Ист. лит. руск. “ , II (2), стор. 784 — 817. Коротку згадку про нього, як артиста-маляра, подав М. Голубець. „Сто літ галицького малярства, 1804 — 1904 “ в „Старій Україні”, 1925 р., стор. 142 — 3. ° „Основа” видала в р. 1870 — 27 чисел, в р. 1871 від 28 — 112 чч. та в році 1872 — 64 чисел. Хоча громадянство на неї обурювалося, треба завважити, що в ній вмі ­ щено багато вартних політичних статтів. 6 Гляди листи В. Навроцького до Мел. Бучинського з дня 26 і 28 VII. 1872. 7 Правда, 1873, ч. 4, 5, 16-21 і 1874, ч. 1-9 8 Правда, 1873, ч. 7, 10, 14 — 16. 9 Правда, 1874, ч. 1 — 9. 19 Правда, 1875, ч. 17. 11 Правда, 1876, ч. 12 — 16. 12 Правда, 1878, ч. 18-23. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 87 Мих. Драгоманова високо ціновано в українських галицьких кругах серед молоди, про що свідчать замітки та статті, вміщені про нього, як у нього відібрано в р. 1875 катедру „безъ объясненія причинъ” і. Та все-ж таки не можна віддаватися ілюзіям, що відносини між Дра- гомановим та „Правдою” були беззамітні. Навроцький запросив київ ­ ського ученого до участи в „Правді” і в дійсності тільки він один пере ­ писував нечіткі статті Драгоманова та перекладав їх із чужих мов. Нещастя хотіло, щоб Навроцького кинено в р. 1872 на службу до Ряшева і він не міг мати безпосереднього впливу на те, щоб статті Драгоманова друковано без перерви, щоб не затрачувано його писань, або щоб не відкладано їх на вічну пам ’ ятку до редакційної теки, бо вони могли бути кому-небудь немилі. Дражнило Михайла Драгоманова те, що його статтю „Література російська etc.” друковано маленькими уривками протягом двох літ, а се могло вивести з рівноваги хоч-би найтерпеливішу людину. Ще гірше сталося із статтею Драгоманова, присланою до „Правди” під назвою „Народня освіта і література на Україні”, про яку згадав Навроцький в замітці, навіяній щирим пієтизмом до автора 1 2 . 1 Правда, 1875, ч. 19 і 23. 2 Правда, 1873, ч. 4, стор. 158 — 9 при статті Драгоманова: „Література російська”… Сю статтю втрачено з вини редакції. Дізнаємося про те з листа Вол. Навроцького до Мел. Бучинського з дня 23/ХІІ 1873 р., де читаємо: „Драгоманов не прислав (хоч обіцював) мені жадного Гер ­ цена; може до редакції „Правди” під моїм адресом? Там го мусіли задержати, — так як все там іде до крайности недбало; анархія, мабуть, запанувала в цілім нашім таборі. Саме так дієся із статтею єго „На ­ родня освіта на Україні”. Я тую статю взяв було з собою до Ряшева, щоб до неї написати коментар від редакції, цілком обєктивний, бо того було треба. Але перед 3-ма неділями казали її собі відослати назад до Львова; не вспів я її відослати (без коментаря) — як приходить послідне число „Правди ” з перепиской: до п. Н… в Самборі (очевидно до мене) „відо- слану Вам статю „Освіта на Україні” коментуйте ласкаво дальше” і післали її може справді до Самбора, бо я її доселі не одержав, — і ео ipso не можу й дальше „ласкаво” коментувати. Готова затратитись десь по дорозі”. Так само не поміщено в „Правді” двох рецензій Драгоманова на твір д-ра Клима Ганкевича: „Philosophic der Slaven” і на „Сопілку” Пав ­ лу ся (Чубинського). Як бачимо, побіч державної цензури, була ще й своя власна, а серед неї та серед неточности, чи недбальства редакції, Драгоманову, безко ­ рисному робітникові, що хотів мати трибуну, з якої міг-би промовляти до людей, ставало затісно. Тому почав він думати над заснуванням свого власного органу, зразу у Відні під редакцією Остапа Терлецького, а коли і там не міг був надіятись повної свободи слова, перевів свою думку в Женеві, у виданні „Громади”. Проте треба завважити, що в роках 1873 — 4, а почасти й у дальших річниках „Правди”, помітний був значний вплив Драгоманова, котрий у листах до Навроцького таврував нездужання „Правди” та суспільства, а тим самим піддавав свої власні думки, перед якими молоді громадяни корилися та по змозі і силам їх усували. Сильна індивідуальність Мих. Драгоманова витискала печать його духа на Навроцькім, Терлецькім, двох найвизначніших діячах молодої української громади, а тим самим і на „Правді” та взагалі на скристалізуванню поступових поглядів серед українського громадянства. ,88 Акад. Кирило Студинський Із статтів Драгоманова, вміщуваних у чужій, італійській, російській та французькій пресі, та перекладених, чи переповіджених в „Правді”, видно, як він дбав про те, щоб українському питанню надати розголос, щоб зацікавити . ним прилюдну опінію Европи. До праці в сім напрямі закликував він також Вол. Навроцького, який зразу відмовлявся, одначе, під впливом Драгоманова почав містити свої статті у „Вѣстник-у Европи”, в „Одесск-ім Вѣстник-у “ і в „Кіевск-ім Телеграф-і”, ліберальних газетах, що українським справам відступили були свої стовпці. До участи в органі, який задумував заснувати у Відні Драгоманов, запросив Навроцького Остап Терлецький. Навроцький відповів Терле- цькому листом з дня 20/VI 1876 р., який роком пізніше перехоплено між паперами Остапа при ревізії. В листі сім, перекладенім у суді на польську мову, читаємо: „Любий Друже! Розуміється, що Ваших двох листів, про котрі згадуєте, я не бачив на очі. Тутешня пошта, з консе- квенцією, гідною ліпшої справи, краде мені що-третій лист, який іде від мене, або до мене. Я вже навіть починаю підозрівати, що се не діється випадково, а що хтось для офіціальної, чи приватної цікавости веде пильний контроль над моєю перепискою. І, розуміється, я мушу се тер ­ піти, як дурень, бо що зроблю? Наприклад, одну половину моєї праці „пропінація” вже по видрукуванню одної части, котра мене коштувала багато труду, крадуть мені на пошті. Редакція „Правди” ургує пересилку, я мушу сідати до ноаої праці і то від основ нової, а навіть не можу собі дозволити тої сатисфакції, щоби пошту прилюдно виганьбити, бо в такім разі слідують зараз рекламації, індагації. Редакція мусіла-би признатися, хто посилав украдений лист, а опісля позбавлено-би мене місця, хоча-би тільки під тим претекстом, що хто пише такі довгі статті до газет, мусить нічого не робити в уряді, хоть-би се не було правдою. Отже сею дорогою, як здається, пішли також Ваші листи. А що-ж, на ­ приклад, скажете Ви, молодче великих надій, що недавно так само украли мені на пошті лист разом з фотографією моєї коханої дівчини, отже в сім випадку не тільки допустилися крадежи, але святотатства! Але що-ж робити, коли vana sine viribus іга! Від тих Gemiitlichkeiten, як каже Драгоманов, без котрих мешканцеві малого місточка обійтися годі, приступаючи quoad generalia а зглядно до „соціялдемокрації”, то розуміється, що я готов писати до „Громади”, хоть, розуміється, я ще дотепер не мав коли познайомитися ближче і подумати над програмою п. Драгоманова. Тільки не смійтеся з того і не зрозумійте мене зле, що я так легко признаюся, що програми не знаю, ані не погодившися з нею, — одним духом обіцюю писати до „Громади”, то виясніть собі тим, що я думаю тільки так писати, як скаже мені моє пересвідчення, а редакції полишити свободу, приймати щось від мене, або ні. Дальше, що я не мав часу познайомитися із сице нарицаємим соц. демократизмом, бо що правда таки не мав я часу до того, що називається по-німецьки, студію ­ вання сеї матерії, а властиво, я щой-но почав робити приготовуючі студії від самих елементарних початків, як се спостережете може з яких моїх друкованих статистичних праць, котрі для мене особисто мають тільки дидактичну вартість, хоча так може претенсіонально виступаю перед публікою. Отеє посилаю Вам мою пропінацію і бажаю Вам з дат і рахунків (за котрих правдивість можу Вам ручити) зробити як-найліп- ший ужиток до наміреного економічного перегляду; але під дискрецією можу Вам признатися по свіжім відчитанню сього писання, що воно не має жадної, ба навіть агітаторської вартости, а се для того, що є надто довге і надто запхане рахунками, щоби його більше, як десять людей в Галичині схотіло прочитати”. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 89 „А тепер, то, що ми говорили про сю матерію з Вами і Драгома- новим, про се можна-би легко порозумітися, бо се були загальники, з яких можна-би уложити кілька Leitartikl ’ iB до якої-небудь космополітичної газети, але нічого більше, щоби глибше розібрати справу спільно з Вами. Ви і Драгоманов не мали часу, а я потрібних студій, бо я і досі ще не успів виробити собі ясного соціяльного ідеалу, до котрого треба-би нам приступати, що найбільше до тепер піймаю вже трохи деякі блуди фак ­ тичного порядку. Для ілюстрації скажу, що вже давніше хотіла мені ре ­ дакція „Правди” прислати кілька Вами виданих брошур (котрих я ще і досі на очі не бачив), щоби я написав про них критичну працю для „Правди”, а хоча я, як може знаєте, до писання критики про всі речі (чи їх розумію, чи ні) дуже скорий, то прецінь я відмовив сього ре ­ дакції, а навіть спротивився присилці тих брошур, щоби мене не взяла охота написати щось нерозважного. Про те згадую тут також для того, щоби Ви мене не посудили о подвійну гру, бо мій лист починає приби ­ рати позір, немов би я шукав причіпки вицофання від Вас і від цілої со- ціяльної демокрації. Але про саму теорію, то ще менша річ, бо і так, по такім гарячім приклонникові Бокла, як Драгоманов, я надіюсь, що він не схоче відразу будувати якісь соціяльні системи a priori, але буде поступати індуктивним методом, значиться, „Громада” буде займатися фактами і критикою фактичного стану речи. Важніше тут питання утилі ­ тарне. А іменно: відома річ, що беззглядний соціялізм і беззглядний на ­ ціоналізм виключають себе взаїмно. Сього Вам доказувати не треба. Соціялізм є рідною дитиною космополітизму і для того ворогом всякої національности (народности). А крім сього космополітизм має рацію тільки при вічній згоді, поміж народами, а в поодиноких народів тільки тоді, коли вони великі, сконсолідовані і цивілізовані. Всього того ми не маємо, тому не можемо кидатися в руки беззглядного соціялізму. Питання: як та конечна для нас згода між тими двома остаточностями дасться перевести? скільки ми можемо жертвувати для соціялізму, щоби він не станув на перешкоді народності, се значить прямуванню до консолідації та освіти?” „Що думає почати Громада? Чи гадає пропагувати крайній соціялізм космополітичний ео ipso із виключенням всяких зглядів на народність, чи противно схоче боронити також інтереси національні, а коли так, — то як далеко буде поставлено соціальне питання понад інтереси народ ­ ности, або навідворот? Такі гамлетівські питання я мушу сам собі ста ­ вити, а що я тут сам один, мені тяжче приходиться найти відразу ясну на них відповідь, — чим якби я мав нагоду стикатися з людьми ріжних думок. Думаю, що також будуча редакція Громади не може мені подати ясної відповіли инакше, як тільки фактами, т. є. працями, які будуть мі ­ ститися в „Громаді”. Такий академічний коментар я вважаю конечним додати. Вертаючи на практичний ґрунт, мушу признатися, що не знаю ще тепер напевно, чи буду могти що дати для 1 Np. „Громади”, а то ось чому? Тому, що я по Вашім побуті у мене, сподівався що-тижня заповіданої посилки видавництва, так потім, коли добрий час від за- повідженого речінця минув, стратив я цілком надію і попав в конечний у мене період лінивства і щой-но потім вернув я з поворотом до зви ­ чайного писання для „Правди”. А так само, як в природі найгарячішим місяцям вліті відповідають найгірші морози взимі, то я тепер почав пра ­ цювати аж забагато і запустився ось як: для „Правди” пишу працю про руську народність в школах; сю працю мушу докінчити і навіть ще не знаю, коли буде конець?” 1 1 її друковано в „П р а в д і “ за рік 1876 під псевдонімом Н. Василь: „Руська на ­ родність в школах галицьких. Статистична розвідка 11 , чч. 7, 8, 11, 13— 16, 19, 22. ,90 Акад. Кирило Студинський Для альманаха, котрий видає в Липську б. р. Барвінський на спілку з Воробкевичем, обіцяв я працю про Русинів у західній Галичині, котра мене також буде коштувати багато часу. А вкінці для „Одесск-ого Вѣст ­ ника” почав я писати кореспонденцію, а що згодився вести її один квартал, тому не можу кинути перед кінцем кварталу. Із сим останнім я в будучині можу зле скінчити, бо і так вже зараз по видрукуванню моєї першої кореспонденції, мушу йому виповісти війну. Тому що редактор Зелений покликався на Драгоманова, отже, на його запрошення, обіцяв я писати кореспонденції до „Одесск-ого Вѣстника”. Але вже зараз з другого листа і залученої до нього писаної програми, я переконався, що тут справа з людьми в політичних, пресових і народніх справах недо ­ свідченими. Отже, я пишу мою першу кореспонденцію, посилаю і чекаю; приходить вкінці Np. „Одесск-ого Вѣстника”, в нім моя кореспонденція, ну гарно, хоча з кількома конечними блудами видрукувана, а під корес ­ понденцією гарним цицероном і як не можна виразніше, напечатано: „Во ­ лодимир Навроцький”. Шкода ще, що не додали: ц. к. скарбовий конце- піст в Ряшеві, щоби наша поліція, а зглядно польські газети і мої власті урядові, хорони Господи, не помилилися в адресі”. ,,Ну, якби я був щось такого зробив, за що-би мене всадили до арешту, або повісили, — то було-би се звичайне мартиріюм, яке можна-би ще витримати; але щоби мене могли за дурну кореспонденцію вигнати з уряду, була-би се дурниця, тим більша, бо тоді не знав-би я, що з со ­ бою робити з уваги на моїх вірителів, котрі мають до мене слушні пре- тенсії. Сталося се перед двома днями, а тепер що-дня вичікую якогось урядового кроку против мене. Ціла надія в тім, що може в Галичині ніхто не читає „Одесск-ого Вѣстника” і що польські газети мого прі ­ звища не піднесуть. Запитайте Драгоманова, чи він знає Зеленого і що сей „Одесскій Вѣстникъ” варт? Не пишеш мені, чи Драгоманов є у Відні?” „Оскільки я знаю, то він мусів бути тими днями у Львові. Дайте йому від мене також мою брошуру з додатком: arme Leute kochen mit Wasser. Важніші листи до мене рекомендуйте. Що до кореспонденцій, то я справді не знаю, чи я Вам що-небудь у тій справі обіцяв, а коли так — то чи не обіцяв більше, як можу дотримати”. „До Миколи Січинського напишу, як тільки довідаюся про його ад ­ ресу; але більше не знаю нікого такого, на котрого можна-би мати яку- небудь надію, що схоче дописувати до „Громади”, коли навіть „Правда” таких кореспондентів не може дістати. Ваш Навроцький” *. Наведений лист Вол. Навроцького характеризує дуже вірно його особу, погляди, замилування в праці та почасти також його відносини до Драгоманова. Хоча він сам не був соціялістом, одначе, в ім ’ я по ­ ступу, подавав руку Драгоманову до спільної роботи в органі par excel ­ lence соціялістичнім. В погоні австрійських та спеціально польських, галицьких властей за соціалістами в р. 1877 найдено при ревізії в Мелітона Бучинського в Станиславові ще один лист Вол. Навроцького з дати 24. X. 1874. Нав ­ роцький захоплювався в нім листом Остапа Терлецького, котрий опису ­ вав свої вражіння з побуту на археологічнім з ’ їзді в Київі. „Гідний він бувби дістатися навіть до мого архиву, в котрім маю теж не одну ці ­ каву річ по давних громадах та й редакціях” — писав Навроцький до Бу ­ чинського. 1 Акти судові процесу Котурницького і тов. (D Z і Є П П І к, ч. 92), Архів Нац. Му ­ зею у Львові. Згаданий на кінці листа Микола Січинський був парохом Стопчатова, де помер дня 8. VIII. 1894 р. на 44 році життя. Був сеймовим послом і дуже діяльним гро ­ мадянином. Діло, 1894, ч. 168. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким – 91 ‘ Обидва згадані листи завдали Навроцькому багато журби і переслі ­ дувань з боку властей. Вони вирішили віднайти сей „архив”, яким він перехвалювався. На домагання львівського карного суду переведено у Вол. Навроцького в Ряшеві ревізію дня 10. X. 1877 р. Як довідуємося із судових актів, Навроцький мешкав тоді в Ряшеві на „Ruskiej wsi “ під числом дому 130. Займав він там із своєю дружи ­ ною одну кімнату по правий бік сіней, а в дальших двох, кухні й перед ­ покої мешкала його теща Адольфіна Дзбанська, вдова по ц. к. повіто ­ вім начальникові, із двома дочками. Кімнату Вол. Навроцького було відділено від мешкання п. Дзбанської стіною, в котрій містилилися двері, заслонені шафою на одежу. Комісія, що йшла на ревізію, стрінула Вол. Навроцького по дорозі, завернула його додому й зажадала, щоб видав усі письма, друки й ли ­ стування, „що відносились би до тайних товариств взагалі, а спеціяльно такі, що стоялиби в звязку із соціялізмом”. Навроцький вийняв з бюрка в кімнаті, опісля з паки й куферка, що стояли в передпокої, всі листи, рукописи, концепти й папери, писані українською мовою. Тому що ані слідчий суддя, ані протоколіст не вміли читати українського (руського) письма, посортовано всі листи й папери, відділено від них листи польські та німецькі, що торкалися виключно його родинних відносин, і сі останні йому віддано, а всі инші забрано й опечатано печаткою, що її дав В. Навроцький. З книжок забрано в Навроцького 22 і 23 том „Русск-ої бібліотеки”, виданої в Липську, повість „Лихі люде” (1877), брошуру Драгоманова: „Турки внутр. и внѣшніе”, німецький твір „Utopia” von Tomas Morns і студію Careya: Umiejqtnosc gospodarstwa ludowego і socjalnego. Зате лишено Навроцькому багато книжок строго наукового змісту, головно з обсягу статистики, етнографії та белетристики, „що не стояли в ніякім звязку із тайними товариствами, або питаннєм соціялізму”. Комісія перешукала помешкання Навроцького, перетрусила шуфляди бюрка й столика, шафу, куфер та всякі инші сховки, а що нічого більше не найшла окрім того, що сам Навроцький показав, вважала свою працю за скінчену. З переписки забрано в Навроцького: 13 листів Романчука до нього, 15 листів від Драгоманова до нього, 6 листів Остапа Терлецького до нього, 39 листів від ріжних осіб до нього, 6 листів до Остапа Тер ­ лецького, 2 листи до Ганкевича, 1 лист до Левицького, 45 карток ріж ­ них концептів, 6 карт рукописів *. Ревізія, переведена в Навроцького, викликала в Ряшеві найріжно- рідніші поговори 1 2 . Дуже стурбувала вона його молоду дружину, з якою місяцем раніше (9. IX. 1877 р.) повінчався 3 . Жартом згадував він у листі до Мел. Бучинського про ревізію, коли писав дня 18. X. 1877 р. „Що до жінки впрочім, Ти можеш бути і рад, що не мавєсь того артикулу в своїй хаті тоді, як була у Тебе страшенна ревізія; була би Тебе зато ­ пила в сльозах, так як моя, розумієся не підчас, але по ревізії. Ледве не-ледве я їй успів виперсвадувати, що ту не розходиться в ніяке по- встаннє і що мене навіть, здаєся, не покличуть до суду, а вже не пові- шуть. — Ad vocem ревізії мушу Тобі донести цікавий факт, що як голов- 1 Акти судові процесу Котурницького і товаришів (Dziennik, 162) в архіві Нац. Музею у Львові. 2 Твори Вол. Навроцького. Львів, 1885; життєпис, що його написав Ост. Тер- лецький, стор. XXXIV — V. ? Лист Вол. Навроцького до Мел. Бучинського з дня 8. IX. 1877 р. Архів Науко ­ вого Тов. ім. Шевченка. ,92 Акад. Кирило Студинський ний повід до неї подав мій лист, забраний у Тебе, — так і при ревізії меже инчим забрано, згадай що?~ну не смійся, але так і е, що забрано Твого Сагеуа, позаяк розходиться тут о соціялістів, а Твій Carey має титул: Social-Wissenschaft. Бідний Tomas Morns (Utopia), котрого я два дни перед тим напіткав припадком в книгарні меже виданнями Universal- bibliotek, закупив за 12 крейцарів, і ледве 4 карток розрізав, пішов та ­ кож тоюж дорогою. А в інкрімінованім листі моїм до Тебе писанім, підкрислено червоним олівцем місце, де я лист Терлецького, котрий Ти мені раз був післав (о пригоді Драгоманова з Площанським) обіцяв зложити до „архиву” по нашій станислав- ській громаді! Цікавий я, що підкреслять червоним олівцем в Твоїм послід- нім, у мене забранім листі, чи може ті небезпечні, чорні очи Твоєї Лаври?” 1 1 Архів Наук. Тов. ім. Шевченка (збірка Бучинського). Частину сього листа вмі ­ щено в життєпису Навроцького, що його написав О. Терлецький. Гляди: Твори Вол. Навроцького, стор. XXXV. 2 Гляди лист XXIX нашої збірки. 8 Гляди лист XXX нашої збірки. 4 Гляди лист XXXI нашої збірки. 6 Гляди нашої збірки ч. XXXII — III. Саме в тім часі, коли в Навроцького відбувалася ревізія, з Женеви наспіли на його адресу від Драгоманова книжки. Навроцький посилкою стурбувався, бо був під поліційним доглядом та не міг зрозуміти необе- режности ученого, що до неї в його листі з 14. VI. 1876 р. перестері ­ гав 2 . Тому написав лист до Драгоманова незабаром по ревізії, і в нім застерігав далі не посилати книжки, чи листи, „так як се Вам звісно, що спільного у нас обох нема нічого” 3 . Мих. Павлик у дописці до копії листа здогадувався, що Навроцький написав його навмисне на те, щоб ряшівські власті його прочитали, та що Драгоманов переховував сей лист окремо в коверті і не згадував про нього і не подавав його далі, бо „він не відповідав фактичному станові зносин між обома кореспондентами”. Нема проте сумніву, що в листі Навроцького промовляла тривога не тільки про власну екзистенцію та дружини, але також і про його зобов ’ язання супротив людей, яким ви ­ нен був гроші і які вирівняти хотів чесно, а се було в нього можливе тільки на державній службі. Дня 11. X. 1877 р. переслухано Навроцького в ряшівськім суді 4 , од ­ наче слідство проти нього про приналежність до соціалістичної органі ­ зації застановлено, бо проти сього промовляв зміст його листа до Остапа Терлецького з дня 20. VI- 1876, найденого в останнього при ревізії. Зате хотів суд пришпилити Навроцького до слідства проти студент ­ ських громад. В наслідок сього’ затримано йому аванс, і се ще більше ускладнювало його гіркі матеріальні відносини. Навроцький просив суд про реабілітацію, бо коли винувачені в процесі ще не відбувають кари, хоч були-б засуджені, тому що мають дорогу рекурсу,- — він, хоча не за ­ сів на лаві обвинувачених, вже терпить кару за непровинені прогріхи 5 . Суд не поспішався, а Навроцькому ціла справа отроювала життя, руй ­ нувала здоров ’ я, підривала сили, підкошені бідуванням за молодечих студентських літ та серед злиднів урядової служби. Хоча Навроцький з Драгомановим розійшлися, обидва згадували час свойого знайомства, спільної переписки та спільної праці з глибокою пошаною. Освіта, розмах у думках, велика, запопадлива праця Драгома ­ нова та сила його пересвідчень примушували Навроцького високо ці ­ нити Драгоманова, хоча їх думки не завсіди сходилися із собою. Дня 23. XII. 1872 р. доносив Навроцький Бучинському: „До Драгоманова на ­ писав я нарешті 4- — 5 день тому, але забув спімнути про ту статтю і про Герцена, бо розписався з полемікою огнистою против гадкам його, виповідженим в статті: Обрусеніе ets. То….ва, про нашу політику против ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 93 москальофилів. Може образиться? Але принаймі нас троха порозуміє. Я його дуже поважаю і не думаю, щоби була причина мені з його сторони недовірювати моїм безнамієтним приміткам. Напиши йому, коли не знає, що автором аналізи в „Правді” є Українець з Київа, і тамтуда нехай свої жалі адресує” *. З другого боку Мих. Драгоманов відчував також велику втрату для себе і „Громади”, коли Навроцький перервав з ним переписку- Хотів він її конче в р- 1882 знову нав ’ язати, та писав до Навроцького лист у хвилі, коли надійшла до Женеви звістка про його смерть, що перемогла його в цвіті віку на 36 році життя. Драгоманов ушанував Навроцького в „Громаді” незвичайно сердечною згадкою, в якій оцінив дуже влучно працю й особу покійного. Від сеї згадки мусить почати кожний, хто схоче писати огляд літературної та наукової роботи Вол. Навроцького. Прощав у ній приятель приятеля, учений ученого, учитель ученика, бла ­ городна людина благородну людину. Ся згадка така важна, тепла й сер ­ дечна, що вважаємо її до речи тут передрукувати. Драгоманов писав: „Спомин помершого товариша Володимира Навроцького”: 16 (м. б. 17) марта 1882 р. вмер в Жешові (Rzeszow), в польській части Галичини, Вол. Навроцький, котрий написав для сеї книжки „Громади” працю, „Пянство й пропінація в Галичині” 2 . Покійний не в усьому згоджувався з нами, та все таки щиро помагав нашій праці, чим міг, найбільше своїм знаттям статистики краєвої. Так він дослав нам замітки про поділ землі між станами в Галичині, котрими заміт ­ ками ми скористувались, впорядкуючи до друку книжку про „Хлібороб ­ ство”, — а далі написав для „Громади” згадану працю. Навроцький був один з найчеснійших галицьких „молодих” народов ­ ців, або українолюбців, котрі появились в 60 ті роки, один з тих, котрі найбільше вдержали в собі вільних думок молодих часів, а в купі з тим один з найбільше працьовитих людей свого гурту. Остатнє доказують його довгі й совісні статистичні праці, напечатані в „Правді” й „Гро ­ маді”. На лихо, особисті обставини життя не давали йому ні оддатись своїй любимій праці, ні жити по своїй волі. Він мусив служити фінансо ­ вим урядником, та ще й на чужій стороні, куди переніс його зо Львова вищий уряд, як раз тоді, коли він мусів стати до впорядкування поновленої в 1872 р. „Правди”. З того часу його праця для своєї гро ­ мади звелась на самі тільки наукові писання. В 1877 р., коли піднялась в Галичині, в печаті польській, як і русинський (гурту „старого” й мо ­ сковського, як і „молодого” народовського) гидка лайка й брехні на со ­ ціалістів, В. Навроцький пробував внести кілько здорового повітря в тодішні галицькі розмови про соціалістів (див. в „Правді” 1877, No 13: „Нагінка за соціалістами і польська преса”), нагадуючи людям, що со ­ ціалізм сам по собі навіть не заборонений австрійськими законами, — та зоставсь один в полі…” „В остатні часи, коли й другі з народовців почали звертати увагу на дійсні причини бідности люду в Галичині, му сіло розширитись для Нав ­ роцького поле дЛя праці серед свого гурту й люду, — та саме тоді під ­ косила його незлічима хороба. Ми получили звістку про його 1 Збірка листів Бучинського Арх. Наук. Тов ім. Шевченка. Є тут натяк на статтю Сіроманця, вміщену в .Правді”, 1872, ч. З, 7, 8 п. н. .Українофільство у звязку зо схід ­ ною політикою Пруссії і „обрусінєм” західного краю “ . Про полеміку Навроцького з Драгомановим пор. нашої збірки ч. IV і V. 2 Громада, українська збірка, впорядкована М. Драгомановим. Женева, 1882, No 5, стор. 20 — 58. Студію Навроцького підписано його псевдонімом: О н и с и м. Під студіею дата, коли автор її скінчив, а саме 25. 8. 1877. Значить, праця лежала в редакційній теці повних п ’ ять літ. ,94 Акад. Кирило Студинський смерть саме тоді, як написали до його лист, в котрому предлагали йому написати книжку про ход ув ільнення крестьян, польських і українських в Галичині й про стан їх господарства, — книжку, без котрої не можна обійтись історику того краю, й котра мусить бути початком до того, щоб звести до купи народовський рух серед поляків і русинів. Ніхто ліпше покій ­ ника не був здільний на таку працю. Хто тепер її зробить?…” 1 На закінчення подаємо хронологічний спис листів Вол. Навроцького і Драгоманова, при чім зазначуємо ті, що вже були друковані, а також ті, що бракують. Рік 1871 грудень. утрачено. „ 1872 23. ПІ. наша збірка ч. І. „ , 19. IV. „ ч. III. я « 18. XII. „ ч. IV. „ 1873. 19. 1. видрук. Возняк. Я ” 3 . 11 . „ ч. VII. її п 22. II. „ ч. X. »» я перед 21. III. бракує. Пор. ч. XII. 6. IV. „ ч. ХІП. 3. V. „ ч. XVI. *1 » перед 15. VII. бракує. Пор. ч. XVIII. .. 1874 14. VII. „ ч. XX. , 1875. 14. VIII ……………. ч. XXII. ., 1876 28. 11. „ ч. XXIII. »> 1» 31. VII. „ ч. XXIV. 18. IX. „ ч. XXVI. „ 1877. 19. І. „ ч. ХХѴП. » » и. ш. „ ч. XXVIII. Я 11 14. VI. „ ч. XXIX. я V 12. X. „ ч. XXX. II Листи М. Драгоманова до В. Навроцького: Рік 1872. ЗО. III. наша збірка ч. II. видрук. Франко. » „ ю. IX. .. 27. XII. ,, »> ч. V. 1873.23. І. ч. VI. „ 5. II. ч- VIII. ,. 9. II. ч. IX. 8. III. ч. IX. ,, „ 21. III. м ч. XII. „ 14. IV. І ч. XIV. „ 20. IV. і „ 29. IV. » ч. XV. »> „ із. VI. ч. XVII. W „ 15. VII. » ч. XVIII. м „ 28. VII. п V ч. XIX. „ 26. VIII. видрук. Возняк. п 1875. пол . лип. п » ч. XXI 1876.20. VII. » бракує. Пор. ч. XXIV. „ 13. IX. ч ХХѴ. Як я вже завважав вище, при судовій ревізії в Навроцького забрано 15 листів Драгоманова. Одначе судовий перекладач на польську мову Васілевський занявся тільки тими листами, в котрих Драгоманов писав про соціяльне питання, або в котрім заповідав свою подорож до Львова, Київа, на Угорську Русь (ч. 21), а про инші навіть і не згадав. Тому що ми в нашій збірці подаємо 14 листів, виходило-б, що із знайдених при ревізії листів бракує тільки одного (з дня 20. VII. 1876 р.). Одначе їх число збільшується двома листами, що їх видрукували Франко й Воз- І. Листи Навроцького до Драгоманова: 1 Громада, Женева, 1882, No 5, стор. 271. ,95 Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким няк. Тим самим маємо вже звістки про 17 листів Драгоманова до Нав ­ роцького. Окрім сього відмітив Франко у своїх записках, що перехову ­ ються в бібліотеці Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові у рукописнім від ­ ділі під ч. 152, ще чотири листи Драгоманова, а саме з р. 1872 з дня 10. X та з р. 1873 з 19. VI, 28. VI, 26. IX; їх я даремно шукав. В та ­ кий спосіб число листів Драгоманова до Навроцького винесло-б 21, і з них 16 відомих нам з друку. Листів Навроцького до Драгоманова подаємо в нашій збірці 16, а що один видрукував вже раніше Возняк, тим самим їх число збільшу ­ ється до 17- Крім сього подали ми в списі дати трьох листів, котрі до наших рук не дійшли, отже число їх сягало-б до 20. Одначе Франко відзначив у згаданих записках ще 5 нових листів, котрих нам також не пощастило знайти, а саме з року 1872 з дня 3. II (концепт без кінця) і 3. V, з р. 1875. 14. VIII, 1876. 28. XI і 1877. 11. III, так що за ­ гальне число сягало-б до 25. Складаємо навмисне таку точну хронологію, бо листування Драгома ­ нова з Навроцьким подає нам велике багатство обміну думок між цими двома визначними людьми і є немов-би частинною історією поступового українського руху на галицькій землі в роках 1871 — 1877 з усіма його по ­ ривами й перепонами, недомаганнями чи невдачами і успіхами. Повіль ­ ним ходом здобував він собі в Галичині терен, і в сім велика заслуга Драгоманова й Навроцького. Цікавили їх обох нарівні питання не тільки літературні, але й соціальні та політичні, які один одному вияснювали, нерідко в полемічнім тоні. У своїх листах обіймали вони зором не тільки Галичину й Україну. Драгоманова цікавили відносини уряду, Поляків і москвофілів до українства на галицькій землі, які висвітлював Навро ­ цький своїми швидкими помічаннями. Взаміну дістав від Драгоманова низку інтересних звісток на теми російсько-українських взаємин чи ворогувань- Листи, що їх подаємо в нашій збірці, взято в двох третинах із ру ­ кописного відділу бібліотеки Франка, переданої Науковому Товариству ім Шевченка (ч. 188, 295, 315, 495). Листи ч. V, XXI, закінчення XXIV, XXV, XXVII, XXIX, XXX та акти судового переслухання В. Нав ­ роцького та його дві просьби про реабілітацію (ч. XXXI — XXXIII) передав мені ласкаво до використання із збірки „Національного Му ­ зею” кустос д-р Іларіон Свєнціцький в копіях Михайла Павлика. ,96 Акад. Кирило Студинський І. Вол. Навроцький до Мих. Драгоманова. Зі Львова дня 23 н. ст. Марця 1872. Високоповажний Добродію! Наш маляр Устиянович, бувши недавним часом у Києві, привіз з відти лист до Вас, щоб Вам єго переслати без поліцейської контролі Вашоі почти. Користуючись тою пригодою, хочу пригадатись Вашій ласкавій памяти, — не из чистоі цікавости, а из двох важнійших причин. Раз щоби дізнатись напевне про судьбу моі посилки до Вас, місяць гру ­ день 871 року. З поручень Бучинського я переслав був тоді Вам деякі дати про га- лицкі політичні и инші відношеня, и просив Вас щобисьте через Бу ­ чинського мене увідомили, чи посилку одержалисьте, бо знав я від него, що часто и так буває, що листи до Флоренциі не доходять. Так як він до сего дня про посилку нічого мені не пише, то и думаю що може и дійшла до Вас. Коли дійсно так, то я Вам радо ще раз би міг зібрати, все що Вам потрібно, и що зможу, — тільки — напишіть коли ласка, чи че ­ рез Бучинського, чи просто на мій адрес: Vladimir Nawrocki, Lemberg, ulica blacharska No 2. — Друга справа, за для якоі я смію писати до Вас, ось яка. За иніциятивою Кіян загадали ми видавати часопись литера- турню від місяця Квітня починаючи. Мабуть знаєте з кореспонденциі з Бучинським, якоі великоіваги у нас, в Галичині таке видавництво. Наша так названа интелиґенция руська, духовно не жиє, — а коли жиє, то вся ­ ким инчим, а тільки не нашим рідним духом. Окрім тільки — політикою, — від котроі такий нарід як наш — ніколи ще не підніс ся. Литература у нас тепер не истнує, бо у поєдинчих людий не ма ані гроший ані таланту до видаваня книг. — Литература задля того, може у нас розвиватись тільки зборовими силами, у журналах. Для того ми и збираємо усі сили до на ­ шого журнала. И наша громада осміляєсь запросити Вас до уділу в нім Вашими умієтними трудами. Все що напишете, приймемо из подякою. Наша литература українська, — а особливе ще Галицька, — як сами здорови знаєте, така ще убога, що жадного, й найменчого причинку покидуватись не мо ­ жемо. Кажу, найменчого, бо знаю, який у Вас час дорогий, и инчими тру ­ дами занятий, — то и не багато для нас зможете посвятити. — Не забудь- теж за нас, коли Ваша ласка, знаючи, що Ваш и наш труд стане у добро не лиш Галичини, а всего нашого народу. Вам покірний В. Мавроцкий. II. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція, ЗО Марця 1872. Via della Condotta, <11,4 Piano. Високоповажаний Добродію! Дуже радий я, що таки получивъ листь Вашъ одъ 25 М. съ прилогою листа привезеного п.Устіяновичемъ. Одначе поминаемого Вами листа одъ прошлого ище року, на мое несчастіе, не получивъ, хоть о йому звіщавъ мене п. Бучинській, що має бути дуже для мене важний. Це вже не пер- вий разъ, що почти мене такъ обіжають. Як би я не боявся затруднити Васъ дуже, то попросивъ би дублікету Вашого листу для того, що я сбіраю факти про Галиччину, щобъ самому приготовитись до очевидіння йійі* котрого сподіваюсь къ осени, и для составленія обзору ділъ га- лицькихъ для часописи, чі журналу у Россіі, як „СПВѣдом.” або „Вѣст- ,Переписка М. Драгоманова з В- Навроцьким 97 никъ Европы”, съ котрими маю близкі стосунки и котрі завше честно одношувались къ украйінсько-галицькому народньому прямуванію. На счотъ журнала, про которий Ви пишете я не зовсімъ розумію, що значать слова Ваші, буцімъ вінъ закладуетця „за иніціятивою Киянъ”. Ні ­ чого й говорити про те, що и я, якъ усякий киянинъ нашого толку та ­ кому журналові радий и радий приняти у йому часть роботи. Коли на першій часъ не можу взяти у йому потрібного важності праці уділу, то це не для того, що, якъ Ви кажете, часи мойі заняті другими роботами, а більшъ для того, що у теперешньому моєму циганьскому житті не маю підъ ру ­ кою потрібного матерьялу. Одначе, ще поки вернусь до дому къ зімі, надіюсь прислати хоть маленькі роботки свойі, якь деякі переводи съ Лессинга (казка про три перстні зъ Натана Мудрого) и зъ сатиричнихъ новелль Боккачіо, — та, коли считаете підходящимъ діломъ, — короткий пе ­ реглядъ этнографичнихъ виданій въ Италіи за послідні часи. Працюю я міжъ иншимъ надъ переглядомъ теперешняго прямування у Франціи къ децентралізацій и феодализму поручъ съ нарожденіемъ провинціяльнихъ литературъ, якъ фламандська, провенсальска, бретоньска, — але поки до Франціи не доберусь, скінчити не можу, та окрімъ того не знаю, чі буде ця тема такъ занятна для Галиччини, якъ, мені сдаетця, — потрібна для Россіи, — для того що у Австріи идея федеральна сама натуральна и про- пагандирувати йійі нічого показомъ и таке, перешедше черезъ центра ­ лизмъ государство, якъ Франція, та и народності у Васъ не почитающи провинціяльними різновидностями тільки, понеже центральна народность численно не перемага такъ, яко народності французська de la langue d ’ oui, або великорусска. Ще скажу, що у „Вѣстнику Европы” за цей годъ у „Февралі” и у „Марті” напечатана ’ / 2 моейі праці підъ оглавомъ „Во ­ сточная политика Германіи и Обрусеніе”, котра кінчитця у „Апрѣлі” и „Майі”. Упять скажу, що у відносі нашихъ російскихъ ділъ, тамъ е дещо для критики ошибочной! теоріи „обрусенія”, що розвивають публициста катковського толку, — одначе упять боюсь, що для Галиччини тамъ мало що буде занятого. Еслиби Вамъ попався Вѣсти. Евр., я бъ прохавъ Васъ передивитись працю ту, — и якъ найдете що годнимъ, я бъ, по указу Ва ­ шому, переробивъ би для журналу Вашого. Але яке бъ я діло узявъ для себе зъ охотою, — коли бъ бувъ теперь у Россіи, такъ періодичні корреспонденціи зъ оглядомъ украйінськойі ли ­ тература и изъ россійськойі того, що має ціну и для насъ, и соціального життя у Южній Россіи. Думаю я, щэ порозумінне взайімне міжъ Вами и нами перва потріба обоюдна и що у журналі, котрий би ставъ орга ­ номъ обоюднімъ потрібна на первімъ плані подрібнійша хроника життя загального у Вашімъ и нашімъ краю. И зъ потріби самойі истоти діла и зъ погляду, щобъ Вашъ журналъ мігъ мати регулярний доступъ у Россіи, — безъ котрого половина мети буде недосягнута, — треба щобъ корреспон ­ денціи зъ Росс и и перегляди россійськихъ ділъ, не вступаючи нічого зъ фактичнойі критики, були лішени дуже юношеского задору и колючихъ фразъ, а въ первій верстві ставили позитивність. Не знаю, чи маете Ви на приміті такихъ корреспондентівъ у Києві, Житомирі, Одессі, Полтаві, Чернигові, Катеринославлі і тд. Я писавъ сьогодня у Киевъ про потрібъ такихъ корреспондентівъ, котрі бъ посилали Вамъ обзори ділъ судейскихъ, земскихъ, народнейі освіти, товариществъ кредитнихъ и т. п., для чого, окрімъ личного взору, россійскі газети, відписи земскихъ собраній, бан- ківъ, училищнихъ совітівъ можуть датибогатий матеріалъ. Коли вже хТо зъ живущихъ по різнимъ украинскимъ городамъ не удостоитця самъ на ­ писати Вамъ, то хоть би посилали такі відписи у Вашу редакцію, — що овсі не трудно. Жаль мені, що я не знаю у подрібностяхъ про организа- ,98 Акад. Кирило Студинський цію журнала, його образъ и таке инше, и черезъ те не можу написати де-кому зъ приятелівъ по різнимъ городамъ у Украйні, якъ треба, про потрібність такихъ корреспонденцій. На усякий случай випишу Вамъ адреси деякихъ зъ нихъ, до котрихъ я бъ совітувавъ послати програмъ журнала и запитання до .сотрудниче ­ ства: Волинская губернія: а) Житоміръ — Иванъ Яковлевичъ Рудченко, въ контрольной палатѣ, Ь) Новградъ Волинскъ — Петръ Антоновичъ Косачъ, Предсѣдатель мироваго Съѣзда. NB Рудченка попросіть передати тежь Флору Павловичу Рудкевичу, котрий теперъ мировимъ посредникомъ у Подоліи але я на сей часъ не знаю, у якому городі, с) Острогъ, Алексѣй Васильевичъ Петровъ, учитель прогимназіи. Херсонская губ. Одесса. Андрей Петровичъ Пригара \ проф. (дальшу частину втрачено). ПІ. Вол. Навроцький до Мих. Драгоманова. У Львові 19 Цвітня н. ст. 1872. Високоповажний Добродію! Прийміть від мене Добродію слово широкого сочуття задля смутного факту у Вашій семейній жизні, про який Ви споминаєте у Вашім ласка ­ вім листі з ЗО м., — коли не прогніваєтесь почути се слово від чоловіка — сказати можнаб — Вам цілком незнакомого. Алеж я сподію ся, що коли ласка Ваша буде писати до нас частійше, то и станемо собі борзо зна- комими; а ще коли справді сповните обітницю и приідите під осінь до нас, — то хоч може тутешні стосунки (отношенія!) найдете багато инакші и багато гірші, чим Ви собі іх представляєте, — але найдете людей для Вас як для кождого земляка, любячого свій нарід, — широко прихильних. — До сих наших стосунків галицьких не прикладайте, Добродію, європей ­ ської міри; приідете — пересвідчитесь. На тепер я тільки поговорю о на ­ шім in spe — журналі в особенности. Може ніколи и в ні жаднім инчім краі и народі не видавались часописі з такими малими средствами мате- рияльними и — духовими, як у нас, в Галичині, а саме у руських „народов ­ ців”. Так приміром и наш журнал; редакцию єго веде комитет, що скла ­ дає ся из людей всякого діла, — тільки не учених и не літератів; сам од- вічальний редактор — кандидат адвокатури 1 2 ; другий підписаний на про ­ спекті — урядник прокураториі цивільної (фіскуса) 3 , — оден маляр 4 * ; Ваш покірний слуга 0 и ще один 6 — урядники фінансові; семий у комитеті лите- ратурнёго журнала — урядник банковий ’ . — Пишу Вам про се так подрібно для того, щоби малопомалу дати Вам правдивий образ нашого мікрокос- моса галицького, а разом приготовати Вас на те, що нашій будущій „Правді” далеко від „світла під столом”! Щоби однакож не відстра ­ шити Вас Добродію таким представленєм від уділу в нашім видав ­ ництві, скажу Вам — pro doma — и прошу, повірте мені, що наша читаюча 1 В „Правді” за рік 1875, ч. 14, стор. 581 вміщено некролог А. П. Пригари, проф. державного права на новоросійськім університеті, що помер 1 липня (19 червня) у Київі. 2 Д-р Олександер Огоновський, пізніше проф. цив. права на львівському універси ­ теті (помер дня 10. II. 1891 на 44 році життя). Діло, 1891, ч. 24. 3 Д-р Корнило Сушкевич, підписаний як адміністратор. Инших підписів на „запро ­ синах” до передплати „Правди” на рік 1872 нема. Порівняй: їв. Єм. Левицький: „Библіографія”, II, стор. 590. Примірник запросин переховується в бібл. Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові. 4 Корнило Устиянович 6 Вол. Навроцький. а Вол. Шашкевич нар. 7. IV. 1839, умер 16. II. 1885. Гляди Ом. Огоновський: ,,Ист. лит. руск. “ , II (2), стор. 661 — 80. М. Возняк: „Недрукована автобіографія В. Шашке- вича”, Неділя, 1911, ч. 34 — 6. ’ Федір Заревич (нар. 1835, умер 12. 1.1879). Ом. Огоновський, Op. СІЇ., III (2), стор. 811 — 38. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 99 публика (як вона не єст малочисленна), знає оцінити кожду духову працю по іі внутрішній стійности. Говорю о нашій, малочисленній, галицкій публиці; бо не сподіюсь, що так лехко и скоро могли ми ви- хлопотати у Вашого правительства вольноі перепустки на Украіну. — Ваші ради добрі, и ми дуже Вам вдячні за іх. Усіх людий котрих Ви нам дали адреси, будемо трібувати запросити до уділу в „Правді”. У всіх наших розсудах об Россиі (не тільки у кореспонденциях) хочемо бути обєктивні. Тільки щоб часом правительство российське наші роз ­ прави из тутешними нашими галицкими катковцями не приймало проти себе? За Ваші праці літературні, які Ви нам обіцюєте для „Правди”, ми наперед уже Вам дуже вдячні. Які именно праці пригодилиб ся для „Правди”? Найлучше сами зміркуєте коли будете мали перший No пе ­ ред собою загалом сказавши всякі праці, — окрім щоденних справ полі ­ тичних європейських; бо для таких наш журнал за тісний. — Ваша роз ­ права „восточна політика ґерм. и обрусѣніе”, чи не за широка для „Правди”? Помітили іі в своім часі польскі и німецкі Газети, яко прояв важний в российскій публицистиці, — и з відти и я знаю головний ход мислей у іі; Вѣстника Европы не має у Львові, але колиб Ви скоротили и приближили до наших відносин украінско-великоруских, тоб була и для нас добра. — Ваші погляди на відносини літератури великорускоі до нашоі — котрі Ви зібрали у листі до Бучинського, будуть для нас — хоч може не зовсім згодяться з поглядами, які у нас виробились у сій справі — дуже интересні, и причиняться до розъяснення тоі замотаноі справи. Из мно ­ гими закордонськими земляками мали ми посередні зносини; и від пана Пригари з Одеси почавши, — а скінчивши на Кониськім, Кулішу и Йвані Нечую — кождий из них инакше дивився на сю річ. У нас, в Галичині, при свободі праси и слова, скристалізувались усі ті погляди у дві ріжні девізи, двох противних собі партий: два язики, дві народности, дві літе ­ ратури, — чи оден великоруский язик, одна література, одна, народність. Чи и тут правда має лежати по середині? Об сім питаню не може рі ­ шати той, хто саму тій борьбі уділ бере, истоіт по одній стороні. — Ваша розправа, яко чоловіка що стоіть далеко по за обома тутешними сторон- ництвами, буде мала для нас ціну велику, и з интересом будуть всі іі читати. Простіть, що мало написав, а богато записав паперу. Того, що списав був для Вас по питанням доставленим мені через Бучинського, у копіі не маю. Але, всі дати які там були, а Вам ще би були потрібні, можу зібрати на ново, за якийсь час. — На тепер поручаючись Вашій па ­ мяти остаюсь Вам покірний В. Кавроцкий. Осібно післано на Ваш адрес проспект „Правди”. Чи одержалисьте? IV. Вол. Навроцький до М. Драгоманова. Решів 18 н. ст- Грудень 872. Високоповажний Добродію! Пишуть мені зі Львова, що ви, Вп. Добродію споминаєте и про мене, и жалуєтесь, чому я не пишу до Вас? Відшукую Ваш послідний лист, дивлюсь — дата з 10 Сентябра; дата справді дуже давна, и не годилось мені єго так довго лишати без відпису. Але лист Ваш Добродію застав мене тоді у Львові — при редакциі Правди одним-одного: уся редакция на селі. Так не мав я тоді зараз хвилі часу вільного маючи окрім тоі роботи ще и 7 годин на день роботу в уряді. А в нас редакция — треба знати (коли близше хочете пізнати наші літературні стосунки) має шир ­ ше значінє як може у Вас, бо и редаговане, и писане, и усі коректури ,100 Акад. Кирило Студинський друкарські має редактор на своїй голові и руках. За для того (intra parenthesin) коли ще пишете до „Сп. Вѣдомостей” про нові прояви літе ­ ратурні в Галичині, — не забувайте тих литературних обставин нашого литературного діланя, и не критикуйте єго так Строго, так як скрити- кувалисьте єго взагалі вже у Вашій статі: „Восточная политика Германіи и обрусѣніе”: „ріжниця йде тількі або з за далеких вопросів або з за формальних — як правописъ…. У Галичан и тіні нема такого політичнёго такту! (як у Чехів)”. („Правда” за жовтень, стр. 331 — 332). Не Ви оден помиляєтесь у тім суді об нас. Саме так усі у Россиі, що пишуть або говорять об нас (окрім хиба тих не багато Українців, що бували у нас довше, и добре пізнали наші відносини) — -мають нас за дітей. Бо хтож як не діти моглиби творити завзяті табори політичні, и сваритися „трохи не до ножа”, — за правописъ! Подібно так, як Ви су ­ дите об нас, — можнаби (вибачте, по приязни за порівнанє) судити и о теперішних французах, що вони сваряться и сердяться одні на других — „трохи не до ножа” — за те, що одні сіли по лівій стороні у Верзаль- ській королівській салі, а другі у лавках по правій стороні. — Не „фор ­ мальні” и не „далекі” то вопроси, де ходить о житє або смерть народ ­ ности; о федералізм славянський а уніформовий централізм. Прочитайте бесіду соймову Качали (у „Правді” за Листопад 4 ), а пересвідчитесь, який то табір, с которим ми боремось „трохи не до ножа”. Наші москво- фили (у соймі під проводом Ковальського) — то славянські централі- затори, заступники панруссизма від Уралю по Адрийське море,- а зара ­ зом, в консеквенциі, приятелі, найсердечнійші — німецьких централістів в Австриі. Бо централізм німецький в Австриі, — мусить довести — -у консе ­ квенциі до централізму славянського, панрусского; а котрий из помеже нйх гірший, годі ліберальному чоловікови навить розсудити. — Качала у своій бесіді зійшов ся дуже близько з Вашими поглядами (у статі „Восточна політика Германій” etc.), хоч він тільки простий, галицький У краинофилъ. Одже борба у нас ведеться не о пусті форми, — але з самознанєм боремось ми о федеративний принцип; и у нас, в Галичині, здається мені, лежитз поле, на котрому рішиться вопрос, котрий принцип побідити має. Получаться -за посередництвом Украинофилів, — Галицькі Русини з Поляками, и згодяться на те, щоби в купі станути з Чехами, — то и федеративний принцип побідить в Австриі, — а тоді побідить и у всій Славянщині. Возьмуть же верх у нас москвофили, и поможуть німцям у „райхсраті” (парламенті австрійськім) змайоризувати Поляків и инчих Славян, — за задовго запанує Німеччина не тілько на півночі, — але від балтийського до чорного моря. — Але об тім богато би ще писати можна, а я зачав тільки оправду ­ ватись, чому я не відписав зараз на Ваш ласкавий лист. Друга причина така, що мене перенесли зі Львова далеко до польського містечка (Rzeszow), — по части для того, що авансували мене на висшу посаду, а по части такой за для того, щоби мені, Русинови, відобрати можність діяня для руськоі справи. Панує у нас, бачите, ще тепер (не на довго) така кліка польська, котра волить сподіватись на ласку німецьку, як на прихильність Русинів. Тут мені и тяжко кореспондувати з Вами; бо да ­ лекий від житя руського не можу Вам написати нічого, що Вас интере- сувати може. Навіть про Поляків Вам нічого написати не можу, бо сказано — маленьке, на пів жидівське, містечко, из звичайним, буднішним житєм, — далеко від якого небудь центра литературного або політичного руху. У таких обставинах я не думав пригадуватись Вам, и накидатись Вам 1 „Правда”, 1872, стор. 388 — 400. „Бесіда посла (Степана) Качали в соймі кр. при дебаті над адресою до корони в Листоп. 1872 “ . ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 101 з моїм знакомством, котре для Вас, ледви, чи може мати який небудь интерес. Але коли, що я у чім небудь Вам до пізнаня Галицьких відно ­ син помічним бути можу, — я Вам завсігди послужити готовий. Коли схо ­ чете, то через мене и з „Правдою” и з усіма Львовянами переписуватись можете, бо скажу Вам у тайні — Львівські може дуже до кореспонденті ліниві, — як и Ви сами може пересвідчились. Чи дописуєте правильно до Сп. Вѣдомостей? Я пишу тепер — після офіціяльних жерел про стан и статистику шкіл у Галичині, для Правди; то може де що з відтам и Вам знадобиться. — Коли схочете мені відписати (и коли не прогніваєтесь за мою полемику з Вами), то даю Вам мій адрес (по німецьки, бо мабуть и по німецьки адрес від Вас з Италіі сюда дійде) Vladimir Nawrocki, Konzipist bei der kk. Finanz Bezirksdirektion in Rzeszow, Galizien. Ваш покірний слуга В. Ыавроцький. V. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція. 1872 Декабря 27. Lung ’ Arno Acciajoli, 12, 2Р. Високоповажний Добродію! Спасибі Вам, що таки обізвались до мене, — бо скажу Вам прямо, мені дуже тяжко було думати, що при усіх стараннях увійти у тіснішу звязь з Вами і другими участниками Правди, ніяк то не удавалось. Я вже думав не раз, що мабуть моє, як мені казали, „москвофильство” тому причиною, — бо я й доси не можу допустити помислу, щоб тілько одна „лінь на переписку” могла здержувати людей од обміну словами і ду ­ мами. Мабуть, — нема интересу до переписки, то й мовчать. Вам ще дякую і за те, що обізвались і за те, що висказали мені, що думали про ті строчки, що я помістив у своій статті про Галиччину. Я тільки мушу оправдатись, що я тільки зачепив Галиччину боком і для того не міг висказати усього, що думав повно. (Мною одіслана у Пе ­ тербург велика стаття про галицьки партій і буде напечатана у январі і февралі В. Европы, — которою Ви, може, більш будете довольні, хотя і там знайдутця різниці у наших поглядах). Головною метою статі про „Обрусеніе” було показати, що централістична доктрина, начата велико- руссофілами (моск. славянофили), а потім розвита централістами держав ­ ними (Катковим і другими русскими прусаками) замість обрусіння скрізь тільки задержувала роботу національних сил у краях русько-польских і робила ворогів Россіи, сіяла свару між своїми і близькими. Для ціеі идеі тілько мені і треба було зачепити галицькі партій, про которі повно і подрібно говорити мені було не час і не місто. А у друге скажу, що Ви напрасно те, що я говорив про обидві партіи, приложили тільки до одніі Вашоі; я говорив даже більш про святоюрців, ніж про народовців, — бо напр. народовці уживали правописі обоюдноі і виказували завше більш толеранціі, ніж святоюрці (про це я не раз говорив, наприклад з поводу „Просвіти” у СПВід., як це звісно і з видержок, которі у перші роки, особливо у 1869, робила з СПВ. „Правда”). Одначе, просючи Вас перенести чималу долю моіх укорів галичанам у нетолеранціи і браку політичного такту на святоюрців, — я не можу, по совісти, не удержати де чого з сказаного і у прикладі до народовців. Я дуже добре знаю, що народовці стоять не (за) мілочь і за форму, але за дуже сурьозне діло — за федерализм і за народню самостійність, — але усе таки мушу додержати слово своє, що галичане дуже богато накла ­ дають ваги у вопросах далеких і з за них небрежуть близьким, що під ­ німають вопроси верхні,’коли не заготовлені основи. За цю мою думу ,102 Акад. Кирило Студинський стоіть те, — що библіотеки елементарних наук виложених для народу народною мовою нема, народ не зорганизований у общества (Побратим перша поява тілько) \ — сама интелигенція народнії мови, як треба, не вивчала і другим вивчити іі не дала можливости, бо граматики научноі чистоі мови народу не зроблено, словаря теж; і матеріал для ціого не зібраний, бо окрім того сбірника пісень напр., що видав у Москві Голо- вацький і що його нема ні у одного навіть народовця у хаті, — ні один сбірник народнёі мови не видан у останні доби у Галиччині (старі сбір- ники Шашкевича и К-о, або манісеньку книжечку Солом. Щасного 1 2 ні ­ чого считати). А яка ж це боротьба за народність, коли матеріяли для взнання іі не тільки не систематизовані, але навіть і не видані і не зі ­ брані? Яка борба за народню літературу, за літературу широку на на ­ родній підставі, — коли лучший журнал, як Правда, у середині другоі половини XIX в. печата такі нікому не нужні переливки старого пустого у порожне, як вірші Гетьманця, П., або і самого Федьковича, которий не стидитця печатати таку грубу нісенітницю, як своі „Пуряві”? А Федь- кович чоловік, которий справди показав у першому випуску своїх поезій талант не малий. И як же ви думаєте: можна признати той край, тую партію дужою і живою, котора допустила, що самий більший літературний талант, у ній появившійся, не тільки не розвивався з 1863 р., а йшов назад? Або скажете мені, що у часи, коли публика європейська вихо- луетця на творах Диккенса, Теккерея, Ауербаха, Шпільгагена, — що ма- вюють життє сучасне живо, як воно єсть, що показують у живих людях і картинах ту боротьбу культурну, соціальну і економичну, яка ведетця у житті усіх народів прогрессующих,- — можна иначе як з позіханнем, з здвиганнем плечей, а найбільш з жаллю читати ті дитячі або ще хуже старечі перескази сучасних і історичних анекдотів, которі видаютця у послідні часи у нас і у вас за повісти, драми і т. п. Ви колись писали мені: „не міряйте наших обставин європейською міркою”. — Якою-ж мені мірять? Хіба ми не у Европі живемо? Хіба перед Вашою власною пу ­ бликою не стоіть хоть Германія з іі літературою? И Ви и ми хіба не хочемо щось власне завести коло літератури россійськоі? А Ваші і наші украйнофіли, хіба не прокричали, що наш народ мусить мати таку ж са- мостайню літературу, як і усякий другий, як і „московська”, якою украй ­ нофіли зовуть усе писане у Россіи не по малоруському, у тому числі Гоголя і, — прибавлю, значить, і самого Костомарова? А ця московська література неуривним шагом , по своєму а іде тою ж дорогою, що і усі європейські великі народи, працює над общими Европі культурно-соція- льними питаннями, передає найлучші твори європейських талантів і умів, переводючи де що (Ауербаха, Шпільгагена, Дарвина и др.) і з рукописі і з корректури. Чим же ви обясните, що у Россіи після столиць перші губернії, що потребляютъ книги і журнали найбільш, — губерній малорос ­ ійські (Херсонска, Екатер., Кіевск., Полт., Таврич., Черниг., — которі напр. одного В. Европи купують до 2000 екз. (усіх В. Евр. цей рок видав 8000 екз. з них на Петерб. 1861, на Москву 518, за гряницю 100, — значить малоруські губернії потребляють трохи не усіх екз. В. Евр., ідучих у провінцію) а малоруських книг, окрім Шевченка, почти ніхто не купує? Чим, як не мертвостію малоруської літератури послідніх часів. 1 „Побратим”, товариство „руських ремесників”, сконституювалося дня 10 X1 1872 р. („Правда”, 1872, стор. 405 — 6). Хоча українське громадянство йому щиро підпомагало і збирало дари, товариство не утрималося довго через брак національної свідомости серед ремісничих кругів. 2 СаламонЪ Счастный: „Коломийки и шумки”, Львів, 1863. Надруковано 595 коломийок і 17 шумок. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 103 А було колись, що Квітка, Шевченко і перший випуск М. Вовчка дечому научали і великорусів, бо для свого часу були образком реального малювання життя і зачіпання „вопросів живих”. А тепер чим ми будем конкуренцію россійській літературі робити: Цисами, Павлусями, Гетьман ­ цями, Білецькими и т. п., — которих по слову Шевченка „мишам на гору” юдносить приходитця? — Ще не давно получив я лист од Рудченка, чо ­ ловіка, которий більш мене щирий украйнофіл, — та й той, глядючи на те, що послав останний рок з украінськоі літератури, каже: „лучше ніякоі літератури, ніж така”. Так, бачте, богато ще треба зробити знизу, щоб поставити діло народне галицько-украінське на живу и міцну основу, — а тоді і висту ­ пимо до рішення таких вопросів, як федерализм славянскій, чі який там, бо хоть би ми вияснили як день, що маєм право на те і на те, а як нічого не наробим, що наші права скріпить, то ні с чим і зостанемся, ніхто нас і не спомяне з нашим правом, як ніхто не спомина ні Віндів, ні Аллоброгів, которі були нічуть не худші з роду, як і Німці і римляне. Ви мені скажете: що де що робитця. Я і сам знаю, що робитця де ­ що, а „Просвітою” і більш ніж дещо. Але усе таки стою на своєму, що головного, близького зроблено мало а з за далекого, хоть би з за „панрусизму” і „панславизму” крику роблено більш ніж треба, не тілько з святоюрского боку, але і з нашого. Воно, чому і не покричати, — та біда у тому, що цей крик богато людей од діла одбива, бо богато лю ­ дей думають, що усе діло зкінчили, коли одні восхвалили, а другі воз- лаяли панслявізм і Москву, а ще гірше бачити, що є люде, що могли би спільне працювати над близьким ділом, колиб не сварки з за далекого панслявизму і з за далекої Москви. Це писав я, як українець. А тепер буду говорити, яко українець і россіянин, — що не є синонимом москвича. Поки ви будете лаять Каткова и К-о, — я-б тілько сказав Вам: киньте це діло, бо ви не знаєте іого як треба, для того і не зможете і вилаяти іого, як треба, як лають іого у Россіи не тільки українці, але найбільш сами великоруси. Коли Ви почнете лаять наш уряд — скажу те ж саме, прибавивши, що він вас не чіпа. А коли Ви усю Россію будете малю ­ вати як „Москву”, та ще й „загребущу Москву”, — то тут вже треба прямо сказати Вам, що Ви не знаєте, про що говорите, — бо й справді, у Вас нема не тільки книг і журналів, но навіть і усіх газет, которі б характеризували усе духовне життє россійськоі громади. А як би ви мали можливость знати россійську літературу, то поба ­ чили б, що вона у більшісти усіого меньше „загребуща”, централистична, державна, — але є критична і оппозиційна, ставлюща на першому плані прогрес моральний, соціальний і політичний свого народу, а не забіранне чужих; пізнали б, що так званий „славянскій комитет” — минаючи те, що він не така кака, як його малюють, — е нічтожне пятно на житті рос ­ сійськоі громади, котора навіть і не зна про ніого, а котороі більшність печати сміетця над ним. Потім Ви побачили б, що про Галичину ще меньше думають у Россіи, ніж про других славян. Хіба до ряду коли газета раз у місяць перепечата яку звістку з „Слова”, — і не то щоб Вас забірать, або лаять, а даже і хвалити і говорити про Вас трудно заста ­ вити такі журнали і газети, которі найбільш читаютця і поважаютця у Россіи, як Петерб. Від., В. Евр., Отеч. зап., Дѣло, Недѣля и др. — Я знаю по своєму опиту і скажу Вам, що у В. Евр. даже находять, що про Га- личчину нікому не интересно знати у Россіи і що хіба Пипин з усіеі редакції охотно бере моє писання, а Стасюлевич, коли Не одказав помістити ту статтю, що я послав, то ради личних відносин і ради авто- ,104 Акад. Кирило Студинський ритета Пипина. Ну, — а Ви не скажете, щоб Пипин загрібати Галиччину совітував, — значитця, — перве діло, обзнакомившись фактично з Россією г Ви мусили б заспокоїтись: ніхто Вас не досягне, щоб загребти, а більш- ність громади і знать Вас не зна і не хоче маючи і у себе роботи не мало і усіого меньше думаючи про націонализм який небудь. Значить, — ні уряд, ні громада у Россіи не зупеня Вам працювати над своєю сво ­ бодою, просвітою, літературою: робить на здоровье! Значить, — Ви мо­ жете і не згадувати про Россію, як вона не згадує про Вас. Ви скажете: ми маємо свою Россію у себе, т. е. святоюрців, з кото- рими не можна не боротись. От тут і я скажу: так взнайте же Россію настоящу, — і побачите що Вам святоюрці виставляють фальшиву Россію. Святоюрці — це Ваша домова уніятська бурса-|- німецька канцілярія з при ­ бавкою польского лакейства. З ними і борітця, — та борітця між инчим і тим, що покажіть, що святоюрска література і тенденціі також похо ­ дять на россійську літературу і россійські тенденціі, як і верзякаї ня яких небудь дервишів турецьких. Святоюрщина єсть скрізь, по всіх землях своя; єсть вона і у Россіи, — вона то і прихиляетця і мажеть по головці і ваших святоюрців, — але скажу Вам по правді, що послідний ретроград у Россіи — ліберал у порівнанню з Вашими святоюрцями; а про літературу отъ Вам примір: од Вашоі Роксоляни і Катков одхре- стився, а Головацький який був храбрий у Львові, — а у Россіи мовчить, як води у рот набрав, а Дідицького вірші, коли бачило чоловік з 10 у Россіи, то усі сміялись. Придивившись добре до літератури у Россіи, Ви б побачили, що у ній швидче найшли б собі союзника, ніж ворога, т. е. союзника тенденцій, — бо література ця по ідеям демократична, по манери критична і реалистична, по мові живо народня. Для того Ви с повною вірою, що Вас не переспорят фактами, можете сказати вашим супротивникам: коли Ви справді хочете ділити життє россійськоі літера ­ тури, — ви мусите стати народовцями у політиці і літературі. Не з москвофильства, — а з украйнофильства, з ненависти проти мер ­ твеччини, особливо святоюрськоі, узявся я за нелегке діло писати моім галицьким приятелям і корреспондентам такі филиппики і аналогіі, як і це письмо до Вас. Я думаю, що нічим так не можна діскредітувати у Галиччині святоюрців, як доказом, що вони скоріш турки, абиссинці і готентоти, ніж россіяне; а к тому я думаю, що колиб народовці і украй- нофили робили хоть х /а того, що тепер робить прогрессівна россійська партія, то не так би стояла наша справа. І яко россіянин рад би я був більш енергичному виступу галицьких народовців на реализм і критику позітівну у поезіі і літературі; на лібе- рализм і демократизм у соціяльних і політичних ділах, — бо не можу не дивитись зо страхом на ту емиграцію галицьку, що лізе тепер у Россію, особливо на педагогичну службу разом з чехами. Це новий елемент у ту чиновну охрану, що прозвана у Россіи, після гумористичних характе ­ ристик Щедрина ташкентцями, нова поміч нашій реакційній партіі, котора напримір не змоглаб провести своеі шкодливоі реформи гимназій без німецького, чехо-жидівського і галицького напливу, — бо усе свіже між россійською громадою сторонилось і противудіяло цій реформі. Діло ясне, — що чим більш буде сіятись між галицькою молодіжью чесний, ліберальний і народний напрямок, тим меньш буде та ташкентська еми- грація, що тепер наліта на Россію. Од того я думаю, що не гаразд ро ­ бить россійська громада, що зовсім знати не хоче про Галиччину (хоть це і дуже для вас успокоітельно), — і що, як галицьки народовці моглиб знайти у Россіи союзників не тільки у „украйнофилах” чистих, — которих у нас не дуже богато, а просвіщенних і праціовитих мабуть і пяти де- ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 105 сятків не наберетця, — але і у ліберальних „росіянах” і навіть і серед чистих великорусів „нігілистичного”, т. е. позитивно-демократичного та ­ бору, — так і ліберальна партія у Россіи могла би знайти союзників у галицьких народовцях у боротьбі проти власноі реакції’, власному таш- кентству, которе у Вас олицетворялось у святоюрщині. Так ворог був би осажден і з того тилу, відкіля він має резерви. От така двойка мета, — а) дискредітувати ще на один манір Ваших ташкентців (святоюрців) і підняти у Ваших народовців кредит живоі і народної Россіи і Великорусі, — Ь) діскредитувати у Россіи святоюрску партію, показавши, що це ташкентці, которі лижуть за пятаки руку то россійську, то німецьку, та обскуранти, — або люде вовлеченні недораз ­ витію, хоть і талантливі, як Наумович, — і підняти у Россіи интерес до вашої народноі партій, — ось що водить моім пером, а не хотіннє „вия ­ вити галичан, яко дітей”. Для таксі мети я мушу критично односитись до усіх галицьких партій, міряючи іх діла реальною пользою народу і просвітним ідеям нашого віку, — і не моя вина, що часом ці діла ока- зуютця дуже маленькими перед такою міркою, котороі, — згодьтесь, — ки ­ нути ні я, ні ніхто не у праві. Помилятця у подрібностях прикладу такоі мірки я можу і дуже, — але лучше переборщити у пессимізмі, ніж у опти ­ мізмі, бо здорове критики і лайки не боитця особенно такоі, що прин ­ ципа не рушить, а тільки способи ганить. И, — простіть, коли помиляюсь, — це не дуже то гарний ознак, що, — як я не раз замітив вас, — у Галиччині не дуже шанують критику, котору мій добрий приятель Буч — ій зве усе „нігілізмом і негаціею, з котороі нігде плодів не бува” (тоді як нова Европа тільки негаціею народилась, та нею і у перед соваетця). Коли Ви, — купно з редакцією „Правди” признаєте, що Вам треба узнати Россію, яка вона єсть, щоб знати, як односитись до того що вам кажуть німці, українці і святоюрці, — коли Ви ще згодитесь, що осяг- неннє тіеі двойноі мети, про котору я тільки що написав має деяку практичну ціху, то мусить „Правда” звернути на це увагу, — при чому вона тільки дальше піде тою же дорогою, яку вона вже приложила, пе- репечатаючи переводи з діла Пипина (Мал. Літер ), Прижова, філоло- гичних статей з Ж. Мин. Нар. Просв., Лавровского, Максимовича, пере- вод одного росказу Щедрина, обзор СПВѢд., Вѣсти. Евр. і Отеч. Зап., що зроблені були у 1870 р. у Правді і у 1871 р. у Основі. Мусить, значить, „Правда” звернути більшу увагу на россійську літературу і пу ­ блицистику, — заявивши принціпіяльно, що з живою настоящею росій ­ ською літературою вона не тільки войни не веде, але рада ітти у брат ­ стві к одній меті — свободі і просвіті народу. Тоді і у Россіи можна буде говорити з більшою надією на успіх про Правду, — бо згодьтесь, що самий космополитичний россіянин не може ж бути прихільний, коли іому роскажуть, що Ви у Россіи бачите Туран тай годі. (Я уже зоставлю с боку те, що усе таки той Туран для себе більш зробив, ніж ми і Ви для себе, бо не тільки Роксоляна \ але і „Пуряві” і „Добуш” — речі у Россіи не возможні). Ці загальні речі звожу до конкретних. Буч. — ій, може напише роз- правкупро Вѣстник Европи у іого односинах до Украйни, — то гарно було-б, як би вона не дуже запізнилась у „Правді”. А потім Рудченко послав у Правду кілька переводів з „Записок Охотника” Тургенева з предмовою про Тургенева у загалі, — то теж не слід би було, як мені по крайности здаетця, ні бракувати, ні дуже задержувати це печатаннє, особливо коли 1 а, ь, Ь. (Гнат Якимович, священик, народ 1831, помер 1878) видав: „Роксоляна, по ­ литично-историчная драма въ пять дѣйствіяхъ, оригинальное сочиненіе…”, Коломия, 1869. Про Якимовича гляди Ом. Огоновський, „Ист. лит. руск. “ , II (2), стор. 942 — 6. ,106 Акад. Кирило Студинський оригинального з Украіни цінніщого не маете (з моєї „мірки” виходить, що за цей рік у Вас українського тільки і було цінного, що 1 пісня Иліяди, Сава Чалий, так-сяк казочка Андерсена, та одчасти „Лукавий попутав”, у которому однако стара пісня дуже розтягнулася, трагизм, заставляющій черця сичати і гавкати і дівку хрюкати, дуже комичний). Я Рудченкові писав, щоб він перевів дві комедіі Островского, — до ко- торого можна приложити по правді слова Вашого проф. Ом. Огонов- ського, що тепера з славян тільки россіяне і мають театр національний. До Островського треба буде прибавити предмову про соціальну критику беллетристики у Россіи, почату Бѣлинским і розвиту Добролюбовим, і про те, що Островскій і є народовець і великорусскій хлопоман у літера ­ турі россійській. У друге кажу, що треба де що привести з Герцена, Щедрина і Некрасова, — все те написавши на ті провідні идеі „наро- довства”, которі я виложив вище. Я не стану совітувати Вам обернути „Правду” у одголосок Россіи (Украйни одголоском вона мусить бути і уже через то і Россіи, по скільки Украйна зціпльетця з усією Россіею), — я тільки стою на тому, що по троху ясно висказанними провідними ідеями „Правда” показувала Галиччині Россію живих, Россію россіян проти Россіи мертвих, Россіи ташкентців, котору показує „Слово”. Що до беллетристики у почасті, — то згодьтесь, що лучше чуже талантливе, ніж своє бездарне і мертво- родженне, — тим паче, коли чуже явитця у переводі на свою мову, і що переводи не тільки ширять богатство знаній і ідей, але і богатять мову. Щ о є, або було гарного українського, те переведено великорусами (Ма ­ руся Квітки, Кобзарь, що двічі був переведений лучшими поетами велико- руссами, — а „Народні Оповідання” М. Вовчка перевів самТургенев) —чого ж ми будем брикатись, ми которі справди бідніщі? Простіть за таке пісьмр. Єсть воно одповідь і на ваші слова і самозванщина і одповідь на Вашу любезну готовність стати посередником між мною і редакцією „Правди”. Коли хочите, — то хоть і усе моє письмо передайте у редакцію: різкость де яких слов хай простять ради горячоі любови моєї до діла общого, а коли вилають мене, та покажуть, у чому брешу, то й спасибі скажу. Коли хочите я б радий даже був, коли, б Ви передали мій лист на по ­ руганіе у Львов. Спасибі Вам за готовность досилати справки про Галиччину, которі потрібні будуть для статей моіх. На цей раз мені треба б було дуже той No Слова, де була напечатана промова Ковальского, бо без неі не можу нічого написати про Качалу, — а треба б було. Не маю і промови Лав- ровського. Просив Б — ского 1 вислати, але навряд, щоб він дістав у Відні. Ваша статистика школьного діла у Галиччині буде дуже у пригоді усім нам. Скажу, що „Правді” слід, як можна більш печатати статистич ­ них дат про Галиччину, — а ми постараємось перепечаткою у россійських журналах давати ім більшу ходу і у Россіи. За школами треба б було узятись особенно на економичну часть: скільки купців, міщан, землевла- дільців, скільки найметів сельських у русінів, — розкладку налогів і подат ­ ків, статистику позичкових і инших касс и т. д. Скінчу письмо просьбою до Вас і до Ваших знакомих: доставити мені, коли у кого е, і сбірати духовні стихи, колядки і легенди і казки про святих, бога і богів, і у загалі космологично-религійного характеру. Я сбіраю до видання такий сборник (А що ті казки, що я прислав у Правду? чі будуть печататись?). Та ще просив би я дуже — зобрати і зложити до часу приміри тих вишивок, що роблять у Галиччині і у со- Мел. Бучинського. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 107 •сідів на сорочках, рушниках і т. і. Вони мені потрібні для докладу, що думаю зробити у будущому зборі археологичного общества у Киіві. Ще одно. Од Б — то довідуюсь, що е план перевернути „Правду” у тиждневик. Як це діло стоіть? Коли перевертаніе піде разом з побіль- шаніем числа листів у місяць, — то це було б дуже гарно: Не вже не можна що неділі видавати таку книжечку, як тепер іде що місяця. Тоді можно було б давати подрібну хронику, котора б передавала б усі важні факти життя галицького, беручи іх і з газет частійших. Вам би це за ­ мінило брак газети, як Слово, а нам би давало дзеркало Галиччини. А то, скажить, хіба гарно, що ми хоть би про сойм можемо знати тілько з німецьких газет, та з „Слова”. Могли б Ви тоді лучше давати і хронику украінску, — котру, справди, я не розумію, чому і тепер ніхто не веде: от хоть би у осінні місяці скрізь по югу Россіи одбулись земські со ­ бранія, про которі були у газетах россійських звістки, у которих були напечатані интересні числа статистичні про народню просвіту і інше, — і нічого того не узято у Правду, а було б не трудно. Коли у Вас нікому того робити, чому нікого з українців не заставите бути регулярним кор- респондентом, або віденців, которі що дня ходять у кофейні і читальні, де єсть і СПВѣд. і „Голос “ . На ціому перестану. Ваш щирий М. Драгоманов. VI. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція 1873, Янв. 23. Lung ’ Arno Acciajoli, 12,21. Високоповажний Добродію! Тільки що получив лист Ваш з 19 с. м. Як я і у перед знав в за ­ галі ми зійшлись на одно, а де яку різкість моіх слов Ви простили мені. Прощайте, прошу і на перед,- — бо хоть хочетця мені бути холодним по- зитівістом, але не завше можна справитись з гарячим серцем, особливо як наскочиш на живе, рідне діло. Яж, хоть і Ви сумняетесь у моій „вірі у животність і будущність нашоі літератури”, — так усе як і Ви думаю, що повставаннє нових, чистонарод- ніх, демократичних літератур лежить у духу нашого поступового часу, — і приглядаючись до появ таких літератур у Германій (Platdeutsch) і у Францій (Прованс, у которий я нарочно іздив прошле літо і познакомивсь з головними вожаками діла), — по усій позитівній совісти мушу призна ­ тись, що з усіх таких проявок українська хібачі не сама сурьозна, окрім хіба фламандської і каталонскоі. Тим то і пече мене у серце, коли, як сдаетця, не так воно діло іде у нас, як би, — (упьять сдаетця) треба було, або спить зовсім. І хоть Ви правдиво виложили причини, по чому наше діло шкандибає, — але усе таки ці причини тільки вменьшають нашу вину, а не складують іі з нас зовсім: нехай чужі судять не з милостію, а проміж собою лучше бути безпощадними, ніж дуже милосердними і оптимістами. Виходючи з цього правила дозволю собі продовжати спор з Вами. Та, думаю, що це не буде і спор, бо ми згоджуємось. Наша литература мусить висту ­ пити во имя демократизму і поступовіх ідей віку, — а це значить, що вона має право жити тільки, поки вона вірна цим девизам, що вона му ­ сить розвиватися на міцній, реальній основі, а не на романтизмі і ретро ­ градности, що вона мусить итти знизу угору, а не з гори (з хмари) у низ. А тут то мусимо признатись, що перше діло: виученіе народної мови у нас і одстало. Ви кажете: і Гріммів словарь не скончений. Але хіба ж один словарь є у німців, — а у нас ні однісінького. Ви кажете ще, що ,108 Акад. Кирило Студинський літератури розвівались і раніш, ніж виявились учені, що написали сло- варі і граматики. Але які літератури і коли? Такі літератури, що виходили традіційно з непорушеноі основи на ­ родности. А у Вас у Галичині традиція порвана, та і у нас, на Україні, колись Котляр., Квітка, Шевченко виходили прямо з традіційноі народ- ноі мови полународніого театру XVIII в. і чисто народнёі поезіі. Тепер вже не так: тепер народня поезія самим народом добуваетця, а чоловіка, которий би знав добре народню мову рідкость спіткати навіть між са ­ мими украінскими литераторами. Наша література повстає серед поль- щизни і великорусчизни, — встаючи во имя живоі мови дуже обзиваетця мертвою, або „викуваною”, произвольною. Тут не може помогти ніщо, як видача словаря і граматики чисто народної мови і рядом з ними на ­ укової хрестоматії литературних южнорусских памятників од Нестора до XVIII в. (тут то горе наше, що не маємо ні того, ні другого, ні третіого, — тоді як великорусси мають таке діло, як Даля „Толковий словарь”, діло одного чоловіка як і Літтре, — і у послідні годи виявивсь і біло ­ руський словарь Носовича; найлучшою хрестоматією старою киево-га- лицьКоі литератури зостаетця усе таки исторична хрестоматія Буслаева, которий, звісно, не міг, хоть би і хотів, вияснити исторію нашої мови. Случилась така біда од ріжних причин, але і од діллетантізму і ліні украінців, а у Вас од того, що стара Ваша интелігенція не знала і сама, що воно таке, а молода зразу кинулась у політику. Брак матеріяльних средств не объясни усіого: бо не багачі були і Челяковскій і Карачич, і Горник. У нас же на Украіні грались у народолюбство люде, куди ба ­ гатші од них, од самого Даля і Літтре. Та що з того! А кричати на неволю усі уміли, — тим часом як россійська академія optima fide печатала початок словаря украінського од Чужбинського і напечатала б завше, як би хто ій підніс. От проти ціого усецілого уходу у політику, — не виготувавши по пе ­ реду наукових основ, і проти трати часу на жалоби і страхи „зажерли ­ вого москвитизму”, — я і писав, але не проти того, щоб зоставити зо ­ всім политичні питання, маючі реальний звязок з життем нашого народу. Питання про федерализм, чі централизм у Австріи для Вас, звісно, е живим реальним ділом, хоть і не таким важним, як словарь, граматика, учебники, — которі можуть усяку видумку і федералистів і централистів переробити на другий лад. Але питання про панслявизм, панруссизм і т. д. считаю для Галиччини ділом праздним і суєтою суетствій. Для України діло панруссизму діло близче і воно і Галиччини тичетця тільки через Украйну, — але тут то і треба переглядіти це питаннє новим ме ­ тодом, після фактів. А такий перегляд і показує, що де у чому, український сепаратізм не має реальних основ, і що сама украінска література у своіх лучших тво ­ рах тільки по своєму прикладала до украінського життя, по своєму роз ­ вивала ті теми, що і россійська і великоруська. От увести Галиччину у цикл тих фактів, которими обставляетця діло українське у Россіи, — і є прямий наш обовязок — тим паче, що у Вас єсть партія, котора хлопоче про унію з Россіею, але у такій формі, що пошкодила б і Галиччині і Украіні і Россіи. — Для того я і прохав повліяти на редакцію Правди, щоб вона не одклонялась од познакомлення галицької публики з насто ­ ящею Россіею і іі літературою. Я звісно не думав навязувати Правді, щоб стала луною россійськоі літератури. Хай дасть 2 — 3 приміри з по- слідніоі у год (що тим паче не пошкодить розвою власноі літератури, бо виберутця діла цінні, которі поважаютця і німецькими і англійскими критиками, та ще й переведутця на українську мову), — та тілько з явно ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 109 поставленими принціпэ.ми, которі, з мого погляду, будуть вигодні і нам і вам. От уже з Тургенева Р — ко дослав перевод і руководящу статтю, з Островского скоро пришле. Про Щедрина я вже писав у Кіев і коли мені пришлють потрібний витяг, я зроблю статтю проТашкентців. Хай же „Правда” з ясним визнаннем, що робитця, надрукує хоть це, — при нашому кунктаторстві буде ціого на рок цілий, особливо, як посча- стить мені одшукати мого Герцена, про которого я знаю тілько, що з Праги іого вислано у Відень (до Пулюя, або Подолинского, — од кото- рих мусив іого узяти Косач і оддать у редакцію у Львові). Тілько воля Ваша, — а я не розумію таких резонів волочити діло, як не можність розбірати „закордонскій почерк”. Не вжеж ми гіерогли- фами пишемо? Нехай я пишу погано, — а Байки мною прислані були пе ­ реписані преразборчиво. Русов послав давно резюме статті Илловайского про початок Русі, Рудченко — переводи: — обоє пишуть добре, а Р — ко просто литографуе. І нічого не напечатано, — а нікчемні вірші попсовали бумагу; Федьковича Франка — теж. Ось де може і причина, почому украінці мало пишуть у Правду, а не тільки те, що боятця (я б сказав, лінятця). Мені часом здаетця, що і украінці не дуже серьозно дивлютця на Правду, і мало працюють для неі. Дозвольте мені висказати, як я дивлюсь на відносини українців до украінсько-галицькоі літератури і таких органів, як Правда. — І ця літера ­ тура і цей орган — починають діло нове. Щоб до іого отдатись душею, треба порвати, коли не усі, то багато звязок з ділом вже готовим, з россійською літературою. Ми, украінці, стоімо у других відносинах до Россіи, ніж ви до поляків, а то і до усіеі Австрії. Ми у Россіи усе таки дома, своі. Нашу літературну і учену роботу, коли вона має ціну,— возьме дорогою душею усякий россійський журнал, газета, — ще й гроші не малі заплатить. Менше 50 р. за лист у Россіі не платять, а у В Евр. заурядна плата 60 — 70 р., а лучші роботи оплачуютця 80 — 100 рубл. (Добавлю, що кожному з нас писати по россійські легче, ніж по українському). Окрім того усе таки у Россіі не затихли недовіри до українського сепаратизму. Значить, щоб зачинати роботу для украінсько- галицькоі журналистики, треба узяти на себе не зовсім легкій хрест. При ­ знаюсь Вам, що украінці не дуже то сознають сами усю сурьозность ціого хреста і думають, що не знать яке діло зроблять, як дві-три вірші, або корреспонденціі одішлють. Але і то правда, що „Правда” не упоряжена так, щоб сурьозну працю для себе визвати у Россіі. А упоряженіе іі тим потрібніще, що навіть і у Галичині теж зачинати діло нове, — свого роду хрест. Так тут то з обох боків і требаб стати на тому, щоб діло вести сурьозно. І, — до ­ звольте сказати Вам, не можна у наші часи дивитись так на літературу, „що, мовляв, — даймо ій часу трохи подуріти!” Не Готшедові тепер часи, тай сусіди не дуріють тепера. Значить, і нам нічого або братись за працю даремну, або братись сурьозно. А Ви і самі згоджуєтесь, що Правда не упорядкована. Редакція щось неуловиме, за своі поступки не одвічающе морально, — та й на листи не одвічающе. Системи у печатанню, — жадноі. Не кажіть про бідність сил і грошей. Главна шкода — не сурьоз погляду на діло — а несурьоз цей виходить і з таких ідей, що, мовляв, для початку і так добре! Ні! — знай ­ діть 2 чоловіка, щоб сурьозно і систематично узялись за діло, — а коли мало помочі з України працею і грішми — требуйте помочі і, указуючи на свою працю, найдесь. Помогти мусять! Правда мусить давати, окрім беллетристики (живоі) і наукових ста ­ тей, подрібну хронику Галичини і Украйни (не так написану, як пр. На- ,110 Акад. Кирило Студинський родний дом і Матицу, про которі я нічогісінько не розібрав), — хронику- резюме (чі обьектівне, чі критичне) усіого, що писалось за місяць про Галиччину і Украйну у журналах польських, славьянских, німецьких, — и, непремінно у кождому No хоть листочків 2 „з народніх уст “ , так щоб за рік набралась книжечка етнографичного матерьялу, хоть без си ­ стеми, коли тепер ще не ма часу упорядкувати ту силу етнограф, ма ­ терьялу, про котору ми давно вже чуємо, і которе чого доброго пропаде, так як не раз пропадали збірники у Вас і на Україні. Коли, — як це треба думати — Правда мусить збільшитись і треба буде побільшити кошт ви ­ дання, ми мусимо дать на те гроші. Тілько у такому образі, коли взяти у руки Правду, буде значить мати дзеркало Галиччини, а то й Украіни за місяць, а за год — мати матерьяли для науковоі роботи над Галиччиною, Правда може не тільки мати силу дома, але ітти у редакції польских і славянских газет, купуватись россійскими і иноземними ученими Ви знаєте пак, що у Британскому Музеі тепер коллекція губернских відо ­ мостей з Россіі навіть, чі не повніща од тієї, що є у Петербурзі, у пу- бличній бібліотеці). Я не раз писав і Б — му і у Львов, про потрібу такого систематичного видання Правди і питав, скільки вона стоіть тепер і скільки потрібно на виданнє у такім образі. Но одвіту не маю- Тепер з таким програмом і з такими питаннями обертаюсь до Вас, — і обіщаю приложити усю працю, щоб підобрати помощь з Украіни роботою і грішми. Зкінчу звістками: у Revista Europea буде появлятця уФевр. No перва половина статті Movimento letterario ruteno in Russia e Gallizia, a у Russische Revue (у Петерб.) у Марті стаття прожив, тепер тут петерб. Проф. Веселовского (великорус, приятель Костомарова) про Малор. і Гал. казки по Рудченку і по дечому, що було у Правді, у Хрестом. Партицкого і т. д. У Одессі за проводом Пригари сбіраетця видавать газету і зібрано гроші; мабуть мають надіі, бо визивають мене у редакцію, обіщаючи 2 — 3 т. р. жалування. Але я не поіду з Києва поки голод не вижене. У Вѣст. Евр. напечатано у 1 No за цей рік початок статей Ко ­ стомарова „Преданія первоначальной русской лѣтописи”, у которій ці преданія зближаютця усе з малороссийскими народними, і початок статей М. Т — ова „Русскіе въ Галиціи”. Литературніе и политическіе замѣтки. — 3 Петербурга маю письмо од ред. Пет Вѣд., що напечатали Пісьма русина, але у мене кілька NoNo пропало (4 — 5 Янв.) і потому не маю іх. Я усе цікаве вирізую і посилаю .Б — му як матеріяли для хроники Украйни у Правду. Колиб довелось побачить і у Пет. В. постоянну хронику Га ­ лиціи. Б — ій обіща, та коли він вернетця у свою пору, та чі ще й одер ­ жить обіщаннє. Чі не могли б Ви узятись писати корреспонденціі що місячні у СПВ. Я нарочно запитував радактора, — він мені одвітив, що вже почав печатати пісьма русина з Відня, але радий був би мати і прямо з Галичини. То справди, чі не згодились би Ви писати про Га ­ личчину, про русинів і поляків. Про польску літературу почав хтось пи ­ сати у СПВ., але дуже не уміло, хоть автор поляк (а може тим і не уміло). А з Kraj я бачу, що усе таки у поляків де що толкове робитця (у ПІ No Na Dzis є и окрема стаття про Вил. ун(іверсите)т і про торгові дороги у Зап. Русі). Коли хочете, я готов на первих порах передавати Ваші корр. у редакцію поки познакомитесь близче. Щиро стискаю Вам руку. Ваш Драгоманов. Отдаю під Вашу протекцію некролог бідного Каченовского *. Я іого бичив тільки 3 дні у Києві у 1869 р., але ми сбижились мов за рок і 1 Вміщено в Правді, 1873, ч. З, п. н. Д. Дмитро Иванович Каченовский. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 11 1 намовились обіздить у купі Україну, як вернусь з за границі. З того, як він говорив про моск. славяноф., про Киев, — я думав, що він укра ­ їнець родом і тільки недавно пізнав, що він великорус. Думаю, що нек ­ ролог не буде без интересса у Вас, для познакомленія з нашими обста ­ винами. Пожалуйста поворожіть, щоб іого напечатати у „Правді 11 не забаром. А що, — нічого не можете роздобути мені з духовних пісень, легенд, казок і т. д ? Слово я полупив. Спасибі. Тільки на що Ви посилали іого письмом, та ще рекомендованим, — дойшло б і під бандеролью. VII. Начерк листа В. Навроцького до М. Драгоманова (уривок). Решів 3/2 873. Високоповажаний Добродію! Мабуть одержалисьте Np Правди за Січень Некрольоґ Каченовского присланий з Вашим листом послідним вислав я зараз до Правди, — але на се число було вже за пізно, и видрукують єго, надіюсь, в будучім Npi. За те є вже початок оповідань Тургенева, а и казки прислані Вами в літі, сподіюсь, будуть на сей місяць друкуватись. Я писав редакциі про Вашу гадку, щоби Правда отворила окрему рубрику для етноґрафичних записок, и як вони згодяться на те, то я сам підіймусь подавати мате- рияли з помочею може Бучинського, коли він пристане. Дуже справедливо сказалисьте Добродію, — що Правді — окрім богато инчих річей недостае ладу и порядноі редакциі. Але як тому зарадити? Правда потребує — так як вона до тепер видаєсь, коло 900 fl. (значить 600 рублів) на рік, — и хоч deficit мусів бути сего року, то вирівнявся через підпомогу, яку нам дали були Кіевляне минувшого року на весні. Але з часом и в тім неве ­ ликім буджеті Правди мусілоб прийти до рівноваги. Инча річ, коли би ми схотіли Правду зробити хоч трохи таким журналом порядочним, які бувають у других літературах. Не кажу вже об тім, щоби Правда пла ­ тити могла за статі своім сотрудникам; бо на тепер ще — як показують приміри, — найдеся людей троха, що писати будуть з пересвідченя и пат- риотизму. Але требаб 1) редактора, — чоловіка, котрий би міг покинути всяку инчу роботу, и посвятитися одній тільки редакциі Правди на за- всігди. Такий чоловік мусів би мати при редакциі Правди одвітне, и певне — до жизненне жалованє, бо екс-журналіст у нас не найде, покинувши пу ­ блицистику, — ніякоі другої служби. 2) требаб помічника для него, котрий би робив менчу роботу в редакциі, из студентів, або инчих людей, дороб- ляючихся свого хліба, таких що по 2 — 3 роки могли би по при своїх других працях чи науках, — робити при редакциі. Редактор такий мусів би мати доконче з 1500 fl. (=1000 рублів) у рік жалованя; помічник 600 fl. (400 рубл.). Редактор мігби притім из своі платні удержувати хату для редакциі (тепер іі редакция Правди не має зовсім; Правда з друкарні йде просто на „Бесіду”, и з відтам розсилаєся предплатителям; кореспонденция, старі рочники Правди, — в приватних поодиноких руках). Допустім, що Правда за для поліпшеня своі грясти розширилась би ще на 4 листи печатні, — то потрібноб ще на друк и розсилку напр. 1200 fl. (800 рубл.), отже лічити требаб кошту річного 3300 fl. (=2200 рубл.). Приходу може мати Правда на тепер 700 — 800 fl. (=500 рубл.), лишався потреба — 1700 рублів. — Сказано, редактор мусівби мати забезпечену платню не на рік, або на скілька років, — але на завсігди, — и на всю редакцию гроши мусілиб ити певно и правильно; за для того, хотівши урядити так Правду, требаб мати готового, зложеного на певну гипотеку капиталу (по 6%) трохи ,112 Акад. Кирило Студинський ■не 39.000 рублів; т. є. стільки грошей, скільки ані на Украіні, ані (ще менче) у нас на таке предпріємство материяльно непродуктивне, — думаю, зібрати не можна. — А середноі дороги нема; або жергволюбний дилетан ­ тизм як тепер, — або гроші, котрих… VIII. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція 1873. Февр. 5-го. D „ я г- • і Lung ’ Arno Acciajoli, 12. 2Р. Високоповажний Добродію! Обертаюсь до Вас, так як не відаю, які е путі, щоб мати діло ,з редакцією „Правди”. Посилаю до Вас рукопись статті, написаноі з поводу 1 No Правди за 1873 р. Прошу Вас передивитись іі, і як знайдете годящею до Правди, передати у редакцію для печаті. Як мені звісно буде н а в і р н о, коли буде вона напечатана, — я вишлю другу і просто дальш. Скажу тілько, що я б хотів, щоб перед цею статтею була напечатана та про литературу і просвіту на Украйні, котора десь митарствує. Хотя мені і писано Б — м, що вона буде у Февралі напечатана, — але я тому не дуже вірю. Скажу теж, що, як і ця, котру посилаю буде одложена на 7 — 8 місяців, — то я прошу лучше Вас вислати мені іі назад, — бо за такий срок усякий дух вилетить із статті, — та й ми не Мафтусаіли. У тому, що я писав про музикальні прояви на Украіні треба зробити поправку. Мусоргский не українець. Не знаю, хто б зробив іі. Коли б Вам можно було, сказав би велике спасибі. Та думаю, що навряд і ця стаття живе на світі, — як і казки, мною послані. Чую, що вже впьять нова редакція. Ще попрошу Вас про одно: як що часом будуть печататись моі статті, а особливо та, що тепер посилаю, — і казки, то звеліть типографіі на мій кошт одбити 50 окремих оттисків. Скінчу ряд просьб своіх такою: Коли хочете, що б я турбував Вас посередничеством з Правдою, — то звістіть мене, до кого я мушу там обертатись з листами. Пишучи до Вас у останний раз, я забув написати, що з свого погляду треба б було висилати по 1 екземпляру Правди у Редакцію Вѣстника Европи для Пипина, і Огечествен. Записок для Лесевича. Адресовать прямо на бандеролях: A la redaction de Wiestnik Europy, — a 1. r. d ’ Otetsch. Z., або просто по русски: Въ ред. В. Евр. etc. Я б дуже радий був, коли б Ви згодились зо мною, що це діло потрібне. За сим прошу у Вас прощенія за безпокій. Ваш щирий М. Драгоманов. IX. М. Драгоманов до В. Навроцького. о ж . . 9/Н- 1873 ‘ Високоповажний Добродію! Учера одіслав я Вам на перегляд і передачу до „Правди” свою статтю „Література россійска, великоруська, українська і галицка” х , — так як стаття послана рекомандованим письмом, то Ви получите цей листочок раніш. А повід ціому листочку пресмішний. Перечитавши свою статтю перед тим, як нести на почту, я згадав нераз казаний мені Б — м докір у нігілізмі і слова іого остатніого листу: Natura horret vacuum, — згадав, що мені ставиться на вину пропаганду таких поглядів, которі можуть у Галичині тільки разорити, а не буду ­ вати діло наше. От я і надумав одвітить на такі докори, поставити епі ­ графом, — що я розоряю, щоб другим будувати легше було. Думав я, як 1 Друковано її в Правді, 1873, ч. 4, 5, 16 — 21 і 1874, ч. 1 — 9 під ^псевдонімом „Українець 1 *. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 113 написати, чі Destruam, — et aedificate, чи destruam, — et aedificabitis Вибрав послідне, написав і одніс лист. Але у остатні дні од сходу до купи трёх діл і писання на тріох мовах зовсім здурів, — так що і сон стратив. И знаєте мені сіогодні, як я тільки встав з постелі, зараз мене так і вдарило, — що якось не доладу написав свій епіграф: чі aedificate, чі aedificabite. Коли перве, — то я не те хотів сказати, коли друге, — зо мною случилось те, що з Страхопудом, над которим я посміявсь, що пише ні по украінски, ні по великоруски, — я написав ні по италіянски, ні по латински. Лихо мені, думаю, як попа- детця моя рукопись львовянам, которі по латинску, як по своєму, знають. Поратуйте мене: коли справді я що сбрехав, — то напишіть aedifica- b і t і S, да не погибну од злополучий. — Мене, не шуткуючи, дуже трево ­ жить мисль, що я таке написав, — і червоні букви стоять у очах як ману, факел, фарес. У послідні часи до того богато було діла, що нерви розстроів, мабуть, до кінця. Почав вже пити щось таке, щоб спати. Але думаю попра ­ витись, — бо вже по части Галиччини заспокоів себе на довго: і у В. Евр. вже печатаетця стаття, і у Riv. Europea напечатана, а друга випра ­ влена зовсім. Як вийде, — пришлю оттиски Вам. Думаю, що ,і „Правда” не скоро справитця і з тим, що я послав, • — – так що не скоро засадять за дальше діло. Так що можна буде мені вернутись до древностів од пеку- щих питанив современности, — то й голова поправитця. А то я було не шуткуючи думав, що начинаю дуріти. Тільки поратуйте мене і поправте мій епіграф гарненько, — а коли Вам він покажетця чудним і лишнім, то замажте і зовсім. На счет виводу моеі статті не бійтесь: зведу так, що автономія галицкоі литератури останетця у мене у всій своій силі. Простіть за всі безпокойства, — але хто везе, того і поганяють. А Ви один чоловік у Галичині, окрім віденця Б — кого, которий не цураєтеся мене. Ваш щирий М. Драгоманов. Чі маете календарь Суворина од Б — го? а каліндарь Чубинского з Києва. У обох богато статистичних цифер до Украйни, — а у Чубинского доволі гарна хронологія Южноі Русі з Галиччиною. Правда, не обійшлось без уступок ташкентському елементу, — але за те виданнє вийшло тільки, оффиціяльне і навіть кулішівка получила генерал-губернаторну санкцію Як що не маете, — затребуйте з Києва. Що Нечуя нове, що напечатане окрімно, або з поправками, — чі те і так, як було у Правді? X. Вол. Навроцький до М. Драгоманова. Решів 22/2 873. Високоповажний Добродію! Не прогнівіть ся на мене, що на Ваші 3 ласкаві листи відписую аж тепер одним. Не бу!ло коли у мене, — а тепер бим хотів направити вину одним, але надто може довгим, бо хочу зачепити за питане порушене Вами у першім листі про упорядковане Правди. Не дуже мені здає ся легке се діло. Признатись від разу мушу, що справу народню у нас ведуть не тільки несеріозно, — а й такі — як на тепер- дуже погано; не тільки грошей, – але й людий нема. У здібних до сего — нема щироі волі; а ті, що мають щиру волю, — не можуть. Правда, що по приповідці: Коби гроші — розум буде — моглоб наше діло повести ся ліпше, колиб ми мали гроші. Але тих требаб багато, колиб ми хотіли редакцию Правди уладити 1 Порівняй „П ереписку М. Драгоманова з М. Бучинськи м “ , лист. Др. з дня 9. II. 1873, стор. 269. ,114 Акад. Кирило Студинський так, як редагуються журнали у инчих літературах. Колиб ми хотіли тільки двох людий запрягти до такоі праці при редакциі, щоб вони нічим другим не мусіли журитись, — и відповідно розширити Правду требаб нам, як я лічу — коло 30.000 рублів певного капіталу раз на завсігди, щоб з про ­ центів оплачувати кошти видавництва; сума така, що хоч и лаялибми ся и між собою, и з Українцями, добути нам годі. А потім — пробували ми вже и сёго 4 — 5 років тому на зад, — и вийшла на конець история дуже смутна; по двох роках непрактично! дуже субвенциі від Українців, погні ­ вались ми з Кулішем, и не тільки запропастили на якийсь час Правду, але ще й витратили моральну підмогу усіх приятелів Куліша, и прорвали всякий звязок з давними приятелями часів „Основи” (петербурськоі). В 1872 р. почали ми видавати „Правду” з закладним капиталом 300 чи 400 рублів даними нам Кіевлянами, але з тими грішми разом з власним фондом Правди (Правда має 250 — 300 дуже неточних підписчиків), Правда може тільки редагуватись так як дотепер, значить без порядку и диле ­ тантами. Навіть власної хати Правда мати не може и експедиюеся, по видрукуваню, з містностей Бесіди; а акти редакциі и давні рочники Правди, коли які є, переховуються в приватних руках. Головною виною у тім труднім положеню, — то бідність нашоі читаючої публіки, у котроі купити книжку, або держати ґазету, — становить люксус або жертву материяльну. И то найбільше становить перешкоду поступови літератури у нас (поми ­ нувши вже характер и пересвідченя нашоі публіки, зложеноі переважно з попів), а именно ученоі, — не тільки у Русинів, але й у Поляків гали ­ цьких. У Поляків н. пр., хоч интеліґенція іх в Галичині у 10 раз числен- нійша и богатша нашоі, — науковий журнал, що 5 — 6 років тому назад виходив у Львові (Biblioteka Ossolinskich) и подавав праці таких знакомих учених як Bielowski (видавець Monumenta Poloniae historica), Supinski (славний економиста польський), и др., — мав на всю Галичину 10 (десять) підписчиків; а всі літературні (не лиш наукові) часописі по рокови, або двох упадають за для недостатку підписчиків. Тим часом, добре бодай, що редакция наконецъ начала друкувати Турґеніва. Вашу статю я вислав зараз, и може не будете гніватись, що я просив редакцию щоб іі друкувала зараз, — бо шкода би (як Ви сами пишете) відкладати іі на пізнійші часи, — а „Освіта народи, на Укр.” не поміститься и в 3-х No-рах Правди; так думав я, „Освіту etc.” видруку ­ вати по тім, бо у ній стілько є поданих интересних фактів и поглядів, що вона завсігди буде для нас новою. Послідний Noр Правди мабуть маєте уже (за Січень); некрольоґа Каченовського не ма там ще, бо вже було за пізно єго друкувати; друкований буде у Noрі за сей місяць- Відбитків окремих по 50 екз. усіх Ваших статей є у редакциі; поправку (aedificabitis) в послідній статі зробив; и просив редакцию посилати Правду Вѣстнику Европи и Отечественнымъ Запискамъ; а также зрега- білітувати музика Мусоргского. Яких ми людей часом маємо (у доказ сего, що я сказав на початку листу) пізнаєте з послідного Noру Правди, а именно з „критичної” статі професора універзитетского Огоновского 1 (брата редактора Правди, и екс-святЬюрця, що років 4 — 5 тому назад перейшов до нас, зіставши про ­ фесором руського язика и літератури на універзитеті, для того, що прий- шлось єму читати своі лекциі перед авдиториум, складаючим ся из самих українофілів). Хоч сей чоловік и доктор филозофиі, и кінчив універзитет 1 Мова тут про статтю Ом. Огоновського, вміщену в 1 числі Правди за рік 1873: „Критично-естетичний погляд на декотрі поезиі Тараса Шевченка: И живим, и мертвим… моє дружнє посланнє”. В числах 4 — 6 вийшла його друга стаття про „Неофитів”, а в ч. 13 про „Тополю”. ,115 Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким у Відні, и читав Геґля (дальше мабуть не зайшов у своіх философ. студіях), и знає Эстетику Viescher ’ a и Carrier ’ a на память, и не забув, що Fichte учить о гармоніі, — а пише такі школярскі нісенітниці. Піп, тай годі. Але у нас всі люде такі; ті, що кінчили лихий універзитет львів ­ ський, не навчилися багато; тих не багато, що кінчили студиі універзи- тетскі у Відні, або не вчились багато, тілько гуляли, — або винесли из свого попівского домашного вихованя стільки кривих, схолястичних понятий и привичок, що іх жаден універзитет не спростує. З порученя Бучинського післав я Вам Ганкевича Filosofie der Slaven; не читав я сего діла, бо не займаю ся філософичною літературою, — то й не знаю, яке воно, але критика польська закидає єму, що поминув велику часть авторів польських. У першім из трёх Ваших листів послідних питаєтесь мене, чи не хотівби я писати кореспонденций до С. П. Вѣдомостей. На се я від ­ повідаю запитанєм: А який темат малиб бути сі кореспонденциі? Чи про політику, — чи літературу, польську, руську, чи в загалі галицьку? чи про економичні и социяльні стосунки Галичини? На якім язиці? бо по великоруски, хоч добре розумію, але писати, не втну; наконецъ, найваж- нійше: чи зміг би я вдоволити вимогам такоі великої часописі и іі пу ­ бліки — своіми кореспонденциями? Коли думаєте, що се до чого б здало ся, и коли редактор СПВ. не замінив до селі своєі гадки що до користи таких кореспонденций, то я б може написав одну таку, и переслав Вам до оцінки. Про пісні „духовні” писав я до Львова з просьбою, щоб мені роздо ­ були від ріжних людей и прислали; я й сам мав збірничок коляд, по части духовних, але лишив у Львові Федьковичеви колиб мені прислали (але ій Богу, я нічого не надіюсь по лінивстві Львовянів), то Вам вишлю зараз. За сим оставайте здорові и Богу милі, — и вибачайте за безладну мозаіку мого листу, писаного серед навалу урядової роботи и несупокою — нефльоренцкого, а решівского, польского karnawal ’ y. Ваш В. Навроцький. XI. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція 1873. 8 Марпя. Lung ’ Arno Acciajoli, 12, 2Р. Високоповажний Добродію! Ласкавий і інтересний лист Ваш я получив вже днів з чотири-пьять, — та, простіть, що зараз не засів писати одвіту. Був занятий особенно нежданно полученим заказом од громади у Цюриху написати пісьмо про вагу Шевченка для одчиту на вечері в день роковин іого. Сроку дали усіого два дні на роботу, так що писати прийшлось до истоми. Учора одіслав, а сіогодня вже прийшлось хинин ковтати. Та случаю пропу ­ стити булоб гріх: тепер у Цюриху набереться чоловік на 150 — 200 рос- сіян обох полів, з Малоі і Великоі Русі, — та й славян чимало. Бачу я з Вашого листу, що упорядкувати Правду, як треба діло звише наших сил: 30.000 рб. де нам зібрати! Але усе таки можно бу ­ лоб лучше вести діло і зробити що небудь, щоб Правда більш йшла у Россію, — та тим і підписка б іі ширилась і ресурси натурально економич- ним, а филантропичним ходом. А це могло б бути тоді, як би вона більш давала хроніки галицької, словянскоі, украінскоі. А для ціого треба б було розширити іі і редакцію хоть трохи упорядочнити, — тоді б для покриття росходів можна було б затребувати помічь у нас. Але самі Ви кажете, що діло ведетця несуріозно, — та з Украйни жалуютця, що интересу живого у Правді мало, а статті послані відтіля якось без от- ,116 Акад. Кирило Студинський віту гинуть. — Що Ви кажете про розбрань* з Кулішем и страту під ­ держки старих Основян, — те ще з пів горя: раз що ці Основяне зовсім не були ніколи дуже компактним тілом, ні зовсім солідарні з Кулішем, — а у друге, що з старих на Номиса і іому подібних можна махнути рукою, — а з молодих правдиву щирость до роботи і талант виявив тільки Нечуй, та він ще од Правди не одстав. А може я помиляюсь,- — може кого не знаю з таких, що могли б помогти ділові, то пожалуста напишіть: діло не безнадежне, — можна постаратись і привернути впять до загальної ро ­ боти. Ceterum censeo, — коли б таки хоть трошки порядку у редакції прибавити. Тілько це мабуть не в наших силах, — так шкода і говорити про це. Обернемось до того, що більш у нашій волі. Бачучи нашу общу, киев- ську і львовську недужість, — я одтого ставлю у великій ціні петербур- ску журналистику, хоть вона, як живуча на добру долю монополією, теж тяжка на наші діла. Та як не трудно і з нею ладити, а все таки у Пе ­ тербурзі маємо людей з європейським, поглядом на діла, — та ще й маємо у Петербурских журналах і газетах силу, — бо, не считаючи великору ­ сів, которим усе таки треба розказувати про наші діла з нашого погляду (бо инакше тільки и знатимуть що од Слова через Голосъ и M ock . Вѣд.), — Пет- Вѣд. и В. Евр. мають по 2 — 3000 підписчиків на півдні Русі. Од того дуже важно було б як би Ви узялись хоть по разу у мі ­ сяць писати корреспонденціі у Петербург. Писати, звісно, треба по вели ­ коруському, — що думаю, дуже великого для Вас труда не зробить. На первих порах пересилайте корреспонденціі до мене а я передам у ре ­ дакцію и, де треба буде, поглажу. Питаєте про що писати? — Про все, що буде интересного і у польскому і руському життю у Галиччині, по ­ казуючи, де треба, звязки діл галицьких з славянскими и австрийскими. Через те інтереснійше буде, бо наша публіка дуже балована космополі ­ тизмом, так що, кажучи по совісті, — іі польскі діла будуть попереду ін- тереснійші галицько руських, а німецькі — од польских. А головніще діло, — давайте побільш фактів так поставлених, що б Ваша идея була ясна: літературу, економію, політику усе давайте, — і, як схочете, — чі сі- стематично, чі хронологично. Коли письмо вийде дуже довге, — тоді я передам у В. Евр. Коли треба буде скорого еффекту, то можна саме ко ­ ротеньке письмечко у Пет. Від. послать, не ждучи довшоі корреспонден ­ ціі. — Як схочете, — я берусь удержати повне Ваше incognito у Галиччині і Украйні. — А писання у Петербурзі дасть Вам волю зъявити вольній- ший критичний погляд на Галиччину і іі літературу. От хоть на пр. те що Ви пишете з поводу рецензії Огоновского дуже б треба було появити у світ, — да де іого зробити, маючи одну Правду. А у Пет. Від., як хто і розсердитця — то на мене звернуть. А то, правду сказавши, критичного погляду дуже мало видно у галицькій печаті. Як би я не мав приватних листів Ваших, Желіховского, Бучинського, то мусив би думати, що у Вас по кружках Аркадія, — за те кружки вже, як кішка з собакою, хоть, справді, иноді бачить, що який небудь хвалимий А тільки тим і одмінен од В, — що по різним кружкам по случаю розійшлись. А могли б добре і у місті бути, — бо обом одна ціна. А заграничне писання трохи може розвязати руки. Я розумію, що до часу треба богато про що мовчати, — але страшно, що мовчання задержує нарост свіжих сил будущого. — За Ганкевича брошуру спасибі і Вам і автору. Кажучи правду, — не бачу я ціні у таких писаннях. Одно, що націоналізму у философіі, — як науці, — мало. А друге, автор не дає навіть і бібліографії повноі того, що пи ­ сали про се у славянщині. Уже про россійську літературу і не кажу: тут він перемішав старих попів з новими нігілістами, як Щапов. Нова ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 117 позитівна школа зовсім автору не звісна, — а з неі багато і перево ­ дів і де що і оригінальне цінне заявилось у Россіі, — та й з старої літератури навіть про Герцена (Пісьма об изученіі природи) що почав у Россіі ліву гегеліянско-феербахову школу, ні про критики естетично-со- ціяльні Білинского автор і не чув. Думав було я написати коротеньку рецензійку у Правду, — та боюсь. Правди другий No щось не маю. Коли будете писати, а я б просив Вас дуже не одкладувати одвіту, бо я, мабуть, не довго зостанусь у Флоренції, — то звістіть мене, які чутки про моі статті? Я вже написав і продовження статті на (росс. літературу) і т. д. — та поки подержу дома. З Києва і Житоміра маю звістки, що наша громадка купила за 1000 рб. право на нове видання Шевченка у 10000 екз. Турбуються, що треба 6000 р., — а мають тільки 3000 на печатання. — Нечуй просить помочі до видання Оповіданнь, котрих він має на 100 листків писанних. Окрім того Аѳтан. Рудченко. написав роман листків у ЗО писаних, у ко ­ торому росказане життя одного крестянина – розбійника у Полтавщині в 1742 — 1767 р., і виставлено і вихованнє дітей у селах, і сімя, і кре- пацтво, эманціпація, бунт, чиновники, попи і т. п. Мусить бути занятно, — і ново. Видно по всіому, що наше телятко начина готовитись вовка піймати. Виділ географ, общества одкритий вже у Кіеві. Ділопроизводителем вибраний Чубінский, а заступником — Руссовъ. Предсідатель — Галаган. Головне діло- состав членів і ділопроизводитель — наші. Vedremo! Мій Movimento letterario Ruteno in Russia e Gallizia вже вчора закінчивсь. Цими днями будуть готові окрімні одтиски. Пришлю зараз. Поки поляки дуже сердяться, — і я вже читав одно дуже одчаянне письмо гр. Тарновского до Де Губернатиса, редактора Rivista Europea, — що, мовляв, і Ви, Бруте, помогли кинути камінь на мою несчасну ой- чизну, — що Ruthenie, Lithuanie et Pologne, — три квітки, которі росли у купі, поки Стадіон __ і т. д., потім Москва… Ну, як сами добре зна ­ єте. Написане горяче, — та спортивсь ефект тим, що сказано буцім то і віру христіянску Ruthenie од Польщі достала. А це вже тепер начиня ­ ють знать і у Італії. Читав лист і од Лавеле, що кілька років написав у Revue des deux Mondes про Галиччину зовсім по Духинскому. Тепер одрікается. Жду доброго еффекту у Франції і Англіі куди розішлю од ­ тиски. У Парижі тепер е комитет, що посила дурно книжки французькі у славянщину і має ціллю взаємини французів з славянщиною. У ціому комитеті Леже, з которим я знакомий, і Гейдоз, бретонофіл, которий з усіх заступників провинціяльних літератур у Франціі, найблизчі до на ­ ших ідеі висказував, — і не в примір провансальцям — клерикалам, легити- містам і лирикам, — республиканецъ, ліберал і правник. Думаю, що з ним зійдусь. И як Ви думаєте, — чі можнаб завести взаємини упомянутого па- рийіского комитету з Львовом (Бесідою напр., або Просвітою, або з Віденскими) русинами. Напишіть мені про це обстоятельно. Ваш ЛІ. Драгоманов. XII. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція 1873. Марця 21. Lung ’ Arno Acciajoli, 12, 2Р- Високоповажний Добродію! Спасибі Вамъ за труди и за скорий одвіт и за прихільність у загалі. По Вашому визову посилаю тепер и дальшу часть статті моеі, та ще й бібліографійку про п. Ганкевича и Павлуся. Як то приймется це усе у Львові, та й Вами, не знаю. Може знайдете, що це усе, що я пишу ,118 Акад. Кирило Студинський більш пошкодить, ніж у пригоді стане. Я тільки ручаюсь за щирість за ­ мірів та за факти. А будуче, — хто зна. Думаю тільки про статті як про р о с с. и т. д. литературу, — що з погляду одніеі партіі, хоть би й чесноі, як народовці, дивитись на усе, не буде правди; думаю, що хоть на мо- лодіж „руського” напрямку статті моі будуть мати добрий вплив, — коли народовска буде проти мене. А про библіографію скажу, що лучше зразу підняти сурьозну и високу мірку, — то діло живе не пропаде, а таланти не залякаются. Ви, мабуть, получили вже мою италіянску брошуру. Не все, що можна б було сказати, я перед чужим считав потрібним говорити. Та й не мав під рукою усіого, що треба було. Одначе скажіть мені правдиво, як Ви думаєте про цю брошуру. Жалію, що не зробив більш витягів з річі Качали. Та и думаю, що треба б було іі усю по німецкому и по французскому напечатати, як программу Народноі партіі (дивно мені, що ні Лавр, ні Качала не були на зъізді федералістів). Жалко мені, що Ви не хочете писати корреспонденціі у Россію, че ­ рез що не тільки великоруси, між котрими далеко не всі Катковці, але й украінці зостанутся без звісток про Галиччину. Коли тілько задержка за мовою, то пишіть по українську, а я буду переводити. То що Ви ка ­ жете, що иноді сміла критика може пошкодити, мені не сдается вірним: усе можна сказати не зачепивши личностей. А те, що люде, як Ви, не беруть тепер голосу у печаті галицкій, и те, що у листах частних од галицких писателів більш бачиш критичного погляду, ніж у печаті, не є діло ни нормальне, ни вигодне для поступу нашого діла. От хоть би по листам Б. — ого х , Вашим, Желих — ого 2 бачу я, що бурсаччина и попи дуже огидли Вам, — а з посліднеі статті Правди видно, що таки усе по ­ півство за Слово, а за Правду тільно миряне, — а меж тим явноі войни бурсацтву (релігію можна и не зачіпати, а дати ій умерти самій) ніхто не підніма, и ніхто не поставить первим ділом зъединити сили мирські, ліберальні — при чому можна б було одтягти молодіж зовсім од Слова, — а Святого Юра заставити кінчати свій вік самого. Я вже про те не го ­ ворю, як шкодить самій подіі брак смілоі критики. Такий талант як Федькович акафисти пише! А молодіж віршечками грается. Справди, п. Володимиру, — це одрікайтесь од голосу и у себе и у Россіи. Нечуя, я не знаю, од чого, — не получив. Про те, щоб іого нові по ­ вісти печатати у Правді, писав я у Киев. Коли б Ви списались з Кия ­ нами (бо я скоро, через місяць, поіду з містця и, де буду, сам не знаю ще добре: по перед поіду у Париж: Ви пишіть поки од мене нового ад ­ ресу не получите, усе сюди) — щоб зробили так, щоб заплатити те, що буде стоіти печать лишних листів у „Правді”, — то я думаю, що усе таки на ріжниці кошту печаті и особенно бумаги у Австриі з нашим, буде не велика приклажа, а може й вигода. Словом, уладьте се діло з Киянами до кінця. Писав я про це Рубинштейну (директор банку промишленого), напишу и Рудченку про повість іого брата, з котроі у всякім случаю достану для Правди деякі лучші и оддільні сцени и епизоди, — як напр. про бунт крестян и т. д. Од Б — кого маю звістку, що з Цюриха посилали у Січ телеграмму на роковини Ш — ка. Мабуть хто й написав про вечір и мабуть буде ще й у Правді. Б — кий же пише мені про те, що є замір зробити зъізд русинів народноі партіі. Справди треба б, а то й на зьізді федералистів не було нікого, — и у себе дома програм не заявлений скілько небудь численною громадою. Що значать слова „Kraju”, що може дойти до згоди з Руси- 1 Бучинського. 2 Желехівського. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 119 нами? Добре було б, як би святоюрців осудили не за те, що вони з Росією, — бо це й не правда двічі, — а за те, що вони централисти, лакеі и обскуранти. З Києва маю звістку, що діло Шевченка якось запуталось. Зробили контракт з Варѳолом. Ш — ком (двоюр. братом) на видання, — а тепер вихо ­ дить, що Варѳоломей зробив контракт по старій довіренности од рідних братів Т. Г. Пишуть, що чого доброго діло розійдется. Якийсь „третей ­ ский суд” назначится. Більш усіого киевска братія упивалась у остатні часи музикою Ли ­ сенка на тексти Старицкого, що перероблював на оперетки Черном. по- бит Кухаренка та Різдвяну ніч Гоголя. Музика, справді, мусить бути добра. „Кіевлянин” хвалить и тексти. Та жаль, що другі діла було занехали. п . . – Бувайте здорові и счасливі и не забувайте Вашого М. Драгоманова. ХШ. Вол. Навроцький до Мих. Драгоманова. Решів 6/4 873 н. ст. Високоповажний Добродію! Статті Вашоі (літерат. росс.-укр.) 1-шоі части не видруковано у Правді в посліднім No-рі мабуть тільки з причини зміни редакциі и йду ­ чого за тим непорядку. Але видрукують, як маю вість зі Львова, у най- близшому No-рі. Новий редактор Правди (Романчук, учитель при рускій ґимназиі), хоч и не буде підписував ся яко редактор, —але, думаю, буде мав на стілько часу, що зможе ліпший лад зробити в редакциі, на скільки се можна зробити тепер, коли Правда буде виходити 2 рази у місяць, и вимагати буде пильнійшоі редакциі. Окрім того він єще найбільше з нас усіх зближається до Ваших поглядів, виповіданих Вами у Вашій пер ­ шій, а ще яснійше у другій присланій статі. Тим и думаю, що він не буде робити у видрукуваню Ваших статей ніяких перепон. У наших народовців не повинни би вони визвати жадноі неохоти, — а тільки хиба живу полемику (на скільки хто у нас Вам вирівнати може з ученими ви ­ водами, основаними на фактах з літератур західних, — з которих ми про ­ тивного доказу проводити не можемо, бо іх зовсім не знаємо). Так як тут не місце на широку полемику, то я беру ся до Вашоі статі з дру ­ гого боку, и відповідаючи на Ваше запитане, скажу, — що я дуже рад буду з того, коли сі и другі Ваші статі будуть друковані у Правді, — хоч би тільки з затого (поминувши интерес у самих подаваних фактах и оригі ­ нальних поглядах), що спонукають наших людей до глубшого мисленя и діяння, — и відоймуть нашому духовному житю ту односторонність и узкість поглядів, у яку кождий духовний напрямок, заступлюваний таким малим числом людий и розвиваючий ся на такім тіснім полі, як наша галицька література, — попасти мусить. Ваші гарні рецензиі Павлуся и Ганкевича „Философія” видрукуються мабуть у найблизшім No-рі, — хоч редакция має вже, як чувєм, одну рецензию поезий Павлуся від Руд- ченка- Нічого не завадить и друга, и більше таких, — и я радби, коли- бим тільки дістав (але тяжко зі Львова що дістати!) післати Вам не ­ давні „поезиі” нашого Партацького и просити Вас, також и єго навчити, щоб лучше написав яку граматику, як має „переливать съ пустого въ порожное ” . А то у нас водиться усе ище — навить у людей иноді глубше мислячих — якесь нічим невитолковане идолопоклонство до тоі „мораль ­ ної онаніі” (як назвав оден — сербський писатель таку лірику); хоч з дру ­ гої сторони признати треба, що наша ширша публика ніколи не интере- сувалась віршованою поезиєю, — и наслідком того воліє читати у тричи ,120 Акад. Кирило Студинський ще гірші польські повісти, як „Powiesci wschodu і zachodu”, — а ніж яку- небудь руську книжку. Чи не схотілиб Ви написати основну критику по ­ вістей Нечуя? Здається и ему и нашій літературі Ви б тим прислужили ся дуже.- Коли Ви книжки післаноі Вам не одержали (я іі зареклямував на почті), то я пішлю Вам другий екземпляр, як тільки дістану єго зі Львова. Про Нечуя повісти котрі він має недруковані, я писав до Львова, и говорив з чоловіком Львівським, що іхав через Решів до Варшави и з відтам сподіється побачити з Нечуіом; проект зробили у Львові такий: заложити у Львові нове товариство (на взір „Матиці галицкоі” для видаваня діл переважно беллетристичних х ); збере ся з 10 членів- основателів, з котрих кождий має дати 100 fl.; инчі члени-спомагателі мають платити на рік 2 fl. (1*/з рубля), и діставати будуть всяку видану книжку даром; таким чином сподіваються у Львові зібрати з на 1000 руб ­ лів грошей; що не вистане, — заступить кредит; таким способом надіються покрити наклад кожноі книжки, — лишаючи чистий дохід авторам. Това ­ риства того ще не ма; и не знаю, на скілько ті надіі оправдані; до того приходить ще та трудність, що хто знає, чи цензура допустить друко ­ вані ві Львові книжки до Россиі. И тепер мій знакомий (Ганкевич, — але не той „философ”) повіз Нечуєви тільки один екземпляр єго оповідань, бо цензура российська не виповіла ще свого суду о них. Але у прочім, Львовяне обіцюють зробити як тільки можна найліпше. За статю з Rivista europea великий Спасибі Вам від мене за те, що сьте мені лас ­ каво прислали відбиток, а від нас усіх за те, щосьте іі написали, даючи ширшому світови знати об тім, що истнує якась и українська література. Читаючи іі, я дивуюся, як Ви могли о нашій літературі стільки доброго написати, — навіть и не забуваючи дуже про обєктивну критику; так, що и нашим писателям вона не буде без хісна. Так приміром наш Федько- вич — хоч можна єму устно усе сказати, — але на друковану критику своіх утворів дуже уразливий; колиж я переведу з Вашоі статі дословно уступ про єго писання для Правди, — то він не прогнівається за іх (що у него часто трапляється) на редакцию Правди раз тому, щосьте єго и похва ­ лили перед публикою заграничною, — а у друге, — що се не пише Гали ­ чанин, ані редакция Правди, — а чоловік далекий и з ширшої, європей ­ ської точки зрѣнія, — котрому він і повірить скорше. Така у нас політика в літературі. Зле тільки троха, думаю, — що Ви зачепили Поляків и именно Духинського. Requiescat in pace. Для Италіянців и других захід ­ них народів, мабуть, річ безинтересна, — а по крайній мірі не така горяча, чи Великоросси родом Турани, чи Славяне; ані одно ані друге не заим- понує нікому, — ані теж не зробить ім ані симпатиі ані антипатиі. Але за те зробить Вам противників меже Поляками, котрі италійцям все такой близші, знакомійші и симпатичнійші, — и котрим италіянці у полемиці, якаб з сего постати могла, — все такой лишуть послідне слово. Духин- ський (як пишуть до одноі польської ґазети з Цуриху) лагодить велику відповідь до Rivista eur. на Вашу статтю; а німець оден сказав правду, пародіюючи Ґетого: doch das Schrecklichste der Schrecken das ist der Dilettant in seinem Wahn. У нашій внутрішній політиці, про котру споминаєте у Вашім посліднім листі, — панує стаґнапия, — як завсігди у фериях нашого сойму, коли люде займаючі ся ex officio політикою, — сидять по за Львовом. Польська публицистика (противно як руска, и именно Слово), — хоч и сліпо вірять ій масси, — мають дуже малий вплив на сфери рішаючі, як 1 Мова тут про намір заснувати Тов. ім. Шевченка, якого статут вміщено у „Правд і “ , 1873, Ч. 20, стор. 718 — 726 разом із вступним словом про потребу такого товариства поруч „Просвіти”. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 121 пр. на сойм. „Kraj “ которий, мабуть, читаете, редагований найгірше из усіх майже часописей Галицьких, під зглядом консеквенциі політичної и якоі небудь стійности засад; тим и впливу не має майже жадного, и дуже малий круг читателів у польській части Галичини, — у східній Галичині майже жадних читателів. Що та сама часопись — котра давнійше горячо боронила Русинів, пізнійше видумувала — не знаючи відношень Галичини східноі, — найгірші клевети, які тільки могла знайти у своій фантазиі на нихже, — тепер говорить знов „що згода з Русинами можлива”, — нічого нового у польській галицькій публицистиці; кожда часопись — у нас так собі поступає; виімок становить тільки Czas — найконсеквентнійший из усіх, маючи (єдиний між усіми) за собою можну партию — орґан клери ­ кально-аристократичний; він, — и аристократи (найбільше з польської части Галичини, як покійний князь Володислав Санґушко, — померший недавно ґр. Адам Потоцький и князь Юрий Любомирський — котрий перед смертию задумував зробити коштовне виданнє поезий Шевченка з илю- страциями добрих малярів, — и у конець живучі ще князь Лев Сапєга, президент сойму и князь Юрий Чарторийський, теперішний голова феде- ралистів Галицького сойму, котрі у будущій сессиі сойму мають надію статись більшостю парляментарною) 1 завсігди були найконсеквентнійші, и найщирійші приятелі Русини, — бо интереси іх партиі йдуть паралельно з рускими, а интереси социяльно економічні не розєдняють іх так дуже з руским напрямком (назватиб можна німецькою номенклятурою) троха социяльно демократичним, — як интереси менчоі шляхти и зависимо! від неі польської так названої „демокрациі”. О стосунку сим аномальним багатоб потрібно говорити, щоб єго вирозуміти добре; але аналогії, здається мені, можна найти у кождім краю на западі, — де лєгитимизм, аристокрация и клєрикализм — найсильнійші союзники автономії, и про ­ тивників национального чи державного централизму и геґемоніі одної народности над другою. Повертаючи ще до поль(сь)коі жур(н)алистичноі фразеолоґіі на щот „згоди з Русинами”, приведу Вам ще, для приміру, логічні вислідки мислей на той темат часопись Dziennik polski (виходя- чоі у Львові, популярної за для дотепноі a la Figaro редакциі, и прак ­ тикуючої проституцию моральну на взір паризьких Газет de la second empire и теперішних віденських); Dz. polski виражає ся ще радикаль- нійше як Kraj: „Хто говорить о згоді з Русинами? хиба потрібна там згода, де ніколи не було незгоди; нема поділу Русинів честних, и нече- стних” (поділ той зробила була друга часопись, Gaz. Narodowa, котра идучи за розбудженим у масі своїх читателів напрямком федералистично- славянським, перейшла сего літа у табір федералистів), — „є тільки з одноі сторони правдиві Русини, — и ті йдуть разом з нами, говорять по польськи, борються рідко з нами за польський язик и польські порядки” (себто перевертні, як приміром Зиблікевич и Черкавский посли соймові, и дотеперішні проводирі польскоі партиі у віденськім парляменті — ро ­ дом Русини; ціла редакция Gazety Narodowej, теж родом Русини, але Поляки усею душею); „з другої сторони є мала партия агітаторів, аген ­ тів московского правительства, котрі московскими грішми и побуджу- ванєм социялистичних инстинктів хлопства пропагують московску аннек- сию и московский язик и шизму; з тими робити треба процес уголовний, а не згоду; рівноправносте Русинам дати не можемо, бо . рівноправність дала ім вже конституция з р. 1867, ґваранТуючи кождому гражданинови австрийському свободу индивидуальну, свободу мисли и слова; колиж хто розуміє під словом: „згода з Русинами”, — дозволене тим агітаторам 1 Додати ще треба ґр. Тишкевича, з Волині, члена „Просвіти”, и ґр. Альфреда По- тоцького, екс-міністра. ,122 . Акад. Кирило Студинський мати вліяннє на справи краєві, и силуване нашоі молодежі учитися в школах на мові церковно-московскій, — той не має ніякого розуміння нашого краю и интересів всего населення Галичини: перші Русини ви- ступилиб проти такоі згоди”. Утворене и „позірне” истнованє сторон- ництва народовців руських, називає Dz. polski махіявельською штучкою москалёфилів и Святоюрців, — щоб через ту партию, на позір заступаючу автономичний розвій украінськоі народности и згоду з Поляками — ося ­ гнути від Поляків всілякі концессиі і вліяннє на админістрацию краю, и таким чином легальною дорогою допровадити наперед до моральної аннексиі московскоі, а пізнійше и до физичноі. — Найприязнійше — на тепер, по се- цессиі польської делєґациі з віденської ради, обзиваєся до Русинів Ga- zeta narodowa; побачимо, як се довго потріває; але у будущій сессиі сойму (в осени), коли Поляки витрівають консеквентно у початій ‘ оппо- зициі пассивній пооти централістичної партиі и правительству, — моглиби наші речники в соймі, Лавровский и Качала, гідно поступаючи, вибороти від соймовоі більшости, потрібуючоі тепер помочи Русинів, хочби тілько тих двох, — велику половину того, чого яко условій згоди жадав Лавров ­ ский в 1869 році від Поляків, — а чого тоді Русини тільки через дити ­ няче неконсеквентне поступованє святоюрських депутованих не одержали. Не буду Вам розписуватися про наші надіі, на консеквенциі, які та згода, себ то рівноуправненє нашоі народности и язика (чи вона насту ­ пить тепер, чи пізнійше, але наступити мусить) у школах и админістра- циі, — повести мусить за собою для нашоі літератури. Булаб то полемика проти Вашоі тези: що українська література у Россиі, — а логічно также и в Галичині, — на завсігди призначена тільки для ужитку елементарних шкіл (а и то тільки по части) и деяких вітов поезиі; а я й так надто вже розписався що просити Вас мушу за мою говірливість, — визнану по части Вашими запитаними, вибаченя. Оставайте здорові, и для нас ласкаві. Ваш В Ыавроцьким. . XIV. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флоренція 1873, 14 Апріля. Lung ’ Arno Acciajoli, 12, 2Р. Високоповажаний Добродію! Учора получив я Ваш милий лист, за котрий не знаю, як дьякувати Вам, так переняли Ви мене витягами з польских газет у середину відно ­ син русько-польских. Особливо подобавсь мені витяг з Dz. Polsk. Оці мошенники и циники прецінний народ: вони ненавистю вспівають добіратись до суті діла и ло ­ гикою ненависті помотають урозуміти, у якім стані стоіть воно. Мені сдается, що польскі ідеї и интереси, поки не народиться „хлопска” партія (а не „демокрація” сучасна) між поляками, скоріш усіого висказа- лись у Dz. Р., ніж у федералізмі Czas ’ y и Gaz. Nar., которій він так прий- шовсь, як корові сідло. Про Czas и про магнатску прихільність до руси ­ нів, боюсь казати свій суд конечний. Воно справди скрізь видно, що маг ­ нати прихилятся до федералізму а де то й до suffrage universe!, — але правда й то, що як побачуть, що сельский люд и децентрализація з іх рук пли ­ ве, — то хапаются впять за централізм: це бачимо напр. у версальскій па ­ латі. А у нас на Волині и Украйні бачимо, що Сангушки и т. п. більш прихільні до Шувалова и III отд., ніж до мужиків и украйнофилів. Та, нехай, коли хотять, граються з федералізмом и т. п., — тільки нам нічого покладатись на те: наше діло усе таки соціяльно-демократичне и вільно ­ думне, а не магнатске и клерикальне. Так ми можемо уповати тільки на свою працю. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 123 Ваше ростяжне письмо тільки більш розтравило мою печаль, що Ви не хочете писати до СПВ., — бо нічо подібного до того що Ви пишете, не спіткав я, ні у СПВ., ні у Голосі и т. п. Послідний усе за „Словом” пише, а перві, з причини, як я кажу, либерально-космополитичного рос- сийского (а то й великоруського) сепаратизму, не хочуть знати ніщо про славянщину, та й знати не можуть, бо навіть нема у редакціі нікого, хто б розумів славянскі мови. Прошу Вас низенько: коли Ви вже не хочете писати корреспонденцій, котру б я охотно переводив на мову российску, — то хоть частійше подавайте мені звістки, я бо по Вашому письму зробив маленьку корреспонденцію для СПВ., — усе для того, щоб ширша публика на Украйні знала, що робится у Галичині. Спасибі Вам за хлопоти з мо ­ їми статтями. Я б ослобонив Вас, — коли б хоть чий небудь адрес знав у Львові, коли б хоть хто небудь з Львовян мав охоту обзиватись на листи. Я вже писав раз до п. Романчука, а друге послав на имя Пар- тицкого моі итальянскі брошури у 5 — 6 екз., — але ні од кого не маю звістки. Через Вашу ласку, — я горя од того маю не багато, — але другим гірше. Ось напр. я вже більш як 2 місяці прохав Бучинського упросити Партицкого, щоб послав у Оксфорд проф. Морфиллеві (Oxford, Park- Town, 4 Clarendon Villas, W. R. Morfill) брошюру Партицкого про Шев ­ ченка, Кобзаря и грам. Осадца; Б — кий и гроші передав и адрес М — ля, — а я написав Морфиллеві, що він скоро получит книги и що я надіюсь, щоП — цкий іому буде у пригоді для звісток вчених про Галиччину (сам я не писав П — му, іого адресса не знаю). Одначе позавчера М. пише мені, що книг не має. А буде жалко, як він закінчить свою книжку The Sla ­ ves, не маючи усіого Кобзаря и знати тільки обривки, найбільш з Обри- ста. По листам М. бачу, що він дуже заинтересований Ш — коми хоче, як можно більш знати про Украйну и Галиччину. Цим літом іому поручено чи ­ тати публичний курс про слав, литературу, — и препогано буде, коли у іого не буде Кобзаря. Будьте ласкаві поможіть, щоб П — кий послав про ­ шені мною книжки, та щоб придали Нечуя. З Києва пишуть, що там новий магазин Андріяшева, котрий хто зна з чого назвавсь „Южно- руським Магазином книжним” получйв недавно запитання з Англіи вислати словарь, грамм. укр. и усі книжки укр., які можно. Вийшов скан ­ дал, — бо не було там нічого. Словаря й на світі не ма, — а друге на силу знайшли. Одначе Кобзаря не знайдуть, мабуть, бо за іого й по 15 руб. платили недавно. Окрім як у Галичині тепер Кобзаря не купиш. А по листам з Англіи и Франціі я сужу, що за періодом, колими розсилаємо своі книжки и сами про них говоримо, скоро наступить такий, що будуть чужі нас просити подать наше. Тілько, — коли ми словарь подамо?!… Ну, та хотьби те, що є, не ховали. З ціого боку /ѵьвовяне грішні, як не знаю хто: з Києва пишуть, що Нечуя ніодного екз. не мають, що сам Нечуй не бачив книжки своеі. Я доси не маю теж. Рецензію написати я дуже б радий — та тепер усе рівно місця не буде у Правді. Треба кінчить начате. Коли хочете, я на ­ писав вже рецензію для россійськоі публики у статті про „Нові появи укр.-гал. литератури за остатні 7 років” ще літом, та через те, що тут нікому переписати, та через те, що мені не хочется у другом журналі, менш маючому читателів ніж В. Евр. печатати, — я доси не одіслав у Петер ­ бург; В. Европ., боюсь, що дуже вже заіздимо. Хай оддихає, — та й тим часом нове появится, а то, справди, окрім Глібова на Нечуя муза доси нічого путного не дала. Нова повість Нечуя обіща бути интересною, — тільки усе таки те, що напечатано у Правді якось не розвито: усе більш конспект, ніж правдива повість. Та усе таки у Нечуя не тільки найбільш таланту з нових беллетрістів наших, а и новий напрямок чутно. И іого ,124 Акад. Кирило Студинський повісти гріх держать під спудом. З Києва пишуть, що іх напечатають, — та як би у Львові зробилось видавницке товариство, цензура наша, не думаю, щоб задержала. Хіба у Причепі знайшлось би кілька фраз, щоб причинились. Такі ж речі, де можна ждати більшої причепи, треба печатать у Россіі, у Петербурзі, там процесу не стануть робити з за кілька фраз, а цензура заграничних книг, яко суду не підчинена, може бути строгі ­ шою. Знаєте, я думаю, що найголовніше діло довести толковиту аген ­ цію книжного торгу у Львові и у Києві, — а видавництво можнаб поді ­ лити так, ’ щоб беллетристику печатать у Києві, а у Львові налегти на росширення „Правди” и на видання газети хоть у будущему, — бо без газети яка таки політична партія? Нам же, у Россіі яко осібній політич ­ ній партії ще довго не виступити, бо наші діла ще не мають наукової під ­ кладки и, що до політики, то ще поміщаютея у кадрах россійских напрямків. Радію, що моя италіянска стаття прийшлась Вам по сердцю, — и добра стріча іі од Вас и од віденців, а також и од иноземців, од котрих я маю листи де які,- — підохочує мене, повернувшись у Киев у осени, написати, — маючи більші джерела під рукою, (написати) обширнішу брошуру для окрімного видання по французькому. Те, за що Ви мене укоряете, а именно, що зачепив поляків, а именно Духинского, не так шкодить, як сдается Вам. Перше, що Дух и К-о зовсім саме не in pace, а усе таки ворушаться, особенно у Вас у Галиччині и шкодять и нам и своім. Ви ­ бить іх з позиціі у Европі це діло филантропичне для самого народу польского. Тепер же й час благопріятний, — бо французи, — як це можна ба ­ чити по статтям у Rep. Fran^aise, Revue de France, Revue Universelie et Bibliotheque de Suisse, Corresp. Slave и т. д., — бачуть, як помилялись, віривши польским брехням. Сам Лавеле недавно у Forthnigtiy Re ­ view зовсім не таке росказував вже, як торік у R. des deux Mondes, — а як видно з листа іого до Губернатиса з поводу моєї статті (де він каже вже, буцім то він ніколи не говорив, що русини — поляки, а казав тільки, що русини — des veritables russes), — видно, що він готов ще багато всту ­ пити нам. Про англичан я не говорю вже: ті сурьозніще усіх починають оглядатись на славянщину. Италіянска публика у массі до усіого ціого индеферентна, — та я, правду сказавши, зовсім не для неі й писав. Але тепер у Италіі є кілька чоловік між професорами у Флоренції, Пизі, Римі, що знають по російскому, — и як видно з R. Europea и Nuova Antologia (недавно була стаття про центральну Азію) дивлятея на русских по чо ­ ловічому, — и наглоі брехні не позволять. Минулись ті часи. Та добре на ­ чинаютъ у Европі розбіратй, що у Россіі не тільки уряд є, — а є й лите ­ ратура й наука и демократія, поляки-ж все старовину тягнуть, коли вже чисто-національні тенденціі вспіли огиднуть світові. Не зачепить теорії, що русини — не поляки, не можна ж було. А за тим невольно треба було зачепити и другу іі половину, — що великоруси не туранці. За тим не можна було не зачепити польского вопроса у загалі, — и це думаю не тільки не пошкодило, а скоріш помогло звернути увагу європейської пу ­ блики на наше діло, — бо освітило ій нові боки того вопроса, до которого вона вже привикла и котрий справди має интерес великий. Що там не кажи, а Европа славянами интересуется тільки по звязку славянских діл або з россійскими, або німецькими. Та також, що не кажи, а россійске національне діло — є поперед усіого борба руського хлопства проти пан ­ ства, борба, котрій volens-nolens служить и монархичний уряд россій ­ ский, — и котора незабаром прийме нові форми у конституційній Россіі. У Вас діло трохи варьировано иначе, — але усе таки у Вас 3 м. украінців, а у нас. 12, значить головна битва йде у нас. Що я не пошкодив тим, що звязав свій сюжет з польско-россійским питаннєм — бачу з письма ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 125 пр. Гедоза (Gaidoz), ред. Revue Celtique, которе получив недавно. Він пише мені, що проведе витяг з статті моеі у книзі, що тепер пише про Россію и Німців, — де зачепить и „польске питаннє” которого ру- синске є другий бік (1 ’ envers). По меншій мірі, — через те нашому ділові більшу рекляму зроблять. Та й полемика п. Духинского теж мати буде послідком. А я ціеі полемики не бачив: бо раз, що поляки историки плохі, а у друге, що, — мені так сдается по крайній мірі, — я ні одного правди ­ вого и чесного интересу польского не зачепив з ворогуваннєм, — скоріш, ради итальянскоі галантности, великий оптимізм виявив на бік поляків. Щоб пошкодила моя стаття спеціяльно галицким ділам, згоді з поляками, я теж не думаю: раз я не галичанин, у друге — згода згоді нерівна, а у третє, я думаю, що ще не наросла така генерація поляків, з которими моглаб бути у нас сурьозна згода, — и готов пари держати, що усе рівно нічого, з теперішноі фразеології не буде, — и що ми тілько те почуємо колись, що сами возьмемо, а на подарунок плоха надія. З ціого я не дуже то ділю той оптимізм, которий трохи світится у кінці Вашого листа. Це не значить, щоб я не згоджувався на Ваші слова, — що украінска литература може мати ширшу сферу, ніж елемен ­ тарна школа и беллетристика. Може де небудь я неясно висказавсь, не так фразу зложив, — од того я б дуже прохав Вас видрати у Львові кор ­ ректуру особенно кінця ІІ-і статті, щоб я придививсь іі ще раз Я гово ­ рив поперед усіого про сучасні відносини россійскоі и украінскоі лите- ратури, — котора послідне, справди, елементарна, та беллетристична, — та гадав, що вона мало має шансів зовсім зрівнатись з россійскою. Але укр. літ. може розширитись и навіть зреформувати россійску, — и дальш я покажу дорогу до ціого: з низу у гору, після прямого взнання, що наше діло елементарне, хлопске. А з хлопами ми будем підніма ­ тись у гору. У Вас трохи иначе діло стоіть, — як теж я думаю показати у IV статті, — и справди, кол-и Ви ставши на хлопску основу, як українці, — и прило ­ живши й ново-европейску, котору, коли хочете, можете брати у Россійскій лі – тературі, а коли ні, то хоть прямо з Европи (досі уся цивилізація австр. славян виключно німецька, — английске и французське вліяние дуже слабе) — то, стоючи у обставинах, більш гарантируючих вашу автономію од рос- сійщини (хоть за те польский вплив на Вас дуже сильний), звісно, мо ­ жете и мусите виробити нові сфери літературні, котрі не можуть зоста ­ тись без вліяния и на нас. Так мені сдается доволі старим органичним процесом, на основі сучасности, буде йти діло южнорускоі литератури и культури, — и коли тілько ця литература буде рости мовою живою, а осо ­ бенно духом живим, — то все буде гарно. Одначе своіх поглядів я не ви ­ даю за конечні, — думаючи тільки про одно, як би більш фактів передати, та систематично провести свій погляд, щоб визвати систематичну критику іх. Коли ж де яка фраза може визвати недорозуміння, — то будьте ласкаві, вкажіть мені. Та впьять скажу, що булоб гарно прислати мені коррек ­ туру загоді. Я писав про це и п. Романчуку, — та од іого не жду од- віту: львовянин бо! Просив би я Вас дуже при случаі запитати, що бу ­ дуть робити з статтею „Литература и Осчіта на Україні” ? Я вже іі по ­ рядком забув, — так що й не знаю, чі стоіть іі печатати. Одначе де які факти и мислі я б не хотів, щоб пропали зовсім, — и думаючи, що стаття коли небудь світу побачить, я іх минаю, боясь повторення, як пи ­ шу теперешні статті. Та боюсь таки и наводнення своїми писаннями „Правди”. Окрім шуток, мабуть, я чі не самий беспркойний чоловік для іі редакції. На цім перестану. Не забувайте мене, особливо тепер, як я поіду у ,126 Акад. Кирило Студинський мандрівку. Думаю 1 Маю виїхати з Флор. попереду у Цюрих, потім у Париж. У Цюриху, сдается, є кілька Галичан. Тільки я не думаю, щоб хто небудь з настоящих русинів писав Ruski Holos у тамтешній газеті Przyszlosc: дуже духинщиною смердить, та й по усіому видно, що автор, ‘ чі не більш россійску мову зна, ніж українську. Думаю, що контракція. — Вам не показалась ця газета? Та не знаєте, од чого не було спомянуто у Правді про вечір молодежі россійскоі у Цюриху на роковини Ш — ка: вони 84 чол. адрес до Січі послали. Ваш Драгоманов. 20 Апр. Бачите, як довго лежав лист, не одісланим, — одного, що на ­ віть ніколи було перечитати іого, — так накопичилось роботи, корреспон- денціі, визітів перед виіздом з Флор. Тим часом получив сіогодня Правду, а у ній начерк статті моєї. Спасибі Вам за клопоти, тільки Ви мене за ­ соромили похвалами и примічаніем х . Прийшов и No La Rep. Fran^aise з статтею про мою брошуру, писанною, мабуть, Leger ’ oM. Для підбільшення еффекту, я зробив витяг з статті цеі для Правди, которий и посилаю. Хоть я й викинув усе, що до лиця автора тикалссь, а все таки якось соромно, що мов сам про себе пишу. Для того будьте ласкаві, перепи ­ шіть, коли знайдете потрібним, цю замітку своєю рукою 2 . Та коли бу ­ дете робити резюме з моєі брошури, то першу часть вкоротіть, особенно не пишіть цитати з Герберштейна, — бо вона приходить у моій статті „Лі ­ тература россійски и пр. “ . Як я не стараюсь про ріжнообразіе, але пи ­ шучи про одно у тріох місцях, невольно, повторишся, — так що як порів- няешь иноді три псевдонима, то аж самому смішно стане. Читали Ви у Allg. (Ausburg) Zeitung No 107 корреспонденцію з Львова „Oesterreich und die Ruthenen”, у которій сторонник виборчої реформи говорить в имя 15 м. „русинів”, одрубних од „руських 11 проти пансля- визму и подає поміч Австриі у конфликті з Россіею з йа восточного пи ­ тання? Хотів би я знати, чі то писав німець, або жид, чі святоюрець? Кола послідний, — то віртуози ж вони! Кумедія, та й годі! Не маю звістки, — чі „Страхопуд” живе, чи згинув? Зкінчу, знаєте чим? Коли у Вас є під рукою брошура Р о S е j m і е, то добре б зробили, як би одіслали іі у Париж Louis Leger (ЗО Quai d ’ Orlean) Paris. Він би зробив детальний витяг з промови Качали. Я Вас буду ще прохати списувати для мене, що зустрінете у поль- ских часописях про мою статтю. У якій то газеті було про неі и про те, що Дух — ий готовить одповідь? Прочитав зараз телеграми про Земялковского — міністра. Мусить на ­ ступити пресурьозне Wendling vom Gottes Willen і нічого казати, що біль ­ шість поляків од оппозиціі одстане, — але що будуть робити Яновский и К-о? Тепер то час буде виступити чесній федерально-славянскій пар ­ тіі и між поляками и між русинами. Жалко, що „Правда” усе таки ви ­ ходить не часто, щоб бути дужим політичним органом. Пожалуйста да ­ вайте більш фактів хоть для СПВідомостей. Треба дружну діверсію зро ­ бити и у нас. ^Правда, 1873, ч. 4, стор. 158; натяк на замітки Навроцького про Драгоманова, вміщені при статті останнього: „Література росийська, великоруська, українська і га ­ лицька”, про які я згадав у переднім слові. 2 Сей витяг переховується в рукописній збірці Франка (ч. ЗО, стор. 201 — 2). Його пе ­ реписав і видрукував Навроцький у „Правді”, 1873, ч. 7, стор. 278 п. и. „Наша літе ­ ратура перед печатко західно-європейською”. Від себе додав Навроцький, що автором дуже прихильної оцінки статті Драгоманова „II movimento”, вміщеній у „Rivista Europea”, в Leger, що недавно в переїзді по слов ’ янських землях був у Львові. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 127 XV. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. Флор., 1873, 29 Апр. Високоповажний Добродію! Недавно послав Вам довгий лист, а тепер получив од Бучинського з Відня, — у которому меж инчим Він передає мені програми для сбору матеріялу про Галиччину и упорядкуваннє „ іого у статті для „Правди” и просить, щоб я програми цей передав Вам, — „щоб Ви при случаю на сборах „Просвіти”, на пр. в клубі у Сушкевича підобрали людий и працю розділили”. Сіого ради, каже М.О.Б. пропоную з-іздові, — в основу політичного будучого органу розібрати між себе слідуючі праці: 1) Статистика Галиччини на тлі загальної (инвентар) (Навроцкий, В. Ганкевич) 2) Викуп землі селянскоі (исторія землевладіння перед 48 р. и по ( Качалов, Бучинский) 3) Исторія и стан школ народних (Федорович, Заячковский (старий) А. Слюсарчук) 4) Ист. ассоціяцій громадских, Нар. товар., институтів, фондів (Остап Лівицкий) 5) Исторія униятскоі церкви и іі управства (Николай Січинский, Дан. Танячкевич) 6) Огляд політики и публицистики Галицькоі (Андр. Січинский, О. Терлецкий) ’ . До цих параграфів я б додав ще один: 1) резонировану библіографію од 1848 р. з показом важніщих питань, займавших науку и критику в Галичині по книгам и журналам. Буч. каже, що на первому плані у ви ­ робленій) статтей по цим пунктам, — мусить буть поставлено фактичне нагромаженіе матерьялу, з которого само собою вийде суд над минув- шим и програми для будучого. Ряд таких фактичних праць, появившись у „Правді”, послужив би основою для науковоі, а не сердечної політики и виходним пунктом для політичноі часописі, котору мусимо коли не будь завести у Львові, або у Відні. Оттакі плани п. Бучинського. Думаю, що проти розумности іх не може бути спору, — и од того, будьте вже ласкаві, наляжте на Львовян енер- гично, щоб за такі праці узялись. Бо, як собі хочете, а народня партія у Галиччині більш добрими замірами у політичних питаннях, ніж ділами знаменуется, — а у загалі література и публицістика у Г. страшно бідна фактичним и практичним матеріялом. Навіть самого елементарного по ­ няття не можна по ній зробити об тому, — як жив и живе край, — и дже ­ рела ще не відомі, від кіля це спізнати можна. Ось тому примір: ще у 1871 р. у Гейдельберзі получив я запрос од Б — ого про той порядок, як устроени крестьяне на Украйні. По счастю у Гайдельб. руській читальні знайшлось „П сложеніе 19 февр. 1861 г. “ , кілька років Дня Аксакова, та 3 томи Лейпцигского видання матерья- лів для ист. осв. кр. в Россіі, по которим я зробив довгий лист для Б. 1 2 , — которий він хоче тепер печатати у Правді. Тоді ж я просив Б- — ого, підобрати мені для порі’внання матерьялъ про устрой крестян у Гали ­ чині и доси він не міг не тілько написати статті, але й вказати джерел, — так що й доси я не знаю ніякого джерела для ціого окрім статті у 1 Тут би треба вияснити, що робили рускі делегати у соймі и думі державній, исто ­ рію усіх народів и т. п. (Мих. Др.). 2 Мова тут про лист Драгоманова до Бучинського з 31.ѴІ1І. 1871, що його видруку ­ вано в „П ереписиі М. Драгоманова з Мелітон ом Бучинськи м “ , Львів, 1910, стор. 9 — 31. ,128 Акад. Кирило Студинський Руському Вістнику, мабуть, за 1859 р. И так в усіому. Правда, що и у нас не далеко увійшли по части зводу матерьялу для характеристики стану нашого краю, — але хоть є зібрані сирі дати у виданнях стат. ко- митетів по губерніям, виданням генер. штабу, геогр. общ. и т. д., а у Вас и того не ма. Треба ж почати. Ще мені сдается, добре діло зробили б Ви, коли б, будучи у Львові, налягли на такий проект, — щоб у Бесіді, або у другім місті, першим ділом, зібрати у библіотеку видання фактичні як галицькі, так и росій ­ ські, у которих є матеріяли для исторіі, етнографіі и статистики Мало- русі. У якім, справди, стані це діло у Вас? Мені сдается, що згрома- дженнє наукового матеріалу и за кілька часами побільшаннє формату Правди мусить бути самим первим ділом. Скоріш ніж заклад товариства видавництва беллетристичних творів, которих гарних на виду ще й нема и которих не буде, поки наука и критика не росчистить нового напрямку у литературі нашій. Ceterum censeo, що потрібно мати у Львові, — и про це мені писав недавно и Б — кий, — хоть один экземл. „СПетерб. Відомо ­ стей” для того, що б мати джерело статистичних и т. п. фактів теку- щого житя и на Украйні. Окрім того з ціого року буде у П. В. по мень ­ шій мірі раз у місяць, ато й 2 — 3 стаття про Галиччину, писана з по ­ гляду народної партіі и славяно-федерализму. Добавте до ціого, що у библіографичній хрониці, у переглядах журналистики Ви завше знайдете у П. В. вісті и резюме усіого, що у литературі у Россіі тичится до Украйни. Так, виписавши СПВ., матимете и одно з орудий для противу- вісу „Слову” и джерело для фактичноі хроники Украйни. Якось з посліднего діло не витанціовуется. Вже більш пів року роблю я вирізки у сіх по чому либонь начеркнених фактів про Украйну з СПВ. и посилаю у Відень Б — ому, як матеріал для хроники у „Правду”, — сдается, для Терлецкого, котрий мусить складати іі, — але й доси не появилось ні строчки. Чі брак тому міста виною, чі друге, — не знаю. Про перве скажу, що на пр. те, що звется „Перегляд політичний” у Правді, зовсім лишнє. Бо що можна переглянути на 1 — 2 стр.? — бо ­ гато-богато, як попадется одна — дві потрібних фрази, як на пр. у по- слідніому No з поводу Земялковского, — а то більш запізнавшісь загальні звістки. По правді, — 4 — 5 статистичних дат з Украйни, або Галиччини були б більш пригодні, ніж така хроника. Коли нема у Львові ніякоі петербурскоі газети як матерьялу для хроники украінскоі, то я буду посилати у Львів вирізки з Петерб. Відом. Хроніку буде не трудно зложити. Поки писавсь лист цей, прочитав у N. Fr. Presse звістку про „Раду Руску”, буцім вона між инчим порішила подати петицію про те, щоб у школах й уряді по німецькому вчили и писали. Не вже правда? Будьте ласкаві одпишіть мені про цю „Раду”. Ще N. Fr. Рг. пише, буцім то якийсь депутат Зелкінский уніс проект згоди між обома партіями русь ­ кими. Що з ним сталось? На сім вибачте за Короткий лист. Перед тим як виізжати з Флор., стільки роботи зібралось, — що й дихати не можна. Та ще й горе моє, що завше дві — три думки в голові бьются. З поводу „культа Митри”, про которого я пишу монографію, — треба виписки з різних археологич- них видань итальянских поробити, а тут читання Зендавеста и Бунде- геша наверта думку на те, яке, справди дивне, сходство є у преданнях про початок світа малоруских з зендскими и хочется мені написати про це мемуарець по итальянскому. Не знаю, чі вспір. На усякий случай прошу у Вас, коли що є, або легенди, або колядки про початок світа, на взгляд такі, які були у Правді у старі роки, то вділить мені. — Стискую Вам руку. Ваш М. Драгоманов. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 129 Листок цей трохи залежавсь. Тим часом надійшов 5 No Правди, ко- торий дуже добре одміняется як лучшею корректурою так и живою хро ­ нікою- Особливо добре написана стаття про Земялковского. Я замітив би тільки одно: на питання: „яку науку ся найновша номінація повинна ру ­ синам дати?” одвіт логичний може бути для усіх один: не надіятея ні на що, окрім на себе, та возьмітесь за народ. Автор перву половину одвіта и каже, докоряючи святоюрців. А потім зразу добавля, що „висші сфери не хотять боронити русинів од поляків”, через „русских”, що при ­ знались одноплемінними до народу неприязної (?) Австриі держави. Чі не пораб вже кинути поважающим свій народ и себе людям цю конку ­ ренцію лояльних перед „висшими сферами”. Та ще спитаю: ну, а як би и справди у Галиччині жили великоруси, — так іх би и душити можна було за те тільки, що и у Россіі великоруси? З такою логикою, я не знаю, у яке болото ви заідете, не тільки висші сфери, — але й ми, низші сфери! Та у таки нетри завсегда таки заідемо, коли не зрозуміємо раз на віки, що ми низші сфери есмо и іми мусимо зоставатись, надіючись тільки на себе, и уходити у союз тільки з такими ж низшими сферами. Завсегда будемо блукати по нетрам, як святоюрці, коли нашого націоналізму не поставимо на місці и ясні основи космополітичні: раціоналізму и демо ­ кратизму. Але до ціого далеко ще и самим свіжим головам між нами. Бачу це з новоі повісти Нечуя, — з котороі у артистичному и типичному погляді я вже не жду богато, бо вона йде не тілько по за „Отцы и Дѣти” Тургенева, але за самими слабшими повістями- про „нових людий” петер- бурских радікальних беллетристів „Руського Слова” и „Дѣла” (бо й ті стараются малювати своіх героів, стараются пускати іх дійствувати, — а Нечуй сам за свого героя говорить, — -та й дуже вже по головці іого маже) — але з котороі можна було ждати чогось свіжішого у публистич- ному взгляді. Але прошу добратись логики у словах стр. 188, де ка ­ жуть, — що „Радюк скинув вже з себе той космополитизмъ, або велико- рущину, якою надаряє нашу молодіж великоруска гімназія, — и що евро- пейскі идеі, наука и товариство показали ёму новий світ, нову. жизнь”. Щож таке европейска наука, а що таке космополитизмъ? Або чого ж такого хоче великоруска молодіж, як не того ж що й украінска, англійска, французека и т. д.? Звідкіль вийшло те товариство, що показало Ра- дюку новий світ? Звідки він достав (литографованого) Бюхнера, Фейер ­ баха, и т. д., — що він так чудно держить усе заразом у кешені, — як не з Москви? (буквально з города Москви, де студенти литографували Б., Ф., Герцена и т. д.), хто такий був редактор Колокола, як не Мо ­ скаль, — або як каже сам Маркс (бо німці, хоть и соціяльдемократи т. є. у теоріі не знають государств, а тільки народів, — а як заговорять про нас, то завше звуть Россія) — Halb-Russe und Moskowiter durch und durch? Як не верти, — а націонализм тільки тоді и міцний, коли на космо ­ політичних основах поставлений, — національна партія тільки тоді може считатись слугою програму, коли іі идеі и дорога зливаетея з дорогою передової всесвітніоі партіі. А нам, — которих исторія лишила и націо ­ нального панства, и держави, — та навіть и попівства, — нам нічого и не остается, як прямо йти у космополітичну демократію и позитивизм. Коли поглянеш на практичні обставини Галиччини у нагості, — то бачиш ясно, що народу тамошніому, а значить и народній партіі нічого не по ­ може, хіба як революція, — на котору коли власної сили не ма, — то не знайдете Ви округ себе и помощника, окрім россійскоі радикальної пар ­ тіі, до котороі, volens-nolens, а належить усе свіже и з украінскоі моло- діжі. Коли б це зрозуміли украінофіли, а за ним народовці Ваші и на ­ правили добре свою роботу з низу у гору як на культурному, так и ,130 Акад. Кирило Студинський на соціяльному полю у союзі, або хто у согласіі з космополітичною де ­ мократіею, котороі россійски (а особливо великоруска) молодіж є одною з не малих групп, — тоді наш національний напрямок мігби послужити народові и світові, не поступившись ні одним з святих прав національ ­ них. Инакше ій богу, не знаю, що з Вашим вародом и буде: або іого у кінець задурють и заідять поляки, жиди, німці, попи, — або за проводом попів Ваших іого забере, справди, россійский уряд. Кажучи по совісті, — послідне буде ще найлучший виход, – бо цей уряд тільки стелеть дорогу виростаючій соціальній демократії, — и, як не гірко признатись, а и тепер більш робить для нашого народу, ніж фразерне украйнофільске диллетанство. XVI. Вол. Навроцький до Мих. Драгоманова. Решів 3/5 1873. Високоповажний Добродію! Одержавши Ваш лист я зараз написав на дві руки до Львова, щоби притиснули Партацького, або й сами, без него, післали проф. Морфи- леви потрібні книжки разом из повістями Нечуя (N. В. для Вас мені ще й досі не прислали іх!); разом теж просив я, щоб вислали мову Качали п-ну Leger, бо ту іі нема. Тількиж прошу Вас, не говоріть о клопоті, який нібито Ви справляєте мені и редакциі Правди. Редакция Правди, — на те редакция; а мені, изолованому тут меж Поляками, мило прислужи ­ тися хоч би тільки й листом загальній справі. „Правда” справді по зменшеню формату так мало має містця, що Вашу першу статю мусіли поділити на троє. Не дуже то вигідно для читателів, а ще менче приємно для автора, — але що робити, коли Льво- вяне такі непрактичні. Усеж такой, коли Ваша ласка, и Ваш перегляд галицької літератури, о котрім споминаєте, й так не мав бути друкова ­ ний в инчім журналі, то пришліть єго мені, а я єго перепишу до Правди — видрукуєсь коли не зараз, то пізнійше. Про політичну щоденну часопись у нас ще думати не можна. До сего ані грошей, ані людий независимих матеріяльно, ані стільки образованя політичного нема між нами; тому и політика взагалі стоіть у нас на дуже слабих ногах; Лавровский, єдиний чоловік політик у нас (хоч наші народовці и пишуть и говорять тільки проти него, чим теж не багато показують такту політичного), умерає, — нема вже надіі на єго житя; а Качала за мало має енергії, а за багато єсть попом, щоби міг статись проводирем політичним, хоч сам чоловік дуже розумний. Intra parenthesin скажу, коли вже бесіда про такт полі ­ тичний, и не читавши Allgemeine augsbg. Zeitung, що статю, о котрій споминаєте, мусів писати один из тих людий (а именно Шашкевич, син Маркіяна), з котрих Лавровский доберав собі — за часів Основи, — ору- дия для своі політики, — а котрі не мали ніколи Лавровского ширшого погляду, ані навить єго совістности; а писана статя мусіла бути (не з инспірациі Лавровского, але) безпосередно з инспирациі теперішного централістичного правительства. Правительство се, як звичайно Німці, поразило номінациєю Земял- ковского польску опозицию в саму найслабшу сторону. Зємялковский, старий аґитатор, потрафить зъеднати собі велику партию в Гали ­ чині, из давних революционерів, фантастів великопольских (у котрих завсігди ще на думці ціла Польща по Дніпер під короною Габсбурскоі секундоґенітури), русофобів и лояльних магнатів. Хоч та партия, як я думаю, не возьме гори у соймі, — але знеутралізує дуже лехко опозицию, так звану партию Чарторийского — Качали (котра досі мала усю надію статись більшостей) в соймі и краю), — и вийде на гору таким чином знов та сама середна партия Грохольского, малоі шляхта, котра досі так ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 131 глупо лавірувала меж правительством а федералістами, и тих послідних завсігди в рішительній хвилі покидала. Найгірше на тій Wendung durch Cottes Fugling вийшли Русини; а й наука ся нічого не помогла нашим „Русским”. Яновский 1 за свою службу дістав великі концессиі: прави ­ тельство дало призволене на основане банку, котрий наші Святоюрці закладають чужими капиталами, и сподіються ними забавити на віденській биржі; а райхсрат передав прошене наших послів га ­ лицьких о поліпшене „конґруи” (жалованя) міністерству „до при ­ хильного справозданя на будущій сессиі”. За те рішила у Львові „Рада русска” на загальнім зборі (з 27-го цьвітня н. ст.) що виба ­ чити мусять нам Чехи и другі федералісти: солідарно з ними йти не можемо проти німця, бо ми мусілиб поєднатися з Поляками. Знай ­ шовся навіть один Русский, що поставив внесене, щоб Рада р. дала „ѴО- tum — довірія” новому міністрови Зємялковскому; розумівсь, що Рада р. на стільки мала сорому, щоб сего не зробити; але коли один из дійст- них москвофилів (Стебельский 2 , редактор Страхопуда, жиючого й досі) на тім самім засіданю назвав Земялковского королевско-шляхетским міністром австрийским, — предсѣдатель Ради, Павликів (Святоюрець) ві ­ добрав ему голос и завізвав єго до порядку; лояльність зовсім лишня, бо се міг лишити комисареви правительственному, притомному на усіх зборах товариств; тількиж правительственний комисар міг був сю бесіду Стебельского поминути мовчки, и тільки записати собі яко вираз опози- цийного пересвідченя цілоі Ради русскоі; а того Святоюрці найбільше бояться: позору опозициі проти центрального правительства. У загалі Рада русска втратила и у Русских и у Святоюрців всей интерес; и на ­ вить „Слово” пише о ній з невеликим задоволенєм. Не можу Вам на тепер подати більше фактів з тутешноі політики, — хиба тілько, що з ча ­ сописів польских одна Gazeta narodowa (и по части Kraj) осталась кон ­ секвентною в опозициі; другі часописі радуються номинациєю Земял ­ ковского, як проститутка, коли іі хто щипне у лице. Кн. Чарторийський думає заложити у Львові свій орґан. Ситуация вже не так ясна, розяс- ниться ще ліпше на зъізді усіх послів сеймових, котрих поляки скликали на 10 с. м. для наради над новими виборами до Райхсрату; покажеся яка партия гору буде мати в соймі и при виборах безпосередних до Райхсрату. З реформою виборчою, входячою тепер в житє зміниться наш парламент центральний и все житє конституцийне в Австриі совер ­ шенно; навить тепер ще облічити не можна, як уґрупують ся партиі в будущій парляменті. Одно тільки певне: що наші Русскі, котрі до сеі зміни устави демонстративно прикладали руку, — и на Раді русскій вира ­ зили свою радість з неі, — ані для себе (окрім деяких користей касто ­ вих, материяльних) ані в загалі для Русинів не скористали нічого. Пар ­ ламент, як знаєте, буде тепер складав ся не з делегатів (як до тепер) вибираних з сойму, — але з послів вибираних безпосереднє з округів ви ­ борчих. Вибір до сойму лишиться так як до тепер; отже в соймі, — де власне рішаються справи национальні, Русини завсігди будуть в такій менчости як до тепер. Але й в центральнім парляменті буде не ліпше. До тепер польска соймова більшість виберала з сойму до Райхсрату 1 Д-р Амброзій Яновський посол сойму і віденського парламенту, вибраний знову в ли ­ стопаді 1873 р. разом із 15 иншими руськими послами (Правда, 1873, ч. 17). Він був директором гімназії та якийсь час шкільним інспектором. Помер дня 2. ПІ. 1884 в Римі на 74 році життя. Діло, 1884, ч. 21. Цікаво, що Степана Качалу вибрали тоді послом По- ляки-федералісти в західній Галичині в окрузі Бохня-Тарнів. 2 Про Вол. Стебельського гляди студію Юліяна Чайківського п. н.: „Вол. Стебельський, життєпис і характеристика”, Львів, 1905. Відбитка з „Літературно-Науко ­ вого Вістника”. ,132 Акад. Кирило Студинський звичайно 3 Русинів; але Райхсрат складався до тепер тільки з 201 де- путованих, у тім числі 38 поляків. — Тепер, облічаючи після дотеперіш- ноі практики и пропорциі Русини успіють вибрати до парляменту не більше як 12 — 13 людий, — на загальне число депутованих 353; у тім чи ­ слі Поляків: 50 — 51. (Вся Галичина вибирає 63 депутованих, з тих тільки 27 з так званих „менших властителів землі”, а з тоі Групи — бо в инчих Русинів нема, буде Русинів коло 12 — 13 найбільше). При такім малім числі Русини в комбинациі партий Русини тільки тоді будуть уживані миністерством, и властиве Німцями, — коли буде ходити о специяльні ин- тереси німецкі, проти федералистам; у всіх инчих справах правительство завсігди скорше буде бачити на те, щоб позискати собі, або по крайній мірі не визвати проти себе 50 депутованих польских, як 12 — 13 руских. Наслідком того Поляки завсігди будуть добувати собі концессиі на ­ родні, — Русини ніколи. Показало ся се дуже добре уже тепер, — коли По ­ ляки навить вийшли були з Рейхсрату (коли рішалась реформа ви ­ борча), — и Русини сами остались: навить тоді у комиссиі конституций- ній миністерство не пристало на жаданя Яновского, щоб поробити де ­ які зміни у розкладі округів виборчих для зробленя ліпших шанс Ру ­ синам при виборах, бо, як казав миністер Ляссер: „не можемо нічого рішати у некористь Поляків, щоб не сказали, що ми без іх притомности виступаємо проти них з неприязню и репрессаліями”. Конечно, и з сих слів наші Русскі не навчились нічого. — Повертаючи ще до Вашоі италі- янськоі статі, відповідаю на Ваше запитане, що про іі писав кореспон ­ дент Цюрихский до Dziennik. polsk. окрім того щом уже писав Вам нема там нічого, тільки хиба що статю сю мав писати (каже кореспон ­ дент) „moskal Sulima”, а що „tutejsi Rusini pomagajq wyciqg(a)mi z ga- zet ruskich, a mianowicie z Osnowy Iwowskiej, — w wypracowaniu odpo- wiedzi Duchinskiego na ten artykul”. Які се Русини? не знаю, мабуть ті самі, котрі пишуть Holos ruskij: Przyszlosci я не читав, не ма іі тут и Поляки в Галичині в загалі тепер не читають Газет емиґрантских; на ­ вить спотикав я в тутешних часописях остру критику політичних мніний Przyszlosci и іі иґноранциі. Надісланий витяг з Republique Frangaise пе ­ репишу; тільки шкода дуже, що не виписалисьте іі дословно, кидаючи лишню соромливість авторску, бо преці не ходить ту о Ваше мнінє, але суд чужоі часописі. Колиб де ще була споминка в инчій часописі, то пришліть мені коли ласка, также и я можу, коли схочете и сам підпи ­ сати. Булоб дуже гарно, колиб Ви намірене Вами діло по француски справді написали. Про коректу послідних листків Вашоі 2-гоі статі у Правді, писав я до редакциі, колибисьте хотіли, то б я казав ім прислати послідні листки манускрипту; бо звичайне у Правді складається тільки те від разу, що має йти у оден Noр, але мож для вигоди, зложити и усю статю від раз. Прошу о Ваш адрес, коли виідите з Флоренциі. Ваш В. Naepou/kuu. XVII. М. Драгоманов до Вол. Навроцького. 13/6 1873. Високоповажний Добродію! Прошу Вас щиро передайте прикладаємий листок Бучинському, коли він у Відні, то туди, коли ні, — то де він. Ваш Драгоманов. При случаи напишіть у Львів, що я не получив 1 No Майскоі Правди. Жду од Вас листа на Цюрих на адресъ; Herrn Georg Zwetkofski для передачі мені. Я іду на Страсбург у Париж, — але не знаю, коли буду. , Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 133 XVIII. М. Д рагоманов до Вол. Навроцького. Страсбург, 1873, Юля 15. Thomanshaye 16. Високоповажний Добродію! Ваше письмо давненько вже получив з Цюриха, — та не одвічав доси через те, що воно застало мене як раз за роботою, коли я кінчав III часть своєї статті (лит. украінска) и приймавсь за IV (галицька), — а потім мусив впьять іхати у Цюрих на кілька днів. Багато того, що я теоретично мусив сказати в одвіт Вам, пішло у статтю, — так що тепер я буду говорити тілько про те, чого не можна було зачіпати прилюдно. Поперед усіого дозвольте запротестовати проти Ваших слов, — що „мені так сдается, бо я дивлюсь з боку” и т. п. Я б собі не позволив багато дечого говорити, як би считав побічним од діла украінского и народніого у Галиччині. Правда, — дуже мені доста ­ ється за моі погляди и статті и од Киян и од Галичан, — але я усе таки хочу думати, що я ім свій, а не чужий. Та до того добавте, що мабуть чі не більш, як од украйнофілів (що лають мене по приятельству, але кріпко) и од народовців (що не хотять печатати мого писання) ще од централистів и святоюрців, — з котрих один, якийсь И. Л — нь у 167 No Голоса (Письмо из Львова) назвав мене краковскимъ іезуітомъ за статті у В. Евр. и закінчив прямо указаннєм на те, що таке зло скривается в „учебномъ вѣдомствѣ” — в Россіі. Треба сказати й те, — що єсть на світі й такі украінці, которі дивляться, як и я, — та й з Галичан віденці близчі до моіх, ніж до Ваших и львовских поглядів, через те тілько, що у Відні близче можна познати „Россіянъ” и Россію. — Так думаю, — Богові и такі люде, як ми з п. Пригарою потрібні, — так и ми мусимо свій голос по ­ давати у рідних справах, — а там громада розбере після чесного спору, що ми пересолили и перебрехали. Що я не з боку дивлюсь на украінско-галицкі справи, можете пере ­ свідчитись и з того, що серед діла по шию, я не міг бути спокойним, поки не збув усієї статті про Р., Укр. и Гал., — котороі дві остатні части зкінчив и Вам, або прямо у Львів цими днями одішлю. Тілько не знаю, — на що я так тороплюсь, коли другі не тороплятся печатати. Та у доба ­ вок я ще боюсь, що кінець цензура п. Голуховского може задержати. Та таки бачу я, що и довга дуже стаття для „Правди”. Одначе и те правда, що коли и без того розстягнути статтю и печатати з паузами по 1 Т /з — 2 місяця, то идея іі зовсім не вияснится перед публикою. Од того, я просив би Вас забрати скоріш мені справку: 1) чи не лучше буде на ­ печатати мені моеі статті брошурою, 2) як скоро це може бути, 3) скільки екземплярів печатати — я б думав од 600 — 1000, 4) по чому буде стоіти печать з бумагою од листа? 5) скільки треба отдати „Правді” екземпля ­ рів яко прилогу до журнала. 6) Хто б міг надзирати над печаттю и ви ­ силати мені корректури? Я знаю, що на це усе не можете одвітити без Львова, — але що ж мені робити, коли до кого я не пробував писати у Львові, — не одвічають? До Львовян же обернусь через Вас и з другим запитом. По усіому видно, що тепер час кувати залізо, и що треба нашому напрямку висту ­ пити суріозно у діло. А для ціого треба у більшати „Правду”. Коллек- тами одними ій держатись не слід, — та й не багато держатиметься вона. А між тим треба, щоб вона виходила у теперішному форматі хоть раз у тиждень. Я думаю, що піддержати Правду могла б підписка у Россіі, — и думаю поставити у Києві, вернувшись, як діло невідложне, щоб упе ­ ред підписатись нам на 250 — 300 примірників, — которі б уже Кияне узя- ,134 Акад. Кирило Студинський лись розпродавати у Россіі. Для того, що б діло поставити вірно у нас, — мені потрібно, що б хоть до того часу, як я прйіду у Львов, т. е. Ц 2 Августа ст. ст., — у редакції я міг знайти статистичні факти: 1) скілько росходу треба на удвоене видання, 2) скілько росходиться No No у Га- личчині і по якій підписці, 3) скілько треба minimum узяти підписчиків для України, — що б Правда могла держатись, особенно у підбільшенім форматі? Дуже потрібно було б у Львові умовитись міцно на счот праці у на ­ прямку Правди на счот ближчих цілей, которі ми мусимо досягати ею. Смутили мене слова Ваші, що у Львові більш займаются Просвітою, ніж Правдою, та про й те, що Просвітою займаются на словах, а не у печаті. Не розумію я якось життя громадского без пресси и, воля Ваша, мало ціню розмови словесні, которі не роблятся публичними, а через те і більш систематичними. Добавлю, — що роблючи пародію на россійску журналистику Ви марно и мені и ій приписали невагу теорій за ради практики, — бо без умови теоретичної не може бути систематичноі праці, — а така умова непремінно мусить бути прилюдною, печатною. Одначе як би там не було, — а Правди або зовсім не треба, або треба на неі дивитись и працювати для неі сурьозно. Для того ж, щоб вона мала роботників у Россіі и ход там, — треба, — окрім трохи більшої поваги до посилаємих відтіля праць (бо напр. Русова статтю про початок Руси більш году не печатають; Рудченка запросили прислать дальше критичні статті, — та й не печатають) дати більш реальний и науковий характер ій печатаннєм статистичних фактів, творів з народніх уст (доси не дано нічого, — а те, що я послав 11 казок лежать; скажуть місця не було: а скільки потрачено іого на плохі вірші, на безплодну полемику, на описи маіовок и усяку Gemiittlichkeit?). Треба окрім того трохи сурьознішого відношення до Россіі. Розумію ті задори, що впять почались у Правді, — на котрих я мушу зупенитись и щоб вияснити те, що говорилось між нами про лойяльність галицьку. Я не буду споритись з Вами довго про те, де лойяльність умістніша: у абсолютній, чі у конституційній державі? Я думаю, що усе таки у первій, — бо монарх усе таки для усіх, хоть у теорії; — а конституційний уряд — це прямо уряд монопольний, — и іого миссія підорвати у людей усяку віру у державу, у центр, — и привести іх до республики федераль ­ но!. Монополистів же не ублагаєш лойяльностю: и доказ у тому, що ні святоюрці, ні Ви нічого не маете од німців — поляків, т. є. Вашої дер ­ жави, окрім скубок. Из за чого ж Ви старатиметесь лойяльствувать, на ­ кидаючись на Россію, — котора Вас не займа. Ви скажете — а субсидіі Слову! Та пора ж знати, що слов. комитет — не Россія и не уряд. Я не знаю, — чому Правда має право брати гроші од украйнофілів, Просвіта брати книжки украінські, — а Слово не може брати того ж од словяно- филів? Як хочете, — а братись за ролю доносчиків и инквизиторів перед Словом и тим дурнем, що адрес Цареві подав х , — не достойно и некон ­ секвентно. Це по меншій мірі стоіть „краковского іезуита” и катковских приятелів у полемиці проти нас. Скажете, — Россія чипа Вас, бо гнете Украйну. Теоретично я не маю нічого проти критики уряду у Россіі. То чі поможе ж хто небудь нам чужий, — та хіба Вам у себе роботи мало. Критика Герцена була для Россіі благо, — критика великих журналів Анг ­ лії, Франції иноді теж, —коли попадали у ціль, — -а що зможе маленька и невідуща нас Правда? Чі вона вкаже вам на те, що нам робити, напише нам програми реформ, политичних, соціяльних и т. д.? Скажете, — що 1 Є се натяк на новинку „П р а в д и “ , 1873, ч. 9, стор. 345 п. н. „Адреса віденських русских академиків до царя “ . ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 135 „Правда” протестує проти національного зневаження Украйни. На це скажу, що Украйна ще, як національність, не виступила у Россіі и сама себе ще не зна. їй треба наукової и литературноі праці, щоб себе пізнати, — а криками, та ще з закордону тілько пошкодите цій праці, которій тепер сам уряд помага, организуватись такими речами, як географичне това ­ риство. Що, — гарно буде, як яке небудь ледащо, которого не схотіли узяти у члени геогр. тов. у Києві, — крикне ось, дивітся, що пишеться у Правді, котора зве себе органом и Украйни, у которій працюють члени товариства? Оставте ж нам самим з великорусами реформувати Россію, служити ій вже тим одним, що буде „Правда” и буде печатати статті, повісті и т. п. наше. А самі займіться тим, щоб у себе фактично втвер- дитись, одбитись од ляхів, випхнути з позиці! святоюрців. И коли для ціого усіого Вам потрібна наша поміч, — то не затрудняйте нашоі праці и не затрудняйте собі дороги до нас ненужними фразами. Мені вже пи ­ шуть, що киевскій цензор хоче зупенити „Правду” — и по своіому він має резон. Од ціого я прошу Вас дуже передати моі слова у Львов, хай там поставлять для себе таке питання: чують вони в собі силу Мац- цині, а в Києві бачуть Молоду Италію, — так тоді нехай йдуть проти Россіі, та тілько нехай вже прямо кличуть революцію, — а ні, так „Правді” так же не слід робити з Львова Локарно, або Лугано, як и „Слову” Венецію. Окрім цих теоретичних попріків Правді не можу не висказати и жалоб на якийсь чудний систем дробити статті, — и не кін ­ чати, — як це зроблено з Вашими, Рудченка, Вахнянина. Нечуя я получив. Спасибі Вам. Та рецензія, що я про неі писав, пе ­ реписується тепер у Цюриху и буде, надіюсь, печататись у Отеч. За ­ писках. Не знаю, чі Ви бачили новий перевод казок Андерсена Ста- рицкого. Він мені справив болість на 3 дні своім самовольно и безгра ­ мотно кованим язиком. Господи! яких слов не видумав, що не покалічив! Я написав сердиту рецензію, — котору пошлю в Правду, но котороі вона, звісно, не напечата. Попрошу я, коли будете писати у Львов, — то звістіть, що я в Страс ­ бурзі, — и попросіть, туди посилати Правду, poste-restante. Це письмо дуже задержалось, — од того обриваю іого. Ваш М. Драгоманов. Вкладаю мою фотографію; коли Ваша ласка, пришліть мені у обміну Вашу. XIX. М. Драгоманов до Вол. Навроцького- Страсбург, 1873. Юль 28. Високоповажний Добродію! Одіславши Вам недавно письмо, — я зупенивсь з статтею Литер. Вели- кор. и т. д., — щоб підождати „Правди” и побачивши, чи буде там про ­ довження моеі статті, чі ні, порішити, що буде з нею дальше. Правда за Липець, довго поблукала, йдучи через Швейцарію, – і прийшла тілько сіогодня. — Бачу, що моеі статті нема. Навірно, буде з нею теж саме, що було з тією, що послав торік. Так як тут замішане діле личне, то мені не до ладу буде розмовляти про це діло. Дивно тільки мені одно: нащо було писати мені: пришліть дальш швидче, — щоб потім 3 місяці не пе ­ чатати присланого? На що писати комплименти, котрі мене тілько став ­ лять зовсім не ловко перед товарищами,–и потім не печатати нічого того, чим именно я дорожу? На що печатати вступ, — з котрого моя основна идея не ясна, — и може бути зовсім не так понята, як я думав (п. Пригарі у Львові говорено, буцім то я доказую, що Галичанам зо ­ всім треба кинути звязки з Россіею) — и не печатати основного? Я ніколи ,136 Акад. Кирило Студинський не добиваюсь того, щоб зо мною згоджувались без спору, не доби ­ ваюсь и того, щоб мені привилегію з публикою говорити давали, — але коли мене раз викликали до розмови, коли по частим скрізь зривается те питання, про котре я написав, — то хіба не лучше було б допустити до публики систематичний виклад погляду на — в усякому разі важне питаннє, — щоб потім систематично ж полемизувати з ним. А тепер ска ­ жіть, який змисл має хоть би и Ваша замитка про „феодальність” теорії деяких укр, патріотів, коли публика не чула про такі теорій. Мені особливо болізне це систематичне недопущіннє мене до публич- ноі розмови, — що я у іому бачу цензуру, гірш нашоі урядовоі, — цензуру страху усякого сміливого слова и критики фактичної та ще й страхів „іудейских”, политичничання, зазирання на те, як то воно то попам, то ляхам покажется. И гірко мені, що не посвящений я сам у сі львовскі мистеріі, що ніхто ні словечка не написав, — од чого це аж нічогісінько з того, над чим я працював з усією щиростю, по цілим місяцям и годам не пускати до публики. Я хотів обернутись до „Правди” впьять. Але до кого? Я й після прошлих примірів не знав, -а тепер читаю, що редакція розідется. Для того впьять обертаюсь до Вас: посилаю Вам кінець моеі статті й прошу Вас передати в Правду мою просьбу. Як не буде печатати без перериву статей моіх з тим, щоб покончити у ціому року, — то й зовсім не печа ­ тати, — а оддати у типографію, щоб печатали, як окрімну брошуру у 600 екз. Корректуру прошу висилати мені у Цюрих. Туда прошу при ­ слати мені и росчот, скільки буде стоіти усе видання. Чі може у Львові не знайдется чоловіка, — которий би и цю працю для мене схотів зро ­ бити. Тоді прошу Вас: хоть сбережіть мій манускрипт з місяць, поки я буду у Галичині и думаю заіхати до Вас. Коли ж, чого я не надіюсь, Правда возьмется печатати моі статті, — то попросіть іі на мій счот зве ­ літи виготовити ще 300 окрімних одтисків. Я просив було робити тілько 50, — а коли І части статті вони зроблені, то треба знов набрати статтю и добити 250, — а коли забули, то усе рівно попрошу зробити новий на ­ бір на 300 одтисків. Найлучше було б, як би Ви могли узяти під свій надзір тепер же печатання 600 — 700 екз. моеі брошури. Я б був спокій ­ ний, що усе таки не дурно працював, — хоть голос дойшов би и наш до публики, — почулаб и наша партія систематичну критику. Прикладаю и рецензі(ю) на Андерсена, — але мабуть, и ій світа не ба ­ чити, — хоть и в Києві є люде, що также дивлятся на невіженну працю хоть и доброго панича, що вбравсь у хлопомани (так сужу по письмам, — пишуть, що й Рудченко сбірается прислать таку ж рецензію), — одначе й там єсть адепти добродушної доктрини: хоть що небудь, аби було. У Львові ж ця доктрина найшла собі рай. Та скажу й про цю рецензію: хоть з очей геть! Хотів я давно вже довідатись, — чі є у Львові, у Бесіді, — або що СПВѢд. и Вѣсти. Европи, — чі не ма? З поводу безпосередніх виборів — я бачу у Правді поклики на заграничну печать. Замічу, що у СПВ. був цілий ряд статей про Галиччину, у которих полемика проти Слова мог­ ла б знайти собі підмогу. Навіть и польскі газети споминають про СПВ., — а в Правді ні слова. Та чі „Правду” посилають у редакції пе ­ терб. — у СПВ., Отеч. Зап., Вѣсти. Евр., — чі ні? Дивний спосіб мати вплив на публику — ховатись! Хоть брошюру Загорного пошліть у СПВ , Отеч. Зап., В. Евр., Голосъ, Биржевый Вѣдомости. Простіть ще раз. Ваш Драгоманов. Одвічайте мені у Цюрихъ, poste restante. Я там буду місяць, — потім через Відень, Львів — у Киев. ,137 Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким Пожалуйста виписуйте мені, як що знайдете интересне у польских газетах. Я послав в усі важніщі II movimento. Приглядайтесь, що бу ­ дуть говорити. А на Ваші замітки на мою брошюру скажу: ні чого було Вам обіжатись словом d і а I е 11 о, бо я ним кличу и великоруське, а не тілько малоруське наріччя. Я сказав, що держусь такоі терминологіі (котороі держатся и Шафарек, Максимович, и Куліш и Костомаров, Даль и т. д.): русскій, язык, народ (коли хочете, абстракція) у тріох видах (реальних), наріччях, племенах, народностях, — великор., малор., білор. Тепер дальше: яка б не була мова литер. руська до XVIII в., вона de facto була органом морального життя усієі Русі од Полясіи (?) до Новгорода и Москви потім, яка б не була вона, — хоть би й великоруська по составу, а по ролі вона всероссійски (не галицька). А це не значить, щоб я считав малор. наріччє наріччєм великорусского, народніого, ні литературного россійского. Малоруське — є наріччя тілько абстрактного руського язика. Про те, що росс. литер. держится не тілько администр- опекою, Ви пересвідчитесь хіба, як поживете у Россіі хоть місяць. За ­ мічу ще, що Гоголь, був репрезентантом не однієї тілько великорусскоі лит., — коли й по Вашому брати цей термин: ні М. Вовчок, ні Нечуй не мислимі без Гоголя. Правда, що Українці ще плодять Сопілки, чим по ­ казують, що реформа не пішла ім, як слід, у нутро, — але це тілько не робить ім чести. Тілько що получив письмо из Києва. Волков (зять Антоновича) пише: Опасенія на счет судьбы Правды нѣсколько притихли и ее пропускаютъ свободно. Что же касается до ея содержанія, то я всякую надежду потерялъ… XX. Н ачерк листа В. Навроцького до М. Драгоманова. Решів, 14 лип. 874. Високоповажний Добродію! Статю Вашу „Укр. література” и реценцию Старицкого казок пі- слав я зараз по одержанню „роз-іхавшійся” редакциі Правди, себ то Ро- манчукови, котрий до більшоі половини сего місяця (нов. ст .) виіхав на село, и там забирає ся студиовати Вашу статю, и думати над питанем: чи друкувати іі в Правді, чи ні. Я ждав з моім листом до Вас, на єго відповідь, — але так як іі доселі ще не діждався, а боюсь, що пізнійше мій лист не знав би, де Вас шукати, то попробую сам, на скільки се мені, не мавши вже від року близших відношень з редактором и взагалі Львовянами, можливе, — вияснити Вам погляд редакциі на сю справу. Додам тут, що се не зовсім буде мій погляд — у практиці (хоч мій в теориі), у практиці яб хотів, щоб Правда редагувалась инакше, як тепер редаґуєсь и приміром — яб не чіпав Слова за субвенцию Слав. Комітету, хоч- и вважаю іі за діло погане и зовсім друге від нашого хоч и гроше ­ вого відношеня з Українцями, — и не нападав би я на Святоюрців за сикофантизм до Российского правительства из становиска льояльности (хоч и хвалю льояльність), але из становиска лібералізму. Усе се діло тактики публіцистичноі, у котрій наші Львовяне, по моій думці, троха нездужі. Статю Вашу я радив (хоч и не читавши, бо хотів мати скору відповідь на Ваше запитане) радакциі видрукувати цілу, и — у чім не го ­ диться з Вами — помістити відповідь довшу проти неі теж у Правді. Не знаю, як Романчук буде дивитись на .іі, коли іі перечитав до кінця: з остаточною конклюзиєю; ще перед одержанєм Вашого послідного листу из статею, у Львові казав мені Романчук, що другої статі (тоі що при- слалисьте давнійше, и що наступає зараз за тим уступом, котрий вже видрукований давнійше), так як вона у цілости тоди представлялась: ,138 Акад. Кирило Студинський назгідна з нашим завданєм, а з перспективою на дальші концессиі для -феодалізму” в літературі (як осміливсь я, трохи може незручно назвати Вашу теорию о „абстрактнім” Вашім язику літературнім, и єго украін- ским козачком), — отже що тоі другоі статі він не буде друкувати. А преці нам у Галичині літературу треба, так як треба поступу и просвіти. Маємо же ми ждати из поступом аж до того непевного часу, аж нас Россия забере, и средствами матеріальними навчит того „абсолюту”? Ви скажете: добре; Ви у себе робіть, як знаєте, а то по крайній мірі лишіть нам на Укр- в Россиі робити и думати так, як ми собі хо ­ чемо, — и мимохіть тою арґументациєю попадете в підозрінє, що, як ка ­ зав Ваш Пригара (недорозумінє) ві Львові мав чути від нас: Україну відділити хочете від Галичини. Правда, що сили в нас ані Маццинього (іі нам не треба) ані Лютра нема; щоби XXI. М. Драгоманов до В- Навроцького. Половина юля 1875. Високоповажний Добродію! Пишу Вам тільки коротко для того, що не забаром думаю бачитись з вами. 1 Авг. нашого стиля я виїду з Київа у Львів, з відтіля поїду до Буковини, потім в Угорську Русь та на Краків і Ржешев назад- . Напишіть мені у Львів р. г., коли Вас застати і куди радите мені їхати, кого бачити по селах та городах. Окрім того мені треба Вам сказати, що з 1 Авг. усі ми т. є. почи ­ тай уся редакція К. Тел. (дійсна) виходимо з газети по незгоді у на ­ прямку нашім і властителів газети. Вам більш писати там не даю ради. Статтю, що Ви прислали (,) помістимо у сбірнику, що готовиться. До того сбірника добреб було прилучити й усі пісьма Ваші з Галиччини. Як що згодитесь, то перегляньте їх і, виправивши, дасте мені. Ваш М. Драгоманов. XXII. В- Навроцький до М. Драгоманова. Ряшів 14’8 875. Високоповажаний Добродію! Спасибі Вам за відпис и за информацию що до киівского Телеграфа, — а ще більш за обітницю, котра сама вже справила мені велику при ­ ємність, що повертаючи вступите и до Ржешова. Коли би на той случай Вам дозволив час а мені моі урядові діла, то я постарав би ся, щоби и той пристанок не лишений був интереса для Вас, яко туриста; могли бисьмо ся переїхати разом по пограничью меже Русинами и Мазурами, в своім роді цікавім. Впрочім се ще далекий час, и далека можливість; між тим Ви мене питаєте про дорогу до Буковини, а я будучи скілька років віддалений від стосунків з людьми в рускій части Галичини, а на Буковині и не бувавши ніколи, — не багато можу Вам станути у пригоді. Зі Львова по дорозі пристанете може в Станіславові и там від Бу- чинского можете довідатися більше, об чім я не знаю. Ще будучи ві Львові, Ви конечно в одній або другій польскій ґазеті, — кождого дня вичитаєте о „snujqcych siq ро kraju moskiewskich ajentach”. Се повинно Вам бути наукою, щобисьте не віддалялись с а м и за далеко від стациі зелізниці за для безпосередних обсерваций над народом. Послідна, або 1 Порівняй: М. Драгоманов, „Австро – руські спомини”. Мій об ’ їзд австрій ­ ської Руси, стор. 351 — 456. Про зустріч з Навроцьким стор. 439 — 41, з Софроном Вит- вицьким — стор. 387 – 9, про родича Навроцького (Пурачинського) (гляди лист XXII), ще скрився перед Драгомановим, стор. 387. ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 139 передпослідна стация зелізниці перед Чернівцями, ще на галицкій сто ­ роні, єст місто Снятин. Там живе добрий народовець и чоловік Глади- лович (Hladylowicz), адюнкт (adjunkt) при суді повітовім. Коли хочете робити обсервациі над народом тих сторін без обави перед судьбою Кел- сіева, то поступіть до него и просіть єго, щоби Вас взяв з собою до суду, на всілякі карні и цивільні розправи. Розумівся, що звідуючись про него, так як и всюди, уживайте або польского язика, або німецкого, або м. руского из всевозможним галицким акцентом. Він Вам также може вкаже близше, де (на Буковині) сидить піп (уніцкий) Слюсарчук (здаєтся в Заставній) и судовий адюнкт Михаляк. Впрочім Вам яко православному, буде лехко стрітити симпатиі у Буковинских попів, а также и у Галицких. У тих послідних Ви можете и не таітись з Вашими поглядами на „педагогічну літературу” и (et tu Brute!) на „полуклерикальних украинофиловъ”, як Ви іх ви(ла)яли в про ­ щальнім слові в К. Тел. Однакож оглядність ніколи Вам не зашкодить, а скорше поможе, — так як Вам не може бути байдуже, чи люде з котрими стрітитесь, будуть з Вами говорити щиро, чи підозрівати Вас у Бог знає чім. Ідучи через руску часть Буковини до Угорщини Ви — хочбисьте не хотіли, и хочбисьте вже знали всі товариські манери Федьковича, — мусите поступити до автора „12-ти пісень о св. Миколаі” и випити з ним хоч одну спору чарку горівки. (Адрес до него дасть Вам певно Бучин- ский). З Путилівки не знаю, куда наручнійша переправа через Карпати; чи з Буковинского боку, чи — як я думаю, — з Галицкого. Коли послідна, — то звідси дорога Вам на Криворівню (над Чорним Черемошом), котру Вам Федькович покаже. В Криворівні піп — Бурачинский, мій близький свояк, бо шваґер (моі сестри муж). Се великий Русский перед лицем ]егови, и притім, як мого доброго знакомого, привитає Вас радо. Коли захочете, то він Вас завезе до близького Сусіди, попа в Жабю (під Чорногорою), Вітвіцкого, не сповна розуму автора доброго діла „О Ни- culach”; убєте дві мухи за одним замахом, бо пізнаєте карикатурний тип „gente Rutenus, natione Polonus “ . Бурачинский доповнить Вам може у дечім образ Буковини, бо був якийсь час в Чернівцях учителем руского язика при ґімназиі; а при тім може дещо практичного пояснить Вам и об Угорщині, бо здається мені бував там на мандрівці, — а на всякий случай покаже Вам найліпшу дорогу через Карпати — так як на сій точці всім моім відомостям конець. Сподіваюсь, що відпишете мені ще зі Львова, або Станіславова, щож до Вашого повороту через Ряшів, то може мені напишете пізнійше, мене впрочім застанете кождого часу на місци, але не зашкодить, як бисьте ще з перед Кракова написали до мене. Ваш BNaep. XXIII. В. Навроцький доМ. Драгоманова. Ряшів 28/II 876. Високоповажаний Добродію! Не знаю, чи війшло вже в житє Ваше видавництво, бо ані від Вас (ще від Вашого листу з 13 Септбря), ані від Терлецкого не мав я ні ­ якої чутки. Посилаю Вам помимо того коротку студию, в котрій я ста ­ рався відповісти Вам на питаня що до розділу землі в Галичині. На деякі питаня я не міг відповісти; именно взагалі не міг облічити всі потрібні Вам дати для схід но і Галичині окремо, позаяк новий поділ адміністрацийний Галичини на повіти затер и помішав границі давній – шого поділу на округи, — а тимчасом дати, котрі булоб треба порівнувати між собою, одні походять з часу перед новим поділом, и після давних округів розділені, — другіж так само розділені по новому поділови на ,140 Акад. Кирило Студинський повіти. Можнаб, правда, упертись, зробити річ сю и так, але робота така коштувалаб що найменче 3 місяці часу и дуже тяжкоі праці, так як потрібно би брати цифри з кождого из 7000 сіл окремо з альфабе- тичного порядку, складати іх після повітів і злічувати. А між тим я и так немало стратив часу над рахунками, та ще и в додатку над друкарскими помилками в датах офіцияльних, котрі доконче треба було справити. Тепер боюсь навіть, чи моя відповідь на Ваші питаня не прийшла запізно, бо Вам іх тоді треба було зараз. З причини, що ніякого у нас підручного діла для статистики Галичини нема, о(т)же и нема цифер сталих, оброб ­ лених и не підлягаючих критиці, то я мусів для Вашоі відомосте попе ­ реджувати іх всілякими виводами, и пододавати до них всілякі уваги котрі, повторю, не призначені до друку а для Вас, и з котрих Ви можете який хочете зробити ужиток. Тілько що до послідного уступу надписаного „примітка до VIII” мушу ще додати, що можете єго навить в читаню поминути зовсім, так як аж при роботі я пересвідчився, що для цифер там поданих нема пев ­ носте ніякої, и я боюсь, щоб ними не побаламутились читателі. Що до инчих робіт, то я аж тепер можу іх зачинати на добре, бо я може для того, що через цілий день маю голову заняту урядовою працею — коли ще мислити прийде о більше як одній роботі від разу, то над тими самими мислями не можуся взяте ані до одноі, ані до другоі, значить впадаю в нашу национальну галицку недугу, лінивство. И тепер вже знов починаю надумуватись, за що властиво братись: чи за згадане Вами резюме „Пропінациі” з доданем деяких нових дат, чи „шкіл народних”, чи за більшу роботу о галицких фабричних и сільских робітниках? До послідноі роботи я віднайшов кілька лучших жерел, и починаю іх поряд ­ кувати. Взявши ся до неі зараз, я побіч шкіл и пропінациі (на котрі не кладу великої ваги), хотів би іі скінчити перед кінцем січня н. ст., бо в тім власне часі я хотів би, и надіюсь, від видавництва дістати за неі якийсь, хоч зовсім невеликий, гонорар, а то от чому: практичне житє з мене зробило вже не від нині социялистом — quoad personam (и я тому боронюся, як можу: не статись таким же соціялістом и в теориі, щоби мені совість не сказала тоді, що я зробився ним з чисто особистого еґоізму); я працюю від давна не на кого иншого, як на жидів, котрі мені з моі урядової платні лишають ледве тільки, що з голоду и стужі не згину. Як раз треба було мені до того дістати ще охоти — женитись, и то з такою дівчиною, котра має ще менче від мене. Розумівсь я від- ложив задля лихого положеня материяльного цю женитьбу на I і /2 року, а між там для виплаченя части довгів уложився з Жидами так, що мушу ім платити місячно 3 /« мого місячного жалуваня. Не гнівайтесь и не смійтесь з мене за те, що я Вам так широко викладаю моі приватні стосунки фінансові. Конечно, се не має за ціль, щоби приневолити Вас до даня мені ремунерациі за роботу, а тільки має мене в очах Ваших оправдати — чому я іі не стидаюсь від Вас жадати. Бо всеж такі залежить мені на тім, щоби ані Ви, ані хто другий не думав о мині дуже зле. Моі клопоти фінансові відберають мені сон, здорове, живість и ясність мислей и охоту до праці, але коли би Ви, або хто инчий мому жаданю схотіли підсувати надто низькі мотиви, то я вже волю не займатись ніякою самостійною роботою, и зароблювати собі тих кілька Гульденів, котрих мені що місяця для житя потрібно, простим переписуванєм, або и инчою механічною роботою, — так як я вже мусів з закінченєм статі о школах народних залишити дальше безплатне сотрудництво при „Правді”. Я не чув нічого чи видавництво „Громади” в Октобрі вже розпоча ­ лось и чи взагалі розпічнесь и коли? Колиб Ви мені об сім написали, ,Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким 141 то бисьте мині додали охоти до далыпоі роботи, бо я починаю думати, що всілякі теперішні комбінациі політичні відсунули видавництво на другий плян. В якійсь кореспонденциі польскій з Петербурга я навіть читав недавно, що „Молву” сконфіскували за якусь Вашу статю на той, чи на якийсь инчий темат. Не переписуючись тепер з ніким и не читаючи окрім „Правди” ніяких руских Газет, я дуже мало знаю, що діесь при ­ міром ві Львові. Аж діставши тими днями теперішний рочник „Друга” до рук, я з великою утіхою не тільки побачив, що нова ґенерация львівскоі молодежи починає розумно мислити и розумно и без еґоізму діяти, але также, що у сім розбудженю, а особливе направленю діла на відповідну дорогу головна часть заслуги належиться Вам і Вашим дру ­ кованим в „Друзі” письмам. Не знаю, які річи пішли дальше, бо по- слідні NoNo Друга, які я читав були ще з Августа; тільки з польских Газет довідуюсь, що недавно, при нових виборах в „Акад. кружку” прийшло до якоісь великоі бучі з причини, що 40 студентів від „Слова” піднесли вельми діяльну, ба таки дословно діяльну опозицію. Що діє Терлецкий, не знаю; бачивши го ще як іхав до Відня на свою судову розправу о брошури „Кістки”, я и забув запитатись про єго адрес, а властиво сподівавсь, що він до мене зараз з Відня напиши. Між тим він ані думає відзиватись до мене и я навіть не знаю, що він пише до Вашоі Громади, хоч ми умовились були роботу цю якось розумно роз ­ ділити Проміж себе. Ваш Навроцкий. (Лист колибисьте писали, то незабудьте „рекомендувати”). XXIV. В. Навроцький до М. Драгоманова. Ряшів 31/7 876. Високоповажаний Добродію! Сподіваючись, що Терлецкий писав до Вас, відси або зі Львова, я не дуже спішивсь відписати Вам на Ваше письмо, аж поки не найшов нині вольноі хвилі до сего. Терлецкий заспокоїв моі сумнівности що до Вашого видавництва, именно що до того, що Ви не думаєте зовсім в журналі дати волю самим теоретичним спекуляциям. А знаючи Вас, и перед тим не повинен був приписувати Вам такого наміреня — ялового; але сами на сім примірі бачите, як виставлюванє на передний плян таких надуживаних термінів як социялізм и т. п. може збудити не- довірчивість навіть такого чоловіка, котрий Вас- знає; щож тоді можна сподіватись від людей (в Галичині) котрі Вас не знають зовсім, або пізнали тільки односторонно, значить фалшиво. Ще більше успокоів мене програм (котрий мені перечитав Терлецкий) вироблений Вам(и) для кореспондентів. Мимоходом сказавши, програм дуже добре об ­ мислений, и єго сам текст міг би Вам з цілоі навить львівської громади зробити прихильників, хоч не активних, але пассивних; як би тільки з такіх пассивних приятелів був хосен, и як би тая пасивність не доходила до того, що ледви чи найдеся ві Львові десять читателів будущого жур ­ нала. Для виповненя того програму Ви певно вже маєте кореспондентів з закордону; але в Галичині мало таких людей, щоби змогли підоймитись такоі роботи навить побіжно и несистематично, — а між тими ще менче таких, котріби хотіли; требаби хіба ще идею між ними пропагувати устно; а приміром для мене и се неможливе. Об сім ми впрочім стали думати з Терлецким, але не знаю, чи що видумаємо, може видумає сам Терлецкий, маючи тепер спосібність бачитись з більшим числом людий. Що до Галицкоі хроніки, то ми об тім также говорили, и показало ся, що властиве обом нам дечого не достає, але стануло так, що він думає ,142 Акад. Кирило Студинський написати яко вступ — короткий перегляд историчний до р. 1875, так під зглядом економичним, як літературним и політичним. За рік же 1876 и дальше дороги розходяться, але не дуже просто. Бо для літературноі хроніки він не має стілько свідомости давнійших фактів що я, — але за те більше доступних жерел; для політичноі обом нам не достає богато; для економічноі деякі жерела для мене більше доступні, инші для него, а що до мене то хіба ще тілько, що я люблю шпортати в цифрах. О(т)же згодилисьмося, що він возьме ся за літературу и політику а я за еконо ­ мію, супплюючи себе взаімно у тім, чого кому не достає, крім того я для власного интересу перегляну єго вступ историчний и як що по ­ трібно, доповню. Самостійну статю я не знаю, чи бим міг написати для 1-Noру, бо мало маю часу, я з давна мав на думці займити ся студиєю о робіт ­ ничій платі в Галичині за яких 10 послідних років у порівнаню до цін найважнійших арти