Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
92
Назва:
Матеріяли для біографії В. Б. Антоновича (з приводу двадцятої річниці з дня його смерти)
Автор:
Багалій Дмитро (ред. та упор.)
Рік видання:
1929
Сторінок:
128
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
24.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ No 92 МАТЕРІЯЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ В. Б. АНТОНОВИЧА (З ПРИВОДУ ДВАЦЯТОЇ РІЧНИЦІ З ДНЯ ЙОГО СМЕРТИ) ЗІБРАВ І ЗРЕДАГУВАВ АКАД. ДМИТРО БА Г АЛІЙ У К И Ї В І З друкарні Всеукраїнської Академії Наук 1929 ,Бібліографічний опис цього видання, вмі ­ щено в „Літопису Українського Друку”, „Карт ­ ковому Репертуарі” та инших покажчиках Української Книжкової Палати. Дозволяється випустити в світ. За Неодмінного Секретаря Академії Наук, акад. І в. Шмальгавзен. Київський Окрліт No 232. 1929. Зам. No 600 — 1200 прим. ,ПЕРЕДНЄ СЛОВО. Цю збірку склав я в Київ і ще р. 1919, працюючи там як один з організаторів Української Академії Наук і як голова її Першого Відділу. Що-дня я спускався з своєї келії-світлиці академічного будинку в садочок Академії і там складав цю збірку. Тоді-ж я передав цю працю до ви ­ давничого тов-ва „Друкар”. Та воно протягом кількох важких для друкарської справи років не спромоглося ри ­ дати в світ цього рукопису і оце недавнечко повернуло його мені. Тепер я його друкую в виданнях Академії Наук з приводу 2 0 -ої річниці, відколи помер В. Б. Антонович. Жадних змін і доповнень у збірці я не роблю. Залишаю т у саму редакцію, що виробив її за найближчою участю співробітника Академії В. К. Дем ’ янчука. Щиро йому дя ­ кую за цю допомогу. Складаю подяку й удові небіж ­ чика Волод. Боніф. Катерині Миколаївні Антоновичевій. пильно й любовно переховувала передані їй од не ­ біжчика. Антоновича його рукописи й дозволила мені свого часу р. 1919 запровадити їх до моєї збірки, скористував- шися як споминами. Вол. Бон., так і деякими літератур ­ ними матеріялами, звязаними з святкуванням його юбілею. Висловлюю подяку і дочці небіжчика Вол. Бон. Орині Во ­ лодимирівні Антонович і синові його Дмитрові Володими ­ ровичеві Антоновичеві, що теж дали мені змогу обізватися з частиною споминів Вол. Бон. й деякими иншими мате ­ ріялами про нього. Історична секція Української Академії Наук, що на чолі її стоїть вельмишановний акад. М. С. Гру- шевський, виготувала оце 1-ий том повної збірки творів В. Б., з ,присвятивши цей том публіцистичним його статтям (вийде за редагуванням Кат. Мик. Антоновичевої). Отож я за згодою з секцією, передав до цього 1-го тому списки двох публі ­ цистичних статтів Вол. Бон., що свого часу були надру ­ ковані в Основі — 1) „Что объ этомъ думать 11 і 2) „Моя исповідь “ , а в свойому збірникові залишив тільки ст. Па ­ далиці, що викликала була ці відповіді Вол. Бон. Анто ­ новича й редакційну статтю „Основи 11 . Нарешті, що-до споминів В. Б. Антоновича, то ми погодилися з Історичною секцією на тім, щоб вони, у звязку з їх подвійним значін ­ ням: з одного боку як власного твору Вол. Бон., а з дру ­ гого як основного матеріялу для його біографії, були на ­ брані тільки один раз, але видрукувані в такій кількості примірників, щоб одна частина їх увійшла до 1-го тому творів В. Б. Антоновича, а друга — до моєї збірки з моїми коментарями як відбитка з цього тому; тоді не доведеться переверстувати набору й робити зайві витрати. і ,I. На головному місці серед матеріалів для життєпису В. Б. Антоновича стоїть його Автобіографія, або „Спомини 11 іцо вже були надруковані в VII (стор. 1 — 17), VIII (стор. 193 — 204) і IX кн. (387 — 407) „Літературно-Наукового Вістника 11 за 1908 рік і в „Україні 11 1924, 1 — 2, стор. 151 — 160. Але після 1908 р. зминуло по-над 20 років. Тепер, шануючи пам ’ ять В. Б. Антоновича не тільки як одного з найвидатніших діячів на ­ уки в різних її галузях (в українській історії, археології, історичній географії, та етнографії), але й як громадського діяча, що стояв у центрі думок кількох українських по- коліннів, я виготував їх до друку і зробив це з великою радістю, бо був одним із найстаріших учнів В. Б. Анто ­ новича, що мав не аби-який вплив на моє зацікавлення історією стародавньої Руси і України. Ці автобіографічні записки В. Б. Антонович здебіль ­ шого написав був власноручно кількома наворотами, але не виготував до друку остаточно. Перший уривок (про свою — як він каже — антропологію) почав В. Б. писати у Римі 14/26 січня 1897 року на 63 році свого життя. Саме цього року він дістав відрядження до Риму для наукової праці в Ватиканському архіві. Писати далі свої спомини (про дитячі літа за 1834 — 1840 роки) став В. Б. тільки в 1900 році і знов-таки в Італії, в Катанії. Цікаво, що сам він дав латинські заголовки обом уривкам — для першого: „Іпсірі Romae 14/26 Januarii anno 1897 (An. natus LXIII), для другого: „Continuavi Cataniae 15/28 Decembr 1900 11 . Третій уривок має заголовок: „Дальші дитячі споминки. Наука домашня 1840 — 1844 “ . Коли і де їх писано — неві ­ домо; місця писання в рукописові не зазначено; мабуть, чи не на Україні. Тут уривається власний авторів авто ­ граф. Дальшу частину своїх споминів В. Б. вже прока ­ зував перед самісінькою своєю смертю. О ,Автограф , споминів В. Б. Антоновича писано його’ влас ­ ним правописом, але треба сказати, що взагалі В. Б. не звертав особливої уваги ні на російську, ні на українську ортографію, і не вважав себе за філолога. Ту частину, що В. Б. проказував, написано звичайним тодішнім правописом, так само як і ту, що видрукував В. В. Міяківський. Отож, на мою думку, спомини треба тепер друкувати в цілому сучасним українським правопи ­ сом, тим більше, що, хто схоче обізватися з правописом В. Б., зможе це зробити звернувшись до VII — IX кн. Лі ­ тературно-Наукового Вістника за 1908 р., де спомини Ан ­ тоновича, згідно з оригіналом, надруковано його право ­ писом. З дальших уривків, що охоплюють часи за 1840 — 1861-ий роки, небіжчик дав заголовок тільки одному — „Початок української громади”. Трьом останнім дали заголовки по ­ передні видавці: 1) Польське суспільство на Україні, 2) По ­ дорожі по Україні і 3) Суд. Я теж залишаю ці заголовки, бо вони відповідають змістові цих уривків. Останній ури ­ вок — „Суд” у виданні „Лїт.-Наук. Віст.” урвавсь на пів ­ слові: „але прийшлось тієї дум…” і редакція зробила до цього таку примітку: „тут уриваєть ся рукопис”. Але про ­ довження й кінець цього уривку були розшукали дочка та син В. Б. й передали мені. Уривок „Початок україн ­ ської громади”, на жаль, невеличкий і торкається не са ­ мої тільки „Української Громади”, а й того першого ук ­ раїнського гуртка в Київ!, що з нього згодом і розвинулася Київська Стара Громада. Такий зміст споминів В. Б. Антоновича. Його спомини, або, краще сказати, уривки з його автобіографії, безперечно дуже цікаві. Бажано було-б, щоб у бібліотеці мемуарів перевидано цілу низку таких автобіографій та споминів видатних громадських і наукових діячів; таких споминів є чимало: М. П. Драгоманова (Автобіографія й спомини), Хв. К. Вовка (Волкова) (про П. П. Чубинського), автобіо ­ графія II. Грабовського, спомини галицьких діячів (Бар- вінського, Заклинського про Федьковича, ВахНянина), М. Л. Кропивницького, М. І. Костомарова, Ів. Левицького, К. Ми ­ хальчука, Д. Мордовця, Б. Познанського, Ол. Пчілки, 0. Ру ­ сова (про Чубинського), М. Садовського, М. Старицького, Тобілевича, Ів. Франка (автобіографія і спомини), М. Чалого. 6 ,Автобіографічні уривки В. Б. Антоновича торкаються дитячих його літ, а так само тих років, коли він захоп ­ лювавсь народолюбством, яке повстало було серед поль ­ ської молоди, а далі українським рухом, до якого він пристав усією душею, рішуче одмежувавшись од поль ­ ського й привернувшися назад до свого рідного українського народу. Тут він був одним з фундаторів Київської Гро ­ мади, де відгравав головну ролю. До цієї доби належать двоє його листів, надрукованих в „Основі’ 1 за 1861-ий і 1862-ий роки: 1) „Что объ -зтомъ думать” (письмо къ ре ­ дактору изъ Кіева 7 іюля 1861 года) і 2) „Моя исповедь”. Надто велику автобіографічну вагу має другий його лист, що справді являється сповіддю небіжчика перед україн ­ ським суспільством і відповіддю на докори, з приводу першого його листа. Обертаюся тепер до короткої характеристики автобіо ­ графічних споминів В. Б. Антоновича. На превеликий жаль, треба сказати, що вони не виявляють нам поважної постати цього видатного діяча до краю. Це тільки уривки, а не систематично складена автобіографія, і ці уривки до ­ ведено тільки до того власне часу, коли В. Б. остаточно став на шлях науки, де своєю діяльністю залишив по собі найбільший слід. Спомини уривкові й випадкові навіть і з погляду громадських думок та діяльности небіжчика, бо знову-таки доведені тільки до того часу, коли з невелич ­ кого гуртка почала розвиватися Київська Громада. Спо ­ мини В. Б. про Київську Громаду були-б за-для нас над ­ звичайно цікаві, бо він відгравав у ній головну ролю мало не ввесь час, поки вона була Існувала, себ-то протягом кількадесятьох років, надто в 60 — 80 рр. Але діяльність Громади, як відомо, була конспіративна, отож оповідати про неї неможливо було аж до останніх часів. Та й усеньке своє життя небіжчик жив під постійним доглядом поліційно- жандарської влади, що вважала його за головного провід- цю шкідливого, на її погляд, українства. Тим-то Вол. Бон. і не зважувавсь писати спомини про діяльність Громади. Звертаємося тепер до окремих частин згадок В. Б. Анто ­ новича, щоб додати до них потрібні коментарі. Перший уривок зветься „Антропологія”, і не дарма В. Б. дав йому таку назву. Насамперед він сам був природник, працював над антропологією в Парижі у Топінара і надавав їй не 7 ,аби-якого значіння. Далі, він розумів, що в усяких ме ­ муарах мемуарист повинен згадати про свою антропологію, або генеалогію: „У теперішньому часі “ — каже він — „коли антропологія зробила великі поступи, не можна починати мемуарів, не подавши, скілька змога, фактів про свою генеалогію 11 . Але якою повинна бути ця генеалогія? Не такою, що на її підставі складали „Herbarz Polski 11 , а ось якою: „генеалогія ця не веде до прославлення роду, як це видно буде і з мого прикладу, але до того, щоби констатувати, скільки кожний чоловік отримав морального наслідку від своїх предків і як скористував з цього на ­ слідку — чи причинився до його збільшення чи до його поменшення 11 . Як гадав В. Б., генеалогія (атавізм від пред ­ ків) являється найголовнішим з трьох інгредієнтів — на його пай припадає maximum, але не більш од 75% мо- •ральної цінности, тимчасом як на пай виховання 5 — 10%, а на власну ініціятиву людини не більш од 15%. Тут значіння атавізму, на мій погляд, значно перебільшено, і в усякому разі ці відсотки не підходять до таких ви ­ датних діячів з таким оригінальним самостійним розумом, з такою дужою волею й таким впливом на инших, як В. Б. Антонович. В. Б. ‘належав до тих, хто йшов не за течією, а проти течії і хоч на ньому й справді яскраво відбилася його антропологія, але з того боку, що він пішов не за нею, а проти неї, навіть більше — він повів за собою в реакції проти шляхетських класових традицій і чимало инших товаришів з польської шляхетської молоди. Отож для нас тепер генеалогічні згадки В. Б. Антоновича цікаві не стільки своїм широким впливом на нього, скільки нав ­ паки тим, що викликали в нього самого (реакцію та при ­ мусили його вибрати для себе инший не традиційний шлях, а шлях „отщепенца 11 од поміщицько-дворянської класи, польського перевертня і українського хлопомана. Але треба до цього додати, що в справжній (а не офіцій ­ ній) „антропології 11 В. Б. Ан-ча, як виявляється, є один дуже важливий генеалогічний факт. Цьому фактові й сам він надавав не аби-якого значіння. Ми теж повинні визнати його за важливий. ( Факт цей полягав у тому, що його батько був не поляк-шляхтич, а син угорського повстанця — Джидая Матіяша. Він утік з Угорщини до Галичини й одружився там з місцевою селянкою-українкою. Іван Джи- 8 ,дай .закінчив філософічний відділ Львівського універси ­ тету; батько його теж закінчив університет. Син з Гали ­ чини прийшов на Київщину. Тут став за гувернера у тамтешніх поляків-дідичів, познайомивсь з гувернанткою Антонович. Та під той час не жила вже з своїм чоловіком Боніфатієм Антоновичем. У їх народивсь син Володимир, що дістав материне прізвище. Так в антропології В. Б. переплелися дві течії, дві генеалогії — ідейного й розви ­ неного батька та матери, що виховалася не як поміщиця- дідичка, а як сирота-годованка в заможній польсько-шля ­ хетській родині. Її мати, бабка В. Б., родилася від князя Любомирського й простої селянки-українки, з якою він жив невінчаний. Мати перейняла від своїх вельможних шляхтичів-хазяїв увесь їх шляхетський світогляд, звичаї, усю ідеологію. Матеріяльно вона бідувала й мусіла жити по людях як гувернантка. Перша течія перемогла другу і викликала проти неї реакцію. Бабка, з якою В. Б. був у дуже добрих стосунках, оповідала йому про Гайдамач ­ чину, що бачила її ще на власні очі., Дитячі роки В. Б. прожив у м. Махнівці, Київської гу б . Про побут її люд ­ ности він і оповідає, описуючи польське та жидівське громадянство. До характеристики польського громадянства В. Б.-ча наближається й характеристика його, що зробив Б. С. Познанський у його споминах про ці роки 1 ), Б. С. Познанський теж каже, що польська шляхта пану ­ вала над 89% української людности. Російський уряд зовсім не цікавився національними інтересами українців, бо на соціяльні стосунки звертав аж надто мало уваги. Але й місцеві представники його стояли не високо з куль ­ турного погляду і навіть польщилися. І селянина-українця віддано було на ласку й неласку поляка – дідича та його посесора. І тому поляки, починаючи з магнатів і закін ­ чуючи економами, панували на правобічній Україні в куль ­ турному розумінні. Таким чином Україна, що відійшла від Польщі по її розборі, соціяльно й економічно звяза – лася з нею ще міцніше, ніж це було за польських часі в. Б. С. Познанський теж оповідає нам, але трохи инакше, ніж В. Б. Антонович, про баль у дідича Абрамовича, опи ­ саний у тодішній рукописній поемі. В цій поемі згадується ’ ) „Украинская Жизнь”, 1913, кн. 1, стор. 31 — 36. ,про те, як російський ротмістр, що його вибили різками поляки-магнати, загадав своїм салдатам відчухрати кривд- ників-магнатів, коли вони зібралися на баль до Абра ­ мовича. f. Другу частину споминів В. Б. присвячено його вихо ­ вуванню за дитячих років. Першу науку він здобув у своєї матери, що навчала його — разом з иншими поміщицькими дітьми — польської граматики й історії, загальної географії, катехізису 1 французької мови; ні про Україну, ні про Росію тут не було й згадки. У великій пригоді В. Б. стала згодом французька мова. Чималу увагу звертали і на ви ­ ховування та утворення світогляду, надто з польсько- національного боку. „Мати моя, каже В. Б., була гарячою польською патріоткою і старалася передати мені цей патріо ­ тизм — поки Польща була самостійною, всім жилося дуже добре, як-же її поділено, почалися нещасні для всіх обста ­ вини; на внутрішній стан і відносини в Польщі не про ­ водилося не тільки ніякої критики, але навіть не давалося ніяких фактів… Шляхта лічилась станом, установленим від Бога “ . Далі В. Б. почав готуватися до гімназії у Боні- фатія Антоновича, і тоді-ж уперше почув оповідання Чайковського, що відкрили перед ним козаччину. Образи Чайковського глибоко засіли в його душу і ніколи, як він каже, не стерлись, поклавши першу підвалину його українофільству. У гімназії на В. Б. мав великий вплив Джидай, людина з глибокими демократичними пересвід ­ ченнями, і французькі енциклопедисти — Русо, Вольтер, Монтескіє; під їх впливом склався його раціоналістичний світогляд,) Збереглися зошити та записи лекцій В. Б. з його гім ­ назіальних часів. Вони переховуються тепер у рукописному Відділі Бібліотеки Української Академії Наук. Там ми знаходимо мали, що він малював, переклади з Овідія, пи ­ сання на такі теми: Одеса, день першого травня, наша класа (Рішельєвської гімназії, де вчився В. Б.), Петро І. (по-французьки) — за цей нарис він здобув „5 “ і справді він був дуже добре складений — автор звернув особливу увагу в діяльності Петра на цивілізацію народу, любов до батьківщини; конспект з історії Церкви в перші чотири століття (по-польськи); французьку граматику; латинський синтаксис; вступ до нової історії. Треба зазначити, що 10 ,російський правопис у В. Б. був ажнадто слабенький і таким він залишився в його на завсіди. . Далі В. Б. . дає загальну характеристику польського громадянства на Україні в 40 — 60 роках — і це найцікавіша частина його споминів. Основні риси польського грома ­ дянства, як каже В. Б., такі: шляхетський стан через розбір Польщі втратив тільки з політичного боку, а з со ­ ціального боку, навпаки, навіть виграв, бо російський уряд підтримував кріпацтво, що панувало і в Росії,’ доходи шляхти збільшилися вдесятеро, влада над селянами не була обмежена; пани тільки панів уважали’за людей, а до селян, надто взятих до двору, ставилися наче до худоби. Культура серед панства стояла невисоко; найбільше зна ­ чіння мало середнє панство, бо магнати не проживали на Україні (дарма що їм і належало 9 / 10 усіх земель). З селянством пани не мали діла, тільки здирали з нього податки й уважали за нижчий стан. Так звана українська школа в польському письменстві (Чайковський) малювала фантастичну козаччину, що вона буцім-то була пройнята польським духом і патріотизмом. І взагалі не приймалося прихильно нічого, що-б не ідеалізувало польського побуту, а про того, хто давав негативні картини, згадували при ­ слів ’ ям про птаха, що каляє своє гніздо. Та й цією літе ­ ратурою цікавилися більш люди ліберальних професій, ніж заможна шляхта. Російська адміністрація теж була мало освічена 1 брала хабарі. Того, хто висловлював демо ­ кратичні думки, вважали або за божевільного, або за уря ­ дового провокатора… Шляхта в теорії була рівноправна, але поділялася як-до достатків на різні зовсім нерівно ­ правні стани. Теорію шляхетської ідеології утворили для шляхти єзуїти і на підставі триєдиного начала на зра ­ зок слов ’ янофільської трійці — православья, самодержавства й народности — вони утворили таку трійцю — католицтво, польський патріотизм і шляхетство. До освіти селян ста ­ вилися вороже: як усі будуть розумні, казали вони, то хто оратиме? Найближче до селянства все-таки стояло пра ­ вославне духівництво, хоч як його затуркали поміщики. Цікава й та частина споминів, яка оповідає про подорожі В. Б. за університетських часів, викликані його українофіль ­ ством, коли він хтів здійснити свої демократичні принципи й обізватися з селянським життям, коли, як сам каже, „при ­ п ,тулюючи слабі знання про українство до загальної демокра ­ тичної теорії, він одкрив сам собою українство”. Ці свої пере ­ конання він передав товаришам в університеті, де потроху утворився цілий гурток хлопоманів, що вирішили на вакації обходити пішки в селянських свитках Україну. В цих по ­ дорожах В. Б., як і всі инші, добре обізнавсь з народнім світоглядом; „народ — каже він — став перед нами не в шляхетському освітленню, а таким, який він єсть “ . Отак обійшли за 3 вакації Київщину, Волинь, Поділля, Холмщину і частину Катеринаславщини та Херсонщини. В. Б. дає дуже цікаві згадки і вражіння з своїх подорожів. Але шляхта була обурена цими подорожами та єднанням її мо ­ лоди з українським селянством і наслала силу виказів на Антоновича, Рильського та ин. Шляхта Бердичівського по ­ віту, що до нього В. Б. належав, урядила над ним суд, але-ж суд цей не зміг довести, що він проповідував селянам рі ­ зати панів, і його одзволили, тим більше, що й повітовий маршалок, освічений та толерантний Бобровський, гаряче висловивсь проти такого обвинувачування; але над В. Б. залишилося обвинувачення єзуїта Шембеля в пропаганді атеїзму, антипатріотизму й соціальної революції, отож при ­ значено над В. Б. нове слідство. Це зробила вже росій ­ ська адміністрація — генерал-губернатор кн. Васільчіков. В. Б. знов питали про таємні студентські гуртки, про його подорожі та про комунізм. Цікаво буде тепер дізна ­ тися про цей адміністративний суд на підставі офіцій ­ ної справи, що розшукав у генерал-губернаторському архіві В. В. Міяківський. Далі В. Б. оповідає в своїх споминах про справу Т. Рильського. Про цю справу теж є документи в генерал- губернаторському архіві. їй присвячено розвідку В. В. Мі- яківського про популярну історію України, що склав Риль ­ ський, укупі з тією частиною тексту, яка потрапила в руки поліції. У тій частині споминів, які тепер знайдені і друку ­ ються уперше, В. Б. оповідає про перший український гурток-громаду, що відокремивсь од польського гуртка або ґміни ’ ), Де передніше був Антонович і инші укра- Про польські ґміни в Київському ун-ті за ті часи, про студентів, професорів-поляків — дивись у Maryana Dubieckiego: М lodziez polska w uniwersytecie Kijowskim przed rokiem 1863. K. 1909. 12 ,їнці, як Рильський, Познанський, Михальчук. Тут-же В. Б. оповідає про те, як його притягала поліція й жандарі, обвинувачуючи в різних політичних справах (справа Ог ­ ризка, Ге, Познанського, справа про семирічну школу в Київі, догляд над ним пристава Матковського ’ ), про подо ­ рож до Петербургу — до редакції „Основи” з дорученнями від української громади). Закінчуються уривки коротким недописаним розділом про початок Української Громади у Київі, про лікаря Ф. Панченка, що взяв у ній гарячу участь. З складу польсько-української ґміни вийшло тоді вкупі з Антоновичем і за його приводом 15 чоловіка. Вони вирішили скласти українську громаду й не пристали до польського повстання 1863 року. Це все дуже цікаві справи, але в уривках Антоновичевих споминів про них роз ­ казано дуже мало й випадково. Тим-то вважаю за потрібне й корисне, ба навіть необхідне, щоб спомини В. Б. були зрозуміліші в своїх подробицях, подати про це ширші ві ­ домості на підставі польських джерел з одного боку та українських з другого, і то найбільше на підставі мему ­ арів сучасників подій. У споминах В. Б. є цікава вказівка на Кирило-Методіївське братство, що з ним звязує ідеоло ­ гію В. Б. Антоновича М. С. Грушевський (Зап. Укр. Наук. Тов. у Київі, кн. Ill, К. 1909, стор. 9). М. П. Драгоманів у своїй „Автобіографії” (Былое, 1906, червень) згадує про ті часи так: „Украинцы составляли въ Кіеві, уже въ 1859 г. особый національний кружокъ, хотя собственно огромное большинство православныхъ студентовъ Кіевскаго Универ ­ ситета (около 500 душъ съ вольнослушателями) были ро- домъ украинцы. Этотъ кружокъ заботился о развитіи ук- раинскаго языка и литературы и желалъ самостоятельнаго положеній украинской націй передъ польскою и велико ­ русскою (русскою). Разнообразны, своеобразны и не вполнГ ясны были его стремленія. Были мечты и объ Украинской республик’!,, о возстаніи крестьянъ по примеру гайдамаковъ, но больше всего вниманія привлекали національно-литера- турные интересы. Особой вражды къ русскими не было, но была вражда къ ПольшЪ”. Драгоманова там уважали за ко ­ смополіта. У своїх „Австро-руських споминах” (ч. II, стор. 22) *) Сумне вражіння роблять на нас тепер спомини про цей догляд, коли треба було так догоджати поліцейському приставу, що в руках його був В. В. 13 ,М. II. Драгоманів додає, що український рух підупав у 18.63 році і Київська Громада після того сливе не зби ­ ралася. Члени Громади поділялися на українофілів (націо ­ налістів) і хлопоманів (що обстоювали інтереси україн- ! ського селянства). Цей коментар — то вступ до споминів В. Б. Антоно ­ вича, вміщених наприкінці збірника, як відбитка з 1-го тому творів В. Б. Антоновича. . ..’ н…. ,II. Польські джерела. СПОМИНИ ТАД. ВОБРОВСЬКОГО. Польські джерела були сливе зовсім невідомі на Укра ­ їні і навіть на книжку Равіти-Ґавронського, для українців дуже неприхильного, в свій час не з ’ явилося відповідної критики. За найцінніше джерело відомостей про громадську діяльність В. Б. Антоновича треба визнати мемуари Т. Б о б- ровського. Він дає окрім фактів ще й своє освітлення їх з польського погляду. Вони цінні тому, що сам Бобров- ський був дуже освічена й досить толерантна людина, до всього-ж брав участь у згадуваному вже суді повітової шляхти над Антоновичем; він найбільш 1 обороняв його од обвинувачування в новій гайдамаччині проти панства. Ось що оповідає Т. Бобровський про В. Б. Антоновича і от як його характеризує * ). *) РатіеДпікі Tadeusza Bobrowskiego, z przedmow^ W. Spasowieza Львів 1900, том JI, стор. 220, 228 — 230. 15 „Серед тодішньої університетської молоди перед вели Леонард Совінський, Володимир Антонович, Тадеуш Оже- ховський, Володимир Мілович, Вацлав Лясоцький, Тадеуш Раковський, а про инших менш відомих не згадаю…” Розповівши про Совінського, Бобровський далі каже: „Цілковиту протилежність до Совінського являв Анто ­ нович. Непоказний й скромний поставою, несміливий у по ­ водженні, поважний і більш задумливий ніж говіркий, ґрунтовніший і розважливіший ніж блискучий та вимов ­ ний, з певним висловом затайливости й підозріливости в очах та обличчі, позбавленому чару молодости, з замилу ­ ванням вже тоді віддавався студіям над джерелами до істо ­ рії України. Здався мені тоді працьовитішим, аніж тала- ,повитим,. більш схильним і призначеним до тихої кабінет ­ ної праці, ніж до практичного життя. Серед гурту товари ­ шів уважався за дуже талановитого й мав на їх не аби-який вплив, завдяки свойому видатному розумові й вдачі, щирості переконань, а може й упертості, з якою державен вже раз вироблених переконань. Був сам шлях ­ тич з пов. Латинського, син часткового власника того-ж самого села Березівки, з якої був і Совінський * ). Віддаю ­ чись праці над джерелами до історії України (Rusi), не міг винести від неї жадного иншого пересвідчення, як те, що правління польське — польської шляхти — на Україні було сумне, а кожний відкопаний десь факт, що свідчив про те, з гіркою втіхою та іронією заховував він у душі під печаттю невблаганного однобічного осуду. Не бажав він зовсім пам ’ ятати про те, яка була доля трудящого люду в цілій Европі аж до кінця XVIII віку, і що Польща зовсім не становила вийнятку, а що в ній саме завдяки традиції, хоч не завдяки правним і суспільним основам, по суті речи легше було народові ніж де инде, а вже-ж поляки одні з перших, хоч запізно для себе, подумали про поправу. З своїми переконаннями, неприхильними для панування шляхти на Україні, Антонович аж ніяк не крився, а това ­ риші залюбки повторювали тії факти, що він повикопував та ті висновки, що він проповідував, а це знов гірко обра ­ жало й дратувало прихильників „шляхетської традиції 1 ‘, що зовсім не були обізнані з історією, а минуле знали хіба- що з оповідань Сопліци чи Поля. *) Тут помилки у Вобровського. Певні відомості про це подає В. Б. у своїй автобіографії. П> Отож ці прихильники шляхетчини вбачали в Антоно ­ вичеві „демагога та небезпечну людину ” й раз-у-раз мали його на язиці. * Це, звичайно, мусіло й його дратувати тим більше, що ті погляди, які він оголосив що-до минулого, мали переважно академічний характер і не доходили до практичних висновків що-до сучасности. Не чув я ніколи, щоб він висловлював погляди анТисуспільні, а в злободен ­ ному питанню селянському видавав^ мені цілком помір ­ кованим, коли-ж у широкому розвязанйі цієї справи через надання селянам землі у власність міг убачати засіб до приєднання та з ’ єднання, то з цим не один з найправовір- ніших шляхтичів міг згоджуватися та й згоджувався. ,У підготовчих працях до руху 1863 р. Антонович не брав і з принципу не міг брати участи, бо-ж його, як чцотого „народовця”, аж ніяк не цікавили політичні стосунки й права народу, а тільки соціальні . Д о чого йому політичні права народу, що його попереду треба ще виховати на громадян! А праці революційні, скеровані до об ’ єднання в давніх межах, хоч і під гаслом: „вільні з вільними, рівні з рів ­ ними”, — для щирого народовця-українця (Rusina) свідомого історії та тверезого в своїх поглядах — безперечно заспо ­ кійливими не видавалися. Зазначивши відкрито свій розбрат з прихильниками руху та потягши за собою кільканацятеро товаришів, про ­ званих „хлопоманами”, Антонович залишивсь осторонь, не пориваючи все-таки товариських звязків з рухівцями, може навіть свідомий їхніх замірів і твердо оцінюючи, що на цьому зіткненню польських змагань з російськими силами українці (Rusini), тихо сидячи й повторюючи „нехай тому Бог.дає, хто добре думає”, можуть тільки виграти. Такому поступуванню, якщо тільки воно було неприховане, — а так було, — не можна нічого, закинути, залишається тільки жалкувати, що воно довело Антоновича, може навіть і ло ­ гічно, до остаточного кроку — до відступництва. Після по ­ дій 1863 р. він зараз пристав на православну віру, одру ­ жився з попівною (?) ’ ), а призначений на професора ро ­ сійської історії при Київському університеті й кустоса археологічної * 2 ) комісії в Київі, на цих посадах провадить через 20 з гаком років найнеприхильнішу, а завсіди од ­ нобічну діяльність проти польської нації, охоплюючи нею не тільки минуле, ба й усі сьогочасні змагання до поправи помилок гіркою й безнадійною для нас критикою лиша ­ ючи далеко позаду в цьому розумінні правдивих українців (Malorosyan), які про нас судять куди поміркованіше. Я певен, що він, байдужісінький до обрядового питання, зі ­ рвав і радий був зірвати вузли, що звязували його з польською нацією, в тому переконанні, що не переходить до табору „московського”, а навпаки закладає табір український (ukrairiski), огнище об ’ єднання багатомільйонового народу. То правда, що не для звичайної кар ’ єри Антонович вчинив *) І тут автор помиляється. 2 ) Не археологічної, а археографічної (Временная комиссія для раз ­ бора древнихъ актовъ). 2. Багалій. ,так, як він вчинив, як не менш певне й те, що він вже помилився в своїх надіях, про що повинен-би вже переко ­ натися на досвіді, побачивши^ як не таланило й не тала ­ нить українським (malorosyiskim) народнім аспіраціям та їхнім представникам, не виключаючи й його самого. А не ­ охоту проти всього, що польське на Україні (Rusi), розви ­ нену в його до найвищої міри, можна-б пояснювати хіба впертою сталістю раз прийнятих поглядів, безвихідністю й трагічністю його становища. Будь-що-будь, ми, поляки, хоч-би що хто-небудь казав, силкуючись виправдати вчи ­ нок Антоновича, мусимо вважати його за відступника і то з хвилини найболючіших його розчарувань і мук. Росіяни, дарма що раз-у-раз закликають нас до такого „salto mor- tale”, може менш логічно, але по суті похвальніше для себе, гордують „перекинчиками” (так звуть вони поляків, що переходять до їхнього табору), а українці (Malorosyanie) не можуть оцінювати їхню відданість народній справі, бо кар ’ є ­ ристи мусять її міряти своєю міркою, а народ, безперечно, на ­ віть не знає про існування свого „коханця”. Ані подвоєна, ані потроєна найкорисніша навіть історична праця не спро ­ можна згладити остаточні вражіння од такого становища для людини будь-що-будь вищої інтелектуально, людини вищих аспірацій і по-свойому шляхетної. Звідсіля роз ­ дратування й та запеклість проти його, які доходять до та ­ кої міри, що тепер, після стільколітнього досвіду, дозволя ­ ють Антоновичеві твердити, що він — хоч яка принижена й пошматована польська народність на Україні — уважає її для справи українського (malorosyjskiej) відродження ще далеко небезпечнішою, ніж перевагу, яку остання зустрічає з боку уряду і змагань великоросійських. Во-1стину, в устах, так суворо для нас неприхильних, це не мале при ­ знання нашої живучости; все-ж-таки я вважаю його за цілком перебільшене й необґрунтоване”. Таким чином, Бобровський усе-ж-таки вважає В. Б. Ан ­ тоновича за зрадника польської ідеї, одступника „з хвилини найболючіших його мук”, дарма що й оцінює його досить високо, як українського громадського діяча. Такий погляд висловив на Антоновича і инший представ ­ ник польського шляхетства — Падаліца (3. Фіш) з приводу статті В. Б. Антоновича в „Основі” про Горжковського. ‘ 18 ,■ ПАН ПАДАЛИЦЯ – до пана Владимира Антоновича. Позвольте мені, пане Антоновичу, одкликнуться на ваш лист, надрюкований у „Основі 14 за Іюль місяць, з москов ­ ським наголовком: „Што объ этомъ думать 11 . Вибачайте, що будем говорить до вас мовою руською, бо по-польськи „Основа 11 не дрюкує ’ ), а по-московськи ми самі калякать не уміємо. . За що се ви розсердились на Горжковського і на Кра- шевського і за що кладете вину ■ гуртову на усі наші історичеські книги і на усіх писателів? Сумно нам стає слухаючи вашої мови. До чого се ви придираєтесь? Чим- же так оце провинила редакція „Варшавської Бібліотеки 11 , що розказала те, що вичитала у старосвіцьких паперах? Чи-ж вона винна за те, що тих документів не надрюковала? Вона-ж каже, що хотіла та коли-ж не можна… Або-ж то вас, пане Антоновичу, врозумлять ’ треба про те, що у нас можна, а чого не можна? Сами ви про се добре знаєте. Ну, а чого-ж се ви не наговорили на ті повісті Горжковського, котрих не читали. Може справді вони бездарні, але може браві і толковиті. Перед неводом рибу не ловлять. Коли суд, то нехай-же він буде чистий і справедливий. Коли повертаєте на закон і правду, то й сами держіться закону і правди. От тоді ви, пане Антоновичу, будете мати перед усіма чисте око. За що ви докоряєте редакції Варшавської Бібліотеки? За дві чи три строки, котрі вона написала, щоб подати вістку про нові книги. Не ужеж оце не найшли ви у поль ­ ських історичеських книгах широкої і розумної мови про Україну? Чом-же ви не читали Лелевеля, Шайноху, Коро- новича, Маціовського, Бєліовського? Чом-же ви не дозна ­ лися про ті пам ’ ятники історичеські, що їх писали: Стрий- ковський, Коховський, Ґрондзький, Оржельський, Рудав- ський і решта? Коли ви їх читали, то положіть руку на серце й скажіть по совісті: чи ті учені мужі говорили неправду? Правду вони говорили про нас 1 про Україну і не окривали ані злого, ані доброго. Спитайте Куліша, Костомарова, Соловйова і тих усіх, що вчитались пильно *) Надрюкуе — коли що доладне получить — переложивши на рідню мову. Ред. 19 ,в нашу історію, а й вони вам скажуть, що ми не таїли правди і не безчестили нікого лукавою мовою. Слово у нас було вольне і річ вольна. Не такий світ тепер, пане Антоно ­ вичу, щоб вигадовать брехні один на одного. Не до того йде тепер, щоб помиями заливать очі. Про давні діла пи ­ сать можна, але не слід, та й не приходиться, щоб те усе, що було, прикладати до того, що є і що буде. Дай нам Боже, щоб те усе, що минулось, послужило нам на науку та на користь, а не на колотнечу. Гай-гай! як та кров, що її безневинно пролито, та має нам тепер марати вид і руки, то не доведи сього Господи. Ви розсердились на нас, пане Антоновичу, Бог вас зна за що, та й сердитим оком дивитесь на усе, що стоїть перед вами. І бачиться вам, що буцім-то писателі наші доказують, „що край між горами Карпацькими, та меж ріками: Вепржем, Припетю і Дніпром, і тепер і спершу був польським”. Про те, пане Антоновичу, чий він був і чий він є, історія зна і записала уже на свої карти. Не наша сила переиначить історію. Про се можна говорить і доказовать, але сердиться нема защо. Тепер на инший спосіб межують землі. Минулося те врем ’ я, коли народом торговали як скотиною та забирали його цілими табунами. Тепер він має свій голос і своє право. Отже, по-моєму, то ані вам ані нам не приходиться тягнуть його за полу. Хто його зна, щоб він сказав, як-би добре розважив та подумав. А може-б він не схотів муштроваться і по вашій команді… І во істину, ніхто із польських писателів не сказав такого порочного слова, за яке ви нам докоряєте. Вчитай ­ тесь лишень пильно в історію, то ви там дочитаєтесь, що і тоді навіть, коли усі королі та князьки заїзжали землі і забирали не питаючись, — ми двійчі питались вас і про ­ сили пристать по добрій волі. Чим-же ми тоді робили не по правді? А я спитаю вас: чим-же і тепер робимо лукаво і не щиро? Чи загорнуть вас під себе бажаємо? Чи закріпо ­ стить вас хочемо? Доказуйте нам, коли так кажете. І по ­ думать того не можна, чим нас порочите. Не вслухались ви мабуть добре у той гомін народній, що розлягається по ярах та по лісах і селах од Висли аж до Дніпра. Не накликаємо ми нікого до ножів, не куємо пут на нічиї ноги. Ідемо до вас з хрестом святим, подаємо вам на віч- 20 ,ний мир руку, кажем: Боже помагай, а ви цураєтесь нас і за добре слово одказуєте лайкою. Гай-гай! не на лад повертаєте роботу. Вам усе сниться Коліївщина, викликаєте Гайдамаків, величаєтесь Желізняком та Гонтою, а забуваєте, що тепер уже не те, що було колись і що колотнеча наша вийшла-би усім нам на погибель, а одному чортові на радість. Не цураємось ми розсужовать та роздумовать старо- свіцькі діянія. Знаємо, що історію нашу пильно нам роз ­ важати треба і учиться не для чваньби, а для науки. Чим лучче її пізнаємо, тим видніші стануть шляхи наші. Але за те нам обидно, пане Антоновичу, що ви витикаєте нам очі за такі діла, що їх земля накрила уже давно одною могилою. Як на вашу дулю ми вам тож зачнем тикать дулі, то -тілько полаємось, та й годі. Безсмертний ваш Гоголь сказав колись: „Положимъ, что Александръ Маке- донскій былъ великій человікв, да зачкмъ же стулья ло ­ мать”. Отже ся присказка приходиться і до вашої речи. Нехай ваш Богдан був лицар великий, але защо докорять, як хто скаже, що ні. А що про акти Київської Комісії, то єй-Богу стидно вам заступаться. Не того ви десятка чоловік, щоб таку хвалити роботу. Про книги я нічого не скажу, але те скажу, що вони з лукавою написані думкою. Що-б ви ска ­ зали про садок, як-би я вам виніс з нього мішок кислиць. Сказали-б, що садок на око гарний, та овочі родить погані. Деж-то! цілий мішок самих за себе кислиць ані одного яблока гарного та солодкого. А як на правду, то у садку найшлись-би і гарні овочі, та я вам їх не виніс. Ну, чи-ж садок за те виноват, що я вас попоштував самими за себе кислицями. Ні, се уже мене за те виноватить треба. Се уже я напакостив, а садок нічого не винен. Отже так саме і з тими книгами. Повибирав хтось самі кислички, частує кого зостріне, та й ще приговорює: „Оце-ж, який садок поганий. Оце-ж яка бридка овоч. Х.оть-би тобі насміх одно солодке нашлось яблочко”. Коли-ж ми знаєм той садок і знаєм, що там є усякі овочі. От ми, вибачайте, і сказали, що той панок бреше. Нехай- же нас хоч циган судить: чия тут правда 1 ). ‘) Вичерпливу одповідь на обвинувачування Падаліци й Совінського в тенденційності дала наша Київська Тимчасова Комісія в „Основі” (1861, Октябрь, стор. 65 — 91). 21 ,Аж сумно стало слухаючи вашої лайки на Горжков- ського. Знаєм ми того чоловіка’ й знаємо те про нього, щб Він чоловік правдивий і чесний. Не раз балакали ми з ним про старину українську й дивувались слухаючи, як то він бідолаха збирав старі книги, як він вештався ■на торжках та скуповував, як вишукував під стріхами, як пішки ходив по Україні і послідню копійку оддавав за лист старого паперу. Але поклястись можна, що він не збирав того хламу на те, щоб його затасовать. Він з нього дошукувався правди, бо любив правду. Ажеж Куліш так саме збірав старі книги та папери по Україні. Чи-жнам за те порочить треба. Ні, за те йому велике спасибі. І ви, пане Антоновичу, не боялись Бога, — порочити того чоло ­ віка. Не думав він про старину нічого неправдивого і не злословив ніколи України. За те, що він пішов у Рим, та став там ксьондзом * ), — глумоваться не приходиться. Як-би вам прийшла думка постригатись у ченці у Київській Лаврі, — Чи ужеж оце зараз на сміх вас піднять треба? Нехай вам Бог помога. Аби з тверезим серцем, та по добрій волі. Не прогнівайтесь, коли вам скажемо, що і до Крашев- ського причепились ви Бог зна з чого і защо. Ніхто у нас не зневажа Шевченка. Вічна пам ’ ять тому генієві високому і народньому. Про похорони його у Уніяцькій церкві вийшла якась ошибка. Той хто писав до Польської Газети, не знав, мабуть, добре. За що-ж зараз сердиться, докорять і вигадовать на нас те, що і на думку ніколи не прихо ­ дило? Бодай вас. Чого ви не навидумовали. І сяка і така Унія, і ми її не хочем і її у нас нема і не буде і багацько іще дечого… Сміх тільки та й годі. Та хто-ж тебе, голубе мій, заганяє в Унію? Кому вона тепер потрібна? До чого її пришити можна? Як-таки вам не сором лякати народ хрещений таким клоччаним пугалом? Сказали ви нам присказку, що „брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся”? Доказуєте,що „вельможна шляхта уже перейшла у один кінець”, і питаєтесь: чи справді вертати ­ меться тим самим шляхом? Отже, коли-б ви тільки не сер ­ дились, то я-би вам сказав, що сю присказку можна прило- жити не конечне до самої шляхти, а до кожного перевертня… ’ ) А чом-же ее ви, пане Падалице, не додали: єзуїтом? Тим-бо- й-ба!… Ред. „Основи”. 22 ,Не попрікаєм вас, Не хочем заводить колотнечі — крий Боже. За одно тільки просимо вас: якщо коли прийдеться до розмови, то говоріть чесно і правдиво. Як розмовляти ­ мете з толком, то може і зрозумієм один одного. Така наша думка і така рада. Ідучи укупі, скоріше і певніше най ­ демо те, що загубили. А як найдемо, то не дай Боже, щоб послі ми вам, або ви нам витикали присказкою: „Лучче з розумним згубить, як з дурним найти”. Прощавайте, добродію. Тадеуш Падалиця. 15-го октобрія 1861 року з України. ОЦІНКА АНТОНОВИЧЕВІ)! ДІЯЛЬНОСТЕ В КНИЖЦІ ФР. РАВІТИ-ҐАВРОНСЬКОГО. Найгостріше виступає проти В. Б. Антоновича Равіта- Ґавронський у своїй книжці „Rok 1863 па Rusi. Том II. Ukraina, Wolyii, Podole “ ’ ). „Київський Університет являв собою центр духовного життя польської молоди, бо тоді ще Варшава не мала свого університету, а до Московського потрапляла тільки невеличка частина польської молоди з Литви. Польська молодь становить на Київському університеті переважну більшість (1.000 поляків на загальну кількість студентів 1.200). Молодь гуртувалася по громадах (ґмінах) відпо ­ відно до провінцій, з яких вона походила. Таким чином існувало п ’ ять громад: Волинська, Подільська, Українська, Литовська та Коронна. Окрім того існував ще конспіра ­ тивний гурток, так званий „Trojnicki zwiazek “ (названий так від того, що кожен його член знав, для конспірації, тільки двох членів гуртка). Одним з його фундаторів був В. Мілович, а до найдіяльніших членів належав В. Б. Ан ­ тонович та А. Ґловацький. Одне з найцікавіших явищ студентського життя на Ки ­ ївському університеті того часу це те, що українці фак ­ тично не становили в університеті окремої групи. До ук ­ раїнського гуртка ввіходили поляки з усіх трьох провін ­ цій (Поділля, Волинь, Україна), на чолі гуртка стояв Антонович. Невеличкий на зріст, білявий, з неправильними 1 ) Про Антоновича оповідається в розділі IV „Kijow. Zycie mlodziezy”, стор. 123 — ’ 161; тут-же, на стор. 143, вміщено його портрет з таким під ­ писом: Wlodzimierz Antonowicz twdrca hajdainaczyzny w nance historycznej. 23 ,рисами обличчя, яке поганив ще зачісуючи волосся на чоло, з першого погляду вйДавався несимпатичним. Ходив у свитці з грубого сукна; про шляхту висловлювався неприхильно, всю свою симпатію звертав до народу. Після п ’ ятиріч ­ них студій над медициною перейшов на історично-фі ­ лологічний факультет, що й давало йому перевагу над молодшими товаришами; а демократичні ідеї його з ’ єдну ­ вали йому палких прихильників. Пропаганду свою про ­ вадив дуже зручно: сам завсіди виступав як поміркований демократ, а коли йому вказувано, що прихильники його доходять до необхідности повторити Коліївщину, він жар ­ тівливо посміхався й вказував на свої польські переконання та бажання. В 1861 році зірвав з польським рухом, засно ­ вує окремий український гурток „Громада”. Марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати. Московський елемент не видавався йому страшним, вирішив через те боротися з польським. Маленький Маккіявелі взяв на свої плечі надто велику працю: адже не міг він не знати, що з минулого не залишилося нічого, що треба все творити наново. Не доріс до такого завдання й пошкодив не тільки собі, а й тому народові, що з його лона він вий ­ шов, ба навіть і тому, якому бажав служити. Відіграв він не аби-яку ролю, тому зупинитися над ним треба довше. — Походив він з польської шляхетської родини, хоч і до ­ волі бідної. Замолоду був хирний та хоровитий. Року 1842: віддано його до II гімназії в Одесі, де він і здобув се ­ редню освіту. Після цього переходить до Київа й запи ­ сується на медичний факультет — очевидячки шукав тільки хліба, а медицина під той час прокладала до цього шляхи. Але коли вже мав закінчити курс на медичному факуль ­ теті, переходить 1855 р. на історично-філологічний факуль ­ тет і закінчує його з середніми науковими кваліфікаціями, з ступенем „кандидата”. Це був саме момент розумового пробудження України. На арену виступає група російсько- українських письменників, як Куліш, Костомаров, Максимо ­ вич, а почасти й Шевченко, що дали впіймати себе на гачок московських політичних комбінацій. Вони завзято нападають під зручним проводом Москви на Польщу за буцім-би-то заподіяні від неї кривди українському наро ­ дові. Оця загальна політична атмосфера, а до того ще се- 24. ,лянське питання, яке саме тоді дійшло свого кульмінацій ­ ного пункту, вивели Антоновича з рівноваги й схилили його симпатії в бік покривдженого неначе-б од Польщі українського народу. В додаток до цього він ще під той Час потрапляв на село, де безпосередньо здибується з на ­ родом. А саме: сестра його вийшла була заміж за Васнев- ського, що брав у державу село Брицьке (недалечко од Вінниці, в північній частині Бердичівського повіту). Сюди-то й приїздив, а частіше приходив пішки Антонович з своїми товаришами (головно з Адамом Радлінським). Тут він свіжо нафашерований теорією відродження українського народу, підняття його культурного рівня, теорією, яку з усіх сил пропагували поляки, захоплено узявсь навчати сільських дітей грамоти. Хоч поляк, — тут його за такого і вважали, — дуже гостро виступав проти поляків і Речи Посполитої, обвинувачуючи її у всіх книжкових кривдах, заподіяних українському народові, бо бачив він тільки кривди кріпа ­ ків, не добачаючи пружини загальної державної системи; бачив меч (що ранив не самих тільки українців), але не добачав руки, що держала його. За альфу й омегу були для його історичні російські твори (друк уважав він за. незбиту правду) й найповажніший серед їх — Устрялов. Через ці погляди й повстала в його гаряча полеміка з Ле ­ онардом Босняцьким, молодим державцем другої половини Брицького, колишнім студентом Київського ун-ту, людиною освіченою й щирих польських переконань. На всі Антонови ­ чеві аргументи була одна відповідь, що історія його „казенна”, але однобічність його не давала йому цього завважити. Серед такого загального настрою надходив час револю ­ ційного руху. Антонович — молодий, працьовитий, палкий народній трибун, речник поступових гасел — зайняв серед університетської молоди одне з перших місць. Уважали його за людину принципу. Незабаром зібрався коло його товариський гурток, куди ввійшли В. Камінський, Т. Риль ­ ський, Л. Сирочинський, В. Козловський та йнші. Багато з їх вийшло людей визначних, видатних борців за народню справу. Палко захоплені долею українського простого на ­ роду, потребою його відродження, вважали за своє гасло ідеальну оборону цього народу. Антонович був для ’ їх наче живий архів, історичний підручник, де зібрані були всякі злочини Польщі супроти українського люду; для кожного, 25 ,хто тільки шукав болота на шляхту, вмів він знайти по ­ трібні йому аргументи чи то в своїй пам ’ яті, чи в книжках. Це був дуже діяльний період у його житті. Хоч належав він до Волинської ґміни, але, як людина цікава, не вдо ­ вольнився тим, що чув у себе, а частенько забігав на за ­ сідання инших ґмін. Провадив нескінченні теоретичні ди ­ скусії (до цього помагав йому не аби-який запас критич ­ ного матеріалу), віддавався студіям, подорожував з товари ­ шами по Україні — все з однаковим запалом, з однаковим захопленням. ‘ Разом з Тад. Рильським, Л. Сирочинським, В. Козлов- ським, перебрані в селянські свитки, подорожували вони по всій Україні; за це й прозвано їх хлопоманами, а рух цей хлопоманством. Виріс цей рух не стільки з свідомости приниженого становища селянства, скільки з гарних гума ­ нітарних ідей, навіяних боротьбою західньо-европейських народів за волю, та з бажання зробити щось добре й ко ­ рисне для українського простого люду. На такий ото ґрунт упали перші зерна повстання. Що правда, розламу серед молоди ще не було. Антонович — тихий, скромний, працьовитий, замкнений у собі, дійшов ­ ши раз до переконання, що причиною всіх нещасть укра ­ їнського народу була польська шляхта й що вона є єдина перешкода до відродження українського народу, з вперті ­ стю й силою маніяка тримався цих переконань. Він один умів цього твердження боронити, вишукував для нього аргу ­ менти і мав їх завсіди напоготові для себе й для всіх. Якась сталість переконань пробивалася в його аргументації. Але все-ж-таки від товариської праці не відмовлявся, а навпаки, брав, здається, в ній видатну участь. Належав активно до революційної партії, що намагалася зробити в Росії державний переворот. Його подорожі по Україні і мали нав ’ язувати зносини, зорганізовувати однонодумців у таємну спілку. Таким чином працював він на користь народній (польській) справі. Узимку 1860 р. він виїздить до Петербургу, щоб зав ’ язати революційні звязки. Бачився з Йосафатом Огризком та інформував його, як член пари ­ зької централізації, з становищем на Україні, а саме — що весь край таємно зорганізований, що збираються датки на організацію за кордоном польських легіонів. Намагався теж нав ’ язати зносини з російською революційною партією, 26 ,й за-для того виїхав до Москви, де ввійшов у контакт з Кіневічем та Далецьким. . Але така його праця тривала тільки до кінця 1860 р. Коли на порядок дня товариських дебат виринуло питання про боротьбу з Москвою за самостійність Польщі — Польщі з Україною, за давньою політичною формулою, — то по ­ встало тоді й инше питання: як повинна себе держати українська партія, чи радше гурток — чи діяти спільно з польською, чи прямувати до своїх власних цілей. У Анто ­ новича збудилося бажання відіграти особливу ролю в цьому рухові й він розвязав це питання, переконавши жменьку своїх товаришів, що вони повинні піти власними шляхами, маючи перед собою власні цілі. Антонович і Рильський вийшли з польської ґміни, але більшість їх однодумців, як Заґурський, Доманський, Сирочинський, уважала, що можна працювати на користь українському народові, не виходячи з польської організації. Таким чином ставсь той розлам, що пхнув молоді українські сили в обійми росій ­ ської державности, яка згодом знищила їх до краю. У за ­ лізну сітку, що ставив її для Польщі, потрапив сам перший і пішов на службу російській державній ідеї. З цього моменту й починається боротьба Антоновича з польським рухом на Україні, що знайшла свій вислів у його статтях в „Основі”. . Його агітація лякала українську шляхту. Вважали його за шкідливого, бо „деморалізував молодь” ’ ). От як один з су ­ часників пише про його: „За посередництвом студентів, що роз ’ їздилися на вакації, вони розсівали по селах і мі ­ стечках брошурки українською мовою писані, де підбурю ­ вали проти шляхти й усяких основ віри, моральности та кардинальних прав суспільности. Наслідком цього були огидні приклади на Україні, коли молоді Р……І підбурю ­ вали селян до злочинних виступів проти власного батька. Одна з таких брошурок випадково, головно завдяки чесно ­ сті старого слуги, дісталася з селянської хати до моїх рук. Послав я її зараз-таки з конфіденціяльним листом до гу- берніяльного маршалка, прохаючи, щоб він звернув увагу генерал-губернатора на те, які дуже сумні наслідки можуть бути з такої агітації. Кароль Мілович особисто виїхав до *) Wspomnienia Marcina Zaleskiego, 1830 — 1873. Львів 1893, стор. 196. На жаль, цієї книжки ми в Київі добути не могли. . 27 ,Київа і з цим явним документом у руках домагався в то ­ дішнього самодержця, князя Васільчікова опіки та заходів влади, щоб припинити ці анархічні тенденції. Але генерал- губернатор заявив, що бачить у цьому лиш „шалости мо ­ лодежи”, і додав тільки, що про всякий випадок влада пильно за цим стежитиме й до ніяких виступів не допу ­ стить”. Як вороже ставивсь Антонович до польської справи, виявилося ще з ось якого приводу. Серед студентів-поляків з Корони повстала думка вислати до Петербургу делегацію з проханням завести в університеті виклади польською мовою. Антонович запропонував їм увійти в контакт з ук ­ раїнською громадою, мотивуючи це тим, що делегація ма ­ тиме більший авторитет і успіх, коли в ній будуть 1 пред ­ ставники корінної людности краю. Але пересправи з ними не довели до нічого; як ультиматум українська громада виставила — домагатися, щоб заведено катедру польської літератури (вона de jure існувала, тільки не була заміщена) і катедру української мови. Очевидна річ, що польська молодь не згодилася на ці умови й заявила, що пошле де ­ легацію самостійно. На те Антонович загрозив, що в такому випадкові українська громада пошле контр-делегацію. Через це поляки й покинули свій замір. Маневр його був дуже зручний, слід це йому признати, і кидає деяке світло на всю тодішню його позицію: боявся він переваги польського елементу”. Равіта-Ґавронський — не мемуарист, а публіцист, занадто суб ’ єктивний і некритичний що-до своїх джерел, на які він робить невиразні вказівки, так що перевірити їх немож­ ливо. Не кажучи вже про непристойні вислови, він иноді накидає В. Б. Антоновичеві, ображаючи його, те, чого той зовсім не робив. Така його непевна звістка, на підставі свідоцтва Огризка, про подорож В. Б. до Петербургу, буцім-би на те, щоб дати Огризкові адресу Крашевського, коли сам Антонович це одкидає, од цього одрікається в уривках з мемуарів, і оповідає, що подорож цю викликало бажання завести безпосередні зносини з „Основою”. Так воно й справді було, бо адреса Крашевського, що видавав тоді „Газету Польську”, що-дня друкувалася в газеті. Оскільки Равіта-Ґавронський не вмів чи не хтів розбира ­ тися в свойому матеріялі, а тільки ненавидів В. Б., як зрад_ 28 ,■ника польщизни, це видко з того, що він йому приписує ■складання памфлету на Польщу та поляків, якого Антоно ­ вич не писав і в усякому разі не міг скласти віршів, йому приписаних; той, хто знав В. Б., міг-би тільки посміхну ­ тися, коли-б йому сказали, що він написав такі вірші, де автор увесь час удається до Бога. Ось ці апокрифічні вірші, що передрукував Равіта з „Вѣстника Юго-Западной и Западной Россіи” (1863, листопад, 185). Pieśń pobożna polska, patryotyczna, z roku 1862 z Kijów a. Boże, coś Polskę przez tak długie lata Cierpiał na ziemi, na nieszczęście świata, Coś przez nią karał Ruś i Ukrainę, Sprowadził na nas ostatnią ruinę — Przed twe ołtarze zanosim błaganie Daj jei czem prędzej ostatnie skonanie. Gdyby zaś Polska znów się dźwignąć cłiciała, Aby na Rusi znowu panowała, Prosim cię, Panie, pomieszaj jej szyki, Aby z tą myślą przepadła na wieki, Dość już w tym celu zanosim błaganie Daj jej czem prędzej ostatnie skonanie! До них Равіта-Ґавронський робить од себе-таку при ­ мітку: „Opinia publiczna w Kijowie przypisywała tę próbę poetyckiego talentu Włodzimierzowi, synowi Bonifacego, An ­ tonowiczowi, późniejszemu renegatowi od wiary i narodowości polskiej a profesorowi historyi rosyjskiej na uniwersytecie Kijowskim. Poezya tego sprzedawczyka warta tyle co histo- rya, a historya tyle co moralność”. Ці звістки Равіта-Ґавронський узяв в Огризка, що ка ­ зав таке. „Партія хлопомановъ дѣйствовала сначала за-одно съ революціонной, это не подлежитъ ни малѣйшему сомнѣ ­ нію; она отдѣлилась послѣ, со времени открытія въ Кіевѣ демонстрацій, и съ тѣхъ же поръ начали появляться статьи въ журналахъ противъ польскаго движенія въ Южной Россіи. Антоновичъ первый написалъ статью в Основѣ, въ январѣ 1861 года, противъ польскаго движенія, но изъ централи ­ заціи писали, что Антоновичъ отдѣлился только съ нѣ ­ сколькими человѣками, что партія хлопомановъ дѣйствуетъ все-таки за одно съ централизаціею. Что Антоновичъ дѣй- 29 ,ствовалъ сначала за одно съ централизаціею, я знаю по ­ тому, что еще зимой 1860 года онъ пріѣзжалъ въ Петер ­ бургъ, былъ тамъ у нѣкоторыхъ личностей и у меня; привезъ мнѣ письмо (донесеніе) изъ централизаціи, разсказалъ, что во всемъ краѣ существуютъ . общества, что во время кон ­ трактовъ проѣзжалъ изъ-за границы черезъ Варшаву въ Кіевъ редакторъ Constitutionei ’ a, нѣкто Ьёѵу, й собиралъ складки на польскіе легіоны, имѣющіе формироваться за границею и образовать кадръ будущей польской арміи. Послѣ я узналъ, что этотъ былъ не болѣе, какъ шарлатанъ, поль ­ зовавшійся легкомысліемъ и легковѣріемъ Поляковъ, собрав ­ шій нѣсколько тысячъ и, по отъѣздѣ за границу, употре ­ бившій ихъ въ свою пользу. Антоновичъ передалъ мнѣ адресы: Киневича (былъ разстрѣлянъ въ Казани) въ Мо ­ сквѣ; Крашевскаго въ Варшавѣ и Далевскаго (сосланъ въ каторжныя работы) въ Вильнѣ, — самъ же уѣхалъ въ Москву для того, чтобы переговорить съ Киневичемъ, поручивъ мнѣ самому войти въ прямыя сношенія съ Кра- шевскимъ, Киневичемъ и Далевскимъ”. Л. ВАСІЛЕВСЬКИЙ ПРО АНТОНОВИЧЕВЕ ХЛОПОМАНСТВО. Подамо ще коротеньку замітку Л. Васілевського про хлопоманство В. Б. Антоновича. „Епоха великих реформ 1* в перші роки панування Оле ­ ксандра II, після Кримської війни, та велике оживлення, що в той час запанувало в російськім суспільстві, — каже Васілевський, — мало вплив і на Україну. Інтелігенція українського походження взялася енергійно ширити освіту серед народу, користуючись мовою народньою. Течія демо ­ кратична з українськими прикметами охопила молодь обох відламків української інтелігенції, як російську, так і поль ­ ську культурно. Серед польської молоди на Правобережній Україні шириться так зване „хлопоманство”, що доходило в деяких представників його аж до переконання про не ­ обхідність злитися з погляду національного та з погляду віри з народніми масами. Цей рух гостро зіткнувся з на- родньо-польським демократичним рухом, що намагався втягти Україну до повстанчих готувань. Серед польської молоди Київського університету з ’ являються одиниці, що виступають проти повстанчих намірів в ім ’ я інтересів українських мас (Антонович, Рильський і инші). Коли зо ,представники польської демократичної молоди підуть зго ­ дом до повстання й загинуть у йому, як той загін під Солов ’ ївкою, українці-хлопомани польського походження зірвуть остаточно з польською суспільністю й, відхрещую ­ чись від усякої відрубної політики, стануть на ґрунті російської державности й пристануть на православну віру — віру українських мас” 1 ). *) Leon W a s і 1 е w s k і. Ukraina і sprawa ukrainska. Krakow (без року), стор. 83 — 84. 31 ,ІІ І. Звертаємось тепер до представників української ідео ­ логії. Одночасно з В. Б. Антоновичем в „Основі” виступив із своїми статтями про тодішнє становище дворянства на правому- березі Дніпра його друг Тад. Рильський ’ ). НИСКОЛЬКО СЛОВЪ О ДВОРЯНАХЪ ПРАВАГО БЕРЕГА ДНІПРА. …Мы должны принять следующее основное положеніе: большая часть украинскихъ дворянъ праваго берега Дні ­ пра не что иное, какъ ополячившіеся украинцы. Это поло- женіе важно въ томъ, между прочимъ, отношеніи, что упреки людямъ вышедшимъ изъ этого сословія, но счита ­ ющими себя украинцами, упреки въ національному отступ ­ ничества, похожи на то, какъ если бы онімечившіеся чеш- скіе аристократы стали бы упрекать чеховъ, обращаю ­ щихся къ своей родной, славянской національносте. Не станемъ слідить за подробностями истррическихъ собнтій и укажемъ. только на нікоторьте факты, йміющіе боліє прямое отношеніе къ нашему вопросу. Прпнявъ народность польскую, дворяне южнорусскіе мало-по-малу приняли и весь складъ пОнятій тогдашняго польскаго дворянства и съ той поры состайляютъ вмісті съ нимъ, по большей части, одну нравственную единицу… Они приняли характеръ повсемістньїхь пропаганди- стовъ польской народности, защитниковъ ’ шляхетства во имя идеи, пропагандистовъ католицизма;; этихъ же самыхъ началъ далеко не чуждо и современное польско- украинское дворянство. ‘) Він надрукував в „Основі” дві .статті: одну під псевдонімом Максим Чорний (Съ правого берега Дніпра, 1861.. р„ лютий, стор- 239 — 294), другу під власним ім ’ ям (Нисколько словъ о дворянахъ пра ­ ваго берега Дніпра 1861 р., листопад — грудень, стор. 90 — 99). 33 ,Причину того, что эти начала так глубоко всосались въ плоть и кровь польской шляхты, должно искать въ самой формі польскаго правительства и въ началахъ католиче- скаго ученія. …На Украйні, къ аристократизму сословному присо ­ единился и аристократизмъ народный, такъ какъ паны считали себя поляками, а народъ былъ украинскій; по- нятіе превосходства сословнаго перешло въ понятье прево ­ сходства національная; мысль подчиненія сословнаго — перешла въ мысль полонизаціи. До сихъ поръ часто можно встрітить у здішней шляхты фразы вроді этихъ: mowi ро chlopsku, ро chlopsku napisana ksiazka и т. д. …а) Мошродзіями здісь называются поміщики разныхъ сортовъ и подразділеній. • …Впрочемъ, есть діла, въ которыхъ анергія ихъ про ­ является чрезвычайно блистательно — это, именно въ про- тиводійствіе всякому сближенію съ крестьянами и всякому проблеску южно-русской народности. . ..’.Сказавъ обо всіхв этихъ группахъ, образовавшихся средц общества дворянъ Украины правобережной, мы дол ­ жны еще сказать н’ісколько словъ о той группі, которая здісь слыветъ подъ именемъ хрхломановъ и окончательно расходится со всіми предъидущими. Эти люди, вышедши изъ среды украинской ополяченной шляхты, изучая містную прошедшую жизнь и современный ея потребности, пришли къ сознанію своей національної! солидарности съ містннмв украинскимъ населёшемъ и счи- таютъ интересы его самыми близкими своими интересами. Предмета, для своей общественной діятельности, они ищутъ въ просвіщеній народа на его собственныхъ нача ­ лахъ, въ развитіи его общественной жизни, дійствуя при- томъ самымъ спокойнымъ и систематическимъ образомъ. На нихъ нападаютъ всі предвидущія группы, называя ихъ взглядъ и ихъ діятельность нацюнальнымъ отступ- ничествомъ; но они на это отвічаютв, что это только — обращенія; что желающій быть дійствительно полезнымъ какому-нибудь обществу не можетъ оставаться въ роли колониста, дійствующаго въ пользу метрополій; что ихъ образъ дійствія согласенъ съ мкстными простонародными интересами, которые они принимаютъ за точку отправле- нія во вскхъ своихъ взглядахъ. 34 ,Образованное общество правого берега разделилось-на дві половины, который повсюду ведутъ между собою горя ­ чую полемику. Младшее поколініе, чувствуя и сознавая все больше и больше необходимость гуманнаго единенія со всею народною массой, начало всматриваться въ про ­ шедшую и настоящую жизнь народа, и находя въ немъ жизненную, самобытную силу, проникается все сильней ­ шими къ нему сочувствіеми и перестаетъ считать себя чуж ­ дыми народу, земля котораго ихъ вскормила, пісня кото- раго пробудила въ нихъ первый сердечный думы, съ кото- рымъ, наконецъ, они должны сойтись въ последующей общественной жизни. Это молодое поколініе поставило себе задачею — содействовать всіми честными способами нрав ­ ственному и вещественному развитію народа, и съ каж ­ дыми днемъ замечается больше и больше проявленій такого благороднаго сознанія. За то большая часть стараго поколінія, привыкнувъ смотріть на все съ своей рутинной точки зрінія, испуга ­ лась этихъ простыхъ естественныхъ мыслей, какъ новости. Защиту народа и новыхъ убіжденій рутинисты признаютъ сущими оскорбленіеми авторитета стараго поколінія, — возсташемъ дітей противъ отцовъ; въ любви къ народу они увиділи что-то страшное, чувства человіколюбія и справедливости начали оскорблять названіеми вредо ­ носной пропаганды, думая своими криками испугать всіхи…. Но молодое поколініе все-таки высказывается, не опа ­ саясь этихъ лицемірньїхи и безсознательныхъ криковъ. Оно, прежде всего, желаетъ труда на пользу общую, безъ различья народностей, сопловій, состояній; оно желаетъ мира, братской любви и счастья; а закоренелые рутини ­ сты толкуютъ свое и думаютъ крикомъ превозмочь требе. – ванія истины и времени. Ограниченность взгляда и не совсіми чистая совість — вотъ причины подобныхъ воскли- цаній. Мы спокойно смотримъ на всі ухищренія рутини- стовъ; вполні убеждены, что „правда выяснится”, и при ­ стыженные противники — раньше или позже — уступятъ предъ священными ея правами. Можно быть увірену, что не опасныя, по мнінію поміщиковп, современный идеи, а единственно ихніе (если будутъ дурны) поступки могутъ посіять взаимныя неудовольствія между сосло- 35 ,віями. Въ нашемъ краю они имфютъ о собі самое хорошее мнініе” ‘). Редакція „Основи” од себе додала до листа В. Б. Анто ­ новича таку заяву. ДВІ СЛОВІ ОД РЕДАКЦІЇ. Після того, що написано в листі високоповажного Воло ­ димира Антоновича (Основа, кн. VII) про Варшавську Бі ­ бліотеку і про пана Горжковського, здавалося-б нічого речі знімати про ті лукаві трихимнихи. Отже наша громада дозволяє говорити усякому і про всячину, хто-б ні озвався за правду, хоча-б і за таку, що вже заржавіла. Пан Пада ­ лиця так гаряче вступається за свою панську сторону, що аж написав свій лист по-нашому. Друкуємо сей лист, не переміняючи в йому й праволисі. Накриває пан Падалиця високоповажного Антоновича мокрим рядном, що притьмом він не по правді ремствує на Варшавську Бібліотеку і на пана Горжковського. Нехай-же тепер наш київський сотрудник докладно йому одвітує, що, по нашому розуму, не гарно вчинено з польської сторони… нехай нагадає хоч те саме, що вже раз сказано в першому листі, бо пан Падалиця читає той лист не зовсім так, як написано, а по-свойому. На Стрийковських, Коховських і Грондських нічого було пану Падалиці здаватись без усякої критики, бо хто читав їх, той знає, що первий з них у козацькій справі не суддя, бо не дожив до неї; другий видумував так, як і наш Кониський, а третій писав багато по слухам, утікши с Польщі до Венгер: то хоч і бажав говорити правду, так нехотя, иноді і помилявся. Инша річ, як пан Падалиця пише: „Слово у нас було вольне і річ вольна.” Що не без добра було в польській] старовині, про се нічого й казати. З великим жалем споминаємо ми велику руїну (див. при- конеччя Хмельнищини, П. А. Куліша); та хто-ж їй винен, пане Падалице, як не те панство, з своїми помішниками- єзуїтами, — за которе ви стоїте. Звісно, як хто вам пойме віри, що князь Єрема по правді владав трохи не половиною земель українських, що козаки-нетяги — котрим ніде було *) Виступали в „Основі” в українській національній справі ще М. І. Костомаров („Правда полякам о руси “ і Правда москвичам) і Пав. Гн. Житецький („Русскій патріотизмі — Основа о Руси” — Основа, 1861, октябрь 1862, І.) 36 ,стати й коня попасти — були виродки, — що їх учинками правила рита malitia, і так далі, — хто, кажем пойме вам у цім віри, — той мусить заплакати на панських моги ­ лах, — мов. на батьківських. Тимчасом, ми инакше розу ­ міли і розуміємо всю справу. По своєму вікові, козаки вдавались у такі вчинки, за котрі їх пан Горжковський зве розбишаками; а проте — бились вони против таких цивілізованих людей, котрих ми, по щирій правді, зовемо дикими деспотами і тиранами. Скажіте-ж, панове Поляки, чиє чадо — розбишацтво козацьке. Ваше рідне чадо. Чи, може, ви й досі віруєте (як писали ваші предки), що в на ­ роді і в козаках була і можеть бути pura malitia. Ми ду ­ маємо так, що коли недужа дитина просила матери: Мамо, закрий мені очі, щоб на того ляха не дивитись (да й чи одно-ж се слово живе у народі й досі), — так треба не в якогось непорочного єзуїта, а в самої історії — давньої да і нової — питатись, звідки ся дика ненависть узялась у всього народу. Тим-то ми бажали-б, щоб такі панове, як от і пан Падалиця, вомісто того, щоб доводити невідомими паперами, що Хмельницький був розбишака і більш ні ­ чого, — розібрали-б перше, чи нема справді у самих прин ­ ципах Польського панства такого яду, що всяке добре діло од його нівечиться, гине, а згинувши становиться отру ­ тою і самих споминок. Ред. „Основи”. З Київа у 1862 р. була надіслана до моек. час. „Совре ­ менная Літопись” дуже цікава колективна заява Київських українофілів з В. Б. Антоновичем на чолі, де ми знахо ­ димо яскраво висловлену їх ідеологію. Оцінюючи її тепер, треба одначе мати на увазі те важке, скрутне становище, в якому були українці в 1862 р., ті обвинувачування в гайдамацько-бунтарських виступах проти поміщиків і в політичному сепаратизмі, які проти них висовувалися, а також і репресії проти них (Антоновича, Рильського, Познанського, Чубинського). У кожному разі ідеологія цього київського гуртка не була обмежена тими лояль ­ ними межами, про які вони висловилися з тактичних мір- куваннів, А втім, здається, що справді тодішня київська „Громада” напередодні польського повстання 1863 року, що од нього вона принципово ухилилася й участи в ньому не брала, стояла на ґрунті органічної еволюційної праці 37 ,для народа, його національного, соціяльно-економічного й духовного відродження й розвитку, надаючи величезну вагу актові 1861 року, іцо, як вони гадали, помиляючись у цьому, розкріпачив українське селянство; а головне вони бажали дати насамперед просвіту народові, без якої не можливо було для нього, на їх думку, зрозуміти й політичної волі і намагатися її. Заява торкається тат ких основних питань: відношення українського народа до релігії, власносте, родини і своєї національности — це від ­ ношення позитивне і суперечить ідеям, висловленим у бро ­ шурі „Молодая Россія”, од якої вони одмежовуються, як од революційної. ‘ . В другу чергу київські хлопомани одмежовуються од обвинувачування в виступах їх проти уставних грамот. В третю — проти політичного сепаратизму, бо вони визна ­ ють лиш потребу власної української літератури. Це є суто культурницька декларація, повне одречення од політичної революційної діяльности, визнання лояльности до тодіш ­ нього самодержавного уряду з боку Антоновича і громади. Торкається цієї відозви і взагалі українського руху цих часів проф. М. І. Цворський у своїй цікавій книжці „На ­ риси з історії револ. боротьби на Україні” І, 1927, стор. 265 — 297; тут говориться про „Молодую Россію” так: „бро ­ шюра Зайчневского (що з лівих російських революційних кіл) проповедовала революцию кровавую и неумолимую, революцию, которая должна изменить радикально все без исключения основы современного общества и погубить сто ­ ронников нынешнего порядка” (стор. 286 — 287). ОТЗЫВЪ ИЗЪ КІЕВА. Въ настоящее время всЬ люди (какъ отдкльныя лич ­ ности, такъ и ц Є лня группы), заинтересованные обще ­ ственными вопросами, проводятъ ли они только критиче- скій взглядъ на настоящее состояніе общества, стараются ли установить норму для его будущаго развитія, определя ­ ются избитымъ эпитетомъ людей либеральныхъ. Это общее оцредЄленіе вм/Ьщаетъ въ себі безконечное разнообразіе стромленій, понятій и направленій. Пока вс Є эти понятія развивались только въ сфере теоретической разработки, обобщеніе не было вредно; но пришло время, когда не ­ который группы решились заявить свой образъ мыслей 38 ,въ формѣ болѣе фактической , высказать свое направленіе болѣе рѣзкимъ образомъ; это фактическое заявленіе вы ­ звало съ одной стороны репрессивныя мѣры, съ другой стороны приговоръ общества: то и другое падаетъ къ не ­ счастію на весь кругъ людей, называемыхъ до сихъ поръ общимъ именемъ либераловъ молодого поколѣнія. По этой причинѣ, для всѣхъ лицъ и группъ, невольно связанныхъ въ одно солидное тѣло этимъ слишкомъ общимъ неудач ­ нымъ эпитетомъ, является необходимость высказать пуб ­ лично и откровенно свой образъ мыслей, сбросить съ себя въ плазахъ общества нравственную отвѣтственность за направленіе и факты, которымъ они не сочувствуютъ и ко ­ торые по своему убѣжденію можетъ-быть сильнѣе другихъ порицаютъ. Подъ вліяніемъ этихъ соображеній, побуждаемые при томъ гнетомъ упрековъ, совершенно незаслуженныхъ, мы рѣшаемся высказать наши убѣжденія совершенно искренно; мы готовы отдать на судъ общественный какъ наши по ­ нятія о той цѣли, къ которой мы желали бы стремиться, такъ и обвиненія, которыя падаютъ на насъ или изъ-за мнимой солидарности съ убѣжденіями, совершенно намъ чуждыми, или изъ-за преднамѣреннаго искаженія нашихъ убѣжденій средой не умѣющею или не желающею ихъ понять. Послѣдователей убѣжденій, которыя мы признаемъ сво ­ ими, мѣстное общество привыкло называть хлопоманами’). Для того чтобы быть въ возможности отчетливо объяс ­ ниться съ нами, мы принимаемъ эпитетъ намъ навязанный, и будемъ говорить отъ лица такъ-называемыхъ хлопо ­ мановъ. Основнымъ положеніемъ всѣхъ нашихъ понятій слу ­ житъ то глубокое убѣжденіе, что ни отдѣльныя личности, ни кружокъ, ни группа, ни даже весь Такъ-называемый образованный слой общества, не въ правѣ навязывать ог ­ ромному большинству народа, пользуясь его неразви ­ тостью и вытекающей изъ нея безгласностію, какую бы то ни было теорію. По: нашему крайнему разумѣнію, един- – 1 ) Чтобы понять все ироническое и презрительное значеніе этого тер ­ мина, довольно замѣтить, что онъ изобрѣтенъ мѣстными польскими шлях ­ тичами, въ глазахъ которыхъ назвать кого-нибудь „другомъ хлоповъ” (то-еёть крестьянъ) значитъ окончательно унизить. 39- ,ственная обязанность людей, успівших’ь пріобрісти выс ­ шее образованіе, состоитъ въ томъ, чтобъ употребить все ­ возможный усилія съ цілью доставить народу возможность образоваться, сознать себя, свои нужды, уміть заявить ихъ, словомъ внутреннимъ своимъ развиыемъ стать на ту сте ­ пень, на которую онъ возведенъ закономъ. Пока народъ, по развитію своему, не станетъ въ уровень съ настоящимъ своимъ положешемъ, напрасно будутъ придумывать для него, да при томъ и безъ него, дальнійшіе пути прогресса; всякая теорія, отъ парламентарной англійской системы до самыхъ ярыхъ сощалистическихъ толковъ, по нашему убіжденію, лишь пустая мечта, лишь суетная, ни къ чему не ведущая фразировка; пока народъ смутно сознаетъ на- стоящія свои потребности, или даже почти не сознаетъ ихъ, какой прокъ въ той или другой теорій, да при томъ взятой не изъ народной жизни, не по складу народной ло ­ гики? Итакъ, по нашему разумінію, единственное діло истинныхъ друзей народа въ настоящее время — спомоще- ствовать развитію народа, не вдаваясь въ политическіе или сощальные толки,’ и ожидая терпіливо времени, когда народъ будетъ въ состояніи толковать съ нами о пред- метахъ, которые теперь не доступны его умственному раз ­ витію, а потому для него загадочны, темны и ненужны. Установивъ единственною цілію своихъ усилій стара- ніе о спомоществованіи народному образованно и разви ­ тію, мы очевидно вcтpiчaeмъ вопросъ: какимъ образомъ вести эти усилія? На это, по нашему разумінію, суще- ствуетъ одинъ только отвЬтъ: народное образованіе должно быть основано на собственныхъ народныхъ началахъ или, иными словами, каждый человікь, сознающій обязанность заняться спомоществовашемъ народному образован!)» и раз ­ витію, долженъ начать съ того, чтобы тщательно изучить самый народъ. Нравственныя основанія, которыя присущи жизни народа сознательно или безсознательно (въ виді обычаевъ, нравовъ, жизненной обстановки и т. и.), должны быть нами поняты и всегда присутствовать въ нашей па ­ мяти, потому что изъ этихъ зародышей, при правильномъ и естественномъ развиты, построится весь общественный складъ народнаго быта; развивать эти начала при содій- ствіи достигнутаго нами образованія, давать имъ, по мірі силъ и возможности, правильное, честное, человіческое 40 ,Направленіе, беречь ихъ отъ Изуродованія, какъ внѣшняѣб (посредствомъ занесенія въ народъ чуждыхъ ему понятій), такъ и внутренняго (искаженія*нравственныхъ народныхъ началъ невѣжествомъ, предразсудкомъ, недостаткомъ соз ­ нанія), — вотъ наша задача. Изучая народъ и тѣ нравственныя начала, которыя при ­ сущи его быту и сознанію, мы положительно можемъ сдѣ ­ лать слѣдующіе выводы:’ 1) Нашъ народъ въ высокой сте ­ пени религіозенъ, и потому воспитаніе его должно опи ­ раться на полномъ уваженіи къ христіанскимъ истинамъ. Всѣ положенія нравственныя должны основываться на пра ­ вилахъ христіанскаго ученія. 2) Народъ нашъ сознаетъ всю важность поземельной собственности, сознаетъ, что безъ нея самая свобода мыльный пузырь, лживое слово; поэтому необходимо растолковать ему всѣ экономическія и юридическія данныя, на основаніи которыхъ онъ мо ­ жетъ въ настоящее время, законнымъ путемъ, достигнуть желайной поземельной собственности. Онъ не можетъ сразу измѣнить свой взглядъ на людей, благополучіе которыхъ было основано на его горькой долѣ, хотя у него сильно развито чувство справедливости и любви къ ближнему и при томъ онъ вѣритъ въ своего освободителя, и съ его именемт, соединяетъ всѣ свои понятія о высшей правдѣ. При гуманномъ развитіи ума и сердца, на основаніи этихъ чувствъ, можно сказать положительно, что изъ крестьянъ нашихъ выйдутъ честнѣйшіе люди и граждане не спо ­ собные служить слѣпымъ орудіемъ для наглыхъ поворо ­ товъ. 3) Народъ проникнутъ глубокимъ уваженіемъ къ своимъ обычаямъ, преданіямъ, обстановкѣ, ко всему тому, что составляетъ признакъ его національной личности; по ­ тому, при воспитаніи его, должно сохранять уваженіе ..къ народному крестьянскому быту, къ этнографическимъ его особенностямъ, къ его языку и національности. 4) Изъ элементовъ общественной жизни, единственный элементъ, доступный народу въ настоящее время и пользующійся его глубокимъ уваженіемъ, это — связь семейная; потому, при воспитаніи народа устранивъ всѣ другія соціальныя соображенія, слѣдуетъ усилить, соразмѣрно съ развитіемъ, его уваженіе къ семьѣ, развить, на разумныхъ основаніяхъ, сознаніе семейныхъ обязанностей, и потомъ, расширяя по ­ нятіе, отъ семьи переходить къ громадѣ (общинѣ). Пока, 41 ,на. этой ступени общественныхъ поняты можно остано ­ виться. Итаки, вотъ всі наши .убіжденія, вся ціль нашихъ дійствій и усилій, всі обязанности, которыя мы сознаемъ въ отношены къ обществу. Мы призываемъ людей, подо- зрівающихи въ насъ иного рода направленіе, заявить гласно всі факты, которые по ихъ мнінію не истекаютъ изъ выше высказанныхъ убіжденій или противорічать имъ; мы приглашаемъ ихъ самыми тщательными образомъ наблюдать за тіми прієм ами, которые мы употребляемъ для осуществленія нашихъ положеній, въ полной увірен- ности, что они, мимо всего своего желанія, не въ состояніи будутъ представить малійшее фактическое указаніе. По- дозрініями, предположеніями, приміненіеми аналогій, можно відь на каждого навести самую невыгодную тінь, но мы требуемъ или доказать нами фактически предполагаемое, или отказаться отъ навязываемыхъ упрековъ; то или другое требованіе долженъ исполнить каждый изъ нашихъ ■ про- тивниковъ, если только они руководствуется совістію и честностью, а не предубіжденіеми, не желаніеми по ­ сплетничать или сознательно повредить клеветою. Посмотримъ же какого рода упреки общество взвали- ваетъ на насъ. Главный и самый вредный вытекаетъ не изъ нашихъ дійствій, а единственно изъ аналогій. Такъ какъ извістная группа, принадлежащая къ молодому по- колінію, заявила себя отзывомъ, въ которомъ попираются религія, семейныя связи, право собственности и проповіду- ются самыя ярыя революціонння средства, то по аналогій и заключаютъ, что всі группы, принадлежащія къ моло ­ дому поколінію, должны быть солидарны съ воззрініями, заключающимися въ этомъ отзнві. Мы объявляемъ поло ­ жительно и гласно, что въ отношены къ намъ, заключеніе это вполні ошибочно. Религію, семейную нравственность и право собственности мы считаемъ неотъемлемымъ народ- нымъ достояшемъ; посягательство на эти начала считаемъ вреднымъ для народа и истекающимъ изъ сектаторскаго эгоизма въ противность народному духу и народной волі. За эти понятія стоитъ весь народъ — за нихъ должны сто ­ ять всі его друзья. Желаніе разрушить всі эти начала нравственности народной, еслибы не было несбыточною безсильною мечтой, то заслуживало бы имени преступлен 42 ,нія, такъ какъ оно стремится къ разрушенію единствен- наго народнаго достоянія — его нравственности. Не меніе вредными для нашаго народа считаемъ, проповідуемьія этимъ отзывомъ, революцюнныя средства, какъ препят- ствующія всякому .положительному спокойному труду об ­ щества, какъ влекущія за собой жертвы, тратящія силы и дарованія среди фрондерскихъ увлеченій, вместо того чтобы применить ихъ къ честному и плодовитому труду. Итакъ, настоящимъ отзывомъ, мы объявляемъ, что съ бро­ шюрою „Молодая Росс1я “ не только не иміемв ничего об- щаго, не только не намерены принимать за нее никакой нравственной ответственности, но, напротивъ того, счита ­ емъ ее вредною, боліє нежели кто-либо другой, такъ какъ высказанныя ею положеній самымъ різкимв образомъ про- тиворічатв народному благу и развитію и желаютъ кру ­ тыми и кровавыми мірами подчинить народъ терроризму поставленныхъ наудачу, чисто теоретическихъ мечтаній. Другой упрекъ, продукте чисто містной почвы, состс итъ въ томъ, что будто мы стараемся препятствовать при нятію крестьянами уставныхъ грамоте, да и не прочь были бы отъ возбужденія ихъ къ різні. Богатый источникъ этого рода толковъ — мало развитое, не понимающее своего времени, містное провинціальное дворянство обоихъ бере- говъ Дніпра. Ведя жизнь праздную, закоснівв въ кругу давно минувшихъ понятій, эти господа остались, къ не- счастію, далеко за ходомъ, какъ общественна™ развитія, такъ и историческихъ событы. Оглушенные реформою 19 февраля, видя уронъ своихъ прежнихъ правъ помі- щичьихъ, не будучи ВЪ СОСТОЯНІИ понять тіхв высоко гу- манныхъ побуждены, который руководили Правительствомъ при совершены этого великаго акта, они считаютъ себя обиженными, смотрятъ съ ожесточен!емъ, словно на вра- говъ, на народъ, вышедшы изъ кріпостной зависимости, да и на всіхв друзей новаго порядка вещей, и ожидаютъ отъ нихъ всіхв бідствій, какія только въ состояніи выбре- дить ихъ испуганное призраками, а по временамъ и не слишкомъ чистою совістью, воображеніе. Къ вамъ-то, гос ­ пода, и обращаемъ эту часть нашего возраженія. Каж- даго. изъ васъ порознь покорно просимъ подумать немного , надъ предлагаемымъ нами вопросомъ, да подумать чисто ­ сердечно, безъ гніва и предубіжденія: почему вы заклю- 43. ,Чаете, Что Мы возымели желаніе нанести ваМъ, какой-либо- вредъ? Не потому ли, что мы знакомимся съ крестьянами, обходимся съ ними дружелюбно, стараемся учить ихъ ді ­ тей, да, пожалуй, иногда надіваемь ихъ костюми? Да не ­ ужели, господа, при сношен1яхъ съ крестьянами невоз­ можно допустить иной мысли, кромі желанія поразбойни- чать? Отчего же, господа, вамъ неугодно повірить наши дійствія да разузнать о чемъ именно мы говоримъ съ крестьянами? Честно ли съ вашей стороны предполагать разбой и грабежъ тамъ, гді люди ищутъ науки для себя, да возможности помочь развитію другихъ? Но вамъ угодно утверждать противное, вы полінились разузнать и сочли боліє выгодными сплетничать, да распускать ложные анек ­ доты. Остановитесь, господа; еще время спасти ваше нрав ­ ственное достоинство, а то роль ваша слишкомъ жалка, она изобличитъ вашу нравственную пустоту; мы, господа, за васъ красніеми. Лучше разрішими споръ честными образомъ: если мы дійствительно злодій, если мы заті- ваемъ різню, разбой, грабежъ и т. д., такъ изобличите насъ ради Бога, изобличите гласно и подробно, съ указа- ніеми лицъ и місти, съ обозначеніеми времени и обстоя ­ тельства Пусть опала законная и проклятіе общества за- клеймятъ наши преступленія. Но если ваши толки пустыя сплетни, одно лишь слідствіе вашего паническаго страха, или, пожалуй, вашего невіденія, то откажитесь отъ нихъ, и все зло, намъ сділанное, мы готовы будемъ забыть по-хри- стіански, въ той надежді, что общими -силами cyмieмъ скоріе и успішніе двинуть діло народнаго образованія. Насчетъ уставныхъ грамотъ слухи еще целіпіе: никто больше насъ не желаетъ усгіішнаго имъ хода, такъ какъ принятіе ихъ, по нашему мнінію, будетъ первыми шагомъ къ гражданскому развитію народа, никто боліє не состра- даетъ надъ тіми печальными недоумініеми, которое застав- ляетъ крестьянъ, опираясь на ложныя надежды, подвер ­ гаться вмішательству административному и военному и вынуждать насильственный мірьі. Вірно, господа, никто изъ васъ не боліли столько сердцемъ надъ упорствомъ, непониманіеми, бідствіями крестьянъ. Во избіжаніе впредь всего этого и стараемся мы о распространены въ народі просвіщенія. Въ предотвращеніе дальнійшаго разлада между вами и крестьянами стараемся и вамъ самими, гос- 44 ,иоДа, доказать, при возможности, необходимость изменить ваши отношенія, обстановку вашей повседневной жизни; убідить васъ принять по отношению къ народу роль дру ­ зей и руководителей, вміст©, роли враговъ, въ которой вами угодно до сихъ поръ упорствовать. Гді же желаніе во всемъ этомъ повредить кому бы то ни было, кромі ру- тинныхъ привычекъ, да барской спіси, — гді вы нашли желаніе смущать ходи благодітельной для народа свободы, а тімь боліє желаніе вызвать всеобщее преступлен!©. Наконецъ третій упрекъ, самый смішной, заключается въ новоизобрітенномь слові сецаратизмъ. Упрекъ этотъ особенно въ ходу въ полуученныхъ кружкахъ людей, при ­ страстившихся къ политикі, людей, привыкшихъ опреді- ляїь каждое жизненное явленье звучнымъ словомъ, полити ­ ческими стремленіеми, не заботящихся о томъ, что они, изъ-за желанія сділать изъ мухи слона, наносятъ вредъ и воздвйгаютъ непреодолимыя препятствія людямъ, жела ­ ющими самымъ искреннимъ, спокойными образомъ, тру ­ диться для общественной пользы. Слово сепаратизмі^ тімь боліє опасно, что оно темно, не опреділяети ясно ника ­ кого понятая, а позволяетъ смыслъ свой суживать и рас ­ ширять, смотря по тому количеству доктринерства, злости или остроумія, которыми обладаетъ употребляющая его личность. И, въ самомъ ділі, до сихъ поръ швыряютъ въ насъ встрічньїе и поперечные названіеми сепаратистовъ не раздумавъ хорошенько, какое значеніе можетъ йміть это слово и насколько, дійствительно, оно къ намъ при- мінимо. Въ Америкі, извольте видіть, есть теперь сепа ­ ратисты, какъ же намъ у себя не йміть ихъ, хоть на по- казъ. Пожалуй, скажутъ еще, что отстали отъ современ- наго политическаго движенія. Дійствительно же поди се- паратизмомъ можно разуміть два различный понятая: го ­ сударственное и національнеє, а понятая эти весьма раз ­ личны — пусть помнятъ это наши ученые обличители. Если насъ упрекаютъ въ сепаратизмі, или по крайней мірі въ желаніи сепаратизма государственнаго, то мы объявляемъ, что это самая неліпая и самая наивная кле ­ вета. Никто відь изъ насъ не только не говорить и не помышляетъ о политикі, но всякое политическое стремле- ніе, при настоящемъ состояніи общества, до того смішно и ребячески наивно въ нашихъ глазахъ, что серіозно даже 45 ,считаемъ лишнимъ возражать на этотъ упрекъ. -Да и въ самомъ ділі, послідовательно ли было съ нашей стороны прививать къ народу пблитическія идеи, когда всякій, йа- мекъ на политику (мы судимъ по впечатлінію , польской пропаганды) устраняется смысломъ .и совістію народа, когда всі симпатій въ ту сторону, откуда пришло къ нему избавленіе отъ работы египетской. И потомъ, сділался ли бы нашъ народъ честніе, лучше или умніе, если бы пе ­ ремінилось названіе политическаго организма, къ которому онъ принадлежите. Нисколько. Такъ изъ-за чего же намъ терять силы ради несбыточныхъ грезъ, да строить воз * , душные замки. Для насъ это не понятно и потому j оста ­ ется намъ лишь пожать плечами, да сказать разъ. .навсегда, что всякій политическій сепаратизмъ въ нашихъ глазахъ неліпость смішная, о которой мы не въ состояніи серіозно подумать,, такъ какъ она намъ не полезна, не нужна и, не ­ смотря на громкое слово, не привлекательна. Для „ насъ много чести — вести народъ, посредствомъ политических!, операцій, ,къ невідомнмь судьбамъ его. Пусть эта поли ­ тическая роль останется за тіми, для кого народность — пустое слово: за вами, господа — либералы-теоретики, воз ­ мущенные консерватизмом!, народнаго преданія, и за вами, добродушные друзья сословной рутины. Вы порицаете, другъ друга, не замічая того, что васъ роднитъ крайность вашихъ воззріній и эгоизмъ вашихъ поступковъ. Другое діло, если, подъ словомъ сепаратизмъ разуміюте желаніе- развить южно-русскій языкъ и южно-русскую литературу. Это желаніе мы дійствительно иміемь; но Что въ немъ видятъ преступнаго — не понимаемъ. Въ настоящее время, никто, кажется, не станете доказывать необходимость пе ­ рерабатывать одну національносте въ другую. Відь всі же сочувствуютъ стараніямь Болгаръ, Хорватовъ, Словен- цовъ, Лужичанъ возстановить или развить: свои литера ­ туры; відь всеобщею симпатіей пользуются усилія Русц- новъ галицкихъ къ обособленно своей народности изъ подъ польскаго вліянія; почему же Русины русскіе должны быть одни лишены права, признанаго за всіми другими народностями. Почему имъ однимъ вміняется въ престу- пленіе то, что у другихъ считается достойнымъ похвалы. „Но “ , что говорять намъ, „вы идіомь возводите на степень отдільнаго языка, провинціализмь — на степень отдільной. 46- ,народности. “ Здісь не місто заниматься і изслідованіеми вопроса о томъ, въ какой степени малорусская народность иміети право на отдільную литературу, и, если иміети право, то иміети ли самую литературу. Довольно того, что существуетъ малорусская народность, что люди про- свіщенньїе, принадлежаіціе къ ней, способны сознать и ука ­ зать ея индивидуальный отличительный черты, нравствен ­ ная” и зтнографическія, что они добросовістннми изуче- ніеми ежедневно убіждаются въ томъ, что сознаніе ихъ не призраки, а самый осязательный фактъ. Удивительно ли, послі этого, если мы, зная, что народность безъ литера ­ туры — паразитной явленіе, не желали бы своей народно ­ сти печальной участи паразитовъ. Научныя же . оправда ­ ній своихъ убіжденій мы готовы, представить всіми и каж ­ дому, а что важніє всего, мы видимъ на опиті, что обу- ченіе народа, при употреблены его собственного языка, идетъ по крайній мірі втрое успішніе и скоріе. Но, положимъ, что мы во всеми этомъ ошибаемся, что труди наши въ этомъ отношены напрасенъ, что мы стоимъ изъ- за призрака; такъ отчего же вамъ, господа прозрівшіе, Не поступить съ нами по совіту Гамаліила: вмісто того, чтобы гнать насъ да преслідовать своими общественными мні- ніеми (а по временами и фактически), оставьте насъ въ’за- блуждеши, или еще гуманніе будетъ съ вашей стороны — раскройте нами глаза логическими доводами, да факти ­ ческими доказательствами: мы ручаемся за то, что въ ту минуту, когда будемъ убіжденьї разумными путемъ, отка ­ жемся отъ’ ошибки; но Переди безсмысленнымъ гуломъ, пе ­ реди стаей сплетень, переди безсознательнымъ гоненіеми, ни въ какомъ случаі мы отступить отъ нашихъ убіжде ­ ній ненаміреньї. Мы знаемъ, что этотъ отзывъ наши многими не понра ­ вится: мы знаемъ, что ими останутся недовольны и ярые прогрессисты, которые желали бы, чтобъ общество ділало гальваническіе скачки впереди, и которые, побуждая его къ этими скачками, вызываютъ мірьі, мішающія всякому свободному органическому труду: указываемъ на закрьітіе школи, это печальное собьітіе, разстроившее наши круги діятельности и принудившее насъ заявить настоящій про ­ тести; они не понравится и консерваторами-поміщиками, между которыми просвіщенньїя современный ЛИЧНОСТИ ХОТЙ 47 ,и появляются, но до сихъ поръ СО|СТаВЛЯЮТЪ еще исклю- ченіе. Мы хорошо знаемъ и то, что эгоизмъ, созрівшій до той солидарности, въ которой личные мотивы до безразли- чія смешиваются съ сословнымъ интересомъ сословной среды, успівшій усвоить себе благонамеренную маску, способный разразиться громкйми фразами о благоденствіи и долгоденствіи всего живущаго на землі, такой эгоизмъ иміети свою логику,’ вся сила которой заключается въ упорстве и двуличіи. Намъ трудно бороться съ ними въ сфері частныхъ отнощеній, въ непоофедственныхъ столк- новеніяхи съ безобразною действительности», въ которой сліпое озлоблеше, ложь и угрозы мы встрІчаеми на каждомъ шагу. Вотъ почему мы переносимъ свое діло изъ этой бо ­ лотной атмосферы, зараженной гнилымй испареніями, на суди общества, открытый для гласной и честной борьбы мніній, въ полномъ убіжденіи, что только путемъ гласнаго обсужденія возможно устранить ті печальный недоразумі- нія, который, усложняя борьбу, не даютъ ей никакого исхода. Мы объявляемъ кто мы: пусть это сділаюти и наши обвинители, если они хотятъ дать нравственный віси своимъ обвиненьями, иначе невозможна открытая борьба и вопроси: кто правъ, кто виноватъ останется нерешенными вопросомъ. Кіеві 1862 года. Владиміри Антоновичи. Павелъ Чубинскій. Констан ­ тний Солонина. Ал. Стояновъ. Михайло Малашенко. Ан ­ тони Тищенко. Евгеній Синегубъ. Иванъ Ничипоренко. Павелъ Житецкій. Викторъ Торскій. Дмитрій Богдановъ. Саддей Рнльскій. Николай Синегубъ. Петри Супруненко Владиміри Синегубъ. Бориси Познанскій. Викторъ Си ­ негубъ. Александръ Лашкевичъ. Оеодоръ Горячковскій. Андрей Стефановичи. Иванъ Касяненко. ‘ На мемуари Равіти Ґавронського про 1863 р. найпри- родніш було-б відповісти самому В. Б. Антоновичеві, але він був тоді хорий і звернувся з цього приводу з листом до Б. С. Познанського, де писав йому: „недавно приятелі радили мені написати критичний розбор книжки Равіти-Ґаврон- ського — Історія 1863 р. на Русі і справді сюжет захоплюючий і оригінальний — це немов рецетиція усіх чудацьких думок, котрі мали інсургенти 1863 року; а окрім того і нам до- 48 ,стається там чимало багато і епітетів, і вигаданих фактів. Дуже хтілось би дати одповідь, але сил бракує; можливо, що коли поправлюся, візьмуся за це діло, а тепер ніяк не можу; я їм (громадянам) порадив надіслати цю книжку тобі; ти єдиний з тих, хто живий, компетентний дати при ­ суд на цю книжку. Прочитаєш — сам дізнаєшся”. І В. Л. Бе- ренштам справді писав у 1904 р. Б. С. Познанському: „Володарь (В. Б. Антонович) не може працювати”. У тім- же 1904 році сам В. Б. Антонович писав Б. 0. Познан ­ ському, що „в-осени, після того як ми були у Харкові (у 1902 р. на Археологічному з ’ їзді), я поїхав до Алупки і там у початку лютого ледве не загинув. Повернувся у Київ і шість місяців не виходив з хати. Страшенний підупад сил зробив мене негідним до жодної праці. Оце тобі мій скорботний лист”. Кияни й собі писали Б. С. Познанському (18 XI 1903 р.): „Недавно вышла въ Галйціи книга Равиты-Гавронскаго о 1863 г. на Украйні. Къ сожалінію, эта книга недос ­ тупна въ Россіи. Говорять, что въ этой книгі Равита очернилъ Антоновича, Рыльскаго и отчасти васъ. Віроятно, съ польской стороны еще много будетъ ме- муаровъ тіхь временъ; конечно, они будуть односторонни и несправедливы, а для исторіи необходимо йміть воспо- минанія не только изъ того лагеря, чтобы сказать свой справедливый судъ. Глубокоуважаема™ Рыльскаго уже ніть, нашъ дорогой Владимірь Бонифатіевичь чуть живой; очевидно, онъ не сможетъ написать своихъ мемуаровъ. Остаетесь вы, М. Г., и мы обращаемся къ вамъ „з уклін- ной” просьбой взяться за писаніе своихъ воспоминаній съ самаго начала 60-хъ годовъ или раньше, какъ вы сами на ­ йдете лучшимъ. Если можно будетъ, то эти воспоминанія будуть печа ­ таться въ „Кіевской Старині”, а если ніть, то пусть по ­ лежать въ редакцій, пока не настанетъ время, когда можно будетъ ихъ печатать. Помните, что воспоминанія эти будуть йміть громадное значеніе, хотя бы и не были широко написаны. Тутъ важно йміть то, что вы сами виділи, переживали и слышали въ то время. Если нельзя будетъ печатать, пусть лежать, но только ради Бога пишите. 4. Багалій. 49 , Съ этою просьбою къ вамъ обращаются всі земляки ваши кіевскіе „старшого й молодшого віку” (18 ноября 1908). Б. С. Познанський надрукував свої спомини після цього в „Украинской Жизни” Ось з них уривки. 1913, І,стр. 35 — 36; II, 13 — 26 (уривки), III, 17 — 24 (уривки), V 41 — 51 (уривки). „Поляки какъ ни обособлялись своею жизнью посреди отданной имъ русскими во власть Украины, все ясе, огля ­ дываясь въ прошлое, должны были считаться съ этою под ­ данною имъ массою и ея національностью. И они по-своему считались съ Украинцами. Они въ своихъ воспоминашяхъ создавали особый пріятньїй имъ типъ приверженнаго имъ казака и даже поэтизировали этотъ типъ героя степного. Поэтъ Залісскій поэтизировалъ своихъ героевъ укра- инцевъ, Гощинскій въ своихъ powiesciach описывалъ время борьбы на пограничьи Запорожья съ польской Украиной. Поль своего героя… разрисовалъ на фоні украинской жизни. Наконецъ слуга-казакъ (а такихъ у магнатовъ были цілне полки) — олицетворялъ собою желанный типъ бое ­ вого украинца, преданнаго своему пану-поляку. Это было своего рода украинофильство, но только польское украи- нофильство, доходившее даже до писательства на мало- русскомъ языке (Падура) и сочиненія на этомъ язьікі пісень, пітьіхь подъ украинскую бандуру придворными бандуристами, по содержат» своему выражающихъ пре ­ данность къ Польше и полякамъ. Михаилъ Чайковскій, еще недавно умершій в Кіеві, изображалъ въ своихъ по- вістяхь такіе типы украинцевъ и даже, если вірить его разсказамъ, осуществлялъ свою идею о польскомъ казаче ­ ст ві, формируя въ Турціи, на Дунаі казацкіе полки”. А- ось його згадки про тодішнє студентство. „…Удаль и разгулъ студенчества, доходившіе въ биби- ковскія времена до разрушенія цілаго дома терпимости (на Андреевскомъ спускі — заведеніе Камбалы) и, наконецъ завершившиеся Бринкіадою, вызвали реакцію: явилось соз- наніе потребности другихъ формъ студенческой жизни, и, какъ всякая реакція, этотъ новый режимъ доходилъ до крайностей. Реакціонери эти названы были, п у р и с т ам и, каковое названіе уже само собою указываетъ на сущность этого віянія. Разгулу противоставлялось крайнее воздер- жаніе въ пищі, полнійшее устраненіе пьянства, цілому- 50 ,дренность и возможная скромность въ костюмі. Посліднее доведено было до того, что многіе наділи изъ сіраго сол- датскагО сукна штаны и изъ такого же чернаго сукна сюртуки. Буйству противопоставлялась віжливость и скром ­ ность. Главарями и проповідниками пуризма были Анто- новичъ (Владимірь Бонифатіевичь), окончивший къ тому времени медицинскій факультетъ въ угоду требовавшему этого своему отцу и перешедшій на историко-филологи- ческій, и Загурскій, скоро какъ-то удалившийся изъ Кіева. Да и вообще пуризмъ какъ-то недолго продолжался въ университет^ хотя послідствіемь его долго оставалось пренебрежительное отношеніе къ студентамъ-франтамъ — тыфлевцамъ (тыфель — такъ назывался толстый драпъ, изъ котораго богатые панычи шили себі студенческіе сюр ­ туки — даже особаго покроя — съ буфами на плечахъ, вы ­ сокою пригнанной таліей и длинными полами; тыфлевецъ было равносильно білоподкладочнику настоящаго времени) и возможное избіганіе франтовства. Коричневое . какого-то грязнаго цвіта пальто Антоновича, кажется, до окончанія имъ всего курса, и вічная обтрепанность покойнаго Оад- дея Рыльскаго долго оставались какъ сліди пуристиче- скаго отношенія къ внішней формі жизни. Полагаю, что пуризмъ повліяль и на наше того времени уподобанье свитки и вообще простонароднаго костюма, но только от ­ части, такъ какъ это наше уподобанье иміло и другія бо ­ ліє существенныя причины, о чемъ ниже будетъ мною сказано. Почти одновременно съ пуризмомъ появилась у насъ мысль объ организаціи кружковъ. Это были ті же земля ­ чества. Кружки такіе назывались гминами (gminy) и состав ­ лялись изъ студентовъ одной гимназіи. Такъ, были гмины: кіевская (обіихь кіевскихь гимназій), житомірская, Неми ­ ровская, білоцерковская, минская… Представители сту ­ денты, которыхъ было изъ какой-либо гимназіи очень не ­ много — одинъ, два, три человіка, — примыкали по своему выбору къ какой-либо установившейся гмині. Такъ, Анто- новичъ, одинъ только изъ одесской гимназіи, примкнулъ къ білоцерковской гмині. Особую гмину составляли коро- няры… Эти гмины впослідствіи стали основой политической организаціи польскаго возстанія. Вначалі же гмина озабо ­ чивалась товарищескою взаимопомощью, собиралась въ 4. Вагалій. 51 ,определенный міста, судили-рядили о.своихъ ділахь и даже устроили было общую столовую, которая не долго просу ­ ществовала вслідствіе неумілости распорядителей и уни- чтоженія основного фонда, доставлять каковой взялъ было на себя богатый панычъ Моргулецъ, взятый изъ универ ­ ситета внезапно появившимся отцомъ. Между студентами были паньїчи-поміщики, снабжен ­ ные изъ дому прислугою, большею частью подростками- мальчиками. Надумались было учить этихъ мальчиковъ, и сего ради устроена была особая школа, гді обучались грамоті діти, кріпостнне тогда еще слуги, добровольцами- студентами. Долженъ припомнить, что эта школа была устроена раньше того, какъ стали открываться воскресныя школы. Въ школу эту, не особенно большую численнымъ составомъ, скоро стали определять и не кріпостннхь маль- чиковъ-слугъ; она, эта школа, не переставала существо ­ вать” и послі освобожденія крестьянъ и ухода гминниковъ въ польское возстаніе, а слідовательно и послі уничтоже- нія гминъ. Покойная Варвара Ивановна Антоновичъ изо ­ бражала собою заботливую насідку съ этою школою, упря ­ мо поддерживала діло школы до тіх г ь поръ, пока личный составь ея самъ собою не разрушился, достигши чуть не совершеннолітія. Удаленный изъ милой родины я мало могу сказать о дальнейшей судьбі нісколькихь человікь изъ этой школы, которыхъ уже не поляки, сошедшіе съ поля деятельности послі неудавшагося возстанія, а наши, украинцы, знаю, поддерживали въ жизни. Какъ я уже сказалъ, гмины поддерживались недолго и назывались кнейпами (кнейпа — по-німецки кабачки. Такъ у дерптскихъ студентовъ назывались излюбленныя пивныя). У насъ этимъ названіемь обозначалось вообще собраніе гмины или гминъ. Приглашеніе на к н е й п у озна ­ чало приглашеніе прибыть въ собраніе. Основа земля ­ чества скоро замінилась основою политическою. …Молодежь того времени почти поголовно составляла передовую, либеральную часть общества, какъ равно отцы этой молодежи, — не дГды этихъ, а непосредственно стар ­ шее поколініе, — стояли за принципы поміщичьей власти и очень тупо поддавались новымъ віяніямь. Я долженъ при этомъ припомнить, что среди польскаго, а слідовательно шляхетскаго общества и въ прежнія времена появлялся 52 ,либерализмъ по отношенію общественнаго строя и осу ­ жденіе рабовладѣльческихъ принциповъ. На это намъ ука ­ зываетъ осмѣиваніе шляхты въ „Брукованыхъ Вѣдомо ­ стяхъ 1 ^ …… ). Ретроградовъ начала 60-хъ годовъ въ средѣ шляхетско-польской молодежи называли общимъ именемъ мошрадзѣи (мосци-добродзѣю — сокращено въ рѣчи такъ, какъ сокращается милостивый государь, че-екъ и т. п.). Литература польская того времени вся была на сторонѣ новыхъ вѣяній, и въ романахъ, повѣстяхъ, поэмахъ и дра ­ матическихъ произведеніяхъ выявлялись симпатіи къ угне ­ тенному рабу и осужденіе его владѣльца. Въ соотвѣт ­ ствіе клички мошрадзѣй появилась кличка всѣхъ заступ ­ никовъ народа хлопоманами. Хотя, собственно говоря, эта кличка присваивалась болѣе тѣсной группѣ молодежи. Мошрадзѣемъ былъ каждый помѣщикъ консервативнаго направленія, — хлопоманами называли небольшой кружокъ крайнихъ демократовъ и заступниковъ народныхъ. Но такъ какъ у расъ на мѣстѣ, въ Кіевѣ, какъ и во всемъ Юго-за ­ падномъ краѣ почти только полякъ былъ паномъ, а украи ­ нецъ-малороссъ былъ исключительнымъ хлопомъ, то по ­ нятно, мошрадзѣями были исключительно поляки, а хло ­ поманы должны были рано или поздно сдѣлаться хохло ­ манами, хохлофилами. И такъ бы оно и было, если бы естественному ходу развитія этой идеи не помѣшало поль ­ ское возстаніе 1863 года, черною тучею съ окраскою кро ­ ваваго зарева покрывшее собою все духовно-нравственное движеніе польской интеллигенціи. Украинофильство въ средѣ мѣстныхъ поляковъ стало уже давно проявляться въ ощущаемыхъ и видимыхъ фор ­ махъ жизненнаго строя и, разумѣется, въ литературѣ. Украинофильство это было польское, да вѣдь оно и не могло быть инымъ. Несомнѣнно, что эта любовь къ быто ­ вымъ формамъ украинской жизни у поляковъ современ ­ ныхъ И даже у поляковъ 40 — 50 годовъ была остаткомъ любви къ своему родному старорусскому, теряемому по мѣрѣ ополяченія русиновъ. Ритуалъ обыденной жизни, какъ результатъ мѣстныхъ условій быта, не такъ легко подда ­ вался измѣненію. Русинъ-украинецъ, ставши полякомъ, по принятіи навязанной ему уніи и католичества, а вмѣстѣ съ тѣмъ и языка, не могъ сразу усвоить себѣ всѣ пріемы 53 ,обыденной жизни поляковъ и сохранилъ даже до послід- няго времени свое старое — старорусское. …Хлопоманъ начала 60-хъ годовъ, студенте кіевскаго- университета, былъ совершенно чуждъ своекорыстности, а, напротивъ, его любовь къ народу — къ украинцу — ссо ­ рила его съ ближайшими родными, подвергала его гоне ­ нью не только властей предержащихъ, но и всіхь компа- трштовъ-единомышленниковъ. Пішеходное путешествіе компаній студентовъ, въ числі которыхъ были Владимірь Бонифатьевичъ Антоновичъ и баддей Розеславовичъ Рьільскій, літомь въ 1859 году по ­ тревожило на молодежь взирающихъ мошрадзіевь, и они начали распускать самые неліпьіе слухи объ этихъ путе- шественникахъ. Во-первыхъ, въ этой экспедищи была усмотріна исключительная задача — демагогическая про ­ паганда. Неліпійшая выдумка: можно ли было вести ка ­ кую бы то ни было пропаганду 4 — 5 человікамь, ‘ путеше ­ ствующими на теліжкі, запряженной одной лошадью и вовсе не скрывающимся, всегда готовыми предъявить свои виды и билеты. Но путешественники эти казались опасными г. г. мошрадзіямь, встревоженнымъ носившимся слухомъ о „волі “ , уже по тому самому, что если они, пу ­ тешественники, и ничему не научать и никому ничего не внушать, то зато, искрещивая Украину въ разныхъ на- правленіяхь, общась въ этомъ путешествіи съ народомъ, они много кое-чего услыхали и узнали не совсімь лестнаго для мошрадзіевь. Узнали о томъ, что кріпостническіе прі- емы обращенія пановъ и ихъ ржондзъ и экономовъ съ „хло ­ пами” далеко не похожи на ті, какими ихъ изображаютъ мошрадзіи, корясь наружно современнымъ віяніямь. И они, мошрадзіи, не взлюбили этихъ нескромныхъ спознавателей ихъ жизни, ихъ отношеній къ своимъ тогда еще подданнымъ, слідили за ними и всякое самомалійшее отступленіе отъ принятыхъ нормъ обыденной жизни истолковывали въ же- ланномъ имъ смислі. Изъ этого выходило, что студенты- „хлопоманы” предприняли это путешествіе съ цілью про ­ пагандировать возстаніе крестьянъ противу своихъ помі- щиковъ. Всякія остановки путешественниковъ для отдыха у какого-нибудь пруда гді можно было развести огонекъ и сварить дорожную кашу, и всякій разговоръ съ подо ­ шедшими къ костерку крестьянами сейчасъ вызывалъ самое 54 ,тщательное разслідованіе того, что разспрашивали и что проповідьівали. Толки про это путешествіе и про отношеніе къ нему гг. мошрадз ’ Ьевъ давали много темъ для дебатовъ и обсужде ­ ны положенія сельской помещичьей и крестьянской жизни, и, разумеется, наши симпатій всегда ложились на сторону угнетаемыхъ, а не угнетателей. Въ сред! студенческой ■были извістньї діянія мошрадзіев г ь уже по тому самому, что въ Кіеві были студенты изъ различныхъ местностей, и всі эти діянія обсуждались, осуждались и такимъ бб- разомъ оглашались. Устанавливалось общественное мнініе, каковое хотя-не-хотя было противу мошрадзіеви и угне ­ таемыхъ, согласно віяні». Мошрадзію пришлось оправ ­ дываться, хотя и неискренно, но заявлять себя чуждымъ угнетенія крестьянъ. Нужно было йміть много гражданскаго мужества, или быть малоразвитыми человікоми, чтобы сділать то, что сділали отцы двухъ нашихъ товарищей, Моргулецъ и Рьільскій. Первый лично явился въ К1евъ и забрали изъ университета сына, другой поданными на имя гене- ралъ-губернатора прошеніеми просили обратить вниманіе на зловредную пропаганду сына (покойнаго Оаддея Рыль- скаго) и цілой компаній студентовъ и удалить его, своего сына, куда-нибудь въ ссылку изъ Кіева. Эти демонстративный выходки, разумеется, были осу ­ ждаемы большинствомъ містнаго шляхетскаго панскаго общества, но тімь не меніе вызвали сочувствіе у тіхи, кто неохотно поддался было уже общему въ то время настроє ­ ні». Результаты этого сказались въ появлены въ среді по- мещиковъ самыхъ невероятныхъ разсказовъ о демагоги ­ ческой деятельности студентовъ-„хлопомановъ “ , главою ко- торыхъ называлъ Антоновича. Владиміра Бонифатьевича. По этимъ сплетнями выходило, что въ среді студентовъ иміется строго организованный кружокъ, системати ­ чески ведущій пропаганду между крестьянами, крайняя ціль каковой пропаганды есть поголовное истребленіе пановъ. Наши поляки, въ лиці лучшихъ своихъ представите ­ лей, были и патріоти, и въ то же время демократы-народ ­ ники. Короняры были только политики-патр!оты и къ на ­ роду Украины — вообще русину и литвину — они относи- 55 ,лись безучастно, чуть ли не такъ, какъ относятся пред ­ ставители европейскихъ націй къ аборигенами Африки. Титъ (Тифъ) Далькевичъ отправился путешествовать. Гді-то на одномъ изъ ночлеговъ ему пришлось выслу ­ шать разсказы про неистовство містнаго поміщика. Слу ­ шая всі эти разсказы почему-то не одного лица, а цілой толпы (кажется, принявшей его за какое-то тайно послан ­ ное для развідки лицо), Далькевичъ сказалъ: „А вы бъ его вотъ такъ “ и провели пальцемъ по горлу. Собралось человікь сто съ чімь-то. Короняры превышали всіхь чис ­ ленностью. Изъ нихъ кто-то сділаль докладъ — разска- залъ про поступокъ Далькевича. Въ туманной, пропитан ­ ной табачнымъ дымомъ, атмосфері двухъ плохо освіщен- ныхъ свічами (тогда еще не было лампъ) комнатахъ, труд ­ но было вести правильное засіданіе, тімь боліє, что ка- еедру ораторовъ заміняли стулъ или — для Антоновича исключительно — окно, на которое устанавливали его два здоровенныхъ студента — Геншель и Врублевскій. Мы, украинцы, подоляне и волыняки, группировались около нашихъ вожаковъ и спикеровъ. Тамъ были Антоновичи, Рьільскій, Сорочинскій, Леонъ, Хамець, бр. Василевскіе, Вицусъ, Пржеднельскій, два брата Поповскіе (Jozek і Ju- lek), Загурскій, вышеупомянутые Геншель (литвинъ) и Вру ­ блевскій, бр. Пьішинскіе, Перетятковичъ, Антонъ Юрье ­ вичи (Вольнослушатель), Мегердынъ (армянинъ — подоль ­ ской гмины), Трахтенберги, Бернатовичъ, Панченко ©едоръ и еще кто-то, и еще кто-то. Я первый тогда сказалъ буквально вотъ что: — Я пойду туда, куда пойдетъ мой народи, а народи этотъ украинский. (Ja pojdz§ tarn, ktor^dy pojdzie moj lud, a lud ten moj ukrainski). Никто мні не возражали, только ведоръ Панченко сказалъ: „Еге жъ, еге жъ “ , да ваддей Рнльскій пожали мні руку. Вопроси о Далькевичі кончился ничіми. Антоновичи тогда истолковали намъ обстоятельно все діло: онъ-то и указали намъ на характери настаиваній коронярей, выяснили, что для нихъ все діло заключалось не въ осуждены выходки Далькевича вообще, а въ возста- новленіи литвиновъ (білоруссови) противу поляковъ. Не всі мы въ суєті преній на сходкі успіли разобраться, и только уразуміли сущность діла по толкованію Антоно- 56 ,вича, сразу понявшаго духъ домогательства коронярей. Рыльскш въ этотъ разъ еще повторилъ, что слідуєте итти за своимъ народомъ”. Далі Познанський оповідає про сходку, де вирішалася українська орієнтація хлопоманів. „Сходка оказалась весьма немногочисленной: Антоно ­ вичу Рьільскій, Вицусъ, Василевскій, самъ квартирный хозяинъ ©едоръ Панченко и мы двое — Пржеднельскій и я. Мы застали уже дебаты. ©едоръ Панченко уже дока- зывалъ Василевскому, что у него даже фамилія не польская, такъ какъ въ польской річи ніте Василія, а есть Базиль, а потому если бы предки его были поляки, то фамилія ихъ была бы Базилевскіе, а не Василевскіе, что такихъ ополя ­ чившихся украинцевъ большая часть между шляхтою… Поздоровались со всіми и налили себі по стакану чаю изъ остывшаго самовара; мы съ Пржеднельскимъ сначала слушали молча. Оказалось, дебатировали весьма серьезный вопросъ: какой народъ мы должны считать своимъ. О 0е- дорі Тимооіевичі Панченко и річи быть не могло: онъ былъ кореннымъ украинцемъ, крестьяниномъ села Черня- хова Кіевскаго уізда, и его родные братья жили обычною крестьянскою жизнью, пахали землю и даже ходили чума- ковать. Я, помню, завидовалъ такой чистокровности Оедора, хотя, по моему православно, мое заявленіе о причисленіи себя къ малорусской народности не вызвало возраженій. По малочисленности собранія бесіда велась въ порядкі, и мнінія выслушивались съ терпініемь и внимашемъ. Антоновичъ строго логичными выводами доказывалъ, что жить посреди украинскаго народа и не слиться съ нимъ, не проникнуться его національними идеями, значитъ быть тунеядцемъ, паразитомъ, что на Украйні, Подоліи и Во ­ лыни не можетъ быть річи о препонденренціи поляковъ, большею частью ополяченныхъ русиновъ, какъ значительно меньшей части населенья, что нигді такъ не совпадаетъ идея націонализма съ демократизмомъ, какъ на Украйні; быть демократомъ, стоять на стороні народныхъ интере- совь и ие быть патр!отомъ-украинцемъ нельзя. Какъ щели сузились глаза ©едора Панченко, Рыльскш характерно встряхивалъ головою, но Вицусъ и Готфридъ какъ-то насупились. Потирая цілою ладонью конецъ носа, что у него выражало возбужденность, Пржеднельскій остро- 57 ,умно замітила», что мы даже настоящіе дебаты ведемъ на польскомъ язьїкі. Кто-то на это замічаніе сказалъ, что это ничего не значить, что французскій языкъ принять за международный языкъ и на немъ ведутся дебаты на кон- грессахъ и совіщаніяхь. Рнльскій со свойственной ему напыщенностью языка и массою иностранныхъ словъ повелъ річь о томъ, что по мірі развитія украинцевъ и языкъ ихъ доразовьется до возможности употребления его въ обсужденіи абстракцій; что предки наши виноваты въ недоразвитости украинской річи… Панченко доказывали, что на малорусскомъ язьїкі и теперь иміется возможность говорить о самыхъ отвлеченныхъ предметахъ, что мы еще не знаемъ и не изучили этого языка, что слідовало бы употреблять его, какъ разговорный, между собою и въ семьяхъ. Мы цілой компаніей — Антоновичъ, Рыльскш и я — провели три дня у Панченка, въ его домі на Жан ­ дармской (нині Мар.-Благовіщенской) улиці, и вспоми ­ нали то хорошее прошлое, взаимно возстановляли другъ другу въ ‘памяти. Такъ было сказано, произнесено первое слово о нашемъ единеніи съ украинскими народомъ, о признаній себя самихъ украинцами. И я, и Антоновичъ, и Рнльскій не прерывали своего знакомства и дружбы съ товарищами-поляками, еще въ ту пору не исключительно занятыми своею „справою”. Всі поляки участвовали на сходкахъ общеуниверситетскихъ, когда были арестованы перешедшіе въ Кіевь изъ Харькова Ефименко, Португа- ловъ, Бекманъ и еще кто-то (кажется, это было въ 1859 г.). Когда я уже зимою вернулся въ Кіевь, то нашелъ тамъ Антоновича и Рыльскаго вполні сблизившимися съ мало ­ россами, причемъ уже я зналъ о напечатанномъ въ „Основі” отвіті Антоновича къ Падалиці и о ссьілкі Чубинскаго въ Архангельски. Журнали „Основа”, и „Черная Рада”, „Кобзарь” Шевченко, оповідання Марка-Вовчка, повісті Квітки, „Метелики” и Граматки Куліша, — все это ставило насъ въ близкія отношенія къ все больше и больше за ­ являющими себя малороссами и совершенно отділяло отъ поляковъ и ихъ справы, которая однако же въ это время (конецъ 1861 г.) все больше и больше разгоралась. Между ТІМИ въ Кіеві мои пріятели Антоновичъ и Рнль ­ скій успіли сойтись съ заявившими себя малороссами, вполні ихъ оцінившими. Я тоже при моихъ посіщеніяхи 58 ,Кіева познакомился со многими. Женитьба Антоновича на двоюродной сестрі Павла Чубинскаго Варварі Ивановні, урожденной Михель(сонъ), а затіми женитьба А. 0. Ки- стяковскаго на другой сестрі, Александрі Ивановні, не ­ мало способствовали этому сближению. Рнльскій на ніко- торое время былъ отвлеченъ отъ насъ; женившись на своей кузині, тоже Рыльской, онъ стали не такъ свободенъ въ своихъ отношеніяхи къ намъ: жена его, полька по ея убі- жденіями, сдерживала его, возила его за границу… (она не долго жила, и послі ея смерти онъ женился вторыми бракомъ на Меланьі бедоровні). Въ Кіеві послі выше- упомянутаго протеста противъ поляковъ и ихъ затій, угрожавшихъ закрыиемъ университета, заиграли малороссы. Правительство, очевидно, виділо въ нихъ немалый противо- віси польской справі”. Як київські українці ставилися до польського повстання Б. С. Познанський оповідає так. „Изъ разсказовъ, пріізжая ви Кіеви зимою 1862/63 года, я знали, что возстаніе ви Царстві Польскомъ уже нача ­ лось. Изъ словъ Антоновича я знали, что въ силу особыхъ соглашеній съ вожаками польскаго діла они обязаны ни ­ кого изъ нашихъ (малороссовъ и украинцевъ) не трогать. Очевидно, Антоновичи многихъ сдерживали отъ участія въ польскомъ движеніи и былъ настолько нежелателенъ для поляковъ въ Кіеві, что ему предлагали немалую сумму денегъ за то, чтобы онъ уіхали за границу. Я помню ви- зитъ къ нему какого-то господина передъ вечеромъ, въ сумеркахъ, послі ухода коего Антоновичи разсказалъ мні про это предложеніе и про то, что визитеръ этотъ былъ „світлійшій іезуити”. Съ нашей стороны обіщани былъ поляками полнійшій нейтралитетъ и ни малійшаго добровольнаго вмішатель- ства въ ихъ игру. Полагаю, что Антоновичу многое было извістно изъ „справы польской’ 1 такого, обнаруженіе чего могло быть вредными для готовящагося повстанія. Въ одинъ изъ моихъ прііздови въ Кіеви, въ конці зимы 1863 г. Готфридъ Пршеднельскій пригласили меня притти въ условный часи потолковать „съ ними 11 . Въ домі я застали Викентія Василевскаго, Антона Юрье ­ вича, Готфрида Пршеднельскаго. Меня сразу начали разспрашивать о настроєній народа, въ который уже стали 59 ,проникать вісти о возстаніи въ Царстві Польскомъ. Я раз- сказалъ имъ все, что зналъ, а это все было очень неуті- шительно для нихъ. Народъ на Украйні подъ именемъ поляка, ляха понимали того поляка, ляха, какого онъ знали у себя и около себя на Украйні, т.-е. пана. На возстаніе этого поляка-пана онъ смотріли какъ на выражеше не- удовольствія по случаю освобожденія крестьянъ (ихъ же, украинцевъ) отъ кріпостной зависимости. Что никакими способами не суміюти они внушить народу довіріе къ себі, къ своими дійствіями. Народъ еще только стали улавливать смысли своей свободы, начинали оправляться послі вікового рабства, и потому война на его землі, около него, ему не нужна. Въ любомъ изъ столкновеній повстанцевъ съ войсками — солдатами народъ въ солда- тахъ будетъ всегда видіть своихъ а въ сражающихся съ ними, солдатами, — чужихъ. Даже на нейтралитетъ народа въ такихъ столкновеніяхи разсчитывать нельзя”. На це Б. С. Познанському дано таку відповідь. „Все, о чемъ ты намъ разглагольствуешь, мы сами зпа- емъ и понимаемъ, но теперь уже поздно поворачивать: подъемъ духа сильный и должно кончиться вспышкою. — Но діла наши не такъ безнадежны, какъ ты думаешь, и когда мнтебі все разскажемъ, то ты въ этомъ убідишься. Мы тебі разскажемъ все, да это и необходимо, но только потребуемъ отъ тебя честнаго слова въ томи, что ты ничего изъ разсказаннаго тобі не передашь Антоновичу. Я былъ пораженъ этимъ предложеніеми; закуривая трубку, я соображали, что, во-первыхъ, имъ почему-то необходимо все разсказать мні и, во-вторыхъ, очевидно мні только одному. Мні обидно было за Антоновича, въ честность и полнійшую корректность котораго по отно- шенію къ поляками я безусловно вірили. „Что-нибудь особенное произошло между ними (поляка ­ ми) и Антоновичемъ”, — подумали я себі. Съ Юрьевичемъ я не былъ особенно близокъ и потому и не проникали въ его наміренія, но Василевскаго и Гот ­ фрида я хорошо зналъ, вірили имъ, и ихъ мрачное мол- чаніе при этихъ словахъ Юрьевича меня крайне поразило. Я не могъ понять этого недовірія къ Антоновичу и смысла необходимости внідренія меня, убіжденія коего они знали, въ сущность ихъ діла. 60 ,Я не состою ни въ какой обязательной зависимости къ Антоновичу, Н’Ьтъ у насъ никакой корпоративной дис ­ циплины, которая обязывала (бы) меня о томъ или другомъ доносить немедленно ему; но единомышленность наша, наша политическо-національная віра, несомнінно, можетъ ставить меня въ необходимость сообщить ему все то, что, по мое ­ му мнінію грозитъ ему — намъ опасностью личною или даже партійною. Въ этомъ річи не можетъ быть о моемъ молчаніи, о несообщеніи ему о грозящей опасности. Антоновичу было многое, касающееся польской справы, ИЗВІСТНО, и этимъ онъ, по всему віроятію, былъ имъ страшенъ и добился соглашенія о неприкосновенности на ­ шей. Я по крайней мірі тоже зналъ, что помимо намери ­ вающихся выступить съ оружьемъ въ рукахъ въ Кіеві, да и вообще въ краі, оставалась цілая организація для поддержки возстанія, снабженія его денежными средствами и вообще всякою помощью. Не могъ, разуміется, не знать этого и Антоновичъ. Но тогда уже, когда состоялось опи ­ сываемое мною свиданіе, по всему віроятію, создались у нихъ (повстанцевъ) новые планы, новыя комбинаціи, въ которыхъ они во мні искали, быть можетъ, какого-либо содійствія, и боялись, что Антоновичъ отговоритъ меня. … — Довольно — сказав Юрієвич. — Намъ не о чемъ съ нимъ говорить: онъ слишкомъ зависимъ отъ Антоно ­ вича, — какъ бы желая уколоть меня этимъ, закончил онъ, подавъ мні руку, и вышелъ изъ этой комнаты”. У додаток до споминів додаємо мемуари К. П. Михаль ­ чука; тут ми знаходимо не тільки цікаві факти, а й проду ­ ману ідеологію. ИЗЪ УКРАИНСКАГО БЫЛОГО * ). Познанскій, згадує К. П. Михальчук, разсказываетъ (лишь) о небольшомъ зпизоді, имівшемн місто въ кварти ­ рі Панченка: но ничего не говоритъ о томъ, какъ собственно J ) У некролозі К. П. Михальчука ми читаємо: „будучи въ Кіевскомь университете, М. вошелъ въ составі Кіевской Гмины, членами которой состояли большею частію поляки и некоторые православные (самъ онъ былъ православнымъ). Однимъ изъ первыхъ, кто подалъ мысль объ отдельной украинской громаде, былъ К. П. Михальчукъ, который поде ­ лился своими мыслями по этому поводу съ Антоновичемъ, а послЬдній, какъ признанный Глава и руководитель этой группы, поставилъ вопросъ решительно и такимъ образомъ организована была украинская Громада 61 ,произошло самое вьіділеніе изъ массы польскаго сту ­ денчества того кружка, который обособился (отъ нея) и образовали самостоятельную „украинскую громаду”, ставшую вскорі въ опозиціонньїя отношенія къ польщизні. Между тіми такой внутренній національний расколъ среди тогдашней патріотически настроенной польской молодежи являлся (въ ея глазахъ) діломи совершенно неожиданными, до невероятности дерзкими и, для людей рішившихся на такой шаги, по истині героическимъ, для котораго нужны были немалый нравственныя силы иглубокія побудительный (причины) мотивы. …. Тогда даже лучшая и боліє развитая и либераль ­ ная часть русскаго общества сильно идеализировала по ­ ляковъ (Герценъ, Бакунинъ и др.) и смотріла на нихъ какъ на боліє, сравнительно, культурную и многострадаль ­ ную націю, съ историческими прошлыми, исполненными трагизма, жестоко и несправедливо угнетаемую и заслу ­ живающую совсіми иной участи; что же касается самого польского общества, то оно поди вліяніеми романтичес- кихъ идей своего національнаго мессіанизма, съ такой зкспрессіей выраженнаго и опоэтизированнаго Ад. Мицкеви- чемъ и Сигиз. Красинскимъ, особенно когда къ вірова- ніями и догматами этого мессіанизма привились еще живые демократическіе стремленія и идеалы Косцюшки и Мірославскаго, составило о себі категорическое, ничіми несокрушимое мнініе какъ объ избранномъ, нравственно самомъ чистомъ и наиболіе рыцарскомъ, передовомъ и безукоризненномъ во всіхи отношеніяхи изъ ВСІХИ куль- турныхъ обществъ міра. И вотъ въ моментъ назріванія осо ­ бенно патетическихъ настроєній и самаго высокаго подъ ­ ема патріотическихи чувствъ у молодой и наиболіе интел ­ лигентной части польскаго общества, вообще безконечно увіреннаго въ себі, въ незыблемой правоті своего націо ­ нального діла и готоваго ради него пойти на всевозмож- и заложено начало украинскаго самоопредИленія представителей поль ­ ской культуры. Началась народническая работа украинской громады. — Поворотъ къ народу: народному языку, народной одежд Т. и обычаямъ, непосредственная работа среди народа. У ничтоженіе въ себЪ самихъ вся- кихъ сл-Ьдовъ панской культуры стало лозунгомъ этихъ идеалистовъ, а мы знаемъ, что одни изъ нихъ сделались действительно писарями, другів — учителями и т. д. “ (Укр. Жизнь 1914, No 4). 62 ,ныя жертвы, вдругъ возникаете этотъ національний рас ­ коли и різкое критическое отношеніе къ польщизні и къ ея прошлому и настоящему со стороны лицъ, считавших ­ ся доселі органически и неразрывно связанными съ поль ­ скими народомъ и его интересами и какъ-разъ большею частью пользовавшихся особенными почетомъ, довіріем’ь и уважешемъ у молодежи, чуть не вождей ея. Можно себі представить, какой удари былъ нанесенъ этимъ всему польскому обществу и какъ неймовірно тя ­ жело и трудно было людями, отстающими отъ него въ такой важный и критическій для него моменти, обосновать свое отступничество, реабилитировать и оправдать себя не только переди этимъ обществомъ, но и переди самими собой, переди собственной совістью и честью, тіми боліє, что эти люди, воспитавшись въ польской среді, органиче ­ ски сроднились съ нею и съ ея культурою, жили ея интим ­ ной жизнью и интересами, разділяя ея общія радости и печали, гордясь ея подвигами и завоеваніями и болія ея слабостями и недостатками. Въ числі этихъ имени осо ­ бенно часто и съ особенными піететоми произносились имена Антоновича и Рыльскаго, а главными образомъ пер- ваго (какъ общепризнанного корифея молодежи). Антоно- вичемъ положительно гордилось все польское студенчество, и авторитети его былъ непререкаемъ. И вотъ какое же было мое удивленіе, когда вдругъ, какъ то въ конці літа неожиданно зашелъ ко мні не ­ знакомый студенти, узнавшій мой адреси отъ одного изъ студентовъ-житомирцевъ (кажется, Пуздровскаго), и отрекомендовался Тадеушемъ Рыльскими. Затіми онъ объяснили, что желаніе познакомиться со мной явилось у него и еще у одного товарища его по рекомендацій І. Крашевскаго (извістнаго польскаго писателя, жившаго тогда въ Житомірі), съ которыми, кажется, если меня память не обманываете, Рыльскш и Антоновичъ познакоми ­ лись, забредя въ Житоміри во время своихъ зкскурсій по Правобережной Украйні (въ 1858 или 1859 г.?) для ближайшаго изученія края, народа и его быта. Побу ­ дило же ихъ къ сближенію съ Крашевскимъ, кромі того, что онъ былъ авторомъ разсказовъ съ сюжетами изъ народ ­ ной жизни, еще и то, что какъ-разъ въ это время онъ на ­ писали свои, въ которыхъ критически отнесся къ безсодер- 63 ,жательной жизни мѣстнаго польскаго панства и къ пове ­ денію ихъ съ крестьянами, съ злоупотребленіемъ крѣпост ­ нымъ правомъ, чѣмъ вызвалъ негодованіе противъ себя у старой генераціи пановъ (мошрадзѣевъ и живыя симпа ­ тіи къ себѣ у демократически настроенной молодежи ’ )• На новой квартирѣ моей черезъ нѣкоторое время и по ­ сѣтилъ меня Антоновичъ, что произвело огромную сенса- сацію среди моихъ соквартирантовъ, которые, однако, послѣ нѣсколькихъ словъ гостя, заявившаго, что онъ, какъ и Рыльскій, по той же, рекомендаціи, пришелъ познако ­ миться и поговорить со мною кое-о-чемъ, изъ деликатности удалились и оставили насъ наединѣ. Антоновичъ прямо перешелъ къ дѣлу и принялся очень тонко, умѣло, дипло ­ матично экзаменовать меня на счетъ моихъ взглядовъ соці ­ альныхъ и политическихъ вообще и, въ частности, насчетъ отношеній моихъ къ украинскому народу и крестьянству. Его рѣчь и его обаятельная манера говорить, исполнен ­ ная удивительной простоты, ясности, логичности и иск ­ ренности, такъ меня плѣнили и внушили мнѣ такое глу ­ бокое довѣріе и уваженіе къ нему, что я съ радостью исповѣдывался передъ нимъ во всемъ, что зналъ и чего не зналъ, во что вѣровалъ и въ чемъ сомнѣвался, что меня радовало и что печалило, чего желалъ, къ чему стремился, на что надѣялся и въ чемъ отчаивался. И это, очевидно, такъ подѣйствовало на него, что онъ въ свою очередь, видимо, разчувствовался и заговорилъ со мной совсѣмъ дружескимъ тономъ; во многомъ обнаде ­ жилъ, кое въ чемъ утѣшилъ и такъ сердечно располо ­ жилъ къ себѣ, что я готовъ былъ пойти за нимъ всюду и исполнить все, что бы онъ ни поручилъ мнѣ. Между прочимъ, когда я сталъ высказывать свое отчаяніе въ томъ, что народъ нашъ такъ приниженъ, порабощенъ и обез ­ силенъ, что имъ позабыты всѣ его историческія тра- ‘) Нужно замѣтить, что Крашевскій по порученію отъ Волынскаго дворянства и отъ города завѣдывалъ житомірскимъ театромъ въ качествѣ его почетнаго директора, и по его требованію рядомъ съ польскими большими пьесами и обязательными русскими водевилями ставились вперемежку съ послѣдними и украинскія пьесы, какія тогда были. Благодаря этому я здѣсь впервые увидѣлъ на сценѣ между прочимъ и „Наталку Полтавку” Котляревскаго, притомъ въ очень хорошемъ исполненіи. 64 ,диціи, что въ немъ погибло сознаніе и чувство своего человіческаго и національна™ достоинства, что онъ, неви ­ димому, лишенъ уже средствъ и возможности очнуться, встрепенуться, добиться свободы и возродиться къ неза ­ висимой національной жизни, то Антоновичъ старался всячески успокоить меня и доказать, что далеко не все еще потеряно, что „не такий страшний чорт, як його малюють”, причемъ высказали мысль, которая легла потоми въ основаніе всей дальнейшей деятельности его и его ближайшихъ друзей и сотрудниковъ. Указавъ на начав ­ шее тогда широко развиваться національнеє возрожденіе совсіми было онімеченнаго и приниженнаго чешскаго на ­ рода, съ одной стороны, и на успешный ходи борьбы раздробленной и порабощенной Италіи за свое обиединеніе и свободу — съ другой, онъ объяснили, что весь секрети обоихъ движеній у этихъ воскресающихъ къ самостоя ­ тельной жизни націй, обнаружившей столь могучій порывъ къ этимъ движеніями и явно обезпечивающій ихъ успеш ­ ность, заключался въ боліє или меніе широкомъ распро ­ странена просвіщеній въ массахъ, какими бы путемъ оно ни шло въ массы и въ какой бы формі не усваива ­ лось ими, что культура — вообще единственный вер ­ ный рычаги къ умственному, нравственному, экономиче ­ скому и политическому подъему и освобожденью народовъ. Въ приміри и въ доказательство этого онъ привели не ­ сколько весьма красноречивыхъ и убедительныхъ эпизо- довъ, характеризующихъ безсиліє и неудачи всяческихъ революц1онныхъ движеній среди темныхъ и недисциплини- рованныхъ массъ, съ одной стороны, и стройность, стой ­ кость и победоносность какъ національно-культурна™ дви ­ женія чеховъ, такъ и политическо-революціоннаго италь- янцевъ — съ другой. Эти поясненій и факты сильно прі- ободрили меня, окрылили духи и открыли новые горизонты для вірн, надежды и плодотворной деятельности въ дан- номъ направленій, сделавшемся для меня заветными. Съ того момента я сильно и навсегда привязался къ Антоновичу; мы скоро сошлись на ты; и онъ предложилъ мн Є нанять особую квартиру и поселиться вміст Є съ ними для не ­ посредственна™ общенія между нами по одинаково инте ­ ресующими насъ вопросами и боліє дружной совместной деятельности, что и было еділано нами, если не ошибаюсь, 65 ,въ конці 1859 или же въ началі 1860 года. Нанята была за небольшую плату скромная квартирка со столомъ, у извозчика, арендатора или владільца небольшого домика за Ботаническими садомъ, по Назарьевскому проулку (ньші улиці), третьяго, кажется, считая отъ мостика, по канавкі, идущей отъ сада. (Къ сожалінію, фамиліи нашего хозяина никакъ уже не могу припомнить; теперь тамъ выстроенъ большой каменный доми, принадлежащій, кажется, священ ­ нику Чернявскому). Я потому такъ подробно остановился на описаній містонахожденія этой нашей квартиры, что она сыграла памятную роль въ исторіи образованія „Ста ­ рой Украинской Громады”. 66 ,IV. Юбілейні привітання В. Антоновичеві 1890 р. У лютому місяці 1890 р. київське й взагалі українське громадянство святкувало 25-літній юбілей наукової діяль ­ носте В. Б. Антоновича. З приводу цього юбілею галиць ­ кий часопис „Правда” надрукував таку статтю. „Повітати Високоповажаного ювилята, щирого і чесного сина України-Руси, її славу, її гордощі, — наш Вістник вважає собі не тілько за обов ’ язок моральний, але й за велику честь. Вітаючи достойного Володимира Боніфаті- євича, ми тем самим вітаємо цілу Україну-Русь; поздоров ­ ляємо весь українсько-руський нарід, що діждав собі та ­ кого славетного сина, такого світоча науки, — яким міг-би пишатися і кожен європейський народ. Антоновича В. Б. знає наука європейська, знає його яко авторитет — і кожен освічений чоловік, тим паче кожен Русин, не може не радіти вкупі з нами, не може не спочувати нашим наці ­ ональним гордощам. Вітаємо Вас, Володимире Боніфатієвичу, за Вашу славну 30-літню працю, вітаємо усю Україну-Русь, і вважаємо себе щасливими, що можемо повітати, що маємо певне право пишатися Вашим іменем, вважаємо себе щасливими, що маємо у себе такого вчителя, такого проводиря на стежці науки” 4 ). У 1890 році 24 лютого відбувся у Київі юбілей 25-літньої наукової праці В. Б. Антоновича. Там привітало юбіляра між иншим двоє поляків — Лях і Міхальський. Лях — це псевдонім Володимира Висоцького, який з половини 80-х років, разом з Нейманом і Міхальським, був пред ­ ставником цілої групи поляків — південно-західнього краю” *) „Правда” місячник політики, науки й письменства. Львів, 1890, том 11, вип. VI (марець). Б. Багалій. 67 ,для зносин з київськими українцями, через посередництво В. Б. Антоновича. Висоцький був автором кількох ліричних, публіцистичних та сатиричних поем, виданих у Київ!. З ліричних його творів можна назвати Laszka, Bocian, Las, з инших: Zaklęta łza. Nowe dziady. Wszyscy za jed ­ nego, I czegóż jeszcze potrzeba naszej białogłowej, Oksana, Satyry i bajki, Czego pan Wincenty jezdził do Zielengrodu. А. Міхальський хутко вмер, Нейман виїхав з Київа, а Висоцький вів зносини дипломатичні й був в особистій приязні з В. Б. Антоновичем та Вовком-Карачевським до своєї смерти в 90-х роках. Подаємо ці привітання. Toast na uczczenie Włodzimierza Antonowicza, professora Uniwersytetu Kijowskiego, wypowiedziany z powodu 25-letniej rocznicy Jego pracy na polu naukowem, d. 24 Lut. 1890 r. Czcigodny Panie! W zwykłej ludzkiej mowie Oddać treść uczuć całą — rzecz niełatwa, Bo nim uczucie skrysztali się, w słowie, — Ostyga, bliednie, zaciera się, gmatwa I w końcu z całej słów, dźwięków kaskady Ledwo rys jakiś duszy staje blady. Lecz i z tych rysów, zacny Jubilacie — Wierzę, że serce Wasze mię odgadnie, Że kiedy powiem: ot takim mię macie, Wy zrozumiecie, co mam w duszy na dnie; To przekonanie dzisiaj mię ośmiela Prezemówić do Was w liczbie innych wiela. Winien-bym, święcąc chwilę uroczystą, Twe, Jubilacie, wyliczyć zasługi. Lecz nie mnie godnym być apologistą! O tych zasługach już jeden i drugi Z obecnych mówców wspomniał w swoim czasie, Wreszcie najlepiej mówią same za się… Ja osobistej sprawy dotknąć muszę, Muszę zaznaczyć te ożywcze wpływy, To ciepło bratnie, którem tchnął mi w duszę Nasz dzisiaj czczony Jubilat sędziwy, Powiem, jak pod tą jego ducha siłą W sercu i myślach mych się rozwiedniło. Czy pomniesz, Panie, jak przed trzema laty Pierwszy raz dłonie podaliśmy sobie? Nieufny, chłodny wszedłem do Twej chaty, Pytając w duchu: „po com tu? co robię? Czy po to chyba, abym bliżej, jaśniej Ujrzał przepastne głębie naszych waśni? 68 ,Czy poto chyba, żeby widzieć z bliska, Jak się wstecz nasze rozbiegają drogi? Jak wrogie Lachom wasze stanowiska? Jak różne naszych ideałów bogi? Czym poto przyszedł, by spojrzeć z pod oka, Jak ta dzieląca nas ściana wysoka? Tak!… bo aż do tej spotkania się pory Czerw pessymizmu gryzł me ideały, A chociaż wówczas muzy mej utwory Do bratniej zgody was nawoływały, Głos ten był ulgą w serdeczniej potrzebie — Ot tak świadomie łudziłem sam siebie. Sądziłem bowiem, że pukam daremnie W zawarte dla nas niegościnne wrota; Ostatni płomyk ufności gasł we mnie, A chociaż duszę trapiła tęsknota Do serc rusińskich, do braterskich dłoni, Myślałem: darmo człek uczucia trwoni: Myśmy nie dla nich — nie dla nas już oni! Nie przebyć już nam, mimo szczerych chęci, . Owej przepaści, co nas rozgranicza; I poco? Garstka ich inteligencyi To wroga dla nas kasta czynownicza. A lud? lud szary, bezwiedny jak stado Pójdzie za owych prowodyrów radą! Niechaj mię za to-dzisiaj nikt nie wini, Żem się oddawał tak czarnej rozpaczy; Lecz jeśli teraz, szanowni Rusini, Innych was widzę i sądzę inaczej; Jeśli mam zaszczyt być tu w waszem kole Z ufnością w sercu, z pogodą na czole I dzielić z wami smutki i radości; Jeśli nazywam każdego z was: b r a c i e! Pewny w tern waszej szczerej wzajemności, — — Tobiem to winien, zacny Jubilacie! Tyś moim myślom widnokrąg otworzył, Na którym jasny mój ideał ożył!…. Z okiem wpatrzonym w tę wschodzącą zorzę, Którą jest dla mnie odrodzenie wasze, Z pełnego serca wołam: daj wam Boże! Przykład wasz, bracia, uczy plemię lasze, Że tylko pracą z ludem i dla ludu Można zasłużyć zmartwychwstania cudu! Więc najpierw, zdrowie ludu!… tej siermięgi, Pod którą moc jest żywiołu drzemiąca! A potem, zdrowie tych, co widnokręgi Wskazują jemu, kędy płoną słońca Samopoznania, prawdy i swobody, Któremi wolne cieszą się narody! 69 ,Zdrowia, Rusini wam inteligentni! Zdrowia wam, bracia z kultury i doli! Wam, w których sprcach miłość kraju tętni A wszelka przemoc tak jak i nas boli! Maliście liczbą — to prawda — lecz w pracy Może dzielniejsi, niżli my, Polacy! Po jednym torze dajże nam, o Boże! Idąc do celów razem brat przy bracie, Orać każdemu na własnym ugorze I mieszkać w małej, ale własnej chacie, Bo milsza chatka swoja, niż kazarma Wspólna choć wielka — pod pieczą żandarma!.. Zdrowia tym chatkom!… niech liczniej od mrowia Obsiędą stepy, bajraki, parowy! …. Literaturze waszej młodej — zdrowia! Zdrowia rusińskiej pieśni narodwej! Zdrowia rolnikom, uczonym, poetom! Zdrowia powabnym rusińskim kobietom! Zdrowia ci, żyzna ukraińska glebo! Zdrowia ci, Dnieprze z twoją falą siną! Zdrowia wam, łąki! lasy! stepy! niebo! Zdrowia ci, cala matko Ukraino!!!.. Nakoniec wznosząc w górę pełną czaszę — Nasz Jubilacie! zdrowie! zdrowie Wasze!!! Lach. Kijów, 24 lut. 1890. „Сійся, родися жито, пшениця, всіля ­ ка пашниця — на щастя, на здоровля, на довгий вік “ . Temi prostemi, a rzewnemi słowami drogiego dla mnie ludu składam Ci, Panie, serdeczne życzenia w dni Twojego jubileuszu. Oby to ziorno, które siejemy z cierpieniem i tru ­ dem, wydało plon obfity dla następców naszych, a dla nas przynajmniej pociechę płynącą z przeświadczenia, że go do wdzięcznej rzucamy gleby. Niczego Ci, Panie, tak nie życzę, jak tego, abyś dożył do tej chwili szczęśliwej i przez wszy ­ stkie serca poczciwe upragnionej. „На щастя, на здоровля, на довгий вік “ . Szczerze Wam życzliwy Ukrainiec A. Michalski. До цих українців польської культури треба ще додати і представника шляхетської ідеології самостійницького напрямку історика Липинського, що випустив у Київі 70 ,p. 1912 книжку „Z dziejów Ukrainy”, присвячену пам ’ яті Вол. Антоновича, Павл. Свєнціцького і Тад. Рильського. Ось її декларативна частина. „Пошані й незабутній пам ’ яті трьох найвизначніших представників останнього перед нами покоління, котрі, йдучи слідами своїх попередників, до кінця життя боро­ лись за кращу долю України, присвячуємо отсю книжку. Але не беремо від їх їхньої програми зовнішньої політич ­ ної програми, пристосованої до вимог менту. Бо навчені сумним досвідом останніх літ, знаємо, як дуже помилявся Володимир Антонович, рахуючи на те, що наші можні російські сусіди візьмуть на увагу культурні потреби братнього українського народу. Знаємо, як не менш болюче завівся Павлин Свєнціцький, впевнюючи, що Україна матиме в руководячих польських сферах приятелів і союзників. А беремо зате з святої для нас науки тих ,хлопоманів, те, що в ній було істотне й незмінне. Приймаємо їх гасло повернення до свого народу, яке так виразно зформулував і безміром праці для української науки ■ підтвердив Воло ­ димир Антонович. Беремо в спадок їх ідею виконування своїх обов ’ язків відносно українського народу, яку відпо ­ відно до тодішніх обставин переводив в учинках цілого сво ­ його сільського життя Тадей Рильський. Хочемо так, як вони, іти рука об руку з представниками того народу, „від якого себе відділити не можемо” — кажучи висловом глибокої віри Павлина Свєнціцького. Й прагнемо, нарешті, щоб їх незломний характер та їх невгнута воля світили для нас прикладом. Щоб не вгасили серед синів шляхетських тра ­ диції жертвенно! боротьби про Україну, передані нашому поколінню нашими попередниками, покійними Піонерами Української Ідеї”. А ось якими віршами привітали його в цей день укра ­ їнські письменники-поети. ВИСОКОПОВАЖАНОМУ ВОЛОДИМИРОВІ ВОНІФАТ1ЄВИЧУ АНТОНОВИ ­ ЧЕВІ ЯКО БЛІДИЙ ВИРАЗ ЩИРОГО ВШАНУВАННЯ В ДЕНЬ ДВА- ЦЯТИП ’ ЯТИРІЧНОГО ЮВІЛЕЮ його діяльносте. Низько, низько похилилась Наша рідна хата, Не една любов до краю Більше з братом брата; ,Там, де кров лилась річками За свою країну, Там недбалість і байдужість Бачимо єдину… Але-ж не сумуйте. Не скрізь ще руїна, Високі душею єсть люде. І в серці людей тих живе Україна І жити повік вона буде. Низько, низько похилилась Наша рідна хата: Не єднає праця спільна Більше з братом брата; Там, де сила процвітала, Сяла де просвіта, Там тепер країна млява В темряву повита ….. Але-ж не сумуйте. Ми будемо жити, Ще темрява нас не здоліла. Єсть руки невтомні, що вміють робити, Жива ще вкраїнськая сила. Низько, низько похилилась . Наша рідна хата, І не скоро ще в їй знову Брат пізнає брата; Невелика наша праця, Невелика сила, — Довго ждатиме ще сонця Україна мила,… Але-ж не сумуйте. Не згине та праця І виведе нас із недолі. Того-ж, хто цій праці міг щиро віддаться, І нас не забудуть ніколи. В. Чайченко (Б. Грінченко). ВОЛОДИМИРУ ВОНІФАТІЄВИЧУ АНТОНОВИЧУ НА ПАМ ’ ЯТЬ 20 ЛЮТОГО 1890 Р. Стогне в полі завірюха, Снігом небо закрива, То голосить, то співає, То сердито завива. Пусто, сумно, страшно в полі, Мов-би літа й не було, Тілько де-не-де билина Ще не кинула його… Бачить цеє хуртовина, Бачить мачуха лиха, І свої холодні хвилі Дужче полем колиха. 72 ,Не прозорі тії хвилі, Не блискучі, не ясні, А колючі і похмурі І зловісно-голосні. Та билинок одиноких Завірюха не ляка, Бо зміцняе їх билина Дужча, кріпіпа, не така — Хуґа та їй — дим і попіл — Не боїться лютих зграй, Сміло шепче одиноким: „Ще настане теплий май”… Вірю, батьку, бо весною З снігу зробиться вода І лякать тоді билинок Завірюсі вже шкода. Біля кореня живого Підуть гілочки рости І квітками запашними Стануть весело цвісти. Вийдеш ти на теє поле, Будеш тихо похожать І -в серденько незрадливе Свіжі пахощі вдихать; Защебечуть над тобою Жайворонки голосні І згадаєш ти, всміхнувшись, Завивання навісні, Позирнеш на тую стежку, По якій ти прямував І куди хибливі човни Ти надійно керував; Позирнеш кругом, мій орле, І зідхнувши від душі, Втреш веселую сльозину, Що навернеться в тиші. М. Кононенко. СЛАВНОМУ НАШОМУ УЧИТЕЛЕВІ, ЩИРОМУ БАТЬКОВІ, В. Б. АНТОНОВИЧУ. Батьку милий, орле сизий, Ти сидів між нами, Ти вітав нас і голубив Щирими крилами, А тепер хоч розлучитись Прийдеться з тобою, — Наші думки скрізь полинуть Слідом за тобою. Твоя слава — слава сина Рідної Вкраїни, — Скрізь по світові лунає І дітей єднає. Ти сидів, наш орле сизий, Сумно на руїні, Лив ти сльози, щирі сльози Об рідній Вкраїні. І твої гарячі сльози Марно не пропали, 73 ,Вони падали на камінь, — Камінь пробивали. Подивись: між тим камінням Вже травиця сходить, З сліз твоїх — недовго ждати — Добре жито вродить. Як орел на крилах слави Ти тоді полинеш, І свою багату ниву Поглядом окинеш. Скажеш: „Це мої, рідненькі Діти-голуб ’ ята, — Я приводю їх до Тебе, Україно-Мати “ . А поки-що прощай, батьку, Просим Тебе щиро: Благослови і нас дітей На святеє діло. Дніпрова Чайка. СЛАВНОМУ ІСТОРИКУ І ВЕЛИКОМУ ГУМАНІСТУ В. Б. АНТОНОВИЧУ. По потребі. Замовкла гримуча гармата, Що в полі ревіла-стогнала: Огнем заливала діброву І димом до неба сягала… Погас той огонь, і діброва Спокійно над яром дрімає. Очистилось небо од диму, І сонце над водами сяє. Дрімають могили по полю, Між ними руїни чорніють; Валяються шаблі щербаті Й лицарськії кості біліють…. Зіходять над ними що-ночи І місяць і зорі плакучі, — Слізою-росою їх миють… А инколи вітер ревучий Завиє, застогне над ними Неначе віщуючи лихо, Та й знову замовкне і знову Кругом, як на цвинтарі тихо…. Минають за роками роки І люди за людьми минають; Одні умирають, а другі З таємного моря вирнають І скарби, батьками надбані, Одні з громом-дзвоном гайнують, А другі прибільшують мовчки І нові скарбниці будують…: А те, що творилось на полі На вічнії віки минуло… Замовкла гармата ревуча І поле широке заснуло…. Не мають над ним короговки І сурми до зброї не кличуть… 74 ,Орли тільки хижі клекочуть Та чайки чубаті кигичуть…. Не свищуть гартовані стріли, І коні не грають по полю… Один тільки вітер сумує, Гуляючи в полі на волі. Неначе в пустині дрімучій Все спить, куди око ні гляне…. Синіє круг неба широкий І тирса потоптана в ’ яне… А хто то, як сонечко зійде І землю росою умиє, Виходе у поле і мовчки Могили покинуті риє, Збирає поломані кості, Єднає одну до другої, Міцними нитками зшиває І кропить живою водою…. Забуті мерці оживають І людям про давню давнину Живим язиком повіщають. .Вллється далеко по полю їх мова чудова, правдива, Зливається ’ з вітром до купи І мирові всьому на диво. Од сна віковічного будить Побиті, потрухлі руїни, — 1 світ проливає живучий На сонні діброви й долини…. Не чути на полі гармати…. А сон віковічний минає, І поле для иншої долі Помалу оп ’ ять оживає… Хто-ж той чудотворець непевний, Що ходе з пером і чорнилом, Де кров ’ ю попереду землю Кропили неначе кропилом? То славний і мудрий робітник, Не воїн пожару і крови, А згоди . і миру “ посланець, Апостол добра і любови. Не діла кривавого ради Він кості з могили виймає І не до гармати Тучної Мерців в одно коло скликає, — До праці, великої праці, Щоб працею.долю добути,. З ’ єднатись у згоді-любові А сварку на віки забути… 75 ,Од ранку до ночи в руїнах Великий робітник працює, Туман віковічний розгонить І правду народам віщує… Працюй-же, пророче великий, Нехай тобі сили прибуде, — І перед тобою за працю Приклонять коліна всі люди. О. М. Бибик. • 23 лютого, року 1890 Одеса. Катерина Миколаївна Антоновичева передала мені для мого збірника чимало ірбілейних привітань, що вона по ­ списувала була з оригіналів, надісланих В. Б. Антонови ­ чеві в дні його юбілеїв. Тексти їх друкуються вперше. У своїй цілокупності вони являють собою важливий мате ­ ріал для характеристики як наукової, так і громадської діяльносіи В. Б. Антоновича. Цього не досить: з їх одно ­ часно ще й цікавий матеріал, який характеризує тодішнє суспільство, що відгукнулося на ці юбілеї — як наукові кола, так і громадські. Хоч і в недостатній мірі, але все- таки досить виразно в них одбивається науково-громад ­ ська думка про значіння 45-річної праці В. Б. Антоновича. Виявляється, що аж надто скромна постать цього „апо ­ стола правди і науки”, що ніколи не шукав популярности, раз-у-раз ухиляючись од неї, і ще до цього зажив собі на ­ віть „слави” анекдотичного дивака, як це бувало і з та ­ кими великими людьми, як Г. С. Сковорода, 0. О. Потеб ­ ня — ця постать мала виключну, глибокою повагою перей ­ няту, не аби-яку популярність серед широких кіл гро ­ мадянства і насамперед українського. Він справді був, мовляв російським висловом, „властитель думъ”, скількох поколіннів української інтелігенції, починаючи з 60-х ро ­ ків, коли заснував Київську Громаду і стояв на чолі її протягом \ кількадесятьох років, і закінчуючи ювілейними днями 1890, 1895 І 1905 років. Основний, так-би мовити, ляйтмотив у привітаннях, що являє собою відпровідну точку його власної ідеології та гро ­ мадської діяльности, це є його славнозвісна „Исповедь”, про яку згадують привітання українських громад і гурт ­ ків. Та це не є самий лиш спомин про минуле, це є за ­ повіт В. Б. Антоновича, що зробився гаслом усенької 76 ,його громадської діяльности — це яскраво підкреслюють привітання, додаючи, що він не випускав цього прапора з рук протягом усього свого життя. І цей заповіт підхопила, як виявляється з привітань, тодішня українська народни ­ цька інтелігенція і зробила його своїм власним прапором, дарма що вона зростала й працювала не в таких умовах су ­ спільного життя, в яких жив В, Б. Антонович серед поль ­ сько-шляхетського оточення. Що-до самих привітань, то їх можна розбити на дві ос ­ новні категорії: 1) привітання од наукових установ і ок­ ремих наукових робітників; 2) привітання од громадських установ; за національною ознакою ми маємо тут приві ­ тання од українців (їх найбільше), — чималу групу тут становлять наукові заклади Галицької України, — росіян, і поляків. З київських наукових установ звертає на себе увагу привітання од Центрального Архіва Давніх Актів, де так багато протягом 45 років працював В. Б. Антонович; воно змістовне й написано мовою стародавніх актів; підписав його староста Архіву учень Вол. Бон. І. М. Каманін. Далі йде „Истор. Общ. Нестора-Літ.” (підписав акад. Дашке ­ вич), що з приводу юбілею оголосило запис на премію ім. В. Б. А-ча (ми не знаємо, чи було здійснено цю думку). Тимчасова Комісія для видавання давніх актів, за підпи ­ сом проф. В. С. Іконнікова, Владимирського-Буданова й усіх членів теж дала оцінку великої ваги його праць, сха ­ рактеризувала їх, як найкоштовнішу вкладку в студії над українською історією; Моск. Археологічне Товариство на ­ зиває його видатним науковим діячем, як і Археологічна Комісія в Петербурзі, Московське Тов. Антропології й Етно ­ графії вітає В. Б., як свого почесного члена, за його капі ­ тальні праці. Московський Архів Міністерства Юстиції вітає його, як відомого архівіста (привітання підписав Самоквасов). Професори Одеського університету вітають його як видатного вченого; тут є підписи таких вчених, як Леонтович, Кірпічніков, Успенський, Маркевич, Пере- тяткович. Дуже змістовна й яскрава адреса од усіх членів Археологічного з ’ їзду в Катеринославі з головою з ’ їзду П. С. Уваровою й головою Наукового Комітету з ’ їзду Д. І.Ба- галієм на чолі. Тут робиться оцінка праць В. Б. А-ча з ар ­ хеології, а про його історичні розвідки сказано, що вони 77 ,Зробили епоху в українській історії. Полтавська Архівна Комісія пише, що його капітальні праці утворили певний ґрунт для виучування української історії, що В. Б. утворив школу істориків і дав точну методу для об ’ єктивного до­ сліджування, яке спирається на критичний матеріал; пише, що він підкреслив думку,- що історію творять не окремі діячі, а народні маси. Російська Академія Наук, обрала його на свого члена-кореспондента. Від Археографічної Комісії Московського Арх. Товариства є ціла низка при ­ вітань од окремих осіб, що подають характеристику його праць і громадської діяльносте — Д. Я. Самоквасова, М. II. Ва- силенка, Хв. К. Вовка, його давнього приятеля Б. С. По- знанського, В. Є. Данилевича, відомого діяча кооперації М. Ле- витського, А. Н. Пипіна, В. І. Ламанського, Янчука, В. Щер ­ бини й Каманіна, Падалки, В. Андрієвського, С. Т. Ґолу- бєва, проф. Стороженка, Корша, Линниченка, Багалія (ши ­ рока загальна характеристика). Але особливо яскраві й змістовні привітання од українських громад, товариств та гуртків, що малюють його громадську діяльність. Тут на першому місці треба поставити адресу Одеської гро ­ мади на 4-х аркушах, що називає В. Б. „Любим учителем і батьком”. Тут дається щира відповідь на те, чим був В. Б. для України — він на повну міру виконав власний заповіт, що подав був у „Сповіді” (Я сподіваюся, що пра ­ цею і любов ’ ю коли-небудь зароблю собі, що українці при ­ знають мене сином свого народу, бо я радніший все ді ­ лите з ними) — зробився не тільки сином, а й батьком численних нащадків. Звідсіля синівська любов і повага до В. Б., одностайне визнання, що його наукові праці ма ­ ють величезну вартість. Підвалини поклав був Костомаров, усю решту доробив В. Б. (Київська козацька доба). Го ­ ловна риса — повна документальність. Од В. Б. починається позитивна школа молодих українських істориків, В. Б. ви ­ явив мужицьку вперту вдачу в праці, засновану на любові до України. З любов ’ ю до українського народу об ’ єднував любов до людства. Підписи одеських громадян, серед них відомих Смоленського, Комарова, Синявського, Бибика і ин; Далі йде привітання од старших і молодших київських громадян разом 95 чоловіка. І його вихідний пункт — Спо ­ відь В. Б. Тут відомі ймення і серед них такі, як Щерба- ківський, Михальчук, Лисенко, Дорошенко,’ Чикаленко, 78 ,Грінченко, Тимченко, Доманицький, Старицька, Ляскорон- ський; імення в ’ язнів — Сергія Єфремова, В. Винниченка і ин. уставлено за їхнім дорученням. Молода Київська Громада вітає В. Б. як носія україн ­ ської ідеї. Тут 40 підписів і серед них С. Єфремова, Ір. Черкаського Ол. Лотоцького і ин. Наукове тов. ім. Шев ­ ченка у Львові робить високу оцінку працям свого по ­ чесного члена В. Б. в усіх галузях українознавства. Під ­ писалася славнозвісна трійка — М. Грушевський, Ів. Франко, В. Гнатюк, а в 1895 р. це Товариство пишається участю В. Б. в його діяльності на добро й славу нашого неподіль ­ ного народу. Підписи — голови Товариства Ол. Барвін- ського, Мих. Грушевського і ин. „Рада” і „Нова Громада” висловлюють В. Б. глибоку повагу й гарячу любов за праці над українською історією, що підносять свідомість рідного народу. Петербурзькі земляки (Мордовець і инші літера ­ тори) теж зазначають його великі громадські заслуги для піднесення самосвідомости серед інтелігенції. Привітання од Головного Відділу Тов. „Просвіта”, од декількох тисяч просвітян з-над Сяна, Бога й Дністра; від академічного (студентського) союзу в Чернівцях; оригінальне привітання, що складається тільки з уривка з сповіди В. Б.; приві ­ тання харківських земляків — Баґаліїв, Єфименків, Цеха- новецьких, Сумцова, Лёвитського, Зайкевича, Шиманова, Овсянико-Куликовського, Жебунева, Станиславського; від чернігівців за підписом Коцюбинського, Вороного й ин., Черн. Арт. Тов. Цікаві привітання од Польської Громади в Одесі й правобережних українців (35 підписів). Прив. від черніг. земських діячів. Далі йде ціла низка дуже цікавих привітаннів од учнів вищих і середніх шкіл: жіночих курсів у Київі 1890 р. з 110 підписами, серед них є і тепер відомі, як от К. М. Мельник-Антоновичева, Єгунова, Беренштам, Александрович-Багалій і ин. Ляйт- мотив привітання той, що В. Б. спочатку й до кінця був постійним та щирим прихильником вищої жіночої освіти. Друге привітання за 64 підписами. Від студентів Київ ­ ського університету з 156 підписами. Від чернігівської гімназіальної громади, чернігівської молоди, чернігівських семінаристів, київських семінаристів, студентів-українців Петровської Академії, бакінських учнів. Нарешті, є чимала група віршованих привітань і — що 79 ,цікаво — як українських, так і польських. З своїми вір ­ шами виступив такий поет, як Б. Грінченко і одеський письменник член громади Бибик. Польські привітання ці ­ каві для нас з ідеологічного боку: тут висловилася ліва, так-би мовити, течія польського громадянства, що не вва ­ жає В. Б. за зрадника польського народу, що оцінила его невсипущу працю на користь братнього полякам україн ­ ського народу, сином якого він по суті був, бо предки його належали до українського роду, спольщеного в за ­ гальному процесі полонізації української шляхти. Голос такого-ж громадянства пролунав і в привітанні правобе ­ режних громадян, що про нього ми говорили вище. Ці примиренні голоси нагадують нам у літературі давню укра ­ їнсько-польську школу, а в історії — істориків польсько- української школи. Ця течія з ’ ясовує нам і ту велику сер ­ дечну приязнь, що була між В. Б. та відомим польським істориком О. Яблоновським. Ця приязнь почалася між ними ще за студентських часів, не порушило її й польське по ­ встання 1863 р. Я пригадую, як виразно дружньо ставився В. Б. до Яблоновського підчас Одеського Археологічного З ’ їзду р. 1884 і як він запрохував пошанувати його, об ­ равши на почесного голову одного з засідань з ’ їзду. ДИПЛОМ НА ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА РОС. АКАДЕМІЇ НАУК. Императорская Академія Наукъ на основаній Устава, высочайше дарованнаго ей въ 8 день января 1836 года, избрала заслуженнаго ординарнаго профессора Император- скаго Университета Св. Владиміра въ Кіеві, Владиміра Бонифатьевича Антоновича въ свои члены-кор ­ респонденты по разряду историко-политическихъ наукъ и постановила выдать ему настоящій дипломъ. С.-Петер- бургъ, 29 Декабря 1901 года. Президентъ. Вице-Президентъ. Непременный Секретарь (підписи). НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ. (У Львові, дня 21 (3) червня 1895). Високоповажний добродію! Овації київської молодїжи з нагоди скінчення тридцяти лїт професорської дїяльно- сти Вашої, дають нагоду і Науковому Товариству імени Шевченка ще раз засвідчити почуттє глубоко! поваги і признання. Товариство тішить ся, маючи вас своїм чле- 80 ,ном, радїє, пригадуючи Ваше співчуттє єго діяльносте, яке не раз самим ділом Ви показували 1 жадало б собі ще довго й довго користате з Вашої діяльносте, величати ся Вашою участю в дїяльности своїй на добро і славу спіль ­ ного народу. Олександер Барвіньский — голова, Михайло Грушевский — директор секції історичної, Сидір Гром- ницкий : — заст. голови, Петро Огоновский — проф. ґімназ. і член виділу, Василь Білецкий — професор ґімназ. і член виділу, Кость Паньковский — адміністратор товариства, Остап Макарушка — секретар товариства. НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО їм. ШЕВЧЕНКА. Високоповажаний Добродію! Наукове Товариство імени Шевченка користає з нагоди нинішнього святкування, щоб зложити прилюдно вирази глубокого поважаня і високого признаня за звиш сороклїтню працю Вашу в українській історіоґрафії. Нині можемо вже оцінити, яке велике зна- чіннє мала ся діяльність Ваша для української науки, якими трівкими здобутками увінчали ся праці Ваші по історії суспільно-політичного устрою українських земель в литовсько-польський період і в дослідах пізнїйших на- роднїх рухів, які животворні впливи мала на поступ,у кра ­ їнознавства Ваша робота в українській передісторії, істо ­ ричній ґеоґрафії й історії інституцій; яке значіннє здо ­ були собі Ваші статті по історії національних (польсько- українських) відносин. В історії української науки Ваше імя на все вписано незмінними, вічними буквами і На ­ укове Товариство імени Шевченка, за честь уважаючи мати Ваше імя в реєстрах своїх дійсних і почесних членів, дає отсим вираз глубокого пієтизму, який мало все до Ваших заслуг на ниві українознавства, на ниві українства. За секцію історичну Мих. Грушевський директор секції й го ­ лова Товариства. За секцію фільольоґічну Др. Іван Франко директор секції. Секретар Товариства Володимир Гнатюк. (У Львові, дня 2 (15) мая 1906 р.) ЛИСТ В. ГНАТЮКА. Високоповажана Редакціє! Пересилаю на Ваші руки три привіти для проф. В. Антоновича, які прошу підчас ювилейного сьвята передати ювилянтови. Привіт від Наук. Тов. ім. Шевченка може прочитати як делєґат товариства або дійсний член в історичній сек- 81 ,ції д. Яків Шульгин, або почесний член д. Іван Левицький- Нечуй чи д. Мик. Лисенко. В разї їх перешкоди може заступить товариство хтось із старших громадян і звичай ­ них членів, прим. д. Чикаленко, д. Леонтович, д. Грінченко, д. Єфремов, д. Стешенко. Привіт від історичного семінара повинен прочитати якийсь студент-історик. Я подаю ріжні імена тому, що знаю, що богато з на ­ званих буде виступати іменем иньших корпорацій, отже на випадок їх заанґажованя даю іще, щоб було їх ким за ­ ступити. Рівночасно пересилаю під бандеролею працю дра С. Томашівського про ювилята, яку прошу передати рівно ­ часно з привітом від Лїт.-Наук. Вістника. Дякую за по ­ міч і остаю з правдивим поважанвм Володимир Гнатюк. МОСКОВСЬКЕ АРХЕОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО. Милостивый Государь, Владим1ръ Бонифатьевичъ, Мо ­ сковское Археологическое Общество съ особеннымъ чув- ствомъ приветствуете искренно почитаемаго и глубоко ­ уважаема го юбиляра съ ныне исполнившейся первой че ­ твертью века его многотрудной и плодотворнейшей для археологической науки деятельностью и шлетъ свои сердечныя пожеланія, да продлится эта деятельность еще на многіе-многіе годы и да растетъ и расширяется много ­ численная семья молодыхъ ученыхъ, взрощенная и воспи ­ танная двадцатипятилетнимъ честнымъ служежемъ науке маститаго ученаго. Общество глубоко гордится сознашемъ, что уже почти два дєсятил Є тія видитъ оно въ среде сво ­ ихъ членовъ этого замечательна™ научнаго”дЄяте.ля и что все это время онъ никогда не отказывалъ обществу де ­ литься съ нимъ своими обширнейшими знаніями, своимъ глубокимъ опытомъ, своими столь ценными для него совета ­ ми и сознаніе это особенно дорого для него въ знаменательный для обширнейшей археологической семьи день 18 апреля 1890 года! Только что само пережив первую четверть вЄка ; Московское Археологическое Общество особенно сердечно приветствуете дорогого сочлена. Председатель Уварова, Секретарь В. Трутовскій. „ОБЩЕСТВО ЛЮБИТЕЛЕЙ ЕСТЕСТВОЗНАНІЯ, АНТРОПОЛОГИ И ЭТНОГРАФ1И “ (Москва 18/1V 1890 г.) Общество любителей Естествознанія Антропологія и Этно- графіи горячо приветствуете Васъ какъ своего почетна™ 82 ,члена съ завершившимся двадцатипятилітіемь Вашей’ профессорской деятельности и искренно желаетъ Вамъ силъ и здоровья для прбдолженія работ по исторіи, архео ­ логія и зтнографіи. Президент Общества: Всеволодъ Мил- легръ, Вице-президентъ: Дмитрій Анучинъ. КИЇВСЬКА АРХЕОГРАФІЧНА КОМІСІЯ. Достоуважаемый Владиміри Бонифатьевичъ. Обращаясь къ Вамъ съ настоящими привЄтствіеми, Кіевская Коммис- сія для разбора древнихъ актовъ чтитъ въ лиц Є Вашемъ прежде всего своего старЄйшаго члена, много потрудив- шагося на поприще ея деятельности и вм Є ст Є съ т Є мь стяжавшаго себе прочное имя ученаго трудами, появивши ­ мися на страницахъ ея изданій. Въ течете почти 20 л Є ти (1863 — 1882) Вы состояли Главнымъ Редакторомъ трудовъ Коммиссіи, на обязанности котораго лежитъ выборъ мате ­ ріалові привлечете къ этому делу, сотрудниковъ и на ­ правление ученой деятельности Коммиссіи. При непосред- ственномъ Вашемъ участіи было издано 9 томовъ „Архива Юго-Зап. Россіи “ , заключающихъ въ себЄ матеріальї разно- бразнаго содержанія съ XIV по XVIII стол, включительно, а именно: акты о казакахъ; акты о происхожденіи шляхет- скихъ родовъ въ Юго-Зап. Россіи; акты объ уній и о со ­ стоянии православной церкви съ половины XVI ст.; акты, относящіеся къ исторіи городовъ и мёстечекъ Юго-Запад- наго края; акты о крестьянахъ; акты о гайдамакахъ; акты о заселеній Юго-Зап. Россіи; акты о событ!яхъ на Волыни въ 1789 г. Матеріали эти, за исключешемъ одного тома, ■сопровождаются Вашими обширными и обстоятельными изслЄдовапіями, исчерпывающими предмете во всей его полноте. Некоторые томы тсго же „Архива” составлены, а матеріальї, входящіе въ нихъ, и обработаны Вашими учениками. Независимо отъ того Вами были изданы неко ­ торый изъ л Є тописєй , относящихся къ исторіи Южной и Западной Россіи, и значительная часть матеріаловь по исторической топографія Кіева, близко знакомящихъ съ исторіей города съ древнейшихъ временъ до конца XVIII стол Є тія . Наконецъ Вы принимали участіе въ археологи- чеекихъ разыскашяхъ Коммиссіи, которыя впосл Є дствіи привлекли особенное Ваше внимание и Вы отдались имъ съ обычнымъ Вамъ увлеченіемь, создавъ себЄ и въ этой области 6. Багалій, 83 ,не меніе прочное имя авторитетнаго ученаго. Коммиссія считаетъ себя въ праві гордиться, что первые и важній- шіе труды Ваши всеціло принадлежали ей. Въ послідніе годы недуги лишили Васъ возможности принимать близкое участіе въ ея деятельности; но Коммиссія льститъ себя надеждою, что Вы не оставите ее своими полезными ука- заніями и советами, всегда имеющими для нея высокую ценность. Председатель В. Иконкиковъ. Главный редакторъ М. Ф. Будановъ. Члены: Проф. С. Голубевъ Профессоръ Николай Петровъ Профессоръ Николай Дашкевичъ. Н. Мол- чановскій. Делопроизводитель Ор. Левицкій. ПЕТЕРБУРЗЬКА АРХЕОЛОГІЧНА КОМІСІЯ. Археологическая коммиссія привітствуеть своего сотруд ­ ника, боліє четверти віка рабоїающаго на пользу русской науки. Председатель Гр. Бобринско.ї. ХІП-ИЙ АРХЕОЛОГІЧНИЙ З ’ ЇЗД. Въ приближающемся тридцатилітіи Вашей профессор ­ ской деятельности участники XIII археологическаго съезда видятъ желанный поводъ выразить Вамъ, глубокочтимый Владимірь Бонифатьевичъ, как цінять они Ваше постоян ­ ное участіе въ трудахъ археологическаго сьізда. На долю археологическихъ сьіздовь выпала особая роль въ исторіи русскаго просвіщенія. Имія въ виду, какъ свою первую и главную задачу, служеніе строгой и точной наукі — ка ­ кой является уже въ настоящее время археологія въ ближай- шемъ смысле этого слова — археологическіе съезды всегда иміли и широкое общественное значеніе. Будили они мест ­ ную жизнь нашихъ областныхъ и окраинныхъ территорий, давая ей импульсъ къ научному труду и мьішленію, къ раз ­ витію самосознанія. Эта роль археологическихъ С’ьіздовь всегда была ясна тім-ь, кто стоялъ близко къ ихъ деятель ­ ности. Въ этомъ и заключается тайна того созвучія, какое существуешь между діятельностію археологическихъ сьіз- довъ и Вашей личностью, высокочтимый Владимірь Бони ­ фатьевичъ. Відь и Ваша личность является гармоническимъ воплощеніемь того же строгаго и неуклоннаго служенія положительной наукі, съ одной стороны, и глубокаго проникновения интересами общественности — съ другой. Ваши археологическая изыскашя, направляемый творческой 84 ,мыслью, создавали тотъ незыблемый фундаменте исторіи, въ которомъ такъ нуждается всегда эта наука. Ваши исто- рическія работы составили въ полномъ смысле слова эпоху въ южнорусской исторіографіи. Пріемьі критическаго из- слЄдованія, строгій анализъ фактическаго матеріала все, что Вы несли въ разработку южно- и западно-русской исто ­ ріи — возвели эту отрасль науки на высоту современныхъ научныхъ требованій и т Є мь сделали изъ нея въ свою оче­ редь незыблемый фундаментъ для яснаго пониманія изв Є ст – ныхъ сторонъ жизни, нуждавшихся въ историческомъ осв Є щєніи . Такъ неразрывно сочеталась въ Вашемъ творче ­ стве наука и жизнь . Многочисленные ученые и последо ­ ватели, которымъ Вы съумели сообщить искру Вашего творческаго духа, составляютъ Вашу школу и развиваютъ воспринятое отъ Васъ въ широкихъ сферахъ какъ теоре ­ тической мысли, такъ и практической деятельности. Ваше сотрудничество въ трудахъ археологическихъ съездовъ всегда являлось въ глазахъ всЄх г ь ихъ участниковъ темъ существенно важнымъ, безъ чего, казалось, невозможно было осуществленіе задачъ какого бы то ни было съезда. Но когда раюномъ деятельности съезда делалась южнорусская территорія — Ваше уча’стіе получало значеніе общественнаго собьітія, на которое всєц Є ло откликались симпатій вс Є хп людей, сознательно связующихъ себя съ * южно-русскимъ народомъ и его исторіей. Съ такимъ характеромъ является и настоящій XIII съездъ въ г. ЕкатеринославЄ. И такъ въ Ва ­ шемъ лиц Є оно приветствуете и глубокаго ученаго, направ- лявшаго въ теченіе н Є сколькихь дєсятил Є тій разработку южно-русской археологія и исторіи, и создавшаго целую школу местныхъ ученыхъ, и общественнаго деятеля, соби- равшаго разрозненный и стихійнім симпатій въ единое русло національна™ самосознанія, которому предстоите явиться въ недалекомъ будущемъ могучимъ двигателемъ жизни. Председатель Съезда Пр. Уварова. Председатель уче ­ наго Комитета Д. Багалей. Эрнестъ фонъ-Штернъ. В. Поли- вановъ. М. Довнаръ-Запольскш. Д. Иловайскій. Е. Рединъ. М. Бережковъ. Д. Самоквасовъ. В. Бузескулъ. Арс. Кадлу- бовскій. В. Савва. В. Данилевичъ. Г. Павлуцкій. В. За- витневичъ. И. Каманинъ. К. Мельникъ. Председатель IX отд. А. Синявскій. В. Ляскоронскій. Арсеній Маркевичъ. Лео- 85 ,нидъ Савеловъ. Вертоградовъ. Ив. Евсѣевъ. А. Фейерэй- зенъ. Микола Левитський. Ив. Теличенко. Е. Теличенко. А. Ефименко. П. Ивановъ. Д. Е. Любченко. Евфросинія Стрижевская. И. Тиховскій. Я. Гололобовъ. Петръ Добро ­ вольскій. В. Безпальцевъ. С. Щербакъ. Ар. Вержбицкій. И. Державинъ. В. М. Щербаковскій И. Черноивановъ. В. Гіа ­ цинтовъ. И. Сокіз. Л. И. Панфиловъ. А. Т. Мельниковъ. Златоверховникрвъ. Ю. Успенскій. Д. Эварницкій. А. По ­ тоцкій. Александръ Прусевичъ. Александръ Мигеровскій. Священникъ Іоаннъ Левитскій. А. Скриленко. В. Панета. В. Унтиловъ. В. Харламовъ. А. Раевскій. II. Ефименко. Л. Колли. В. Даниловъ. И. В. Каменскій. Евменій По- телещенко. Василій Бабенко. Е. Уварова. П. Уварова. И. Моисеевъ. Секретари Съѣзда: В. Рогожинъ. Мирошниченко. И. Бѣляшевскій. Дм. Тутъ. М. Воронецъ. КИЇВСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ. Ясновельможный, а Милостивый наш,пане, Пане Влади- мире Бонифатиевичу! Становши обличне перед твоею ми- лостю, рад есмь освѣдчити урби ет орби, иж вже минуло чотырдесят и петь роков, о чом мало кто и вѣдает, як твоя милость всчал ест годные великое чти, похвалы и залеценя працы свои по актам судовым кгродским и земским воє­ водств украинных: Киевского, Волынского, Подолского и Брацлавского розслѣдуючи и розыскуючи, як продки наши, люди религии кгрецкое, всходнее, православное, хо ­ дили в козацтво, боронячи живота свого, жон и дѣток своих от неволи поганское, от тяжкого ига и роботы панское, а од незносное унии, и уживаючи прав, свобод и водно ­ стей своих старожитных, еще од славное намети великих князей киевских наданых, а през господарей литовских и королей полских конфирмованых и на соймах валных уфаленых и от царей московских потверженых. Ку тому теж твоя милость, пане Владимире Бонифатиевичу, кгды вси профессорове и ученые мужи мѣста царского Киев ­ ского одмовилисе нездатностю до того, ты, пане, ведлуг проможеня, указовал листы фалшованые, и хоч нескроба- ные и немазаные, але велми подозрѣные и вонтпеню подле- жачие, и тым встягивал ест злые учинки, которые горломъ караны быти мѣли бы. Последуючи тобѣ, и мы йдемо те ­ пер трибом твоим в працах архивных. Прето, ясневелмож- 86 ,ный пане, рйч прйняти оД мене й од веих враДников Архивы Киевское подякованне наше и пожаданне, да Хри ­ стова благодать и нескончаемая милость и благословение Божїе пребудуть над твоею велможностю до скончания віку. Діялося в місті его Царского Пресвітлого Величества Киевском, літа от нароженя Ісус Христа Сина Божого тисеча деветсот шостого, индикта четвертого, місеца де- кебрия второгонадцать дня. А при том были и того добре свідоми: Панъ Миколай Дашковичъ, старший братчикъ брацтва нашого преподобного Нестора-літописца; Панъ Андрей Лобода, писар брацкий; Панъ Григорий Павлу- цкий, скарбник брацкий. А на вірность того и руками своими подписалисмо: 1оанъ Каманинъ, староста Архивы Киевское, рукою своею подписалъ Євфимій Онаковскій подстароста Архивы Кіевское рукою власного. Тванъ Тар- нополский, писар Архивы Кіевское, рука власна. Але ­ ксандра Витвицкая, подписок Архивы Киевское, шапп propria. Марія Козловская, подписок Архивы Киевское, manu шеа. МОСКОВСЬКИЙ АРХІВ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ. Въ день чествованія тридцатипятилітней профессорской діятельности Владиміра Бонифатьевича Антоновича Москов- скій Архивъ Министерства Юстиції! присоединяешь свой голосъ къ многочисленнымъ привітствіямь учениковъ, по- слідователей и почитателей глубокочтимаго ювиляра, и, вы­ соко ціня его академическія историческія, археологическія и архивный работы на пользу своей родины, шлетъ Вла- диміру Бонифатьевичу Антоновичу чувство глубочайшаго уваженія и наилучшій пожеланін. Д. Самоквасовъ. В. Не- чаевъ. В. Шереметевскій. П. Ардашевъ. К. Сахаровъ. С. Со ­ колова С. Щербакъ. Н. Марковъ. ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ. Глубокоуважаемый Владимірь Бонифатіевичь! Три ­ дцать літь назадъ Вы вступили впервые на каоедру рус ­ ской исторіи въ Университеті св. Владиміра, которую до Васъ занимали И. И. Костомаровъ и И. В. Лашнюковъ. То было весьма важнымъ собьгпемъ въ літописяхь истори ­ ческой науки: въ лиці Вашемъ Университетъ Кіева и всего края, тяготіющаго къ посліднему, пріобріталь крупную 87 ,научную силу, уже до того заявившую себя цЬлымъ рядомъ ц4нныхъ научныхъ трудовъ по исторіи Южной Руси, осно- ванныхъ на рукописномъ матеріалі, Вами разысканномъ и изсл’Ьдованномъ въ центральномъ Архиве при нашемъ Университете. Вступивъ въ сонмъ его профессоровъ, Вы съ честью и славой выполняли почти въ теченіе тридцати летъ въ родномъ Университете всі многотрудныя обязан ­ ности профессора вплоть до образцоваго упорядоченія му ­ зея монетъ и древностей и образовали цілую школу Ва ­ шихъ учениковъ, изъ которыхъ иные давно уже занимаютъ историческія каеедры въ другихъ университетахъ и здіш- немъ, Вы, вмісті съ темъ, неутомимо продолжали свои изслідованія и постепенно расширяли кругъ ихъ, включая въ ихъ область также столь мало дотолі наследованную южно-русскую археологію и народный фольклоръ Украины. Въ теченіе многихъ летъ Вы посвящали месяцы л Є тняго отдыха изученію огромнаго количества могильниковъ, кото ­ рыми усеяна южно-русская территорія отъ Кубани и Дона до Буга, отъ Черноморскихъ степей и до бассейна При ­ пяти. Вы составили историко-археологическія карты боль ­ шей части юго-западнаго края и содействовали рЄпіенію многихъ весьма важныхъ вопросовъ доисторической и древ ­ нерусской археології!. Въ ті же самые годы расцвета Ва ­ шей научной деятельности Вы присоединились къ начи- нашямъ, направленнымъ .къ организаціи Историческаго общества Нестора-лЄтописца, потомъ въ теченіе трехъ трех- л Є тій несли обязанности председателя его и въ теченіе многихъ летъ принимали самое д Є ятєльноє участіе въ его трудахъ множествомъ ценныхъ сообщеній, а также со ­ действовали пополненію и обновленій) его состава, деяте ­ лями исторической науки, вышедшими изъ Вашей школы. Потому Историческое Общество Нестора-лЄтописца привет ­ ствовало съ чувствомъ живейшей радости мысль о чество ­ ваны Вашей въ высокой степени плодотворной деятель ­ ности на поприще исторической науки и въ ознаменованіе своего глубокаго уваженія къ Вамъ и для упроченія памяти о Вашихъ неустанныхъ трудахъ постановило объявить подписку на премію Вашего имени за лучшіе труды по южно-русской исторіи и археологіи. Принося Вамъ по- здравленіе въ день празднованія 35 л Є ть Вашей профессор ­ ской деятельности и вм Є ст Є благодарность за все, сдЄлан~ 88 ,ное Вами на пользу науки, Историческое Общество Нестора- лЄтописца выражаете Вамъ искреннейшее пожеланіе еще долго украшать собою ряды его сочленовъ и не оставлять Вашихъ трудовъ, столь высокочтимыхъ любителями исто ­ рической истины и изыскангй въ области прошлыхъ су- дебъ нашего отечества. Председатель Н. Дашкевичъ. За товарища председателя казначей Г. Павлуцкій. Секретарь А. Лобода. Библіотекарь и помощникъ секретаря И. Ка- манинъ. МОСКОВСЬКА АРХЕОГРАФІЧНА КОМІСІЯ. Археографическая Комиссія горячо приветствуете глу ­ бокоуважаема™ Владиміра Бонифатіевича сорокалЄтіемь ученой деятельности шлет искреннія пожеланія здоровья силъ для продолженія Кирпичниковъ. Холмогоровъ. За- польскій. 18/V — 1900. ПОЛТАВСЬКА ВЧЕНА АРХІВНА КОМІСІЯ. Глубокоуважаемый Владим1ръ Бонифатьевичъ. Въ на- стоящемъ собраны Вашихъ почитателей, чествующихъ Вашу въ высокой степени плодотворную 35-лЄтнюю про ­ фессорскую деятельность и сорокалЄтнее служеніе родине научной работой по южно- и западно-русскимъ истори ­ ческими изученіями, съ глубокою признательностью къ Ва ­ шими выдающимся заслугами подаетъ свой голосъ и Пол ­ тавская Архивная Комиссія, избравшая Васъ своими почетными членомъ въ первомъ своемъ засЄданіи. Вашими капитальными трудами, глубоко проникающими въ про ­ шлый судьбы украинскаго народа и занимаемой имъ тер- риторы, впервые выработана прочная основа для посл Є- дующихъ изучены въ этой области. ИзслЄдованія Ваши явились руководящими для цЄлаго круга направленныхъ Вами продолжателей Вашей научной деятельности, въ свою очередь известныхъ историковъ и археологовъ. Во вс Є хи южно-русскихъ центрахъ въ К ієв Є, Харькове, О дєсс Є, а равно и въ Галицкомъ Львове съ университетскихъ каеедръ проливають св Є ти на историческое прошлое родного края и народа Ваши ученики. Этимъ не ограничилась Ваша со ­ зидающая деятельность. Созданная Вами школа южно- и за- падно-русскихъ историческихъ изучены, на ряду съ вид ­ ными деятелями исторической науки въ центрахъ, обни- 89 ,маетъ и миогочисленныхъ провинціальньїхь работников!., почерпнувшихъ непосредственно отъ Васъ или отъ уче- никовъ Вашихъ влеченіе къ историческому знанію. Выпол ­ няемая этими последними Вашими последователями работа въ провинціи сближаетъ съ Вами самые широкіе обще ­ ственные круги, непосредственно соприкасавшиеся съ за ­ просами народной жизни. Вы дали Вашимъ последователямъ методъ строго объективнаго изслЄдованія, опирающаяся на критическій анализъ фактическая матеріала и вмЄстЄ съ этимъ укрепили ту плодотворную идею, что народный массы, а не т Є или другів деятели, создаютъ исторію на ­ рода. Будучи выдающимся дЄятелемь науки, Вы вмЄстЄ съ т!мъ, несмотря на крайне тяжелыя условія для про- веденія въ жизнь идеи о правильномъ строе народно-об- щественныхъ отношений, Вы вмЄстЄ съ т Є мь съ уміли оста ­ вить неизгладимые следы Вашей деятельности и въ этомъ направленій. Пусть же Ваши идеи и методъ работы, не ­ уклонно и последовательно проводимые Вами въ теченіе сорокалЄтней Вашей научно-образовательной деятельности, является прочнымъ залогомъ для полнаго самосознанья и самоопределения украинская народа, интересами кото­ рая Вы отдали вс Є Ваши силы. Председатель Полтавской Ученой Архивной Комиссіи. Правитель д Є ли . 16/Х — 1905 г. СТУДЕНТИ КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1895 р.). Дорогой Владиміри Бонифатьевичъ! Въ памятный для Кіевскаго университета и науки день тридцатилЄтія Ва ­ шей ученой деятельности мы пользуемся случаемъ, чтобы выразить Вамъ тЄ мысли и чувства, который мы всегда питали къ Вамъ, какъ къ профессору и человеку. Вы всегда были для насъ учителемъ и недосягаемымъ образ- цомъ того великаго, бескорыстная служенія науке, кото ­ рое такъ рЄдко встречается въ наше время. Вы всегда высоко держали знамя науки и своими блестящими тру ­ дами способствовали выяснен!» историческихъ судебъ роднаго народа. Созданная Вами многочисленная школа учениковъ и последователей, вдохновленная своимъ учи ­ телемъ, широко распространила Вашу славу, и нЄт г ь теперь у насъ образованная человека, которому не было бы из ­ вестно имя знаменитая кіевскаго профессора. Нашъунивер- ситетъ по праву можетъ гордиться т!мъ, что вотъ уже такъ 90 ,Много лѣтъ его молодое поколѣніе имѣетъ въ Васъ своего наставника и руководителя. Но не только, дорогой Влади ­ міръ Бонифатьевичъ, Вы близки и дороги намъ, какъ име ­ нитый ученый: и мы; и многочисленные предшественники наши все время находили въ Васъ добраго, сердечнаго человѣка, который всегда откликался на наши нужды и по ­ могалъ намъ словомъ и дѣломъ. У Васъ не было того хо ­ лодно-оффиціальнаго отношенія, такъ часто господствую ­ щаго между профессоромъ и студентами. Вы были для своихъ слушателей старшимъ братомъ, всегда чутко и от­ зывчиво относящимся къ нуждамъ и запросамъ молодежи, и великое спасибо шлетъ она Вамъ за это! А. Петренко. В. Вовкъ. М. Перестюкъ. Іванъ Стешенко. Г. Александров ­ скій. Мак. Славинскій. Гурскій. Цвитко. Краевскій. Сли- дюковъ. Гроностайскій. Д. Чолакъ. Г. Скорческій. Му ­ саевъ. Д. Христочевскій. В. Круковскій. С. Воворовъ. Я. Со ­ рокинъ. И. Кавунъ. В. Шеметъ. Н. Кранцъ. Смидовичъ. И. Кушниренко. В. Короткевичъ. П. Гаврикъ. А. Довиря. М. Череватовъ. I. Лучинскій. В. Плетневъ. А. Долинскій. Гродецкій. Смирновъ. В. Сохловскій. Неберо. Ф. Лифшицъ. Е. Гаевскій. Н. И. Доманицкій. С. Двенинъ. Д. Зельвен- скій. С. Фридманъ. А. Ровичъ. Б. Аркинъ. Бѣлаковскій. Урицкій. Цейтлинъ. М. Андреенко. Г. Усенко. И. Леонтьевъ. В. Паламаренко. Ан. Нещеретовъ. Сенгалевичъ. Т. Раубе. А. М.Козленко. А. Бердичевскій. В. Карнауховъ. Л. Кейль. П. Глокке. Н. Улезко. И. Срывалинъ. Н. Стародубцевъ. Константинъ Трофимовъ. А Кавунъ. А. Синкевичъ. Д. Це- ретеви. Слуцкій. А. Варусанскій. А. Шкамарда. Ал. Си ­ личъ. X. Скляревскій. В. Тритшель. Б. Гинзбургъ. Долинскій. М. Рабиновичъ. М. Самойловичъ. А. Дуэль. В. Роговинъ. М. Кривинюкъ. I. Розенгартъ. Е. Бордзилов- скій. В. Розенталь. В. Голубъ. Л. Василевскій. П. Холод ­ ный. П. Витте. Н. Крыжановскій. В. Демченко. П. Шиллеръ. I. Каганъ. В. Орловскій. А. Кулишеръ. Н. Салунскій. К. Станиславскій. К. Даровскій. В. Градовскій. Ю. Жи ­ гаревъ. М. Доменскій. М. В. Бернацкій. А. В. Вакаре. А. Кушакевичъ. М. В. Малецкій. С. А. Аркинъ. С. 3. Ди- журъ. В. Рвебинскій. М. Сидоровъ. Н. Гаусманъ. А. Са ­ вельевъ. Г. Бѣляковскій. В. Гродзинскій. А. Сукенко. Андрей Кучинскій. Ник. Немеровскій. Ан. Комаров. А. Пунинъ. Е. Зеленевскій. А. Тулубъ. Д. Каченовскій. Н. Бокадоре. 91 ,С. Доружинскій. Опатовйчъ. Ю. Колупаевъ. И. Кржежаиов- скій. М. Дзюбенко. А. Верзиловъ. Н. Щербакъ. А. Васютин ­ скій. В. Косенко. М. Ясниковъ. М. Черемухинъ. Марковичъ. Кустовскій. Рахинскій, И. Тихоновъ. М. Л. Мапця. Егоровъ. М. Лапинъ. И. . Гольвубергъ. Т. Левченко. Б. Конради. В. Косовъ. Н. Базилевичъ. Н. Кистяковскій. В. Бордзилов- скій. Н. Радинко. А. Захаровъ. ГО. Кистяковъ. А. Звино- городскій. С. Кинскій. Д. Мартосъ. И. Вердишъ. В. Лупніанъ. В. Крыжицкій. И. Гвоздикъ. М. Думинскій. Р. Гутковскій. В. Трещинъ. ПРОФЕСОРИ ОДЕСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Поздравляемъ съ исполнившимся двадцатипятилѣтіемъ Вашей замѣчательной дѣятельности и желаемъ на долго ея продолженія. Леонтовичъ, Перетятковичъ, Маркевичъ, Яков ­ левъ, Матвѣевъ, Кирпичниковъ, Успенскій (26/П — 1890). СТУДЕНТКИ КИЇВСЬКИХ ВИЩИХ КУРСІВ. Глубокоуважаемый Владиміръ Бонифатьевичъ! Въ жизни каждаго человѣка бываютъ моменты, которые заставляютъ его оглянуться на прошедшее, заглянуть въ будущее, подвести итоги для настоящаго, чтобы затѣмъ съ новыми силами продолжать свой путь. Чѣмъ шире и разнообраз ­ нѣе сфера дѣятельности человѣка, чѣмъ большій кругъ лю ­ дей охватываетъ она, тѣмъ больше человѣкъ этотъ при ­ надлежитъ обществу, и оно пользуется такими моментами, чтобы выразить свое отношеніе къ нему. 18-го мая нынѣш ­ няго года окончился обязательный срокъ Вашей профессор ­ ской дѣятельности, и мы, бывшія слушательницы Ваши, пользуемся этимъ случаемъ, чтобы вспомнить тѣ черты изъ Вашей дѣятельности, которыя неизгладимо запечатлѣлись въ насъ за то недолгое, но памятное для насъ время, когда намъ выпало на долю слушать Ваши лекціи на Высшихъ Женскихъ Курсахъ. Эти лекціи пробуждали въ насъ прежде всего интересъ къ изученію того края, который для боль ­ шинства изъ насъ былъ родиной, для меньшинства — краемъ чужимъ, но для всѣхъ одинаково тѣмъ мѣстомъ, съ кото ­ рымъ связаны были интересы болѣе или менѣе продолжи ­ тельнаго періода нашей жизни и интересы нашего высшаго образованія. Любовь къ этому краю, основанная на безпри ­ страстномъ изученіи его историческихъ судебъ, передава- 92 ,лась отъ профессора къ- слушательницамъ и одухотворяла сырой матеріаль историческихъ фактовъ. Чуждыя вся- кихъ вн!шнихъ эффектовъ, строго научныя по содержанью и классически простыя по формі, лекцій Ваши были для насъ лучшей школой научныхъ занятій. Вы всячески под ­ держивали въ насъ любовь къ этимъ заняттями — и посред- ствомъ устройства рефератовъ на Курсахъ, и путемъ со- в!товъ, бесіди и частныхъ лекцій во вс!хъ т!хъ случаяхъ, когда Вы замічали въ отд!льномъ ли лиц! или въ групп! лицъ пробужденіе интереса къ научному знанію. Такое участіе въ нашихъ умственныхъ интересахъ было возможно только при томъ глубоко гуманномъ отношении къ моло ­ дежи, какимъ отличается вся Ваша деятельность, девизомъ которой могутъ служить слова великаго педагога-гума ­ ниста: „люблю и уважаю молодость, потому что помню свою”. Стремленіе къ истин!, потребность въ научныхъ знашяхъ давно живутъ въ русской женщин!, но лишь съ недавняя времени, да и то какъ-то прерывисто, она им!етъ возможность удовлетворять ихъ; т!мъ съ болыпимъ ува- женіеми и любовью смотритъ она на т!хъ, кто является помощникомъ и руководителемъ ея на этомъ трудномъ пути. Пусть же нашъ искренній привіте, наша сердечная благодарность и горячее пожеланіе Вамъ, глубокоуважаемый Владиміри Бонифатьевичъ, еще много лёте работать на пользу науки и родного края, явятся хоть слабымъ выра- жешемъ нашей признательности за все, ч!мъ мы обязаны Вамъ. К. Мельникъ. С. Егунова. А. Дучинская. В. Крыжа- новская. А. Жмакина. П. Нестроева. П. Пашкевичъ. А. Бор- сукъ. Н. Гадзинская. Пр. Левицкая. А. Плаксина. А. Икон ­ никова. А. Беренштамъ. М. Левандовская. М. Чижнакова. С. Потримайло. А. Радзіевская. Прокопова. М. Александро- вичъ-Багал!й. Н. Волкова. А. Яновская. О. Кулицкая. Е. Ботвиновская. М. Хорошилова. В. Дашкевичъ. Н. Ґловин- ская. А. Стонкевичъ-Костко. А. Трублаевичъ. А. Сапіжко. П. Михалевичъ. М. Михалевичъ. В. Колядинская. Т. Са- п!жко-Михалевичъ. Н. Борисова-Каганъ. А. Щербина. В. Бор- дычевская. Е. Левитская-Костецкая. Н. Иванова. М. Слюзин- ская-Гаркушенко. М. Чайковская. С. Мунтянова. 3. Пчелкина. Е. Б. Зифферманъ. Шулякъ быв. Шатько. Ир. Антоновичъ. М. Коринковская. К). Терлецкая. М. Стефановская. В. Шки- лева. И. Горовая. 3. Линдфорсъ. М. А. Фидлеръ-Сонни. 93 ,А. Огдановичъ-Сбколовская. А. Гаусманъ-Малинина. M. Ми ­ хайловская. В. Ляхоцкая. Берманъ. Ю. Денбская (Вигандтъ), А. Кривцова. Е. Алексѣева-Букрѣева. Н. ІПеметова. И. Бог ­ данова-Баранова. А. Куликова. В. Слюзинская. СЛУХАЧКИ КИЇВСЬКИХ ВИЩИХ ЖІНОЧИХ КУРСІВ. Глубокоуважаемый Владиміръ Бонифатьевичъ! Праздно ­ ваніе юбилея Вашей славной профессорской дѣятельности даетъ и намъ, бывшимъ Вашимъ слушательницамъ, выра ­ зить чувства глубокаго уваженія и искренней признатель ­ ности. Съ первыхъ и до послѣднихъ дней существованія Курсовъ Вы были лучшимъ, искреннѣйшимъ другомъ выс ­ шаго женскаго образованія; живымъ словомъ науки Вы будили наше общественное самосознаніе, учили понимать прошлое и настоящее нашей родины, воспитывали въ пасъ лучшіе общественные идеалы, вѣру въ человѣка и лучшее будущее. Если суровыя условія жизни и заглушатъ многія изъ нашихъ юношескихъ свѣтлыхъ стремленій, то Ваши завѣты, никогда не забудутся нами. Что посѣяно съ та ­ кимъ упованіемъ и любовью, то можетъ быть лишь заме ­ длено въ ростѣ, но не искоренено. Примите же, глубоко ­ уважаемый Владиміръ Бонифатьевичъ, пожеланія всего лучшаго отъ Вашихъ слушательницъ. Пусть долго продол ­ жится Ваша плодотворная дѣятельность, пусть родная страна съ гордостью называетъ Ваше имя. Софія Рубисова. Марія Михайлова. Варвара Ушацкая. Анна Понащатенко. Варвара Дашкевичъ. Анна Базилевичъ. Юлія Терлецкая. Александра Дучинская. Софія Егунова. Неонила Гловин- ская. Надежда Новоборская. Юлія Вигантъ. Татьяна Гра- бовская. Софья Богдановичъ. Марія Левандовская. Пелагія Пашкевичъ. . Надежда Иванова. Анна Беренштамъ. Вѣра Бардычевская. Софія Левандовская. Ольга Альбрандъ. Неонила Волкова. Антонина Цедровская. Елена Кара- чевская. Анна Людкевичъ. Вѣра Крыжановская. Надежда Гадзинская. Елена Войтенко. Ольга Войтенко. Софья Дороганевская. Анна Холодовская. Марія Имшенецкая. На ­ дежда Страдомская. Евгенія Кондратовичъ. Ольга Макси ­ мовичъ. Евфросинія Стрижевская. Зинаида Линдфорсъ. Александра Борсукъ. Анастасія Яновская. Вѣра Колядин- ская. Анна Ловинская. Ольга Ковнеръ. Ратнеръ. Матильда Гриндлеръ. Александра Волкова. Наталія Лугинская. Елена 94 ,Небесская. Марія Филоновичъ. Марія Михайловская. Марія Романская. Александра Левитская. Олимпія Кулицкая. Анна Сапіжко. Марія Слинкова. Неонила Борисова. Анна Лурье. Роза Варшавская урож. Хмельницкая. Врачъ Софья Ганд- леръ. Анастасія Клепачевская. Ольга Сорокина. Марія Лу- кашевичъ. Марія Тулова. Варвара Ляхоцкая. Дарія Котляръ. Пелагея Левандовская. Александра Антоновская. Екатерина Мигай. Лидія Бергталь. Марія Чижносова. Анна Ковалев ­ ская. Евгенія Шкилева. Анастасія Корніевская. Александра Титова. Марія Стефановская. Ольга Перекрестова. Любовь Устимовичъ. Ольга Евстафьева. Духовная. Елизавета Ле ­ витская. . Екатерина Малютина. Анастасія Водягина. Ма ­ рія Александровичъ-Багалей. Прасковья Левицкая-Мель- никъ. Катерина Мельникъ. Надежда Фойницкая-Шебалдаева. Евгенія Ботвиновская. Марія Гаркушенко. Любовь Дашке ­ вича». Елизавета Кутепова. Врачъ Лурье-Гиберманнъ. Татьяна Сапіжко. Елена Крановичъ-Поплавская. Изопольская-Про- ценко. Іоанна Били. Елена Рубисова. Ольга Симоновская. Анастасія Кривцова. Зинаида Пчелкина. Марія Хорошилова. Надежда Когодовская. Софія Мунтянова. Куликова. Марія Граженская. Віра Вуколова. Екатерина Лавриненко. Юлія Клейманъ урож. Лурье. Марія Михалевичъ. Татьяна Миха- левичъ. Теофила Олтаржевская. УЧНІ З КАТЕРШЮДАРУ. Приветствуем!» долгол Є тнія труды желаемъ здоровья и силъ на новыя. Ученики съ Кубани: Поночевный, Калай- шанъ, Залісскій, Семенцовъ. 26/V — 1895 р. КОЛИШНІ УЧНІ З КРЕМЕНЧУКА. Глубокоуважаемый Владим1ръ Бонифатьевичъ ігривЄт- ствуемъВасъ съ исполнившимся сорокалЄтіемч> научно-лите ­ ратурной и тридцатилітіемт» профессорской деятельности отъ души желаемъ Вамъ много лЄ г гь здравствовать на пользу науке и родному Университету. Податной инспекторъ: Калсниченко. Учителя: Павловскій, Когутъ, Завадскій. 20/V — 1900. КИЇВСЬКІ ПРАВНПКІІ 3 САРАТОВА. Глубокоуважаемый профессор!», Ваши труды по исторіи ЮгозапаДной Руси, Ваша профессорская деятельность, 95 ,всегда открытия двери Вашего дома для человека ищу- щаго позваній и правды, пріятно обязываютъ насъ въ день чествованія Вашего юбилея пожелать Вамъ еще долгой и долгой деятельности на пользу знанія и человечества. Кіевскіе юристы: Костецкій, Михайловскій и Василенко. Московскіе юристы: К лієнтові БЄ лявскій . Кіевскій есте- ственникъ: Подъяпольсюй (20/V — 1890). ЧЕРНІГІВСЬКІ ЗЕМСЬКІ ДІЯЧІ. Вельмишановний і Дорогий Володимире Боніфатьєвичу! В день прилюдного шанування Вас за великі й многолітні труди Ваші наукові, літературні й професорські, маємо щастя висловити Вам нашу глибоку шану, честь і лю ­ бов. Ще в молоді годи, на зорі свого громадського поприща, Ви признали, що друзі народа не мають нав ’ язувати йому свогб, a priori задуманого, а мусять старатись про його матеріяльне благо, добру освіту і самосвідомість, і, вибравши собі жизняний путь по велінню свого ума і совісти, Ви постановили: трудом і любовію заслужити признання і право назватись рідним сином вскормившого Вас народа. В масі зібраних, обмислених і виданих Вами пам ’ яток минулого життя нашого рідного народу і краю — писаних, словесних, і вещественних – і в своїх наукових про їх дослідах і- лек ­ ціях’Ви явили непохитне, чесне виконання своєї жизня- ної задачі. Пригадуючи Ваші лекції, тихі, прості, але’ заби ­ равші весь слух, всю пільгу, читаючи Ваші безпретенсійні книги — дивуються Вашим необмежним знанням, Вашій ба ­ гатій пам ’ яті, Вашому дивному умінню примічати дрібні, розкидані ознаки, зводити їх до купи і опирати на їх певну, ясну думку; а бачучи Вашу обережність в дослідах, Ваші старання дошукатися правди і тільки одної правди, всі звикли вірити кожному Вашому слову, приймати з великою увагою і дорожити кожною Вашою радою, кожною думкою. Бажаєм побачити в нових виданнях Ваші писання і лек ­ ції: з них визнаємо правду, з них научаємся, що народові треба служити тільки правдою, як Вы служили. Україна має гордитись таким сином! Най Доля посилає усім краям таких синів народа — то на землі настане більше правди, а з нею вмісті добра, любови і тепла! Честь Вам і слава й сердечна подяка за великі й правдиві труди, за щиру службу народу! Най Вам щастить Доля! Заступающій 96 ,місто Предсідателя Черниговской Губернской Земской Управы Ал. Бакуринскій. Членъ Черниговской Губернской Земской Управы П. Солонинъ. Членъ Черниговской Губерн ­ ской.Земской Управы В. Вронскій. Доглядач Музею україн ­ ських древностей В. В. Тарновського Андрій Шолуха. 1905 року 12 дня листопада, Чернігів. ОДЕСЬКА ГРОМАДА. Любий наш учителю й батько! З далекого Чорномор ­ ського побережжя, з молодого Адесу, засилаємо тобі наше щире привітання в рідний усім нам, стародавній Київ, де одбулося 25 років твоєї славної, невсипучої праці. Вітаємо нашого шановного юбіляра з тією щирістю, яку не раз вже доводилось нам виявляти тобі, нашому духовному бать ­ кові й вчителю, і в якій ти так саме певний, як і ми певні за те, що юбіляр наш зажив собі правдивої слави і шаноби від усіх земляків своїх. Що-ж ми маємо в тобі? Чим-же ти придбав собі нашу спільну любов і повагу, які рідко кому судила доля? Що-ж таке вабить до тебе всі чесні душі по всій Україні? Одмовою на се нехай буде насамперед твоє тихе та сильне слово, отверто й щиро промовлене тобою з самого початку твоєї громадської діяль- ности: „Я сподіваюся, казав ти, що працею й любовію коли- небудь зароблю собі, що українці признають мене сином свого народу, бо я радніший все ділити з ними”. І слово це, справді, промовлене було не легковажно, не так, як часом в наш недужий вік промовляються красні словця громадськими балакліями. Все потомне життя твоє неначе сталося на те, щоб справдити твій заповіт: працею й лю ­ бовію ти заробив собі правдиву повагу і стався не тільки рідним сином свого народу, але і шановним батьком твого численного духовного нащадку. Згодно з тим заповітом, ти за минулі 25 років стався нам зразком високо здатної і невсипучої праці, що присвятив ти для нашого громад ­ ського самопізнання, і безмірної щирої любови до свого народу, яку ти виявляв раз-у-раз в різних становищах і подіях» Ось відкіля повстала спільна любов і повага до тебе, наш шановний юбіляре! Тут не до речи розводитись широко про вартість твоїх численних і розмаїтих наукових праць. Наукова критика почасти дала вже належиту оцінку твоєї праці і певне у свій час додасть їй ще більшої 97 ,ваги. Досить буде на сей час хоч взагалі висловити одно ­ стайне признання твоєї заслуги на полі історичної науки. Великий попередник твій, батько Микола Костомарів в ща ­ сливу годину добрих змагань і спільних сподіванок і на ­ дій, заложив міцний фундамент нашого українського само ­ пізнання і поставив околишні мури сієї будови. Так зви ­ чайно починається кожна будова. Фундамент був заложений геніяльними розправами нашого патріярха по філософії нашої історії в Основі, а околишні мури вибудувані в коштовних його працях по історії козаччини. На сьому старий і зупинився. Все дальнійше в сій справі трохи чи не цілком належить тобі. А праці стояло перед тобою чимало: треба було не то що вести дальше, але ще й са ­ мому дещо знову починати. Отся нова праця і підняла тебе в рівень з твоїм славним попередником, через що ви обидва виступаєте перед нашими очима однаково щирими батьками нашого самопізнання. Що-ж ти приніс нового? Перше всього ти уявляєшся нам внутрішнім будовничим тієї будови, котрої фундамент і мури збудував твій попе ­ редник. Всім відомі твої класичні висліди по внутрішнім громадським питанням нашої минувшини, що виясняють нам наше „я “ в тій мірі, до якої здатна піднятися позитивна наука. Найбільше поучаючі твої висліди про долю україн ­ ського поспільства. В сих та инших розправах, що доти ­ каються всіх наших громадських станів — і міщан, і коза ­ ків, і шляхти, і Церкви — ти перший подав нам історію України вповні, а не тільки історію козацьких повстаній, на що до тебе переважно звертала увагу наука української історії. Дальше, тобі одному цілком належить честь най- обачнішого, щиро наукового обмислу двох найтемніших кутків нашої минувшини. В сій минувшині, правду ка ­ жучи, ясніше стояли два найвидатніші моменти історії: періоди київський удільний і козацький. Але те, ’ що пере ­ дувало першому і звязувало його з другим, здається, трохи чи не зовсім лежало облогом в науці. З пером спиткова- ного археографа, ти перший науковим способом вислідив темну смугу нашої історії, що єднає уділовщину.з козач ­ чиною, київську історію після татарського часу з почат ­ ком литовської геґемонії. — Разом з сим, з заступом бувалого археолога, ти перший обкопав фундамент нашої історії, і відтепер наші побутові первопочатки видаються перед 98 ,нами ясніше. Таким побитом, дякуючи твоїй праці, перед нашими очима потроху засукалася нитка українського життя від давніших часів аж до теперішнього віку. У всіх згаданих працях твоїх, рівняючи їх з більшістю до тебе бувших істориків України, видається, яко оригінальна риса, повна документальність, обачність висліду, що до ­ дає всім твоїм працям вдачу позитивної науки. Се одно ­ стайне признала критика і поставила на зразок всім розві ­ дачам. Дякуючи сьому, ми тепер маємо міцну основу для дальніших вислідів в тім-же напрямку. — І, як відомо, поткання вже почалось: ти зумів спорудити справді пози ­ тивну школу молодих українських істориків в особах таких розвідачів, твоїх учеників, як Багалій, Голубовський, Дашке ­ вич, Левицький та инші. Здається, сього занадто досить для одного чоловіка. Справді, єсть за віщо вклонитися тобі до землі від усієї неньки України, для котрої ти працював як найрідніший і найщиріший син і таким побитом до кінця двацять п ’ ятих роковин своєї громадської служби цілком справдив першу половину свого святого заповіту. Але се ще не все. Другу половину свого заповіту, в котрій ти обіцяв принести своїй бідолашній родині не тільки працю, а й любов, ти виконав в своєму житті так саме щиро, як і першу. Вже кожна чесна й щира праця, як твоя, неодмінно має в собі елемент любови. А в твоїх пра ­ цях ми бачимо не тільки талант. Талановиті люди часто бувають розумовими пестунами, аристократами. Ти-ж ні ­ коли не був таким. Ти завжди був чоловік-роботяга й своїм працьовитим життям справдив ґрунтовну тему нашої му ­ жицької історії. Тільки мужицький, невпинно роботящий та ­ лант міг виявити стільки упертости в праці, як ти виявив, 25 літ ритися в архівних шпаргалах, об ’ їздити трохи чи не всі українські архіви, видрукувати до 300 аркушів вельми цінного матеріялу, зібраного своєю працею, брати повний і безпосередній уділ у всіх археологічних з ’ їз ­ дах в Росії, в той саме час написати до 40 високоталано ­ витих вислідів по вищезгаданим питанням і, окрім того, видати самому або вкупі з товариством цілі збірники літо- писей і матеріялів для історичної географії і етногра ­ фії — все се було наслідком не простої праці, а праці, нагрітої безмірною любов ’ ю до самого об ’ єкта праці, себ-то до нашої неньки України. За всі 25 років ти жив духовно 7. Багалій. 99 ,тільки Україною і для України. Чи се-ж не любов, в котрій ти дав заповіт перед початком твоєї вельми пожиточної служби? Додамо до сього, що ти, як правдивий європеєць, завжди єднав в собі любов до свого народу з любов ’ ю і ві ­ рою до всієї людкости. Як щирий, реальний гуманіста, ти завжди був націоналістом і добре розумів, що людкість по-за національністю єсть просто абстракція. Тимчасом, як щирий націоналіст, ти завжди признавав, що люд ­ ськість не в одному твоєму народі, а обгортає собою всі на ­ ціональності. Через се ти нездатний був поклонятися хибам свого народу — і твої висліди по правді вважаються зразком щирої безсторонносте. І все се від того, що про ­ мовлена тобою любов до України була не сліпою побудкою, а з самого зародку її (як ти сам вияснив в своїй сповіді) була цілком актом розумної, доброї волі… Чи розводитись про инші події, де так саме виявляється твоя висока лю ­ бов? Чи нагадувати про твої відносини до учеників, до української молодіжи? Найкращою одмовою на се єсть від ­ повідне спочуття до тебе самої молодіжи. Ціла школа моло ­ дих українських істориків вийшла з твоїх рук — і се єсть найкращим доказом, що й молодіж перейнялась таким-же правдивим і реальним напрямком, як і ти. Нарешті му ­ симо додати, що твоє тепле українське почуття так зро ­ слося з твоєю доброю й чесною вдачею, що воно зробилося для тебе чимсь неодмінним у всіх становищах твого життя, між иншим в твоїх щиросердечних відносинах до людей, не тільки в ділі, а й межи ділом, за лаштунками життя в товаристві своїх приятелів. Так, батько наш щирий, за ­ жив єси доброї слави, до щерти виконав свій короткий, але многозначний заповіт. Що-ж напослідок пожадати на ­ шому славному юбілярові? А то перше всього — жити на ­ шому батькові на щастя любої України і його самого яко мога найдовше, коли можна — повік. А далі дожити по ­ малу до того, щоб яко мога повніше і глибше справдилося його власне глибокодумне бажання, вимовлене ним з по ­ чатку своєї громадської служби, в тій-же сповіді, в таких пророчих словах: „сподіваюся, що колись серед всього освіт ­ нього товариства на Україні поворот до народу і бажання працювати для нього буде моральною потребою не тільки окремих осіб, але всіх, хто буде здатний обміркувати своє становище й свої обов ’ язки”, як се ми бачимо у нашого 100 ,великого учителя. „І забудеться срамотня”, „давняя година, і оживе добра слава, слава України”. П. Злотчанскій. М. Комаров. Л. Смоленскій. А. Крыжановскій Ив. Руденко. К. Гринчевскій. А. Шидловскій. А. Федоренко. Ан. Неми ­ ровскій. Е. Вернер. Г. Андріевскій. Л. Комарова. Антонъ Синявскій. Григорій Смирновъ. Ал. Матвѣевъ. А. Бибикъ. М. Боровскій. О. Н. Милятицкій. К. Иващенко. Аѳ. Погибко. Е. Крыжановская. Е. Смоленская. М. Климовичъ. А. Климо ­ вичъ. Н. Руденко. Д. Кирьяковъ. О. Янченко. К. Добрицкій. Е. Борисовъ. А. Околовичъ. П. Климовичъ. Г. Импіенецкій. СТАРШІ І МОЛОДШІ КИЇВСЬКІ ГРОМАДЯНИ. Високоповажний Добродію. Вже в той час, коли Ви, послухавшись голосу свого сумління, вклали в руку перо і писали свою відому „Исповѣдь”, висловлюючи в їй надію „працею та любов ’ ю заслужити на те, що українці взнають Вас колись за сина свого Народу”, — вже в той час Укра ­ їна найменувала Вас своїм сином і пригорнула до себе, як мати пригортає до лона свою дитину, а Історія Україн ­ ського Народу великими, різбярськими літерами накарбу ­ вала Ваше ім ’ я на своїх скрижалях. І Вкраїна, і Історія не помилились. З того часу, як з Вашого серця вилились ті слова впевненої й твердої обіцянки віддати всі сили свого розуму і серця на користь Українському Народові і не менш впевненої й твердої надії на те, що Український Народ визнає Вас за свого рідного сина, — минуло вже со­ рок і п ’ ять літ. Ці сорок і п ’ ять літ свого життя Ви, як вчений і як громадський діяч, поклали на працю трудну й невсипущу, та зате . велику, невмирущу й славну не тільки на Україні, а далеко й по-за її межами. Мало не пів ­ століття Ваша скромна на око, але видатна духовно по ­ стать, Ваше славне ім ’ я були тим огнищем, що сяло серед густої темряви темної ночи нашого життя, гуртувало біля себе людей і проказувало шлях, яким повинні йти Ваші земляки, що стали Вашими названими братами, Ваші уче ­ ники на ниві наукової і громадської праці. Мало не пів ­ століття Ви з твердою і непохитною вірою в правду і ясну бу- дуччину Українського Народу, несли світло науки й знання і тепло своєї гарячої любови до Українського Народу, сином якого Ви захотіли стати. Не помилилась Україна, не помилилась Історія, не помилились і Ви, Високопова- 101 ,жаний Володимире Бонифатовичу, послухавши колись го ­ лосу свого сумління! Вам судилося діждатися наслідків своєї великої історичної праці 1′ побачити їх власними очима і ми в цьому маємо величезну втіху, ми цим щас ­ ливі. Щасливі ми тим, що нам, Вашим учням і духовним дітям, судилося вкупі з Вами ступити на поріг нового пе ­ ріоду в житті Українського Народу і вкупі з Вами розпо ­ чати нову епоху, яка поки-що ознаменувалась знищенням залізних кайданів з українського слова. Кайдани ці впали і брязкіт їх Вам судилося почути. Благаємо долю, щоб вона продовжила Вам віку, щоб нам вкупі з Вами почути брязкіт ще й тієї решти кайданів, що лишилась на руках і ногах рідного Вам Українського Народу, для щастя й слави якого Ви поклали мало не піввіку своєї славної і великої праці. Слава Вам! Єв. Чикаленко. В. Матушев- ський. Василь Цимбал. Марія Грінченко. Іван Демченко. В. Щербаківський. Федор Лукьянов. А. Волошин. А. Ле ­ щенко. К. Михальчук. Вл. Савченко. Гр. Квасницкій. И. Ко ­ валь. М. Лозович. Микола Деревянко. Олександер Пере- хрестов. В. Різниченко. М. Хотовицький. Олександер Цьоха. Микола Лисенко. Дмитро Дорошенко. Леонід Пахаревський. М. Чикаленко. Галя Чикаленко. М. Павловський. М. Си- ницький. О. Юркевич. Ф. Матушевський. Б. Грінченко. Б. Ярошевський. В. Самійленко. Коломацький. М. Орлов­ ський. Пилип Бак. Олександер Бородай. Євген Тимченко. В. Різниченко. Олекса Коваленко. Антон Семилівич. Н. Ан- дрійчук. В. Андрійчук. 0. Андріенко. П. Шуба. II. Броя- ковський. В. Доманицький. Б. Кисіль. Павло Карвовський. Ол. Дудок-Дудинський. К. Поліванов. Хохлік Кость. М. Ку ­ ценко. В. Лозинський. Й. Вишинський. П. Скрипчинський. Р. Роминський. Н. Карвовський. 3. Костенко. А. Похиле- вич. Євген Замирайло. Я. Гуляка-Артемовський. Петр Си- корскій. К. Шило. Надія Сідова. А. Шликевич. А. Яковлів, 3. Краковецький. Ю. Крамаренко. X. Білицкйй. Катерина Масленикова-Лисенко. Галина Лисенко. Мар ’ яна Лисенко. Андрій Лисенко. Людмила Старицька Черняхівська. Марія Старицька. Оксана Стешенко. Юрко Лисенко. Олександер Черняхівський. Василь Степаненко. М. Виноградова. Ясь Рильський. Богдан Рильський. По дорученню в ’ язнів: Сер ­ гія Єфремова, Єв. Квасницького, Вол. Винниченка, Вол. Сте- панківського, К. Хохлича випущений вчора Гр. Треймак. 102 ,В. Сліщук. Ю. Скочковська. В. Кошовий. О. Шли- кевич. А. Матушевська. Софія Старицька. П. Яковлева. Вл. Ляскоронський. КИЇВСЬКА МОЛОДА ГРОМАДА. Високоповажаний Володимире Боніфатьєвичу! Ниніш ­ ній день видатний в історії української самосвідомости. Сьогодні минає ЗО літ з того пам ’ ятного часу, коли Ви після глибокого пересвідчення у святій правді української ідеї, ступили на широкий іплях самоотверженного служения за ­ недбаній вітчині. Багато лиха, мук та стражданнів мораль ­ них зазнали Ви в безнастанній боротьбі за без краю доро ­ гую ідею: багато пекучого болю визнали Ви від людських доган, зради, а ще більше — недбальства. Але все те не зломило великої Вашої моральної моци й на крихту не позбавило енергії що-до служения рідній Вкраїні. Як перше, так ,1 тепер Ви однаково сміливо, просто і стало йдете до мети своєї певним шляхом науки і за собою дру ­ гих ведете. 35 літ ім ’ я Ваше стоїть написаним на прапорі української ідеї; 35 літ Україна називає імя Ваше серед імен найкращих синів своїх. В нинішній день, коли вста ­ ють перед очима 35 літ безперестанної, тяжкої, але ра ­ зом славної та корисної Вашої праці, якось мимоволі ще більше віриться у щасливу долю України, яка має таких міцних духом робітників, якось мимоволі більше віриться серед сумних до безнадійности обставин життя нашого, що не вмерла ще Україна. Дозвольте-же нам, молодій Українській громаді, звязаній з Вами так тіс ­ ними моральними звязками, висловити Вам щирий привіт наш у нинішній день, коли ми серцем святкуємо разом з Вами. В день сей ми сміливо зазираєм у прошле і гли ­ боко віримо, що воно принесе нам кращую долю; глибоко віримо ми, що до придбання тієї долі і надалі в значній, переважно значній мірі спричинитесь Ви, Високоповажаний та дорогий нам Юбіляте, тим ясним світом науки, що роз ­ віє сучасну розумову темряву, окуту кайданами лихої ночи, і покаже всім,- — чия правда, чия кривда і чиї ми діти. Сергій Ліпковський. Сергій Єфремов. Іринарх Чер ­ каський. Денис Пілінський. Олександер Лотоцький. Воло ­ димир Багінський. Панас Ліпковський. Петро Красовський. Свящ. Юрій Каховський. Свящ. Павло Паіцевський. Свящ. юз ,Яків Ботвиновський. Свящ. Григорій Надольський Свящ. Ларіон Римаревсвкий. Іван Ротар. Олександер Кукулев- ський. Андрій Ліпський. Олександер Яворський. Дмитро Клеопов. Іван Михневич. Іоїль Руденко. Макар Крамаренко. Марко Грушівський. Федір Матушевський. Михайло Мар- тиновський. Порфир Юркевич. Лука Скочковський. Петро Лінчевський. Григорій Яновський. Степан Левицький. Ігнат Зармицький. Анастасія Корсуновська. Німфодора Руденко. Параска Руденкова. Ганна Вільковська. Кость Маці є вич. Василь Скрипчинський. Орест Лапінський. Кость Воли. Кость Пілінський. Меѳодій Павловскій. ЮВІЛЕЙНА ТЕЛЕГРАМА З ХАРКОВА ВІД ХАРКІВЦІВ. Привѣтствуемъ Васъ, высокочтимый Владиміръ, Бони- фатьевичъ съ 35 лѣтнимъ юбилеемъ Вашей научной и обще ­ ственной дѣятельности. Эти 35 лѣтъ Вы всецѣло посвятили наукѣ и общественному служенію; то и другое было у Васъ слито въ одно органическое цѣлое. Ваши историческія изслѣдованія имѣли глубокое жизненное значеніе, потому что разъяснили прошлую жизнь народа, а любовь къ тому народу побудила Васъ взяться за перо, чтобы представить исторію его какъ жизнь культурной особи; этимъ Вы упро ­ чили за собою славу историка малорусскаго народа и одного изъ самыхъ видныхъ представителей его интеллигенціи, желающей вести народъ по пути прогресса и самопознанія, Дмитрій, Марія Багалій, Петръ, Александра Ефименко, Цѣхановецкій, Сумцовъ, Левитскій, Шимановъ, Зайкевичъ, Станиславскій, Куликовскій, Жебуневъ. (18/ѵ — 1895). „РАДА” ТА „НОВА ГРОМАДА». Високоповажаний Володимире Боніфатієвичу! Сорок п ’ ять літ працюєте Ви невтомно на користь великої всесвіт ­ ньої історичної науки. Нам, синам того народу, що мав своє славетне історичне життя, а потім дійшов до страш ­ ного занепаду духовного й культурного і загубив навіть своє ймення, — наука історії особливо дорога. Вона показує нам, чим були ми колись, чим могли-б тепер бути в ин- ших, ніж наші, умовинах життя і чим можемо ще бути потім. Кожний здобуток цієї науки закладає новий камінь до будови нашої свідомости, кожний такий здобуток пока ­ зує пройдений народом шлях і показує разом з тим і той 104 ,шлях, що його ще треба пройти. Ваше ім ’ я, Володимире Боніфатієвичу, дороге нам тим, що Ви положили багато літ праці на таку важну для нас науку, і тим, що здо ­ бутки тієї праці зробили велику вкладку в наше самопі ­ знання. Ваше ім ’ я ще й тим дороге для нас, що ми бачимо в Вас не тільки європейського ученого на полі нашої рід ­ ної історії, але й найкращого сина України, який, працю ­ ючи на полі народньому, любить той народ. Ми знаємо, що ця любов освічує ввесь шлях Вашої довголітньої роботи. А прикмети Вашого особистого духовного обличчя накарбо ­ вані в серці всіх тих, хто Вас знає. Вітаючи Вас в сорок п ’ ятий рік Вашої діяльности, ми висловлюємо Вам наше глибоке поважання і нашу гарячу до Вас любов. Та робота, що робили ми сами на полі нашої рідної преси в Росій ­ ській частині України, ще дуже молода. Ми бажаємо, щоб Ви, що бачите малі початки нашої української преси, могли ще побачити й пишний її розцвіт на користь рідної культури, для якої Ви стільки зробили за сорок п ’ ять літ Вашої славетної праці! Видавець: Є. Чикаленко. Редактор: Ф. Мату шевський. Редактор: М. Павловський. Співробітники: Гр. Сьогобочний. Гр. Трейман. Дорошенко. Б. Ярошевський. С. Петлюра. М. Грінченко. Завідуючий Конторою: М. Синицький. ПЕТЕРБУРЗЬКІ ЗЕМЛЯКИ. Вл. Бон. Антоновичу. „У нас нема зерна неправди за собою!” 1 ) Сі великі слова може сміливо і гордо виректи вельмишановний юбіляр, озирнувшись на своє минуле, пригадавши 25-літню добу своєї громадської праці. Suum cuique і правда-незапроданка були гаслом сеї праці, — і ворогові лиха не бажати, оборона лиш свого права люд ­ ського, і ніякого насильства, ніякого ґвалту. Дай, Боже, усім язикам більш таких правдолюбців та непохитних борців й робітників її, щоб добро, любов і згода запану ­ вали між людьми. Таких людей скрізь не багато і їх вельми поважають, моральний вплив їх життя на громаду — не ­ змірної ваги, але на Вкраїні таких робітників на пальцях перелічити. Пройти 25 літ на тернистому шлясі при най ­ тяжчих обставинах для громадської праці і ні на єдину мить, не тільки не збочити на манівці, не тільки не зра- *) Шевченко „Доля”, 1858. 105 ,дити ніже единим словом, ніже вчинком єДИнйм святая святих своїх думок, але й віддати всю свою працю невси ­ пущу, увесь свій час на користь Україні, ні на мить не марнуючи його на чужу роботу — сим не багато з синів України можуть похвалитись, бо-ж, кидаючи батьківську ниву нёжатою, лишаючи на поталу звіру-птиці — йдуть, звичайно, на чужину, чужі орати перелоги, і бідолашна наша Ненька-Удовиця ще довго плакатиметься: „Сини мої на чужині, на чужій роботі!” Слава-ж тобі, високая душе, на ввесь ’ світ широкий, слава тобі світлий воістину образе дбалого сина України! Усі справді освічені чужинці му ­ сять віддати тобі шану, яко носителю правди і любови до людей. Для нас-же, твоїх духовних братів та дітей по Україні, твоє життя і праця, опріче сказаного, ще має особисту вагу, бо знаменує нам нову добу в історії куль ­ турного шару на Вкраїні. Перш на їй були культурники, але не було інтелігенції, була просвіта, але панська, не народолюбна. І марна та була просвіта і безплодна та була культура. В тяжких, зле-супротивних хвилях народнього життя культурний шар „для розкоши турецької, для ла ­ комства нещасного” в кращім разі перевертався на чуже насіння, без ніякого кореню на ріднім ґрунті. Інтеліген- ція-ж не основує своєї приналежности до народа на мар ­ них принадах культурного на око життя, а навпаки, осно ­ вує її на бажанні послужити своїй Неньці, віддати снагу свою і працю хоч-би й ступаючи по терню, на громадське добро народа, на просвіту його. Юбіляр знаменує ту відра ­ дісну добу, коли й відчужені від України діти її бажають вернутися до неї, щоб заплатити їй працею своєю за вико- хання, щоб змити гріхи батьків своїх, що були тільки куль ­ турниками, але не народолюбцями. То гріх не їх, а їхнього часу. Але тим більша шана і слава синам їх, що вистачило їм зваги стояти непохитно супроти подвійного ворогування, з двох таборів. Побажаймо-ж, щоб юбілярові довелось свят ­ кувати другі 25 літ громадської праці при кращих обста ­ винах. Vivat! Земляки, у Петербурзі, на чужині, сущі: Данило Сліпченко-Мордбвець. Трохим Зіньківський. Павелъ Гайдебуровъ. Добровольскій. Василь Балашовъ. Влад. Ог. Михневич. Із російських письменників, котрих довелось побачить: Ник. Кой. Михайловскій, Оболенскій (изд. „Рус. Богатство”), Долматовъ (артистъ император, театровъ). 106 ,Т-50 ПРОСВІТА У ЛЬВОВІ. Високоповажаний Мужу! До вінця сердечних привітів, з якими спішать до Тебе всї земляки, щоби зложити Тобі добре заслужену подяку і честь за невтомні труди в часі 30-лїтної успішної Твоєї професорської дїяльности, вплети, Високодостойний Мужу, і наші цвіточки-незабудьки з-над Сяна, Буга і Дністра, що засила Тобі, свому почет ­ ному Членови, кілька тисячок членів „Просвіти” посред ­ ством Головного Виділу у Львові. Симпатиї, які Ти все оказував для сього єдиного народньо-руського товариства в Галичині, що по словам Тараса „обіймає любовію най ­ меншого брата”, працюючи для нього на полях просвітнім і економічнім, остануть все живо в пам ’ яти сих людий, що знають про Твої цінні дари для бібліотеки і музею Това ­ риства. Нехай же Тобі за Твої підмоги моральні та мате- рияльні для нас позволить доля трудитись довго-довго на ниві науковій в хосен, гаразд і славу всіх наших земляків. У Львові, дня 2-го липня 1895. За Головний Видїл Товари ­ ства „Просвіта”: Алексій Торонський. Д-р Кость Левицький. „КІЕВСКОЕ ОБЩЕСТВО СОДФЙСТВІЯ НАЧАЛЬНОМУ ОБРАЗОВАННО” Высокоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ! Кіевское Общество С од Є йствія Начальному Образованно съ чувствомъ глубокаго уваженія присоединяется къ чествованію Вашей продолжительной и плодотворной научной и общественной деятельности. Боліє сорока л!тъ тому назадъ въ замеча ­ тельной статьк: „Моя иснов Є дь “, В ы высказали основныя положенія своего общественнаго и научнаго міросозерцанія, проникнутаго глубокимъ демократизмомъ и горячею лю ­ бовью къ украинскому народу. Съ тйхъ поръ, какъ истин ­ ный „апостол правди і науки”, Вы непрерывно работали и учили другихъ работать въ томъ же направленій. Вы принимали живое участіе въ организации и трудахъ раз- личныхъ ученыхъ и просветительныхъ обществъ, посвя- щавшихъ свою деятельность служенію тому же народу. Наше Общество, ставящее ц Є лью просвЄщеніе народныхъ массъ, также им Є ло честь считать Васъ въ числе своихъ членовъ. Къ сожалЄнію, т Є сння рамки, въ которыя заклю ­ чена была его деятельность, и невозможность обращаться къ местному населенно на его родномъ языке ставили не ­ преодолимый препятствія для Вашей деятельности въ среде 107 ,Общества. Принося Вамъ глубокую благодарность за сочув ­ ственное отношеніе къ задачамъ нашего Общества, мы выра ­ жаемъ надежду, что не далеко уже то время, когда исчез ­ нутъ стѣсненія, тормозящія свободное развитіе русскаго, а вмѣстѣ съ тѣмъ и украинскаго народа. „І забудеться сра ­ мотня давняя година,! оживе добра слава, слава України!” Предсѣдатель Правленія М. Коноваловъ. Товарищъ Пред ­ сѣдателя В. Щербина. Члены: Пр. Е. Вотчалъ. Пр. В. Ижев ­ скій. В. И. Заіончевокій. А. Кучинскій. К. Щербина. Се ­ кретарь Правленія В. Заленскій. ПОЛЬСЬКА ГРОМАДА В ОДЕСІ. Szanowny Panie! My, polacy, wspóizimianie ludu Ukraiń ­ skiego, uznając Twe zasługi w sprawie odrodzenia narodowo ­ ści małoruskiej i widząc w Tobie przedstawiciela dążeń i za ­ dań Ukrainy, składamy ci w jubileuszowym roku Twojej działalności profesorskiej i naukowej zapewnienia wysokiego łzacunku i oświadczamy współczucie swe dla Ukrainy w jej dążeniach ku zajęciu stanowiska w rodzinie ludów słowiań ­ skich na zasadach równoprawności i niezależności politycznej. Odesa 1890 r. 22 Maja. Andrzej Kalenkiewicz. Stanisław Krim- mer. Teobald Tyczyński. Piotr Kulikowski. Jan Wasilkowski. Aloizy Dłuski. Adolf Przygodski. Wacław Rożalowski. M. Za ­ ruski. Tomasz Milatycki. Benigna Szydłowska. ЧЕРНІГІВСЬКІ ГРОМАДЯНИ. Дорогий Володимире Боніфатієвичу! У великі історичні часи народнього розруху, що увільняє й нашу безталанну Україну з-під нагніту централістичного деспотизму, — ві ­ таємо Вас, яко чоловіка, що од юности кохався в ідеалах вільности, рівности, братерства й федералізму. Ви присвя ­ тили своє славне життя вихованню нашої молоди, нашого суспільства в отих . великих демократичних принципах, заповіданих історією українського народу. Катедра на Уні ­ верситеті й на Жіночих курсах, виклади на наукових з ’ їз ­ дах та в учених товариствах, публічні й приватні лекції, наукові й публіцистичні праці, діяльна участь в україн ­ ських громадах, зносини з громадами других пригнічених народів, — все те було присвячене отій заповідній вільно ­ любній мрії, що стає тепер радісною дійсністю. Ваші по духу й науці сини розповсюдили по селах та городах на- 108 ,шої великої України ідеї національного відрождення, ідеї української самостійносте в сім ’ ї вільних народів. Слава-ж нашому вчителеві, слава нашому вченому, слава й вік довгий вірному синові України. М. Коцюбинський, Е. Шульга. В. Гаврилов. М. Белкіна. Вл. Малюгас. Ф. Дро ­ бышев. Анна Бельмас. М. Грабовская. О. Солонина. Т. Явор ­ ская. О. Буракова. А. М. Добронизская. М. М. Михайлов ­ ская. 0. Андріївська. В. Г. Бурдаков. Петро Добровольські. А. Кривцов.. Л. Филипова. Віра Коцюбинська. 0. Сущков- ская-Пустосметова.. В. Харченко. К. Ващенко. Микола Во ­ роний. Г. Андрієвська-Белкинд. Ф. Примаченко. А. Полліо. 3. Аплаксина. Ал. Аплаксина. А. Лесковацкая. П. Ста- хирскій. П. Супрун. П. Кацавей. А. Балика. А. Мороз. Чернігів, 14 падолиста 1905 року. ЧЕРНІГІВСЬКА ГІМНАЗИЧНА ГРОМАДА. Високоповажаний і дорогий нашому серцеві батьку! По всій рідній і пригніченій Україні в день Вашого слав ­ ного юбілею чути голос щирої дяки, за ті незмірні заслуги, які Ви здобули своєю працею на ниві науки і громадської діяльносте, боронячи права нації’ на самостійний розвій і права занедбаного люду, що звався „бидлом”, маючи душу вільного громадянина. Брязкіт кайданів, в які закував нас російський уряд, і стогін, колись вільного, потім зневоле ­ ного народу, покликали Вас, не вважаючи на страшенні урядові перепони, стати в ряді найкращих борців інтелі ­ гентів і нехибно стояти цілий свій вік з високо піднесеним прапором, на якім були виписані найвищі ідеали люд- ськости.В Вашій особі добрі сини України побачили чоло ­ віка, що зміг їм дати живе слово науки і запалити душі їх святим огнем любови до рідного краю. Стоячи на по ­ розі нового життя, нетерпляче чекаючи того часу, коли й нам прийдеться активно виступити з працею на користь рідного краю і темного люду, ми чернігівські гімназисти і гімназистки, повні вдячної любови до високошановного батька-юбілята, шлемо йому гучний поклик: Слава! Зи ­ наида Якимова. Переида Данилевич. В. Птуха. П. Корейш. В. Вершковський. Олена Маркова. К. Ковалевський. Нина Кисель, Елена Донцова-Стефанович. Елена Маслова. Софія Гриневич. Ганна Ольшанська. Б. Чернявський. Лідія Да- шевич. М. Жигманн. В. Савич. 109 ,УЧНІ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРИ. Високоповажаний Владимир Боніфатьєвич! Трицять літ пройшло з того часу, як Ви, прилюдно заявивши себе щи ­ рим сином України-Руси, працюєте коло її археології і істо ­ рії. Добутком цієї праці був ряд . монографій по історії України-Руси. Взагалі в них Ви розкрили перед нашими очима минувшість нашого народа, показали його націо ­ нальну окремність, поривання до своїх найвищих ідеалів і ті тяжкі обставини, котрі шкодили йому досягнути до своєї завітної мети. Окрім цього в них Ви показали нам, що.зробив на користь народа кожний стан його. Що най ­ цікавіше для нас, то ми побачили, що і духовенство не зоставалось неприхильним до народнього лихоліття. Хоча декотрі з вищого духовенства иноді і зрікались своєї на ­ родности, але нижче зосталось вірним народнім інтересам і, не відділяючи віри од національности, боронило ту і другу. За поміччю всіх Ваших праць ми доходимо до національної самосвідомости. А- при теперішній національній деморалі ­ зації нашого духовенства характер діяльности наших пред- ків стає взорцем для нас, яко будучих пастирів і учителів народа, і показує нам, чого ми повинні бажати народові і до якої головної мети прямувати. Таке духове переро- ждіння, котре виробили у нас Ваші праці, наповнило наше серце глибоким чуттям дяки до Вас. Прийміть-же її від своїх прихильників і учеників в цей радісний день Ва ­ шого юбілея з поздоровлінням і бажанням Вам од Бога довгого віку, сил і енергії для праці на користь нашого народа. Щиро поважаючі Вас ученики Київської духовної Семінарії. Стефан Кедреновскій. Макар Крамаренко. Іван Базилевич. Лука Скочковскій. Григорій Грушевскій. Іван Воронович. Илар. Римаревскій. Іосиф Ящинскій. Никита Маркевич. Сергій Липковський. Аеанасій Ходзицкій. Кон ­ стантин Вовнов. Тихон Добрянскій. Иринарх Черкасскій. Павло Колтоновський. ГУРТОК ПРАВОБЕРЕЖНИХ УКРАЇНЦІВ. Високоповажаному професорові Володимирові Антоно ­ вичеві, од прихильників і спадкоємців ідеї, Вельмишанов ­ ний Громадянине Професоре!. Сорок п ’ ять літ тому голосно пролунала по Україні Ваша славнозвісна відповідь-про- грама, в якій Ви вказали на єдиний правдивий шлях, що 110 ,їм повинен іти кожний свідомий своїх обов ’ язків громадя ­ нин нашого краю. Ці слова Ви ствердили на ділі, все життя своє невпинно працюючи на полі науки з великою для української ідеї користю. Отже-ж прийміть од нас, Високоповажаний Громадянине, слова глибокої пошани і щирого привітання за Ваше непохитне українське стано ­ вище вірного сина покривдженого народу, за Вашу довго ­ літню неоцінну наукову і громадську діяльність. Між нами є прихильники не однакових суспільно-політичних напрям ­ ків, але сполучені спільною вірою в потребу праці на ук ­ раїнському ґрунті, ми вітаємо Вас, як одного з тих, що уперше покинули табор експлуататорів і дармоїдів та прихилились на бік покривдженого і визискуваного рідного українського народу. Честь і слава Вам, Громадянине Про ­ фесоре! Янина Сідлецька. Людвік Сідлецький. Станислав Раудэ. Анна Ярошевська. Е. Сазанская. Богдан Ярошев- ський. Станислав Созанський. Роман Перкович. Тадеуш Яро- шевський. Тадеуш Скибневський. Софія Раудэ. Мечислав Длугобарский. Анастасія Ватембург. Р. Ватембург. Э. Пер- ковіч. Модест Левицький. Вячеслав Піотровський. В. Желе- ховскій. Шиман Отецинський. Анеля Марынкевич. Прохали в листах підписати їх: (Ковель) Вячеслав Ятковський. Іван Ятковський. Ганна Ятковська. Марія Ятковська. Зоя Ятков- ська. (Гуляй-Поле) Артемідор Пересвіт-Солтан. Марія Пе- ресвіт-Солтан, Станислав Сідлецький. Ядвига Вєлєжинська. Степан Перковій. (Львів) Станислав Кахникевич. Софія Кахникевич. Мар ’ ян Вєл ’ жинський. Олександер Вєлєжин- ський. (Чуднів) Юзефіна Пясецька. УКРАЇНСЬКЕ АРТИСТИЧНЕ ТОВАРИСТВО В ЧЕРНІГОВІ, Високошановний юбілянте! Нехдй вчені й фахові люди поглиблюючись в Ваші історично-наукові праці, віддають Вам честь і хвалу за ті або инші авторитетні висліди, за Ваші високі заслуги перед наукою, — ми, люди середньої верстви, інтелігенти, об ’ єднані ідеєю українського театру і любов ’ ю до рідного краю, бачимо і шануємо в Вас насам ­ перед Людину і Громадянина. Вже сама популярність Ва ­ шого славного імени між людьми ріжнорідних Станів, кла ­ сів і поглядів на Україні і по-за межами її свідчить про те, що Ви, присвятивши себе науці, разом з тим не відго ­ роджувались муром академічної кастовости від всього ин- 111 ,того світу, від життя громадського. 50 літ тому, як Ви, порвавши і скинувши з себе пута панських аристократич ­ них поглядів, взяли в руки прапор демократії і сміливо стали на чолі борців за темний, зневолений люд, за демо ­ кратичну Україну. Ви були одним з піонерів українського інтелігентного руху і в сій ролі піднялись на такий ви ­ сокий щабель, що Україна може справді пишатися Вами, як своїм „першим інтелігентом”. Абсолютизм з своєю цен ­ тралістичною системою знайшов у Вас завзятого против ­ ника і Ви весь свій вік, відстоюючи національну відруб ­ ність українського народа, його природне право на само ­ стійний культурний розвій і потребу кращого соціяльного устрою на демократичних підвалинах, боролись з тим во ­ рогом, як учений, як письменник, як громадянин. Під сей революційний час, коли разом з лютою боротьбою йде й переоцінка старих відносин українського громадського життя і громадських діячів, Ви стоїте так-же високо, як і стояли, Ви не теряете своєї попередньої ціни й тепер, і ми, молодша генерація, щиро й з пошаною стискаєм Вашу чесну руку — руку нашого старшого товариша! Ми шлемо свій гарячий привіт в день Вашого світлого юбілею 1 бажаємо бачити Вас в числі вільних громадян вільної автономної України. Хай-же швидше конає старий прокля ­ тий режим! Хай живе демократична Українська респу ­ бліка Р. 1905. Українське Артистичне Товариство в Чер ­ нігові. Ф. Городецький. Оксана Бельмас. Іван Найда-Гу. Володимир Новицький. Виктор Красковскій. Лев Кочинскій, Aleksy Tarkowski. Микола Вороний. Виктор Рубановський. О. Кривцов. Анна Бельмас. П. Куліш. М. Горленко-Бель- мас. 0. Сосюнина. Ганна Гдолевич. Петро Оконишников- Кацавейченко. Вячеслав Пелехов. Вл. Малюгас. П. Кейдан- ський-Белкіна. ф. Дробышев. М. Grabowska. П. Мороз. Петро Супрун. Ольга Андрієвська. ЧЕРНІГІВСЬКА МОЛОДЬ. Володимире Боніфатієвичу! Минуло вже двацять п ’ ять років Вашої славної праці на рідному українському полі; багато земляків вітає Вас сьогодні, — прийміть-же, Батьку, і нашу щиру дяку з гарячим чуттям і твердою надією, що думки Ваші зміцнять ще не в одному серцеві любов до рідного краю, розжеврять надію і працю — і. „оживе добра 112 ,слава, слава України”, оживе і залунає тоді вже не на хвилину, а на віки вічні, як залунали ті давні козацькі могили, що Ви розбудили їх своєю щирою працею. Бажа ­ ємо ще і сподіваємось, що гомін тих могил і всі здобутки своєї наукової праці Ви зіллєте ув одно ціле і подаруєте нам давно жадану історію нашого рідного краю. Е. Доро- шевскій. Ф. Довгаль. М. Кононенко. _Ф. Вербицкій. Н. Ва ­ силь. И. Гладкій. Г. Кибальчич. ЮВІЛЕЙНА ТЕЛЕГРАМА… „Я — перевертень, и я горжусь этимъ, такъ точно, какъ я гордился бы въ Америк! если бъ сталъ аболищонистомъ изъ плантатора, или въ Италіи, если бъ, просвйтивъ свой образъ мыслей, я изъ паписта сделался честнымъ, трудо- любивымъ слугою общенароднаго діла”. „Моя исповідь”. В. Антоновичъ. И. Голембіовскій. Г. Журикъ. Вас. Игна- товичъ-3авилейск!й. Л. Игнатовичъ-Завилейская. Ф. Ми- ляшкевичъ. Н. Семенчукъ. Ор. Грековъ. Е. Валянскій. А.’Котляревскій. Ф. Ставцевъ. И. Селецкій. Н. Михайловъ. А. Скородинскій. С. Федоровичъ. И. Непокойчицкій. І. Квятковскій. С. Факинъ. Косюра. Z. Ceslinski. Яхненко. Ковнуковський. П. Даниловъ. Ф. Олтаржевскій. А. Ше- хуцкій. А. Юрьева. А. Людкевичка. ЧЕРНІГІВСЬКА ГУВЕРСЬКА ЗЕМСЬКА УПРАВА. Черниговская губернская земская управа приветствуете славнаго деятеля родного края и желаетъ продолженія его полезной деятельности на много лЄт г ь. Председатель Хиж- няковъ. Члены: Солонинъ. Миклашевскій. Червинскій. 19/11 — 1890 р. ОДЕСЬКІ ГРОМАДЯНИ (1895 р.). Поздравляем славетного робітника на рідній ниві, бажа ­ ємо віку довгого, щастя доброго. Волянскій. Злочанскій, Иващенко, Климович. Сигаревич. Синявскій. УКРАЇНСЬКІ СТУДЕНТИ З ПЕТРОВСЬКА. Щиро вітаємо найкращого історика України, бажаємо здоров ’ я щоб довго працювати на користь рідного края. Студенти петровці українці. 18/V — 1900 р. из ,УЧНІ З БАКУ. Поздравляемъ съ тридцатилйтнимъ юбилеемъ Вашей профессорской деятельности съ душевцымъ пожелашемъ добраго здоровья, благоденствія на многія літа съ семей- ствомъ. Ваши признательные ученики бьівщіе студенты дорогого намъ Кіевскаго Университета. Побйдоносцевъ. Пелеховичъ. Шрамченко. Афонскій. 7/VI — 1895 р. ЧЕРНІГІВСЬКІ СЕМІНАРИСТИ З НАГОДИ 25-ЛІТНЬОЇ ПРОФЕСОР ­ СЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТЕ. Од чернігівських семінаристів. Вітаємо Вас, любий учителю наш, з славним днем 25-літньої Вашої праці на користь питомому Краєві, його освіті і національному самопізнанню; од щирого серця бажаємо, щоб Ваше живе слово ще довго-довго лунало по Україні милій і, ширячи світло науки і історичної правди, ворушило розум, в ді ­ тях її, будило в їх серцях почуття, любов до свого Краю, свого народу і вело на щиро-висліджену наукою стежку до праці за-для національно-громадського розвитку і добро- биту, за-для світового поступу і загальної братерської згоди. АКАДЕМІЧНЕ Т-ВО СОЮЗУ В ЧЕРНІВЦЯХ (1895 р.). Professor Antonowycz. Kyjiw. Pryjmit ’ , slawnyj truzenyku і borytelju, wid nas najsserdeczijszyj prywit w den waszoho juwyleju. Akademiczne towarystwo sojuz u Czerniwciach. ЧЕРНІГІВСЬКІ ГІМНАЗИСТИ. Вельмишановний Владимире Боніфатьєвичу! І ми віта ­ ємо Вас з двацятип ’ ятиліттям вашої щирої праці на ко ­ ристь українському народові і його історії. За сей час живе слово ваше друком і з катедри поступало майже в усі верстви громади, не виключаючи й учащоїся моло- діжи, доказом чого є між иншим і сей наш адрес, — котрий має ціль принести Вам щиру дяку за Вашу довгу працю. Нехай-же довго ще з катедри лунає Ваше слово, будячи любов до рідної, хоч до якогось часу й невільної Вкраїни і загріваючи до праці на користь її. УЧНІ ТА Н. ЛЕВИЦЬКИЙ З ЛИЗАВЕТУ. Елизаветградскіе ученики и почитатели высокоуважае ­ ма™ юбиляра историка, археолога и человека шлютъ ему 114 ,привЄтотвіе, поздравленіе и горячеє пожеланіє дальнійшаго преуопЄванія въ деятельности на пользу науки и родины. Николай Левитскій. 19/11 — 1890 г. УЧНІ З ОДЕСИ. И мы приветствуемъ Васъ въ день двадцатипятилітія Вашей плодотворной деятельности на пользу родины, здра- ствуйте въ мире души нашъ профессоръ и великій учи ­ тель чєлов Є кв многія и многія лета. Бывппе слушатели земяне земли Кіевскія. ЮЙІЛЕЙНА ТЕЛЕГРАМА З КАТЕРИНОДАРУ ВІД УЧНІВ. Отъ себя и другихъ Кубанцевъ почитателей поздравляю дорогого профессора и нашего учителя съ торжественнымъ днемьдвадп,атипятилЄтія полезной ученой деятельности. Же- лаемъ продолженія ея на многіе годы. Скиданъ. 18/11 — 1890. учні 3 КЕРЧИ. Светъ и знанія, которые вы вносили в душу Вашихъ слушателей, сделали насъ людьми. Отъ искренняго сердца поздравляемъ юбиляра. Истоминъ. Ящуржинскій. Михалев- СКІЙ. 19/IV — 1890. УЧНІ 3 КАТЕРИНОДАРУ. Просимъ передать Владиміру Бонифатьевичу Антоно ­ вичу, нашему незабвенному наставнику самое сердечное пожеланіє здоровья и возможности долго еще работать на пользу науки и молодого покол Є нія . Микулинская. Апо ­ столова. ЗалЄская. Апостоловъ. ЗалЄскій. 24/П — 1890. ХОЙНОВСЬКИЙ ТА ЯКИМОВИЧ З ОДЕСИ. Отъ души поздравляемъ съ юбилеемъ. БІВИКИ ТА АФОНСЬКИЙ 3 БАКУ. Любящіе Васъ шлютъ Вамъ приветъ. ЛІКАР КРИКЛИВИЙ З БАТАЛПАШИНСЬКУ. Въ день 25-лЄтняго юбилея Владиміра Бонифатьевича Антоновича передайте ему мое глубокое уваженіе какъ че ­ ловеку, профессору и неутомимому работнику на пользу нашей дорогой родины, пожелайте ему еще много л Є гь здо ­ ровья и благотворной научной деятельности. Врачъ Крикли ­ вый. 23/П 1890. 8. Багалій. 115 ,Д-Р ГРЕБЕНЮК. Добродію Прохвесорові Антоновичу. Дорогий Дядечку! ні „Київська Старина”, ні газета „По морю и суші” не на ­ писали завчасу для нас сільських сіраків за щасливий день 18/V — 95 для Вас і всеї України і ми не вспіли в пору Вам подякувати, а себе звеселити за то що Ви жиєте. Дай Боже на довго всего доброго. 18/VI — 1895. В. КАМЕНСЬКИЙ (БЕРДИЧІВ). Пріймите сегодня искреннія поздравленія и сердечныя пожеланія долгіе годы трудиться для науки и просвіщенія. МІОДУШЕВСЬКИЙ (ПРОСКУРОВ). Всегда сердечно радуясь Вашимъ научнымъ преуспіва- ніямь, искренне желаю долгой еще плодотворной деятель ­ ности на пользу науки и правды. 18/V — 1895. ЮВІЛЕЙНА ТЕЛЕГРАМА З ПЕНЗИ. Честному скромному труженику, гордости и славі род ­ ного университета въ день четвертьвіковаго юбилея шлемъ изъ далекой Пензы искренны привіть. Михаилъ Кули- шеръ. 18/V — 1895 г. РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ „ПО МОРЮ И СУ ШТ». Редакція журнала „По морю и суші”, привітствуя юби ­ лей Вашей ученой и литературной діятельности, искренно желаетъ, чтобы здоровье еще долгіе и долгіе годы позволяло Вамъ трудиться на пользу родному краю. Погибка. ЖДАНОВ 3 ЖИТОМИРУ. Приношу сердечное поздравленіе высокочтимому юби ­ ляру, пожелавъ здравія на многіе, многіе годы. Неизмінно преданный Ждановъ. 18/V — 1895 г. ю. ВИНОКУР. Милостивый Государь, Гбсподинъ Профессоръ! Узнавъ изъ кіевскихь газетъ, что 18 мая исполнилось: ЗО-літіе Вашей профессорской службы и 35-літіе Вашей учено-ли ­ тературной діятельности, я, знающій Васъ съ того времени, когда занимался у Господина Ф. Р.’ Рыльскаго въ м. Po ­ lis ,мановкі, гд Є я Васъ вид’Ьлъ 2 раза, поздравляю Вась съ та ­ ковыми достопамятными праздниками: дай, Боже, Вамъ долголітіе, дабы Вы могли продолжать ученую деятель ­ ность Вашу на историческомъ поприще. Въ одномъ еврей- скомъ сборнике напечатанъ списокъ городовъ и мйстечекъ, завоеванныхъ Богданомъ Х м Є льницкимь , оный списокъ былъ напечатанъ въ первый разъ авторомъ несколько лйть после завоеванія Б. Хмйльницкимъ оныхъ городовъ и м1- стечекъ. Если таковой списокъ им Є єть историческій’ ин- тересъ, я могу перевести его и прислать Вамъ. Остаюсь съ великимъ почтешемъ и уваженіемь къ Вамъ,. Ю. Вино- куръ. 26 мая 1895 г. < ЮВІЛЕЙНА ТЕЛЕГРАМА З КРЕМ ’ ЯНЦЯ. Лучше поздно чемъ никогда. Примите юбилейное сер ­ дечное поздравленіе стараго товарища и друга. Радзимин- скій. 21/V — 1895 г. А. КОПЕР. Глубокоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ! Въ „Не- дЄлЄ “ отъ 11-го прошлаго марта я прочелъ, что 24-го фев ­ раля скромно праздновали Вашъ 25-ти л Є тній юбилей, по случаю многотрудной Вашей ученой деятельности. Душевно радуюсь, что Вы дожили до Вашего праздника, столь бла ­ готворная для Вашихъ слушателей, воспитанниковъ уни ­ верситета св. Владиміра и молю Всеблагое ПровидЄніе, да продлитъ и сохранить Оно Вашу жизнь на многіе еще годы и для науки и для студентовъ не только одного Кіев ­ скаго университета, но для слушателей всйхъ университе- товъ Россіи по историческому отделу. Поздравляю Васъ и ’ все Ваше семейство съ наступлешемъ праздника С в Є т – лаго Христова Воскресенья, при сердечномъ моемъ желаніи провести его въ радости, здоровьи и благополучіи. Не им Є я средствъ я не могъ пойхать въ Москву на археологическій съйздъ въ этомъ году. Мой трудъ по славянскимъ древно- стямъ я оканчиваю и отправляю Г. Председателю Москов ­ ская Археологическая Общества графине Уваровой съ просьбой издать его на свой счетъ взаимообразно до рас ­ продажи, чтобы уплатить ей. Надеюсь, что и Вы напишите ей исполнить „Великую услугу” для науки и въ особен ­ ности для студентовъ по историческому и славянскому 117 ,отділамь. Ваше письмо къ ней будетъ очень важно, хотя и я знакомъ съ нею. Въ текущемъ году, по весні и лі- томъ я порішиль описать „курганы” въ Лебединскомъ уізді, на сколько успію. Прошу Васъ почтительно передайте мой задушевный привіть профессору Бецу и мою просьбу не можетъ ли онъ уступить мні сочиненіе Котляревскаго: „О погребальныхъ обычаяхъ у языческихъ Славянъ”, ибо втораго изданія не было, какъ мні извістно: я уже писалъ и въ К1евъ къ книгопродавцу Іогансону и въ С.-Петербургъ. Не знаю, не сохранился-ли хоть одинъ экземпляръ въ книж- номъ магазині въ Кіеві у Оглоблина? Оедору Кондрать- евичу Волкову и жені его передайте мой привіть, съ по- желаніемь здоровья и благополучія. Мні передавали, что Петръ Семеновичъ Иващенко переведень изъ Ніжина въ К1евъ: если это правда, то шлю и ему мой задушевный привіть. Увідомите пожалуйста: можно ли купить соч. „Гайдамаки”, изданные Вами, а также и труды 2 т. Юго- Западнаго Отділа Кіевскаго Географическаго Общества, въ книжномъ магазині, въ Кіеві. Затімь остаюсь навсегда искренно Васъ уважающій Вашъ покорнійшій слуга Але- ксандръ Коперъ. 27 марта 1890 г. САМОКВАСОВ. Душевно поздравляю высокочтимаго юбиляра. 18/V — 1900 г. М. ВАСИЛЕНКО. Глубокоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ, сегодня, кажется, исполняется двадцатипятилітіе Вашего профес ­ сорства. Позвольте мні хоть заглазно, но отъ всей души пожать Вамъ руку въ сегодняшній день, за что — Вы сами хорошо знаете. Съ Вашимъ именемъ на каоедрі кіевскаго университета соединялось всегда очень много честнаго, світлаго, что всегда къ Вамъ влекло молодежь — Вашихъ учениковъ и заставляло глубоко уважать Васъ и Вашу діятельность тіхь, кто по разнымъ причинамъ стоялъ да ­ леко > отъ Васъ и Вашей профессорской діятельности. Мы съ Вами люди далеко не одинаковыхъ воззріній: я — ліво ­ бережний, Вы — правобережный. Вы всегда, можетъ быть, не безъ основаній, но різко подчеркиваете эту разницу. Се- 118 ,годна, когда заканчивается известный періоди Вашей дея ­ тельности, хочется мнй пожелать, чтобы теоретическая эта разница не отчуждала насъ въ практической дея ­ тельности, какъ людей, стремящихся къ достиженью одного и того же… Отъ души желаю Вамъ всего найлучшаго и, какъ одинъ изъ представителей молодого покол Є нія , для котораго не безслідно прошли труды В. Б. Антоновича, глубоко благодарю Васъ за Вашу плодотворную діятель- ность на почві изучения родной страны, пробужденія любви къ ней и стремленія къ улучшенію условій ея жизни. Искренно уважающій Васъ Николай Василенко. ЛИСТ X. К. ВОВКА ДО ЙОГО СИНА ВОЛОДИМИРА З НАГОДИ ЮВІ ­ ЛЕЮ 1890 Р. І ЙОГО ДУМКИ ПРО В. В. АНТОНОВИЧА. Спасибі тобі велике, мій любий хлопчику що не забуваєш мене. Ти дуже втішив мене своїм щирим листиком. Важко дуже й мені оттут сидячи одному і Вас не бачивши і тільки мені й втіхи і радости, як прийде од Вас хоч яка-небудь звістка. Не знаю чи довго ще так буде, а здається що по ­ малу вже йдеться до того що може й побачимось і будемо усі укупі… А поки-що учися, мій хлопчику, щоб і з тебе чоловік вийшов, щоб і тобі колись люде спасибі сказали, як кажуть тепер В. Б. Поклонись йому щиро од мене і скажи йому, що я, його вихованець, доживши тепер сам вже до сивого волосся, бачу що тільки він (і ніхто біль ­ ше) показував нам настоящу дорогу життя і праці і що тільки йдучи його дорогою ми дійдемо до того, на що по ­ клали усе своє життя. Скажи йому, що я що-дня мушу згадувать його і жалкувати, що я його не бачу, не можу користуватись його порадою і старим розумом, і коли ще я можу що-небудь зробити, то хотів-би зробити разом з їм. Як побачиш свого дядька Дмитра, то поздрав його од мене з дочкою і скажи що я дуже радив-би йому приїхати сюди, до тутешніх лікарів — тут йому полегшає. Я дуже давно не писав тим, що мені дуже ніколи — багато роботи і я починаю дуже втомлятись. А от чого вже Ви ніхто не пи ­ шете вже 4 місяці — то вже Вам-би треба подумати. Ну спасибі тобі ще раз, дитино моя, цілую тебе кріпко і усіх Вас. Твій Хв. Вовк. Чи прийшли тиї брошюри французькі про дольмени, що я посилав і чи оддали ви їх В. Б. и Мельниківні? (73 rue Claude-Bernard 24 марта 90). 119 ,БОРИС ПОЗНАНСЬКИЙ. Дорогой и уважаемый другъ Рладимірь Бонифатьевичъ! Изъ газетъ я узналъ о томъ, что 18 мая окончился 25 годъ твоей профессорской службы и что по этому поводу мно- гіе твои почитатели въ той или другой формі воздали дань уваженія подобающая твоимъ на этомъ полі діятель- ности заслугамъ. Это уже къ моему прискорбно второй случай опозданія мною въ своевременномъ принесеній тебі моего вмісті съ другими поздравленія. Причиною этого является моя отдаленность отъ цивилизованныхъ центровъ и я увірень, что ты не сочтешь это за признакъ ослабле ­ ній моего къ тебі уваженія и неумінія цінить твои ученыя заслуги. Теперь я хочу особнякомъ отъ другихъ поздра ­ вить тебя съ истечешемъ двадцатипятилітія твоего про ­ фессорства, выразить мою радость по поводу оказанная тебі всеобщаго возвеличеній и кстати сказать слідующее: Зная не меніе другихъ ціну твоей какъ историка и уче ­ ная изслідователя діятельности, я т г Ьмъ не меніе, возста- новляя въ моей памяти твой дорогой образъ, чувствую, что для меня онъ не можетъ стоять на ряду съ другими знакомыми мні и всему міру на семъ поприщі діятелями, что ты моими сердцемъ виділяється изъ этого ряда осо- бымъ ореоломъ, окружающимъ въ моемъ душевномъ взорі дорогую для меня твою особу. Ты для меня не только заслу ­ женный историки, не только профессоръ, увлекавшій слу ­ шателей своей аудиторій, устанавливавшій новые взгляды на тотъ или другой моментъ жизни человічества… ніть! ты для меня дороги, какъ будитель лучшихъ стремленій моей юности, какъ живое воплощеніе идеаловъ и лучшихъ порывовъ моей души — „Гмины”, — „кнейпы” — Загорскіе, Левки, 1оты, Фаддей, Пащенковка… возгласы — „тише! тише: Antonowicz mowi!” — вотъ тотъ антуражъ, въ какомъ въ моей устарівающей памяти возстановляется твой доро ­ гой образъ, антуражъ многимъ незнакомый, но, віроятно, не трудно возстановляемый и въ твоей памяти: очерчиваю ­ щейся для меня вполні словомъ „хлопоманія”. Несомнінно, что мы увлекались, пересаливали, многократно осліплялись нашею же фантазією созданнымъ блескомъ того, что на самомъ ділі было довольно тускло, но тім’ь не меніе луч- шаго идеала для стремленій молодыхъ силъ, чім г ь тотъ, какой для насъ съ тобой ясенъ въ слові „хлопоманія”, 120 ,согласись, никто йе создавалъ. ІІрійми же ты, дорогой ВладиШръ Бонифатьевичъ, отъ меня, одного изъ немногихъ уцілівшихь, хлопомана мой искренній привіть, братское лобзаніе и выражеше моего сердечнаго уваженія и поже- ланія тебі всего лучшаго. Сына посылаю повидать тебя. Твой искренній другъ Борись. А. пипш. Многоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ. До меня дошло свідініе, что на этихъ дняхъ истекаешь 25-літіе Вашей ученой службы и діятельности. Мое искреннее ува- женіе къ Вамъ и трудамъ вашимъ не ожидало бы сроковъ, чтобы быть высказаннымъ — по крайней мірі я желалъ бы лучше двойного срока, — но обычай, у насъ принимаемый, соединяетъ обыкновенно въ данную минуту людей сочув- ствующихъ и благожелательныхъ и мні хотілось быть въ ихъ числі Примите поэтому и мои самыя сердечныя привітствія и пожеланія Вамъ добраго здоровья и благо- получныхъ условій для вашего труда, на многіе годы. Не пишу Вамъ много; думаю, что Вы знаете всю сердечность моего глубокаго къ Вамъ сочувствія. Вамъ всегда предан ­ ный А. Пыпинъ. В. ЛАМАНСЬКИЙ. Милостивый Государь Владимірь Бонифатьевичъ. Отъ стараго моего университетскаго товарища Д. Л. Мордов- цева узналъ я о совершены двадцатипятилітія Вашей университетской службы. Позвольте отъ души Васъ по ­ здравить съ Вашимъ юбилеемъ и пожелать Вамъ еще долго и долго, спокойно и въ полномъ здоровы трудиться на пользу Русской исторы и Славянской науки вообще. Я лично слишкомъ много и часто къ Вашимъ трудамъ прибігаль и прибігаю за указаньями, чтобы не считать себя Вамъ обязаннымъ. Примите искреннее увіреніе въ глубокомъ моемъ къ Вамъ уваженій. В. Ламанскы. 19 февр. 1890. I. КАМАНІН, В. ЩЕРБИНА. Глубокоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ. Присо ­ единяясь къ многочисленнымъ поздравленіямь по случаю исполнившагося 35-літія Вашей плодотворной діятельности для изученія „русской земли”, желаемъ, чтобы она продол ­ жалась многіе и многіе годы. Искренно уважающіе Васъ ученики И. Каманинъ. В. Щербина. 18 мая 1895 г. 121 ,Л. В. ПАДАЛКА. Щиро поважаемий Владимер Бонифатьевич, мій учителю ясний! Прочитав я в „Елизаветгр. Ві>стн. “ , що 24 лютого празднували кіяне Ваш юбілей. Дуже радо читав я, що на Україні почували, який Ваш празник, що обзивались на його, як на празник найясніших думок нашого часу. Тільки я, одрізнений у Херсоні, не обізвався в той день, не відаючи про його разом з иншими учениками і почита ­ телями Вашими в цім городі. Прийміть-же й од мене при ­ хильний привіт і глибоке бажання, щоб Ваш празник віко ­ помним був на Україні. На віки прихильний до Вас. Л. ЇІадалка. 27 лютого 90 року. ВАС. АНДРІЄВСЬКИЙ. Високоповажний Діду! Як-би бажав я назвати Вас тепер батьком, — : та ба!., не довелось мені дошукуватись народно- історичної правди під особистим Вашим проводом, — і на таку честь я не маю права. Я знаю Вас тілько по печат ­ ному слову та по тому чувству поваги й шаноби, що ви ­ являють його Ваші духовні сини, скоро згадають Ваше святе ім ’ я. А чи мало-ж то Ви за четвертину століття випустили з-під свого потужного крила таких синів — со­ колів?! Розсипались вони по всій Україні широкій, понесли світло вікової правди, котрим Ви їх наділили, по всіх тем ­ них закутках рідної землі, скрізь будили пригнічене та заколисане чувство національної самосвідомости, освічували заморочені голови, скидали з очей полуду, — єднаючи та ­ ким побитом Вам унуків, а безталанній, кров ’ ю та сльозами облитій, темрявою обкутаній, неволею сповитій Україні духовно непокалічених, морально непопсованих дітей. І де далі меншає живих трупів на Україні, більшає Ваших унуків. І сі унуки знають свого великого Діда, знають первісне джерело тієї живої води, якою вони зцілилися, — і дивляться вони на славетного українського професора, як колись, во время оно, дивились галилеяне на свого великого учителя. „Ось чоловік — українець!” Такий внук скрізь на Україні порушує застояне повітрє, бо не -сходить з язика щирих українців, зрозумівших своє ук ­ раїнство, — і на цей вигук нічого не мусять одказати на ­ віть вороги культурно-національного розвою нашої .Отчини, – 122 ,бо й вони бачать, що не даром Ваші сини та унуки вели ­ чають Вас „апостолом правди і науки”. Ніхто не одва- жицця опоганити свої уста зневажливим для великого Ук ­ раїнця словом. Таку загальну шану и де-инде вельми тяжко з ’ єднати, а у нас, серед українців, котрі визначуюцця не достачею єдности в найкращих своїх пориваннях, котрим багато бракує сбціяльно-політичної видержки, про котрих давно вже сказано: „не всі в один гуж тягнуть”, — у нас така загальна шана, така широка добра слава — діло, тільки тільки що можливе. Для такого діла треба було чоловікові орудувати надзвичайно потужним розумом, міцно сполуче ­ ним з чарівливою силою високої моральности, і виявляти ці прикмети у довголітній безкорисній пильній праці, котра-б ясувала, що чоловік цей — істинно чоловік, а не „мідь звіняща или кимвал звяцаяй”. Трицять років вже, як Ви оголосили славну програму діяльности п е р е в е р- тня на Україні, трицять років, як ся програма служить ознакою часу, не збавляючись свого значіння й досі, — і тепер всякому видно, що ви справді „полюбили южнорус- скій народъ и прониклись его интересами”. В сей великий для Вас і для України день мушу й я, один з найменших Ваших унуків, писати до Вас лист, „отъ избытка бо сердца уста глаголютъ”. Вибачайте, якщо не до ладу тут напи ­ сано, і не погордуйте, благаю Вас, цією простенькою з бор- зенського степу квіткою, що я з найкращими для Вас бажаннями посилаю у розкішний вінець слави, шани й дяки, яким Вас вінчає тепер Україна в особі значніших своїх ватажків. Боже сильний, Боже правий! Зглянься над безталанною Україною: пошли її великому учителеві здо- ров ’ є й вік довгий, щоб дожив він до другого свого юбілею, котрий святкувала-б Україна при ліпших, ніж тепер, об ­ ставинах. Василь Андрієвський. 19 лютого 1890 р. С. Т. ГОЛУБЄВ. С. Голубевъ сердечно поздравляете Высокопочитаемаго Владиміра Бонифатьевича съ 30-тилйт1емъ многоплодной ученой и профессорской деятельности, съ присовокупле- шемъ искреннійшихь пожеланій добраго здоровья и всего хорошаго. 18 мая 1895 г. 123 ,СТОРОЖЕНКО, ЛЇННИЧЕНКО ТА КОРШ. Присоединяемся всімь сердцемъ къ многочисленнымъ поздравлешямъ, не хочется вірить, что Вы покидаете уни ­ верситета. Работайте еще долго на пользу и славу русской пауки. 18/П — 1890 г. Д. І. ВАГАЛІЙ. Дорогой Учитель! Вы должны получить настоящее письмо въ знаменательный для Васъ день — 18 мая, когда оканчивается срокъ Вашей службы въ унпвсрситеті, сов- падающій съ 35-тилітіемь ученой діятельности. Не великъ этотъ пер!одъ (30 — 35 літа) и проходить онъ часто без ­ слідно въ индивидуальной человіческой жизни. Но какимъ богатствомъ содержанія отличалась эта эпоха въ Вашей жизни! Какой огромный слідь оставила она въ научной и общественной сфері! Ваши научные интересы захваты ­ вали огромный районъ и — что случается рідко — шли въ одно и то же время и вширь, и вглубь. Съ одной стороны Вы выходили за предільї исторіи въ своихъ занятіяхь археологіей, зтнографіей и антропологіей, съ другой Вы углубились, можно сказать, въ самыя нідра исторіи, по ­ святивши себя архивнымъ изыскашямъ и научной разра- боткі добытыхъ Вами же данныхъ. И сравнивая Ваши историческіе труды съ археологическими, не знаешь кото- рымъ отдать предпочтете, ибо и ті, и другіе исполнены одинаково хорошо, одинаково образцово, какъ въ отношены метода (строго научнаго), такъ и въ отношены добытыхъ результатовъ — и тамъ, и здісь масса обобщены, основан- ныхъ на критически провіренньїхь и сопоставленныхъ другъ съ другомъ первоисточникахъ. Для такой истори ­ ческой работы недостаточно одного усердія, трудолюбія, беззавітной преданности ділу, добросовістности — тутъ нуженъ прежде всего огромный умъ и способности. И Вы, очевидно, родились уже съ такими способностями и даро- ваніями, но не зарыли своихъ талантовъ въ землю, а куль ­ тивировали ихъ широкимъ европейскимъ образо- ваніемь. Изъ университета-же Вы вышли спеціалистомь естественныхъ и историческихъ наукъ: Вамъ удалось пере ­ бросить для себя мостикъ черезъ ту пропасть, которая от- діляета ихъ другъ отъ друга; тутъ, очевидно, кроется причина Вашихъ послідующихь блестящихъ успіховь 124 ,въ археологія. Вашей общественной деятельности я касаться не буду, ибо она должна стать достоян1емъ исторіи. От- мічу только въ высшей степени благотворное вліяніе Ва ­ шей личности на окружающихъ; его чувствовали всі ті, кому выпадалъ счастливый случай встрічаться съ Вами на жизненномъ пути. Вы никого не старались подавлять своимъ огромнымъ авторитетомъ; наоборотъ Вы держали себя всегда въ высшей степени скромно и притомъ со всіми совершенно одинаково, начиная отъ какого нибудь заслуженного діятеля и оканчивая студентомъ или народ ­ ными учителемъ. Неудивительно поэтому, что у васъ есть масса почитателей въ самыхъ различныхъ м г Ьстностяхъ, — какъ въ европейскихъ центрахъ, такъ и въ самыхъ мед- віжьихь уголкахъ. Ваше имя является синонимомъ выдаю- щагося ученаго, принципіальнаго общественнаго діятеля и глубоко симпатичнаго человіка Такимъ я Васъ зналъ и виділи въ теченіе 6-тилітняго знакомства нашего въ К1- еві, въ бытность мою студентомъ, а потоми стипендіатоми по русской исторіи въ Кіевскоми университет! Чувство личной благодарности заставляетъ меня сказать, что Вамъ я обязанъ своимъ нын!шнимъ положетемъ, которое составляете величайшее благо моей жизни. Вы внушили мні любовь къ наукі русской исторіи; Вы руководили моимъ чтеніеми; Ваша библіотека была какъ бы моею собственною библіотекою; Вы еділали изъ меня библіомана (и теперь я храню подаренный Вами экземпляръ Ипатьевскаго списка літописи); Вы предлагали темы для моихъ спещальныхъ занятій; Вы пропустили мою диссертацію не въ силу ея внутреннихъ достоинствъ (которыхъ у нея было мало), а потому что виділи мою любовь къ предмету и желаніе трудиться въ будущемъ. И я безконечно радъ, что оправ- далъ кажется, теперь Ваше довіріе ко мні въ глазахъ вс’Ьхъ безпристрастныхъ людей, что еділалея достойнымъ той рекомендацій, которую Вы дали обо мні Харьковскому Университету 12 літе тому назадъ. Примите же теперь сердечную благодарность отъ Вашего ученика, Васъ глу ­ боко чтущаго и дружески Вамъ и теперь, какъ 12 літе тому назадъ, преданнаго. Желаю отъ всего сердца Вамъ здравствовать еще на многіе годы для блага нашей ро ­ дины — для подъема ея общественнаго духа и пробужденія самосознанія. Въ исторіи ея Ваше имя и теперь уже зани- 125 ,маетъ одно изъ самыхъ видныхъ м ’ Ьстъ. Любящій Васъ Дмитрій Багалій. Привіте отъ Марьи Васильевны Вамъ и всему семейству. 16 мая 1895 г. РЕДАКЦІЯ „ЭТНОГРАФИЧЕСКАГО ОБОЗР’ЬШЯ”. Редакція „Этнографическаго Обозрінія” приветствуете Васъ, дорогой юбиляръ, искреннимъ пожелан!емъ да про ­ длится на много літе Ваша плодотворная деятельность на пользу русской науки. Николай Янчукъ. 18/IV — 1890 г. В. Ю. ДАНИЛЕВИЧ. Просимъ принять искреннія поздравления съ исполнив шимся юбилеемъ и пожеланія еще многол Є тняго продолженія Вашей плодотворной деятельности. 18/V — 1895 г. А. шидловський. Высокоуважаемый Владимірь Бонифатьевичъ. Если поз ­ дно — лучше, чемъ никогда, то прошу Васъ принять, хотя несколько поздно, самыя искреннія поздравленія по случаю исполнившагося тридцатилітія Вашей педагогической дея ­ тельности вм Є ст Є съ пожелан!емъ продолжать оную еще не меньшее количество времени. Всемъ Вашимъ прошу передать мой искренны привіте и пожеланіе всего луч- шаго. Искренно Васъ уважающій ученикъ А. Шидловскы. 20 мая 1895 года. Павловское зданіе, No 74-й Одесса. У 1906 році з приводу 35-літнього юбілею професор ­ ської діяльносте В. Б. Антоновича у київському універ ­ ситеті мав вийти присвячений йому, як синові України, „Сборникъ статей посвященныхъ русской археологіи, исто ­ ріи и исторіи словесности,” але він, на жаль, не був закінче ­ ний друком. Там були надруковані праці проф. Н. П. Даш ­ кевича, М. Ф. Сумцова, Ів. Мих. Каманіна, Д. Я. Само- квасова, О. Грушевського, М. Веселовського, В. Ю. Даниле ­ вича; повинна була увійти туди й моя розвідка про магде ­ бурзьке право в Україні. Бажано було-б тепер випустити у світ хоч те, що було надруковано, бо ми повинні ша ­ нувати пам ’ ять таких діячів, як незабутній В. Б. Антонович. Подаємо тут ще один документ, який, здається, не був надрукований цілком — це його університетський формуляр. 126 ,„В. Б. Антоновичъ родился 6-го января 1834 года, вѣроисповѣданія православнаго. По окончаніи полнаго курса наукъ въ Университетѣ Св. Владиміра со степенью кандидата Историко-Филоло ­ гическаго факультета, согласно прошенію, журналомъ Кі ­ евскаго, Подольскаго и Волынскаго Генералъ-Губернатора^ состоявшимся 4 іюля 1863 года, опредѣленъ на службу канцелярскимъ чиновникомъ въ Канцеляріи Генералъ-Гу ­ бернатора съ откомандированіемъ для занятій во времен ­ ную коммиссію для разбора древнихъ актовъ. 1864 г. апрѣля 18 утвержденъ Кіевскимъ Генералъ-Гу ­ бернаторомъ въ должности Главнаго редактора комиссіи. 1867 г. апрѣля 21 утвержденъ Кіевскимъ, Подольскимъ и Волынскимъ Генералъ-Губернаторомъ въ званіи дѣй ­ ствительнаго члена той же коммиссіи. Послѣ публичнаго защищенія представленнаго имъ со ­ чиненія подъ заглавіемъ: „Послѣднія времена казачества на правой сторонѣ Днѣпра по актамъ съ 1679 по 1716 годъ 1 * утвержденъ Совѣтомъ Университета Св. Владиміра 18 фе ­ враля 1870 года въ степени магистра Русской исторіи. 1870 г. мая 18 дня опредѣленъ штатнымъ доцентомъ Университета Св. Владиміра по каѳедрѣ русской исторіи. Съ разрѣшенія Г. Министра Народнаго Просвѣщенія командированъ въ С.-Петербургъ срокомъ на двѣ недѣли, на второй Археологическій Съѣздъ, предположенный къ открытію 7 декабря 1871 года. Въ командировку сію отправился 1871 года декабря 1 дня. Съ разрѣшенія Г. Министра Народнаго Просвѣщенія, командированъ въ С.-Петербургъ и Москву, съ уче ­ ной цѣлью срокомъ на 8 мѣсяцевъ считая съ 1 января 1875 года съ выдачей денежнаго пособія въ 800 р. изъ спеціальных средствъ Университета. Командированъ въ г. Казань на IV Археологическій Съѣздъ съ выдачей пособія в 200 р. изъ спеціальныхъ средствъ Университета. Въ сію командировку отправился 1877 г. іюля 25 дня; изъ оной возвратился сентября 6 дня 1877 г., сентября 16 дня, по распоряженію Кіевскаго, По ­ дольскаго и Волынскаго Генералъ-Губернатора назначенъ членомъ Коммиссіи, учрежденной по дѣлу о подлогахъ въ актахъ Центральнаго Архива. 127. ,По удовлетворительномъ публичномъ защищеніи напи- саннаго имъ и одобреннаго Историко-Филологическимъ факультетомъ сочиненія подъ заглав!емъ „Очеркъ исторіи Великаго Княжества Литовскаго”, симъ факультетомъ удостоєнь степени доктора Русской исторіи и утвержденъ въ этой степени Совітомь Университета Св. Владиміра 1878 г. мая 19 дня. Утвержденъ, согласно избранію Совіта Университета Св. Владиміра ординарнымъ профессоромъ по каеедрі Рус ­ ской исторіи съ 29 мая 1878 г. Командированъ за границу съ ученой цілью на одинъ годъ съ сохраненіемь содержанія. Въ командировку сію отправился 1880 г. февраля 27. Изъ оной возвратился 1880 г. декабря 29. Приказомъ г. Управляющаго Министерствомъ Народнаго Просвіщеній отъ 15 декабря 1880 года за No 15, утвер ­ жденъ въ должности декана Историко-Филологическаго фа ­ культета на три года съ 1880 г. 15 декабря. За выслугой срока уволенъ отъ должности декана Исто ­ рико-Филологическаго факультета 1883 г. 16 сентября. Г. Управляющій Министерствомъ Народнаго Просвіще- нія приказомъ отъ 17 іюля 1890 за No 11660, оставилъ его на основаній 104 ст. Устава. Универ. 1884 года на службі при Университет! Св. Владиміра въ званій профессора на 5 літь, считая съ 21 іюня 1890 года. 1892 г. 1 февраля назначенъ сверхштатнымъ членомъ Археологической Коммиссіи, съ 10 декабря 1891 года съ оставленіемь въ занимаемой имъ должности при Универ ­ ситет! Избранъ членомъ Попечительскаго Совіта срокомъ на два года съ 1893 г. 28 мая. 1896 г. 31 января назначена ему пенсія за 30-літнюю службу по учебной части по 3000 р. въ годъ по вислуг! 30-ти літняго срока и по выбытие изъ числа штатныхъ профессоровъ, т. е. СЪ 1895 Г. 21 ІЮНЯ. За истеченіемь 25 л!тъ службы въ должности препода ­ вателя Университета г. Министръ Народнаго Просвіщенія утвердилъ его въ званій заслуженнаго ординарнаго про ­ фессора 1895 г. іюня 22. Высочайше разрішена ему ко­ мандировка за границу съ ученой цілью для ’ занятий въ Рим! въ Ватиканскомъ Архив! съ 20 января по 1 мая 1897 г. 128 ,Скончался 8 марта 1908 г.” Після смерти В. Б. Антоновича вшановано його світлу пам ’ ять у Київ! — в історичному Товаристві Нестора Літо ­ писця і в Українському Науковому Товаристві. У пер ­ шому були виголосили промови проф. Ю. 0. Кулаковський і члени — проф. М. М. Довнар-Запольський, проф. В. 3. За- витневич, І. М. Каманін, В. І. Щербина й В. Ю. Даниле ­ вич. їх надруковано в брошурі „Памяти члена-учредителя Ист. Общ. Нестора літ. проф. В. Б. Антоновича” К. 1909 г., 55 стор. Наукове товариство надрукувало в своїх „Запис ­ ках” промови проф. Мих. С. Грушевського „В. Антонович. Основні ідеї його творчости і дїяльности”, проф. Г. Г. Пав- луцького „В. Антонович, як археольоґ”, проф. А. М. Лободи „Праці Антоновича по етнографії та літературі”, Ів Сте- шснка „Антонович, як суспільний діяч” (кн. ПІ. К. 1909). Особливо цікаві для характеристики В. Б. Антоновича, як історика й громадського українського діяча, стаття проф. М. С. Грушевського і нарис Ів. Стешенка. Були ще біо ­ графічні начерки і спомини про В. Б. Антоновича В. До- маницького, В. Г. Ляскоронського, С. П. Шелухина X. В. Верзілова, С. Томашевського, К. Болсуновського, а раніше начерки 0. Я. Єфименкової, мій і инші. У своїй статті М. 0. Грушевський каже, що Антоно ­ вич зайняв визначне місце в історії національно-політич ­ ного українського життя другої половини XIX в. 1 вима ­ гає спеціяльної монографії своєї національно-політичної діяльности; вона повинна бути написана як скорше, бо те, що можна зібрати для її висвітлення, црийдеться в дуже значній мірі збирати з усних відомостей людей, що близько стояли до нього і тих моментів нашого суспіль ­ ного і політичного життя, в яких брав він ролю (Зап. Укр. Наук. Тов. в Київі, кн. III, стор. 7). 129