Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
82
Назва:
Література. Збірник перший
Автор:
Євремов С., Зеров М., Филипович П. (ред.)
Рік видання:
1928
Сторінок:
263
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
23.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

,ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ No 82 ,ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК КОМІСІЯ НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА ЛІТЕРАТУРА ЗБІРНИК ПЕРШИЙ ЗА РЕДАКЦІЄЮ А кад . С. ЄФРЕМОВА, М. ЗЕРОВА, П. ФИЛИПОВИЧА КИЇВ * 1928 ,Бібліографічний опис та шифри для бібліотечних каталогів на цю книгу вмі ­ щено в „Літоп. Укр. Друку “ та „ Картковому реперт. “ Укр. Книжк. Палати. Дозволяється випустити в світ. Неодмінний Секретар Академії Наук Акад. А. Кримський Держ. Трест „Київ-Друк “ , 8-ма друк., вул. Толстого 5. Київський Окрліт No 232. Замов. No 862 — 1250. ,Проф. П. ФИЛИПОВИЧ. УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЗА 10 РОКІВ РЕВОЛЮЦІЇ. I 1908 року в першій книжці «Записок Українського Наукового Това ­ риства в Київі» В. М. Перетц, нині член Всеукраїнської і Всесоюзної Ака ­ демій Наук, тоді професор Київського Університету на катедрі росій ­ ської літератури та мови, вмістив статтю «Найближчі завдання вичення історії Української літератури». В цій статті констатовано, що історія українського письменства ще зовсім мало розроблена і що дослідницька робота настроюється в цій галузі доволі трудно. В. М. Перетцові здава ­ лося, що причина цьому не лише в політичних обставинах, а і в тому, для чого влучне формулювання знайшов акад. В. М. Істрин: «С одной сто ­ роны, иные не умеют изучать, с другой — еще неясно что изучать». В. М. Перетц робив спробу накреслити, що саме треба студіювати, спиняючись виключно на старій літературі і звертаючи головну увагу на бібліографічні досліди та на видавання пам’ятників драматичних, віршових та инших XVI — XVIII віків. Що-до нової літератури української, то жод ­ них desiderat ’ i в у статті не було висловлено. Чому? — видно з того місця в короткому огляді історично-літературних праць, де говориться :«Х I Х-му вікові — здавалося-б на перший погляд — пощастило більш, ніждавній і се редній українській літературі: тут відома книжка проф. Петрова і широка критика на неї проф. Дашкевича; досить добре викладено сей відділ проф. Огоновським; маємо ще значну кількість окремих істор.-літ. і критичних статей в наукових і загальних енциклопедичних журналах. Але лихо в тому, що сливе все, що відноситься до XIX віку — дуже близьке до нас, і спроби опрацювання літературного матеріялу за цей період неминуче хиблять через надмірну сторонність, суб ’ єктивність, і тому що вони, власне кажучи, є творами «публіцистичного пера», вони вже занадто далеко стоять від са ­ мого скромного ідеалу науковости». Ми висловимось далі, чи можна цілком погодитись з цими словами, а тепер занотуємо, що В. М. Перетц, накресливши план студій з старого українського письменства, взявся до певної міри і здійснювати його в семи- нарі «русской филологии» при Київському Університеті, хоч, як зазначав ,6 Проф. П. Филипович сам керівник (у цитованій статті 1908 р.), «праця в Київському Універ ­ ситеті притягла до вивчення української літератури дуже невеликий гурт». Цей гурт пізніше збільшився, низка доповідів членів семинару була надру ­ кована в «Записках наукового Т-ва», що і викликало донос відомого чорно­ сотенця-українофоба С. Щеголева. В своїй книзі «Украинское движеніе, какъ современный этапъ южнорусскаго сепаратизма» він писав: «Семинарий, следовательно, существующий «при Импер. Университете» и даже поль ­ зующийся его денежной поддержкой, был исполнительным органом украин ­ ской партии в Киеве и питомником для украинизации русской учащейся молодежи». Свого безглуздого доноса С. Щоголев закінчував трохи песимі ­ стичною тирадою: «Можно думать, что тучи, собравшиеся над кафедрой русского языка и словесности в Киевском университете, не скоро рассеются». Але хмари розвіялись, тільки не ті, про які писав 1912 року Щоголев. Революція ліквидувала старий державний лад, і в Київському Університеті (як і по инших Університетах України), перетвореному пізніше на Інститут Народньої Освіти, вільно залунала українська мова і поруч з иншими но ­ вими дисциплінами введено було викладання історії українського письмен ­ ства. Так само українське слово входить в инші — вищі, середні й нижчі учбові заклади і взагалі в систему освіти широких трудящих мас. Істори ­ кам українського письменства, особливо новішого, треба було задоволь ­ няти величезні вимоги, і тепер, оглядаючись на перейдений шлях, бачимо, що дійсно зроблено вже багато, хоч, звичайно, великі простори одкри- ваються і для дальших дослідів у царині українського художнього слова. Не забуваймо, що взагалі історія літератури наука ще молода. Роки громадянської війни та голодні роки не сприяли нормальній науковій праці і в галузі літературознавства дали на Україні малу друко ­ вану продукцію. Але що-року вона зростала і за останні роки спостері ­ гаємо широку й організовану роботу історично-літературну, зосереджену в різних наукових установах та товариствах. Так, наприклад, постійна комісія ВУАН для видавання пам ’ яток новітнього українського письмен ­ ства, розпочавши 1919 року підготування Академічної бібліотеки україн ­ ських класиків, довгий час провадила підготовчу роботу — збірання мате- ріялів, бібліографічні розшуки і т. и. 1923 року після порозуміння з Дер ­ жавним видавництвом що-до видання Шевченкових творів, розроблено було план академічного видання Шевченка і розпочалася робота над ІѴ-м томом — Щоденником. Весною 1927 року цей том вийшов з друку за редак ­ цією ак. С. О. Єфремова. з його-ж вступною статтею й примітками; в скла ­ данні коментарі я взяли також участь ак. А. М. Лобода, ак. О. П. Нови- цький, В. В. Міяковський, П. П. Филипович, М. М. Новицький, Д. М. Ре- вуцький та П. І. Рулін. Таким чином праця набула колективного характеру. До комісії-ж перейшло складання й редагування Шевченківських збірни ­ ків («Шевченко та його доба» т. І — 1925, т. II —1926 р.), що раніш органі ­ зовувалися були за індивидуальною ініціятивою. Комісія-ж видала збірник «Пантелеймон Куліш» (1927 р.). ,Українське літературознавство 7 Серед співробітників комісії виникла також думка про заснування історично-літературного Товариства при 1-му відділ і ВУАН з метою сприяти науковому розробленню історії українського письменства з усіма допоміч- ними дисциплінами. У березні 1922 року Товариство розпочало свої при ­ людні зібрання (перше засідання в день Шевченкових роковин), що від ­ буваються звичайно раз у два тижня по вівторках і завжди збирають чималу кількість відвідувачів (50 — 100 ч.; в ювилейні дні — кілька сот), переважно з ВИШ ’ івської молоди. За 6 років існування Т-ва (1922 — 1927) відбулося 82 засідання, на яких зачитано 167 доповідів. Значну кількість цих доповідів видрукувано потім в Академічних виданнях та по журналах. Майже одночасно з заснуванням у Київі Історично-літературного Т-ва, в Ленінграді з ініціятиви ак. В. М. Перетца засновано наприкінці 1921 р. «Товариство прихильників української історії, письменства та мови» з ме ­ тою розроблювати Ленінградські матеріяли, що можуть придатись до українознавства. Пізніше, 1923 року, Т-во це здобуло нову назву — «Това ­ риство дослідників української історії, письменства та мови» і тоді-ж його приняла під свою опіку Всеукраїнська Академія Наук, залучивши його до своїх установ, як наукову комісію для виконання наукових доручень у Ле ­ нінграді. Видрукуване 1927 року звідомлення Т-ва за перше п ’ ятиріччя (1922 — 1926) виявляє значну працю — 159 зачитаних доповідів, з яких при ­ близно половина присвячена історії українського письменства. Чимало з них надруковано в «Записках іст.-філолог. відділу ВУАН» (далі відзнача ­ тимемо скорочено «Зап. іст.-ф.в.»), в «Україні» та инших виданнях. З инших установ ВУАН історично-літературні питання розробляли: комісія для виучування Візантійського письменства та впливу його на Україні, кабінет арабо-іранської філології, комісія заходо-й-американо- знавства. Наприкінці 1927 року утворено «комісію давнього українського письменства». В історичній секції ВУАН також зачитуються иноді доповіді, що стосуються до літератури (переважно публікації нових біографічних матеріялів), з ’ являючись потім в органі секції — в «Україні». Крім установ Академії Наук, студіювання історії української літера ­ тури та літератур инших народів, а також проблем методології та поетики, провадилось у відповідних науково-дослідчих катедрах чи їх секціях у Київі, Харкові, Дніпропетровському та Ніжині. Де-які з цих катедр та сек ­ цій розпочали роботу раніше (напр. Київська катедра мовознавства в-осени 1924 р.), де-які пізніше (секція мови та літератури Дніпропетровської катедри українознавства утворилась в другій половині 1926 р.). В катедрах не лише готується наукова зміна — молоді дослідники, але й провадиться організована праця над розробкою проблем літературознавства. Слід за ­ нотувати чималу працю, пророблену харківською науково-дослідчою ка- тедрою, про що свідчать наукові збірники та стаття В. Державина в «Культурі і Побуті» (1927, No 44). До наукових установ, що опрацьовують історію українського письменства, прилучився 1926 року заснований у Харкові (з окремими ,8 Проф. П. Филипович кабінетами в Київі) Шевченківський Інститут. В ньому розробляється не тільки Шевченкознавство, а й уся нова українська література — від перед- шевченкової доби до наших днів. Є осередки наукового вивчення літератури й по инших містах. Наприклад, в Одесі — історично-філологічна секція Одеського Наукового при ВУАН Т-ва та підсекція Одеської Комісії краєзнавства. Провадять істо ­ рично-літературну роботу викладачі літератури у вищих школах не тільки по великих центрах, а й по менших (Житомір, Кам’янець-Подільський). У літературних семинарах підвищеного типу, що існують у багатьох ІНО, не тільки озброюються знаннями й методом майбутні дослідники, але й під­ вищується загальний рівень історично-літературної освіти. Може й не без впливу цього процесу зростання розпочалася 1926 року в журналі «Життя і революція» дискусія з приводу того досить сумного стану, в якому пере ­ буває література в трудовій та професійній школі, де вона подає лише під ­ собний матеріял для викладачів суспільствознавства та мови (етап уже пе ­ рейдений в РСФСР). Це підвищення історично-літературних інтересів, що розвивається на Україні поруч з аналогічним, але ще інтенсивнішим інтересом особливо до проблем поетики в Росії, з кожним роком позначається все більше і конкретно виявляється в зростанні друкованої продукції. Так, напри ­ клад, роблячи в «Україні» (1927, III) просторий огляд українського літера ­ турознавства за 1926 рік, К. Копержинський зазначає: «Минулий рік був, проти попередніх, дуже рясний на різні статті, рецензії та студії з поля української літератури». Звичайно ,дуже багато ще треба зробити підготовчої праці для збуду ­ вання наукової історії цілого українського письменства, але й зроблене за останні роки вимагає вже певної систематизації. Гадаючи, що відповідні бібліографічні інституції та окремі бібліографи зведуть до купи усю істо ­ рично-літературну продукцію (є газетна звістка, що харківська н.-д. ка- тедра історії української культури готує повну бібліографію праць з істо ­ рії української культури), накреслимо тут лише загальну картину досяг ­ нень українського літературознавства за добу революції, торкаючись не тільки праць з історії українського письменства, а й тих дослідів, дру ­ кованих українською мовою, що розглядають инші літератури або теоре ­ тичні проблеми. Розглядаючи лише те, що з ’ явилось на терені Радянських Республік, зауважимо, що за кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі історично-літературних праць з ’ явилось дуже мало і за небагатьома винят ­ ками (роботи М. Возняка, Л. Білецького, В. Щурата) вони мають незначну цінність. Тяжке становище, в якому опинилась Західня Україна, не дає змоги належно розгорнути культурну роботу. Навіть ювілей Франка не міг бути одсвяткований, як слід, — спромоглися видати лише невелику книжку вибраних творів письменника, майже всі-ж публікації невиданих творів Франкових, його листи та инші матеріяли надсилалися до збірників та журналів на Радянську Україну, де й з ’ являються до цього часу. ,Українське літературознавство 9 На початку нашого огляду мусимо констатувати, що історично-літера ­ турні інтереси скеровувались майже виключно в бік нового українського письменства — XIX і XX віків. Над старою українською літературою пра ­ цювало дуже мало дослідників, не було відповідної організації праці. Лише в останній час, як уже зазначено, при ВУАН організовано з ініція- тиви акад. В. М. Перетца «Комісію давнього українського письменства». Це зменшення дослідницького інтересу до письменства давніх віків пояс ­ нюється впливом революції, прагненням до сучасности. Проте серед неве ­ ликої кількосте дослідів, присвячених старому українському письменству, зустрінемо дуже цінні праці — «Слово о полку Ігоревім. Пам ’ ятка феодаль ­ ної України-Руси XII віку» ак. В. М. Перетца і його-ж«Иследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII вв.», що поширюють наші знання про стару українську повість на під ­ ставі нових матеріялів, «Драму Українську» проф. В. І. Резанова (вийшло 4 томи), монографію про Сковороду ак. Д. І. Баталія. Інтерес до Сковороди взагалі був чималий, особливо в звязку з двохсотріччям на ­ родження — крім низки популярних нарисів, з ’ явилась (в Одесі) збірка статтів «Пам ’ ят и Г. С. Сковороди» та окремі статті в періодичних видан ­ нях і збірниках (В. Петрова, А. К ов алев ського та инш.). Майже всі статті розглядають філософсько-етичні погляди Сковороди та його громадську постать, дві статті (П. Бузука в Одеській збірці й О. Н. Синявського в «Червоному Шляху») досліджують мову Сковороди, літературній ж його спадщині присвячені статті А. В. Музички: «Пое ­ тична творчість Г. С. Сковороди» (в Одеській збірці) й О. С. Грузин ­ ського «Критичні замітки до твору Сковороди «Басни Харковскіе» («Зап. іст.-ф. в.» кн. 13 — 14). Серед низки инших праць відзначимо статті відомих дослідників ста ­ рої української літератури — П. М. Попова («Замітки до історії україн ­ ського письменства XVII — XVIII вв.» — в «Зап. іст.-ф. в.» кн. IV та инш.), С. І. Маслова («Етюди з історії стародруків»), В. П. Адріанової-Перетц («Данило Корсунський, паломник XVI віку» — «Зап. іст.-ф. в.», кн. IX), О. І. Білецького («Симеон Полоцький та українське письменство XV II в» — «Ювілейний збірник на пошану ак. Д. І. Багалія»), С. Щ еглової («Вірші про Мазепу»… — «Науковий збірник», під ред. ак. М. Грушевського, т. XXI) К. О. Копержин- ського («Український письменник XVI століття Василь Суразький» — там-же), А. Я. Лященко («Сага про Олафа Тріггвасона й літописне оповідання про Ольгу» — «Україна», 1926, No 4). З молодих дослідників Ми ­ кола Гепенер дав цінну замітку «До історії старої української повісти» («Записки іст.-філ. відділу УАН», кн. XII), де опублікував західньо- европейську редакцію українського перекладу повісти про «Стефаніта й Іхнілата». З праць ширшого синтетичного характера велике значіння має «Історія української літератури» ак. М. Грушевського, якої з ’ явилось уже п ’ ять ,10 Проф. П. Филипович томів (останній в двох випусках). Треба ще згадати присвячене 350-річчю української книги ювілейне число «Бібліологічних Вістей» та прекрасно видану Укр. Наук. Інститутом Книгознавства «Українську книгу XVI — ХѴІІІв.», — матеріял, цікавий для історика книги, буде корисний і для історика літератури; Стара українська література все-ж була більш-менш розроблена в до­ революційні часи. Цьому сприяло те, що, як зазначає П. Сакулін («Синте ­ тическое построение истории литературы», ст. 41) «ни одна история лите- ратури (російської. П. Ф.) не обходится без главы о влиянии юго-западной Руси в XVI — XVII веках». Ця більша розробленість старої літератури до­ помогла О. К. Дорошкевичу й Л. Т. Білецькому скласти досить гарну хре ­ стоматію старого українського письменства, призначену для шкільного вжитку. З широкого плану бібліографічних показників та видань пам ’ яток ста ­ рого письменства, плану, накресленого в цитованій статті ак. В. М. Перетца, здійснюється лише видання драматичних творів XVI — XVIII віків (В. Ре ­ занов. «Драма Українська», вид. ВУАН); С. І. Маслов, П. М. Попов та инш. систематично студіюють стародруки та в Ленінграді складає бібліографію старого українського письменства гурток дослідників під керівництвом ак. В. М. Перетца. II. В згаданій програмовій статті 1908 р. ак. В. М. Перетц висловив сум ­ нів що-до можливосте наукових студій з історії літератури XIX віку. Справедливо зауважив з цього приводу І. Я. Айзеншток в статті «Изучение новой украинской литератури» («Путь просвещения», 1922 р. No 6): «Вопрос о возможности изучения литературы ближайшего нам времени, как известно, разрешен в положительную сторону: признано, что можно изучать даже современную нам литературу». «Хронологический момент играет в изу ­ чении литературы второстепенную роль, на первом же плане находятся во ­ просы материала и методов». Говорячи про можливість студіювання сучасної літератури, 1. Айзеншток посилається на праці В. Жирмунського «Поэзия А. Блока» і «Валерий Брюсов и наследие Пушкина» та Р. Якоб ­ сона «Хлебников», але він міг пригадати і пізнішу працю самого В. М. Пе­ ретца — мало відомий нарис про белетриста Б. Лазаревського, де наукова критика — влучна стилістична аналіза дає матеріял для висновків про епі- гонний характер зазначеного письменника. Але коли можна ще сперечатися про те, в якій мірі можуть бути науко ­ вими досліди над сучасними письменниками, в якій мірі в них критик поступається місцем історикові, що не може ще мати всього потріб ­ ного йому матеріялу (біографічного та инш.) і часто обмежується формаль ­ ною аналізою творів, то не має сумніву, що не тільки XIX вік, а й початок ХХ-го, доба перед Революцією 1917 року, доба така далека від нас психо ­ логічно й багата на меморіяльний матеріял, почасти уже приступний для ,Українське літературознавство 11 дослідника в різних музеях та архівах, — може увійти в поле історично-лі ­ тературних студій. Це ми й спостерігаємо тепер в українському літера ­ турознавстві. Перш за все спинимось на процесі перевидавання і публікації пам ’ я ­ ток новітнього українського письменства. Різні видавництва, досить інтен ­ сивно за останній час, видають: 1) повні зібрання українських класиків, 2) зібрання вибраних творів, 3) окремі твори. Всі ці типи видань мають здебільшого відповідний історично-літературний та біографічний апарат, пристосований до характеристики письменника чи окремого твору. На першому плані треба поставити згаданий уже том академічного видання Ш ев че н к а — «Журнал» (щоденник), що подає уважно перевірений текст та великий, енциклопедичного типу, коментарій. Як переходовий момент від контамінованого «Кобзаря» за ред. В. Доманицького до І — II -го томів акад . видання Шевченка, що має канонізувати текст, треба розглядати «Поезі ї Т. Шевченка» за ред. ак. С. О. Єфремова і М. М. Новиць- кого (2 томи в серії «Літературна бібліотека» вид. «Книгоспілки» — далі цю серію називатимемо скорочено — «Літ. бібл.»). З инших авторів, що входять в «бібліотеку українських класиків» Державного видавництва України найбільше пощастило Гулак у-Арте- мовському. Компактний том його творів має велику вступну статтю І. Айзенштока, докладну в біографічній частині, побіжну й спірну в іст.-літ. аналізі, й сумлінно зроблений коментарій. Незрозуміло, чому у відділ поезій, що приписуються Гулакові – Артемовському, вміщено відомого вірша Боровиковського «Волох». Вибрані твори Федьковича в тій-же серії українських класиків вийшли в одному томі і мають компилятивну статтю Д. Загула, скла ­ дену, як зазначає сам автор, «за Маковеєм». Науковий характер (перевірені тексти, з варіянтами і коментарієм) має видання творів Марка Вовчка за ред. О. К. Дорошкевича Важко поки сказати, яку цінність матиме видання творів І. Нечуя-Левицького (іст.-літ. апарат обі ­ цяно дати в останньому томі). Що-до тексту, то можна висловити сумнів, чи доцільно було контамінувати текст «Хмар» з рукопису-чернетки пер ­ ших 5-ти розділів і з друкованого виправленого рукою автора тексту. Чи не краще було б подати в примітках варіянти рукопису? З инших видань «Твори» І. Котляревського повторюють старе науково популярне видання за ред. ак. С. Єфремова. Мають вийти в «бібліотеці українських класиків» твори Куліша, Панаса Мир ­ ного, Л. Глібова (недавно з ’ явився 1-ий том за ред. Ів, Капу- стянського та М. Плевака, відзначимо цінні примітки М. Пле- вака), Франка, Кобилянської. До цього часу Держ. в-во ви ­ друкувало по-за зазначеною серією твори Коцюбинського в 5-х томах за ред. ак. С. Єфремова. Твори Франка й О. Кобилянської, також Б. Грінченка, В. Винниченка та М. Чер няв ськог о, видає «Рух», — вони призначені для широкого споживача і не мають ,12 Проф. П. Филипович наукової вартости, але задовольняють потребу мати під рукою хоч і не повне та не досконале, але все-ж перше «зібрання творів» цих авторів, окремі твори яких у старих виданнях давно можна вважати за рари ­ тети, бо до революції вони друкувались переважно в Галичині й за малим не доходили до нас зовсім. Найбільше з усіх авторів пощастило Лесі Українці. Уже перше видання її творів, що вийшло в «Книгоспілці» у 7-й томах протягом 1923 — 25 років, за ред. Б. В. Якубського з примітками К. В. Квітки та критично-біогр. нарисом М. К. Зерова (при 1-му томі), було цін ­ ним подарунком не тільки для широкого читача, а й для історика літератури. Це видання з тиражем в 3,000 примірників швидко розій ­ шлося і 1927 року те-ж видавництво почало нове видання в 10-ти томах за загальною редакцією Б. В. Якубського (вийшло до цього часу 4 томи). В примітках подано багато варіантів (використано рукописи); крім статтів загального-синтетичного характеру («Творчий шлях Лесі Українки»), кожному більшому творові поета присвячено спеціяльну роз ­ відку, — в цій роботі взяло участь кілька дослідників — Б. Якубський, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, А. Ніковський, П. Фили ­ пович, І. Шаровольський. Така колективна робота, яку ми вже бачили на прикладі з академічним виданням Шевченка (та Шевченків ­ ськими збірниками) накреслює шлях для инших видань аналогічного типу. За таким зразком готує «Книгоспілка» і видання творів Коцю ­ бинського за ред. А. Лебедя. В тому-ж видавництві з 1925 року почала виходити в Київі «Літера ­ турна бібліотека», розрахована на задоволення потреб школи і самоосвіти в текстах українських письменників від Котляревського до нашої доби та в історично-літературних і біографічних відомостях. Бібліотеку розра ­ ховано поки на 65 випусків, вийшло ЗО; участь у редагуванні текстів та складанні вступних статей беруть як київські дослідники (О. К. Д о р о ш- кевич, М. К. Зеров, Б. В. Якубський, Ан. Лебедь, П. Фи ­ лип о вич, О. Гермайзе, П. Рулін та инш.), так і харківські (А. Шамрай, І. Айзеншток, А. Річицький) та одеські (В. Гераси ­ менко). «Літературна бібліотека» «Книгоспілки» в цілому має безперечну вартість, окремі-ж її випуски, подаючи перевірені тексти та ґрунтовні статті, цінні і з наукового боку. Про це ще говоритимемо далі. Зазначимо також, що в-во «Сяйво» почало випускати приблизно такого-ж типу «Бібліотеку української повісти», але передмови історично-літератур ­ ного харатеру даються тут рідко, здебільшого з ’ являються імпресіоністичні критичні нариси. В найменшій мірі задовольняє історично-літературні ви ­ моги «Популярна бібліотека із вибраних творів українських письменни- ків-класиків», що видає «Час». Та й вона свідчить про величезний попит на українських класиків з боку школи і широкого читача, про прагнення до літературної освіти. Для задоволення потреб школи складалися також історично-літературні хрестоматії — з них треба відзначити кілька випусків ,Українське літературознавство 13 «Шкільної бібліотеки за ред. О. Дорошкевича («Енеїда», «20 — 40-ві роки в українській літературі») та М. Плевака («Хрестоматія нової української літератури»). Та хоч і чимало зроблено в галузі видавання пам ’ яток нової україн ­ ської літератури, але це власне тільки початок ознайомлення широких мас з набутками української культури минулого. Зріст культурних вимог веде до того, що ми матимемо, безперечно, скоро не тільки академічне ви ­ дання творів Шевченка, нетільки наукове видання творів Лесі Українки, — письменників особливо близьких нашій сучасності, але також і видання Панаса Мирного (згадаймо, що до цього часу частина «Повії» залишається в рукопису, а перші частини видрукувано у виданнях, які тепер важко здобути), Куліша, Квітки (1928 року — 150-річчя його народження) та ба ­ гатьох инших письменників. Поруч з цим процесом, що в тих випадках, коли звертались до руко ­ писів, часто сприяв виправленню текста (напр. «Москаля Чарівника» Кот ­ ляревського) або поповненню його місцями, що колись викинула цензура (напр. в романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), ішов ін ­ тенсивний процес виявлення різноманітного матеріялу, що характеризує життя і творчість письменників (листування, архівні дані, недруковані ра ­ ніш рукописи та чернетки, спогади і т. п.). Ці матеріяли з ’ являлися не тільки в «Записках історично-філологічного відділу ВУАН», «Україні» та наукових збірниках (Шевченківських, Франківському, Кулішівському, «За 100 літ», «Наук. Збірн.»за ред. М. Грушевського та инш.), але і в жур ­ налах загального характеру («Червоний Шлях», «Життя і революція», «Плужанин» та инш.). Найбільше матеріялів надруковано про Шевченка, Франка (публікації М. Возняка), Куліша, Коцюбинського, Лесю Україну, також багато про І. Котляревського, Костомарова, Кропив- ницького та инш. Передруковувалося де-що з унікумів — напр. А. В. Му ­ зич к а подав у «Записках іст-ф. в. ВУАН», кн. XIII — XIV текст виданої в Одесі 1834 р. віршової «казки» — «Маруся». З публікацій, що виходили окремими книжками, варто одзначити «Знадоби до життєпису Ст. Рудан- ського» акад. А. Кримського та М. Левченка, «Куліш і Мило- радовичівна» Ол. Д о р ошк ев и ч а «Сивенький — Володимир Самійленко» М. Грінченкової (останні дві — в серії «Постаті й епізоди» в-ва т «Сло ­ во»), «З листування Кропивницького» Т. Слабченка. Для історика письменства, як і для кожного наукового робітника, ве ­ личезне значіння має добре складена бібліографія. Це всім відомо і це завжди доводиться нагадувати, бо недаром один критик жартував, що біб ­ ліографи виявляють героїзм, у Карлейля не передбачений… Про потребу «чисто библиографического определения материяла, подлежащего изуче ­ нию» писав І. Айзеншток у згаданій статті, підкреслюючи: «Без этой предварительной, черновой, но необходимой работы немыслима научная разработка истории украинской литературы. Нужно составить: 1) указа ­ тель отдельных изданий на украинском языке, 2) указатель литературных ,14 Проф. П. Фи липо в ич произведений на украинском языке, напечатанных в русских журналах, газетах и сборниках; 3) указатель художественных литературных произве ­ дений, напечатанных отдельно и помещенных в журналах и сборниках, тема и содержание которых имеет отношение к Украине, а также указатель критических статей и рецензий на художестенные произведения украинские и исгаіпіса». Про «чергові завдання української бібліографії» — збирати «исгаіпіса» по давніх російських часописах, коли не існувала ще українська преса, писав і П. І. Ру лін (в «Бібліологічних Вістях»), наводячи де-які конкретні спостереження. Нарешті про потребу взагалі розроблювати бібліографію йде мова в «Бібліографічному Збірникові» (ч. 3) Всенародньої Бібліотеки України. Зокрема для історика літератури цікаві тут статті — М. Ясинського «Головні моменти з історії української бібліографії» та С. Маслова «Обсяг та план українського бібліографічного репертуару XVI — XVІ II вв.». На жаль, самої бібліографічної роботи помітимо не багато за цей час, принаймні — в друкованому вигляді. Але низку праць треба занотувати — великий бібліографічний апарат у «Хрестоматії нової української літера ­ тури» М. Плев а к а, роботи М. Яшека в галузі Шевченкознавства (окремакнижка й огляди в «Шляху Освіти» 1925 р. No 3 та «Червоному Шляху» 1926 р. No 2 — 3), та огляди вужчого характеру: К. Копержин- ського — «Бібліографічні уваги до історії української книги в Одесі 80 — 90 років XIX ст.». («Праці Одеської Центральної Наукової бібліо ­ теки») і «Українське літературознавство в 1926 році» («Україна», 1927 р. No 3), І. Айзенштока — доповнення до Баженівської бібліографії Квітки («Записки іст.-філ. відділу ВУАН», кн. І), ак. С. Єфремова — бібліографію Коцюбинського (Твори, вид. ДВУ, т. V). П. Тиховсь – к ог о — «Адам Міцкевич в українських перекладах» («Науковий збірник харк. н.-д. катедри історії України», т. І), В. Д-ського «Гоголь україн ­ ською мовою» («Червоний Шлях» 1927 р. No 7 — 8). Поправки і доповнення до цієї статті вмістив у «Бібліологічних Вістях» (1927 р. No 3) В. Доро ­ шенко. Покажчик літератури українською мовою в Росії за століття 1798 — 1897 роки Д. Дорошенка з ’ явився за кордоном (див. рец. І. Айзенштока на цю працю в «Червоному Шляху», 1926 р. No 10). Відзна ­ чимо ще статтю Н. Гіляровської — «Гоголь в народній книжці та кар ­ тинці» в тому-ж, присвяченому пам ’ яти Гоголя, числі «Бібліологічних вістей». Взагалі цей журнал, орган українського наукового Інституту книгознавства, вмістив низку бібліографічних статей та заміток, серед них занотуємо загальний нарис ак. С. Єфремова «В тісних рямцях». Українська книга в 1798 — 1916 р, («Б. В.», 1926, No 2 і окрема відбитка). У виданні Інституту вийшла також книжка В. Ігнатієнка «Українська преса (1816 — 1923 р.р.)». Інститут також склав (використавши попередні праці М. Павлика і В. Дорошенка) бібліографію І. Франка, частину якої надруковано в збірникові «Іван Франко» (вид. «Книгоспілки»). ,Українське літературознавство 15 На черзі дня стоїть теперь крім індивідуальної бібліографії окремих письменників, складання ширших покажчиків, що можна зробити лише колективно. III. Переходячи тепер до розгляду саме історично-літературних дослідів про діячів нового українського письменства, відзначимо, що в цій галузі маємо 1) монографії та статті загального характеру, що охоплюють життя і творчість окремого письменника й накреслюють головні етапи його роз ­ витку, 2) спеціяльні розвідки, присвячені окремим проблемам літературної еволюції письменника, окремим творам і т. и. Не тільки в наукових видан ­ нях з ’ являлися такі розвідки — з приємністю треба занотувати, що «Життя і революція», «Червоний Шлях», почасти й инші журнали, охоче містили як матеріяли до життя й творчосте різних письменників, так і статті істо ­ рично-літературні. Найбільше розвідок і статтів присвячено Шевченкові. Можна ска ­ зати, що за останні 7 років, починаючи з збірника «Т. Шевченко» 1921 р. (за ред. Є. Григорука і П. Филиповича, вид. Держ. в-ва), виростає ціла на ­ укова дисципліна — Шевченкознавство. Хоч і з інтервалами, але, як періо ­ дичне уже явище, виходять Шевченківські збірники — крім збірника 1921 р. маємо «Шевченківський Збірник» 1924 р. (ред. П. Филиповича, вид «Сораб- коп») і два тома «Шевченко та його доба» 1925 і 1926 р. (ред. ак. С. Єфре- мова, М. Новицького і П. Филиповича). Скоро має з ’ явитись збірник Шевченківського Інституту. В згаданих чотирьох Шевченківських збірни ­ ках, що об ’ єднували київських дослідників, брали участь ак. С. Єфремов, ак. А. Лобода, Ол. Дорошкевич, О. Гермайзе, В. Міяковський, М. Новиць- кий, В. Петров, П. Рулін, С. Родзевич, Ф. Самоненко, П. Филипович, Б. Якубський та инш. Крім зазначених збірників Шевченкові було при ­ свячене окреме число «України» 1925 р. No 1 — 2 (1919 р. багато Шевчен ­ ківського матеріялу було в «Нашому Минулому», кн. 1 — 2), з ’ являлись статті в инших журналах (здебільшого в книжках за березень). Окремими виданнями з ’ явились розвідки: ак. Д. І. Баталія «Шев ­ ченко і кирило-методієвці», О. В. Багрія «Шевченко в литератур ­ ной обстановке», «Шевченковская студия» та инш. (в Баку), А. Річиць- кого «Шевченко в світлі епохи», П. Филиповича «Шевченко і дека ­ бриста», М. Плевака «Шевченко і критика» (раніш друкувалася в «Черв. Шл.»). Не перераховуючи инших праць (вміщених в зазначених збірниках та журналах), відзначимо головні набутки та прагнення сучасного Шевченко ­ знавства. Найголовніше досягнення те, що Шевченка ми тепер уважно і всебічно студіюємо на тлі його доби — з цього погляду характерна еволю ­ ція самої назви збірників — від «Т. Шевченко» 1921 р. до «Шевченко та його доба» 1925 р. Праці ак. Д. Багалія, Ол. Дорошкевича, О. Гермайзе, А. Рі- чицького, П. Филиповича та инш. дають чимало для характеристики ,16 Проф. П. Филипович класової психології Шевченка та впливу на нього тогочасних і раніших су­ спільних рухів — кирило-методієвців, декабристів, Петрашевців, Герцена та инш. (вплив польських революційних гуртків, мабуть, не був такий ве ­ ликий, як встановлює В. Щурат — див. замітку М. Новицького в «Зап. іст.-ф. в.» II — III). Сама біографія Шевченкова потрохи звільняється від легенд та іконописної ідеалізації і стає суворо фактичноюв дослідах М. Но ­ вицького. Далі на науковий ґрунт виходить студіювання Шевченкової по ­ етики — тут відбилося те, що за останнє десятиріччя в російському, до деякої міри і в українському, літературознавстві інтереси дослідників скеровуються в галузь поетики, де чимало вже й зроблено. Цей поступ буде помітний, коли порівняємо давню статтю М. Богдановича (в жур ­ налі «Украинская Жизнь», 1914. No 2) з новітніми працями Б. Якубсь- кого (в Шевч. збірниках), Б. Навроцького («Проблеми Шевченкової поетики» — «Червоний Шлях» 1926, No 2) Ф. Самоненка, Д. Загула, Д. Ду ­ дарь (статті в «Шевч. Зб »), та инш. Що-до літературних впливів на Шевченка, то тут де-що було зроб­ лено і раніш, особливо в монографії Ол. Колеси «Шевченко і Міцкевич». В сучасних працях додано чимало нового в окремих спостереженнях, а та ­ кож в трактуванні впливу на Шевченка байронічної поеми. В звязку з пра ­ цею В. Жирмунського «Байрон и Пушкин» зроблено спробу з відповід ­ ними корективами порівняти Шевченкові поеми з ліроепічними поемами Байрона та його наступників. Вперше цю спробу накреслено в статті П. Филиповича «Шевченко і романтизм», зачитаній на відкриттю Іст.-літ. Т-ва в березні 1922 р. і надрукованій в IV -й книзі «Записок іст. ф.в. ВУАН». Потім одночасово аналогічну спробу зробили О. В. Ба ­ грій — в Баку (див. «Шевченко в литературной обстановке» і рецензію П. Филиповича в «Житті і рев.», 1925, ч. 9) і С. І. Родзевич — у Київі (стаття «Сюжет і стиль ранніх поем Шевченка» — «Шевченко та його доба», т. II). Звязкові Шевченкової творчости з народньою поезією присвячено кілька статей В. Щепотьєва в «Записках Полтавського ІНО». Драма ­ тичні твори Шевченка та його зв ’ язок з театром досліджували П. Ру- лін (статті в Шевченківських збірниках). В. Лазурський (ст. про «Назара Стодолю» в «Уч. Записках высшей школы г. Одессы», 1921 р.) і А. Шамрай (передмова до «Назара Стодолі», вид. Шевч. Інст.). В той час як раніш історики літератури та критики використовували майже виключно «Кобзаря», тепер у сферу дослідів входить і Шевченків щоден ­ ник і його російські повісті (їм присвячено і спеціяльні статті — ак. С. Єфремова в «Укр.» 1925 р. No 1 — 2 і Б. Навроцькогов «Черв. Шляху», 1925 р., No 10). З ’ явилось кілька праць (Л. Арасимович, М. Ман- дрики, Гр. Майфета та инш.) про переклади Шевченка на різні мови. З усіх зазначених і не зазначених за браком місця праць можна зробити документально обґрунтований висновок, що старі погляди на ,Українське літературознав с тво 17 Шевченка, як на геніяльного самородка з малою освітою не відповідають дійсності, що Шевченкова творчість являє собою складний комплекс, зрозу ­ мілий лише на тлі соціяльних та літературних процесів 40 — 60 років. На студіюванні Шевченка найпомітніше може виявилось нове свіже пряму ­ вання нашого літературознавства: від кустарництва критичних нарисів з публіцистичною домішкою — до наукових студій, опертих на фактичному матеріялі, старанно зібраному і перевіреному, з великою увагою до мистецької специфіки самих літературних творів та соціологічного їх тлумачення. Можна гадати, що студії наших дослідників та шевченкознавців Захід- ньої України разом з де-якими давнішими працями наближають з’явлення монографії синтетичного характеру, що охопила б життя і творчість поета в звязку з його добою і суспільними та літературними впливами. Потреба в такій праці гостро відчувається. Але для неї треба також зробити дослід ­ ження попередників Шевченка в українському письменстві, а саме ранніх представників українського романтизму («харківська школа»). Тут дуже мало ще зроблено і кожний знахід може збагатити наші знання цінним матеріялом (пор. П. Филипович «До історії українського романтизму» — – «Україна», 1924. кн. II І). Маємо відомості, що в Харкові готується збірник, присвячений українському романтизмові. В ювілейних книжках «України», присвячених М. Максимовичу (1927. VI) і Костомарову (1925. ПІ), перший студіюється гол. чином, як етнограф, другий — як історик, але й літе ­ ратурознавцеві ці книжки будуть корисні. Попередників Шевченка, від яких він одходив, заперечуючи їх літературний та громадськой напрямок, простудійовано краще. Використавши низку праць попередніх дослідників (тут були певні досягнення) та зробивши стилістичну аналізу з ухилом в бік соціологічних узагальнень, М. К. Зеров в історичному нарисі «Нове українське письменство» (в. І) дав синтетичний огляд цілої ранньої доби української літератури, при чому головну увагу віддано Котляревсь ­ кому та Котляревщині. Можна заперечувати категоричність де-яких ви ­ сновків (як це робили А. Музичка в «Червоному Шляху», 1925 р. 1 — II, і ак. С. Єфремов у «Записках іст.-ф. в. УАН», кн. VII — VIII), можна збіль ­ шувати вплив попередньої української традиції на Котляревського, але треба вважати, що вплив Осипова на «Перелицьовану Енеїду» доведено в цій праці остаточно, і ми зовсім не розуміємо запалу М. Марковського, що, будуючи гіпотезу на гіпотезі, ігноруючи факти, опубліковані за ос ­ танні роки, намагається в розвідці про «Найдавніший список Енеїди» пе ­ реконати читача, що Осипов наслідував Котляревського. Навпаки в иншій праці — в статті про «Наталку Полтавку» та «Москаля Чарівника» («Літ. Наук. Віст н .», 1919. І II кн.)М. Марковський розви ­ ває думку (яка висловлювалась і раніше) про вплив Шаховського на Котля ­ ревського. З новіших дослідів про драматургію Котляревського (та його ближчих наступників) відзначимо вступну статтю П. Рул і н а до випуску «Рання українська драма» в серії «Літ. Бібл.» Книгоспілки. ,Проф. П. Филипович 18 Про Гулака-Артемовського маемо згадану вже розвідку I. Айзен штока («Твори», ДВУ). Низка письменників цієї доби, що наслідували бурлескний стиль, иноді поєднуючи його з сентиментальним, ще чекає на дослідників. Білецький-Носенко, Олександров, Писаревський та инші, коротко згадані з книжні М. Зерова, безперечно в свій час ді ­ ждуться детальнішого розгляду. Квітці дослідники присвятили мало уваги, як що згадати літератур ­ не значіння основоположника української прози. Маємо вступну статтю В. Бойка до «Творів» Квітки у вид. «Криниці», кілька статтів у ювілей ­ ній книжці «Нашого Минулого» (1918 р. No2), добре складений випуск «Шкільної бібліотеки» Ол. Дорошкевича, кілька нових зауважень в нарисах історії українського письменства М. Зерова і В. Коряка, цікаву імпресіоністичну статтю А. Ніковського (передмова до «Ко ­ нотопської відьми», вид. «Сяйва»), кілька бібліографічних заміток І. Айзенштока, А. Шамрая та инш. За крок вперед можна вважати статтю А. Шамрая «Шляхи Квітчиної творчости», додану до 1-го тому «Вибраних творів» Квітки – Основ’яненка («Літ. Бібл.»). Гадаємо, що 150-річчя з дня народження письменника викличе низку праць, по ­ глибить наукове вивчення чималої Квітчиної спадщини — як українською, так і російською мовою писаної. З Шевченкових сучасників, що розгорнули свою діяльність і в піз ­ нішу добу, Куліш притягає все більшу увагу дослідників. Автор, що за життя свого викликав стільки суперечок і пристрасті в , поволі стає об ’ єк ­ том спокійного історичного студіювання. Причин зростання цього інте ­ ресу торкається ак. С. Єфремов у статті «Провіяний Куліш» (вступна до збірника «П. Куліш» стаття): «Безперечно були, та вони й досі не мину ­ лися, й об ’ єктивні причини, що цю постать ставили і ставлять у центрі дослідної уваги, притягають до неї інтерес нащадків, як колись такий самий інтерес сучасників, не завжди висловлюваний і зафіксований, але раз-у-раз живий и великий. Ці об ’ єктивні причини коріняться насамперед у діяльності Куліша, у тому величезному сліду, який він лишає за собою в нашій новітній іст. рії — в письменстві, в науці, в громадському житті . Але не без певного впливу була тут і сама особа Кулішева, що, як і все незрозуміле та загадкове, навертала до себе зацікавлення, бажання зрозу ­ міти»… Сприяє збільшенню розвідок і те, що дослідник може тепер викори ­ стати силу матеріялу. До Українсько ї Академії Наук перейшов після смерти редактора Кулішевих творів Ів. Каманіна великий рукописний фонд, що може бути цілком використаний, «бо ввесь він уже історія». «Так само знято veto з матеріял і в, що їх тільки революція зробила приступними для дослідника — з тих, що переховувались по всяких архівах політичної полі ­ ції». Останнє стосується і до багатьох инших наших письменників, що-ж до Кулішевих рукописів, які переховуються тепер у ВУАН (а також у Чер ­ нігівському музеї, Пушкинському домі та инш. місцях), то мабуть жод ­ ний український письменник не залишив такої сили рукописів, листів ,Українське літературознавство 19 та иншого матерялу. Дослідники ретельно взялись за нього, вивчаючи поки здебільшого біографію та світогляд Кулішів, менше цікавлячись літературною аналізою. Особливо треба відзначити праці В. П. Петрова, найенергійнішого з усіх, вдумливого дослідника Куліша (більшість з них друковано в «Записках…») і О. Дорошкевича. Багато цінного ма ­ теріялу з недрукованого Кулішевого щоденника використав ак. С. Єфре- мов у статті «Без синтеза» («Записки» кн. IV). Еволюцію поезії Куліша накреслив, руйнуючи старі народницькі канони, М. Зеров у вст. статті до вибраних поезій Куліша («Літ. бібл.»), вплив Вальтер-Скота на «Чорну раду» простежив Б. В. Нейман (стаття в зб. «П. Куліш»), Історичні погляди Куліша освітлено в статті ак. М. Грушевського, вміщеній в ювілейній (30-річчя з дня смерти) книжці «України» (1927. No 1 — 2), де надруковано також статті І Житецького («Куліш і Костомаров»), Ол. Грушевського («Повісті Куліша з середини 1850 років») і ак. К. Студинського («До історії звязків Куліша з Галичанами в 1869 — 70 р.»). 1919 року з нагоди сторіччя народження присвячене було Кулішеві 23 — 24 число «Книгаря» з низкою статей (ак. А. Лободи, М. Сагарди, П. Руліна, П. Стебницького та инш.). Можна ще зга ­ дати виданий «Книгоспілкою» науково-попул. нарис І. Ткаченка — «П. Куліш». Марка Вовчка досліджено в книжці В. Бойка (1918 р.), що викли ­ кала ґрунтовну рецензію О. Дорошкевича («Наше Минуле», 1919. No 1 — 2). З поетів, що розвинули свою діяльність в післяшевченківську добу, звертав увагу за життя «непривітаний співець» — запізнен ий романтик — Я. Щоголів. Крім публікації нових матеріялів (подали І. Айзенш ­ ток в «Ч. III .» , 1925. І — II і Ол. Дорошкевич в «Ж. і Р-», 1926. кн. 4), маємо статті ак. М. Сумцова і І. Айзен штока в «Рух»-івському виданні «Творів» Щоголева, іст.-літ. нарис М. Зерова (вст. ст. до «Пое ­ зій», «Літ. Бібл.») і статтю В. Білецької «Етнографізм у творах Я. Щоголева» («Наук. Збірн. Харк. п.-досл. кат. історії України», 1). Вплив Шевченка на Федьковича простежив Г. Хоткевич («Ч. Шл.», 1924. X), прози Ф-ча торкався М. Зеров у передмові до «Люби-Згуби» (вид. «Сяйва») . Р у д а н с ь к о м у присвячено згадану працю ак. А. Кримського, вступну статтю В. Герасименка до «Вибраних творів» («Літ. бібл.») та кілька дрібних заміток. Про Манджуру можна занотувати лише розвідку В. Мочульського в «Україні» (1926. кн. 5). Глібова до ­ сліджували М. Плевако і Б., Шевелев («Твори», вид. ДВУ і «Сяйва»), Про Ст а р и ць к о г о – поета (і драматурга) окремих розвідок зовсім не з’явилось. Про Старицького – перекладача є розділ в статті П. Филиповича «Пушкин в українській літературі» (вст. ст. до «Ви ­ браних творів» Пушкина, вид. «Книгоспілки»). Занотуємо ще уваги П. Руліна до цікавого листування Старицького з Кулішем («Життя ,20 Проф. П. Филипович і рев.», 1926. No 12). Смерть В. Самійленка викликала дві розвідки про поета — простору вступну статтю Ол. Д о р о ш к е в и ч а до «Вибраних тво- рів» («Літ. бібл.») та статтю М. Зерова («Життя і революція», 1925.No10 і в книзі «До джерел») . З прозаїків після-шевченкової доби найбільше уваги притяглії Не- чуй-Лев и ць к и й та Панас Мирний. Про Нечуя-Левицького маємо монографію ак. С. Єфр емов а (вид. «Слова») і низку статті в: С. Яки ­ мов ича «До композиції романів Нечуя-Левицького» («Черв. Шл.», 1925. No 3), М. М а р к о в с ь к о г о « І . Левицький і І. Тургенев» («Україна», 1925. No 3), А. Ніковського — вст. статті до «Миколи Джері» («Літ. бібл.») і до «Бурлачки» («Бібл. укр. повісти», вид. «Сяйва»), Огляд літе ­ ратури про Нечуя-Левицького дав. С. Кравців («Плужанин», 1927. No7). З небагатьох праць про Панаса Мирного відзначимо вступну статтю Б. Якубського до романа «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» («Літ. Бібл.», друге однотомове видання, в першому виданні стаття — ко- ротча і має загальніший характер), інформаційного характеру нарис І. Ткаченка «Літературна історія «Повії» («Черв. Шл.», 1926. No 3) та окремо видану розвідку М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли…» (вид. УАН). А. Свидницькому присвятив ґрун ­ товну розвідку М. Зеров (вст. ст. до «Оповіданнів» — «Літ. Бібл.»). Українська драматургія XIX в. мало розроблялася. Де-що знаходимо в загальних працях з історії театру (О. Кисіля і Д. Антоновича) та окремих статях і замітках. Навіть публікацій нового матеріялу було порівнююче не багато (пор. — П. Рулін. «Студії з історії укр. театру» в «Записках іст.-ф. в.» кн. V). З драматургів побутових лише Тобилевич діждався кількох ґрунтовніших праць. Крім критично-біографичного на- риса ак. С. Єфремова (вид. «Соробкоп») маємо чималу вступну статтю Ол. Дорошкевича до «Вибранихтворів» («Літ. Бібл.») і порівняльного характеру статтю В. Юноші «Островський і Карпенко-Карий» (36. «Січ», 1919 р.). З праць, присвячених історії української критики, можна згадати хрестоматійну книжку А. Ковалівського«3 історії української кри ­ тики» (ДВУ), статті про Горленка — Ол. Дорошкевича («Життя, і рев.», 1925. No 11) і Є. Рудинської («Записки…», кн. XII), статтю Ол. Дорошкевича «Драгоманов в українській критиці» («Ж. і Р.», 1926. II — III). Про Куліша-критика говорить ак. С. Єфремов у статті «Біля початків української критики» («Книгарь», 1919. No 23 — 24), «Лі ­ тературно-критичні погляди І. Франка в 1890 — 1900 рр.» освітлює К. Довгань (Ж. і Р.», 1926. No 5). Для синтетичної праці, що накре ­ слила б еволюцію української критики, треба зробити ще чимало підго ­ товчих дослідів (напр., не маємо жодної розвідки про Івана Білика). З письменників, ближчих до нашої доби, охоче спинялись дослідники на Іванові Франкові, Лесі Українці та М. Коцюбинському, хоч довго ­ літня і многоплідна літературна та громадська діяльність Івана ,Українське літературознавство 21 Франка лише за останній час починає входити в сферу наукових дослі ­ дів. 1924 р. надруковано «Генезу Франкової легенди «Смерть Каїна» П. Филипов ича (вст. ст. до «Смерть К.» вид. «Слова»), 1925р. статтю М. Зерова «Франко-поет» («Поезії» 1. Франка — «Лит. бібл.»). Десяти ­ річчя смерти (1926 р.) збільшило інтерес до Франка. Журнали «Життя і революція», «Червоний Шлях» та инш. привятили Франкові чергові книжки з низкою статей, «Книгоспілка» видала збірник «Іван Франко за редакцією І. Лакизи, П.Филиповича і П. Кияниці (статті Р. Заклинсь- кого «Громадсько-політичний розвиток Галичини і Ів. Франко», М. Воз ­ няка «До соціялістичного світогляду Ів. Франка», П. Филиповича «Шляхи Франкової поезії» та инш.) у виданні «Слова» з ’ явилась книжка ак. С. Єфремова «Іван Франко» (доповнене і трохи перероблене видання «Співця боротьби і контрастів»), Державне видавництво випустило працю А. Музички «Шляхи Франкової поезії», в Одесі вийшла брошура М. Г о р д і єв сь к о г о «Моїсей» І. Франка. З спеціяльних праць відзна ­ чимо: Е. Ненадкевича — «Із студій над стилем Франкової і Стефа- никової новели» («Записки Житомирського ІНО», кн. II), Ол. Дорошке ­ вича — вступну статтю до «Борислав сміється» («Літ. Бібл.»), І. Айзенш ­ ток а — «Франко-історик літератури» («Червоний Шлях», 1926. No 5 — 6). Можна бути певним, що в міру того, як будуть з ’ являтися матеріяли з надзвичайно цінного Франкового архіва, а також дальші томи «Рух»-ів- ського видання, зростатимуть і історично-літературні студії про Франка. Підготовчу роботу треба зробити чималу — ми майже не маємо розвідок про окремі Франкові твори, а без цього важко перейти до ширших узагальнень. Праця над Франком ускладняється ще й через те, що автор «Борислав- ських оповідань» був людиною надзвичайно освіченою і часто черпав ма ­ теріял для своїх творів з літератур різних країн та віків, — дослідник му ­ сить бути також добрим знавцем всесвітньої літератури, а таких у нас поки не багато. Творчість Лесі Українки простудійовано краще. Крім численних загальних і спеціяльних статтів у новому виданні «Творів», за ред. Б. Якуб- ського, маємо окремо видану розвідку М. З е р о в а (вст. ст. до 1-го тому першого видання «Книгоспілки») та монографії М. Музички і Драй- Хмари (видання ДВУ). Про Коцюбинського з ’ явилося чимало праць, більшість з них біографічного характеру, але почалося й глибше студію­ вання літературної спадщини. Крім монографії ак. С. Єфремова (1922 р., вид. «Слова»), що охоплює цілого Коцюбинського, занотуємо низку спеціяльних розвідок: А. Лебедя — «Творча путь М. Коцюбинсь ­ кого» (вст. ст. до «Вибр. творів» — «Літ. Бібл.» — в ній цікаві спостереження про «Сон» і «Тіні забутих предків») і «Fata morgana» (вст. ст. в серії «Літ. Бібл.»; не погоджуємось з різким відмежуванням першої частини «F. ш.» від другої), М. М о г и л я н с ь к о г о — «Процес творчости Коцюбинського» («Записки іст.-ф., в.» ІХ кн.), С. Козуба — «Джерела «Тіней забутих пред ­ ків» («Черв. Шл.», 1925. No 4) та инші статті, що головвнм чином подають ,22 Проф. П. Филипович новий матеріял, але без глибшої аналізи. Такий же характер нових пуб ­ лікацій мають праці 1. Лютого («Творчість М. Коцюбинського в ли ­ стах сучасників» — «Україна», 1927. No б та инш.). Шевченкового впливу на Коцюбинського торкався П. Филипович («Ж. і Р.», 1926. II — III). Ользі Кобилянській присвячений загальний нарис Б. Якуб ­ ського (передмова до «Новел» — «Літ. Бібл.») і спеціяльні статті П. Филипови ча «Зруйнована ідилія» (передмова до «Землі» — «Літ. бібл.»), «Історія одного сюжету» (перед м. до «У неділю рано зілля копала» — «Літ. бібл.») і «Кобилянська в літературному оточенні» («Ж. і Р.», 1928. No 2). В. Лизанівський дав «хрестоматійний огляд» — «О. Кобилянська в українській критиці» («Твори» т. IV. «Людина», вид. «Рух») . Що ближче до нашої доби, то трудніше становище історика літератури. Він часто не мас потрібного допомічного матеріялу (рукописи, листування та инш.), не завжди може встановити історичну перспективу, легче під ­ дається суб ’ єктивним настроям і думкам, ввесь час ризикує з позиції істо ­ рика літератури перейти на амплуа критика. Але й серед численних стат ­ тів про українську літературу XX віку, не тільки дореволюційну, а й су­ часну бачимо певне змагання до історично-літературного підходу і певні досягнення на цьому шляху. Занотуємо лише де-які явища (инакше огляд довелося б розтягнути) — статтю О. І. Б і лецького «20 років нової україн ­ ської лірики» (в альманасі «Плуг» і окремо; такожв «Антології укр. поетів в рос. перекладах») і ранішу статтю М. З е р о в а, вміщену в збірці «Нова укр. поезія» (вид. Держ. в-ва), П. Филиповича — вст. ст. до вибраних творів Олеся («Літерат. бібл.»), А. Шамрая — «С. Васильченко» («Черв. Шл.», 1926. No4). статті про Черемшину — М. Зерова (вст. ст. до «Село вигибає» — «Літ. бібл.») і А. Музички («Черв. Шл.», 1927. No6), статтю про Хвильового М. Чиркова («Життя і революція», 1925. No 9 — 10) та инш. IV. Надбання нашого літературознавства зростають що-року і, безперечно, дадуть змогу через де-який час скласти синтетичний огляд не тільки старої літератури, а й нової та новітньої, огляд, який задовольняв би наукові вимоги та подавав картину літературного розвитку (зміна літературних напрямків) на тлі змін у соціяльно-економічному та культурному житті. Але й тепер вже маємо кілька спроб, викликаних потребами школи, само ­ освіти та українізації. І хоч автори цих оглядів і не могли при сучасному стані нашої науки, та й не намагалися здебільшого, дати суто-наукову працю, проте і вони вносять більшу чи меншу частку в розробку україн ­ ського письменства, систематизуючи матеріял та роблячи окремі цінні зауваження. Відзначимо, насамперед, що автор відомої «Історії українського пись ­ менства», що вийшла першим виданням 1911 року, ак. С. О. Єфремов зро- ,Українське літературознавство 2 3 бив у «Записках іст.-філ. відділу ВУАН» (кн. II — III, 1923 р.) огляд поперед ­ ньої історіографії українського письменства, прийшовши до таких виснов ­ ків: «Історіографія українського письменства доходить нині свого довер ­ шення. Почалась вона з критичних етюдів та оглядів поточної продукції, без історичної перспективи та ідеї невпинного розвитку письменства про ­ тягом віків, задовольняючи більш вимоги дня та саме право нашого пись ­ менства на існування обстоюючи (огляди Бодянського, Костомарова й ин- ших аж до Куліша). Дальшим етапом розвитку було збірання історичнолітературного матеріялу, осяяне вже ідеєю невпинного розвитку та послідовности в літературній еволюції. Заклюнувшись дуже ще несміливо в нарисах галицьких учених, Вагилевича й Головацького, цей період історіогра ­ фії українського письменства визначних дав заступників, як небіжчик Пипін, як Петров, Дашкевич та Огоновський, не згадуючи вже про вели ­ кий гурт збирачів матеріялу з тієї чи иншої почастної сфери (ак. Перетц, проф. Рєзанов та инші). Не припиняючи цієї першорядного значіння ро­ боти, новітні дослідники, з Франка, мабуть, почавши, велику віддають увагу на використування та систематизацію вже зібраного набутку, щоб дійти дорогою синтезу до останніх висновків та справжню нашого пись ­ менства історію утворити». З нових спроб (крім згаданих раніш студій з старої української літе ­ ратури) маємо: шкільні підручники Ол. Дорошкевича — «Українська література» (для старших груп семирічки; перше видання 1922 р., друге- — 1927 р.) і «Підручник історії української літератури» (для робфаків і проф- шкіл; перше видання 1924, друге — 1927 р.), згаданий вже «нарис» «Нове українське письменство» М. Зерова (1924 р. вид. «Слова»; «Не претен ­ дуючи на ролю підручника, на широкого читача розрахований…» — пише автор у передмові), «Нарис історії української літератури» В. Ко ­ ряка (перше видання — 1925 р., друге — 1928 р; «Це ніякий «підручник», а тільки допомогова книга — хрестоматія для читання», читаємо в перед ­ мові) і нарешті виданий 1927 року «Рухом» «стислий огляд» А. Шамрая «Українська література», призначений для підвищених курсів україніза ­ ції при установах. Не вдаючись в детальніший розгляд зазначених під ­ ручників і нарисів (тема для кількох спеціяльних статей!) занотуємо, що в підручниках Ол. Дорошкевича найкраще розроблено українську прозу (Квітку, Марка Вовка та инш.), нарис М. Зерова містить вступні міркування що-до періодизації нового українського письменства та огляд доби Котляревського — Квітки; в непозбавленому фактичних огріхів хресто ­ матійному нарисі В. Коряка чимало місця віддано забутим письменникам перед-шевченкової доби (Масловичу, Петренкові та инш.) та Квітці; в нарисі А, Шамрая, не вважаючи на надмірну конспективність та окремі недогляди, розкидано низку влучних спостережень про окремих письмен ­ ників (напр., про Руданського на ст. 71 — 73, про народницьку лірику — 100 — 102 ст. та инш.). ,24 Проф. П. Филипович Що-до загальних схем, то зустрічаємо спробу побудувати усю історію українського письменства, виходячи перш за все від схем економічного розвитку і в ці схеми вставляючи літературні факти. Праця В. Коряка має поділ укр. письменства на періоди: 1) доба родового побуту, 2) доба раннього феодалізму, 2) середньовіччя, 4) торговельний капіталізм , 5 ) доба промисло ­ вого капіталізму, 6) доба фінансового капіталізму, 7) доба пролетарської диктатури. Приблизно таку-ж схему подає праця А. Шамрая, але значну увагу віддано в ній розглядові літературних жанрів. «Великою помилкою буде, — пише автор у передмові, — коли ми припустимо, що явища соціяльно- економічні цілком покривають літературні факти. Зводити літературні твори до ілюстрації підручників політграмоти- — як це иноді робиться в наш час — це значить зовсім не розуміти специфічносте літератури та й взагалі не зовсім уявляти собі природу історичного процесу в цілому. Література не є політекономія, а література». Тому А. Шамрай, маючи на увазі «при усталенні періодизації історико-літературних етапів» — «характерні про ­ яви в соціяльно-економічному та політичному житті тої доби, літературну творчість якої ми розглядаємо», підкреслює «другий принцип, що його треба мати на увазі при періодизації літературних явищ — це особлива природа літературного процесу». В книзі М. Зерова знаходимо періодизацію українського письменства до-революційної доби на основі послідовного панування п ’ ятьох літератур ­ них течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та ново- романтичної, при чому маються на увазі і процеси співжиття і запізнення літературних течій та епігонізму. В той-же час автор ані трохи не ігнорує соціяльної природи літератури, зазначаючи це і в передмові: «В періоди ­ зації я додержувався принципу зміни літературних поглядів та уподобань. Періодизацію соціологічного типу я вважав неможливою зріжних причин, між иншим і тому, що поки-що вона не має стійкої опори в спеціяльних дослідах та статтях. Що-до другої і головної, по мойому , вимоги соціологіч ­ ного методу — розглядання літературних з ’ явищ в їх історично-соціяльній обстанові — то весь час я мав її на увазі. Ні на хвилину я не спускав з ока класового, групового обличчя українського письменника і українського читача. Мені цікаво і важно було стежити за змінами в цьому обличчі і в на ­ слідок цього за змінами і в тих літературних «замовленнях», які ставали перед українськими авторами». Відзначимо, що такий підхід до систематизації літературного мате ­ ріялу в історичних оглядах спостерігається у російських істориків літера ­ тури, що додержуються принципів марксизму. В. Фриче в статті «Проблема русского романтизма» («Печать і революція», 1927. кн. 5) пише: «можно вполне согласиться с одним исследователем, которого мы сейчас будем цитировать (далі цитується стаття проф. Білецького), что «конечной» целью истории литературы является создание истории «существовавших, боров ­ шихся, побеждавших и сменявших друг друга художественных стилей». Пользуясь старыми терминами, от прошлого полученными, можно мыслить ,Українське літературознавство 25 историю русской литературы XIX в. как историю смены стилей: класси ­ ческого, романтического, реалистического й т. д.» 1 . Відзначимо, що А. Ко- валівський, автор розвідки «Питання соціяльно-економічної формули в історії літератури» («Червоний Шлях», 1923. No 3), вітаючи «першу марк- сиську історію української літератури» («Культура і Побут», 1925 р. No35), «радикально» розійшовся з В. Коряком в поглядах на принцип побуду ­ вання: «Нам здається, що економ, соцметод влітературі повинний мати в своїй основі класифікацію літературних засобів, що потім ставиться в залежність від певних явищ економічних». 1 Див. ще характерну передмову П. Когана до його підручника «История рус ­ ской литературы от древнейших времен до наших дней (в самом сжатом изложении)», вид. «Молодая гвардия», 1927. Він пише в передмові: «При современном состоянии науки еще нет возможности создать строго марксистский учебник литературы. Всеми уче ­ ными нашими марксистами признано, что в педагогическом отношени при настоящих условиях целесообразнее всего располагать материал в хронологическом порядке. Марк ­ систская точка зрения, если можно так выразиться, проводится извнутри, при са ­ мой оценке наиболее выдающихся памятников литературы и при характеристике отдельных школ и направлений (підкреслення моє П. Ф.). Эта точка зрения была не ­ давно принята на совещании марксистов-историков литературы, которым поручена подготовка огромного десятитомного труда по истории литературы XX века». V. Зростання уваги до соціологічної аналізи помітимо не тільки в загаль ­ них курсах історії української літератури та окремих розвідках. З ’ явля ­ ються і спеціяльні теоретичні праці — «Соціологічний метод в літературі» Б. В. Якубського та кілька його журнальних статтів (в «Ж. і Р.»), згадана праця А. Ковалівського (вийшла і окремим виданням), стаття В. Бойка («Черв. Шл.», 1926. No 11 — 12) та инш. Студіювання соціяльної природи літератури (і взагалі мистецтва) провадиться також у Харківському Інституті марксизму та в Київський катедрі марксизму- ленінізму. Поруч з ростом соціологічних студій визначається виразний інте­ рес до теоретичних проблем у галузі поетики. «Наука віршування» Б. Якубського, «Мова і поезія» Б. Навроцького, «Як будується оповідання» М. Иогансена, низка статтів у журналах «Життя і ре­ волюція», «Вапліте», «Гарт», «Плужанин» (Г. Майфета, В. Державина, В. Клименко, І. Сенченка, І. Ізотова та инш.) порушують в українсь ­ кому літературознавстві питання, яких перше українською мовою майже ніхто не підносив (хіба Ів. Франко в «Секретах поетичної творчосте»). Серед журнальных статтів треба відзначити праці В. Державина і Гр. Майфета. Зростає також інтерес, особливо серед харківських дослід ­ ників, до Потебні (низка статтів в зб.харк. кат. іст. укр. культ . та жур ­ налах). починається — правда, дуже поволі — перевидавання його творів. Захоплення чистим «формалізмом» та ізоляції літератури від соціяль- них процесів на Україні не спостерігалось. Наслідувачів Шкловського не ,26 Проф. П. Фчлипович знаходилось. І. Айзеншток, хоч і прохопився одного разу на слові, що «автобиографичность повестей Шевченка была лишь приемом, который в обнаженном виде дан в «Дневнике» (Передмова до Щоденника, вид. «Про ­ летарий», ст. XXX), але пропагуючи формальні студії в царині україн ­ ського літературознавства (згадана стаття «Изучение новой украинской ли ­ тературы») уже 1922 року відчував: «Опоязцы» — застрельщики науки, максималисты, купцы, набивающие цену на товар, чтобы потом в резуль ­ тате взаимных уступок, сойтись на половине». В журналі «Червоний Шлях» (1926. No 7 — 8) надруковано було статтю Б. Ейхенбаума, де він робив під ­ сумки роботи т. зв. «формалістів» у Росії і де вперше можно було помітити ознаки зрушення одного з проводирів ОПОЯЗ ’ у в бік соціології. Поруч надруковано було статті про формальний метод, з більшою чи меншою кри ­ тикою цього методу (А. Шамрая і 3. Чучмарьова). Але критикувати крайності «формалістів» — це зовсім не означає — зрікатись формальних дослідів. Навпаки, вони знайшли загальне визнання, бо тільки через них можна зрозуміти специфіку літературних творів, збу ­ дувати наукове літературознавство. «Література і мова, конструкція ху ­ дожнього твору, звукові прикмети художнього слова, проблема літера ­ турного жанру і школи, проблема сприймання літературного твору (історія читача) — ось ті основні завдання, що їх ставить нині наукове літературо ­ знавство, неухильно працюючи над емансипацією літературних творів в ше ­ резі инших споріднених з ним виявів людської творчости (мова, мистецтво)», пише А. Шамрай у статті «Де-що про поетику й методологію літератури в програмах факпрофосу ІНО» («Записки Харк. Інст. Нар. Освіти, 1927 р. II кн.). Зазначивши, що історик літератури мусить використовувати досяг ­ нення поетики та «обґрунтовувати літературний процес у світлі марксів- ської теорії, теорії діялектичного розвитку суспільства», А. Шамрай під ­ креслює нашу відсталість, як рівняти до розвитку цих студій у наукових закладах та вищих школах Росії: «Чи не найпоказовішою ознакою опла ­ каного становища письменства серед инших дисциплін на літературному відділі відсутність у програмах ІНО теорії й методології літератури». Ми охарактеризували в загальних рисах розроблення історії україн ­ ського письменства за 10 років революції, торкнулись початкової ще ста ­ дії теоретичних студій. Треба відзначити тепер, що й студіювання літера ­ тур инших народів, хоч і поволі, але все ширше входить в обсяг нашого літературознавства. Українська література в розвиткові свойому не ізо ­ лювалась від инших літератур, особливо сусідніх, зазнавала від них впли ­ вів, у свою чергу впливала на них. Від російської літератури впливи позна ­ чились виразно в ХІХ-му віці та на початку ХХ-го, в той же час в 20 — 30-х роках XIX віку спостерігаємо, висловлюючись словами проф. Пиксанова, «вторжение украинской стихии в великорусскую беллетристику». Присвя ­ чена цій темі велика розвідка В. В. Сиповського «Україна в російській літературі першої половини XIX в.» незабаром вийде у виданні ВУАН. Історію перекладів з Пушкина і почасти його вплив на українське ,Українське л і m с p а ту p о з н а в с т в о 27 письменство освітлює вст. стаття П. Фили п ови ч а до «Вибраних творів» Пушкина (вид. «Книгоспілки»). 3 инших статтів відзначимо: А. Машкина «Спроба проаналізувати твір О. С. Пушкина «Обвал» («Записки» кн. V), В. 1. Сел і нова «До пи ­ тання про джерела повісти Пушкіна «Кірджалі» («Записки», т. ХНІ — XIV), П. Фили п ови ч а «Рилєєв і Державін» (зб. «Декабристи на Україні», вид. ВУАН), П. Руліна «Українські мотиви у О. Н. Ост- ровського» («Україна», 1924. No4), С. Рейсера «Лесков і українська культура» («Записки», кн. XV) та инш. «Українську школу» в польській літературі студіювали — В. Гнатюк («Т. Падура» в«Черв. Шл.», 1927. No 12, «Впливи Максимовича на польсько-українську школу» — в «Україні», 1927. No б), Є. Рихлик («З нової літератури про «польсько-укр. школу»- — в «Україні», 1927. No 5), М. Мочульський («В століття «Марії» Мальчевського » — «Україна», 1925. No 3). Східним літературам (перській, турецькій та инш.) — присвячено низку монографій та статей ак. А. Кримського. З дослідів над захід- ньою літературою відзначимо книжку М. Я . Калиновича «Шляхи новітньої французької поезії» (вид. «Слова»), статті : І. Борщака «Воль ­ тер і Україна» («Україна», 1926. No 1), Ф. Савченка «Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме» («Україна», 1925. No5), О. Маслової — «Життя й літературна спадщина Я. Гвіччіардіні» («Записки», кн. XII, XV). Окремо треба відзначити, що все частіше з’являються переклади з сві ­ тового письменства — окремі твори і зібрання творів. Вони виходять зде ­ більшого з історично-літературними розвідками спеціялістів. Відзначимо велику вступну статтю проф. С. Савченка до 1-го тома «Творів» Мо- пасана (вид. «Книгоспілки»), статті С. Родзевича — про Вольтера («Кандид», вид. «Слова») і Бальзака («Горіо», вид. «Книгоспілки»), «Пан Тадеуш» Мицкевича вийшов у перекладі і з в ст. статтею М. Р и л ь с к о г о, «Мазепа» Словацького — в пер. М. Зерова, Держ. в-во готує переклади творів Золя і Боккачіо, «Книгоспілка», «Сяйво» видали і готують низку зах.-евр. класиків (Меріме, Гюго, Дюма) і близьких до сучасности письменників (Лондон, Гамсун, та инш.) «Слово» видало — Байронового «Каїна» у пер. Є. Тимченка, Азис Уд Дин — «Ганготрі», пер. з індійсь ­ кої мови і вст. ст. проф. О. Баранникова, та инш., готує «Римських поетів» в пер. М. Зерова і «Антологію французької поезії». В-во «Сяйво» готує за ред. С. Савченка збірку про німецький експресіонізм. Можна гадати, що в звязку з цим поширенням літературознавчих інтересів зростуть у нас і порівняльні студії (але треба застерігати від таких невдалих спроб, як «Коцюбинський і Мопасан» С. Козуба в «Черв. Шл.», 1927. No 3, або «Літературні паралелі» М. Мочульського в «Україні», 1924. No 3 — про останню див. 1. Айзеншток — «Ч. Шл.»,192б. No 2). Сприяє цьому і пожвавлення інтересу — з боку соціологів — до праць Олек ­ сандра Веселовського (див., напр., статті в «Печати и Революции», 1927 р.). ,28 Проф. П. Филипович і певна традиція в попередньому українському літературознавстві. Дра ­ гоманов, Франко, Сумцов і О. Колеса (не згадуючи инших дослідників меншого значіння) багато зробили для популяризації порівняльного методу, що до того-ж виводить наше письменство з вузьких національ ­ них меж. Ми коротко оглянули головні досягнення українського літературо ­ знавства на Радянській Україні за 10 років революції. Студії в цій галузі не відмежовувались від інтересів сучасности, інтенсивно опрацьовувано тих письменників, що викликали інтерес і пошану в школі і з боку широ ­ кого читача (Шевченко, Франко, Л. Українка, Коцюбинський та инш.). Виразно помічалась тенденція зробити виклад в історично-літературних працях приступним («Літературна бібліотека» «Книгоспілки», популярна серія Шевченкових творів з передмовами у вид. Шевч. Інституту та инш.). Засідання іст.-літ. товариств та н.-досл. катедр завжди відбувались при ­ людно, збільшуючи інтерес до літературознавства серед молоди вищих шкіл і широких мас. За 10 років зроблено багато, але це тільки початок всебічної і поглибленої праці. В значній мірі ще не закінчився й період збирання та попередньої класифікації матеріялу. Ще багато різних дослі ­ дів треба зробити, щоб дійти до досконалих синтетичних праць. ,ВІКТОР ПЕТРОВ. «ЧОРНА РАДА», ЯК РОМАН СОЦІАЛЬНИЙ 1 . 1 Останній розділ з розвідки автора про «Чорну Раду» Куліша. Наприкінці січня 1845-го року Куліш одіслав Плетньову 5 розділів «Чорної Ради». В листі, прикладеному до рукопису роману, він писав: «В знак уважения моего к памяти Пушкина и к Вам, достойному преем ­ нику его журнала, давно желал я поместить что-нибудь из своих сочи ­ нений в «Современнике», который у нас служит образцом благородных литературных подвигов» (28-1-1845). М. В. Юзефович звертав увагу Плет- ньова як на новий роман, так і на молодого літератора. Як відомо «Чорну Раду» було надруковано в «Современнике», і 5-го травня 1845 Куліш дякував Плетньову за надіслані відбитки: «Покорно Вас благо ­ дарю за оттиснутые для меня экземпляры моих Пяти глав. Что же касается до выписок и перемен, то они так незначительны, что автор ­ ское мое самолюбие остается совершенно спокойным. Мне весьма приятно слышать похвалы от такого почтенного Писателя, как Ваше Пре ­ восходительство. Я и сам думаю, что этот роман будет лучше Михаила Чарны ш енка, ибо со времени окончания Чарнышенка я довольно потру ­ дился над изучением своей родины». «Чорну Раду» Куліш закінчив, переїхавши, наприкінці р. 1845-го, до Петербургу. 25-го грудня 1845 він повідомляв Юзефовича: «Оканчи ­ ваю Черную Раду. В Современнике будет помещен 2-й том в 1, 2, и 3 нумерах» («Кіевская Старина» 1899, кн. II, 208). 2-го травня р. 1846 він писав Костомарову: «Второй том Украинской Черной Рады окончен, но я не посылаю для переписки потому, что не знаю, угодно ли будет моим великодушным друзьям переписать первую или нет». До писання історичного роману Куліш підходив не з погляду літе ­ ратурних проблем, а з погляду: народ, самопізнання, виявлення наці ­ ональної самосвідомости. Центр ваги переміщається з проблеми пись ­ менства на проблему нації. «Я, пише Куліш, написал Черную Раду по- украински… Странно думать, что народ, так деятельно участвовавший в событиях рода человеческого, не в состоянии был рассказать о своей жизни в историческом романе» (Лист до Волинського р. 1846, травня 23, в «К. Старині» 1897, VIII, 398). ,3(/ В і к тор Петров Яка провідна тема «Чорної Ради»? В «Епилоге к Черной Раде» Ку ­ ліш писав: «Я подчинил всего себя былому, и потому сочинение мое вышло не романом, а хроникою в драматическом изложении. Не забаву празд ­ ного воображения имел я в виду, обдумывая свое сочинение. Кроме всего того, что читатель увидит в нем без объяснения, я желал выставить во всей выразительности олицетворенной истории причины политического ничто ­ жества Малороссии, и каждому колеблющемуся уму доказать не диссер ­ тацией, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в на ­ ших понятиях старины, нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным» («Р. Бесѣда», стор. 252 — 3). «Читач Кулішевої повісти, — зазначає О. Гермайзе, — ні в якому разі не зробить з неї тих висновків, що до них хотів привести сам Куліш». Ледве чи Куліш сам того хотів. Твердження Кулішеве, що мета його роману — необхідність з ’ єднання, вважалось штучною «натяжкою» ще в 50-х роках. На нашу думку, це твердження письменника тільки argu- mentum ad censuram, ціна, якою, між иншим, він платив за цензурний дозвіл. Уже в 50-х роках М. О. Максимович рішуче заперечує, що «тема з ’ єднання» могла бути темою «Чорної Ради»: «Что касается до выше ­ упомянутой дидактической цели романиста, то для ее достижения ближе всего, кажется мне, было бы ему взять происшествие из века Екате ­ рины II, когда с преобразованием Малороссии совершилось именно слияние южной и северной Руси в одно государство. Или же можно было представить олицетворенную историю из времен Богдана Хмель ­ ницкого, напр., хотя бы Переяславскую Раду 1654 г., на которой решена была окончательно историческая и нравственная необходимость присо ­ единения целой Малоросии к державе Русской. Но время черной рады было в самый разгар козацкой междуусобицы» 1 . 1 Сочиненія М. Максимовича, т. I, стор. 518. Розуміється, мета в Куліша була инша. Куліш в «Епілозі» настоює, що історію України скривждено, що новіші історики забули справ ­ жній розум її історії і що йому, Кулішеві, належить честь першому ви ­ словити правильний погляд на історичну дійсність. «Кулиш делает вид, будто с его занятий Малороссийскою стариною началась новая епоха для Малороссийской истории», мовляв Максимович (стр. 522 — 3). Мак ­ симович не розуміє, в чому саме Куліш добачає новий погляд, за що саме Куліш обвинувачує своїх попередників: «Но в чьих же понятиях иска ­ жена старина 1663 года, и кем она забыта? Из всех историй и лето ­ писей Малороссии она известна нам в ее подлинном неискаженном виде. И что же нового, исторического прибавил романист к тому, что мы уже знаем о 1663 годе из известнейших летописей и историй Малороссии? А между тем — сколько исторических подробностей представил он несогласно с преданием летописей» (стор. 518). Максимович наводить ,«Чорна Рада», як роман соціальний 31 низку неточностей у Куліша в порівнянні з історичними даними: Сомко був жонатий, а не парубок, Василь Золотаренко був молодий, а зовсім не дід, як у Куліша, Вуяхевич — прихильник Сомка, а не зрадник, Ку ­ ліш відрізняє Зіньківський і Гадяцький полки, а тим часом це був той самий полк, і полковником у йому був не Грицько, а Василь. Максимович мав рацію запитувати, що Куліш бачить нового в по ­ рівнянні з иншими істориками, бо ані в епілозі, ані в підцензурному дру ­ кованому тексті немає нічого такого, що давало б Кулішеві привід на ­ стоювати на тому, на чому він настоював. Але новий погляд на козацькі війни Куліш справді був висловив, — у тексті «Ч. Ради» 40-х років. Тут Максимович міг би й знайти відповідь на свої запитання. Протистав­ ляючи «Чорну Раду» Гоголевому «Тарасу Бульбі», Куліш саме й про ­ тиставляв свій погляд на козацькі війни поглядові Гоголя на події XVI I -го віку. Для цього боротьба козаків це боротьба різних племен і різних вір, для Куліша — боротьба «сословій». Що твердження про провідну мету «Чорної Ради» довести необхід ­ ність сполучення України з Москвою, було висловлено тілька ad majore m censurae gloriam видко хоча б із того, що в самому романі питання при з ’ єднання трактується більш ніж вільно, майже зневажливо. В друко ­ ваному тексті читаємо: (Сомко:) Не дурень був Виговський, що написав їх (Гадяцькі пакти), тільки дурень, що з ’ якшавсь із ляхами. З ляхами в козаків во віки вічні ладу не буде. Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба вкупі жити. Це вже так, батьку! — Ой, синку! — каже Шрам: — рознюхали ми тепер добре бояр та воєвод мос ­ ковських! — Це, батьку, як до чоловіка. А москаль нам рідніший од ляха і не слід нам од його одриватись. — Бог його знає! — каже зітхнувши Шрам: — може воно так буде й лучче. — Уже ж пак не гірше, батьку! Бо тут усі слухають одного, а там, що пан, то й король… Зітхання Шрамове — хитання: може так, а може й ні; навіть у цій підцензурній редакції все це говорить ясно, що не за докази на користь сполучення дбав Куліш у свойому романі. Що-ж бо до рукописного тексту, то тут розходження між тезами в «Епілозі» і думками, висловленими в оригіналі, ще яскравіш і виразніш проступає. Не дурень був Виговський, що написав їх (мізковав про друкарні та про ака ­ демії), тільки дурень, що з ’ якшавсь із ляхами. З ляхами в казаків во віки вічні ладу не буде. Я не так діло поведу: я не побоюсь [дружити з Москалем, аби за пазухою в мене камень був. Москаль нам і ми Москалеві не раз у великій пригоді станем. А за Вкраїну треба принятись инше. Годі їй грати без товку, як молоде пиво: пора поміркувати, щоб не було так, що діди набрались біди, а унуки набра ­ лись муки. Нехай лишень Господь нам допоможе збити докупи обидва береги Дніп ­ рові… і т. д. Од слів «Я не так поведу» і далі в Кулішевому рукописі закреслено й над рядками писано иншим атраментом инший варіянт: Чи гаразд, чи не гаразд, а з Москалем нам треба укупі жити. Хоч держи, хоч не держи камень за пазухою, а без Москаля нам нема в світі життя. А то Ляхи, ,32 Віктор Петров Татарва з Турком і всяка погань виждуть свою годину і рознесуть нас на шматки: знівечать Україну так, що й не пізнаєш, чи жив тут коли (руський) христіянськ и й народ. (Далі закреслене не можна прочитати) (ст. 161). І нарешті на окремому папірці Куліш дає третій варіянт: — Ледачий чоловік і Москаль, каже Шрам:- рознюхали ми його добре по тих боярах та воєводах. — Ледачий, каже Сомко, та не такий, як Лях, або Турчин: — він мудрує, як би засунуть руку до нас у кишеню, та ледар берецця до горла. Та вже який би він не був, а од його нам не слід одривацця, бо доведеться нам так, як шкурату на огні. Тілько Москаль і збереже нам христіянську віру: тільки за Москалем і зо ­ станеться Україна як була Руссю. А щоб він нас не вбрав у шори, не треба нам на його убезпечаться, а промишлять об собі своїм розумом. В друкованому оригіналі сказано, що повернувшись од архиман ­ дрита гетьман і Шрам пили за здоров ’ я великої, одностайної України, нили й за царя православного й праведного, в рукопису ж 1855 р. згадки за царя немає. «Чорна Рада» — роман соціяльної тематики. За те, що намір авторів був саме утворити соціальний роман, про це говорить Куліш в урив ­ ках друкованих в 37 і 38 томах в «Современнике». В «главе І, слу ­ жащей вступлением» Куліш, намалювавши загальний хід української історії і зупинившись особливо докладно на визвольній боротьбі часів Хмельниччини, «этом торжественном моменте в нашей истории», заявляє: «В спокойном, прозаическом ходе романа, я не решаюсь выразить этой слишком живой, восторженной эпохи Малороссии: я поведу рассказ далее и постараюсь изобразить ту суматоху, которая наступила в Малороссии, когда народ, свергнувши с своей выи старую аристократию, начинал чувствовать тяготу новой, из него образовавшейся, и долго не мог с нею ужиться». Таким чином тема роману революційна заверюха й народне незадоволення, соціяльна боротьба народу проти нового панства, проти української аристократії, що після Хмельниччини прийшла на зміну польській («Современникъ», т. 37, 341) 1 . 1 Думку, що повстання Хмельницького було не так національно-релігійне, як повстання нижчого класу проти панства, Куліш повторює і в рукописній редакції «Чорної Ради»1855-го року, як тоді, коли він говорить за Наливайківський рух, так і коли мова торкається Хмельниччини. «Не надовго ж прояснялась військовою пожежою темна ніч Українська, не на ­ довго козацтво підіймало похилу голову: Ляхи держались цупко з папством, гасили хутко тую пожежу, і знов по свойому обертали Україну. Аж ось піднялось із За ­ поріжжя страшне, невгасиме полом ’ я: піднявсь на панів батько Хмельницький. Чого вже не робили ляхи та пани, щоб погасити теє полом ’ є,як уже не загорожали вони степові дороги сторожею, щоб не пустить нікого з України на Запоріжжя! Так де-ж? Кидає пахар на полі свої плуги, кидає пивовар у темнім броварі казани, кидають шевці, кравці, ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немош- них батьків і матерок, і всяке, мановцем та ночами, степами, тернами та байраками чимчикує на те Запорожжє» (Рукоп. ред.). Оскільки приходилося зм ’ якшати антипанський характер фраз, видко хоча-б із того, що в рукопису думку Шрама про наслідки Хмельниччини висловлено так: «Вже, думав, Україна ляхам за себе оддячила, п а н і в вигнала, унію зтерла, ,«Чорна Рада», як роман соціяльний 33 Куліш настоює на тому, що він перший визначив повстання Хмель ­ ницького як «восстание угнетенных Украинцев против жестокого господ ­ ства панов». «Удивляюсь, — пише він у спеціяльній великій примітці до вступного розділу, как наши историки, цитующие при своих книгах так много источников, не вычитали из этих источников, что восстание Хмельницкого было не столько восстанием одного племени против дру ­ гого, одной религии против другой, сколько восстанием низших сосло ­ вий Речи Посполитой против панов. Эта мысль весьма ясно выска ­ зана во многих местах Малороссийских и Польских современных ле ­ тописей; но они как будто с умыслом уклоняются от нее, заблаговременно приготовившись изображать героев дворянского происхождения. Как- таки не обратить внимания на то, что ни одно дворянское имя не встре ­ чается во главе партий козацких? Везде видим только Небаб, Нечаев, Морозенков и т. п. А где паны: Проскуры, Рогозинские, Хорошки, Три ­ польские, Борейки, Братковские? Все в Польском войске. Что-ж это значит? Не восстание ли низших сословий против панов? Воевода Кисель в оправдательной речи своей к Польскому сенату не без основания говорит: «Я дворянин Польский, происходящий из фамилии Русских князей, Све- тольдичей, а ничего общего с парти ею козацкою не имею, ибо там нет дворянина» (Коховский). Современная летопись, называемая для отли ­ чия от других «Лѣтописью Самовидца», говорит об этом как нельзя яснее: «Въ то время знатнымъ людямъ всякаго состоянія была великая туга и поруганія отъ гультайства, то есть, отъ броварниковъ, винокуровъ, мо ­ гильниковъ, будниковъ, наемщиковъ, пастуховъ, такъ что хоть иной знатний человѣкъ и не хотѣлъ бы связываться съ тѣмъ козацкимъ войскомъ, но для того только, чтобы избавиться от поруганій и нестерпимыхъ бѣдъ въ побояхъ, напояхъ и кормахъ необычайныхъ, принужденъ былъ всту ­ пать въ то козачество». Место и предмет не позволяют приводить еще больше подтверждений моей идеи о войнах козацких. Скажу только, что историки наши уклонились от нее, погасили сами для себя факел, который проливает истинный свет на отличительные черты обеих враждующих партий, и чрез то история их представляет лица без характеров, дей ­ ствия без натуральных и побудительных причин, картины без колорита и без жизни. Словом, история их не есть история в истинном своем значе ­ нии. Она содержит или сбор материалов или повторение вымыслов какого нибудь летописца, непонятого исторической критикой» («Современникъ», т. 37, ст. 347 — 9) 1 . жидову передушила. Тепер пехай, каже, живе (своїм) громадським розумом (як їй господь поможе») (Рукоп. ред.). В цензурному тексті зам. «панів» — «недоляшків». 1 «Чорна Рада» виросла з студій козацьких літописців. Що Куліш писав свій роман, маючи перед собою ці літописи, про це він сам говорить у листі до Бодян- ського: «Посылаю Вам начало летописи Самовидца: следующие тетрадки Вы полу ­ чите немедленно, как только начнется ее печатанье. Я должен удержать их на неко ­ торое время у себя, пока еще моя Черная Рада лежит у меня в брульоне: иногда по ­ надобится заглянуть в этот источник» (23-Ѵ-1846. «К. Старина» 1897, кн. VIII, ст. 398). ,34 Віктор Петров В остаточній редакції майже зовсім зтерто цю провідну антипанську тенденцію «Чорної Ради», але ще в рукопису 1855-го р., хоч як близько цей текст наближається до друкованого, все-ж таки в йому виразне знай ­ шов місце провідний погляд Кулішів на козацькі повстання, як на рево ­ люційні, скеровані проти панства, вибухи. За Наливайківське повстання, в якому, згідно з 1-ою друкованою й рукописною редакціями, брав участь батько Шрамів, Куліш оповідає так: «Не одна, бачте, Унія підняла тоді Україну: підняло її більш те, що пани почали дуже налягати на поспільство, зовсім задушили чорний люд панщинами. Ще-ж цього мало, що панщинами, ще таке завелось було лихо, що сам пан мучить-мучить того бідного мужика, орудує-ору- дує і ним і його худобою, а далі візьме та й запродасть у оренду шлях- тичові якому мизерному, або невірному жидові, а тії вже готові на те остатній шеляг та й саму душу з чоловіка витягти. Міщанам теж було не лучче: цих доглядали старости й урядники митами, стаціями і всякими здирствами. А козаків давно вже взяли пани за шияку. Дак козаки й кажуть поспільству: «Доки оце ми, братці, терпітимем таку наругу? Станьмо всі одностайно за свою стародавню волю»! А попи теж кажуть було мирянам, що от притьмом Ляхи з панами збагнітують благочестие (бо й пани вже трохи не всі поперевертались на католиків). «Станьмо за себе! кажуть, бувало, панотці: не подаймо у наругу християнської віри! Що ми за безсловесні такі, щоб нами оттак орудували. Да ото й піднялись із Наливайком-гетьманом» (Рукоп. ред.). Описуючи малюнки на ограді Братського манастиря, Куліш в описі малюнка з Нечаєм і Морозенком у рукописній редакції 1855-го року осо ­ бливо підкреслює антипанську тенденцію цього малюнку. В рукопису читаємо: «Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костели і панськії замки, а він січе-рубає, топче конем Ляхів з недо- ляшками. Ще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького», а над Ляхами: «А це проклятущі ляхи». Знаєте, тоді ще Лядські, або инше сказати панські, муки були людям свіжі, дак любив народ дивля ­ чись споминати, як наші за себе оддячили». В друкованому тексті під­ креслені слова викинено і замінено: «Хмельниччина тільки що втихла». Не унія, не релігійне, а соціяльне пригноблення є причина револю ­ ційних повстань. Революційне повстання виникає в наслідок матеріяль- них причин соціяльного й економічного визиску, а не суперечок за віру, різниці ідеологічних переконань. Що більше пригнічення поспільства, чорного люду, міщан і козацтва з боку панства, то ближче вибух рево ­ люційного повстанння. Тільки «військовою пожежою прояснювалось темна ніч українська», тільки підчас повстання «не надовго козацтво підіймало похилу голову» (Рукп. ред.): «на короткое время огни козацкого табора освещали темную ночь Малороссии» («Современникъ» т. 37, ст. 22). ,«Чорна Рада», як роман соціальний 35 «Чорна Рада» — роман гранок, відмежовань, різких протиставлень і кардинальних, принципіяльних спростовань. «Алексея Однорога» Ку ­ ліш будує як роман єдиної лінії, єдиної теми, в цьому романі він дав нам варіяції однієї й тієї-ж теми, розбивши її на декілька планів, плануючи ввесь роман у декількох розрізах одного лейтмотиву: цей роман можна студіювати для виучування правил літературного контрапункту. Зов ­ сім инакше збудовано «Чорну Раду». Її збудовано за методом спросто ­ вань: однією сценою автор спростовує иншу, даним твердженням він за ­ перечує раніш висловлене, цього героя протиставляє другому. Історія є історія соціяльної боротьби, боротьби класових антагонізмів, — це твер ­ дження як нову істину проголошує Куліш у вступній замітці до 1-ої редак ­ ції «Чорної Ради», своє розуміння історічного процесу протиставляючи концепціям своїх попередників, українських істориків. Вихідна теза, уява історії — як боротьби антагоністичних сил, визначила архитектурну будову історичного роману в цілому, характер стилістичної обробки літературного матеріялу. «Чорна Рада» — роман антагоністичних супереч ­ ностей: принцип «діялектичної антитези», що лежить в основі історичного процесу, обернено в формальний прийом даного художнього твору. В «Алексее Однороге» Куліш дав нам приклад розвитку лейтмотиву «незнайомця». В «Чорній Раді» він дав зразок будування твору за провід ­ ним принципом негатизації й антитези. Він стверджує «Не» — як підва ­ лину стилю. Державно – старшинській ідеології Шрама Куліш проти ­ ставляє недержавну, антидержавну й антипанську ідеологію Пугача. «Пр а вді» й «честі» Сомка — неправдивість і безчестність Брюховецького й Вуяхевича, козацькій старшині — міщанство, городовому козацтву — козацтво низове, шляхті — голоту, хуторянському панству — великовла- сницьке панство вельможних дуків, добродушному й лагідному Черева ­ неві — гордовите здирство Гвинтовки. Негативну думку Шрамову про Запоріжжя він спростовує сценою з Кирилом Туром; ствердження козацьких прав — низкою сцен з міща ­ нами. Характер Кирила Тура спеціяльно зроблено, як зразок можли ­ восте дати художній тип в аспекті антитез, показати можливість фан ­ тастичної духової різнобарвної мозаїки, примхливих свавільних суперечностей, що переходять часто-густо в звичайні недоречності. Одна з фабулярних ниток «Ч. Р.» в ’ яжеться на бажанні Тура спростувати думку Шрамову про моральну негідність запорожців. Але, збудувавши свій роман на прийомі антитетичних спростовань, Куліш не дає остаточного синтезу, не доходить до вищого поєднання, не оформлює хистких хвилювань у зрілих і свідомих, чітких і ясних визна ­ ченнях. Правда, він намагається поєднати, знайти вихід, але або-ж цього виходу Куліш зовсім не находить, або-ж находить їх надто багато. Його останній висновок це — негатизація: відмовлення од будування царства тут на землі, що його проголошує Чоловік Божий… Це єдина витри ­ мана позитивна орієнтаційна точка в негативних позиціях Кулішевих. ,36 Віктор Петров Хай позитивність відповіли має цілком негативний характер (зречення й відмовлення), але все-ж таки це є відповідь при відсутності будь-якої иншої. «Чорна Рада» — соціяльний роман, але з соціяльної проблеми Куліш робить цілком асоцїяльний висновок: боротьба нікчемна; нікчемна вона, як для козацької старшини, так і для міщан та голоти. Боротьба не дає ніяких наслідків, а тому як найкраще: утримання, відмовлення та зречення й проповідь «малих діл». Правда, Куліш у жаднім разі не був сковородинець і містик. Павлі- нізм Божого Чоловіка («не имамы здѣ пребывающаго града») не був його ідеологією. Куліш робить спробу коли не в самій «Чорній Раді», то в инших місцях, приміром, у «Листах з хутора» поєднати ідеологію Пу ­ гача з ідеологією Шрама, знайти в принципі хуторянства поєднання анти ­ тези державности й анархізму, города й степу 1. Хуторянство, на думку Кулішеву, єдиний засіб оселянити города, здійснити ідею Пугача, зни ­ щити города й одночасно зберегти Шрамову ідею державности. Охуторя- не н ість міського життя е диний засіб з ’ мякшити соціяльний визиск 2 . 1 Порів. у листі до М. П. Погодіна з 17 січня р. 1846: «Паны мои, какъ назы ­ ваете Вы Черную Раду, окончены наканунѣ нового года. Впрочемъ тутъ не одни паны, а пополамъ, с мужиками, и изъ этого то вся и бѣда вышла! Я боюсь, чтобъ цензура не обрѣзала третьяго тома, гдѣ весьма очевидны становятся главныя мои идеи». 2 Див. нашу статтю: Хуторянство і Європа. Листи Кулиша з-за кордону 1858. «Ж. і Рев.», 1926. VII. 3 «А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом об ­ няла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами»… «Это был остров, обтекаемый какою-то безымянною речкою, или лучше сказать, водянистым болотом, потому что вода блестела только местами, а кругом краснели пласты болотного мху, перемешанные с густыми кустами верболоза и очерета. Ост ­ ров возвышался на несколько аршин над поверхностью воды, и с первого взгляда казался вовсе необитаемым; только по верхушкам цветущих яблонь, белеющих из- за темной зелени диких кустарников, можно было предполагать, что там кто-нибудь поселился. Его называли Хмарищем, вероятно потому, что окружающий его лес заслонял его со всех сторон, как хмарами» («Совр.», т. 37 ст. 12). За-для ї дилічної хуторянської заспокоєности, що її знаходять Петро й Леся, варт відмовитись од боротьби батьків за славу, гетьманство, багатство або верх над ворогами, відмовитись од Хмельниччини, як і од Чорної Ради. «Так що все те лихо минулося, мов приснилось. Яке то воно страшне всякому здавалось! Це так, як от инколи схопиться завірюха — громом гримить, вітром бурхає, світу не видно, поламає старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези: а чому вказано рости й цвісти, те й останеться, й красується весело та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило». Дано лишитися Хмарищу. І над усіми темами «Чорної Ради» панує тема острова-хутора: романтична поч. ХІХ-го віку уява острова блажених 3 . В докладній записці П. О. Плетньова до Відділу Рос. яз. слов. 11-го червня р. 1846, писаній, очевидячки, не без Кулішевого брульону, подається ,«Чорна Рада», як роман соціальний 37 така цікава характеристика «Чорної Ради» й головніших тем цього роману. «Он (Куліш), — читаємо в записці, — написал отчасти напечатанный уже в периодических изданиях исторический роман: «Черная Рада», в котором с необыкновенною ясностью представил самую темную в Исто ­ рии Украйны эпоху, следовавшую по смерти Богдана Хмельницкого: и под легкою наружностью драматических сцен изложил взаимные отно ­ шения сословий на Украйне, права поземельной собственности, проис ­ хождение и развитие современной аристократии и отношения Запорожья к остальной Украйне. Все эти вопросы до сих пор были темны в Исто ­ рии Малороссии, и Кулиш решил их после долгого прилежного изуче ­ ния летописей, актов, народной поэзии и самого народа Украинского в нынешнем его состоянии». Ця до певної міри автохарактеристика дуже важлива для ствердження того, що «Чорна Рада» це перш за все роман соціяльний, що романічна тематика в ньому виростає в тематику широких соціяльних проблем. Історія Петра й Лесі це фон, подмальовка; боротьба двох клас, процес розвитку великопом і сного землевласництва, джерела політичного зане ­ паду України, — ось де Куліш зосереджує свою увагу. ,Акад. С. ЕФРЕМОВ. З РУКОПИСНОЇ СПАДЩИНИ П. МИРНОГО. I. За Панасом Мирним твердо вкоренилася слава не дуже плодющого, навіть мало продуктивного письменника, що пише помалу, старанно вигладжує й обробляє свої твори і не радо пускає їх у світ між люди. Тепер доводиться не то по-части обмежити цю думку, а кардинально її змінити. Після смерти письменника (1920 р.), всю його рукописну спадщину родина небіжника передала до Полтавського Державного Музею. Один з приятелів Мирного, теж небіжчик тепер — В. I . Станиславський, розібрав і описав рукописи: вийшла чимала праця, що налічує по-над 300 номерів; між ними є рукописи, що містять сотні окремих творів (вірші). Отже перше вражіння- — як багато писав цей «мало продуктивний» письменник! Вражіння це зміцніє, коли заходитись тії рукописи перечитувати. Не рахуючи віршованих творів, що їх не на один том вистарчило б, маємо тут силу повістей, оповіданнів, нарисів 1 . Одні з них тільки початі і, ви ­ димо, закинуті одразу. Инші доведені й геть далеченько. Єсть і зовсім викінчені, принаймні викінчені що-до розвитку дії, і бракує їм того тільки останнього вирізблення, що надає творові вже цілком закінченого вигляду… Знов на томи і томи набралося б цього матеріялу, до того ж матеріялу дорогоцінного, що часто навіть у тій своїй первісній редакції вже виблискує і художніми, і побутовими цінностями. Мирний, як пока ­ зується тепер, писав багато, був одним із найбільш плодющих у нас письменників, тільки що якісь причини не дали йому обробити все, що задумано і накидано і навіть на-черно написано, та й подати до вжитку читацькій громаді. І мимоволі проймає сум і досада, дивлячись на ці манускрипти, дрібненько пописані рукою нашого найвизначнішого пові ­ стяра: яка сила пропала, і яка втрата велика для нашого письменства!’ Инакшим став би перед нами письменник, та инакше б і письменство наше виглядало, коли б під час найбільшої літературної посухи, 70 — 80 рр., 1 На підставі згаданого опису В. Станиславського я підрахував число творів Мирного; вийшло: віршованих (самостійних і перекладних) — -718, драматичних — 9, розповідної прози — 69 та 40 уривків без заголовків, не лічучи всяких дрібничок, — отже біля 1000 назв. З того надруковано ледве кілька десятків. ,З рукописної спадщини Мирного 39 така сила, як Мирний, не спорадично, здерідка тільки, навідувалась у письменство, а регулярно обдаровувала його тими творами, що вияв ­ ляються перед нами аж ось коли, — по смерті письменника… Автор «Повії», й тепер велика в нашому письменстві постать, напевне ще виріс би й зайняв може почесне місце в світовому письменстві- — як темами отих своїх незнаних творів, так і їх художнім виконанням. Часто те, що лиш натяками позначається в друкованих творах, тут мало на повну широчінь розгорнутися, заглибитися й виявити автора з цілком нового й незнаного боку. А що-до художньої сторони, то вона виблискує, кажу, навіть у чорному, необробленому й невикінченому, вигляді. Звичайно, тут я не можу навіть побіжно переглянути усю недруко- вану спадщину Мирного. Треба попереду її вистудіювати в рукописах, перевіяти, по змозі видрукувати — і тоді тільки можливо буде підбивати якісь підсумки занапащеному цьому добру та разом і його авторові. Цими прелімінарними, скажу так, сторінками я хочу тільки звернути увагу на невідомого Мирного і покласти, початок до спізнання його на повен зріст. Бо до цього постать Мирного все ж буде в нашому письмен ­ стві не обхоплена й не оцінена усіма сторонами, не виважена на терезах критики й на справжнє своє місце не поставлена, — на те місце, що його письменник цей мав би зайняти талантом своїм, розмахом художніх замі ­ рів та їх виконанням, у живому слові втіленим. Переглядаючи хоча б дещо тільки з недрукованої спадщини Мирного, може наблизимося до вирішення й иншого питання — чому автор її занехаяв і не довів до натурального в його письменницькому стані кінця. З перегляду рукописного матеріялу Мирного, — отієї маси уривків, розпочатих творів, ескизів і навіть докінчених, та занехаяних — вия ­ сняється, що можна поділити їх на кілька рубрик. Одна — це твори моло ­ дечого віку, найпевніше з другої половини 60-х років. Вони ще не вироблені, майбутній Мирний виявляє себе в них тільки нахилом до пластичних картин, до заглиблення в психологію дієвих людей; але все це ще в примітивній стадії, як і стиль та мова тільки натякають на того майстра слова, що мав згодом з нашого письменника виробитись. Типовими прикладами таких невиграних ще творів можуть у спадщині Мирного бути: «росказ» — «Жидівка», або нарис «Галя Удовівна». Пер­ ший, цілком закінчений, ставить питання про стосунки християн та євреїв і в досить наївній формі вирішає його як справу насамперед еман ­ сипації єврейства з-під ферули релігійних забобонів, національного від ­ чуження та замкнутости. Сюжет — кохання молодої єврейки з чиновни ­ ком; кінчається воно трагічною смертю єврейки, що не встояла проти тієї влади традицій свого роду. Але вже самі зносини з людиною иншого роду й поглядів нашіптують їй незвичні питання, навіть протест, хоч і поки що пасивний, проти традицій. «Одного разу,- — оповідає герой, — вона мені й каже: чому воно у нас не водиться так, як у вас? Чому ми і ви не хочемо зазнаватися, не хочемо поводитися умісті, чого ви нами ,40 Акад. С. Є ф р е м о в гордуєте?.. А хіба й я не маю права на веселе, вільне життя, я — жи ­ дівка? — і схилившись на плече мені, вона заплакала. Що мені їй було казати, — додає оповідач. — Вона казала правду і правда та огнем пекла моє серце, тупим ножем різала його… і я трохи не залився гіркими». Характерно, що Мирний одкидає тут той трафаретний спосіб поєднання різновірних людей, до якого вдавався иноді побут старого часу. Пропо ­ зиції вихреститись героїня не приймає навіть тоді, коли розумом і серцем вже поєдналася з вірою свого коханця, визнала за нею ідейну вищість. «Ти б вихрестилась», — каже їй він. — Для чого? Хіба, вихрестившись, я перемінюсь душею? Мені і так га ­ разд би жити, як би ти був при мені. — А тоді буду. — Ні, я не хочу хреститись, а дай мені хрестик, коли любиш мене. Я його берегтиму, як ока, і бог мене накаже, коли яке зле задумаю про його. Хрестик вона носила на шиї і він ото й показав одновірцям її «зраду», коли вже витягли її мертву з води. Але оповідач і по-за релігійними ріжницями та забобонами замислюється над долею чужого народу. «Гір ­ кая неволя між нерідних тобі, — каже він, — всіла всі твої найкращі думки, найзавітніші надії… їх завждешні нападки дали тобі спізнати всю ціну багатству… І ти пізнав її, ти виссав її з молоком матери, з пер ­ шою несмашною стравою і все занехаяв за-для його, все, та закон свій зберіг та ту безутішну віру у грядущого Мессію. Отакими думками довго я томив свою голову, рвав свсє серце, гнітив душу і мені зробилося жалко його, того народу безрідного». Загальний тон оповідання — сенти ­ ментальний, підсоложений, тенденція не випливає з змісту, цілість роз ­ горнуто невдало і тільки поодинокі картини й сценки натякають на майбутнього майстра. Про те саме свідчить і друге з згаданих оповіданнів — «Галя Удо ­ вівна», на тему вже соціяльних ріжниць. Подругують Галя з Марусею. Галя — дочка бідної шляхтянки, Маруся — селянська дитина. І коли Галю віддають до школи, то вона вимагає, щоб разом з нею вчилася й її по ­ друга, і тут їй вперше виясняють, що вона «благородна», а тс — «мужичка», «тобі не рівня». «Так почалося, — пише Мирний, — те роздвоювання у житті Галиному, котре пройшло через увесь її вік молодий і не принесло, окреме сліз та горя, ніякого добра. З того безталанного вечора вона ступила однією ногою на ту слизьку дорогу брехнів у житті, котра роз ­ діляє панів од мужиків не тими достатками, що має, не тією статтю, що займає кожен з них у світі, і не розв о єм розуму, а якимись химерними видумками благородства та старшинства, по котрим жид счита себе ізбранним народом і не їсть з одної миски з християнином». Згодом Мир ­ ний з усією силою свого таланту вдарить на ті «химерні вигадки», але характерно, що початок цього належить уже юнацькій його порі, коли він — нехай і наївним робом, невмілою ще рукою — писав свої перші спроби, намагаючись розплутати життьові суперечності й знайти певний із них вихід. ,З рукописної спадщини Мирного 41 Не важко вгадати, чому не вийшли з шухляди авторової ці й инші такі твори юнацької доби Мирного. Не надруковані в час їх написання, вони потім перестали задовольняти автора; вирісши незабаром сам і з художнього, і з ідейного боку, він переріс оці виплоди нестиглого пера свого і міг братися за них хіба з тим, щоб кардинально переробити, лишивши самий тільки сюжет та може поодинокі окремі сценки. Мир ­ ному, що мав завжди таку силу нових і свіжих спостереженнів, що так рясно, з такою неекономною щедрістю розсипав їх по своїх творах, очевидно не було потреби вдаватися до старих сюжетів, скоро вони не притягали його уваги чимсь надзвичайним. Так вони й лишилися — пам ’ яткою молодечих інтересів Мирного, пробами недосвідченого пера, об ’ єктивними покажчиками того росту, що позначивсь на літературній діяльності визначного письменника. Инакше стоїть справа з творами другої категорії. II. Поміж ними, о п річ нарисів та ескизів підготовчого характеру, трап ­ ляються і цілком викінчені, які хіба тільки останньої не перейшли ре ­ дакції, щоб стати сповна закінченими перлами нашої літератури. Тут часто розгортає Мирний те, що тільки між иншим, натяками, згадував у тих своїх творах, що дістались до друку; торкається тих питаннів, на яких лежала заборона від тодішнього ладу. Може — це одна з причин, чому автор, перші нариси поробивши, вже й не вертався до тих сюжетів, бо не сподівавсь, що їм пощастить дійти до читача. Така, напр., повість «Голодна воля». Про скасування кріпацтва зга ­ дує Мирний мало не в кожному з своїх творів, але згадує між иншим, епізодично, скільки треба для звязку з иншими подіями, що займали головним чином автора і через те на перший виступали план. Маємо подекуди навіть і самий епітет — «голодна» або «гола воля» 1 . Але, ви ­ димо, Мирного надзвичайно глибоко займав сам по собі отой момент, коли впали іржаві кайдани з кріпацьких рук і наростали свіжі; інтере ­ сувала та двобічна психологія, яка виявила себе під той момент у панів і в кріпаків. Заспокоєнням у Мирного цього інтересу до того моменту, що його він сам зазнав добре за свого юнацтва, і мала бути згадана допіру повість. 1 Див., напр., «За водою», «Л.-Н. Вістник», 1918, кн. VII — VIII, стор. 13. Герої її — з одного боку багатий пан Гамза, шанований по всій окрузі маршалок дворянства; з другого — численні його кріпацькі душі. Гамза, старий самодур, ласий на жіночу красу, власник не тільки робочих рук, а й цілого з своїх кріпачок гарему — належав до того типу людей, що і в думках не покладали про можливість якогось иншого ладу. Коли вже пішли чутки про близьку волю і коли якийсь панок на підпитку насмів був запитати свого маршалка: «А що, Степан Хведорович, воля ,42 Акад. С. Є ф р е м о в незабаром?» — «Знать не хочу!» — одказав суворо Гамза і на цілий день насупивсь. Але чутки ставали все виразніші, настирливіші; вже й при ­ кажчик, «як вірний слуга», не втерпів, щоб не ознаймити панові: — Пане! мужики бунтуються. — Що?! — грізно спитав Гамза. — Про волю плетуть. — Ні слова! — ще суворіше одказав Гамза. — Чуєш, ні слова, коли в тюрмі посидіти не хоч! А чутки все йшли, поголоски ширились; вже панів почали скликати в губернію, щоб обмірковувати умови на визволення кріпаків, а Гамза все не подається: «Не буде сього! Сього не буде! — скрикнув Гамза. — Ніколи сього не буде! Я не переживу сього,- — аж задихавшись, одказав Гамза». Ні на йоту не змінив він свого поводження. Ті самі бенькети, що про них кріпачки-дівчата говорять: «Гуляють… а полягають — іди присипляй їх… О, прокляті!» Ті самі розправи з кріпаками — гуком та буком. І навіть нову здобич до панського гарему привозять саме тоді, коли чутки про волю кружляли по всіх околицях, коли про неї навкруги мов у дзвони били. Гамза того і слухати не хоче. Аж ось — чують кріпаки Гамзині — вже в сусідньому селі в церкві волю читали. — Що ж це — гларавчанам дали волю, а нам і ні? — загукали горішане. — Як же це так? — Ходімо до пана. Спитаємо, чому це волі не читав? — раяли одні. — Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у гор ­ ницях. Він повинен знать. Пошлем кого стороною запитать. — Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали — цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати?- — кричать сміливіші. Загули горішане. І задворові зібрались у двір на раду. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлибнув. Других воля захмелила. По-за спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б ’ ється. — Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! всі ходімо! — гука він. Спершу всі й пішли були, — не допустили. Гарячіші раяли двері виса ­ дити, але розважніші намоглися, обрали виборних і послали їх на-гору до пана «по волю». Кожна хвилина здається їм годом. Аж ось, чути, тупотять зверху і ви ­ борці. Василь уперед, несе якусь бумагу. — Ось вона! ось! — гука до громади. — Воля, браття! — А що ж пан? Віддав? Не противився? — Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихався і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закру ­ тився, як голуб, над ним. Поки там його, прибірали, я за волю, та сюди. — Куди ж тепер з нею?.. А ну покажи? золота вона? Василь показав. — То не воля! Воля золота. А то чорним пописана. Вертайся, требуй справжньої волі. — Воля! — кричить Василь. — Воля! Ходімо до попа. Хай читає… хай у церкві читає. ,З рукописної спадщини Мирного 43 — Ходімо! Ходімо! І знов ціла громада повалила до попової хати. Молодші полізли на дзві ­ ницю і давай уво всі дзвони дзвонити. Свято несподіване, радість нежданна- Народ, почувши дзвонів, валив з усії околиці, з хуторів, деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі. — До церкви! до церкви! Воля прийшла! Таки не пережив Гамза волі, не видержав. «Де його видержать? — тол- куються на його похороні пани. — Кожен з нас за себе думав, кожен за себе болів-мучився, а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще — на тобі». «Пропали ми тепер, — верталися до свого горя. — Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його — дивись, в одну темну ніч поля ­ жемо ми всі під ножами лютого звіря». І панство, ховаючи свого заступ ­ ника й оборонця, все верталось і в думках, і в речах до тієї «проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були Часи, а таких ще не було!» — лунало звідусіль разом з страхами про те. що наробить той випущений на волю «звірь». Що ж почувала тоді ота друга сторона, яку збентежені й налякані пани звірем охрестили? Ми вже бачили краєчок їх настроїв із сцени, як вони йшли до Гамзи волі допитуватись. Але ще автор попереду пере ­ вів їх через тисячі мук від непевних чуток, зрадливих надій, журливого дожидання. Ось Василь, панський фурман, що допіру бачив, як при ­ везли — сами батько з матір ’ ю — дочку, свіжу поживу для панського гарему. Йому не спалося. За довгу осінню ніч думки лізли у його голову і най ­ більше вони вертілися коло дівки. Коли він пригадав її заплакану, горем биту — його серце рветься від болю на части; коли побаче наряжену — і в звіря воно так не застука, як у його стукає від злости. Злість, наче иржа та в залізі, проточує його серце, п ’ є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя — черідкою лиха та горя. І справді — що в йому веселого, пораднього? Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомошну тріску, з боку на бік гнуло, нагинало… — Господи! — думав він, — чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою? В конюшні бантини надежні, вірьовка не порветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть — і через хвилину закрутив ­ шись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто скаже — дурний, а дехто — так йому і треба… Ні, це ви ­ гадки бабські! — шептав він знову, мов прокидаючись. — Вішатись? самому вішатись? чого вішатись? Коли б кого другого повісити — може б краще було, — зітхаючи прошептав він. Злість веде за собою думки про помсту — «бити, давити пакосників — он що робити»; ремствування на людей, що «дали на себе ярмо накинути, а скинути — нема кебети, звик л ися з тим ярмом»; бажання зійти десь світ за очі, бо «ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю»… А чутки зрадливі, улесливі, принадні то ходять кругом, то завмирають; то додають надії, то й останню вбивають. «Казали — воля буде — та так і збрехали!» — гомоніли проміж себе потиху зневірені й ,44 Акад. С. Ефремов задурені люди. Знов чутка — за рік буде воля. «Рік? Легко сказати: рік, — думав Василь, — коли кожна хвилина як иржа упиваться в тебе, як шашель точе. А тс — рік! Краще б і чутки вже не було, та зразу. А то поманять-поманять, та й знову жди». Оцю тугу непевну перед волею, гірке дожидання, надії й зневір ’ я, зростання нервового настрою серед кріпацьких мас надзвичайно вдало показав тут Мирний; почувається непевна тривога, якийсь масовий рух, що от-от прорветься бурею… А тим часом одбувають люди панщину, коряться панській волі і навіть своїми ж руками дітей своїх везуть на знущання, а ті своїми тілами п ’ яних бахурів гріють… Нарешті діждались. — Цитьте. Он волю читать будуть. Піп вийшов насеред церкви і почав читати. У церкві наче ув усі зразу стало. Ніщо ніде ні шерхне, ні шелесне. Всі, поприхилявши голови і затаївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, залазить у душу. Піп скінчив. Поздоровляє парахвіян з волею. Ще, каже, два роки послу ­ жити та й годі, тоді вже і воля. А за таку царську милость возблагодарим Господа Бога і помолимось йому за царя. Народ отетерів. — Як? через два роки аж?- — хтось спитав. — Що через два роки? Я щось не второпав. — • Воля — не що. — Як через два роки? Це щось та не так. — Та так же. Читав пан-отець. — Та це не та воля. Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас. Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою. — То ти справді чув, що через два роки? — А якже. Читав. Усі ж чули. — То це не та. Ходімо знову до пана требувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні! Справді, ота чудернацька безглузда воля, що на догоду панам ще лишала за ними на два роки «ременем обв ’ язаних», як подекуди перевертали термін «временно-обязанный» — зовсім з пантелику збила селянство. Ко ли одні бігли в нестямі до шинку «женити волю», другі затялися, не розу ­ міючи, як це так, що вони і вільні і невільні. Після пояснення началь ­ ства: «ідіть же робить, як і робили, служіть, як і служили» — «крепаки почали розходитися. Спершу нехотя один по одному одходили, похню ­ пившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулася тиха розмова. «Дак це так з волею. Це значить — землю дай та й сиди на тій землі і знову роби на пана? Щось воно та не то. Хіба це воля? Що воно за воля? Он дворовим воля, а нам це ка-зна-що. Дурять, дурять»… «І вільні, бач, і крепаки. Два роки ще покрепи. На що ж ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами на останок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили». Це дійсно скидалося на глум і викликало нові ,З рукописної спадщини Марного 45 поголоски, творило легенди про «справжню волю», про «слушний час», — легенди, що так багато коштували кріпакам, що производили до тих чудних бунтів, коли військовою силою доводилось накидати людям волю і наділи, — «уводити волю», як говорить один з дієвих людей у повісті Мирного. І дійсно не гіркою тільки іронією, а й гострим обуренням, бунтівливим настроєм бренить авторський одбіг: «Гей, всі горішане, прокидайтесь! вставайте, стрічайте волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас, на сторожі стала!» Можна уявити, яке на людей вражіння зробила так ошатно зодягнена воля!… Найболючіше і найдошкульніше в цій наїженій багнетами волі місце було там, де вона торкалась споконвічної болячки селянської — землі. Незрозумілі вже були людям самі умови якогось то викупу за землю. Мирний добре схопив те обурення, що охопило селянські маси, як вони про викуп дізналися. «Як це так — землю дають та за неї ще й плати? Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі? То це до віку з неволі не виліземо! Тут певне щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так з опалу. Треба підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брати, до слушного часу! Багато, — додає Мирний, — той слушний час наробив дешпету. Пани крик ­ нули — «бунт» — і сотні тисяч москалів розбрелися по селах, хуторах розо ­ ряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу побрато, порозсажувано в тюрми, позасилано на Сибір». У такому сибірному товаристві прийшла та сподівана воля… Але була ще одна надія. Адже цар «дав справжню волю», а то тільки паіни та чиновники ховають її, замісць неї своє щось «те та не те» тичуть. До царя б якось дістатися. «Ось пройшла чутка — цар їхатиме. «До царя, до царя! — гук ­ нули села та хуторі, — до його підемо, його попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати?» Приїхав цар. Пройшли його слова : «Не буде вам другої волі» 1 з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця , виточили не одну сльозу з кріпацьких очей. Пани зраділи і зразу пішли писати уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп, хто зоставався на оброці. І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще — чи викуп, чи оброк?» Так розвіялась надія на найвище, в очах селянських, джерело правди, на той «слушний час», що виснувала була селянська фантазія на підставі глибокої віри в своє од віку зароблене право на землю. Мов дим усе розвіялось і розмінялась на нікчемні дрібняки ідеалізована й опоетизована воля. 1 Історичний факт: слова ці промовив Олександер II волосним старшинам на Полтавщині, їдучи 1861 р. до Криму. То була дійсно «голодна воля», що мало полегкосте дала народові, і це виявилось незабаром, в перші ж після волі роки. «Пішли роки за роками один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли ,46 Акад. С. Є ф р е м о в утрати за утратами для панів, та не велику полегкість і для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та мирські збори все прибували та прибували. А на перший раз треба ж і хазяй ­ ством завестися, одітися, обутися. Коли панські маєтки пустошилися, економії занепадали, переходили в руки купців, жидів — не більшало і не ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздзвонювали ви ­ купне, другі ледве кінці з кінцями зводили». Воля, на догоду панам, «оповита блискучими штиками», і не могла бути иншою: струхлявілої класи панської вона не рятувала, селянство одразу нищила й не лишала просвітку на майбутнє. На цьому-от широкому тлі громадської боротьби показує Мирний цілий ряд типових, сильно окреслених постатей. Старий Гамза, завзятий кріпостник, і його син, видимо, слов ’ янофил московсько-православного штабу, що кріпакам свого таки не дарує; прикажчик Йосипенко, що використав волю, щоб панським коштом забагатіти; низка селянських постатів, часто безименних, проте двома-трьома рисочками добре схарак ­ теризованих, з Василем та Мотрею напереді — надають повісті надзви ­ чайно живої, рухливої, колоритної різноманітност и . І коли б «Голодна воля» була з ’ явилася свого часу, то напевне не тільки своїми худож ­ німи прикметами притягла б на себе увагу, але давно стала б і за історичне джерело, як галерея живих образів з недавнього минулого, з того мо ­ менту, що йому судилося стати переступним для дальшої історії нашого громадського життя. Українське письменство, вдаряючи з усієї сили на кріпацтво за його живоття, якось мало на самий момент його скасування реагувало: здається, тільки в Кониського й знайдемо кілька образків («В день святої волі» то-що) та й то написаних дуже ескизно, обережно. «Голодна воля» Мирного була б тут яскравим винятком, але перечитуючи її тепер, зрозуміємо почасти й причину здержливости на цьому пункті наших письменників: важко було, та ще й українським не випробуваним на езопівській манері словом, дати здержливо правдиву картину тих соціяльно-бунтівливих, часто протидержавних настроїв, що тоді наскрізь прошили були кріпацьку масу. Це мабуть причина й тому, що Мирний первісним начерком і обмежився, не спробувавши розгорнути його у ви ­ ключну своїм захватом і широтою картину, на яку закроїв був свою повість. Вона формально лишилась нескінченою, як не написані і романи — «Голодні годи» та «Палій», що про їх маємо відомості в листуванні Мир ­ ного. Але по суті кожен з надрукованих навіть творів Мирного, що всі гуртом малюють «лихо сьогочасне», підказує — яка була б доля й героїв «Голодної волі». Необроблена і невикінчена, повість оця все ж у спад ­ щині Мирного займе виключне місце, бо стоїть на центральному місті спостереженнів автора, в живих картинах єднаючи «лихо сьогочасне» з «лихом давнім», одне з одного виводячи і одне одним поясняючи. В лан ­ цюзі образів Мирного це одно з найпомітніших кілець. ,З рукописної спадщини Мирного 4 II І. Згадана допіру причина довела певне Мирного до занехаяння й ще однієї категорії творів, які просто вдаряють на тодішній політичний лад, які малюють «темне царство» та виводять протестантів проти його. Вже в «Лихих людях» Мирний прогорнув був злегка завісу з життя тих, що не пішли за водою, а тим чи сим боком пристали до викликаного все тією ж «голодною волею» руху; що, зневірившись у мирних засобах боротьби, надії свої поклали на революцію проти самодержавно-помі ­ щицького ладу. Але це питання, видимо, зглибока займало нашого пись ­ менника. Слідом за «Лихими людьми» маємо у його багато спроб — нама ­ цати живчик епохи, дати низку образів з революційної боротьби, як і ті обставини показати, що до неї логічно провадять. Що дала в цій сфері «голодна воля»? «Пил та курява пропитали наскрізь повітря, — пише в одному нарисі без заголовку Мирний, — нічим було дихати; згадували весняну пору, оберталися до неї, як до святої, і молилися… Ось згу ­ стилися кушпели, піднялася хмара, задув вітер, ударив грім». І влучає цей грім не в тих плохих, зламаних людей, що тільки мовчки згадують кращі свої дні і надії, а в сміливих, у тих, що активну волю вносять у життя. На очах у знесиленого Прокопця з цитованого допіру нарису «помняло двох молоденьких дубків… На хорошому ґрунті зійшли, казав він, виростуть — буде користь господареві. Та ба! Грім їх строщив. Йому було боляче і гірко, у їх безталанній долі він бачив свою молодість, у їх пориваннях свою зламану волю. Він би плакав, коли б не висохли від тяжкого горя його сльози… Його тільки зло давило та жовч клекотіла в печінках». Бо чого ж треба старому Прокопцеві? «Чого йому мучитися? Своя оселя, свій захист і достатки… Другий плюнув би на все. Проко- пець не плює… Що ж за причина? Родиться таким чоловік, чи люде його зроблять таким? Чого він хоче?.. Правди, — підказує йому серце. Увесь світ оббігає він своєю думкою і увесь світ для його брехня. Тії правди, якої йому б бажалося, немає між людьми. Ще вони не дожили, не доросли до неї; вона тільки задумана одинокими головами… І стала вона для тих голів і щастям і безталанням, і радістю і мукою… Скільки вони лиха нажили собі через це, якого горя завдавали їм люди! Стали вони одинокими, — чого ще краще треба? Запри чоловіка у тюрму — добре йому? Це теж тюрма: і ходити вільно, та робити не вільно, навіть казати, що думаєш, не можна… Хіба це не тюрма?» — оті широкі простори царської держави, де «на всіх язиках все мовчить» … І ввижається другому мрій ­ никові страшна картина. «Йому здалося, що зав ’ язали йому рот, щоб він не говорив. Він, котрий змалу привик мовляти, і тепер — одкрий тільки рот, попусти зав ’ язку — і він крикне на увесь світ. Та ні, зав ’ язка кріпко затуляє йому зуби, дух з його спирається, серце з натуги як у забій б ’ є. Йому не вільно казати, йому не можна говорити». В такі епохи, коли життя на тюрму обертається, коли рота замазано, люди мусять ,48 Акад. С. Є ф р е мо в або фарисействувати, собі на обличчя якусь невинну личину наложивши, або — протестувати, боротись. «Чи можна, — запитує сам Мирний у своїх ліричних «Думках», — тепер ходити по. світу, не надівши на пику якої- небудь марюки: покорности усякій московській воші, віри без бога, любови без серця?.. Що хоче Москва од мене, од других? Закаляти душу нечистими плямами і намазати їх крейдою — любезностю, затьмити у серці самий найдорогший, самий найлюбіший образ матері і оддати саме серце на потіху хижої птиці — орлові, що звив своє гніздо на царській короні?.. Боже мій, боже мій! Чи люди подуріли, чи я здурів? Прочують яку- небудь глибоку думку, що ученим оком прозирає в глибину землі, у ви ­ шину неба — кажуть: безбожник; підглядять у серці затаенную добрую поміч своєму брату-поселянину — кричать: бунтовщик!.. Чи можна, питаю, буде ходити по світу без марюки на пиці?» Це не тільки реторичне запи ­ тання, і автор добре тямить, до чого провадить таке життя. «Були віки, — каже він устами згаданого вже Прокопця, — коли перед великою хурто ­ виною увесь світ затихав, немов зляканий затаював своє зітхання і ждав її… Чи не такий час і тепер настав?» І хоча Прокопець і непевен що-до цього, хоча він боїться гниття «на пні», то автор, отой мирний чиновник, все ж ладен дивитись на глухий час як на досвітню добу, що от-от зай ­ меться загравою ясного дня. Він у житті бачить вже людей, що знехту ­ вали свої станові привілеї, зреклися статків-маєтків і рушили «в народ», щоб «навчити бідолашного мужика зненавидіти такий строй», як форму- лує своє завдання один з таких людей в оповіданні «Народолюбець». Всім треба однаково і достатків, і культури; всі мають на те безперечне право. «А щоб так сталося, то треба цей нікчемний строй розламати, розвалити к бісу, треба так зробити, щоб кожен брав те, що заслужив, треба справедливість водворити на землі, а не неправду»… І Мирний пробує малювати людей, що вже покинули плачі й зітхання, а взялись до діла — небезпечного, може жорстокого, але неминучого для тих, хто хоче життя будувати, а не тільки з безпечного далека придивлятись до його. Звичайно, це, що тут ми згадали допіру — тільки ескизи, тільки шма ­ точки, уривки тих образів і думок, що захоплювали автора, мирного провінціяльного чиновника, й проносилися перед ним, коли від одно ­ манітної набридлої службової роботи він тікав у світ ідей та художніх образів, ховавсь під їх захист. Автор розумів, що ці образи в отій не ­ замкнутій тюрмі не можуть вийти на вільний світ, він, як ніхто може инший, почував оте страшне своє становище, коли жити доводиться з зав ’ язаними устами, з личиною на обличчі… І образи нового, бажа ­ ного життя никли, в ’ яли, не долучалися до гурту докінчених, вирізьбле ­ них, вимальованих пензлем художника. Але вже оті численні силуети їх, до яких так часто Мирний вертається і яких так рясно стріваємо по незакінчених його творах, показують, де саме і як глибоко лежали його інтереси. І знов доводиться, ще і ще раз, з жалем сконстатувати, яка ,З ру кописної спадщини Мирного 49 велика сталася втрата для нашого письменства з того, що цей визначний художник слова ткало не ціле життя своє прожив з зав язаним ротом, без відповідного рупора, без того голосномовця, що його образи й ідеї- широко розносив б и по білому світу… IV. Вийшов на літературну ниву Мирний, як знаємо, з віршовою, «мірною» мовою. Потім читач довгий вже час не стрівався з Мирним-поетом та й взагалі наш письменник так рідко виступав друком з віршами, що залучати його до віршовників ніхто ніколи й не думав. Були навіть підстави гадати, що він не зовсім прихильно взагалі дививсь на віршу ­ вання. Даючи для проектованого у видавництві «Вік» видання своїх творів замісць «До м узи» нову передмову — «В дорогу», Мирний поясняє: «Воно написано не тими шкандибаючими (підкреслення авторове) сти ­ хами, якими «До Музи», а прозою, і краще буде личити до видання» 1 . Маємо й ще виразніші свідоцтва такого ж самого змісту. «Тоді Ви дихали ворожим духом на наших поетів-цвіркунів, — нагадує напр. Мирному один з плодющих поетів саме «тодішнього» часу, Цезар Білиловський. — «Вірші писати, і тільки вірші — це играшка, забавка. Колись за-молоду і я любив зачепляти пучками струни любозгучного струмента; тільки мені і користи з того, що, здається, завдяки тому моєму віршуванню я став краще писати прозою». Не здивуйте, дорогий Опанасе Яковичу, що я оце згадав, що говорилось 1885 року», — додає Білиловський 1 2 . Здається, суворіше віршову форму осудити вже не можна, як не можна виразніше поставити і підрядне, чисто службове її значіння, принаймні для автора суворого того присуду. І хто б після цього подумав, що автор його мало не ці л е життя своє писав віршем, писав систематично й уперто, не перестаючи аж до останніх літ, що цілі томи можна б заповнити його віршовими спробами, що навіть працював він над ними дбайливо; що всі роди поезії — лірика, епос, драма, в оригінальній композиції і в пере ­ кладах — репрезентовано тут, у тій потаємній творчості!.. Справді, разюча якась несподіванка з віршуванням у Мирного, що виявилась також по смерті письменника, коли стали приступні для огляду його папери. 1 Лист до С. Ефремова з 4 березня 1901 р. 2 3 листа до П. Мирного з 22 жовтня 1897 р., — в Полт. Держ. Музеї. 3 3 перекладів цього останнього часу згадаємо «Ігореве військо» та «Гайявату». Попереду, ще замолоду, найбільш перекладав Мирний з російських поетів — Пуш ­ кина, Лєрмонтова, Фета, Апухтина і — на диво — нічогісінько з Некрасова! Величезна більшість віршованих творів Мирного належить все ж до молодих його літ — до 60-х і початку 70-х років, коли письменник ще не знайшов був своєї власної дороги й хитався поміж віршовою та про ­ зовою формами. Пізніше, коли не рахувати перекладів 3 , Мирний далеко вже рідше удававсь до віршування, та й то бувало це звичайно з при ­ воду яких-небудь оказій у літературному чи громадському житті. Роко- ,50 Акад. С. Є фремов вини Шевченка або Котляревського, ювілеї — Лисенка, Заньковецької, Русова, застольні вірші з приводу всяких урочистих подій, навіть родин ­ ного часом характеру, сатиричні виступи на певні громадські теми, як от про місце під пам’ятник Котляревському або про ухвалу на земських зборах різки для селянина — це звичайні теми віршованих творів у Мир ­ ного за останні роки. Це показує, що на віршування почав він дивитись справді як на знаряддя певного службового значіння; це був матеріял для прилюдного читання, для пропаганди і, прочитаний, він ішов на схов, прилучаючись до попереднього такого ж самого принагідного мате ­ ріялу. Найбільше між такими віршованими виступами в Мирного маємо відгуків на Шевченкові роковини: траплялись періоди, коли мало не кожного року озивався письменник віршем на традиційні дні місяця лютого. Очевидно, що й сам автор до таких творів підступав з певною міркою. Прочитавши їх на більш або менш велелюдних зборах, він уважав їх функції за довершені й не пробував дістатися з ними до друкарського станка, виступати перед стороннім читачем, на більш-менш звісному слухачеві тільки й обмежуючись. Це творчість для небагатьох, переважно інтимного характеру, навіть і не обрахована на широкого споживця, тим-то й не диво, що вона лишалась у авторовій шухляді. Далеко дивніше, що та сама доля спіткала й инші спроби віршем у Мирного, що віддаючи за молодих літ чимало часу й сили на віршува- вання, він цілком пасивно ставивсь до того, щоб подати його наслідки перед письменну громаду. Опріч першої спроби з редакцією «Правди« 1872 року 1 , віршованої передмови до «Збіраниці з рідного поля» (1886 р.) та пзініших — одного-двох — виступів на початку української преси в Росії, не знати навіть, чи пробував він коли вийти на люди з віршованими творами. Це тим дивніше, що, як згадано, і числом і темами віршованї твори Мирного зовсім не були чимсь випадковим. У ліриці він торкався тем звичайних для ліричної поезії всіх авторів: кохання, туга, самотність, сумніви й розчарування, громадянські настрої — народ, Україна — такі мотиви найчастіше бренять на лірі Мирного. В епічних своїх спробах розробляє він ті самі сюжети, які знаходимо і в його по ­ вістях та оповіданнях: є поема про долю Катрі, опісля розроблена в опо ­ віданні «Морозенко», є кілька епізодів на тему «Повії» — з Христею, як героїнею; маємо паралельну поему до недрукованої повісти «Голодна воля». З цього бачимо, що тематика головніших друкованих творів Мир ­ ного була готова у його давно і, обробивши якусь тему віршем і певно з того не задовольнившись, автор опісля брався за неї вдруге вже в роз ­ повідній формі. І може це саме й поясняє, чому Мирний взагалі не любив виходити на люди з своїми віршами. Ставлячись до себе завжди дуже критично, — «робітник я до своїх праць дуже крутий», як писав Мирний 1 Зберігся серед листування Мирного брульон листа до редакції «Правди», що писав він, посилаючи своїх вісім віршів до друку в цьому журналі. ,З рукописної спадщини Мирного ■51 в одному листі 1 — він не міг у своїх віршах не добачати таких вад, що може не спинили б менш вибагливого до себе автора, але Мирному ста ­ вали на перешкоді до безпосереднього спіткання з читачем. Головніші з тих вад — це певна розсудливість поетичних спроб у Мирного та явна наслідуваність зразкам, що заполонили його і підбили під себе; по-за тим додати треба бідність взагалі технічних засобів і непоборні часом труд ­ нощі, які ставила Мирному сама віршова форма. Можна думати, що віршування для Мирного, в його самотньому житті анахорета, було про ­ сто інтимною потребою, способом вилити свої почуття, своєрідним одпо- чинком од бурь громадського й особистого характеру. Не дурно ж так багато знайдемо у його циклів любовної лірики, з видимим впливом Гей- нової «Книги пісень»; не дурно також у пісні шукає він сили, щоб устояти під тяжкі моменти свого життя. Сестро-співухо! До тебе я знов обертаюсь. Не раз я звіряв тобі мої сльози і муки. В час лихий, як на нас вороги насідали, Ти крепила мої хворії руки І в ворожую гущу метку слала стрілу. І отак покріпившись, виливши своє почування, полекшивши, мовляв, душу — одсовує автор свої «поспів ’ я», щоб ніколи вже до них не верну ­ тись: своє діло вони справили і потреба в них минула… Віршовані піснї для Мирного мали мабуть таку саму вагу, як і щоденники, яких кілька початків лишилося серед писаної спадщини Мирного і які — характерне — писано теж здебільшого підчас тяжких переживаннів автора. Надходила якась пригода, налітала особиста чи громадська буря — і Мирний ха ­ пається за віршування або щоденник; минає вона — минає й спонука на отаке писання, щоб полекшити душу. Це, гадаю, чисто суб ’ єктивні мо ­ менти, що вдирались силоміць у творчість нашого письменника й одби- вались у ній суто інтимними мотивами. Два зразки стояли найчастіш перед Мирним у його віршованих спро ­ бах — це народня пісня і Шевченко. І треба зазначити, що в імітації народньої пісні доходив часом Мирний до значних результатів, як напр. в оцьому зразкові. Ой залетів соколонько На чужую сторононьку, На чужую сторононьку, На крутую та гіроньку. Та й заквилив соколонько До схід сонця ранісінько… Круті гори та долини — Тільки луна іде-гине… Квилить-квилить соколонько: «Бідна моя головонька! Де не сяду, куди гляну — Все в неріднім, чужім краю!» Ой заплакав козаченько На воронім кониченьку… «Ой коню мій вороненький, Товаришу мій вірненький! Де ми будем ночувати, Хто нас буде привітати! Куди гляну — все чужина, Все нерідная родина!» Ідуть лісом, їдуть гаєм — Коник ледве що ступає… І обняли гіркі сльози Козаченька при дорозі! 2 Лист до М. Ф. Комарова з 6 квітня 1883 р., — в Полт. Держ. Музеї. ,52 Акад. С. Є ф р емо в Мирний, як знавець народньої пісні, добре засвоїв її форму, її тех ­ нічні засоби та типові звороти і в своїх наслідуваннях поводиться все ж вільно, невимушено, з тією грацією, що й народній пісні таких надає чарів. З таких наслідуваннів народньої пісні у Мирного можна б вибрати чимало зразків, що могли б, свого часу появившися, зробити ім ’ я авто ­ рові, як поетові. Ще більш помітна в поетичних спробах Мирного ідейна і формальна залежність від Шевченка. Навіть у повістях Мирний часом живцем бере Шевченкові звороти, буквально або з маленькими хіба варіяціями їх переказує — ще частіше трапляється це у римованих творах. «Мені здається, я не знаю»… «Я ридаю, як згадаю»… «Хто се, хто се? — в очерета осока спитала»… «Піде луна гаєм»… «У цій незамкнутій тюрмі», ці і подібні вирази, відомі з Шевченкових віршів, стрінемо і в Мирного. Не рідко він бере не тільки поодинокі вирази й образи, але навіть думки та настрої. Я благав, благаю 1 благатиму у бога Однієї долі — Хатиночку одиноку В садочку вишневім І річечку коло саду Бігучу широку Та дівчину молодую Добру карооку і т. д. розведений і слабенький переказ Шевченкового — «А я так мало, не багато благав у бога». Більш удатна варіяція на мотив «Огні горять, музика грає» — вірш, що навіть у двох варіянтах знайдемо його у зшит ­ ках Мирного. Музика тне, музика грає, Огнем господа вся палає; Квітки і пахощі тендітні, Убори пишно-розмаїтиі Перед очима так і мають, А молоді обличчя грають Красою, щастям; ясні очі Мов зорі світять опівночі… Веселий ‘гомін окриває Усю господу, не стихає Ні на хвилину. Це весна Серед зіми до нас прийшла, Зомліле серце огортає, Про щастя молоде співає. Тільки моє його не знає — Несказано-гірка нудьга Од краю самого й до краю Отрута наче та проймає… Чого ж вчепилась навісна? Того, що тут тебе нема! І може б це було й не зле, коли б не стояв у нас перед очима отой недосяжний силою і лаконізмом зразок, що переспівує тут Мирний. Звичайно, не обмежується він самими переспівами. Були у його і свої мотиви, і свої фарби. В ліриці, особливо в циклах любовних, підноситься Мирний часто до справжньої поезії, знаходить влучні образи, передає глибокий настрій закоханого серця. З багатьох прикладів візьму на зразок один, датований 19-м листопаду 1885 р. ,З рукописної спадщини Мирного ■53 Як той чернець старий та літній, Я наложив на серце схиму… Чим більш мені тепер радіти, Як ти в йому, моя єдина? Як схимник той, я запечатав Свої уста від всього злого, Бо ти, голубко, моє свято, Лежиш край серденька мойого Одні я очі так покинув І без печати, і без схими, Щоб мою хвору душу гріла Ти, серце, добрими своїми. Образом «схими» прегарно показано настрій анахорета в коханні, однолюба, що почуває глибоко і сильно. І таких віршів у Мирного знай ­ деться не мало, хоча і їм часто шкодить брак викінчення, що тут же, поруч, прохопиться иноді прозаїзмом або недодержаним метром. А вза ­ галі все ж переважає в його та сама розсудливість, яка так шкодила навіть Кулішеві в його віршованих творах. Проте оброблені, вишліх- товані, ці поезії безперечно могли б свого часу увійти в літературний оборот, могли б, як я вже сказав, кому иншому навіть ім ’ я дати — тільки певна річ, не Мирному, великому стилістові, незрівняному майстрові саме в сфері художньої прози. Віршова форма була занадто тісна для його широкого епічного стилю, сковувала його своїми формальними рям- цями. Мабуть, автор «Повії» сам розумів, що не тут, не в оцій «мірній мові», його справжня сила, що його покликання на инщому полі, і пи ­ шучи вірші, пишучи багато й уперто для себе — має стільки такту, щоб їх не друкувати. Це справді, буквально таки: Не для людей і не для слави Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я; Для себе, братія моя!- — як міг би по щирости проказати слідом за улюбленим поетсм своїм і Панас Мирний. І ц е — не вважаючи навіть на заохоту й прихільні поради такого авторитетного критика, яким був для його Ів. Білик, його брат і навчитель. Недрукована спадщина Мирного поки що лежить нерушена в Пол ­ тавському Державному Музеї. Зрідка тільки гортають її поодинокі люди, що спеціяльно цікавляться творчістю Мирного. Час би вже той рукописний фонд розібрати уважніше і подати, що можна, на ширшу громаду, щоб постать письменника поставити перед нею на повен зріст. ,Проф. В. В. ГШПІУС. КОМПОЗИЦІЯ „РЕВІЗОРА “ В ІСТОРИЧНО- ЛІТЕРАТУРНІМ ПЕРСПЕКТИВІ. «Ревізор» — то найсвоєрідніша з російських комедій. До цього так і хочеться додати — і найгеніяльніша! Саму геніяльність, як таку, дово ­ дити тяжко, хоч вона і піддається описові, — що-ж до своєрідносте, то її не тільки описувати, але й доводити можна. Серед инших поодиноких історично-літературних проблем, що стають перед нашим часом, — це одна з найпереших, хоча-б тому, що нам взагалі потрібні описи, порі- внання та оперті на них докази на своєрідність, а потім ще й через те, що ми маємо перед собою комедію, геніяльність якої визнавали читачі й глядачі в дев ’ ятьох десятиліттях. Почате в Н. О. Котляревського вивчення «Ревізора» в історично-літе ­ ратурній перспективі показало неминучість попередньої праці, з одного боку, диференційовної, а з другого — що-до узагальнення обліку комедійної еволюції перед Гоголем та за його часу. Останніми роками відбулося кілька спроб якось наблизитись до цього завдання — уточнити перспек ­ тиву 1 . Ці досліди треба повести далі. У цій статті спробую я, проаналі ­ зувавши типологію сюжетового матеріялу та драматичну динаміку комедії «Ревізор», визначити зв ’ язок комедії з драматичними жанрами того часу. Гадаю, що можливо об ’ єднати розглядувані моменти в загальному розумінні драматичної композиції, широко беручи це слово. І. Типологія. Комедія передгоголівського часу йшла шляхом засвоєння в росій ­ ській літературі та на сцені принципів маскового театру. Хронологічно недовгий вік російської комедії вплинув і на саму сутність еволюції: лінії мольєровська та післямольєрівські з їх відмінами, суто-комедійною та сентиментально-дидактичною, частенько таки перепліталися на росій ­ ському ґрунті, ще виразніше у цих випадках виявляючи спільні риси. В основі театру масок була диспозиція дієвих осіб за ознакою сталих, 1 П. Рулін. Стаття у виданні «Ревізора» вид-ва «Жизнь», К. 1918. Василий Г и п п и у с. Гоголь. Л. 1924. А. Слонимский. «Ревизор» в постановке Ме- ерхольда. Звезда, 1927, No 2. ,Композиція «Ревізора» 55 «стабільних», психологічних рис, часто по одній на кожну особу, з під ­ силюванням та підкреслюванням цієї стабільної риси та з проминан ­ ням можливих відтінків та деталів. Скнара, ревнивий, нерозсудливий, нерішучий, неуважний і т. ин. — ці риси в комедійній поетиці XVII — XVIII вв. звичайно не потребували ні соціяльного, ані професійного застосування, їх прив ’ язано до владущої «в історії та в драматичній типології» класи, а тому й оповито ілюзією вселюдства. Але в инших випадках соціяльна, професійна, иноді й національна характеристика доходить таки свого права і, в поєднанні з індивідуально-психологічними рисами, поповнює галерею масок. Служник-простота і служник-пройди- світ, безглуздий педант з відтінком наївносте — вчений та шахраюватий педант -лікар, користолюбний суддя та крутій – писарець і т. ин. Ви ­ вершують типологічну систему неминучі «чеснотливі» постаті в їх варія- ціях що-до віку й стати. Витворившись під впливом сталих масок з ім ­ провізованої комедії, видавалася ця система за вищий щабель, як рівняти до «безмаскового» театру, де особи тільки позначали собою дію. У чистому вигляді така ситуаційна комедія можливо й не мала собі де розгорнутись, але супроводила маскову комедію, як відворотний її «двійник». У мас- ковій комедії до суто-фабульного мотивування подій протиставляється мотивування умовно-психологічне: скнара не дає грошей і змушує героїв здобувати їх, нерозсудливий та нерішучий — гальмують дію своїм втру ­ чанням або невтручанням і т. ин. Р. 1827 Вяземський у рецензії на ко ­ медію Вас. Головина «Писатели между собой» дорікав авторові, що його люди «не мають родових ознак у своїх фізіономіях» Ч «Родові ознаки» — то принцип маскового театру, і цього принципа ще перед самим «Ревізором» доводилося висувати, як принцип порівнюючи досконалої техніки. Вихід за межі двірсько-аристократичного театру та перевага у теат ­ ральний залі «середнього стану» визначили були тенденції до подолання стабільних масок, не порушуючи тим часом основ, але компромісово. Першу можливість до такого подолання створило комбінування ма ­ сок. Власне, позначалося воно ще й у канонічному масковому театрі: по ­ двійна маска, наприклад, становила собою звичайне явище; дві риси, покла ­ дені в основу, сполучалися або за ознакою природнього доповнення (напр. хвалько-брехун — сливе неминуче поєднання), або-ж за ознакою коміч ­ ного контрастування — хвалько-страхополох (ще в Сумароковському Тресо- тиніусі — Брамарбас, згодом в «Именинах г-жи Ворчалкиной» Катерини II -ої Фірлюфюшков) або користолюбний святоша («Лихоимец» Сумарокова, Фонві- зинів Совітник, Ханжахина Катерини II). Складніших сполученнів та не таких елементарних протиріччів на цьому ґрунті перед Гоголем сливе не трапляється. За другу можливість стало надавання дієвим особам, епізодичним переважно, виразно виявленого національного та соціяльно-пр о фесійного 1 «Сочиненія Вяземскаго», т. II, стор. 42. ,56 Проф. В. В. Г і п.п.іу.с забарвлення, як у психологічній характеристиці, так і в побутових, дета ­ лях, що супроводять психологічний образ.. Індив і дуальн о -психол о гічну характеристику при цьому, як виявляться, або заступають, або ж і геть підпорядковують ті-ж таки, ще більш «родові», риси. На тлі. виразно чужоземних або міжнародньо-знеособлених масок ці образи справляли вражіння разючої своєрідносте, бо майже не асоціювалися з прототипами — масками. Цю путь вже в 70-х — 80-х рр. XVIII в. знати в деяких Сума- роковських писарців, в його таки Хавроні («Рогоносец по воображению»), в епізодичних постатях двох майстерових у «Щепетильнику» Лукина, а надто в Фонвізиновому «Недорослі», де з-під побутового гриму Єреміїв н и та трьох, учителів майже не видко маски служника й педантів, до того ж центральнії маски старшого й молодшого «простаків» та лихої жінки поновлено на ­ ціонально-побутовими рисками. Так прокладала собі путь цсбутсва коме ­ дія, спираючись спочатку на провінціяльно-місцевий, згодом на купецький і, нарешті, на урядовницький матеріял та підновляючи маски самим запровадженням матеріялу. Дальший розвиток цього побутового нашарування на характеристику, в зв язку з принципом комбінування масок міг врешті призвести до подолання принципу масковости, як-що й не абсолютного, то бодай від ­ носного: до перегрупування масок та до створення нової системи з них. Найближче за всіх до цієї можливости підступив, хоча й дорогою ціною — ціною випаду поодиноких, самих у собі вже викінчених характерів, з фа ­ бульної єдносте комедії — Грибоедов. Гоголь, провадячи, й далі фонвізин- ське побутове нашарування та обумовлене в ньому приховання масок на другорядних ролях, на головних ролях стає крім того на шлях комбі ­ нування масок. Це комбінування в сполученні з побутовим нашаруван­ ням, систематично запроваджене по всіх головних ролях, деформує цілу звичайну систему характерів. На цьому ґрунті й виникало непорозуміння між Гоголем та його виконавцями-акторами, його глядачем і читачами: з гоголевих героїв брали, в освітленні звичайної традиції, складові їхні елементи, а путь подолання традиції, покладена в саму композицію цих елементів, вислизала. Хлестакова сприймали, як нову варіяцію триєдиної маски брехуна- хвалька-базікала, що нескінченним ланцюгом простяглася від сумарс- ковського Брамарбаса (1750) до Зарницкина з комедії Шаховського «Не любо не слушай» (1818, але була і в репертуарі 30-х рр.) та до Грибс- єдівських Загорецького й Репетилова. Відтінок полохливости, наданий Хлестакову в II акті, асоціював його з тими таки Брамарбасами та Фір- люфюшкиними, а підкреслені в тому само герої риси джиґуна-зальотника — з численними петіметрами, почавши від Дюліжа з Сумарокових «Чудо ­ вищ». Проте, таке вражіння не відповідало завданням самого Гоголя, бо його Хлестаков утворився не в наслідок простого додавання масок. Будуючи характер Хлестакова, Гоголь виходить з конкретно-побутової фігури петербурзького колезького регістратора з поміщицьких синків, ,Композиція «Ревізора» 57 ставить цю фігуру у конкретно-просторовій перспективі (подорож з Пе ­ тербургу до маєтка) і, накладаючи на цю основу психологічні маски, що повиникали за инших умовин і розраховані на инші побутові асоціяції, підкладає під них нове мотивування: риси джиґуна-моталиги-картяра, а почасти й ненажери-ласуна, завдяки силі конкретних деталів, показу ­ ються добре мотивованими в соціяльно-побутовсму плані 1 . На цю ма ­ ску накладається нову, індивідуально-психологічну; щоб пояснити її попередня побутова характеристика хоч і потрібна, але самої її вже не досить. Проте, це не є маска брехуна-хвалька-базікала, що її, неприємно вражаючи Гоголя, насамперед вхопили сучасники: поєднання це в задумі Гоголевому повстало тільки як утвір із ще головнішої та складніш ском ­ бінованої маски, визначуваної словами Гоголя — «трохи недоумкуватий й, як то кажуть, без десятої клепки в голові» («несколько приглуповат и, как говорится, без царя в голове»). Аналізуючи це характерографічне зерно, можна знайти у ньому комбінацію з кількох, — що правда, друго ­ рядних — масок з передгоголівської комедії: 1) самовпевненого, 2) нероз ­ судливого (etourdi), 3) неуважного (distrait) та, почасти, й «химерного» (пор. до «Вздорщицы» Сумарокова), при чому всю цю комбінацію має охоплювати театральне амплуа «комічного простака». Риси брехуна-хвалька-базікала (з відтінком полохливости), риси за ­ льотника, а почасти й віршомаза є тільки витворені, і це дуже обстою ­ вав і сам Гоголь: «боронь Боже, щоб її грали з звичайними фарсами, як грають хвальків та гульвіс театральних. Він просто дурний; ба ­ зікає тому тільки, що бачить, що його радо слухають; бреше тому, що гаразд поснідав та випив добрячого вина; в ’ юнкий він тільки підходячи до дам…» («лист до Щепкина з 10 травня р. 1836). Оці «т о му» й «тільки» обмежують першенство маски «хвалька», а тим більш «гуль ­ віси театрального»: чепурність Хлестакова — скоріш побутова, ніж психологічна, ознака. Так само пояснював Гоголь Хлестакова і через десять літ:… «цю ролю конче треба програти… так, щоб само собою, в наслідок усього вийшло: і брехунець і підленьке і полохане і дури ­ світ з усіх поглядів» (лист до Сосницького з 2 листопаду р. 1846). Отож, Хлестаков — це наслідок поєднання двох головних масок, що з їх кожна складно-комбінована. Сам Гоголь власне цю складність і ці ­ нив: «… а я… гадав, що колись актор широкого таланту віддячить мені за сполучення в одній особі стількох розмаїтих проявів («движе ­ ний»)» (уривок з листа до одного літератора). Та актор (як Дюр, так 1 Порівн. особливо у первісному нарисі: «Разве что продать жилет, который я сделал перед от’ездом? Фрака-то нового нельзя, потому что в чем же явлюсь в деревню? Ведь Руч работал — вот что важно… Там ведь ни у кого нет петербургского фрака…» В дальшій обробці, дбаючи за суцільність, низку деталів було відкинуто, але і в оста ­ точному тексті див. напр. — «Жаль, что Иохим не дал на прокат кареты… Если, напри ­ мер, забастуешь, тогда как нужно гнуть от трех углов… Завтрак был очень хорош, я совсем об ’ елся… Как называлась эта рыба? — -Лабардан-с. — Очень вкусная…» ,58 Проф. В. В. Г і пп і ус либонь і Ленський) не тільки не оцінив складности нового характеру, не тільки спростив цю складність, але, й спростивши, поклав в основу не те, що мав на оці Гоголь, не основне, а витворене. Б. В. Варнеке труднощі виконування ролі Хлестакова вбачав у тому, що виконавець «повинен навперемінки повертатись то на ферта, а то на комічного про ­ стака» 1 . Але-ж справа тут не в цьому чергуванні, а в доладній спів- залежності між двома амплуа. Як що користуватись із термінів театраль ­ них амплуа, — що ширші, а через те й менш сталі, ніж терміни літературних масок, — то в Хлестаков і маски, об ’ єднувані в амплуа ферта, мають підпорядковуватись маскам, об ’ єднуваним в амплуа комічного простака. І бажання Гоголеве бачити в ролі Хлестакова Живокині слід, здається мені, пояснити не так тим, що у Живокині вбачав Гоголь «класичний об ­ раз коміка-буфа» 2 , як тим, що цей актор дуже вдало виконував саме ролі простаків 3 . Відкидання від стабільних комічних масок у бік ком ­ бінування та нюансування («в Хлестакова ніщо не повинно позначатися різко») призводили Гоголя до спіткання з водевілем, найпомітнішою за його часу варіяці є ю жанру «веселої комедії», без дидактизму, а через те й без підкреслювання поодиноких вад. Гоголь незадоволений був, що Дюр програв Хлестакова, як Альнаскарова, але саме в Альнаскарові («Воздушные замки» Хмельницького, 1818) і був перед Гоголем образ не свідомого брехуна, а фантазера що дурить своїми химерами — морськими звитягами, пануванням над дикунами і т. ин. — самого-ж таки себе. По водевілях було можна зустріти й випадкового невмисного базі- кула; так у водевілі Ленського «Сват не впопад» (1828 р.) Ленський (так звати й героя) по-ведмежому прислужується приятелеві, вихваляючи його перед нареченою та її батьком; за пляшкою вина фантазія в його буяє («клятий шато-лафіт розпалив мою уяву») й накидає Ленський другові нечувані поєдинки, гру, любовні перемоги. У водевілі таки легко було знайти й самовпевнених, поставлених у дурне становище, але певних неіснуючого свого поспіху («Говорун» Хмельницького, Репейкин з Писа ­ ревого «Хлопотуна» 1825 р., так само Посошков в комедії Загоскина «Благородный театр»). 1 Б. Варнеке. Исторія рус. театра, т. И, 244. 2 Н. Л. Бродский. Гоголь и «Ревизор». Вступна стаття до видання < Ре ­ візора» в серії «Рус. и мировые классики». ГИЗ, 1927. 3 Напр. роля Рутлі з популярного водевілю «Кеттли или возвращение в Швей ­ царию», роля Падчерицына з водевілю «Хороша и дурна и глупа и умна» та багато ин. Характеристика Хлестакова — це наслідок комбінування масок, об ’ єд ­ нуваних, як «одворотні». В сукупності своїй потребують вони відтінення, і диспозиція, що занедбала-б це, зазнала-б фабульної нечинности. За традиційне відтінення, що простяглося через увесь Х VII І-тий та першу третину ХІХ-го віку, стало відтінювання доброчинними героями. На таке відтінення Гоголь пристати не може, йому треба максимальної щільност и у виповнюванні сцени, принаймні у передніх її планах, постатями більше ,Композиція «Ревізора» 59 або менше негативними. І Гоголь робить инакше. Не порушуючи деякої абсолютної віддалі між самовпевненим та його оточенням, справляє він цю віддаль у протилежний бік, у бік переваги не оточення над самовпевне ­ ним, а самовпевненого над оточенням. Роля самовпевненого набуває через це парадоксальної фабульної функції: замість найневигоднішого для себе становища потрапляє він у найвигодніше, до того-ж у цілковитому погодженні з психологічною характеристикою — своєю та свого оточення. Прояв енергії, що реагує на Хлестакова, серед самого сценічного оточення унеможливлюється і переноситься до глядачів у залі. Глядач сміється і з Хлестакова, і з його оточення. Глядачеві тільки збоку видко нікчем ­ ність їхнього клопоту. Але самі вони зовсім не жартують і вже ніяк не гадають, що з них хтось там сміється» («Предуведомление»). Так пояснював сам Гоголь, і спирав на це свою теорію сміху, як «єдиної чесної особи в комедії». Нерозуміння цих нових принципів диспозиції спричинилося в Сенковського до твердження, що «в таких п ’ єсах не може бути харак ­ терів: самі шахраї або дурні». Инші постаті вимальовано простіш, ніж Хлестакова, але на підставі тих само принципів. У городничому — основна маска користолюбного, скоріш шахрая- хапуна з деяким відтінком святошества 1 , зазнала глибокого побутового мотивування; вийшов «жмикрут-урядовець» (В. Переверзев), належний до цілком певної культурно-побутової верстви 2 . Саму елементарність наданих йому емоційних відтінків, саму міміку, загадану акторові-вико- навцеві, прокоментував Гоголь з культурно-побутового погляду («Харак ­ теры и костюмы»). Як член цілої типологічної диспозиції, дістав собі го ­ родничий складну функцію. По-перше, він об ’ єднує і сам головує в своє ­ рідному «хорі» (Вяч. Іванов) і від його імени нав ’ язує зносини з Хлеста- ковим. По-друге, він, як повітовий диктатор, — є антагоніст другого «хору» — з нечиновних обивателів. По-третє, потрапляє він і до малорозвиненої, проте не усуненої до кінця, родинної диспозиції з приглушеним, але не зовсім одкинутим мотивом родинних грубощів та сварок 3 . Ця функціо ­ нальна складність визначає й складність розмовного складу ролі город ­ ничого. Репліками своїми він або посуває дію, або виявляє емоційне напру ­ ження, що виникло в середині самої його ролі («О, господи ты боже, какой сердитый…»), або в середині об ’ єднуваного коло його хора («Господи, помилуй нас грешных»), або на підставі конфлікту між двома хорами («А, здорово, соколики!»), або-ж, нарешті, вкладає в їх сентенційний комен- 1 А. Слонимский, згадувана праця. Крім Совітника, пор. Кащея з з Сумарокового «Лихоимца». 2 «Тебе все такое грубое нравится… ты иногда вымолвишь такое словцо, какого в хорошем обществе не услышишь»… 3 Гидима й Бармас з «Чудовищ» Сумарокова, його-ж «Пустая ссора», Корнилій та Мінодора з його-таки комедії «Мать совместница дочери», совітник із совітниковою та Простакови у Фонвізина, Катерини II -ої Вєстникови та инш. У Гоголя приглушено цю ситуацію в зв ’ язку з цілою заміною родинної диспозиції й динаміки на адміністра ­ тивну. ,60 Проф. В. В. Г і ппіу с тарій, що правда, значінням своїм «негативний», але-ж риси негатив ­ ного резонера траплялися і в передгоголівській комедії. Після Чуже- хватових сентенцій з сумароковського «Опекуна», як от «кража — не великая вина, потому что она страсть, общая слабости человеческой», та особливо після совітника з «Бригадира» — «Как решить дело даром, за одно свое жалованье… Это против натуры человеческой» — можна споді ­ ватись і від городничого сентенції про хабарі. Вражіння хористости в урядовців (та і в инших, уведених до системи, дворян) — і по-за тим підкресленої вже мізансценами по всіх діях, крім другої, та будовою діялогу, — підсилюється ще через надання деякої фабульної самостійности особам з найневиразнішою індивідуаль ­ ною характеристикою, як от «простодушний» поштмайстер та Бобчинський з Добчинським — «два болтуна» (пор. двсх белькотух з «Пустомели» Лу ­ кина). Та особи, що на їх, у наслідок комбінування масок — Ляпкин- Тяпкин, суддя-мисливий-псярник і вільнодум-рез о нер, та Земляника, шахрай-улесливий-плеткар — випрсбовано більш індивідуальну характерс- графію, нічого не важать у фабулі: з Земляничиних спроб колоту наро ­ бити, настренчити Хлестакова проти инших урядовців, почасти проти судді, не вийшло нічого. Відповідно до цих двох можливостей, вже ви ­ ключно, як членів хору, сприймається осіб, однаково позбавлених і інди ­ відуальної характеристики, і фабульної функції. Цей Хлопов — «не щось там таке, а тільки настрахана людина» — настрахана мало не до німування, та Гібнер, остаточно вже без ’ язикий, — пантомімічна маска лікаря- німця (порівн. ще не виведених на кін комічних педантів-учителів). Особливе посідають місце дві жіночі ролі. У ролі Ганни Андріївни, на підставі самої-но сцени з Марією Антонівною, Бєлінський угледів «складність елементів» — «повітова пані, застаріла манірниця, смішна матір» 1 . (Порівн. означення самого Гоголя в «Характерах и костю ­ мах»), До основних елементів із цієї ролі нетяжко знайти прецеденти в чепурухах та «застарілих манірницях» комедій XVIII віку (Сума- роковські Гидима 2 й Мінодора, княгиня з Лукинового «М о ста», почасти й Староселова з його таки «Награжденного постоянства», совітниксва з «Бригадира», героїні з «Бешенной семьи» Крилова та инш.). Є в ній і рефлекси маска «гдири» (суперечки з дочкою) 3 , є й відгуки маски новішої формації — «чутливої» панії, подібної до криловської Ужими («Пирог»), є, нарешті, риси цікавссти й бундючнссти, що їх відзначив був і сам Гоголь. Але своєрідність характеристики виявилася тут не в самій комбінації, і, навіть, не в побутовому мотивуванні, цього разу не дуже вирізненому з-поміж прецедентів драматичної й сатирічної 1 Сочинения Белинского под ред. Венгерова, т. V, стор. 66. 2 3 Гидиминих реплік: «Ты думаешь, что я и впрямь старуха, как я приберусь, так я не дурнее тебя буду». 3 Сліди маски «вістовниці» занадто легкі, іцоб їх відзначити, як це робить у згаданій статті А. Л. Слонимський. ,К о м п о з и ц і я «Р е в і з о р а» 61 літератури, а в двох засобах, перед тим, здається, не випробуваних.. Перший — цілковите позбавлення манірниці та гдири якоїсь активної фабульної функції, — що й само вже відміняло і характеристику. Дру ­ гий — надання їй, крім основної маски, ще додаткової, неправдивої маски, ніби вдягненої на основну, щоб приховувати її, але сприйманої неподільно з першою. Це маска «гідної матрони», навіть з деякими елементами’ резонування. Цей засіб не збігається з отим, що його ми маємо наприклад у ролі городничого — там неправдиву маску «ретельного службіста» суто-допоміжного призначення (у сценах із Хлестаковим) сприймається окремо від основної. Марія Антонівна — то один з найсміливіших кроків на шляху подолання масковости. На цьому місці традиція усіх комедійних жанрів вимагала чеснотливої героїни. Гоголь бере в чеснотливих героїнь одворотне з їхньої характеристики («брак вад», що неминуче справляє вражіння браку всякої індивідуальної характеристики), запозичує в героїнь чулих комедій та й справжніх мелодрам патос «емансипованого почування», але подає його у вигляді послаблених, а через те й комічних, рефлексів («ах, маменька, это он про меня говорил!»),- — та, нарешті, засобами паралелізма та замов ­ чування кидає на неї відсвіт од характеристики Ганни Андріївни (чепур ­ ність, цікавість). Будучи видимою ingenue comique, Марія Антонівна, вже самим кон ­ трастом із правдиво-чеснотливими, асоціювалася з образами ingenue — дурненьких (ніби-дурненької з комедії «О время» та справді-дурненької — з «Госпожи Вестниковой») 1 . Істотні корективи до традиційної ролі манір ­ ниці та своєрідність у задумі ролі Марії Антоновни спричинилися до не ­ вдалого виконання, принаймні, на московській сцені. Щепкин, загалом театральний однодумець Гоголів, у листі до Сосницького взивав їх «над ­ звичайно нежиттьовими». Про Йосипа сам Гоголь писав, що такого служника «знає кожен» — «тому цю ролю грали завжди добре». Хоча Гоголь, видимо, мав на думці прототипи життьові, але почасти те саме можна сказати і про літературні. . Служник-резонер з ’ являється в комедії разом з її повчальним ухилом, — служник, що не тільки експонує, але й коментує вчинки свого пана, конче «вітрогона»; такий от напр. Василь із Лукинової комедії «Мот, любовью исправленный», Андрій з його таки «Награжденного постоянства» (з Кам- пістрона), почасти Пасквин з «Нарциса» Сумарокова. Але в комедіях з глибоким побутовим мотивуванням служникова роля набувала відтінків не так морально-психологічного, як соціяльно-побутового, почасти й мов ­ ного контрастування панові. Такий от Семко з «Купецкой компанії» Ос. Чернявського. В побутовій комедії чеснотливий служник-резонер, заховуючи функцію резонера, легко позбувався тих рис чеснотливого та засвоював риси служника-пройди з веселих комедій. Комбінований образ 1 Задум В. Є. Меєрхольда і виконання акторки Бабакової у цьому випадкові становить гоголівську ролю в історично правдиву перспективу. ,62 Проф. В. В. Гіппіус пройди-резонера (до нього почасти наближається Андрій з «Награ ­ жденного постоянства») найлегше зазнавав побутового мотивування. Такий і Йосип — «молча плут», що іронізує з свого «пронози»-пана. Разом із наданням Йосипові цих відтінків, Гоголь, слідом за Фон- візиним (якого, проте, що-до цього мало хто наслідував), порушує зви ­ чайну в комедії систему служниківських ролів. Фонвізин цілком усунув служників із «Бригадира» і в «Недорослі» лишив саму Єреміївну. Гоголь показує Мишку в одній другорядній сцені, та, в процесі роботи коло «Ревізора», можливо зменшує згадування про Авдотью. Сама закоха ­ ність її у Земляничиного візника, непоказаного на сцені і в дії непотріб ­ ного, становила певну опозицію до звичайних служниньких «пар», але й цього рефлекса усунено. Йосипа вплетено було у фабулу — та й то ли ­ шень в остаточній редакції — без ніякого зв ’ язку з любовними сценами, у момент кульмінації дії, коли розв ’ язання його в один із двох можливих способів залежало від того, який з двох контрастних характерів перева ­ жить: розсудливий резонер Йосип, чи нерозважливий простота Хле ­ стаков. Остання типологічна група — то скривджені обивателі, «гражданство и купечество». Найменш самостійні тут купці, що промайнули вже були в Лукиновсму «Моті», та вийшли навіть на перший план у п’єсах Чер- нявського й Плавильщикова; не зважаючи на всю дбайливість що-до оброблювання мовного матеріялу (позначеного, проте, і в попередників), самою характерографі є ю не додає тут Гоголь чогось нового до соціяльно- психологічної маски купця-лукавця. З живого побутового матеріялу створено слюсариху та унтер-офіцершу, що їхні ролі, навряд щоб прав­ диво, Вол. В. Данилов уважає за «дуже комічні»: як рівняти, наприклад, їх до другої пари — Бобчинський-Добчинський, — то в цій епізодичній парі маємо більш побутової колоритности , a -ніж комізму, а де-які буфонадні елементи, що були в перших редакціях (як от — «я тебе, пожа ­ луй, и знаки покажу»), — у процесі роботи усуваються. Отож, соціяльна диспозиція «Ревізора» — на три поверхи. На ниж ­ ньому поверсі — епізодичні постаті з притиснутого від городничого купецтва та міщанства, тут таки і єдиний фабульний агент комедії з «низів» — Йосип. Але мовчущі прохачі, а також згадки про півголу «гарнизу» та й инші — утворюють вражіння типологічної виповнености, неминучої в комедії соціяльній. — На середньому поверсі — повітові «підпанки»-урядовці. Після всіх, само собою цікавих, історичних коментарів В. В. Данилова 1 непорушним лишається певне уявлення про середній соціяльний поверх «Ревізора», як про щось суцільне (в плані літературного виображення), де поставленого на видатне місце суддю та полупанка-Хлопова, як членів, об ’ єднано в одному колективі під проводом городничого. Не 1 «Ревизор со стороны идеологии Гоголя». — Родн. яз. в школе, 1926, No 10. При ­ крий курйоз у статті становить спроба вивести етимологію слова «лабардан» (так звуть свіжопросолену тріску) від французького «1а bardane» — лопух!! — ,Композиція «Ревізора» 63 позбувається своєї ваги й Гоголеве визначення — «вдачі шістьох урядов ­ ців провінціяльних» (лист до Погодина з 15 травня р. 1836); неслужб о в- ців Бобчинського й Добчинського кріпко вплетено у типологічне мере ­ жево з головними ознаками, специфічними в службового дворянства («когда вельможа говорит, чувствуешь страх» і т. ин.). Третій поверх — то високий світ, світ панства, що так до нього пнуться полупанки. Його, власне, побудовано немов якийсь потенціяльний план — у монолозі II I -го та у діялозі Ѵ-го акту. Сценічно його виявлено в самому Хлестаков і , та й то лишень в аспекті дієвих осіб; глядачам він, як-що не «міщанин-шляхтич», то полупанок на недовгому й химерному панстві (що правда, Хлестаков — то столична варіяція полупанства, але ґрун ­ товно це справи не міняє). Соціяльною спрямованістю своєї комедії — сатирою на полупанків — поєднується Гоголь із довгою комедійною лінією від Сумарокова аж до Шаховського, що йому й належить термін «полупанки» («полубары»), як комедійно-типологічний («Полубарские затеи»). Але є й істотна ріжниця поміж Гоголем та авторами, що сяк чи так орієнтувалися на аристокра ­ тичну норму. «Панства», як плана ідеального, в Гоголевій комедії ні наявно, a -ні в потенції немає. З цього погляду цікава паралеля з комедією Сума ­ рокова «Рогоносец по воображению». В Сумарокова до провінціяльної родини з полупанків з ’ являється граф Касандр; ефект звістки про його з’явлення, метушня перед зустріччю, порядкування на господарстві — усе це випереджає почасти подібні ситуації в «Ревізорі». Графові заручини з тихою провінціялкою тут таки відбуваються, а через те й прохання «не забути», «не покинути, як що потреба яка» й т. ин., a -ні трохи не видаються тут комічними. Усе, що Сумароков бере навсправжки, Гоголь подає немов пародію; уявне типологічне контрастування Хлестакова й «хора» урядовців тільки підкреслює типологічну їхню спільність. Принцип типологічної єдности, що заступив звичайніший принцип типологічних контрастів (до краю контрастує з Хлестаковим тільки Йосип) можна було здійснити, лише відмовившись від дуалізму в типології також і за моральною ознакою. З «Ревізора» усунено «чеснотливих». У великій комедії, що претендує ще й на серйозність, таке усунення справило вра ­ жіння скандалу; обходитись без чеснотливих осіб наважувавсь тільки водевіль, та й то не кожен. Не таке помітне було усунення «порочных», може тому, що частину героїв «Ревізора» мовчки пошили у цю категорію, а може й через те, що зміна вад на погані, завички та слабості не була вже в комедії новиною. Вирівнена (як зіставляти з попередниками) моральна диференціяція, не накидаючи нам, таким чином, ні дидактичної комедії, a -ні мелодрами, змушує тільки пригадати собі побутову комедію та воде ­ віль. Ці спостереження з типології «Ревізора» доведеться мати на оці, роблячи висновки про жанрову орієнтацію в Гоголя. ,64 Проф. В. В. Гіппіус II. Сюжетовий матеріял. За неминучий матеріял, що з його перед «Ревізором» будовано коме ­ дійні сюжети, був матеріял любощів та родинних стосунків. Незадовго перед «Ревізором» Галич, визначаючи нову комедію, казав, що вона обер ­ тається «в родинному колі», «навколо непорушної його точки — одружіння». Навіть по тих комедіях, що намагалися ступити за межі «родинної комедії», на поле комедії соціяльної, типологічну диспозицію й сюжет ускладню ­ вано неминучим мотивом кохання. При цьому любовні емоції в знач ­ ній частині комедій важили не самі собою, не як психологічний матеріял, а скоріш, як диспозиційні знаки, що закріплювали ситуацію, та як най­ простіше мотивування до розгортування й викінчування сюжету. Новизна Гоголевого зречення любовного матеріялу, як видко з відомої репліки «другого аматора мистецтв» з «Театрального Роз ’ їзду», була цілком свідома. Словами: «Давно змінилося усе на світі. Тепер міцніш зав ’ язує драму намагання посісти корисний уряд («выгодное место»), за всяку ціну блиснути й потьмарити иншого, помститись за зневагу, кепкування. Чи не більш тепер електрики у чині, грошевому капіталі, вигодному одружінні, ніж у коханні» — Гоголь висуває проблему поновлення самого сюжето- вого матеріялу. Гоголь міг заперечувати традиційний сюжетовий матеріял, але він не міг не зважати на нього. Зв ’ язок з традицією повинен був виявитись хоча-б у відворотніх ознаках. Він і виявивсь у пародійному використо ­ вуванні любовних мотивів в одному з епізодів «Ревізора» — в діялогіч- ному триптихові яв 12, 13 та 14-ої. За основний комічний ефект тут — несподіванка. Діялоги поміж матір ’ ю та дочкою у І та Ill актах, як щось і віщували, то хіба фабульну активність з боку героїнь, що її саме ми й не маємо. У ролі Хлестакова — навпаки — натяки на якесь усталення ситуації в плані любощів усувається, можна сказати, демон ­ стративно: хизування Хлестакова перед Ганною Андріївною та комплі ­ менти їй зникають разом із буянням його п ’ яної брехні (пор. напр. до цього комедію Верьовкина «Именинники», де у III акті Щелкоперов та Крохоборов на підпитку заграють з Ликерою). Ситуації-ж Хлестаков- Марія Антонівна у цілому III акті навіть і не позначено. Відворотній ефект справляє й фраза у 2 яві з IV акту: — «а дочка городничего не дурна, да и матушка такая, что еще можно бы»… — наприкінці монологу, після згадок про перини, сніданок та й про всю привітність загалом. Фраза з первісного начерку — «я к ней неравнодушен, чорт возьми! — если при ­ знаться, я даже влюблен» — звичайно порушувала ефект дальшої неспо ­ діванки. Крім того, перші 11 яв, розгортаючи систему підкупів та скарг і позначаючи гостро-конфліктні ситуації, налагоджують до того, що саме у цьому плані й споткнуться Хлестаксв із городничим, якого так довго не було на сцені. Впровадження нового мотиву найменш можна було сподіватись хоча-б через те, що йому вже запізно. Отож, раптовість ,К о мп о з и ц і я «Р е в і з о р а» 65 освідчення вражає не так психологічно, як композиційно. Саму-ж рапто ­ вість закохування комедійні канони, засновані на «єдності часу» та на ви ­ могах сценічної ситуації, цілком припускали. Порівняти, наприклад, єге- реве закохання у Нісу з Сумароківського «Рогоносца»: «О, незапная рана, о, купидон, цельно ты трафишь!» Признання Касандра і Флоризи у II акті з тої-таки комедії, під час першої їхньої розмови, відповідає власне хлестаковській раптовості; перехід од раптового до «вічного» кохання показано тут уже поважно. Отже, сцена признання Хлестакова до Марії Антонівни, навіть сама по себі взята, становить собою переборщення та пародіювання можливих комедійних норм. Але-ж, пародійність покла ­ дено і в сутність діялога, зложеного з мішанини уривків «високих» тирад та елементарно-еротичних слів та рухів («обіймати лілейну шийку»… «стиснути в своїх обіймах», поцілунок у плече). Вульгаризацію любовних сцен з «високої комедії» звичайно сполучується із відгуком грубіших і, мало не завсігди, «раптових» сцен зальотів до челяди («Чудовищи» та «Нарцис» Сумарокова, «Именинники» Верьсвкина, «Самолюбивый сти ­ хотворец» Николева, «Смех и горе» Клушина, «Горе от ума» Грибо ­ едова та инш.). «Любовний» зміст четвертого акту подано у максимальнс-заплутаній варіяції: признання ускладнюється суперництвом, лінію «молодої пари» перетинає лінія «чоловік-жінка-полюбовник», і у наслідок цього пере ­ тину випливає знайома з комедійних прецедентів ситуація суперництва матери з дочкою (або, відповідно, тітки з небогою). Традиційне розв ’ язання цієї ситуації могло-б відбуватися по одному з двох рецептів: 1) або зло ­ чинні взаємини Ганни Андріївни з Хлестаковим мали-б зустріти одсіч і зневагу від чеснотливої Марії Антонівни, закоханої в якогось Честона (пор. до Шериданової «Школи злоріцтва»), 2) або-ж «вічне кохання» Хле ­ стакова й Марії Антонівни мало спричинитись до ревнивої одсічи з боку Ганни Андріївни, що має на оці якогось Ветрона, щоб порізнити закоха ­ них (Лукинів «Мот», «Смех и горе» Клушина), або задумує якимось шанта ­ жем усунути свою супротивницю (Квітчин «Приезжий из столицы»). Навіть у випадках неприхованого залицяння до двох разом, що трапляється по «веселих комедіях» та, особливо, по водевілях, хід і розв ’ язання колізії завжди супроводило певне, більш або менш виразно виявлене психоло ­ гічне мотивування. Мольєрів Дон-Жуан, що став за зразок до всіх анало ­ гічних ситуацій, впадає одразу коло Шарлоти й Матюрини, щоб посмія ­ тися з обох їх, або, коли пощастить, то й звести котрусь із них. Пламен («Смех и горе» Клушина) любить При я ту, а тітку її, Вздорову, лише мі ­ стифікує. У перекладному водевілі Ленського «Стряпчий под столом» — герой, з матеріяльних міркуваннів, вагається між любленою Гортензією та багатою удовою. В другому перекладному водевілі «В тихом смуте черти водятся» (1835) Любський залицяється до тітки, бо втратив надію на одруження з небогою. Нове в Гоголя полягало в парадоксаль ­ ному мотивуванні цієї ситуації, що зводилося до видимого браку якихось ,66 Проф. В. В. Гіппіус «мотивів». Хлестаков перекидається від дочки до матери й назад неначе з інерції. Миттю виникають репліки, рухи (падає навколішки) і цілі ситуації, що з їх кожна могла зав’язати п ’ єсу, — виникають, не розгор ­ таючи, а стаючи на заваді, відкидаючи одна одну. Цілковита безмотиво- вість цих перебоїв не могла не справляти вражіння пародії на «театральних полюбовників з їхнім кардоновим коханням», на «вічну зав’язку» до всіх комедій («Театр, раз’езд»), тим більше, що з поодиноких реплік, рухів та мізансцен можна було вгадати затушковані мотиви комедійних любовних епізодів. Розмова про «стишки» — відгомін справжніх віршових признаннів, властивих ранньому періодові комедії («Тресотиниус», «Чудовищи», «Нар ­ цис»). Реторична любовна декламація у сцені з Ганною Андріївною — то асортимент фраз із чутливих комедій; напр. — «вот воздаяние за мою неж ­ ность и награда за мое постоянство» («Мот» Лукина, д. IV, ява 7. Пор. — «если вы не увенчаете постоянную любовь мою» — ефект позбавленого тями штампу!). Звичайний по комедіях цього типу сентенційний матеріял озивається у несподівано-сентенційній репліці Хлестакова: «для любви нет различия», — тоді, як Ганні Андріївні надано елементів резонування тверезого розуму («Но позвольте»…) Протилежне — у комедії Сумарокова — «Мать — совместница дочери», де резонує герой (Тимант): «Вы замужем, так на вас не можно мне жениться», а Мінодора відказує: «да не уж ли вам без женитьбы и любить не капабельно?» Тема розлуки, затушкована в остаточній редакції «Ревізора» і більш виявлена у другій редакції («Разве в Синод»…), своєю психологічно-ймовірною приглушеністю становила собою витончення такого елементарно різкого, як от Гидимині обіцянки в «Чудовищах»: «Да я разведусь с ним, и коли он за Дюлижа дочери не выдаст, так я, разведшись с ним, сама за него выйду» (акт III, ява 10). Весь цей матеріял притягується тут до справи, як зразковий, щоб показати, як стиснені до рудиментів, комедійні мотиви Гоголь не розгор ­ тає, а відкидає в бік і, саме цим відкиданням, пародіює. Нер о згорнена лишається ціла потрійна (а коли не забутись за чоловіка, то й четверна) 1 ситуація, визначена у мотиві супротивництва. Відомо, як помалу роз ­ роблював Гоголь видатну сцену потрійного признання: спочатку це була одна сцена утрьох, коли Хлестаков по черзі падав навколішки перед обома; у другій редакції здійснено було подвійне освідчення — спочатку до матери, а потім до дочки; у першому друкованому тексті освідчення до матери було усунено, а відновлено його аж у останній редакції, що й ствердила вже лад не двоїстого, а потрійного признання — до дочки, до матери і знов до дочки. Щоб різко увірвати засуджену на недороз ­ виненість ситуацію і протиставити їй нову, що, в свою чергу, мала поступитись третій, Гоголь користується з затяганого способу «засту- кування навколішках», який і сам по собі був такий шаблоновий, що немає 1 Впровадження «чоловіка» до ситуації «Ганна Андріївна-Хлестаков» позначалося у перших редакціях: «конечно, ему неловко делать замужней женщине глазки, а осо ­ бенно, когда и муж тут стоит» (10-е вид., т. VI, стр. 103). ,К о м п о з и ц і я «Ревізор а» 67 ніякої рації перелічувати десятки комедій та водевілів, де він трапляється. Трапляється він звичайно або в розв ’ язці, закріплюючи виявлену в позі признання навколішках ситуацію, або-ж у кульмінації, коли поява на прочинених дверях старшої родички або родича дає фальшиву розв ’ язку в формі нотацій, обурених вигуків та рішучого відмовлення (пор. напри ­ клад «Именины г-жи Ворчалкиной») Своєрідність Гоголева у вживанні банального способу виявляється в тому, що в нього прочиняння дверей та вхід викривача — не ознака ката ­ строфи, дійсної чи неправдивої, а тільки ознака зміни в мізансцені: «викривач» опиняється на місці викритого і відновлюється допіру поки ­ нутий діялог, витриманий у тому саме емоційному тоні, навіть, тексту ­ ально однотипний («Жизнь или смерть»… «постоянная любовь»…), тільки друге викриття, та й то на час тільки, закріпляє ситуацію. Те, що вига ­ дані катастрофи з прочинянням дверей, починаючись слідом за початком любовного «водевіля», виповнюють його сливе до краю; те, що йдуть вони одна за одною на мінімальній відлеглості — підвищує вражіння не лише оригінальности у використовуванні шаблону, але й пародійности цього використовування. Це аж надто ясно стає з порівняння до єдиного, зда ­ ється, прецедента подвійного викриття — у Клушиновій комедії «Смех и горе». Там, при кінці другої дії сцену навколішках (Пламен перед Приятою) порушує, ввійшовши, Вздорова («Негодница! моей достойна пени!»… і т. д.); за п ’ ять яв подається завісу. На початку третьої дії наперсниця Анюта переконується, що Пламенові корисно удавати закоханого у Вздо- рову, вона радить йому це, і тільки у 12-ій яві третьої дії Пламен (як і першого разу не сам на сам) кидається навколішки перед Вздоровою; сцену припиняє прихід Прияти. Клянуся небом я ту вечно обожать, которой взор меня… (увидя При я ту, вскакивает). П р и я т а: Извольте продолжать! Вздорова: Ах! (уходит). Пламен освідчується Прияті ще в наступній яві, намагається виправда­ тись (знов навколішках), але невдало: хоча новому освідченню ніхто не заважає, Прията не слухає і тікає; тільки в четвертій дії вони миряться. В Клушина обидва викриття, кожне у свій час, мають функції фальшивих розв ’ язок, становлять для героїв катастрофи на час і обидва випливають із твердої в основі, хоча й ускладненої, ситуації. (Вздорова любить Пла ­ мена, а Пламен з Приятою любляться між собою). В Гоголя не мізан ­ сцени випливають із ситуацій, а ситуації з мізансцен, тому й про любовно- емоційний матеріял у «Ревізорі» можна казати тільки, як про матеріял 1 Иноді це стояння навколішках аж ніяк не мотивується в комедійній фабулі і потрібне тільки для ефекту наступної сцени. У «Неслыханном диве» Судовщикова Правдинові, що давно освідчивсь Мілені, зовсім нічого кидатись навколішки, а проте він кидається, просячи Мілену «признатися у всьому батькові». Це й дає батькові нагоду виявити своє обурення. ,68 Проф. В. В. Гіппіус пародійний. Це, певно, не виключає й инших його функцій — характеро- графічної та суто-композиційної. Такий от матеріял, що його Гоголь вирікається. Замість нього висту­ пає матеріял властиво-побутовий, матеріял адміністративних розпоряд ­ ків, судового діловодства, деталів «служби» всяких відтінків, не минаючи й службових злочинів та кари за ці злочини. Чи може цей матеріял стати за матеріял драматичний? Безперечно, бо він визначає конфліктні ситу ­ ації: старший-підлеглий, адміністратор – обиватель; виникнення, зро ­ стання й розвязання таких конфліктів, як динамічна основа, цілком може заступити конфлікти на ґрунті родинних та особистих (любощі) взає ­ мин. Тим часом, за новий матеріял були міркування більшої сучасност и («давно все одмінилося на світі»…) і більшої актуальности. Здійснити Гоголеву мрію — об ’ єднати глядачів в одному громадсько-моралістичному зрушенні («цілому гурту, цілій тисячі люду за одним заходом» подати «живу пожиточну науку» — ст. «Петерб. сцена») можна було тільки пере ­ ступивши межу родинно-любовної комедії. Складніше питання: чи може «службовий» матеріял, почасти — матеріял службових зловживаннів, стати за матеріял комедійний? Заперечення на нього висунув був Сен- ковський: «із зловживаннів ніяк не можна створити комедії, бо це не народ н я вдача, не характеристика громади, але злочин кількох осіб, що повинні викликати не сміх, а скоріш обурення чесних громадян» 1 . Коли критика висуває абсолютні вимоги, це найчастіш визначає реакцію на різке пору ­ шення традиції: так було й тут, — не так з погляду добору матеріялу, як з погляду типологічної диспозиції. Канон «високої» комедії потребував або виявлювання індивідуальних вад (вадливий тут може бути смішний тільки тоді, коли його оточують чеснотливі виразники уявлюваної — зви ­ чайно, також чеснотливої — народньої вдачі), або виявлення «вселюдських» слабостів, невинних, але смішних, що не запоперечують ідеального уяв ­ лення про «народню вдачу і характеристику громади». Адже, злочинний колектив заперечує і уявлення про народню вдачу й комедійний канон: він може придатись за матеріял хіба-що до похмурої мелодрами про «лиходіїв», що викликають «обурення чесних громадян». Якщо роз ­ шифрувати заперечення Сенковського, як відданість саме цим шаблонам, то Гоголь не лишає собі з цих шаблонів ані одного пункту, починаючи з уявлення про народню вдачу, що виключає «зловживання», переходячи до неминучого двоїстого поділу дієвих осіб за моральною ознакою та кінчаючи прикріпленням комізму до неминучого матеріялу . В останньому пункті доводилося виявити найбільш ініціятиви. Передгоголівська коме ­ дія у своїх спробах опертись на «службовий» матеріял 2 виявляла тільки свою безсилість: самого матеріялу, виявлялося, не досить було., щоб побу ­ дувати сюжета, доводилося вдаватись до любовних ситуацій, здебільшого 1 Зелинский. Рус. крнт. лит-ра о соч. Гоголя. I, стор. 163. 2 Про цензурне обкраювання їх — див. ст. Г. 3. Кунцевича в «Известиях» ОРЯС, 1906, No 3. ,Композиція «Ревізора» 69 дуже мало мотивованих у свойому зв ’ язку з основним матеріялом; крім того комічні функції оснсвнсго матеріялу, справді, лишалися під сумнівом. Досить пригадати комедію, найбагатшу на такий матеріял — «Ябеду»; ко ­ медією її звати можна тільки зважаючи на щасливий — для чеснотливих осіб — кінець, що утворивсь у наслідок суто-механічного усування пере ­ пон — арешту головного супротивника (у позові і в коханні) та призна ­ чення суду над тими, що заподіяли службові злочини. В самому сюжеті «Ябеды» комізму немає, його обмежують деталі: 1) деякі мізансцени з ви ­ користовуванням побутових аксесуарів (пляшки «під сукном», д. V, ява 1) та 2) деякі побутові репліки і рухи, що, головно, показують деталі ви ­ магання й діставання хабарів; до підвищення комізму додано й ефекту живцем узятого із комічної опери: співання куплетів, де повно глузливих дотепів. Тому, хоча й стара комедія послуговувалася вже з матеріялу службових зловживаннів («Судейские именины» Соколова — 1781; Капніста «Ябеда» — 1798; «Неслыханное диво, или честный секретарь» Судовщи- кова — 1801; «Ревизоры или славны бубны за горами» Полевого — 1832), Гоголеві все-ж доводилося не наслідувати, а поборювати своїх попе ­ редників. Насамперед, — уточняючи добір матеріялу. Судовий мате ­ ріял мав поступитись перед адміністративним — матеріялом вчинків і зловживаннів влади маштабу хоча-б і повітового міста. Тільки такий матеріял справді виводив на путь ссціяльної комедії і, як виявилося, давав привід до природніх, хоча можливо й непередбачених у самого Гоголя, асоціяцій повітової сваволі з центральною. Далі треба було знайти принципи використовування судового матеріялу в комічній функції. Для цього Гоголь одзволюється від повчального та чутливого (сентиментального) баласту, зрікаючись традиційних постатів доброчинних коханців, старших резонеров та покойових повірників, разом з прикріпленими до них у тради ­ ції сюжетовими мотивами, що перебирали на себе всю драматичну енер ­ гію. Та самого цього розчищування було не досить: і службовий матеріял повинен був зазнати перевірки з того само погляду. Душогубства й підпали, що на їх натякають Капніст (д. 11, ява 1, — правда, в ролі Праволова) і Полевой, — у комедії не до речи, навіть і тоді, коли залишено їх у саміх позафабульних, характерографічних репліках; — і в «Ревізорі» їх немає. Як завважив один із сучасників Гоголевих, Вяземський, «баснь (с. т. фа ­ була. В. Г.) «Ревизора» не утверждена на каком-нибудь отвратительном и преступном действии, тут нет утеснения невинности в пользу сильного порока, нет продажи правосудия, как напр. в комедії Капниста «Ябеда» 1 . У «місті», де відбувається комедія, хоч і має зібратись «усе лихе», але це визначає не все «найлихіше» 1 2 , лишень «все тільки лихе», проте й така оцінка 1 Соч. Вяземского, т. II, стор. 268. 2 Що-до цього, у первісному тексті «Театр, раз ‘ езда» є безпосередні вказівки, цілком, проте, відповідні змістом своїм до решти Гоголевих автокоментарів: обмін репліками — «Молодец-городничий! — Что этот городничий! В нашем городе почище!» (10-те видання, Т. II, стор. 796). ,70 Проф. В. В. Гіппіус матеріялу має зазнати певних обмежень з погляду правдивої, а не зфанта- зованої із реакційно-добромисної щирости в Сенковського «народньої вдачі» 1 ) й історичного моменту. Натяк на справжнє казнокрадство го ­ родничого був тільки у варіантах до первісного нарису «Ревізора» («признаюсь, я запустил руку кое-куда» 2 , в остаточному тексті хоч і ли ­ шилася недобудована церква, та вже по-за колоритом продуманого зло ­ чину. Матеріял до «Ревізора» — «побутові» явища надуживання влади, до того-ж матеріял цей значною мірою лишається по-за межами сюжету, по ремінісційних репліках, і тільки подекуди приточується до певних епізо ­ дичних осіб (купці, слюсариха, унтер-офіцерша). Вирізняється вплетений у сюжетове мережево комедії мотив хабара, хоча й тут потрібні певні застереження. Перше застереження: йому надано не так динамічних, як характерографічних функцій, хабарі самі по собі нічого не відміняють у самій дії, будучи хабарями не «навсправжки», лишень в аспектах частини дієвих осіб. Навіть порушення ситуації другого акту викликає не впро ­ вадження до сюжету самого мотиву хабаря, а думка городничого про Хле ­ стакова; — асигнації-ж, що перелітають у четвертому акті з ріжних кешень до кешені Хлестакова, становлять, разом із цукром, пакунками, тацою і мотузочкою — тільки аксесуари, — речові ознаки аспектів, що, як показано це буде далі, самі справляють дію. Друге застереження: саме через це у «Ревізорі» немає ніякого деталізування підкупу та здир ­ ства, розробленого по згадуваних уже передгоголівських комедіях. У «Ябеді» й позичають, і в карти програють, і натурою приносять, і під ­ совують у руку синенькі «на пригадку» секретареві, що «забувсь» ділові новини. В «Неслыханном диве» хабарник натякає, прохач «здогадується». У «Ревізорах» Полевого ревізовані довідуються про слабості кожного з ревізорів: одного обплутують жіночими принадами і довершують діло вже справжнім одружінням, другого — гастронома — наперед «вилощують», не продаючи йому нічого доброго, а потім чарують пудингом і паштетами, обіцяючи й рецепти до них; третього — антиквара Безсребреникова — споку ­ шають «рідкостями», що за їх він таки й гроші платить. Як рівняти до цього матеріялу, що його згодом, в «обличительной литературе» 50-х рр. розроблюється ще дбайливіш, матеріял з «Ревізора» видається вбогим: «позичання» — після того, як за це просто попросили, сніданок з вином та «лабарданом», і побіжна згадка про «хортенят» — ніякої техніки, ніякої системи! Зрозумілі й докори Булгарина, що їм одсіч дав Гоголь у «Театр, раз ’ езде» в «голосі сердитого, але видимо, досвідченого урядовця»: «И взятки не так берут, если уж пошло на то». 1 Про це є гарні завваження у статті А. М. Лободи — «Комедии Гоголя» (Сб. памяти Гоголя. Київ, 1902). 2 . 10-те видання, т. VI, стор. 620. Усі ці паралелі показують те нове та істотне, що різнило Гоголя від його попередників що-до способу використовування матеріялу. Соколов, ,К о м по з и ц ія «Ревізора » 71 Капнист, Судовщиков подавали статику службових зловживаннів, служ ­ бову буденщину. Це стосується навіть і Полевого, хоча його сюжет, як і в Гоголя, пов’язується з чеканням ревізії: самий жанр «сцен», більш розпо ­ відний, a -ніж властиводраматичний, розтягуючи час дії, позбавляв мате ­ ріял колориту виключносте. В Гоголя починає важити не самий матеріял, а поєднаний із матеріялом рух фабули (хоча й не завжди у сподіваному напрямкові) та вияснювання характерів. От через що статику повсякден ­ них зловживаннів підпорядковує Гоголь динаміці одного, нещасного для його персонажів, дня 1 і прикріплює свій матеріял до анекдоту про несправжнього ревізора. Цей мандрівний анекдот, що й перед Гоголем притягував до себе увагу драматургів і новелістів (Пушкин, Вельтман, Квітка), давав чималі вигоди у справі створення нової, соціяльної, а не родинної, динаміки і до того-ж динаміки комічної: 1 Диспозиція «Ревізора» в часі не зовсім виразна, власне притемнена Йосиповою реплікою в IV акті — «погуляли здесь два денька, ну и довольно». Виходить, що Хле ­ стаков у IV акті прокинувсь уже на другий день після Ш-го, тоді як третя дія відбу ­ вається перед обідом («к обеду прибавлять не трудно»… в перших редакціях ще вираз ­ ніш). А тим часом ніякої, бодай потенційної, сюжетової виповненост и по-між III й IV діями не можна собі й уявити. Характеристична в «Ревізорі» безперервність дії, най ­ краще здійснювана за умовин «єдности часу», в розумінні не тільки 24-хгодинного, але й одноденного плану в часі. Єдність часу подано в «Ревізорі» тільки в композицій ­ них його плюсах, а слабкі її сторони густо компенсовано впровадженням реміні- сційних реплік, ніби мініятюрними Vorgeschichten. 1) Звістка про ревізора, що несподівано спадає на урядовців, мала подати максимальну, психологічно ймовірну, емоційну високість і макси ­ мальне напруження темпу дії, при чому в самій погодженості між підви ­ щеною емоційністю і піднесеним темпом та емоційною й темповою нормою містилося вже джерело комізму. 2) За цього нового темпу і нової емоційносте природньою стає пере ­ оцінка елементів самого матеріялу. Те, що за нормального темпу було-б притемнене, тепер випливає, входить у поле зору, фіксує на собі увагу — від «колпаків» у лікарні аж до вибитої різками унтер-офіцерши. 3) Мотив помилки, покладений в основу фабули, і саме у тій варіяції, що їй Гоголь, не так як от Квітка, надає переваги — помилки мимохітньої — повертає на активних агентів комедії не несправжнього ревізора, а самих огуджених урядовців. Та активні агенти в комеді ї повинні заразом носити в собі й комізм, отож мотив помилки, заснований на анекдоті про несправж ­ нього ревізора, допомагає міцному з ’ єднанню огудного матеріялу з власне комічною основою. 4) Нарешті, анекдот про несправжнього ревізора, як сучасна варія ­ ція «комедії помилок», має ще одну драматичну перевагу. Це — його дво- плановість. Поділ основного персонажу в комедії на дві особі — фіктивну й справжню — визначає наперед і поділ усієї тематики комедії, принаймні, на два плани. Без подвоєння плану неможлива ніяка сатира, а комізм Гоголів саме й заноситься на сатиричний. Тому, що «чеснотливих» у типо- ,72 Проф. В. В. Гіппіус логії комедії немає («анекдота було вигадано про шахраїв і дурнів» 1 , Гоголеві тим більш доводилося спертись на якусь тему, протилежну до основного огудного матеріялу. Таку підпору Гоголь і знаходить у потен ­ ційній особі «справжнього ревізора» 2 , від якої й починає розгортатись потенційна тема «відплати». Саме те, що ця тема потенційна, що лишається вона по-за текстом, й утворює дивне сполучення густоти й безперервносте чистого комізму з певною моралістичною перспективою. Цілком не так, напр. у «Ябеді», де в IV акті не тільки подано в конкретних формах саму відплату — арештування Праволова й притягнення до права цілої граждан ­ ської палати (пор. такі само кінці в Сумароківських «Опекуні» й «Лихс о – їмці», у «Судейских именинах» та в «Недорослі»), — але й серед дії перед ­ бачається й обмірковується можливі кари. Отже, мотиву відплати немає в тексті, та є в самому сюжеті «Ревізора». Всякі-ж здогадні намагання повести комедію далі в дусі «Ревізорів» Поле ­ вого — надати «перемоги» ваді вже після її покарання 1 — суперечать і геге ­ лівському автокоментарієві, і цілій структурі «Ревізора», як драматичної цілости, — їх неминуче треба відхилити, як здогади характеру п о залітера- турного. 1 Сенковский, цит. ст. 2 Мережковський, Сочинения т. X, вид. 1911 р. стор. 179 й далі; А. М. Ло- бода, згад. стаття, стор. 295; А р а б а ж и н, Ежегодник ими. театров, 1909 — II. III. Динаміка. Російська комедія перед Гоголем вагалася по-між двох крайніх струк ­ турних можливостів. За першу з їх була спрямованість на фабулу з тен ­ денцією за всяку ціну пов ’ язати в одно всі дієві особи, не тільки шкодячи цим характерографії, але й відходячи від неї, повертаючи характери на ситуаційно-фабульні знаки. Такі перші комедії Сумарокова. Конкретно така ситуація виявлялася в тому, що мало не всі дієві особи показувалися закоханими одне в одне. У «Бригадирі», комедії загалом компромісовій, таку єдність здійснено до краю: совітник закоханий у бригадиршу, брига ­ дир — у совітникову, совітникова в Івана, Іван — Софіїн жених, а Софія любить Добролюбова, а він її. В дійсності така поплутаність ситуації частенько становила собою не так ознаку єдносте дії, як маскування браку її. Друга можливість полягала в спрямованості на характери, послідовне здійснювання якої не полишало не тільки вчинку, але й жадної репліки по-за психологічним мотивуванням, — проте, в такій комедії завжди могли проявитись особи непов ’ язані з загальною фабулою. Так у Катерининій комедії «О время» випадає з фабули Чудихина, в її-ж «Именинах г-жи Вор- чалкиной» — Некопейков; в «Недорослі» — Простаков, учителі, Єреміївна; в «Горе от ума» — Горичі, графиня-бабуня та, особливо, Репетилсв («ви ­ падає» навіть демонстративно: входить, коли всі виходять). Механічний компроміс по-між цими двома можливостями погрожував небезпекою аж 1 2 ,К о м п о з и ц і я «Р е в і з о р а » 73 надто добре знаною в історії комедії: характеристичні постаті ви ­ являлись штучно-пов ’ язаними з фабулою (Критиціондіус в »Чудовищах», Скотинин — в «Недорослі» й инш.). Проблема взаємин по-між характеристикою й фабулою багато уваги відбирала і в Гоголя, і в його сучасників. Так, «Горе от ума», комедія виразно справлена на характерографію, через брак дії у собі викликала незадоволення водевіліста А. Писарева; той волів-би, щоб Фамусов більш «захожувавсь на користь Скалозубові», Хлестова більш «шко ­ дила Чацькому своїми плітками», щоб Загорецький більш шахраював 1 . Гоголь висловивсь про «Горе от ума» теж дуже подібно до попереднього: «Обидві комедії (себ-то «Недоросль» і «Горе от ума») зле додержують сце ­ нічних умов; з цього погляду нікчемна французька п ’ єса краща за них. Зміст, узятий до інтриги, ні зав ’ язано гаразд, ані розв ’ язано до ладу. Здається, самі комики не дуже за нього дбали, вбачаючи по-за ним инший, вищий зміст й погоджуючи із ним виходи й відходи своїх осіб. Ступінь потреби побічних характерів і ролів виміряно також зважаючи не на героя п ’ єси, а на те, оскільки вони можуть доповнити і висвітлити авто ­ рову думку самою присутністю своєю на сцені, оскільки вони можуть домалювати собою загальність цілої сатири. Коли-б не це, себ-то якби додержали вони і цих доконечних умов у кожному драматич ­ ному утворові й змусили-б кожну з дієвих осіб, так вдало схоплених і відчутих, обернутись перед глядачем у живій дії, а не в розмові, то було-б це два високих витвори нашого генія» 1 2 . Це — ціла про ­ грама, що показує, як уважно ставивсь Гоголь до комедійної техніки навіть тоді, як спадала творчість і перевірялось перейдені шляхи. Суть цієї програми, що дотримувавсь її Гоголь і в своїй практиці, можна формулувати так: фабула і характерографія становлять собою певну єдність; кожна риса характеристики має виявитись у дії, а кожен момент дії повинен психологічно мотивуватись. І се, і те цінить Гоголь однаково, цінить саму двоєдність комедійної основи. Характеризуючи своїх попередників, Гоголь вбачав у їх комедіях «легке глузу ­ вання з смішних сторін громади, проминаючи саму душу людську» 3 ); ця психологічна вимога відтінює допіру наведену вимогу «живої дії», що їй відповідає й вислов, сучасний «Ревізорові», де прин­ цип дії пов ’ язується з самою сутністю комізму: «в комічному більш може виявитись дія; в дії може бути більш комічного, ніж трагічного» (ст. «Петерб. сцена») . 1 Акад, видання Грибоедова, т. 11, стор. 308 — 309, ст. Н. К. Пиксанова. 2 «Выбранные места из переп. с друзьями», стор. XXXI («В чем же наконец существо рус. поэзии»). 3 Там само. «Двоєдність» Гоголевої комедійної теорії й практики зле зрозуміли сучасники. Сенковський з-за густої фабульности в «Ревізорі», до того-ж фабульности суто-комедійної, не роздививсь його характерографічности: ,74 Проф. В. В. Г і п п і у с «в таких п ’ єсах, — писав він, — не може бути характерів, бо авторові дово ­ диться силувати свої особи діяти так, як в анекдоті, аж ніяк не відходячи від його, хилити все до його рівня, та йому навіть ніколи й нікуди впро ­ ваджувати створювані в уяві обставини до розгортання в тих особах ріж- них характерів» 1 . Цілком одмінне, але також однобічне вражіння спра ­ вляє «Ревізор» на Вяземського: «В читанні комедія мала той самий успіх, що в театрі, коли не перевершила його, — та це й повинно було статись із комедією, писаною розумно й талановито, але з меншою уваг о ю до гри й стикання драматичних несподіванок» 1 2 . Натяк на розуміння г о г о ­ лівської двоєдности знаходимо тільки в Бєлінського, коли той протистав ­ ляє Гоголя Мольєрові, що в того (наче-б то) зав’язка і розв ’ язка «ніколи не випливає з основної ідеї та взаємин дієвих осіб, але завжди вигадується, ніби ряма до картини, — не втворюється, як неминуча форма» 3 . Проте, натяку цього Бєлінський не розгорнув далі. Згодом тільки засвоєно було в гоголівській літературі думку про тверду психологічну мотивованість його комедійних ситуацій. Деякі подібні спостереження подибуємо ще в Шенрока 4 ; Вол. І. Немирович-Данченко, сам режисер і знавець сцени, висловивсь у тому-ж дусі: «Гоголь знаходить сценічний рух у несподіван ­ ках, що виявляються в самих характерах… Тільки людська душа дає йому матеріял до сценічного розгорнення фабули» 5 . Проте, самі Гоголеві принципи «сценічного розгорнення фабули» зовсім ще не зазнали деталь ­ ного аналізу в історично-літературній перспективі. 1 Зелинский, ч. І, стор. 162. 2 Там само, стор. 166. 3 Соч. Белинского, т. V, стор. 58 — 59. 4 «Материалы», т. II, стор. 369. 5 «Тайна сценич. обаяния Гоголя», — Ежег. ими. театров, 1909, II, стор. 32. Передгоголівській комедії в її основних двох варіяціях — повчально- зворушливій та веселій — відповідно властиві були й два типи динаміки, при чому прикріплення кожного типу динаміки до певного комедійного жанру слід уважати не за принципіяльний, лише за історично-типовий. От, у повчально-зворушливій комедії характеристичною динамікою яв ­ ляється змагання по-між особами, або, частіш, по-між групами осіб (розвязується комедію в перемозі однієї з сторін). Передбачаючи дуалізм типологічної диспозиції (змагання чеснотливих із вадливими й неминучу перемогу перших), вона давала змогу показати пригноблену на час невинність, що врешті бере гору в змаганні, або дочасний тріумф переможеної в боротьбі з чеснотою вади. «Весела» комедія краще вподо ­ бала динаміку, засновану на комічному заході, найчастіш на шантажі; комедію розвязує або поспіх, або невдача заміру. Тут можна позначити дві відміні: а) відміну, властиву веселому фарсові, типу, мовляв, передморалі- стичного, де немає чеснотливих і вадливих, лишень самі спритні або не ­ зграбні. От — у перших Мольєрових комедіях, хоча-б у «Летючому докторі» ,Композиція «Ревізора» 75 або, навіть, і «Школі чоловіків», та й в російських спробах, як от у «При ­ даному обманом» Сумарокова. В цьому випадкові стверджується спіль ­ ний аспект автора, глядача і спритного героя, об ’ єднуваних спільною, досить таки примітивною емоцією висміювання невдахи. б) відміну, властиву моралізаторській комедії з поділом на чеснотли ­ вих і вадливих, з прикріпленням мотиву шантажа до вадливих, з оган- бленням шантажа і перемогою чесноти у фіналі. Так — у «Недорослі», так і в «Приезжем из столицы». Поплутання цих двох можливостей давало немотивовані «шантажі чеснотливих», послаблювані хіба-що з погляду соціяльних взаємин тим, що за фактичних агентів у динаміці шантажа були не самі чеснотливі, а їхні служники. Разом із дуалістичною диспозицією доводилося Гоголеві одкинути й найзвичайніші динамічні шаблони — шаблон змагання і невдалого заміру. Це могли сприймати, як брак всякої динаміки (пор. слова першого аматора мистецтв у «Театр . раз ’ езде»). Але, зважаючи на певні моралістичні зав ­ дання, поєднані з задумом «високої комедії», а не фарса, не міг Гоголь прийняти і відміну вдалого шантажа, як і відміну передморалістичну. Динамічні принципи, що допомогли-б дійти синтезу «веселої комедії» з «високою комедією», знайшов Гоголь в одному з «нижчих» жанрів його часу — у водевілі. Це була динаміка непорозуміннів і викриттів, заснованих на хибному аспекті. Драма знає три способи характеристики (якщо не згадати за допо ­ міжний спосіб — характеристики в афіші): 1) автохарактеристику персо ­ нажу, або безпосередню характеристику; 2) характеристику в дії, або посередню характеристику та 3) характеристику по репліках инших персо ­ нажів — аспектову (або відбиту) характеристику. В найпростіших випадках подано готові «авторські» аспекти, як певні норми, або просто виявлювані по репліках і в дії, або-ж недвозначно порушувані. Та по розглядуваних випадках сама динаміка обмежується суперечностями між висвітленим і притемненим аспектом, а це дає змогу справді поєднати фабульний рух із характерографі є ю в одну цілість. Аспекта можна уживати дуже неоднаково, можна його взяти а) фі ­ зіологічно (красень-виродок), б) суто-ситуаційно (жених-сторонній), в) со- ціяльно (селянин-пан), г) психологічно (найпростіше: «правдивий – шах ­ рай», та можливі й тонші варіяції). Весела комедія і водевіль звичайно не виходить за межі фізіологічного та ситуаційного, рідше — соціяльного аспекту. В комедії Хвостова «Руской парижанин» (видрук. р. 1787) молода Шанжкіор, що її герой по-за очі виписує з Франції, показується вирод ­ ком і з’являється під репліки «какая чучела! негодна обезьяна!» Та прав ­ диве викриття для героя становить не фізична виродливість, а пересунення соціяльно-ситуаційного аспекту: виявляється, що приїхала колишня по ­ любовниця Проглядового служника. Суто-соціяльне пересунення аспекту в Мольєровому «Precieuses ridicules» та у російському наслідуванні — ,76 Проф. В. В. Г і п п і у с Криловському «Уроке дочкам»: виявляється, що маркиз — простий служник. Водевільні пересунення і викриття найчастіш бувають суто-ситуаційного типу: чекають жениха — приїздить чужий, — так кілька разів у Хмельни ­ цького, так у водевілі Верстовськогс — «Дом сумасшедших» — особливо близькому до фабульної схеми «Ревізора» 1 . Гоголь, вирікаючись фарсо ­ вого вживання фізіологічного аспекту, сполучає ссціяльний («вельможа») із ситуаційним («ревізор»), повівши далі й розгортаючи їх прищепленням аспектів сутс-психологічних («видно, что наукам учился»… «какое тонкое обращение»… й т. ин.). Саме по собі вживання аспекту легко перебирає на себе комічну функ ­ цію, становлячи весь спектакль під кут двоїстого зору та змушуючи поєднувати непоєднане: непоєднані ні ситуаційно, ні психологічно, a -ні ссціяльно характеристики — в наслідок протилежних аспектів у частини дієвих осіб з одного боку та глядачів з другого — існують собі разом на сцені. Це знов повертає всю фабулу комедії що-найменш на двопланову (кожен поспіх городничого виявляється несправжнім для нього, але, за ­ разом, правдивим для Хлестакова). Двоплановість, проте, обертається на двсєдність, бо глядач має собі ключа до цієї міни аспектів й відтворює потрібну співзалежність по-між «справжністю» й «несправжністю». Це дозволяє урізноманітнювати динаміку, користуючись і з відкинутих дина ­ мічних принципів (напр. з динаміки змагання), але, вміщуючи їх у-в ас ­ пект частини дієвих осіб, і тим самим пародіюючи ці принципи. Зав ’ язується «Ревізора» мотивом «невідомого», з найприроднішим мотивуванням до впровадження його — сподіванням приїзду. Тут, з-поміж чотирьох можливих варіяцій до мотиву невідомого — 1) Невідомий з ’ являється, його не сподіваються («Брехун» Гольдоні) 2) Відомо, що приїде («Дом сумасшедших», «Суженого конем не об ’ едеш»). 3) Відомо, що NN приїде інкогніто («Воздушные замки»), 4) Відомо, що «хтось» приїде інкогніто — спиняється Гоголь на четвертій, не тільки найскладнішій, але й найпри- датнішій психологічно мотивувати хибний аспект. Проте, ні сама зав’язка, ані вскладнення її хибним аспектом ще не творять комізму, — вони одна ­ ково можуть бути властиві і веселому водевілеві, і загадковій мелодрамі. Доходить комізм своїх прав саме тоді, як глядач починає орудувати клю­ чем до аспекту дієвих осіб, до того ще ключем виявничим, що зводить їх емоції з тих високостей, яких здобулися вони в наслідок непорозу ­ міння. У першому акті таке викриття лишень позначене — в підкресленій курйозності «силогізму» Дсбчинського: — «і грошей не платить і не їде, та хто-ж то й може бути, як не він». Та до краю розподілюються аспекти по-між глядачем і дієвими особами допіру з початку другого акту. Мож ­ ливо. що через це перший акт максимально використовує комічні засоби 1 Вас. Гиппиус, Гоголь, стор. 96. ,К о м п о з и ц і я «Ревізора» 77 і в характерографії (дух у засідателя, вчителева пика, ламання стільців), і в побудуванні діялогу (прихід Д о бчинського й Бобчинського, «нехай кожне візьме собі по мітлі») та, навіть, і в суто фарсовому використову ­ ванні аксесуару (коробка на голові). Вихідний момент побудовано на мотиві читання листа. Це — один із найшаблоновіших способів зав’язки, особливо люблених у водевілі, нази ­ вати паралелі було-б зовсім ні до чого. Мотивування листом, що усуває мертву вагу живих «вістунів» (пор. до газетних оповісток по теперішніх комічних фільмах) — Гоголеві особливо вигідне було за-для комічної густоти, щоб уникнути персоніфікування прихованого плану драми; цей прихований план (що за аспектової двоплановости становить уже третій невиявлений) має нормувати й відтінювати дію. Проте, асоціяції з воде ­ вільними зав ’ язками паралізується впровадженням сімох слухачів: саме число це тут дещо важить, бо в родинній комедії і у водевілі неве ­ лике число персонажів було канонічне. Ще більш до налажування на відмінні від водевільних тони важила з першого таки обміну репліками побутова, почасти службова експозиція; виключно чоловіче виповнення сцени (крім останньої яви) також до певної міри було демонстративне. Перший акт, даючи побутову й характерографічну експозицію, утво ­ рює по-при-тому і вихідний для комедії хибний аспект, і тим самим ніби позначає попередній план майбутньої дії, принаймні, у перших її моментах (звичайна ситуація «змови»): NN з’явиться, йому сподобаються, до нього піддобряться, — невідомо тільки, що воно далі буде. Це — познака, пре ­ позиція — мовляв — до майбутньої динаміки змагання, але здійснюється її не «навсправжки», лишень в аспекті частини персонажів, де маємо особ ­ ливу, не загадану в комедії, не авторову, а свою, аспектову диспозицію: 1) головних агентів, 2) ворогів їхніх та 3) ревізора з нез ’ ясованими ситуа ­ ційними можливостями. Підкуплення ревізора в цьому аспекті має вивер ­ шити,, або й зовсім навіть усунути розпочате «змагання»’. Та попереду має відбутись втотожнення аспектового «невідомого» із Хлестаковим з афіші. Від початку другого акту, особливо після того моменту, де згадується за «двох коротеньких людців», що їли семгу, — глядач має вже ключа до роз ­ шифровування аспектових змін. Через це двобічному перемиканню персо ­ нажів на протилежні аспекти — в діялогові 8-ої яви другого акту гаран ­ тується максимально-комічне вражіння. Це «непорозуміння», просто пере ­ несене СЮДИ 3 поетики веселої комедії та водевілю 1 , від своїх взірців ріжниться виразно-психологічним мотивуванням непорозуміння, а тому й саме психологічно мотивує сурогат динаміки змагання, що відбувається у цьому зміненому аспекті. До першого, ще в першому акті позначеного порядкуванням городничого, моменту «змагання» — та й до другого — з ’ яв ­ лення його в готелі — долучаються ще й 3) виправдання й прохання та 1 Пор. до сцени з «Неудачного примирителя» Княжнина, де кухар і студент Синек- дохос, що вдавали з себе вчених, несміливо підходять одне до одного. Ин ш і приклади див. — В ас. Гиппиус, згадув. книжка, стор. 229, прим. 67. ,78 Проф. В. В. Гіппіус 4) «підкуплення». Тут відбувається й рішуча для сюжету зміна. В аспекті городничого — це перемога над «ревізором», припинення в наслідок під­ купу його активности, а через це саме — вже й осягнення мети: все, що приходить далі, додає тільки городничому по-над осягнену мету все нові й нові «екстренні» поспіхи. В глядачевому аспекті — це урізування в спосіб «deus ех m ас h і n а» самостійної побічної лінії, не так драматичного, як новелістичного типу — «сторінки з життя» петербурзького колезького регі- стратора, що порозтренькував геть усе по дорозі до Саратовської губерні. Мотив «трактирної труднації», як такий, так само мотив водевільний; паралелі з Каратигіна, Ленського, Загоскина позначено в моїй книжці, згадав їх недавно у своїй статті І Н. Л. Бродський, отже, до них можна не повертатись. Але в самому використовуванні мотиву Гоголь і тут само ­ стійний. У водевілі трактирні труднощі пов’язуються з самим побудуван ­ ням сцени і стають за мотив до зустріли — герой не виїздить, бо не має чим заплатити і, саме через те, що не виїздить, зустрічається з NN, що приїхав (або приїхала) туди ж. Цю функцію мотивування Гоголь усуває зовсім, навпаки, треба стало спеціяльного приходу городничого з порушенням саме для цієї сцени єдности місця. З другого боку, трактирні труднощі відбувають у водевілі функцію контрасту до щасливого кінця (втручання «зичливця»). Цю функцію Гоголь зберіг, застерігаючи звичайно, що цю позначену тут ситуацію, побудовано не на нормальній, а на аспектовій диспозиції й через те розв’язується не абсолютно, а тільки на нове непо ­ розуміння. «Водевіль» трактирних труднощів тут кінчається, та не кін ­ чається комедія, що в ній цей водевіль — епізод. Якщо перший акт утворював хибний вихідний аспект, то другий акт, виходячи з нього, визначає ситуації. Третій акт, разом із початком четвер ­ того, становить певний перепочинок у фабульному рухові, хоча, маючи фабульну функцію — закріпляти аспекта, не виповнюється самою ха ­ рактерографіею. Цим новим завданням відходить Гоголь од практики водевілістів, що не потребували такого закріплювання: невеличкі водевілі з швидким темпом потребували й швидкого викриття. Середні півтора акти побудовано в плані комедії характерів, але з невпинним зростанням і закріплюванням хибного аспекту, тоді як нормальна комедія дає пере ­ вагу перипетії порушення й відновлювання аспекту. Несхожість із нор ­ мальною комедією характерів полягає ще і в тому, що центральна вдача — Хлестаков — не такий уже активний, як пасивний агент комедії, persona aspectata, особа, що на ній спиняється аспект. «Ніколи-б у житті не дове ­ лося йому зробити щось таке, що притяглс-б до себе чиюсь увагу. Та сила загального страху створила з нього значну комічну особу» («Предуведомление»…). Тому Хлестаковська брехня фабульною своєю функцією ґрунтовно ріжниться від брехні свідомих брехунів: Корне ­ левого Доранта, Гольдонієвого Леліо та Леона з російської переробки його «Брехуна» (1786), Семена з «Урока дочкам», Зарницькина з комедії Шаховськогс — «Не любо не слушай», Квітчиного Пустолобова. Там — ,К о м пози ц і я «Ревізора» 79 брехня безнастанна, тут починається вона допіру з монологу в третьому акті. Там фабульну функцію мають поодинокі вигадки, що з їх брехунам доводиться виплутуватись (пор. до Шельменкової надії в Квітки — «від ­ брешемось!», або пояснення Зарницькина — «что умер, да не он, Онегиных есть много»), — а тут відгук перипетії виплутування зберігсь хіба-що в реп ­ ліці про «другого Юрія Милославського»; взагалі-ж, виплутування усу ­ нено знов-таки демонстративно, бо суперечності Хлестакова нікого не бентежать. Діялоги четвертого акту по-над характерографічну мають ще функ ­ цію готування до кульмінації. В аспекті дієвих осіб — урядовців, куп ­ ців і двох жінок — проходить тепер не сама характеристика Хлестакова, що виповнювала була середній акт, але і власні їхні поспіхи, які вивер ­ шують «аспектову» ревізію, але в глядачівському аспекті перекладаються на дійсні і несподівані поспіхи самого Хлестакова. Роля Хлестакова, як несправжнього ревізора, в основному тут закінчується, доповнюю- чися тільки у фінальному до четвертого акту «водевілі», що про нього вже згадувалося. Що правда, поява городничого та його репліки повертають до вивершених уже «адміністративних» епізодів, але тут-таки приглушує їх безупинний розвиток «водевілю». Зв’язок із попередніми епізодами здійснюється тільки в 16-тій яві, коли Хлестаков дістає ще 400 карбо ­ ванців на викінчення переведеного через весь акт мотиву «позик». Якби цілий прикінцевий водевіль мотивував лише цю останню позику, то й тоді важив-би дещо в композиційній градації епізодів четвертого акту. Та він важить більш, — важить, як кульмінація дії. Два аспекти — дієвих осіб і глядача йшли до цього часу рівнобіжно, при цьому глядач, посуваючись у тому само напрямкові, робив лише певні виправки що-до комізму. Тепер ці аспекти перетинаються, щоб різко розминутися надалі. Повстає абсурдне поплутання мотивів і навіть мізансцен: Хлестаков воднораз і виїздить і заручається, до того ж обидві ці версії однаково мо ­ тивовані психологічно, і глядач мусить покладатись на це мотивування, quia absurduni. Максимальне розходження аспектів дає розвязування комедії зразу в двох протилежних напрямках: максимальний поспіх і макси ­ мальна невдача городничого, що походять — перший з одружіння, а друга — з від ’ їзду, можуть існувати собі разом, бо належать до ріжних аспектів. Щоб мотивувати дальше їхнє співіснування, їх похапцем з ’ єд ­ нують версією: «поїхав поблагословитись», — версією, що повстає тільки в аспекті городничого та його родинної групи 1 . В аспекті цієї групи по ­ дано шаблонове розв ’ язання комедії в «перемозі чеснотливих» — його пре ­ восходительства п. ревізора та «такої чудової особи», як Марія Антонівна, дочка некорисливого і щирого градоначальника (акт II, ява 5). До того ж усе це відбувається «вельми шанобливо і найделікатнішим способом», 1 Хлестаков каже тільки: «на один день к дяде… богатый старик». Навіть у первісному начеркові було тільки: — «старику дать знать». ,80 Проф. В. В. Гіппіус з неминучим ставанням навколішки, коли-ж тут і траплялося якесь дода ­ вання від себе, що зміняло шаблони чутливої комедії на водевільний план, то їх відновлювалося (репліками Ганни Андріївни) так само легко, як сталося це з від ’ їздом і заручинами: «Я, Анна Андреевна, из одного только уважения к вашим достоинствам… согласитесь отвечать моим чувствам… Да, конечно, и об тебе было, я ничего этого не отвергаю» (д. V., ява 7). В цьому аспекті комедію вже розвязано, лишається ще може «скарати ваду, в особі невдячних купців, або, ще краще, великодушно подарувати їм її, та ще, у фіналі, «тріумф» із препозицією дальшого тріумфу пе ­ реможців у Петербурзі. Ясно, що шаблони чутливої комедії підпали тут пародіюванню; пародійність, крім одзначеного попереду, є ще і в тому, що поставлено їх у звідома хибному аспекті. В глядачевому аспекті заручини й від ’ їзд Хлестакова — не розв ’ язка, а кульмінація. Верховинність цих сцен у зміненому аспекті робить з їх і взагалі верховинні. Якщо в аспекті городничого комедія відбувалася по плану динаміки змагання (спочатку з ревізором, згодом з групою «во ­ рогів»), то в глядачевому аспекті розгортається вона по плану динаміки непорозуміння і викриття; через це, хоча й пішов Хлестаков із сцени, можна ще сподіватись, що його образ, як тільки зміниться аспект, знов виникне: нез’ясованих непор о зуміннів у комедії бути не може. Як ­ що в аспекті городничого (та й «хору») — початок п ’ ятого акту становить епілог до чутливої комедії, то в глядачевому аспекті ці сцени несправж ­ нього епілогу, крім функцій змальовування побуту й характеристики (немов-би іронічного allegro після водевільної напруженосте кінця чет ­ вертого акту) — мають ще й виразну функцію композиційного контрасту до неминучого викриття. З-поміж можливих варіяцій викриття обрав Гоголь одну з найменш ефектних. Це й зрозуміло: вартість ефекту не абсолютна, а умовна. Після перипетій, поєднаних із невсталеним аспектом, із обстоюваннями та вину- ваченнями по фабулах типу Тартюфа (пор. до Квітчиного «Приезжего из столицы») треба було зганьбити винного так, щоб усі бачили. У фа ­ булі «Ревізора», заснованій на сценічній єдності аспекту, для анало ­ гічного вражіння досить було найменшого приводу. В цьому — ґрунтовна і художньо-виправдана ріжниця по-між викриттями в Квітки та в Гоголя. В остаточному відведенні Хлестакова з сцени було й відкидання від шаб ­ лону покарання за всяку ціну всіх «негативних», проявлялася й зацікав ­ леність у концентрації художніх засобів, бо фінальну сцену виповнювала тепер повітова влада, — головні об ’ єкти до викриття. Живу особу засту ­ пає лист — спосіб випробуваний вже у першому акті, не один раз випро ­ буваний і в попередників Гоголя за-для аналогічної функції (найближ ­ чий до «Ревізора» прецедент — комедія Загоскина — «Добрый малый», д. I II , ява 6-та). В Гоголя цей лист, по-за старанною вмотивованістю його з’явлення (поштмайстер, поради що-до перлюстрації у І акті; адреса на Поштамську), визначається ще й своєю особливою функцією: руйнувати ,Композиція «Ревізора» 81 — та не самі лишень аспекти, як от у Моль є ра («Мізантроп») або в За ­ госкина, — але й ті шаблони чутливої комедії, що цей аспект виповню ­ вали. Вже самі підкреслені вульгаризми в листі — «сивий мерин», «свинья в ермолке», «протухнул насквозь луком» — контрастуючи з «голубою кава ­ лерією», «амбре», «почтительными и тонкими выражениями» й т. ин., від ­ правляють оцю руйнацію; що-ж до любовного епізоду, то тут безпосе ­ редньо діє фраза: «волочусь напропалую за его женой и дочкой» і т. д. кинута серед спогадів про трактирника й кондитора. Але в «динаміці змагання», що проходила в аспекті городничого, лю ­ бовні мотиви не так уже важили, як от мотиви «боротьби з ворогами»; в звязку з цим, крім мотивів чутливої комедії, потенційно містилися у ній і елементи мелодрами. За відсвіт їх у перших чотирьох актах стала емоційна піднесеність в ролі городничого’ з рефлексами й по инших ролях, зовсім не відповідна до норми емоційного піднесення по комедіях будь-якого типу 1. Ця емоційна потенція, досі якось регульо ­ вана загальним справленням комедії, тепер, як сталося вже «викриття», ніби звільняється — у своєрідному епілогові до допіру-но скасованої аспек- тової динаміки. Такий епілог становлять останні реплики городничого, що набу ­ вають характеру емоційно-напруженого монологу, перехоплюваного та не розбиваного репліками прибічник. Гоголь сам пояснив: «тут вже не жарт і становище багатьох осіб мало не трагічне. Становище городничого найразючіше». До поетики мелодрами наближається, видимо, й фінал комедії. Жандармів прихід для городничого, як каже Гоголь, «мов грім з неба». Цей прихід, виявляє, що комедія не тільки не однопланова, якою вида ­ ється вона в аспекті городничого, а через те й не розв ’ язується зару ­ чинами, — та й не двопланова, що такою показується вона в глядачевому аспекті, а тому й не розв ’ язується листом Хлестакова. Вона трипла- нова, і цю триплановість виявляє третій аспект, до певного часу від глядача потаєний — авторів аспект. Якщо в першому плані відбувається чутлива комедія з елементами мелодрами, пародійована в аспекті другого плану; коли в другому плані відбувається весело комедія м е д і я з водевільним загостренням на відповідних місцях, — то в треть ­ ому, прихованому плані позначаються елементи трагедії відплати. Не випадково прохопивсь Гоголь у «Театр . раз ’ езде» паралелею до давніх трагедій: коли перший аматор мистецтв дивується, «що наші комики ніяк не можуть обійтися без уряду. Без нього у нас жодна комедія не розв ’ я ­ жеться… Він конче з’явиться, немов-би неминуча доля з трагедій давніх», — другий аматор, авторів alter ego, серйозно радить вірити в уряд,«як давні вірили у долю, що наздоганяла злочини». Так згодом, де-що «під ­ силено», тлумачив Гоголь, проте головна думка його не заперечує безпо- 1 Городничий «від початку аж до кінця п ’ єси перебуває у стані вищому за ті, що траплялися в инших днях його життя» («Предуведомление»…) ,82 Проф. В. В. Гіппіус середніх Гоголевих відгуків на виставлення «Ревізора» і збігається з об’ ­ єктивно-художнім розумінням його фіналу. Та раптовість, що з нею впроваджено було «третій план» до комедії, давала змогу максимального ефекта за мінімальних засобів. Гоголеві не треба було оповіщати вироків і показувати, що далі сталося з покара ­ ними, як робили це й Сумароков, і Фонвізин, і Капніст та й инші. До ­ сить було легенького натяку: на тлі розгорнених уже мелодраматичних можливостей він мав пролунати і гучно і поважно. Разом із тим цілковите потаєння третього плану аж до останньої хвилини, так само, як і страв ­ лювання усіх фінальних акордів у тому само побутовому плані, — дозво ­ лило, не уриваючи, все вскладнювати загальний і основний колорит «ве ­ селої комедії». Це стосується і до німої сцени, видимо, і технічно навіть близької до сентиментально-мелодраматичних фіналів 1 , але, разом із тим, ви ­ повненої й побутово-психологічним змістом. Талановиту інтерпретацію цієї сцени, як групи непорушних ляльок, здійснив В. Е. Меєр- хольд, — визначну саму по собі, але зовсім не відповідну до художньої телеології Гоголя, що здійснював у своєму фіналі не ляльковість, а на – очність психологізованої «живої картини» («кожній особі треба визначити позу, відповідно до її вдачі» й т. ин.). до того-ж Гоголь ще сподівався, що після кількох репетицій «дубоватість і незграбність автоматів зникне». За попередника і взірця Гоголеві в розроблюванні живої картини у коме ­ дії був Клушин («Смех и горе»), але свій ефект він збавив тим, що жива картина одразу-ж перестає бути німа і з фіналом не збігається. 1 Див. И. Н. И г н а т о в. Театр и зрители, ч. І, стор. 93 та Б. В. Т о м а- ш е в с к и й. Французская мелодрама начала XIX в., зб. Поэтика, II, стор. 71. Якщо кинути тепер оком взагалі на цілу комедію, можна завва ­ жити, що вона, по-при всій складності впроваджених до неї елементів, становить собою певну композиційну єдність. За вияв її маємо кільцевий характер цілої п ’ ятиактової композиції. Справді: п ’ ятий акт відповідає першому, — і тут і там, немов-би в прологові й епілогові до основної дії, показано гурт урядовничого «хору» під проводом городничого, без Хлес ­ такова, але з ідеєю «ревізора». Кожен із цих актів поділяється на чотири частини, знов розбиті на основні теми. В першому акті — 1) тема «справж ­ нього ревізора» (лист Чмихова), 2) характеристики урядовців, 3) пере ­ творення абстракції ревізора на живу особу — Хлестакова — в наслідок єдиного аспекту дієвих осіб, 4) емоційна напруженість в репліках город ­ ничого (окремо) та Ганни Андріївни (окремо). У п ’ ятому акті подано ті само, або відповідно протилежні до них теми в оберненій послідовності: 1) емоційний вибуху репліках городничого та Ганни Андріївни, що поширю ­ ється і на «хор», 2) відворотне «перетворення» Хлестакова, в зв ’ язку з ви ­ криттям єдиного аспекту, 3) характеристики урядовців (лист Хлестакова) та 4) тема «справжнього ревізора». В цій темі справжнього ревізора кінець з’єднується з початком і стверджується прихований в основній дії, але ,Композиція «Ревізора» 83 конче потрібний, щоб провести її в тонах «високої комедії» — третій план. Почасти, хоча ій не так вже, відповідають один одному і другий та чет ­ вертий акти. Другий акт виводить Хлестакова на сцену. Четвертий — зво ­ дить його з сцени. Другий акт показує прикрі недогоди Хлестакова, пара ­ доксально припинені втручанням городничого, і водевільне розв ’ язання цих недогод у зв ’ язку з різкою зміною дії. В четвертому акті прикрості городничого розв ’ язує Хлестаков, так само парадоксально і теж залежно від кінця водевільної вставки, що спричинилася до нової і також різкої фабульної зміни. Та максимально приниженому Хлестакову з другого акту відповідає максимально щасливий Хлестаков із четвертого акту, до того-ж в обох актах йому супроводить, як психологічний, а через те і фабульно-функціональний, контраст — «розсудливий» Йосип. Третій акт, ставши посередині між двох фабульно-напружених актів, зводить до гурту ввесь ансамбль (крім соціяльних «низів») і, в наслідок парадок ­ сальної характеристики Хлестакова (не будучи «дуросвітсм» — обдурює), стверджує парадоксальний аспект, позначений у двох перших актах. Цен ­ тральна сцена брехні, збираючи в одн ом у фокусі аспектовий матеріял з двох перших актів, кидає проміння й на два останні: з «ревізора» стає й «превосходительство», а тему самооборони заступає тема сподівання всякої ласки. Тут наготовано усе потрібне і до кульмінації, і до східчас ­ того зриву. Замість всякої ласки — спочатку нульова, а згодом і від ’ ємна величина — виклик до «урядовця, що приїхав із Петербургу». IV. Висновки. Після зроблених спостережень можна підбити деякі підсумки щс-до місця «Ревізора» серед драматичних жанрів того часу. Жанрова відмін ­ ність поміж сентиментально-дидактичною та веселою комедією, що так різко почувалася в другу половину XVI II -го віку 1 , на двадцяті роки ХІХ-го віку, в наслідок дальшої еволюції комедії, вже залагодилася. Чутлива комедія була за ту базу, що з неї розгорталася і комедія харак ­ терів і комедія побутова, насичена матеріялом соціяльно-середніх верств. Орієнтована на «середній стан», стикалася вона з сентиментальною мі ­ щанською драмою та з наступницею її — мелодрамою. Драматичне виоб- ражування «побуту» і «вдач» починало отож помалу емансипіюватись од властиво комедійної основи: і «Ябеда», і «Горе от ума» — як комедії, вже досить таки непевні. «Весела комедія» тим часом також еволюціонує, до певної міри набираючись елементів комедії чутливої, надто що-до змальовування любовних емоцій, але прикріплюючись до світського ґрунту, де увільнялася від різкости зовнішнього комізму та обмежува ­ лася самим комізмом ситуацій, психологічно мотивованих на підставі 1 Пор. напр. із Луки н овою передмовою «Мота» (1765 р.): «Одна, и весьма малая часть партера любит характерные, жалостные и благородными мыслями напол ­ ненные, а другая и главная — веселые комедии». ,84 Проф. В. В. Г і пп і у с умовних масок. Таку комедію — комедію Шаховського й Загоскина — Гоголь засуджував, як «поважну» («чинную»), У своїй свідомості цій ко­ медії протиставляв він веселу Мольєрову (в частині п ’ єс) комедію та коме ­ дію Гольдоні 1 , що в них елементи комедії характерів не виключали комізму дії. За новітній варіянт до цієї, у чистому вигляді занепадало ї вже, весе ­ лої комедії був водевіль, — принаймні, в одній із своїх відмін, — водевілі- фарсі («світський» водевиль типу п ’ єс Хмельницького становив ком ­ проміс поміж світською комедією та водевілем-фарсом). Одзволившись од дидактичної спрямованосте в розвиткові сюжету та в типологічній диспозиції, водевіль культивував сценічну дію на ґрунті легшої і рід ­ нішої власне-комічним принципам динаміки непорозуміннів, хибних ас ­ пектів і викриттів. Тут знаходять собі вжиток комічні мізансцени і рухи, гра аксесуарами, а також і мовний комізм каламбурів, характеристич ­ них лексичних дотепів та вульгаризмів. 1 Булгарин радив Гоголю пам ’ ятати про те, що «составляет разницу между Мизантропом и Скапиновыми обманами» (10 вид., II, стор. 782); Гоголь же, розу ­ міється, віддавав перевагу веселим комедіям Моль є ра. Як ставився Гоголь до Гольдоні, див. Восп. Анненкова. Гоголь цінував його «по весьма спокойному, пра ­ вильному развитию сложных завязок без путаницы и небывальщины». Гоголь у «Ревізорі» виходить із побутового матеріялу, матеріялу по ­ бутової комедії та повісти, — при цьому побутова комедія так далеко пішла від властиво-комедійного динамізму, що ґрунтовної ріжниці по-між ма ­ теріялом комедії і повісти навіть і не було. Сатиричний фельетон Поле ­ вого чи Булгарина, Вельтманового типу «Провинциальных актеров» юмо ­ ристична повість (подібність якої до «Ревізора» відзначив ще Сенковсь- кий), повісти про петербурзького чепуруна, типу гоголівських-таки «Носа» і «Невського проспекту», та, нарешті, позалітературний матеріял анекдо­ тів і побутових спостережень — от «джерела» (як нефактичні, то потен ­ ційні) до побутової основи «Ревізора». Якщо взяти експозиційні і харак- терографічні сторінки з «Ревізора» — перший акт, поки не з ’ являються Бобчинський з Добчинським, або другий перед приходом городничого — то й вони могли-б придатися за матеріял до побутових новел. Та побу ­ товий матеріял у «Ревізорі» динамізовано увесь і до краю, чого не бувало в звичайних побутових комедіях, що від їх завжди відпадали цілі поза- фабульні шматки. Цю динамізацію проробили водевільні спружини. Об ­ межитись самим водевілем, як самостійним жанром, Гоголь не міг (див. ст. «Петерб. сцена»), та елементи водевільної поетики він все-ж засвоїв. Водевіль дав Гоголеві змогу подолати шаблони й типологічні і динамічні, побудувати побутову комедію на кшталт веселої комедії; здійснення цих можливостей виявилося у водевільному загостренні в моменти різкої зміни сценічної дії у другому та в четвертому актах. Разом з тим, деякий, хоча й пародійний відгук знайшли собі в «Ревізорі» ті само норми чутливої комедії, а почасти й мелодрами, що так вирікавсь їх Гоголь. їх було спа ­ родійовано, бо-ж з їх виходив «хибний» план розвитку дії — в хибному ,К о м п о з и ц і я «Ревізор а» 85 аспекті городничого та його оточення. До того-ж елементи чутливої коме ­ дії спародійовано до краю, що-ж до елементів, споріднених із мелодра ­ мою, то їхня об’єктивно-емоційна функція не псзбулася ваги й після порушення «хибного плану», що в ньому вони виникли. Побутова комедія, показуючи на столичній сцені полупанський про ­ вінційний побут, а в епізодичних постатях і «низи», здійснювала, як рівняти до світської комедії, зниження соціяльно-літературної перспективи. За фактора до такого зниження був і водевіль, не тільки тим, що йсму легше, ніж високій комедії, було демократизуватися у своєму сюжето- вому матеріялі (пор. такі водевілі, як от «Филатка и Мирошка», «Сват Гаврилыч» з селянським матеріялом, або «Горе без ума» — з купецьким), але й тим, що самим вже припущенням вульгарно-мовного матеріялу во ­ девіль переходив із високого літературного плану до плану буденного, зниженого. В напрямкові цього зниження «Ревізор» пішов тим рішучіш, що в ньому сполучилися тенденції побутової комедії і водевілю. Відомо, що й Булгарин і Сенковський кривилися, читаючи місця «брудні», «про ­ тивні чистому смакові й формам доброго товариства», повивожувані «з меж найгрубішого фарсу». Та в дійсності «брудні» місця в «Ревізорі» обмежуються кількома лайками (підчас перероблювання частково усу ­ нених), та згадкою у другому акті за блошиць. І се й те — та й різче ще — було у Сумарокова і в Фонвізина. Незалежно від аргументації, знамен ­ ний самий факт одмежовування частини літератури від «зниженого» ма ­ теріялу і стиля. Слід пригадати, що незадовго перед «Ревізором» теат ­ ральні літописці відзначають значний поспіх народніх кумедіянських буд, навіть серед аристократії, а після «Ревізора» критик з «Молви», АБВ, що в йому є підстави вбачати Бєлінського, просто писав: «треба-б нам було два театри, бо й публіка поділяється на дві частки величенні»; по ­ дібно до цього висловлювавсь і Аксаков у листуванні з Шевиревим. Як-що світський театр задовольнявсь із родинно-любовної комедії, то новому демократичному театрові доводилося виробляти комедію соціальну самим змістом своїм сперту на явища не приватного, а гро ­ мадського побуту. Це свідоме завдання Гоголеве — підтримали й дехто з його сучасників. Ініціятива визначити жанр «Ревізора», як соціяльну комедію, хоча і в инших термінах, належить В. П. Андросову, редакто ­ рові «Моск. Наблюдателя». В своїй статті про «Ревізора» він піднесли вагу «комедії цивілізації, де людина з родини поступається місцем людині громадській, де приватні взаємини заступають загальні» 1 . Зга. дуючи за «Тартюфа», Андросов назвав цю комедію «комедією громад ­ ською». Того само виразу згодом ужив і Гоголь у статті «В чем-же, нако ­ нец, существо русской поэзии». Він одмічав ознаки «правдиво-громад ­ ської комедії по Фонвізинових і Грибоєдовських комедіях, до-того-ж, не бачучи до цих комедій прецедентів в инших народів, окрім — та й то з застереженнями! — в Аристофана. 1 Зелинский, згад. кн., стор. 145. ,86 Проф. В. В. Гіппіус У визначенні «веселої комедії» й «комедії соціяльної», як розумів їх Гоголь, немає нічого суперечливого, так само, як не заперечують ці визначення визначенню «високої комедії». Тут Гоголь розійшовся з Вяземським, що писав був: «Звичайно, «Ревізор» не висока комедія, в розумінні «Мізантропа» і «Тартюфа»: тут на сцені не показують ні придворних, осіб з високого кола, не показують і осіб, відзначених загально-людською вдачею» 1 . «Загально-людську вдачу», принаймні Хле ­ стакова, стверджував сам Гоголь в «Отрывке из письма», не кажучи вже за дальше тлумачення в «Развязке». Що-ж до соціяльної ознаки високої комедії, що її, наслідуючи канони французького класицизму, уґрунтовував аристократ Вяземський, то вона Гоголя, видимо, ні до чого не зобов ’ язувала. Гоголь инакше уявляв собі високу комедію, коли в статті про «Петерб. сцену в 35 — 36 рр.» писав: «є комедія ви ­ сока, справжній відбиток громади, що проходить повз нас>> — і далі відзначав у ній саму наявність «сміху» (не легкого, не ницого, а елек ­ тричного, живущого сміху); або, коли вживав того самого терміну в пізнішій, значною мірою подібній до самовиправдування, статті «О театре». Більш рації мав той самий Андросов, засновуючи свій аналіз на тезі про жанрову своєрідність «Ревізора»: «На те, щоб вдало характери ­ зувати комедію з таким змістом, як от «Ревізор», — писав він, — традиції вашої піїтики не доберуть відповідного прикметника. Якщо правила пишеться з творів, а твори виявляють громади, то наша громада не та вже, що була, коли ці Реторики й Піїтики складалося. Не ті елементи в громаді, не ті елементи і в комедії. Можливо, тут починається нова драма, хоча й після зміни обставин полишаємо ми їй її давню назву» 1 2 . 1 Цитую з творів Вяземського, т. 11, стор. 261. 2 Там само, стор. 147. Історія російської драми почасти тільки виправдала прогноз Андро ­ сова. Розпочавши грандіозну справу перетворення побутової комедії на «веселу», а веселої побутової — на «високу» соціяльну, Гоголь не мав без ­ посередніх наслідувачів. Навіть у своїй таки дальшій творчості не від ­ творив він уже геніяльної гармонійности «Ревізора». В «Одружінні» («Же ­ нитьба») маємо перевагу на боці характерографії і побуту, почати ком ­ пенсовану в поодиноких епізодах новою перевагою на боці фарсової ве ­ селости (заснованої на динаміці заміру), але ціною зсовування високої комедії з її високостей. В «Игроках» блискучо розв ’ язано сполучення ди ­ намічних типів заміру, змагання і викриття, зовсім усуваючи «чесноти», але ціною цілковитого перетворення комедії на водевіль. Дальша, не тільки драматична, а і взагалі літературна еволюція, сприяючи розвит ­ кові соціяльної комедії та драми, ні трохи проте не сприяла розвит ­ кові веселої комедії. Деякі спроби обстоювати її зробив був Островський. Та Островський, з’явившись саме підчас розквіту фізіологічної новели, і потім уже вельми залежить од свого новелістичного оточення, та й сам на нього впливає; в його матеріял динамізовано не до краю, і почасти ,Композиція «Ревізора» 87 лишається він сутс-«побутовим». Залежачи від міщанської драми, по силі своєї літературної і соціяльної характеристики, значно більш, a -ніж за ­ лежав Гоголь, Островський і створює обмежену новими соціяльними зру ­ шеннями та літературним поступом у новелі й романі нову варіяцію «мі ­ щанської драми». Чиста комедія — типу «На всякого мудреца довольно простоты» — попри всій своїй об ’ єктивно-художній досконалості, не така вже характеристична ні для Островського, ані взагалі для соціяльної комедії, що еволюціонувала після «Ревізора». «Ревізор» не збігся до краю ні з давньою комедією, ані з передбаче ­ ною в Андроссва «новою драмою» і лишився, в характеристичних своїх ознаках, з’явищем єдиним та своєрідним. Пермь. Січень 1928. ,Проф. М. КАЛИНОВИ Ч . КОНЦЕНТРИ ІНДІЙСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ. Охопити в журнальній статті непропащі цінності великої культури, щоб у тисячі рядків нерозривно сплелися порізнені начала, — то більше мрія, ніж свідомо поставлене завдання. Поет здійснить її в символі. Але Музу Історії занедбано, і путь історика — простолінійний шлях науки. Однак, не все в історичному процесі можна взяти на облік, бо не всі його явища даються вмістити в послідовний звязок причин і наслідків. Від нескінченно малих величин залежить гармонія окремого існування і життя рас, епох, культур. Гублячись у вирі подій, надто звична, щоб її могли помітити сучасники, вона проясняється в історичній далечині. Тільки час, розвіявши сліди тих, у чиєму життьовому ритмі вона була, сприяє її всебічному виявленню. Чи не вона врівноважує глиняний чере ­ пок і камею, творить легенди, відроджує міти? Чи не в ній зберігається від минулого те, що пережило покоління, що не може вмерти? Як ріжноманітність душевних станів не порушує одности психічної діяль н ости, і ця діяльність на всьому своєму протязі зостається послі ­ довна, суцільна і невідновна, так і внутрішня кожної культури форма заховує і за розцвіту і у віки занепаду та природнього її кінця ті ознаки, що відріжняють її від инших культур, а в ній самій проявились уже під час її зародження. Витвір фізичних сил, ця «душа культури», в дні свого дитинства ціл ­ ком покривається ними. Хоч і надалі вони ж її зумовлюють, проте, в міру свого зростання і вдосконалювання, вона набирає самостійної ваги і сама робиться істотним чинником історичного процесу. Роля її в історії нормативна. Звичаєм, релігією та етикою вона підкоряє собі індивідуальну волю; вона затримує надовго письменством закономірний розвиток мови; вона сковує загальновживаним каноном художню твор ­ чість; усе, з чого складається дана культура, позначає вона одною печаттю. Так і розгін просторовий відтворено в часі в тих довгих тисячоліт ­ тях, коли розвивалася єгипетська цивілізація. Радіус переможного по ­ гляду, що подолав високе склепіння лібійського неба, продовжило тут у безкрай упевнене піклування про загробне життя. Повільний розбіг пісків до чітких ліній безхмарого обрію, прибільшену стрункість ,Концентри індійського світогляду 89 фіникової пальми, сухість берегових обрисів ріки, що перетяла пустиню, повторено в улогій покрівлі мемфіської кам ’ яниці, в непохильних кон ­ турах стінного малювання і тугих позах вапнякових статуй, у паралель ­ них перах крилатого сонця, в загостреності гієроґліфа чи обеліска, у кри ­ сталічних гранях піраміди. Або ж, пізніше, замкнена м ’ якими згір ’ ями долина і золоті заломи узбережжя, звідки за недалекою далечиною протоки видно егейський острів і хмари, що виринають з води, — виразність цієї марини, обмеже ­ ність цього ландшафту відчуваються, як незмінне тло до всіх творчих виявів Еллади. Спіраль мушлі, викинутої на беріг припливом, вінчає її колони, мірний плеск іонійської хвилі живе в її гексаметрі; її дер ­ жави — немов ефемерні забавки; титани її не вищі на зріст за чоловіка і навіть трагедії ідилічні. Ті самі низенькі мирти, оливи, лаври та гра ­ натові деревця, що затіняли аттицькі пе р едмістя, цвіли і в аполлоно- вому гаю її марінь. Ряд подібних збігів (вони виходять за межі випадкових аналогій) неважко відшукати і в минулому Індії. І тут перші показні риси куль ­ тури — зовнішню її своєрідність визначив характер території, клімат, фавна, флора, вся природа. Чим для Єгипту зробилась пустиня, морський беріг — для Греції, тим для Індії були гори. Відгородивши її від усього світу бар’єром Гіма- лая, Каракорума і Гіндукуша, вони стали насамперед за фортецю, під захистом якої викохувалась осторонь инших цивілізацій і стигла думка, вільна від чужих впливів у найвідповідальнішу, у початкову добу свого розвитку, коли намічалась його майбутня путь. Але їхня причетність до життя народу не обмежувалася самою лише ролею незрадного сторожа. Раз на рік, по червневій спеці, об їх твердиню розбиває мусон навальні хмари, і тоді дивовижні зливи, ринувши на поля, забезпечували країні кількамісяцевий статок. У тій метеорологічній драмі, що від її фіналу залежало існування пастуха і хлібороба, в герці туч, перехрещенні бли ­ скавок, серед перекотів грому, величні гірські кряжі мусіли заполоняти раннє надхнення. А погожої днини або зоряної ночі, то розгортаючись з передгір ’ я неосяжним амфітеатром снігових бань, то виблискуючи мін ­ ливим світлом понад виноколом рівнин, вони повсякчас були мірилом висоти і не могли не вигострювати почуття простору. Білі конуси найвищих шпилів, кришталь льодовців, глушина заха ­ ращених камінням мертвих полонин, стрімких урвищ та роз ’ ятрених потоками проваллів, розлогі нагірні ліси з ялин, сосен і велетенських кедрів, — ця саморідна цитадель була апотеозою буйних сил природи. Тут, на північному кордоні, дійшли тисячемірних розмірів і застигли над хмарами, як довічна урочиста схема, ті поривання у височінь пиш ­ них, багатогранних форм, той блиск фарб і химерність пропорцій, якими відзначений уже багнистий пояс Гімалая — низина перших джунілів. ,90 Проф. М. Калинович Далі на південь, навіть у Пенджабі і безводному Сінді, міць тропіч ­ ного клімату проявляє себе вщерть. Там великі ріки і малі річки течуть серед плодовитих долин, у гущавині очерету, тамаринду, лотосу, бам ­ бука. Прудкі струмки, вищерблюючи камінь, спадають на діл водоспа ­ дами і гомін їх б ’ ється луною в голосні печері. В імлі далекостей тонуть степи, непролазний чагарник чергується на споді глибоких яруг з лю­ стром ставків, де дрімливі пітони розправляють кола своїх чорних тулу ­ бів. Ліси, віддалік — чорносині, напахані квітами, гнуться під тягарем насіння, мовчазні і нерухомі допіру, а от р озтяті з краю до краю веселим щебетом барвистих птахів. І найбагатше там небо, з сонцем, що заходить «у пурпур, попіл і золото найпишніших на світі хмар», з контрастами раптових гроз і сліпучої блакити. Баньян, священна смоковниця — мікрокосм цієї волі до життя та пере- .моження. Спускаючись униз з похилого гілля, його парості вкоріню ­ ються навколо первісного стовбура, з роками перестають бути лише підпорою, галузяться і собі і самі потребують підпори, — і так колись одностовбурне дерево поволі виростає у гай, де старе, не відмираючи, живе обіч молодого. Клоделеві, що купив своє пізнання сходу ціною п’ятнадцятилітнього анахоретства в Китаї, сенс життя відкрився в де ­ реві, «найстарішій людині». «Навислий паговінням над грудьми матери», «подібний до храму, що народжується сам із себе», «ростучий не з одної точки» баньян 1 — то не тільки ефектний образ індійської культури. Не випадково це дерево-ліс розрослося на пажитях Індостану, так само як не випадкова і любов до його індійця, бо однакові земні соки виплодили рослину і душу людини, що твердо осіла на своїй старій землі. 1 Р. Claudel. Connaissance de I’Est. З -me ed., Paris 1913, стор. 7. Безцільні були б зусилля знайти в динаміці людської діяльносте і бездушного рослинного існування спільну їм обом закономірність. Але можна говорити впевнено про дивну схожість явищ і в цих і в инших суміжних рядах розвитку, про гармонійність наочну, тим паче що непід ­ владний «точним законам» і тільки в цьому розумінні перевищений у науці перший хронологічно метод почуттєвого пізнання, а заразом і метод художньої творчости, завжди виявляв кревну спорідненість людини з інертним околом і відбивав у звуках та барвах навіть риси зовніш ­ ньої подібносте чи уподібнення як створених людьми речей, так і їх самих, до «мертвої природи». Залежачи від речовини — глини, каменю, металу — більше, ніж инші здобутки творчости, матеріяльна культура Індії, особливо її будівництво, різьбарство та орнамент, повторює і доводить коли до гіперболи, а коли до ідеальної закінчености форми органічного світу. Індійську колону багато раз перетягають, наче ліянами, кільця різьби, і часто вона роз ­ дута під стелею на кшталт пальмових стовбурів, де-далі ширших угорі. Тіла, перевиті гадюками і здушені намистами, ламані пози, плетево ,Концентри і н д і й с ь к о г о с в і то г л я д у 91 швидких ліній, не встиглих скластися в природні письмена, міріяди витесаних з каменю квіток і сонць, — увесь цей вантаж барельєфа позбав­ ляє її стрункости і надає шаршавій її поверхні схожосте з корою, оброс ­ лою густим мохом у безсонячних лісових нетрях. Тубільна вежа росте з землі або підноситься над будівлею гроном бань, як напіврозквітлий стопелюстковий лотос. Так само і шалена фантастика індійської скульп ­ тури, вимисливши образи багатоголових та багаторуких істот і поста ­ вивши бога на п ’ єдестал різбленої квітки, з ’ явилася останнім, зведеним до пластичної формули, найрозкішнішим плодом могутньої південної природи . Тимчасом як у матеріяльній творчости Індостану узагальнюється зовнішній вигляд речей, серед яких вона розвивалася, в розвиткові духової індійської культури відтворено або продовжено безмежно їх просторові та часові пропорції. Почуття числа, мірила всіх відношень, властиве давній Індії більше, ніж будь-якій з країн старого чи нового світу. Про це свідчить уже те, що класичний санскрит, мова доби мало не з натуральним господарством, уміє назвати числа аж до двадцяти- двохзначних. Схвильоване споглядання, розродившись легендами про богів та героїв, спалахнувши сліпучою космогонічною феєрією, в безліч раз переважило земну дійсність. Воно відсунуло видимі межі у світ при- мрійний, відкинуло мангустан і кокосову пальму ради захмарних гаїв, де чудесні дерева виконують кожне бажання, знехтувало очевидність смерти. Шоста відмінам індійського року воно протипоставило чергу ­ вання чотирьох світових періодів, що самий лише перший з них, вік загальної досконалосте, триває 1.728.000 літ. Воно обдарувало казко ­ вою довговічністю щасливе людство цього незрівнянного минулого і про ­ вело індивідуальне існування крізь тисячі мільйонів матерніх лон. Ці цифри — то підсумок мислення, що охопило ввесь всесвіт; їхня путь — круте узбіччя гори, знесена в безкрай вертикаль, — тому вони такі надмірні. А втім, обволока, якою закріплялася для всієї культури, для мас і будучини думка одного чоловіка і одної днини: — спочатку найдавніша наука — мітелогія, потім починальниця історії — епопея, на ­ решті філософська система, а що-найперше — спільне їм усім джерело — мова, — ці окремі види зафіксованого знання лежать, як форми, на пло ­ щині земного маштабу. Графічно їхнє вдосконалювання і загибель можна віддати послідовністю концентрів, подібних до кругів, що розбігаються вшир від того місця, де сколочено воду. Ознаки такого зростання сло­ весних оболонок мислення виявлені в Індії так яскраво, що їх легко простежити навіть в історії словосполучень та зложених слів санскриту. І в західніх цивілізаціях мисль зростала шляхом відпластовування нових шарів довкола найстаршого. Між Індією і Заходом нема що-до цього якісної ріжниці. Але досить згадати приклад індійського націо ­ нального епосу про Б ’ аратидів, щоб побачити, яка велика поміж ними кількісна відмінність і як самий розмір культурно-історичної пам ’ ятки ,Проф. М. Калинович 92 може відповідати загальному розмахові країни і нації. Подібно до кож ­ ного західньо-европейського епосу, Магаб ’ арата складалася віками і де ­ сятки поколінь взяли участь у її утворенні. Безліч побічних епізодів, тільки зовнішньо позв ’ язуваних одна з одною і з усім цілим легенд та напучувальних сентенцій, ускладнивши основний, нехитрий сюжет, пере ­ творили її на енциклопедію народньої мудрости. Із зерна героїчної пісні проросла поема над поемами, більша у вісім раз за Іліяду та Одисею вкупі і тим у жадного з народів не перевершена. У конструкції надзвичайної епопеї ще важливішою рисою, ніж це безмірне обростання центрального ядра ступневими шарами, є те, що молодші частини поеми не витіснили спадщини минулого і в ній не роз ­ чинились. Вони лише підтримували і модернізували стародавнє спору ­ дження, щоб згодом, порохніючи разом з усією складною і довговічною будівлею, разом з нею ж обновлятися свіжими фабулами нових при ­ мурків. Схема одної галузи знання прикладається і до їх цілокупности, до всього духового багатства народу. Те, що кожна доба і кожний вік дода ­ вали до попереднього досвіду, не скасовувало цілком давніших знаннів і теорій, — і старовина, не гублячи своєї загальнообов ’ язкової сили, тісно спліталася з новиною в форми чим-раз численніші, ріжноманітніші, грандіозніші. Де зів ’ яле листя спадає непомітно і ліс ніколи не стоїть безшатий, де сонце що-дня в зениті, де незнані різкі переходи від одного сезону до иншого, там і в природі бракує віх для дріб ’ язкового міряння короткого земного часу, — і «час спинився». Хіба не все одно, що в центрі молодої поросли здіймається старий стовбур баньяна? Від його вона пішла і тільки завдяки йому зеленіє густий гай. Первісним стовбуром, цяткою, звідки побіжать у майбутнє широкі навкружні хвилі, тим збірником знання, де вперше визначився індій­ ський світогляд, була Ріґ-Веда — Веда Гімнів. Для історика культури, звичайно, велику має вагу задатувати цю пам’ятку і встановити індо ­ європейське коріння її гімнів. Проте, хоч би як розвязувались ці спірні питання, зостається безсумнівним, що Ріґ-Веда — то перший зліт індій ­ ського генія, що в неї глибоко запали зародки дальшої творчости вели ­ кого народу, що вона — та норма, чий вплив відбився всебічно на всьому, в усіх стадіях староіндійського життя. Наша сучасність розгадала таєм ­ ницю всенародньої сили Вед, визнавши їх за відповідь на всі духові за ­ пити того суспільства, де вони виникли, за проникливе осяяня космо ­ гонічної загадки і за верховний акт мислення. Ріґ-Веда — екстаз молодощів. Читаючи її гімни, бачиш перед собою зважливих завойовників, сильних молодістю свого народу, сп ’ янілих з чудового блиску життя. Звідки цей вибух енергії? Що за події, які палкі почуття запалили серце цим поетам-провидцям? Марна річ шукати відповіді на такі запитання в самих Ведах, а тим паче в пізнішому письменстві. Можна тільки догадуватись, що провідну в цьому ролю ,Концентри і н д і й с ь к.о г о світогляду 93 відограв вихід арійців з прикаспійських, можливо, степів, напружена на кілька століть у шуканнях кращої території народня воля, радість ман ­ дрів, нових обріїв і щасливої боротьби за північно-західню Індію. Було б надто наївно приписувати тій порі ідилічні риси: в піснях Ріґ-Веди чути галас боїв, і войовничий Індра, якого вони так часто закликають, плюн ­ друє залізні фортеці, побиває драконів, веде на небі баталії. Та із свідо ­ мосте нащадків, уже назавжди осілих на завойованих землях, вивітри ­ лася та втома, що виповняла віки піднесення. Не зник із п ам ’ яти тільки дух того часу кипучої праці, з його святами перемог і видовищем гіма ­ лайських вершин, що вперше розгорталося перед очима. У ці роки перепочинків і затишку перед дальшим просуванням у глиб півострова дозвілля дозволило придивитися до нової батьківщини, від ­ чути себе її хазяїном, зростися з її землею. Сонце і вогкість, головний клопіт хлібороба, були в центрі уваги і пастуха і ремесника, і воїна і князя. Все, від чого залежали врожай та ситість пасовиськ, перше ніж инші особливості подоланої країни, ввійшло в коло інтересів, надій і вірувань, які принесли сюди піонери з покинутих місць. Инша флора, инші кліматичні умови і звязані з ними переміни у звичному розпоряд ­ кові часу, потреба нових фахів, нових принатурень, щоб мати зиск з пере ­ моги, — все це живило спостережливість і витончувало почуття. Природа була велична і благодійна, — захват поета побачив у ній неперевершене і наділив їй незрівняних рис. Сонце найменував він небесним оком і дав йому ноги, щоб рухатися, і золоті руки — будити вранці все живе. Він вивів зорю із стійла темряви і накинув на неї, як на вродливу танцю ­ ристку, мальовничі вбрання, щоб, ошатна, удвох із вранішньою чи вечір ­ ньою зіркою, об ’ їздила вона світ на трьохколесій своїй колісниці. Він розклав ураган на юрми буревоїв, що правлять плямистими оленями, під чиїм хуртовинним гоном ліси схиляються на горах. У звуках бурі почув він рев бика, побачив у грозових хмарах величезне вим ’ я, роз ­ дерті міхи залив, цебри, геть по вінця повні запліднющого сім ’ я. Одухотворення стихій арійському колоністові південного сходу, зви ­ чайно, не було новиною. Воно заходить корінням у ті глибини духу, звідки вийшли релігія й поезія і дали ґрунт первісному світоглядові. Але сонце Індії запалало над мріями примітивного розуму таким полум ’ ям, що в уранішній імлі вже зародженого міту розвіялось усе незбагненне і загрозливе. Старшим частинам Ріґ-Веди сумнів зовсім чужий. У них не лишився нез’ясованим жадний з феноменів видимого світу. В відпо ­ відних гімнах говориться впевнено про Небо, як про особисту істоту, і про його дочку — Землю, про матір богів — Безконечність з її звитяж ­ ними синами. Там ще ледве проступає тенденція привести ріжноманіт- ність явищ до одности, і боязкі спроби прозирнути безплотне за реаль ­ ністю речей. Стада, дорогі людині, речі її вжитку, турботи та радощі близькі й її богам. Навіть вишня оселя останніх — небо первопочатків, — переображена земля, — де жорна перемелюють Сому, а десять жінок ,94 Проф. М. Калинович Трітових його цідять; де зародок Аґні криється в лоні первісних вод і Аш- віни видобувають його з двох золотих деревинок; де ясніє тисячебрамий палац, — господа Варуни, і ковадло, на якому виковується Індрин перун. До того ж не тільки на цих містичних високостях спливає життя богів. Арена їх буденної праці — видиме небо, височина земних гір. Сюди, на полонини, бистрий сокіл, сто зарубіжних мідних міст перемігши, при ­ носить Сому, щоб люди збирали його на горах, — набряклу п ’ яним соком траву. Серед хмар цього інтимного неба Пушан пасе свої отари, — дві кози запряжені в його віз. Ще поринулий у сон, цей звичайний світ бу ­ дить, розливаючись на сході, наче річна хвиля, богиня Зоря, сьогодні — красуня, з відкритими, немов коров’яче вим ’ я, грудьми і ласкавого по ­ смішкою, завтра — запопадлива господиня, що працює і співає на рівно ­ мірній своїй путі з далеких далекостей. Сам Індра, котрому найчастіше надається в цих старших гімнах всемогутність найвищого мешканця неба, уявляється тут озброєним палицею воїном, героєм-викрадачем захо ­ ваних скарбів, невмирущим чоловіком. Тим неприкритіша земна природа Аґні — посередника між людьми і богами, — Огню, що стане згодом голов ­ ним об ’ єктом надбудованих над жертовним обрядом космогонічних теорій і першим, ще матеріяльним, началом світової душі. Неможливість установити хронологію ведійських гімнів ставить під сумнів спроби віднайти манівці, якими відбувався перехід від дав ­ нього багатобожжя Вед до пантеїзму Брахман та Упанішад. Ключа до цієї загадки неначе дано в яскравому генотеїстичному характері навіть раннього ведійського політеїзму. Справді, пантеон Ріґ-Веди не знає ієрархій. У йому є улюблені боги, в яких частіш, ніж в инших, благають допомоги, до яких звернута найзапальніша хвала. Але серед його учасни ­ ків нема єдиного назавжди визнаного володаря світу, бо кожного з богів, коли то до його лине молитва, приймає вірний, як зверхню, всеосяжну істоту. В ту мить усі инші боги зникають з його поля зору і тільки той єдиний живе у прохачевому серці. Проте посилання на генотеїзм не усу ­ ває неясностей таких полемічних гімнів Ріґ-Веди, де співцеві доводиться то розмежовувати сферу діяльност и Індри і Варуни, двох претендентів на першенство у промислі над світом, то захищати від нападів скепти ­ цизму того самого Індру, що кілька віків був справжнім національним божеством у східніх арійців. Як розуміти ці гімни? Чи бачити в них відгомін далекої боротьби не то за всенародн є визнання місцевого, шано ­ ваного в одному якомусь племені божества, не то за заведення до сонму найбільш поважаних давніх сонячних богів обобличеної незгоди стихій — войовника-Індри, котрий перше животів у затінку, а за доби завоювань, найповніше відповідаючи її прагненням, зайняв переднє місце в релі ­ гійних уявленнях народу? Чи, навпаки, треба визнати, що в цих гімнах з ’ являються перші знамена загибелі примітивних вірувань, якою кін ­ читься світогляд Ріґ-Веди? Певна річ, коли б можна було довести пра ­ вильність цієї другої відпові д и на дилему, то полеміка згаданих гімнів ,Концентри індійського світогляду 95 виповнила б прогалину між політеїзмом старшого циклу Ріґ-Веди і не ­ розв’язаним і в пізніших її верствах сумнівом що-до буття навіть одного особистого бога. Та й зрікшись вигод такого тлумачення полемічних гімнів, саме вже свідчення -Ріґ-Веди про часткове, нехай і випадкове, невірство дозволяє думати, що рівнобіжно з розцвітом натуралістичної релігії у ведійській Індії відбувалась повільна заміна первісних віру ­ вань, обмежених реальними явищами, знанням абстрактнішим. «Відкри ­ ваються мої уші і очі, розгортається світло, сховане в моєму серці, мисль моя мене випереджає. Що я скажу тепер, що подумаю?» 1 — в цих про ­ стих словах бренить розгубленість, — збудниця глибшої мудрости. 1 RV. VI. 9,7. Нам невідомо нічого про людей, про тих «надхнених рішіїв», чиї омани зворушують і наші серця. Традиція донесла до нашого часу лише їхню славу та їх імена. Але ж, знаючи, що бистрі очі, що кришать одність світу на безліч речей, — то талан молодощів, знаючи, що мудрість при ­ ходить з сивиною, і тоді сліпу пам ’ ять про минувшину заливає єдине незгасне світло, треба до суперечностей Ріґ-Веди, залежних від ріжно- часовости її гімнів та відмінности темпераменту в окремих поетів, до розбіжност и її настроїв і мотивів, яка надає їй невичерпної повности, — треба додати і противенство юнацького та похилого віку, вони бо кожен по свому, сприймають і мислять у межах того самого часу, одного окола. То старість ховає край неба синів сонця, щоб у його ясній домівці ті, що жили по правді, набрали несмертельної плоти, і вона ж сторожко стежить за кожним кроком небіжчика на безповоротній його путі до вічного блаженства. То старість, споглядаючи пишноту зорі, не може збутися дум про зорі часів минулих і прозирає безсмертні зорі прий­ дешні. Ідею вічносте — переборниці смерти підсказував увесь досвід пережи ­ того життя, продовжений спогадами про минулі покоління. Вона рів ­ няла все минуще, все те, що втя г у себе безодній вир існування. Але у Ведах ще не зійшовся обвід кола і безконечність ще не уявляється відвічною. Винятковий силою схвильованої думки той славнозвісний гімн молодших концентрів Ріґ-Веди, що звучить для нас, як природній її епілог, зривається в сумнів з трагічних зусиль розуму збагнути поча ­ ток усього сущого. «Тоді не було ні буття, ні небуття, не було повітряного простору, ні неба над ним. Що рухалося? Де? Під чиїм покровом? Чи існувала вода і незглибна безодня? «Тоді не було смерти, ані безсмертя, не було ночі, день не був явлен- ний. У первопочатковості без вітру дихало Те Єдине, і крім його не було нічого. «Тьму відвічно вкривала тьма, все було безвиразним океаном, порож ­ нечу повивала порожнеча… ,96 Проф. М. Калинович «Хто ж знає, хто тут повість, звідки він виник, звідки цей світ? Боги були по цей бік його. Хто знає, звідки вони самі пішли? «Ця світобудова — звідки вона? чи створений світ, чи ні? Той, хто у вишньому небі править цим світом, напевно, знає це. Чи може не знає цього і він?» 1 1 RV. X, 129. 2 RV. І, 6, 9. 3 RV. І, 164, 46. Розпач кінцевого запитання, ввесь добір слів і самий тон цього гімну свідчать про цілковитий злам упевнених і живорадісних настроїв. Що боги? їхнє буття — лише одна з гранок безконечности. Безконечність — і небо і повітря, вона батько і мати і дитина, вона — всі боги і всі пле ­ мена, вона — те, що народилось і що має народитися 2 . Ще не скоро думка звикне до самодержавної самотносте людини на землі і не скоро застигне на губах примирена милостива посмішка Будди, але в цих словах уже обмалювалось обличчя індійського мудреця, визна ­ чена наперед спокійна поза споглядача і путь відлюдникові-аскету назна- меновано. Ріґ-Веда повною мірою відбиває шукання непомильної істини і зу ­ силля душі зробитися вмістищем досконалого божества. Ці спроби перш за все визначаються в підновленні та ушляхетненні надто реальних і надто людських, а часто і брутальних властивостей, накиданих нещо ­ давно натуралістичним богам традиції. Понад фізичним законом ідея святости, особливо виразно виявлена в образі Варуни, ставить закон моральний. Земну природу того чи того бога заступають надані йому містичні якості. Виникають абстрактні божества, символізуючи окремі сторони божественної сути. Обожуються такі поняття, як сила молитви, і на них переносяться атрибути, нарізно запозичені з мітів про Індру, Аґні та инших давніх богів. Індра зливається з Варуною, Вішну, Пуша ­ пом. Варуна з Мітрою складають одну іпостась, Сома — з Рудрою, з Пар- джаньєю — Вітер. Агні, чия матеріяльна природа, повторюючись у бли ­ скавці і сонці, повинна була здаватися найуніверсальнішою, ототож ­ нюється з усіма членами ведійського пантеону. І нарешті розбрат тради ­ ційних віруваннів та культу і новітнього світогляду затушовується у визнанні за єдиного того, кого лише поети іменують ріжними ймен ­ нями — Аґні і Ямою і Матарішваном, Індрою, Мітрою і Варуною 3 . Цю єдину суть, неприступну для зрозуміня, останній концентр Ріґ- Веди, де відшарувалися пізніші гімни, звичайно славить під ім ’ ям Віш- вакармана, творця всього живого. Хоч який безформний і розпливчастий його образ, а все ж він ще ввижається уяві в матеріяльній обволоці. Руки та ноги Вішвакарманові, його очі й рот проймають всесвіт. Двома своїми руками і двома крилами він звів, він здув докупи, він викував небо і землю. Він володар слів, і боги від його дістали свої імена. Цим створеним, ,Концентри індійського світогляду 97 «живим» богам він протиставиться, як безплотне первісне сім ’ я, що запліднило «лоно Нерожденного» — потужні води, звідки повстали і небо і боги і земля. Мові тих мислителів, що прозирнули його крізь тлінну видимість речей, ще бракує магічного слова, щоб звуки його і сенс від ­ дали неосяжну природу первопочатку. І вони звуть його Праджапаті, владикою створіння, Золотим Зародком. Це останнє ім ’ я закріпляє най­ вищу височінь, куди злинула філософія Вед, простуючи до збагнення світобудови. Ідея зародка, споконвічного осельника інертної речовини, приводить натурально до теорії ступневого розвитку матерії, хід якого Ріґ-Веда схематизує в невиразних образах дочасного хаосу: Всього, куди, прийнявши в себе Зародок, ринуть Первісні Води, Огню, що на ­ роджується з них, і наостанку Того Єдиного, що повстав із зародка і чий подих створив богів. Та хто ж він сам? У Ріґ-Веді це не раз повторене запитання лишилося без відповіли і жагучої спраги знати вона не вга ­ мовувала. Так з іменням КА — «Хто?» його невпійманний образ переда- дається для розумувань, для розгадування, любови та упокорених роз ­ мислів безмірним сподіванкам нових генерацій, инших часів. Як і попередній період, нововедійська доба позбавлена точних хроно ­ логічних дат. Найважливіші в історії давньої Індії зовнішні події, ана ­ логічні тим, що надали часам Ріґ-Веди їх основного колориту, — посу ­ вання на схід і колонізація нових земель, — спричинились до швидкого збільшення індійської державности і культурного розцвіту Індії. Опор ­ ний у її хронології момент, доба Будди, дає змогу розмежувати приблизно два згадані періоди кінцем другого або початком першого тисячоліття перед Р. Хр. Верховий басейн Ганга і Джамни, — от той край, де роз ­ горнулася тропічна цивілізація індоєвропейців. У Рі ґ -Веді ще не кругом відлунали мотиви, що принесли їх арійці з своєї північної батьківщини. Тут же, в Мад ’ ядеші, зніжилася вільність почуттів і колишні вільно ­ любні звичаї відмерли. Гори відступили на північ, у марево обрію. Роз ­ кішна природа зменшила повсякденні турботи. Спека обертала бадьору свіжість північанина у млосну знеможеність аборигенів півдня. Млява кров тубільців, — хоч і жили вони в поневірянні, а таки змішувались потроху з завойовниками, — паралізувала волю. Кінчалась довга смуга шукань, землю було знайдено, зорганізовувалось осіле життя. Виникали міські центри, зав ’ язувалась торгівля, вдосконалювались ремества. Одно ­ стайний патріярхальний побут, не виключивши із себе тої особистої сво ­ боди, яку давали привілеї таланту, набирав тривких форм станового строю. До нерівности літ, хисту і багатства долучалася де-далі перемо- жніша за них залежність від касти, влада походження. У ці роки всмоктування народнім господарством соків родючого ґ рунту і розбухання молодого державного організму, коли під пожитовну жерцеві та воїнові кастову систему підводився міцний підмурок віри в пересе ­ лення душ; коли мудрі розрахунки брахманства, що присвоїло собі по ­ середництво між людиною і богом, підмінили вивітрілий у парному повітрі ,98 Проф. М. Калинов и ч тропіків ентузіязм «надхненних» поетів давніх давен; коли що-д н я, ран ­ ком, опівдні і ввечері, в кожній хаті, живлячись розтопленим коров ’ ячим маслом, священний огонь підносив до неба неситі молитви про стада та довголіття в нащадках, — в оці часи вщеплювання у свідомість народу почуття рокованости одноманітними літаніями та запоморочливим шаман ­ ським бубонінням кращі натури брахманізму, переконавшись у немож ­ ливості збагнути світобудову, якщо виходити із зовнішнього, з багато- образости явищ, починають з гідною подиву пильністю познавальну путь спочатку, вирушаючи від внутрішнього, від людського серця, від думки, що життьова основа людини, — Атман — Душа або Самість, — є той самий принцип, що надихає природу. Брахманство, як каста, за віки попередні буддизмові, ще не зросло так на силах, щоб важити на неподільне керування духовим життям країни. Продовжуючи запал Рі ґ -Веди, напружені шукання істини, такі показові для доби Упанішад і закорінені безпосередньо в передніших віках Яджур- Веди і Брахман, захоплювали де-далі глибші шари суспільства. В пам ’ ят ­ ках цього часу слова вищої мудрости, що знеславляли обмежені концеп ­ ції правовірного ритуалізму, дуже часто вкладаються в уста царям, жін ­ кам, чия участь у релігійному житті Індії взагалі завжди була позбавлена діющої сили, навіть представниками занедбаної четвертої касти, яку брах ­ манство відлучало від релігії «двічі народжених». Знання Вед, основи всіх індійських релігійно-філософських систем, не було на ту пору ви ­ ключним привілеєм духівництва. До того ж сама релігія ще не вилилася тоді в закінчені форми канону і її зміст не вичерпувався ритуалом. Хоч які дріб ’ язкові незгоди що-до тлумачення ведійської традиції ділили зберігачів останньої на безліч шкіл, часто ворожих одна одній, та все ж вони не тільки свідчать про відсутність у брахманських колах цілкови ­ того однодумства, а й дозволяють уважати, що навіть від касти фахів ­ ців культу, якій сталість традиції була корисна, отже й доконче потрібна, ще не відлинув зовсім творчий дух. Ці живі верстви брахманізму найяскравіше проявили себе у гнуч ­ кості звички, у виїмковій здібності принатурюватися. Використавши для обрядових потреб відбитий у Ріґ-Веді захват, визнавши за боже від ­ криття схвильовані виявлення всенарсднього духу в простосередних словах окремої сприйнятливої особи, брахманство і далі чутко вловлю ­ вало щирі голоси, яких невтомність і широкий успіх були запорукою їх життьової сили. Коли розлад між змертвілою стороною релігії — її обрядовістю і невдоволеними потребами містичної настроєносте, що шу ­ кала собі виходу у відцуранні світу, в пустинництві та аскезі, дійшов розмірів, загрозливих для рівноваги громадського ладу і перш за все небезпечних для гараздування самої духовної касти, брахманізм узаконив ці бунтарські пориви, приділив їм місце в ідеальному плані життя кожної людини і обеззброїв їхню стихійність, назнаменавши, як час для їх здій ­ снення, два останні перегони на життьовому шляху, — дві смуги старощів, ,Концентри індійського світогляду 99 а їм мали передувати, по роках учнівства під досвідченим керівни ­ цтвом брахмана, довголітні світські та обрядові турботи домохазяїна і сім ’ янина. Вмілою рукою ввівши сектанські ухили в загальне релігійне річище країни, брахманізм на три-чотири віки відрочив відвертий роз ­ кол і став причетний до теорії Упанішад, по суті зовсім йому чужій і ворожій . Правда, в учення Упанішад про Атмана, як про єдину реальність світу, вплетено поняття Брахмана, — спершу — молитви, що через про ­ міжний ступінь абстрактнішого розуміння її, як святости божого слова, була підведена на рівень первопочатку і зробилася Логосом брахманізму. Проте в Упанішадах обидва ці поняття Атамана і Брахмана так щільно злилися, що їх уживають синонімічно, перенісши до того ж на Брахман ті ознаки, що звязувалися давніш з уявленням про Атман. Непозбав- лені де-яких схожих рис з попередніми теоріями, в цілому концепції Упанішад були євангелією новаторства. Навіть стиль цих пам ’ яток, де викладено новий світогляд, виявляє палку захопленість душі, яка знайшла істину. В повільних діялогах на неї натякають, не розкриваючи їх цілком, бо вона невимовна, прості і зворушливі алегорії то бджоли, що збирає з ріжних рослин краплю меду (символ одности), то грудки соли, яка, розчиняючись у воді, робить солоною кожну її часточку, то музичного струменту, разом з яким беруть і звуки, що ллються з його. Градація образів веде від малого і люд ­ ського до всесвітнього. Гроза, сонце, радість земного щастя, — все те, що надихало ведійських співців, щезає з поля зору, поступаючись місцем місячному сяйву, лісовим тіням, байдужості до всього земного. На істину, знайдену в самотині, на знання, переповідуване на самоті, спускається покривало тайни. Таємничо лунала відповідь: «То — ти» (tat tvam asi), що нею Упані ­ шади закінчували шукання нерозгаданого в Ріґ-Веді невідомого бога, і треба було перейти довгу путь самопізнання, щоб не так зрозуміти, як відчути цю найвищу істину нововедійського пантеїзму, бо «її уста закриті золотою завісою» 1, бо вона реальна лише для того, хто всі істоти поба ­ чив у собі і спостеріг себе в усіх істотах. «Не ради себе самого любий дружині чоловік, а ради Атмана»; і жінка і діти, і батько і мати, всі істоти й боги і всесвіти не ради себе любі, а ради Атмана. «Тільки його треба бачити і чути і розуміти і пізнавати, бо хто побачив, почув, пізнав і зрозумів його, той зро ­ зумів і всесвіт увесь» 1 2 і, осяйний, всеосяжний, з самого себе існуючий, поширився в усьому. Як залізні ножиці, брила глини чи мідна оздоба містять, у малині, всі властивості всякого заліза, всякої глини і всякої міді, так знання Атмана дає змогу чути те, чого не 1 Іса – Upanishad, 17. 2 Brhadardnyaka-Upanishad ( C atapatha-Brahmana 14) И, 4. ,100 Проф. М. Калинович вловлює слух, і пізнавати неспізнание 1. Як розчинена у воді грудка соли робить солоною всю воду, так проймає всесвіт ця велика, безмірна, з самого лише пізнання складена суть. По-за нею нема нічого, бо «де існує двоїстість, там один бачить одного… один чує одного, один одного пізнає. Де ж усе перетворилося на єдину існість, як би міг він там ще когось бачити… когось чути, ще когось пізнавати?.. Як би міг він пізнавати Пізнаючого?» То Атман бачить бачення, чує чування, пізнає пізнавання. Він є спокон ­ вічний і єдиний, так само як єдине і споконвічне те буття, де він розчи ­ нився. Він пробуває в землі, в огні, воді й етері, у вітрі, сонці, місяці і горах, у громі, блискавці, сторонах світу і всіх всесвітах, у диханні, зорі, слухові. Вони — його тіло, він їми править, але вони не знають його, оо ж хіба можна пізнати Пізнаючого, того, ким пізнається ввесь цей світ? Усяка земна індивідуальність, усе обмежене часом та просто ­ рінню з його виходить і до нього повертається, наче искра, злетівши над ковадлом, щоб погаснути у світовому горні, наче бризки хвилі, що поспі ­ шають назад до заспокійливого лона океану. Проте, будучи більшим за все найбільше, він живе в серці кожної людини і керує звідти її жит тьовими силами, бачучи і незримий, слухаючи і нечутний, мислячи і не мисленний, пізнаючи і неприступний пізнанню. Збагнути тотожність шєї особистої душі з усезагальним Атманом нездольний розум, ані довго- пітня наука. Вона відкривається тільки тому, чию Самість Атман обрав собі «за свою власність», тому, хто запрагнув його серцем і помислом. Треба прокинутись, підвестися і вслухатись. Як по лезу бритви, важка путь до зрозуміння. «Він є!» — як можна инакше зрозуміти його? Душа не знає своєї справжньої природи, і тому її засліплюють ба ­ жання, а здійснення їх вкидає її в безнастанний потік змінних тілесних форм — у вихор життя. Але для мудрого, для того, хто осягнув розумом потаємне і з ’ єднався з вищим Атманом, не існують ні радощі, ні скор ­ боти. Він не народжується і не вмирає, він не приходить знову у світ і нікуди не виходить з його. Нерожденному, повсякчасому, вічному, йому не можна заподіяти смерти, навіть якщо знищено його тіло. Всі його бажання вщухли, він — на шляху до остаточного визволення. По ­ дібно до того як вода стікає без сліду з лотосового листя, так і всі його вчинки, відколи він усвідомив тотожність своєї особи з усесвітнім Атма ­ ном, не зачіпають більш його душі. І смерть, визволивши від останніх прихильностей серця, дасть йому щастя зникнути назавжди, розчинив ­ шись у безобличній світовій душі, дасть йому, як згодом гучноголосно скаже Будда, — Нірвану. Якщо корінь зла — у несвідомості, а до істини провадить тільки шлях самопізнання, то природнім було б припущення, що в системі Упанішад немає етики. Справді, що могла б чеснота додати до блаженства розуму, який відчув свою безсмертність? 1 чи ж треба було встановляти на землі, 1 Chandogya-Upanisha d VI, 1 — 2. ,Концентри індійського світогляду 101 в перебіжному і примарному, закон обов ’ язків минущого супроти тотож- ньої йому вічности, а надто людини проти людини? Одначе, доктрина Упанішад не вичерпується самсю лише пристрасною метафізикою. Навіть як літературні пам ’ ятки, з зовнішнього боку, Упанішади є не що инше, як проповіді у формі розмов старця з учнем, чоловіка з жінкою, батька з сином, бога з дитиною. В цих діялогах повно умовлянь любити і жити по правді. Ранній індійський аскетизм був м ’ який і щиросердний. Він відкидав крайнощі боротьби з бажаннями тіла, що, на думку пізніших саннья- синів брахманізму, мала витончити почуття і прискорити смерть. Він не вимагав від адепта ні довгого посту та затримування дихання, ні виси ­ джування у воді чи цілоденного вистоювання навшпиньках із зведеними руками, ні зосереджування погляду на одному пункті, ні инших відмін тої виснажної нерухомости тіла, що ніби дає, як почали вважати потім, спромогу доходити вищих ступенів розкриття розумової сили, дає екстаз, потрібний для зажиттьового злиття з Брахманом. Не визначаючи точно, як повинно переходити споглядальне життя, він обстоював тільки по ­ требу відцуратися світа, звичайно на схилі віку, і зректися життьових вигід та прихильностей. В йому не було гордині чоловікобога. Його запо ­ віді прості: «Кажи правду, виконуй свій обов ’ язок, студіюй Веди; …нехай тобі богом буде мати, батько, учитель, гість» 1 . У громі, «голосі божому», одна з найщиріших його легенд розпізнала владні перекоти початкового складу трьох дієслів: damyata, datta, dayadhvam — «будьте смиренні, будьте щедрі, будьте милосердні» 1 2 . Так змінила лісова пустинь слух войовничого арійця. 1 Taittiriya-Upanishad І, 11. 2 B r haddranyaka – Up. V , 2. Моральні питання вже тому повинні були зайняти чільне місце в умо ­ глядній доктрині Упанішад, що її ускладнила теорія переселення душ, згодом — основна думка, спільна всім релігійним прямуванням та релі ­ гійно-філософським системам Індії. Як за кінцевий стан, приділений кожній індивідуальності, вважалося зникнення індивіда в усезагальній суті, а вихор життя, затягаючи нерозумну душу в безвідрадний потік існування, відсував у безкрай здійснення цього принадного кінця, то чеснота мала допомогти розумові в його зусиллях осягнути природу душі і так припинити перевтілювання. Залежність долі душі від учинків, які вона направляє, та Карма, що про неї через кілька віків буддійські про ­ повідники говоритимуть відверто на всіх перехрестках, як про єдину причину метемпсихози, в Упанішадах ще оповита таємницею і неска ­ занна. «Коли після смерти людини голос її ввіходить в огонь, її дихання — у вітер, зір — у сонце, розум — у місяць, слух — у сторони світу, тіло — в в землю, дуща — в етер, натільне волосся — у трави, в дерева — волосся голови, а кров і сім ’ я — у воду, — то де ж ця людина?» питається учень. ,102 Проф. М. Калинович «Візьми мене за руку, Артаб ’ аго», відказує учитель: «ми обоє хочемо знати це, не слід говорити про це на людях». — «І вони ідуть удвох домо ­ влятися. І Діяльність була тим, про що вони розмовляли, Карман був те, що вони славили» 1 . А все ж головні тези віри в метемпсихозу в Упані ­ шадах уже виявлені цілком виразно: доля людська залежить від учин ­ ків людини — хто творив добро, той знову народжується як добрий, хто був злий — як злий. Коли б не буддизм, той заклик до споглядання і відцурання світу, що пролунав у добу Упанішад, навряд чи схилитнув би народні глибини, її моральний вплив не вийшов би за вузьке коло вибраних натур, а умо ­ глядний її бік, добра вість, принесена для небагатьох, де-далі крізь глибшу імлу проступала б у зміні вірувань, як верховина минулого, що відійшла в надто далеку далеч, — щоб загубитись у Майі Веданти, в дуалізмі санк ’ ьї чи скепсисі настиків. Буддизм і близька до його релі ­ гія джайнів, вийшовши обидві з того самого духового заколоту, що й теорія Атмана, прищепили мораль старецтва всій Індії і дали ідеям Упа­ нішад усенародне значення. Легендарна пам ’ ять про основоположника великої релігії, його розрив з богом та кастою, трагічна владність його першої «благородної істини»: «жити — значить страждати», проповідь бра ­ терства, звернута на розмовному діялекті до всіх, хто з незнання сла ­ вить Мару, бога «жаги існування», наївна повість та ревна пропаганда перетворили в життя і рознесли по всій країні ті думки, що достигали колись у лісовій глушині і були об ’ єктом самотніх розмислів чи інтимних розмов. Так само не скромна з зовнішнього боку традиційна обрядова релігія і не абстрактна аскеза брахманства, а буддизм з його гуманним ученням, простим, вишуканим ритуалом, з його щільно з ’ єднаним духо ­ вним орденом і пишними манастирями сприяв тому, що індійське середнє- віччя і уявити собі не могло нормального життя без побожности, а ідеа ­ лом благочестя зробився подвиг анахорета. В історії ідей цей ідеал тим більше важить, що разом з буддизмом у першому тисячолітті по Р. Хр. він твердо осівся на всьому південному сході Азії. Рівночасно з тим, як спадкоємці ведійських мислителів творили витон ­ чену філософську систему, масам по-давньому потрібні були простіші і наочніші форми пізнання, відповідні до стихійної, непотьмареної роз ­ мислами жаги життя. Дуже показове те, що перші греки, побувавши в Індії, знайшли тут поширений скрізь у гірських країнах буйний оргія- стичний культ Шіви, якого ці європейські заходні ототожнили із своїм Діонісом. Шіва — дальший розвій Рудри, ведійського божества хуртовини. В пантеоні Ріґ-Веди Рудрі випало другорядне місце наділеного людською подобою руївничого єства грози. Але в пізнішій Ат ’ арва-Веді його закли ­ кають, як володаря світу, під іменнями Ішвари чи Магадеви, а гімн «Ста Рудрам» наймолодшої з Вед — Яджур-Веди показує, як зросло і 1 B r hadaranyaka-Up. I II , 2. 13 — 14. ,Концентри індійського світогляду 103 зробилось всебічним його значення. В обох цих Ведах Рудра — протектор військових, розбійників, мисливців, купців, ремесників, старців. Йому приписують всюдисущість і передування духами лісів і полів, рік і дже ­ рел, хмар і повітря, — юрмами війська, за допомогою яких здійсняє він свою владу. Дарма що всемогутній і вічний, він живе на землі — в лісах, на верхогір ’ ї, бере участь у січах, пильнує врожаю, отар і добробуту хатнього. І подібний він до людини. У розвиткові образу Шіви відбилися ті самі риси народньої твор ­ чости, що виявились у створенні натуралістичного пантеону Ріґ-Веди. Невідмерлий серед народу генотеїзм сприяв перенесенню на Рудру спо ­ конвічних ознак спустошливого Огню, сонячних богів і проводиря Мару- тів (у Ріґ-Веді Рудра був їх батьком) — Індри. А як уже з часів Ріґ- Веди визначився в Індії нахил до однобожности, то висунення в перші лави небесної ієрархії бога-героя, учасника всіх подій у людському жи тт і, було природне і неминуче. Завжди чутке до подихів доби, а в даному разі до того ж, мабуть, змагаючись з уже народженим буддизмом, брах- манство узаіальнило властивості, надані гірською північно-західньою Індією своєму патронові, і поставило його понад решту ботів. Через кілька століть, у Магаб ’ араті, з його вже найвищий бог. Участь ученого богослів ’ я у формуванні його образу позначилась як на звичайній кон ­ кретизації зовнішньої його подоби, так і на ототожненні його з відвічним усежерущим часом, одною з абстракцій Ат ’ арва-Веди. Недурно грама ­ тику вважали за його відкриття і драматург до нього вдавався з молитвою, а Ґ анеш а , його син, — премудрий порадник і начальник над його почтом, — був опікуном мистецтв та письменства. Але ці деталі не заступають того зрушення у світогляді післяведій- ської Індії, першим покажчиком якого був індуїзм. Небо знизилося, боги попростішали, — з цього і почався злам. Так, резиденцію Шівину — гору Кайласу, десь за межами Гімалая, хоч і не приділено до певної місце ­ восте, та все ж це земна гора. В Шіви, мов у царя, пишний двір, військо з геніїв, скарбниця. Підвладні йому небожителі, наче царські міністри, поділяють з ним турботи промислу над світом, кожний відповідно до свого фаху. На вигляд він — то воїн, озброєний тризубцем, то мисливець з тенетом у руці, то анахорет, з довгим волоссям, заплетеним і звитим, мов слимак, на тім ’ ї. Він жонатий. Ше більшу міру наближення бога до землі репрезентує друга система індуїзму — релігія Вішну, збудована на основі культу богочоловіка. Як і Шіва, сонячний Вішну, був один з другорядних натуралістичних богів Ріґ-Веди. Ніщо в Ріґ-Веді не провіщає його прийдешнього верховенства. Невідомі навіть і проміжні стадії повільного його звеличення, за тим винятком, що в Яджур-Веді Вішну часто ототожнюється з жертвою, осередком умоглядних теорій тієї доби. В епосі ж, що був для індійського середнєвіччя таким же збірником знання, як для свого часу Ріґ-Веда, у вішнуїтських шарах Магаб ’ арати, Вішну надано атрибутів вищої істоти ,104 Проф. М. Калинович і теорію аватарів, земних його втілень, уже завершено. Крішна і Рама, головні автари Вішну, — то ті улюблені форми, що в них потаємне відкри ­ вається людям, втілюючись у людській подобі в останню світову добу, в залізному віці невір’я, гріха та загального занепаду, щоб відбудувати на землі зневажений закон, допомогти праведникові і покарити нече ­ стивого. Хоч у вішнуїтській мітології трапляються риси, які давали підстави вбачати в образах Крішни і Рами останній ступінь у розвиткові ведій ­ ського натуралістичного політеїзму, проте ця мітологія в такій мірі переобтяжена фабулами, поясненними з історії та побуту епічної Індії, що й за ядро крішнаїзму і рамаїзму треба визнати місцеві культи обо ­ жених героїв. Головний довід на користь цього погляду дають свідчення славнозвісного грецького джерела від 3-го століття дохристової ери 1 , що під той час на приганговій рівнині панував культ Геракла. Все відоме з епосу про Крішну — легендарного годованця пастуха і провідцю пасту ­ ших ватаг, чия участь у династійних битвах на боці пандуїдів дала остан ­ нім перемогу, про Крішну — богатиря, народнього улюбленця і заразом бога, — все це переконує в тім, що еллінським ім ’ ям у подорожника- грека названо Крішну, героя Ядавів — племени, що жило на південь від Джамни. Колись — ватажок, що вславив свою батьківщину на бойо ­ вищах, де вирішувалась будучина індійського народу, Крішна повинен був з права зайняти перше місце в низці аватарів божества, скоро в Індії зародилась ідея месіянства. Можливість цієї ідеї серед народу з великим історичним минулим не здається несподіваною навіть при тій умові, що зовнішня історія Індії аж по 3-ій вік перед Р. Хр. — то безупинна путь від перемоги до перемоги. Мрія про визволителя була перш за все потребою душі. Чекання бога, що має зійти на землю в людській подобі, щоб, визнавши за своє відкриття моральний закон, який установили на землі в його ім ’ я муд ­ реці і провидці, стати на боці мудрих і добрих проти темного й злого і взагалі полегчити сувору долю індивідуального життя, — це чекання було реакцією на песимістичну доктрину перевтілень, а надто на край ­ нощі надані їй буддизмом. Згодом з ’ явились і зовнішні умови, сприят ­ ливі зростанню надії на пришестя визволителя. Починаючи з останніх віків дохристової ери чужоземні державці — насамперед греки, потім скити і туранці підкоряють собі північну Індію, — і почуття рокованости, загублености дрібного існування у просторищах вічности, що віддавна живилися самобутньою мудрістю, збільшує тягар національного поне ­ волення. Що ж до засновку цієї надії, — ідеалізації минулого, то вона в крові як окремих людей, так і цілих націй. Є епохи, коли ідилічні уявлення про рай минулого набирають особ ­ ливої сили, заносячи фантазію в краї відвічного привілля, довічного Е. Schw a nbeck. Megasthenis Indica. Bonnae 1846, стор. 43 — 4. ,Концентри індійського світогляду 105 щастя. То переломові періоди великих культурних здобутків. На заво ­ роті її історичного шляху від сільського побуту до міської цивілізації Індію перших потужних монархій не минула доля ні зневоленого іудей ­ ства, що починало історію людства з блаженного життя в Едемі, яке мав відновити Месія, ні післягомерового еллінства з його вірою, що спра ­ ведлива Астрея повернеться на землю і з нею — втрачений золотий вік. І в Індії вчення про чотири періоди повільного занепадання світу тісно сплелося з ідеєю втручання бога в життя загрузлого в гріхах людства. Ця думка, ставши основним догматом вішнуїзму, очевидно, була така популярна, що згодом її засвоїв і буддизм, як віру в спадкоємця Буд- диног е — Майтрейю, який має зійти на землю. Звичайно, про причини ототожнення визволителя – Крішни з давнім сонячним богом можна тільки гадати. Безперечно, цей процес тягся довго і навряд чи дійшов кінця на батьківщині героя, в обмеженому обширі племінного культу. Навіть у Магаб ’ араті, не зважаючи на кількаразове перероблення її, суперечність первісних легенд про Крішну-героя і піз ­ ніших уявлень про його, як про іпостась божу, так і залишилася не- полагоджена. Що з сонму старих натуралістичних персоніфікацій ви ­ брано було за деміурга і для втілювань на землі бога Вішну, а не Варуну або Індру (надто земна природа Аґні ніколи не забувалася), це, найпев- ніше, зумовив благодійний для світу характер зішестя бога на землю. В цьому не могла не відбитися традиція Ріґ-Веди, де сонячні міти завжди персоніфікували лише творчі властивості сонця — його світло, тепло і родючу силу. Хоч би які були мотиви злиття билин Крішнового циклу з мітами про доброго, дружнього, «діяльного» Вішну, — це злиття дало вихід життє ­ радісним потокам національної енергії. Воно підточило філософію буд ­ дизму, що навертала до безвілля. По присмеркових віках безнадійного розумування в Індії знов тріумфують ясні настрої часів Ріґ-Веди. Пасив ­ ність, ця свого роду духова хворість, зживалася поволі. Проте під 7-ий вік, виконавши велику свою цивілізаторську місію і прилучивши до індійської ідеї не тільки ввесь Індостан та Цейлон, а й Зондські острови, Тибет, Сіям і Китай, буддизм утрачає свою владу над тією нацією, що виплодила його, з 12-го ж віку він уже не існує в Індостані, як впливова релігія, як світогляд. Поворот до традицій мітотворчости в ріжних верствах суспільства переломився по ріжному. Кастове духівництво такої впертої у своїх симпатіях країни, взявши під свою опіку реформаторські тенденції вішнуїзму, не зріклося колишнього кола вірувань, ані одержаного на спадщину обряду. Воно розцвітило образ Вішну нарослою за тисячоліття релігійною фантастикою, відзначивши цим з зовнішнього боку велич ­ ність нового світодержця. Коли в «Божественній Поемі» (Bhagavadgita), найдосконалішій релігійно-філософській пам ’ ятці доби і євангелії віш ­ нуїзму, Крішна об’являє, на прохання бойового товариша, свою справжню ,106 Проф. М. К а лино лич природу і стає перед ним на ввесь зріст, Арджуна бачить багатоголо ­ вого, тисячерукого і тисячеокого велетня, в чиєму тілі, — без кінця, без початку, — вміщені всі істоти, всі мудреці і герої минувшини і всі боги. І хоч та ж поема, поновляючи ще не зникле з пам ’ яти, ще свіже вчення Упанішад, доводить доктрину монізму до крайніх її меж твердженням про цілковиту ілюзорність скінченного світу, а все ж з несказанною Майєю цієї теорії — «безсюжетовою грою творця» і єдиною реальністю — у вішнуїзмі навіть після того, як він пройшов крізь роз’ятрену свідомість містиків, уживаються в злагоді і людська плоть і земне єство месіїне і матеріяльний рай Індри. Цей перекид старих вірувань у новий твор ­ чий кругобіг не обмежився самою системою вішнуїзму. Еклектична мисль брахманства, об ’ єднавши всі порізнені, та близькі між собою духом поривання Індії, врятувала від загибелі і архаїчний міт і Брахмана (Брама), зробивши останнього, вкупі з Шівою та Вішну, одною з іпоста ­ сей триєдиної трійці, і закріпила за Індією на всі наступні віки ідеал упокорености та віру в метемпсихозу. І тільки фанатичну непохитність моралі відцурання світу витіснила ідея обов ’ язку, що виправдала дій ­ сність і не була ворожа діяльності. Коли навіть оточення добре досвідчене в тонкощах абстрактного мислення, та класа, що постачала кращих теоретиків усім релігійним прямуванням Індостану, не виключаючи й атеїстичного буддизму, поді ­ лила з народом віру в богочоловіка, то яким же рідним і потрібним повинен був зробитися антропоморфізм для мас, для пастви! З ним усяка неясність зникала з життя. Він представив світ, як твір творця, дбай ­ ливого хазяїна, що піклується кожним існуванням. Він показав мате- ріяльну первопричину всього приступного зорові, слухові, дотикові. То деміург, який носився відвіку над первісними водами на кільцях безконечної змії. З пупа його виростає лотос, з лотоса повстають решта богів. Зорі — волосся на голові божій, місяць — його діядема. В періоди дощів він спить, пливучи на лотосовому листі по світовому океану, і цей сон — то символ тих минулих і прообраз тих прийдешніх «Ночей Брах- манових», кожна по 4.320.000.000 літ, що наставали і наставатимуть після пожеж спорохнявілого всесвіту, після всесвітніх усепоглинаючих потопів, і чиєю вранішнєю зорею бував і буде вічно відновлюваний золо ­ тий вік відбудованого світу. Як Шіва, — пойнятий полум ’ ям тріумфуючий бог танцює в осяйному етері. З неба на божі плечі водоспадами ллються верхів ’ я Гангові, щоб свята ріка, минувши гори, розтікалася по пло ­ дючих земних рівнинах, мов золотий шнур, протягнутий поміж хвилин ­ ним И вічним. Ці два світи не розмежовані: праведники за живоття, герої — після смерти сходять на небо, де їм наготовано нагороду. В царстві Ями, у Вайкунт ’ і — раю Вішну, в гаю Нандані — навколо Індриного палацу, те саме буяє життя, тільки безсмертне, та сама палає жага існування, але вга- мовна. Там ґречно боги, мов дорогого, почесного гостя, розпитуються ,Концентри індійського світогляду 107 прибульця про його здоров’я і сам Індра, тр о нуючи на престолі слави перед очима всіх насельників неба, з грудьми в сандалових плямах, як у смертного, сплітає безстрашному смільчакові вінок із квітів мандари; там бренять бджоли, сп ’ янілі з паху райського дерева, співають зозулі- кокіли і воду у ставках переповнює рудява краска лотоса. Боги і собі мандрують по землі і живуть серед людей. Красуні з їх двірського почту, звабливі апсари, купаючись у земних ріках, спокушають суворих аске ­ тів, чиї надмірні духові подвиги загрожують потьмарити святість небес. Добрі генії домують у кожній деревині, линуть у вітрі, пестять кожну квітку. Що-разу, коли всесвіт перебуває в небезпеці, визволяти його і людей приходить сам творець. Як Кабан, виносить він на своїх іклах землю на поверхню з морської безодні, куди її затяг золотоокий демон. Як Риба, він щасливо переправляє в дні потопу корабель побожного царя через океан, що поглинув усе живе. Як Рама, появивши дива нечуваної відваги за дванадцять років вигнання вдвох із небесною своєю дружи ­ ною в образі земної царівни Сіти, він бере гору над десятиголовим володарем Ланки і завойовує Індії Цейлон. 1, нарешті, як Крішна, при ­ борна ч зрадливої династії, він так переймається подобою люд ­ ською, що навіть боги та й ті не пізнають у йому свого царя: він живе в пастушій родині, блукає по лісистах берегах Джамни, бавлячись грою на сопілці, водить перед у розкішні місячні ночі в танках закоханих у його пастушок, — проводир і друг вірного йому щиросердого патріяр- хального клану. Так у межах самої релігійної настроєност и змирщувалось небо, зни ­ кав страх перед незбагненністю світобудови і зростала любов до землі. Тими самими скарбами форм, тонів і фарб обдаровувала ця земля і в добу Ріґ-Веди і через тисячу літ. Але старовина відвернулась від повсяк ­ денного до примрійних причин і прообразів земних явищ. Вони були і перше: квітки барлерії, мов дівочий ніготь, рожеві на кінчику і фіял- кові з обох країв 4 ; хмари — чорні, як мокра буйволяча шерсть, на мить повдягані в жовтий адамашок блискавки і винизані, наче мушлями, густими журавлиними ключами 1 2 ; вагітні перешепти розбухлого чорно ­ зему і животворчі пахощі індійської осени, що ввела розбурхані річні води в їх береги і звеліла рижовим стеблам похилитися під наливом спілих зерен 3 ; уникливі очі нареченої, дитяча посмішка, радість труда. Та їх принизила думка, перетліла в огні шукань, з ними змагалася ста ­ рість, забачивши потойбічне світло, — вона поминула мовчки шляхи свого земного життя, і пам ’ ять нащадків не зберегла для прийдешніх поколінь жаги сердець, що бились давно. Не пропадали і вдосконалювались, пере- 1 Kalidasa. Vikramorva c i, вид. Fr. Bollensen a. Petersburg 1846, стор. 34. 2 M r cchakatika, вид. Ad. Stenzler ’ a. Bonnae 1847. стор. 76. 3 Vi c akhadatta. Mudrar a kshasa, ed. of the Comittee of. Publ. Instr. Calcutta 1831 , стор. 59 — 60. ,108 Проф. М. Калинович повідувані з роду в рід, лиш теореми мислення, високо знесеного над життям і землею. Тому такими несподіваними, такими недоречними серед екстатичних пісень Ріґ-Веди здаються нечисленні прості її вірші, цілком присвячені людині, її справам і пристрастям; тому ще боязкі в ній ті голоси, що пориваються оповідати про відмінність кар ’ єр та покликаннів, про за н аду гральних кісток, чи то про жіночу надію збу ­ тися за підмогою чарзілля розлучниці і привернути до себе чоловікове серце. Мало що більше приділено уваги людині і в Ат ’ арва-Веді, а люди післяведійської доби, як малює їх тогочасне письменство, то мрійники і фантасти. Хоч у духовній літературі побут відбився настільки, що за нею можна відтворити багато його подробиць, проте ні у Ведах, ні в брахманській теософії, а тим паче в буддійських пам ’ ятках, земному і людському не надано самостійної ваги: шаленство бажань — егоїстичних у Ведах і трансцедентних в Упанішадах та буддизмі — переступило межі приступного людині, — і гострість спостережливост и спершу відточувало грозове чи сонячне небо, потім — полонянка тіла — душа. Тільки в епосі, що протипоставив небесній ієрархії земні генеалогії, вперше з’являється беззисковне милування наочним околом і діла люд ­ ські стають головним об ’ єктом думки. Правда, ні в Магаб ’ араті, ані в Рамайяні ми не знайдемо життєпису, вільного від віронавчальних при ­ крас. Усі вони однаково побожні, доброчесні і супокірні — ці герої, оз ­ броєні луками, повбирані в мареновочервоне вбрання, вкриті оленячими шкурами. І кожна героїня, ширококлуба, міндалюватоока, переможна своєю вродою над красою небожительок, молитовно складає руки, додер ­ жує посту, приборкує надсильними зароками пишне тіло. Але вже лиця в смертних горять, наче зорі на небі, і кучерявляться кучері, дзвенять перлові намиста і золоті браслети, искриться на сонці палаци і груди дихають штучним ароматом; вже в позаміські гаї простує закоханий, щоб мріяти на самоті, і пустинницькі ліси обертаються в притулки ко ­ хання. Як збільшується словник на назви речей щоденного вжитку! Які найтонші відтінки в красі природи, тіла й уборів точно закріпляє щед ­ рота синонімів! У цій матеріяльності милування — коріння останньої метаморфози індійського світогляду, що припала на золоту еру класичної Індії — на період з 4-го по 9-й вік. В історії Індії відбулося багато важливих подій за той не менш, ніж п ’ ятсотлітній переміжок часу, що відмежовує добу епосу від часів найбільшого розцвіту Індії. Починається післяепс- сова епоха походом Александра Македонського в П ’ ятиріччя, з його найближчим наслідком — втягненням Індостану, правда, дуже повільним І млявим, у коло елліністичної цивілізації. Пізніш, з 2-го віку перед Р. Хр., на індійській культурі позначився сильніший вплив північного сходу і півночі. Хоч парф ’ янське та туранське панування в північній Індії тривало всього два чи три віки, проте воно міцно захопило Індо ­ стан не тільки тому, що варварські державці, як представники нижчої ,Концентри індійського світогляду 109 цивілізації, охоче засвоювали індійську культуру, а й тому, що установи, принесені чужинцями, були споріднені з місцевими. Варвари, з їхньою необмеженою царською владою, з їх рабством і свавільством, прискорили загибель в Індії давнього героїзму, розцвіт султанства і блискучих дворів, зніженість та гаремні звичаї. Завойовники і кочовики, лицарі фортуни, вони та їхні ватаги, принісши з собою проповідь життя миттю, сприяли заразом і порушенню релігії. З цих під ’ яремних століть (на них пропадають і найбільші успіхи буддизму!) Індія вийшла зміцніла, досягши своїх природніх кордонів, об ’ єднана у великі національні монархії. Політичне об ’ єднання спри­ чинилось до швидкого зростання міст, а використання багатств колоні ­ зації, міжнародня торгівля і двірський церемоніял надали міському життю небувалої пишноти. Духова творчість виформувалась у сталій релігії, підтримуваній від монарха. Супротивні один одному культи зма ­ галися до зовнішнього виявлення величности їх ідей. Удосконалювалось монументальне будівництво. Різьбарство, сполучаючи тубільне майстер ­ ство з античним мистецтвом, творило фантасмагорії декоративних ефек ­ тів. Розцвіло меценатство. Ласка двору і торговельна удача піднесли понад загальний рівень міської людности багача, куртизана і світську людину, чий день виповняли влови, театральні вистави, прохідки у пар ­ ках чи прогулянки в міських околицях, музика, малярство, читання і самостійна поетична творчість, особливо ж любов — складне мистецтво перших поглядів, спокуси і поволі згасаючої пристрасти. З часів царя Вікрамадітьї Чандраґупти II (5-ий вік) ця закінчена вже цивілізація має свою ідеологію, зафіксовану в особистій творчості всупереч безименному, анонімному або апокрифічному письменству попе ­ редніх віків. Найважливішим моментом у цій творчості був розпад син ­ кретизму поезії, релігії та філософії. Досить побіжного огляду класич ­ ної індійської літератури, щоб упевнитись, яка галузь цієї тріяди в ній переважає. Її духовну парость репрезентують самі лише пурани, мета ­ фізику — система Шанкари (Веданта), етику — дидактичні афоризми. Справ ­ жнім люстром доби була світська поезія — сукупність лірики,- — виділеної в самостійний жанр чи повкраплюваної в діялог, — драми, мітологічної поеми, романа і казки-новели. Що настигало в епосі — безроздумна радість життя і тріумф почут ­ тів, — те в цій світській поезії панує самовладно. Багатющий словник, маючи для самого лотоса і його частин понад триста назв, і віршова тех ­ ніка, така своєрідна і вишукана, що її не можна віддати засобами иншої мови, тільки на те й існують, щоб відбити красу світу, а надто жіночу красу. Жінка — от єдине божество цієї поезії, цього оточення. «Щиру правду кажу я, люди», запевняє Б ’ артрігарі, «безсторонну… Нема нічого чарівнішого за жінок і не існує иншої, окрім них, причини горя» 1 . 1 Bhartrhari. C ringdracat a ka (Bhartriharis sententiae, ed. P. Bohlen. Berolini 1833. I, 54). ,по Проф. М. Калинович «Нащо тобі Вішну, Шіва, Брама та инші боги?» запитує Амару: «Хай боронить тебе повік лице тендітної дівчини, що нахиляється над тобою… під час любовних утіх, з безладно розмаяними кучерями, з колихливими сережками, із значком на чолі, півстертими краплями поту, з втомленими під кінець любощів очима!» 1 Виткані з місячного сяйва, вони палають одну лиш мить, ці дівчата, мов бахрома вечірніх хмар, і кожна з них така ніжна, що непритомніє, коли, жартуючи, подруга несподівано доторк ­ неться до неї найніжнішою квіткою шіріші. Довгастоок’і обличчя в них — мов повний осінній місяць, а стан такий тоненький, що зворушення може його переломити. Коли та дівчина — скромна анахоретова донька, приму ­ шена ходити в грубому личаному вбранні, вона скидається на квітку, півсховану пожовклим листком; якщо ж вона гетера, вона ясніє золотом, наче місячний серп, затінений хмаркою. Стан у неї переперізаний поясом, де міняться барвисті самоцвіти, на груди їй стікають дощові краплі з розквітлої гілки кадамби — її голов ’ яної оздоби 2 . Всі багатства земні: розкішніші за храми палаци, перла й рубіни, золото, мускус і шовк щедра романтика почуття принесла в дар цьому досконалому божеству. Вищий за його тільки Кама, індійський Ерот. Проколюючи квітковими стрілами позначені серця, то він закинув жінку, мов удку, в море світу, щоб ловити чоловіків на приману губ 3 . Йому на честь будовано храми і туди збиралася молодь у його свята — більше розважатись, аніж моли ­ тися. Хлопчик із сагайдаком за плечима, з луком з цукрової трости в руці, сам — Любовний Захват (Madana) і дружина Пристрасти (Rati), не зважаючи на алегоричність своїх імен він один з усього брахманського пантеону задержався в цілості, як переконуючий і життєпотрібний пере ­ житок антропоморфізму, у свідомості того світського суспільства, що розминулося з буддійською мораллю, а від брахманізму заховало лиш учене пишання мітологічними образами. 1 О. Bohtlingk. Indische Spr u che. 2-te Aufl. Petersburg 1870 — 73. No 1035. 2 Порівн. M. Калиновичъ. Природа и бытъ въ древнеиндійской драмѣ (Відб. з «Университетскихъ Извѣстій»). Кіевъ 1916, стор. 7 — 10. 3 Cring a racataka I, 84. Нове джерело захвату — захоплення почуттям — змінило вкрай і норми світосприймання. В синкретичній творчості минувшини, де переважали віра та умогляд і де метою шукань була абсолютна істина, шляхом піз ­ нання був синтез. А та доба, що відчула смак божества в поцілункові, в струмені вдиханого повітря, в змисловій спокусі барви, звука і мате ­ рії, виправдала явище, визнала кожну мить за рівноцінну вічності і в в кожній краплині побачила мікрокосм. Аналіз став її методом, у не ­ скінченно малій величині знайшла вона основу всякої реальности. В кон ­ кретній відміні мислення — художній творчості аналітичний метод пізнання провадив до пильного спостереження деталів, до мозаїчного роздріб ­ нення зорового, слухового та дотикового образів, строфи, орнаменту, мініятюри. Багатогранність образові дали епітет та порівняння, а сим- ,Концентри індійського світогляду 111 волізм надав йому підсвідомої багатозначносте. Схему чотиривіршової строфи заткало мереживо такого, приміром, чіткого малюнка: «Хай по ­ палить ваші гріхи огонь стріл Шівиних, той огонь, з яким діви Тріпури поводилися, мов з коханцем, що провинився що-йно: коли вони відштов ­ хували його, він ловив їх за руки; хоч вони відбивалися сильно від його, він чіплявся проте за кінці їх одежі; коли він обхопив їм волосся, вони відкинули його від себе; коли він припав до їх ніг, збентежені дів ­ чата не звернули на його уваги; коли ж він обійняв їх, вони відхитну ­ лись від нього, із слізьми в блакитних, як лотос, очах» 1 . А орнамент заструмував вічками мерехтливого павиного пір ’ я на палацових та хра ­ мових колонах, завис кронами листя, пелюсток і сузір ’ їв з фронтонів, обвився низками перлин круг ший, кругом плесен, довкола ідольських тіяр, навкруг капітелей. І малярство, керуючись тем самим духом ана ­ лізу, вправило сюжет у здеталізоване тло спочутливої природи. Так у «Шакунталі» герой, розлучений із своєю коханою, замовляє її портрет. Портрет готовий, та цареві бажано, щоб на портреті було намальовано і беріг річки, що протікала повз ту лісову пустинь, де минули кращі дні його кохання, і парку пригорнутих один до одного лебедів на піща ­ ній обмілині, у глибині ж — підгір ’ я Гімалайські, а на них щоб лежало кілька яків, і щоб під деревом, з віт якого звисає мокрий пустинницький одяг, примощено було газелю, що чухає собі ліве око в ріг самця 1 2 . 1 Amarufataka, 2 (Indische Spriiche. No 2080). 2 Kalidas a . C akuntal a , вид. К. Pischel ’ я . Kiel 1877, стор. 133 — 4. Метод пізнання, застосований в образовому мистецтві, був методом і абстрактного мислення, яке витворило точну науку класичної Індії, зокрема алгебру та астрономію. Його найбільший здобуток, а заразом крайній ступінь абстрактносте в усвідомленні матерії, досягнутий в Індії золотої доби, — то Вайшешіка, система філософа Канади, згідно з якою світ складається з атомів, з ’ єднаних у ріжні сполучення волею вищої істоти. Розрив із споконвічною духовістю настроїв не пройшов для нового суспільства без сліду. Не хто инший, як той же Б ’ артрігарі, співець змислової любови, показав на прикладі свого життя, як важко було індійському денді змагатися з національною вдачею споглядача і под ­ вижника. Б ’ артрігарі сім раз утікав до манастиря і стільки ж раз кидав його. В манастирі славетний поет, за словом його сучасника — китай ­ ського пілігріма-будиста І-Цзіна, що побував у 7-му віці на батьків ­ щині Будди, наказував тримати напоготові колісницю, щоб можна було, тільки заманеться, знов повернутись у світ. Лиш збентеженій душі потрі ­ бен був примирливий заповіт: «Чого ти кидаєшся, серце, гарма-дарма з одного краю до другого? Заспокойся на чомусь одному. Усе само собою влаштовується. Що має статися, станеться так, а не инакше. Не згадуй минулого і не думай про майбутнє. Кохайся в цьому світі в радощах, ,112 Проф. М. Калинович що приходять несподівано і так само несподівано зникають» 1 , — «щоб, перейшовши до краю свою життьову путь, подібно до актора, ввійти в господу Смерти, мов за завісу» 2 . Та розплатою за гедонізм був пере- сит життям, і екстатична якість духу вивітрювалась у потьмарність похмілля: «Дано людям сто літ життя. Половина його спливає вночі, половина другої половини — то час дитинства і старощів, решта йде на службу, на слабості, на горе. Звідки ж веселість у смертних, коли життя скидається на бульбашку на морський хвилі?» 3 Отож Б ’ артрігарі, збері ­ гаючи найголовніший, можливо, порив свого народу, кличе людей до чистої їжі з плодів, до приязні з антилопами, в самотину, в ліси, де ліжко — на камені при березі кожної річки 4 . 1 Vairdgyapataka ( Bhartriharis sententiae III, 63). 2 Там же, III, 51 . 3 Там же, III, 50. 4 Indische Sprtiche. No 7228. 5 Kalidasa. Malavikdgnimitra, вид. О. Tullberg ’ a. Bonn a e 1840, стор. 8. 6 Mrcchakatika, стор. 72. 7 Там же, стор. 44. 8 Bhavabhuti. Mdlatimadhava, вид. Kailasa Chandra Dutt. Calcutta 1866, стор. 65. 9 Qakuntald, стор. 7 — 9. Цей сум далеких ремінісценцій розвязано в ідилії. Злагода скромної лісової пустині уявлялася в рисах принадної новини, спогад про мудрий супокій природи, — от хто міг що-миті вготувати нову нірвану: актрисі, що, докінчивши танок, спинилася самотна біля розчиненого вікна поди ­ хати свіжим повітрям, дивлячись на далекий лебединий став 5 ; розпе ­ щеному франтові, задурманеному міцними своїми пахощами, мов ясно- жовтими квітками чампака 6 ; естетові, який забув про сон за-для чарів ­ ного співу, забув, що вже минає ніч, осяяна двома рогами низьконавис- лого місячного серпа, схожими на вистромлені над поверхнею ікла дикого слона, що впірнув у воду 7 ; еротикові, стомленому тими літніми ночами, коли молодиці, у вогкім нічною вогкістю і щільно прилеглім до тіла серпанку, йдуть за місто купатися і довго стоять вродливі, мов золоті глеки, на пологому річному березі, склавши руки на високих грудях 8 . Довірливі газелі спокійно пасуться в манастирськім гаю; молоді чагарі позадимлювала повсякчасна курява жертв; прихильна рука притулила до сусідніх стовбурів зігнуте під тягарем квіток віття ліян 9 , — ці лагідні образи незлостивосте і любови показали всім пере ­ сиченим, усім розчарованим дорогу до лісової пустині — шлях до вряту ­ вання, хоч нездійсненний у житті, але вгамовуючий мрію. 8-м віком не кінчиться індійська культура. Проте з цього часу її творчі можливості явно всихають і спіраль духового її зросту спиняється, викругливши світською поезією свій останній заворот. Кінці зійшлися, міцна околишня верства обхопила могутнє паростя двох тисячоліть, геть-геть відбігли від центру крайні кола. Залізна логіка подій підкре ­ слює виснаження творчого духу розпадом національного організму, втра- ,Концентри індійського світогляду 113 тою політичної незалежности, насильством чужоземного завойовника над самобутньою думкою, над віруваннями та звичаями подоланої країни, нарешті, змертвінням тої мови, що втілила в слові палку метафізику, схвильоване почуття і людяну мораль. Ще в 12-му віці бенгалець Джайя- дева відчує лірично-релігійний захват давніх давен і в пристрастних монологах пастуха К рішни і пастушки Рад ’ и, його коханої, сполучить містицизм «Божественної Поеми» з еротикою світської лірики, а Рама ­ нуджа та реформатори наступних віків відсвіжать ідеалізм Веданти. Але ці сполохи генія не витворять нових гранок мислення, не розгоряться в світло, неминуче для всього народу, не запалають довготривалим полум ’ ям, бо зжите до решти життя не вертається вдруге. ,МАТЕРІАЛИ ТА ЗАМІТКИ I ДО ІСТОРІЇ ТЕКСТУ «НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ» І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО. «Наталку Полтавку» І. П. Котляревський написав р. 1817 — 1818; р. 1819 Приставлено було на сцені Полтавського театру; та хоч уперше її надрукував І . І. Срезнєвський р. 1838 («Украинскій Сборникъ», І), все ж таки, як свідчить К. Сементовський, вона «въ сотняхъ списковъ ходила по Украинѣ» (Сѣв. Пчела», 1846, No 82). Зрозуміло, що не всі списки «Н. П.» можуть цікавити історика українського драматичного письменства та театру, а лише ті, що їх зроблено було перед друкованим виданням п ’ єси (напр. рукоп. «1820» р. — з філіґранею 183 9 р. видається нам дуже пі ­ дозрілим); мають вагу й пізніші копії, але під умовою, що їх зроблено з автографу або з копії до нього близької. Яр. Айзеншток у своїй роботі «Студії над текстами І. Котляревського» (Зап. І ст.-Ф. Відд. УАН, X) наочно показав стосунок між автографом Котляревського та виданням Срезнєвського. Користуючись даними, що їх зібрав Яр. Айзеншток, спро ­ буємо посунутись уперед хоч на один крок за поміччю ще одного рукопису «Наталки», який, здається нам, може ще детальніше висвітлити стосу ­ нок видання Срезнєвського до автографу Котляревського. 1 Рукопис нашої збірки у 4-ку (шифр Q. No 283) написаний на папері verge, без водяних знаків, але виріб паперу вказує на друге-третє деся ­ тиліття XIX в. Текст п ’ єси уміщено на 107 лічбованих сторінках; письмо — скоропис; писали — дві особі; перша — з початку до половини стор. 64-ої, письмо досить тверде, ясне; далі письмо тонке, трохи недбаліше, ри ­ сунок літер — старосвітський. На чистій картці (перед заголовком) нагорі — підпис колишнього власника «С. Бабанинъ», — письмо підпису помітно від- ріжняється від обох у рукопису; надолі тієї ж картки першою рукою, що писала текст, дата «1829 годъ». Це й є дата, коли написано було наш рукопис. На титуловій картці читаємо: ПОЛТАВКА. Опера въ двухъ дѣйствіяхъ Ив. Ктлрвск. На зворотній стороні титульної картки — такий спис дієвих ссіб — без будь-яких детальніших пояснень: ,До історії тексту «Наталки Полтавки» 115 Дѣйствующія лица. Возный Тетерваковскій. Выборный Макогоненко. Наталка. Терпилиха, мать ея. Петро. Микола. Якщо ми порівняємо цей спис з тим, що його надруковано у вид. Срез ­ нєвського та що читається в рукопису «1820» року (як у автографі — нам невідомо, бо Яр. Айзеншток обминув цю подробицю), — помітимо, що або переписувач проминув характеристики дієвих осіб, або їх не було в його оригіналі. Коли на думку М. Марковського рукопис «1820» р. списано не з друко ­ ваного видання, але з автографу автора (але на папері з філіґранею 1839 р.), — наш список, що його датовано 1829 роком, безсумнівно, походить безпо ­ середньо з одної якоїсь близької до автографу копії. Це можна довести низ ­ кою порівнянь як тексту, так і ремарок’ до нього. Почнемо з останніх, керуючись порядком Яр. Айзенштока (що подав 20 прикладів тому, як ремарки в автографі не збігаються з ремарками у виданні Срезнєвського, Зап. Іст.-Ф. Відд. X, 93 — 94), а далі — порівняємо варіянти в тексті п ’ єси, що їх можна спостерегти, порівнюючи автограф Котляревського, видання Срезнєвського та наш рукопис; зазначаємо дії та яви, стор. мого рукопису; на першому місці — цитуємо з його ремарки. 1) Дія І (с. 1). «Театръ представляетъ село при рѣкѣ Ворсклѣ, чрезъ сцену улица Малороссійскихъ хатъ, къ рѣкѣ ведущая и въ ней хата Тсрпилихин а » — однаковісінько з автографом, у якому бракує лише двох останних літер, у мене підкреслених. У виданні Срезнєвського — значно коротше (Айз., с. 93). 2) » Ява 1 (с. 1). «Наталка выходитъ съ вѣдрами на коромыслѣ, подойдя къ рѣкѣ, ставитъ ихъ на берегу, подходитъ на край сцены, въ задумчивости поетъ» — тотожно з автографом, але проминуто и перед «поетъ». 3) » Ява 2 (с. 12). «Музыка начинаетъ играть прелюдію; Наталка задумывается, а Возный разсуждаетъ и смѣшные показы ­ ваетъ на лицѣ мины» — крім перестановки останніх двох слів — збігається з автографом, помітно відрізняючись від видання Срезнєвського. 4) » Ява 3 (с. 12). «Выборный (поетъ)» — скорочено: в автографі — «выборний, показавшись на с цену, поетъ»; у вид. Срезнєв- сько — «В. показывается на улицѣ, идетъ и поетъ». 5) » Ява 3 (ст. 13). «Наталка беретъ ведры и уходитъ домой» — цю ремарку так само скорочено з ремарки автографа: «По мѣрѣ приближенія выборного къ оркестру, Наталка под ­ ходитъ къ вѣдрамъ беретъ ихъ и уходитъ домой» (у друк . виданні Срезнєвського: «Н. взяла свои ведра и пошла домой. Выборный подошелъ къ Возному»). 6) » Ява 3 (с. 30). «Выборный и Возный (поютъ)» — стилістично не збігається із автогр., ані з виданням Срезнєвського. 7) » Ява 3 (с. 31). «(По окончаніи уходятъ оба»). («Сцена пере ­ мѣняется и представляетъ внутренность хаты Терпилыхи» відповідає текстові автографу, у якому, однак, нема «оба» і є «пѣнія» перед «уходятъ»; у вид. Срезнєвського цієї ремарки немає. ,116 Матеріали та замітки 8) Дія І, ява 5 (с. 39). «При входѣ матери и выборнаго садится за работу» — відрізняється від автографу (де — «Примѣтя прибли ­ женіе къ двери, садится за работу») а також — від видання Срезнєвського (де — «Примѣтя что кто то приближается къ двери, садится за работу»), і подає вислів від них неза ­ лежний. 9) Дія II, ява 2 (с. 58). «Петро (въ сторону): Яке се село?» — тотожно з автографом; у виданні Срезнєвського в дужках — «тихо». 10) » Ява 3 (с. 61). «Выборный (выходитъ отъ Терпилыхи въ бѣломъ черезъ плечо рушникѣ) и Возный (съ перевязанною рукою платкомъ толковымъ, прохаживается по сценѣ съ доволь ­ ною миною. Микола и Петро стоятъ въ сторонѣ.) Выбор ­ ный (громко въ дверь Терпилыхи кричитъ)» — ця ремарка повторює дані автографа з трохи иншою словесною форму ­ ловкою, відрізняючись від видання Срезнєвського (Айзен- шток, 94). 11) » Ява 4 (с. 67). «Петро (въ сторону) На Наталии! (успокоясь) Но Наталка не одна на свити (къ Миколѣ)» — тотожно з автографом; у виданні Срезнєвського цієї ремарки, що в дужках — немає. 12) » Ява 5 (с. 76). «Во время пѣнія Макогоненко выходитъ на сцену, слушаетъ и по окончаніи подойдя къ Петру говоритъ» тотожно з автографом, значно відбігає від видання Срез ­ нєвського. 13) » Ява 6 (с. 78). «Выборный. На комедию! (Удивляется) Тижъ бачивъ» — відрізняється від автографу (де — «знакъ удив ­ ленія»); у виданні Срезнєвського цієї ремарки немає. 4) » Ява 9 (с. 90). Ремарки після слів Наталки «пиду лучше до дому» — немає; у автографі — «хочетъ уйти», в виданні Срезнєвського «идетъ». 15) » Ява 9 (с. 91). «Другъ друга обнимаютъ и молчатъ» — не по ­ дібно до автографу, ближче до видання Срезнєвського, де читаємо: «Они обнимаютъ другъ друга». 16) » Ява 10 (с. 96). «Наталка. Дай же мини свою руку, (отдавши ему свою) Будь же добримь»… — у автографі инакше: («взяв ­ ши руку»), а далі — «бодримъ», у виданні Срезнєвського ремарки немає; останнє слово — «добриМъ». 17) » Ява 10 (с. 101). Терпылыха (в сторону)… Возный (разсуж ­ даетъ)» — тотожно з автографом; у вид. Срезнєвського ремарки — «(тихо)» та «(задумывается)». 18) » Ява 10 (с. 103). «Возный (вышедъ вперёдъ на сцену). Роз- мышлявъ я предовольно» — тотожно з автографом. 19) » Ява 10 (с. 104) «Петро и Наталка (обнимаютъ мать)» — тотожно з вид. Срезнєвського; у автографі багато ширше, але є і слова «обнимаютъ мать». 20 » Ява 10 (с. 105). «Наталка. Колы кого любышъ, то ничего не забудетъ, (поетъ)» — ремарка не збігається ні з автогра ­ фом, а ні з вид. Срезнєвського. Таким чином — більша частина ремарок збігається з автографом, у двох випадках — збігається з виданням Срезнєвського, у чотирьох випадках — ремарки не залежать від цих обох джерел. ,До і стор ї тексту і «Наталки Полтавки» 117 2 Звернім увагу на текст п ’ єси. Слідкуючи за даними з рукописного авто ­ графу, що їх зібрав Яр. Айзеншток, спинимось перш за все на сцені 3-ої яви ІІ-ої дії. Вона в нашому рукопису читається у такому вигляді (с. 62 — 64): «Воз н ы й. Не обрѣтается ль въ городѣ новинокъ якихъ курьезныхъ? (Запитання Виборного: «Адже[жъ] ти бувъ на базарі, що тамъ чути» — проминуто). М ы к о л а 4 . Не чувъ далеби ничого. Да ( 1 ) въ городи ( 2 ) теперь не до новинокъ , ( 3 ) — тамъ ( 4 ) стари доми ламають та улици застроюютъ но ­ выми хоробами ( 5 ) та крыши ( 6 ) красятъ, та якись пишоходы ( 7 ) роблять щобъ, бачь ( 8 ), удощъ ( 9 ) добре було ходыты ( 10 ), що аж дивитысь мило. 1 Варі я нти — з автографу за цитатою Яр. Айзенштока, с. 81 — 82: ( 1 ) та. ( 2 ) въ го ­ родѣ. ( 3 ) новинъ. ( 4 ) додано «такъ». ( 5 ) домами. ( 6 ) крышки. ( ’ ) пѣшеходы. ( 8 ) «бачъ» — після «добре» (як у Срезн.) ( 8 ) въ грязь. ( 10 ) ходити було пѣшки. ( 11 ) мѣщанство. ( 12 ) говоритъ. ( 13 ) говорити? ( 14 ) отъ. ( 15 ) запаслися. ( 1в ) за здалигидь. ( 17 ) дранью. ( 18 ) старшимъ. ( 18 ) принуждати. ( 2 0 ) выполнити. ( 21 ) робить. ( 22 ) дѣтись. ( 23 ) и немає ( 24 ) господарь. ( 25 ) жъ и. ( 26 ) инчи. ( 27 ) були ( 28 ) велѣли. ( 29 ) поразламовати. ( 30 ) вѣтру. ( 31 ) хозяинивъ. ( 32 ) прислухатись. ( 33 ) кто. ( 34 ) билше. ( 3 5 — 36 ) переста ­ новка: тузы и богачи. ( 36 ) средняго разбору. ( 37 ) строять. ( 38 ) уже жъ. ( 38 ) Далі Я. Айзеншток не подає тексту з автографу. ( 40 ) Завважимо, що в цьому слові ви ­ дання Срезнєвського збігається з нашим рукописом. В о з н ы й. Дивитысь мило, а слухати що мищанство ( 11 ) и купечество говоре ( 12 ), чи мило, чи ни? Выборный. А щожъ воны будутъ говорить?( 13 ) Не теперь тай не одъ ( 14 ) себе выдумалы таку перестройку города. Хтожъ виноватъ безпеч ­ нымъ людямъ, що не запасалыся ( 15 ) заздалегидь ( 16 ) деревомъ, досками и дрянью ( 17 ), отъ того и тяжко. Вы думаете весело и старшини ( 18 ) при ­ нуждат ы ( 19 ) другихъ выполнять ( 20 ) те що имъ велятъ; та щожъ робыть ( 21 ), нигде дитысь ( 22 ) коли треба управлятись. В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, та и тежъ треба сказати, що и ( 23 ) всякій Государь ( 24 ) для себе й ( 25 ) строитъ. Микола. Инши ( 26 ) хаты таки булы ( 27 ), що якъ бы не ве | лили ( 28 ) поразламувати ( 29 ), тобъ одъ витру ( 30 ) сами попадали и подавили бъ своихъ хозяинывъ ( 31 ); коли прислухатись ( 32 ) хто ( 33 ) бил ьш е ( 34 ) гримає на сю перестройку, то одни ( 35 ) богачи, тузы ( 35 ); а середнїого розбору ( 36 ) мовча строятъ ( 37 ). Да вжежъ ( 38 ) и городъ буде, мовъ макъ цвите; ( 39 ) якъ бы покойны Шведы, що загинулы пидъ Полтавою, повставали, то теперь и не познали бы Полтавы». Оскільки можна побачити з наведених у примітках варіянтів з авто ­ графу — наш рукопис де в чому від його відрізняється, а саме спустом слів Виборного, та деякими змінами в окремих словах. Але обидва рукописи — автограф та наш — ще більше й помітніше відрізняються від тексту у виданні Срезнєвського, де, як справедливо зазначив Яр. Айзеншток, «всеньку цю сцену, що являла, мабуть, для глядача-полтавця злободенний інтерес, — зведено до одної тільки репліки Миколиної «Не чувъ, далеб и , н и чого. Та въ городѣ теперь не до новин о кь ( 40 ): тамъ такъ улиц и застроюють новыми домами, такъ крышки красять, та якись пѣшеходы роблять, щобъ въ грязь добре, бачъ, ходити було пѣшки, що ажъ дивитись мило. Да ужежь и го ­ родъ буде, — мовъ макъ цвѣт е » (с. 47). Завважимо, що хоч у середині діялогу Срезнєвський (ніби то) викинув приблизно 17 — 18 рядків (нашого рукопису), всеж таки де в чому його видання збігається з автографом, відрізняючись від нашого тексту: авт. та Срезн. — «щоб въ грязь добре, бачъ, ходити», а у нашому — може за пер- ,118 Матеріяли та замітки вісною редакцією — «у дощъ добре було ходыты». Крім того — варіянт «не до новинбкъ» у Срезнєвського — очевидно не витвір видавця, бо — хочу авто ­ графі «не до новинъ» — у нашому рукоп. 1829 р., згідно з Срезнєвським, «новинбкъ». Тяжко припустити, щоб Срезнєвський сам р. 1838 вигадав таку поправку до автографу і потрапив як-раз — точнісінько до читання рук. 1829 року. З Тепер переходимо до самого тексту «Наталки», що менше підлягав припадковим змінам у залежності від вимог театру, ніж ремарки. Але і тут спостерігаємо те ж саме: частина окремих місць, окремих висловів іде за автографом, друга частина — збігається з виданням Срезнєвського. Наводимо випадки першої категорії (не намагаючись вичерпати все, що дає наш рукопис): Дія І, ява 1 (с. 3). «та крылья не маю», вид. Срезн. крылецъ. » Ява 2 (с. 11). «мужемъ пристойнымъ и угоднымъ», вид. Срезн. угодливымъ. » Ява 3 (с. 20), «ниде, тее то якъ їого, правды диваты», вид. Срезн. дѣти. » Ява 3 (с. 25), «покинувъ свій промыселъ и мало по малу ростс- чивъ свое добро», у Срезн. підкресленого — немає. » Ява 4 (с. Зб).«съ кинця свиту прылинувъ бы до насъ»… у Срезн. прилетнувъ бы. » Ява 6 (с. 43). «Тилько, нигде прав[д]ы дивати, трудненько те ­ перь убогій дивци замижъ выйти безъ приданого…» у Срезн. підкреслене проминуто. Дія II, ява 2 (с. 62). «Выборный. Здоровъ, Мыколо».., у Срезнєв. під­ кресленого немає.. » Ява 7 (с. 80). «…пидъ музыку співають, сміютьця, плачутъ, ла- ютьця, бьютця, стриляютьця, колютця и умыраютъ» — у Срезн. проминуто «лаютця» автографу та замісць «колютця» — «валятся». » Ява 7 (с. 84). «то думать треба, що полкъ не ему принадлежавъ», у Срезн. та пізніших видавців Не проминуто, » Ява 8 (с. 87). у пісні Петра «Та йшовъ козакъ зъ Дону» — останні рядки в нашому рукописові читаються так: Не спасыби бъ доли колы козакъ въ поли Колы винъ у поли, то винъ и на воли. Ой колыбъ та доля ввійшла до мене въ поле Тогди бъ вона згадала, кого обыжала. Ці рядки відповідають з деякими варіянтами — автографові, але їх бракує у вид. Срезнєвського. » Ява 11 (с. 100) «…випровадите видсиль сіого голо др абця »; у Срезн. голодранця. » Ява 11 (с. 101). Терпылыха. Зслызни, маро ! — у Срезн. немає. » Ява 11 (с. 102). «Наталко! я через тебе оставивъ Полтаву» — у Срезн. «я для тебе»… Поруч з цими збігами з автографом ми подибуємо такі вислови, що збігаються з виданням Срезнєвського, напр. Дія І, ява 1 (с. 4). «мы теперь ривня съ тобою», у автографі — «равны». Ява 2 (с. 10). …«Тее то якъ їого, роспоряжать», у автогр. — роспоряжаться. ,Два листи Квітки до Кра є вського 119 Дія І Ява 3 (с. 15). «тотеперь або выпросити треба, або купыти»,у автогр. «то теперь себе виправити треба, або купити». » Ява 3 (с. 17). Выборный… «яка трудяща, яка рукодильниця» — в автогр. «яка трудовица»… » Ява 3 (с. 20). «бо ты старый дидуга», в автогр. «дѣдура». » Ява 3 (с. 29). «Цапъ въ огородѣ капусту псує», у автографі — «жує». Подибуємо й такі місця в тексті п ’ єси, де сполучуються тісно елементи обох редакцій — автографа та видання Срезнєвського, становлячи де-що органічне, напр. Д. І, ява 3 (с. 19), «и жинку буде чим (-автогр.), те е то якъ їого… (про ­ минуто «и другого кого» — як у Срезн.) годувати и зъодягати». Які висновки можемо ми зробити на підставі наших спостережень? 4 Аналізуючи варіянти автографу та видання Срезнєвського, Яр. Айзен- шток кінчає свої міркування висновком, «що переробляв текст рукопису не хто инший, як видавець «Наталки Полтавки» — І. І. Срезнєвський» (с.95). М. М. Марковський навпаки (XIII — XIV, с. 45) твердить: «не всі ці зміни й поправки з певністю можна приписати самому Срезнєвському», і трохи нижче: «напевне сказати, що всі зміни в його (Срезн.) виданні належать Срезнєвському, ми не можемо» (там таки). Наш рукопис дає підставу приєднатись до думки більш обережного дослідувача; бо цілком немож­ ливо припустити, що в нашому рукописові — є контамінація з автографу та вид. Срезнєвського: цьому суперечить дата написання нашого рукопису, що його писано майже 9 років перед виданням Срезнєвського. Таким чином ми повинні погодитись з тим, що наш рукопис ішов за традицією авто ­ графу, але де в чому мав зміни, з яких — частина не відбилася на ви ­ данні Срезнєвського (напр. ремарки 6, 8, 13, 16), частина ж увійшла до цього видання. Маючи ж на увазі, шо останнє зроблено було з авто ­ графу Котляревського, ми можемо легко зрозуміти, що згадані зміни взялися у Срезнєвського не без відома Котляревського, а може за його згодою. Можемо зробити і ще один практичний висновок: у науковому, академічному виданні «Наталки Полтавки» не можна обмежитися тільки автографом; треба рахуватись зо всіма, що дійшли до нашого часу, списками цієї п ‘ єси, що їх зроблено до видання 1838 р. Акад. Вол. Перетц. II ДВА ЛИСТИ Г. Ф. КВІТКИ ДО А. О. КРАЄВСЬКОГО. В 30— 40 рр. XIX ст. Грицько Основ ’ яненко листувався із багатьома російськими письменниками та журналістами. Досить згадати ймення Акса ­ кова С. Т., Даля-Луганського В. І., Жуковського В. А., Плетньова П. О., По ­ година М. П., щоб мати уявлення про широту письменникового листування. Змістом своїм Квітчина кореспонденція дотикалася переважно видавни ­ чих та літературних справ, бо саме на ці роки припадає його найбільша літературна продукція. Наприкінці 30 рр. він налагоджує постійні зв ’ язки з петербурзькими літераторами, постачаючи до журналів та газет переклади своїх українських повістей, а також численні повісті, оповідання, п ’ єси ,120 Матеріяли та замітки та статті російською мовою. Саме в ці роки дуже пожвавлюється журнальне життя в Петербурзі і Г. Квітка стає за співробітника найрізноманітніших видань, як «Современник», «Отечественныя Записки», «Пантеон», «Лите ­ ратурная Газета», «Маяк», то-що. Проживаючи в Харкові, він розпочинає широке листування, найбільше з видавцями тих журналів. За одного з його кореспондентів був Андрій Краєвський, видавець «учено-літературного» журнала «Отечественныя Записки», що почав у новій редакції виходити з р. 1839 в Петербурзі. Як відомо, цей місячник правив за цитадель «западників» і пізніше перетворився на опору натуралізму 40 рр. Тут постійно виступав В. Бєлінський з своїми статтями та бібліо ­ графічними оглядами. Квітка небагато вмістив повістей у цьому журналі 1 , але А. Краєвський завжди закликав його до співробітництва, а В. Бєлін ­ ський здебільшого прихильно ставився до його російських творів 2 . 1 «Пан Халявский» (ч. І), «Головатий (Материал для истории Малороссии)» і «1812 год в провинции» (1839, т. IV, стор. 5 — 73, 144 — 206; т. VI, відділ «Науки», стор. 1 — 29; 1843, т. XXVII, стор. 74). 2 Прихильні рецензії на «Пана X а л я в с к о г о» (1840, т. XIII, грудень, відд. VI, стор. 39 — 40; 1841, т. XIV, січень, відд. V, стор. 32), на «Рассказ» з «Русской Бесѣды» т. II, 1841 (1842, т. XX, січень, відд. VI, стор. 3), на «Знахаря» з альманаху «Наши» (1842, т. XXV, грудень, стор. 41), на переклад «Салдатского портрета» з альманаху Н. Кукольника «Сказка за сказкой», Спб, т. ПІ, 1842 (1843, т. XXVI, січень, відд. V, стор. 21), на «Основание Харькова» з «Молодика ч. І» Хар., 1843 (1843, т. XXVIII, червень, відд. VI, стор. 33 — 35) то-що. Взагалі з 25 рецензій В. Бєлінського на Квітчині твори лише 5 були осудливі (головніші — на «Ластівку» Гребінки і «Жизнь и похождения Столбикова») . 3 14 листів (21. X. 1839 р. — 13. VI. 1843 р.) надруковано в «Кіевской Старинѣ» за листопад і грудень 1893 р. (стор. 215 — 222, 376 — 384). Один лист (19. X. 1840 р. зберігається в Пушк. домі в Лнгр. серед листів Основ ’ яненка до П. Плетньова. 4 Чотири листи (6. X. 1839 р. — 25. IX. 1840 р.) друковані в «Русской Старинѣ» за травень 1900 р. (стор. 293 — 295). Два листи подав Вс. Срезнєвський в «Кіевской Старинѣ» за травень 1894 р. стор. 350 — 353 (ЗО. X. 1842 р. і 7. І. 1843 р.). Листування Г. Квітки з А. Краєвським розпочинається 1839 р. і не припиняється аж до смерти Основ ’ яненка (1843 р.) З листів Г. Квітки до А. Краєвського відомо 15 3 . Менше збереглося листів А. Краєвського до Г. Квітки 4 . В листах до Краєвського Основ ’ яненко звіряється в своїй літературній праці (лист 21. X. 1839 р.), видавничих справах (3. IV. 1840р.), службових (16. X. 1840 р.); цікавиться літературними новинами, напр. ви ­ ходом альманаху Гребінчиного «Ластівка» (16. X. 1840 р.); повідомляє про літературні новини, напр. про альманах «Молодик» (17. X. 1842, 10. II. 1843 р.); турбується про матеріяльну оплату своїх творів (28. II. 1840 р.) і висилання нових журналів (25. X. 1841 р., 17. X. 1842 р.), обіцяє над ­ силати повісті і статті до «Отеч. Записок» (3. IV. 1840, 28. XII. 1841 р.). Він співчуває заходам Краєвського що-до видавання журналу (3. IV. 1840 р.), втішає його та підбадьорює з нагоди грошової скрути та нападів критики (3. IV. 1840, 25. IV. 1843); гостро засуджує сучасну критику, маючи на увазі О. Сенковського і М. Полевого; підмовляє вчинити серйозний тій критиці опір (21. X. 1839). Коли ж на сторінках «Отеч. Записок» з ’ являється ре ­ цензія В. Бєлінського на Гребінчин альманах «Ластівка», Квітка поле ­ мізує в справах української мови та літератури. Оскільки це зміст кіль ­ кох листів Квітки, і саме тих, що їх текст подається нижче, трохи зупини ­ мося на цій полеміці. Бєлінський у своїй чималій статті визнає, що українська мова була мовою лише в минулому і збереглася в народній поезії минулих часів. З розподілом на стани від Петра І українська мова ступнево перетворюється на сільську говірку, бо «дворянство, по ходу исторической необходимости, ,Два листи Квітки д о К р ас в с ь к о г о 121 приняло русский язык и русско-европейские обычаи в образе жизни». Далі, виходячи з засад, що письменники пишуть для вищих шарів суспіль ­ ства і мусять ідеалізувати життя в своїх творах, Бєлінський доводить, що українська література то річ зайва, бо «жизнь высшего общества Мало ­ россии… переросла малороссийский язык», а щоб ідеалізувати життя селян, треба мати велетенський хист («Это дело какого-нибудь Гоголя…»). Такого хисту не бачить Бєлінський серед письменників українських і, подавши цитату з «Сердечної Оксани» Основ ’ яненка 1 , пише: «Хороша литература, которая только и дышет что простоватостью крестьянского языка и дубо ­ ватостью крестьянского ума». В даному разі нас цікавить не так погляд Бєлінського, як те, що ця рецензія 1 2 спричинилася до гарячого захисту української мови та літератури з боку Квітки, який у листах висловлював думки дрібного панства, що в 20 — ЗО рр. плекало українську літературу. Адже можна вважати, що Грицько Основ ’ яненко в ті часи був на чолі міс ­ цевого (харківського) літературного руху: в його господі постійно пере ­ бувають відомі українські літерати того часу, як Корсун Ол., Костомаров М., Гребінка Євг., Афанасьєв-Чужбинський, то-що; з його інціятиви мали ви ­ ходити «Литературныя Прибавленія к «Отечественным Запискам», 1839 р. де укр. письменники могли б вміщувати свої твори 3 ; в той же час Квітка клопочеться перед М. О. Максимовичем, що видавав у Київі альманахи «Кіевлянинъ» 4 , щ о би там заснувати відділ для українських творів 5 . 184 1 року про те ж він прохає А. Краєвського, як видавця «Отеч. Записок 6 . Коли згадаємо ще на той час численні Харківські видання, активну участь Квітки в альманахах «Утреняя Звезда», «Ластівка», «Молодик», — зрозумілий буде той захист існування української культури, що його подибуємо часто-густо в листах Квітки до багатьох журналістів, зокрема до Краєвського. Вже в листі до нього з 11. VII. 1841 р. Основ ’ яненко дивується з суперечностей у лі ­ тературних поглядах Бєлінського 7 , а в наступних листах 8 згадує про обурення харківчан проти «Отеч. Записок» і зазначає, що студенська 1 В альманаху «Ластовка» була вміщена повість Г. Основ ’ яненка «Сердешна Оксана», присвячена дружині Анні Григорієвні (стор. 32 — 207) і два оповідання його: «Пархімове снідання» та «На пущання як зав ’ язано» (стор. 251 — 278 та 289 — 292). 2 «Отечественныя Записки» т. XVI, 1841 р., червень, відд. VI, стор. 32 — 34 (Те саме див: «Поли. собр. сочиненій В. Бѣлинского под ред. Венгерова» т. VI, 1903, стор. 199 — 202). 3 Див. лист Гребінки до Квітки з 12. X. 1839 р.: «На ваше предложение об издании «Литературных Прибавлений» на малороссийском языке я говорил с журна ­ листами, и согласил Кр*** издать четыре «Прибавленія» в год при новом журнале, с 1839 г., «Отечественныя Записки» (Твори Г. Квіткит. 1. Вид. «Криниці», Київ, 1918, стор. XXV (у додатку). 4 Кіевлянинъ. Издалъ Михаилъ Максимовичъ Кіевъ. Кн. 1 (1840 р.) і 2 (1841 р.). 5 Див. в листі Квітки до М. Максимовича з 3. X. 1839 р.: «Если наш план о при ­ бавлениях к Отеч. Зап. не состоится по обстоятельствам, не от нас зависящим, то обдумайте: не можно ли в вашем Киевлянине уделить какого «закапелка», куда бы мы могли складывать свое «збижье». Много было бы благодарностей от жаждущих, читать свое родное» (Твори т. І, Київ, 1918, стор. XVII (у додатку). 6 «Дайте ей (українській літературі В. Т .) законный приют в вашем журнале между обозрениями других литератур… Причтите и нашу литературу к басурманским и, не включая обозрения книг наших в расейские, сделайте особое отделение между немцами, французами и проч…» (Лист з 25. XII. 1841 р.). 7 «Пеняя зачем пишут по малороссийски и выставляют мужичков (это при раз ­ боре тоже Ластовки), в другом месте, при разборе сочинений Жоржа Занда, хвалит ее, что она не избирает состояний, а отыскивает человека и описывает его и проч. Все- это прочитавши, мне, согласитесь нечего, было возражать» (Кіевск. Старина 1893, ли ­ стопад, стор. 221). 8 25. X. 1841 р. і 28. XII. 1841 р. ,122 Матеріали та з а мі тки молодь має намір полемізувати з Бєлінським 1 . Далі він доводить, що укра ­ їнці мають свою мову, звороти якої дуже своєрідні, неперекладні і т. и. Як на свій час Квітка досить вдало спростував думки рецензента «Огеч. Записок», хоч і перебільшував инколи вагу своєї мови в порівнанні з російською. Як відомо, «Отеч. Записки» не змінили свого негативного ставлення до української літератури і укр. письменники знайшли підтримку лише з боку консервативного «Маяка» і «Москвитянина». Правда, осуджуючи «Гайдамаків» Шевченка 2 , Бєлінський визнавав корисність української літе ­ ратури типу «Листів до любезних земляків», але рецензуючи 2-гу книжку «Молодика» 3 підкреслено замовчав українські твори вміщені там 4 . До речи завважимо, що більшість російських творів Квітки викликала при ­ хильні оцінки Бєлінського. Невідомо як А. Краєвський особисто сприйняв Квітчину оборону, проте листування між ними не припинилося і взаємне добре ставлення не щезало (коли покладатися на листи). Так, Квітка в листі 25. IV. 1843 р. пише: «Не ослабѣвайте на подвигѣ — нужное для всѣхъ насъ, любящихъ истину и русское слово…», а за два місяці до смерти чекав з не ­ терпінням на оцінку «Молодика» 5 . Пояснити це можна тим, що інтереси Квітчині завжди подвоювалися між українськими симпатіями і співробіт ­ ництвом по російських журналах, як російського белетриста. Ще треба занотувати дбайливе ставлення А. Краєвського до грошових і книжкових вимог Квітки і його бажання мати російські твори популярного на той час Основ ’ яненка на сторінках свого журналу. 1 Справді 1842 р. в «Маяку» (т. VI, стор. 118 — 141) з ’ являється стаття Конст. Калайденського «Еще вот как думают областяне», скерована проти критики В. Бє ­ лінського на альманах «Ластовку». 2 Отеч. Записки т. XXII, 1842 р., травень, відд. VI, стор. 13 (Те саме див.: Пол н. собр. соч. В. Бѣлинского, т. VII, 1904, стор. 215). 3 Отеч. Записки 1844 г. (Те саме див. в Поли. собр. сочиненій В. Бѣлинского, т. VIII, 1907, стор. 355). 4 Молодикъ на 1843 годъ. Украинскій литературный сборникъ, издаваемый И. Бецкимъ. Часть вторая. Харьковъ 1843 (на стор. 51 — 90 вміщено «Перекотиполе» Основьяненка», а на стор. 104 — 107 його ж «Підбрехач») . 5 Лист Квітки до А. Краєвського з 13. VI. 1843 р. (Кіевск. Старина 1893, гру ­ день, стор. 383 — 384). 6 Листи з 25. X. і 28. XII. 1841 р. (Кіевск. Старина 1893, грудень, стор. 376 — 377 і 378). 7 Письма къ А. Краевскому. Д — К. Стор. 520 — 521, 522 — 523. 8 Листа, що за його згадує Квітка і де Краєвський відповідав на попереднього листа Основ ’ яненкового з 11. VII. 1841 р., — не збереглося. Можна встановити, що в йому А. Краєвський запевняв свого адресата в незмінно доброму до його ставленні. Нижче подаємо два листи Квітки до Краєвського, де Основ ’ яненко реагує на рецензію Бєлінського. Ці бо два листи, писані 1841 року, цікаві з двох причин: 1) тут яскраво вимальовується постать Квітки, як поборника і захистника прав української культури; 2) з цензурних міркувань ці листи друкувалися в «Кіевской Старинѣ» 6 у виїмках, про що й зазначав редактор у примітці. Отже тут подаємо повний текст листів, автографи яких збереглися в Рукописному Відділі Державної Публ. Б-ки в Лнгр. 7 . Пропущене видрукував потім В. В. Данилів (у статті «Кіевская Ста ­ рина» по цензурним документам. Бібліолсгічні Вісті 1925, кн. І — II стор. 65 — бб), але зр. бив те неточно і в иншім зв ’ язку, вирвавши заборо ­ нені уступи з контексту. Пропущене подаємо в квадратових дужках. І Милостивый Государь Андрей Александровичъ! Вы обрадовали меня Вашимъ письмомъ 8 . Я полагалъ, что Вы уже оставили, — если не забыли меня. Мнѣ бы это было прискорбно тѣмъ болѣе, что все то дѣло выходило ,Два листи Квітки до К р ас в ськ о г о 123 изъ пустяковъ 1 . Съ такою же прямотою и откровенностью скажу Вамъ и увѣряю въ томъ, что никто рѣшительно не стоитъ и не стоялъ между нами, чтобы поселить во мнѣ какіе либо толки и превратныя сужденія. Прочтя Отеч-хъ Зап-къ извѣстную книгу и выходки противъ меня, 1 2 я принялъ ихъ въ настоящемъ смыслѣ, коего и Вы не отринете, и при случаѣ сказалъ Вамъ 3 , что запало въ душѣ моей, удивлялся про ­ тиворѣчіямъ 4 , въ той же книгѣ встрѣчавшимся, и не зналъ чему все это приписать. По ­ томъ, какъ уже высказавши все, я забылъ и оставилъ какъ минувшее — до случая — дѣло. Принимаю Ваши изъясненія и, соглашаясь съ ними, молчу и Васъ прошу оставить все безъ вниманія, полагая что подобного между нами никогда болѣе не произойдетъ. Но долженъ Вамъ сказать, что при появленіи у нас той кн. От. Зап. здѣсь все взбунто ­ валось противъ Вашего журнала (не о мнѣ рѣчь, это частное, а вообще о духѣ жур ­ нала), черезъ нѣсколько дней измѣнившемъ сужденія свои на счетъ Малороссійской литературы 5 . Евгеній Павловичъ 6 бывъ здѣсь,самъ слышалъ нѣкоторыя слабыя выходки; были громче, разительнѣе. Жаль очень, что онъ не засталъ того пана, гдѣ пилъ во ­ нючую воду, онъ бы услышалъ еще болѣе. Но и это дѣло кончено. [Трудно увѣрить десятки милліоновъ людей, на своемъ языкѣ говорящихъ, пишущихъ, читающихъ съ наслажденіемъ, трудно людямъ не знающимъ того языка, увѣрить ихъ же, что они не имѣютъ его. За чѣмъ же издаются ихъ книги? Требуютъ второго, третьяго изданія? 7 Все могущее писать, старается (разумѣется изъ нашихъ) писать по нашему? Надобно судить на мѣстѣ, увидѣть все что дѣлается здѣсь и тогда увѣриться въ своемъ или противномъ мнѣніи. И между чернію, для коей къ сожаленію, не стараються даже и наши писать что либо, много грамотныхъ, много чтецовъ и жадныхъ слушателей, чтомое разумѣющихъ. И вниманіе черни утѣшило бы издателя или сочинителя, но надобно бы противникамъ нашего языка послѣдить бы на мѣстѣ появленіе книжки на малорос . языкѣ. Повторю, отъ чего возобновляються изданія тѣхъ же книгъ? Языкъ имѣющій свою грамматику, свои правила, свои обороты въ рѣчи не подражаемые, .неизъяснимые на другомъ; а его поэзія?… Пусть попробуютъ передать всю силу, все величіе, изящность на другомъ? — Т ото же. Не знающій по нѣмецки, пришелъ въ лю ­ теранскую церковь и когда всѣ плакали при проповѣди, онъ сказалъ: «Чудные мнѣ эти нѣмцы! Передъ ними что то говорятъ на какомъ то непонятномъ языкѣ, а они 1 Натяк на ворожу рецензію В. Бєлінського на «Ластівку» (альманах Гребінки) в «Отеч. Записках» 1841 р., т. XVI, червень, стор. 32-34 (ѴІ-го відділу). 2 В «Ластівці», що її рецензував В. Бєлінський, була вміщена велика повість Основ ’ яненка «Сердешна Оксана» і оповідання його ж «Пархімове снідання» та «На пущання як зав ’ язано», 3 Лист Квітки до А. Краєвського з 11. VII. 1841 р. («Кіевск. Старина» 1893, листо- п ад, стор. 221). 4 «Пеняя зачем пишут по малороссийски и выставляют мужичков (это при разборе тоже Ластовки), в другом месте, при разборе сочинений Жоржа Занда хвалит ее, что она не избирает состояний, а отыскивает человека и описывает и проч. Все это прочи ­ тавши мне согласитесь нечего было возражать». 5 1839 року в III томі «Отеч. Зап.» була вміщена стаття про «Саву Чалого» Ієремії Галки (стор. 43 — 63 відділу ѴІ-го), дуже прихильна до української літературы стаття, де Україна називалася «обетованной землей», що на ній зросте російське мистецтво го-що. Того ж року була вміщена також дуже прихильна рецензія на «Листи до лю- безних земляків» Основ ’ яненка. Ці статті не належали Бєлінському; Венгеров не вніс їх до «Поли. собр. сочиненій В. Бѣлинского». 1840 року в 10 томі «Отеч. Зап.» (стор. 24 відділу ѴІ-го) знаходимо неприхильну рецензію на «Кобзаря» Шевченкового, а через рік ворожу на «Ластівку». 6 Гребінка, український письменник і приятель Квітки, 1837 р. написав при ­ хильну рецензію на другу книжку «Малороссійскихъ повѣстей разсказываемыхъ Грыцькомъ Основъяненкомъ», що вийшла в Москві 1837 р. (Сѣверная Пчела 1837 No 260). Листувався з Квіткою (збереглися три листи Гребінки до Квітки з 1838 р. див. Твори Г. Квітки т. І, додаток Київ. 1918, стор. XXIV — XXV) та часто гостював у його на Основі. Через його Квітка зносився з Петербургом. 7 Квітка тут має на увазі 2-е видання своєї опери «Сватання» що вийшла в Харь ­ ков і 1840 р. (1-ше вид. — в Харькові 1836 р.) а також 2-ге видання своїх «Малороссій ­ скихъ повѣстей»: вийшли 1841 р. в Харькові (1-ше видання — в Москві 1834 — 1837 рр.). ,124 Матеріяли та замітки плачутъ на взрыдъ. Чего тутъ плакать, когда и каретникъ-нѣмецъ также непонятно говоритъ». А сколько словъ Москали взяли и продолжаютъ брать изъ нашего языка въ свой, цѣлыя фразы введены прямо отъ насъ! Много бы, знающему дѣло можно- сказать, но мы останавливаемся на томъ, что справедливое дѣло, и безъ защиты, воз- метъ свое]. Чужбинскій (въ 10 кн. Москвитянина) началъ хорошо, но не дописалъ 1 . Мы просили бы рецензентовъ оставить насъ въ покоѣ, а заниматься разборомъ своихъ. Салдацкій потретъ намекалъ имъ о томъ, но они за незнаніемъ языка пропустили, безъ вниманія. 1 Рец. Афанасьєва-Чужбинського на «Ластівку» вміщена в «Москвитянинѣ» за 1841 р. (часть 5-я, No 10, стор. 444 — 454). Рецензія дуже прихильна до творчости укра ­ їнських письменників взагалі і Основ’яненка зокрема. 2 По ріжному відгукнулися численні журнали на Гребінчин альманах «Ластівку». Більшість вмістила негативні рецензії. Опріч Бєлінського в «Отеч. Зап.» засудили укр. слово: Л.Л. в «Северной Пчеле» (No 143, стор. 571), О. Сенковський в «Библіотекѣ для Чтенія» (1841 г., Окт., стор. 43 — 44), Н. Полевой в «Русском Вѣстникѣ» 1841 р. (т. II І, кн. 8, стор. 463 — 464) то що. Певне, ці оцінки має на увазі Квітка, зазначаючи, що журнали не зітруть укр. літератури. З прихильних рецензій йому були відомі лише дві: з «Литературной Газеты» 1841 р., No 56, стор. 223 — 224 і з «Москвитянина» 1841, ч. V No 10, стор. 444 — 454. 3 Заснувати відділ укр. літератури в журналі «Отеч. Записки» це була друга, спроба Квітки добитись легалізації укр. письменства. Перша була в 1839 р. видавати < Литературныя Прибавленія» 4 рази на рік до того ж журналу (див. лист Гребінки до- Квітки 12. X. 39 р. і Квітки до Максимовича 3.X.39 р.). 4 Бєлінський в рецензії на «Ластівку» із здивованням констатував, що Основ ’ я ­ ненко це Квітка. Для нього це ніби була новина, і дізнався він про неї з присвяти повісти «Сердечна Оксана» Квітчиній дружині. Квітка в листі до Краєвського- з 11 . VII, 1841р. пояснював, чому він уживав того псевдоніма, і підкреслював, що то не була таємниця. В наступних листах до Краєвського він не дотримав обіцянки і не пояснив, чому залишив псевдонім на далі. Лише в листі з 1. І. 1843 р. просить підписувати тільки «Основьяненко» — «Грицка прочь». Все въ сторону, Вашу руку — и опять по прежнему. Чего убѣдительно прошу. Благодарю Васъ за приступъ къ исполненію моихъ просьбъ. Посылки еще не получилъ, но она придетъ на дняхъ. Обыкновенно черезъ мѣсяцъ послѣ отправленія получается здѣсь. Теперь прошу объ исполненіи и послѣдней просьбы: по прилагаемой запискѣ подписать по адресу на полученіе французскихъ журналовъ и, если можно, съ первою почтою выслать билеты, чтобы подписавшаяся была обезпечена и не упустила бы срока для подписки. Если бы я зналъ, что не отягощу Васъ издержками сверхъ нашего счета,, въ надеждѣ удовлетворить Васъ, то я просилъ бы и еще нѣкоторыхъ изданій, за что и поспѣшилъ бы расплатиться одною-другою статьею, но безъ Вашего объясненія не говорю ничего. [Опять къ малороссійской литературѣ. Она движется и будетъ жить. Журналы (не къ Вашему рѣчь) не сотрутъ ее съ лица земли 1 2 ; одолѣетъ против ­ никовъ и гонителей, въ продолженіе года выйдетъ кое-что. Вы можете содѣйствовать ей. Дайте ей законный пріютъ въ Вашемъ журналѣ, между обозрѣніями другихъ ли ­ тературъ. Пусть патріотъ-Гребенка одинъ судитъ и рядитъ въ немъ. Хоть черезъ три мѣсяца выйдетъ статья, но Вы увидите что она принесетъ и какъ одушевлятся наши и, ей Богу, языкъ и литература русская выиграютъ… ну, выиграютъ. Причтите и нашу литературу къ басурманскимъ и, не включая обозрѣнія книгъ нашихъ въ рас- сѣйскія, сдѣлайте особое отдѣленіе между нѣмцами, французами и проч.] 3 . N В. Не смотрите на языкъ, на изложеніе, на удачное или на ловкое сцѣпленіе приключеній, но главное смотрите на цѣль и въ какой степени она достигнута. Объ этомъ прошу Васъ вспомните скоро-скоро. Овому талантъ, овому ничего. Какъ не разсказано, но для чего размазано, и отъ чего такъ разсказано, пожалуйста вникните; это рѣдко наблюдаютъ всѣ г.г. судьи. И Вамъ некогда. До будущей бесѣды. Какъ былъ таковъ и всегда преданнѣйшій Григорій Квитка. 25 Октября 41 г. Основа. Объ удержаніи имени Основьяненка скажу при случаѣ. 4 . ,Два листи Квітки до Краєвського 125 II. 28 декабря, 41. Основа. Милостивый Государь Андрей Александровичъ! Отъ души благодарю Васъ за все безпокойство къ очищенію счетовъ нашихъ и черезъ то моя жена снабжена на цѣлый годъ свѣдѣніями о французской литературѣ. Въ долгу не остануся у Васъ, вышлю Вамъ — не знаю когда за отвлеченіями — и не знаю еще что. Вы желали бы чего изъ исторіи нашей; мы, слобожане, не составляемъ Малороссіи. Еще они, малороссіяне, судили, да рядили, какъ бы отстать отъ нечистыхъ ляховъ и къ кому бы выгоднѣе пристать, какъ предки наши не долго думавши, поднялись и пошли къ родному Батюшкѣ, Царю Русскому, сѣли по Украйнѣ слободами (селе ­ ніями по границѣ) и давай отбиваться отъ татаръ и заслонять собою Россію. И этому едва 200 лѣтъ. Раздумщиковъ между нашими не было, слѣдовательно, все шло тихо и чинно. Только и дѣйствій, что поколотятъ татаръ и усмирятъ ихъ на сколько вре ­ мени. Тутъ не разгуляешься воображеніемъ, не отыщешъ характера особеннаго, всѣ были на одну стать, исторіи поживы никакой. 1 Случались только смуты отъ Татаръ, не найду ли тамъ чего стоящаго Отеч. Записокъ — и скажу Вамъ, что объ этомъ хло ­ почу не лѣниво. 2 Лишь бы попалось что подъ руку, тотчасъ передамъ Вамъ. 3 А въ случаѣ повѣсть пригодная слѣпится (у меня онѣ часто набѣгаютъ, потому что этотъ народъ прекурьезный съ своими понятіями, чувствами, какихъ право не найдешъ въ гостинныхъ), доставлю Вамъ. 1 Про історичні повісті і статті Квітчині див. статтю Д. Багалія в «Кіевской Старинѣ» 1893 р. за серпень. 2 Квітка дійсно написав в 1842 р. повість «Татарские набеги» (Автографи збере- гаються в Пушк. Домі в Лнгр., в архіві Дашкова «4 автографа из повести 1842 г.»). Але вміщено її було в альманаху Н. Кукольника «Сказка за сказкой», Спб., т. IV, 1844, ст. 67 — 162. 3 Хворість Квітки, що спіткала його на початку 1842 р., не дала змоги хутко виконати обіцянку надіслати щось до Отеч. Зап. Лише 1843 р. там з ’ являється його повість «1812 год в провинции» (Отеч. Зап., 1843, т. XXVII, березень, стор. 74). 4 «Библіотека для Чтенія» неприхильно поставилась ще до «Малор. повѣстей» Основ ’ яненка 1834 р. Видавець його глузував з Основ ’ яненка і за українські і за ро ­ сійські його твори. Часто-густо це була звичайна лайка, мало чим обґрунтована. Не зважаючи на те, що більшість журналів і газет ставилась більш-менш до Основ ’ яненка прихильно, рецензії «Б-ки для Чтенія» доводили його до хворости (рецензії на «Пана Халявского», «Жизнь Столбикова» то що). 6 «Лысты до любезныхъ землякивъ. Землякъ вашъ Основъяненко. Въ Губерн ­ ской типографіи (Ценз . дозв.: Спб. мая 11 дня 1839 г.) 1839 (21X13) 47 стор. [О Малорос . языкѣ не льзя спорить, не знавши обоимъ сторонамъ его въ совер ­ шенствѣ. Есть красоты не выразимыя ни на какомъ языкѣ, обороты собственные, не заимствованные, невольно принятые уже гонителями его (библ. д. Чт.) 4 Каковъ бы ни былъ переводъ съ нашего на русскій, не сохранитъ, не передастъ всего въ совер ­ шенствѣ. Обоимъ спорящимся надобно быть на мѣстѣ, здѣсь, и на опытѣ увѣриться, кѣмъ, какъ и съ какимъ энтузіазмомъ принимается все выходящее наше! (Я говорю о высшемъ кругѣ коренномъ, здѣшнемъ, не наѣзжемъ) повѣсти требуютъ нѣсколькихъ изданій, театральныя пьесы доставляютъ содержателямъ провинціальныхъ театровъ большую поддержку во всякое время. Кѣмъ же все это живетъ? Простой народъ, чернь, читаютъ еще не многіе. Мои листы къ землякамъ, 5 именно для нихъ писанные, не ко всѣмъ дошли еще. Слѣд. читаютъ многіе, читаютъ не отъ нечего дѣлать… однимъ словомъ, если бы случай привелъ Васъ проѣхать черезъ всѣ наши губерніи (а мало ихъ?), не по губернскимъ городамъ, Вы бы тогда увѣрились, что можно и должно писать по нашему. О желаніи Вашемъ поспорить съ нами печатно, я передавалъ здѣш ­ ней, учоной молодежи. Это надобно видѣть, какъ все это сословіе (ихъ, студентовъ, большая часть изъ губерній знающихъ нашъ языкъ) закипитъ, забурлитъ, хватается ,126 Матеріяли та замітки за перья писать противъ Отеч. Зап. Не знаю напишутъ ли, но многіе собирались. 1 И знаете ли? Этотъ расколъ, произведенный русскими журналами противъ нашего языка, не долго будетъ существовать. Дайте нашимъ юношамъ возмужать, опериться,. т. е. познакомиться съ перомъ, они докажутъ и утвердятъ, что великоросс, языкъ, есть только нарѣчіе нѣсколькихъ губерній, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшаго сына коренного славянскаго. И какъ примуться ребята щипать и вытаски ­ вать изъ него все наше коренное, отнятое, тогда и самый ревностный поборникъ языка русскаго, умолкнетъ и сознается въ бывшемъ своемъ заблужденіи. Языка русскаго, настоящаго, нѣть въ гостинныхъ, въ книжкахъ (не въ книгахъ), нѣтъ и въ журналахъ русскихъ. Напишите статью безъ чужеземного слова, безъ иностранныхъ фигуръ и оборотовъ? Невозможно; а на нашемъ языкѣ все это можно, и чисто, и гладко, и не могущее въ совершенствѣ быть передано ни на какой языкъ. Тото же. — Воля Ваша, а Маякъ 2 золото сыплетъ намъ, не умѣемъ только подбирать. Самъ не доживу, а вспом ­ ните, что правду говорилъ Основьяненко]. 1 1842 р. в «Маяку» (т. VI, стор. 118 — 141) з ’ являється стаття Конст. Калайден- ского «Еще вотъ какъ думаютъ областяне», скерована проти критики Бєлінського на альманах «Ластівку». Перед тим в томі III за 1842 р. (стор. 65 — 73) була надрукована «Повѣсть Антыпенка [О. Корсуна] Какъ думаютъ областяне», скерована проти рецензії О. Сенковського на «Пана Халявского» в «Библіотекѣ для Чтения», 1840, за січень, стор. 7 — 12 відділу ѴІ-го. 2 «Маяк. Журналъ современнаго просвѣщенія, искусства и образованности, въ ду ­ хѣ народности русской» почав виходити 1840 року в Петербурзі під редагуванням С. Бурачка і П. Корсакова. Цей журнал, незважаючи на свою консервативність, при ­ хильно ставився до української литератури і укр. письменники навіть друкувалися на його шпальтах. Онов ’ яненко тут репрезентований двома правописними листами (1840, ч. IV, стор. 4 — 6; 1843, т. X, стор. 34 — 37), перекладом оповідання «Перекоти ­ поле» (1840, ч. VII, стор. 114 — 131), оповіданням «Малороссійская быль» [Купований розум], що друкувалося укр. і рос. мовами (1842 т. III кн. 5). До того С. Бурачок вміщу ­ вав надміру прихільні рецензії на Квітчині твори (на «Листи до любезних земляків», на «Молодик» то що). 3 Знов таки натяк на рецензію Бєлінського на «Ластівку». Будьте здоровы въ новомъ годѣ и да исполняется все по желанію Вашему. Не перемѣняйте расположенія къ уважающему Васъ и преданному Григорію Квиткѣ. [А другую рѣчь поговоря, если все писанное по малороссійски не заслуживаетъ вниманія, никто не читаетъ его, за чѣмъ же О. З. 3 перебираютъ и разбираютъ? Этимъ онѣ не отвлекутъ нашихъ отъ чтенія и себя не выставятъ судьями неизвѣстнаго дѣла. — Какіе смѣшные для меня Турки, бормочетъ себѣ какое-то слово «Аллахъ», котораго нѣтъ въ русскомъ и никто изъ читающихъ по русски не пойметъ, а онъ вигаваривае т ъ его съ чувствомъ, глаза возводитъ вверхъ, руку прикладываетъ къ сердцу… какой смѣшной! Это — будучи, примѣромъ сказать. Такъ и дать и наше дѣло. Непонятенъ языкъ, рѣчь, бросьте ее безъ вниманія]. Подав Вадим Тарнавський. I II ЗНАДОБИ ДО ЖИТТЯ М. О. МАКСИМОВИЧА. Не що давно ми святкували столітню річницю з дня виходу в світ першої збірки українських пісень М. О. Максимовича. Багато ще темного для нас і не виясненого навіть у фактах його життя та діяльност и . Ми ще й досі не маємо повного, не кажу вже — вичерпливого, життєпису його. І тепер, коли старе гніздо Максимовичів у с. Прохорівці під Золотоношею в наслі­ док титанічних революційних зсувів, майже знищено, особливої набирає ваги збереження й опублікування ріжних матеріялів, що так чи инакше стосуються життя М. О. Максимовича. Такі матеріяли подекуди й тепер ,Знадоби до життя М. О. Максимовича 127 виринають із небуття за допомогою поодиноких громадян, що спочувають і всяково допомагають вивченню історії культурного розвитку нашего краю. Цінність же тих матеріялів, що їх подається нижче, — їх два: ате ­ стат та ювілейне привітання, — сама за себе промовляє. «Аттестатъ» списано на 4 пронумерованих піваркушах гербової бумаги ціною за аркуш 1 карб . сріблом, датованих 1865 роком (водяні знаки) і прошитих жовтою з чорним ниткою на малій сургучній печатці Київського Університету. Атестат являє собою копію, замість загубленого оригіналу, що ще збільшує його вартість. Атестат має на лівому полі по ­ рядкове число оригінала No 456, а на чолі — порядкове число цієї копії по вихідному регістратору — No 6120. Напис «Копія», число «6120» на чолі, свідчення копії на правому нижньому куті кожного листка: «За Секре ­ таря» — «Совѣта» — «Университета» — «Св. Владиміра,» — «No 255», а на зво ­ роті двічі підпис «Секретарь Правленія (підпис не розбірний)» — «Секретарь (не розбірно» також число «23», — зсе писано однією рукою одмінними чорни ­ лам од чорнила тексту самого атестату. 3 тексту копії атестату видко, що його видано Максимовичу 23 лютого 1866 року з його прохання на заміну оригіналу тоді вже загубленого. Зміни в службовому стані М. О. Макси ­ мовича доведені в копії атестату до 1845 року, — і це натурально, бопотому вже він не служив. Підписав копію атестата «Ректоръ Императорскаго Университета Св. Владиміра, Дѣйствительный Статскій Совѣтникъ и Ка ­ валер А. Матвѣевъ», — той самий Матвєєв, що згодом здобув собі такої сумної популярности (так звана «Матвєєвська історія» 1878 р.). Другий документ, не менш цікавий, це ювілейна Максимовичеві адреса від «Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ при- Московскомъ Университетѣ», коли 6 вересня 1871 року нашому вченому добігла 50- та річниця громадської та наукової діяльности. Акта, засвід ­ ченого притиском великої печатки Товариства та підписами Віце-Прези ­ дента Т-ва князя А. Ширинського-Шахматова, Секретаря Т-ва О. Волин ­ ського, датовано 1871 роком ЗО серпня, Москва. Розмір адреси 63 ½ Х47 ½ см. , твердий крейдяний картон. Попереду, ніж перейти до самого тексту зазначених документів (до речі: вони обидва передані вже до Музею Українських Діячів при Ака ­ демії Наук) почуваю за обов ’ язок скласти подяку тов. В. Гадзинському за зроблений через мене нашій Академії дорогий дарунок. 1. АТТЕСТАТЪ Данъ сей изъ Совѣта Императорскаго Университета Св. Владиміра, бывшему Орди ­ нарнымъ Профессоромъ Русской словесности въ семъ Университетѣ, Коллежскому Совѣтнику и Кавалеру Михаилу Александрову сыну Максимовичу въ томъ , Что онъ, какъ изъ формулярнаго о службѣ его списка видно, происходитъ изъ Дворянъ, имѣетъ отъ роду 36 лѣтъ, исповѣданія православнаго; родового благопріобрѣтеннаго имѣнія ни за нимъ ни за родителями его не состоитъ; окончивъ курсъ наукъ въ Новго- родсѣверской Гимназіи 1819 года, онъ вступилъ студентомъ 1819 года въ Сентябрѣ въ Императорскій Московскій Университетъ, гдѣ и слушалъ лекціи два года въ словесномъ, а два года въ физико-математическомъ отдѣленіяхъ, и за отлич ­ ные успѣхи и примѣрное поведеніе, по испытанію, удостоенъ степени кандидата фи­ зико-математическихъ наукъ 1823 года Іюня 30; съ того времени, состоя при Мос ­ ковскомъ Университетѣ, исправлялъ разные по оному должности и порученія съ Іюля мѣсяца 1923 года; занимался разборкою и приведеніемъ въ порядокъ книгъ въ ,128 М атер іяли та замітки Университетской библіотекѣ, для составленія систематическаго каталога оныхъ, съ 1823 г. Іюля по 1824 г. Іюня 3-го; въ 1824 и 1825 годахъ обозрѣвалъ всѣ уѣзды Мос ­ ковской губерніи относительно естественныхъ ея произведеній и особенно растеній, по назначенію Университетскаго Совѣта, съ утвержденія Г. Попечителя въ 1824, Іюня 3 представилъ Университету первую коллекцію собранныхъ имъ по Московской Губерніи растеній 1825 Марта 4 и коллекцію минераловъ 1825, Мая 20-го; пред ­ ставилъ Университету вторую коллекцію собранныхъ имъ по Московской Гу ­ берніи растеній 1825 г., Августа 5-го; занимался разборкою и разсмотрѣніемъ Уни ­ верситетскихъ Гербаріевъ съ 1824 г. Августа 20 по 1826 г. Марта 31, продолжая между тѣмъ заниматься излѣдованіемъ Московской флоры; напечаталъ списокъ растеній Московской флоры 1826 г. въ Іюлѣ; представилъ Университету третье дополнительное собраніе растеній Московской флоры 1826 г. Сентября I; а Путевыя записки свои помѣщалъ въ издаваемомъ отъ Университета журналѣ «Новый Магазинъ», по предло ­ женію Г. Попечителя, опредѣленъ къ завѣдыванію Ботаническимъ Садомъ въ помощь Профессору Ботаники Гофману 1826 г. февраля 25; а по смерти Гофмана, ему пору ­ чено полное завѣдываніе Университетскимъ Ботаническимъ Садомъ 1826 г. Марта 26; съ того же времени онъ завѣдывалъ Гербаріемъ; въ 1828 году онъ напечаталъ Списокъ растеній Университетскаго Ботаническаго Сада; въ Университетѣ читалъ лекціи Естественной Исторіи и занимался показаніемъ и изъясненіемъ живыхъ растеній для слушателей Ботаники съ 1826 Августа 17 по 1827 Іюня 20; преподавалъ лекціи Ботаники съ 1827 Августа по 20 Іюня 1834 года; въ Университетскомъ благородномъ пансіонѣ, что нынѣ Дворянскій Институтъ, преподавалъ Естественную Исторію съ 1826 февраля по Май мѣсяцъ 1833 года; въ земледѣльческой школѣ преподавалъ хо ­ зяйственную Ботанику и Садоводство съ 1825 г. Ноября, по 1829 г. Ноября; утвер ­ жденъ 1827 г. Ноября 28 въ степени Магистра физико-математическихъ наукъ, для полученія коей издалъ и публично защитилъ Разсужденіе о системахъ расти ­ тельнаго Царства; по представленію Совѣта Г. Министромъ утвержденъ въ зва ­ ніи Адъюнкта 1829 Октября 28; по предложенію Г. Попечителя былъ посылаемъ въ -С. Петербургъ для исполненія разныхъ порученій Университета по Ботанической ‘части 1829 г. въ Августѣ; избранъ въ дѣйствительные члены Императорскаго Московскаго Общества испытателей природы въ 1829 году; въ Университетскихъ -собраніяхъ читалъ, по назначенію Совѣта, двѣ рѣчи: 1-ю «объ участіи Московскаго Университета въ просвѣщеніи Россіи», 1830 г. Ге н варя 12, и 2-ю «о русскомъ просвѣ- ..щеніи», 1832 Генваря 12; съ разрѣшенія Г. Попечителя былъ посылаемъ отъ Универси ­ тета въ Кавказскую область для собранія растеній съ Мая 1832 г. по Сентябрь того же года; за службу Всемилостивѣйше награжденъ подаркомъ 1833 г. февраля 24; въ 1833 году издалъ Книгу Наума «о Великомъ Божіемъ Мірѣ», за что получилъ Высочайшее благоволеніе 1833 г. Іюля 5; сверхъ того издалъ въ Москвѣ слѣдующія свои сочине ­ нія: «Главныя основанія общей зоологіи» 1824 года въ Маѣ; «Органологію растеній» 1828 въ Августѣ; «Систематику растеній» 1831 въ Октябрѣ, «Малороссійскія пѣсни» 1827 в Іюлѣ; «Размышленіе о природѣ» 1833 г. въ Маѣ; «Обозрѣніе Органологіи расте ­ ній», «Украинскія народныя пѣсни и Голоса украинскихъ пѣсень» 1834 въ Іюнѣ; избранъ въ дѣйствительные члены Общества Любителей Россійской словесности при Императорскомъ Московскомъ Университетѣ въ 1833 году; по избранію Совѣта, Г. Министромъ Народного Просвѣщенія утвержденъ въ званіи Ординарнаго Профессора Ботаники 1833 г, Сентября 27; По представленію Г. Попечителя Кіевскаго Учебнаго Округа, Г. Министромъ Народнаго Просвѣщенія утвержденъ Ординарнымъ Професоромъ Русской Словесности и вмѣстѣ Деканомъ 1-го Отдѣленія философскаго факультета въ Университетѣ Св. Владиміра 1834 Марта 4; по прибытіи его въ Кіевъ, возложено на него Г. Попечителемъ Кіевскаго Учебнаго Округа исправленіе должно ­ сти Ректора Универститета Св. Владиміра 1834 Іюля 13; получилъ Высочайшее благоволеніе за участіе въ изданіи ученыхъ записокъ Московскаго Университета 1834 Сентября 6; по положенію комитета Г. г. Министровъ, Высочайше утвер- ,Знадоби до життя М. О. Максимовича 129 жденъ Ректоромъ Университета Св. Владиміра 1834 Октября 16; на основаніи § 6 проекта Устава Университета Св. Владиміра въ отсутствіи Г. Попечителя Кіевскаго Учебнаго Округа исправлялъ должность Попечителя съ 1834 Декабря 12 по 1834 Декабря 19; съ 1835 Апрѣля 18 по 1835 Мая 11 и съ 1835 Сентября 7 по 1835 Сентября 16; по удостоенію Комитета Г. г. Министровъ, Всемилостивѣйше награжденъ 200 руб. ассиг. 1835 Апрѣля 16; по предложенію Г. Попечителя, занимался дополнительнымъ преподаваніемъ Русской словесности для казеннокоштныхъ сту ­ дентовъ съ 1835 Апрѣля 15; назначенъ членомъ Комитета изысканія и сохраненія древностей въ г. Кіевѣ 1835 Ноября 13; избранъ въ члены Корреспонденты Россій ­ скаго Общества любителей Садоводства и статистическаго Отдѣленія Совѣта Мини ­ стерства внутреннихъ дѣлъ въ 1835 году; за дѣятельное участіе въ трудахъ журнала Министерства Народнаго Просвѣщенія въ 1835 году, получилъ благодарность отъ Г. Министра Народнаго Просвѣщенія 1835 Ноября 6; отъ должности Ректора по про ­ шенію его за болѣзнію уволенъ 1835 Декабря И; по положенію Комитета Г. г. Мини ­ стровъ, Высочайше утвержденному 21 Апрѣля 1836 года, при увольненіи въ от­ пускъ на 4 мѣсяца къ Кавказскимъ водамъ для пользованія здоровья, выдано ему въ по ­ собіе изъ екоиомическихъ суммъ Университета Св. Владиміра 2000 руб.ассигн., како ­ вымъ отпускомъ воспользовался 1836 года Мая 13; за дѣятельное участіе въ трудахъ издаваемаго Министерствомъ Народного Просвѣщенія журнала въ 1836 году получилъ блогодарность Г. Министра Народнаго Просвѣщенія (журнала въ 1836 году получилъ благодарность Г. Министра Народнаго Просвѣщенія) 1836 Декабря 3; издалъ въ Кіевѣ свои сочиненія: 1-е «Откуда идетъ Русская земля», 2-е «Рѣчь сказанную надъ гробомъ Генералъ-Фельдмаршала Князя фоиъ-деръ-Остенъ-Сакена», 3) «Пѣснь о полку Иго- ревѣ съ переводомъ на нынѣшній Русскій языкъ»; состоялъ членомъ испытательнаго Комитета для екзамена лицъ, желавшихъ поступить въ Университетъ Св. Владиміра въ 1837 году, и за строгій и разборчивый пріемъ студентовъ и строгое и неослабное соблюденіе изданныхъ на сей предметъ правилъ, въ числѣ прочихъ членовъ объявлена ему Г. Попечителемъ Кіевскаго Учебнаго Округа благодарность 1837 Сентября I; со ­ стоялъ членомъ Комитета, учрежденнаго при Университетѣ Св. Владиміра по распо ­ ряженію Г. Попечителя Кіевскаго Учебнаго Округа, для составленія вопросовъ испы ­ танія по всѣмъ учебнымъ предметамъ въ Гимназіяхъ и уѣздныхъ училищахъ Кіевскаго Округа въ 1837; по избранію Совѣта, Г. Министромъ Народнаго Просвѣщенія, утвер ­ жденъ Деканомъ 1 отдѣленія философскаго факультета на одинъ годъ 1837 Августа 12; въ торжественномъ собраніи Университета Св. Владиміра 2-го Октября 1837 года произнесъ Рѣчь «объ участіи и значеніи Кіева въ общей жизни Россіи» 1837 Октября 2; за поднесеніе Его Высочеству Наслѣднику Цесаревичу своихъ сочиненій, удостоился получить отъ Его Высочества бриліантовый перстень 1837-го года Октября 8 дня; за отлично усердную службу и особенные труды, засви ­ дѣтельствованные Г. Министромъ Народнаго Просвѣщенія, Всемилостивѣйше награж ­ денъ орденомъ Св. Владиміра 4 степени 1837 г. Ноября 16; избранъ въ дѣйствительные члены Одесскаго Общества Исторіи и древностей въ1839 году;указомъ Правительствую ­ щаго Сената произведенъ въ Коллежскіе Совѣтники со старшинствомъ съ 27. Сентября 1836 года, 1839 юня 30; получилъ Высочайшее благоволеніе за изданную имъ пер ­ вую часть исторіи Русской словесности 1839 г. Ноября 26; за изданную имъ книгу подъ заглавіемъ «Кіевлянинъ» и поднесенную Г. Министромъ Народного Просвѣщенія Государю Императору, Всемилостивѣйше пожалованъ бриліантовымъ пер ­ стнемъ 1840 г. Апрѣля 28; за отлично усердную и ревностную службу засвидѣтельство ­ ванную Начальствомъ, получилъ Высочайшее Его Императорскаго Вели ­ чества благоволеніе 1840, Сентября 10; за ХѴ-лѣтнюю безпорочную службу въ клас ­ ныхъ чинахъ Всемилостивѣйше награжденъ знакомъ отличія безпорочной службы 1840, Августа 2 дня; по совершенно разстроенному здоровью, въ слѣдствіе прошенія его, уволенъ во все отъ службы при Университетѣ Св. Владиміра, съ правомъ носить въ отставкѣ мундиръ, привоенный ординарнымъ Профессорамъ Университета, съ вы- ,130 Матеріяли та замітки. дачею единовременно годового оклада жалованья изъ Государственнаго Казначейства, и съ производствомъ въ пожизненную пенсію двухъ третей оклада жалованья Орди ­ нарнаго Профессора, т. е. по 762 руб. 45 к. сереб. въ годъ изъ Переяславскаго уѣзднаго казначёйства; въ походахъ противъ непріятеля, въ штрафахъ, подъ судомъ и въ отставкѣ не былъ; по формулярнымъ спискамъ аттестовался всегда къ продолженію службы способнымъ и повышенія чина достойнымъ; съ Высочайшаго разрѣшенія уволенъ былъ въ отпускъ на четыре мѣсяца съ 13 Мая по 13 число Сентября 1836 года и на срокъ явился; въ 1840 году былъ въ отпуску на 28 дней, явился 7 Сентября, будучи задер ­ жанъ болѣзнію; холостъ. Во увѣреніе чего и выданъ ему, Максимовичу, сей аттестатъ за надлежащею подписью и съ приложеніемъ казенной печати. Г. Кіевъ. Апрѣля 26 дня, 1841 года. No 456. Подлинное подписалъ Ректоръ Неволинъ — Скрѣпилъ Исправляющий должность. Секретаря Скорбонскій. Послѣ выдачи этого аттестата, Г. Максимовичъ за выслугу лѣтъ произведенъ 3-го Іюля 1843 г. въ Статскіе Совѣтники, со старшинствомъ съ 27 Сентября 1840 года. По приглашенію Попечителя Кіевскаго Учебнаго Округа, Князя Давыдова, препо ­ давалъ въ Университетѣ Св. Владиміра Русскую Словесность по урочно, — съ Сен ­ тября 1843 года, и отъ занятія сего уволенъ 12 Іюля 1845 года, съ объявленіемъ ему признательности Министерства Народнаго Просвѣщенія за труды по преподаванію. Съ 1843 года состоитъ дѣйствительнымъ членомъ Высочайше учрежденной въ Кіевѣ Временной Коммисіи для разбора древнихъ актовъ. Что вышеозначенная копія аттестата, съ сдѣланной на ней допиской, съ дѣлами Университета Св. Владиміра во всемъ вѣрна и выдана Г. Статскому Совѣтнику Мак ­ симовичу, согласно его прошенію, въ замѣнъ утеряннаго имъ подлиннаго атте ­ стата, въ томъ надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати удостовѣ ­ ряется. Г. Кіевъ. Февраля 23 дня, 1866 года No 255. Ректоръ Императорскаго Университета Св. Владиміра, Дѣйствительный Статскій Совѣтникъ и Кавалеръ А. Матвѣевъ. Секретарь Правленія (підпис нерозбірний) [Сургучна печатка Університету],. На 3-мъ листѣ сего аттестата, въ 6-й и 7-й строкахъ сверху, написаны по ошибкѣ слова: «журнала въ 1836 году получилъ благодарность Г. Министра Народнаго Про ­ свѣщенія» чему вѣрить: Ректоръ А. Матвѣевъ. Секретарь (підпис неразбірний, але той самий, що й вище на місці підпису Се ­ кретаря Правління). 2. ИМПЕРАТОРСКОЕ ОБЩЕСТВО ИСТОРІИ И ДРЕВНОСТЕЙ РОССІЙСКИХЪ при МОСКОВСКОМЪ УНИВЕРСИТЕТѢ, Г-на Дѣйствительнаго Члена своего, МИ ­ ХАИЛА АЛЕКСАНДРОВИЧА МАКСИМОВИЧА, имѣетъ честь радостно привѣт ­ ствовать съ счастливо совершившимся, въ 6-й день Сентября текущаго года, ПОЛУ ­ СТОЛѢТІЕМЪ его многополезной дѣятельности на поприщѣ отечественнаго просвѣ ­ щенія, прославленной основательными изслѣдованіями и разъясненіями судебъ Рус ­ скаго народа, его произведеній письменныхъ, народнаго творчества и самаго слова, и вообще памятниковъ старины нашей, желая отъ всей полноты души, да столь пло ­ дотворное подвизаніе продолжится долго и долго, во славу и честь его и дорогого отечества, всей Святорусской Земли. Москва, 1871 года, Августа 30 дня. Вице-Президентъ (підпис) Князь А. Ширинскій Шахматовъ Секретарь Общества Дѣйствительний Членъ (підпис) О. Бодянскій. Велика давлена печатка, на ній текст: «печать императорскаго общества исторіи и древнос. россійс.» посередині — двохголовий орел. Подав П. Лозіев. ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 131 IV ЛИСТУВАННЯ М. О. МАКСИМОВИЧА ТА И. М. ЯЗИКОВА (Роки 1829 — 1846) Листування М. О. Максимовича з відомим російським поетом Н. М. Язиковим обіймає час від 9-го жовтня 1829 р. до 13-го вересня р. 1846-го і складається з 17 листів Максимовича та 23 Язикова, що переховуються в «Язиковському Архіві» Пушкинського Дому Рос. Академії Наук у Ленін ­ граді. Брак публікованих за Максимовича перводжерел робить це листу ­ вання особливо цінним. Воно не тільки деталізує, доповнює, конкретизує ті уявління, що були в нас про Максимовича, але змальовує також ото ­ чення й коло ідей, в якому обертався Максимович у ЗО — 40-х роках. З ім ’ ям Максимовича пов ’ язано початки українського національного відродження, видання «Украинскихъ народныхъ пѣсень» та «Кіевлянина», співробітництво з Бодянським, Срезнєвським, Кулішем. Один з перших шелінгіянців, Максимович уже в 20-х роках стояв у центрі літературного руху. Він був приятель Гоголя, Пушкина, Язикова; в його альманахові «Денница» брали участь найкращі літературні сили. З Язиковим Максимович познайомився в червні р. 1829, коли Язи ­ ков на переїзді з Дерпту зупинився був у Москві в родині Єлагиних-Ки- реєвських. 9-го жовтня року 1829 починається їхнє листування, що тяг ­ неться аж до самої смерти Язикова року 1846-го. В двох перших листах Максимович звертається до Язикова, як вида ­ вець «Денницы», прохаючи поета надіслати для альманаха обіцяні вірші. «Милостивый Государь Николай Михайловичь. Обращаюсь къ Вамъ съ извѣст ­ ною просьбою, на которую я имѣю столь лестное обѣщаніе отъ Вашей щедрости и добраго расположенія. Время приступать къ печати; значительная часть предполо ­ женныхъ статей прозаическихъ собрана уже; Пушкинъ далъ мнѣ двѣ первыя сцены изъ Бориса, но стихотворная часть, красуясь такимъ началомъ, горюетъ съ нетер ­ пѣнія о достойномъ продолженіи; ибо, для совершенства ея, ей предназначенъ кругъ весьма ограниченный, она покамѣстъ существуетъ только надеждами на исполненіе обѣщаній, и прибѣгаетъ къ Вашей музѣ, которая утѣшила ее прежде другихъ такими пріятными видами. Прошу покорнѣйше и Васъ — щастливаго ея обладателя — поторопить ее немного, дабы мой календарь могъ выйти къ новому году. Многокрасочная радуга уже печатается, и мнѣ не выгодно будетъ опоздать; съ поэзіей же Вашей, Дельвига, Вяземскаго, Хомякова, можетъ быть Баратынскаго и проч . мнѣ нѣчего будетъ ее опасаться. (9 октября 1829, Москва)». Але Язиков мовчав: поезій не слав і на листа не відповідав. Мак­ симович у листопаді послав удруге листа, притьмом прохаючи не затримувати висилки. «Почтеннѣйшій Николай Михайловичь. Въ сентябрѣ мѣсяцѣ я письменно повто ­ рилъ мою просьбу, на которую въ бытность Вашу въ Москвѣ получилъ отъ Васъ до ­ рогое мнѣ обѣщаніе. Простите меня, что теперь снова докучаю Вамъ оною. Мой аль ­ манахъ уже печатается и ему не позже 20-го Декабря должно выйти въ свѣтъ. Проза вся уже почти получена; стиховъ же еще не достаточно, хотя вообще ихъ предположено имѣть не много; главный же недостатокъ тотъ, что ни отъ Васъ, ни отъ Баратынскаго еще ничего нѣтъ и если не получу, то чтожь будетъ за Альманахъ?.. Ради Бога при ­ шлите поскорѣе; и неужели Радугѣ, гдѣ болѣе 50 стихотвореній всякой всячины и самаго Пимашки, и соиздателя его Золотого Рожка, и Загоскиныхъ и М. Дмитріе ­ выхъ, суждено быть щастливѣе моей Денницы, которая ограничивается только избран- нѣйшими нашими поэтами? Позвольте сказать откровенно: за что кидать было Вамъ ,132 Матеріали та замітки. Пловца — такую прелестную вещь, въ массу всякой всячины 1 . Когда полученъ онъ былъ, то всѣ имъ такъ плѣнились, что Елагины и я рѣшились единогласно про ­ сить Петерсона помедлить отдавать его Арапову, а у Васъ просить позволенія напе ­ чатать въ моемъ Альманахѣ, въ надеждѣ, что Вы по дружбѣ къ нимъ не разсерди ­ тесь за это самовольство, и что Пловцу Вашему лучше сидѣть въ одной лодкѣ съ Бо ­ рисомъ и прочимъ, чѣмъ погрузиться въ хляби Араповскія. Сдѣлайте одолженіе рѣшите съ первой почтой: быть или небыть? Да если есть еще у Васъ лишнія сти ­ хотворенія, то хоть одно пришлите, только поскорѣе — ибо краткій, краткій данъ мнѣ срокъ… 1829. 13 ноября. Москва». Язиков відповів згодою передати до «Денницы» свого «Пловца» і в від ­ повідь писав Максимовичеві 2 : 1 3 приводу «Пловца» П. Киреєвський написав до Язикова «восторженного» листа (Язик. Арх. Пушк. Дома) 2 Цей недатований лист — перший, що ним починається листування Язикова з Максимовичем. У Язиковському Архіві його помилково означено No 6. 3 У «Денниці» 1830-го р. надруковано: «Наложница. Отрывокъ изъ поэмы», стр. 136 — 138; у «Денниці» р. 1831-го: «Разсвѣтъ», «А. И.» («Влюбленъ я, дѣва красота»), «Подражаніе псалму XIV». «Извините меня любезнѣйшій Михаилъ Александровичъ, что я такъ поздно отвѣ ­ чаю на письмо ваше. Пловца вы конечно уже получили отъ Александра Петровича: получите отъ него и пѣсню, только нельзя ли сію послѣднюю напечатать безъ имени автора. Жалѣю, что не могу доставить вамъ много и много. Видно здѣсь воздухъ не поэтической! Да будетъ альманахъ вашъ красою Москвы православной!..» 3 Року 1833-го Максимович знов звертався до Язикова з проханням про і поезїї для «Денницы». «Я, писав він 5 червня 1833, думаю и затѣваю Ден ­ ницу къ Декабрю: Вы помните свои обѣщанія, за Вами 300 стиховъ, при ­ шлите пожалуста сколько можете». Язиков не відмовився :«Готовьте Денницу: я сдержу свое слово, а вы старайтесь сдѣлать ее получше» (23 — VIII — 1833). 22-го серпня 1833 Максимович повторював своє прохання за вірші: «По ­ жалуста пришлите, да поскорѣе какъ можно, ибо только къ Вашимъ стихамъ прикупать стану стихи для Денницы: а пора уже». І одночасно до ­ давав: «Нельзя ли и отъ Васъ попользоваться чѣмъ нибудь въ прозѣ, только сдѣлайте милость, если что соблаговолите прислать, пришлите по-четче». 13-го вересня 1833 Максимович нагадує: «Да присылайте пожалуста скорѣе и стиховъ Вашихъ: съ 1-го октября Денница поступитъ въ печать». 3-го жовтня Язиков вислав одну поезію: «Вотъ Вамъ покуда одно стихо ­ твореніе для Денницы» (3 — X — 1833) Одержавши вірші, Максимович одписував Язикову: «Вчера получилъ я письмо Ваше и стихи. По первому все будетъ исполнено; за вторыя бла ­ годарю Васъ: они Авдотью Петровну огорчили своимъ идеальнымъ русти- цизмомъ, а мнѣ жаль очень, что нельзя напечатать двухъ стиховъ противс- цензурныхъ: академической свободы (ужъ не Природы ли опять курсивомъ?) и какъ раба не угнетай? Проповѣдникъ свободы особливо академической есть контрабанда въ нашей литературѣ: особливо въ текущую минуту». «Пс- жалуста поскорѣе пришлите передѣлку этого стиха…; да ужъ посту ­ питесь мнѣ и словомъ ночныя — это ужъ для меня собственно, ибо я помѣ ­ шался на цѣломудріи, какъ Вы на Гомеопатіи: будемъ иногда потворство ­ вать другъ другу». В цьому-ж листі Максимович сповіщав Язикова: «Я утвержденъ ординарнымъ профессоромъ, Шевыревъ сдѣланъ адъюнктомъ» (11 — X — 1833. Москва). Язиков відповів 28-го жовтня. «Въ стихахъ можно поставить природы вмѣсто свободы вотъ какъ — -если вы сами не придумаете лучшей выправки — ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 133 Ты провозвѣстникъ и герой Моихъ стиховъ и другъ природы! вмѣсто: а какъ раба не угнетай, хоть: и по возможности читай. Впрочемъ во всемъ этомъ да будетъ воля ваша, особенно же въ словѣ ноч н ыя, которое вовсе предаю на съѣденіе вашему литературному цѣломудрію». Як ми зазначили, Язиков познайомився з Максимовичем року 1829 і це знайомство їхнє тяглося до року 1846-го, тоб-то до року смерти Язи ­ кова. За цей час ставлення Язикова до Максимовича змінилося дуже різко. Коли на початку 30-х років, у перші роки їхнього знайомства, Язиков одзивається за Максимовича негативно й іронічно, то згодом, особливо в зв ’ язку з виданням «Книги Наума» та гомеопатичної«Терапії» Гартманової Максимович потрапляє в коло найближчих співробітників і друзів поета. Ще в ближчі стосункй стає Максимович до Язикова в 40-х рокахъ. «Въ васъ, писав 6 — IV — 1845 Язиков Максимовичу, видимъ мы (тоб-то московські слов ’ янофіли) добляго и крѣпкаго поборника общему дѣлу и радуемся, и восхищаемся». Через Язикова і за допомогою Язикова, використовуючи близькі зв ’ язки поета з Хомяковим, бр. Киреєвськими то-що, Максимович намагався в 40-х роках здійснити свій план щільного громадсько-публі ­ цистичного співробітництва та певного ідеологічного «блоку» київських українофілів з московськими слов ’ янофілами на ґрунті спільних «слов’ян ­ ських» симпатій. Але року 1830 — 33-го ми бачимо зовсім иншу картину. Ось, приміром, що пише 28 — І — 1831 Язиков за критичний огляд російської літератури, що його для «Денницы» складав Максимович: «Обозрѣніе руссксй слове ­ сности до 1830 года пишетъ самъ Максимовичъ. Уже мѣсяцъ, какъ онъ носится съ нимъ по знакомымъ домамъ, собирая кое-какія мнѣнія и изрѣ- ченія о предметахъ, которыхъ самъ ничуть не понимаетъ, и изъ этого вы­ ходитъ такая сумятица, такая гиль, что не дай Богъ злому татарину быть ея авторомъ» 1 . Закінчивши видання на 1831-й рік «Денницы», Максимович захоплюється думкою розпочати видання природниче-наукового часопису. «Макси ­ мовичъ, не разумѣющій ни одного языка кромѣ русскаго, собирается изда ­ вать журналъ по естественнымъ наукамъ; его отговариваютъ, но едвали успѣютъ: такъ велика охота мѣшаться не въ свое дѣло» (5 — III — 1831). Через місяць Язиков повідомляє, що «Максимовичъ отложилъ попеченіе сбъ изда ­ ніи журнала и хочетъ заняться сочиненіемъ повѣстей» (28 — IV — 1831) 1 2 . 1 Русская Старина, 1903, кн. III,стор. 528. Пор. також: «18 марта 1831 г. Въ Ден ­ ницѣ въ мною переложенномъ псалмѣ (XIV) напечатано вмѣсто «свободѣ» — «природѣ», галиматья, родившаяся изъ глупой трусости Максимовича» (тамо ж, см. 529). 2 Рус. Стар., 1903, III, ст. 528 — 529. В жовтні 1831 р. Язиков писав до свого брата Петра: «Максимовичъ даритъ тебѣ, Петръ, свое новое сочиненьице. Это одинъ изъ самыхъ стран ­ ныхъ людей въ нашемъ научномъ мірѣ: онъ не знаетъ ни одного иностран ­ наго языка, а въ его книгахъ встрѣчаются мысли новѣйшихъ философовъ: вотъ какъ это: онъ таскается по домамъ и заводитъ разговоры сбъ томъ, о чемъ пишетъ — и всякую новость включаетъ въ статьи свои. Кирѣевскіе ему очень полезны въ этомъ случаѣ, хотя теперь они и осторожнѣе съ нимъ разговариваютъ, замѣтивъ, что онъ многаго не понимаетъ и, перевирая, печатаетъ непонятное». До цього листа варт додати нотатку з 1-го січня р. 1833, де Язиков згадує за промову, що її мав проголосити Максимович 12-го січня на акті в Московському університеті: «Онъ выкралъ въ нее мысли изъ статьи Ки- ,134 М атеріяли та замітки. рѣевскаго Девятнадцатый вѣкъ потому, что самъ подобныхъ имѣть не можетъ, не имѣя ни одного ключа къ Европѣ» 1 . 1 Не зважаючи на всю негативність даного одзива, ми повинні його цінити, як певну вказівку на ідеологічну залежність Максимовича в 30-х рокахъ од Ів. Кире- євського. 2 За Максимовича, як «самаго виднаго представителя федеративной теоріи» див. Кояловичъ Исторія р. самосознанія, СПБ, 1884, ст. 457, П. Голу ­ бовскій, Истори ч. труды Максимовича (зб. «Памяти М. Максимовича», К. 1904); Н. Масо въ, М. А. Максимовичъ (Прочтено въ публ. засѣд. Люб. Рос. Слов. 23 м. 1874, посвященномъ памяти Максимовича), Р. Архив 1874, в. 12. 3 Як етнограф: Н. Трубицынъ, О нар. поэзіи, ст. 529, Степ. В. Сав ­ ченко, Р. народная сказка, К. 1914, ст. 179, Ф. Я. Савченко, Україна, 1928. В. П. Науменко, Максимовичъ какъ этнографъ, К. Стар. 1904, кн. X та Зб. «Пам. М-ча», К. 1904. 4 П. Н. Сакул инъ. Ни. В. Ф. Одоевскій, М. 1913, ст. 136. 5 «Знавшіе Максимовича говорятъ, что онъ былъ лѣнивъ… Однако лѣнивый ученый пишетъ въ это время магистерское сочиненіе: «О системахъ растительнаго царства», издаетъ Малороссійскія пѣсни, читаетъ лекціи естественной исторіи, со ­ трудничаетъ въ журналѣ «Новый магазинъ». Н. Часовъ, о. с., ст. 1058. 6 О. с., ст. 16. 7 Заслуги М. А. Максимовича въ области языка и словесности. Памяти М. Макси ­ мовича, К. 1904, ст. 7 — 13. Як поставитись до цих одзивів? В особистому характері Максимовича було справді де-що, що робило Максимовича подібним до Погодина: та ж фантастичність, несподіваність захоплень і несталість. Природничі науки й історія 1 2 , література 3 й зооло ­ гія 4 , професура й видавнича діяльність 5 , — різноманітність Максимовичева вражала широчиною охоплених обріїв. У цій розкиданості, що нагадує діяльність багатьох сучасників, та до того-ж розкиданості, що часто прагне цілком нездійснених завдань, є типове для 30-х років. Хіба така-ж роз ­ киданість не була властива і Гоголеві, й В. Ф. Одоєвському? «Der Cedanke des allseitigen Menschen», ідея всебічної й універсальної людини, є, за Вальцелем, улюблена думка романтизму. Отже й Максимович, згідно з цим провідним принципом романтичної доктрини, прагнув охо ­ пити все й стати всебічним. Такий був Максимович, такі були Гоголь і Одоєвський, Хомяков і К. Аксаков, люди романтичної доби, люди з «фавс- тівською душею». Коли дилетантам Максимовичеві вправи могли здатися тільки диле ­ тантизмом, то фахівці рахувалися з його думками, як з твердженнями, проголошеними досвідченим знавцем. «Эти быстрые, но короткіе, — писав р. 1901-го П. Голубовський, розглядаючи «Ист. труды М-ча», — переходы отъ вопросов историко-литературныхъ къ историческимъ, отъ историче ­ скихъ къ археологическимъ и т. д. рисуютъ намъ М-ча как диллетанта и заставляютъ предполагать въ его трудахъ мало научности какъ со сто ­ роны фактической, такъ и методологической». Та це тільки на перший погляд! «Основываясь на разсмотрѣніи его статей по русской исторіи, мы должны сказать, что въ нихъ передъ нами выступаетъ… ученый, систе ­ матически изучавшій свой предметъ» 6 . Що-до вправ Максимовича з мови, то Максимович, спростовуючи думки Дубровського й Погодина, висловив погляди, котрі, як зазначив А. М. Лобода, «легли въ основу цѣлой послѣ ­ дующей школы 7 ». Спільні етнографічні та народницькі інтереси утворюють той ґрунт, на якому з кінця року 1833-го починаються приятельські взаємини Язи ­ кова з Максимовичем. Так, у листі з 12 грудня року 1833-го Максимович просив Язикова: «Я думаю писать еще нѣсколько сказокъ народныхъ, между прочим снѣгурку… Пожалуста напишите мнѣ ее подробно, со словъ ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 135 какого либо сказочника, да нѣтъ ли и еще какихъ по-Русѣе? — Завидѵю Вашей жизни, и я думаю Богъ приведетъ и меня на родину мою — въ Кіевъ». 22 грудня 1833 Язиков повідомляв Максимовича: «Снѣгурку отыскиваю и пришлю Вамъ списокъ». В Москві Язикова вважали за авторитет у питаннях народнього життя й народньої поезії, етнографії, мови. Не мавши достатніх наукових пізнань, Языков умів доповнити цю недостатність живою і ентузіястичною проникли ­ вістю. Народність була для Язикова, як і для Пушкина, «актомъ психо ­ логическимъ, интимнымъ по преимуществу, при которомъ соотвѣтствующіе эстетическіе вкусы и произведенія являются едва ли не только слѣдствіемъ его». «У него (Языкова) была совсѣмъ непосредственная любовь къ народ ­ нымъ пѣснямъ и быту» 1 1 Н. Трубицынъ. О народной поэзіи… СПБ. 1912, стор. 555. Цікаві спостере ­ ження Трубіцина над ролею й значінням Н. М. Язикова в історії збирання народніх пісень. «Пѣсенъ въ изданіи Безсонова съ подписью Языковыхъ, по моимъ наблюде ­ ніямъ — болѣе всѣхъ другихъ, подписанныхъ именемъ того или другого вкладчика… Большинство записей отличной сохранности былины или историческія пѣсни, при- чѣмъ нѣкоторыя обозначены только доставленными Языковыми. Встрѣчалъ записи Языковыхъ и между сказками Афанасьева, и у Безсонова въ Калѣкахъ Перехожихъ» (op. cit., стор. 535). В передмові до свого видання пісень р. 1848 П. В. Киреєвський особливо підкреслював «одушевленное сочувствіе» Н. М. Языкова. «Ему (Язикову), зазначає П. Киреєвський, принадлежитъ главная часть этого дѣла». «В 1831 — 32 гг. я, пише Киреєвський, снова принялся записывать пѣсни и голоса крестьянъ Москов ­ ской губерніи: но еще бѣдно было мое собраніе… Въ это время и сдѣлалъ большой вкладъ поэтъ Языковъ съ семьей». Звідціля зрозуміло, чому М. О. Максимович звернувся саме до Язи ­ кова, коли в нього виникла думка видати книжку для народа. 20 грудня 1832 р. він писав: «Что съ Вами дѣлается, любезнѣйшій Николай Михайловичъ! Васъ здѣсь (в Москві) такъ многіе ждутъ не дождутся; а Вы о томъ и въ усъ не дуете, и слова не промолвите. Или Вы на родной землѣ своей совсѣмъ вкоренились и возрастаете на ней какъ лоза виноградная? А васъ все нѣтъ: а надо! Всѣмъ надо видѣть Васъ, а мнѣ Васъ надо вдвое. Я бросилъ предпріятіе издавать журналъ… Я принялся за простонародную книгу о Мірѣ, и уже написалъ 10 главъ оной, я буду писать ее цѣлыя святки, ибо хочется напе ­ чатать ее къ веснѣ. Но какъ ее печатать безъ Вашего просмотрѣнія и благословенія? Между тѣмъ пока Вы еще въ деревнѣ, то я попрошу Васъ подмѣтить разныя народныя мнѣнія и слова, до природы касающіяся. Такъ напримѣръ, какъ называются разныя Со ­ звѣздія? — По ихнему: три звѣзды или поясъ Оріона называется Коромысломъ; плеяды Стожаромъ или Грудкою, Венера Зарницею; но что такое Егорьевскій Крестъ, знаютъ ли они Медвѣдицу и проч . и проч. — Много у нихъ примѣтъ метеорологическихъ, но особенно было бы важно замѣтить ихъ мнѣнія и замѣчанія о вліяніи луны. Обра ­ тите вниманіе и на астрономическія замѣчанія, какъ напримѣръ, — съ Спиридона Солно ­ ворота солнце поворачиваетъ на лѣто, а зима на морозъ. Есть у нихъ разныя изрѣ- ченія о пошвахъ (sic!), вѣтрахъ и прочемъ. Все сіе заслуживаетъ Ваше вниманія, и чрез ­ вычайно важно для моей книги, въ общую пользу предпринятой. Пригласите и брата Вашего на помощь. При изложеніи мнѣ удаются многія фразы и слова, но нѣкоторыхъ не достаетъ: напр. земля, ледъ — твердые, вода, вино — жидкіе, но какъ назвать воздухъ, паръ?… Слова: рѣдкій, тонкій — не совсѣмъ хороши. Какъ назвать по русски: гори ­ зонтальную линію; атмосферу (?), — параллельныя линіи, идущія какъ колевины по дорогѣ… Приложите пожалуйста Ваше вниманіе къ этимъ предметамъ и словамъ и дайте хоть краткую о томъ отповѣдь. А я все таки буду васъ ждать да поджидать, чтобы прочесть Вамъ свою книгу, которая у меня приписана крестьянину Науму ,136 Матеріяли та з ami тки. которого Богъ умудрилъ разумомъ, а онъ свой разумъ проовѣтилъ наукою. И вотъ тутъ-то нуженъ глазъ Вашъ, какъ глазъ хозяина языка русскаго 1 …» 1 Як видко з неопублікованого листування Язикова й Петра Киреєвського, Н. М. Язиков був дуже ретельним збирачем і записувачем. 9-го липня р. 1832 Петро Киреєвський писав Язикову: «Славное вы (брати Язикови) дѣло сдѣлали, что собрали такъ много пѣсенъ, а мнѣ это стыдно потому , что я до сихъ поръ еще не собралъ ни одной. Однако и я не отстану и скоро примусь за дѣло» В листі з 9 травня (1833?) П. Кире ­ євський на запитання Язикова про варіянти писав: «Варіанты для насъ обоихъ необхо ­ димы; осенью же ты авось-либо наконецъ опять пріѣдешь къ намъ въ Москву и тогда мы уже съ богатымъ собраніемъ матеріаловъ, вмѣстѣ потолкуемъ, кому какъ и на какомъ основаніи приступать къ изданію». Отже, р. 1833 у Киреєвського був навіть сумнів під чиїм ім ’ ям — його або ж Язикова — повинна вийти збірка. В иншому урив ­ кові 12 — X — 32 П. К-й, повідомляючи Язикова про перебування Пушкина в Москві і про намір останнього «издавать» «Русскія пѣсни, которыхъ у него собрано довольно много», запитував Ник. Мих. «я думаю ему послать копію съ моего собранія, но для этого нужно напередъ твое соизволеніе» (Пор. Д. Н. С а д о в н и к о в ъ — «Отзывы современниковъ о Пушкинѣ». Ист. Вѣст., 1883, кн. XII, 526). ?16-го листопаду П. К-й радив: «Если случиться собирать стихи, то обрати особенное вниманіе на стихъ о голубинной книгѣ». 2 Див. А. И. Кирпичниковъ. Между славянофилами и западниками. Н. А. Мельгуновъ. Ист. лит. очеркъ. Русская Старина, 1898, кн. XI, стор. 314. Н. М. Язиков відповів Максимовичеві 10 січня 1833, благословляючи його нову працю й висловлюючи жаль, що не може надіслати нічого «для умноженія матеріаловъ на то общественное зданіе, которому нашелся зодчій столь искусный». Але поет обіцяв «въ скоромъ времени сообщить кое что и о всемъ прочемъ, въ вашемъ письмѣ замѣчаемомъ; вхожу по сему пред ­ мету въ сношенія съ людьми болѣе меня въ томъ свѣдущими». «Любезнѣйшій Николай Михайловичъ, — писав у відповідь М. О. Максимович, — Благодарю Васъ за доброе расположеніе къ моему труду и за принимаемое въ немъ участіе. По обстоятельствамъ, я рѣшился уже печатать первую часть, и хочу дать такое имя: Первая книга Наума или народная книга о великомъ Божіемъ мірѣ. Одобряете ли?.. Жаль мнѣ, что она выйдетъ безъ Вашей цензуры; по крайней мѣрѣ просмо ­ трите хоть предисловіе и поспѣшите мнѣ прислать его съ замѣтками. Что замѣтите въ текстѣ, можно будетъ поправить во второмъ, а между тѣмъ пожалуста не остав ­ ляйте припасать матеріаловъ». В другій частині свого листа Максимович повідомляв Языкова за останні московські літературні та університетські новини. «Что дѣлается съ Вами — питав Максимович. — Вы все кажется на Москву смотрите сентябремъ. У насъ совершаются чудеса въ рѣшетѣ, т. е. въ Университетѣ. Но изъ пріятнаго то, могу сказать, что Погодинъ избранъ въ ординарные профессора исторіи, а между тѣмъ написалъ прозою трагедію историческую Бориса. Шевыревъ пишетъ разсужденіе, чтобъ быть адъюнктомъ для исторіи литературы. Надеждинъ читаетъ свои лекціи превосходно и первенствуетъ въ отдѣленіи. Мельгуновъ хотѣлъ было издавать журналъ, но раздумалъ и вмѣсто его, какъ вѣрно уже знаете, затѣялъ альманахъ 2 . Хомяковъ печатаетъ Самозванца. — Я издаю стихи Теплова и свои Раз ­ мышленія о Природѣ. Одинъ молодой человекъ Пассекъ издаетъ съ университетской братіей также альманахъ, для котораго я прошу Васъ покорно выслать своихъ стиховъ хоть одну пьесу — если не найдетъ на Васъ щедрость. Пожалуста не скупитесь» (12 лютого 1833). Одержавши «Книгу Наума» Язиков захопився нею. «Продолжайте, продолжайте, — радив поет у листі з 10-гочервня. — Чувствительнѣйше бла ­ годарю васъ, почтеннѣйшій и многолюбезнѣйшій Михаилъ Александровичъ, за два подарка ваши («Книга Наума» та «Размышленія о природѣ»). Слава Богу и честь и слава вамъ, что вы непрестанно воздѣлываете поле могущее гордиться трудами рукъ вашихъ. Книга Наума — меня привела въ во- ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 137 ’ сторгъ». Язиков казав про «священное и высокое предназначеніе» ціе ї книги, а в листі з 14 липня 1833, висловлюючи ще прихильнішу думку, говорив за необхідність дати «автору сей книги демидовскую награду».. «Книга Наума есть подвигъ великій, дѣло чрезвычайно полезное. Вы вполнѣ достигаете своей цѣли: читается и понимается легко: это я знаю по собственному опыту». «Благодарю Васъ, — дякував Максимович Язикову за доброзичливу оцінку книги в листі 5-ІѴ-ЗЗ, — за такое лестное мнѣніе Ваше объ Наумѣ, какого я и не ожидалъ даже». Книжка Максимовича розходилася швидко; сам тільки-но Язиков виписав для себе 49 примірників («По письму Вашему, я послалъ уже- 49 экземпляровъ съ прошедшею почтою». Лист Максимовича 22-ѴІІІ-1833).. Готуючи нове видання, Максимович у листі 12 грудня з 1833 просив Язи ­ кова: «Мой Наумъ въ исходѣ: непремѣнно пришлите къ Новому Году замѣчаній и поправокъ въ слогѣ первой книги ко второму ея изданію!»…. Окрім «Денницы» та «Книги Наума», багато місця в листуванні Макси ­ мовича з Язиковим віддано — гомеопатії 1 . 23 серпня 1833 Язиков, «ревно ­ стный почитатель гомеопатіи» 1 2 , писав Максимовичеві: 1 Язиков був один з піонерів моди на гомеопатію, що дуже була поширилася в московському суспільстві 30-х років і навіть захопила де-кого з слов ’ янофілів, як от Хомякова. Див. Н. Барсуковъ — Жизнь и труды Погодина, кн. IX, ст. 319 — 320, Сочиненія Хомякова, т. І та листи Хомякова (до А. О. Гильфердинга, А. М. Язи ­ кова та ин.). За свідоцтвом Погодина, Хомяков, живши на селі, «лѣчилъ гомеопа ­ тіей всѣ болѣзни на нѣсколько верстъ въ окружности». Одного разу Хомяков захворів на плеврит і «едва не умеръ, предоставивъ теченіе болѣзни гомеопатическимъ посо ­ біямъ, въ которыхъ самъ принималъ дѣятельное участіе… Онъ считалъ себя не въ вправѣ измѣнить гомеопатической системѣ на самомъ себѣ, внушавъ постоянно вѣру въ нее другимъ». В. 3. Завитневичъ — А. С. Хомяковъ, т. 1, кн. I, Кіевъ, 1902, стор. 260. 2 Вираз Ів. Кире є вського, див.: Поли. Собр. Соч. И. В. Кирѣевского, п. р. М._ Гершензона, Москва, 1911, т. I, ст. 65. «У меня до васъ есть просьба: не найдете ли Вы переводчика для книгъ: Therapien- acuter Krankheitsformen nach homoopatischen Griindsatzen von Dr. Hartmann 2 части in 8, 780 стр., переводчика знающаго дѣло медицины, языки русскій и нѣмецкій, человѣка добросовѣстнаго, не закоренѣлаго Аллопата: ибо книга сія величайшей, важности есть при настоящемъ стремленіи Европы къ воспріятію свѣта новаго уче ­ нія. Мы же въ ономъ убѣжденные истиною метода Гомеопатовъ и желая способ ­ ствовать распространенію онаго въ любезномъ нашемъ отечествѣ предпріемлемъ, издать собственнымъ иждивеніемъ оное сочиненіе Гартмана, почему и прошу васъ увѣдомить меня немедленно, найдется ли досужій и толковый юноша, который бы взялся за сей переводъ и за какую именно плату». Максимович виконав прохання Язикова і знайшов перекладача. «Любезнѣйший Ник. Мих., — писав Максимович 13 вересня 1833, — нашелъ я Вамъ переводчика, какого Вы желали, кромѣ того только, что онъ не юноша, а мужъ въ обоихъ смыслахъ сего слова. Мой товарищъ бывшій штабъ-лѣкарь Графъ Фед. Федор, берется перевесть книгу Гартмана, которая у него есть. Берется перевесть въ 6 мѣ ­ сяцевъ по 258 ассигн. съ нѣмецкаго печатнаго листа, что составитъ кажется 1200 р… Если отвѣтъ будетъ скоро, то переводъ къ апрѣлю поспѣетъ». «Ваша гомеопатическая книга, — сповіщав Максимович Язикова 12 — XII — 1833, — переводится во второй четверти; на праздникахъ совершится половина ея: тогда, от ­ валивъ нѣсколько вечеровъ сряду (для единодухія) на прочтеніе перевода, я доставлю его Вамъ, да рѣшите о продолженіи… Кирѣевскій писалъ уже къ Вамъ о томъ, что я обезопасилъ изданіе сего перевода верховнымъ позволеніемъ посредствомъ Вя ­ земскаго, который между прочимъ дивится, что Вы такъ всеобъемлемо развлекаетесь-. ,:.138 Матеріали та замітки и землемѣріемъ и гомеопатіей. Я хочу публиковать въ газетахъ, что Гартманъ пе ­ реводится» 1 . 1 Максимович, захопившись під впливом Язикова гомеопатичною методою, по ­ відомляв 23 жовтня р. 1833 кн. В. Ф. Одоєвського про те, що Язиков «влюбился» в го­ меопатію і перекладає Гартманову теорію, і запитував князя про його погляд на гомео ­ патію (П. Н. Саку линъ. Изъ исторіи р. идеализма, кн. В. Ф. Одоевскій, т. І, ч. І, М. 1913, стор. 381). В «Русскомъ сборникѣ» Одоєвськогомала з ’ явитись статья «О го ­ меопатіи Фикельмана», въ «Современникѣ» 1838, т. 12 В. Даль надрукував — Объ омеопатіи (письмо кн. В. О. Одоевскому)», що викликало прихильну оцінку з боку В. Бєлінського, котрий схилявся, видимо, до Ганеманового вчення (П. собр. соч., п. р. С. Венгерова, т. IV, 77). Саку линъ, о. с., ст. 380. 2 З осени р. 1833 починається листування Язикова з відомим поетом — парти ­ заном Денисом Давидовим. З — X — 33 Д. Давидов писав Язикову: «Весьма вы меня обрадовали извѣстіемъ, что переводчикъ «Терапіи» Гартмана уже отысканъ и на ­ значенъ. Ради Бога, не мѣшкайте пустить въ ходъ предпріятіе ваше, вы этимъ много добра сдѣлаете». (Соч. Д. Д-ва, т. Ill, СПБ, 1893, стор. 185). У цьому-ж листі Давидов прохав: «Вы обѣщали прислать мнѣ переведенные вами листки Гарт- лауба; пожалуйста не забудьте» (Ibid. ст. 186). Окрім цих слів Д. Д-ва ніяких инших свідоцтв, що дали б підставу приписувати нашому поету переклад книги Гарт- лауба (К . Гартлаубъ. Краткое начертаніе гемеопатическаго лѣченія болѣзней. СПБ. 1832) ми не маємо. Д. Давидовъ, гусар-поет, з усім запалом своєї «волкани ­ ческой души» віддався меті зміцнити становище гомеопатії, що її вважали инші «мечтой, -бредомъ духовидцевъ». «Она живетъ, она дышетъ, она дѣйствуетъ и это уже много; это большой шагъ» (Соч., III, 189). Гомеопатії торкається Язиков також і в листуванні (неопубл.) з поетесою А. А. Фукс. За А. Фукс див. Е. А. Бобровъ. «А. Пушкинъ въ Казани». Пушкинъ и его соврем., т. I, в. 2, ст. 46; Рус. Стар., 1899, травень, ст. 259. 3 В недатованому листі (в «Яз. архиві» за No 17) Максимович писав Язикову: «Вашей книги переводъ конченъ; слѣдуетъ пересмотръ; въ печать она уже посту ­ пила третьяго дня и кажется двинется скорымъ шагомъ». 4 Про лікування Язикова у Петерсона див. «Ст-нія Языкова», вид. 1858 р., ч. I. ст. VII; В. Я. Смирновъ — Жизнь и поэзія Н. М. Языкова. Пермь, 1900. ст. 127. В. И. Шенрокъ — Н. М. Я. Біогр. очеркъ В. Евр., 1897, кн. XII, ст. 607. В березні р. 1834 лікувався у Петерсона Ден. Давидов, який переконував Язикова: «Вы хорошо дѣлаете, что намерены ѣхать къ нему; онъ болѣе другихъ имѣетъ навыку» (Соч., III, 194) «Онъ ждетъ съ нетерпѣніемъ выхода Гартмана, безъ кото ­ раго онъ, по собственнымъ словамъ, какъ безъ головы» (197). Навпаки, аж надто неприхильно до гомеопатичного лікування Язикова поста ­ вився Ів. В. Киреєвський. 4-го червня р. 1836 він писав Язикову: «Я глубоко убѣжденъ въ томъ, что въ болѣзни твоей виноватъ самъ ты, или, лучше сказать, твое пристрастіе къ гомеопатіи» (П. С. С., т. I, ст. 64). У цьому ж листі до Язикова Ів. Киреєвський розвинув дуже цікаву критику основ гомеопатичної сис ­ теми, див. М. Гершензонъ, Историческія записки, ст. 16 — 17. Язиков уважав за зайве присилати до нього книжку на перегляд, але за потрібне оголосити в газетах. «Въ газетахъ объявить о переводѣ необхо ­ димо, только не говоря ни слова о братьяхъ Языковыхъ, ихъ же рукою оный движется» (22-Х II- 1833) 2 . У лютому 1884 книжку було майже пе ­ рекладено і Максимович 16-го лютого повідомляв: «Впрочемъ Ваша книга не бездѣйствовала; въ пятницу назначится ей ценсоръ, и какъ я думаю позволеніе печатать въ корректурѣ. Ширяевъ беретъ печатать, съ тѣмъ, что по выручкѣ истраченныхъ на печать денегъ, барышъ Вашъ!.. Переводъ теперь со ­ вершается въ третьей четверти, довольно хорошъ… Присылайте ему еще четверть слѣдующей суммы для поощренія» 3 . 20 квітня 1834 р. Язиков дякував Максимовичу: «Спасибо Вамъ за Гартманову терапію. Вамъ главнѣйше подобаетъ вся честь -перевода оной: его усиленнаго совершенія и совершенства. Эта книга будетъ краеу ­ гольнымъ камнемъ животворнаго храма гомеопатіи, который воздвигнется въ Россіи — какъ всѣ узрятъ скоро, всѣ имѣющіе глаза!! Я собираюсь въ Пензу — лечиться у знаменитаго въ нашей странѣ Приволжской, гомеопата Петерсона, ученика и какъ слышно, любимаго ученика — Ганеманова, это много, это все для меня, жаж ­ дущаго здравія и чающаго спасенія отъ гомеопатіи!!! 4 » ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 139 Чимало цікавого є в листуванні Максимовича та Язикова з 40-х років. Почувши, що Максимович написав якісь популярні етнографічні вправи, книжки для народу, Язиков, який завжди дуже прихильно ставився до ідеї «народницького просвітительства», в листі з б травня 1844 пропонує видати ці книжки, написані Максимовичем, на свій власний кошт. «У меня до васъ просьба: вотъ какая: здѣсь носится слухъ, что вы давно уже на ­ писали нѣсколько книгъ въ родѣ книги Наума о вел. божіемъ мірѣ! То и не поручите ли вы ихъ мнѣ издать и барыши доставлять вамъ? Это было бы дѣло важное, общепо ­ лезное, отечественное». «Я, — пише далі у тому-ж листі Язиков, — недавно читалъ Сельское Чтеніе: можно ли прочесть безъ отвращенія эту подлость и гадость? Правда, что оно издается кн. Одоевскимъ и нѣмцами; но вѣдь наши князья ни къ черту не годятся съ тѣхъ поръ, какъ наши князья сдѣлались нѣмцами, а нѣмцы нашими князьями». Максимович дуже зрадів, одержавши після чималої перерви цього листа. 15-го травня 1844 він відповів поетові. «Вчера я имѣлъ не удоволь ­ ствіе, а радость получить письмо Ваше, любезнѣйшій Николай Михайло ­ вичъ!» За себе Максимович розповідав, жаліючись на свої хороби і вислов ­ люючи намір їхати з Київа «на дубу по Днѣпру на мою Гору». «Тамъ на ­ дѣюсь отдохнуть и подправить нѣсколько мое возрождаемое здоровье, которое не хромлетъ уже на ноги, да все еще не хорошо нутромъ и слабо глазами». І в свою чергу запитував :«Что съ Вами дѣлается? Возроди ­ лись ли Вы здравіемъ тѣла своего, тотъ же неизмѣнный въ духѣ?.. Помню- ли я Васъ, спрашиваете: очень живо, и еще недавно вспоминалъ даже съ катедры, заключивъ Вами и Хомяковымъ мои лекціи о Русской Поэзіи. Мню….(нерозіб.), что Вы какъ будто аукнулись ко мнѣ на мое о Васъ раз ­ глагольствіе». Що-до «Книги Наума», Максимович згоджувався на перевидання. «Вы такъ лестно о моемъ Науме отзываетесь, — писав Макси ­ мович, — и такъ обязательно вызываетесь издать его, что мнѣ ужъ и жалко его». М-ч пропонував: «На первый же разъ не хотите ли издать новымъ, третьимъ изданіемъ 1-ую книгу… Какъ Вамъ угодно, такъ и сдѣлайте съ первою книгою, если найдете, что ее надо издать вновь». Наприкінці листа Максимович висловлював бажання поїхати до Москви і запрохував Язикова до Київа. «Коли бъ помогъ мнѣ Богъ какъ-нибудь опять въ Москву попасть, авось опять охот ­ нѣе принялся бы за перо; а здѣсь куда какая къ этому апатія родилась: ничто не во ­ влекаетъ тебя въ середу литературной дѣятельности. Пора бы ужъ мнѣ проститься съ Кіевомъ, также какъ Вамъ давно-давно слѣдовало бы сказать ему здравствуй! Эй пріѣзжайте, во имя Богатыря Муромца сюда Васъ зову, какъ таки Языкову не побывать здѣсь! а какъ бы обрадовались Вамъ здѣсь наши университетскіе педагоги, которыхъ такъ много изъ Дерпта. Ѳедоровъ у насъ ректоромъ. 15 мая 1844. Кіевъ». Це саме бажання поїхати до Москви висловлював Максимович у листі з 14 листопаду 1844 р. «Съ Сентября я уже въ Кіевѣ, окутанъ и окованъ здѣшними занятіями по рукамъ и ногамъ; а мыслью, желаніемъ и мечтою вовсе не здѣсь… Прескучное положеніе». І додає: «Ужасно хочется быть въ Москвѣ». Поїздка до Москви, пише Максимович, «составляетъ мое лучшее стремленіе и желаніе» (24-1Ѵ-1845) 1 . Язиков повідомляв Максимовича за московські новини й спільних московських знайомихъ. «Петръ Васильевичъ (Кире є вський) благополучно началъ 14-ый годъ сидѣть сложа руки надъ своимъ знаменитымъ собраніемъ русскихъ пѣсенъ. Погодинъ 1 «Жаль, — писав у відповідь 26 — V — 1845 Язиков, — что вы пріѣдете въ Москву лѣтомъ: это время самое не литературное: всѣ наши разъѣзжаются по деревнямъ». ,140 Матеріали та замітки переломилъ себѣ ногу и лежитъ уже три недѣли- — ему слава Богу лучше. Каролина Карловна Павлова пишетъ прекрасные стихи, Н. Ф. Павловъ кажется вовсе пересталъ писать — и пр. и пр.» (17 — VI — 1844). «И. В. Кирѣевскій вамъ кланяется, онъ было собирался взять на себя редакцію Москвитянина, да кажется, это дѣло разошлось. Не сошлись въ условіяхъ съ Погодинымь» (14 — IX — 1844) 1 «И. В. Кирѣевскій взялся издавать Москвитянина — самъ онъ сильно работаетъ для этой благой цѣли, и по его примѣру проснулись и оживились и освѣжились многія дѣятельности, давно спавшія, дремавшія и поблекшія!. Мы всѣ пишемъ — и я пишу». «П. В. Кирѣевскій сидитъ надъ своимъ сокровищемъ и дѣла не дѣлаетъ, любуясь имъ какъ старикъ прекрасною своею любовницею. П. В. уже перестали и спрашивать: что ваши пѣсни? а ему и горя мало! О tempora, о mores! На дняхъ будетъ онъ въ Москвѣ. Тогда я по ­ кажу ему ваше письмо и попрошу разрѣшенія на ваши вопросы». «Шевыревъ от­ крылъ курсъ публичныхъ лекцій объ исторіи русской литературы. Читаетъ пре ­ красно и лекціи превосходнѣйшія: онѣ не нравятся западникамъ, будучи напи ­ таны духомъ православія, а не ихъ поганскимъ». «Погодинъ лишился жены — и на ­ ходится въ какомъ то жалкомъ ребяческомъ состояніи души, въ оцѣпененіи и от­ чаяніи. Жаль его!!» (16 — XII — 1844). 1 Пор. лист Язикова до Гоголя 14 — XI — 1844, Русская Старина, 1896, кн. XII, ст. 623. «Было много съѣздовъ и переговоровъ, но все окончилось пшикомъ» (о. с. ст. 624). 2 У листі з 22-го серпня р. 1833 Максимовичъ давав Язикову таку інформацію- за українську літературу:«Вотъ вамъ имена Украинскихъ поэтовъ XVII в: Климовскій, Мазепа, Калнишъ и Головатый. В XIX ст. извѣстны пѣснями только Писаревскій и Котляревскій; Гулакъ пишетъ въ другом родѣ (за тѣмъ уже слѣдуютъ новобранцы Боровиковский, Шпигоцкій, Гребенка et cetera). Началомъ поэзіи Южно-русской я по ­ читаю Пѣснь о полку Игоревѣ, которая ничего общаго не имѣетъ съ сѣверною Русью». В иншому листі Максимович радив Язикову передплатити «Запорожскую Ста ­ рину» Срезнєвського: «выпишите непремѣнно». 3 Посилаючи 26 травня р. 1845-го Максимовичу «Симбирскій Сборникъ», Язиков писав: «Благодарю, и благодарю, и благодарю васъ, и за мозаичные камешки, и за кіевское варенье, и за новое изданіе книги Наума, и за новый вашъ трудъ для русскаго- народа. Посылаю вамъ Симбирскій Сборникъ, изданный племянникомъ моимъ Д. А. Валуевымъ». Листи Максимовича до Язикова поч. 40-х років, коли Максимович видавав свого «Кіевлянина», а слов ’ янофіли на чолі з Ів. Киреєвським нама ­ гались узяти в свої руки видання Погодинського «Москвитянина», надзви ­ чайно важливі для з ’ ясування ідеологічних джерел, зв ’ язків та уподобань раннього українофільства. Ці листи, особливо коли взяти на увагу обме ­ женість наших відомостей за печаток 40-х рр. дають досить даних, щоб висвітлити те ідеологічне середовище, що на нього орієнтувався Макси ­ мович, видаючи свого «Кіевлянина» 2 . Язиков 20 -IV- 34 писав: «Запорожскую Старину я прочелъ съ удо ­ вольствіемъ, жаль только, что почтеннѣйший ея издатель, какъ ужъ не хитеръ! Он тоже что Маркевичъ — нашъ общій пріятель, не правда ли? По ­ совѣтуйте ему издать одни тексты: онъ васъ послушаетъ, какъ видно изъ его предисловія». Одержавши «Симбирскій Сборникъ», виданий Язиковими 3 18, червня, 1845 Максимович писав: ««Честь и слава семьѣ Вашей за Сборникъ Симбир ­ скій, и великая вамъ отъ меня дяка за экземпляръ»… Окремо дякував Макси ­ мович за Вячка і додавав: «Чѣмъ больше статей воспроизводитъ нашъ древне ­ русскій, Кіевскій міръ, тѣмъ больше добра и красы для Руси». «Въ подобіе, як підкреслює Максимович — Сборнику Вашему, наша Комиссія издала томъ здѣшнихъ актовъ и Вамъ пришлетъ экземпляръ». Для Максимовича, як і взагалі для початкового українофільства, дуже характерне оце вису ­ вання ідеї «Київа», оце ототожнення «київського» з «давнє-руським», коли ,Листування М. О. Максимовича та Н. М. Язикова 141 «українофільство» стверджене, як «київофільство», обґрунтовується як теорія, що спирається на проголошення чистих незакаламучених «та- тарством»(=тиранієюмосковського царства, — тема властива для поезії 20-х років, між иншим і для Язикова, для Рилєєва та инш.) народніх джерел давнє-руського життя 1 . 1 Отже Язиков, що в 20-х рокахъ розвивав у своїх віршах типову для того часу тематику «вільних» Київа та Новгорода, в протиставленні цих «вільних» городів невільництву «тиранічної» татаризованої «царської Москви», своєю особою виявляє певний звязок між Максимовичем, як українофілом 30-х рр. та визвольчею «декабри ­ стською» поезією 20-х рр. (Пор. хоча-б «Воен . новгор. пѣсню 1770 г.» Язикова, де він закликає до боротьби з «темними ратями Андрея» за «свободу наслѣдного іправа», В. И. Масловъ — Рылѣевъ, К. 1912, стор. 200). Для українофілів, для поетв, що в 20-х роках захоплювались визвольною ідеєю, для слов ’ янофілів (пор. поезії Тютчева і Хомякова) — Київ — «ідея», «первообраз» Руси. Пор. у листі Максимовича до Язикова 24 — IV — 1845: «Какъ таки Вамъ (Яз-ву) не побывать въ Кіевѣ, въ этомъ(й) (идеѣ, закр.) первообразѣ Руси». 2 Пор. у листі Куліша до Погодіна: «Михаилъ Александровичъ Кіевлянина не издаетъ, а угрожаетъ цѣлымъ журналомъ, но это кажется, онъ дѣлаетъ только для своего утѣшенія. О періодическомъ изданіи въ Кіевѣ еще рано думать» ( 9 — II — 1843). 3 У відповідь на цей лист Максимовича з 18-ѴІ-1845 Язиков 29-Ѵ1-1845 писав: «Москвитянинъ продолжается: вы конечно получили уже No 4-й. Не мы виноваты, что И. В. Кирѣевскій слабъ здоровьемъ и что не иначе можетъ писать, какъ отчаянно напрягая свои силы. Погодинъ, впрочемъ, не признаетъ свой журналъ падшимь». 4 Порів. у листі Куліша до Погодіна: «Я отъ всей души желаю, чтобы этотъ жур ­ налъ (Москвитянинъ) процвѣталъ во вѣки. Я на Москву смотрю съ отрадными упо- ваніми, а Петербургъ мнѣ не по сердцу» (13-ІѴ-1846). 5 «Сампсонъ» та «На памятникъ Карамзина» — поезії Язикова, що їх надруко ­ вано в «Московскомъ Сборникѣ» р. 1846. Турботи, що їх висловлює Максимович з приводу видання «Москви ­ тянина», деталізують бажання українофілів «уподібнити» свою ідеологічну програму програмі Киреєвського, Хомякова, Язикова, Чижова та инших. «Но что это съ Москвитяниномъ? — запитує Максимович Язикова в то- му-ж листі з 18-ѴІ-1845. — Неужьли онъ падетъ? Борони Боже отъ этого паденія. Какъ таки Православному Московскому люду не под ­ держать благого дѣла, — начать, надѣлать славы и не зажечь моря… Я просто буду золъ на всѣхъ Васъ, Господа, если не будетъ Москви ­ тянина. Я тогда (курсив наш) Кіевлянинъ мой обращу въ журналъ, хоть тоненький». 2 – 3 . Отже, з наведеного листа бачимо, Максимович сподівався, що «Кіев ­ лянинъ» зможе замінити «Москвитянина», що в «Кіевлянинѣ» буде вислов ­ лено те, що Ів. Киреєвський та Хомяков не договорили в московському часопису 4 . Взагалі, на думку Максимовича, завдання «Кіевлянина» дати дальший розвиток у київських обставинах і на київському ґрунті провід ­ ним принципам «славяно-христіанскаго стремленія». 13-го серпня року 1846, повернувшись з Михайлов о ї гори до Київа, Максимович писав до Язикова. «Проживъ этотъ годъ на своей Горѣ, я съ недѣлю уже томлюсь отъ знойной дѵхоты въ Кіевѣ — опять въ Кіевѣ! Почемѵ же я не въ Москвѣ?» «Я, — пише далі М-ч — приступаю къ изданію своихъ филологическихъ изслѣ ­ дованій, своихъ Украинских народныхъ пѣсенъ и опять Кіевлянина. Послѣд ­ ній хочу непремѣно продолжать, и даже въ распространенномъ видѣ, т. е. нѣсколько книжекъ въ годъ». Ось яка має бути програма цього ви ­ дання: по-перше, тут мають з ’ явитись вірші Язикова. «Какъ бы я радъ былъ, если бъ Вы ихъ огласили музыкою своихъ стиховъ, такъ торжественно зазвучавшею опять, особливо въ Сампсонѣ Вашемъ и на памятникъ Карам ­ зину 5 . Во имя Кіева прошу Васъ объ этомъ, и помолюсь Ильѣ Муромцу, чтобы вдохновилъ Васъ на то новою силою и благимъ желаніемъ». По- ,142 Матеріяли та замітки друге, Максимович хтів би бачити тут, як програмові, статті ватажків московського слов ’ янофільства, «Какъ бы хорошо и любо Кіевлянину — до ­ сказать то, что не высказалъ еще И. Кирѣевскій о новомъ у насъ славяно- христіянскомъ стремленіи въ литературѣ, чего не досказалъ П. Кирѣев ­ скій въ своемъ письмѣ Погодину 1 . Какъ бы я радъ былъ статьѣ Хомя ­ кова объ нашей исторіи, объ нашей великой прошлой жизни». «Просите ихъ объ участіи въ моемъ Кіевлянинѣ». «Порадѣйте прошу Васъ объ этомъ, и подѣйствуйте на братію Православную, да и сами то не поскупи ­ тесь, не полѣнитесь. Надо и Кіеву сказать отъ себя что-нибудь современному поколѣнію, надо въ здѣшнемъ краѣ возвысить голосъ и пошевелить мысль и просвѣтить ее не тѣмъ, чѣмъ движется и освѣщается она обыкновенно отъ пароходныхъ и газовыхъ машинъ нынѣшней Петербуржской журна ­ листики, здѣсь свирѣпствующей» 2 . В Р. S. Максимович засважував. «Мнѣ бы очень полезны были Разсказы народные или сочиненные… помогите мнѣ и въ этомъ, ибо этимъ какъ червячкомъ на удь ловится читатель, холодный какъ рыба ко всему остальному. Сѣверная Русь словоохотливѣе нашей и мастероватѣе в разсказѣ. За смертью Квитки и отъѣздомъ Кулѣша, я не имѣю еще никого на примѣтѣ». Ще певніші думки за видання часопису висловлює Максимович у листі до Язикова з 13-го вересня 1846 (Переяслав) 3 . У цьому листі він пише: 1 «Ваши замѣчанія, — писав Язиков Максимовичу 6 квітня р. 1845, — сильно подѣйствовали на Погодина и тѣмъ сильнѣе, что онъ уже крѣпко разсердился на замѣчанія П. Кирѣевскаго на его же статью, напечатанную въ 1 No. Онъ кипитъ гнѣ ­ вомъ, кипитъ и бѣсится; онъ изумленъ, раздраженъ, пораженъ! Отвѣчаетъ своимъ сопротивникамъ торопко, жарко и говоритъ слабо. Побѣда и одолѣніе не на его сто ­ ронѣ. Жаль, что распорядительная часть Москвитянина идетъ очень плохо… NoNo являются далеко послѣ срока, царствуетъ какая-то безалаберность…» Пор. лист до Гоголя 10-ІІІ-46. Р. Стар., 1896, XII, ст. 633. 2 Аналогічну негативну оцінку петербурзької журналістики ми знаходимо в Кулішевому листуванні того часу. Пор. лист Куліша до М. В. Юзефовича 25-ХІІ- 1845 (Кіев. Стар. 1899, кн. II, ст. 206), лист до Погодіна 15-Х 1845 та в листах до І. І. Срезнєвського 10-1-1846, 7- II 1-1846. Див. також нашу статтю «Матеріяли до історії співробітництва Куліша въ «Современникѣ» Некрасова», Зап. 1ст.-Філ. Від. У. А. Н., кн. XI. Треба гадати, що Кулішеві симпатії до Москвитянина та негативне ставлення до петербурзької ліберальної журналістики виробилося не без впливу Максимовича. 3 У Київі рр. 1845 — 1846 серед українофілів, очевидячки, дуже інтенсивно обмір ­ ковувалася думка про видання часопису. З цього боку заслуговує на увагу лист Ку ­ ліша до І. І. Срезнєвського з 13-го лютого р. 1845-го. «Покорно благодарю Васъ за готовность Вашу — писав Куліш Срезнєвському — содѣйствовать моему предпріятію. Ваши труды будутъ моему журналу краеуголь ­ нымъ камнемъ. Только Вы меня не совсѣмъ поняли. Чѣмъ большую область знанія мы захватимъ своимъ журналомъ, тѣмъ труднѣе будетъ намъ достигнуть своей цѣли. Если мы не будемъ «изъ него исключать ничего русскаго, будь оно хоть сибирское», какъ Вы пишете, то согласитесь, не будетъ ли это другой Москвитянинъ? Ограни ­ чимся лучше одной южною Русью; тогда нашъ журналъ будетъ имѣть свое значеніе въ словянскомъ мирѣ. Чтобъ заглавіе не возбуждало никакихъ подозрѣній, мы рѣши ­ лись избрать самое простое: Кіевскій Сборникъ. Выходить онъ будетъ только 4 раза в годъ. «Литераторы уже извѣстные въ нашемъ литературномъ базарѣ» мало намъ помогутъ своими трудами, а имена ихъ намъ совсѣмъ не нужны» (Лист до I. I. Срезнєвського 13-11-1845, Київ. З копії 1-го т. «Листів Куліша», виготованих до друку Комісією по виданню пам ’ яток укр. письменства У. А. Н., за копією І. Айзен- штока). 1-ІХ-1845, повідомляючи про свій виїзд на службу до Рівного, Куліш писав. Срезнєвському: «Итакъ дѣло о журналѣ должно остаться, пока что, въ неопредѣлен ­ номъ положеніи». Важко сказати, в якому відношенні находиться Кулішів жур ­ нальний проект до Максимовичевого, чи мова йде за один часопис, чи за різні… Але, як бачимо, Кулішева журнальна програма локалізовапіш, національніш, зву- женіш. Вона місцева. Максимович робить ставку на лідерів московського слов ’ ян- фільства, Куліш же орієнтується, переважно, на місцеві сили. Проте, не зважаючи на це розходження в подробицях, в основному, подібно до Максимовича, Куліш підкреслює «слов ’ янське» завдання майбутнього київського видання. ,Листуванням. О. Максимовича та Н. М. Язикова 143 «Я хочу издавать Кіевскій Журналъ. Я намѣренъ въ первый годъ ограничиться . 4-ю книжками, и назвать думаю Кіевскимъ Собесѣдникомъ. Повторяю просьбу мою о Вашемъ поэтическомъ участіи въ немъ, и о ходатайствѣ Вашемъ того же у Хо ­ мякова». «Направьте, — просив Максимович, — въ Кіевъ нѣкоторыхъ Москвитянъ съ нами единомышленныхъ» 1 . На цей лист Максимовича з 13- IX- 1846 Язиков відповів 5-го жовтня 1846. Поезій, за які просив Максимович для «Кіевскаго Собесѣдника», у хворого Язикова не було. «Задали вы мнѣ задачу, мой любезнѣйшій Мих. Ал.! Стиховъ у меня теперь ни стиха нѣтъ, а участвовать въ вашемъ Собесѣдникѣ мнѣ хочется какъ нельзя больше! Какъ тутъ быть?» Поет обіцяв звернутись у цій справі до Кар. Павлової. «Постараюсь достать стиховъ К. К. Павловой — но едвали она дастъ мнѣ: я у ней въ опалѣ». Що ­ до П. Киреєвського, то за нього Язиков повідомляв: «П. В. Кирѣевскій сидитъ въ своей Кирѣевской Слободкѣ, вѣроятно оканчивая статью противъ Погодина; но когда онъ ее кончитъ?»… Це останній лист, що на ньому переривається листування Язикова та Максимовича: у грудні того-ж таки року 1846-го Язиков помер. Етнографізм, народництво, видання книжок для народа, захоплення з гомеопатії, з містизованої медичної теорії, щільно повязаної з натур-філоссф- ськими системами того часу, ідея нації, «слов ’ янизм», «київська теорія», — ось головні тематичні риси листування між Язиковим та Максимовичем 1829 — 1846 р.р. Приятелювання поета 20-х років, поета «Пушкинської плеяди» та українського історика й натур-філософа, що викладав свої наукові природничі праці за принципами Окенової натур-філософії, має свій пев­ ний сенс і свою внутрішню логіку. Це ще в 20-х роках поети того часу римували слова «свобода» й «природа», проголошували в своїх віршах «любовь къ родной странѣ», «безсмертну къ родинѣ любовь», прикладали до слова «старина» епітет «священная», – сподівались, що «достояніе отцевъ, воскреснетъ прежняя свобода», «рабъ, проснется къ жизни новой» 1 2 , — це все ви знайдете у Язикова, у Рил е єва, у Пушкина, у Хомякова… У цих поетичних формулах накреслюються вже ті головні ідеї народницького історизму з його культом батьків і батьківщини, природи й природнього, вільної старовини й чистої своєна- родности, що їх остаточной наново розвинуть ті самі «люди 20-х років»у ро ­ ках 40-их. Листування Язикова й Максимовича ми й цінуємо, як листу ­ вання «людей 20-х рр.», що показує, як у конкретних життьових обставинах і особистих зносинах ці «поетичні» ідеї 20-х рр. оформились протягом 1 3 13-го вересня р. 1846-го Максимович писав до Язикова: «Я просилъ было Васъ, чтобъ П. Кирѣевскій сообщилъ мнѣ конецъ своей статьи о древней Руси; ио изъ письма Попова увидѣлъ, что она предназначена для Моск. Сборника. Потому не прося этой статьи, отъ П. В., хотѣлось бы имѣть отъ него что-либо другое, напр. о народныхъ Великорусскихъ стихахъ. Нѣтъ ли у Васъ или у него народной^ сказки, еще неизданной и поинтереснѣе? У меня для Южной Русской Старины, имѣющей быть главнымъ предметомъ Собесѣдника, много есть матеріялу. Но для обстановки ея Изящ. Словесн., критикою и современностью еще маловато имѣется въ виду извнѣ, а потому помогите пожалуста вашимъ содѣйствіемъ; направьте въ Кіевъ нѣкоторыхъ Москвитянъ съ нами единомышленныхъ. Чѣмъ болѣе единодушія, тѣмъ болѣе находимъ необходимымъ основать этотъ журналъ». «Я пишу къ нему (Погодину) письмо объ его изслѣдованіяхъ для 1-го номера Собесѣдника моего, въ. опроверженіе скандинавства Руси». 2 Цитуємо уривки з Рилеєвського «Наливайка» та «Войнаровского». Див. про «українофільство» Рилєєва докладніше в книзі В. И. Мас лова — Литерат. дѣятель ­ ность К. Рылѣева, К. 1912, розділ V, ст. 251 — 322. ,114 І. Ямпольський двох десятиліть у певні ідеологічні напрямки — київського «українофільства» та моськовського «слов ’ янофільства», що здійснити їхнє організаційно- ідеологічне об ’ єднання, за допомогою особистих зв ’ язків Язикова, так уперто ввесь час намагався Максимович. Віктор Петров. V ДО ІСТОРІЇ „МАЛОРОССИЙСКИХ РАССКАЗОВ “ II. КУЛІША. В передмові до першого тому творів Куліша редактор їх І. Каманін писав: «Некоторые произведения П. А. Кулиша появлялись в свет то от ­ дельными главами, входя потом в несколько измененном виде в полное произведение, то иногда печатались в двух редакціях: в первой, более короткой, и второй — дополненной и измененной. В таких случаях, во из ­ бежание громоздкости издания, мы берем в основание позднейшую и бо ­ лее полную редакцию, а в примечаниях отмечаем разницу ее от первой и бо ­ лее краткой» 1. Проте, в п ’ ятому томі, де зібрано прозу молодого Куліша («Малороссийские рассказы», «Огненный змей», «Михайло Чарнышенко») оповідання «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе» передруковано з «Кіевлянина» 2 . Каманіну — та й не тільки йому: иншим дослідникам і бібліографам теж — не відома була, очевидно, друга редак ­ ція цього оповідання; вона була вміщена в «Литературной Газете» А. Краєвського під заголовком: «Приключение с казаком Бурдюгом на зе ­ леной неделе» 3 і має проти першої значні відміни. 1 «Сочиненія и письма П. А. Кулиша» под ред. И. Каманина, изд. А. М. Ку ­ лишъ томъ I, Кіевъ, 1908, «Отъ редакціи», стор. V. 2 Порівн. «Кіевлянинъ», книга первая на 1840 г. Киев, 1840, стор. 215 — 228 і «Сочиненія и письма П. А. Кулиша», т. V. Киев. 1910. Стор. 8 — 16. 3 «Литературная Газета», 1840, No 26 від ЗО березня, стор. 598 — 613. Які-ж саме головні відміни цієї другої редакції? Перш за все треба відзначити, що вона має багато доповнень проти першої. Кінець редакції «Кіевлянина» тут трохи виправлений: «К і е в л я н и н ъ» — «Да ужь, видно, не кто другой, как сатана сыграл со мною эту штуку» отвечал Бурдюг; осторожно спустился в лодку, и переехал на берег. — Говорите жь после этого, что лу ­ кавий неволен водить за нос крещеного человека! А все это ведь от того, что люди не чтут праздников Божиих и живут не по-христиански ! (стр. 228). «Литературная Газета» — Вот как видишь: сатанинское навождение! отвѣчал Бурдюг. И спустившись в лодку переехал на берег. Говорите жь после этого, что чорт не волен водить за нос всякого крещеного человека! (стор. 608). Остання (в нас тут підкреслена) фраза першої редакції в «Литератур ­ ной Газете» випущена. Моралізаційн о му висновкові належить бути в кінці оповідання, і дійсно в зміненому та поширеному вигляді він перенесений на кінець другої редакції: «Так вот что значит работать в праздник! За каких-нибудь пять копеек лукавый располсшил все семействе» і т. д. (стор. 613). Сторінки же 608 — 613 зайнято пригодами введеної в оповідання ,До історії «малороссийских рассказов» 145 нової особи, — старшого Бурдюгового сина, Сидора. Починаються вони так: «Не прошло жь и молодому Бурдюгу без штуки». Пригоди ці приточені чисто механічно, і щоб трохи тісніше звязати їх з основним текстом, Ку ­ ліш і туди ввів молодого Бурдюга. Так от — у другій редакції Бурдюг «взявши с собою старшего сына 1 , поехал в свой хутор» (стор. 603); на тій же сторінці знаходимо, замісць «маленький сын» (див. «Кіевлянинъ», стор. 220): «меньшой сын его»; оповідаючи жінці про те, що з ним трапилось, Бурдюг всюди говорить у множині: «Едем» говорит: «мы в хутор; уже минули и острую могилу и кривенковы ночвы, выезжаем уже в свой лес…» (стор. 604) і т. д. 1 Курсив усюди мій. I. Я. Композиція оповідання тільки трохи ускладнилася, але взагалі не змінилась від уводу Сидора. Описавши те, що трапилося з Бурдюгом і його жінкою після страшного Бурдюгового оповідання, Куліш рівнобіжно долучає третю сюжетову лінію — лінію сина, яка, що правда, занадто роз ­ рослася проти перших двох. Кінцеві абзаци підкреслюють їх рівнобіж ­ ність: «На другой день Сидор нарочно распрашивал своих товарищей и те сказали в один голос, что видели только, как он бежал по улице; они кричали ему — «куда ты бежишь?» Но он только махнул рукою и побежал за коворот как сумасшедший. Также и кум, на вопрос Бурдюга, ответил, что и в глаза его не видел» (стор. 612 — 613). Проте, по суті ці пригоди Сидора мають скоріш комічний, ніж тра ­ гічний характер. «Этот, выскочивши за ворота, слышит, что в конце улицы играет музыка» (стор. 608). Хлопці та дівчата гуляють і тан ­ цюють там. Вертаючися з гулянки та роздумуючи про те, що з ним тра ­ пилось, Сидір із здивуванням помічає, що опинився коло сусіднього села. Тоді він поклав собі — виспатись на найближчому току. Побачив на соломі постелене простирало й дві подушки, ліг і одразу заснув. — Петро! Петро! ты здесь? прошептал женский голос. — Здесь, — отвечал Сидор также шопотом, мигом смекнувши, в чем дело: парень был уже наметанный в любовных шашнях (стор. 610). Повечерявши всим, що принесла дівчина, він вислухав її втішне ле ­ петання. Тут она обняла Сидора и с ужасом отскочила. — Кто ты такой? спросила она, испугавшись и вместе с досадою (стор. 611). Вилаявшись та пообіцявши, що брати йому відплатять, дівчина втекла. Сидір заснув знову, але ось прийшов той, за для кого була послана по ­ стіль. Це був Сидорів приятель Петро, волосний писар. Вони посміялися вдвох з Парасі (так звали дівчину), і Петро запропонував Сидорові виспа ­ тися в його хаті. Тільки що Сидір приліг, у хату приходить Парася «с но ­ вым графином водки и колбасою, садится на постели и рассказывает, что с нею случилось на гумне. Сидор кусал себе губы, чтоб не смеяться; однакож не выдержал, громко захохотал, и Парася с криком выбежала из сеней» (стор. 612). Таким чином, Сидір не опинився ні на гільках на вишні, як його мати, ні на стовпі, оточенім водою, як сам Бурдюг. Але ці Сидорові пригоди, сами собою комічні, переключаються в инший план дальшим після них уривком, який ми вже наводили вище: «На другой день Сидор нарочно рас ­ прашивал своих товарищей, был ли он на гульне»… і т. д. Що правда, вже ,146 Матеріали та замітки перша фраза: «Не прошло-жь и молодому Бурдюгу без штуки» (стор. 608) та й ціла концепція оповідання вказують на те, що ці комічні пригоди приточені не дурно. Але ж опис їх такий розпросторений (порівнюючи з иншими частинами оповідання), що читач устигає спустити з уваги ту сентенцію, коло якої вони зібрані й ілюстрацією до якої мов би служить ціла фабульна канва: «та работа, которая сделана в праздник, никогда в прок нейдет» (стор. 602). Тому переключення в инший план хоч внутрішно й підготовлене, але читач знаходить його вже після всього опису; чуда- сійні пригоди виявляються в кінці, як диявольська мана. Такий засіб літературний — подавати комічне і з ’ ясовувати його на фантастичному ґрунті не оригінальний у Куліша; в 30-х роках він був досить звичайний і ходовий. З погляду стилістичного уривок, доданий до другої редакції — одно- типовий з цілим оповіданням. Безперечний вплив Гоголя особливо яскраво позначився на описові танцю та на картинах природи. Ось кілька уривків: Не можете себе вообразить, какое привлекательное зрелище представляет сель ­ ская пляска. Шум, говор, смех, оглушительный гром бубнов, яркие цвета нарядов и эта неподдельная веселость, оживляющая лица гуляющих, и эти вольные танцы, внушенные самой природой, — с первого раза поражают ваши чувства: вы молча смо ­ трите на пеструю панораму и ваша память напрасно силится припомнить, не видали ли вы когда-нибудь чего подобного ……. Чудный танец! и нет ему подобного в мире …….. Гармонически льються его звуки; лихая молодежь как-то невольно несется в при ­ сядку, как будто сверхъестественная сила движет их членами, так что и те, которые, натанцовавшись в волю, отошли уже в сторону, чтоб отдохнуть и отереть на лице пот, и те не утерпят, чтоб не притопнуть ногою такта, а руки сами упираются в боки. И все это покрывала ночь, чудесная и восхитительная, какую только можете вообразить себе. Она как будто загляделась, как будто заслушалась, остановилась и не шла далее; она раскинула лазурный свой намет, убрала его сверкающими звез ­ дами, зажгла волшебную лампаду — месяц. И дивно прекрасен был небесный свод, засеянный бесчисленными звездами; таинственна земля, покрытая прозрачным полу ­ мраком, и воздух — чистый как дыханье ангелов, и лунный свѣт — лучи от взоров херу ­ вимов!… Сторінки оповідання, що йдуть раніш опису Сидорових пригод, теж не передруковані в «Литературной Газете» з «Кіевлянина» без будь-яких змін. Я зазначив уже мимохідь дрібні зміни, що були пороблені в зв ’ язку з уводом постаті Сидора. Але порівнюючи дві редакції, бачимо, що Куліш, опрацьовуючи другу редакцію, поробив величезну кількість як зовсім дрібних, так і більших поправок та доповнень. Я не маю наміру просте ­ жити крок за кроком це перероблювання, — відзначу тільки деякі окремі моменти. Друга редакція оповідання, друкована в «Литературной Газете», при ­ значалася для російського читача, — це визначило одну лінію поправок і доповнень. Так от: до де-яких окремих слів (дукати, коворот), до згада ­ них в оповіданні ігр, звичаїв, свят (звичай ходити в гості з хлібиною, жу ­ равель, чеберячка, ручкова і ин.) подано підтекстові, инший раз досить докладні, примітки. Часом, хоч не часто, примітки введено в основній текст. Після першої фрази оповідання: «Настала (в «Кіевлянинѣ — «при ­ шла») зеленая неделя» внесені такі слова: «Это в Малороссии — праздник весны» (стор. 598). Досить багато українських слів поперекладано. В «Кіевлянинѣ чи ­ таємо: «хлопанье длинного батога и известные клики чередника» ,До історії «малороссийских рассказов» 147 (стор. 219), в «Литературной Газете»: «хлопанье длинной плети и извест ­ ные восклицания пастуха» (603), замісць «жинка» (221), стоїть «жена» (603), замісць «на заходе» (223) — «на западе» (605), замісць «повечеряет» (225) — «удастся и поужинать» (606), навіть «хлопцы» (220) змінено на «мальчуганы» (603), «козак» на «казак» (див. заголовок). Українські форми часом позамінювані російськими: замісць «плечми» (226) — «пле ­ чами» (607), замісць «Много меду» (220) — «много меда» (603) і т. д. Зрозуміла річ, що для російського читача замінено «целую громаду Козаков» (222) на «целый полк солдат» (604), а згадку про рідне Кулішеві містечко Вороніж зовсім викинуто: замісць «воронежский козак Бурдюг» (218), стоїть — « дин мой земляк, казак Бурдюг» (602) і ин. На згадку за Вороніж, російський читач, очевидно, подумав би не про містечко Глухів- ського повіту, а про губернське місто. Замісць давати примітку, як зви ­ чайно, Куліш зовсім викинув згадку про Вороніж. На стор. 220 «Кіевля ­ нина» — «благоуханный пар борщу», а на стор. 603 «Литературной Газета» пояснено, за який саме борщ тут мова: «благоуханный пар малороссий ­ ского борща (которого, сказать мимоходом, только у нас на Украине и можно поесть со вкусом)» Нарешті, в одному місці образ «Земля наря ­ дилась как пригожая панночка» (215) здався, очевидно, Кулішеві занадто українським, і він замінив його такою мертвою фразою: «Природа совер ­ шенно уже развернула прелестные свои формы» (598) 1 . Не маючи наміру вичерпати всі зміни такого типу, я ще зазначу, що подибуються, хоч, правда, дуже вже небагато, і приклади проти ­ лежного значення: замісць «стропил» (216), у «Литературной Газете» — «кроквы» (600). Але таких замін, знов кажу, дуже мало: я знайш о в усього дві чи три. Часто подибуємо переставлення слів у реченні; напр., в «Кіевлянине» — «Было это на четвертый день праздника», а в «Литературной Газете» — «Это было на четвертый день праздника». Не завжди, розуміється можна достатньою мірою з ’ ясувати собі такі переставляння, але в багатьох випадках їх пороблено, щоб додати мові мелодійности та плавности. «В дру ­ гой стороне — купы садов, повиснувши тяжелыми ветвями, греют на месяце свои круглые вершины; а там за развалившеюся мельницею»… і т. д. (216); в «Литературной Газете»: «греют на месяце круглые свои вершины» (600). Сенс такого переставляння стає найбільше зрозумілим у зв ’ язку з загальним тут нахилом Кулішевим до згущування рсмантичного пей ­ зажу. В першій редакції читаємо: «А месяц серебрит холодную воду и наводит на нее тусклую синеву» (217), у другій: «А месяц серебрит, а месяц наво ­ дит тусклую синеву на холодную поверхность пруда» (601). Крім заміни — «поверхность пруда», замісць «воду», — тут особливе має значення повто ­ рювання слова «месяц», яке створює емоційну напруженість мови. Наведу ще два приклади, з яких видно той самий нахил у Куліша: і згущення романтичного пейзажу, і збільшення емоційної напруженосте речення. «Кіевлянинъ» В такие чудные ночи звонкие песни не умолкают у нас по всем улицам. Им вторит отголосок на пруде… (217). «Литературная Газета». И в это время, когда вся природа засыпает, заунывные и веселые песни дрожат и вьются в струях ночного воз ­ духа. Им вторит…. (601) 1 Можливе, розуміється, що в Куліша були тут і инші міркування. ,148 Матеріяли та замітки Тогда дворы и улицы те же, да не те: все как будто видишь во сне или на картине. Здесь — вся половина цер ­ кви… (216) Тогда опять все живо, все прекрасно Но это уже другая жизнь; голос при ­ роды говорит иначе сердцу; душа будто что-то припоминает, будто какой то сон неясно отражается в зеркале памяти, и весь состав человека чудно переме ­ няется. Месяц стоит неподвижно под купо ­ лом неба; от него льются лучи во все стороны. Здесь — вся половина церкви… (600). Наведу ще кілька найбільш цікавих поправок та доповнень, що заве ­ дені в другу редакцію, хоч і не вдаватимуся в аналіз їх стилістичної функції. «Кіевлянинъ». Далеко-далеко потянулась эта сизая полоса: то пруд — наше сельское море. Над прудом густо разрослись огром ­ ные, седые вербы; они тесно обсту ­ пили его, глядятся в его воду, пови ­ ваются утром его туманами, умываются вечером его росою и топят в нем свои дремливые ветви (217). Они кружатся, они мешаются, как хоровод ночных духов, и будто летят, будто плывут по воздуху. Так напролет проходит ночь… (217). Зеленеющие сады облились благо ­ вонным молоком; поля и огороды кра ­ суются цветами и полный хор птиц не умолкает целый Божий день в воздухе, напитанном благоуханием цветов. (215) «Литературная Газет а». Далеко, далеко потянулась эта си ­ зая полоса. На самом конце ее, где уже небо сошлось с землею, темным столби ­ ком виднеется на горизонте церковь. То пруд — сельское море. Над прудом густо разрослись огромные вербы: они как в рамах держат эту водную равнину в своем кругу, — тесно обступили ее, глядятся в ее зеркало, повиваются ее туманами, умываются ее росою и топят в ней отяжелевшие свои ветви. (600). На самім початку оповідання є досить цікавий випадок грунтовної переробки тексту: Деревья пополнели и облились мо ­ локом, цветы красуются в поле и в ого ­ родах; вьется жаворонок, слышен в обла ­ ках крик журавля, и нежная чайка стонет в болоте; тысячи соловьев зали ­ ваются в густоте листьев и отпевают регулярно вечернюю зарю. (598). Свідомо чи несвідомо це робив Куліш — сказати трудно, але він по ­ викидав з початку другої редакції ті слова, що передають запахи (благо ­ вонным, благоуханием), і мов би замісць їх розвинув і конкретизував фразу: «Хор птиц не умолкает целый Божий день»; з ’ явилися чотири слові, які передають звуки, що чути від птахів: «крик», «стонет», «заливаються», «от ­ певают»; та й збірне розуміння «хор» диференціювалось на окремі види птахів: «жаворонок», «журавль», «чайка», «соловей». Цей останній спосіб, розуміється, краще змальовує різноголосся звуків, що зливаються в певну одність, а це різноголосся Куліш і хотів передати. Не слід, проте, думати, що поправки все були на краще, — давали ви ­ разніші сполучення слів, епітети і ин. х оч переробка чимала, але її роб ­ лено, мабуть, на-швидку 1 . 1 Наведу один тільки дрібний приклад, що свідчить про це: в однім місці (стор. 608 «Лит. Газеты») слово «кухоль» замінено «чаркою», в другому лишилося без заміни. Они кружатся, они мешаются, как хоровод ночных духов, и будто летят, будто плывут по воздуху. Звуки музыки слышны яснее и яснее, по мере прибли ­ жения, и только прорываются сквозь них удалые восклицания, а говор покры ­ вается шумом и звоном бубнов… Так напоолет пооходит ноч. (601). ,До історії другого в и д а н ня . «Д о с в і т о к» 149 Цензурні дати «Кіевлянина» (12 лютого 1840 р.) і «Лит. Газеты» (29 березня 1840 р.) свідчать про те, що редакція «Лит. Газеты» пізніша. До того ж висновку приводить і порівняння текстів: надзвичайно трудно,, майже неможливо уявити собі, щоб Куліш проробив роботу навпаки, — від редакції «Литер. Газеты» до редакції «Кіевлянина». Нарешті, слід зважити, й факт близости Куліша з Максимовичем у ті роки і неналагодженість зв ’ язків з столичними літератами («Приключение с казаком Бурдюгсм», скільки знаємо, — перший твір, що був друкований у Росії); мабуть, що Куліш перш за все дав був свої перші спроби, для ознайомлення Макси ­ мовичеві, який і взяв їх для «Кіевлянина», що видання його саме тоді готувалося, а вже потім, з доповненнями, Куліш одіслав оповідання в «Ли ­ тературную Газету». Таким чином, за остаточну редакцію оповідання, яка має увійти до повного зібрання Кулішевих творів, треба визнати, на мою думку, ре ­ дакцію «Литературной Газеты». Де-який сумнів можуть викликати ті зміни, що їх був поробив Куліш, зважаючи на російського читача. Чи приймати їх до канонічного тексту, а чи їх слід повідкидати? Питання це досить складне, але, я гадаю, трудно зважитися на те, щоб їх відкинути. Взагалі питання, в якій мірі уяв ­ лення про читача важить у творчості письменника, таке ще неясне, що навряд чи можна ним керуватися не в історично-літературній або стилістичній праці, а тоді, коли визначується текст, до чого потрібна ве ­ лика точність, — та як що в нашому розпорядженні немає прямих вказівок самого автора. Коли ще сяк-так можна погодитися на те, щоб викинути з канонічного тексту підтекстові примітки, то основний текст, гадаю, повинно точно передрукувати з «Литературной Газеты». І. Ямполъський. VI ДО ІСТОРІЇ ДРУГОГО ВИДАННЯ „ДОСВІТОК “ . Як відомо, перше видання «Досвіток» П. Куліша вийшло року 1862 в м. Петербурзі. Важче точно визначити рік другого видання. Звернімося, насамперед, до бібліографічних джерел. Уже М. Комаров у своєму «Библіо- графичному покажчику нової української літератури» 1 на стор. 427 під No 128Н) зазначив: «2 вид. Коштомъ Іогансона К. 1878 р. ц. 80 к. 256 ст. 16 ч. 3000 пр.» А. Балика у своєму «Библіографичному покажчику» (альманах «Дубове листе». Київ 1903) під No 228 теж зазначив: «Досвиткы. Думы и поэмы П. Кулиша. 2-е видання. Коштомъ Іогансона. Кіевъ. Ц. 80 коп. 258 бок. 16°. (3000 прымирныкивъ»), І нарешті Д. Дорошенко у «Покажчику літератури українською мовою в Росії за 1798 — 1897 роки» («Науковий Збірник Українського Університету в Празі» ч. І. Прага. 1925, стор. 142 — 238) на стор. 190, під No 455, зазначив: «Куліш П. «До ­ світки. Думы и поэми П. Куліша. Изданіе 2-е дополненное, Кіевскаго кни ­ гопродавца Ф. А. Іогансона. Кіевъ. 1878. Тип. Е. Н. Милевского ст. 256 16°». Далі подано зміст збірки. Отже всі бібліографи в один голос нотують видання 1878 роком. Цікаво тут же відзначити, що це видання заперечу- 1 Цитую не з відбитки, а з видання, що з ’ явилося в альманаху М. Старицького- «Рада» на 1883 рік. Київ. ,150 Матеріяли та замітки вали зовсім. Року 1908 вийшов перший том «Сочиненій и писемъ П. А. Ку ­ лиша подъ редакціей И. Каманина». У примітках на стор. 129 редактор видання писав: «Издатели литературнаго сборника «Дубове листе», посвя ­ щеннаго памяти П. А. Кулиша сообщаютъ въ концѣ книги списокъ сочине ­ ній покойнаго писателя и подъ 1878 г. указываютъ на 2-е изданіе «Досві- токъ», сдѣланное будто-бы кіевскимъ книгопродавцемъ Ф. Іогансономъ. Но, по провѣркѣ нами, въ магазинѣ этого послѣдняго такого изданія не оказалось. Имѣя въ виду, что Харьковское изданіе 1899 года названо 2-мъ, мы позволяемъ себѣ думать, что издатели вышеупомянутаго сборника впали въ ошибку» (стр. 129). І. Каманін не підійшов до своєї праці, як історик літератури, й через те написав таку дивовижну річ. Тим-то в ре ­ цензії на це видання у газеті «Рада» за 1908 рік, No 217, М. Ж. цілком спра ­ ведливо писав: «В кінці книги подано примітки редактора. Вони дуже бідні і часом зовсім недоладні. Серед них надибали ми на таку дивовижу: д. Каманін не вірить чомусь в існування київського видання «Досвітків» 1878-го року і свій здогад мотивує тим, що, мовляв, у книгарні Іогансона він тієї книжки не знайшов(?!). Через те, гадає він, автори бібліографіч ­ ного покажчика творів Куліша (в альманаху «Дубове листя»), називаючи це видання, «впали в ошибку». Одначе в даному разі «помилився» сам д. Каманін, бо видання 1878 року таки справді існує, і його можна ба ­ чити хоча б у бібліотеці Київської «Просвіти». Тут справа цілком зрозу ­ міла. Видання в тих роках безперечно було, а що Каманін не знайшов його в крамниці, ще нічого не доводить; тільки не зрозуміло, з яких причин харківське видання 1899 року, справді третє, названо «другим». Адже Куліш сам писав «заздалегідне слівце» до 2-го Київського видання, сам готував до друку Харківське видання. В чім тут річ, вирішувати не беремося». Редактор львівського видання «Творів» П. Куліша («Просвіти»), Ю. Романчук, до другого видання поставився досить некритично. У при ­ мітках до 1-го тому на стор. 470 він зазначає: «Изданіе 2-е дополненное (Йогансона) Кіевъ (1878)», але на дальшій 471 сторінці уже пише. «В дру ­ гім виданню (з 1876 р.) пише Куліш в «заздалегіднім слівці…». У при ­ мітці до III тому на стор. 558 знов згадує «Д». (вид. Йогансона, Київ 1878)». Складаючи повну бібліографію творів П. Куліша та писань про його, я звернувся до самих видань. Коли я запитував по всіх бібліотеках про видання 1878-го року, мені відповідали, що такого видання нема. Відділ « Ukr аі n іса» Всенародньої Бібліотеки надіслав мені три примірники дру­ гого видання «Досвіток». Подаю опис їх. Титульна сторінка: «Досвітки. Думи и поэми П. Куліша. Изданіе 2-е дополненное Кіевскаго Книгопро ­ давца Ф. А. Іогансона. Продается въ книжной торговлѣ Ф. А. Іогансона на Крещатикѣ въ д. Нейгля, на П о долѣ по Александровской улицѣ д. Ан ­ тонова въ Кіевѣ. Тип. К. Н. Милевскаго на Крещатикѣ, д. Би с ка». На звороті титульної сторінки: «Дозволено цензурою. Кіевъ, 30-го марта 1876 г.». На сторінці 3-ій — 4-ій «Заздалегідне словце до другого типу», підписане: «П. Куліш. 10 марта 1876 г.» Всіх сторінок 256. В одному виданні збереглась обгортка з фронтисписом в одну фарбу. Змальовано там на тлі українського орнаменту селянина й селянку в укра ­ їнському убранні, а в середині в колі гурт (6) селян слухають читанья з книжки. Текст такий: «Досвітки. П. Куліша. Изданіе Кіевскаго книго ­ продавца Ф. А. Іогансона». На звороті каталог книжок. 2 примірники такого видання я ще знайшов у бібліотеці колишній Я. Промислова, що її придбала Нац. Б-ка, в бібліотеці С. О. Єфремова та Грінченковій (Ко ­ місія для складання словника укр. живої мови). ,До історії другого видання «Досвіток» 151 Тепер можна перейти до висновків. Гадати, що було два видання: 1876-го і 1878-го року, немає ніяких підстав. Коли оминути Каманіна і вва ­ жати одну згадку про вид. 1876-го року у Романчука за помилку, всі біб- ліографи нотують видання 1878-го року й ніхто не згадує 1876-го. В біб ­ ліотеках же усі видання записані під 1876 роком 1 . Так само й я схиляюся більше до думки, що видання це треба вважати виданим 1876-го року. І ось з яких причин. У згаданому вже альманаху «Рада» на звороті обгортки є така оповістка: «Объявленіе. Въ книжномъ магазинѣ Луки Васильевича Ильницкаго въ Кіевѣ, Крещатикъ, домъ Дворянскаго Собранія, между прочими продаются слѣдующія малорусскія книги: — «Кулишъ П. Досвітки. Думы и поэмы. К. 1876 г. ц. 80 к.». В альманасі «Луна» («Український альманахъ на 1881 р. частына перша. Выдання Л. В. Ильницькаго. Кіевъ 1881») так само я знайшов оповістку такого самого змісту. Російський бібліограф Л. В. Мезіеръ («Русская словесность съ ХІ-го по XIX столѣтія включительно, часть II, «Русская словесность XVIII и XIX ст. С.-Пе ­ тербургъ 1902») на стор. 170 під No 9914 зазначає «Досвітки» 2-ое до ­ поли. изд. Іогансона. Кіевъ. 1876 г. ц. 80 к. 1 Переглядаючи картковий каталог. «Ukrainica» Всенародньої Б-ки, я знай ­ шов на одній з карток «Досвіток» дату 1878 р. записану за Дорошенком; бо цензур ­ на дата не берется в бібліографів на увагу. Книжка могла вийти пізніше. 2 До цього треба ще додати найголовніше — що цензурний дозвіл, згідно з «Уста ­ вом о цензурѣ и печати», мав силу тільки на один рік. Коли книжка протягом року не виходила, треба було цензурний дозвіл поновляти. Отже книжка з дозво ­ лом 1876 р. жадним чином не могла вийти 1878 р.. а коли б вона справді того року вийшла, то і цензурний дозвіл на ній був би инший. Ред. 3 Остаточно цю справу розв ’ язали б листи Куліша. Але в них згадки про це видання я не знаходив. Абсолютно неможлива річ перевірити рік видання по архіву друкарні, бо за 50 років друкарня ця десятки разів переходила з рук до рук. Отже підстав, щоб уважати 1876 рік за рік другого видання «Досвіток» є не менше. Як же з ’ ясувати тоді 1878 рік в бібліографіях українських? Насамперед нема серйозних підстав надто довіряти М. Комарову, надто багато в нього коректурних помилок («Чорна Рада» в нього напр. вийшла 1859-го року). Комаров міг помилитися, а його помилку заноту ­ вали бібліографи (в бібліографії А. Балики помилок теж надзвичайно рясно). Що видання могло затриматися на два роки і вийти замість 1876-го, 1878-го року припустити ніяк не можна. Як цензурний дозвіл був на руках, видання затримувалося тоді, коли не було грошей (видання того самого Куліша, Грінченка). «Досвітки» ж видав досить заможний книгар. Нарешті в каталозі на звороті обгортки «Досвіток» позначено всі книжки з датами ранішими й тільки одна з датою 1876; невже, Іогансон не зазна ­ чив би в йому ні одного видання 1877-1878 рр., коли б дійсно книжка вийшла 1878-го року 2 . В той чи инший спосіб цю справу треба вирішити, бо фігурування цих двох дат спричиняється до великої плутанини. Посилаючись на ви ­ дання 1878-го року, ви його ні в одній бібліотеці не знайдете і навпаки, шукаючи в бібліографіях видання 1876-го року, тільки натраплятимете на вид. 1878-го року. Справді ж це одно видання 1876-го року 3 . Євг. Кирилюк. ,152 Матеріяли та замітки VII „МАЛЬОВАНИЙ СТОВБ “ байка Л. ГЛІБОВА. (Згадка). По всіх виданнях творів Леонида Глібова байка «Мальований стовб» друкується тільки з датою «р. 1894», але без жадних пояснень та комента ­ рів. І читач, прочитавши цю художню байку, а особливо кінець її: На цей раз вибачайте, люде, Це баєчка не вам… Нехай вона на спомин буде Мальованим стовбам — мимоволі зупинитися перед запитанням: на кого саме тут натякає автор, але так ніколи цього питання і не вирішить без певних пояснень. А проте за-для р озвязання цього питання, як я знаю, єсть писаний матеріял, і ось саме який. Пам ’ ятаю, на весні 1893 року, ще за життя Л. Глібова, мені трапи ­ лося бути у О. Я. Кониського в одній справі, коли він ще жив у власному будинкові (другий поверх) на Бібіковському (тепер бульвар Т. Шевченка) проти Безаківської вулиці. Саме тоді О. Я. при мені одержав з пошти від Леонида Глібова листа, якого при мені всього й прочитав. У цьому листі Л. Глібов засилав йому для друку в Галичині цю байку — «Мальований стовб», з посвятою цієї байки «П. Кулішеві». Саме тоді П. О. Куліш, центральна постать українського письменства 60 — 80 років ХІХ-го віку, порвавши усякий зв ’ язок з українським гро ­ мадянством, жив одинаком на своєму хуторі (на Борзенщині), мало не всіма покинутий і забутий. Оце-ж саме сумне і дивне явище, як писав у своєму листі до О. Кониського Л. Глібов, і надхнуло його написати цю байку, присвятивши її П. Кулішеві. Як відомо, цю байку надруковано у галицькому часописові «Правда» за 1894 рік (ч. 59), але вже без посвяти її Кулішеві. Чи О. Я. Кониський одрадив Л. Глібову друкувати цю байку з по ­ святою П. Кулішеві, чи може сам автор потім цього не захтів робити, щоб не ображати живого ще П. Куліша, — цього я не знаю. Але саме через це дуже бажано, щоб листування небіжчика О. Я. Кониського з Л. Глі- бовим (передане серед инших паперів ще за життя Кониського до Наук. Товариства ім. Шевченка у Львові) швидче було надруковано. Воно б документально ствердило самий факт посвяти від Л. Глібова байки «Мальований стовб» П. Кулішеві. О. Тулуб. VIII АНАТОЛЬ СВИДНИЦЬКИЙ У МИРГОРОДІ. (Із згадок його учнів). 1. Усі пам ’ ятають, що початок 60-х років — то була епоха так званих «великих реформ», що потужно перекинули шкереберть увесь тодішній гро ­ мадський лад, складений на протязі віків під впливом тяжкого кріпацтва. ,Анатоль Свидницький у Миргороді 153 Початок цієї епохи, беручи докладніше, виходить ще з кінця 50-х ро ­ ків. Вже з того часу йшла безупинна підготовча робота по всяких комісіях, особливо в справі знесення кріпацтва, згодом — коло вироблення уставу про земське та міське урядування, про загальну військову повинність та инше Атмосферу виповнювали тоді сподівання й надії на краще життя, на кращий новий лад. Уряд, боючись революції знизу, мусів зважитись на реформу розкріпачення селянства. На цей час ясного сподівання і по Україні війнуло теплом, скрізь почалася нова національно-просвітня праця, що її тодішні привідці українські на чільне становили місце. Саме в цей час по всій Україні засновуються недільні школи, закла ­ дається журнал «Основа», виникають «громади». Цілий гурт видатних учених (М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський та багато инш.) протягом 60 — 70-х років дав тоді силу цінних наукових праць до розроблення питаннів історичних, ексномичних, етнографічних та инш., що стосувалися України. Душею такої науково-просвітньої діяльносте в Миргороді був тоді (року 1861) Анатоль Патрикієвич Свидницький. Він був син священика з Поділля, виховувавсь у Київському університеті, але, через нестатки, не міг його кінчити і став за вчителя російської мови у Миргородській по ­ вітовій школі. Я, вчившись тоді в цій школі, добре пам ’ ятаю цього симпа ­ тичного, молодого ще тоді навчителя, що вбиравсь по-студенському, поки спромігся на гроші, щоб справити собі мундир. Мешкав Анатоль Патрикієвич недалеко будинку повітової школи, на теперішній Шевченківській вулиці, в домі, що належить тепер козакові Коробці. Цікаве те, що в цьому само будинкові, навіть у тих само світли ­ цях р. 1845 жив деякий час і Т. Г. Шевченко, приїздивши до свого прия ­ теля — дідича Павла Шершевицького. Коли потім випадково довідавсь про це Свидницький, то на лекціях у повітовій школі дуже захоплено розпо ­ відав нам, школярам, про те, як то воно щасливо для нього збіглося, що він оселивсь там, де й Шевченко. З ’ явившись до Миргороду, цей щиро відда ­ ний рідному краєві патріот одразу взявсь до культурно-просвітньої діяльносте. Першого-ж року свого тут перебування (р. 1861) влаштував він недільну школу, що містилася в будинку повітсвої школи (тепер на ­ ціоналізований дім Стеблинського на Гоголівській вул. — на Пісках). Ви ­ кладав він сам у цій школі, а за помішників йому були ми — два учні з останньої, третьої, класи — я та А. Т. Богаєвський, тепер відомий лікар- хірург у Кременчуку. Свидницький попереду познайомив нас із методою навчання письма згуковим способом. На відповідального наглядача за недільною школою призначено було від уряду шкільного законовчителя — священика о. Андрія Зубковського, великого поборника справи поширення письменности серед сільської й хуторської селянської людности; згодом йому пощастило позаводити школи грамоти мало не в кожнім селі та на ­ віть хуторі. До того-ж за навчителів по цих школах були всі, кому тільки була охота робити це за спасибі. За таких учителів були тут відставні сал- дати, письменні селяни, поміщицькі дочки. Уряд потім позакривав такі школи, а вчителів і вчительок почали притягати до судової відпсвідальнссти «за самовільне навчання селян письма», — хоча й як боронив їх отой свя ­ щеник, що зажив був великої поваги серед людносте за свою просвітню діяльність поміж селянством. Свидницький вельми приятелював з ним і звав його «сонцем між попами». Як виникло земство, свящ. Зубковський став членом шкільної Ради і секретарем її та багато сприяв постачанню шкіл підручниками коштом земства. Кілька разів дякувала йому за це й міська дума, і земські збори, при чому йому піднесли були наперсні ,154 Матеріяли та замітки хрести, оздоблені дорогим камінням, — від міста й від земства з написом: «за заботы о народном образовании». Один з цих хрестів тепер є в Полтав ­ ському Державному Музеї 1 . Викладали в отій недільній школі українською мовою, хоча це уряд і забороняв. Підручники й книжки для читання українською мовою по ­ тай переховував один старий дворянин — І. С. Власенко. В недільній школі знайомив учнів Свидницький і з деякими творами українських авторів, читаючи їм або вірші Шевченкові, або-ж нариси Квітки, Стороженка та ин. Таке читання особливо цікавило відвідувачів школи, що їх завжди бувало повно. Сюди приходили, не зважаючи на люту зиму й хуртовину, верстов за чотири від міста, навіть сивоголові діди послухати читання й розносили добру славу про недільну школу, та й про вчителя у ній — Свид- ницького. Анатоль Патрикієвич тут таки давав читати, а охочим і продавав по 1 — 3 коп. невеличкі брошурки з творами українських авторів, особливо з Шевченковими, — так звані «метелики». Здається, не було на той час хати, де-б не мали тоді Шевченкових творів — «Катерини», «Наймички», «Тополі» та инш. Багато Шевченкових віршів оберталося тоді на пісні і співала їх українська молодь по «вули ­ цях» і «вечерницях», зовсім викинувши з свого репертуару всякі салдацькі пісні з соромицькими иноді приспівками. Взагалі то був час особливого пробудження та піднесення національної самосвідомости і потягу серед селянства до навчання письма й до освіти взагалі. На жаль, незабаром понищив уряд недільні школи по всенькій Україні, і почався знов безпросвітній режим і знущання влади, що за всяку ціну заходилася заводити безглузде «обрусение». Почалися нагінки на українську мову, на українське письменство, на українську пісню. Царські уряд ­ ники, діючи в атмосфері цілковитої безкарносте, душили всяку надію на відродження України до життя ясного, людського. За таких тяжких обста ­ вин мусів Свидницький покинути Миргород (у другій половині 1862 року) і навіть змінити характер своєї праці. Він служив потім у міністерстві фінансів, а згодом в архіві при Київському університеті. Хоча й недовго пробув Свидницький у Миргороді, він полишив тут по собі й другий до віку незабутній культурно-просвітній слід. Він поклав початок у Миргороді й «Громадській Бібліотеці», що встоялась аж до цього часу, більш як 60 літ, наперекір усім утискам, що їх зазнала від старого режиму. Арештування друкованого каталогу бібліотеки та постійне кон- фіскування поодиноких книжок і старих журналів, вирізування статтів із новіших журналів — усе це широко практикували гасильники культури і просвіти, яким мало було і без того вже лютої тогочасної цензури. Кошти на влаштування бібліотеки здобував Свидницький, впоряджаючи дешеві платні літературні й вокально-музичні вечірки, куди публіки збиралося велика сила (платили там по ЗО коп.). Вечорі ці відбувалися в будинку повітової школи (дім Стеблинського), також у домі Печерського (Гоголівська вул.) та в доктора Кривулі (пізніше дім земської управи). Разом з Свидницьким багато для того ж таки працювали й допомо- гали йому колишній міський лікар у Миргороді Никандер Семенович Ка- шинський та стряпчий Дядик. Використовуючи знайомість свою з багатьма поміщиками-пацієнтами, Кашинський нахиляв їх до жертв на користь бібліотеки книжками та грішми. Особливо багато книжок подарував 1 Священник о. Андрій Зубковський, згодом протоієрей і настоятель Мирго ­ родського собору, помер р. 1885, некролога його вміщено в «Полт. Епарх. Вѣдом». з того-ж року, No 7. ,Анатоль Свидницький у Миргороді 155 бібліотеці дідич П. Е. Родзянко (з села Шарківщини). На літературних вечірках Свидницький та поміщик Аккерман читали українською мовою, а инші російською. Кашинський, пригадую, читав вірші Некрасова, Шил- лерових «Розбійників» та инше. У цих прилюдних читаннях брали участь і ми, учні 3-ої класи повітової школи, читаючи вірші Пушкина та Некра ­ сова. На прохання Кашинського, декабрист Матвій Ів. Муравйов-Апостол, повернувшись із Сибіру р. 1856, впорядив 1864 р. і в. м. Хомутці (за 15 вер ­ стов од Миргорода) вокально-музичну вечірку на користь Миргородської Громадської бібліотеки. Жив тоді він у Москві, але инколи наїздив до свого родового маєтку. Згадану вечірку докладно описано у «Воспоминаниях» відомого народовольця М. Ю. Ашербренера, — тоді молодого офіцера, пе ­ реведеного на службу до Миргороду за політичну «неблагонадійність» (див. журнал «Былое», 1907 р., No 5). Громадську («Общественную») бібліотеку в Миргороді р. 1861 зустріли з великим спочуттям, одразу-ж з ’ явилися й передплатники. Вироблено було статута бібліотеки, що надавав право порядкувати нею самим перед ­ платникам і вони що-року обирали дирекцію бібліотеки та ревізійну ко­ місію. Збори передплатників були річні та надзвичайні. Одно слово, у Мир ­ городі почавсь тоді зародок громадськосте, а за центр її стала бібліотека. Дуже тішило те, що письменне селянство дало найбільше число пе ­ редплатників і серед міської людности, і з села. Свидницькому вельми тяжко було притягти до читання книжок із бібліотеки тільки дрібних уря ­ довців з усяких державних установ. Вони більш розважалися тоді участю в «кулачних боях» та в піятиці. Ще в 1845 році Т. Г. Шевченко, живучи якийсь час у Миргороді в свого приятеля, поміщика Павла Шершеви- цького 1 , писав до свого знайомого, А. Г. Родзянка, з Миргороду, що Мирго ­ родські урядовці, відбувши денну службу по судах земському й повіто ­ вому, йдуть гуртом верстов за десять на «вольную» (себ то на вільний про ­ даж горілки) 2 , і випивши по восьмушці, вертаються по домах обідати 3 . Мабуть прихільність до горілки в миргородських урядовців дуже вже була велика, коли за-для «восьмушки» що-дня їм доводилося проходити туди й назад по 20 верстов… Що правда, не в «восьмушці» тут була справа, бо горілку пачкарським способом проносили урядовці й додому, наді ­ ляючи її, звичайно, і начальству. Одно слово, це були спортсмени, подібні до сибірських «спиртоносів», і читати їм книжки було ніколи… 1 Син цього Шершевицького, лікар Микола Павлович Шершевицький, належав у 70-х роках до революційного гуртка в Київі й від цього пішла думка влаштувати тут робітничу артіль за-для революційної пропаганди. Здійснено це було за допо ­ могою робітника Розумова, що відкрив слюсарну майстерню на Мало-Васильківській вул. З Розумова був робітник інтелігентний і попереду він викладав математику в Миргородській повітовій школі. 2 Тоді були ще т.зв. «одкупи» й горілку продавали тільки за кілька верстов од міста. 3 Статтю про побут Т. Г. Шевченка р. 1845 в Миргороді автор цих згадок умі ­ стив у газеті «Червоне село» (р. 1924, No 1,). 4 Текст цього вірша разом з иншими надрукував В. Станиславський у «Науко ­ вім Збірнику» на 1926 р. під заголовком: «Ненадрукувані твори А. П. Свидницького», (стор. 164 — 167). Ред. Все це Свидницького й смутило вельми, й сердило дуже і от у запалі гніву та безнадійносте написав він, пригадую, вірша, присвяченого цим «паничам». Починався цей вірш так (навожу з пам ’ яте): Миргородські паничі Не сплять ні в день, ні в ночі, До панянок дженджуряться, Нема штанів — не журяться, Цілий день горілку п ’ ють, При місяці воші б ’ ють (і т. д.) 4 . ,156 Матеріали та замітки Така присвята, безперечно, дуже образила миргородських паничів, але ні за Свидницького, ні після його не знадила їх до читання книжок і до самоосвіти взагалі. Не мало праці поклав, живучи в Миргороді, Свидницький і на літе ­ ратурному полі. Написав він «Великдень у Подолян» (надруковано у жур ­ налі «Основа») та повість із життя подільського духовенства «Люборацькі».. Цю повість-хроніку написано українською мовою 1861 року і пере ­ писували її в Миргороді учні з повітової школи П. Е. Пищимуха та Т. А. Гиренко, але друком на Україні з ’ явилася вона, як каже акад. С. Єфремов, аж через 40 літ (р. 1901) після того, як її Свидницький написав. Миргородська міська Дума, хоч і пізно (більш як через 50 літ після смерти Свидницького), але таки згадала корисну просвітню діяльність Анатоля Патрикієвича на користь міста, і на одному з своїх засіданнів вшанувала його пам ’ ять, перейменувавши улицю «Дворянську» на ву ­ лицю А. П. Свидницького 1 ). Справа, щ о розпочав був її Свидницький, не заглохла й тоді, коли він залишив Миргород. Як поїхав Свидницький, порядкувати в громадській бібліотеці став д-р Никандер Семенович Цашинський, який узяв її до свого помешкання і сам почав видавати книжки читачам. Миргородці — студенти з київського університету (два брати Зубковські та двоє братів Ксьонзенки) на початку 70-х років допомогли Цашинському заново ви ­ робити статута бібліотеки, а згодом скласти й докладного каталога її, — в каталогові цьому відзначено було й найцінніші та найцікавіші статті з давніх періодичних журналів. Проте видрукованого з дозволу місцевого справника (Ярошевського) каталога цього конфіскували з наказу Петер ­ бурзького цензурного комітету, бо виявилося, що в ньому відзначено було журнальні статті Чернишевського, Драгоманова та ин., яких самі ймення були тоді під забороною. Довелося знов переробляти та передру ­ ковувати каталога. Як помер Цашинський (28-го травня р. 1884), бібліотека, не маючи свого приміщення, цілі десятки літ тинялася по всяких помешканнях, тулячись то в двох, а то і в одній кімнаті. Тільки кілька літ тому бібліо ­ течній дирекції * 2 пощастило розпочати будування власної кам ’ яниці на землі подарованій від міської думи, яка ввесь час, відколи існувала біб ­ ліотека, підтримувала її невеличкою грошевою субсидією. Повітове зем ­ ство на будування бібліотечного будинку дало 1000 карб., а поміщик Б. Лукіянович подарував скільки треба було на це цегли, Губерніяльне земство приділило черепиці на покрівлю 3 . Вибудували дім у швайцар- ському стилі в кращій і здоровішій частині міста, де містяться всякі школи. На жаль, минуло вже мало не 15 літ, а будівлю цю ніяк ще не скінчать «через брак коштів». Спочатку дирекція спромоглася якось пристосувати тут до бібліотеки три кімнаті, а решту довший час посідала земська столярна майстерня і держали їх вельми неохайно. 1 ) Запропонував це зробити в міській думі автор цих згадок, бувши на той час міським гласним і міським головою. Прийняла дума цю пропозицію одноголосно. 2 До складу бібліотечної дирекції тоді належали: Н. І. Єлагин, І . А. Зубков- ський, І. І. Рубцов, І. К. Шот, О. Ф. Єлагина та Фрейдин. План будинку склав інже ­ нер Єлагин Н. І. 3 Були й ще грошеві жертви: від родини Виноградова, Т-ва Взаємного Кре ­ диту, Ощадно-позичкового т-ва. Платні від передплатників було тоді карб. 400 на рік. Крім того на користь бібліотеки частенько впоряжалися лотереї, вистави, вокальні вечірки. ,Анатоль Свидницький у Миргороді 157 Отже, для створеної більш як 60 літ тому просвітньої установи мирго- родці й досі не створили таких умов, за яких вона найбільш користи могла-б приносити людності. Тільки р. 1920 (з ініціятиви комісара повітової народньої освіти І. Г. Бойка) заходилися були реорганізовувати бібліотеку, а також і ре ­ монтувати будинок, щоб краще розташувати у йому немале майно бібліо ­ течне, та щоб дати читачам найбільш усяких вигод. З цього погляду колишній керовник бібліотеки А. П. Васоркин (те ­ пер небіжчик) дуже багато зробив, але ще більш того діла на далі, бо, як це кажемо, будинок бібліотечний зовсім ще невикінчений: верхнього по ­ верху все ще й досі не засклили і стоїть він без підлоги, а саму садибу тільки в 1923 році (від Гімназичної ул.) обгороджено колючим дротом та й то його миргородські хулігани раз-у-раз обривають. Немає в бібліо ­ теці й друкованого каталогу. Бібліотека, що існує вже 65 літ і збагати ­ лася на кникжи за революційні роки, надто цього потребує. Місцеві уста ­ нови (комунгосп, виконком та инші установи й спілки) повинні були-б матеріяльно допомогти їй не тільки в цьому, але й в справі опорядження цілого будинку 1 . Крім того, бібліотека, що зветься тепер «Центральною», повинна-б зватись ім ’ ям свого творця. Вона повинна стати— «Бібліотекою імени Ана ­ толя Свидницького». І. А. Зубковський. 2. Подаю лише коротенькі відомості про А. П. Свидницького, що вдер ­ жались у моїй пам ’ яті на протязі 65-ти років. Прибув А. П. в Миргород на початку учбового 1860 — 1861 року. Ви ­ глядав він молодим парубком (літ 25 — 26), зодягнений був він у студент ­ ський сюртук з високим коміром із синього сукна. До учнів був він дуже ласкавий, викладав російську мову. Зимою він ходив у сіряку (кобеняк), котрий носив на опашки. Деяких учнів 3-ьої класи, серед їх мене і Зуб- ковського, запрошував до себе на кватирю в гості. Нас це дуже здивувало, бо ми не звикли тоді до такого поводження; ми страшенно хвилювались, як ішли до нього перший раз. Жив він у якоїсь удови, в одній великій кім ­ наті з глиняною долівкою. Прийняв він нас дуже ласкаво, привітався з нами, кожному стиснув руку і просив сідати коло столу. Ми сіли і все таки несміливо поглядали кругом, не знаючи, чого він од нас хоче. Не ­ бавом хазяйка внесла в хату самовара, в ’ язку бубликів і порізану тараню; А. П. пропонував нам випити по шклянці чаю і ми трохи заспокоїлись. Почались балачки, більше всього він сам балакав: розказав про недільні школи для дорослих, щоб учити їх грамоти, щсб просвітити темний народ, — що таку школу грамоти він хоче завести і в Миргороді. По великих містах, як Київ, Харків та инші, створились гуртки письменних людей із молоді, щоб учити неграмотних дорослих людей по всій Україні, складати під ­ ручники, збирати кошти на удержання цих шкіл. Ми довідались тут, що 1 Треба їй ще й друкованих коротких щорічних звідомленнів, що видавали їх раніш, як була ще обирана з-поміж передплатників «дирекція». А. Н. Васоркин, що був за бібліотекаря, не маючи за що видавати такі звідомлення, містив по газе ­ тах коротенькі замітки про бібліотеку. Але, як не стало Васоркина, не друкується вже більш ніяких відомостей про бібліотеку, а вони надзвичайно багато важать для публіки, підтримуючи серед неї цікавість до цієї дуже давньої установи. ,158 Матеріали та замітки й він пише літературні твори та деякі підручники (географію, аритметику й т. ин.). А як у Миргороді мало людей охочих помагати йому в школі, то він запрошував декотрих із нас допомагати йому. Я й Зубковський по ­ годились. Я взявся учити аритметики. На прощання він запропонував приходити до нього частіш. Отак вийшло, що ми, дванадцятилітні під ­ літки, взялись допомагати А. П. Свидницькому. Наука в недільній школі провадилась українською мовою, звуковим методом. Щоб збирати на удержання школи кошти, уряджувано літера ­ турні вечірки: згадую першу вечірку, що відбулася в залі поштової стан ­ ції, де Свидницький прочитав дуже гарно «Сіру кобилу» Іродчука; чита ­ лись твори Шевченка з «Кобзаря» («Тополя», «Перебендя», «Думи мої, думи»), учень 3-ої класи прочитав «Полтаву» Пушкина. Народу була повна заля, зібрали чимало грошей. Миргородські громадяни дуже були схви ­ льовані і літературною вечіркою, і недільною школою. Недільну школу теж заливала велика сила народу. До школи приходили не тільки мешканці м. Миргорода, а й сила народу бувало з ближчих сіл та хуторів. Для ха­ рактеристики викладання в недільній школі наведу один епізод, що за ­ лишивсь у моїй пам ’ яті. Одної неділі я, як викладач, трохи спізнився був до школи. У дворі й по найближчих кімнатах повна тиша, — це мене дуже здивувало! Одчинив я двері до 2-ої класи і побачив таку картиьу. В класі сила народу, сидять, стоять і, навіть, лежать хто де попав. Тиша така, що й муха пролетить, то було чути; Свидницький сидить за столом і чудовим голосом викладає історію України. Трохи згодом почалася лекція читання і письма по звуковому методу українською мовою. Слова складаються з окремих букв і одночасово читаються слова (баба, дід, тато, мама, сопілка й т. ин.) і записуються на грифельній дошці, в 3 — 4 неділі учні вже знають, слова, читають і записують друкованими буквами. Захопленню учнів не було меж! Як би навчання по недільних школах провадилось і далі на Україні, то тепер у нас зовсім не було-б мабуть неписьменних. На жаль, в-осени 1861 року школу зачинено, а Свидницький поступив на службу в акциз на Чернігівщині. Згодом, бувши вже студентом Київського універ ­ ситету, я стрів у Київі Свидницького — він служив тоді при Центральному Архіві. Він нарікав на своє злиденне становище: я не раз бачив, як він заходив або виходив з трактира, де, видимо, шукав собі втіхи від невесе ­ лого життя. А. Богаєвський. IX З СПОГАДІВ ПРО ІВ. ФРАНКА ТА З ЙОГО ЛИСТУВАННЯ. Свої коротенькі, уривчасті й дуже-дуже неповні згадки про Франка почну трохи здалека. Року 1902-го, влітку, перебралися до Київа Грінченки. Маленький літературно-видавничий гурток з молоді, що вже кілька років працював у Київі, прибравши назву собі — «Вік», одразу ввійшов у тісні зв ’ язки з новоприбулими, і в особі небіжчика Бориса Дмитровича знайшов собі не тільки раз-у-раз уважного порадника, але й авторитетну підпору на всякі, як на той час, утопичні плани, що часто виникали й снувалися в на ­ ших молодих і недосвідчених головах. Мабуть у господі Грінченків і виник один з таких планів — написати колективну історію новітнього україн ­ ського письменства в окремих нарисах про визначніших його представників. ,З спогадів про І в. Франка 159 і Нариси мали писатися російською мовою, бо українською тоді цен ­ зура, опріч белетристики, нічого не пускала. Трибуною мала бути «Кіев ­ ская Старина». Склали план, визначили авторів, розібрали письменників і взялись до роботи. Звичайно, історії письменства у нас не вийшло, але кілька нарисів не тільки було написано, але й надруковано протягом 1903 р. на сторінках «Кіевской Старины»: Б. Грінченка — про Кримського як белетриста й поета, В. Леонтовича — про Грицька Григоренка, В. Че ­ репина (псевдонім) — про Д. Марковича, Є. Квасницького — про Борду- ляка, мої — про Грабовського та Франка; пам ’ ятаю, що були ще готові у В. Доманицького — про Гулака-Артемовського й О. Кобилянську, але буваючи вже тоді в Київі тільки наїздами, хворий Доманицький не встиг тих праць своїх остаточно обробити. Инші лишились не написані, бо події 1904 — 1905 р. р. незабаром одвернули увагу нашу в инший бік. Для мене особисто ця робота прислужилась тим, що вперше поставила перед мене питання — хто такий Франко та як до його взятися і з якого боку зайти? Мені з цією темою прийшлося куди важче, ніж моїм товаришам у ро ­ боті. У них матеріял був і не дуже великий, і ввесь, можна сказати, при купі. Коли ж я копнув Франка, то відразу побачив, що з нашим, який на Україні можна було знайти тоді, матеріялом — занадто сміливо було до тієї теми братись. Що тоді, на початку 900-х років, могли ми тут мати з Франкових творів? Мав я «В поті чола», що купив ще хлопцем у І в. С. Не- чуя-Левицького (випадком у його було кілька примірників цієї книги), міг дістати збірки — не всі — поезій, читав те, що друкувалося в «Зорі», дещо з того, що до нас просмикувалося як нелегальщина, в «Народі», «Хлі ­ боробі», «Житті і Слові»; читав, нарешті, регулярно все, що з ’ являлось тоді в «Л.-Н. Вістнику», який виходив з 1898 р. Дещо випускали й ми, студенти, літографовано, — так, пам ’ ятаю, поширили ми були в половині. 90-х років нелегально Франкову статтю «З кінцем року»… Література про Франка була тоді, можна сказати, ніяка: неодмінний Огоновський, кілька рецензій та невеличких заміток по українських виданнях і одним-одиа критична стаття Є . Дегена в російському журналі «Новое Слово» — от і все, що міг я тоді знайти. Ще статичного, скажу так, Франка з того ма- теріялу можна було сяк-так собі уявити, але його динаміку, шлях і етапи розвитку його творчости — звідки він узявся й як прийшов на ті вершини, на яких ми його бачили вже десятиліття — тут для мене все було темне і не ясне. 1 от почав я мріяти, що добре було б звідати тую сторону обітовану, якою нам тоді здавалася Галичина, щоб там, на місці, до самого щирця добратися, перечитати все, що написав Франко, і вже ввесь матеріял опо- сівши, взятися до такої відповідальної роботи. Що там зможу я і самого письменника спіткати — якось про це я мало тоді думав, хоча вже тоді й ли ­ стувався з ним. Одне, що особа такого письменника здавалася мені небу ­ денною і просто недосяжною, а друге — ще далі одсовував її в затінок той друкований матеріял, що принадно всміхавсь мені з-за кордону, з того невиданого і заразом такого в думках ніби близького і рідного Львова. Близький же він був і рідний, бо ж на кожній, що приходила звідти, книжці стояло: «У Львові. З друкарні Т-ва ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського»… І навіть отой невідомий реально Беднарський був нам ніби якоюсь дорогою людиною і декому ввижався чи не головною у всенькій літературній продукції там персоною… Звичайно, мої мрії так мріями б і лишились, як би один випадок не поміг. Тоді була вже на Україні таємна національна Організація. Не маючи ні спеціяльної назви, ні виразного політичного обличчя, все ж встигла вона обснувати собою всю Україну, об ’ єднати в собі, на ґрунті національних. ,160 Матеріяли та замітки домаганнів, усі свідомі елементи, що признавалися до українства. Як-раз 1902 р. на одному з з ’ їздів цієї Організації виникла думка поновити ко ­ лишній громадський звичай — посилати до Галичини молодих людей ніби на науку — щоб там, на вільнішій українській землі, вони заправлялись і загартовувались в українстві, — так, у 80-х роках на громадські кошти їздив до Галичини В. Самійленко і ще де-хто. З ініціятиви, як що не по ­ миляюся, Є. X. Чикаленка, знов стала на чергу ця справа; він також дав на неї й гроші, 200 крб. на рік, — кожного року мала їхати нова людина. Поживши там і набравшись вражіннів, такий громадський висланець по ­ винен був потім об ’ їздити громади на Україні та в живому слові, на підставі безпосередньої знай змости, інформувати наших людей про життя і сто ­ сунки на українському, як любили тоді говорити, П ’ ємонті. Вибір того разу випав на мене. На початку 1903 р. я одержав оті 200 карб. — капітал, якого доти я не мав разом ніколи — покінчав на-швидку всякі справи, здобув закордонного пашпорта і в кінці лютого, одного чу ­ дового ранку, вже переїздив кордон — з силою всяких конспіративних дорученнів та з серцем, що співало в мені і билося так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей. У Бродах я вперше на віку міг читати україн ­ ські урядові написи, складені — до речі сказавши — препоганою офіціяль- ною мовою («галя ревізійна», «на підлогу возів не плювати», «не вихиля ­ тися» і т. и.), міг у кіоску оглядати й їсти очима всякі заборонені в Росії видання, одкладаючи ласування ними на потім. Почував себе так, мов вирвався з тісної душної клітки на широкий, вільний, хоч і незнаний та навіть і страшний світ… Пересівши за кілька годин до австрійського «шнел- дуґу», швидко помчав Галицьким Поділлям, жадібно розглядаючись навкруги — і десь коло 3-ої по полудні вже під ’ їздив до тодішньої мети для своєї подорожі. Львів… Знав я найкраще з усього Львова, що там є вулиця Чарне- цького, де міститься Наукове Товариство ім. Шевченка, — і сказав «фіяк- рові», щоб віз до якого-небудь готелю на тій вулиці, що концентрувала тоді для мене в собі цілий Львів. Примостився в готелі, напивсь «гербати» з якоїсь великої чарки. Що робити далі? Був у мене на цілісенький Львів одним-один знайомий особисто галичанин — художник Іван Труш, що бував перед тим у Київі. Гайда до Трѵша — «ведіть, показуйте». Було над вечір. « Щ о ж, може вступимо до Товариства?» — пропонує мій чичероне. — «Добре, вступимо», — впадаючи в тон, одказую. Труш мешкав у кам ’ яниці Това ­ риства, отже це було по дорозі. Вступили, застали кількох службовців Товариства, перекинулись кількома словами і, щоб не заважати в роботі, вийшли на вулицю: Труш мав показати мені Львів. Вийшли з брами. «А ось і пан доктор ідуть до Товариства», — раптом каже до мене Труш. Не обзвичаєний з галицьким модусом — титулувати одно одного всякими пишними титулами, я не порозумів був, про якого «лікаря» мова. І не встиг я ще дорозумітись, як порівнялись ми з якимсь чоловіком і Труш промо ­ вив, вітаючись: «пан доктор Франко… пан Єфремов з України»… Франко!.. Аж ось коли зрозумів я, який то був доктор… Франко!.. Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто ма ­ ленька постать… рудоваті з сивиною вуса, густий заро с т на лицях і гли ­ бокі сірі розумні очі… Так такий то Франко! Я уявляв його собі зовсім иншим — високим, ставним, з широкими дужими плечима. І оцей малень ­ кий чоловічок у довгому, до п ’ ят пальті, такий ординарний з вигляду — мав бути мій велит Франко?!… Ми вернулися з ним до Товариства, він на-швидку покінчав там свої страви з коректою, рукописами, то-що, і гуртом пішли ми до кафе «Ме- ,З спогадів про І в. Франка 161 трополь» — «утаємничувати, як сміючись мовив Франко, приїзжого укра ­ їнця у львівське життя». Два місяці прожив я тоді у Львові, працюючи над творами Франка — першої половини дня. Друга половина, власне частина цієї половини, йшла у мене на працю над його особою. Що-дня, коло 4-ої години, йшов я до Товариства, а звідти гуртом — звичайно Франко, Гнатюк, Труш, иноді й ще хтось випадковий — ішли ми до «Метрополю» у центрі міста і там 1½ — 2 год. спочивали од щоденної праці: за шклянкою «гербати» чи «ме- лянжу» або «чоколяди» читали газети з усього світу, обмінювалися дум ­ ками з приводу світових новин, обмірковували питання літературні й політичні, дебатували на всякі теми і злоби дня, а то й просто провадили веселу товариську бесіду. Спершу мені цей спосіб одпочинку в публіч ­ ному місці, на людях, здався був чудним, незвичним. Але незабаром я по ­ бачив, що він має в собі багато позитивного. Вічно занятии, працьовитим людям немає часу ходити по гостях; зустрічатися за самою працею теж не давало ні втіхи, ні способу до того, щоб зав ’ язувати товариські стосунки. На нейтральному ж місці, в кав ’ ярні, звідки ви могли кожної хвилини, не турбуючи нікого, піти за своїми справами, це виходило просто й неви ­ мушено. До того ж газети, журнали, розмови, новини, зустріч з ким хочете, бо ж відомо, що той а той що-дня о такій і такій годині буває о-там-о, в пев ­ ній якісь кав ’ ярні. Ви йшли туди і знаходили, кого треба. І так поміж од- починком одбувалися й ділові зустрічі, потрібні побачення, вершилися всякі справи, писалися часом статті, тут же таки й ухвалювалися в гурті і т. и. Мені, людині з сторони, де люде ховалися по своїх закутках, спершу було, кажу, чудно і незвично жити на людях, отим кав’ярняним публічним життям. Але хутко я з тим оговтався і зробився таким самим завзятим і незрадливим одвідувачем у певні години Метрополю, як і питомі льві ­ в ’ яни. Притягало мене туди добре згуртоване товариство, а з-межи його перший, звичайно, Франко. Просто, рівно, справді по-товариському поводився він з людьми. І що частіше я його бачив, то вище оцей маленький чоловічок зростав перед мене. Всяка справа, яку тільки зачіпав хто при йому, мала в йому компе ­ тентного знавця. Це був справжній енциклопедист вдачею, людина, що ій ніщо людське не чуже, що про все мала свою думку, часто оригінальну, глибоку тією непозиченою глибінню, яка показувала, що там, за цим ви ­ соким чолом, вічно йде своя робота. Політика, економика, письменство — і тут же поруч оповідання про якусь цікаву пригоду в горах, або анекдот з віденського життя, або щось про рибальські здобутки десь на Стрию чи Черемоші («оттакого-о, — показує захоплено цілу руку, — щупака був витяг!»); тихий, короткий сміх і здивовано-дитяче «ей-де!», коли чув щось неймовірне, — і знов поважна розмова про «Bibel und Babel» (біблія та Вавілон), що саме тоді займали увагу культурного світу, і знов якийсь дотеп, гостре слівце з тихим сміхом. І нічогісенько, не вважаючи на ти ­ тул, докторального. Просто, рівно, справді по-товариському. З ним хо ­ роше міг почувати себе кожен, бо цей серцезнавця якось угадував ваші інтереси і вмів себе до них достроїти. Бачив я його на Шевченківській вечірці в Стрию оточеного селянами: для кожного він знайшов у себе потрібне слово. І бачив його зараз же по тому в знайомій родині — як довго і весело щось розказував дітям, а вони тісненьким гуртком обсіли його і почували себе з ним цілком вільно, як з своїм, рівним собі. Бачив знов же його зустріч з М. В. Лисенком: експансивний музика обняв його з сло ­ вами: «Франко — це святий!» — «Н-но, хіба турецький!» — з тихим сміхом од- повів у лад йому Франко, на вічні свої злидні натякаючи. Серед завжди ,162 М атіріяли та замітки трохи манерних і з нахилом до пози галичан Франко вирізнявся отією повного відсутністю всякої пози і фрази, як і відрізнявся од загалу своїм костюмом — вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток, ста ­ реньким приношеним убранням, смушковою шапчиною серед церемонних циліндрів… Тим то до його й тягло так усіх приїзжих з України, і він нам здавався своїм. З ним було легко, нецеремонно, хороше. Цей енциклопедист, що знав багато і знав по-справжньому, ніколи не висловлювався категорично, щоб прибити розмовника своїм авторите ­ том; догматичних ноток просто бракувало в його голосі. Скільки разів чув я, як на слова: «най пан доктор скажуть» — чулося протягло-нерішуче: «або я знаю», і вже потім тільки, серед розмови, виявлялося, що він таки знає. Не любив Франко і панувати в розмові, використовуючи свою оче ­ видну перевагу. Умів не тільки говорити, але вмів — і це головніше, бо трап ­ ляється так рідко — умів і слухати. Серед загальної розмови иноді змовкав і, здавалося, ввесь поринав у себе, в глиб якихсь йому тільки одному до ­ ступних відчуваннів. Я часто з-під газети спостерегав його під такі моменти і мені кожного разу приходив на думку Франків портрет малого Мирона:, «невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягається, — думка починає рушатися»… І тут я бачив: сірі очі дивляться десь по-за людей, на чолі легенькі зморшки, а рука машинально намацує якусь не ­ покірну волосинку на щоці… раптовий рух головою, і волосинка лишається в пучках, а очі так само дивляться в далечінь, по-за ті стіни, по-за мури великого міста, і думка витає… Мене раз-у-раз кортіло довідатись, де ви ­ тає тоді його думка: чи там рояться якогось нового твору плани і встають- снуються образи творчої уяви; чи якась наукова проблема саме формується у виразисті силогизми; чи може згадка про отого самого щупака завела його на лоно природи, яку він так любив і розумів, і це справді відпочи ­ нок од трудового дня; а чи нова якась турбота мостить собі гніздо, чи пре ­ сто «в душі глибока павза»?… Збігають хвилини… потім рвачкий рух, немов чоловік прокидається й скидає з себе щось навіяне та вертається до дійсносте, притишене зітхання, коротке — «так-так» і поклик до кель ­ нера: «платити!» Це означало — час одпочинку скінчено, поновляється тру ­ довий день: треба вертатися до себе, на вул. Понинського, і братись до не ­ скінченної роботи. Працездатність мав Франко феноменальну, чисто селянську, сказав би навіть — мужицьку, як і отой мужицький рух, що ним вертався він од своїх мрій до дійсносте, як і ота звичка — ходити вдома босим і розхрістаним. Працездатність і працьовистість тим дивніші, що умови його приватного життя були, скажу не зменшуючи, просто жахливі. На них не спинятимусь, бо про це може за-рано ще й говорити… Одно треба одзначити, що пра ­ цювати так, як працював Франко, не маючи свого кутка не то в хаті, а навіть на своєму писальному столі — це таке саме чудо, як обробляти поле на Везувії або справляти бенькет на кораблі в хуртовину. І так тяглося не місяці, не роки, а десятиліття, і найкращі твори Франкові написані всі серед таких обставин, що у кожної иншої людини давно опали б руки і принишкла б усяка охота до праці. Я частенько заходив до Франка, бо книжки на роботу про його міг дістати здебільшого тільки в його бібліо ­ теці, — і кожного разу вертавсь приголомшений і прибитий його хатніми обставинами. А він — він наче не помічав того, наче дививсь отими неви ­ дющими очима по-за людей, як у хвилини задуми. Він навіть запрохував мене, як і багатьох приїзжих, до себе жити. Я не зважився, хоч яке це було б для мене щастя і яка була спокуса — і сам Франко, і його велика бібліотека, повна уніків з перших часів галицького відродження! Не ,З спогадів про Ів. Франка 163 зважився — на якийсь місяць. А він же терпів те каторжне життя десяти ­ літтями. І, здається, ніхто й слова скарги не чув од його… Просто, рівно, спокійно, без поз і фраз, ніс тягар свого життя, все перемагаючи своїм безконечним мужицьким терпцем, нездоланною упертістю й завзятістю в праці. Ще зо два епізоди, що вириваю їх із сховку моєї пам ’ яти. — А я оце перечитав допіру в коректі ваше оповідання, — якось каже Франко на наших посиденьках у Метрополі, — нічого, піде. — Як то в коректі? — аж жахнувсь я. — Хіба ж таки ви дали до друку, не читавши? Адже ж могла б така бути дурниця, що потім тільки ахнули б.. — Та ні: якось я вмію вгадувати. Просто не було часу перечитати, а друкарня вимагала матеріялу. А втім пожертвував би тоді коректою, та й по всьому, — заспокоїв він. Франко-редактор, що рідко коли пускав без редакторських уваг найменші дрібниці, иноді, як припікало перевантаження нагальною роботою, мусів спускатися на свою інтуїцію. І вона здебільшого не зрад ­ жувала його. Зрідка хіба траплялись такі оказії, як з одним оповіданням Кониського, надрукованим у «Літ. – Н. Вістнику» за чужим під ­ писом і після того, як воно появилося вже було в I V -му томі його творів. «Наша вина, — писав Франко до мене, — справді в тім, що ми друкуючи не переглянули відповідного тома оповідань Кониського». — Може маєте охоту поїхати зо мною до Стрия? — запитав раз Франко. — Мене запрошено зробити відчит на Шевченківській вечірці. От вам добра нагода побачити нашу провінцію, та ще таку, як Стрий! Я залюбки на це пристав і другого дня ми рушили залізницею на Стрий. Дорогою Франко мені розказував про місця, якими ми переїздили, а Галичину ж він знав, як свої п’ять пальців. — А на яку тему пан доктор читатимуть? — між иншим запитав я. — Про Шевченкове «Послані є »… Це мене і здивувало, і трохи навіть було збентежило. Саме перед тим я перечитав одну з давніх статтів Франкових, ще з періоду журнала «Світ», а в тій статті молодий критик з молодечою задирливістю розправився з «Посланієм», віднайшов у йому всякі гріхи смертні й засудив як твір мало не реакційний. Що ж він скаже тепер? — увесь час було на думці, але спитатися якось я не зважився і нетерпляче дожидав самого відчиту. Слухаю — і дивуюся: тонкий аналіз громадського значіння Шевченкового твору з дотепними екскурсами в сферу поетики, і ні ті ни колишньої за ­ гонистост и . Зовсім инше, навіть навпаки… По відчиті кажу Франкові про своє вражіння, як про гарну після тієї давньої статті несподіванку. — А, то пуста річ, — якось сором ’ язливо перебив він мені мову. — Молоді ми тоді, вважайте, були дуже, зелені, чужими все очима на річі дивилися. Драгоманов не любив «Посланія» — ну, то за ним вже і ми всі. Я умисне оце вибрав таку тему, щоб той давній свій блуд публічно виправити. Франко не соромився своїх «блудів», часто навіть перебільшував їх, як і взагалі гостро та критично ставився до своїх праць. Ось що напр. одповів він мені про свій курс історії українського письменства, коли я писав йому, що треба яко мога швидче його видати: …Як буде з моїм курсом історії укр. літератури, я й сам не знаю. Я дуже добре чую, як мало я підготований за-для такої роботи, як мало маю супо ­ кою і можности концентрації. Ще найбільше тягне мене стара література, до Котляревського, та отс е пр. Вовк із Парижа привіз мені запросини прочитати там зимою сього року Курс історії нової укр. літератури, значить, доведеться, починати роботу з кінця. За зазначення помилок у російськім нарисі буду ,164 Матеріали та замітки дуже вдячний; сей нарис писаний мов з огня хапаний, майже весь — імпровіза ­ ція, без жерел і справок, бо просто не було коли поритися в бібліотеці, а ще .до того переривала роботу боротьба за статут у Н. Тов. ім. Шевч. та іта ­ лійська подорож. Дещо поправок я вже й сам поробив. Розуміється, той нарис, який робитиму тепер, буде зовсім инакше збудований, та все таки поправки і уваги пригодяться». Не забуваймо, що це говорить признаний тоді вже авторитет, член бага ­ тьох наукових корпорацій. І не тільки говорить, а дійсно так і почуває, бо ж не раз траплялось, що він капітально переробляв свої праці, і не тільки що-до матеріялу, а й що-до самих висновків, поглядів. Особливо у пам ’ ятку мені один вечір, на одинці з Франком перебутий. Це було за другого приїзду мого до Львова, під час Лисенкового ювілею. Ювілейні свята у Львові скінчились, ювілят поїхав на провінцію, а я другого дня мав вертатися просто до Київа. З Франком було тоді у мене декілька чисто ділових справ і ми сиділи тільки вдвох у популярній і в лі ­ тературних кругах кав ‘ ярні Нафтули. «Нафтула має добрий мід: ось попробуєм — веселіш піде розмова», — запропонував Франко і якісь веселі искорки застрибали в сірих очах. «Мід» справді був добрий, «давався пити» і ділові розмови ми хутко скінчили. Та пляшка ще не була скінчена, йти не хотілось. Франко, видимо, спочивав. Мені — звичайно перед од ’ їз- дом — було якось тоскно: коли побачимось та чи й побачимось?.. Розмова сама собою якось настроїлася на елегійний тон, набрала інтимного харак ­ теру. Франко тим разом чимало говорив про себе, про свої настрої, про літературні свої симпатії. У мене крутилось на язиці одне питання, та я не став його зачіпати. Річ у тому, що тоді вже була надрукована в «Кіевской Старинѣ» моя праця про Франка («Пѣвецъ борьби и контрастовъ») і я знав, що взагалі Франко поставився до неї прихильно, ба навіть запропонував був мені, дізнавшись, що цензура її пошарпала, надруку ­ вати цілу в Галичині. Але було в ній одне місце, яке мені самому здавалось рискованим, — це те, де мова про споріднення Франкового таланту з «жорсто ­ ким талантом» Достоєвського. І Франко того вечора сам звернув на це. «Дивно, як ви вгадали… адже я ніколи про це не писав. Достоєвського я люблю найбільше може з усіх письменників. Москалі сами не знають, який скарб посідають в особі цього геніяльного серцезнавця, не розуміють і не цінять його, як слід»… І полилась блискуча імпровізація про Достоєв ­ ського, гаряча, піднесена, ентузіястична, з мого погляду в багатьох точках сумнівна, але я не змагався, бо вгадував тут не так строгу логичну кон ­ цепцію, як вилив певного настрою. Чимало говорив на цю тему Франко, потом коротка павза, звичайне «так-так» і поклик до кельнера: «платити!» Ми встали. Власне тут я завважив, що вставилося не так легко. — Ов, а то що вам? — Та щось у мене, — кажу, — з ногами непевне… — А то мід, — посміхаючись одказав Франко. — Я вам умисне не говорив, що він дається пити, зате у ноги цупко вступає. Отаку саму штуку зробив я і з Доманичеським (так під веселу руч звав Франко небіжчика Василя Доманицького), — от би ви побачили тоді його!.. І знов веселі искорки, щось ніби школярське, застрибали в сірих очах, що допіру ще були повиті елегійною задумою від згадок про улюб ­ леного письменника. Стрівся я з Франком геть пізніше — напередодні його недуги, ще незримої для сторонніх людей, та вже ніколи не бачив у його в очах тих блискучих искорок. Про останні свої побачення з ним — напередодні недуги і в недузі, коли від давнього Франка лишилась хіба тінь сама — не буду говорити. ,З спогадів про І в. Франка 165 Перед мене яскравіш стоїть образ його таким, яким я зазнав його уперше. Не запевнятиму навіть, що образ цей правдивий: просто таким він од- бився у моїй пам ’ яті і таким донесла вона його і крізь пізніші нашару ­ вання часу, подій і вражіннів. Франко належить до тих людей, що не тратять, не програють, на змалюються, як підійти до них ближче, а ще виростають на справді велитенську постать. Знайомість з людиною не тільки не розбивала чарівливого вражіння, що справляв письменник, а ще те вражіння підсилювала, збивала в один монолітний образ, бо письменник і людина в йому не ворогували, не розходились, не йшли різно. Великий письменник, невтомний працьовник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, — і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання. Це був — скажу так — гора-чоловік, що вивершувавсь незмірно над усим навкруги, але того сам не помічав і ще менш давав свою перевагу відчути кому ин- шому. І тому легко було заходити з Франком у товариські зносини, легко, говорити, а часом той мовчати, не почуваючи умовної н і яковости. Умов ­ ності зникали перед його такою ясною й промінястою постаттю, і єднання з великим давало втіху, яку оцінити цілком можна тільки на великій відстані. Подаю на останку жмуток листів Франка, писаних до мене, почи ­ наючи з 1901 року. Вони сами за себе говорять, і тому в коментарії обме ­ жусь тільки найкоротшими увагами. 16. I Х. 901. 1 Високоповажаний Добродію! На Ваш лист мило мені відповісти, що рукопис Люборадських — звісно, не авто ­ граф, а копія — є у мене. Я зберіг його від затрати і призначив для бібліотеки Наук. Тов. ім. Шевченка. Я пересилаю Вам його на вказану Вами адресу (рекоменд. бан- дер.) з просьбою — звернути рукопис по використанню до Наук. Тов. ім. Шевченка 1 . 1 Рукопис цей використано у виданні .«Люборацьких» 1901 р. — див. у передмові. 2 Мова про одну з моїх спроб — регулярно одержувати «Л.-Н. Вістник», тоді заборонений російською цензурою. 3 Текст «Чуми» справді був узятий спершу із «Зорі»; на моє прохання Франко вислав свій текст (друкований, але ще тоді не випущений) і ним замінено той «щура ­ цький» текст у «Вікові». Книжки Вістника, вислані на адрес тов. Нестора, звернено назад, тим Ви й не одержали їх 1 2 . Прошу по змозі не забувати проте про бідний Вістник. Ваша стаття про Норвегію піде мабуть аж з новим роком. Здоровлю Вас щиро. Ваш Ів. Франко. 2 Вельми Шановний Добродію! Не писав Вам, бо згожуюсь вповні на все, чого бажаєте, а вла сне на заступлен ­ ня незрозумілих Вам галицизмів словами зрозумілими для укр. громади. Ось і зараз посилаю Вам цидулку з поясненнями того, що Ви повиписували. Цікаво б знати, відки видавець Віка бере текст «Чуми»? Коли з «Зорі» 1889 р., то звертаю його увагу, що се текст не мій, а Василя Щурата: се його переклад із Кіевской Стар. Коли треба, я готов прислати свій (досі не виданий текст), бо щурацький аж кишить москалізмами. [ Закреслено: А може там у Вас схоче дехто перекласти Чуму просто з К. Стар.] 3 . ,166 Матеріяли та замітки А що до статті, якої Ви дожидаєте, то упереджаю Вас, що великих надій Ви на неї не повинні покладати. Я в життю сам такий непорадний і непрактичний чоловік, що совісно мені радити нищим таке, чого б сам не міг зробити. Здоровлю Вас щиро. Ів. Франко. 28. X. 901. З Високоповажаний Добродію! Посилаю Вам докінчений моєї повістки 1 ). Вибачайте за невиразне письмо — слі ­ пуючи одним оком годі було краще. Як перепишуть, то може можна буде прислати мені оригінал, може мені треба буде десь надрукувати його. Щиро бажаю Вам усього найкращого. Ваш Ів. Франко. 22(?). IV. 903. 4 Високоповажаний Добродію! Ждемо-ждемо К. Стар . та й годі її діждатися. Що се таке? Невже яка нечиста сила? Сердечне спасибі Вам за книжки. Гроші пришлю при нагоді, а може матимете у Львові яку орудку, за яку треба буде заплатити, то можна би вирівнати. Дуже жаль, що мій Юра не пішов до збірки Котляревського. Будьте ласкаві не забути, по переписанню прислати мені мій рукопис. Коли Вам се не робить ріжниці, будьте ласкаві з Вашого екземплярика моїх оповідань переслати Панталаху д. Липі для їх альманаха. Я Вам пришлю новий екземпляр. Дуже бажав би переслати дещо для альманаха дд. Грінченка й Черняв- ського, та не знаю що. Думав було написати їм Мелеаґра, та нема хвилі вільного часу. Чи не взяли би «В тюремнім шпиталі»? Коли ні, то я готов дати їм із третього томика (друк уже скінчився) Отця гумориста або Гірчичне зерно — що їм буде до вподоби. Томик вишлю на днях на Ваші руки, а Ви вже там поміркуйте. Взагалі повторяю, що казав Вам устно: робіть із моїх оповідань ужиток, який признаєте відповідним. Та ще одна річ. До мене дійшла чутка, що один із петербурзьких книгарів, мб. д. Пантелеев, хотів би надрукувати збірку моїх новель по-московськи. Не маю нічого против того, та все таки не маю ніякого інтересу в тім, щоб повторилося те, що було з В поті чола: книжку надрукували, а мені навіть [одне слово не розібрано] не сказали. Чи не добре би було, як би я передав своє право власности на мої твори кому-будь із Вас, а Ви б умовлялися з усякими видавцями та перекладачами. Мені було б пожадано, щоб за переклади та видання своїх писань одержати хоч що-будь, може би хоч на старі літа міг позбутися корректорського хліба. Поміркуйте про се й напи ­ шіть . Ваш Ів. Франко. 8. VI. 903. 5 Високоповажаний Добродію! Не знаю, відки взяв д. Дом[аницький] звістку, що Ваша стаття не буде дру ­ кована сього року. Я д. Дом. не бачив, бо не був тоді у Львові, та й нікому не гово ­ рив, що думаю відложити її до нового року. Навпаки, я відразу, прочитавши руко- *) «Як Юра Шикманюк брив Черемош», — див. наступний лист. ,З спогадів про І в. Франка 167 пис, міркував надрукувати його ще сього року. Для кн. XI було запізно, бо вона була вже заповнена, а в кн. XII стаття іде — -вже зложена вся без ніякої зміни 1 . 1 Мова про мою полемичну статтю «Правда і наука sui generis», — «Л.-Н. Ві- стник», 1903, кн. XII. 2 Статтю про Франка — «Пѣвец борьбы и контрастов» у «Кіевскій Старині» дуже понівечила цензура і заборонила окремі одбитки. 3 В. Фельдман справді тоді був у мене, збіраючи відомості про національний рух на Україні. 4 Писано на бланку Наукового Товариства ім. Шевченка. На звороті і далі — лист од Вол. Гнатюка, що починається так: «Аби Ви знали, які ми ощадні, пишемо Вам на однім клаптику паперу». 5 Мова про том третій «Збирныка творивъ Ивана Франка», що вийшов у Київі р. 1905. «Міліонер» («Яць Зелепуга») увійшов до того видання. 6 Цензура збірку віршів В. Самійленка для «Віку» заборонила. Матеріял я пере ­ слав Франкові і його використано для видання «Укр.-руської Видавничої Спілки». Як думаєте, чи не можна би статтю про мене в повнім виді 2 надрукувати у нас, чи то в Вістнику, чи в Спілці? Коли б Вам се було до ладу, то пришліть хоч і в ро ­ сійськім оригіналі. А раз стаття написана і Ви задали собі над нею праці, то шкода, щоб вона пропадала. Про праці для К. Стар . я думаю, та мене тепер заголомшили з відчитами: про ­ сять читати в Перемишлі, Самборі, Коломиї, Тернополі і, розуміється, у Львові. То мушу кінчити серію відчитів про Данта і ще десь що зробити. Надто мушу зладити для одного берлінського журнала статтю про «моїх знайомих Жидів», писати далі Климента і дещо для Слав. Сборника Петерб. Академії — крім многих инших дрібних праць; як бачите, роботи досить, що ніколи й дихнути. Та скоро лише троха упораюся, зараз засяду до статті про Кобринську та до повісти, яку хотів би дати в К. Стар. У нас у Тов. Шевч. заноситься на нову кризу, та може то ще якось перебудемо. Як Ваше здоровля? Щиро вітаю Вас і всіх Київських зна