Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
76
Назва:
Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. І
Автор:
Тутківський П.А. (гол. ред.)
Рік видання:
1928
Сторінок:
489
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
24.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК L ’ ACADEMIE DES SCIENCES D ’ UKRAINE No 76 ЮВІЛЕЙНИЙ ЗБІРНИК НА ПОШАНУ АКАДЕМИКА М их а йла С ерг ієвича ГРУШЕВСЬКОГО З НАГОДИ ІШСТЬДЕСЯТОЇ РІЧНИЦІ ЖИТТЯ ТА СОРОКОВИХ РОКОВИН НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТИ У КИЇВІ — 1928 І ,,Дозволяється друкувати З доручення Української Академії Наук Акад. П. Тутківський Трест „Київ-Друк “ , 8-ма Д ержавна Д рукарня . вул. Л. Толстого (кол. Караваївська), ч. 5 Київськ. Окрліт 232. Зам. 1098 — 1500. ,Комітет Української Академії Наук, організований для переведення святкування сорокалітнього ювілею М. С. ГРУІПЕВСЬКОГО, взявши на себе ініціятиву відзначити в громадських формах знаменну дату кілька- десятилітньої літературно-наукової роботи нашого славного ученого, заходився й біля видання Наукового Збірника на честь Високошановного Ювілята. Комітет не мав змоги широко і завчасу оповістити як українських, так і позаукраїнських учених про цей Збірник, але заклик Комітету знай ­ шов жвавий відгомін серед усіх тих, що або працюють над розробленням української науки, або хоч не звязані ні з Україною, ні з науковими інте ­ ресами українознавства, проте знають і шанують великого україн ­ ського ученого, що з повним правом увійшов у велику інтернаціональну сім’ю наукових робітників, діячів всесвітньої науки та культури. Зібрані комітетом статті та розвідки не могли навіть вміститися в одному томі, як раніше малося на думці видати Збірника, й довелося розподілити його на два томи. У першому — вміщено 51 статтю з галузів: палеоетнології, археології, мистецтва, історії України та всесвітньої історії; у другому томі, що має вийти в світ протягом цього ж таки Ї928 року, ввійдуть статті етнографічного, філологічного та історично-літературного змісту, а та ­ кож бібліографія науково-літературних творів Ювілята. Випускаючи в світ перший том Збірника, Ювілейний Комітет не ставить перед собою завдання подати оцінку наукової роботи й науково- організаційної діяльності! Ювілята. Трудно і неможливо робити це тоді, коли творчість Ювілята знаходиться саме в зеніті, коли вона доходить до височин, ще незнаних до сеї пори в українській науці. Доводиться обме ­ житися тому кількома словами. Історія української науки, не зважаючи на всі несприятливі умо ­ вний для свого розвитку, знала не один блискучий тріумф, не одно велике- досягнення, могла похвалитися не одним славним іменем своїх діячів. Імена Максимовича, Костомарова, Куліша, Драгоманова, Анто ­ новича, Жипіїцького на Наддніпрянській Україні, так само як ім’я франка ,VI в Галичині були б окрасою науки не тільки на Україні з її занедбаною й пе ­ реслідуваною від віків культурою. Ім’я Михайла Грушевського вплітається в цей вінок славних і дорогих імен, займаючи в ньому своє місце, показуючи певний стан в розвитку ідеї українського відродження і творчих зусиль будування української науки. М. С. Грушевський прийшов до наукової роботи, перейшовши в старій Київській історичній школі школу точних методів науково-історичного пізнання, школу демократично-народницького світогляду, школу пройняту ідеєю української національної окремішности. Те, про що тільки могли мріяти попередники М. С. Грушевського, як про далеку мету, — створення української науки в українських національних формах, не пристосованої до вимог російської цензури, чи то вимог викла ­ дання в російському університеті, — він це здійснив фактично. Виряджений українським громадянством з ініціятиви В. Б. Анто ­ новича за кордон Російської держави, М. С. Грушевський продовжив ро ­ боту знесення культурно-національних кордонів поміж єдиним і неділи ­ мим українським національним колективом. В той час, коли наука української історії була вигнана з російських на Україні університетів і подекуди лише в замаскованій формі могла там з’являтися, або подаватися в препарованому під російсько-державницькі інтереси й погляди вигляді, українське громадянство знало, що воно має свою науку, своє огнище наукової творчости, свою могутню лабораторію наукового пізнання минулого. Все те було в самому Грушевському , в його науковій роботі та в його науково-організаційній діяльності. Його за ­ ходами виросла й зміцніла та установа, що її давно оцінили, як фак ­ тичну Академію Наук Українську, — Наукове Товариство імени Шевченка у Львові. М. Грушевський створив українську науку, очистивши її від усяких недоговоренностей, ясно поставивши питання, відмежувавшись від всього невиразного, поміркованого, хисткого. М. Грушевський зніс своєю діяльністю культурну роз’єднаність поріж- нених між собою частин єдиної України. М. Грушевський — додамо ми ще — виніс на широкий світ слов’янської й європейської науки свою творчість, демонструючи її, як українську, і тим здобуваючи для цілої української науки признання й повагу. Не сходячи з грунту глибокої наукоеости, М. С. Грушевський тримався твердо й того глибокого переконання, що наука покликана служити народ ­ нім масам і народнім інтересам. Цих інтересів не спускає він ніколи з ока свого, й ідея трудового колективу, який повинен утворити український нарід, є та ідея, що нею пройнята творчість М. Грушевського. Ця ідея дає йому стимули до надзвичайно-інтенсивної наукової роботи в Радянській Робітниче-Селянській Українській Державі. ,VII Не зважаючи на сорок років незвичайно напруженої роботи багатий і могучий інтелект М. Грушевського не спинився в творчій утомі або в за ­ спокоєнню, що ним і так пророблена титанічна робота, внесено незміряне багатство в скарбницю культури покривдженого народу. М. Грушевський іде вперед до нових наукових досягнень, підносячи укра ­ їнську науку до тих висот, до яких добирається європейська наука. Свої історичні досліди він проймає соціологічним змістом, він направляє свої дослідницькі таланти в галузь історії літератури і в галузь етнології й етнографії, одкриваючи для української науки нові можливості, заохо ­ чуючи до нової роботи молодших. З пошаною, захопленням і великою подякою стежать за творчістю М. С. Грушевського діячі української науки. Отже нехай цей Збірник буде виявом отої глибокої поваги, признання заслуг і безмежної подяки Великому Ювілятові від усіх тих, хто любить, і шанує культуру українських трудових мас, хто відданий її інтересам, хто дорожить її успіхами. РЕДАКЦІЙНА КОЛЄГІЯ: Академик П. А. Тутківський (голова). Проф. О. Ю. Гермайзе, Проф. М. О. Макаренко, Ф. Я. Савченко, Акад. К. О. Студинський, Проф. Є . К. Тимченко, В. І. Щербина. ,ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ КОМІТЕТ для переведення Ювілею на честь 40 літ наукової діяльност и ак а д . М. С. ГРУШЕВСЬКОГО: Акад. П. А. Тутківський (голова). Члены: Акад. Д. 1. Багалій, Акад. В. М. Перетц, Акад. К . О. Студинський, Проф. Баран, П р о ф. О. Ю. Гермайзе, Г. П. Житецький, С. М. Іваницький- Василенко, Л. М. Левицький, В. І. Щербина. Ф. Я. Савченко (перший секретар). С. Ю. Гаєвський (другий секретар). В. В. Ігнатович (скарбник). ,ЗМІСТ 1-го ТОМУ. І. Палеоетнологія і мистецтво. 1 . Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hetti ­ ter, von Oswald M e n g h і n, Professor für Urgeschichte an der Universität in Wien. 3 2. Проф. Пилип Кли м ен ко (Київ). Золота фібула з Дебальцева …. 26 3. Проф Микола Макаренко (Київ). Ніжинська фібула ……………….. 31 4 Валерія Козловська (Київ). Срібний скарб часів великого пере ­ селення народів з с. Фатів и ж на Чернигкщині ……………………………………………….. 44 5. Prof. Lubor N і е d е r l е (Praha). Slovanskä zäusnice ……………………….. 53 6. Катерина M e л ь н и к – А н т о н о в и ч (Київ). До археологічної ста ­ тистики степової Полтавщини ……………………………………………………………………………. 57 7. Валентин Шугаєвський (Київ). Що таке «канак»? ………………….. 61 8. Д-р. Ярослав Г ординський (Львів). Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залєського ………………………………………………….. 72 9. Павло Попов (Київ). До іконографії письменників XVII в. Мелетія Смотр и цького та Йосипа Веляміна-Рутського ………………… 84 10. Петро Смолічев (Чернигів). До історії порцелянового виробниц ­ тва на Чернигівщині …………………………………………………………… . …………………………… 92 11 . Проф Степан Таранущенко (Харків). До питання про ранні аква ­ рельні портрети роботи Тараса Шевченка ……………………………………………………….. 98 12. Борис Пилипенко (Харків). Нові печери …………………………………. 103 II. Історія України. 13. Проф. Борис В а р н е к е (Одеса). Легенди про походження Скитів. . 133 14 Проф. Василь Ляскоронський (Київ). Титмарові повідомлення про руські справи з початку XI сторіччя …………………………………………………………… 136 15. Михайло Істомін (Київ). Печерське та його старовина ………………. 144 16. Д-р Мирон К о р д у б а (Львів). Де лежав старовинний город Хмелів?. 153 17. Д-р Осип Пеленський (Львів). Ряшів, західня твердиня Галицької держави …………………………………………………………………………………………………………………. 156 18 Федір П е т р у н ь (Одеса). Східця межа великого князівства Литовсь ­ кого в 30-х роках XV сторіччя ………………………………………………………………………….. 165 19. Проф. Володимир Пі чета (Мінске). Крестьяне тяглые во второй половине XVI века в великом княжестве Литовской ………………………………………. 169 20. Проф Микола Петровський (Ніжин). З легенд Хмельниччини . 176 21. Проф Андрій Яковлев (Прага). «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року ……………………………………………… 179 22. Володимир Щербина (Київ). До питання про статті Богдана Хмель ­ ницького ……………………………………………………. 195 23. Д-р Василь Герасимчук (Львів). Смерть Івана Виговського . . 205 24. Проф. Олександер Г р у ш ев с ь к и й (Київ). Універсали та грамоти ліво ­ бережним ратушам у XVII в …………………………………………………………………………………. 217 25. Проф. Володимир Пархоменко (Дніпропетровськ). До питання про політику гетьмана Самойловича …………………………………………………………………………. 225 26 Василь Д у б р о в с ь к и й (Харків). Про гилянський похід 1725 року . 227 27. Д-р Богдан Б а р в і н с ьк и й (Львів). До побуту Ганни Орликової в Станиславові ……………………………………………………………………………………………………… 234 ,X 28. Микола Горбань (Харків). Два листи Лейденського студента українця 1763 року …………………………………………………………………………………………………………… 241 29. Акад. Микола Василенко (Київ). «Пра в а, по которымъ судится Малороссійскій народъ», як джерело до історії державного права України XVIII віку ………………………………………………………………………………………………………… 245 ЗО. Іринарх Черкаський (Київ). Чи впливав Г. Н. Тепло в на гетьмана Розумовського в його управлінні Україною? …………………………………………………….. 253 31. Проф. Осип Гермайзе (Київ). Епізод з Коліївщини 1768 року . . . 268 32. Олексій Бара новин (Київ). Панське господарство в Ключі Воло ­ дарськім за часів Коліївщини ……………………………………………………………………………. 274 33. Проф. Павло Клепатський (Полтава). Листування Олександра Андрієвича Безбородька з своїм батьком, як історичне джерело …………………….. 280 34. Анатолій Є ршов (Ніжин). До питання про час написання «Исторіи Русовъ», а почасти й про автора її …………………………………………………………………… 286 35. Катерина Лазаревська (Київ). Київська реєстрова корогва та наполеонівські війни в Европі (1806 — 1807 рр ) …………………………………………………….. 292 36. Проф. Дмитро Я в о р н и ц ь к и й (Дніпропетровськ). Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий …………………………………………………………………………………. 295 37. Михайло Кор н и лов и ч (Київ). Печатки 16 київських цехів XIX віку й характер символіки на них ………………………………………………………………………………. 307 38. Володимир М і я к о в с ь к и й (Київ). Кирило-Методіївці в Археогра ­ фічній Комісії ……………………………………………………………………………………………………….. 312 39. Проф. Михайло Слаб ч е н ко (Одеса). Доброчинці й вихованці . . . 324 40. Проф. Андроник С т е п о в и ч (Київ). До діяльности «Временной Ко ­ миссіи по прекращенію обязательныхъ отношеній крестьянъ къ помѣщикамъ въ Юго-западном краѣ» ……………………………………………………………………………………………… 332 41. Олександер Р я б і н і н – С к ля р е в с ь к и й (Одеса). З революцій ­ ного українського руху 1860-х років ………………………………………………………………….. 342 42. Микола Ткаченко (Київ). М. І. Зібер у Київ і (1864 — -1876) …. 349 43. Олексій С і м з е н – С и ч е в с ь к и й (Київ). Давні Київські фото ­ графія та їхні знімки старого Київа ………………………………………………………………… 359 44. Проф. Олександер П о п о в (Київ). До історії української мануфактурної торгівлі ………………………………………………………………………………………………………………….. 404 45. Леонид Д о б р о в о л ь с ь к и й (Київ). Київщина та Київ у працях М. С. Грушевського …………………………………………………………………………………………………. 410 46. Володимир Р о м а и о в с ь к и й. (Київ). Сторінка з недавнього ми ­ нулого ………………………………………………………………………………………………………………. 428 III. Всесвітня Історія. 47. Frühmittelalterliche und spätantike Wirtschaft von Alfons Dopsch, Pro ­ fessor an der Universität in Wien ……………………………………………………………………… 433 48 Fulgentius in the Carolingian age, by M L. W. L а і s t n e r (M. A. Camb ­ ridge), Professor of Ancient History in Cornell University U. S. А …………………….. 445 49. Проф. Осип В а й н щ т e й н (Одеса). Тенденційність флорентійських хроністів в освітленні Гвельфівського перевороту 1267 р …………………………………… 457 50. lourij (lourg) Koriatovi с prince Lithuanien et la Moldavie, par prof. P. P. Panaitescu (Bucarest) …………………………………………………….. ‘ ……………………… 462 51. Проф. А л ексей Покровский (Ніжин). К истории общенародных повинностей …………………………………………………………………………………………………………. 466 ,SOMMAIRE du Tome I-r. 1. Paléoethnologie et l’Art. 1. La situation ethnique des cultures céramiques de l’Est. LesTochares et Che- tittes, par prof. Oswald M e n g h і n (Vienne) …………………………………………………. 3 2. Une fibule d’or de Debalzevo, par prof. Ph. K 1 y m e n k о (Kyïv) . . . 26 3. Une fibule de Nijyn, par prof. N. Makarenko (Kyïv) …………………. 31 4. Le trésor d argent de l ’ époque de la grande émigration des peuples au village Fativyj en rayon de Tchernyhiv, par Valeria Kozlovska (Kyïv) ……….. 44 5. Les boucles d’oreilles slaves, par prof. Lubor Niederle (Praha). . 53 6. Pour la statistique archéologique de la steppe de Poltava, par Cathérine M e l n і k – A ntonovytch (Kyïv) ………………………………………………………………….. 57 7. Que-ce que c’est le «canaque», par V. Chouhaïevski (Kyïv) … 60 8 Le manuscrit d’irmologue de 1695 avec les illustrations de Q. Zalieski, par Dr. laroslav Hordynsky (Lviv) …………………………………………………………………… 72 9. Deux portraits des lettrés du XVII s.: M. Smotritski et J. V. Routski, par Paul P о p о v (Kyïv) …………………………………………………………………… 84 10. Pour l ’ histoire de la fabrication des porcelaines dans la région de Tcherny ­ hiv, par P. S m о І і t c h e v (Tchernyhiv) ………………………………………………………….. 92 11. Les premiers portraits d ’ aquarelle de T. Chevtchenko, par prof. S, T a r a- nouchtchenko (Kharkiv) ………………………………………………………………………………………… 98 12. Les nouvelles cavernes à Tchernyhiv, par B. Pylypenko (avec des illustrations) (Kharkiv) ………………………………………………………………………………………….. 103 IL L ’ Histoire de l ’ Ukraine. 13. Les légendes sur l ’ origine de Scythes, par prof. Boris Varnecke (Odessa) . 133 14. Les communications de Tithmare sur les affaires de la Rouss-Ukraine au début de Xl-e siècle, par prof. B. Liascoronsky (Kyïv) ……………………………………… 136 15. Petchersk (à Kyïv) et ses antiquités, par Michel I s t о m і n e (Kyïv). . 144 16. Où se trouvait l ’ ancienne ville de Khmeliv, par Dr. M. Kordouba (Lviv) ……………………………………………………………………………………………………………………. 153 17. Riachiv, la forteresse occidentale de l ’ Etat de Galicie, par prof. J. P e- 1 e n s k y (Lviv) …………………………………………………………………………… 157 18. La frontière orientale de la grande principauté lithuanienne au XV-e s., par Th. P e t г о u n (Odessa). . . ………………………………………………………………………………. 165 19. Des paysans taillables dans la seconde moitié de XVI-me siècle dans la gr. principauté de Lithuanie, par prof. V. P і t c h e t a (Minsk) ……………………………… 169 20. Les légendes sur le temps de Khmilnytski, par prof. N. Petrovski (Nijyn) ……………………………………………………………………………………………………………………. 176 21. «Les pactes de B. Khmilnytski» en rédaction de 1659, par prof. André I a k о v 1 e v (Praha) ………………………………………………………………………………………….. 179 22. Le problème des pactes de B. Khmilnytski, par Voldemar Chtcherbina (Kyïv) ……………………………………………………………………………………………………………………. 195 23. La mort de Jean Vyhovski, par Dr. B. H e r a s y m t c h о u k (Lviv) . . 205 24. Des universelles et des diplômes donnés aux Hôteles de ville de la rive gauche de XVII s., par prof Alexandre Hrouchevsky (Kyïv) …………………………… 217 ,XII 25. La politique de Hetman Samoilovitch, par prof. V. Parkhomenko (Dnipropetrovsk) …………………………………………………………………………………………………… 225 26. La campagne de Hiliany de 1725, par B. D о u b г о v s k y (Kharkiv) . . 227 27. Le séjour de Anna Orlyk à Stanislaviv, par Dr. B. Barvynski (Lviv). 234 28 Deux lettres de l ’ étudiant ukrainien de Leiden en 1763, par N. kl о r b a n (Kharkiv) …………………………………………………………………………………………………………………. 241 29. «Les droits d ’ après lesquels on fait la justice du peuple petit-russien», comme la source pour l ’ histoire de droit d ’ Etat de l ’ Ukraine au XVIII-e s., par N.Vassy- 1 e n k o, de l ’ Académie d ’ Ukraine (Kyïv) ………………………………………………………….. 245 30. Est-ce que G. N. Teplov, a-t-il influencé Hetman Rasoumovski dans son gouvernement de l ’ Ukraine, par I. Tcherkassky (Kyïv) ………………………….. 253 31. L ’ épisode du temps de Kolii en 1768, par prof. J. H e r m a ï sé (Kyïv) 268 32. La propriété seigneuriale au secteur Volodarski pendant le temps de Kolii, par A. B a r a n о v y t c h (Kyïv) ……………………………………………………………………….. 274 33 La correspondance de A. A. Bezborodko avec son père, comme une source historique, par prof. P. K 1 e p a t s к y (Poltava) ………………………………………………. 280 34. La question sur le temps de l ’ origine de «l ’ histoire des Russes» et sur son auteur, par Anatol E r c h о v (Nijyn) …………………………………………………………….. 286 35. La milice régulière de Kyïv et les guerres de Napoléon en Europe (1806 — 1807), par C. Lazarevska (Kyïv) ………………………………………………………………………… 292 36. L ’ Ataman O. M. Hladkyj, par Prof. D. lavornytsky (Dnipropetrovsk). 295- 37. Les sceaux des 16 corps de métiers à Kyïv de XIX s. et le charactère de leurs symbolique, par M. K о r n y 1 о v y t c h (Kyïv) ………………………………………………. 307 38. Les membres de la société de Cirylle et Méthode dans la Commission archéo ­ graphique, par V. Myakovsky (Kyïv) ……………………………………………………….. 312 39. Les bienfaiteurs et les élèves, par prof. Michel Slabtchenko (Odessa) ……………………………………………………………………………………………………………… 324 40. L ’ activité de la «Commission temporaire pour la cessation des rélations obligatoires des paysans envers les proprietaires dans les pays sud-ouest», par prof. A. Stepovytch (Kyïv) ……………………………………………………………………………. 332 41. Le groupe de M. Levtchenko et la «Cloche» de Herzen, par A. R і a b і – nine-Skliarevski (Odessa) ………………………………………………………………………….. 342 42. M. I. Ziber a Kyïv (1864 — 1876), par N. T k a t c h e n k о (Kyïv) . . . 349 43. Les anciens photographes de Kyïv et leurs photos, par A. Simzen-Sy- t c h e v s k і (Kyïv) …………………………………………………………………………………………….. 359 44. Pour l ’ histoire du commerce de l’industrie textile ukrainienne, par prof. A. P о p о v (Kyïv) …………………………………………………………………………………………….. 404 45. Kyiv et sa région dans les travaux de Michel Hrouchevsky, par L. Dobro- v о 1 s k y (Kyïv) ………………………………………………………………………………………………… 4 ‘2 46. Une page du passé proche, par V. R о m a n о v s k y (Kyïv) ……………….. 428 III. L ’ Histoire mondiale. 47. L ’ économie rurale au commencement du moyen âge et dans 1 antiquité postérieure, par prof. A. D о p s c h (Vienne) ………………………………………… 4 33 48. Fulgentius au temps de Carolingiens, par prof. M. L. W. L a і s t n e r (Cambrige, U. S A ……………………………………………………………………………………….. ; • • 445 49 L ’ eclaircissement tendancieux des chroniqueurs de Florence du coup d état des Guelfes en 1267, par prof. J W e і n s t e і n (Odessa) . …………………………… 457 50. lourij (lourg) Koriatovic prince lithuanien et la Moldavie, par prof. P. P- Panaitescu (Bucarest) …………………………………………………………………………. ’ 1 4(i ” 51. Sur l ’ histoire des charges publiques par prof. A. Pokrovsky (Nijyn) 466 ,І. ПАЛЕОЕТНОЛОГІЯ І МИСТЕЦТВО ,DIE ETHNISCHE STELLUNG DER OSTBANDKERAMI ­ SCHEN KULTUREN. TOCHARER UND HETTITER. Von Oswald MENGHIN, Professor für Urgeschichte an der Universität in Wien. I. Den bandkeraniischen oder donauländischen Kulturkreis kann man. hauptsächlich auf Grund der Tonwaren, in mehrere Hauptgruppen zerlegen, die freilich alle ineinander übergehen, aber in ihren .Mittelpunkten doch deut ­ liche Sondereigenschaften besitzen. Dies sind die winkelband- und linear ­ keramischen Gruppen, die sich vom östlichen Belgien durch Süd-und Mit ­ teldeutschland bis nach Österreich und das Karpathengebiet erstrecken, die lengyelkeramischen Gruppen im Sudetengebiet und im ungarischen Tieflande, die ältere Vincagruppe, die eine Sache für sich ist, und die ostbandkeramischen oder westpontischen Gruppen, mit denen sich diese Arbeit beschäftigt 1 ). Die feinere Gliederung der ostbandkeramischen Hauptgruppe ist gewiss noch nicht zum Abschlüsse gelangt. Doch lassen sich bereits einige festumrissene Untergruppen herausheben, die schon seit langem bekannt sind. Es sind dies 1. die ukrainische (Tripille- oder Tripoljekultnr), 2. die siebenbürgische oder transsilvanische (Erösdkultur), 3. die bulgarische Gruppe (Tellkultur). Man kann ihnen in einem gewissen Sinne auch noch die Kultur des jüngeren thes ­ salischen Neolithikums, für die ich der Kürze halber den Ausdruck Diminikultur zu verwenden pflege, zurechnen. Diese ist naturgemäss eng mit dem älteren thessalischen Neolithikum (Sesklokultur) verbunden und zeigt den drei eigent ­ lichenostband-keramischen Kulturen gegenüber manche Besonderheiten, vor allein in der Gefässdekoration. Es scheint mir daher geratener, sie mit der Sesklokultur noch den taurischeh Kulturen zuzurechnen. Mit dem Namen taurisch fasse ich gewisse Kulturgruppen im östlichen Vorderasien (Eridu- kultur, elamische Kultur, Anaukultur) zusammen. l ) Über die Einteilung des bandkeraniischen Kulturkreises vgl. Hoernes-Menghin, Urgeschichte der bildenden Kunst. 3. Aufl. Wien, 1925, S. 772. ,4 Prof. Oswald Mengh і n Die Klärung des gegenseitigen zeitlichen Verhältnisses der ostbandkera ­ mischen Kulturen verdanken wir in erster Linie V. G. Childe, nach dessen Arbeiten 1 ) man folgendes chronologische Schema aufstellen kann: Ukraine und Moldau Siebenbürgen Bulgarien Thessalien Ältere ukrainische Kultur (Tripille Л, Horodnica, Cucuteni I) Siebenbürgische Kultur (Erösd) Diminikultur (Thessalien I I ) Jüngere ukrainische Kultur (Tripille B, Petreny, Po- pudnia, Bilcze, Schipenitz, Cucuteni II) Bulgarische Teilkul ­ tur (Thessalien 111) Hinsichtlich der chronologischen Stellung der ostbandkeramischen Kul ­ turen zu den übrigen Gruppen des bandkeramischen Kreises vertritt Childe einen Standpunkt, den ich nicht zu teilen vermag 2 ). Nach seiner Meinung sind die gefässbemalenden lengyelkeramischen Kulturen lediglich Ausläufer des ostbandkeramischen Kreises und jünger als dieser; vor allem die Erösdkul- tur sei als Vermittler nach Westen zu betrachten. Dagegen sprechen aber verschie ­ dene Tatsachen. Die strengen Spiralen und Mäander, wie sie in der Lengyel- gruppe auftreten, vor allem in Butmir, lassen sich nicht von jenen Verfalls ­ produkten ableiten, wie sie in der Erösdkuitur vorliegen; die Erösdkultur setzt vielmehr gute Mäander und Spiralen als älteres Stadium voraus. Man könnte Erösd- und Lengyelkultur im besten Falle als gleichaltrig anse ­ hen, indem man annimmt, dass Erösd die Spirale, Lengyei die Malerei über ­ nommen und zugleich degeneriert habe. Denn dass die Technik der Lengyei- malerei mit ihrem dicken, mehligen Fabrenauftrag minderwertig ist, kann nicht bestritten werden. Es besteht aber deswegen kein Grund, sie mit Thessa ­ lien 111 zu verknüpfen, wo eine ähnliche Technik herrscht, ohne dass sonst Beziehungen vorhanden wären. Barbarisierung hat eben beiderseits zum gleichen Ergebnis geführt. Ein anderer Tatbestand ist aber überhaupt nur dann erklärlich, wenn die gesamten ostbandkeramischen Kulturen jünger sind als die älteren Abschnitte der Lengyelkultur, nämlich ihr Verhältnis zur nordischen Kultur. Es ist selbstverständlich, dass nordisches Kulturgut in Mähren jünger sein muss als die dortigen lengyelkeramischen Gruppen; darüber sind wir durch stratigraphische Feststellungen vollkommen im Kla ­ ren. Die nordische Kultur der Sudetenländer muss aber auch älter sein als *) Some affinities of chalkolithic culture in Thrace. Man XXIII, 1923, S. 2; Schipe- nitz: А late neolithic Station with painted pottery in Bukowina. Journ. of the R. Anthr. Inst. LIII, 1923, S. 263. 2 ) The Dawn of European Civilisation. London 1925, S. I79et passim. Vgl. dazu meine Ausführungen ^Wiener Präh. Zeitschr. XIV, 1927, S. 52. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 5 die des östlichen Ungarn, wohin sie erst nach geraumer Zeit gelangt sein kann. Auch aus der typologischen Untersuchung ergibt sich das. Nordisches Mate ­ rial, das so alt wäre wie die schlesisch-mährische Nosswitzer Gruppe, fehlt in Ungarn gänzlich, die etwas jüngere Badner Gruppe erscheint im westlichen Ungarn, im östlichen sind dagegen nur mehr ganz späte schnurkeramische Aus ­ läufer zu bemerken. Da die Erösdkultur unmittelbar vor diesen liegt, kann sie nur etwa mit der Nosswitzer und Badner Gruppe parallelisiert werden. Überdies kennen wir aus der älteren ukrainischen Kultur kleine Tonnachbildungen nordischer Knaufäxte, deren Prototypen vor allem in der oberösterreichischen Pfahlbaukultur (Mondseekultur) erscheinen. Die älteren ostbandkeramischen Kulturen können demgemäss nicht wesentlich älter sein als diese, deren Höhepunkt etwa mit dem der Badner Kultur chronologisch zusammenfällt. Demgemäss erscheint mir für das Verhältnis zwischen ostbandkeramischen, westbandkeramischen und nordischen Kulturen nur folgende Auffassung möglich: Datier Ostbandkeramisch (und taurisch). Lengyelkeramisch Linear- und Winkel ­ bandkeramisch Nordisch 2700 2400 (Sesklokultur). Ältere Lengyelkul- turen Ältere Linear- und Stichbandkulturen Beginn der Mega ­ lithkultur 2400 2100 Altere ukrainische K ., si e benbürgische K. (Diminikultur). Jüngere Lengyel- kulturen (.Jordans ­ mühl) Jüngere Linear- und Stichbandkulturen Ältere Ganggräber­ kultur, Nosswitzer K . , Badner K . , ober- österr. Pfahlbauk., schnurkerami ­ sche K. 2100 1900 Jüngere ukrainische K., bulgarische K , (Thessalien III) Jüngere Ganggrä- berkultur, jüngere schntirkeramische K 1900 1600 Steinkistenkultur, schnurkeramische Ausläufer, Aunjeti- tzer Kultur (frühe Bronzezeit in Mitteleuropa). Wir haben diese Tabelle mit absoluten Zahlen versehen, die ebenfalls von den Ansichten Childes etwas abweichen und folgendermassen begründet werden können. Die Sesklokultur findet sich in ganz Griechenland, die Dimi- ,б Prof. Oswald Menghin nikultur ist dagegen auf Nordgriechenland eingeschränkt und weiter iin Süden durch die jüngere frühhelladische Kultur (Urfirnisware, Orchomenos II) er ­ setzt, mit der sie daher ungefähr gleichzeitig sein muss. Die reife frühhella ­ dische Kultur läuft im grossen und ganzen mit dem Ende der frühminoi- schen Periode Kretas parallel. Damit ist der ganze Komplex der älteren ostband ­ keramischen Kulturen auf etwa 2400 — 2100 v. Chr. festgelegt. Für das Ende der jüngeren ostbandkeramischen Kulturen besitzen wir verschiedene Anhalts ­ punkte. Einen der wichtigsten ergibt die Werschetzer Kultur im Banat und in Nordserbien, die wie die verwandte Monteorukultur Rumäniens am Beginn der zweiten Bronzezeitstufe steht. Sie zeigt so enge Beziehungen zur frühmy- kenischen und ältesten spätminoischen Kultur, dass man an ihrer annähernden Gleichzeitigkeit nicht zweifeln kann. Sie muss also spätestens um 1600 ber gönnen haben. In Monteoru konnte die Berührung von jüngerer Cucuteni- und Bronzezeitware stratigraphisch beobachtet werden, so dass ein Zweifel übe- den Zeitpunkt, in dem die ostbandkeramischen Kulturen erloschen, nicht mehr besteht. 11. Der kulturgeschichtliche Aufbau der ostbandkeramischen Kulturen ist ein überaus komplizierter und kann vorderhand nur in unvollkommener Weise analysiert werden. Ihren Kern bildet, wenn wir von der Diminikultur abse ­ hen, zweifellos das bandkeramische Element, das vor allem in der Spiral- und Mäanderdekoration zum Ausdruck kommt. Auch die zweite Leitform aller frühbandkeramischen Kulturen, der Schuhleistenkeil, ist in den ostband ­ keramischen Gruppen, wenn auch vielfach in degenerierter Form, überall nachzuweisen. Diese Grundlage ist aber in den ostbandkeramischen Kultu ­ ren von verschiedenen Zuströmen stark überwuchert. Die wichtigsten davon stammen aus Vorderasien und Nordeuropa und gehören dem taurischen, dem westanatolisch-ägäischen, dem nordischen und dem osteuropäischen Kultur ­ kreise an, während ich mich von westeuropäischen Einflüssen, wie sie C. Schuchhardt annimmt, nicht überzeugen kann. Dass der bandkeramische Kulturkreis als Ganzer ausserordentlich viel Kulturelemente aus Vorderasien und der Ägäis übernommen hat, glaube ich schon zur Genüge nachgewiesen zu haben 1 ). Dieser orientalische Zu ­ strom ist natürlich im Osten und in der Spätzeit stärker als im Westen und in der Frühzeit. Als frühester Vermittler dürfte das ältere Neolithikum Thes ­ saliens (Sesklokultur), das jetzt ja in ganz Griechenhand nachgewiesen ist und vielleicht auch noch in Thrakien herauskommen wird, anzusehen sein. Des ­ sen taurischer Charakter steht äusser Frage, wie insbesondere auchH. Schmidt betont 2 ). Freilich steckt in der Sesklokultur nicht nur diese eine, aus demlnne- *) Hoernes-Menghin, S. 783, 788. ‘■*) Zeitschrift f. Ethn., LV1, 1924, S. 138. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 7 ren Vorderasiens stammende Komponente. Die einfärbig rot- oder schwarzpo ­ lierte Ware hängt vielmehr aller Wahrscheinlichkeit nach mit der Red-ware- culture zusammen, wie J. L. Myres den ältesten Abschnitt der westanatolisch- ägäischen Kultur genannt hat. Die frühägäische Kultur im engeren Sinne (Frühminoisch, Frühkykladisch, Frühhelladich) stellt eine innige Durchdrin ­ gung westanatolischer und vorderasiatischer Elemente unter bedeutsame Mitwirkung von ägyptisch-lybischer Seite dar. Bei so kompliziertem Kultur ­ aufbau in den Südländern ist es heute nur mehr schwer möglich, im Einzel ­ nen auszumachen, welchem dieser Quellgebiete die verschiedenen orienta ­ lischen Elemente der bandkeramischen Kulturen entstammen. Für unseren Zweck ist das auch gar nicht notwendig. Es genügt, wenn wir die Mehrspältig- keit dieser Einflüsse erkennen. Als ältestes Geschenk der Südkulturen betrachte ich die Rotpolierung der Keramik von Vinca 1, wo eigentliche Malerei noch vollkommen fehlt und ein Kelchgefäss auf massivem Stengel dominiert. Diese Ware könnte das Ergebnis eines ziemlich reinen Stromes westanatolischer Red-ware-culture sein. Nicht viel jünger kann die erste, polychrome Stufe der Gefässmalerei des Lengyelschlages sein, die m. E. von Sesklo aus angeregt ist. Mit ihr erscheint das Pilzgefäss auf niedrigem Fuss, das auch in der Ses- klokultur und in Vinca 1 vorkommt, sowie die Idolplastik, die der Bandkera ­ mik von Haus aus fremd ist. Später treten in der Bandkeramik oder in einzel ­ nen Gruppen derselben noch verschiedene andere Dinge sicher oder wahrschein ­ lich orientalischer Herkunft auf, wie das Kupfer, Schmucksachen aus Elfen ­ bein und Tridacna, Tonstempel usw. Es ist nicht notwendig, auf diese Dinge näher einzugehen, da sie allbekannt sind. Viel weniger hat man sich mit den nordischen Einflüssen im ostbandkeramischen Kulturgebiete befasst. Es handelt sich hier um Ele ­ mente des Kulturkreises, der ursprünglich in Südschweden, Dänemark und Norddeutschland zuhause war, und vielfach, wenn auch nicht ganz richtig, als Megalithkultur bezeichnet wird, weil er im grössten Teile seines Verbrei ­ tungsgebietes durch die megalithischen Gräber gekennzeichnet wird. Aus diesem Kreise sind schon während der Ganggräberzeit gewaltige Kulturströme hervorgebrochen, die alsbald weite Teile Europas überfluteten. Dies erkannt und vertreten zu haben, ist vor allem das Verdienst G. Kossinnas, der be ­ sonders die nordische Kulturausbreitung in das ukrainische Gebiet ver ­ folgte x ). N. Aberg hat das dann für Mitteleuropa, am genau sten für Mittel- und Süddeutschland, getan i) 2 ). Für die Donauländer ist diese Arbeit im einzelnen noch zu leisten; gewisse Richtlinien habe ich in mehreren meiner Schriften bereits gegeben 3 ). i) Mannus I, 1909, S. 225, 11, 1910, S. 59 (in der 2. Auf), dieser Zeitschrift ergänzt, vgl. Mannus XVI, 1924, S. 175). 2 ) Das nordische Kulturgebiet in Mitteleuropa während der jüngeren Steinzeit. Uppsala und Leipzig, 1918. 3 ) Vor allem in Hoernes- Menghin, S. 754, 765. ,8 Prof. Oswald Menghin Die durch eine sorgfältige Fundstatistik gestützten Ausführungen Kossin- nas beweisen unwiderleglich, dass während des Jungneolithikums nordisches Kulturgut in grosser Masse durch Ostdeutschland und Polen bis weit in die Ukraine hinein vorgedrungen ist. Kossinna glaubt, dass dies in drei Zügen geschah. Der erste, durch Kragenfläschchen und Trichterrandbecher gekennzeichnet, und der zweite mit Kugelamphoren und Megalithgräbern kamen bis zum Dnieper, der dritte brachte die ostdeutsche Schnurkeramik, die schon an der Wende zur mitteleuropäischen Bronzezeit steht, bis über den Dnieper hinaus und ins Gebiet der Ockergrabkultur, deren äl ­ tere Tonwaren sichtlich unter schnurkeramischem Einflüsse stehen. Das von Kossinna dargebotene archäologische Material ist so einwandfrei, dass an diesen Ergebnissen im allgemeinen nicht zu rütteln ist. Man muss sich bei solcher Sachlage natürlich fragen, was für Wirkung diese nordische Einwan ­ derung auf die ukrainische Kultur gehabt hat. Es kann ja nicht bezweifelt werden, dass sie im grossen und ganzen gleichzeitig mit der Blüte der älteren ukrainischen Kultur stattfand, wobei es nicht ohne gegenseitige Auseinan ­ dersetzung abgehen konnte. Tatsächlich liegen genügende Zeugnisse für die Durchdringung der ukrainischen Kultur mit nordischen Elementen vor, wenn auch in dieser Hinsicht gewiss noch vieles unerkannt geblieben ist. Da ich die in Frage kommenden Museen leider noch nie bereisen konnte, muss ich mich auf das stützen, was die Literatur ergibt. Vor allem ist da der dicknackigen Äxte und Krummmesser aus gebändertem Feuerstein zu gedenken,die sich beson ­ ders in den galizischen Fundplätzen so häufig finden und schon von Demetri- kiewicz auf nordischen Einfluss zurückgeführt worden sind. Horodnica ein Fundplatz der älteren ukrainischen Kultur, hat kleine Tonnachbildungen von nordischen Knaufhämmern geliefert. Die in Tripille gefundene Kupfer ­ lochaxt steht wie die in Siebenbürg.n, Rumänien, Serbien und Bulgarien so häufigen zweischneidigen Kupferäxte, die offenbar einen ausgesprochen wespontischen Typus darstellen, genetisch mit der nordischen Streitaxtreihe in Verbindung, was Aberg nachgewiesen hat 1 ). Vermutlich steckt auch in der Keramik manches Nordische; wenn auch vielleicht nicht in der bemalten, so doch in der zu wenig beachteten unbemalten Ware. Die von Wilke 2 ) beige ­ brachten Beziehungen sind, soweit es sich nicht überhaupt um Zufallserschei ­ nungen handelt, allerdings zumeist nur für Einflüsse, die von der Bandkera ­ mik nach Norden und nicht umgekehrt verliefen, beweisend. Eine Ausnahme macht aber vielleicht das vierfüssige Schälchen von Petreny, das Wilke einer Megalithform gegenüberstellt. Was die s і e b e n’ b ü r g і s c h e Kultur anlangt, so ist lebhaft zu bedauern, dass die dort vorhandenen mächtigen Kulturschichten anschei ­ nend an keiner Stelle stratigraphisch abgegraben worden sind. Wieviel wich- ‘ ) Das nord. Kulturgebiet S. 91. ■} Spiral-Mäander-Keramik S. 30, 50. ,e ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 9 tige Fragen würden sich lösen lassen, wenn man hier eine klare Chronologie hätte! In diesem Lande sind ausserordentlich viel Steingeräte und Tonwaren unstreitig nordischer Verwandtschaft gefunden worden, doch liegt deren chro ­ nologisches Verhältnis zur bandkeramischen Kultur Siebenbürgens noch stark im Dunkel. Dass ein guter Teil davon jünger ist als die siebenbürgische Kul ­ tur und an der Scheide zwischen Stein-und Bronzezeit steht, darf als sicher gelten. Es mag aber auch manches mit der siebenbürgischen Kultur parallel laufen. Wie dem sei: dass die Erösdgruppe mit der nordischen Kultur in Fühlung stand, geht aus den schon erwähnten zweischneidigen Kupferäxten hervor, die durch Cucuteni in die ältere Stufe der ostbandkeramischen Kultur datiert sind. Von grösster Wichtigkeit wäre es natürlich, wenn man den Megarontypus, der als Hausform der siebenbürgischen Kultur nachgewiesen scheint, als nordisch bezeichnen könnte. Ich halte dies, einer verbreiteten Annahme entgegen, aber solange nicht für angängig, als im nordischen Kulturkreise ältere Vertreter des Vorhallenhauses fehlen. Da es in der Erösd- und Dimini ­ kultur zuerst auftritt, ist es als eine Eigenschöpfung des ostbandkeramischen Kulturkreises verdächtig. Für die D i m i n i k u 1 t u r nehmen C. Schuchhardt x ) und H. Schmidt i) 2 ) ziemlich starken nordischen Einfluss an. Der erstere führt eine geläufige Schalenform der Diminiware auf ihn zurück, der letztere die Megara und die dicknackigen Kupferbeile, die er als Nachahmungen der nordischen Silexaxt ansieht. Ich kann alle diese Fälle nicht als unantastbare Zeugnisse nordischen Einflusses hinnehmen, weil doch auch andere Möglich ­ keiten ihrer Herkunft in Betracht zu ziehen sind. Immerhin macht es der klare Zusammenhang der Diminikultur mit Siebenbürgen wahrscheinlich, dass sie nicht ohne nordischen Einschlag blieb. Deutlich nachweisbar ist dieser erst in Thessalien III, das einige Streitäxte nordischer Form geliefert hat, 3 ) ferner aussergewöhnlich viel Geräte aus Knochen und Geweih, eine Erscheinung, die auch auf nordischen Zustrom hinzuweisen pflegt. Schuch ­ hardt hebt ausserdem die schnurkframische Form einer Amphore aus Liano- kladi hervor. i) Alteuropa, 2. Aufl. 1926, S. 164. 2 ) Zeitschr. f. Ethn. LV1, 1924, S. 139. a ) A. J. B. Wace and M. S. Thompson, Prehistorie Thessaly. Cambridge, 1912, S. 23 und S. 164, Fig. 111, h. 4 ) Die Herkunft der bulgarischen Steckdosen. Studien zur vor ­ geschichtlichen Archäologie (Qötzefestschrift). Leipzig, 1925, S. 77. Über die nordischen Beziehungen der bulgarischen Tellkul- t u r habe ich schon an anderer Stelle einige Andeutungen gemacht 4 ). Ich habe mir in den Museen von Sofia, Philippopel und Varna etwa ein Dutzend nordischer Streitäxte verschiedener Form notiert, die zumeist einzeln gefunden worden sind. Einige stammen aber auch aus Teils, wie das ,10 Prof. Oswald Meng hin schöne Knaufaxtfragment von Kostievo. Die charakteristische bulgarische Teilaxt scheint mir eine Fortentwicklung des nordischen Streitaxttypus mit zylindrischem Nacken zu sein. Häufig sind in den Teils ‘) auch dicknackige Silexäxte, die zwar nicht geschliffen sind, sonst aber den nordischen Typen nahestehen. Da Bulgarien vor dem Eindringen des bandkeramischen Kreises anscheinend eine campignienartige Silexkultur besessen hat, wäre es allerdings nicht unmöglich, dass diese Silexäxte das Ergebnis einer lokalen Entwicklung sind. Reichlich sind in Bulgarien die doppelschneidigen Kupferäxte sowie die dicknackigen Kupferfiachäxte vorhanden. Die Keramik ist auf nordische Elemente hin nicht untersucht. Doch glaubte ich in der oben erwähnten Studie zeigen zu können, dass eine der auffallendsten keramischen Formen der bulgarischen Teilkultur, die Steckdose, aus dem Aunjetitzer Kreise abzu ­ leiten und somit — wenn auch in dem letzteren selbst eine Frucht aus band ­ keramischer Wurzel — durch eine nordische Woge herangetragen sein dürfte. Im Gebiete der Sakar Planina nördlich von Adrianopel gibt es zahlreiche megalithische Gräber 2 ) und Menhire werden aus verschiedenen Teilen Bul ­ gariens gemeldet 3 ). Leider ist es heute noch unmöglich, diese Dinge chronologisch einzuordnen. Die Menhire sind vorderhand überhaupt so gut wie undatierbar, die Megalithgräber scheinen wohl neolithisch zu sein, ihr Verhältnis zur Teilkultur ist aber vollkommen dunkel. Es wäre keineswegs ausgeschlossen, dass sie älter sind als diese und nicht mit der nordischen, sondern mit der syrischen oder kaukasischen Megalithgruppe Zusammenhängen. Osteuropäischen (kam m keramischen) Einschlag dürfen wir vor allem in der ukrainischen Kultur vermuten, die sich zum Teil über Gebiete ausgebreitet hat, die früher vom osteuropäischen Kul ­ turkreise besetzt gewesen sind. In dieser Hinsicht haben wir J. Ailio einige Aufklärungen zu verdanken 4 ). Sein «Mischstil von Tripille» ist Typus V der Kultur А nach V. Kozlovska 5 ) und steht zweifellos unter kammkeramischem Einfluss, wobei ich allerdings Ailios Meinung, dass diese Gruppe dem Ende *) Z. B. 10 Stück im Teil Sultan, vgl. V. Mikoff, Godischnika za Narodnija Muzei za 1922 — 1925. S. 25, Fig. 26. Von hier stammt auch eine schön gearbeitete Feuerstein ­ pfeilspitze von 9. 5 cm Länge. Sie ist in der Arbeit Mikoffs Fig. 23 а abgebildet und als Pfeilspitze bezeichnet Nach meinen Notizen handelt es sich um ein Bruchstück, das zu einem Dolchblatte nordischen Typus zu ergänzen ist. Ein solcher Fund stünde keineswegs ohne Verbindung mit dem Norden da, vgl. den Fund von Nemedi, Komitat Tolna, eine dicknackige Axt und einen Dolch aus Silex umfassend, beides zweifellos nordische Typen, bei M. Wosinsky, Tolnavarmedgye Törtenete. I. Budapest, 1896, Taf. X. 2 ) K. u. H. Śkorpil, Pametnice iz Bułgarsko. I, 1 , Sofia, 1888; St. Bontscheff, Corrbl. d. deutschen Ges. f. Anthr., Ethn. u. Urgesch. XXVII, 1896, S. 31; ders., Sbornik (Sofia), XVIII, 1901, S. 659. 3 ) K. u. H. Śkorpil, Sbornik (Sofia), VII, 1892, S. 44; 0 Wilke, Südwest ­ europäische Megalithkultur und ihre Beziehungen zum Orient. Würzburg, 1912, S. 7,23. 4 ) Fragen der russischen Steinzeit. Fińska Fornminnesf. Tidskr. XXIX, 1922, S. 96. 6 ) Keramika Kulturi A. Tripilska Kultura na Ukraini. Kiew, I, 1926, S. 153. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer unn Hettiter II der Tripillezeit angehört, nicht für gesichert halte. Weiter im Süden sind kammkeramische Einflüsse kaum mehr bemerkbar. Doch ist es auffallend, dass sich in den Ländern an der unteren Donau bis nach Makedonien öfters Schuhleistenkeile finden, deren Form den arktisch-baltischen viel näher steht als den bandkeramischen der mittleren und nördlichen Kulturgruppen. Nachdem wir nun die einzelnen Komponenten der ostbandkeramischen Kulturen herausgearbeitet haben, drängt sich die Frage auf, durch welche Vorgänge es zu diesen Mischungen gekommen ist. Grundschicht war, wie wir schon festgestellt haben, die bandkeramische, in Thessalien gemischte vorderasiatische Kultur, von denen zweifellos jede ein besonderes Volkstum reprä ­ sentiert. Zunächst ist eine gegenseitige Durchdringung dieser beiden Schichten erweislich, wobei bandkeramische Elemente, vor allem die fortlaufende Spi ­ rale, bis nach Kreta (und weiterhin nach Ägypten und Vorderasien), orientalische bis tief nach Mitteleuropa gelangten, naturgemäss gegen We ­ sten hin stark abklingend. Dieser Austausch setzte sich zweifellos auch noch dann fort, als bereits der Gegendruck der nordischen Kulturwelle fühlbar wurde. Der vorderasiatische Einstrom in die bandkeramiche Welt ist so stark, dass er ursprünglich wohl sicher durch wandernde Menschen getragen worden ist, womit man vielleicht das Auftreten alpiner Rassentypen in der Lengyel- kultur in Verbindung bringen kann. Später wird es sich mehr um blosse Kulturbeziehungen gedreht haben. Unbedingt durch eine Völkerwanderung ist der gewaltige nordische Zustrom im bandkeramischen Gebiete zu erklären; freilich lehrt die verschiedene Verteilung des nordischen Kulturgutes, dass es sich keineswegs überall um gleiche Menschenmassen und um gleiche Wir ­ kungen gehandelt hat. In den Sudeten- und mittleren Donauländern haben die Nordleute anscheinend mehr oder weniger tabula rasa gemacht und die einheimische Bevölkerung mit bewaffneter Hand verdrängt. Denn die nordischen Kulturen dieser Gebiete zeigen auffallend wenig bandkeramischen .Einschlag; nur in den Alpen und südwärts davon schlägt er stärker durch (ober ­ österreichische Pfahlbau-, Laibacher, Vucedolkultur). Ganz anders liegen die Verhältnisse im ostbandkeramischen Gebiete. Hier blieb die donauländisch ­ orientalische Mischbevölkerung offenbar zunächst weitaus in der Überzahl und die nordischen Einwanderer haben sich ihr nur als Herrenschicht aufge ­ drängt. Dies scheint mir vor allem der archäologische Befund im Bereiche der ukrainischen Kultur darzutun; aber auch weiter im Süden darf man mit sol ­ chen Möglichkeiten rechnen. Die Folge muss die Entstehung von Mischvöl ­ kern gewesen sein, deren nordischer Charakter nach Süden hin immer mehr abhahm. In Thessalien braucht er in der Diminizeit kaum noch eine nennens ­ werte Rolle gespielt zu haben. Der kammkeramische Einschlag in der ukrai ­ nischen Kultur dürfte wohl auch ethnische Bedeutung gehabt haben, da es sich hier um eine Grundschicht dreht. ,12 Prof. Oswald Meng hin III. Wir haben nun noch die Frage zu erörtern, ob wir den Völkern, die wir bisher nur archäologisch bezeichnet haben, auch geschichtlich nahekommen können, d. h. ob sich ihre Namen ermitteln lassen. Was das im Südosten Euro ­ pas, vor allem durch die Sesklokultur Griechenlands vertretene taurisch-west- anatolische Element anlangt, so lässt sich ein abschliessendes Urteil heute noch nicht fällen. Die Boghasköjinschriften haben uns gelehrt, dass wir in Klein ­ asien mit sehr verschiedenen Völkern zu rechnen haben, unter denen sich mindestens zwei nicht semitische und nicht indogermanische befinden: die Subraräe und die Protohattier. Diese Völker mit Kulturen in Verbindung zu setzen, ist ein gefährliches Unternehmen, weil das anatolische Fundmaterial in stratigraphisch-chronologischer Beziehung noch fast vollkommen versagt. Nur auf dem Umwege über Griechenland, Mesopotamien und Syrien kann man einige Haltpunkte gewinnen. Die Beziehungen der Sesklokultur zu Anau und Elam lassen vermuten, dass hier auch ethnische Verwandtschaft vorliegt. V. Christian sucht den ursprünglichen Herd dieser Kulturen, von denen das Kupfer und die monochrome Gefässbemalung ausgegangen zu sein scheint, irgendwo in den Gebirgen nördlich des Zweistromlandes und bringt sie mit dem vorderasiatischen und alpinen Kurzkopf in Verbindung ’ ). Ich bin ganz derselben Meinung und glaube als Sprache dieser uralten Kultur das S u ba rä і sc h e vermuten zu dürfen, bzw. seine Vorstufe, von der vielleicht auch das Elamische ausgegangen ist. Schwerer ist es die westanatolische Kultur (Red-ware-cul- ture) mit einem Völkernamen in Verbindung zu setzen. Diese Kultur steht in gewisser entfernter Beziehung zur ältesten ägyptischen (der sog. Naga- dakultur) und könnte datier irgendeiner protohamitischen Schichtzuzuweisen sein. Der präfigierende Chrarakter des Protohattischen gestattet es vielleicht, diese Sprache als eine protohamitische zu bezeichnen, und dann würde die Gleichung Westanatolisch=Protohattisch einige Wahrscheinlich ­ keit gewinnen. Hinsichtlich der ethnischen Zugehörigkeit des bandkeramischen Kul ­ turkreises herrscht keine einheitliche Auffassung. 0. Kossinna hat 1902 die These aufgestellt, dass der nordische Kulturkreis indogermanisch sei, der südlich darangrenzende bandkeramische nichtindogermanisch 2 ). Die gegen Ende des Neolithikums vordringende nordische Völkerwelle habe dann diesen Kulturkreis indogermanisiert. G. Wilke hat in einem 1907 geschrie ­ benen Aufsätze 3 ) nachzuweisen versucht, «dass das Eindringen jener nordischen Elemente schon zu einer wesentlich früheren Zeit erfolgt sein müsse, und ’ ) Untersuchungen zur Paläoethnologie des Orients. Mitt. d. Anthr. Oes. in Wien LIV, 1924, S. 32. 9 Die indogermanische Frage archäologisch beantwortet. Zeitschr. f. Ethn. LIV, 1902. 3 ) Neolithische Keramik und Arierproblem. Arch. f. Anthr. VII, 1909, S. 298. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 13 dass, als die Spiralmäanderkeramik im nordbalkanischen Gebiet aufkam, dieser Assimilationsprozess bereits vollendet war». 1908 hat auch Kossinna eine entscheidende Wendung vollzogen, in der er noch über Wilke hinausging x ). Er bezeichnete von nun ab den nordischen Kulturkreis als nordindogermanisch und den Kentumvölkern, den bandkeramischen als südindogermanisch und den Satemvölkern zugehörig. Diese Ansicht ist von den Schülern Kossinnas und anderen Forschern übernommen, von Wilke weitergebildet worden. In mehreren seiner Arbeiten 2 ) sucht letzterer darzutun, in welcher Weise indoger ­ manische Einzelvölker und bandkeramische Kulturen sich decken. Für ihn ist die ukrainische Kultur indoiranisch, die siebenhürgische, bulgarische und ältere thessalische thrakisch, die jüngere thessalische Kultur sowie das ganze bandkeramische Material Jugoslaviens griechisch. Die Kultur von Susa I (ältere elamische Kultur) ist nach ihm ebenfalls indoiranisch und unmittelbar von der Tripillekultur abzuleiten. Solche Theorien waren möglich, solange man vom Alter der neolithischen Kulturen Europas ganz übertriebene Vorstellungen hatte, und die ukrainische Kultur nahezu ein Jahrtausend älter schätzte, als es nach dem heutigen Stande der Forschung möglich ist. Man musste auch jeder Erörterung über das chronologische Verhältnis der band ­ keramischen Kulturen untereinander und zu den übrigen europäischen Kultur ­ kreisen sorgfältig ausweichen und schliesslich der unerschütterlichen Über ­ zeugung sein, das aller Fortschritt in der europäischen Urzeit vom Norden und den Indogermanen ausgeht. Aber auch dann war es noch nicht leicht, an Wilkes Theorien zu glauben. Denn selbst wenn man die Anfänge der «ukrai ­ nisch-donauländischen Gefässmalerei» um 3000 ansetzt, so ist es nicht recht abzusehen, wie die ebenfalls um 3000 einsetzende Susakultur mit ihrer unglaub ­ lich raffinierten Tonware und zahlreichen ganz selbständigen Elementen von Europa herkommen soll. Was anderseits das Verhältnis des bandkera ­ mischen zum nordischen Kuiturkreise aniangt, so hegt die Sache doch zweifel ­ los so, dass sich die beiden Kreise ursprünglich ziemlich unabhängig voneinan ­ der entwickelt haben, wenn auch einzelne Elemente hin- und hergegangen sein mögen. Erst in einem späteren Zeitpunkte, als die nordische Welle mit Macht nach Süden drängte, stellten sich engere Beziehungen ein, die schliesslich zum Untergange der bandkeramischen Kultur führten. Kossinna erklärt selbst unumwunden, dass eine archäologische Verbindung zwischen bandke ­ ramischer und nordischer Kultur in ihren Anfängen nicht zu finden ist. Der Grund, weswegen er die bandkeramische Kultur als indogermanisch bezeichnete, ist ein anthropologischer. Nach Virchow weisen nämlich die Skelette aus den ’ ) Mannus I, 1909, S. 225. a ) Spiral-Mäander-Keramik und Gef ässmalerei. Hel ­ lenen und Thraker. Würzburg 1911; Archäologie und Indogermanenproblem. Veröff. d. Provinzialmus. zu Halle, 1, 1918; Die Herkunft der Kelten, Germanen und Illyrer. Mannus, IX, 1917, S. 1; Die Herkunft der Indoitanier. Jahrb. d. Städt. Mus. f. Völkerkde. in Leipzig, VII, 1918, S. 21. ,14 Prof. Oswald M e n g h і n Lengyelgräbern durchaus nordisches Gepräge auf. Dieses Urteil ist aber nach dem Stande der heutigen Forschung nicht mehr einwandfrei. Es ist unterdessen klar geworden, wie nahe die mediterrane Langkopfrasse der. nordischen steht. Am Skelette können die beiden Rassen kaum unterschieden werden, nur dass der mediterrane Mensch im allgemeinen graziler gebaut ist. Nach diesem Ge ­ sichtspunkte müssten die Lengyelmenschen eher als Mediterrane angesprochen werden. Das einzige Argument für das Indogermanentum des donauländischen Kreises fällt damit weg. Was bleibt, ist der allgemein anerkannte ungeheure Gegensatz zwischen nordischer und bandkeramischer Kultur. Er ist in der Tat so gross, dass die beiden Kulturen unmöglich von nahverwandten Völ ­ kern getragen worden sein können, wenn auch gewisse Gemeinsamkeiten keines ­ wegs ausgeschlossen sind. Indogermanisch kann, soferne man überhaupt an der europäischen Urheimat der Indogermanen festhalten will, nur der eine von den beiden in Frage kommenden Kreisen sein, der nordische oder der bandkeramische. Es ist bedauerlich, dass Kossinna seine frühere richtige Ansicht aufgegeben hat, da dadurch ein guter Teil der deutschen Forschung in falsche Bahnen gelenkt worden ist. Und was soll man dazu sagen, wenn Kossinna jetzt auf einmal erklärt 1 ), er wolle es dahingestellt sein lassen, ob er nicht zu seiner alten Auffasssung noch einmal zurückkehre? •Wenn wir in die Erörterung der Frage eintreten, ob der nordische oder der bandkeramische Kulturkreis als indogermanisch in Betracht zu ziehen ist, so müssen wir uns zuerst mit der Theorie 0. Schraders befassen, der be ­ kanntlich die ukrainische Kultur als die urindogermanische angesehen hat. Er hatte zu wenig archäologischen tJberblick, um den engen Zusammenhang der ukrainischen Kultur mit den übrigen westpontischen Gruppen und der gesamten Bandkeramik zu erkennen. Sonst hätte er vermutlich den ganzen Kuiturkreis als indogermanisch bezeichnet, eine Folgerung, mit der man allerdings in grosse Schwierigkeiten gerät. So hat es nach dem gegenwärtigen Stand der Forschung г. В. durchaus den Anschein, als wäre das Pferd, das im urindogermanischen Leben zweifellos eine hervorragende Rolle spielte, im nordischen Kulturkreise früher bekannt geworden als im bandkeramischen, wo es vor der Zeit des nordischen Einflusses überhaupt kaum nachweisbar ist. Unter den zahlreichen Tieridolen der bandkeramischen Kultur ist nicht eine einzige Pferdefigur bekannt. In der ganzen Frage, auch hinsichtlich der europäischen oder asiatischen Urheimat, entscheidend ist aber eine andere Erwägung. Historische wie linguistische Zusammenhänge machen es klar, dass die Ausbreitung der Indogermanen um 2000 v. Chr. bereits das südliche Europa und Asien berührt haben muss. Denn bald nach 2000 werden Inder, Hettiter und Griechen in Vorderasien und am Balkan greifbar. Sie muss also etwa um 2500 — 2400 eingesetzt haben, soferne man geneigt ist, eine ‘ ) Mannus, XVI, 1924, S. 175. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 15 auch nur einigermassen längere Wanderung anzunehmen. Es gilt daher, für die Zeit um 2500 — 2000 einen Kulturkreis ausfindig zu machen, der eine entsprechende Verbreitungstendenz besitzt. Es gibt nur einen solchen, und das ist der nordische. Mit ihm lassen sich alle späteren, durch historische Nachrichten als indogermanische bezeugten Kulturgruppen ungezwungen in Verbindung zu setzen x ). Diese archäologische Tatsache steht fest und lässt sich durch nichts bestreiten. Natürlich könnte man sie anders deuten und sagen, dass die in den bandkeramischen Kultur ­ kreis vordringenden Nordleute von der unterworfenen Schicht indogermani- siert worden sind. Derlei kommt vor. Dagegen spricht aber viel, vor allem der Umstand, dass sich die Nordleute ja auch über andere als bandkeramische Gebiete ausgebreitet haben, vor allem über den osteuropäisch-kammkera ­ mischen und über den westeuropäischen, die nicht alle indogermanisch gewesen sein können, wohl aber in fortschreitendem Masse indogermanisiert wurden. Es wird ausserdem sehr Vieles für eine asiatische Urheimat der Indogermanen vorgebracht. Ich habe aber niemals ein stichhältiges Argument darunter gefun ­ den. Auch der neuestens von ethnographischer Seite (F. Grab ne r, W. Schmidt) betonte und sicher vorhandene starke Zusammenhang der Indogermanen mit den typischen Nomadenvölkern Inner- und Nord- asiens beweist nichts gegen die nordische Urheimat der Indogermanen, son ­ dern spricht eher dafür, weil der Anteil nordasiatischer Kulturelemente am Aufbau der nordischen Kultur ein ausserordentlich grosser ist, viel grösser als die Forschung bisher erkannt hat. Darüber kann ich mich hier nicht verbrei ­ ten. Nur soviel möchte ich sagen, dass die Kultur von Kunda im Estland und Maglemose in Dänemark, wie H. Breuil schon 1912 angedeutet hat 2 ), nordasiatischer Herkunft sind. Es handelt sich hier um die westlichsten Ausläu ­ fer eines bisher noch nicht zur Genüge gewürdigten ganz selbständigen jung- paläolithischen Kulturkreises, der irgendwie mit der ural-altaiischen Völ ­ kerwelt in Beziehung steht. Diese «jungpaläolithische Knochenkultur», wie ich den ganzen Kreis zum Unterschiede von der «jungpaläolithischen Klingen-» und «jungpaläoli- thischen Faustkeilkultur» nennen möchte 3 ), bildet auch zweifellos die Basis der osteuropäisch – kammkeramischen Kultur, die demgemäss irgendetwas mit der ural-altaiischen Schicht zu tun haben muss. Ein Grossteil dieser vermutlichen Protouralier ist in die Indogermanen aufgegangen; die spätere uralische Bevölkerung der baltischen Gebiete hängt mit dieser älteren Schicht nicht unmittelbar zusammen. ł ) Dies habe ich für Mitteleuropa in des kleinen Studie Vorgeschichtliche Völker und Kulturen auf deutscher Erde. Korrbl. d. Gesamtver. d. deutsch. Gesch. u. Altertumsver. 1926 zu zeigen versucht. 2 ) Congr. intern, d ’ anthr. et d ’ arch. preh. Compte rendu de la XlV-e Sess. Genćve. 1913, S. 236. 3 ) Vgl. dazu meine Ausführungen, Zur Terminolo ­ gie des Paläolithikums. Wiener Präh. Zeitschr. XIII, 1926, S. 7. ,16 Prof. Oswald M e n g h і n Nach dem bisher Vorgebrachten können wir im ostbandkeramischen Gebiet folgende ethnische Elemente inRechnung stellen: 1 .zwei vorderasiatische, von denen wir das eine mit der als subaräisch und elamisch zubezeichnenden Urschicht in Armenien, Mesopotamien und Westpersien in Verbindung brin ­ gen, wogegen wir für das andere mit allem Vorbehalt die Protohattier in Betracht ziehen; 2. die Indogermanen; 3. die Protouralier; 4. die Bandkera- miker, für die eine Stammesbezeichnung vorderhand nicht zu finden ist. Wie aus dem früher Gesagten entnommen werden kann, vertei len sich diese ethni ­ schen Komponenten keineswegs gleichmässig über das in Frage kommende Ge ­ biet; daher ist auch keine volle Gleichmässigkeit in sprachlichen Wesen der ostbandkeramischen Stämme zu erwarten. Die Unterschiede können sogar sehr tiefgreifende gewesen sein. Im grossen und ganzen wird man aber vermuten dürfen, dass das indogermanische Element überall die führende Rolle gespielt hat und daher auch s p r a c h І і c h irgendwie zum Durchbruche kam. Wenn wir soweit richtige Schlüsse gezogen haben sollten, so drängt sich zum Schlüsse die Frage auf, ob man vielleicht auch schon die Namen gewisser indogermanischer Einzelvölker mit den immerhin deutlich individualisierten westpontischen Kulturen in Verbindung setzen kann. Dies ist bereits versucht worden. H. Schmidt hat schon um 1904 der Meinung Ausdruck gegeben 1 ), dass als Träger der südosteuropäischen Gefässbemalung die Thraker anzusehen seien. M. Much, Chr. Tsuntasund andere sind ihm darin gefolgt. Diese Theorie steht der Auffassung Wilkes nahe, ist aber ganz unabhängig von ihm und nicht im Rahmem einer grossen Konzeption, sondern mehr auf Grund lokalhi ­ storischer Erwägungen entstanden. In frühester geschichtlicher Zeit sind ja vor allein die Thraker im Gebiete der westpontischen Kulturen bezeugt; sie hatten auch zweifellos eine alte hohe Kultur und scheinen viel nichtinboger-f manische Elemente in diese aufgenommen zu haben. Allein schon E. v. Stern hat manche treffende Gründe gegen die Thrakerhypothese beigebracht 2 ) und noch mehr ergeben sich bei dem heutigen Stande der Forschung. Zunächst muss es auffallen, dass die westpontischen Kulturen meist mehr oder weniger ziemlich unvermittelt abbrechen und zwar, wie es scheint, durchaus zugunsten von Kulturen, die nicht nur nordische Beeinflussung aufweisen, sondern im Kerne nordisch $ind. Es sind teils endneolithische, die mit der Schnurkeramik Zusammenhängen, teils bronzezeiltiche, wie die zum Teil noch nicht ausreichend erforschten Gruppen im Westen des Schwarzen Meeres. Das zwingt wohl, mit neuen Einwanderungen zu rechnen. Aber selbst diese Kulturgruppen können noch nicht zweifelsfrei für thrakisch erklärt werden. Denn diejenigen davon, die wir besser kennen, wie die Werschetzer und die Monteorukultur, weisen viel mehr nach Mitteleuropa, das um diese Zeit sicher •) Zeitschr. f. Ethn. XXXVI, 1904, S. 626, XXXVII, 1905, S. HO. ‘-) Die prämykenische Kultur in Süd-Russland. Moskau, 1906, S. 84. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 17 schon die Domäne der Kentumvölker ist, als nach dem russischen Osten, wo die europäischen Satemvölker sitzen. In Russland haben sich, wie seit den grundlegenden Arbeiten Tallgrens immer klarer wird, gegen Ende des Neolithi ­ kums nicht minder grosse kulturelle und ethnische Umwälzungen vollzogen als im Donaugebiete. Hier sind die indogermanischen Nordleute mit einer Schicht in Verbindung getreten, die wir als protouralisch bezeichnet haben und kulturell der grossen Welt der nordasiatischen Nomadenvölker zurechnen müssen * 1 ). Schon die geographische Lagerung dieser indogermanischen Volks ­ teile macht es wahrscheinlich, dass wir hier das Entwicklungsgebiet der Satemvölker zu suchen haben. Diese Heimat sowie die Mischung mit der protouralischen Unterschicht erklärt auch den viel stärker nomadischen Charakter der Satemindogermanen. Lebhaftere Beziehungen der indogerma ­ nischen Kulturen Russlands zu den Ländern im Westen des Pontus lassen sich aber erst gegen Ende der Bronzezeit nachweisen, und mir scheint, dass man der ganzen Sachlage nach nicht früher mit thrakischer Einwanderung in diese Gebiete rechnen kann. i) W. Schmidt und W. Köppers, Völker und Kulturen (Der Mensch aller Zeiten III), I, 1. Regensburg, (1924), S. 194). Welche indogermanische Gruppe kann aber dann als Träger der westpon- tischen Kultur in Frage kommen? Wenn man das im Auge behält, was unsere bisherigen kulturgeschichtlichen und paläethnologischen Ausführungen erge ­ ben haben, so müssen diese Stämme ganz bestimmte Eigentümlichkeiten besessen haben. 1. Sie müssen ein stark nichtindogermanisches Gepräge besi ­ tzen, jedoch bei aller gegenseitiger Verwandtschaft in dieser Hinsicht deutlich verschieden sein. Die Träger der siebenbürgischen und der Diminikultur müs­ sen den weit stärkeren nichtindogermanischen Einschlag besitzen als jene der ukrainischen Kultur. 2. Es müssen Völker der Kentumgruppe sein, da einerseits weiterreichende Beziehungen zu den nordisch-indogermanischen (Kulturgruppen im Innern und Südosten Russlands nicht vorliegen, anderseits ^deutliche Verbindungen nach Mitteleuropa, dem Herd der Kentumentwick- lung, führen. Hinsichtlich des Volkes der ukrainischen Kultur muss allerdings • ine gewisse Übergangsstellung gefordert werden, weniger weil es in gewissen Seilen eine kammkeramische Unterschicht aufgenommen hat, als weil gewisse Beziehungen zu östlicheren Kulturen satemindogermanischen Charakrers greif ­ bar werden, vor allem zur Ockergrabkultur der Donez – und Donregion. Wenn diese, wie die russische Forschung schon lange annimmt, kimmerisch, d. h. thrakisch ist, so müsste die Sprache des ukrainischen Kulturkreises vor allem Beziehungen zum Thrakischen (Armenischen) aufweisen. Überdies kann man hier mit ural-altaiischen Einschlägen rechnen. Diesen Anforderungen entsprechen zwei in ­ dogermanische Sprachen: das Tocharische und das Hettitische. ,18 Prof. Oswald Menghin Das T о c ii a r і s c h e ist eine Kentumsprache und durch den Besitz eines Mediopassivs mit r mit dem Hettitischen und Italokeltischen, durch das kuis-Relativ mit dem Hettitischen und Italischen verbunden. Es weist ferner enge Beziehungen zum Armenischen auf. Es ist auch allgemein aner ­ kannt, dass im Tocharischen reichlich nichtindogermanische Elemente stek- ken, die zum Teil mit Eigentümlichkeiten der modernen Kaukasussprachen in Verbindung gebracht werden. Endlich sind auch altaiische Einschläge im Tocharischen festgestellt worden. Es ist aber ganz gut möglich, dass diese erst später, auf der Ostwanderung der Tocharer, hineingekommen sind. W і r dürfen somit das T o c h a r і s c h e als die Sprache der ukrainischen Kultur, b z w. ihrer Herren ­ schicht in Betracht ziehen. Für diese Annahme sprechen auch die Ergebnisse anderer Froschungen, denen um so mehr Beweiskraft zukommt, als sie von unserer Untersuchung ganz unabhängig sind und sich dem Pro ­ blem von einer anderen Seite her nähern. J. Pokorny hat gezeigt x ), dass die Tocharer den Lachs gekannt haben, einen Fisch, der in Europa nur in jenen Gewässern vorkommt, die sich in die nördlichen Meere ergiessen. Demgemäss findet sich dieser Name nur noch bei den Balten, Slaven und Germanen. Pokorny schliesst daraus, dass man die Ursitze der Tocharer irgendwo im Süden der Slawen, etwa «am Oberlaufe der Weichsel und Oder, an der Nord ­ westseite der Karpathen» zu suchen habe, womit er bereits zum Teil ins Gebiet der ukrainischen Kultur gerät. Er bezeichnet es als unwahrscheinlich, dass sie sich von hier unmittelbar nach Asien begeben hätten, sondern glaubt» dass sie sich mit den übrigen Thrako-Phrygern «vorerst in deren nachmalige historische Sitze nach Südosten hin ausbreiteten». Pokorny geht hier zu weit, wenn er die Tocharer geradezu als eine Abteilung der Thrako-Phryger anspricht; ihre Beziehungen zu diesen erklären sich aus Nachbarschaft zur Genüge. Das beeinträchtigt jedoch nicht die Bedeutung seiner Annahme einer Südostwande ­ rung der Tocharer; sie ist archäoh gisch durch die nordischen Züge bezeichnet, die man aus Kossinnas Karte ablesen kann. Pokorny beweist schliesslich noch, dass die Berührungen der Tocharer mit nichtindogermanischen Völkern vor 1000 v. Chr. stattgefunden haben müsse. Die Tocharer sind nach ihm in die Nähe des Kaukasus gekommen und haben dort die fremden Elemente aufgenommen. Natürlich ist auch eine andere Auffassung möglich, die von der Archäologie nahegelegt wird. Darnach können die «kaukasischen» Einschläge des Tocharischen auch durch die Aufsaugung der vorindogermanischen Un ­ terschicht im ukrainischen Kulturkreise erklärt werden. Wenn sich zwischen dieser und irgendeinem der kaukasischen Sprachstämme eine Verbindung herstellen liesse, so bestände auch noch die Aussicht, den sprachlichen *) Die Stellung des Tocharischen im Kreise der indogermanischen Sprachen. Be ­ richte ded Forsch. – Inst. f. Osten uns Orient. (Wien) 111, 1923, S. 24. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 19 Chrarakter des bandkeramischen Kreises zu bestimmen. Auf diese Frage soli aber liier nicht weiter eingegangen werden. Dafiir miissen wir nun unseren Blick nach Ostasien lenken, wolier eine zweite unerwartete Stiitze unserer Tocharerliypothese kommt. Die Grabungen des schwedischen Geologen J. G. Andersson in den chinesischen Provinzen Kansu und Honan haben uns ganz neue Einblicke in die Urgeschichte dieser Lauder gewahrt. Er fand hier einige neo- und aneolithische Kulturen, die, soweit wir das lieute beurteilen kon- nen, mindestens auf zwei grosse Hauptkreise zuriickzufiihren sind. Auf der einen Seite steht ein Kulturkreis mit einer Keramik, dereń Verzierung vor allem durch Kanim- und Mattenabdriicke bestritten wird; ihr Verbreitungsgebiet liegt in Nord- und Siidostasien, und hier sind auch ihre Entstehungsherde zu suchen. Auf der anderen Seite haben wir eine bemalte Keramik mit Spiralmotiven. Die erstgenannte Gattung herrscht in der Man- dschurei, sie letztere in Kansu vor: in der Mitte, in Honan halten sie sich mehr die Wagę. In Kansu vermochte Andersson sechs keramische Stilarten zu unterscheiden, fiir die er auch eine plausible relative Chronologie aufstel l t г ). Sein Schema lautet: Early Bronze Age and Copper Age Aeneolithic and Late Neolithic Ages 6. Sha Ching stage 5. Ssu Wa stage 4. Hsin Tien stage 3. Ma Ch ’ ang stage 2. Yang Shao stage 1 . Ch ’ i Chia stage Die drei alteren dieser Kulturen fiihren kein Kupfer, in den drei jiingeren nimmt es standig zu, und diese Zunahme ist auch der Grund fiir Anderssons Anordnung. Die Hsin-Tienstufe hat eine Keramik, dereń Dekorationsmotive von allem friiheren ѵоікопшіеп abweichen und ist iiberdies auch stratigraphisch fixiert, da ani Wohnplatze von Hsin-Tien schichten dieser Kultur unmittel- bar iiber solchen der Yang-Shaoart lagen. Was die Yang-Shaokultur anlangt, so hat sie den Namen nach einem Fundplatz in Honan, ist aber in Kansu durch Grabfunde viel typischer vertreten. Andersson reiht sie vor seine Ma- Ch ’ anggruppe, betont aber, dass beide Stilarten eng verwandt sind. Doch fehlen Scherben des Ma-Ch ’ angstiles in der Clri-Chiastufe, wahrend solche der Yangshaoart gelegentlich in dieser auftreten. In der Chi-Chiastufe wiegt unbemalte Ware und Kammdekoration vor. Sie scheint die alteinheimische, mit dem mandschurischen Gebiet in Verbindung stehende Grundschicht dar- zustellen, in der sich die ersten Einfliisse eines von Westen vordringenden Kreises zeigen. Fiir unseren Zusammenhang ist vor allem die Yang-Shaokul ­ tur wichtig, die auch ani besten bekannt ist. Soweit ich sehe, bezweifelt nie- mand dereń engen Zusammenhang mit den vorderasiatischen und westponti- l ) Preliminary Report on Archaeological Research in Kansu. Meni. of the Geol. Survey of China. Ser. A. Nr. 5, Peking, 1925. ,20 Prof. Oswald Menghin sehen Kulturen. Nur darüber, von welcher Seite die entscheidenden Einflüsse kamen, herrschen Meinungsverschiedenheiten. H. Schmidt hat T. Arne ge ­ genüber sicher Recht 9, wenn er die Yang-Shaokeramik viel näher an die ukrainische Gruppe heranrückt als an Anau und Susa; denn zur ersteren be ­ stellt eine solche Fülle von Beziehungen, dass sie nicht anders als durch eine ziemlich unmittelbare Übertragung erklärbar sind, wogegen, was an Anau und Susa erinnert, dürftig ist und keineswegs unmittelbare Verbindung er ­ weist. Schmidt zweifelt denn auch nicht an der ethnischen Verwandtschaft zwischen den Trägern der ukrainischen und der Yang-Shaokultur. Hier greift nun in wunderbarer Weise eine Studie 0. Frankes ein 2 ), der darauf hinweist, dass nach altchinesischen Quellen in Kansu ein Volk namens Ta-hia sass, das den Tocharern der griechischen Überlieferung entsprechen dürfte. Franke ist offenbar der Ansicht, dass die Ta-hia-Tocharer etwas mit der Yang-Shaokul ­ tur zu tun haben, hält sich aber vorsichtig zurück, indem er schreibt: «Na ­ türlich bleibt es noch eine offene Frage, wann die Ta-hia zuerst in den Gesichts ­ kreis der Chinesen getreten sind und ob ihnen überhaupt die Einführung jener keramischen Muster zugeschrieben werden muss, die in Kansu gefunden Wor ­ ten sind». Ich glaube, auf Grund der in dieser Untersuchung aufgedeckten Zusammenhänge kann man in dieser Sache nun schon etwas zuversichtliche! sein. Durch die Verknüpfung von Yang-Shaokultur, ukrainischer Kultur und Tocharern ist eine Erkenntnis gewonnen, die für die Erhellung der chine ­ sischen Urgeschichte auch deswegen unschätzbaren Wert besitzt, weil damit zum erstenmal ein chronologischer Anhaltspunkt gegeben ist. Der Keramikstil der Yang-Shaokultur entspricht Jm grossen und ganzen der jüngeren Stufe der ukrainischen Gruppe. Man vergleiche vor allem die Vase Andersson, Pre- liminary Report Taf. VI, 2 mit Stern, Prämykenische Kultur Taf. X, I. Nach ­ dem die Yang-Shaokultur darüber hinaus auch eine beträchtliche Eigenent ­ wicklung aufweist, so kann man ihre Blüte nicht gut vor 1800 beginnen lassen, ihre Anfänge liegen sicher nicht vor 2000. Die viel höheren Ansätze, die man gelegentlich lesen kann, rühren vor allem daher, dass noch mit den veralteten hohen Zahlen für die ukrainische Kultur operiert wird. Die Entstehung dieser Kultur lässt sich am besten erklären, wenn man annimmt, dass in der Zeit nach 2000 beträchtliche Volksteile aus der Ukraine nach Ostasien abgewandert sind. Wahrscheinlich hängt damit das allmähliche Versiegen der ukrainischen Kultur zusammen. Ganz verschwindet ein Volk ja wohl niemals, und so wäre es immerhin möglich, dass die bei Ptolemäus in der Nähe Dakiens aufscheinen ­ den Tagroi, auf die mich R. Much freundlichst hinweist, mit den alten Tocha ­ rern Zusammenhängen; natürlich wären sie in dieser Zeit wohl schon längst in ein anderes indogermanisches Volkstum aufgegangen gewesen. i) Zeitschr. f. Ethn. LVI, 1924, S. 139. 2 ) Die prähistorischen Funde in Nord- China und die älteste chinesische Geschichte. Mitt. d. Sem. f. orient. Sprachen zu Ber ­ lin. XXIX, 1926, S. 99. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 21 Die Beziehungen des Hettitischen zum Tocharischen wurden schon oben kurz auseinandergesetzt. Das Hettitische ist viel stärker nichtin ­ dogermanisch beeinflusst; so stark, dass es eigentlich ein Streit um Worte ist, wenn immer wieder erörtert wird, ob man es nicht doch eher zu den nicht ­ indogermanischen Sprachen rechnen soll. Sehr bedeutsam, weil auf die gemein ­ same nichtindogermanische Grundlage beider Sprachen zurückgehend, wäre es, wenn gewisse rätselhafte Formen des Hettitischen wie Mi-it-ra-as-si-il, A-ru-na-as-si-il dem tocharischen Komitativ auf – assäl entspräche, der allgemein mit dem kaukasischen (kürinischen) Komitativ auf-ssal in Ver ­ bindung gebracht wird. Doch sieht man in dieser Sache anscheinend noch nicht vollkommen klar. Soviel steht aber wohl fest, dass sich das Hettitische, bzw. die Kentumsprache, die dem Hettitischen indogermanische Züge ver ­ liehen hat, in der Nähe des Tocharischen entwickelt haben muss. Um es gleich zu sagen: dies ist auch der wichtigste Grund, weswegen ich geneigt bin, die europäische Heimat der Hettiter im Gebiete der siebenbürgischen Kultur zu suchen. Der überaus starke nichtindogermanische Anteil im Hettitischen entspricht gut den oben dargelegten archäologischen Verhältnissen in der siebenbürgischen Kultur, die ziemlich unvermittelt abbricht, allerdings schon vor 2000, was wir wiederum erwarten müssen, wenn die Hettiter schon um 1900 in Mesopotamien auftauchen sollen. Unsere Annahme führt natürlich auch zur Anschauung, dass das Hettitische seine nichtindo ­ germanischen Bestandteile im wesentlichen schon auf europäischem Boden empfangen hat. Das scheinen, wenigstens indirekt, auch die Ergebnisse der Sprachwissenschaft zu bestätigen, wenn von dieser Seite betont wird, dass d t s nichtindogermanische Element des Hettitischen nicht bestimmt wer ­ den könne. Würde es einer der kleinasiatischen Sprachen, die in Boghasköj vertreten sind, angehören, so hätte man ja doch wohl schon die eine oder andere Beziehung herausgefunden. Es sieht also darnach aus, als steckte im Hettitischen eine unbekannte Sprache — vielleicht die der echten alten Bandkera ­ miker. Die Wanderung der Hettiter nach Kleinasien archäologisch zu bele ­ gen, ist heute freilich noch kaum möglich. Die Beziehungen der siebenbürgi- hen Kultur zur Diminikultur sprechen durchaus für eine Strömung von Nor ­ den nach Süden, die natürlich mit einer Wanderung verknüpft war. Deren Ausläufer werden noch in Italien und Sizilien fühlbar. Lässt sich aber dartun, dass eine andere Welle dieser Bewegung nach Kleinasien gegangen ist? Man blickt da natürlich zuerst nach Troja. Hier ist geringe Ausbeute für unseren Zweck zu erwarten, da die alttrojanische Kultur im wesentlichen auf der einheimischen Tradition der Red-ware-culture fusst. Man muss freilich anneh- men, dass das Vorüberrauschen einer fremden Einwanderung auch hier nicht ganz ohne archäologischen Niederschlag geblieben ist. Tatsächlich tauchen in Troja 11, das man nach dem heutigen Stande der Forschung wohl etwa von 2100 — 1700 datieren darf, Dinge auf, für die europäische, ja geradezu ,22 Prof. Oswald Menghin siebenbiirgische Herkunft teils sicher zu stellen, teils zu vermuten ist. Bezüg ­ lich der Schmucksachen verweise ich da auf H. Schmidt г ), wobei uns aber klar sein muss, dass diese Dinge für unseren Zusammenhang etwas jung sind, da sie erst der 3. Bauperiode von Troja II entstammen, und wohl nicht gut vor 1900 datiert werden können. Das gleiche gilt auch für verschiedene andere Dinge wie die Prunkäxte und das Spiralornament. Man muss im Auge behalten, dass sie gegebenenfalls auch einer jüngeren nordischen Einflusswelle entstam ­ men könnten, als es die hettitische war. Auch die Untersuchung der Keramik ergibt nichts Entscheidendes. Am ehesten liessen sich gewisse Gesichtsdarstel ­ lungen mit europäischen Strömungen in Verbindung setzen. Ich neige zwar zur Annahme, dass die Sitte, Gefässe gesichtsförmig zu gestalten, ursprüng ­ lich von Vorderasien ausgegangen ist (vgl. die sumerischen Gesichtshenkel von Kisch bei S. Langdon, Excavations at Kish. I, Paris, 1924, Taf. XI 11 und XIV), aber man wird vielleicht daran denken dürfen, dass diejenigen Ausdrucksformen, die uns in Troja entgegentreten, europäischer Herkunft sind. Es dreht sich dabei um Gesichtsurnen und Gesichtsdeckel, von denen die ersteren in fast allen jüngerbandkeramischen Kulturen erscheinen, die letzteren in Vinca II und an anderen serbischen Fundplätzen vorhanden sind. In beiden Fällen ist jedoch die formale Verwandtschaft zwischen den troja ­ nischen und den europäischen Typen zu gering, als dass man auf einen unmit ­ telbaren Zusammenhang schliessen dürfte. Eine sichere Verbindung ist aber durch den Megaronbau hergestellt. Denn dieser ist, ob nun nordisch oder nicht, auf alle Fälle eine europäische Bauform. Und wenn die Streitaxtfragmente Nr. 7175 — 7177 der Berliner Sammlung 2 ) wirklich in der 1. Ansiedlung gefunden worden sind, so beweisen sie schon für die Zeit vor 2100 nordischen Einfluss, der natürlich nur über die westpontischen Kulturen gegangen sein kann. Die trojanischen Funde reichen somit gerade aus, um uns zu überzeu ­ gen, dass südosteuropäisches Volkstum schon vor 2000 im Nordwesten Klein ­ asiens zur Geltung gelangt war; die Verbindungsfäden weisen zudem vor allem auf Siebenbürgen hin. Um die Hypothese, dass die Erösdkultur dieses Landes als hettitisch anzusehen ist, besonders glaubwürdig zu gestalten, wäre natürlich der Nachweis erwünscht, dass der Einfluss dieser Kultur auch bis zum Osten Kleinasiens, ins Kernland der hettitischen Macht, und darüber hinaus gereicht hat. Leider versagt das archäologische Material in diesem Gebiete fast ganz. In Kappadokien sind Funde, die man mit einiger Sicher ­ heit ins 3. Jahrtausend v. Chr. stellen könnte, kaum vorhanden, wenn man von gewissen Inschriften absieht, die aber nach Assyrien weisen. Über die althettitische Kultur zur Zeit der Landnahme wissen wir so gut wie nichts. *) Zeitschr. f. Ethn. XXXVI, 1904, S. 616 — Die von H. Schmidt Zeitschr. f. Ethn. XXXV, 1903, S 455. abgebildeten Gesichtsdeckel aus Tordos scheinen mir in Wirk ­ lichkeit Tonglocken zu sein, wie die zwei Ösen zur Befestigung des Schwengels dartun. ’ )H.Schmidt, H.Schliemanns Sammlung Trojanischer Altertümer, Berlin, 1902, S. 272. ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 23 Die späteren Denkmäler sind aber für uns nichr meht brauchbar, da die hetti- tische Kultur rasch der Orientalisierung erlag. Nicht nur von den Babylo ­ niern und Ägyptern, sondern gewiss auch von den Subaräern und Protohattiern ist soviel in die hettitische Kultur eingedrungen, dass sie um 1500 nicht mehr als indogermanisch bezeichnet werden kann. Auch rassich sind die Hettiter um 1500 sicher schon weitgehend des nordischen Charakters entkleidet ge ­ wesen, wobei noch in Rechnung zu stellen ist, dass sie schon auf europäischem Boden stark durchfremdet gewesen sein dürften. Der uralte vorderasiatische Einfluss auf Südosteuropa erschwert es überhaupt ungemein, die Wander ­ richtung von Kulturbeziehungen zwischen den beiden Gebieten zu ermitteln. Es ist ganz gut möglich, dass ein Typus aus Vorderasien nach Europa gelangt und von hier wieder in umgestalteter Form nach Asien zurückgewandert ist. Sol ­ che Möglichkeiten werden in der Archäologie zu wenig in Betracht gezogen. Den Beweis für derlei komplizierte Formenwanderungen zu erbringen, wird aller ­ dings nur dann gelingen, wenn klare typologische und chronologische Verhält ­ nisse vorliegen. Um ein Beispiel anzuführen: die Hettiter gebrauchen vorwie ­ gend das Knopfsiegel. Es liegt nahe, diese Vorliebe auf Europa zurückzufüh ­ ren, wo die Pintaderas in den Kulturen mit bemalter Keramik eine grosse Rolle spielen. Aber diese Tonstempel sind wahrscheinlich doch ursprünglich aus Asien nach Europa gekommen und können daher auch erst dort in die hettitische Kultur aufgenojnmen worden sein. Denn irgendwelche Beziehun ­ gen zwischen hettitischen und europäischen Stempeln sind nicht nachweisbar und können es auch nicht sein, solange man althettitische Schichten in Klein ­ asien nicht kennt. Anders steht es vielleicht mit der trichromen Keramik. Da­ runter ist eine Art der Gefässmalerei zu verstehen, bei der mit einer Haupt ­ farbe auf andersfarbigem Grund gemalt wird, die Ornamente aber noch mit einem dünnen, meist schwarzen Farbstreifen eingerahmt werden. Diese Tech ­ nik kommt auf europäischem Boden in der ukrainischen und der Diminike ­ ramik vor, aber nur nebenbei, in Siebenbürgen ist sie dagegen die beherrschende, und sie dürfte nirgends stärker vertreten sein als gerade in diesem Lande. Der Tongrund pflegt hier ziegelrot, die aufgetragene Farbe gelbweiss, die Rahmen ­ farbe dunkelrot bis schwarz zu sein. Ganz ähnliche Zierweise ist nun auch weitherum in Vorderasien verbreitet. Sie kommt in Elam, Assyrien, Syrien und Kappadokien vor. H. Frankfort betrachtet sie als Eigentümlichkeit einer besonderen semitischen Kulturgruppe in Nordsyrien, von der auch die tierförmigen Gefässe und die Zyiindersiegel ausgegangen sein sollen * )• Das archäologische Material, das er dafür beibringt, ist aber nicht tragfähig genug, um eine solche Hypothese zu stützen. Als semitisch dürfen wohl nur die Zylindersiegel gelten. Die Tiergefässe scheinen mir dagegen viel eher westanatolisch-ägäischen Ursprung zu besitzen. Was die trichrome Kera- ’ ) Studies in early pottery of the Near East. I. R. Anthr. Inst., Occas. Papers 6. London, 1924, S. 6Є. ,24 Prof. Oswald Menghin mik anlangt, ist die Frage zu stellen, ob sie nicht von Europa ausgegangen kann. Die Antwort hängt natürlich ganz davon ab, wo sie am ältesten ist. Auf elamischem Boden ist trichrome Keramik hauptsächlich in den sorg ­ fältig gebauten Gräbern der Hügel Aly-Abad und Kazineh nachgewiesen, bemerkenswerter Weise einmal im Zusammenhang mit einer Urne, die in Form und Verzierung aus dem lokalen Kulturgute vollständig herausfäilt und nur in Troja ihre Parallelen hat (Ddlegation en Perse. Memoires, VIII, 1905, S. 142. Fig. 287). Eine genaue Datierung dieser Gräber ist heute noch nicht möglich. Doch scheint mir, dass sie zumeist viel zu alt geschätzt werden und frühestens dem Ende der jüngeren elamischen Kultur( — Susa II) angehören, die etwa von 2500 — 2000 gedauert hat. V. Christian hält seinen hohen Ansatz für die «polychrome» Ware (um 2800), wie er mir mündlich mitteilt, nicht mehr aufrecht x ). Die in Tepe Aly-Abad gefundene Schnurösenvase trojanischen Schlages würde nach der von H. Schmidt 2 ) festgestellten Chronologie sogar erst nach 2000 anzusetzen sein, da sie in der Ornamentik mit einem Schnurö ­ sengefässe der dritten Entwickiungsperiode übereinstimmt, die frühestens in der 3. Bauperiode von Troja begonnen haben kann. Trichrome Ware ist auch in der untersten Schicht von Assur gefunden worden, allerdings nur in spärlichen Resten 3 ). Sie wird auch hier zu hoch hinaufdatiert, dürfte aber älter sein als in Elam. In Syrien erscheint sie erst in der 2. Bronzezeitperiode und somit nicht vor 2000. In Kappadokien ist trjchrome Ware anscheinend reichlich vorhanden, aber nicht näher datierbar. Zusammenfassend können wir daher sagen, dass die trichrome Gefässmalerei nirgends früher in allgemei ­ nem Gebrauch war als in Siebenbürgen; nur die wenigen Scherben von Assur reichen sicher in eine ähnlich frühe Zeit hinauf. Es muss uns aber klar sein, dass dieser Tatbestand als Beweis für eine Bewegung von Europa nach Asien nicht ausreicht. Er hat denn auch eine ganz andere Bewertung durch Chri ­ stian gefunden, der als Träger der trichromen Keramik Subaräer und Gutäer unter arischer (indischer) Führung ansieht, eine Hypothese, der ich mich allerdings nicht anzuschliessen vermag. Die Entscheidung kann erst durch eine wissenschaftlich einwandfreie Grabungstätigkeit in Ostanatolien und Armenien gebracht werden. Vorderhand müssen als Hauptstütze für die Ver ­ bindung des Erösdkreises mit den Hettitern dessen Nachbarschaft zur ukrai ­ nischen Kultur und die Beziehungen zwischen Siebenbürgen und Troja gelten 4 ). >) Mitt. d. Anth. Ges. in Wien, LV, 1925, S. 186. 3 ) Troja und Ilion, S. 280, Beilage 36, Fig. VI. 3 ) W. Andrae, Die archaischen Ischtar-Tempel in Assur. Leipzig, 1922, S. 16. * ) Wenn man sich auf den Standpunkt stellt, dass die Hettiter eine «protin- dogermanische», d. h. vor Entwicklung der Urindogermanen von dieser Gruppe abge ­ zweigte Schicht sind (vgl. darüber jetzt vor allem Kretschmer. Die protindogermanische Schicht, Giotta, XIV, S. 300), so verschiebt sich die Bedeutung dieser archäologischen Erörterungen, ohne jedoch zu erlöschen. Denn auch die protindogermanische Schicht ,Die ethnische Stellung der ostbandkeramischen Kulturen. Tocharer und Hettiter 25 ? Es erübrigen ein paar Worte über die ethnische Stellung der Diminikultur und der bulgarischen Teilkultur. Die erstere hat, wie wir hörten, starkem Einfluss aus Siebenbürgen unterlegen; die Trichromie stammt sicher von dort her. Ob man daraus auf eine indogermanische Herrenschicht schliessen darf, möchte ich vorderhand dahingestellt sein lassen. Auf alle Fälle handelt es sich hier um eine andere Mischung, in der den vorderasiatischen Elementen noch stärkeres Gewicht zukam als im Erösdkreise. Vorindogerma ­ nische Gruppen haben sich denn auch in Thessalien und Makedonien bis hart an die historische Zeit gehalten; das beweist die griechische Überlieferung, die viel von «pelasgischen», d. i. als nichtindogermanisch empfundenen Stäm ­ men in diesen Gebieten spricht. Die bulgarische Teilkultur war wohl ziem ­ lich stark indogermanisch durchsetzt und dürfte stammlich der siebenbürgi- schen nahe gestanden sein. Es lassen sich auch gewisse archäologische Fäden zwischen den beiden Kulturen ziehen. Einen Namen für dieses Volk nachzu ­ weisen, wird vielleicht nie mehr gelingen. Es ist anscheinend rühmlos von. der thrakischen Flut verschlungen worden. kann von^Europa nach Asien gelangt sein. Es würde sich möglich erweisen, sie mit dem. bandkeramischen Kulturkreise in Verbindung zu setzen. Doch scheint mir die protindo- germanische Theorie sprachwissenschaftlich noch nicht ausreichend fundiert. ,Проф. ПИЛИП КЛИМЕНКО. (К и Ї в). ЗОЛОТА ФІБУЛА 3 ДЕБАЛЬЦЕВА. А — місце, де були викопані дві мідні посудини, срібний позумент і срібні бляшки та фібула. 1906-го року, коли копано велику земляну «виїмку» для будованої тоді залізничої станції «Дебальцево-сортувальня», була викопана серед инших археологічних ре ­ чей визначна пам ’ ятка пе ­ редісторичної культури на Україні, золота фібу ­ ла. Форма її дуже оригі ­ нальна. Верхня частина її — масивна золота пла ­ тівка завдовжки — б см, завширшки — 1 ½ см. Обид ­ ва кінці її звужуються і переходять у загнуті: довгу пружино-шпильку з одного боку і в жолобок для вкладування шпильки з другого боку. При заги ­ нанні пружино-шпильки, що являла собою перед тим довгий завтовшки 2 мм золотий дріт, був перекру ­ чений вужчий кінець пла ­ тівки, як цього вимагало пружинення, через обкру- чення дроту спочатку в один бік п’ять раз, потім у другий бік шість раз, щоб аж потім усталити пружино-шпильку. Це перекручення зробило загнутий кінець платівки дуже неміцним і він навіть переламався. Другий загнутий кінець для жо- ,Золота фібула з Дебальцева 27 лобка, міцний сам по собі, був ще зміцнений тим, що загнутий кінець до споду платівки прилютовано. Обидва вигини жолобка витерті, тоді як ви ­ гин пружино-шпильки шаршавий. Певно фібула трималася тільки жолоб ­ ковим вигином, являючи собою окрасу, а не знаряддя для скріплення. Верхня частина фібули так само вказує, що вона являла собою окрасу до вбрання чоловічого чи жіночого. Масивна й тяжка платівка прикрашена ще п’ятьма стіжками з спірально крученого дроту, які мають неоднакову височінь: перший від загину пружино-шпильки — 1 см, другий — 1 ½ см, третій — 1 3 / 8 см, четвертий — 11 / 4 см, п ’ ятий — 1 см. Діяметр усіх — 1 см. Між стіжками покладені чотири снопки з спірально гнутого дроту, трохи тоншого від 1 міліметра. Сиопки між вищими стіж ­ ками вдавлені, а між нижчими вигнуті. Можна ду ­ мати, що це зроблено навмисне, бо для цього май ­ строві довелося спіралі підвищених снопків розкру ­ тити. Через таке нерівномірне накладання снопків два середні стіжки ще підвищуються, коли дивитися на них з боків, і ширшають, коли дивитися згори. Чи зроблено це з мотивів естетики, чи може тут якусь ролю відограла й символіка, установити не можна. Навкруги всієї комбінації з стіжків і снопків, понад краями платівки, прилютована смужка скани за ­ втовшки ½ міліметра. На потоншеному кінці платівки до жолобкового вигину прилютовані: закарлючка, що прилягає обома кінцями до скани, та дві закрутки, кожна у формі цифри «8», з їх друга лежить на самім загині. На протилежнім, тоншім, кінці прилютовані закрутки у формі літери В і літери S, перша ле ­ жить упоперек, двома випуклинами торкаючись смуж ­ ки скани, а друга вдовж на самім вигині. Дріт на всіх закрутках такий самий завтовшки, що й на сноп ­ ках. Слідів емалі в середині закруток немає. Відзна ­ чимо ще тришпеникові кінці спіральних снопків і такого-ж одного кінця пружино-шпильки, — другий кінець її так само спочатку міг бути тришпениковий, але в «археологічному» вигляді мав «припой», що закрив кінець пружини. Довжина всієї фібули — 7 ½ сантиметрів, довжина шпильки — 7 см, довжина жолобка — 2 см, висота пружинного загину — 2 см, висота жолобкового загину — ½ см, висота загину прикріплення жолобка 3 / 4 см. Вага фібули приблизно 20 зо ­ лотників. Матеріял — щире золото, «припой» із стопу золота й срібна, подібний до електрона. Техніка: кування, основна частина роботи. Вся платівка з пружино-шпилькою та жолобком для неї були виковані з одного куска щирого золота, потім тим самим ковальським^засобом була загнута ,28 Проф. Пилип Клименко й накручена пружино-шпилька й вижолоблене та загиуте закріплення для неї. Зміцнено потім було закріплення-жолобок прилютуванпям загну ­ того Кінця до нижньої частини платівки. Після цього, виходячи з основ ­ ної конфігурації фібули, відповідно до вимог естетичних чи може й симво ­ лістичних була прилютована верхня частина фібули. Основна маса верхньої частини — тонкий півміліметровий дріт. Уже тонкість його вказус на те, як трудно було б його викувати. Рівність-же цього дроту просто стверджує, що він був витоплений. Топлення лежало в основі техніки зверхньої частини фібули, що служила потребам естетичним. Спіральне скручення тонкого дроту в стіжки та снопки виконано простим механічним обкручуванням навколо відповідної форми речей. Після цього стіжки були стоплепням «згущені» так, що дротинки з спіралі перетворилися на суцільну масу, яка визначала своє походження з спірального дроту спіральними-ж борозен ­ ками. Вершки стіжків були стоплені цілком в однолиті тупі кінці. Снопки не були стоплені, певно, тому, що відповідно до потреб витягання чи вкорочування мала бути збережена їх еластичність. Кінці снопків були закріплені злютованими тришпениковими головками. Така сама тришпени- кова злютована головка вжита для закріплення кінців пружини. Можливо, що вона є пережиток попередньої ковальської закріпи, перенесений у тонну техніку, а можливо має й инпіе якесь значіння. Так само топленням вигото ­ влена була й скань. Прикраси для кінців платівки були просто вигнуті з тонкого дроту. Всі ці окраси прилютовані до платівки без уживання яко ­ гось иншого металу крім щирого золота. Послідовність лютування була певно така, стіжки та скань, снопки та прикраси на кінцях. Чи була емаля на платівці, трудно сказати. За її існування промовляє те, що місця на платівці, огороджені сканню і гнутими дротиками, дуже чисті й свіжі, ніби вони зовсім не перебували підо впливами повітря. Але причиною цього могло бути й те, що фібула лежала глибоко в землі, а до того й зазна ­ чені частини були забиті глиною чи піском. Нижня частина платівки, пружина, шпилька темніші, нарешті, внутрішня частина жолобка й вигин пружини вкриті патиною. Пісок чи глина, прилягаючи щільно до відкри ­ тих частин фібули, могли охоронити їх від темніння й патини. Трудно на підставі більшої свіжости й чистоти оточених містин платівки установлю ­ вати їх емалювання, коли нам не відомі умови, в яких лежала фібула в землі. Покриття зазначених місць емалею, примітивне й не тривке, дуже привабливе для мене, і з деяких міркувань я його вважаю за цілком імо ­ вірну річ, але на підставі об’єктивних даних все-ж таки вважаю установити емалювання не можливим. Техніку лютування й топлення, виявлену в фібулі, треба вважати за визначну й мистецьку. Слідів лютування зовсім непомітно. Відлитий тонкий дріт своєю одномірністю говорить за порядну техніку. Але все-ж таки цілої фібули майстер вилити не міг і вжив для такого складного на той ,Золота фібула з Дебальцева 29 час завдання комбінованого ковальсько-ливарського способу. Готуючи окремі частини й потім скріпляючи їх в одну річ, майстер знав чи відчував завдання конструкційної відповідности. Тяжкій верхній частині відпові ­ дає міцна й масивна пружино-шпилька та жолобок для її вкладування. Гармонійно сконструйовано й розміщення зорових площин між верхньою й нижньою частиною та між прикрасами верхньої частини. Велика примі ­ тивна вмілість виявляється в загальних рисах фібули. Робив її видатний для свого часу йдля свого оточення майстер. Здається, він творив ■оригінально, беручи форми, які виобразив з «хат ­ нього» побуту наочно близького йому життя. Скільки в її оздобних елементах матеріялу для вияву «господарчо-хатньої» обстанови відповід ­ ної доби та культури, може ствердити майбутня археологічно-дослідча робота х ). Знайшли фібулу випадково без археолога робітники копачі, коли виймали землю для потреб залізничого будівництва. Керівниками й доглядачами за цими роботами були брати К. Ф. і О. Ф. Лисаки. Відомості, що вони дали нарізно про умови, в яких знайдено було фі ­ булу, сходяться й одні одних доповнюють 2 ). Копачі, вибираючи землю коло підошви висо ­ кої й дуже розлогої могили на віддаленні при ­ близно 20 сажнів від центра могили, на глибині 1 саж. наткнулися на дві мідні посудини, що формою нагадували козацькі літаври, тільки були глибші, мали по ушку,по три гравіровані ніжки й дірки в дні. Після цього почали пильно придивлятися до землі і, копаючи далі в на ­ прямку до центра могили, знайшли на більшій глибині, до І 1 /» саж., срібні позументи з узорами, срібні бляшки ніби від кінської збруї та, нарешті, золоту фібулу. Знайдено ці речі в чистій глині, нерушеній *) Фібула була відома М. О. Макаренкові, який насамперед і визначив її наукову вагу. Коли фібулу було передано мені для вияснення її ціни й наукового значіння, користувався я іцо-до цього авторитетними вказівками М. О., за що й складаю йому подяку. Показував я фібулу знавцям таким, як Орешніков, Городцов, Спіцин. Пер ­ ший висловився згідно з М. О. Макаренком за цінність фібули й додав, що належну оцінку можуть дати західньо-европейські знавці цього питання. Другий висловився за підробку, а третій утримався від оцінки. 2 ) К. Ф. і О. Ф Лисакам за інформації, а В. Я. Герасименкові за збирання цих информацій висловлюю дяку. ,зо Проф. Пилип Клименко і збитій ’ ). Вони були розкидані на площі 3 квадратових саж. і попали в землю можливо випадково, велика-ж глибина їх залягання з ’ ясову ­ ється тим, що пізніше на це місце насунулась земля з могили. На відда ­ ленні щось із 25 сажнів у другий бік від місця, де знайдено фібулу, були тоді-ж таки відкопані чотири домовини з плитяного каменю. Подібних могил у цьому місці було далеко більше, але вони лишились нерушеними. В кож ­ ній домовині було по 1 — 2 глечику з чорної глини, внизу широкі, а вгорі з довгою тонкою шийкою, подібні до наших тикв. У глечиках були кістки якихось звірят. Коло домовин знайдено було численні глиняні кружки з мідяний п ’ ятак і численні глиняні люльки. Домовини були викопані на глибині коло 3-х сажнів * 2 ). 3 ) Мідні посудини були передані до музею ім. Поля в Дніпропетровському (Катеринославі). 2 ) Глечики з планом місця, де їх викопано, було передано до Всеукраїнського Музею в Київі, але в інвентарнихописах за рр. 1906 — 1914 їх немає. Певно вони не були заінвентаризовані. Що до «люльок», то найскорше якісь инші речі прийнято було за люльки. Так само глибина залягання домовин проблематична. Чи можна звязувати ці випадково знайдені археологічні речі одні з одними і з фібулою, зараз трудно сказати. Судячи з описів головніших речей, всіх їх можна віднести до переходової доби від Гальштата до Лятену. Відповідає такій хронологізації й фібула. Білий припой на однім боці пружини може вказувати на користання нею і в скитсько-культурних умо ­ вах. Зверхні частини прикраси напрошуються на аналогізацію із скитським кочовим побутом, але можуть нагадувати й човен з відповідним антуражем. На підставі самої фібули та археологічних пам ’ яток, що вміщуються з нею, можна висловити гадку про те, що в місцевості коло теперішньої станції Дебальцево стикалися принаймні дві, коли не більше культур. Відповідь на це питання могло-б дати археологічне дослідження цієї місце ­ восте. Питання про зіткнення тут культур та його значіння в дальшім розвитку, якщо воно приводило до стану співжиття та витворення нової культури, розвязати з наукового боку було-б дуже корисним. ,Проф. МИКОЛА МАКАРЕНКО. (Київ). НІЖЕНСЬКА ФІБУЛА. Могутня доба переселення народів залишила на Україні великі скарби. Речей матеріяльної культури від цієї доби залишилось у нас сила. В біль ­ шості знаходять їх окремо, а не в могильниках. Трапляються вони на деяких городищах. До цієї доби зачисляють також і речі з характерною технікою окраси золотої, срібної чи иншої якої металевої дорогоцінним камінням, самоцвітом. Але до цього часу такого матеріялу видано обмаль. Технічного або стилістичного аналізу таких речей до цього часу ще не зроблено. Взагалі праць, присвячених цим пам’яткам, занадто мало. Тому гадаю, що публі ­ кація про Ніжевську фібулу, як пам’ятку великої ваги, не буде зайва. Року 1873, при невідомих обставинах, було знайдено біля м. Ніжена великий скарб римських монет. Скарб відкрито за 5 верстов від Ніжена по дорозі на с. Пашківку. Серед 1312 монет, що там були знайдені і що їх передав у колишню Археологічну Комісію Чернигівський губернатор х ), є монети таких рим ­ ських імператорів: 1) Нерона (54 — 68 рр.); 2) Доміціяна (81 — 96 рр.); 3) Нерви (96 — 98 рр.); 4)Траяна(98 — 117рр.); 5) Сабіни (100 — 137 рр.); 6) Адріяна (117 — 138 рр.); 7) Елія Кесаря (135 — 138 рр.); 8) Анто- ніна Пія (138 — 161 рр.); 9) Фавстини Старшої (141 р.); 10) Фавстини молодшої (140 — 175 рр.); 11) Луція Вера (135 — 169 рр.); 12) Луціли (164 — 183 рр.); 13) Комода (171 — 192рр.); 14) Кріспіни (177 — 183рр.); 15) Пертінакса (ум. 192 р.). Крім монет в скарбі знайдено: овальну каблучку з брондзового дроту та дві застібки «из бронзы, обложенные снизу листовым серебром, а сверху 1 ) Цілком можливо, що монет знайдено більше, але поки вони дійшли до рук влади, деяка частина з них розійшлася по руках. ,Рис. 1. Ніжеиська фібула (Фас) ,Рис. 2. Ніженська фібула (збоку). Рис. 3. Ніженська фібула (зісподу). ,34 Проф. Микола Макаренко листовим же золотом, украшенный сирийскими гранатами; пружины и иголки в них также серебряные» 4 ). *) «Отчет Имп. Археологической Комиссии за 1873 год», СПБ, 1876, стор. ХХХП. Про цей скарб згадує Ą. Самоквасов у своїй «Истории русского права. Вып.’П. Происхождениеславян. Происхождение русских славян», Варшава, 1884, стор. 138 — 139. Згадує також про нього В. Г. Ляскоронський у своїй «Истории Переяславской земли», друге видання, К., 1903, стор. 190, прим. 4. Є вказівка на скарб і в инших пра ­ цях, як от у Забілила в його «Истории русской жизни», М., 1879, т. П,стор. 376, але всі вони користуються відчитом Арх. Комісії за 1873 рік. 2 ) Толстой, И. и Кондаков, Н. «Русскія древности въ памятникахъ искусства», вып. 3, СПБ, 1890, стор. 154, рис. 182 і рисунок на обкладинці. — ■ Видана як знахідка з Ки ­ ївської губерні. 3 ) «Императорскій Эрмитажъ. Указатель отдѣленія среднихъ вѣковѣ и эпохи воз ­ рожденія. Составилъ старшій хранитель Н. Кондаковъ», СПБ, 1891 , стор. 281 , «Табл. 63». *) «Русскія Древности»…, вып. 3, стор. 148. •) Див. праці Д. Самоквасова: «Древніе города Россіи», СПБ, 1873. «Сѣверянская земля и Сѣверяне»…, Москва, 1908. •) «Памятники искусства русскихъ славянъ и ихъ сосѣдей до XII вѣка», СПБ, 1914, табл. XIX, рис. 1 і стор. 14. ’ ) Справа Імп. Архелогичної комісії 1873 р. No 31, сторінка справи — 38. Це є едина в літературі вказівка на час, місце й обставини знахідки скарбу й фібули. Тепер і скарб і фібули переховуються в Державному Ермітажі. Темою наших розмов буде одна з фібул, а саме та, що має окраси з дорогоцінних каменів (Рис. 1, 2, 3). Друга, що має окраси із скру ­ ченого дроту * 2 ) і про яку гадають, що вона знайдена з тим-же скарбом, — не ввійде в наш розгляд. / Фібулу завів до археологічного наукового вжитку кустос Ермітажу, відомий Н. П. Кондаков; один раз її описав він у каталозі Ермітажу 3 ). Тут було зазначено місце її знахідки: «близь Нѣжина», час її походження — «IV — V стол. по Р. Хр.» і відзначена людність, якій фібула належала: «из времени пребыванія Готов на югѣ Россіи…». Вдруге на фібулу було зроблено коротку вказівку в праці Толстого й Кондакова 4 ), де й опублі ­ ковано фотографічного знімка з фібули. В цьому творі зазначено, що фі ­ була була знайдена в Ніжені, «возлѣ Черниговского городища», з рим ­ ськими монетами II століття. Про яке городище говорять автори, мені так і не вдалося дізнатись. За всіма відомостями городища під назвою Чернигівського в Ніжені немає 5 ). Втретє фібулі було приділено місце в нашому атласі ®). Це й усе, що говорилося про фібулу до цього часу. Тимчасом, на нашу думку, фібула заслуговує на увагу більшу. Що-до інвентаря ермітажного майна, то в ньому ніяких вказівок на місце й обставини знахідки не маємо. Залишається справа Археологіч ­ ної Комісії 7 ). Але й там не знайдемо більше вказівок. ,Ніженська фібула 35 Фібула, що нас цікавить, складається з таких явно відзначених, ніби-то окремих частин: 1) двох ріжної форми щитків: одного — майже круглого, другого — ромбічного; 2) дужки, що злучає обидва щитки; 3) з двох скручених з дроту, поперечних перекладин, так-би мовити шпеників, на які намотана пружина, та пристосована голка. Вся основа обох щитків дужки, голки та пружини й нарешті п ’ ять кулястих виступів, що розміщені навкруги круглого щитка, по його краю, зроблено з одного металу — із срібла гарного гатунку. Такі срібні частини, як поверхня обох щитків та дужки фібули, об ­ тягнуті золотим дебелим листом, якого краї загнуті за краї щитків. На поверхні листа розміщені гнізда для самоцвітних каменів та виведені орнаментальні окраси з крученої гранчастої дротини. Щиток кругластої форми з того боку, де він прилучається до дужки, ніби-то трошки зім ’ ято, відрізано. Тому він наближається до однобічного овалу. Ромбічний щиток у тій його частині, що ближче до дужки, витягнуто далеко більше ніж протилежну частину. Дужка являє собою правильне півколо, що протилежними своїми кінцями упирається в щитки та їх злучає. На кругластому щитку розмі ­ щено в гніздах шіснадцять гранатів, що своєю формою нагадують природні. Вони мають густий вишневий колір. На ромбічному щитку таких гранатів розміщено дванадцять. А на двох боках дужки — по вісім гранатин з тими самими формами. Саме ребро дужки оздоблено одинадцятьма гранатами, які оброблено в прямокутники з рівною поверхнею, противно до решти горбкуватих гранатин, що в більшості мають ніби-то випадкову форму й підіймаються вгору високими горбками. Внизу під щитками, що являють собою лише багату окрасу простої речи, є річ основного призначення всього описаного твору — голка з при- ємником для застібки та пружина від цієї голки. Кругластий та ромбіч ­ ний щитки фібули обведено понад краєм орнаментальною облямівкою, що складається з двох рядків тоненьких золотих дротин; кожна з них скручена як мотузочка, далі — з широкої кривульки (зигзагу) між дро ­ тинками, яку зроблено з розплесканого дроту. Техніка вироблення фібули дуже гарна, уміла. Припасовано одну частину до другої, прилютовано їх так, ніби робили це сучасні нам май ­ стрі Західньої Европи. Таким чином головна окраса фібули є самоцвітне каміння. Воно є не що инше, як гранати, що вже й зазначено вище. Але гранати своїм ,36 Проф. Микола Макаренко Рис. 4. хемічним складом та кольорами бувають ріжні. В даному разі без відпо ­ відного хемічного аналізу нам неможливо буде з певністю сказати, який саме маємо перед собою гранат: чи альмандин, чи піроп. Звичайно, ми звикли звязувати з самоцвітами, подібними до зазначених на нашій фібулі, термін альмандин, але ми далекі від того, іцо в даному разі і є альман ­ дин. Можливо, що перед нами — піроп. А цей останній має саме ту особли ­ вість, що форма його зерен горбку ­ вата та заокругле ­ на так, як на ка ­ мінцях нашої фібу ­ ли. Піропи йдуть і звичайно колись ішли з богемських розробок, з округи Меропіци. Коли-б це було так, то ми мали-б деякі вказівки на зносини того центру, де ви ­ роблялись наші фібули, з Богемією, в ті часи, коли фібула з ’ явилась. Отже, потрібні висновки фахівця — яких на жаль ми не маємо — щоб ска ­ зати, з чим маємо ми справу: з піролами, чи сирійськими гранатами. Рис. 5. Загальна форма фібули вражає своєю надзвичайною простотою, ви ­ триманістю своїх форм та відношень між ними. З відомих досі фібул даного типу описувана є найпростішою, най ­ стислішою й найбільш витриманою. Фібули зазначеного типу відомі виключно в скарбах доби великого переселення народів. Найближчу аналогію з нашою мають фібули з північного Чорномор ­ ського узбережжя та з Угорщини. Ніде в инших місцях на Сході та За ­ ході серед старовинних речей цієї доби подібної форми фібул до цього часу не зустріли. З Чорноморського узбережжя й головне з Керчи йде ціла низка по ­ дібних формою й характером і аналогічних окрасами фібул. Стилістичні їх особливості однакові. ,Ніженська фібула 37 Рис. 6. Звідсіля походить фібула, що була колись у збірці Новікова (нині — Історичний Музей у Москві 1 ) і що наближається своїми формами до на ­ шої (рис. 4). Тут-таки в Керчі, серед речей, що відкрито їх у катакомбі 1904 року, є фібула менших розмірів, але майже зовсім тотожня з нашою (рис. 5) характером окрас 2 ). В инших фібулах з Керчи коли й не маємо зовсім близьких форм, то у всякому разі помі ­ чаємо велику спорідненість у технічних прийо ­ мах, в окрасах, у загальному характері, в стилі. Відома фібула, що наближається до нашої і походить з могильника Кавказького, з Верх ­ ньої Рутхи (рис. 6), відбігає від нашої в формах, а ще більше в техніці виконання, далекій від нашої, хоч вона й того-ж самого стилю 3 ). Простота загальної форми, удосконаленість і витриманість свідчать про те явище в техніч ­ ному та художньому виробництві, за якого можливе з ’ явлення лише таких форм, а не ин ­ ших, а саме що річ з ’ явилася на світ у ті часи, коли техніку вироблення було удосконалено до останньої межі, а розуміння форм набуло своє художнє завершення і форма не була затем ­ нена й збита дрібницями та вигадливими вина ­ ходами, які так характеризують часи виро ­ дження. 1 ) Про цю збірку між иншим короткі вказівки у Є. фон-Штерна, «Къ вопросу о про ­ исхожденіи «Готскаго стиля» предметовъ ювелирнаго искусства»… в «Запискахъ Имп. Одесскаго Общества Исторіи и Древностей», т. XX, Одесса, 1897, стор. 5, а також у Mćmoires de la Socićtć Nationale des Antiquaires de France, t. II, pi. III. 2 ) А. Спицынъ. Вещи съ инкрустаціей изъ Керченскихъ катакомбъ 1904 г., «Изв. Имп. Археолог. Комиссіи», вып. 17. СПБ, 1905, стор. 115 — 126, рис. 32. 3 ) «Матеріалы по Археологіи Кавказа», Вып. VIII, М. 1900, табл. СП, рис. 9 і стор. 237 (прикладений кольоровий знимок трохи змінює форми). Фотографіч ­ ний знимок, що подаємо ми, зробив Я- І- Смірнов, що передав його у наше розпоря ­ дження в 1912 році. Форма нашої фібули в її послідовному розвиткові має багато додатків, що иноді роблять фібулу неприємною. Загальні форми ускладня ­ ються. Окремі її частини розгалужуються, то витягуються, то звужуються. До них додаються зайві, нічим не виправдані частини. Нарешті проста, витримана форма, з удосконаленими прийомами техніки порушується, міняє свої покликані до життя форми прямою необхідністю і почуттям ритму краси — на вигадливі та чудернацькі, на форми, що зовсім пере- ,38 Проф. М * и кола Макаренко ростають самих себе і нарешті досягають повного виродження, як напри ­ клад в одній з відомих фібул з Szilagy-Somlyó х ). В тому-ж таки славетному скарбі 1890 року з Szi lägy-Soni lyó з Трансильванії знаємо і такі фібули, яких форми відповідають і характером і стилем нашій фібулі. На деякі з них ми з особливою охотою тут вказуємо, як на фібули надзвичайно споріднені з нашою (рис. 8) 2 ) манерою оздо ­ блювання, матеріялом, технікою виконання й загальною концепцією мас. Близька до нашої також фібула, що походить з одного з італійських некрополів, а саме з Тестони 3 ). Але в цій формі та в її окрасах почувається лише копія нашого оригіналу, при чому копія майстра, що перейнятий був иншими декоративними проблемами. Те-ж саме маємо сказати і про всі ті фібули, що їх знайдено на тери ­ торії Франції — всі вони являють собою лише слабі копії нашої, що зовсім уже стратили ідеї, якими користувалися майстрі нашої та подібних фібул 4 ). Всі вони виникли пізніше. Всі вони — лише далекий відгомін наших форм. Орнаментальні окраси, що обмежують фібулу по краю, утворюються з дроту двох типів: 1) чотирикутного та 2) розплесканого. З дротинки, викуваної на чотири ребра і потім скрученої як мотузок, накладені дві крайні рівнобіжні одна з одною рамки. Між ними йде кривулька здротини, що її роздушено, розплескано, — з дроту, в якому кутки кривульок утворились не через згинання дротини, а через вирізування кутків різцем по плескуватій дротинці. Кутки вирізані з обох боків так, що розміщення їх з одного та з другого боку чергується. Сліди такої тех ­ ніки помітні і на прикладених знімках. На речах ювілерного виробу доби великого переселення народів, та й раніш, на речах пізньо-класичного характеру, що знаходять їх у над- чорноморських степах, спостерігається бажання оточити основу гнізда самоцвітів, чи то емалевої окраси ниткою зернят, кульків, або ниткою нарізаних окремих цівок, що трохи розширяються на кінцях і мають то­ нину в середній частині. Иноді-ж таку окрасу складають дві дротини, перекручені між собою, або й одна. Окраса, виконана такою технікою, є звичайною. !) Le baron J. de Baye: «Le tresor de Szilägy – Somlyó (Transylvanie)», Paris, 1892, pl. 11,3. — Riegle, А: < Die Spätrömische Kunst-Industrie nach dem Funden in Oesterreich- Ungarn», I Theil, Wien, 1901, Tat. IX, X. Hampel, Joseph: Alterthümer des frühen Mittelalters in Ungarn», 3 band, Taf. 24. — Fr. von Pulszky: «Die Goldfunde von Szilägy- Somiyó, Denkmäler der Völkerwanderung», Budapest, 1890. 2 ) Le baron J. de Baye, op. cit, pl II, No 1, pl. III, No 1 і 3. — Hampel, J. op. cit., Taf. 21, No 5, Taf. 22, Taf. 23. 3 ) Le baron J. de Baye: «Epoque des invasions barbares. Industrie Langobarde». Pa ­ ris, 1888, pl. IV, 1. А також «Calandra. Di una necropoli barbarica scoperta а Testona». *) Див. серію їх, що видано у Barrićre – Flavy: «Etüde sur les sepultures Barbares du midi et de l ’ ouest de la France. Industrie Wisigothique», Toulouse — Paris, 1892. ,Рис. 8. Фібули з Szilägy-Somlyö. ,40 Проф. Микола Макаренко Рис. 9. В нашій -же фібулі гнізда самоцвітів оточені декоративно иншим прийомом. Дротина, викувана на чотири подовжні площі, круто перекру ­ чена і нею виконана рамка гнізда. Подібна техніка трапляється рідко, і там, де ми її бачимо, вона належить головне до ранніх часів і рідко тра ­ пляється в часи пізніші. На відомому золотому флаконі, що походить з гробниці цариці в Кер ­ чі, яка відкрита була року 1873 в місцині Глинище Ашіком 1 ) і яка на ­ лежить, гадаючи з напису на срібному блюді, що знайдено при тій-же ца ­ риці і що має ім ’ я царя Рескупорида (гадають V), до 212 — 229 рр., маємо ту-ж саму техніку. Тут частина гнізд для таких-же самих формою та кольо ­ ром самоцвітів (див. рис. 9) має обля ­ мівку з такого-ж самого крученого гран- чатого дроту 2 ). Знаємо ту-ж саму техніку на золотому браслеті, прикрашеному на кінцях самоцвітами того-ж самого харак ­ теру формами й кольором, як і на нашій фібулі. Браслет походить з Харківської гу- берні (?) і належить тепер приватній збірці в Київі. Тут кінці браслета облямовано такими-ж дротинками, між дротинами ин- шої техніки (рис. 10). На ребрі дужки фі ­ були близької нашій фібулі характеру, що походить з Рутхи на Кавказі і ко ­ лись належала графині Уваровій — дро ­ тина навкруги гнізд таких-же самоцвітів виконана тою-ж технікою 3 ) (див. рис. 6). *) «Древности Босфора Киммерійскаго» СПБ, 1854, pi. XXIV, 25, а рівно в пере ­ виданому S. Reinach ’ oM: «Antiąuitćs du Bosphore Cimmerien». Paris, 1892. Далі — Ch. de Linas: «Les origines de l ’ orfćvrerie cloisonnće», Paris — Arras 1877 p. 123 et pl. IV. 5. — Я. И. Смирнов. Восточное серебро. Атласъ древней серебряной и золотой посуды восточнаго происхожденія, СПБ, 2 февраля 1909 года, табл. XII. 32. 2 ) «Толстой и Кондаковъ. Русскія древности въ памятникахъ искусства. Вып. 2, СПБ, 1889, стор. 154. Тут флакона віднесено до Куль-Обської могили — помилка, які не рідкі в творах поважного вченого. 3 ) «Матеріалы по археологіи Кавказа». Вып. VIII, Μ., 1900, табл. CII, 9. Див. зни- мок фотографічний, що ми дасмо до цієї замітки. Далі, ціла низка ріжних ювілерних виробів з доби римського панування, знайдених на території Надчорно- мор ’ я, маютьті-жсамі декоративні елементи. Важко було-б усіх їх перелі ­ чити, але, щоб не бути безпідставними, зазначу декілька, яким щастило бути репродукованими. Оправа різаних із твердих каменів медальонів в сережках, перснях і т. п., що їх так любила людність часів рим ­ ської культури, на надчорноморському узбережжі часто має цей ,Ніженська фібула 41 технічний елемент. Наприклад на сережках, знайдених у Херсонеській катакомбі ч. 1204, в 1902 році, з монетами імп. Адріяна (130 р. нашої ери), оправа з таких гранчастих дротин 4 ). Там-таки в ката ­ комбі ч. 1170 разом з монетами Олександра Севера (222 — 225) Гордіяна (238 — 244) знайдено два медальони, яких оправа по ребру має той самий гранчастий кручений дріт l 2 3 4 * 6 ). l ) К. Косцюшко-Валюжиничъ,«Отчетъ о раскопкахъ въ Херсонесѣ въ 1902 г.» в «Изв. Имп. Археологической Комиссіи», Вып. 9, стор. 2. 2 ) К. Косцюшко-Валюжиничъ, «Отч. о раскопкахъ въ Херсонесѣ в ІЭОІгоду», «Изв. Имп. Археолог. Комиссіи», Вып. 4, стор. НО — 111. 3 ) «Раскопка кургана въ урочищѣ Кара-Агачъ Акмолинскаго уѣзда» А. Козирева в «Изв. Имп. Археологической Комиссіи», вып. 16, 1905, стор. 33, рис. 2. 4 ) Peignć – Delacourt, Recherches sur le lieu de la bataille d ’ Attila en 451, Paris, 1860, planches en couleurs 1, II. 6 ) Peignć-Delacourt, op. cit., pl. НІ, IV. А також Haupt, A., Die älteste Kunst insbesondere die Baukunst der Germanen, Leipzig, 1909, Taf. 11; M. L ’ Abbć Cochet, Le tombeafi de Childćric I, Paris, 1859, p. 65; Ch. de Linas, Les origines de ГоЦёѵгегіе cloisonnće f. III, pl. XVIII. Не можу не зазначити ще одну річ невідомого призначення — чоти ­ рикутний стовбик із глини, оправлений у золото, з паростком у бік. На ребрах його йдуть дротинки на чотири грані. Пару їх знайдено в місцині Кара-Агач в Акмолинському повіті 0 ). Датовання, надане цим могильним знахідкам у зазначеній статті, явно не відповідає дійсності. Знахідка речей з цією технікою в названих місцях заслуговує на увагу. Треба за ­ значити, що ще поки це єдиний випадок знахідок таких речей в країні такій далекій від батьківщини цієї техніки. Не звертаючи уваги на браслети, нашийниці, персні, сережки, що виконано їх як у ці часи, про які в нас іде мова, так і в далеко пізніші часи, з такої самої гранчастої дротини, на підставі вказаного матеріялу ми примушені будемо сказати, що взагалі розповсюдження в ювілерних виробах гранчастої дротини спостерігається головним чином на північ ­ ному березі Чорного моря. До того ці вироби не заходять далеко на пів ­ ніч від узбережних культурних осередків. Вони трапляються з речами, що датовання їх доходить у більшості до перших століть нашої ери. Звернувшись до всіх пам ’ яток, що залишила нам доба великого пе ­ реселення народів, розкиданих по Західній Европі та Україні з південною частиною Росії, ми помітимо таке явище: в пам ’ ятках пізнішої доби той самоцвіт, що відомий нам під загальною назвою альмандина, вживається всюди з рівною шліхованою поверхнею. Наприклад речі з видатного скарба Теодорика короля Візиготського (ум. о. 451), прикрашені пиля ­ ними, шліхованими самоцвітами (тими-ж гранатами 4 ), а саме меч, пряж ­ ки й инше. Або меч короля Хильдерика (48 1) 6 ), а також инші його речі. ,42 Проф. Микола Макаренко На золотій короні готського короля Reccesvinthus, з літерами, що вона має їх підвішеними 1 ), і на багатьох инших речах. *) Peignć – Delacourt, Ор. cit, pl. VI. • 2 )Э. Р. фонъ-Штернъ, «Къ вопросу о происхожденіи «готскаго стиля» предметовъ ювелирнаго искусства», Зап. Од. Общ. Ист. и Др., т. XX, Одесса, 1897, стор. 1 — 15. Таких шліхованих самоцвітів майже не маємо в ранніх творах у над- чорноморських осередках. Це техніка пізніших часів. Старіші речі мають самоцвіт горбкуватий і ніби-то безформий. Поверхня їх має ріжну форму. Слід відзначити ще одну незначну, але характерну подробицю в на ­ шій фібулі. Навкруги кругластої частини фібули розміщено п ’ ять куля ­ стих з перетяжкою кінців тих шпеників, що проходять від пружини, та голки зісподу фібули. Цими кулястими окрасами закінчуються спідні частини, найбільш потрібні, над якими і через які утворилась золота з самоцвітами окраса. Такі кулясті кінці, то зовсім правильної форми, то злегка конічні, то иноді, як у нашій, здушені, приплющені, а то ще й з якими-небудь додатками, трапляються на тих тільки фібулах, що або йдуть безпосередньо з римських культурних центрів, або з тих майсте ­ рень, що були під упливом римських форм і техніки, або мали які-небудь звязки з речами римської матеріяльної культури. Північне Чорноморське узбережжя і було таким полем, що приймало, вбирало, втягувало в себе наслідки могутньої римської культури, особливо що-до зовнішніх форм і техніки речей. Наша фібула, що має такі ознаки сталої техніки і високих художніх досягнень, знайдена з великою кількістю римських монет, склад яких, починаючи з Нерона (54 — 68 рр.) і кінчаючи Пертінаксом (ум. 192 р.) майже без перерви, вказує на те, що і сама фібула, і скарб заховані були в землю в ранні часи нашої ери. Гадаю, що цей час не переходив за кінець третього століття. Можливо, що захований він був у землю ще раніше за кінець цього століття. В такому разі фібула своїм походженням належить не пізніш як до ПІ століття нашої ери. Звичайно-ж речі даного стилю й техніки зачисляють в розряд речей далеко пізніших часів: V — VI століття. Справа в тому, що пам ’ ятки матеріяльної культури цього стилю й техніки належать до тих часів, які часто визначається на підставі порів ­ няння їх з подібними-ж речами західньо-европейського стилю, а иноді з так званими «меровінзькими», які звичайно походять з часів далеко пізніших і иноді мало мають спільного з нашими надчорноморськими пам ’ ятками. Гарно датована знахідка з Керченської катакомби, що її опублікував Е. Р. фон-Штерн * 2 ), указує на такий час, як кінець третього та початок ,Ніжевська фібула 43 четвертого століття. Отже речі цієї знахідки виконані технікою й стилем иншої майстерні. Вони мають недбале, порівнюючи з нашою фібулою, ви ­ конання. На підставі всього в коротких рисах наміченого гадаю, що фібула належить до високих, досконалих форм стилю й техніки. Фібула виконана в майстерні надчорноморських культурних осеред ­ ків. У той час, коли фібула народилася, таким осередком могла бути лише Керч. Час народження фібули — третє століття нашої ери,- Од сили при ­ пустимо — самий початок четвертого. Фібула — «родоначальник» подібних відомих фібул Угорщини (Szi- lagy-Somlyó) та инших. Рис. , 10. ,ВАЛЕРІЯ КОЗЛОВСЬКА. (К и ї в). СРІБНИЙ СКАРБ ЧАСІВ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ з с. ФАТІВИЖ 1 ) НА ЧЕРНІГІВЩИНІ. Назва «доба великого переселення народів» має неточний і неправди ­ вий зміст, бо традиційно звязується лише з пізнішими часами — сторіч ­ чями після нашої ери. Переселення ріжних племен або цілих народів на території України можна констатувати вже в далеко ранішу добу й навіть за передісторичних часів. Проте, ця назва і донині є в силі. Досить багаті збірки пам ’ яток культури цього часу, що розкидані в ріжних музеях та приватних колекціях, складаються або з випадково знайдених окремих речей, або більших чи менших скарбів 2 ), або з розкопів могил та городищ 3 ). Сила ріжноманітного матеріялу, що належить до цих часів, які датують II — VII ст. нашої ери, відмінні й технікою вироблення, і характером самих речей, а також впливом на них инших культур (напр., західні, східні). Матеріял цей у нас не весь видано й мало вистудіювано. Ударним завдан ­ ням нашого часу що-до студіювання матеріяльних пам ’ яток доби великого переселення народів варто було-б поставили диференціяцію їх по ріжних варварських народах, а саме — Гуннах, Аварах, Готах та инших. Таку спробу виявити окремі характерні групи згаданих пам ’ яток і звязати їх з певними варварськими племенами або народами висувають праці декого з західньо-европейських дослідників. Напр., це питання зачепили нові досліди Андреас ’ а Анфельдис’а, Сольтана фон-Такас ’ а (Zoltan won Takacs 4 ) та инших. 2 ) Назву села залишаю ту, іцо одержала її від Етнографічного Т-ва. 2 ) Нанр., знаменитий перещепинський скарб золотих речей, скарб понад 50 сріб ­ них речей, що його знайдено в с. Мартинівці па Канівщині, скарб срібних речей, знай ­ дений на пастерському городищі на Київщині. 3 ) Напр., могили т. зв. полей похоронних урн. Пастерське городище. *) Nändor Fettich,«Das Kunstgewerbe der Avarenzeit in Ungarn», Budapest, 1926. Невеликий скарб срібних речей, що я маю описати, дозволяє зробити деякі аналогії й спробу звязати його з певним народом. Скарб цей було знай ­ дено року 1914 в с. Фатівижу на Чернігівщині кол. Глухівського повіту. ,Табл. І. Фатівизький скарб. Нібор до пояса і сережки-привіски. ,46 Валерія Козловськ а Детальніших відомостей що-до його знахідки немає. Пізніше його подару ­ вав С. Бондар Київському Етнографічному Товариству, яке р. 1925 через обмін передало цей скарб до Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т. Шев ­ ченка в Київі, де він тепер переховується. Скарб цей складається з 20 срібних окрас, 5 брондзових бубонців та 5 срібних бляшок ] ). Тут є поясний набір з ажурними бляшками, 3 пари сережок – підвісок, 2 пари браслеток і 5 бубонців. Чи всі речі з тих, що їх було знайдено, дістав і передав був до Етнографічного Т-ва С. Бондар, невідомо. Подам тут по можливості детальний опис всіх цих речей, поді ­ ливши їх на дві групи: 1) набір до пояса, 2) жіночі прикраси. 1. Набір до пояса складається з 7 ажурних прикрас і застібки. 1. Ажурні прикраси завширшки — 3 см (без підвіски) й 5 см (з підвіскою); завдовжки — 3,5 см, підвіска — 2\ 1, б см. Речі ці виливані з щирого срібла. Збереглися вони добре (табл. І, верхній рядок). В оваль ­ ній жолобкуватій рамці, що підвищується у верхній частині й має підвіску в нижній, приміщено фігуру орла, що вхопив в пазурі зайця. Орла зобра ­ жено з розправленими крилами й хвостом, з трохи похиленою гордою го ­ ловою, з гарно зігнутою шиєю. Представлено момент, коли хижий птах раптово спустився на перелякану тварину й націлюється дзюбанути її в го ­ лову. Фігура орла повна енергії та сили. Пір ’ я на шиї, крилах та хвості ображено заглибленими рисами, а на тулубі у вигляді 8′ круглих ямок. Око визначено також круглим заглибленням. Голову представлено в про ­ філь. Ноги орла (ледве визначені) спираються на спину тварини. Зайця зображено схематичніше. Тварина присіла до землі, витягнувши наперед передні та задні ноги, голову підвела на корчово витягнутій шиї, рот від ­ тулила. Не зважаючи на схематичне виображення, фігура зайця повна трем ­ тіння та страждання. Цей сюжет відомий у ріжних варіянтах на азіятських речах з Сибіру. Напр., золота фігура орла, що схопив козлика, з Минусин- ської области, або брондзова фігура орла, що дзюбає якусь тварину, знай ­ дена в Пермській губ.; срібне блюдо з зображенням орла, що підхопив коз ­ лика, із збірки Ермітажу в Ленінграді 1 2 ). Сюжет цей трапляється на речах раніших і пізніших за наші. 1 ) Археологічний відділ Музею, інвентар ч.ч. 33616 — 33645. 2 ) И. Толстой и Н. Кондаковъ, «Русскія древности» в III, СПБ., 1890, ст. 43 — 45, 73, 90. Наші прикраси на споді мають рухому на суставі підвіску. Сустав складається з виступів-петників, які поділені нарізкою на дві частини, що робить їх легшими на вигляд. У відтулинах цих петників закріплено обидва кінці срібного стрижня, на якому насунута ажурна підвіска. Під ­ віска ця має три отвори й три круглясті виступи по боках, з них спідній подвійний. Навкруги бляшки ці мають бережок, який надає їм вигляд грубих. ,Табл. II. Фатівизький скарб. Браслети й бубонці. ,48 Валерія Козловська На звороті прикріплено короткі срібні шпеники, до яких було при ­ роблено срібну бляшку у вигляді трикутника, уміщеного основою вгору (мал. 1). Такі бляшки збереглися лише на двох прикрасах. Можливо, що пояс протягали під цими бляшками. На 3 прикрасах шпеники визначаються зовні, а саме на крилах орла. Прикраси ці було вилито у формочках. На двох з них є дефекти вироблен ­ ня, а саме на одній у фігурі орла — хвіст не з ’ єднаний з тулубом, на дру ­ гій такий дефект є у шиї зайця. 2. Застібка — загальний розмір її завдовжки — 7,5 см, завширшки — 4 см. Застібка складається з 3 частин: а) обідка завдовжки 4 см, зав ­ ширшки 2,8 см. Форма його наближається до яйцюватої. Стінки ши ­ рокі (1 см), звужені вгору та розширені вниз. Вони орнаментовані рельєфними простовисними смужками. Між ними посередині залишено місце для зігнутого закінчення шпеника застібки, облямоване двома про ­ стовисними бережками. За фігурним кінчиком шпеника місце це посере ­ дині випинається; б) шпеник застібки (мал. 2): завдовжки — 3,5 см, завширшки — 0,9 см. Має дугасту спинку з реберцем посередині. Передня частина його, що поступово розширяється до закінчення, оздоблена просто ­ висними рельєфними смугами. У задній частині середнє реберце замінено рівним розширенням. Середова частина його порожня; в) прорізна бляшка до застібки — 3,6 х 2,7 см з орнаментом цілком аналогічним до орнаменту на раніш згаданих прикрасах. Тут овальна рамка з орлом облямована ширшою рамкою, що заокруглена лише з одного короткого боку. На звороті бляшки є чотири короткі шпеники, які колись тримали чотирикутню срібну бляшку. На споді до цієї прикраси причеплено на суставі ажурну підвіску. Стрижень, на якому колись було її прикріплено, був залізний. Від нього заховались заіржавілі кінчики в виступах-петииках. Залізна іржа осіла також у заглибленню горішнього лівого кутка бляшки й на дзюбі орла. Аналогії фатівизькому поясному набору серед українських скарбів або окремих знахідок часів великого переселення народів я не знаю. Наші срібні скарби з цієї доби мають поясні набори з невеличких бля ­ шок, геометрично прорізаних посередині (без звірячого орнаменту), з довгими срібними закінченнями до ремінців, орнаментованими зерню або простими. Підвісок на суставах не трапляється. Такі прикраси є, напр.,у Мартенівському срібному скарбі, що його знайдено на Канівщині х ). Тут разом з дрібними прикрасами, оздобленими про ­ різним та нарізним геометричним орнаментом, є золочена брон- ■) Скарб знайдено в с. Мартинівці на Канівщині. Він переховується у Всеукр. Історичному Музеї ім. Шевченка в Київі, Археол. відділ, інв. чч. 17213 — 17269. ,Срібний скарб часів великого переселення народів на Чернігівщині 49 Мал. 1 . дзова фібула меровінгського типу, грубі срібні шийні гривни, бляшки у вигляді людських та звірячих фігурок, византійський посуд. Застібки, закінчення до ремінців, поясні бляшки з цього скарбу подібні до таких самих речей з могил північного Кавказу, напр., Борисівського могиль ­ ника V — VII вв. J). Проте зазначені речі зовсім відмінні від Фати- візьких. Знахідки, аналогічні цим останнім, відомі з Угорщини, де їх було знайдено в могилі ч. 266 в Gater. Тут знайдено поясний набір з прикрасами того-ж самого характеру, що й наші, а саме в чотирикутніх ажурних бляшках виображено грифонів та хижих звірів, бляшки ці ма ­ ють ажурні підвіски на суставах. Застібка цього поясного набору, про ­ стіша за нашу, має також прорізну бляшку з звірячим орнаментом 2 ). 3. До цього-ж самого поясного набору належить, очевидячки, також і прикраса, трохи відмінна від нього. Лише цілковито тотожня підвіска на суставі звязує цю річ з ним. Це є чотирикутня довгаста бляшка, що прорізана також чотири ­ кутником, посередині. Розмір її — 3,2 х 1,7 см. У верхній частині зображено невиразним рельєфом лань, що обернула назад голову. Фі ­ гура ця оздоблена на стегні й лопатці двома круглими ямками (табл. 1, остання фіг. пра ­ воруч, верхній рядок). Вузьке поле цієї при ­ краси під фігурою лани оздоблено рельєфними рисками, що скомбіновані у вигляді трикутни ­ ків. До нижньої частини цієї речи на суставі прироблено ажурну підвіску. Фігура лани аналогічна сибірським фігурам зазначених тварин 3 ). ‘ 4. Прикраса до пояса підковувата з дуга ­ стим рельєфним орнаментом та дірочками. Роз ­ міри її: завширшки — 2,2 см, завдовжки — 2 см. На звороті є три короткі шпеники, якими її було прикріплено до ремінця (табл. І, нижній рядок, ліворуч). 11. Жіночі прикраси фатівизького скарбу складаються з 3 пар срібних сережок – підвісок, 2-х пар срібних браслетів і 5 брон- дзових бубонців. *) В. В. Саханевъ «Раскопки на сѣверномъ Кавказѣ въ 1911 — 1912 г.г.», Изв. Археол. Ком., вып. 56, Петроградъ, 1914, стор. 129 — 131. 2 ) Nandor Fettich,«Das Kunstgewerbe der Avarenzeit in Ungarn», Budapest, 1926, ct . 25. 3 ) Напр.подібна фігурка лани з сибірської збірки Ермітажу зображена у Толстого ii Кондакова — «Русск. древн.» в. ПІ, ст. 47, мал. 47. 4 ,50 Валерія Козловська 1. Сережки (інв. ч. ч. 33627 — 33628) (табл. I, нижній рядок). Розмір їх — завдовжки (з дужкою) — 5,8 см, завширшки в тому місці, де кінчається дужка (з кульками), — 2,8 см. Сережки ці мають овальну дужку й щиток. Дужка насподі оздоблена трьома круглястими опуклинами, коло яких вона з одного боку прорізана, щоб начеплювати її. Щитки фігурні — зразу звужуються, далі трохи розширюються й потім знов звужуються. У нижній частині вони мають обопільні чотирирубні опуклини. Навкруги вони оздоблені 8 пірамідками з трьох та восьми кульок. Під верхньою трикутньою пірамідкою щиток оздоблений рельєфним овалом. Сережки (інв. ч. ч. 33629 — 33630) (табл. І, нижній рядок, ліва пара). Завдовжки — 5,2 см; завширшки в найширшій частині дужки — 2 см. Вони складаються з овальної дужки й виливаної фігурної підвіски. Дужка в нижній частині оздоблена 2 парами дрібнень- ких прикрас, а на самому споді потрійною пе- телькою. Підвіска виливана, злегка розширена , посередині. З одного боку дужка прорізана, щоб чепляти сережку х ). Сережки (інв. ч. ч. 33631 — 33632). Розмір приблизний, бо в них бракує частини дужок, чому вимірити їх точно не можна: завдовжки — Мал 2. 5,1 см; завширшки — 2,3 см (табл. 1, нижній рядок, права пара). Сережки ці типу допіру що згаданих, але простіші за них. Дужка в нижній частині оздоблена потрійними опуклинами, а насподі — дугастою прикрасою й виступом. Підвіска кована, розширена в середині. Закінчується вона пірамідкою з кульок. Всі ці сережки – підвіски вилиті у формочках. Чепляли їх до завою. 2. Браслети (інв. 33633 — 33634) (табл. II, верхня пара). Діяметр (у найширшому місці) у ч. 33633 — 7,5 см, у ч. 33634 — 7,4 см. Кінці вони мають роз ’ єднані. Вироблено їх з срібної платівки завширшки — 1,3 см. У середній частині платівка ця була збита на товстий дріт (діяметром по ­ над 2 мм). Сліди від такої техніки вироблення залишилися у вигляді тонкої врізаної риси на внутрішній частині дроту браслету. Отже ця риса промовляє про те, що не дріт був розбитий на платівку, а платівку в од ­ ному місці згорнуто на дріт (мал. 3). Посередині браслетів і вздовж їх (до загорнутого в дріт місця) проходить реберце. Браслети (інв. 33635 — 33636; ч. 33636 має один кінець обламаний) (табл. II, середня пара). Діяметри обох їх — 6,2 см. Того-ж самого типу, що й попередні. Допіру – що наведена техніка вироблення на цих при ­ мірниках ще виразніша, — а саме: вузька частина браслету являє собою і) У сережки ч. 33629 дужка обламана біля петелькового орнаменту. ,Срібний скарб часів великого переселення народів на Чернігівщині 51 Мал. 3. вузеньку платівку, яка на внутрішній поверхні має повздовжну риску від загорнутих країв ширшої платівки. Широкі частини цих браслетів завширШки 1 см. Вони також мають роз ’ єднані кінці й повздовжні реберця на зовнішній поверхні. 3. 5 брондзових бубонців (інв. 33637 — 33641) (табл. 11, низ). У одного з них нижня частина поламана. Діяметр їх — 2,3, навкруги — 7,5 см· Кожний з них посередині оперезаний поземним бережком, який поділяє бубонця на дві частини — нижню з довгим рівним прорізом, який на обох кінцях переходить у круглі дірочки, й горішню, що має петельку. Пола ­ маний бубонець дає мож ­ ливість констатувати, що зазначений бережок, витиснутий з унутріш- нього боку, був також місцем, де з ’ єднувалися обидві півкулі бубонця. Кругла петелька з ’ єд ­ наними кінцями просунута наскрізь через стінки бубонця й тут закрі ­ плена. У середині вкладено по камінчику неправильної форми. Бубонці ці також могли бути прикрасою жіночого убрання. Цілком аналогічні бубонці було знайдено в могилах біля Маяцького городища Воронізької губ. разом з мідною фібулою, сережками й бубон ­ цями типу Сальтовських могил х ). Тому датувати їх можна не раніш VI в. нашої ери. Якщо жіночі прикраси фатівизького скарбу мало виявляють свою належність до певного народу, то далеко виразніші прикраси до пояса з цього-ж таки скарбу. Раніш уже було підкреслено аналогію їх з деякими речами, знайденими на Угорщині. Ці знахідки угорські вчені (Анфельди, Такас, Феттіч) вважають за гунські, доводячи, що ажурні речі з зобра ­ женням грифонів та хижих звірів, з привісками на суставах властиві цьому народові 2 ). Я вже зазначала, що речам типу фатівизького пояс ­ ного набору не знаю аналогії серед українських матеріяльних пам’яток часів великого переселення народів, а також підкреслила азіятський (си ­ бірський) характер сюжетів, зображених на них. Ці дані дозволяють звя- зати цей цікавий поясний набір з ім ’ ям Гуннів і вважати його, можливо, за першу знахідку гунських речей на території України. Кількість таких речей у нас не може бути великою, маючи на увазі короткий час, який цей нарід перебував на українському терені. *) А. И. Милютинъ. «Раскопки 1901г. на Маяцкомъ городищѣ», Изв. Археол. К-іи, в. 29; ст. 157. 2 ) Nandor Fettich , «Das Kunstgewerbe der Avarenzeit in Ungarn». Budapest, 1926, ст. 56 — 57. ,52 Валерія Козловська Що-до часу, до якого треба віднести зазначений скарб, то його .можна датувати часами V — VI ст. нашої ери. В цьому можна базуватися на бу­ бонцях VI в., що їх було знайдено разом із речами (поясним набором), ана ­ логічними тим, які д-р Нандор Феттіч датує початком V віку, з датуван ­ ням якого немає підстав не погоджуватися ’ ). ’ ) Фотознимки для таблиць викопав фотограф Всеукраїнського історичного Музею ім. Шевченка М. II. Сталінський, малюнки в тексті — худ. Ю. Ю. Павлович. ,Prof. LUBOR N1EDERLE. (Praha). SLOVANSKA ZAUŚNICE. Zâusnice visici v podobë ozdobnych krouźku z temene hlavy (patrnë në- jakého diademu) po skrânich, poklâdaji se v archaeologii za bezpećny znak hrobii slovanskych od IX. do XII. stoleti. Je to znâmâ these, kterou vyslovil jiz pî-ed 70 lety Jan Er. Vocel ve svych Parallelâch, po nom jin I a jeź neomylnë dotvrdily vsechny pozdëjgi nâlezy hrobù slovanskych. Je to opravdu vseslo- vanskÿ znak. Nebyl sice nosen u vsech Slovanu v stejné mire, nebot’ provâzi hojnë jen hroby zâpadoslovanské a ubyvâ ho smërem na Balkan a do zadnë- provské Rusi, — ale je zrëjmo, źe byl vlastni vsem hlavnim centrum slovanskÿm a z nich zë se rozchâzel s emmigracemi aź na obvod slovanského territoria. Co pri tomto archeologickém znaku zustâvâ stale nejasné, je jeho pn- vod, speciâlnë pftvod druhu nejduleźitejślho, pri nëmz jeden konec krouźku je roztepân a zahnut v dvojité uśko podoby pismene S. Odsud je cëskopolsky nâzev archaeologicky: n â u § n і c e esovitâ. Praslované podle vsech priznaku nosili v usich jednoduché krouźky s konci se dotykajic imineboprës sebe położonymi odedâvna a jelikoź i krouźky vsobé zavëëené, і krouźky s koncern v jednoduché üsko zahnutym jsou znâmy v Zâ- karpati jiź ze źarovych poli popelnicovÿch stupnë slezkého г ) je vidêti, zë zvyk nositi serie krouźku visicich po skrânich byl v zâkarpati prastarÿ a zé і forma s jednoduchym oëkem, prvni to stupeu k pozdejśi forme s dvojnâsobnym esovitym zâvitem byl rovneź starÿ. Zdâlo by se proto, źe se forma esovitâ vyvinula prirozenë zde nahorë, severnë Karpat, u pravlasti slovanské nebo vedle ni. Ale tomu tak nebylo. Nemâme dosud na severu esovitych zâuânic z doby prèd IX. stoletim a i kdyby se na§el doklad z VIH, byl by to stale doklad prilis pozdni proti nâlez&m z jihu. Na jihu pri hranicich rimského panstvi kolem severni Adrie nalézâme naopak kruh v S zakoncené uź z doby rimské. Tak v nâlezu u Cembri v Tyrolsku, u Sv. Michała v Krajinë, v Castelu Selvy v Tyrolsku (tento neovëreny) a zejmena v dulezitém nâlezu ’ ) Skotniky u Krakova (Wiener Praeh. Zs. II. 95). ,54 P r o f. Lu bo r Niederle zaroveho hrobu v rimskć nekropoli n San-Servola v Istrii, mezi jehoź kameny v malte vezely v8t§i kruhy s esovitym koncern 1 ). Таке należ zlatych zausnic ze sela Drnova (Noviodunum) v Krąjine 2 ) pochazi podle vśeho z hrobu doby rimskć (ale majf jen jćdnoduche oćko). U Bosne jsou ostatnia esovita zakonceni znania z doby predrimskć 3 ). Z techtó koncin se zaliba pro tuto formu sif-ila na sever (srv. hroby me- rovejske u Mertlochu v Bavorsku, u Ebringen v Breisgau) a kdyź doalpsk^ch zemi prisli Slovane, ocitli se zde rovneź pred touto forniou ozdobnych nausnic nebo zavesnych kruhu.Ale je zajimavo konstatovati, ze sice esovity krouzek take prevzali nebo imitovali, ale sprva jen nepatrne. Zprva se jim zalibily vice jine formy a ne forma esovita, ktera se teprve pozdeji stała tak typickym priznakem zapadniho a alpskeho Slovanstva. Slovanska nebo pravdepodobne slovanska pohrebistć VI. а VII. stoleti ukazuj! v alpskych zemich sice take krouźky s jednoduchym i esovitym koncern, ale jenom zridka, jednotlive a, mys- lim, jako nauSnice, vedle nichź jine formy były hojnejsi. V slovanskćm po- hrebisti u Michelsdorfu а ѵеікё Gorice nebylo esovite nauśnice, v Mistel- bachu jedina, v Hohenbergu, Krunglu a Bledu nekolik mało 4 ). Ale vedle toho nasly se v Michelsdorfu, Mistelbachu Hohenbergu, Krunglu a Bledu kro- uiky se zavesenymi perłami, v Bledu, Sredne Vsi, Hohenbergu a v Krunglu kruhy s ocky, na dolnim polokruhu a se zaveśenymi draty, same to predchii- dcove pozdfygich nausnic a zausnic 5 ). Таке forma vetsiho krouźku s końcem obtoćenym v massivni kuzel®) (Hohenberg, Keszthely) naleźi mezi tyto pred- chfidce, ać se dlouho udrźela (Bijelo brdo, Sinik). Isou to same vcci puvodu reckoorientalniho, byzantskeho, jejichź vzory sem prichazely pf-es Italii, nebo z vychodu pfes Bałkan. Prototypy jejich znanie ѵ VI. а VII. stoleti na Sicilii a v Aegypte. Podobny zjev vidime ostatni i v Albanii. Тергѵе pozdeji, myslim tak v dobę IX. stoleti ve§el nahle v oblibujedno- duchy krouźek esovity a to bud ’ usevernich SIovincu Pannonii nebo jeste spisę u ćechft a Slovakfi rise velkomoravskć. Tito Slovane zacali je take vyrabeti ve svych dilnach, jak pro potfebu dotnaci, tak i pro export,jnebot’ se zaliba v nich zacala rychle Śiriti dale! V ЇХ. а X. stoleti zacina esovita zausnice pravidelne provazeti hroby a należy v zem ich Slovanu polabsk^ch, pomorskych, polskych a v X. stoleti objevuji se ргѵпі ukazky i v Rusku. V nalezech XI. stoleti je jich zde vsude ріпо, i na jihu na pr. v Bilćm Brdu u Oseku nebo v Kio· stru. len na Balkane jich znanie mało. Таке v Rusku se neujaly v temiró jako na zapade, a to prolo, ze tam orientalni a Kerćskć diiny dodavaly ’ ) lahrbuch d. Zentral-Comm. I. 127. Ostatni doklady viz v mein Żivotu starych. Slov nu I. 592 — 593. 2 ) Podle zpravy reditele N. Żupaniće. 3 ) Żivot st. Slov. I. c. 4 ) Srv. Jahrbuch fiir JJtert. III. 220, 226, Bericht des Landesmuseum Rudolfinum fiir das Jahr 1907 (Laibach Tab. II), Archeol. Ertesito 1897, 135, 140, 145. ‘ ) Srv. po- znśmku predeślou. ’ ) L. C. a Wiss. Mitt laus. Bosnien und Herz. XII. 30, Hampel Altertiimer I. 439. ,Slovanska zauśnice 55 ve znacnćm mnoźstvi jinć druhy nausnic a zavesnych kruhu, jeź se zase stały charakteristikem Slovanu yychodnich. Ale i pri tom objevuji proste zauśnice s jednoduchym ockem i dvojityin esovitym. Такоѵу byi puvod podle dnesnich yedomosti tohoto sperku,jenź se stal v IX — XI. stoleti pro slova у tak y^znamnjhn. O tom, jak se nosił, z ceho by 1 yyraben a o podobnych dalsićh detailech pojednał jsem jiź na miste jinem, vy.se uyedenem 9· Zde se chci zminiti jeste o archaeologickćm terminu zauśnice. Toto slovo je sice vseslovanske, ale yyznamu ruznćho a v dnesnim archaeo ­ logickćm yyznamu yyskytuje se pomerne pozde, аскоііѵ to neni umely novo- tvar. Nejdrive je dolozena zausni ca ve smyslu zahlavec, pohiavek rukou zb ucho dany (za f. ^άπιςμζ) a tak patrne d luźno yyloźiti vetu z żiti Nifontova (rukopis XIII. stoi.): «Нифонтъ даяше си заушьницѣ», ktery jśem omyłem ve svem żivote starych Sloyanu uvedl pri yykladu o kru- zich zavesn,Vch 2 ). Druhy y^znain znamena złazu za usima, spec, onemocnelou złazu zausni, a k tomuto yyznamu yztahuji se staroceske doklady ze XIV. sto ­ leti v Claretoye Bohemafi vers 546 a Glossari v. 1829, na neź mne upozornil prof. V. Flajshans. Vobou pfipadech sloyniku Claretoy^ch znać i zauśnice jakysi labuźnicky pokrm (fercula) sestayajici z tućnćho zausi 3 ). Treti yjtznam zauśnice je ozdoba yisici na hlave za usima po skranich a v tomto yjtznamu znam starć doklady v ćesfine teprve z poćatku XV stoleti, v polstine z doby jeste pozdćjśi . V ćestinć sem patri «z a u s e n у e z 1 a t e» u Komestora z r. 1404 4 ) a zauśnice v Hadani pravdy a Iźi pana Ctibora Tovacovskeho z r. 1467: «tkanie, cetek a zapon a zausnic zlatych i źenklfty vtyle» 5 ). Vpolstine znamzatim jen doklad ze XVII. stoi, z Twardowskćho u Lebińskćho (Mater. do słown. hist. 1. 105): «z gładkich wiszą zausznice skroni». Ze starć ruSsiny u Sreznevskćho analogickćho dokladu neni, nebot uvedeny vyse z żiti Nifontova yztahuje na zauśnice ve smyslu jinem. Starsiho dokladu pro zausnici ve yyznamu ozdoby tedy nemameaneni proto yyloućeno, ze tyto ozdobne kruhy, o nichź ov§em nekdy пеѵіте byly- li noseny ve ylasech, ci take v usich, nazyyaly se zprvu jinak. Domnivam se, ze se na ne vztahovalo puvodne slovo u s e r ę d z b, u s e r ę d ъ, jeź se yyskytuje v nejstarsićh prekladech Pisma a jinych starych textech za i. ένώτιον, έμπλόζιον, τροχίςζος. 6 ). Podle noveho yykladu Knuta Knutssona nevzniklo *) Żivot Slov. I. 594 sl. 2 ) Sreznevskij Мат. 1.957 (srv. i str. заушити, заушати). Srv. Żrvot st. Slov. I. 588. 3 ) U Bohemari 546 cierne: «faux zausnycze (sit). Hec fercula dicta memento»; v Glossari 1829 i «fructula povidla. svitek оѵіга, faux zaus- sniczka». ■*) Ed І. V. Novak 1. 82 (Sbirka pramenu). Tvar zauśenie misto zauśnice je podle V. Flajshanse jen Soukromy ѵугоЬек komestorfty, ale to na existenci a yy ­ znamu slova nic nemeni. ‘·) Soućasny ѵеспу doklad vidime na kresbć źeny se zavcsnymi kruhy ve ylasech v bibli Velislavovć. Srv. Żivot st. Slov. I. 602, obr. 90. *) Srv. doklady u Sreznćyskeho Мат. 111. 1264. ,56 Prof. Lu bor Niederle a nemohlo z fonetickych diivodu vzniknouti sl. userędz ь, (podobne jako lit. o s e r i n g) z gotskeho *a u s a-h r i g g s nebo *a u s i-h r i g g s, nj’brź z nejakecho zapadogermanskeho *o s e r i ti g e, *o s e r i n g (t. j. Ring mit Oese) a ne pred VI. stoletim 1 ). Vjtznam *oseringaz toho sl. useręgb hodi se ov§em nejlepe na takovy typ ozdoeneho kruhu, jaky se pocal od VIII. stoi, śiriti k severnim slovanum а ѵ IX — X. stoi, uż byl obvykiou ozdobou hlavy. le proto dobre możne, ze nov>’ vj*znam germansky znacie! specialne kruh suskein.byl ргѵпіт a piivodnim terminem pro zausnici s jednoduchym nebo esovitym ockem a ze teprve pozdeji pri rozvoji exportu ceskopolskćho vzniklo поѵё domaci oznaćeni — «zauśnic e», można ostatne dosti casne uż ѵ X — XI stoleti, trebas je doklad pro to v hodne pozdejsi. 2 ) Knutsson, Ober die sog. zweite Palatalisierung in den sław. Sprachen. Acta univ. Lund. 1925, XXI 135. ,КАТЕРИНА МЕЛЬНИК-АНТОНОВИЧ. (К и ї в). ДО АРХЕОЛОГІЧНОЇ СТАТИСТИКИ СТЕПОВОЇ ПОЛТАВЩИНИ. Влітку біжучого 1927 року мені довелось перевести невеличкі архео ­ логічні розвідки на Полтавщині в околиці залізничої станції Драбово- Барятинської, колишнього Золотоноського повіту , нині Прилуцької округи. Розвідку переведено за поміччю і коштом директора Драбівської Дослідної Агрономічної Станції М. О. Левицького, якому складаю тут щиру подяку. Приблизно J / 4 кілометра на S. Е. од вокзалу починаються грунти Дослідної Станції; тут на самій межі помічається невеличка купка моги ­ лок звичайного степового типу, низьких та широких, що майже до непо ­ мітносте розволочено оранкою. Тепер їх можна зазначити 4 — 5; най ­ більшу перекопано під дорогою на межі; три могилки поруч з нею на До ­ слідному Полі; дві було далі за дорогою, але зараз їх розкопано під се ­ лянські льохи. Приблизно г / 4 кілометра на полудень од цих могилок, в полі, стоїть так звана розкопана або роблена могила зви ­ чайного типу. Кілька кілометрів далі на S. W. на степу видко майданове городище з кількома додатковими валами. Далі в другий бік на N. Е. N кілометрів за 6 од станції, по високому вододілу понад р. Чумгаком (до ­ пливом Оржиці), вимальовується чимала могила звичайного степового типу — широка й округла. Отже частина степу на обширі 10 — 15 кіло ­ метрів зберегла виразні ознаки колишнього заселення,що заслуговують на наукове дослідження. Розкопано ту могилу, що найліпше збереглась на Дослідному Полі при дорозі. ………….. . Могила заввишки 70 сантиметрів, діяметр насипу 20 метрів, розкопку переведено круглою ямою 10 метрів діяметром. Насип складає місцева чорноземля, трохи піскувата, міцно злежана, густо переточена од верху до самого глибокого цілика незчисленними норами ріжних звірят, почи ­ наючи польовою мишкою та кінчаючи великими гризунами, а почасти ,58 Катерина Мельник-Аитон ович й хижаками 4 ). В тих норах часто траплялись поодинокі людські кістки цілі або поламані. В західній частині насипу, 20 сантиметрів вище поля, ЗО см од краю ями, знайдено скелет дитини років 3, головою на захід, сильно скорчений; кістки всі роздушено з землею, почасти розтягнено по норах. На грудях знайдено черепочок з чималого грубого посуду міц ­ ної темної глини, зробленого без колеса і досить добре випаленого; на ньому видушено па/цщями впоперечні смужки. Жадної присипки або підстилки, навіть сліду домовини не помічено; всі кісточки обкипіли міцною сірою коркою од земляних солів, що свідчить про їх вельми велику стародревність. Далі по всій площі ями знаходились поодинокі шматочки черепа та побитих кісток дорослої людини, так само обкипляних сірою коркою. На ЗО см нижче поля, майже на половині круга, 2,50 метра од захід- нього краю, зазначилась широка домовинна яма в напрямку з заходу на схід; 15 см глибше дуже тонкий шар зотлілого дерева з рештою бере ­ зової кори (мабуть з березових обаполів). На тім помості скелет чоловіка середнього віку, випростаний навзнак головою на захід; череп на правому боці ліва нога просто, праву руку й ногу розтягнено далі по норах. Біля клубів, трохи нижче пояса, два шматочки невеличкого круглуватого за ­ лізка, остільки поіржавлені, що ніяк не можна визначати самої речи *) Всі голови та кісточки привезено до Київа для наукового опреділення. ,До археологічної статистики степової України 59 (найбільш подібне до пряжки). З лівого боку біля самого черепу лежить коняча голова з пробитим тім’ям, всі чотири голяшки та копита покладено в ногах небіжчикові; під ними так само помітно тонкий шар потлілого дерева; все инше — сустави, ребра, плічка, стегна, себ-то кінська шия, тулуб та ноги відсутнє — жадної кісточки з того не знайдено ніде в могилі до самого грунту. На 40 см під цим самим небіжчиком, а на 85 см нижче поля, в тім самім напрямку, трохи ближче др середини ями, друга домовина значно давніша. Скелет вельми попсований лежить на лівому боці сильно скорчений: литки зовсім притулено до стегон, руки збереглись тільки до ліктів, обидві ключиці та значна частина (позвонків) суставів лежали в порядку. Більшість»жісток порозпадались і вельми потрюхли, особливо зісподу. На деяких видко слід червоної фарби, що часом просякла і вглиб так званих губчастих кісток. З правого боку, 60 см од скелету, лежав шматок ребра великої тварини та кілька чималих птичих кісток (всі вкриті сірою коркою), що мабуть було покладено з м’ясом на харч небіжчикові. Під скелетом помічається тонкий шар зотлілого дерев’яного порохна .та одно дрібненьке зернятко вугілля. Жадних речей або при ­ сипки дїе помічено. : д6мовинну яму в чорноземному грунті нічим не зазна ­ чено/ПродиноїГі _ шматочки черепу, більшість ребер та довгих кісток, дрібні сустави пальців та спини, що всі вкриті стародавньою сірою кор ­ кою, роздягнено на ріжній глибині по всій площі могили. Не вважаючи на такий бідний похорон, розкопана могила все-ж таки дає певні підстави для деяких висновків. 1. Маємо невеличку групу типових степових могил, які звичайно бувають в околиці «роблених» майданових могил або городищ. В таких могилах звичайно буває похорон скорченого типу, часом поодинокий, частіше колективний (вдвох і більше). В даному разі маємо похорон з двох ріжних епох, вельми віддалених поміж собою: основний або первісний похорон тут — дорослий скелет скорчений; дитину, теж скор ­ чену, може одночасно з ним, або й пізніше прикопано поблизу зверху, тоб-то вже на могилі, просто в насипу, без ями. Недбале урядження до ­ мовини, в противність тому, що помічається напр. на Харківщині та взагалі далі на схід, цілковитий брак будь-якої присипки або підмазки, ритуального посуду, окрас або яких побутових речей, крім кількох кі ­ сток з домових тварин, — все те свідчить про найпізнішу добу скорче ­ ного похоронного звичаю. Положення тіла ще додержують, а решту що ­ до змісту вже занедбано, як непотрібне. 2. Похорон з конем є звичайний типовий похорон кочуна в давнішій, вже готовій степовій могилі. Але й тут ми вже бачимо певну одміну — мо ­ дифікування: замість цілого коня, загнузданого та з відерцем, і самого лицаря, озброєного, як бува по инших сторонах, ми маємо саму голу ко- ,60 К а т е р и и а М е л ь и и к – А н г о н о в и ч пячу голову та чотири литки з бабками та з копитами, себ-то ніби тільки символ коня; тулуб і стегна, все що звичайно їдять кочуни, мабуть було спожито в часі похорону десь осторонь, бо по всій могилі не знайдено з того ані сліду. Ця подробиця також приводить до висновку про пізнішу добу кочунського похорону. Не берусь докладно зазначити, до якого саме з тюркських племін може належати цей похорон, але з огляду на положення даної місцевости понад річкою Чумгаком, на північно-західньому пограниччю стародавнього по ­ ловецького степу, з огляду на певні відміни, що помічаються в так званих впущених кочунських могилах по инших сторонах, напр., на Київщині в колишньому Пороссі, можна, здається, припустити, чи не є тут якийсь пізніший половецький варіянт степового похорону. В кожнім разі дозволю собі навести цей розкол як один з аналогіч ­ них фактів що-до археологічної статистики наших степових могил. ,ВАЛЕНТИН ШУГАЄВСЬКИЙ. (К и ї в). ЩО ТАКЕ «КАНАК»? Етюд з галузи вивчення речей особистого вбрання Старої України. В документах XVII — XVIII вв., що в ріжних випадках подають реєстри речей хатньої обстанови й побуту, иноді поміж речами особистого вбрання згадується «канак» 1 ): «Каначокъ рубоѣновый зобохъ боковъ» * 2 ). х ) Варіанти: «конакъ», «коиачокъ» «каначокъ». 2 ) «Року 1732, мая 18. Реестръ рѣчей материнъскіхъ, сколко імѣетъся на лице, взятихъ панею Мариею Ситенъскою, когда пошлюбила въторимъ бракомъ* (Тр. Черн. Предв. Комит. по устр. XV Арх. Съѣзда въ Черниговѣ, Ч., 1908, с. 22). 3 ) «Декрет Генеральной Войсковой Канцеляріи« 1749 г. об уступке имений жены черниговского судьи Василия Томары, Пелагиею, мужу своей внучки Екатерины, чер- ниговского хорунжему Василию Комаровскому» («Обозрѣніе Румянцевской описи Малороссіи, Ал. Лазаревскаго», Ч., 1866, сс. 30 — 31). *) Реєстр речей посагу дочки прилуцького полковника Григорія Галагана Парас- кеви, що одружилася 1768-го року з бунчуковим товаришем Степаном Лашкевичем, ■«Галагановскій Семейный Архивъ», «Кіев. Стар.», 1883 ,ХІ, с. 465. 5 ) Тестамент прилуцького полковника Григорія Галагана, складений 1771 р., Ibid., с. 461. •) Канак — слово не польське, а татарське; його запозичили в Татар і Поляки, і Українці. Прим. ред. ’ ) П. П. Дубровскій, Полный словарь польскаго и русскаго языка. Часть польско- русская, Варт, 1906, с. 164: «Kanak — u, м. — ожерелье (женское украшеніе)». «Клейнотовъ женскихъ: передъ, ланцужковъ, канаковъ, червонцовъ, дукатовъ 3 )»… «Каначокъ алмазній въ 10 алмазахъ і 1 рубинъ». «Коначокъ рубиновій зъ великимъ шафіромъ и около діяменти, цѣна оному тисяча рублей» 4 ). «Тутъ же остается въ Сокиринцяхъ перестенковъ 12; коначковъ 4, табакерокъ золотихъ 2, да сундуковъ два з сребною посудою» 5 )… Що-ж саме означали цим терміномё? Канак — польське слово 6 ), озна ­ чає намисто 7 ). ,62 Валентин Ш у г а є в с ь к и й Горбачевський у своєму відомому «Словарѣ древняго актоваго языка сѣверо-западнаго края и Царства Польскаго» також вважає його за рід намиста, «що носили пані ї в половині ХѴП ст.» 1 ). Але в українських до ­ кументах XVII — XVIII вв. цьому слову надане инше значіння і воно означає иншу річ, як це показує порівняльна аналіза згадок про «канак» у документах, що вказують иноді і деякі ознаки його. Самійло Величко в першім томі своєї «Лѣтописи» оповідає, посилаю- чися на «рукописныхъ лѣтописцовъ козацкихъ», що польський короле ­ вич Володислав, від ’ їжджаючи з-під Хотина по закінченню Хотинської кампанії з Турками, відвідав 1625 р. 21 жовтня табор допомічного козаць ­ кого війська, що стояло тоді під Хотином. Прощаючися з гетьманом Сагай ­ дачним і всім військом, він дякував їм «за щирую и вѣрную службу въ воен­ ной окказіи висвѣдченную» запевняв їх у вдячності свого батька короля Жигимонта II І, і «даровалъ при томъ же Сагайдачному канакъ щиро ­ злотній, въ осмдесятъ шесть червоиихъ бывшій, на богатой фіялковой стонжцѣ * * 2 ) завѣшенній, на которомъ зъ едной сторони была персона отца его Принцъ Владиславова, короля Жигмупта, виборними рубѣнами оса- женая, а зъ другой сторони былъ орелъ гербовій короны Полской, найви- борнѣйшими шафѣрами обложенній. Що гди даровалъ Принцъ Сагайдачному , *) Вильно, 1874, с. 178. 2 ) Стрічці. ,63 Що таке «канак»? тогда его зъ постели зведено и на ногахъ поставлено 1 ); якій канакъ Владиславъ самъ зложилъ на Сагайдачного и поциловалъ въ голову» 2 ). З наведеного опису предмета, що його королевич Володислав поклав на гетьмана Сагайдачного, видно, що в даному разі канаком назване не намисто, себ-то шийна прикраса, що охоплює шию і складається з кількох приблизно однакових предметів, але окремий, великий (порівнюючи з зви ­ чайними елементами намиста) предмет, який треба було носити на шиї, повішений на стрічці. Маючи медалевидний характер — зроблений він з золота, двобічний, з виображенням голови держави й державним гербом — він разом з цим не був медалею; можна було-б чекати, що його буде на ­ звано «дукатом» 3 ), цеб-то назвою особливого гатунку монетовидних чи медалевидних шийних прикрас. Але його названо якраз канаком — отже він відріжнявся від дуката 4 ). В реєстрі речей підскарбієвої генеральної Марфи Степанівни Скоро ­ падської, складеному невдовзі по 1745 р. 5 ), є важлива вказівка назовніш- ‘) Сагайдачний лежав у ліжку, тяжко поранений. Після того він вже не вичуняв і вмер у травні 1622 р. 2 ) Лѣтопись Самоила Величка, изд. Врем. Комисс. для разбора древнихъ актовъ, т. І, К., 1848, Додатки, с. 35, 36. В перекладі Записок про Хотинську війну Матвія Титлевського, вміщеному в історичній збірці Стефана Лукомського, 1770 р. (вид. в’ІѴт. Лѣтописи С. Величка, с. 151 — 182), в оповіданні про ту-ж таки подію сказано, що Володислав подарував Сагайдачному портрет Жигимонта 111 з польським орлом на другім боці, обсаджений рубінами й сапфірами, вартістю 70 червінців (с. 175). 3 ) «Дукач», «лычман» пізніших часів. 4 ) Треба відзначити, що Жигимонт III в подячнім листі з 12 січня 1622 р. гетьма ­ нові Сагайдачному й війську за послуги в Хотинській війні каже між иншим, що по ­ силає гетьманові корогву, булаву і «Kanak w pięć set talerów». Сагайдачний в відписнім листі до короля українською мовою дякує королеві за «клейноти войсковіе — пороговъ, булаву, и за к а н а к ъ». Що саме являв собою цей «канак» — напевне не відомо. В ро ­ сійському перекладі грамоти Жигимонта III, до неї прикладеному (Лѣтопись Величка, т. 1, приложенія, с. 42 — 5), це слово перекладене словом «цѣпь». Але-ж у згаданій збірці Лукомського (прим. З на с. 4, л. І) в викладі подячного листа Жигимонта III Сагайдачному (Лѣтопись С. Величка, т. IV, с. 177) сказано, що король подарував Сагай ­ дачному корогву, булаву і «п о р т р е т ъ въ 500 талеровъ битыхъ»; Сагайдачний, від ­ повідаючи, дякував королеві за його ласку, «а особливо за знамя и за булаву и за портрет ъ». Збірник Лукомського складено в третій четвертині XVIII ст., коли термін «канак» існував ще в живій мові і значіння його мусіло бути добре зрозуміле серед людности; тому треба думати, що переклад грамоти Жигимонта III, що зробив Лукомськйй, точніший, і що присланий до Сагайдачного «канак» був дійсно портрет, а не ланцюг; це тим більш імовірно, що вказана в грамоті вартість канака — 500 тале ­ рів занадто висока для ланцюга, хоч-би й золотого. °) М. С. Скоропадська, дочка стародубівського війта Спиридона Ширая, була в першому одруженні за військовим канцеляристок) Яковом Чарнишем.Коли вона одру ­ жилася вдруге — з генеральним підскарбієм Михайлом Василевичем Скоропадським, вона розподілила речі, що дістала від першого чоловіка, між його дітьми — дочкою Ганною і трьома синами. З цього приводу і складено цитований тут реєстр, виданий у «Черн. Губ. Вѣдомостяхъ», 1858 г., No 23, часть неоффиціальная. ,64 В а л е u т и и 111 у г а є в с ьк и ii ній вигляд канака, що його зазначено в реєстрі поміж иншими жіночими прикрасами. Ця вказівка дає, разом з тим. змогу розгадати значіння двох предметів, вміщених поміж численних жіночих окрас у двох описах з пер ­ шої четвертини XVIII в., що мають визначну історичну вартість — «Ре ­ естрѣ имѣнія Семена Палія» (1704 р. 1 ) і в «Книгѣ пожиткамъ бывшаго Черниговскаго полковника Павла Полуботка» (1724 р.). В реєстрі Скоропадської вона передає дітям її першого чоловіка між иншим «коначокъ орликомъ с д ѣ л а н н і й». В реєстрі-ж майна С. Палія, у відділі «Клейноти и сплендори женскіе» читаемо: «штучка една кшталтомъ орла зъ рубѣнками, зъ чотирма шмаракгдами» 2 ). Це не «запона» (аграф), і не «ланцюжок», і не «маниста», і не сережки, бо ці речі названі пізніше в цьому-ж таки відділі. З другого боку, ні в цьому відділі, ні взагалі в реєстрі нема терміну «канак», хоч самого предмету, як звичайної шийно-нагрудної прикраси, не може тут не бути. 1 ) Лѣтопись Величка, т. IV, Кіевъ, 1864, с. 111 — 132. Висловлюємо щиру подяку академикові Д. І. Багалію, що звернув увагу дослідників української побутової ста ­ ровини на цей цінний документ. 2 ) Реестръ, с. 118. 3 ) «Книга», с. 5. Поміж хрестами ця річ записана очевидячки тому, що в орла був «надъ главами крестъ»; до инших відділів — «серги», «женскихъ цѣпей золотыхъ», жем ­ чужныхъ перлъ» — він мабуть зовсім не пасував. *) Майор Михайло Раєвський, лейб-гвардії сержант Львов і инші. 6 ) Всюди в описі уживано великоросійських назов: «палата, завѣси, горница,, поставецъ, свѣтлица, кровать, хоромы, яхонтъ, лазоревый, пуговицы, цѣпь, ленты, ворворки» і т. д. і т. д. Порівнюючи ці дані з виїценаведеною формою канака, «орликомъ сдѣланного», ми мусимо визнати, що штучка «кшталтом орла» і є канак. Особи, що складали реєстр, або не знали цього терміну, або не зрозуміли призначення предмета. Безперечно канаком був і «орелъ золотой, над главами крестъ, въ немъ искръ яхонтовыхъ красныхъ 45, въ срединѣ изумрудъ зеленый» — пред ­ мет, записаний у відділі «женскихъ крестовъ» у «Книгѣ пожиткамъ Павла Полуботка» 3 ). Тут його не названо властивою йому назвою з цілком зрозу ­ мілої причини: опис складали російські офіцери 4 ), що, звичайно, не могли знати місцевих українських назов предметів 5 6 ). Таким чином, ми бачимо, що канак иноді мав — і доволі, здається, часто — форму орла, зробленого з металу і прикрашеного коштовним ка ­ мінням. В деяких випадках каміння було основним елементом канака, а метал мав допомічне значіння держална, оправи, як це видко з наведених вище цитат: «каначокъ рубѣновий зобохъ боковъ», «коначокъ алмазній въ 10 алмазовъ и 1 рубинъ», «коначокъ рубиновій зъ великимъ шафіромъ и около дияменти». До типу канаків цього роду належить правдоподібно і «(штучка) другая круглая зъ рубѣнами», зазначена в реєстрі Палієвого ,Що таке «канак»? 65 майна. Що це був канак — свідчить вміщення його в однім реченню разом з «штучкой кшталтомъ орла» і одне наймення для обох — «штучка». Є ще така вказівка на можливу форму «канака»: «кручковъ срѣбнихъ визолочеііихъ въ обѣ сторони по двѣ пари, которіе въ реестрѣ госпожѣ подскарбіиной написани канаками» х ). З ’ єднуючи до купи наведені дані, можна зробити висновок, що канаком звали в Старій Україні предмет, що уживали як шийно-нагрудну окрасу, яка мала ріжноманітну форму — фігури орла, монето-чи медалевидну, то подібну до фігурного гачка, то форму чисто орнаментальну, що мала бути фоном для каміння, з якого «канак» складався, і т. д. 1 2 ). 1 ) Вищезгаданий реєстр М. С. Скоропадської. 2 ) Це лише приблизний огляд форм; ріжноманітність фігур у невеликій кількості наведених прикладів свідчить про те, що вони не вичерпують реєстру тих форм, що їх міг мати канак. 3 ) Діяманти («алмазы» і «бриллианты») — лише в пізніших часах. 4 ) Відділ Культів, No 241 , 1926 р. Євангеліє це вступило до музею з чернігівського Троїцько-Індійського манастиря. ») ,,Сїе Склтог IJ ka I i зд – ііллно 34 oifi Ї г Ь лініа Існдора ЧірнАкского S ’ скатонііколд – ікскні ‘ ГадАцкїй /Интрх з t І дюнастнрккого (sic!) апозлота спрошнїЇА 11757 года грЕіі^іа кагн фіяітокх 5 піодокиною и золот: 5 : “ Матеріял канаків був метал — золото чи срібло головним чином, а також коштовне каміння, переважно рубіни, смарагди, сафіри, а також діяманти 3 ). Прикрашування коштовним камінням є, правдоподібно, харак ­ терна риса канака, що відріжняє його від «дуката» в тих випадках, коли своїм типом він був близький до нього. Таким чином своїм призначенням і зовнішнім виглядом канак наближається до сучасного кулона. Що-до відношення його до намиста, то він міг бути частиною його, головною центральною його підвіскою. В музеях і приватних збірках України схоронилася певне чимала кіль ­ кість речей, що їх можна було-б визначити як канаки. Особливий інтерес являють собою ті з них, що за їх типом їх можна було-б ув ’ язати з характер ­ ними рисами канаків, описаних в історичних документах. Ми маємо змогу зараз назвати три таких примірники. Двоє з них зроблені «кшталтомъ орла» і таким чином подібні до вказаних зразків, згаданих у реєстрах речей М. С. Скоропадської, С. Палія й П. Полуботка; третій є аналогічний «штучке круглой зъ рубѣнами», що міститься в реєстрі Палія. Перший і третій належать Чернігівському Державному Музеєві. їх вправлено в горішню дошку цільного срібного окладу євангелія київського друку 1746 р. 4 * ) і разом з двома иншими прикрасами вони становлять чо ­ тири окремі додаткові окраси оклада. Оклад, барокового типу, зроблено 1757 р. на замовлення галицького Святомиколаївського манастиря, якому .належало саме євангеліє, за ігумена Ісидора Чернявського (див. мал. 2). Про оправлення євангелія зберігся цікавий запис, зроблений ритуванням на долішньому заломі долішньої дошки окладу з унутрішнього боку 6 ). ,бб Валентин Ш у г а є в с ь к и й В центрі горішньої дошки окладу у великому овальному вінці накарбовано досить високим рельєфом виображення розп ’ яття з передстоячими; в кут ­ ках, в овальних медальйонах — чотири евангелиста. Між двома доліш ­ німи медальйонами, в малому бароковому овальному картуші викарбо ­ ване покладення до гробу, а між горішніми — воскресіння. На долішній дошці окладу, в центрі, в овальному вінці — виображення на цілий зріст св. Миколи Мірлікійського, патрона гадяцького манастиря, також карбо ­ ване. Вгорі й долі в невеличких барокових картушах — благовіщення й обрізання. По кутках — чотири «пуклі» («жуки»). На вільних площи ­ нах обох дощок окладу, головним чином коло медальйонів і навкруги їх, в ’ ються віти аканту в бароковому трактуванні. Крім того, коло цен­ тральних медальйонів особливі схожі на роги волюти, характерні в баро ­ ковім декоруванню. Далі, на горішній дошці, вгорі, між картушем з виоб- раженням воскресіння і центральним виображенням вправлено восьми ­ кутній, плаский, досить великий сердолік, оточений опуклим кільцем з рівчачками, в яке вставлено дванадцять невеликих діямантів. Долі, між картушем з виображенням покладення до гробу і центральним виображен ­ ням, симетрично до горішньої вставної окраси, вправлено овальний зеле ­ ний камінь х ), а круг нього, в опуклому кільці — шість діямантів * 2 ). Ці дві прикраси трохи незвичайні для окладів євангелій; але зовсім незви ­ чайне явище — чотири згадані додаткові окраси (див. мал. 2). 9 Здається хризопраз, але можливо, що й скло. 2 ) Жадних марок і йменпиків на окладі не знайдено, навіть після уважного обслі ­ дування його. Разом з тим не можна не звернути увагу на те явище, що загальною композицією барокового орнаменту і його трактуванням цей оклад дуже нагадує оклад 1749 року, з клеймом майстра Ф. Л. на євангелії 1746 р. київського друку, що належить Всеукраїнскьому Історичному Музеєві в Київі (видав його Д. М. Щерба- ківський, «Оправа у київських золотарів XVII — XVI 11 вв.», Київ, 1926, с. 35, мал. 24). Разом з цим оброблення орнаменту горішньої половини середника долішньої дошки гадяцького євангелія майже зовсім тотожне з таким-же обробленням горішньої частини середника горішньої дошки київського євангелія — з зовсім однома ­ нітним обробленням поверхні схожих на роги волют лускою. Також подібно оброб ­ лено дрібниці з коштовним камінням на обох євангеліях. З другого боку виображення євангелистів і символічні фігури коло них у чотирьох кутніх медальйонах чернігів ­ ського (гадяцького) євангелія трактовані абсолютно тотожньо зтими-ж виображениями на оправі євангелія 1717 р.; оправа ця 1722 року, роботи київського майстра Яреми Біленького (належить Київському Музеєві, видана в Д. М. Щербаківського, op. cit., с. 26, мал. 14). На жаль, брак місця не дає змоги спинитися тут у звязку з наведеними даними на питанні про авторство оправи гадяцького євангелія. їх прикріплено до поверхні оклада тонкою, майже непомітною дро ­ тинкою, просунутою крізь товщу оклада, і окантовано особливими опук ­ лими бордюрчиками, які підвищуються над масивною площиною оклада, відповідно до лінії контуру прикрас, і таким чином доводять, що вже роб ­ лячи оклад, взяли на увагу потребу прикрасити його пізніше додатковими ,Що таке «канак»? 67 Мал. 2. ,68 Валентин Ш y га є вськ и й накладними фігурами (крім карбованого орнаменту). Дві великі горішні прикраси, цілком подібні одна до одної, лежать з обох боків горішньої частини центрального овалу, безпосередньо під горішніми медальйонами з евангелистами. Розмір цих прикрас: висота — 8,5 см, ширина — 7,2 см. Вони являють собою чисто орнаментальні ажурні пласкі фігури, зроб ­ лені з срібла й коштовного каміння, майже круглої в загальній схемі форми, але з витягнутими в сторчовому напрямку килевидними виступами. По зо ­ внішньому краю кожної фігури йде вузенька срібна смужка, що складається з трьох, з кожного боку злегка вигнутих, дужок, які вгорі й унизу сходяться згаданими килевидними виступами. В центрі обох фігур вміщено восьмича- стинні трохи опуклі розетки; їх оточують суцільні вінки, що складаються з восьми досить великих стилізованих квіток на тоненьких стебельцях, з парами маленьких, симетрично розташованих вигнутих листків. Вінок займає всю просторінь між розеткою та зовнішньою смужкою і з ’ єднаний з нею кінчиками листя й квіток і тоненькими вусиками, утворюючи в не- заповнених місцях тонкий гарний ажур. Фігури рясно прикрашено коштовними каміннями і почасти імітацією: в центрі розетки вміщено великий смарагд 4 ), решту поверхні обсаджено невеличкими (двох розмірів) пласкими рубінами й смарагдами, що дають дуже живу й ефектну кольорову гаму. Тонкі вусики — перемички вкрито зеленою, синьою й білою емалею. З боків долішньої частини центрального медальйона, над нижніми ме ­ дальйонами з евангелистами прикріплено дві инші фігури, що прикра ­ шають оправу. Права — пласка, в загальній схемі майже кругла * * 2 ), але має витягнуту назовні долішню частину, яка утворює килевидний виступ з двома відігнутими в боки загостреннями. В центрі фігури вміщено золо ­ тий хрестик з золотими трилисниками, що виходять з кутків перехрестя в обидва боки. Просторінь між хрестиком з трилисниками і зовнішньою хвилястою смужкою — рамочкою вкрито ажурним квітково-рослинним ор ­ наментом. Хрест і трилисники обсаджено пласкими рубінами; на пере ­ хресті — смарагд. Решту частин вкрито барвистою мережаною емалею 3 ). В горішній частині фігури помітно зріз — можна гадати від ушка, що ко ­ лись було тут. >) Мабуть скло з фольговим підкладом; в правій прикрасі його бракує (вій випав). 2 ) Лінія контуру її складається з таких самих дужок, як і у великих фігурах. Розмір її: 4, 5X5, 4 см. 3 ) Більша частина її висипалася. Ліва прикраса являє собою фігурного орла, особливо для нас ціка ­ вого. Важлива відміна її від трьох попередніх у тому, що вона двобічна й опукла з обох боків, — з долішньої більше ніж з горішньої. Не дуже прилягаючи до площини оклада, вона частково виявляє декоративне об ­ роблення її долішньої поверхні. Розмір її 4×5,4 см. ,Що таке «канак»? 69 Своїм типом це фігура московського геральдичного орла XVII віку. Він двоголовий, з розгорненими й поставленими майже сторч крилами, з трапезуватим хвостом і шестибічним щитком на грудях, витягнутим у сторчовому напрямку. Голови увінчано одною загальною великою п ’ яти- зубою короною. За вийнятком голів, перемички між ними, що виступом угору підтримує корону, і лап вся решта поверхні фігури орла поділена неглибокими подвійними борозенками, що дають дуже схематизований вигляд пір ’ я, і обсаджена пласко покладеними платівками рубінів та ч о – т и р м а смарагдами х ). Вказані ж спочатку частини, инакше прикрашені, вкрито мережаною емалею: червоною, білою, чорною й жовтою. Другий бік фігури, оскільки її можна розглянути збоку, оброблений вставками кольорової емалі, з додатком до названих кольорів блакитного. На кінці середнього зубця корони,’цеб-то на найвищім місці фігури, ясно помітно згладжений зріз, безперечно від вушка, що раніш було тут, прилютоване до фігури. Порівняльне вивчення оправи євангелія з одного боку і змальованих прикрас з другого показує, що ані стиль їх, ані манера виконання, ані характер мотивів, ані спосіб декоративного оброблення їх поверхні — не мають нічого спільного. Прикраси виготовлено в иншому місці, робили їх инші майстри і зовсім не з тим, щоб прикрасити ними євангеліє. Це твер ­ дження можна довести тим, що обидва менші предмети мали вушка або кіль ­ ця, щоб їх вішати * 2 ), а фігурка орла має декоративно оброблений зворотний бік; цього не могло-б бути, якби ця річ призначалася для прикраси оправи євангелія, цеб-то для того, щоб її можна було зворотним боком прикріпити до поверхні оправи. 9 По одному смарагду в основах лан, один у центрі горішньої частини корони, один був колись у центрі нагрудного щитка, але тепер його бракує. 2 ) Киловидні виступи більших фігур також обрізані і очевидячки мали якесь про ­ довження. * 9 Спрощене, менш декоративне оброблення долішнього боку власне шийно-нагруд ­ них прикрас, що підвішувалися за допомогою вушок чи кілець до ланцюжків, намист, стрічок і т. д., і раніш і тепер є явище цілком звичайне. II. Ми не ставимо собі завдання рішати тут питання, на що призначалися спочатку два більші предмети — це вийшло-б за межі нашої теми. Але дві менші прикраси, без сумніву, «канаки». Це видно, по-перше, з вищезгаданого факту існування в них вушок або кілець для підвішування їх, а в фігурці орла — з декоративного оброблення її обох боків — одного бідніше ніж другого (емалею замість коштовного каміння): очевидно передбачалося, що підчас користання фігуркою буде видно обидва боки її, але один з них не завжди, не як головний 3 ). По-друге — і це особливо важливе — це ,70 Валентин Ш у г а є в с ь к и й доводить зовнішній вигляд обох речей, дуже близький до опису ознак «ка- наков» у «Реестрѣ имѣнія Палія» і «Книгѣ пожиткамъ П. Полуботка». «Штучка една кшталтомъ орла зъ рубѣнками, зъ чотирма шмаракгдами» — тут безперечна тотожність з головними ознаками нашої фігури орла, на ­ віть кількістю смарагдів, що її прикрашають. Певна ріжниця є між нашим канаком і орлом «Книги пожиткамъ П. Полуботка»: там «орелъ золо ­ той надъ главами крестъ, въ немъ искръ яхонтовыхъ красныхъ 45, въ срединѣ изумрудъ зеленый». Але все-ж таки основні ознаки однакові, і полуботківський орел є безперечно лише розкішніший і багатший в а- р і я н т канаків «кшталтомъ орла», до яких належить і наш канак, — ва- ріянт, почасти використаний замість релігійного символа, що заміняє заразом нагрудний хрест («надъ главами крестъ»). Здається ту-ж службову, допомічну ролю частково відогравав і другий канак, з золотим хрестом усередині, прироблений до оправи євангелія 1746 р. Чернігівського Му ­ зею. Але з огляду на особливу декоративність його оброблення й художню значність елементів, що оточують хрест, ця додаткова функція лишається другорядною і сама річ зберігає своє значіння канака. Аналогічна йому є «штучка круглая зъ рубѣнами» «Реестра имѣнія Палія», записана там поруч з «штучкой кшталтомъ орла». Правда, наш канак не зовсім круглий, але ця ріжниця не істотна і не може перешкоджати визнати приналежність обох речей до того-ж самого типу канаків. Другий канак, «орликомъ сдѣланній», належить авторові цих ряд ­ ків !) (див. мал. 1). Він цілком подібний до змальованого вище канака-орла Чернігів ­ ського Музею і відріжняється від нього лише трохи відмінним малюнком емалі на перетяжці між двома головами орла і на лапах, браком у них жов ­ тих плямок і нарешті трикутньою формою смарагда, вправленого в ко ­ рону * 2 ). В иншому — навіть кількістю рубінів і смарагдів і порядком їх розміщення на поверхні окремих частин — він зовсім тотожній з поперед ­ нім. До того в цьому канаку збереглося вушко, прироблене до горішньої частини корони, і це без сумніву доводить, що на місці зрізу на короні першого канака також було вушко. ‘) Його придбано випадково в особи, яка пояснила, що цю річ знайдено в якійсь церкві, Re вона лежала серед зіпсованих і непотрібних речей церковного вжитку. 2 ) Смарагд певного канака квадратовий. В центрі нагрудного щитка канака, який розглядаємо, вправлено смарагд; цілковита схожість обох канаків дає змогу думати, що й канак Чернігівського Музею в цьому місці, в порожньому тепер гнізді, також мав смарагд. Зворотний бік його, так само, як і в канака Чернігівського Музею, вкритий вставками емалі. Але там характер цього декорування майже не можна було розібрати, бо долішнім боком канак міцно притулений до оправи євангелія; тут його можна добре розглянути. Вставки на крилах ніби по- ,Що т ке «канак»? 71 вторюють їх контури і лежать уздовж. В инших місцях вони мають форму квадратиків і ромбиків, повернених кутками в сторчовому й поземому на ­ прямках і поділених між собою срібними смужками. Зберігся цей канак далеко гірше, ніж два попередні, заціліли лише 9 рубінів з 38 і 2 смарагди з 4-х; емаля з долішнього боку майже вся виси ­ палася, па горішньому — пошкоджена. Долішньої частини лівого (від глядача) крила бракує — вона відламана. Ці пошкодження дають змогу познайомитися з матеріялом і технікою виконання канака. Його зроблено з 2-х опуклих товстих срібних платівок, що складають горішню й долішню частини його. Щілину між ними заповнено якоюсь цегляного кольору масою. На неї спираються, а можливо і притримуються платівки рубінів і смарагдів, що їх уставлено в прорізі в срібних поверхнях предмета і за ­ кріплено краями прорізів. Гнізда для емалі з долішнього боку врізано в глибину срібної платівки і дно їх вкрите грубим штрихуванням, зробле ­ ним очевидно для того, щоб емаля міцно трималася на металі. Такі ці цікаві примірники жіночих шийно-нагрудних прикрас на Україні XVII — XVIII ст. На перший погляд може здатися дивним, що канаки — орли вироблювано за типом московського геральдичного орла . Але це явище не становить якогось вийнятку. Образотворче мистецтво України та її геральдика не знають орла серед місцевих орнаментальних мотивів і геральдичних емблем. Орел, широко розпросторений мотив в українській орнаментиці XVIII і XIX вв., з ’ явився сюди з Московщини і запозичений імовірно від типу офіційного гербового орла. Особливо при ­ щепився він в орнаментиці народніх тканин і вишивок; тут можна спосте ­ рігати еволюцію його типу в тісному звязку з змінами його типу в росій ­ ському гербі, але в своєрідному місцевому переробленні 1 ). Змальовані два канаки і є ранні, допетровські приклади з ’ явлення на Україні орла в ролі орнаментального мотиву. Здається до того, що в цьому випадкові ми маємо справу із зразками не тільки певного худож ­ нього мотиву, що перейшов на Україну, але й із зразками привезених з-за кордону речей, трактованих у цьому мотиві: на нашу думку, змальо ­ вані канаки — московського вироблення, бо про це свідчить вся сукуп ­ ність зовнішніх даних цих предметів. *) В цьому розумінні дуже цікава скатерть гетьмана І. Скоропадського, що нале жить Чернігівському Музеєві. По крайці вишито фігуру орла, що кілька разів повто ­ рюється, ранньо-петровської доби, з одною великою п ’ ятизубою короною, що вінчає обидві голови орла; в центрі-ж виображено орла пізнішого часу того-ж царювання з иншим трактуванням всієї фігури і з трьома коронами на головах. Чим пояснити таку пристрасть до орла на Україні, до цього чужого й неприроднього духові українського орнаменту мотиву, на цьому питанні я не буду тут спинятися; він заслуговує на окрему розвідку. ,Д-р ЯРОСЛАВ ГОРДИНСЬКИЙ. (Львів) РУКОПИСНИЙ ІРМОЛОГІОН 1695 р. З ІЛЮСТРАЦІЯМИ ГРИГОРІЯ ЗАЛЕСЬКОГО. В бібліотеці Василіянського манастиря св. Онуфрія у Львові знахо ­ диться цікавий рукопис означений No46 1 ). Рукопис має титул: 1Р МОЛО; Сі Є ст ъ ; ОС М ОГЛ А СНИКЪ Т в ор ен ї е Прп в н ы и Бгоносн ы О ц ъ , ІО А Н А Да мас к и на. й П рочї и Сп ис а са в Бго С п а се : Гра: ЗО Л ОЧ ЕВ Ѣ. В л ѣ то Битїа міра, 3 с г. W В o пл o щен ïa: Бг a Сло в а А ХЧ Є; Рукопис формату 4° (19 х 14, 8 мм) має 938 стор. ненумерованих. Письмо під нотами 5-лінійної системи типу дрібного півустава, що наближається до скоропису. Оправу творить дошка в шкурі з золоченими витисками, хребет підновлений. Береги книжки: золочені з витисками. Після стор. 374 пропало багато карток, бо нема кінця гласів: 4-го, цілого 5-го і початку 6-го. Також не достає дещо після стор. 544 (кінець 8-го гласа). Рукопис був давніше власністю Василіянського манастиря в Крехові, як на се вка ­ зує печатка на стор. 1. Властивий текст Ірмологіона обіймає стор. 29 — 858. Стор. 1 — 2 8 вставлені пізніше. Вони містять службу божу під ноти й ин. На стор. 25 — 28 маємо під нотами переклад відомого латинського гімну: Dies irae. Від. стор. 859 ідуть етап і в два стовпці без нот (вони належать також до Ірмо ­ логіона). Зрештою полишаю ближче подання змісту рукопису на боці — він власне друкується в згаданому моєму описі рукописів Василіянської бібліотеки у Львові. Та хочу тут звернути увагу на ілюстративний бік того Ірмологіона.. Рукопис доволі багатий на ілюстрації, а до того ті ілюстрації дуже замітці своїм старанним виконанням і мистецькою стійністю. Всі ілюстрації в ру- кописі виконані без сумніву тою самою рукою. їх автором є невідомий нам *) Докладний опис того рукопису подано в праці: Ярослав Гординський Рукописи бібліотеки манастиря св. Онуфрія ЧСВВ у Львові, що друкується від 1925 р. в «Записках чина св. Василія Великого» (Жовква) і окремо. Про згаданий рукопис див. там-же під No 46. ,Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залсського 73« ближче Григорій Залеський, бо його підпис маємо під деякими ілюстра ­ ціями. Той Залеський і писав цілий Ірмологіоп у Золочеві 1695 р. Ілюстративний бік рукопису представляють: 1) в ’ язи, 2) ініціяли, 3) заставки, 4) кінцівки, 5) більші й менші ілюстрації. В ’ язи (див. знімки) творять титули статтей. Вони виконані доброю циноброю. Літери в них видовжені (1, 3 см), лінії переважно прості, кан- тисті, ламання чіткі без труду. Є ще менші в ’ язи в середині тексту з лі ­ ніями повигинаними або круглішими. Поза тим не представляють в ’ язи нашого рукопису нічого замітнішого. Ініціяли (див. знімки) або рисовані чорнилом, або виписані циноброю. Циноброві (за виїмком одного) — мало замітні: вони знаходяться часто в середині тексту під нотами, звичайно невеликі (понад 5 мм) або й дещо більші (1 см), без окрас, з простими або повигинаними лініями. Цікавіші є нечисленні великі ініціяли. Вони творять початок гласів і богослужень. Усіх їх є 11 для літер: Б (ст. 31, див. знімок), В (117, 793), П (189, 577), К (253), И (303), М (423), Ц (469, див. знімок 2), Н (545), А (627). Окрім літери А, викопаної циноброю, всі инші згадані ініціяли нари ­ совані чорнилом. Вопи мають вид прямокутника, звичайно приблизно 3,5 см. завширшки і 4,5 см. заввишки. Літери в облямуванні з тонких по ­ двійних ліній, отвертому знизу. Тільки при обох літерах П і при першім В усе тло витінюване поперечними рисочками, в инших літерах воно поли ­ шене біле. Усі ті ініціяли можна виразно поділити на дві групи. П ’ ять ініціялів має рослинно-орнаментальний рисунок, дальші 6 виконано більше геометрично — вони мають форму рукописних плетінок з виразними слі ­ дами бароко, що подекуди набирають строго архітектонічного стилю. У першій групі стрічається раз тератологічний мотив, у горішній ча ­ стині літери Б, де вуж у лусці держить в отвореній пащі яблуко з кусоч ­ ком галузки та двома листочками (пор. знімок 1). Голова того вужа стилі ­ зована арабесково-листковими додатками. Дальші частини сеї літери тво ­ рять посплітані повигинані листки з квітковим орнаментом. Такий орна ­ мент мають ще обидві літери П (дуже подібні одна до одної), де з круглої чаші по середині літери виходить на високому билі тридільна чашечку- вата квітка. Поза тим бачимо ще тільки маленьку квіточку в першому В. Зрештою всі літери аж до К мають посплітані листочки ланцетуваті, при чім усе вложено в дві доволі симетричні частини. Загальний характер тих літер згармонізований з заставками. Літери другої групи прегарного виразного рисунку (пор. знімок 2),. зложені з двох прямих стовпчиків і поперечки, закінченої повигинаними лініями. Вони справді мистецькі, дякуючи своїй простоті. Циноброве А — менше розмірами; а останнє В не можна зичислити до ніякої із згаданих груп — се щось середнє поміж обома. Друкований Требник 1695 р. має: ,74 Д-р Я росла в Г о р д и и с ь к и й зовсім подібне В 1 ) (воно ріжниться від рукописного тільки деякими де- таЛ’ями). Заставок остало в рукописі усього 8 (решта повиривана); є їх на ділі 10, але дві зачислимо скорше до ілюстрацій. Розміри заставок: 9,5 х 5,7 см. Всі заставки характеризує певна спільність композиції — тридільність. Є вони симетричні або цілком, або так, що одній постаті відповідає проти ­ лежна, друга, хоч инша. Орнамент получено з постатями в одну цілість, а написи творять [також частину орнаменту. Фі- г ури має 8 заставок (ст. 31, 117, 303, 469, 545, 577); усі ті заставки ма ­ ють також орнаменталь ­ ні написи; усі мають стилізовані квітки в по ­ судинах. У і очатковій заставці (ст. 31) бачимо но середині, над віяль- цево уложеними листка ­ ми в округлому обля ­ муванню симпатичне ли ­ це бога-отця з бородою; права рука благословить світ, ліва оперта на кулі з хрестом; по боках на ­ пис: Б г ъ W ц ъ . Телице нагадує подекуди зобра ­ ження б о га-отця на Зо ­ лотих Воротах Київ ­ ської св. Трійці кінця XVII ст. 2 ). По боках у середньому з трьох кві ­ тів написи ІХС (над X хрест, під сподом серце з трьома стрілами) і монограма: ΜΑΡΙΑ. В другій заставці (ст. 117) розходяться з круглої чаші по обох боках квіти на тоненьких биль ­ цях. Із середини чаші виходить більша квітка без била, а над нею в ‘) Іларіон Свєнціцьки й, Початки книгопечатаня н а землях України, Жовква, 1924, ч. 470. *) Знімки з Київської св. Трійці бачив я у фотографіях Львівського Національ ­ ного Музею. Директор того музею, д-р Іларіон Свєнціцький подав до оцеї праці кілька цінних заміток. 1 ,Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залеського 75 2 овальному сяйві – німбі мати божа з короною, покладеною на розпу ­ щене волосся, держить у правій руці довгий скіпетр, а в лівій голого Ісуса-дитину з кулею в лівій ручці. У середині бічних квіток написи, як у попередній заставці, а крім того: MP Ѳ Y . В заставці на ст. 303, по ­ дібно як у першій, є по середині погруддя Ісуса Христа в подібній поставі, як постать бога-отця. Коло голови Ісуса напис: О WN , а по боках XII IC ХЄ . Крім того є ще дві бічні фігури, що виходять з квітів: зліва погруддя ма ­ тери божої в намітці, з зіркою на чолі, з руками простягненими, немов у розмові; справа погруддя царя Давида в короні з руками, притисненими до грудей, та з звитком , на якому видно слова: пред- ста црїца йдесн. Коло тих фігур написи: МР. ѲѴ . і С ПРк І ЦР ъ ъ Д В ДЪ. В заставці на ст. 469 (див. знімок 2) Ісус Христос і божа матір, як на ст. 303, направо св. Іван Передтеча з написом: с і w а n П р є. Але обидві останні постаті виростають з чашок квіток і прикриті квітками, а до того похилені головами в бік Ісуса. В заставці на ст. 545 рослинний орнамент відступає зовсім на дале ­ кий план, а н a перший висуваються постаті: матери божої з младенцем (подібно, як у попередніх ілюстраціях) і двох ангелів, що стоять по боках. Тут фігури загалом менше вдатні, ніж попередні — лиця не мають такого симпатичного виразу, вони більше видовжені. Цікава заставка на ст. 577. Тут поміж двома ва ­ зонами з квітками поміщено преп. Симеона Стовпника в стовпі з написом: ІІРПБНЬ І СУМЄ W – рисунок дуже гарний. З двох рослинних заставок без людських фігур має заставка на ст. 253 (квітки без вазонів) два пташки, що об ’ їдають овочі з квіток. У заставці на ст. 423 квітки поставлені у вазоп. Ті заставки показують подекуди ,76 Д-р Ярослав Г ординський впливи українського гафту на кераміки. Передовсім пташки й орнамент на ст. 153 зближені до народніх узорів, але також заставка на ст. 423 і попередні заставки з людськими фігурами звязані з народніми україн ­ ськими мотивами. Зрештою ті заставки, як і ціла книжка, загалом видер ­ жані в бароковому стилі із слідами ренесансу. Властивих ілюстрацій має рукопис 16 — з того 5 на цілу сторінку. З тих останніх замітна передовсім титулова ілюстрація на ст. 29. Сам ти ­ тул, написаний пере ­ важно темною циноброю„ знаходиться в багатому облямуванню в стилі легкого бароко. Воно складається з чотирьох частин, тісно звязаних одна з одною. Верхню частину творить Хри- стос на престолі з ство ­ реною книгою, в ко ­ трій читаємо слова: «По ­ бѣждающему Дам сѣсти со мною». В німбі до ­ вкола голови Іс уса, як і сліди літери о н, а по боках голови напис: I , Х : Облямування пре ­ стола, закінчене трикут- ньою фасадою, лу иться з двома стовпами, що сягають аж до самого долу. Колюмни закін ­ чені половина півкули- стих капітелів, на яких клячить по ангелові, що держать у руках аж понад згаданий престіл стрічки з написом: Ε с с Гд ъ С ава w оъ w Испол нбо н землю Сл ав ы твоеи . В колюмнах два молодці на повний зріст: св. Юрій з написами: См г е w ргї й із списом та колесами та св. Дими ­ трій з написом: См д и м и трїй із списом, що має корогву з хрестом, і трираменним хрестом. Поміж стовпами на долині: Вифлеємська мапа з зорею, віл і осел при яслах, мати божа сидить з младенцем, за нею св. Йосиф, перед нею два пастирі з дарами. Одяги ангелів, здається, українські міщанські, пастирі одягнені також но-народньому. Усе звя- з ,Рукописний ірмологіои 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залеського 77 заие в дуже гармонійну цілість. Під ілюстрацією підпис: ГРИГОРІЙ S А Л ЇЄСКЇЙ. Той самий архітектурний мотив знаходимо і в титуловій віньєтці львівської Метрики 1687 р. 1 ), але фігури тут зовсім инші. На зво ­ роті титулової картки зображено євангельських п ’ ять дів мудрих і п ’ ять дів юродивих з відповідними написами (див. знімок 3). Мудрі відділені від юродивих хмарами, по яких ідуть з полум ’ ям у посудинах до Ісуса, що стоїть на хмарах босоніж з скіпетром і двораменним хрестом, на якому видно напис: ІН.ЦІ . На долі юродиві діви з порожніми чашами йдуть, ’ ) Ор. cit., ч. 371. 4 ,78 Д-р Ярослав Г о р д и и с ь к и й видно збентежені, до тяжко окованих тюремних дверей. Замітні доволі ріжнорідні одяги й зачіски всіх десяти дів — вони нагадують давні міщан ­ ські строї України. Під ілюстрацією підпис: Г. Z. Та ілюстрація має ком ­ позицію, подібну до згаданих образів св. Трійці на Золотих Воротах у Київі • Тут лик св. мучеників із св. Стефаном на чолі, лик св. царів з царем Дави ­ дом, лик св. дівствеників мають одяги і передовсім групування схожі з ілю ­ страцією Григорія Залеського. На цілу сторінку рукопису, але також поділена на дві частини є ілю ­ страція на стор. 576. Більша долішня частина — се символи чотирьох пор року з написами по боках: ЛІі’ТО — три колоски збіжжя; ОС^іНЬ — яблука й грона винограду; K6CHÄ — квітки; ЗИМА — коріння дерева (див. знімок 4). Ті символи окружені півмісяцями з церковними назвами дванадцяти місяців року. Надолі й нагорі зорі з написом: ßpjf [. Хтро. а від тих зір іде стріла вгору до ранньої. Над. всім тим стрічка з написом ГіЛКИШИ fi’ÜHfUb Л -fcrS? Блгости TliOfA, Гдьі. Горішню, меншу частину образка складає св. Трійця в хмарах, з німбами. По середині бог-отець з сином по правиці — обидва із спливаючим волоссям та бородами, з дуже симпатичними лицями, обидва благословлять світ, направо св. дух у виді голуба. Всі три мають під сподом вінці, а в них напис: «Єцц ^множит’л сд ко Строїти маститі ї «Б лаго п ^ немлюцк б # д Ѵ». Над усім тим стрічка з написом: Г да to нїг£ п^изрф кидати Сны ч£Лок г Ьчккїд. Ціла ілюстрація визначається дуже доброю графікою, якої не повстидався-б ніхто із сучас ­ них українських графиків. Небо й земля злучені в одну цілість також в ілюстрації на стор. 758. На перший план виступають тут дві великі колюмни по боках: зліва одно- раменний хрест, справа кругла колюмна з капітелею. Понад тим хмари з богом-отцем по середині, оточеним головками ангеликів, з земною кулею в руці; він промовляє до Ісуса, що стоїть навколішках на чолі мучеників пальмовими вітками; за богом-отцем стоїть навколішках мати божа (?) на чолі мучениць з пальмовими вітками (пор. групування на Київській св. Трійці). До хреста з написом: INR І прив ’ язані емблеми Ісусових стра ­ стей: драбина, губка, спис та чаша. Біля стіп хреста гарно розложені: одяг, молоток, кліщі, терновий вінець, цвяхи і кістки. Під хрестом стоїть навколішках їсус з руками, зложеними до молитви, з написом: оѵѵн, а ангел, що стоїть навколішках на скелі (?) коло хреста, подає йому чашу. Права колюмна прикрашена емблемами Ісусових страстей: наверху ко” люмни когут, до колюмни прив ’ язані: голий меч, тростяний скіпетр, ліх- тарня (?), нагайка й галузки осоту — тернини (?); біля стін колюмни: посудина на тарілці, рукавиця й кий-булава. Поза колюмнами в далині три апостоли заснули біля стіп гори, до брами горожі входить озброєна сторожа, здалека мріють будинки міста. Цілість, — більше в бароковім ,Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залеського 79 5 стилю, без сумніву, під західніми чи скорше польськими впливами, — тво ­ рить згармонізовану композицію 1 ). З біблійної історії старого завіту взято тему до великої ілюстрації на стор. 808: Авраам гостить трьох ангелів (див. знімок 5). Під деревом три молодці з крилами оточують стіл з їжею на ньому. Авраам з покорою припрошує своїх гостей. З дому жіноча постать виносить чарку. Замітно,. що один ангел дер ­ жить у руці великий тонкий хрест. Цілість визначається дуже ви ­ разними обрисами. Зовсім подібну ілю ­ страцію знаходимо і в Київському Треб­ нику 1646 р. 2 ), де й підписаний її ав ­ тор: Илїда: Григорій Зал еський, користую ­ чись працею Іллі, змінив тільки деякі деталі: дав инше де ­ рево, додав жіночій постаті посудину, а ангелові хрест, додав на землі квітки й под. Але загальну ці ­ лість і спосіб рисунку фігур полишив без змін. Инші образки є вже менші (їх 11), бо за виїмком двох займають коло 1 /і сто ­ рінки. Два образки (стор. 189 і 793) творять заставки. На першому Мойсей, що серед скель пасе вівці й кози, скидає взуття, перед ним в огні (не в кущі) серед хмар мати божа з малим Ісусом, а за ними ангел. Коло осіб відповідні написи. Усе — доволі примітивне, хоч композиційно цікаве. Замітніший *) Про символи на подібних ілюстраціях див. гарну студію Олекси Новиць- к о г о, Символічні образи на ритинах Київських стародруків, у «З а п и с к а х Наук. Т-ва ім. Ш-ка» у Львові, т. CXLIV — CXLV (1926), ст. 141 — 156. 2 ) Феодоръ Титовъ, Типографія Кіево-Печерской Лавры, т. І, Київ, 1918, ст. 274.. ,80 Д-р Ярое л а в Го р динськ и й 6 другий образок. Ісус Христос (єврейське лице) встає в хмарах з отвертої гробниці з хрестом та корогвою в руці. По боках перелякані жовніри: 4 постаті. Один жовнір із списом скидається на німецького ландскнехта, другий має мушкет на рамені. Як бачимо, нахил до реалізму тут ви ­ значний. Пригадаймо собі хоч-би недавно відкриті галицькі інтермедії з другої половини XVП ст., в яких виступають Німці – воїни г ). З инших менших ілюстрацій 5 відноситься до культу діви Марії, 2 до культу Ісуса Христа, 1 представляє св. Миколая, 1 Адама й Єву. З Марий ­ ських гарна ілюстрація на стор. 603: богоматір у намітці з зорею й у ко ­ роні, з німбом, держить на руках малого Ісуса (з відповідними написами); біля стіп богородиці стоять навколішках св. Антоній і Теодосій Печерські й тримають у руках збитки із словами: Гди да къдет блкенїе на лѵкгт’і; г? С тыа И донекїа горы і: Гди ко I ma прЕСТЫА Ніі,а гозда іп<Г урал\ сей . Рисунок старанний, усе створить добру композицію. Подібну (але не таку саму) ілюстрацію знає й де ­ реворит Нікодима Зу- брицького у львів ­ ських Акатистах 1692 р . 2 ) — можливо , іцо Григорій Зале- ський взорувався на тому деревориті. Сама діва Марія, без Ісуса, в намітці й короні, на хмарах, із зложеними на грудях руками є на стор. 614 при стихирях на введення пресв. богородиці. Цікава ілюстрація, що комбінує східні й західні (польські?) впливи, знаходиться на ст. 718 при пісні тнгк радити са окрадокаїшаА^. ІУ Т ма ™ божа з младенцем стоїть па півмісяці в’хмарах. Богородиця в короні без намітки; обоє держать чотки. Один ангелик з боку подає Марії пальмову вітку, другий Ісусові квітку. По обох боках біля стіп стоять навколішках люди з двома ар- ’ ) Про ті інтермедії друкується власне окрема м о я праця. *) С в є и ц и ц ь к и й, ор. cit., ч. 454 (таблиця CXLI). ,Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залсського 81 хіреями в мітрах на чолі. Ілюстрація — багата деталями й старанно ви ­ конана. До цієї-ж таки групи належить також ілюстрація на стор. 723 при кондаку богородиці «Возбранной Воеводѣ» (див. знімок 6). Зліва стоять мури Царгороду з одним оборонцем, що нап’яв з лука довгу стрілу. Під мурами архірей у ризах без мітри з духовенством затоплює в морі омофор богородиці. На морі один човен, а у воді й на березі під мурами руське військо. Справа вгорі в хмарах погруддя бого ­ родиці з розложеними руками. Виконання ілю ­ страції старанне. По ­ дібну ілюстрацію знай ­ дено й у київських Акати ста х 1654 р. J ), тільки тут образ богоро ­ диці уміщений на мурі, при патріярхові менше осіб і ип. При стихирях успен- нію пресвятої влади ­ чиці на стор. 831 єуспен- ня богородиці. Цен ­ тральною фігурою є тут Христос із сповитою дитиною в руках, що похилився над помер ­ лою Марією. Її оточує 11 апостолів (?), один з кадилом. Коло голови ісуса два ангели з хмар подають завиття. Тло творять мури церкви. Цілість є гарною мінія- тюрою. Зовсім подібне уснення має й Київська Тератургема 1638 р. 2 ). Мотив уснення має й Київський Печерський Патерик 1661 р. 3 ). Культу Ісуса дотикають ілюстрації на стор. 75 і 591. Перша (див. знімок 7) при службі божій київського напіву виконана дуже старанно у строгій симетрії. По боках св. Василій Великий та Іван Золотоустий у ризах, з мітрами; по середині погруддя Ісуса над столом, на якому стоїть ’ ) Т п т о в ь, ор. cit. , ст. 315 і 316. 2 ) Там само, ст. 297. 3 ) Там само, ст. 444. ,Д-р Ярослав Г о р д и и с ь к и іі 8 чаша і кружок з написом: А На горі драпсрії і стрічка з написом: НИ КЛ £і£ тьоййтЕ к мое коїполін. Подібний мотив, але зовсім ииакше виконаний, знайдемо і в Київському Апостолі 1659 р. ‘). Друга ілюстрація при стихирях господньому стрітепню дає погруддя молодої о Ісуса (з доволі дивним лицем у кучерях) з написом У сяйві і в овалі. Поза овалом у кутах чотирикутника — гарні квітки. Се, зда ­ ється, оригінальна ілю ­ страція Залеського, бо має підпис Грйг. За. На стор. 622 при стихирях св. Николаю К||Л\Н ІІО^ б АЛНІІМИ К’ІІНЦИ ци» знаходиться зобра ­ ження св. Николая у весь ріст, в ризах, з книгою в руці, з напи ­ сом: ОІ’ДІ, VKK HHKOrtdE. Коло його голови з од ­ ного боку мати божа подає йому архієрей ­ ський пояс, з другого Ісус Христос книгу. На долині як тло видні- ються здалека вежі цер ­ кви, а за нею дім, з ко ­ мина якого уноситься дим. Ілюстрація при сти ­ хирях у сиропусну не ­ ділю «С г Ь де А дам палмо рад» па стор. 699 пред ­ ставляє плач Адама й Єви при дверях раю (див. знімок 8). Нагорі рай, оточений муром, із замкненими воротами, на яких видніються ангельські крила; на долі Адам з рискалем приложив руку до лиця, плачучи, а обік нього Єва з малою дитиною. Обоє праро ­ дичі одягнені в фалдисті одяги. Лице Адама нагадує козака. Компози ­ ційно — ц Є одна з найкращих ілюстрацій у книжці. Кінцівки знаходяться тільки в останній частині Ірмологіона після властивого тексту. Менше замітці є три малі кінцівки, виконані циноброю ’ ) Там само, ст. 430. ,Рукописний ірмологіон 1695 р. з ілюстраціями Григорія Залеського 83 і дві подібні, виконані чорнилом. Замітніша є кінцівка на 936 стор. після кінцевого вірша, що зложив його, очевидно, сам Залеський. Тая невелика кінцівка арабесково-рослинного характеру виконана чорнилом має вплете­ ний напис: ГРИГОРІЙ 5і\ЛЇвСКЇЙ. Збираючи усе сказане, можемо сказати про ілюстрації Григорія За- леського з Золочева таке: 1) Григорій Залеський був одним з кращих з погляду техніки україн ­ ських рисівників — ілюстраторів книжок. 2) Оригінальности в нього мало. Він стоїть у звязку з малярським та друкарським мистецтвом Галичини і найбільше Київа. На ньому по ­ мітний також благодатний вплив українського народнього мистецтва: рушникового гафту, кераміки й архітектури. Він задержує також старо ­ винні звязки з українським рукописом та візантійським мистецтвом. По ­ декуди помітні в нього сильні впливи західньо-европейські (може польські). Хоч подекуди вплив передовсім українського стародруку доходить у нього до доволі докладного копіювання — він ніколи не дає копії, згідної в усіх деталях з попередниками, все зміняє він її бодай де в чому. 3) Незвичайно сильні звязки з київським мистецтвом, помітні в само ­ стійніших ілюстраціях Г. Залеського, вказують понад усякий сумнів, що він був в и х о в а н ц е м Київа, безпере ч но, Київсько ї А к а д е м і ї, бо хіба тільки в Київі міг він бачити св. Трійцю. 4) Мішані впливи на Г. Залеського від найдавніших до найновіших підпирають гадку, що висловив її д-р Іларіон Свєнціцький про те, що українські Ірмолої творять окрему недосліджену ще мистецьку групу, яка відбиває в собі нераз впливи глибокої давнини, впливи, що не знайдуться в инших українських рукописах х ). і) За дозвіл користуватись рукописом складаю щиру подяку бібліотекареві о.о. Василівн у Львові О. Йосафатові Скрутневі. Фотографічні знімки з рукописи: ч. 1 (дещо побільшена) і 4 виконав Лев Яну- шевич; чч. 2. 3. 5 (всі природної величини) виконав др. Омелян Царевич; чч. 6 — 8 (дещо поменшені) — Михайло Козак. ,ПАВЛО ПОПОВ. (К и ї в). ДО ІКОНОГРАФІЇ ПИСЬМЕННИКІВ XVII В. МЕЛЕТІЯ СМОТРИЦЬКОГО ТА ЙОСИПА ВЕЛЯМІНА – РУТСЬКОГО. Для історичних та історично-літературних дослідів корисно притя ­ гати ілюстративний матеріял, що не тільки їх освітлює, оживлює, конкре ­ тизує, але й нерідко збагачує на нові дані. Великі скарби історично-ілюстративного матеріялу у вигляді старо ­ винних портретів концентрують українські музеї. У Київі портретний матеріял збирає між иншим Лаврський Музей Культів та Побуту. В остан ­ ньому влаштовано 1923 року спеціялыіу Портретну Галерію х ). Завдання цієї побіжної замітки — звернути увагу на три старовинні порт ­ рети Мелетія Смотрицького та Йосипа Веляміна-Рутського. Два з цих портретів належать Портретній Галерії Лаврського Музею і один — Во ­ линському Музеєві (тимчасово в Харківському Музеї Українського Ми ­ стецтва). Ці портрети цікаві як давнім часом, коли їх виконано (правдоподібно XVII в.), так і тим, що вони виображають дві яскраві постаті, що лишили по собі виразний слід у житті й письменстві України та Білоруси в першій половині XVII в., головним чином у звязку з тодішньою напруженою культурно-національно-соціяльною боротьбою поміж людністю православ ­ ною та латино-уніятством. ‘) До складу Портретної Галерії Лаврського Музею війшлн збірки: самої Лаври, Видубицького й инших київських манастирів, Софійського митрополітанського дому, Церковно-Археологічного Музею при Київській Духовній Академії, Портретної залі цієї-ж таки Академії, а також окремі портрети, подаровані або придбані на кошти Му ­ зею. З свого заснування 1923 р. і до р. 1926 Галерія функціонувала за нашим завіду ­ ванням у великій і меншій залях колишньої «трапези» лаврської, але тепер її згор ­ нено, поки відшукано буде якесь пише помешкання. Загальна кількість всіх портре ­ тів на полотні олійними фарбами досягає в Галерії 350. ,В 1925 — 1927 рр. своїми най ­ кращими 28 портретами, переважно з найстарішої доби, Портретна Галерія Лаврського Музею взяла участь у виставці українського портрету XVI 1 — XX ст., що її улаштував Всеукраїнській Історичний Музей ім. Т. Шевченка в ({иїві. ,’Мая. 1. Портрет Мелетія Смотрицького (Портретна Гіілерія& ’ Іанроького Музею). ,86 ІІан .т о 1 1 о и о в Коли року 1620-го патріярх Єрусалимський Теофан відновив у Київ! православну ієрархію, то серед иніпих епіскопів поставлено було й Меле ­ тія Смотрицького на архієпіскопа полоцького. Відновлення православної ієрархії стало за привід для нового вибуху літературно-полемічної боротьби поміж православною партією й латино-уніятською. На чолі першої став Мелетій Смотрицький, тоді вже відомий письменник-полеміст, а на чолі протилежної — уніятський київський мітрополіт Йосип. Велямін-Рут- ський х ). Згодом Мелетій Смотрицький і сам зробився уніятом. Приєднав його коло року 1627 2 ) той самий Рутський, що раніш кидав на нього лайки й прокляття. Коли про перехід Смотрицького до унії донесено було папі римському Урбанові VIII (1623 — 1644), то останній надіслав Смотриць ­ кому буду («Breve Apostolicum»), де привітав його на новому шляху і да ­ рував йому титул архієпіскопа ієрапольського (номінальний). На про ­ житок Смотрицькому дано було Дерманський манастир, де, бувши його архі ­ мандритом, він і скінчив своє життя року 1633-го. Портрет Мелетія Смотрицького, що належить Лаврському Музеєві, виображає його вже як уніята, архієпіскопа ієрапольського і архіман ­ дрита дерманського, в чорному круглому чернецькому клобуці і в чорній таки мантії, з так званими «скрижалями» — чотирикутними нащйвками зо ­ лотом біля вороту (на лівому з них можна розглядіти образ якогось епі ­ скопа) та з червоно-білими «истоками» — смугами впоперек мантії. На грудях у Смотрицького чотирикутний архієрейський хрест. В правій руці Смотрицький тримає невелику табличку у вигляді книжки з Написом поверх неї: Urb. VHI”/ ‘ Meletio / Sniotriscio / archieppo / Hierapolita ‘/ по. Ця табличка, очевидно, Має вио’бражати булу папи Урбана ѴПІ Смотрицькому. Ліва рука Мелетія театрально одкинута вбік. Внизу на мальованій білою фарбою півкруглій стьожці такий напис папівзруйнований у кількох місцях: Vera effigies servi Dei Melecii Smot- rzycki Archieppi Hierapolitani 0: D: В: M: 3 ) Archiniandritae Dernianensis. imnianis parricidii divi losaphat. Archieppi. poloc: aucthoris, ab Urbano VIII. Pont. Max. conversi et defuncti… |MDC] XXXIlkxbris die XXVII». («Правдивий образ раба Божого Мелетія Смотрицького, Архієпіскопа Ієра ­ польського (Ордена св. Василія Великого) Архімандрита Дерманського, ‘) Докладніше про літературно-полемічну боротьбу в 20 роках XVII в.: Свящ. П. П о д в ы с о ц к і й, Западно-русскія полемическія сочиненія по вопросу о возста ­ новленіи православной іерархіи въ Западной Руси въ 1620 году. Могилевъ губ., 1915. ‘-) С. Голубевъ, Петръ Могила и его сподвижники. Т. I, Кіевъ, 1883 р., стор. 148; нор. у наших «Замітках до історії укр. письменства XVII — XVIII вв. I — III», Записки Істор.-Філологів. Відділу Укр. Академії Наук, кн. IV, стор. 215 і окремо: Київ, 1923 р., стор. 5. 3 ) Іиіціяли: О: D: В: М:, гадаємо, треба читати: Ordinis Divi Basilii Magni. ,Мал. 2. Портрет Йосипа Веляміна-Рутського. (Портретна Галерія Лаврського Музею). ,88 П а в л о П о и о в призвідника страхітного батьковбивства святого Йосафата Архієпіскопа Полоцького, що його (Мелетія) навернув Урбап VIII і що вмер [року 16]33, грудня 27 дня»). До Портретної Галерії Лаврського Музею цей портрет М. Смотрицького передано з кол. Церковно-Археологічного Музею при Київській Духовній Академії ‘)• Переховується він за No 9. Розмір його: 61 см. завширшки і 78,8 см. заввишки. Портрет знайдено в дуже поганому стані, з численними слідами руйнації, зовсім темним і нерозбірним від вікового бруду. Вміло й обережно його очистив, закріпив і наклеїв на нове полотно 1926 року вчений реставратор Лаврського Музейного Городка М. І. Касперович. В реставрованому вигляді і подаємо цей портрет на мал. 1. Подаючи тут цей портрет М. Смотрицького, ми не маємо наміру вба ­ чати в ньому повну новину. В подібній композиції він відомий був раніш, але, на жаль, в поганій передачі з третіх рук. Його звичайно вміщали до курсів української історії 2 ), історії літератури 3 ), або в окремі моногра ­ фії ‘) — з гравюри Мате 5 ), яка своєю чергою копіювала невдалу пізнішу малярську копію, що знаходилася в тому самому Церковно-Археологіч ­ ному Музеї при Київській Духовній Академії і ще не передавала найці ­ кавішого в старішій редакції цього портрету — ні обличчя Смотриць ­ кого,ні напису під портретом ®). Наведений напис під портретом Смотрицького тим цікавий, що, поперше, має повну дату його смерти: 27 грудня 1633 року, по-друге, підкреслює те сумне й трагічне становище, в яке попав і в якому скінчив своє життя Смот- рицький: православні осміювали й проклинали його, як Іуду зрадника 7 ), 9 Указатель Церковно-Археологическаго Музея при Кіевской Духовной Акаде ­ міи, Составилъ Н. И. Петровъ. Второе изданіе, испр. и доп. Кіевъ, 1897 р., стор. 166, No 4798. 9 М. Г р у ні е в с ь к и й, Ілюстрована історія України, Київ, 1913 р., стор. 279. 9 М. Возня к, Історія української літератури, т. II, Львів, 1921 р., стор. 225; пого-таки, Старе українське письменство. Вибір для середніх шкіл, Львів, 1922р., стор. 245. 9 Напр.,в праці: A. Jabłonowski, Akademja Kijowsko-Mohilańska, Kraków, 1899 — 1900 рр., після стор. 72. •9 Про цього гравера: Ррвинскій, Подр. словарь рус. граверовъ XVI — XIX вв., СПБ., 1895 р. (однотомн ), стп. 429 — 432. 9 В іконографії старих українських діячів і письменників подібні випадки, коли ігнорують старіші оригінали, — далеко не рідкі. Це великою мірою пояснюється з одного боку маловідомістю в літературі зібраних у музеях і инших сховищах скарбів,а з дру ­ гого боку — тим, що з пізніших і свіжіших копій, або навіть з фантастичних переробок (як це трапилося, иапр., з портретами П. Могили, 1. Гізеля, Дмитра Ростовського й иншими) далеко легше фотографувати, ніж з темних брудних старих оригіналів, які поперед здебільшого потребують сиеціяльпої та дорогої, а в инших умовах часто й не­ безпечної реставрації. 9 Г(о лубе в ь), Памфлеті, на Мелетія Смотрицкаго. Кіев. Епарх. Вѣдомости, 1875 р., No 17. ,До іконографії письменників XVII в. М. Смотрицького та Й. Веляміна-Рутського. 89 але й нові його друзі на посмертному навіть портреті не забули пом ’ я ­ нути його як убивцю Йосафата Кунцевича, хоча й розкаяного х ). Ту обставину, що в руці Смотрицького виображено на портреті папську булу, можливо, не зайво коментувати згадкою про чудо, що ніби утвори ­ лося підчас смерти Смотрицького і що про нього докладно розповідав у спе- ціяльному характерному обіжникові з цього приводу мітрополіт Рут ­ ський 2 ). Коли (за оповіданням Рутського) мертвому Смотрицькому вло ­ жили в руку папську булу, то покійник ніби так міцно схопив її, що аж «перкгаменъ поморщилъ се», і за цю булу можна було-б витягти його з труни. Тільки коли підійшов сам Рутський, Мелетій того листа пустив. «Заразъ ми — розповідає Рутський — пришло на память и крикнолемъ въ голосъ, же то есть справа Божая, подобна оной, кгды Алексей светый хартию зви- неную, которую умерлый держалъ въ рукахъ, не хотелъ никому дати, аж кгды пришолъ Іероѳей (?) папа римскій; подобного штось тотъ мужъ Божый учынилъ, же листъ папезскій нэ давши его первей никому, отдалъ тому, который есть наместникъ папезскій у Руси… Хотелъ то панъ Богъ особливымъ способомъ оказати въ той крайне, въ которой найострей про ­ тивно зверхносте папезской воюютъ» 2 ). З напису під поданим портретом Мелетія Смотрицького видно, що цей портрет має претензію бути справжнім образом («vera effigies») цього пись ­ менника, хоча й був мальований уже по його смерті. Але ця версія порт ­ рету Смотрицького не єдина. До нашого часу зберігся ще один портрет М. Смотрицького, що раніш належав Дерманському манастиреві, яким Смотрицький управляв і в якому вмер і був похований. З Дермани цей портрет передано було до Волинського Єпархіяльного Древлесховища 4 ), звідки підчас евакуації 1915 р., разом з иншими волинськими найцінні ­ шими музейними скарбами, потрапив до Харкова, де й досі лишається (в Музеї Українського Мистецтва). На цьому портреті виображено Мелетія Смотрицького також у пояс, повернутим на 3 / 4 наліво, в круглому чорному клобуці і в того-ж кольору мантії з «истоками». На двох «скрижалях» мантії нашито по одному святому *) 12 листопада 1623 року вбито було уніятського архієпіскопа полоцького Йоса ­ фата Кунцевича. Уиіяти приписували організацію цього вбивства Мелетісві Смотриць ­ кому, тодішньому православному архієпіскоиові полоцькому таки. Несподіване на ­ вернення до унії Смотрицького уніяти вважали за чудо, подібне до чуда з Савлом- Павлом. Це чудо приписували крові Йосафата Кунцевича, якого потім і канонізували, як святого. 2 ) С. Г(о л у б е в ь), «Окружное посланіе уніатскаго митрополита Веніамина Рут- скаго съ извѣшеніемъ объ обстоятельствахъ, предшествовавшихъ и сопровождавшихъ смерть Мелетія Смотрицкаго», Кіев. Епарх. Вѣдомости, 1877 р., No 3. :1 ) Ibid., стор. 66. 4 ) Путеводитель по Волынскому Епархіальному Древнехраиилиіцу, Житомиръ, 1911 р., стор. 31, No 124. ,90 Г1 а в .і о 1 1 о и о в на цілий зріст, в єпіскопському одягові. Обома руками Смотрицький три має на грудях хартію, чомусь ніби розділену на дві, з невиразним написом зверху. Можна розібрати тільки такі окремі слова: «Venerabil… Meletio Archiepiscopo Hierapolitano»… Наліво стоїть червона мітра уніятсько-като- лицького фасону, орнаментована білими перлинами. Біля мітри видко верхню частину прихиленого до неї архієрейського «посоху». Вгорі, ліво ­ руч, на тому місці, де звичайно на старовинних портретах пишуть герби виображених осіб, вміщено ікону розп’яття на православний зразок.Роз ­ мір портрета: 69X^2 см. На звороті чорною фарбою невиразний напис, в якому проте можна розібрати слова: «Архиепископ Смотрицки» ‘). Обличчя Смотрицького на останньому портреті далеко старіше, ніж на попередньому, бліде, аскетичне, очі ясніші, борода довша, сива 2 ), ніс і там і тут з горбом. На двох портретах у Смотрицького майже однаковий чорний чернецький одяг, тимчасом як уніятські епіскопи взагалі (почасти бачимо це й далі на портреті Рурського) любили вбиратися в пишну одежу, комбіновану з убрання православних епіскопів та католицьких біскупів, з нахилом до червоного «кардинальського» кольору. Порівнюючи скром­ ний одяг Смотрицького на обох портретах, ніби натякає, що принаймні наприкінці свого життя він дійсно мав нахил до аскетизму 3 ), а може й прийняв схиму. Як і на попередньому портреті Смотрицького, виображено, що останній тримає в руках хартію, тут тільки ніби розділену на дві. Не думаємо, щоб це мало щось спільне з іронією православних на адресу Смотрицького, що він після дволичного свого життя вмер, маючи в руках дві грамоти; патріяршу й папську * ).Це тому вже було-б неправдоподібно, що цей ’ портрет г як і попередній, мальовано в уніятських колах. Якщо вірно, що цей портрет походить з Дерманського манастиря, де поховано було Смотрицького, то, можливо, він належить до так званих «надгробкових» портретів, що їх раніш ставили по українських церквах при могилах похованих>ам осіб 5 ). Портрет Йосипа Веляміна-Рутського, ворога й антагоніста, ’ а потім приятеля й однодумця Смотрицького, знаходиться в ПортретнійТГалерії ‘) За доставку цих відомостей дякуємо П. М. Жолтовському. 2 ) Старіший вигляд Смотрицького, здасться, більш відповідає дійсності. Ще 1629 р., коли Смотрицькому було 52 роки, вій уже звав себе сивим дід о м, що стоїть одною йогою вжев могилі (К. Е л е и е в с к і й, Мелетій Смотрицкій, Правосл. Обозр. , 1861 р., авг., стор. 448). ’ ) К. Е л е и е в с к і й, ор. eit., стор. 447 — 8. 4 ) Я. Ф. Голо в а ц к і й, Бібліографическія находки но Львовѣ. Сборникъ отдѣленія рус. яз. и словесн. Ак. Н., т. X, No 7, стор. 8 і 17. 5 ) Варто було-б подати тут і знімок з цього цікавого портрета Смотрицького, і ми зробили для цього всі заходи, але знімка не здобули, як повідомлено, через тем ­ ність портрету і незручність з нього фотографувати в теперішньому його стані. ,91 До і; торії письменників XVII в. М. Смотрицького та Й. Веляміна-Ругського. Лаврського Музею (No 7). Вступив вій туди з того-таки Церковно-Археоло ­ гічного Музею при Київській Духовній Академії, а туди подарував його «смотритель» Жировицького Духовного Училища Романський ‘)• Як і обидва попередні, писаний він на полотні олійними фарбами. Розмір його: 53,3 см ушир, і 71,3 см увиш. Подаємо його на мал. 2 (також у реставрованому вже вигляді). Рутського змальовано на портреті з одутлим рум’яним обличчям, з довгим, напівсивим волоссям і з такою-ж невеликою бородою, в білій шапці, оточеній того-ж самого кольору футром, у червоній мантії з червоно- білими смугами впоперек, з двома білими довгими кінцями, випущеними з коміру, і з білим-таки капюшоном на спині. Поверх одягу золотий хрест. Все це на тлі зеленого драпування. Під портретом такий напис, напівзруйновапий у кінці: lasnie W. Isc X. lozeph Wielamin Rucki ArcyBiskup Metropolita Całey [Ru]si Epp. Hali| cki I Fundator Klasztoru Brzesk[iego| Bazilia[oskiego] Roku 163 [..]. Ця дата на портреті тепер частиною обсипалася, але в каталозі Церк,- Археологічного Музею і) 2 ) вона (ще, мабуть, ціла в 1897 році, коли склада ­ лося каталог) зазначена 1633-м роком. і) Указатель Церковно-Археологическаго Музея при Кіевской Духовной Акаде ­ міи, Н. И. П е т р о в а, Кіевъ, 1897 р., стор. 166, No 4792. ‘9 Указатель Церк.-Археол. Музея, стор. 166. 9 Пор. в гравюрній передачі А. Зубчанінова хоча-б у вищезгаданій праці А. Ябло- новського, після стор. 42. Таким чином, Рутського тут виображено в той саме період його життя, коли (1633 року) він ховав Смотрицького. Зазначення на портреті про мі- трополіта Рутського, як фундатора Брестського базиліянського мана ­ стиря, дає привід гадати, що цей портрет походить з того самого манастиря і, мабуть, належить до так званих «фундаторських». Досі в репродукціях звичайно знаходимо портрет Рутського в тракту ­ ванні, що з цим не має нічого спільного 3 ). Портрета, подібного до цього, ми досі в літературі не пригадуємо. ,ПЕТРО СМОЛ І ЧЕВ. (Чернігів). ДО ІСТОРІЇ ПОРЦЕЛЯНОВОГО ВИРОБНИЦТВА НА ЧЕРНІГІВЩИНІ. Переглядаючи, підчас передавання до Чернігівського Губарху архівні матеріяли, що переховувалися в музеї колишньої Чернігівської Губерні ­ альної Вченої Архівної Комісії, я серед справ, які очевидно взято було до Комісії для робіт її членів ‘), знайшов «нижайшее доношеніе» військового товариша Романа К о н пі и ц я. «Доношеніе» це подав був Коншиць графові Румянцеву року 1768; містило воно в собі думку про заснування в селі Полошках, на Глухівщині,державного порцелянового виробництва. Село Полошки, як відомо, славилося ще з давнього часу надзвичайно гар ­ ною глиною (каолін), що вживалася на багатьох фабриках порцелянового виробництва. Для нас «доношеніе» Коншиця цікаве головним чином тим, що воно, по-перше, можна сказати, є першим документальним свідоцтвом про роз ­ роблювання полошківської глини ще за перших часів царювання Катерини II, а по-друге, є першою думкою про заснування порцелянової фабрики в самих Полошках. *) Очевидно, справи ці взято було для наукових робіт покійного В. Л. Модзалев- ського. В журналі засідання Чернігівської Архівної Комісії з 25 листопада року 1915 зазначено, іцо на цьому засіданні В. Л. Модзалевський зробив повідомлення «К исто ­ рии с. Полошек, Глуховского уезда», до якого цінні зауваження зробив був П. Я. До ­ рошенко. Який саме був зміст д о п о в і д и, в журналі не з а з н а- ч е н о, тільки наведено було зауваження П. Я. Дорошенка, що стосувалися головним чином до історії володіння полошківськими маєтками ріжних осіб. Доповідь В. Л . Мод- залевського разом з зауваженнями П. Я. Дорошенка ухвалено було надрукувати в XII вин. «Трудов» Чернігівської Архівної Комісії. Але в частині 1-й XII вин. «Трудов», що вийшла з друку року 1918 (це було останнє видання Комісії), доповіли цієї не надруковано. Можливо, що в доповіді своїй В. Л. Модзалевський торкався й «доношеній» Коншиця, але з огляду на те, що «доношеніе» це облишилося не опублі ­ кованим, я й вважаю за цікаве використати його, як і частково зауваження П. Я. Доро ­ шенка. ,До історії порцелянового виробництва на Чернігівщині 93 Військовий товариш Роман Коншиць довгий час був на посаді вій ­ ськового канцеляриста в Генеральній Канцелярії в Глухові. Мешкаючи в с. Полошках, де він мав невеликий маєток, Коншиць звернув увагу на глину, що її здобували з полошківських земель. Глина ця у великій кіль ­ кості («до 1000 пуд. і більше що-року») продавалася російським та закор ­ донним «файфурним» заводам, що охоче купували її через своїх представни ­ ків. На думку Коншиця, ця «белая»земля глина гарною була-б підвалиною для заснування в самих Полошках порцелянової фабрики, особливо коли взяти на увагу, що кожний пуд глини обходився для тих фабрик, що її купували, «до рубля и в рубль». Коншиць зазначає, що крім порцелянових фабрик, полошківську глину за його часів вживали також і місцеві гути й між иншим і в Глухові, де з неї вироблялася «всякая простая и красная посуда», ріжнобарвні печі та черепиця. На думку Коншиця, при відповід ­ них майстрах, полошківська глина була-б гарним матеріялом для вироб ­ лювання «дорогих живописних печей», під якими, безумовно, треба розу ­ міти печі кахляні. Але-ж Коншиць безумовно зацікавлений був у тому, щоб матеріял, що його здобували в його землі, використовувалося-б на місці, цеб-то в са ­ мих Полошках, а через те в свойому «доношеній» він висловлює думку про те, щоб фабрику було засновано тут. Для влаштування такого підприємства, гадає Коншиць, є всі сприятливі умови: є досить велика кількість здобутої вже глини (близько 50.000 пуд.), в землях його-ж, Коншиця, є ще й червона глина, що її купують ганчарі для вироблювання череп ’ яного посуду: врешті, є ще й проста глина, при ­ датна для вироблювання цегли. Таким чином, у Полошках можна буде влаштувати всі ці типи виробництва. Далі, в Полошках є в достатній мірі вода, а навколо, в Тулиголові, Дубовичах, Землянці, Бистрику та Грузькому є «смолная пуща», звідки можна буде здобувати «на жженіе кирпича» «смолние дрова». Зрештою й питання про робітників Коншиць розвязує запевненням, що «майстеро- вих людей множество сищеться с заплати». Все-ж це підприємство, коли його влаштувати на державні кошти, буде «с ползою казеннаго інтереса, а при том и народного, и прославительно». Надаючи своє «изобретеніе», що було «в високом соизволеніи и полно- моществе» Румянцева, на його «усмотреніе», Коншиць подає до нього «знаки», тоб-то зразки ріжного роду глини, що знаходилися в його землях. Одначе, не зважаючи на перекональність та грунтовність міркувань, що їх покладено в основу проекта Коншиця, «допошеніе» його облишилося без відповіли, — звичайно, Румянцеву було не до влаштувань порцеля ­ нових заводів та цегелень у Полошках. Це була, як зазначено, перша думка про заснування фабрики порцеляно ­ вого виробництва в Полошках, і думка ця, як виявляється, не була одинока. ,94 П е гро С м о ;і і ч е в З другим таким проектом стріваємося ми на початку XIX стоя. Про цю думку ми дізнаємось з надзвичайно цікавої книги Отона фон- Гуна — «Поверхностные замечанія по дороге от Москви въ Малороссію в осени 1805 года». Автор цієї книжки їздив цього року на Україну, яко лікар, з Олексієм Кириловичем Разумовським. «Поверхностные замечанія» являють собою нині бібліографічну рід ­ кість; видано їх було в Москві року 1806, в перекладі з німецької мови, з малюнками. Тепер книжка ця є одним з визначних джерел для вивчення минулого нашого краю. Свою довгу подорож О. фон-Гун зробив кіньми і в наслідок цієї подо- рожи досить докладно ділиться своїми вражіннями з якимось Екгофом, через що книгу саму написано у формі листів до цього Екгофа. Грунтовний та точний Німець фон-Гун в своїх «поверхностных замечаниях» дає дуже ба ­ гато цінних спостережень багатьох явищ тодішнього життя, особливо пан ­ ського. Він цікавиться не тільки лише природою, звичаями та побутом населення, але-ж і його економічним, господарчим та культурним стано ­ вищем. Часто при цьому фон-Гун подає й деякі історичні відомості, що він черпає їх з розпитів та книжок. Треба зазначити взагалі, що книжка фон- Гуна заслуговує на увагу, на жаль, тільки знайти її дуже важко ’ ). Даючи опис м. Київа та згадуючи про фабрику «паллевой» (фаянсо ­ вой) посуды», що існувала у Вишгороді 2 ), фон-Гун говорить тут і про По- лошки. Останні в цей час належали Іванові Андрієвичу Марковичу, що тут і мешкав. Його саме, як довідуємося з книжки фон-Гуна, й займала думка про заснування в Полошках фабрики порцелянового виробництва. Погляд на можливість здійснення цієї думки поділяв і практичний фон-Гун. Як довідуємося з його книжки, план Марковича полягав у тому, що він згоден був улаштувати своїм коштом усі потрібні для фабрики будівлі й передати їх у безплатне користування тієї особи, що побажає налагодити тут порцелянове виробництво. Фабриці давалися пільгові умови що-до одержання як самої глини, так і потрібного для виробництва палива. Глину та паливо Маркович погоджувався відпускати для фабрики на десять від ­ сотків дешевше ніж вони коштуватимуть для московських фабрик. Крім того, він обіцяв до певної міри забезпечити фабрику й робочою силою, даючи 200 чоловіка із своїх кріпаків, яким фабрика повинна була давати платню, звичайну для простих робітників у цій місцевості. Проект Марковича про влаштування в Полошках порцелянової фа ­ брики надзвичайно зацікавив фон-Гуна, бо він бачив цілком реальний під >) Примірник цієї книжки був у книгозбірні покійного ГІ. Я. Дорошенка. Як ві ­ домо, після смерти П. Я. частина його майна та книгозбірні загинули. Останню частину книгозбірні дружина П. Я. (як сама власне мені розповідала) продала Комуністичному Університетові імени Артема в Харкові. 2 ) Треба розуміти відому Межипрську фабрику. ,До історії порцелянового виробництва на Чернігівщині 95 ним грунт. Збудування фабрики в місцевості, де здобувають найкращу глину, цілком забезпечувало її сировиною; лісова місцевість навколо По ­ лошок та зразкове для того часу лісове господарство Марковича гаранту ­ вало цілком для підприємства паливо, а положення фабрики між такими, на думку фон-Гуна, комерційними містами, як Орел, Курськ, Полтава, Кременчук, Київ, Ніжен, Стародуб, Брянськ, давало можливість збувати продукцію. А коли до цього додати й те, що не так уже далеко від Полошок пролягав і водяний шлях — Десна, то фон-Гун цілком припускав можли ­ вість збуту порцелянового посуду не тільки на південь, а й до Туреччини навіть. «Известію, — пише він, — что один Константинополь обогащал Мессенскую фабрику; стоит только доказать, чтобы хороший был фарфор и уменьшить иесколько це н против Мессенского, что весьма удобно без по ­ тери сделать можно, в рассуждении выгод делаемых фабрике и сближение ее к Черному морю, все водяным ходом, все, говоря, сие обнадеживает ка ­ питалиста оіцутител ьн им и очевидный прибытком» ] ). Мимохіть виникає питання, через що Маркевич, який так детально розробив план збудування фабрики й добре розумів його вигоди, сам не хотів втілити його в життя? Можна розуміти, коли дрібний дідич Кон- шиць звертався до Румянцева з проектом заснування державних заводів у Полошках, бо йому самому, можливо, бракувало коштів, аджеж у Мар ­ ковича цього не було, коли він сам згоджувався навіть на влаштування майже всієї фабрики своїм коштом для когось иншого. Очевидно, власники полошківської глини вважали за краще одержу ­ вати від неї прибутки без риску й клопоту, продаючи її в сировому вигляді на инші заводи. Можливо, що ізольованість полошківського глиняного району, його невеликі розміри 2 ) разом з браком заповзятосте та новиною справи були одними з головних причин, через що фабрику не було засно ­ вано в Полошках. Закінчуючи ці рядки, вважаю за потрібне зробити деякі невеликі зауваження про відомості, що їх подає фон-Гун про Полошки. Як запевняє фон-Гун, глину в Полошках знайдено було за перших років царювання Катерини II. На нашу думку, це не зовсім так, бо якість полошківської глини, треба гадати, відома була вже раніше. Кількість здобутої глини на пуди, що її приводить року 1768 Кон- шйць, показує, що розроблення її в Полошках провадилося тоді вже в знач ­ них розмірах, і значить, початок цього розроблювання треба віднести до раніших часів. Далі, як відомо, перший порцеляновий завод у Росії (ко- ’ ) О. фон-Гун, «Поверхностные замечания». Матеріал, що торкається до Полошок та проекту Марковича — ч. II, стор. 110 — 114. ‘-) Площа, де залягають поклади глини, за відомостями П. Я. Дорошенка, стано ­ вить приблизно 3 кв. верстви. Крім цього клаптика, навколо Полошок глини немає ніде. ,96 П е т р о С м <і л і ч е в лиши, імператорський) засновано було року 1745, і цариця Єлизавета, беручись до цієї справи, треба гадати, зібрала відомості про поклади пор ­ целянових глин, серед яких були, можливо, й Полошки, особливо коли взяти до уваги досить тісний звязок цариці з Україною через Разумовських, а також і те, що Полешки лежали близько Глухова, тодішнього осередки українського життя ’ )• Врешті, фундатор відомої порцелянової фабрики в с. Вербілках, Дмитровського повіту, Московської губ. Ф. Я. Гарднер прибув до Росії року 1746, а в роках 1754 — 1759 він уже заснував неве ­ лику фабрику в зазначеному селі 2 ). Без сумніву, раніш ніж обрати Вер- білки місцем для своєї фабрики, Гарднер дослідив поклади глин у Росії, і от до цього попереднього періоду його діяльности, тоб-то до останніх ро ­ ків царювання Єлизавети і треба віднести, на нашу думку, перші намагання широко використати полошківську порцелянову глину, яко фабричний матеріял, бо підчас подання проекту Коншиця, тоб-то року 1768, глина ця вже йшла не тільки на російські порцелянові заводи, але й за кордон. Додаток. Сиятелнѣйшему Графу, Високопревосходителному гепдну генералу аншефу, Малороссійскому генералъ губернатору, Коллегіи Малороссійской президенту, Украинскаго и Малороссійскаго корпусовъ главному командиру и разнихъ орденовъ кавалеру, его сиятельству Петру Александровичу Румянцову нижайшое доношеніе. Имѣю я жителство близъ города Глухова в десяти верстахъ в селѣ Полошкахъ, в тамошнихъ же моихъ земляхъ и у протчіихъ имѣеться ма ­ теріалъ бѣлая земля глина (которого материяла, яко разного сорта, знаки при сем являю). Того же материяла приезжаючие в Полошки от файфур- нихъ заводовъ великороссійскіе и инноземци покупают на файфурную по ­ суду по тисячи пудъ и болѣе и отвозят з содержанием таковим, что за по ­ ставкою того материяла на файфурнихъ заводах обходится всякой пудъ до рубля и в рубль. Да тотъ же материялъ покупается стекляние заводи и в нѣкоторие го ­ роди и в Глуховъ па дѣлание всякой простой и красной посуди и печей разноцвѣтних, а по примѣру того могуть дѣлаться и дорогие живописние •) Згідно з місцевим переказом, що заховався й до цього часу в с. Полошках,. першим винайшов глину якийсь пастух, запримітивши її у водориї. Потім, підчас про ­ їзду через Україну цариці Єлизавети їй показали цю глину й вона (цариця) наказала доставляти глину цю на заснований незадовго перед тим порцеляновий завод (відо ­ мості ці подав П. Я. Дорошенко в зауваженнях до доповіді! В. Л. Модзалевського). 9 А. В. Селиванов, Фарфор и фаянс Россійской Имперію, Описапие фабрик їй заводов с изображением фабричних клейм, 1903 г., стор. 2, 20 — 21, 147- — 148. ,97 До історії порцелянового виробництва на Чернігівщині —————————————– . —- —————– — ” ■ – печи, за снисканием от тих заводовъ майстеровъ и за устроением в Полош ­ ках заводовъ, прошлого ж года и па дѣлание черепици в Глуховѣ па казен ­ ній кришки тотъ-же материялъ покупалъся, а пнѣ, как я извѣстилъся, и вящше якобы тое дѣлание в Глуховѣ черепици імѣет умножиться, что касаетъся до устроения особливостию-ж в селѣ Полошках завода-ж; того-ж материяла имѣеться у мене на продаже паличного наверху до пятидесятъ тисячъ пудъ, а по надобности доставлено будеть. К тому-ж, поелику в сем селѣ Полошках, в моихъ-же земляхъ и крас ­ ная глина имѣеться и гончарами на посуду черепичную покупается, и про ­ стой глини доволно имѣеться, потому весма способнѣйше от Глуховских мѣстъ устроить в сем селѣ и кирпичній заводъ, яко весма по способности мѣстъ пространних и при доволнихъ водахъ, а паче на жжение кирпича привозка смолнихъ дровъ по близости смолной пущи з селъ Тулиголова, с Дубовичь и Землянки, с Бистрика и Грузкой и ценою противъ Глухов- ской продажи и покупки развѣ в полъ, а майстерових людей множество сищеться с заплати, и за устроением тих заводовъ и содержанием оних с ка ­ зеннаго капитала может быть с ползою казеннаго інтересса, а при томи на ­ родною, и прославително. И понеже сие изобритение состоит в високом вашего графскаго сия- телства соизволеніи и полномоіцествѣ, для того в собственное вашего сия- телства усмотрение и блгоразсмотрение всенижайше о том я представляю. К сему доношению войсковій товарищъ Романъ Коншицъ руку при ­ ложилъ ] ). ’ ) Архів Чернігівського Губерніального Правління, дела военные 1768 г., связка 17, 8765, Л. 802. ,Проф. СТЕПАН ТАРАНУЩЕНКО. (Харків). ДО ПИТАННЯ ПРО РАННІ АКВАРЕЛЬНІ ПОРТРЕТИ РОБОТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА. Початки малярської діяльности Шевченка, перші його твори, зокрема портрети, дуже мало досліджені. Проф. К. Шероцький у своєму цінному етюді «Портретныя произведенія Тараса Шевченка» ’ ) дав добру загальну характеристику портретних праць Шевченка. В ній він торкнувся компо ­ зиційних засобів, техніки, впливів на нього инших майстрів, згадав про відміни ранніх портретів від пізніших, тонко схарактеризував жіночі портрети, дав вірну й тверезу характеристику Шевченківського портрет ­ ного стилю і, нарешті, визначив місце Шевченка як портретиста в історії українського, російського та європейського мистецтва. Питання про най ­ перші Шевченкові портрети К. В. Шероцький не ставить, обмежуючись загальною вказівкою за текстом автобіографічної замітки маляра. Конкретно про найраніші відомі нам оригінальні портрети роботи Шевченка поставив питання академик О. П. Н о в и ц ь к и й у своїй грунтовній праці «Тарас Шевченко, як маляр». На останній сторінці своєї роботи з приводу статті Щурата «З життя і творчосте Тараса Шевченка» він, говорячи про малюнки Шевченка, які видало Петербурзьке Товариство імени Шевченка, погоджується, що на таблиці V вип. 1-го цього видання репродуковано дійсно портрет Є. Гребінки, але за працю Шевченка його не визнає, «бо Шевченко в 1837 р. не міг намалювати такого мистецького портрета» 2 ). Чому? — На це прямої відповіди О. П. Новицький не дає, а з контексту читач може вивести, що Шевченко, на думку О. П. Новиць- кого, «міг зробити такий мистецький портрет» не раніш 1839 року, себ-то принаймні після року навчання в Академії, коли він одержав срібну ме ­ даль за портретну працю 3 ). Ролю академії, зокрема Брюлова, у вихованні ’ ) «Искусство Южной России», Київ, 1914, стор. 17 і далі. 2 ) О. Новицький, Тарас Шевченко, як маляр, Москва — Львів, 1914, стор. 83. 3 ) К. Шероцький, «Портретныя произведенія Т. Шевченка», «Искусство Южной Россіи», Київ, 1914 стор. 17. ,Мая. 1. ,100 Проф Степан Та ран у щеп ко Шевченка як портретиста, шановний О. П. Новицький, нам здається, тут перебільшив, а підготовку Шевченка як маляра-портретиста ще перед академією не доцінив. Такий уже дужий гіпноз академії. Тимчасом сам О. П. Новицький підкреслив жадобу до знання, колосальну працездат ­ ність та здібність Шевченка надзвичайно швидко опановувати цілком новий для нього матеріял у доти зовсім незнаних галузях. Так, Шевченко за два дні, вперше сівши за рисування кістяка, зробив рисунки виразніші й вірніші за зразкові літографовані малюнки Басіна J ). Другий випадок — знайомство з лінійною перспективою за підручником Воробйова 2 ). Так само Шевченко надзвичайно легко й швидко опанував техніку, а що голов ­ ніше, дух і стиль офорту 3 ). З другого боку треба звернути увагу на те, що Сошенка, а пізніш Вене- ціянова, Брюлова, Григоровича й инш. мусіли сильно вразити малюнки Шевченка, щоб звернути на себе таку їх виключну увагу. Отже, у Шевченка вже до Академії крім таланту було чимале майстерство. Звідки воно могло у Шевченка взятися? О. П. Новицький звернув увагу на лист Шевченка до Залеського і виявив одного з ранніх учителів Шевченка — Яна Рустема ‘). Після Рустема Шевченко,як відомо, якийсь час вчився у Варшаві у Ф. Лампі. У Петербурзі «пробовать портреты с натуры акварелью» — як свідчить Шевченко у своїй автобіографії — взявся за порадою і, без сумніву, за до­ помогою та вказівками Сошенка. Успіхи були такі великі, що Енгельгар- дові роботи Шевченка, які він побачив у Нечипоренка, дуже сподобались і тому «он начал употреблять его для снятая портретов с своих любимих любовниц» 5 ). Легкість і швидкість, з якою Шевченко робив свої портрети, зазначив був К. Шероцький. Портретистом-же атестовано Шевченка і в ака ­ демічному дипломі ®). Не треба забувати також, що портрети акварельні й иншої техніки (особливо мініятюрні) були в панському побуті дуже роз ­ повсюджені і Шевченко мав нагоду приглядатися до них. Тому, мабуть, Шевченкової роботи портрети, як зазначалося вже нераз, не позначені — за виключенням кількох — гостро-індивідуальними рисами; в них — порт ­ ретний стиль доби. Портрети Шевченка для одних дослідників мають ба ­ гато спільного з портретами Петра Соколова 7 ), для других у них «сходство с Брюловым поразительное» 8 ). Цього року, оглядаючи Московський Му ­ зей Меблів, я натрапив у ньому на дуже близький до Шевченка манерою х ) О. Новицький, Цит. праця, стор. 7. 2 ) Там-же, стор. 8. 3 ) Одній ранній копії Шевченка (1830 р.), що яскраво свідчить про опанування техніки рисунка олівцем, я маю присвятити спеціяльну замітку. 4 ) Я спробував у Москві за допомо ­ гою П.Д. Еттінгера познайомитися з оригіналами чи принаймні хоч добрими репродук ­ ціями праць Я. Рустема, але тут їх не знайшлось. Для цього потрібна подорож до Вильни й узагалі до Польщі. ь ) Твори Т. Шевченка, Видання Яковенка, Петербург,. 1911, т. II, стор. 88. •) К. Шероцький, Названа праця, стор. 17 і 20. ’ ) О. Новиць ­ кий, Цитована праця, стор. 13. ’ ) К. Шероцький, Цитована праця, стор. 21. ,До питання про ранні акварельні портрети роботи Тараса Шевченка 101 малювання жіночий портрет підписаний так: «F. Bokr 1828». Число таких прикладів при бажанні можна було-б значно збільшити. Перші акварельні портрети Шевченка були виконані, як то видно з контексту автобіографії його, перед 1837 р. Ми їх не знаємо й невідомо ще, чи вони назавжди загублені для нас, чи тільки ще нерозшукані. Що в малюванні портретів Шевченко в цей час вжедосяг дуже значних успіхів і мав платні замовлення на них, свідчить, досі чомусь належно не викори ­ стане в дослідників, місце з «Журналу» Шевченка, де він згадує про «того самого мерзавца Демидова, котораго я зналъ въ Гатчинѣ кирасирскимъ юнкеромъ въ 1837 году и который тогда не заплатилъ мнѣ денегъ за порт ­ ретъ своей невѣсты» х ). Наведена цитата переконує, що немає ніяких підстав підписаний портрет «Невідомого» із збірки Рейтерна запідозрювати в автен ­ тичності, як це робить О. П. Новицький лише тому, що він має дату 1837р. 2 ). Шевченко дійсно написав цей портрет 1837 року. Це підтвердилося завдяки щасливому випадку — знайшовся жіночий портрет, парний до нього, що підписав Шевченко і датований 1837 р. (див. мал. 1). Портрет цей перебував у Н. 1. Савченкової, що дістала його від покійного К. М. Бича- Лубенського, відомого харківського громадського діяча і українського журналіста. Кого на ньому виображено, точно не відомо, передають кілька здогадів. Як і звідки він попав до Бича-Лубенського, також не з ’ ясовано. В січні 1927 року я мав нагоду побувати в Ленінграді й Москві, маючи при собі цей жіночий портрет. Згаданий портрет «Невідомого» 1837 р. ра ­ зом з цілою збіркою Рейтерна, як з’ясувалося, вступив до Ленінградського Руського Музею. В цьому-ж таки Музеї переховується Шевченків портрет Луніна. Жіночий портрет, що я привіз з Харкова, коли покладено було його поруч з зазначеним портретом «Невідомого», показав, що в них маємо пару родинних портретів з одного часу, одної руки. Намальовані вони обидва акварелею на майже одного розміру (22\/ г х 18 3 / 4 см — жіночий, 21 r / 2 x ХІ9см — чоловічий 3 ) тонкому картоні в одному маштабі. Ріжниця по ­ мітна лише в кольориті. Жіночий портрет значно блідіший (в ньому ви ­ горів кармін), тоді як чоловічий (писаний з краплаком) краще зберіг пер ­ вісний тон. Видано чоловічий портрет у «Малюнках», трьохкольоровим друком, без зменшення (обрізано лише краї картону); співвідношення фарб ’ ) Твори Т. Шевченка, Вид. УАН, Київ, 1927, том IV, Журнал, стор. 124. О. П. Но- вицький у своєму реєстрі праць Шевченка підч. 33 зазначає портрет «пані Демидової», але датує його чомусь 1839 р. 2 ) Опубліковано в «Малюнках Т. Шевченка» вид. Петербурзьк. Т-ва ім.Шевченка, вин. І, табл. V. Те-ж саме можна сказати й про портрет Луніна (див. «Малюнки», вип. II, табл. II), також підписаний і датований 1838 р., що, очевидно випадково, не попав до Реєстру ні в розділ «Портрети», пі — чого можна було-б швидше чекати — в розділ «Речі» ніби праці Шевченка. а ) На такому розмірі картону у Шевченка зроблено чимало портретів, напр., Кате- риничів і инш. ,102 Проф. Степан Таранущенко передано певно, але весь він вийшов у друку проти оригіналу далеко теплі ­ ший, червоніший. При погляді на наш портрет «Невідомої» згадується майстерна характе ­ ристика жіночих шевченківських портретів, що дав К. Щероцький. «їх постаті легкі, граціозні, дивляться з картону рельєфно, ніжно і живо. Писав він їх… ніби жартома, граючи талантом» * ). Дивує техніка — вільна, упевнена. На легкому зеленаво-блакитному повітряному тлі чітко вирізь ­ блена постать. Обличчя й зачіска виліплені по локальній заливці, тонким «мініятюрним» штрихуванням. Сукня виконана в широкій манері. Кольо ­ рова гама — дуже стримана й холодна: блакитна сукня, холодний зеле ­ наво-блакитний тон тіла, що має не гарячі (тепер зовсім слабі) світа; за ­ чіска й кольє — сепія 2 ). Цей портрет як-найкраще задовольняє власним вимогам до «живописи» самого Шевченка. «Первое условие живописи — рисунок и круглота, второе — колорит» 3 ). Можна сказати навіть більше, проблему кольориту дійсного, живого, теплого тіла тут і не ставилося. Портрети Шевченка 1837 року — важливі зразки малярської твор ­ чост и до академічної доби — зазначають деякі композиційні елементи, що їх він тримався й у пізніших портретах. Портрет Луніна, написаний року 1838, дає нам той самий тон стільця, той самий тон (відмитий туш) і манеру письма верхнього одягу, що й на портреті «Невідомого» 1837 року. Позу для чоловічих портретів — поворіт на три чверті, сидячи на стільці, пере ­ кинутий лікоть правої руки за спинку стільця, з чубуком у тій-же руці — Шевченко повторив і в портреті О. Катеринича 4 ). У портреті О. Катеринича та «Невідомого» 1837 р. є одна деталь — права рука та край рукава (з гострим кутиком) написані в обох випадках тотожньо. Вона примушує нас убачати в обох портретах одну руку. Відомо, що отакі дрібниці, незначні деталі, що раз засвоїв майстер, потім несві ­ домо, механічно переходять і в дальші роботи. ’ ) К. Шероцький, Названа праця, стор. 21. 2 ) Крій сукні й зачіска цілком стверджують певність дати портрета. Порівн., напр., Max v. Boehn. Die Mode, Menschen und Moden in XIX Jahrhundert, München, 1907, стор. 129. ’ ) Лист Шев ­ ченка до Залєського, «Твори Т. Шевченка», вид. Яковенка, т. II, стор. 384. 4 ) Написано у 1846 р., «Малюнки Т. Шевченка», вип. II. ,Б ОРИ С ПИЛ ИПЕН КО NO В I ПЕЧЕРИ ,105 Нові печери Нові печери в Чернігові — надзвичайно цікавий пам ’ ятник народ- нього мистецтва бурхливих часів гострої боротьби конаючої церкви з пере ­ можною силою нового побуту. Думка про їх заснування належить неве ­ ликому гуртку ченців-селян Троїцького манастиря, в яких бажання «іно- чеського подвигу» тісно сполучилося з кар ’ єристичним міркуванням упо- добитись «угодникам печерським». З другого боку фундатори не могли не передбачати матеріяльної корнети від нового манастирського підприєм ­ ства, яке обіцяло стати в майбутньому чималим джерелом прибутків і міц ­ ним осередком релігійної пропаганди. Але головним чинником до здій ­ снення думок про копання печер виступають події громадсько-політичні. Попівство, позбавлене міцної підтримки влади, підірване ідейно й мате- ріяльно, шукає собі нової підпори й напружує всі зусилля, щоб повернути увагу громадянства до релігійного життя. Разом з тим події громадянської війни й непевність становища примушують ченців шукати схованки в під ­ земному лабіринті нових «катакомб» із спробою збудувати об ’ єднуючий настрій темної маси вірних, як протест проти смілого втручання в церковні справи революційних поглядів. Падіння манастирської дисципліни й зник ­ нення вищого духовно-адміністративного догляду, як наслідок революцій ­ ного руху, давали до того-ж змогу найбільше проявити творчу ініціятиву окремим особам. Належну оцінку ідейним підвалинам будування печер робить на їх мурах смілий олівець комсомольця, що разом із сучасним станом занепаду яскраво свідчить про певні етапи боротьби й підкреслює міцне втілення нового світогляду в народні уявлення. Печерні мури збе ­ рігають нам багато моментів містичного опору подіям сучасносте, але в трактуванні будівельних деталів, орнаментальних прикрас і розпису так сміло перероблюють сучасні сталі традиційні зразки, що сами прий ­ мають мистецько-революційний зміст. Тут стихійно прорвалося пригно ­ блене обличчя митця-українця в наївно-примітивному суто-народньому офор ­ мленні зразків минулого й сучасного, обвіяних смутком релігійного ро ­ мантизму в стильово-монументальному ритмі глибокої єдности колектив ­ ного виконання. ,106 Б о р и с Пил и п еи ко Печери почато копати в травні 1918 року на схилі виступу Болдиної гори за 40 — 50 метрів від садової брами Троїцького манастиря з виходом на північний схід. Керівником справи й головним організатором праці виступає інок Аліпій з селян хут. Плехтіївки Городнянського повіту, лю ­ дина мало освічена, але енергійна, уперта й фанатична. Він збирає коло себе невеличке коло помічників-черниць і ченців, а для важкої праці вико ­ ристовує випадкових прочан, що звичайно звикли віддавати свою працю манастиреві. Разом з тим Аліпій приймає й активну участь не тільки в роз ­ робленні загальної схеми плану печер, але й у мистецькій роботі. За його вказівками вирізано більшість рельєфних оздоблень і власноручно мальо ­ вано майже всі мотиви геометричного орнаменту. Але найкращі зразки орнаменту рослинно-квіткового й більшість культово-орнаментальних при ­ крас належать двом дівчинам-черницям: Килині з с. Борок та Орині з с. Ро- їща. Майже увесь іконографічний розпис поробив чернець Михаїл, моло ­ дий селянин, учасник імперіялістичної війни, що повернувся з німецького полону. Решта братії, спочатку й до кінця, ставилась до праці неуважно й нехтуючи, незадоволена ростучим авторитетом фундаторів і нічними «бдєніями» в печерах, які шкодливо відбивалися на денному послушенстві. Остаточне прикрашення печер рушниками й іконами переведено за жвавою допомогою старих бабів і дівчат з найближчих околиць Чернігова — Лісковиці й Ярів. Ходи печер вирізано в глиняному грунті за допомогою звичайних лопат з виношуванням грунту ношами на поверхню. При копанні й оздо ­ бленні високих частин майже зовсім не вживалося риштувань, яких не можна було втиснути через вузькі коліна печерних переходів. В таких випадках прикладено цікавий прийом виймання грунту. З навмисне під ­ вищеного ходу вибирали землю все нижче й нижче, поки не досягали по ­ трібних для приміщення розмірів і пропорцій. Одночасно-ж ножем вирі ­ зувано рельєфні оздоблення й розписування. Слід дивуватися тонкому розрахунку будівничих, що не втратили цільности прикрас і гармонії відношень у важких умовах планування й оброблення деталів з сипким матеріялом м ’ якого грунту. Мури печер здебільшого побілено крейдою; в місцях, де єсть рельєфний орнамент, иноді з цементом, який надає ніжно- ,107 Нові печери сірий тон тлу. На ньому дуже гарно виступають мотиви геометричного рельєфного оброблення ясного кольору з заглибленими контурами. Роз ­ писувано переважно ультрамарином, тердесієною й циноброю, частково баканом і охрою. Зелена фарба зустрічається дуже часто, але зовсім утра ­ тила свій тон, тоді як решта кольорів чудово збереглася. Фарби звичайно розводили на воді з вапною, або, рідко, з цементом. Писали звичайними пензликами, або палічками із зім ’ ятих на кінці вільхових голочок. При розписуванні геометричних мотивів користувалися саморобним циркулем, а в копанні ходів керувалися иноді компасом. Загальні умови праці гіршали з кожним днем. Спочатку безладдя в манастирі і скрутний господарчий стан тільки сприяли печерній справі. Ніхто не втручався до копання печер, а побожні помічники окрім праці приносили ще й деяку матеріяльну користь. Але згодом кількість робітників усе зменшується, а перешкоди зро ­ стають. Після того, як освятив печери епіскоп Пахомій, що урочисто від ­ булося, як свідчить дата на мурі, 25 листопада 1919 року, праця над пече ­ рами припиняється зовсім. Дійсність не виправдала надій духівництва. Печери пустіють і, позбавлені догляду, приходять до занепаду. Зникають ікони, старанно видираються на паливо дерев ’ яні частини й руйнуються пристосованця з цегли й заліза. Такий стан печер нераз звертав на себе увагу місцевих наукових установ і робітників, але для охорони й досі не зроблено нічого. З кожним днем зростає поступово руйнування печер спіль ­ ними силами природи й випадкових відвідувачів, що не спиняються перед навмисним псуванням розпису й рельєфних оздоблень. Загальна схема планування печер — дуже проста. Центральне місце займає церква С, Е, F, яка сполучається з ризницею В, могилою 1, надгроб ­ ком Н, заваленою трапезною О і має навколо хід L. Коло виходу лабірин ­ товий хід з капличкою А. Мало примітний зовні вхід (табл. І) з півциркульним низким завершен ­ ням, з вирізаними по боках уступами — лавками для старців, веде вниз злизаними східцями до вхідної камери-каплиці (табл. II), мури якої оброб ­ лено вигнутими пілястрами з рельєфними хрестами і поясом порожніх і заповнених хрещиками трикутних ніш. Схожа на коло в плані, невелика ,108 Борис Пилипенко (1,3 метра діяметром) з коробової структури склепінням, каплиця зовсім не має розпису і тільки частково побілена. Проти входу раніше висіла ве ­ лика ікона з лямпадою. Сліди прикріплень добре помітні й досі. Під нею низенький крутий хід угору веде до тісних вузьких ходів, сполучених з виходом, звідки пророблено невеличке слухове віконце. Розширене місце цих ходів через низькі двері з ’ єднано з галерією, що сполучає вівтар з ризницею. Впродовж цієї галерії – ходу зроблено по боках широкі виступи — лавки для відпочинку, як і в самій ризниці, схо ­ жій на коло в плані, невеличкій камері (діяметром 1,2 м) із сферичною банею (табл. НІ). На мурі смуга напису, який тягнеться й по галерії: «К кому возопію Владичице? К кому прибегну в горести моей? Аще не ты Пренепорочная: Надеждо Христіан и прибежиіце нам грешным. Кто паи тебе в несчастіях защитит? Услыши стенаніе мое, и преклони ухо твое ко мне Владычице, и матерь Бога моего, и не презри требующаго Твоея по ­ мощи, и не отрини Мене грешного: вразуми и научи мя Царица Небесная». Над написом трикутні ніші з рельєфним розписаним зірками облямован- ням, закінченим угорі хрестом. Ніші спираються на смужку улюбленого печерного, рельєфного з пофарбованням мотиву хрестуватого безупинного орнаменту. Між нішами рельєфно оброблені виображення: євангеліє, на ­ престольний хрест і чаша з сяйвом. На бані, в заглибленні, подібному до візантійської «скуфії», хрест мальований з крапками, в колі, обведеному «кривулею», яка утворює зірку. Хрести чотирикутні з вдавленими конту ­ рами, розписані кольоровими зірками з ’ єднують центральну орнаментальну композицію бані з її переходом до мурів, над якими смуга напису, з під ­ кресленим характером орнаментової прикраси. Посеред ризниці — аналой земляний із скошеним верхом, чотирикут ­ ний з мальованим хрестом збоку і 6-й кутною зіркою в колі і 4-кутній рамці — вгорі. По краю напис «свят господь во святих своих». Другий хід од входу минує вхідну каплицю і, забираючи на північ, з ’ єднується з трапезною О, тепер заваленою, коло якої складено цегляну плиту Р. Через маленьке віконце до заваленої частини видно прямокутно трактовану камеру з попсованими слідами геометричного рельєфного орна ­ менту без розпису. Далі центральний хід має два незакінчених і непобі- ,Нові печери 109 лених «тупики», які мали знайти нові виходи на північ і захід. Від «тупиків» хід повертає на південь і однією частиною сполучається з церквою, значно поширений, заглиблений і підвищений. Друга частина круто завертає на захід і обходить навколо церкви. Це церковне опасання — оболонь (фундатори звуть цей хід — «омо ­ фором») для хресних ходів і одна з найкращих що-до замислу й оброблення оздоб частина печер. Мури збоку церкви оброблено безупинно трактованими трикутними нішами з рельєфним розписаним облямованням і хрестами між ними із вдавленим контуром. Вузький хід, оздоблений цими прикрасами, робить надзвичайно врочисте вражіння й милує око інтимно-наївним орна ­ ментом ріжнокольорового розпису. З цього ходу, вбік на захід круто вниз на 6 м глибини веде вузький хід до усипальниці майбутнього «святого», яку Аліпій не криючись готував для себе. Розширення цього ходу розраховано на те, щоб поставити ікону-порт- рет похованого святого, а далі внизу знаходиться й саме місто для домо ­ вини, головою на захід, з коробово трактованим низьким склепінням і рель ­ єфним хрестом у головах. За кілька метрів від ходу до могили, хід навколо церкви сполучається з каплицею, що знаходиться якраз над могилою. Це найінтимніший твір у печерах (табл. IV). Грушувата в плані камера має широкі виступи-лавки з грунту коло мурів і посередині — гробницю, притулену до масивного пілону з мальованим розп ’ яттям, обвитим рослин ­ ним орнаментом. Пілон сполучається з мурами півциркульними арками, які надають особливу виразність рельєфному хрестові з розп ’ яттям і простим рисам надгробку. На коробовому склепінні вузької частини каплиці і по мурах — мотиви рельєфних хрестів з розписом зірками й хрестиками, квіт ­ чано трактованими в ріжних кольорах з суто-квітчаними віночками, ажур ­ ного визерунку. З західнього 6 okj » в пілоні — ніша витягненої трикутно- круглястої форми, прилучена внизу до висту пу-столика. Ніша кантована рельєфною рамкою з таким-же хрестуватим завершенням, розписаним зір- ками-квітками. Рамка замальована кривулястим рослинним мотивом з хрестиком у сяйві в синьо-зелених кольорах. Закінченістю своєї форми в гармоній- ,11() Борис П и л и и е и к о ному сполученні з корпусом пілона це — найкраща ніша в печерах. По мурах каплиці орнаментовою смугою тягнеться напис: «надгробное риданіє»… На мурі над виходом з каплиці: «возридай мене мати зряще во гробе»… За кілька метрів від сполучення ходу навколо церкви з трапезою й вів ­ тарем йде вузький хід, що мав сполучитися на глибині з ходом вхідного лабіринту, але, бувши невдало проведені, вони не зійшлися глибиною й залишилися назакінченими. «Тупик» ходу з опасання якраз упирається в підлогу ризниці, про що свідчить маленька дірка — віконце. Церква складається з вівтаря С, центральної частини, трапези Е і дзві- ниці-бабинця F. В ході з трапези до вівтаря з північного боку невеличка паламарня. Скошена в плані, з невитриманою симетрією пропорцій, церква має від західніх мурів дзвіниці до східніх вівтаря 1 З х / 2 метрів з заглиблен ­ ням підлоги до дзвіниці на 0,6 метра. Дзвіниця являє собою схожу на ко ­ ло в плані камеру діяметром 2,25 метра з поступово звуженим склепін ­ ням, яке переходить у короткий барабан, завершений банею зі «скуфьею» на висоті 3,75 м. З усієї церкви дзвіниця має найбільш вибагливе й удале оброблення мурів (табл. V, VI). Тут ми знаходимо скупченими всі відомі печерам мотиви рельєфних прикрас. При невеликих розмірах дзвіниці дуже глибокою робиться смуга великого різьбленого орнаменту в схожих на коло нішах з хрестами і яскраво виступає чудова визерунковість смужки рельєфного мотиву хрестиків у ромбах, що орнаментово завершує виступ карнізу. На височині до 2-х метрів мури мають вікна-ніші, прямокутні в плані, з півциркульним верхом, перерізані рисою випуклястої тяги. В одній з ніш мальоване виображення — «моленіе о чаше», зроблене на місці такої-ж скульптурної постати, порубаної шашками. Під нішами в прямокутниках — геометрично-орнаментальна композиція малюнку з ви- тисненим контуром, якою фундатори мали збудувати уявлення «пелен», що звичайно вішають під образами. Над нішами – вікнами трикутні гли ­ бокі ніші, оброблені випуклястою рамою з рельєфним хрестовим завершен ­ ням, мотив, який повторюється на всіх банях печерних будов з ріжними варіянтами орнаментового розпису. Ніші спираються на дві смуги мальо ­ ваного безупинного орнаменту кривуль з крапками і кол з хрестами. Рамки ніш виступають білим кольором на сірому тлі загального фону бані і роз- ,111 Нові печери писані кольоровими зірками — квітками й хрестами. Рельєфні хрести, що завершують облямовання ніш, угорі з ’ єднані кривулястою рисою і впи ­ раються в заглиблені, замальовані темною фарбою хрести на барабані, симетрично розміщені з поодинокими зірками — квітками. Перекриття бані і «скуфью» густо оброблено кількома смугами безупинних геометрич ­ них мотивів хреста і хрестика-квітки серед ламаних рис, звязаних в одну велику врочисту мережану композицію. Окрім «моления о чаше», в дзвіниці ми знаходимо виображення анге ­ лів з трубами і ангела з кадильницею, коло якого накреслено дату «25. XIІ 1919 г.», а також найцікавішу в печерах культову композицію «орудій страстей господних» — проти входу до центральної частини церкви. Внизу на мурі, між ходом до опасання й до трапези — рельєфний розмальований двоголовий орел – герб, страшенно попсований, із збитим рельєфом, але очевидно нераз поновлюваний, з написом у колі: «обновися яко орля юность моя Хр. Вс.». Густе й старанне оброблення мурів дзвіниці свідчить про те, що тут було дуже мало ікон: ми майже не знаходимо дерев’яних пристосо- вань для вішання ікон, як не знаходимо й відповідних пристосовань для дзвонів. Фундатори побоялися, що завалиться висока частина церкви від звукового тремтіння, й перенесли невеличкі дзвони до каплиці з надгробком. Через галерію два метри завдовжки з високим коробовим склепінням з розписом ангелів з короною й цікавим орнаментово-рельєфним мотивом хреста в трикутнику дзвіниця сполучається з центральною частиною церкви — трапезою, найбільшим приміщенням у печерах. Трапеза (табл. VII — X, X І, 3. 4) являє собою неправильне півколо в плані, притулене до вівтар ­ ної іконостасної стіни, з подібною до дзвіниці структурою склепінь і бані, височиною 4,25 метра; з північно-західнього боку до муру притулено кли- рос з земляними бильцями, прикрашеними рельєфним хрестом (табл. VIII), з півдня півциркульний виступ — підхід до ікони і двосхідчастий такий-же самий виступ коло царських воріт. Мури центральної частини церкви мають низький гладкий карниз, над яким — смуга хрещатого орнаменту, пофарбованого в два кольори, що йде через галерію з дзвіниці. Над смугою орнаменту — напис першого розділу «верую», що тягнеться від південних дверей і закінчується на іко- ,112 Бори с Пи л и пен к о ностасній стіні з протилежного боку. На північному й південному мурах — великі ніші-вікна, подібні до ніш у дзвіниці, з краєм, обробленим кри ­ вулясто-геометричним мальованим орнаментом і рельєфними великими з таким самим розписом хрестами в середині. Під нішами-вікнами — пе ­ лени, малюнком і тональністю точно подібні до таких самих орнаментових композицій дзвіниці. Проти вівтаря з обох боків ходу до дзвіниці симетрично розміщені мальовані ікони. З півдня «Георгий победоносец» у рамці зуб ­ частого орнаменту, з лівіючи «Трифон-великомученик» в облямованні рос ­ линного безупинного мотиву. Над нішами-вікнами — круглястий без ­ упинний мальований орнамент між двома смугами кривульок з хрестиками- квітками. На нього спираються надзвичайно гарно розміщені подвійні трикутні ніші, облямовані кривулястим геометричним орнаментом з рель ­ єфним розписаним зірками-хрестиками хрестом посередині. По барабану (табл. X) рідко поставлені хрести в заглиблених прямокутниках, розпи ­ сані геометричним визерунком і з ’ єднані вгорі кривулястою рисою. Сфе ­ ричне покриття бані розписано зірками-квітками між смугами орна ­ менту з кривульок і хрестиків, які утворюють великий хрест з колом і зір- куватою квіткою в центрі. Між нішами розкидано дрібні виображення кол з крилами й херувимів. Іконостасна стіна (табл. X І, 3) має вибагливе оброблення царських воріт півциркульними уступами з розписом — зір ­ частих квіток і квіток-хрещиків по ніжно-блакитному тлу, надзвичай ­ ної декоративної сили. З боків нерівні розмірами, але схожі в пропорціях — ніші; маленькі з півциркульним верхом, облямовані, як і ніші-вікна в дзві ­ ниці, нескладним хрещатим орнаментом. Коло ніш — мальована, наївно трактована з корінням — виноградна лоза. Під нішами непофарбовані мотиви рельєфного орнаменту, який, очевидно, було закрито іконами й рушни ­ ками. В проході під арками північного й південного виходів на мурах, притулених до вівтаря, постаті ангелів-благовісників у квітчаних рамках, що зроблено в силу звичайної традиції виображення — на бічних дверях до вівтаря. Царських воріт із заліза, що зробив місцевий коваль, немає й сліду; навіть дерев’яні лутки видрано, при чому глибоко попсовано грунт. Через паламарню, маленьку, тісну з столиком-виступом і глибокою нішею внизу, хід веде до вівтаря (табл. XI, 1 ,2) — просторої камери розмі- ,113 Ноні печери ром 2,75 х 2,75 м з коробовим склепінням, що густо поросло корінням дерев. Мури з боку царських воріт мають виступи-полички й оброблення головного входу похилими, круглястими пілястрами-контрофорсами. На південь симетрично з ходом до паламарні — хід до опасання і з східнього боку південного муру — низенький прохід до галерії з ризницею. Посе ­ редині — цегляний престол з нішею; до північної стіни притулено також складений з цегли жертовник, коло якого внизу глибока ніша, а з боків виступи-полички й східці вгору до вузеньких дверей, наглухо закладе ­ них цеглою з маленьким віконцем угорі. Звідси й почато копати церкву. На північному мурі — великий заглиблений, розмальований зірчасто-хре ­ щатим квітчаним орнаментом хрест, а навколо нього великі смуги-стрічки з написами «радуйтеся, яко имена ваша написани суть на небесех», «радуй ­ теся, веселитеся яко мзда ваша многа на небесех». На східньому мурі вгорі хрест, подібний до попереднього, з написом по смузі: «в жертву хваленія», «со духом твоим». Під хрестом смуга напису «іисусе христе сине божій причастія отверзими двери», який розривається вирізаним з грунту кіотом запрестольного образу. Це найцікавіша прикраса вівтаря. На місці запрестольного образу — ніша, подібна до ніш-вікон дзвіниці, оброблена трьома півциркульними ви ­ ступами з написом: «слава в вышних Богу и на земли мир» — повтореним у ріж- них кольорах і на инших виступах з додатком «и в человецех». Надглибокою нішею для образу — півциркульне заглиблення з малюнком«всевидящого ока». Вся ця композиція замикається дугастим рельєфним облямованням з малюнками квітчастих зірок і хрещиків, що спирається на масивні контр- форси-ставники з рельєфними хрестами й зірками-квітками. На південному мурі — смуга хрещатого пофарбованого рельєфного орнаменту, над якою тягнеться напис: «тебе молимся владико и святое воскресеніе твое сла ­ вим». Унизу — дві круглясті ніші, перерізані хрестами з написом по хрестах і навколо: «даяй пищу боящимся его», «щедр и милостив господь», «кресту твоєму поклоняємся владико», «благословен грядый бог господь явися нам», «алилуя, алилуя во имя господа». Вгорі — велика ніша-вікно, пере ­ різана хрестом і розписана по хресту й краю зірчасто-квітчаним з кривуль ­ кою та хрестиками орнаментом. ,114 Борис Пилипенко Не тільки загальна схема печер вражає своєю цільністю. Твір одного певного часу, Нові Печери, в стильній єдності будівельних прикрас, орна ­ менту й розпису відбивають глибоку спільність поглядів і почувань фунда ­ торів, не зважаючи на найріжноманітніші джерела й впливи. В обробленні печерних мурів ми знайдемо й старі візантійські риси, деталі, характерні для українського бароко, ампірні прийоми й відгук зразків сучасно-сино ­ дальних; все зрівнює примітив виконання й усе перероблене згідно із смаком і вимогами українських народньо-мистецьких традицій. Що-до особли- востів будівельної конструкції печер, то тут ми маємо певно визначений безпосередній вплив відомих зразків печерного будівництва, а найбільше наслідування іллінських печер початку XI ст., що знаходяться поруч з но ­ вими печерами також на схилі Болдииої гори в садибі Троїцького манастиря. Печери іллінські Чернігівські, як печери Любецькі й Лаврські, в непору- шеній частині своїй являють найстаріші християнсько-культові пам’ятки печерного будівництва і своїм виникненням звязані з ім ’ ям відомого «по ­ движника печерського» Антонія Любечанина, про працю якого в Чернігові літопис згадує у виразах, що визначають певний характер колишнього пристосованця печер для житла фанатиків-ченців, які шукали молитовної самотносте в глибині земляних мурів, захоплені суворим подихом середньо ­ вічного аскетизму. Разом з тим приклад колишніх катакомб у звязку з постійною загро ­ зою несподіваних нападів робить печери надійним притулком з забезпече ­ ним від наруги місцем поховання. Все це надає відповідних рис старим зразкам печерного будівництва, які зберігають і досі тісні лабіринти хо ­ дів, позбавлені особливих прикрас з рідкими півциркульними візантій ­ ськими нішами й аркосоліями, з маленькими келіями, келіями-затворами й прямокутно трактованими невеличкими камерами – церквами. Але протягом століть печери безупинно розширюються,^перероблю ­ ються; будуються нові церкви й переходи, внутрішнє оздоблення стає де-далі більш вибагливим, повторюючи, оскільки дозволяє матеріял, всю стильову градацію прикрас, відому сучасному будівництву.: Особливо ба ­ гато змін припадає на кінець XVII й початок XVIII ст. До цього часу від ­ носиться повне поновлення любеньких печер, що перевів його Інокентій ,115 Нові печери Щирський, а також значна частина переробок і надбудов Київських ближ ­ ніх і дальніх печер і виникнення печер у Рихлівському, а пізніше й у Ку- рязькому манастирях. В старих печерах переробки й поновлення найбільше полягають у обкладанні цеглою, цементуванні й до певної міри зберігають загальну конструкцію первісних зразків, надаючи печерам в більшості тільки деталі оздоблень барокового характеру. Далеко пізніше поновлю ­ ються печери ічлінські. Всю ближню частину печер із входом і двома церквами цілком перебудував і обклав цеглою архієрей чернігівський Виктор Садковський у кінці XVIII й на початку XIX ст. (табл. XII, 4). Противно старим Антоніївським зразкам, яких не насмілились цілком руйнувати будівничі часів українського відродження, нові церкви іллін- ських печер пороблено з високими сферичними банями і з повним порушен­ ням колишнього прямокутного трактування плану. Мури оброблено складеними з цегли стрункими пілястрами з склад ­ ними карнізами та півциркульними в плані й завершенні нішами. Останні часто спираються на підлогу й мають у більшості пропорції й оброблення подібні до ніш Успенського собору Троїцького манастиря, барокової бу­ дови мазепинських часів. Мури потиньковано й побілено вапною, без уся ­ ких слідів розпису, що взагалі не збереглася по старих печерах, за вийнят- ком поодиноких фрагментів у Лаврі та випадкових пізніших іконографіч ­ них мотивів. Тільки Курязькі печери, дуже далекі від первісних зразків плануванням та напівготичним трактуванням ходів і будівельних оздоб­ лень, дають суцільне замальований ніш іконографічними сюжетами й рід ­ ким орнаментом. Але вони майже невідомі фундаторам нових печер. Прий ­ маючи певну стильову єдність будівельного способу й прикрас, Курязькі печери все-ж таки не досягають глибокого ефекту інтимно-простої цільносте нових печер. У старих печерах спостерігається кілька шарів надбудов, цілком позбавлених спільносте плану й прикрас. Ходи старих печер, криві й заплутані, нагадують вулиці старих густо населених міст і дійсно — хіба лаврські печери не являють собою міста живих мерців, що «подвизались» і вмирали по тісних келіях і затворах? Навпаки, Нові печери вражають надзвичайною простотою й цільністю замислу, нарочитим, продуманим звяз- ком усіх частин в одно гармонійне й стильне будівельне ціле. їх копають не ,116 Борис Пилипенко аскети, що тягнуться до землі, тікаючи від світу й сонця, а люди закохані в барвисту сухозлоту декоративних мотивів, як ритмового відбитку натури. Загальне планування печер переведено в цілком оригінальних формах, керуючись єдиним наміром дати храм з усіма його прибудовами й ознаками манастирського характеру.Найбільш своєрідним трактуванням відзначається вхід з лабіринтом і дотепне сполучення могили з надгробком. В цілому-ж ми не маємо в плані зайвих камер і ходів, що не виправдували-б своє існу ­ вання культовими потребами. План церкви є наслідок спільного впливу сучасно-синодальних уяв ­ лень (вівтар, трапеза, дзвіниця), що не перечать іллінським зразкам, і тра ­ диційного розподілу української трибанної церкви, з гранністю загубле ­ ного в технічних перешкодах праці над сипким грунтом. Останнє разом з примітивною технікою обладування й конструктивними міркуваннями найбільше сприяло пануванню в плані й розрізі круглястих форм, що в структурі коробових склепінь, сферичних бань і пропорціях півциркуль ­ них завершень церковних виходів приймає цілком візантійський вигляд. Це підкреслюється навіть у деталях імітацією «скуфі», що особливо помітно на банях ризниці й трапези. Але одночасно вживаються й характерні для українського бароко засоби ілюзійного підвищення похилими боками бан ­ них лихтарів. Бездоганно чисті зразки візантійського трактування дає півциркульна ніша в коліні ходу коло заваленої трапезної і двох невели ­ ких, витягнених нішах вівтарної стіни. Перший зразок ми впізнаємо і в Лавр ­ ських печерах і в старій частині іллінських печер і обидва побачимо на мурах Спаського Чернігівського собору. Але Київським печерам більш властива ніша й ніша-поличка із зрізаним краєм (табл. ХП,3), зовсім не відома ні іллінським, ні новим печерам. Фундатори й будівничі нових печер строгі ніші іллінських печер підіймають угору, як вікна, і тому вони втра ­ чають свої пропорції, з півсферичних у плані перетворюються на прямо­ кутні й скорше від нездатносте скопіювати, ніж від бажання дати нову форму, приймають цілком своєрідний вигляд. Вплив стильових намірів іллінських печер особливо помітно на півциркульному обробленні цар ­ ських воріт, рельєфне оздоблення яких являє собою повну тотожність з об ­ робленням звужених дверей нових печер. ,117 Нові печери Зовсім барокове ефектом трактування мають трикутні ніші, що повто ­ рюються на кожній печерній бані. Формою й уживанням над вікнами вони цілком нагадують ніші так званого «будинку Мазепи» в Чернігові, але прий ­ мають цілком своєрідний вигляд завдяки глибині облямовання й хреща ­ тому завершенню. Своїм уживанням на банях вони не виключають також можливості! безпосереднього повторення гострокутних «кокошників» су ­ часно-синодальних церков, в наївному бажанні виявити зсередини їх зо ­ внішній вигляд. Нарешті, цілком оригінальними виступають круглясті ніші з хрестами, глибоко інтимна ніша в гробниці, а також і сполучення трикут ­ них ніш з незрівняним декоративним ефектом на бані трапези і в омофорі. Цікавою спробою передати визерункові гратки вікна видається велика ніша- вікно у вівтарі, чудово звязана з круглястими нішами під нею, і надзви ­ чайною врочистістю вражає оброблення місця запрестольного образу з мо ­ нументальними виступами-ставниками. Рельєфні прикраси всюди висту ­ пають у найтіснішому звязку з орнаментальним підкресленням культо ­ вих мотивів, переважно хреста в найріжноманітніших трактуваннях. Най ­ більше вживається хрест старо-візантійського типу, 4-х кінцевий, з витяг ­ неним нижнім кінцем, поступово звужений до перехрестя (пілястри входу, каплиця; ставники у вівтарі, склепіння й мури надгробку; ніша-вікно у вів ­ тарі), а також подібний рівнокінцевий хрест (круглясті ніші у вівтарі; ніші-вікна трапези; могила; баня ризниці); не чужий печерним мурам і 4-х кінцевий хрест, рівний, з витягненим низом західнього вигляду (баня риз ­ ниці; баня дзвіниці; аналой у ризниці; хрест у вівтарі); переважно завер ­ шення й безупинні мотиви дають рівний і 4-х кінцевий хрест (баня риз ­ ниці; баня дзвіниці; оболонь). Зовсім окремо своїми пропорціями стоїть хрест над нішею надгробку, занадто близько притулений до облямовання, що нагадує хрест, встромлений у панахидну паляницю. Детальним старан ­ ним обробленням видається мотив «орудий страстей господних» у дзвіниці з б-тикутним хрестом посередині і примітивно-символічними виображен- нями півня, цвяхів, молотка, драбини, кліти, кліщів і глечика, з адамовою головою під ними. Іконографічні фрески печер являють собою щасливо невмілі копії лубкових картинок, але яскраво тональні й розміщені з надзвичайним по- ,118 Борис Пилипенко ооооо шниннинвннвнниннмімннннвмнннвниввніимніивиіиніинвниимними ^ чуттям композиційної рівноваги й декоративного смаку. Особливо гарно виглядають «Георгий Победоносец» і «Трифон великомученик» централь ­ ної частини церкви не без таємного змісту звичайного трактування сюжет ­ ного виображення войовничих «святих». Дуже вдало скомпоновано в сполу ­ ченні з нішею «моление о чаше», повторене в меншому розмірі в одній з ніш оболони. Дуже сильне глибоким спрощенням композиційне трактування склад ­ ного сюжету західнього походження «коронування богородиці» — два ан ­ гели приймають корону над написом «Марія». Цілком окремо слід поста ­ вити мальоване розп’яття в гробниці, обвите рослинним орнаментом і пе ­ рейняте сумом місця поховання з непереможної сили настроєм боляче зламаних рис малюнку в безпосередньому міцному звязку з масивним кор ­ пусом пілона хреста. Оскільки загальним взірцем при будуванні печер, без сумніву, були іллінські печери, особливо в будовах на грані XIX ст., то оригінальність замислу прикладання рельєфних оздоблень і орнаментового розпису не викликає ніяких сумнівів, через повну відсутність подібних зразків у спо ­ лученні, пристосованому до монументально-декоративних намірів. Особ ­ ливу увагу звертають на себе численні мотиви виключно цікавого орнамен ­ тового розпису, джерела якого досить легко виявити в традиційних зраз ­ ках народньої творчости. Геометричні й рослинно-квітчані форми мальо ­ ваних прикрас, їх сполучення й загальне трактування переносять на мури Нових печер орнамент, добре відомий народній кераміці, шитву, тканинам, вибійці й різьбярству з надзвичайним розумінням матеріялу й компози ­ ційних завдань. Але крім пристосованого повторення суто-народніх моти ­ вів, Нові Печери дають цілу низку стильових переробок нових, сучасних» трафаретно-міщанських взірців фабричної парчі, шитва, малярських при ­ крас і іконостасної різьби. Старі зразки розкішного шитва XVIII ст. тільки частково відбилися на печерних прикрасах у рідких невиразних рослинно-квітчаних мотивах з загубленим лотосуватим трактуванням в над ­ звичайно спрощеному вигляді (ст. 115). Геометричні композиції старого українського шитва й тканин цілком відбилися в мережаному трактуванні великої кількості! хрещато-ромбо- ,Неві печери 119 вих мотивів, що иноді й тонально повторюють первісні зразки (ст. 109). Але переважають рослинно-квітчані форми в улюблених народнім мистецт ­ вом дубових і вишневих листочках, зірчастих квітках і винограді з цікавою переробкою шаблону, що в численних «альбомах» разом з пахучим милом, «Родиною» й «Нивою» заповнили село. Безупинне трактування цих мотивів часто в деталях повторює фабричні зразки, але до невпізнання змінює ефект непомітним порушенням незграбної канви оригіналу примітивом техніч ­ ного виконання й тонким почуттям декоративної доцільносте (ст. 129). Часто трапляється йбезпосереднє запозичення орнаменту риз парчі — остан ­ нього виробництва, особливо яскраво помітне в культових мотивах. Звідси походить, очевидно, й форма візантійських хрестів, оброблення їх вінками і, без сумніву, всі варіянти безупинного орнаменту з хрестами в колах (колекція нової парчі Чернігівського Державного Музею) (ст. 105). Серед ­ ній вплив орнаментів нової парчі, шитва старих підризників і народньо- квітчаних уявлень будує цілу низку мотивів з певним ухилом до суто-на- родніх виробничих форм (ст. 115). З останніх найбільш повно, як того ви ­ магає подібність матеріялу, відбилися зразки мальова ного орнаменту городнянських та іченських ганчарних виробів у мотивах кривуль з ко- мастими листочками та ялинкою (ст. 113). Усі мотиви рис простих, ламаних і кривулястих з крапками й зір частими квітками, їх взаємне розташування й одноманітна тональність ціл ­ ком спільні з нескладними мотивами народньої вибійки. Зокрема по ­ одинокі зірчасті квітки дуже нагадують сучасний засіб трафаретного роз ­ пису хат «під шпалери» вирізаною картоплею. І тільки різьбярство, не зважаючи на сприятливі умови прикла; дання, дуже скромно виявлено в геометричному накресленні великих зірок-квіток та поодиноких трафа ­ ретно-іконостасних спробах облямовань ніш у трапезі. Цікаві й особливо врочисті орнаментові композиції з підкресленим тональним збагаченням традиційних форм, на яких особливо відбився безпосередній вплив рос- линно-квітчаних уявлень. Не що пише, як відгук вражінь сучасносте у формі квіток з язичками, що так нагадують блюдця-каганці — широко розповсюджений засіб освіт ­ лення часів громадянської війни (ст. 111). ,120 Б о р и с П и л и и е и к о Зовсім несподіване вражіння, схоже характером і глибоко своєрідне, роблять смуги написів, сміло включені до схеми декоративного замислу. Загальна композиція всіх печерних прикрас з’єднується стильовим спиранням на кривулю, як на найбільш примітивний орнаментовий мотив далекого минулого й наших днів. Ця кривуляста риса виступає і в оброб ­ ленні ніш оболони, що тільки підкреслюють хвилясте облямовання, і в усіх безупинних мотивах орнаменту, які на бані дзвіниці приймають своєрідні визерункові форми, близькі до пряника й великодніх крашанок. Не зважаючи на повну, вичерпну оформленість окремих деталів рель ­ єфного орнаменту й розпису, вони не порушують вражіння великої стильо ­ вої єдности й міцного композиційного звязку печерних прикрас. В новому освітленні, не надумано й штучно, в Нових Печерах могутньою силою суто народньої інтуїції зведено до одного матеріялу й доцільно прикладено мистецькі традиції минулого й масові здобутки сучасного. В цьому найбільше значіння печер. Іх мури допоможуть виявленню сучасних нахилів у розвит ­ кові народиіх орнаментових форм і чекають уваги українських мит ­ ців у справі відшукування певних, близьких масі засобів монумен ­ тально-декоративних прикрас. Нарешті, не можна не зауважити, що коли безодня брехні й лицемірства руками одурених людей змогла дати твір певної художньої вартости, — які широкі відкриваються перспективи пе ­ ред майбутнім мистецтвом свідомо й вільно використати з пролетарським ентузіязмом невичерпні сили народньої творчої енергії. ,Нові печери 121 II, Вхідна каплиця. І. Вхід до печер. ,122 Г) орис II И .1 и II е н к о IV. Каплиця з надгробком. III. Ризниця. ,Нові печери 123 VI. Бапя в дзвіниці. V. Деталь муру в дзвіниці. ,124 Б о р и с ГІ и . і η u е н к о V II. Трапеза; хід~до дзвіниці. V III. Трапеза;’ клирос. ,Ноні печери 125 X. Баня в трапезі. IX. Трапеза; деталь муру. ,126 Б о р и с II и л π π е н κ ο XI. 1. Вівтар, місце запрест. образу. 2. Вівтар; деталь розписі муру- 3. Трапеза; царські ворота. 4. Трапеза; боковий хід. ,Ноні печери 127 XII. 1. Хід оболоні з – каплиці з надгробком. 2. Баня ризниці. 3. Ніша-поличка київських лаврських печер. 4. Індійські печери в Чернігові, перебудовані в поч. XIX ст. ,128 Б о р и с П и л и и е и к о г XIII. Курязькі печери; ніша з розгіис ’ сью. ,129 Нові печери 9 ,,II ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ,Проф. БОРИС ВАРНЕКЕ. (Одеса). ЛЕГЕНДИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СКИТІВ. Геродот наводить дві легенди про походження Скитів. За першою 4 ) це наймолодше з усіх племін походить від Таргітая, сина Зевса та дочки бога ріки Борістена. Він мав трьох синів, що з них, як завжди в казках, кінець-кінцем зробився царем молодший. Від кожного з них ніби-то ведуть своє походження ріжні скитські племена. ………………. Але за кілька розділів 2 ) Геродот оповідає, ніби-то зі слів самих Скитів, як Геракл, женучи биківҐеріона, прибув до країни, що пізніше залюдню ­ вали її Скити, й тут зустрів у печері казкову зміювату дівчину, що захо ­ пила його коней. Повернути їх вона обіцяла тільки в тому разі, як Геракл згодиться жити з нею. Від Геракла вона родила також трьох синів: Ага ­ ті рса,Гелона та Скита. З них знов таки за казковим звичаєм тільки молод ­ ший приподобився свойому великому батькові й од нього пішли всі скит ­ ські царі. В. К. Клінґер у своїй прекрасній розвідці «Сказочные мотивы в исто- рии Геродота» 3 ) докладно розглянув цю другу легенду й показав її звязок з казками й старих і нових народів, а Ф. Г. Міщенко в статті про легенди що-до царських Скитів у Геродота 4 ) вірно протиставляє першій легенді з чисто тубільними іменами другу, грецького походження 5 ), з Гераклом. Хоч перша легенда оповідає про походження всіх Скитів, а так звана грецька тільки Скитів-володарів, зовсім не рахуючись з тим скитським народом, що його вважали за рабів в ), проте немає сумніву, що одна виклю ­ чає другу, й через це до речи буде поставити питання про те, що примусило Геродота до першої додати другу. Діодор ’ ) наводить ту саму легенду в дуже скороченому вигляді: чоло ­ вік змії – дівчини є не Геракл, а сам Зевс; від їхнього шлюбу родився син Скит, що дав ім’я свойому народові. Скит і собі мав двох синів: Пала та Напа. 9 IV кн., розд. 5 — 7. 9 Розд. 8. 9 Киев. Униз. Изв., 1902, No 11, стор. 103 — 109. 9 Ж. М. Н. П., 1886, No 1, стор. 39 — 43. 9 Розд. 8 — 10. 9 Ф. Г. Мі ­ тенко, стор. 43. 9 Б, 43, 3. ,134 Проф. Борис Варнеке Щоб вірно оцінити основний зміст цієї легенди, треба виходити проте з образу Геракла. Зробити саме з нього родоначальника Скитів могло стрем- ління підкреслити їхній звязок з Дорянами. Авжеж, хоч що-б казав Ю. Бе- лох 4 ), Heracles c ’ est la personif ication cle la race dorienne 2 ), але звязок Доряи з грецькою колонізацією Скитії занадто малий 3 ), щоб його став особливо підкреслювати Геродот. Отже із складної постати Геракла треба вибирати инші риси. Перш за все згадується тут стремління представити Геракла, яко героя, що скрізь змінив попереднє варварство на культурніші й більш людські умови життя, що особливо підкреслює Елій Арістід 4 ). Денис Галікарнаський каже про нього °): «якщо де існувало тяжке володарство, скорботне для підлеглих, чи місто, що пишалось та ображало сусідів, чи оселя людей з жорстокими звичаями, що беззаконно губили чужинців, Геракл це знищував, встановлюючи законну царську владу, моральний порядок правління та життя, доброзичливі й відповідні до вимог товариства звичаї». І Горацій * 6 ) ставить Геркулеса Августові за зразок людини, що скрізь насаджує культуру та мораль. Лукреціи 7 ) славить поруч із Церерою та Денисом і Геракла, як визволителя людськосте від первісного дикунства. Легенда примушує Геракла жити з зміюватою дівчиною. Звязок з землею відомий усім 8 ): разом з собакою вона є втіленням первісних хтонічних божеств 9 ). х ) Ист. Греции, т. І, стор. 98; переклад М. Гершензона. 2 ) Словник Дарембера — Саліо, III, стор. 80. 3 ) Ю. А. Кулаковский, Прошлое Тавриды, К., 1914, стор. 6. 4 ) Heracl, 40 (5), 59, Keil. 6 ) A. R., І, 41. «) С., III, 3, 9. ’ ) D. r. n., V, 22 — 54. 8 ) В. Клингер, Животное в аит. и совр. суев., К., 1911, стор. 155 — 175. ” ) R. Her ­ zog, Arch. f. Relig., X, 1907, 224 — 228. 10 ) О. Rossbach, P. W., I, 1013 — 1019. “ ) Ф. Дюмлер у F. Studniczka, Kyrene, Leipzig, 1890, 195. 12 ) I. Kärst, Gesch. d. hellenistischen Zeitalters, I, 1901 p., 112. Отже, за казковою символікою, цей шлюб має визначати перемогу культури, що її занесли в особі Геракла Греки, над первісним тубільним дикунством і надає Грекам чесну ролю урядження Скитів. Але, здається, вона має й иншу мету. Всі знають стремління античних істориків підкреслювати з політичних міркувань покревність Італійців з Греками, чому служила легенда про прихід Енея з Трої до Італії за пора ­ дою дельфійського оракула 10 * ), що первісно мала зовсім не таке широке значіння u ). І македонські царі з полемічних причин виводили свій рід від Геракла 12 ). Якщо легенда про троянське походження Риму прилучала до Греції нове державне формування, то Геродотівська легенда про Геракла — батька скитських царів служила тій самій меті, підводячи під спільне з Греками походження й велику східню країну; це мало здаватися дуже корисним для грецької колонізації у Скитії: легенда погоджувала тубільців ззаход- цями й знищувала ті тертя й незадоволення з приводу надмірного просяк- ,Легенди про походження Скитів 135 нення всього грецького в місцеве життя, що привели до згуби хоч-би скіт- ського царя Скіла, який товаришував з Греками г ). Авл Гелій зберіг свідоцтво, що Тімей в оповіданнях про походження римського народу саме ім ’ я Італії виводив із старого грецького визначення биків, на яких ніби-то була багата Італія 2 ). G. Wissowa довів, що Тімей і для Барона був джерелом оповідання про кінець Трої й спадкового звязку Риму з Троєю 3 ). Але, очевидячки, ще задовго доТімея грецька історіо ­ графія охоче вживала думки що-до племінного звязку з Греками тих наро ­ дів, що поступово входили в коло політичного життя. Додавання до одної легенди другої дуже характерне для манери Геро ­ дота. Вже Adolf Schoell 4 ) підкреслював, що якраз у IV книзі Геродот охоче повторював ті самі відомості, тільки в новому вигляді; допускається він при цьому иноді й разючих протиріч, наприклад у легенді про засну ­ вання Батом Кірени, в тій-таки IV книзі 5 ). Fr. Studniczka 6 ) довів її явно етимологічну основу й, відокремлюючи наверстування, встановив дійсну історію колонізації Кірени, при чому Геракл і в цій легенді відограє певну ролю, яку той-таки дослідник звязує з пелопонеськими її елементами 7 ). 9 Геродот, IV, 78 — 80. 2 ) N. А., XI, 1, 1. s ) Hermes, XXII, 1887, 29 — 57. 9 Herodots Vorlesungen, Philolog., X, 1855, 430. Е ) Розд. 150. e ) Op. cit., 95 — 131. ’ ) Op. cit., 119. ,D Проф. ВАСИЛЬ ЛЯСКОРОНСЬКИЙ. (Київ). ТИТМАРОВІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО РУСЬКІ СПРАВИ З ПОЧАТКУ XI СТОРІЧЧЯ. Титмар досить певно оповідає про князя Володимира й про бо­ ротьбу поміж його синами по його смерті, при чому повідомляє, що боро ­ лися поміж собою якісь два сини князя Володимира, на ім ’ я їх Титмар не називає, третій-же сип, Святополк, незадовго перед смертю князя Воло ­ димира ув ’ язнений разом з дружиною своєю, дочкою польського короля Болеслава Хороброго, та біскупом Рейнберном, встиг утекти з в ’ язниці, залишивши проте в ній свою дружипу, й утік до Польщі до свого тестя Болеслава Хороброго. Ось як про це каже Титмар: «Quem predictus rex (кн. Володимир) audiens filium suimet (себ-то князя Святополка) ortatu Bolislavi tacito reluctaturum sibi, cepit cum eodem (біскупом Рейнберном) et uxore, et in singulari custodia claudit… (В цій в язниці, оповідається далі, вмер слабий на здоров я біскуп Рейнберн)… Bolislaus autem Iiaec omnia comperiens, in quantum potuit vindicare non destitit. Post haec rex і Ile (Володимир св.) plenus dierum obiit, integritatem hereditatis suae duobus relinquens filiis, tertio adhuc carcere posito, qui postea elapsus, conjuge ibidem relicta ad socerum (себ-то до Болеслава Хороброго) fugit» (Chroń. Thitmari, lib. VII, 858 — 859, Editio Hannover!). Отже напередодні смерти кн. Володимира, або зараз-же по ній кп. Святополк утік з Київа до Польщі, до свого тестя. Беручи на увагу, що в Київі, по втечі Святополка, залишилася у в ’ язниці його дружина, дочка Болеслава Хороброго, можна гадати, що втеча відбулася у важких умовах, дуже нашвидку, якщо міг вихопитися (elapsus) з в ’ язниці лише один князь Святополк. Проф. Ф. Я. Фортинський, що докладно досліджував Титмарову хро ­ ніку, зауваживши, що це повідомлення про втечу кн. Святополка по смерті князя Володимира до Польщі не в ’ яжеться з літописними повідомленнями, ніби-то Святополк того часу втікав до Печенігів, пояснює це тим, що «Т и т- м а р, керуючи ся ніби-то чутками, змішав втечу Свято полк а до Польщі після тог о, як його вигнав ,Титмарові повідомлення про руські справи з початку XI сторіччя 137 Ярослав, з утечею його (С в я т о п о л к а) з в ’ язни ці» 4 ). Ми зовсім не згоджуємося з наведеним тлумаченням проф. Фортинського з таких міркувань: князь Святополк, бувши у ворожих руках, без жодних матеріяльних коштів, ледве чи міг вирішити втікати в степ до Печенігів, тимчасом як тікати до Польщі було цілком природньо, резонно й цілком імовірно: аджеж ми зовсім нічого не знаємо про ранні та щільні стосунки князя Святополка із степовиками Печенігами, тимчасом як споріднення його з польським королем Болеславом Хоробрим є факт безперечний, без ­ сумнівній. Отже, Святополкові була повна ‘рація втікати саме туди, звідки він міг-би одержати солідну військову допомогу, що її того важкого часу можна було скоріше чекати від Польщі, ніж від степовиків. Найняти Пече ­ нігів, коли бракувало грошових коштів, шляхом одних обіцянок, ледве чи було можливо через несталий, ненажерливий характер степовиків, що звикли користуватися з безпосередньої платні, а не з обіцянок у майбут ­ ньому 2 ). Крім того, Святополків намір утекти до Польщі мав тим більшу рацію, що в Київі залишалася в полоні у в’язниці його дружина, дочка Болеслава Хороброго, що її останній мусів визволити так через почуття споріднення, як і через політичні міркування, щоб піднести престиж своєї моци перед багатьома ворогами, що безперестанку з ним боролися та що стежили за всіма його діями та стосунками. Останній мотив ясно виявлено в тім ши ­ роко виголошенім оповіщенні по всій Західній Европі та в Царграді про переможний похід Болеславів на Русь, про те, що він здобув Київ, та про те, що він затвердив на київськім столі свого зятя, Святополка. Що Святополкова втеча трапилася саме в момент труднощів у Київі через хворість, а далі й через смерть князя Володимира, доводять обста ­ вини зазначеної Святополкової втечі з Київа. Дійсно, коли-б Святополк утік з Київа після того, як він вкнязився в ньому (про що кажуть наші літо ­ писці), то безумовно встиг і мав-би змогу взяти з собою, або відправити окремо свою дружину, а не залишати її на сваволю своїм ворогам. Отже ніяк не можна вважати, що зазначене повідомлення Титмарове стосується до Святополкової втечі до Печенігів, а не до Польщі. Аджеж Титмар ясно та виразно каже про втечу Святополкову до Болеслава Хороброго, і пере ­ тлумачувати його повідомлення лише тому, що в инших джерелах (літопи ­ сах) є повідомлення про його втечу до Печенігів, неможливо, бо літописи 9 Ф. Я. Фортинский, Титмар Мерзебургский и его хроника, СПБ. ,1872, стор. 198. 2 ) У Титмара є вказівки, що свідчать, ніби-то князь Святополк не мав певного звязку із степовиками. Загін печенізький, що рушив разом з Болеславом та Свято- полком на Київ, ставився так вороже, що Болеслав був примушений знищити його вщент. Безумовно, коли-б Святополк мав міцні звязки із степовиками, то останні з ’ явнлнся-б йому на допомогу в далеко більшій кількості й він-би міг своєчасно їх умовити чинити в його інтересах. ,138 Проф. Василь Л я с к о р о и с ь к и й передають зовсім инший момент втечі Святополкової,тимчасом як Титмар опо ­ відає про втечу Святополкову підчас смерти князя Володимира в Київі ] ). Далі, в повідомленнях Титмарових ми також маємо вказівки, хто саме з синів кн. Володимира опанував Київ по смерті зазначеного князя. З даль ­ ших повідомлень Титмарових дізнаємося, що Київ опанував тоді Ярослав, що задержав у себе в полоні дружину Святополкову, дочку польського короля Болеслава Хороброго. Останній, здобувши Київ, захопив у ньому мачуху Ярославову, його дружину та 9 Ярославових сестер. Що-ж до дочки Болеслава Хороброго, то треба було багато клопотатися перед Яро ­ славом про її повернення й, кінець-кінцем, після марних та невдалих пере ­ говорів, довелося вивезти з Київа князівські багатства та велику кількість великокнязівської родини та київського панства за заручників. Ось як про це каже Титмар: «ІЬі (в Київі) fuit noverca regis predicti, uxor et 9 sorores ejusdem… Ineffabilis ibi pecunia ei ostenditur, cujus magna pars hospitibus suis ac fautoribus distribuitur, quedam vero adpatriam mittitur… Нас elatus prosperitate Bolizlaus archiepiscopuni praedictae (ecclesiae) ad Jarozlavum misit, qui ab eo filiani suimet reduci peteret, et uxorem suam cum noverca et con sororibus reddi promitteret» (Chron. Thitmari, lib. VII, p. 870 — 871, editio Hannover!). Отже виявляється, що князь Ярослав, здобувши по смерті Володимира Київ, задержав у ньому дружину Святополкову, дочку Болеслава Хо ­ роброго. З цього зрозуміло, що останній, за іцо-йно наведеними повідомлен ­ нями, йшов походом на Київ не лише маючи на меті інтронувати свого зятя на великокнязівськім столі, але й щоб визволити з рук Ярославових свою дочку, що її було ув ’ язнено за Володимира св. й що її потім задержав князь Ярослав за полонянку. Остання обставина навряд чи не була за спо ­ нукальну причину військового походу Болеслава Хороброго на Київ. Титмар переказує, що Болеслав Хоробрий, що-йно довідавшися, що кн. Во ­ лодимир ув ’ язнив Святополка та його дружину, зараз-же почав готуватися їх визволяти: «Bolizlaus autem haec omnia comperiens in quantuni potuit vindicare non destitit» (Chron. Thitmari, lib. VII, p. 859) * 2 ). Беручи на увагу *) Цікаво відзначити, що й по російських літописах вперше втік Святополк до Польщі: «и одолѣ Ярославъ (в бої біля Любеча), — каже літописець, — Святополкъ же бѣжа въ ляхы» (Ипат. л.,с. 100, Лавр, л., стор. 139). Друга-ж утеча Святополкова, за літописними відомостями, трапилася по у ході Болеслава Хороброго 1018 року з Київа: «Пойде Ярославъ на Святополка, и бѣжа Святополкъ въпечеиѣгы» (Лавр, л., стор. 140, Ипат. л., стор 101). Втрете Святополк за літописами втік, програвши бій па р. Альті, 1019 року: «и къ вечеру одолѣ Ярославъ и Святополкъ бѣжа къ Берестыо… и про- бѣже Лядьскую землю… пустыню межи Чяхы и Ляхы» (Ипат. л., стор. 102). 2 ) Цікаво відзначити, що й у М. Гала є повідомлення, ніби-то за причину походу короля Болеслава Хороброго на Київ, проти Ярослава, була помста за відмовлення останнього віддати за Болеслава свою сестру. Малоймовірне само по собі, це повідом ­ лення цікаве тим, що воно підтверджує чутки, що ширилися за давніх часів, ніби-то ,Титмарові повідомлення про руські справи з початку Хі сторіччя 139 відхід Болеслава Хороброго з Київа, можна гадати, що він не дуже покла ­ дав надію, ніби-то Святополк зможе твердо усістися на київськім велико ­ князівськім столі. Самий відхід Болеслава Хороброго від Київа по тому, як він захопив князівські скарби та заручників з князівської родини, свідчить, очевидячки, про втрату надій Болеслава затвердити свого зятя на київськім велико ­ князівськім столі * ). Дійсно, коли-б Болеслав Хоробрий мав намір затвердити Святополка за князя в Київі, йому не потрібно було-б плюндрувати князівські скарби та брати в полон так багато заручників з того міста, що повинно було-б залишатися в руках його зятя. Захоплення князівських скарбів та поло ­ нених з Київа скоріше скидається на розрив Болеслава із своїм зятем, чого, проте, ми не бачимо у відомостях Титмарових. Правда, наші літописці оповідають, що відхід Болеслава від Київа стався через те, що ніби-то Руські підо впливом Святополка почали по мі ­ стах винищувати Поляків 2 ). Але ці повідомлення навряд чи ймовірні: трудно припустити, щоб Святополк, що-йно досягши за допомогою тестя великокнязівського столу, при невстаповлених ще остаточно політичних взаєминах з братами, взаєминах, що не давали можливости вважати стано ­ вище в Київі за міцне, став-би зачинати нову одчаянішу авантуру, покла- даючися лише на власні свої сили, не маючи жадної надії на успіх. Це був-би не лише непевний, але й просто шалений вчинок, що його нічим не можна було-б пояснити. А за таких несприятливих для Святополка умов, при його король Болеслав Хоробрий оповістив війну князеві Ярославові ч е р е з ж і н к у, а саме через сестру князя Ярослава, що не бажаввіддавати її за Болеслава Хороброго, через це й був викликаний похід останнього на Київ (Mart. Galli chronicon, ad fid. cod. adjecit І. V. Bandtkie, prot. univ. Cracoviensis, Varsovia, 1824, lib. 1, c. VH, p. 44 — 45). Мабуть повідомлення M. Гала про причини війни поміж Болеславом Хоробрим та Ярославом мали за підставу якісь чутки, подібні до тих, що їх одержав Титмар, а саме, ніби-то польський король віФів осіб з родини кн. Ярослава, що дійсно й було, але чутки ці по-ріжному з’ясовували причини зазначеного виводу: в одному випадкові вони поясню ­ вали, що це трапилося через відмовлення віддати за Болеслава сестру князя Ярослава, в инших — ч ерез відмовлення звіль ­ нити з полону дочку короля Болеслава Хороброго, що ї задержав кн. Ярослав. Отже відмовлення видати вельможну жінку сталося причиною, що розпочалася боротьба, при чому в повідомленні Галовім помітно більш поквапли ­ вості! з приводу переможного походу Болеслава на Київ, ніж в оповіданні Титмаровім про невдачу з визволенням з полону дочки Болеслава Хороброго та про взяття з при ­ воду цього заручників з Ярославової родини. *) М. Гал (ор. cit., р. 47) оповідає, що Болеслав Хоробрий захопив князівські скарби та вивіз їх поза межі Київа. Про теж свідчать і літописи (Ипат. л. с. 101). 2 ) Ипат. летоп., стор. 101: «безумный же Святополкъ рече: «елико же ляховъ по городамъ избивайте я». Избиша Ляхы». Проф. Фортинський та Карлович скептично ставляться до цього літописного повідомлення, відносячи його до 1069 року. Див. Фор- тинский, Титмар Мерзебургский и его хроника, СПБ, 1872, стор. 198. ,140 Проф. Василь Ляскоронський несміливій та боязькій вдачі навряд чи можна припустити, щоб він міг залишатися в Київі й самостійно, власними силами захищатися від енергій ­ ного та дужого ворога, лукавого, віроломного, що не гидував жодними за ­ собами. Жодної надійної сили в нього під руками не було, на вишгород- ських бояр надія була непевна, вони своєї підтримки йому нічим не виявили, покладати-ж надію на допомогу з боку степу не було можливо, через брак коштів, що-йно пограбованих. Отже, по відході Болеслава з Київа, мусів його залишити й Свято ­ полк, що, здається, й відбулося, хоч наші літописи инакше передають зазна ­ чені події, хроніка-ж Титмарова, на жаль, якраз закінчується на цьому місці й тому ми не маємо в ній повідомлень про дальшу долю Святопол- кову. Беручи-ж на увагу політичну ситуацію в Київі підчас відходу Боле- славого, можна гадати, що вона була не дуже сприятлива для Святополка; Болеслав, хоч і переміг Ярослава й осів у Київі, але залишатися в ньому довго не мав змоги 4 ), та й успіх Болеславів був, як виявилося, далеко не повний: своєї дочки, тоб-то дружини Святополкової, Болеслав ніяк неміг вирвати в Ярослава. Що Болеслав не встиг зламати Ярослава, видко з того, що він відійшов з Київа, захопивши в полон родину Ярославову й багато вельможних Киян. Наш літопис пояснює цей вчинок Болеславів його сваркою з Святополком. Але Титмар инакше з ’ ясовує цю справу. Титмар каже, що Болеслав пропо ­ нував Ярославові видати йому дочку, ув ’ язнену ще за часів Володимира св., замість чого обіцяв видати Ярославові захоплених у Київі дружину й иншу Ярославову родину. Невдача переговорів з цього приводу мала за наслідки те, що Болеслав вивіз до Польщі вельможних полонених руської князівської родини * 2 ). 9. Проф. M. C. Грушевський каже, іцо перебування короля Болеслава Хороброго в Київі тривало не довше, як один місяць і іцо на початку листопада він був уже вдома. Про міркування проф. Грушевського з приводу короткочасного перебування Болеслава Хороброго в Київі див. Історію України-Руси, т. III, стор. 13, примітка. 2 ) Цю невдачу підтверджує повідомлення М. Гала про те, ніби-то на кн. Болеслава Хороброго по відході його з Київа до Польщі напало Ярославове військо, але невдачно, бо Болеслав ніби-то встиг розбити його й щасливо повернувся додому. Цікаво відзначити, що Болеслав Хоробрий, щоб потаїти свою невдачу в зазначеній експедиції в Київ, надсилає перед своїм відходом відтіля ши ­ роко виголошені повідомлення й до Західньої Европи, до імператора й до Греччини про своє блискуче захоплення Київа та Руси та про інтронізацію в останній свого зятя Святополка: «Bolizlaus post haec dilectum abbatum suum Типі ad nostrum imperatorem cum magnis muneribus misit, ut suam amplius graciam et auxilium acquireret, et se cuncta sibi placencia facturum indicaret. Ad Graeciam quoque proximam nuncios misit, qui ejusdem impe ­ rator! bona, si vellet fidelis amicus haberi promitterent, sin autem, hostem ,Титмарові повідомлення про руські справи з початку XI сторіччя 141 firmissimum ас invincibilem intimarent (Chron. Thitmar, lib. VII, pp. 870 — 871)… Hujus (рус. князя) regnum prefatus rex (Bolizlaus) postea cum exercitu invadens generum suimet et fratrem ejus diu expulsum intronisavit et hilaris rediit» (Chron. Thitmari, lib. VII, p. 857). Найближчі події з очевидністю довели, оскільки було погоджено з дій ­ сністю ці чванливі урочисті оголошення Болеслава Хороброго про його успіхи на Русі. Вказівки Титмарові на те, що Ярослав, програвши бій з Болеславом Хоробрим і відступивши назад, добув якесь місто, що з нього силоміць увів мешканців, надзвичайно цікаве й здається цілком імовірне. Мабуть, як це вже відзначав і Яниш * ), річ іде про Київ, або, краще мовити, про одну з його складових частин, дуже важливих з військово-політичного погляду, а саме — про одну з фортець Верхнього Київа — Староміськоїабо Бе- рестовської, що складали добре укріплені цитаделі й що відігравали по ­ важну ролю в громадсько-політичнім житті м. Київа. Обминути ці укріп ­ лення, не звернувши на них жодної уваги, хутко відступаючи, програвши бій, Ярослав, звичайно, не міг, бо йому треба було як-найскорше захопити в них ті надзвичайно великі цінності та осіб, що могли-б наступного часу ві ­ діграти значну ролю: Ярославові треба було як-найскорше захопити та вивезти дочку Болеслава Хороброго, що її тримано в полоні, що була за дружину претендентові на київський стіл, кн. Святополкові, великому Ярославовому ворогові. Цей план, як видко, й виконав Ярослав і встиг вивезти своєчасно з Київа, до прибуття туди Болеслава Хороброго, дочку останнього. Гадати, що Ярослав вивіз з Київа дочку Болеславову раніш, ще перед боєм з Болеславом, навряд чи можливо, бо наслідки цієї боротьби були ще невідомі, а вивозити таку поважну полонянку без свого власного догляду навряд чи мало рацію. Тому можна догадуватися, що політична ситуація в Київі підчас підступу до Київа розбитого Ярослава була дуже подібна до політичного моменту підчас смерти в Київі Володимира св.; в обох випадках Київ, тоб-то старий або Верхній Київ та Берестово являли собою два центри, що конкурували один з одним, при чому один з них, а саме Берестово, не бажав добровільно коритися Ярославові. Отже, по- вертаючися після бою на Бозі до Київа, Ярослав повинен був зустріти де ­ який опір у тім самім місці, де тримано за полонянку дочку Болеслава Хо ­ роброго. Подолавши перешкоди, Ярослав вивіз із собою за заручницю зазначену полонянку. Подібність у ситуації Київа та Берестова в обох *) Interea quaedam civitas fratri suo tunc obidiens a Jaroslavo vi capitur et habitator ejusdem abducitur (Chron. Thitmari, lib. VIII, p. 870). Цю подію, каже Яниш, можна визнати за тотожню або з боєм під Дюбелем, або з першим здобуттям самого Київа, 1016 року (Н. Янишъ, Новгородская лѣтопись и ея Московскія передѣлки, Москва, 1874, стор. 95). ,142 Проф. Василь Л я с к о р о и с ы< и й випадках, здається, була в тім, що підчас хворости та смерти кн. Володи ­ мира Берестово було в руках ворожої до Ярослава партії і підкорилося йому лише згодом, а підчас Ярославого підступу до Київа, по поразці його на Бозі, Берестово, де повинні були залишатися, хоч і в далеко меншій кількості, порівнюючи з попереднім часом, Ярославові вороги, мусіло знову поста ­ вити йому опір, підо впливом, певна річ, великої Ярославової невдачі на Бозі. Те, що Болеслав Хоробрий, відступаючи з Київа, вивіз полонених з князівської родини, безумовно була відповідь на такі-ж самі в ч и н к и з боку к н. Ярослава, що захопив та вивіз з собою дочку Боле ­ славову. Тримати полонянку в Берестові було далеко зручніше, бо там її було ізольовано від оточення великого міста, де завжди могли бути її прихильники. Отже з Титмарових повідомлень видко, що напередодні смерти кн. Во ­ лодимира або зараз-же по ній князя Святополка в Київі не було й що бо ­ ротьба за київський великокнязівський стіл точилася поміж якимись двома синами Володимировими, що їх ім’я на жаль хроніка не називає, Свято- полк-же в цій чварі участи не брав, бо був того-ж часу в Польщі, куди втік з Київа. До цього-ж треба додати, що Титмарова хроніка нічого не каже й не знає ’ про братовбивство Святополкове ’ ). З Титмарових повідомлень про колотнечу поміж синами Володимировими найцікавіші та найцін ­ ніші з історичного боку ті, що встановлюють раннє,зараз по Володими ­ рові смерті, захоплення Київа з боку Ярослава Мудрого,через Що в його руках опинилася й дружина Святополкова, дочка Болеслава Хороброго, а останній марно вживав заходів визволити її з Ярославових рук. Отже підкопувався проти к в. Бориса не Святополк, а той князь, що опанував Київ зараз-же по Володимирові смерті. У поль ­ ських істориків, Длугоша (XV ст.) та Міховського (поч. XVI ст.), є повідом ­ лення, що кн. Борис та Святополк, перебуваючи підчас Володимирової смерти поза Київом, не знали про ці події й що саме цього часу кн. Ярослав, обдуривши, за допомогою лукавства, захопив Київ до власних рук. Ось як каже за це Длугош: «Wlodimirus Rusiae dux, v.eritus ne se obeunte, inter filios dura certamine super Russiae Principatibus consurgerent, filiis Regnuni dividit… ceterisverofiliis tribus natu minoribus Kijoviensem et Berestow Prin- cipatus non nisi morte sua in eos devolvendos reservat. Verum Jaroslaus cui Rostow cesserat, unus ex filiis, moleste ferens se а Kijoviensi Principatu, quem ambiverat, sequestratum esse, v e n і t in dolo cum gentibus suis et creditus in pace venisse, castrum Kijoviense occupat et thesauros paternos in suam redigit ditionem. Quod pater Vlodimirus acerbis- sime ferens, copias ex omnibus principatibus, quos inter filios diviserat, con- trahit cum Jaroslao filio pugnaturus. Interim Vlodimirus Dux et pater ex О Ф. Я. Фортинский, Титмар Мерзебургский и его хроника, стор. 189. ,Титмарові повідомлення про руські справи з початку XI сторіччя 143 dolore propter filii Jaroslavi rebellionem et hostilitatem proveniente, gravi languore correptus, filium Borziscli exercitui praeficiens, contra J a r o- s 1 a u m mitti t, ipse morbo invalescente, paucis post diebus in castro Berestov moritur et in Kijow advectus in ecclesia Beatae Virginis, quam ipse vivens aedificaverat,sub marmoreo lapide sepelitur. Ignari patrem suum Ducem Vlodimirum, biduo filii, Borzisch et Suathopelk, e vita excessisse, certamen cum Jaroslao et gente suo ineunt» (Joh. Dlugossi, canonic. Cracoviensis hi ­ storiae Poloniae, t. I, p. 185). У Стрийковського (XVI ст.) також є повідомлення про те, що кн. Яро ­ слав ще за життя батька, кн. Володимира опанував Київ. Ось як він каже за це: «Jaroslaw і owszem wzgaridziwszy upominanieojcowskiç… Kiow ubiezal і opanowal pod zakzyciem spokoinego w j e c h a n і a; bo Wlodimer ociec wten czas w Berestowie z dworiem swoim mieszkal. A uslyszawszy ten zlosliwy wczynek syna Jaroslawa, iz Kiow pod nim ubiezal і osiadl, rosgniewal siç bardzo і zébrai przeciw jemu woiska ze wszystkich xiçstw synowskich і dzierzaw swoich» (Kronica polska, litowska, zmôdska i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego, wydanie nowe, Warszawa, 1846, t. I, p. 152). Беручи на увагу все вищенаведене, відзначимо, що коли думка про остаточний відхід Святополків з Київа до Польщі через залишення Київа з боку Болеслава Хороброго правдива, то цілком зрозумілі тоді й пові ­ домлення наших літописів, що кн. Святополк загинув десь на заході між Чехами та Ляхами: «и пробеже Святополкъ пустыню межи Чехи и Ляхи и ту испроверже животъ свой зле» ( Іпат. л., стор. 102, Лавр, л., стор. 141). Тому, можна гадати, що отінившися, як йому судилося, на заході, кн. Свя ­ тополк і загинув десь на тій території, що була за арену незчисленних су ­ тичок поміж Слов’янами та Німцями, з одного боку, та Поляками та Чехами, з другого, тоб-то «межи чехи и ляхи». ,МИХАЙЛО ІСТОМІН. (Ки і в). ПЕЧЕРСЬКЕ ТА ЙОГО СТАРОВИНА. Приступаючи до свого нарису одного з найдавніших куточків Старого Київа, я вважаю за потрібне сказати про вивчення топографії цього міста (Київа) взагалі. Треба зауважити, що це питання має значення для історика так само, як соціолога: залежно від топографічних умов місця знаходимо й кла ­ сові обставини. Перемога мешканців гори виявляє перевагу феодального, себ-то дружинно-князівського, ладу. Розвиток рівнини означає перемогу промислової класи. При вивченню топографії Київа досі звертали увагу головним чином на так’званий давніший акропіль, за межами цього «акрополя» — тільки випадково, тому ми маємо в цій галузі багато хиб. Подивимось, наприклад, на ту частину Київа, що від печерської Лав ­ ри має назву «Печорського» чи «Печерська» — назву пізнішу (кінця XII стол.) Пригадуємо, яку увагу до цих печер виявляли такі видатні автори описів, як Еріх Лясота, або Боплан. Можна підкреслити, що за найбільш інтересну особливість Печор ­ ського треба вважати печери. Крім відомих, є ще багато печер, не відкри ­ тих зовсім. Це найбільш свідчить, що цей куток Київа знав мешканців ще в передісторичну добу. Питання, так тісно зв ’ язане з історією найстаріших мешканців Київа, себ-то питання про печери, що черкають нагірні частини Київа та його околиці, розглядалося до цього часу тільки частково і більше в площині і сторично-церковн і й . Остання робота про Звіринецькі печери такого роду належить перу відомого дослідника місцевої старовини — Івана Михайловича Камапіна. Але це тільки одна частина історії печерного життя. Без сумніву, печерне життя в нас, як і на Заході, себ-то скрізь, де цьому сприяли природні умови, склалося ще задовго до християнства. ,Печерське та його старовина 145 Знаючи напр. звичку мешканців нашого Півдня в найстарішу добу на випадок війни не тільки ховатися самим, але й ховати своє господарче добро у землянках і льохах, не може бути сумніву, що багато печер слу ­ жили такій меті ще раніш ніж з ’ явилися городища. Коли підчас прокладання Панкратіївського спуску в половині XIX в. було знайдено в схилах гір підземні ходи, то відомий проф. Іванишів зачислив їх до кам’яного пері ­ оду, після чого їх було засипано. За найближчі до Дніпра з відкритих до цього часу вважають так звані Варязькі печери, коло дальніх печер. А старе й засвідчене в Печерському Патерику преданіе каже, що в цих печерах ховалися сами й ховали багато цінних награбованих речей напів- купці, напіввійськові й розбійники, відомі під загальною назвою за ­ гадкових Варягів. Розуміється, що цінність цих скарбів, так звабливо описаних в життєпису печерських подвижників Василя й Хведора, фантастично прикрашено. Ще порівнюючи незадовго до збудування бу­ динку кол. гімназії Батцель, де раніш стояв дім з претенсією на ампір, так званий «мазепинський» дім, мешканці його, а саме управитель цього дому Ракітін говорив, що під домом на деякій глибині тягнеться підземна галерія, чи-то печера, здається досить далеко. З цим, розуміється, зараз- же сполучались ріжні фантазії про Мазепині скарби й плани. Такі варія- ції з уст переповідачів підтримувалися ще тим, що Мазепа, як відомо, приймав діяльну участь у планах Петра утворити з Печорського цілу фортецю. Я спинився дещо на печерному сюжеті тільки для того: 1) щоб при ­ тягти увагу наших шановних археологів і до Печерського поруч із так званим Старим Київом. 2) Тим більш, що важко власне сказати, яка ча ­ стина теперішнього Київа старіша: так зване Старе Місто чи Печерське. Відомий дослідник нашого ізначального літописця Август Шлецер дово ­ див обґрунтовану гіпотезу, що літописна «гора», себ-то Старий Київ над Боричевим узвозом, набуває своє значення не раніш як за Олега, а я до ­ дам — можливо Володимира. А до того часу взагалі, а після того в відомі моменти історії Київа, частини найстарішого Печерського, а саме Угорське та Берестово відогравали велику ролю. Тут, розуміється, нічого нема дивовижного: тодішнє значення місце ­ восте базувалося на тій безпеці, в крайньому разі відносній, яку могла дати своїм мешканцям ця місцевість. Досвід останньої громадянської війни наочно показа?, що навіть при високій техніці Печерське, завдяки командним височинам над ярами й схилами до Дніпра, значною мірою держить у своїх руках долю всього Київа. Коли це можна сказати тепер, коли сучасна військова техніка немов ­ би нівелює природні умови, то коли перейдемо до початкової історії Київа, побачимо, що значення Печерського виростає в багато разів. Коли посуватися вгору Дніпром від Видубецького манастиря — особливо за ,146 Михайло Істомін узбочами Лаври в напрямку до Київа – Подолу, то тут горби підхо ­ дять майже до самої річки. Тримаючи в своїх руках ці горби, легко можна командувати цілою околицею, чи-то в крайньому разі не підпускати ворога. Вказана просторінь у початкову добу, себ-то до X — XI вв. являла собою два урочища: 1) приблизно від теперішньої Козловської вул. (що нижче парку) до садиби, чи-то цвинтаря теперішнього Микольсько-укра- їнського собору включно, містилося урочище Угорське. Август Шле- цер виводив цю назву від прийменника у та іменника гора, тимчасом як біль ­ шість учених, виходячи з літописних відомостів, що тут 898 р. містились, посуваючись на захід, Угри, виводили назву урочища від німецької назви Мадяр — Unger, хоч і в самому імені Угорська земля можна вбачати топо ­ графічне пояснення, себ-то земля «у гор» (карпатських). Це останнє пояс ­ нення є очевидним анахронізмом. Передусім у вказанім місці могла роз ­ міститися не вся орда, а тільки які-небудь незначні частини її, що відхи ­ лилися від головного ядра. Та крім того, в момент свого переходу коло Київа, Мадяри жадним способом не мали ще такої назви, себ-то Угрів, від чого-б її не виводити. За цією межею йшов спуск коло того саме місця, де тепер Панкратіїв- ський. Ще на початку XVII в. (у Кальнофойського) його називали Спа- ським спуском. Можна гадати, від церкви, що стояла недалеко, в ім ’ я Преображення — церкви, що, як відомо, реставрував Петро Могила, цей спуск і одержав свою назву. В першій половині XVII в. тут стояв дім, в якому жив Петро Могила, а недалеко містився базар, що з часом пересунувся на півд.-захід. Все це вказує: 1) що межа між Угорським урочищем та Берестовом не була порожня і в XVI — поч. XVII вв., себ-то до Богдана Хмельниць ­ кого. 2) За цим спуском починалася границя літописного Берестова, що простягався до узбочів пізнішої Лаври. Отже Преображенська церква стояла майже на скраїїці Берестового урочища. І тільки з XI — XII вв. виступає на сцену історії Печерний, чи-то Печорський манастир, а потім, коли було збудовано велику церкву, то й манастир з печерної узбочи піднявся на горб, а коло нього виникає Печерське село – містечко (XVI в.), по-московськи в XVII в. так званий «посад». Хронологічно ці три частини теперішнього Печорського йдуть у та ­ кому порядкові : – 1) Угорське, 2) Берестово, 3) Печорський манастир і Печерське село. На південний захід у напрямку вже до пізніших Липок ішло уро ­ чище Клов. Для ознайомлення з топографією й типовими рисами літописного Київа найкращим і мабуть чи не єдиним джерелом є в Іпатіївському літо ­ пису опис баталії 1151 р. поміж Юрієм Володимировичем та Ізяславом II ,Печерське та його старовина 147 зі спільниками кожного, за володіння Київом, як на це вже вказав ще Закревський. Баталію написано з уст очевидця, і вона дає детальну й живу картину не тільки для ходу баталії; ми бачимо, що урочище Клов було, так-би сказати, «соединительный звеном» поміж так званим Старим Киї ­ вом і Кожом’яками — з одного боку та Угорським з Берестовом — з дру ­ гого боку. З цього опису ми бачимо, що місто Київ, по суті, являло собою низку сіл, і в центрі їх підносився великокняжий Акропіль, а на проти ­ лежних кінцях його оточували такі найменш приступні скраїща, як Ко- жом ’ яки — з одного кінця, Берестово й Угорське — з другого. Просто ­ рінь, що займали ці села, які в цілому являли собою м. Київ, була ве ­ лика, особливо порівнюючи з кількістю мешканців. Окремі хати були оточені городами й садами. Та инакше й бути не могло в той час, коли натуральне господарство йшло поперед усіх инших галузей, а в торгівлі, як свідчать сучасники, майже головне місце займали невільники — челядь. Навіть недалеко від Акрополя, на переходах від одного села до другого, згадуються «дебри», себ-то пущі. Я спинився на цій загальній фізіономії міста з тим, щоб показати, оскільки перебіль ­ шують пустельність Угорського й Берестова в цю далеку добу. Вони були заселені не менш від инших сіл, що входили до складу міста вже на скра- їщах. Я вже сказав, що Угорське урочище, можна гадати, відділялося від Берестова спуском до Дніпра, де в старішу добу первісного Київа мі ­ стилася пристань. Під 882 р. початковий літопис передає нам факт замаскованого наступу Олега на Аскольда й Дира. З літописного оповідання ясно, що Олег, пли ­ вучи Дніпром з півночи, спинився біля звичайної для купців пристани коло Київа, себ-то під Угорським — там, де пізніше, в XVII в. згадується Спаський узвіз. За планом Кальнофойського цей узвіз указується саме в тому місці, де потім прокладено було (в полов. XIX в.) Панкратіївський спуск. Стан пристани є безсумнівний доказ, що саме тут, себ-то під Угорським, і бився головний пульс місцевого життя. Тут, очевидно, і був головний перевіз з лівого берега Дніпра. В дальші віки, напр. у XVII — XVIII, саме тут містився пливучий дерев ’ яний міст, якого наводили щорічно по тому, як минала повідь на Дніпрі. І так тривало до того часу, поки англійський інженер Джорж Вілійоль збудував колишній Ланцюговий міст (уже в половині XIX в.). В офіційному розписі 1682 р., себ-то 44 роки після плану Кальнофой ­ ського, приблизно в цьому напрямкові датується Наводницька пристань. Треба гадати, що з огляду на проект будування коло Лаври головного ядра міської фортеці пристань було перенесено трохи нижче — до Ви- дубичів. По лінії Спаського узвозу, що вів від Дніпра в Угорське й Бере- ,148 Ми ха йл о I стой і и стово і проходив поміж ними, стояли, треба гадати, Угорські ворота, що боронили підступ до міста з цього боку, подібно до того, як Золоті й Лядські ворота боронили протилежну частину міста. Ще більш урвистими ярами відзначались узгір’я дальшого за Угор­ ським полуцирку, де розташоване було село Берестово. Вперше згадує його літописець при Володимирі. Ця згадка стосується до останнього акту в житті Володимира. Ми знаємо, що останній рік Володимирового князювання був засмучений відмовою з боку Ярослава платити від Нов ­ города 2000 гривень. Володимир наказав «мости мостить», себ-то лаго ­ дити похід проти непокірного сина. За рихтування в похід князь, що перебував цей бурхливий час у Берестові, захворів і помер 15 липня 1015 р. Коли взяти на увагу, що Володимир у таку тяжку хвилину родинної сварки не міг почувати себе цілком спокійним, його перебування саме в Берестові мимохіть наводить на думку, що саме тут він і перебував з огляду на більшу безпечність. Дальше стверджує таку гадку. Судячи з усього, князь (Володимир) помер досить несподівано для присутніх. Тіло небіжчика Володимира якось чудно, неначе таємно від решти, здається, тих, що хотіли хоч на деякий час утаїти смерть князя, перевозять до Десятинної церкви з його останньої резиденції, розібравши частину даху в Берестівському княжому палаці. Як не старалися вчені, напр. такий авторитет у галузі етнографії, як Д. Н. Аиучін, з ’ ясувати цей пролім стелі нахилом до поганської традиції в похоронному обряді ’ ), але природніше буде вивести, що тут справа йшла не стільки про ритуал, скільки про політичну кон ’ юнктуру — з огляду на можливі інтриги в сем ’ ї з боку багатьох синів. Ці небезпеки, як усім відомо, цілком потвер ­ дились у дальших кривавих чварах поміж братами. Утаюючи смерть Во ­ лодимира деякий час, прибічники Святополка напр. могли сподіватися дати йому можливість чинити, використавши несвідомість решти. В Берестові-ж Володимир збудував церкву в ім ’ я св. апостолів. Виводячи порівняну характеристику цього князя в добу поганства й християнства, літописець відзначає, що між иншим у Берестові у Володимира-поганина було 200 наложниць. Беручи цю звістку навіть з застереженням в розумінні змен ­ шення цієї кількосте, все-таки прийдеться визнати, що Берестово не було лише позаміським княжим теремом, а цілим селом, і досить значним, особливо в ті часи, через те, що вже одна така кількість хоча-б невіль ­ ниць, як гадає відомий історик Голубииський, а не наложниць у власному розумінні, все-таки потребувала-б і відповідного приміщення і штату служ ­ ників. Треба крім того мата на увазі і приміщення для «дружини», котра супроводила князя. Таким чином навряд чи можна сперечатися, що Бере- ’ ) Д. Н. Анучин, «Конь, сани и ладья»; Голубииський, «История Русской церкви», т. І, княж. Владим. ,Печерське та його старовина 149 стово ще при Володимирі являло собою досить заселену, розуміється, як для того часу, місцевість. 1 при тому місцевість, яка грала ролю князів ­ ської цитаделі — і таке значення це село заховало й надалі. Ярослав очевидно любив це місце і, треба гадати, найчастіше мешкав саме тут. «Боголюбивому князю Ярославу любяще Берестовое и церковь сущую св. Апостол, и попы многи набдящу и в них – же бе презвутер именем Ларион»… (Іпат. літоп., стор. 109). Церква св. апостолів була, видимо, соборною резиденціею князя, через те, що в ній було декілька священиків, і серед них фаворит Яро- слава’Іларіон, котрого він і провів у митрополити, що було нелегко досяг ­ нути, бо Костянтинопільський патріярхат хотів заміщати ці вакансії Гре ­ ками. Така близькість поміж Ярославом та Іларіоном могла встановитися тільки тоді, коли допустити, що Берестово було улюбленою резиденцією цього князя; тим більше, що Іларіон, судячи з усього, не був кар ’ єристом. Під 1072 р. у літописному оповіданню про перенесення мощей Бориса й Гліба згадується один з учасників, а саме ігумен Спаського манастиря Гер- ман. Таким чином або на місці церкви св. Апостолів, або недалеко від неї виникає манастир Германа, який не раз згадується в літопису поруч з мана- стирем Стефана; останній, видимо, містився на протилежному боці ниніш ­ нього Печерського, на тому боці, що прилягав до пізніших Липок (Клов). Коли 22 березня 1073 р. Святославі Всеволод прогнали з Київського кня- ження старшого брата Ізяслава Ярославича, то вони, вступивши до Київа, «сѣдоста на столѣ на Берестовом» (Іпат. літоп., стор. 128). Очевидно тут, на перших порах особливо вони, вважали себе в більшій безпечності, ніж на «горѣ» — в Старому Київі. Те-ж саме ми бачимо до деякої міри і в такого популярного князя, як Володимир Мономах. Хан половецький Боняк за свого наскоку на Київ в 1096 р. спалив між иншим на Берестові князівський палац, який грав, як ми бачимо, важливу ролю, яко цитаделя для київ ­ ських князів. Святополк-Михайло, а може й сам Володимир Мономах відбудував на місці зіпсованого пожежею в Берестовім нового палаца. В цьому палаці р. 1113 відбулася надзвичайно важлива рада. Як відомо, по смерті Свято- нолка-Михайла р. 1113 в Київі повстає соціяльний рух найбідніших верств, який викликано лихварством буржуазії. Кияни пограбували двір тисяцького Путяти й розгромили єврейський квартал, після чого надіслали посольство до Володимира Мономаха, за ­ прошуючи його княжити, з загрозою, як він часом одмовиться, що хвилю ­ вання значно збільшиться і торкнеться манастирів. Володимирові Моно ­ маху спало на долю тяжке завдання утихомирити ці розбуркані соціяльні хвилі київської людности. ,150 Михайло Істомін Насамперед Володимир Мономах, за свідоцтвом Руської Правди (лі ­ тописи чомусь замовчують це), скликає в Берестові окрему раду. В Руській Правді з цього приводу висловлюється таке: «А се уставил Володимир Всеволодович по Святополче съзвав дружину свою на Б е р е с т о в о м. Ратибора тисячького Кыевьского (що заступив місце попереднього тися ­ цького Путяти) и Прокопия Бѣлгородьского тысячького, Станислава Пъре- яславьского тысячького, Нажира, Мирослава, Иванка Чудиновича, Оль- гова мужа и устави люди до третьяго рѣза, оже емлет в рѣз куны» (Русск. Достопамятн. т. V стр. 40). Частина давнішого Печерського стояла на печерах. Такими давнішими кутками сучасного Печерського треба вважати по-перше Угорське, по- друге — Берестово. Важливий законодатній захід, що повинен був урегулювати норму відсотків за позики, вирішався на окремій раді «мужей», які користувались княжим і народнім довір ’ ям; вирішався в Берестові, очевидно, тому, що в центральних частинах міста ще треба було остерігатися повторення на- родніх хвилювань, яких наслідком завжди було кровопролиття й пограбу ­ вання майна. З боку Берестова, маючи на увазі, очевидно, стародавній Спаський узвіз, лекше було встановити на випадок потреби комунікацію з лівим бе ­ регом Дніпра. Недалеко від Спаського спуску (там приблизно, де потім виникає так званий Панкратіївський спуск) у XVІ їв., а можливо й раніш, існували пливучі дерев ’ яні мости, які вживано аж до збудування колиш ­ нього Ланцюгового мосту. Але княжий палац у межах нинішнього Печерського був не тільки в Берестовому. Я вже згадував на початку, що так-би сказати нинішнє Печерське в літописну добу складалося з трьох частин: на й стар і • ш о ї — У горського урочища, дещо пізніше згадується Бере ­ стове і ще пізніше, приблизно з XII в. — П е перське село, яке в дальшу добу іменувалося містечком. На лінії Угорського урочища, обе ­ рігаючи вхід у місто з нівденно-східнього боку, де був спуск (Спаський, чи пізніший Наводницький), стояли Угорські ворота, подібно до того, як з про ­ тилежного боку: Лядські й т. п. Під 1151 р., розповівши про рішучу боротьбу Юрія Володимировича з В’ячеславом Володимировичем та Ізяславом II за володіння Київом, що скінчилася перемогою Ізяслава, літописець закінчує це оповідання такими словами: «Ізяслав же с Вячеславом сѣде в Кыеве; Вячеслав-же на Вели- цем дворе (поміж нинішніми Андріївською й Трьохсвятительською церк ­ вами), а Ізяслав под У г о р с к и м» (Іпат. літоп., видання Археогр. Коміс., 1871, с. 307). Знаючи, що В’ячеславбув лише фірмою для енергійного небожа, яким був Ізяслав II, ясно, що останній вибрав собі безпечний захист, яким яв- ,Печерське та його старовина 151 ляється один з пунктів нинішнього Печерського порівнюючи з так званим Старим Київом. Як мені здається, саме так треба розуміти трохи загадковий вираз у Іпаті- ївському літопису, де говориться про передсмертну хворобу Всеволода Оль- говича за час походу поза Київом і про те, як він настоював перед групою Киян, очевидно, тих, що були серед його вояків, про обрання на Київське князівство його брата, злощасного Ігоря. Під 1146 р. ми знаходимо далі такий вираз: «и пояша (Київські опол ­ ченці) Игоря в Киев, и йде с ними под Угорский». «Навіщо?» — запитує на це незрозуміло Закревський (Описаніе Кіева, т. 1, стор. 195). Треба гадати, через те, що це чинилося в останні дні життя Всеволода Ольговича, а Кирни не полюбляли Ольговича, то перше як з більшою певністю з ’ ясується, на кому спиниться обрання Киян, Ольговичі, вельми природньо, вважали за краще, поки що, не вступаючи в тодішній центр Київа, очіку ­ вати в безпечній позиції під Угорським. Кінець-кінцем 1161 р. Іпатіївський-же літопис, переповідаючи про те, як Ярослав Давидович за допомогою Половців вигнав князя Ростислава з Київа, не дивлячись на підтримку Берендеїв, говорить таке: «Половцы въѣздяху в город, просѣкаюче столпие… и побѣгоша Берендичѣ к Угор ­ скому, а друзии к Золотым Воротам» (Іпат. літ., 353 с.). Оборонці Рости ­ слава, під натиском Половців змушені втікати з Київа, прямуючи двома протилежними напрямками: на Угорське й на Золоті Ворота, що являли собою найміцнішу позицію: перше — через своє нагірне положення над Дніп ­ ром, друге — завдяки штучним будівлям за часів Ярослава й після нього. На просторі Угорського урочища, приблизно там, де тепер перехре ­ щуються садиби Микольського манастиря й Укр. Микольського собору, містився жіночий манастир. В житті преподобного Феодосія, якого автором безсумнівно являється Нестор, згадується про жіночий манастир Миколая, де прийняла чернецтво мати Феодосія після нерівної боротьби проти по ­ движництва свого сина. А митрополит Сильвестер Коссов точніше з’ясовує місце цього манастиря, кажучи, що мати пр. Феодосія «wziąwszy habit (обіт постриження) mieszkała w moąasterze panieńskim w wielkiey pobożności. A na tenczas monaster Paneński był tam, gdzie dziś Winograd przy monasteru Pustynnym sw. Nikoly, jako fundamenty teraz znać» (Paterikon, c. 28). Ця звістка Сильвестра Коссова, подібно до того, як і назва декотрих місцевостей біля Київа, а саме Виноградні гори, біля Манастиря й Китаєва, свідчать про спроби розведення в Київі й його околицях виноградних ліз, спроби, які очевидно не прищепилися. Старовинне Печерське в розглядуваних межах неправильно вважа ­ лося за пустку. Розуміється, коли з ’ ясовувати значення слова «пустырь» не в сучасному розумінні. Звичайно приводяться два докази пустинности старовинного Печерського. В літописному оповіданню про те, як виникли ,152 Михайло Істомін лаврські печери, говориться, що «навкруги був ліс». В цьому нема нічого дивного, бо справа йде про схили гір, де дуже трудно заводити села. Але і в цьому разі лаврські околиці XII в. не являли собою нічого виключного: в описанні вже згаданої баталії 1151 р., пущі згадуються в таких частинах Київа, що прилягали безпосередньо до центру (Іпат. літ., 296 с.). Другим доказом виставляють назву Микольського манастиря пустин ­ ним. Але, по-перше, ця назва закріпилася за ним пізніше XII в., бо в зга ­ даному житті Феодосія жіночий манастир ще не іменувався пустинним. А крім того пустинями у нас називалися манастирі залежно не від місце ­ восте, а від характеру чернецтва. Те. що на російській півночі «скити», себ-то не життя громадою, а окремими келіями. Таке було стародавнє Печер- ське до XII в. включно. ,Д-р МИРОН КОРДУБА. (Львів). ДЕ ЛЕЖАВ СТАРОВИННИЙ ГОРОД ХМЕЛІВ? Середнє Подністров ’ я належить до найтемніших у давнину закути н Української землі. В княжу добу були часи, коли сюди поверталася експан- зія Галицької держави, починаючи ще з перших Ростиславичів та досягаючи свого inaximuin ’ y за Ярослава Осьмомисла, то знову наставали люті часи, коли могутні хвилі припливу монгольських орд (Печенігів, Половців, Татарів) заливали, раз меншу, раз більшу, частину Подністров’я. Тому й серед ріжних проблем історії Галицького, відтак Галицько-Волинського князівства до найбільше інтересних і найменше вияснених належить пи ­ тання про південно-східню границю сеї держави, а се через майже повний брак яких-небудь певніших джерельних даних. Не ліпше представляється ся справа і в найближчих десятиліттях після упадку державної самостійности галицької України. В другій поло ­ вині XIV в. на середнім Подністров ’ ю виринає доволі загадкова Шипинська земля. Осередком її був безперечно город Шипинці,іцо лежав на горбовині між Прутом та Дністром, на північний захід від пізнішої столиці Буко ­ вини, Чернівців, на території теперішнього села сеї-жтаки назви, відомого з богатих неолітичних знаходок. Договірна грамота угорського короля Жигмонта з польським королем Володиславом Ягайлом та литовським великим князем Витовтом з 15 березня 1412 р. 4 ) дає спромогу бодай при ­ близно визначити межі сеї области. З неї бачимо, що Шипинська земля сягала на південь по лісисту горбовину, котра творить вододіл між Прутом та Серетом, північною границею був безперечно Дністер. Передову ролю в сій Шипинській землі грають три городи: Хотин, Цецин і Хмелів. Два останні згадуються вперше в грамоті з 1395 р., кот ­ рою молдавські бояри Брагул, Станислав Михал і Шяндр прирікають від імени свого воєводи Степана зложити королеві Ягайлові чолобитну, не зга ­ дувати більше про Коломию, Снятин і Покуття, а про Цецин та Хмелів ‘ ) Documente privitore la istoria Romänilov, cul. Hurmuzaki 1, 2, стор. 483 — 487 ,154 Д-р Ми рои Нор дуба умовитися особисто з королем ’ ). В чолобитній грамоті молдавського воє ­ води Олександра з 1404 р. між свідками виступає Хотько Цяцинський 2 ). Хотин згаданий вперше в грамоті з 8 жовтня 1408 р., що дав її воєвода Оле ­ ксандр львівським купцям на право свобідної торгівлі в Молдавській дер ­ жаві 3 ). Приналежність сих трьох городів до Шипинської землі засвідчена зовсім виразно в грамоті молдавського воєводи Іллі, котрою він у винаго ­ роду за шкоду, що заподіяв Коломийщині та Снятинщині його батько, воєвода Олександр, відступає Польщі Шипинську землю з городами сеї землі: Хотином, Цецином і Хмелевой ’ ). Що се були не тільки оборонні замки, але й осідки органів вищої адміністрації, осередки окремих округ, бачимо з ріжних сучасних грамот. І так польський король Володислав Ягайло грамотою з 13 грудня 1433 р. стверджує воєводу Степана в посі­ данню Молдавії і дає йому городи Цецин і Хмелів з приналежними «волостми и сели» 5 ). Воєвода Ілля надав 18 жовтня 1434 р. свому бояринові Станові Бабичеві село Собранець (теперішній Шубранець) «у цѣцинской держави» 6 ), а в рік опісля додає йому ще «duas villas im districtuChocimensi» 7 ). Ма ­ ринка, жінка воєводи Іллі, відступає краківському кастелянові Іванові з Чишова і ріському старості Петрові Одровонжеві зі Спрови «castra sua Choczin, Czeczyn et Chmyelow cum districtibus ibidem spectantibus» 8 ). З сих трьох городів лишився донині лишень Хотин — се загально відоме повітове місто Бесарабії на правім березі Дністра. Обидва инші городи тепер уже не існують. Означення положення Цецина не робить труднощів, бо ся назва заховалася досі в імені гори на правім березі Прута, кілька кіло ­ метрів на захід від міста Чернівців; на верховині сеї гори ще й нині можна оглядати останки укріплень і замку. Зате Хмелева досі не вдалося відшу ­ кати. Що правда, дотеперішні дослідники історії сих областей не богато завдавали собі труду для розвязання сеї загадки, вдоволяючися, як Про- хаска ®), фразою, що тепер дуже тяжко означити положення Хмелева, або, як Кайндль 10 ), вирішенням, що ся справа зовсім безнадійна через брак джерельних вказівок. Першу спробу бодай приблизно означити положення Хмелева подали ми у студії про найдавнішу молдавсько-польську границю на Покуттю 11 ). Там ми звернули увагу на те, що в протоколі розмежування ‘) Памятники, изд. Я. Головацкій, XII; Акты зап. Россіи, І, 27; Уляницкій, Матеріалы, No 8. 2 ) Documente… 1, 2 арр. II, 826; Уляницкій, Матеріалы, No 18. 3 ) Akta grodzkie і ziemskie, V 1 1, арр. ст. 13 — 21; Акты Зап. Россіи, І, ЗО; у видав ­ ців помилково 1407 рік. Хотин і Цецин згадані також в каталогу городів у Воскре- сенськім літоп. (П. С. Л., VI І, 240); сей останній у зіпсованій формі «Нечюнъ». 4 ) Documente… 1. 2, арр. 1 1, 871 — 2; Уляницкій, Матеріалы, No47. 5 ) Documente… І. 2, арр. II, ;846 — 7; Уляницкій, Матеріалы, No 33. “ ) Documente… 1.2, арр. 859 — 60. ’ ) Źródła dziejowe, X, No 1, 31. ’ 8 ) Documente… 1, 2, стор. 699. •) Sprawy wołoskie w Polsce, Kwart, histor., V, 582. IO ) Geschichte der Bukowina, II, 15. ll ) M. Кордуба, Молдавсько-польська границя на Покуттю до смерти Стефана Великого, Наук. Збірн. присвяч. проф. М. Груїневському, Львів, 1906, стор. 166, зам. 3. ,Де лежав старовинний город Хмелів? 155 маетностей радовецької єпіскопії з 1782 р. (виданім у Вікенгазера, Molda, IV, 1,ст. 166) є згадка про дві грамоти, по котрим границю сих маетностей від села Іванківців мала творити х м е л і в с ь к а д о р о г а; але в 1782р. вже ніхто не тямив сеї дороги. Спираючися на сю звістку, ми висловили здогад, що город Хмелів лежав на захід від села Іванкіців, на лівім березі Прута, десь недалеко від Снятина, і так примістили його на доданій до сту ­ дій мапі. Пізніше збірка топографічного матеріалу, котру ми переводили па етнографічній українській території Буковини з уст народу в 1912 — 1914 рр., напровадила нас на ліпший слід і дала спромогу зовсім певно й до ­ кладно означити положення города Хмелева. Виявилося, що частина области села Карапчева, положеного на південь від містечка Вашківців, носить досі назву X м е л и с ь к е, та пливучий туди маленький струмочок, що вли ­ вається до Глібічка, правої притоки Черемоша, зветься також X м е – л и с ь к и й. Узгір’я на північний захід від Хмелиського має назву Г о- р о д и щ е, а узбіччя ще далі на захід, котре знижується до долини по ­ тока Глібічка, місцеве населення зве П а р к а н о м. Вже всі отсі топо ­ графічні назви показують, що тут у давнину мусіли находитися якісь укріп ­ лення, якийсь город або замок. Докладніше дослідження терену виявило, що на Хмелиськім, на горбі,що підіймається над яругою струмочка Хме ­ лиського (кота 388), є дуже виразні сліди рова й валу. Вони творять прямо ­ кутник, звернений коротшими боками до нівночи і полудня, і є останками давнього укріплення. Се місце відоме місцевому населенню під назвою Ве ­ ликий Городок. Яких тисячу кроків відсіля в північно-західньому напрямі, на узгір ’ ю Городище знаходимо знову рови з валом, але у формі доволі правильного кола, т. зв. Малий Г о р о д о к. Все отеє не ли ­ шає ніяких сумнівів, що сі сліди укріплень в області Карапчева се останки старовинного города Хмелева. Таким чином тепер докладно означене положення Хмелева виявляє велику схожість з положенням Цецина. Обидва сі городи лежали на пів ­ нічному узбіччю лісистого горбовинного хребта, котрий творить вододіл між Прутом і Серетом, обидва панували над широкою долиною Прута та доліш ­ нього Черемоша, що творить вигідний шлях зі сходу на Покуття, боронячи заразом доступ до неї від півдня. Подібне положення займав Хотин над крутою долиною Дністра. Всі три шипинські городи разом творили обо ­ ронну лінію, немов систему фортифікації, звернену проти південного сходу, проти областей, доступних кочовим ордам. ,д-р ОСИП ПЕЛЕНСЬКИЙ. (Львів). РЯШ І В, ЗАХІДН Я ТВЕРДИНЯ ГАЛИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Одним з-поміж замків Галицького королівства на межі з Польщею був Ряшів, місто днесь спольщене та йзабуте в українському народі. При ­ гадати його і вияснити деякі темні місця, з темою звязані, буде завданням тієї розвідки. 1. Нове місто. Сучасний стан. — Памятки польські. — Памятки єврейські. — Закладини. — Німецька колонізація. — Її значіння. — Заключення. Ряшів творить сьогодні осередок повіту й округи і є одним з біль ­ ших міст галицьких. Лежить на лівому березі р. Вислока, на захід за тою річкою, на її коліні, де Вислік, що пливе з Карпатів на північ, зміняє свій напрям, звертає на схід і впадає до Сяну 1 ). Місто нараховує коло 35.000 душ населення польського і єврейського. Корінного населення українського немає, воно спольщене. Здавен-давпа немає тут української церкви. Невеличка громада Українців, яка є, це «заточенні» з инших східніх повітів, звичайно робітники на всіляких міс ­ цях службових, а згуртовані довкола свого товариства «Читальня Про ­ світи». Також військова залога в Ряшеві зложена переважно з українських новобранців. Тепер стоїть місто перед будовою водопроводів, бо терпить від води «мулавки», солодкавої, зовсім непридатної до страви без поперед ­ нього переварений. Позатим Ряшів видатна станція залізнодорожна на половині шляху Львів — Краків, з бічною відногою на Ясло в сторону Лемківщини. Кромі цього є тут: староство, рада повітова, дирекція скар ­ бова, велика пошта, суд повітовий і окружний, декілька шкіл середніх (виключно польських), школа торговельна, школа молочарська з виробом *) Український нарід в горах каже й наголошує: той В и с л і к, того Ви с- л о к а, тому В и с л о к о в и і т. д. При тім тямити треба іце й про другу, су ­ сідню річку на захід: т а Вис л о к а, т о ї Висло к и і т. д. Вона впадає про ­ сто до Висли. ,Ряіпів, західня твердиня Галицької держави 157 масла і сиру. Тут виходить тижневик польського національного напрямку «Ziemia Rzeszowska». Замітніших пам’яток небагато. Декілька костелів, каплиць та кляш- торів з XVII і XVIII віку, з чого існує лиш кляштор Бернадинів. Кляштор Піярів, який здавна провадив школу, опісля знесений за Австрії, перейшов на І державну гімназію. Натомість, кляштор Реформатів, рівно-ж знесений цісарем Осипом II, служив за військовий гамазей. Його стародавній костел відбудовують тепер і приводять до порядку. В самому осередку міста зні ­ мається парафіяльний костел з XVПІ віку з могутньою вежею, що само ­ стійно з боку стоїть неначе свобідний чотиригранний стовп. Не зважаючи на ці парафіяльні будинки пізнішого типу, треба приняти, що латинська парафія в Ряшеві.одна з перших на Галицькій землі, хто зна, чи не сягає навіть в українську княжу добу. З колишньої резиденції панів Ряшівських остав замок, перебудований австрійським урядом на величавий суд, при чім давнє опасання з ровів і мурів задержано в доброму стані. З боку замковий театр також перероб ­ лено на чиншовий дім, але його камінну ограду також заховано в стилі XVНІ віку. З иншого боку лишився цегляний стовп з брами, яка прова ­ дила до замкових конюшень. З брами і конюшень нічого не остало, як тільки цей стовп самітний, що згодом опинився посеред проведеної там- туди дороги 1 ).А в останках пезанесених ровів кругом міста ще й досі росте комиш, шувар, стоїть вода. Особливою старовиною заносить од єврейської дільниці з божницями і давно запечатаними цвинтарями. Одна з божниць фортечного характеру дуже давня, мабуть XV століття, при ній заховались дві охоронні башні на двох рогах, бо божниця стояла на лінії колишніх фортифікацій міста і входила в їх склад. При тій божниці є стародавній малий цвинтар учених рабінів, послів па Сойм єврейський (т. зв. аристократії) XVI, XVII і XVIII віків, що так вельми нагадує старохристіянський звичай гребання при церквах. Є тут цілі гроби, витесані з каміння, покриті орнаментикою, з 2 таблицями, в ногах і в головах, нераз висічені з одної тайної колоди, що тепер буває великою рідкістю. Написи на таблицях не довбані, а вирі ­ зувані, чіткі і випуклі, покликуються все на батька, напр.: «рабін Самуїл, син Авраама Левіти», або «донька рабіназ Дубна», бо теперішні родоводи (здебільшого німецькі) ще не були впроваджені. Напроти малого цвинтаря й божниці починається другий цвинтар, великий і також здавна запечатаний. Оба цвинтарі, обведені муром, вигля ­ дають неначе густий сад, чарівний і недоступний, в самій середині міста. В дійсності колись був це оден цвинтар, який простилався далеко на пів ­ ніч, а розділений був тільки річкою «Мікоською», коло божниці. З розвоєм *) Вже розібраний літом 1927 р. ,158 Проф. Осип Пе ленський міста цю річку, а властиво потік, замуровано і злучено з сіткою підземних каналів, а поверх її проведено широку дорогу і покраяно велике цвинта- риіце ще й иншими дорогами здовж і поперек. Нема сумніву, що довкола тої зовсім нерозслідженої старовини снується історія єврейської громади в Ряшеві від їїпочатків, себ-то від початків самого міста в XIV віці на праві магдебурзькому, що є можливо тільки у Євреїв завдяки їх строгій обрядо ­ вості і релігійній консервативності. Теперішнє місто лежить на незначнім сугорбі і має розклад німецький, однак не найкращого зразку. Основу цього плану творить прямокутний базар з домами й крамницями, так званий р и н о к (R і п g), але головний •уряд міста, магістрат або р а т у ш (Rathaus) не є, як звичайно, на середині ринку, може тому, що ринок замалий, а лиш стоїть на одному з боків цього простокутника. Сітка вулиць довкола ринку, також ані не повна, ані простолінійна, виявляє всілякі відхилення од загального пра ­ вила. А все-ж таки ствір плану в головних рисах такий, яким користува ­ лися майже всі західньо-українські міста тоді, коли переходили до само ­ врядування на праві магдебурзькім. Діялося це вкупі з новими заклади ­ нами сливе всіх міст західньо-українських, коли вони по нападах і поже­ жах назад відбудовувалися. Це викликало на протязі XIV і XV століття нову добу, переломову в історії наших міст і нашого міщанства. Знаменитий розвій міст західньо-українських в цій добі в ’ язався нероз ­ лучно з масовим напливом Німців. Що правда, люди всілякого фаху й про ­ фесії «од німець» приходили сюди вже в добу староукраїнського володіння, де за князів і королів галицьких доходили до високого значіння теж як бояри і вельможі. Однак ворота нарозтвір відчинила їм на Україну що-йно доба польська. Галицьку державу здобули польські королі наємним вій ­ ськом німецьким і задержали цей край потому німецькими залогами. Ті вислужені «жолдаті» німецькі після довгих років побуту в землі україн ­ ській так освоїлися, що лишались в ній далі на постійний побут, де окрім кориснйх виглядів на торговлю і промисл, надив їх ще й вигляд корисної женитьби на українських красавицях. Через те набралось у нас повно Німців. Ті Німці, так цивільні, як і військові, принесли з собою готові форми нового порядку, принесли західні впливи там, де аж до цього часу перева ­ жав вплив східній, навіть татарський. Починаючи з XIV століття займають Німці в західньо-українських городах провідне становище, подібно, як раніше вже заняли були в городах польських. Тут при їхній активній участі відбудовуються ті городи на нових місцях, звичайно поблизу того місця, де спопеліла стара посада, що була виросла під крилами дерев ’ яного замку. В будівельній техніці настає також переворот; як будівельний матеріял камінь здобуває перше місце перед деревом. Змінилася й фортифікаційна штука, а крім оборонних замків, оборонними стають також самі міста. ,Ряшів, західня твердиня Галицької держави 159 Врешті західня культура пронизує наскрізь обичаї й ціле життя на Захід ­ ній Україні. Однак величний ренесанс міст західньо-українських не міг бути в своїх наслідках корисний для Українців остільки, оскільки був він бу­ дуючий і спасенний для Поляків їх державної рації на здобутих україн ­ ських землях. Німці були тими третіми. Польська влада від самого по ­ чатку спиралася тут серед православної української людности виключно на католиках, а ті переважно були Німці. Через те влада в Галичині діста ­ лася у великій мірі Німцям. Так отже Німці з одного боку під впливом польської влади, яку почасти сами репрезентували, а з другого боку під впливом польського костела — згодом спольщилися і створили ядро поль ­ ського міщанства по містах Галичини. Це мало далекосягле значіння аж по нинішній день. Бо Німці не тільки що створили польське міщанство, не тільки що дали йому культуру матеріяльну й духову, але що найваж- ніше — скріпили слабі польські сили в початках, підтримали політичний стан. Так отже те міщанство, ця буржуазія, зовсім чужа своїм походжен ­ ням, віддала для Польщі надзвичайно великі прислуги, бо приєднана по ­ літичним розумом, перемінилася на польські залоги в українських містах з одночасним подавленням свобідного розвою Українців. Все вище сказане відноситься також до Ряшева. Ряшів є також дру ­ гою посадою на новому місці після руїни і магдебурзького привілею, який надано місту зараз на початку польського пановання. На руїну й потребу відбудови міста натякає цей сам привілей. Його дата свідчить, що сталося це незабаром після останніх походів польського короля «на Русь», від яких мабуть і потерпів цей пограничний город, а які увінчалися окупа ­ цією цього краю — Західньо-української галицької держави 1349 року. П. Метрика міста. Загадковий початок. — Головний диплом. — Державні кордони. — Історичні джерела. — Назва міста. — Подібні назви. Про початок Ряшева звісток у нас немає ніяких. Та й не лише про по ­ чаток, але навіть про існування міста в староукраїнську добу не маємо ніяких безпосередніх доказів, бо староукраїнські джерела, які до нас дійшли, про Ряшів ніде нічогісінько не згадують. У виду цього могло-б здаватися, що його ще тоді не було, що місто повстало що-йно в добу польську. Так могло-б здаватися. Однак погляд такий був-би невірний, бо його збиває найбільш авторитетний документ — диплом короля Казимира. Цей доку ­ мент подає нам першу звістку про Ряшів, а видано його чотири роки після упадку Галицької держави. На замках здобутого краю хотів мати польський король своїх певних людей. Тому то надворною грамотою, виданою в Кракові дня 16 січня 1354 року, місто Ряшів і всю волость ряшівську дістає вірний дружинник ,160 Д-р Осип Пел енський короля, Ян Пакослав, протопляст родини Ряшівських. Король Казимир нагороджує Яна Пакослава, дідича зі Стожиськ, мовляв за заслуги, що їх оддав цей лицар на війні з Татарами, «о б о р о н і Польщі й Руси на пожиток тих держав і дає так йому, також нащадкам його місто Ряшів і всю волость ряшівську, в землі українській (руській) положену, в тих самих границях, які мало це місто за володарів українських, а поперед ­ ників польських, а саме: од села Дуброви на заході, аж по село Лежа йсько на сході, а замок Чудець на півдні». Дає цей простір з усім правом і повного владою, з усіма оселями сущими, водами, ловами на всю звірину волохату і птич пернату та й з надрами (скарбами підземними). На цьому просторі Ян і його потомки матимуть всю повноту правосуддя, волю закладати замки тай побирати цла і мита, так од піших, як і возів. А щоби місто, наділене всіма скарбами та виго ­ дами, могло ще краще «відновитися і розвиватися», увільняє всіх його жителів од судів воєводських, каштелянських, од суддів і підсудків, лиш судитимуть їх війти (адвокати) і солтиси ’ ). Ця звістка, перша про Ряшів, є настільки ясна і авторитетна, що вона вирішує не лиш існування Ряшева в галицьку добу, але й те, що її границя державна лежала далі на захід, в селі Дуброві. Дуброва була отже місце- виною, де в лісах дубових стикалася українська земля княжого Перемишля з польським воєводством судомирським. Є дві Дуброви на захід від Ря ­ шева. Одна віддалена па 10 км, друга на 55 км. Перша є малим селом, одним з тих численних сіл, яких в половині XIV в. ще зовсім не було; друга є містечком тої величини, що Лежайсько, яке теж називається в гра ­ моті селом. Перша лежить на межі ряшівського повіту, яку історики прий ­ мають заразом за бувшу границю державну; друга в углу Дунайця і Висли та відсуває границю двох держав і народів на природню лінію тих двох рік. В 1256 році чуємо навіть про з ’ їзд короля галицького Данила з поль ­ ським володарем в Тарнові над Дунайцем, а з ’ їзди відбувалися звичайно на границі. Питання дотичної границі становить найбільший сук в нашій історії за відсутністю потрібних доказів — сук, який ось тут приходиться розрубати мимохіть за одним махом. З подій ріжного часу треба однак приняти, що грамота короля Казимира має на мислі першу ту Дуброву коло Ряшева. За тою першою й найдавнішою згадкою про Ряшів ідуть що-раз дальші, новіші. Звісток новіших постачають нам грамоти з другої половини XIV в., які відносяться до експанзії римокатол. костела і осно ­ ваний окремої української провінції цього костела з мітрополією в Галичі, зглядно у Львові 1375 р. Поза тим є судово адміністраційні акти в Галиць ­ кому архіві у Львові, т. зв. Акта городські й земські, зібрані з краю після ‘) Rzyszczewski-Muczkowski: Codex dipl., Т. І, No 119. ,Ряшів, західня твердиня Галицької держави 161 австрійської окупації 1772 р. і зложені в кляшторі Бернадинів — нині скарб культурний понад всяку ціну. Згадані документи писані є по латині, а невироблений правопис, при ­ стосований до слів і назв слов ’ янських, надає їм дивоглядну постать. Назва, о яку нам ходить, пишеться всіляко, ось: Rzazov, Rzissov, Rischov, Reschov, Ressovia, Rzeschow і т. и. Однак слово навіть в такому виді відбиває майже всі основні голосівки і шелестівки української назви «Р я ш і в», чи поль ­ ської «Rzeszów», а кромі цього кидає властиве світло на суть тої дивної назви. Бо й справді назва настільки дивна і загадкова, що мимохіть при ­ ходиться запитати, якого вона кореня, звідкіля взялася і що означає. Мало, тільки дехто підносив це питання. Деякі польські історики сил ­ кувались випровадити її від мітичного польського лицаря «Rzesz» ’ a, що однак подобає на нісенітницю. Натомість багато промовляючим є погляд, що Ряшів був спочатку німецьким селищем і звідтіля виводить свою назву. Бояри й вельможі на галицькому дворі не були ніякою рідкістю. Оден з них-же в XIII ст. міг одержати цей шмат погранично! ’ пущі на заселення, де і повстав оцей го ­ род чи замок. Основатель його звався «Reich» і звідси пішла назва «Reichs ­ hof» — дворище Райха. Але німецька назва, важка для слов ’ янської людности, не могла жив ­ цем принятися. Тому зразу принялася в перекрученій формі. Через ма ­ леньке переставлення в шелестівках («Reischhof») і випад глухого «h», повстало чисте «Reischof», то є староукраїнське «Р а й ш о в ъ», або «Р я ш о в ъ». Подібним шляхом уробилися тут назви сусідніх місцевостей, як: Ганзльова, Hanzlów — «Hanshof» — дворище Ганса; Гольцова, Golców — «Golds ­ hof», дворище Гольда; Замарстинів, Zamarstynów — «Sommersteinhof», дворище Зоммерштайна (під Львовом) і т. п. Це осади німецькі з польської доби. З української доби походити може ще сусідній замок Ланцут, Łańcut — «Landshut». На це вказувати могло-б тверде українське «Л» (подібно: ланд- війт, ландрат), приняте навіть в польській назві, з чого-б можна заключати, що назва втерлася, заким прийшла Польща. III. Старгород. Місце городища і теперішній його стан. — Природні вигоди твердині. — Зві ­ рята. — Люди. — Церковний обряд. — Остання парафія. Коли ми пізнали, що Ряшів початками сягає в Галицьку добу, а тепе ­ рішній новий походить з польської доби і стоїть на другому місці, тоді треба відповісти, де був той старий, первісний город української доби. Де був він, показує сама назва передмістя «Staromieście», по нашому: Старий город, тепер окрема громада Р/ 2 км на північ від міста. Простір поміж Новим і Старим містом виповнює ще одна громада «Ruska 11 ,162 Проф. Осип Пеленський wieś», себ-то: Українське се л о. Так отже ті три громади творять тепер зовсім суцільну низку домів, яку перетинає сьогодня двірець і шлях залізниці якраз в тому місці, де старовинне городище межує з новим містом. Те городище займають тепер дві малі oceni:«Ruska wieś» і «Staromieście» — оселі без сумніву такі давні, як той город. Це-ж останок першої посади, Ряшів галицької доби. З давніх укріплень майже нічого не лишилося го ­ ловно тому, що їх вже здавна позносили ці дві оселі, які на їх місцях роз ­ ташувалися. Вали розкопали, рови засипали, а місце валів заняли густо нанизані хати й загороди хазяйські, наче круглий вінок, а рівнолежно до хат тягнеться лінія бувших ровів, ледви слідна, куди ще й досі спливає вода потоків. Це ті самі потоки, від західнього опілля, які наповнювали колись водою глибокі та широкі рови города і відпливали на схід до по ­ близького Вислока. З-поміж тих потоків, сьогодні доволі мізерних, важ ­ ніша є бистра струга Любча, що була колись значно більша, як поля були лісами. Згадані потоки й позасувані рови рисують овальну форму горо ­ дища, замітну відразу при обзорі для досвідченого ока. Городище про ­ стягається здовж 22-го полуденника на схід від Ґрініч. Південну полать цього городища займає «Ruska wieś», північну — «Staromieście», а середину — парафія «старомєсця» і двір дідича Анджейовича, акурат так, як пристало всім українським городам та середньовічним рези ­ денціям і замкам. Новітній костел, мурований з цегли 1911 р. зі стрункою, шпилястою дзвіницею над входом, займає сам вершок цього горба, в який видувається злегка ціле городище. Новий цей костел стоїть очевидно по традиції на усвяченому місці, хто зна чи не там, де стояла колись замкова церква. Згодом, як рови позасувались, трапилася одна більша повінь, коли згадана струга Любча перервала навпоперек городище і розділила двір від костела. Цей кусник струги називають «Przerwa». Доохресність Ряшева рівна і тому могло-б здаватися, що терен, схви­ льований лиш від півдня, не мав особливих прикмет кріпкої твердині. Але тоді, як рубався замок Ряшів, було инакше. Тут був ще густий, дрімучий праліс, з якого зрештою тільки поволі розкутувалась Західня Україна. Особлива-ж тут розлога пуща, яка простягалася аж поза Дунаєць і Вислу, рідко де була заселена. Були однак замки, що дали початок нинішнім містам. На вирубі з українського боку стояв здавна замок Ч у д е ц ь, були також вартівні: С т р і ж і в і С т р а ж і в, коли нарешті під­ нявся між ними замок Ряшів. Крізь густий праліс, що ділив Галичину від Польщі, колись перехід був неможливий, особливо в сльоту і повінь. Він йшов тоді валом Розточа. Тільки з часом в тій стіні природній прорубу ­ вано стежки «висіки», або «просіки». Такими прогалинами наскакував князь Ясь на Польщу, як про це натякає історик Львова Зиморович. Але лісні просмики легко можна було «зарубати», забарикадувати звалом деревини. А тоді горе було тому полководцеві, коли попав в такі «заруби». ,Ряшів, західня твердиня Галицької держави 163 Околиця Ряшева була оборонна ще й з иншої причини. Там були ве ­ ликі багна. Русла всіх рік і потоків в лісній гущі були загачені «затворами» з підмуленої деревини, що тамувало течію рік і запружувало свобідний від ­ плив води. В наслідок цього ріки безнастанно виливали, змінювали своє русло, творили нові корита, вири, викрути і «прірви». Залишені «коліна» бували дуже глибокі, а старі річища творили непроходимі пущі, зашиті в густий сплет з чагарників та очеретів. Це були свого роду ті «сильки і стовпиці», заховані в лісах, наставлені самою природою, а страшні для ворога. В лісах жило багато грубого звіра, вже тепер неіснуючого. Ріки раз- по-раз викидають кістяки турів і зубрів, затоплених і замулених колись в часі повони. Прекрасні рогаті черепи тих звірят, добуті з Вислока, огля ­ дати можна в музеї і гімназії в Ряшеві. До тої збірки прибуває ще оден величавий череп з рогами й одним зубом, зразок найкращий, добутий ро­ бітниками при наборі ріпяку з Вислока біля Чудця літом 1927 р. Ці пишні останки казочної звірні показують, як иншою була країна, коли рубались в ній перші замки і старі городи, такі, як: Переворсько, Лежайсько, Ду- бецько, Ліско, Канчуга, Порохник, Березів, Кросно, Язло, Горлиці, Гри ­ бів та инші, поминаючи Сяник, що буде може ровесником самого перед ­ вічного Перемишля. Та не лиш край і природа, але й людність була зразу инша, україн ­ ська, потім польська і німецька. З української людности в Ряшеві не лиши ­ лось нічого, як тільки пам ’ ятка в назвах: «Ruska wieś» з одного, «Pobitno», а мабуть «Побідно» з другого, а «Staroniwa», що скидається на «старо- ниву» — з третього боку. Подальше од Ряшева чистоукраїнські назви за ­ держались в селах: Красне, Меди ня, Лани і инш. Була тут десь на просмику чи кордоні станція «Наворота» (княжа варт а?), єдиний засік, про який згадує в тих сторонах літопис. Можливо, що це нинішнє село «Przywrotne», переголошене на «Przewrotne», бо мазурська людність часто переголошує «и» на «е». Таке село лежить недалеко Ряшева, на північ 1 ). Чимало однак місцевий загубило свою первісну назву або пе ­ рекрутило. Нарешті поважна скількість з пізніших часів — це осади поль ­ ської та німецької колонізації, яка наступала й розвивалася в міру вите- реблювання ліса. l ) М.’ Кордуба, Західне пограниче Галицької держави. — Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка. Т. CXXXVIII — CXL, ст. 243. Коли Лемківщина на хребті Бескиду від віків аж по Дунаєць і Попрад стоїть незрушима, то урожайний низ (повіти: перевірський, ланцуцький, ряшівський і ин.) майже зовсім спольщений. Тільки де-не-де немов з потопу викурюються ще українські парафії, як шматки з розбитого судна церков ­ ного. Однак і там людність говорить виключно по-польськи і по-польськи ,164 Проф. Осип Пелснський проповідують їм укр. священики в церквах. Обряд церковний — це одна- однісінька нитка, що лучить їх з українством. В наших умовинах обряд становить о народности автоматично майже проти волі окремої одиниці. Процес спольпіення поступає також автоматично через мішані подружжя, при чім віра латинська, як здавна державна, бере верх, а з нею і народ ­ ність польська. Старовинна перемиська диєцезія, до якої все належить Ря ­ шів, з цього боку сильно надщерблена і це можна ствердити документами. Акти дотичної полоси з XV і XVI в. в панських спорах призивають на свід ­ ків масу Васьків, Грицьків, Даньків — чейже не Поляків. Останньою в цій полосі українською парафією є Залісся- Біла, 5 км під Ряшевим на південь, невеличка парафія, але ладно загоспода- рована заслугами попереднього душпастиря, бл. п. о. Негребецького. Чепурна церковця однобанна, в стилі візантійським, вимурована 1895 р. В церкві дівочий хор під проводом дяка співає цікавими напівами. Огненну спробу видержала ця парафія 1914 — 1915 р.р., коли впало на неї і на їїтепе ­ рішнього пароха, о. Камінського, страшне і небувале лихоліття. В тім однак нічого дивного, бо те лихоліття впало було на всю Галичину, на весь український народ. ,ФЕДІР ПЕТРУНЬ. (О д е с а). СХЩНЯ МЕЖА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО В 30-х РОКАХ XV СТОРІЧЧЯ. Цінний історично-географічний матеріял таких відомих пам ’ яток, як список міст Свидригайла та ханські ярлики на руські землі, до цієї доби ще не вповні використано. Цілком правдиво зазначив акад. М. С. Грушев- ський, що факт видання такого ярлика, «дуже інтересний і важний, якось досі не мав щастя в історіографії» (Іст. Укр.-Руси, IV, друге вид., с. 457). Каталог міст Свидригайла також не став об ’ єктом ретельного дослідження. Нашою заміткою ми робимо спробу з ’ ясувати перш за все саму будову та хронологічні рамці згаданих джерел і вдосконалити на підставі цього матеріялу питання про територіяльний обсяг експанзії вел. князівства Ли ­ товського на сході — належні дані не притягали уваги дослідників. Поділяючи думку акад. М. С. Грушевського, що взагалі при студію ­ ванні ярликів треба виходити з авторитетного, але пізнішого тексту 1507 р. (op. cit., 458), ми проте повинні визнати в ньому наявність ріжних хроно ­ логічних нашарувань — тут виразно виділяється первісне ядро (Акты Зап. Россіи, т. II, No б: «дали … Кіевскую …Ходоровъ»), поруч з яким механічно записувалися пізніші надання Казимирові, можливо 70-х років (Ibid., «Псковъ… Переяславль въ головахъ…») та перепадання Жигимон- тові. Але при докладнішій аналізі й у цій первісній частині ми знаходимо згадки про оселі, що могли фігурувати в ярликах лише з 30-их років XV с т о л і т т я, себ-то тільки в другій редакції ярликів (перша виникла ще за Тохтамиша — див. Малиновскій, Сборникъ матеріаловъ, относя ­ щихся къ исторіи пановъ рады В. К. Литовскаго, стор. 133). Зокрема потребує з ’ ясування та частина реєстру, яка містить у собі назви міст та належних до них земель східнього фронту в. князівства. Без ­ умовно, згадка тут, між Тулою та Козельськом, про західні Берестя та Ратно, робить вражіння «помилок в розміщенні» (Іст. Укр., IV, 87). Проте при по ­ рівнянні тексту ярликів з трактатом Рязанського князівства з Литвою від 1428 р., де Рязань підступається на користь Витовтові від міст: Тула, Берестей, Ретань, Дорожен та Заколотей Гордіївський (Акты Арх. Ком., І, No t 25), буде вповні мотивованим визнати, що і в ярликах фігурують не ,Ібб Федір Петрунь волинські та надбузькі, а граничні рязанські оселі. Що в даному разі ми маємо досить міцну формулу, це видно також зі списку Свидригайла — тут аналогічне сполучення: Tuła Castrom, Bereste, Dorczen, Retlnin (Коцебу, Свидригайло, стор. дод. 8 — 9). В. П. Семенов- Тяньшанський вповні вдало локалізує ці міс ­ цевості («Россія», т. II, стор. 126 Щ Наявність згадок про рязанські здобутки Витовта дає підстави для твердження, що як і список Свидригайла, так і відповідна частина ярлика утворилися не раніш за 1428 р. Як ві ­ домо, справа з датуван ­ ням першого була до ­ сить складна. Данило ­ вич (Scarbiec, 1, 331), Антонович (пор. «Кіев. Стар.», 1896, X, 10), Лю- бавський (Областное дѣ ­ леніе, 247) відносили його до 1402 р., Π. Г. Клепатський навів низ ­ ку доказів, що список цей міг бути актуальним лише в 30-х роках XV ст. (Очерки по исторіи Кіев ­ ской земли, 291). Ми ма ­ ємо тепер сталий termi- nus antę quem non. Низка згаданих вище пунктів не на довгий час затри ­ малася у володінні Литви — умова Рязани 1434 р. з Москвою свідчить, що Витовтові здобутки повернулися знов до їх колишнього володаря (Собр. гос. гр. и дог., І, No 48 — згадуються Тула й Берестей). Цей факт встановлює і певний terminus post quem non для внесення записів до ярликів. Якраз на кінець Витовтового правління та на часи Жигимонта Кейстутьєвича і припадають чергові редакції ярликів (Грушевський, IV, 461). ’ ) Що-до Гордіева, — див.: Дебольскій. Дух. и дог. грам. моск. князей, II, 53 — гр . 1504 р . ,Східня межа великого князівства Литовського в 30-х рр. XV ст. 167 Переведена нами аналіза дає нам підстави, з одного боку, користува ­ тися «списком», яко безсумнівним з хронологічного боку джерелом, з дру ­ гого боку, шукати в ярликах матеріял тієї-ж таки доби (ЗО-их років) — на ­ явність доповнень до первісної редакції виявлено. Розглядаючи реєстр міст та земель в ярликах, ми повинні визнати не тільки певну послідовність у розміщенні географічних пунктів — після Брянську є вповні мотивованим переходити до Оцького річища, — але й певну послідовність у самому підборі пунктів. Поруч із сумарною згадкою про «хінтерлянд», у якому намічено тільки центри земель та удільних князівств, пограниччя змальовується порівнюючи докладно — в одному комплексі із згаданими рязанськими оселями ярлики зазначають найбільш висунуті на схід литовські замки — Мценськ та Любутськ. На цей час вони знов були, після деякої перерви, в руках Литви (про Мценськ звістка 1422 — 23 р. — Любавський, 52; Любутськ переходив до Москви мабуть у звязку з еміграцією 1408 р.). Оскільки ці замки були важливі для Литви, з ’ ясо ­ вується з того, що навіть після трактату 1494 р., коли значна смуга верхів- ської території відійшла до Москви, при утворенні навіть черезсмужности Мценськ та Любутськ залишилися за Литвою, при чому вони при переліку земель Олександра Литовського стоять на другому місці зараз-же після Смоленську (Сб. Р. Ист., Общ, т. 35, 124 — 129). Список Свидригайла і зга ­ дує Lyubutesk, Mesczesk Castrum поруч з Tula Castrum та инші. Цікаво, що в своїй тенденції докладно зазначити пограниччя, ярлики дають згадку і про остільки мало відомий феод, як Волкоиеськ, що тут фігу ­ рує поруч із Спажським князівством (у збірнику Оболенського — «Олконьско Испаш», в Актах 3. Р. — «Волконскъ Испаш»; пор. Acta Tomiciana, т. І , дод. 9 — «Ulhunsko у Spaczina»), Взагалі, верхівські князівства в ярликах не фіксовано зовсім тому, що в головній своїй масі вони утворювали другу смугу, внутрішню, пограниччя. На правому березі Оки містилося тільки Одоївське князівство та частина Торуських феодів. Прогалина, що утворю ­ валася в ярликах з огляду на відсутність першого, мала бути заповненою пізніш, як про це й свідчить уже цитований лист Менглі – Герая (Мали- новский,’ 133). Що-до Торуських феодів на правому березі Оки, то джерел для їх історії майже немає (користуватися родоводами ми уникаємо). Вол ­ конські звісні на Московщині лишез!517 р. (Соф. Bp., II, 304), на Литві раніш, ще в XV ст. (1482 — 1487 р., див. Wolff, Kniaziowie Litewsko-Ruscy, sub voce); маємо грамоту приблизно від 1515 р. Ондрія Старицького (див. Родъ кн. Волконскихъ, стор. 17, пор. акт. 1541 р., там-же, 19), що зазначає походження Волконських з Коиинських; Конинське князівство приблизно в 40-х роках XV ст. (за 3 покоління до утворення акту) було вже спадкоємцем Спажського. Для цього останнього, себ-то, terminus post quem non — 40-ві роки. В актах XVI ст. Волкона згадується поруч з Кониним 1505 р.(Собр. Гос. Грамотъ, І No 141) та вважається за ідентичну останньому ,168 Федір Петру нь (Власьевъ, Потомство Рюрика, ч. НІ, стор. 425 — кінець XVI ст., Вол ­ конські йменувалися Конинськими). Виникли і Волконський феод і Спаж- ський (від с. Павшина = Spaczina?) за родоводами ніби-то після 1380 р., але ми вважаємо, що в звязку з розпадом Торуського гнізда (1393 р., вже в сфері’Москви — Собр. Гос. Грам., І, No 35; останні згадки про Торуських князів від 1449 р. — Акты 3. Р., І, 64) існування правобережних приоцьких феодів припадало на початок та перші десятиріччя XV ст., добу близьку або ідентичну тій, якій ми присвятили нашу розвідку. Безумовно, згадка про такі дрібні феоди мала підстави бути фіксованою в ярликах лише під­ час їх повного зформування. Ми не торкаємося тут записів про Козельськ (він лежав уже за Окою), так само й про Пронськ, що поруч з Рязанню залишався, визнаючи протекто ­ рат Литви (Monumenta medii aevi, VI, 778 — 779 — лист Витовтаз 14 серпня 1427 р.; пор. Scarbiec, No 1479), все-ж таки поза межами суто-литовських територій. Розглянуті дані вповні вже накреслюють граничну смугу 30-х ро ­ ків: Любутськ — Волконськ — Спажськ (Павшино) — Тула… Мценськ. Що-до її продовження на південь, то на допомогу приходить список Свид ­ ригайла, який поруч з Lyubutesk — Rethun (це все в одній групі) в иншому свойому розділі дає таке сполучення: «Gelecz, Wronasz, Oskol, Milolubl, Muszecz». У перших двох треба бачити якісь оселі, звязані географічно з районами відомої нам Галичої гори (на південь від устя Бистрої Сосни — див. напр. «Россія», 11,582) * )та устя Воронежу. Цікаво зазначити, що за пізнішої доби московські володіння, згідно з трактатом Москви з Рязан ­ ським князівством 1483 р., зайняли місце цього литовського пограниччя і вузькою смугою між рязанськими землями і верхівськими князівствами протяглися на південь до «Елецкихъ мѣстъ» від Оки до верхів ’ їв Дону та повз його правий берег (Собр. Гос. Гр. 1, NoNo 115, 116). Що район Тихої Сосни був за Литвою, про це свідчить залюбки вживаний документ, прибл. 1540 р., що його надруковано в «Актахъ 3 ,Р.»т. II, No 199 — опис південної межі Литовського вел. князівства. Зазначимо, що Список Воскресенського Літопису (VII, 240) відносить до київських градів і Коршеву на Сосні після Курську на Тускорі. Дійсно, при висуванні позицій Литви на Дій, на устя Сосни, однієї та другої, район Курщини, з яким список Свидригайла спо ­ лучає Gelecz та Wronasz, належить уже до внутрішньої смуги пограниччя; при тому Курщина утворює вже й південний фронт в. князівства; до роз ­ гляду останнього ми й гадаємо приступити в окремій розвідці. х ) Та і Єлець, що фігурує у звістках кіпця XIV ст. (Власьевъ, І, ч. І, 509, 553) лежав на тій самій Бистрій Сосні. ,Проф. ВОЛОДИМИР П І ЧЕТА. (М і н с к е). КРЕСТЬЯНЕ ТЯГЛЫЕ ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ XVI ВЕКА В ВЕЛИКОМ КНЯЖЕСТВЕ ЛИТОВСКОМ. (Количество в тягло). Количество тяглых крестьян при господаревих дворах в по-реформен- ную эпоху во второй половине XVI века определялось размерами дворо ­ вой пашни. Согласно Уставе о волоках на одну волоку дворовой пашни должно было приходиться 7 тяглых населенных волок 4 ). Это требование волочной уставы, при производство аграрной реформы, соблюдалось более или менее точно. Если иногда можно отметить некоторые отступления от норм волочной уставы, то последние не были настолько значительны, чтобы их можно было считать резким отклонением от начал волочной уставы. Так, в Пинском старостве к Селецкому и Ставецкому дворам было припи ­ сано по 12 волок пашни. Количество же тяглых волок при первой дворе равнялось 80 2 ), а при второй — 83 3 ). В Берестейском старостве было 5 дво ­ рові Рубиновский, Киевецкий, Ломазы, Воин, Милейчицкий и Половецкий. Из них не имели дворовой пашни только дворы: Ломазы и Милейчицы. В первой случае составитель описання Берестейского староства отсутствие пашни об ’ яснил плохим качеством почвы. Во второй случае — не было дано никакого об ’ яснения 4 ). На Рубиновский двор приходилось пашни б волок, 24 морга, 15 прутов 5 ). Для обработки данного количества волок было при ­ писано 135 волок — значительно больше по сравнению с тем, сколько полагалось по волочной уставе. По всей вероятности некоторый излишек ‘ ) Устава на волоки, арт. 20 (Русская Историческая Библиотека, т. XXX, Юрьев, 1914, стр. 557). 2 ) Писцовая книга бывшего Пинского Староства, ч. І, Бильна, 1874, стр. 113; Купегичи — 17 в.; Костичи — 3 в.; Партевичи — 26 в.; Котеличи — 8 в.; Богутево — 7 в.; Саловье — 5 в. 3 ) Писцовая книга Пинского Староства, ч. 1, стр. 245 и сл.; Чернчичи — 10 в.; Посиничи — 31 в.; Полторановичи — 18 в.; Велесница — 4в.;Меричи — 5 в.; Кольдеевичи — 15 в. 4 ) Документы Московской) Архива Министер ­ ства Юстиции, т. I, Москва, 1897, стр. 370, 433. 5 ) Документы М. А. Ю., стр. 260; Речица — – 9 в.; Полятичи — 11 в.; Бердичи — 18 в.; Киршановичи — 55 в.; Прилук — 42 в. ,170 Проф. Володимир П і ч е т а здесь тяглых волок следует об ’ яснить чрезмерно плохим качеством почвы тех волок, которые были приписаны к Рубиновскому двору. К господар ­ скому двору Киевец было приписано для пашни 15 волок «грунту преднего» 1 ) , при 127 волоках, отведенных для обработки пашни, т.-е. на 22 волоки больше против волочной уставы. К господарскому двору Воин было при ­ писано 27 волок, тяглых же волок было отведено 181 2 ). И дворовые волоки и тяглые волоки, все были одного качества. Не хватало против норм уставы только 8 волок. Наконец, на пашню Половецкого двора было отведено 21 волока грунту доброго. Отведено же было волок тяглых 149, из них 56 грунту доброго и 93 грунту «подлого и песковатого» 3 ). Вданном случае требование уставы выполнили с иекоторым излишком в 2 волоки. Вероятно, это об ’ ясняется тем, что экономическая состоятельность кре- стьян вследствие разности грунту была далеко неодинакова. Нормы волочной уставы, при определении численности тяглого насе ­ лення в Гродненской экономии, были также соблюдаемы ревизорами. Так на господарский фольварок при дворе Котра отводилось 27 волок. Коли ­ чество приписанной) тяглого крестьянства по всей вероятности равнялось количеству волок согласно нормам волочной уставы, так как, за исключе- нием села Коментово, к двору было приписано 176 волок. Сколько было тяглых волок в селе Коментово, остается неизвестным, так как распределе- ние волок между тяглом и осадой в подлиннике не сохранилось 4 ). На двор Скидель отводилось 24 волоки. Общее же количество тяглых волок равня ­ лось 159. Следовательно на 9 волок меньше против устава волоки 5 ). На двор Милково приходилось пашни 10 волок. Количество приписанных тяглых волок равнялось 70, т.-е. совершенно совпадало с нормами уставы ®). На господарский двор Мосты было отведено 15 волок пашни. Количество приписанных волок равнялось 105. Следовательно вполне совпадало с нор ­ мами волочной уставы ’ ). На фольварок Нового Двора было отведено 3 волоки, среди волок местечка Новый Двор. Кроме того, отводилось 5 во ­ лок еще в другом месте. Таким образом, на 8 волок дворовой пашни прихо ­ дилось 56 тяглых волок — опять в полной соответствии с нормами уста- ’ ) Д. М. А. Ю., стр. 334; Страклово — 47 в.; Подлипяны — 42 в.; Михалки — 38 в. 2 ) Д. М. А. Ю., стр. 404; Воин — 74 в.; Осовая — 50 в.; Деревинная — 57 в. 3 ) Д. М. А. Ю., стр. 442; Половин — 38 в.; Пищанка — 43 в.; Сухоры — 50 в.; Хлевинское — 18 в. ’ ) Писцовая книга Гродненской Экономии, ч. I, Вильна, 1881, стр. 41; Обухово — 75 в.; Плавское — 13 в.; Пужич — 8в.; Городзислав — 19 в.; Соволиска — 42 в.; Мигово — 15 в.; Куприево — 4 в.; Коментово — ? 5 ) Писц. кн. Грод. Экон., ч. I, стр. 78; Некраше- вичи — 14 в.; Сухой Скидель — 28 в.; Подлесье — 34 в.; Большое Карасево — 22 в.; Капе- чево — 39 в.; Мазаново — 11 в.; Передняя Пара — 6 в.; Бирюличи — 5 в. •) Писц. кн. Грод. Экон., ч. 1, стр. 121; Солонево — 18 в.; Рышчыско — 15 в.; Хойново — 14 в.; Со- ленниково — 9 в.; Наумово — 10 в.; Сиуша — 4 в. 7 )Писц. кн. Грод. Эк., ч. I, стр. 180; Степаниски — 18 в.; Заблочье — 17 в.; Булаты — 7 в.;Микилевич — 35 в.; Конюхи — 21 в.; Турейско — 4 в.; Геродовичи — 3 в. ,Крестьяне тяглые во второй полов. XVI в. в вел. княжестве Литовской 171 вы ’ ). На фольварок двора Лабно было приписано 28 волок, причем было отве ­ дено 168 тяглых волок, опять таки в полной соответствии с уставом о воло­ ках 2 ). На двор Перстунь было отведено 18 волок фольварочной пашни, при общей количество 128 тяглых волок, что также соответствовало норме устава о волоках 3 ). На двор Берзники было отведено 15 волок, а тяглых волок было приписано 109, т.-е. сверх нормы 4 волоки 4 ). На двор Красовку было для пашни измерено ЗО волок самого лучшего качества. Для работы на пашне было приписано к господарскому т двору 229 тяглых волок, в числе которых было 18 волок среднего грунту 5 ). Получился некоторый излишек в срав- нении с нормами уставы. По всей вероятности, ревизоры отвели большее количество волок с тем, чтобы уравнять волоки средние по качеству почвы с волоками доброго грунта. Но и в этом случае получился некоторый из ­ лишек. На фольварок двора Крашник было отведено 22 волоки пашни, причем количество волок, отведенных для работ на этом фольварке, равня ­ лось 154, что также вполне соответствовало нормам волочной уставы ®). Ревизор не отметил качество почвы Крашинского фольварка: но земли, приписанные к двору для работы, по качеству почвы относились к средним и добрым, причем при определении количества тяглых волок, по отноше- нию к 22 волокам господарской пашни, волоки средней по качеству почвы и доброй рассматриваются, как одинаковые единицы. Наконец, на фоль ­ варок двора Вертилишки было отведено 12 волок пашни и 125 тяглых во ­ лок для обработки отведенного фольварка. Если же даже допустить, что ревизор отвел большее количество волок для дворовой службы, руково ­ дясь тем соображением, что в число волок средних попало некоторое коли ­ чество (ЗО волок) подлых по качеству почвы и что увеличивая количество волок, ревизор хотел уравнять волоки плохие по качеству почвы с волоками средними, то и в этом случае получается излишек и при том довольно зна ­ чительный. Между тем, в иачале описання двора Вертилишек ревизор со ­ вершенно верно определил общее количество волок, необходимых для фоль- варочных работ 7 ). 9 Писц. кн. Грод. Эк., ч. I, стр. 252, 256; Филовчи — 13 в.; Глубокое — 12 в.; Крупа — 16 в.; Заневиса — 11 в.; Бриковичи — 4 в. 2 ) Писц. кн. Грод. Эк, ч. I, стр. 282; Ятля — 47 в.; Богатыри — 24 в.; Конюхи — 46 в ; Наумовичи — 32 в.; Тричевичи — 19 в. 3 ) Писц. кн. Грод. Эк.,ч. 1, стр. 340; Рачица — 26 в.; Шойпокоды — 13 в.; .Пой ­ ки — 44 в.; Гивенеличи — 22 в.; Пшелейки — 18 в.; Марковичи — 3 в. 4 ) Писц. кн. Грод. Эк., ч. I. стр. 392; Бержиловичи — 22 в.; Помотаны — 10 в.; Шейна — 19 в.; Татарк- новнчи — 16 в.; Пучиловичи — 9 в.; Побежана — 12 в.; Лыскова — 21 в. 5 ) Писц. кн. Грод. Эк.,ч. I, стр. 440; Ласса — 42 в.; Ильковка — 22в.;Круля — 25 в.; Красна — 25 в.; Коваля — 17 в.; Вичково — 10 в.; Квасовка — 34 в ; Свислочь — 28 в.; Баличи — 7 в.; Суковичи — 18 в.; Мейстровичи — 1 в. 6 ) Писц. кн. Грод. Экон., ч. I, стр. 515; Чу- риловичи — 20 в.; Волотыня — 25 в.; Рыжучево — 32 в.; Коепевичи — 7 в.; Шемеренки — 28 в.; Борисово — 23 в.; Княжевичи — 7 в.; Остров — 12 в. ’ ) Писц. кн. Грод. Экон., ч. II, стр. 142; Вертилишки — 40 в.; Толовничи — 13 в.; Рыдзелевичи — 9 в.; Щетини- чи — 33 в.; Багеннчи — 30 в. ,172 Проф. Володимир Пічета В Кобринской экономии соотношение между количеством волок пахот ­ ной земли и волок, отведенных для работ на фольварке, представляется в следующем виде. На двор Черевачичи было приписано 37 волок средней по качеству почвы. Общее количество волок, отведенных для работ на фоль­ варке, равнялось 262, с излишком в 3 волоки против норм уставы х ). Между тем в общее количество волок, предназначенных для работ на фольварки, вошло 138 подлых по качеству почвы. Следовательно, увели- чение против нормы волочного устава на 3 волоки следует считать случайный явлением и отнюдь нельзя об ’ яснить намерением ревизора увеличить коли ­ чество волок для работ на фольварке только потому, что большая поло ­ вина волок была плохой по качеству почвы. На фольварок Вежецкого двора было отведено 22 волоки грунта среднего, а количество волок, предназна ­ ченных для работ на дворовой пашне, равнялось 154, что вполне соответ- ствовало нормам, принятым уставой о волоках 2 ). На фольварок Добучип- ского двора было отведено ЗО волок. Количество же тяглых волок равнялось всего 198, вместо 210, согласно уставу о волоках 3 ). На фольварок двора Блуденского не было отведено пашни, так как земля была плохая. Также не было отведено пашни и на двор Городец 4 ). Таким образом, анализ сохранившихся писцовых книг заставляет притти к выводу, что ревизорами нормы волочной уставы соблюдались далеко не всегда точно, причем фольварки некоторых из господарских дворов обеспечивались значительно меньшим количеством тяглых волок сравнительно с нормами уставы. Впрочем, все таки приходится отметить, несмотря на известное отклонение в сторону, тенденцию сохранения норм волочной уставы. Повинности тяглых крестьян, согласно волочной уставе, складыва ­ лись из чинша, денег за овес и сено, за гуся и куры, стации и невода, по ­ мимо определенной по уставе барщинной работы. Конечно, эти размеры денежных поступлений в господарский скарб были неодинаковы, иногда значительно отличались одни от других по отдельным местностям. Это зависело от характера почвы того участка, на котором сидел тяглый кре ­ стьянки, причем земли, по качеству почвы, разнообразились до крайности, начиная с доброго грунта и кончая вплоть до подлого до низкости. Отсюда и разнообразие платов. За то платежи за гуся, куры, неводы и стации оста ­ ются неизменными. Они не увеличиваются ни при каких условиях. Если перевести платы тяглого населення на землю, то в общей сумме 1 ) Ревизия Кобринской Экономии, Вильна, 1876, стр. 105. Лотвинки — 19 в.; Пат ­ рики — 21 в.; Суховичи — 19 в.; Пирковичи — 16 в.; Богуславовичи — 49 в.; Шиповичи — 43 в.; Полятичи — 17 в.; Станки — 25 в.; Клеіци — 11 в.; Батче — 42 в. 2 ) Рев. Кобр. Эк., стр. 133; Яковчини — 44 в.; Пруска — 49 в.; Столпы — 25 в.; Теребетово — 24 в.; Данковичи — 12 в. ’ ) Рев. Кобр. Экон., стр. 207; Чахча — 28 в.; Шубичи — 21 в.; Орабники — 46 в.; Яковчичи — 33 в.; Поросляне — 32 в., Жадены — 25 в.; Добучин — 13 в. * ) Рев. Кобр. Экон., стр. 259 и 302. ,Крестьяне тяглые во второй полов. XVI в. в вел. княжестве Литовском 173 они выразятся следующим образом: для первого разряда — 54 гроша, для второго — 45, для третьего — 31 и для четвертого — 14. Эти платежи со ­ ставились из чиншевых поступлений в размере 21 гроша для первого раз ­ ряда, 12 — для второго, 8 грошей — для третьего и 6 — для четвертого разряда. Во-вторых с платы за овес и сено с доставкой: для первого раз ­ ряда — 25 грошей, для второго — 25 и для третьего — 15 грошей и из платы в размере 8 грошей за куры, гуси, яйца, неводы, стации 4 ). Повин­ ности тяглого населення Кобринской экономии все относятся ко второй и третьей категории. В Кобринской экономии нет ни очень хорошей, ни очень плохой по качеству почвы земли и денежные поступлення с тяглых волок вполне совпадают с принятыми нормами уставы для соответствующих разрядов по качеству земель (45 и 31 грош). И размеры барщинной работы определялись по уставу: 2 дня еженедельной барщины и 4 дня в году лет- ней толоки, за исключением 3 недель в году свободных от барщины. Денеж ­ ные платы тяглых крестьян в Пинском старостве равнялись 31 грошу, так как все земли по качеству почвы были повсюду очень плохие. В данном случае надо отметить полное соответствие с нормами уставы. Но за то тяг ­ лые крестьяне, отбывая еженедельную двухдневную барщину, освобожда ­ лись от летней толоки, что, конечно, следует поставить в связь с плохим качеством земли тех участков, на которых сидело тяглое крестьянство. Платы крестьян в Берестейском старостве делились на 4 разряда, как это принято в волочной уставе, и по своим размерам совершенно совпадают с нормами уставы. Кроме того, крестьяне Берестейского староства отправ ­ ляли толоку, как это требовалось волочной уставой. И повинности тяглого населення Гродненской экономии вполне совпадают с нормами волочной уставы. Вся разница заключается лишь в том, что население обязано до ­ ставлять на господарский двор овес натурой, что впрочем 1 предусматри ­ вается и волочной уставой, и кроме того население Гродненской экономии не было обязано отправлять летом толоку. Впрочем, доставка овса натурой не была обязательной для всех дворов Гродненской экономии. Так, тяглые люди двора Вертилишки уплачивают за овес деньгами. Взимание овса натурой, вероятно, об ’ ясняется местными индивидуаль ­ ными хозяйственными условиями — сильно развитый господарским конно- заводством. Таким образом, основываясь на данных сохранившихся ревизорских описаний, можно притти к заключению, что нормы платежей, принятых в уставе о волоках, были обязательны для ревизоров. Отклонения допуска ­ лись только в крайних случаях и об ’ яснялись по всей вероятности рядом местных хозяйственных условий. После производства аграрной реформы правительство Сигизмунда П ) Устава’.на волоки, арт. 15. ,174 Проф. Володимир Пі чета и его преемников неоднократно предпринимало ревизии госп дарских дво- ров. Такие ревизии были в 1569, 1576 х ) и 1596 годах. В течение всего этого времени устава о волоках сохраняла свое действие и силу. Размеры повинностей тяглого населення оставались без изменения. Однако, неудоб ­ ство их и убыточность для господарского интенсивного хозяйства давали себя чувствовать. Благодаря этому в конце XVI века в положений тяглого населения произошли весьма существенные перемены. Господарский реви- зор, производивший ревизии Кобринской экономии в 1596 году, пашел, что господарский скарб на каждой тяглой волоке терпит убыток в размере 66 грошей. Тяглый человек не платил осады 30 грошей, 12 грошей за толоку и, наконец, не уплачивая за бочку жита 24 гроша, согласно недавнему постановлению Литовско-Белорусского правительства. Поэтому, господар ­ ский ревизор счел нужный принять иную систему обеспечения фольвароч- ного хозяйства рабочими руками в сравнении с уставой о волоках. Ревизор отвел на фольварочную работу определенное количество волок, но посадил за то всех крестьян на осаду, освободив при этом осадное крестьянство от платы 12 грошей за ежегодную толоку. Вместоэтого, господарские поддан ­ ные были обязаны работать на господарской дворе по 12 дней ежегодно. Кроме того, в силу состоявшегося ранее постановлений, крестьяне с каждой волоки должны были нести добавочную толоку в размере 6 дней в году, так что всего каждый подданный должен был работать 18 дней в году на госпо ­ дарской дворовой пашне * 2 ). Ревизор Кобринской экономии 1596 года на- ходит, что этих волок будет вполне достаточно для обработки всей пашни. Регулирование этой 18-дневной барщины лежит на обязанности заведующего господарским дворовый хозяйством. Конечно, эта мера, благодаря которой тяглое крестьянство сближалось с осадным, была вызвана стремлениемуве ­ личить поступлення в господарский скарб, с одной стороны, а с другой сто ­ роны, правительство намеревалось поставить господарское фольварочное хозяйство в условия, наименее убыточные для скарба. *) П и ч е т а В., Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в литовско-русском государстве, часть II. Москва, 1917, стр. 259 — 279. 2 ) Акты, издаваемые Виленскою Археографическою Коммиссиею, Вилыта, 1887, т. XIV, стр. 569. В Кобринской экономии господарское дворовое хозяйство было по ­ ставлено на широкую ногу, и ежегодный урожай предназначался для вы ­ воза. Поэтому, ревизор 1596 года, требуя с держателя каждой волоки по 1 бочке жита, предлагая населенню уплачивать ее натурой без замены день ­ гами. Последняя допускалась только в крайних случаях, если земля ока ­ зывалась очень плохой. Наконец, помимо всех этих платежей, держатель каждой волоки был обязан уплачивать и сторожевое в размере 6 грошей ежегодно. Таким образом, в Кобринской экономии в конце XVI века исче- зает разница между тяглым и осадным крестьянством. Повинности обоих ,Крестьяне тяглые во второй полов. XVI в. в вел. княжестве Литовскою 175 разрядов уравниваются и несомненно становятся тяжелее, так как держа ­ тели были обязаны уплачивать бочку жита и сторожевое, что правитель- ством оценивалось в 30 грошей. Таким образом, рост денежных платов в господарских экономиях к концу XVI века несомненен. Господарское дворовое хозяйство, конечно, строилось повсюду не только по рецепту ревизора Кобринской экономии. В других местах и дво ­ рах тяглое население попрежнему составляло особый разряд, но только его положение стало более тяжелый, так как барщинные работы стали продол- жительней, что, конечно, следует поставить в связь с усиленный развитием господарского хозяйства. Так, из составленной) в 1594 г. инвентаря села Виндюн, принадлежащего к двору Медники, Виленского повета, видно, что держатели тяглых волок были обязаны выходить на барщину 4 дня в не- делю < от вторку аж до пятницы до захода солнца». Барщина была непрерыв ­ ной и летом и зимой. Кроме того, жены тяглецов, во время уборки хлеба, также были обязаны работать по 3 дня в педелю. Кроме того, тяглые люди уплачивали чинш, в количестве 20 грошей, бочку овса и бочку жита, одного гуся, пару кур и 20 яиц, что по нормальной оценке составит 57 грошей, т.-е. больше чем поступало всяких платежей с одной волоки доброго грунта, согласно уставе о волоках. Инвентарь умалчивает о качестве почвы, но это нисколько не изменяет существа дела. Рост к концу XVI века натураль- ных и денежных повинностей тяглого населення совершенно ясен х ). 1 ) Ак. Вил. Арх. Ком., т. XIV, стр. 477 — 478. ,Проф. МИКОЛА ПЕТРОВСЬКИЙ. (Ніжин). З ЛЕГЕНД ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. За один з моментів Хмельниччини і ближчого за нею часу, що мав велике значіння для історії України, треба вважати останній рік життя Богдана Хмельницького, — коли перед усією Україною повстало питання: в чиїх руках буде гетьманська булава після смерти гетьмана Богдана, якої чекали в найближчі часи. Навколо цієї гетьманської булави ще за життя Богдана й починається боротьба. Шведський посол у Чигирині Г. Лілієнкрона, що перебував у гетьманській столиці в останні місяці життя Б. Хмельницького, в своїх відписках до шведського короля повідом ­ ляє останнього про цю боротьбу ł ). Боротьба ця сходила до того, що частина старшини на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським не хотіла, щоб після смерти Б. Хмельницького гетьманом став його син Юрась, згоду па що Б. Хмельницький одібрав на-веспі 1657 р. від козацької старшини 2 ). На тлі цієї боротьби за гетьманську булаву ще за життя Б. Хмельниць ­ кого і утворюється легенда, що й входить потім, як дійсний факт, у нашу істо ­ ріографію. В листопаді 1657 р. посланці Запорожжя, що приїхали в Москву з скаргами на І. Виговського, що був тоді вже гетьманом, оповідали в По- *) Архивъ Юго-Зап. Россіи, ч. III, т. VI, No 106. Акты Южной и Западной Россіи, г. III, No 369, с. 579, т. XI, дод. No 1 , с. 681 — 682. В. Липинський (Історичні студії та монографії, т. III — Україна на переломі 1657 — 1659 р., Відень, 1920, с. 249 — 250) за причину цієї боротьби проти кандидатури Юрася вважає республіканську опозицію старшини, що складалася «зі станового, старинного анархічного козацтва і з покозаченої, революційної, здекласованої й роз- політикованої шляхти», з якої «Гетьман не встиг ще своєю сильною рукою вибити січо ­ вих звичаїв вибору кошових отаманів і польсько-шляхетських звичаїв «вільної елек- ції і пактів конвентів» — проти монархічних, династичних замірів Б. Хмельницького. На мій погляд причина цієї опозиції намірам Б. Хмельницького полягала в тому, що керманичі Української держави бачили, що в тій політичній ситуації, в якій пере ­ бувала тоді Україна, — «до булави треба голови» — і добре розуміли, що не молодому, недосвідченому Юрасеві в ті часи бути керманичем держави Української. Особиста зацікавленість окремих старшин у тому чи иншому вирішенню цієї справи також відо- гравала певну ролю в цій боротьбі. ,З легенд Хмельниччини 177 сольському Приказі на запитання про опозицію Миргородського полков ­ ника Г. Лісницького І. Виговському в перші дні після смерти Б. Хмель ­ ницького: «Какъ де гетманъ Богданъ Хмельницькой учалъ быть болѣнъ и въ свое мѣсто послалъ противъ Поляковъ и Татаръ сына своево Юрья да ево Грицка, и булаву и бунчюкъ ему далъ. И какъ де войско изъ походу воротилось назадъ, и Грицко послыша, что уже гетманъ болѣнъ гораздо близко смерти, и проча гетманство другу своему Ивану Выговскому, бу­ лавы и бунчюка не отдалъ долго. И гетманъ де увѣдавъ то, что при его жи ­ вотѣ, а гетманство прочитъ Грицко писарю, велѣлъ ихъ привести къ себѣ и хотѣлъ Грицка казнить; а писаря передъ собою велѣлъ расковать по ру ­ камъ лицомъ къ землѣ, и держать его мало не цѣлой день, покамѣста у него гетмана Богдана Хмельницкого сердце ушло. А онъ де Иванъ, лежа на земли, все плакалъ, и гетманъ де его простилъ» х ). Це оповідання запорож ­ ців був прийняв за дійсний факт С. М. С о л о в й о в * 2 ), а потім в останні часи В. Липинський 3 ), і цим увійшло воно в нашу історіографію. 9 Акты Ю. и 3. Р., VII, No 68, с. 189. 2 ) С. М. Соловьевъ, Исторія Россіи съ древнѣйшихъ временъ, изд. 2, кн.ІІ.СПБ., 1896, с.1716, кн. III, с. 1. 3 ) Липинський В., op. cit., с. 250 — 251. 9 Напр., легенду про Хмельницького й Линчаі’вців — «Одна з легенд Хмельниччини — Хмельницький і Линчаївці» — Сборникъ въ честь Д. А. Корсакова, Казань, 1912 — 1913, а також низку легенд (про минувшину Богдана до революції 1648 р., про роман його з Чаплинською й инш.) в монументальній праці — – «Історія України-Руси», т. VIII, ч. 2. 9 Арх. Ю.-З. Россіи, ч. III, т. б, No 107; А. Ю. и 3. Р., IV, No 3, с. З, т. XI, дод. No 2, с. 766 — 767. 9 Статейный списокъ Желябуж ­ скаго, Русская Историческая Библіотека, т. VIII, СПБ., 1884, с. 1257. ’ ) Ibid., с. 1287. 12 Тимчасом, при детальному аналізі цього оповідання мусимо признати, що маємо тут діло з легендою, яких так багато в Хмельниччині, і низку яких розвіяв акад. М. С. Грушевський у своїх працях про перші роки Хмель ­ ниччини 4 * ). Звістку цю про події з І. Виговським і Г. Лісницьким оповідали, як я казав вище, в Москві в листопаді 1657 р. запорожці, що й прибули в Мо ­ скву із скаргами на Виговського і які були далекі від подій чигиринських у липні 1657 р. в останні часи Б. Хмельницького. Дійсний-же стан речей був инший. Згідно з оповіданням запорожців той факт, що Г. Лісницький не віддав булави й бунчука, мав місце після повернення Юрася й Лісниць ­ кого з походу ще за життя Б. Хмельницького. В дійсності-ж Богдан Хмель ­ ницький помер до повернення Юрася з походу. Помер Б. Хмельницький 27 липня 1657 р., про що маємо найпевніші звістки 6 ). Військо-ж козацьке з Юрасем і Г. Лісницьким ще 24 липня було в поході, про що ми маємо певні відомості в справозданню І. Желябужського, що мав стосунки з цим військом 6 ) і в якого були тоді-ж 20 липня і непорозуміння з Гр. Лісниць ­ ким 7 ). Крім того, і вищезгаданий Г. Лілієнкрона, що писав свого листа до шведського короля на другий день після смерти Б. Хмельницького, себ-то ,178 Проф. Микола Петрове ь кий 28 липня, оповідаючи про події перед смертю Б. Хмельницького й про смерть його, каже в цьому листі, що з Б. Хмельницьким перед смертю трапився па ­ раліч і що він пролежав без мови п ’ ять днів, а потім на шостий день помер. При цьому Лілієнкрона пише, що нового гетьмана, себ-то Юрася, в Чиги ­ рині ще немає, і через те не виконані й розпорядження Б. Хмельницького про скарання Антона Ждановича й инших військових керманичів 1 ). Все це, на мій погляд, може свідчити про те, що в цьому оповіданню запорож ­ ців у Москві в листопаді 1657 р. ми маємо справу з легендою. х ) Арх. Ю.-З. Р., ч. III, т. 6, No 107. 2 ) Ibid., No 106; на жаль, ми не маємо тут прізвищ цих скараних. ’ ) А. Ю. и 3. Р., IV, No 40, с. 56. Що-ж до того Грунту, що на ньому утворилася ця легенда, то тут ми мусимо сказати, що цьому сприяли ріжні причини. З одного боку, тут маємо діло з відгомоном опозиції намірам Б. Хмельницького що-до Юрася, про яку сказано вище. Ця опозиція намірами Б. Хмельницького й викликала смертну кару декого із старшини, як свідчить той-таки Лілієнкрона 2 ), що звичайно допомогло утворенню цієї легенди — звязавши ці події з іме ­ нем 1. Виговського й близького йому Г. Лісницького. З другого боку, тут маємо й відгомін наказу Б. Хмельницького скарати на смерть Антона Жда ­ новича та инших за невдачний кінець військової акції проти Польщі. Крім того, тут відіграло велику ролю й те, що в перші дні після смерти Б. Хмель, ницького — Г. Лісницький «булавы и бунчюка отдать не хотѣлъ; и Иванъ де Выговской посылалъ для того къ нему гетманова сына Юрья; онъ де Грицко и Юрью булавы и бунчюка отдать не хотѣлъ же и держалъ у себя недѣлю; и полковники де, собрався, тое булаву и бунчюкъ взяли у него вневолю и принесли къ Юрью Хмельницкому», — оповідав у Москві в тому-ж таки листопаді 1657 р. посланець I. Виговського — Ю. Миневський 3 ). Чутки про всі ці події дійшли до Запорожжя і, звичайно, допомогли там утворенню вищевказаної легенди про останні часи Б. Хмельницького, легенди особливо корисної Запорожжю в його боротьбі проти І. Виговського й Г. Лісницького. ,Проф. ОЛЕКСАНДЕР ЯКОВЛЕВ. (Прага). ,, СТАТТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО “ В РЕДАКЦІ І 1659 РОКУ. Серед багатьох спірних питань, що виникають у дослідників при сту­ діюванні договору 1654 року, є давно вже поставлене, але й досі остаточно невирішене питання про одну редакцію цього договору, яка стала відомою лише року 1659. В жовтні місяці 1659 року в Переяславі перед обранням Юрія Хмельницького на гетьмана були оголошені так звані «Статті Богдана Хмельницького», які як формою, так і змістом у багатьох пунктах ріж- няться від тих статтів, що були складені в Москві року 1654 та вислані на Україну з послами Б. Хмельницького. В історичній літературі що-до ре ­ дакції 1659 р. були висловлені ріжні погляди. Г. Карпов (редактор X тому «Актовъ, относящихся къ исторіи Южной и Западной Россіи») перший звер ­ нув увагу на цю редакцію у своїй праці: «О переговорахъ Малороссіи съ Москвой 1654 г.» (Журнал МНП, 1876, кн. XII) та висловив думку, що «статті Б. Хмельницького» являються остаточною редакцією договорних статтей 1654 р. Такого-ж самого приблизно погляду тримається і д. Буцінський у своїй праці: «О Богданѣ Хмельницкомъ». П. Шафранов у праці, надрукованій у «Київській Старині» (1889, кн. XI), на підставі по ­ рівняння тексту статтів з иншими архівними документами, прийшов до протилежного висновку, що так звані «статті Б. Хмельницького» в редакції 1659 р., числом 14 не могли з ’ явитися раніше від 1659 р. Бар. Нольде в своїй праці: «Очерки русскаго государственнаго права» (СПБ., 1911), схиляючись до думки П. Шафранова, не вважає в редакції 1659 р. за автен ­ тичний текст договору 1654 р., а лише за один з проектів договору, що був предметом переговорів послів Б. Хмельницького з московськими боярами. Нарешті В. І. Щербина в своїй доповіді про статті Б. Хмельницького, зачитаній 7 вересня 1921 р. на засіданні Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права при Всеукраїнській Академії Наук у Київі, висловив думку, що статті в редакції 1659 р. являються ко ­ пією загублених статтів договору 1654 р., копією автентичної редакції цього договору. ,180 Проф. О лекса и дер Яковлев Отже, як бачимо, між дослідниками немає згоди що-до питання, чи так звані «статті Б. Хмельницького» в редакції 1659 р. являються дійсно оста ­ точною редакцією договору 1654 р., чи це тільки один з проектів договору, чи, нарешті, ці статті були складені ad hoc на підставі документів, що пере ­ ховувалися в Посольському Приказі в Москві. Для розвязання цього питання необхідно, на наш погляд, звернути більшу увагу на текст редакції 1659 р., зробити критичний аналіз змісту та порівняти його зиншими історичними документами, що торкаються договору 1654 р. І. «Статті Б. Хмельницького» в редакції 1659 року’ були оголошені в таких обставинах. Виславши року 1659 московське військо на Україну під головною командою князя Олексія Трубецького, цар дав Трубецькому два таємні накази: в одному наказувалося розпочати переговори з Виговським, запропонувати йому розірвати договір з Поляками та знов прийняти «протекцію» Москви, при чому цар обіцяв затвердити Вигов- ського гетьманом, віддати йому Київське вовєодство і, навіть, вивести з Київа московську залогу 4 ); в другому наказі цар наказував, на випадок неуспіху першого доручення, зібрати раду й запропонувати обрати нового гетьмана на місце Виговського 2 ). При обранні нового гетьмана кн. Тру- бецький мав оголосити «статьи, каковы были даны гетмана Б. Хмельниц ­ каго посланникамъ: Самойлу Богданову да Павлу Тетерѣ; а для вѣдома съ тѣхъ статей посланъ съ ними списокъ». Далі в наказі було зазначено, що коли-б повстало питання про «пункты», які розсилав полковник Лісни ­ цький з наказу Виговського, то «про пункты говорить, что отъ великаго г-ря къ гетману Ивану Виговскому и къ нимъ, войску Запорожскому, но ­ выхъ пунктовъ, опричь тѣхъ статей, которые даны по ихъ же челобитью С. Богданову да Павлу Тетерѣ въ прошломъ 162 (1654) г. никакихъ не при ­ сыпано… А сверхъ прежнихъ статей и въ нынѣшней присылкѣ (року 1657) Павлу Тетерѣ не говорено и къ нимъ въ войско ни о чемъ не приказывано, и новыхъ никакихъ статей не присылывано» 3 ). Як видно з окремого розпису, що залишився в архіві при копії цього наказу, разом з наказом між иншими додатками дійсно було вислано «списокъ съ прежнихъ статей, каковы даны Самойлу Богданову да П. Тетерѣ» 4 ). В наказі було ще зазначено, для чого пересилається кн. Трубецькому «списокъ съ прежних статей»: «да буде но- вообраиный гетманъ учнеть говорить, что у него нѣтъ тѣхъ статей и взять не вѣдаетъ гдѣ, и они бъ (бояри та кн. Трубецький) тѣ статьи, каковы даны… всему войску объявили» 5 ). Наведені місця таємного наказу свідчать, що Москві було добре відомо, що передані через Богдановича та Тетерю «статті» договору 1654 р. десь таємно переховуються, а може й загинули зовсім. *) Акты Ю. 3. Р., том IV, док. 107. 2 ) Акты 10. 3. Р., том XV, док. 7. 3 ) Теж, ст. 315. 4 ) Там-же, ст. 329, док. 7. Б ) Там-же, с. 330, док. 7. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 18Г Як виконав кн. Трубецький цей наказ, видно з його «статейного списка» 1659 р., опублікованого в IV томі «Актовъ, относящихся къ Южной и Запад ­ ной Россіи», ч. 115. Після довгих переговорів кн. Трубецького з Юрієм Хмельницьким, останній на початку жовтня 1659 р. вислав до Переяслава, де перебував Трубецький з московськилі військом, посольство на чолі з Петром Дорошенком. Дорошенко 4 жовтня подав Трубецькому проект договору, на підставі якого Ю. Хмельницький згоджувався поновити союз з Москвою. В цьому проекті було 14 статтів, в яких Ю. Хмельницький про ­ понував, щоб було потверджено договір Б. Хмельницького, скріплений присягою «обох сторін» (ст. 1), щоб воєводи царські були лише у Київі (ст. 2), щоб вибори гетьмана були вільні (ст. 5), щоб гетьман мав право приймати чужоземних послів без обмеження (ст. 6), щоб мітрополіт київ ­ ський з духовенством залежав від костянтинопільського патріярха (ст. 12), та инш. Цей проект кн. Трубецький відкинув на тій підставі, що «въ тѣхъ статьяхъ много написано вновь сверхъ прежнихъ статей, которыя даны прежнему гетману Хмельницкому» х ). Потім прибув до Переяслава і сам Юрій Хмельницький. Йому кн. Трубецький пред ’ явив «вѣрющую грамоту» і вичитав «статьи,каковы даны прежнему гетману, отцу его, Юрьеву, Богдану Хмельницкому и которые статьи сверхъ тѣхъ прежнихъ статей для подтвер ­ жденія присланы отъ великаго государя, что всему войску Запорожскому быть вел. г-ря подъ самодержавною рукою на тѣхъ прежнихъ и новыхъ статьяхъ». Вислухавши ці статті, Ю. Хмельницький та старшина запропо ­ нували зачитати їх на Раді 1 2 ). Далі в статейному спискові записано: «и ок ­ тября в 17 день… на Радѣ же ему гетману Юрью Хмельницкому и обоз ­ ному, и судьѣ, и полковникомъ… кн. Трубецкой съ товарищи велѣли вы ­ честь статьи, каковы по Указу вел. г-ря царя въ прошломъ 162 году даны прежнему гетману», і нові статті, «которые по указу же вел. г-ря прибав ­ лены сверхъ тѣхъ прежнихъ статей къ утвержденію войска Запорожскаго вновь». А «прежніе статьи таков ы»… і тут наведено повний текст цих статтів, числом 14-ть 3 ). Після того, як ствердила статті Рада і скріпили підписами гетьман та старшина, кн. Трубецький розпорядився списати копії із статтів та передав їх Шереметеву, київському воєводі, для того, що «по указу великаго г-ря велѣно съ того списка въ Кіевѣ напе ­ чатать многія книги и тѣ печатны книги изъ Кіева разослать во всѣ вел. г-ря черкасскіе полки, чтобъ тѣ статьи, которыя съ гетманомъ Ю. Хмель ­ ницкимъ и со всѣмъ войскомъ Запорожскимъ постановлены на Радѣ, вѣ- домы были во всѣхъ полкахъ всему войску Запорожскому». Дякуючи та ­ кому розпорядженню, так звані «прежнія статьи Б. Хмельницкаго» були широко розповсюджені на Україні, а літописи українські вважали їх за 1 ) Акты Ю. 3. Р., том IV, ст. 255 — 256. 2 ) Там-же, ст. 260 — 261. 3 ) Там-же, ст. 261 — 265. ,182 Проф. Олександер Яковлев дійсні статті Б. Хмельницького (Величко, І, 401 — 426; Ригельман, И, 25 — 42 г ). Між иншим, В. І. Щербина 1921 р. з доручення Академії зняв копію та фотографії з одного примірника книги «статтів Б. Хмельницького», друкованої року 1659, який переховується в Музеї В. Тарновського в Чер- нигові 2 ). Така в коротких рисах історія оголошення тексту «14 статтів Б. Хмель ­ ницького». Як наведений вище таємний наказ кн. Трубецькому, так і його «Статтейный список» категорично потверджують, що переданий з наказом «список статей» являє собою «прежнія статьи, каковы были даны въ прош ­ ломъ 162 году посланникомъ Б. Хмельницкаго — Самойлу Богданову да Павлу Тетерѣ». Отже текст цих «прежнихъ статей» повинен буквально повторювати ті 1 1-ть статтів у редакції 21 березня 1654 року, які, як свідчать документи, надруковані в X томі «Актовъ, относ. къ исторіи Южной и Западной Россіи», були дійсно передані 27 березня 1654 р. через послів Богдановича та Тетерю разом з жалованими грамотами при виїзді послів з Москви на Україну. Г. Карпов на підставі архівних даних стверджує, що послам Б. Хмельниць ­ кого було дано лише статті в редакції 21 березня 1654 р . Про це-ж саме свідчить цитований уже наказ кн. Трубецькому: «къ нимъ, войску Запорожскому, новыхъ статей, опричь тѣхъ статей, которые даны С. Богданову да П. Тетерѣ въ прошломъ 162 году, никакихъ не присылано». II. Тому в першу чергу треба порівняти текст 14-ти статтів у редакції 1659 року, вміщений у статейному спискові кн. Трубецького, з текстом статтів у редакції 21 березня 1654 р. Хоч автентичного тексту цих останніх нігде не надруковано, але є майже автентичний текст їх московською мо ­ вою з підписаними власноручно дяком Алмазом Івановим царськими резо ­ люціями – указами під статтями, підчас переговорів у Москві, року 1654; цей текст надруковано в X томі «Актов ЮЗР», стор. 477 — 478, а також у «Полномъ Собраніи Законовъ Росс. Имперіи», т. І, стор. 325. Порівнявши ці два документи, можемо констатувати, що за виключенням статті 14-ої редакції 1659 р., яка майже дослівно повторює ст. 6 редакції 1654 р., та ст. 5-ої першої редакції, яка переказує зміст 2-ої та 3-ої статті другої ре ­ дакції, всі инші статті редакції 1659 р. не мають нічого спільного з редакцією 21 березня 1654 р., а иноді містять просто протилежні умови та резолюції. Як відомо, умови договору 1654 р. вміщено в трьох актах: в статтях числом 23, за підписом Б. Хмельницького, що їх подали посли Богданович та Тетеря боярам 14 березня 1654 р., в статтях числом 11, що їх подали посли 21 березня 1654 р., та в жалованих грамотах з дня 27 березня 1654 р. 3 ). Ми вже порівняли редакцію 1659 р. з статтями редакції 21 березня 1654 р. *) Шафранов, ст. 390. 2 ) Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права при ВУАН, в Київі, No 3, ст. 5. 3 ) А. Яковлев, Договор Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 183 Порівнюючи, далі, статті в редакції 1659 р. з редакцією 14 березня 1654 р. 9, можна зауважити, що 14 статтів у редакції 1659 р. дуже близько підходять до статтів у редакції 14 березня 1654 р., крім статтів 4, 7, 8, 9, 10 та почасти З та 6-ої. Але тимчасом як статті в редакції 14 березня 1654 р. написані від імени Б. Хмельницького та війська Запорозького у формі прямих ре ­ чень, звернених до царя («въ началѣ изволь твое царское величество под ­ твердить права и вольности наши»… «урядники изъ нашихъ людей» і т. д.), статті в редакції 1659 р. написані у формі непрямих речень («чтобъ цар. величество изволилъ подтвердить права и вольности войсковыя», «урядники изъ ихъ же людей»…). Виходить так, що автори чи автор редакції 1659 р., маючи перед собою текст договору в редакціях 14 та 21 березня 1654 р., зробили дуже близький до тексту переказ змісту договору. Але автори не спинилися на цьому: вони поробили дуже важливі зміни в умовах дого ­ вору, одні статті зовсім викинули, инші доповнили та крім того додали нові статті, які не тільки не відповідають змістові перших двох редакцій, але й являють собою зовсім нові умови, що дуже обмежують права України за договором 1654 р. Таку ріжницю в тексті цих документів Г. Карпов пояснює тим, що посли Б. Хмельницького, одержавши укази царя на статті в редакції 21 березня 1654 р., не були задоволені відмовленням царя призначити платню війську Запорозькому та подали нове прохання до царя; цар та бояри використали цей випадок та змінили свої попередні постанови, відібрали те, що раніше дали, змінивши при цьому й саму редакцію договору 2 ). Отже, на думку Карпова, статті в редакції 1659 р. являються остаточною та автентичною редакцією договору 1654 р. Ця думка базується лише на теоретичних міркуваннях, а не на доку ­ ментальних даних. Навпаки, на підставі документально засвідчених фактів можемо довести, що так звані «статті Б. Хмельницького» в редакції, що запропонував її кн. Трубецький у жовтні 1659 року, були складені не ра ­ ніше як 1659 року, себ-то через п ’ ять років після укладення договору 1654 року. Почнемо з аналізу тексту статтів у редакції 1659 року. 1-а стаття про права та вольності в добрах і в судах повторює майже дослівно текст статті 1-ої в редакції 14 березня 1654 р. з тою лише ріжницею, що редакція 1659 р. переказує зміст статті 1-ої уформі ніби-то справоздання, чи докладу: замість слів: «в началѣ изволь твое ц. в-во под ­ твердить права и вольности наши».., сказано: «чтобъ ц. в-во пожаловалъ, изволилъ подтвердить нрава и вольности войсковыя»… Царський указ під статтею: «сей статьѣ указалъ государь и бояре приговорили: быть по ихъ 9 Статті в редакції 14 березня 1654 р. надруковані: в А.Ю.З.Р., т. Х,стор. 446 — 450; П.С.З.Р., т. I, ст. 322 — 327; Костомаров, Б. Хмельн., стор. 560 — 564, і в нн. збірк- 2 ) Карпов… ст. 255. ,184 Проф. Олександер Яковлев челобитью», в редакції 1659 р. змінено так: «и по сей статьѣ царское вели ­ чество гетмана Б. Хмельницкаго и все войско Запорожское пожаловалъ, велѣлъ быть по ихъ челобитью». 2-а стаття про збирання прибутків до царського скарбу також майже дослівно повторює статтю 4-ту редакції 14 березня в такій-же формі переказу, як і стаття 1-а. Але в редакції 1659 р. вставлено вираз, якого немає в двох перших редакціях (14 та 21 березня), а саме, після слів «идо- ходы всякіе денежные и хлѣбные збирати на царское в-во и отдавати въ его государеву казну тѣмъ людемъ, которыхъ царское в-во пришлетъ та то устроенныхъ людей», додано: «въ Кіевъ да въ Переяслава ь». Контекст наведеного місця статті 2-ої показує, що тут іде справа про цар ­ ських воєвод, які мають бути вислані до Київа та до Переяслава. Питання про царських воєвод, дійсно, піднімалося підчас переговорів у Москві, при чому бояри запропонували, щоб воєводи були в Київі та в Чернігові > але ця пропозиція не була внесена в договірні статті 21 березня 1654 р. Коли року 1657 посланий до Б. Хмельницького «окольничий» Бутурлин за ­ питав гетьмана, чому на Україні воєвода є лише в Київі, тимчасом як у Мо ­ скві року 1654 було складено договір з послами Богдановичем та Тетерею, щоб царські воєводи були в Київі, Чернігові, Переяславі та Ні ­ жені, то Хмельницький на це відповів, що він послам своїм не наказував і в думці в нього не було, щоб царські воєводи були в Чернігові, Переяс ­ лаві та Ніжені. Навпаки, при переговорах у Переяславі року 1654 було по ­ становлено, щоб воєвода був лише в Київі ] ). Таку відповідь Хмельницького підтверджує такий документ: у статті 5-ій договору Ю.Хмельницького 1659 р. сказано: «великій государь… велѣлъ быти въ Переяславѣ, Черниговѣ, Бряс- лавлѣ, въ Умани своимъ ц. в-ва воеводамъ». Ця стаття не задовольнила Ю. Хмельницького і він 23 грудня 1659 р. вислав до Москви посольство, прохаючи царя, «чтобъ кромѣ Кіева и Переяславля въ иныхъ укра ­ инныхъ городахъ воеводамъ не быти и не наѣзжати». При переговорах з приводу цієї статті посли заявили, що «въ прежнихъ статьяхъ, чѣмъ по ­ жалованъ былъ прежній гетманъ Б. Хмельницкій, постановлено, чтобъ… воеводамъ быть только въ Кіевѣ, а въ иныхъ городахъ не быть». На це бояри заявили, що «въ прежнихъ статьяхъ о томъ, въ которыхъ городѣхъ быть цар ­ скаго величества воеводамъ, именно не написано, а говорено же о томъ въ разговорѣ съ прежними Б. Хмельницкаго послами… чтобъ ц. в-ва воеводамъ быть въ Кіевѣ да въ Черниговѣ» 2 ). Таким чином, наведені документа стверджують, що постанову про те, щоб воєводи були в Київі та в Переяславі, в автентичний договір 1654 р. не було включено. Вперше питання про воєводу в Переяславі було поставлено лише в січні року 1658. Э Акты Ю. 3. Р., том III, с. 567 — 569. 2 ) Источники Малороссійской исторіи, с. 117 — 123. ,„Статті Богдана Хмельницького” в редакції 1659 року 185 В наказі бояринові Хитрово, що його вислав цар відібрати присягу від Ви ­ говського, було запропоновано переконати гетьмана та старшину в тому, що як то міцно стоїть тепер Київ, де вибудовано «городъ крѣпкой» і перебу ­ ває воєвода з військом, що безпечніше було-б, щоб царські воєводи з вій ­ ськовими залогами були також у Чернігові, в Ніжені, в Переяс ­ лаві та в инших «знатныхъ городѣхъ». Гетьман Виговський дав на цю пропозицію досить неясну відповідь: «и постановилисмо быть воеводамъ въ городѣхъ Малой Россіи. А въ которыхъ городахъ мѣли быть воеводы… при бытности у царя на Москвѣ… доложу» 4 ). Остаточно-ж питання про воєвод у Переяславі та в инших містах було вирішено вже при обранні Ю. Хмельницького року 1659 таким способом, що указ царя про воєвод у Переяславі, Чернігові та в инш. містах було внесено в статтю 5-ту нових статтів, ухвалених на Раді 17 жовтня 1659 р. Отже виходить, що постанова про воєводу в Переяславі не тільки не була включена в договір 1654 р., але й не могла бути включена, бо вперше була прийнята в жовтні року 1659. З пізніших документів можна послатися на указ Петра І про встановлення Колегії при гетьмані року 1722, де цитується стаття 1-а в редакції 1654 р., як договір Б. Хмельницького, без додатку про воєвод у Київі та в Переяс ­ лаві і) 2 ). і) Акты, том IV, стор. 95 — 96. 2 ) Источники Малороссійской исторіи, II, с. 321 — 334. 3 ) Акты, X т., док. 15, с. 685 — 688; XIV т., с. 50; В. Мякотинъ. Очерки соц. исторіи Украины, с. 40 — 41. 3-я стаття про надання староства Чигиринського на булаву геть ­ манську повторює майже дослівно статтю 5-ту в редакції 14 березня, але до тексту статті додано: «да ему же (гетману) тысяча золотыхъчервонныхъ»- Перевіривши уважно всі опубліковані до цього часу документи, що тор ­ каються переговорів Б. Хмельницького в Переяславі в січні 1654 р., пер- трактацій його послів у Москві в березні того-ж таки року та актів договору 1654 р. в ріжних його редакціях, ми не знайшли жадної вказівки на таку чи подібну постанову про призначення гетьманові 1000 золотих. Лише в цар ­ ському указі під статтею 9, редакції 21 березня 1654 р., зазначено в загаль ­ них виразах: «а нынѣ ц. В-во жалуя гетмана и все войско Запорожское хо ­ четъ послать своего государева жалованья по давнимъ обычаямъ предковъ своихъ, великихъ государей, царей и великихъ князей російскихъ, гет ­ ману и всему войску Запорожскому золотыми». Золото було вислано в червні 1654 р. через дворянина Протасьєва; Протасьєв зажадав списку 42.000 ко ­ заків, щоб роздати їм золоті. Але такого списку тоді скласти було немож ­ ливо; сами-ж полковники не хотіли роздавати гроші козакам, і справа скінчилася тим, що прислані від царя золоті були взяті до військового скарбу 3 ). З цього видно, що вислані від царя золоті призначені лише ко ­ закам і що не було й мови про право гетьмана на одержання 1000 золотих червінних. Тому можна припустити, що приписка в редакції 1659 р. про ,186 Проф. Олекса и дер Яковлев 1000 золотих для гетьмана була зроблена не на підставі тексту договору 1654 р., а на підставі инших джерел, наприклад, на підставі розрахунків, які були зроблені в Москві, коли пересилалося золоті на Україну в червні 1654 р. Про ці розрахунки міг мати відомості кн. Трубецький, який прий ­ мав участь у переговорах та в складанні указів на статті договору 1654 р. в Москві. Коли-б це було так, то ми мали-б зайвий доказ тому, що редакція «статтей Б. Хмельницького» була складена року 1659 з участю кн. Тру- бецького. Між иншим, року 1657 бояри при переговорах з послом Тетерею в Москві цитували йому статті про «жалування» війську запорозькому в редакціях 14 та 21 березня 1654 р., де немає приписки про виплату 1000 зо ­ лотих гетьманові 4 ). 4-та стаття про вільне обрання гетьмана повторює статтю 6-ту редакції 14 березня 1654 р. і відповідне місце жалованої грамоти 27 березня 1654 р. Але до указу, що в редакції 14 березня стверджує без застережень цю статтю, в редакції 1659р. додано такі слова: «А по обраніи гетману ѣздить къ вел. г-рю, царю и вел. князю Алексѣю Михайловичу, всея Великія, и Малыя, и Бѣлыя Россіи самодержцу, къ Москвѣ и видѣти его государскіе пресвѣтлые очи; и великій государь, е. ц. в-во, пожалуетъ гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жалованную грамоту дать ему велитъ». 3 приводу цього додатку треба перш за все зазначити, що стаття 6-та в редакції 14 березня 1654 р. була складена в загальній редакції, яка давала можливість пристосувати цю умову до випадків смерти всіх взагалі гетьманів до вибору на їх місце нових. Навпаки, додаток до ст. 4 в редакції 1659 р. про те, щоб обраний гетьман їздив до царя, має не загальну, а спе- ціяльну редакцію та передбачає лише вибір гетьмана протягом царювання Олексія Михайловича. Далі, своїм змістом додаток цей, будучи певним обмеженням влади гетьмана, протирічить указові царя, висловленому в жа ­ лованій грамоті Б. Хмельницькому 27 березня 1654 р., де з приводу обрання гетьмана лише зазначено: «а кого гетмана оберутъ, и о томъ писати къ намъ, великому г-рю, да томужъ новообраному гетману на подданство й на вѣр ­ ность вѣру намъ, вел. г-рю, учинити, при комъ мы, вел. г-рь прикажемъ». Тому, що жалована грамота датована 27 березня, останнім днем перебування в Москві послів Б. Хмельницького, які того-жтаки дня виїхали на Україну, немає підстави припускати, щоб договірні умови могли бути змінені в бе ­ резні 1654 р. з участю послів Б. Хмельницького. Питання про приїзд новообраного гетьмана підняв був року 1658 боярин Хитрово, який зробив таку пропозицію Виговському. Виговський обіцяв приїхати: «якосьми постановили вскорѣ пресвѣтлаго ц. в.-ва огля ­ дѣть очи, такъ о тыхъ всѣхъ статьяхъ говорилисмы» 2 ). Вдруге питання про приїзд було піднято року 1659 в таємному наказі кн. Трубецькому: «и буде ‘) Акты, том XI, Додаток 2, с. 723 — 727. 2 ) Акты ЮЗР., т. IV, No 38. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 187 послѣ вѣры, — сказано в наказі, — гетманъ умнетъ бить челомъ на подтвержде ­ ніе гетманства его о государской жалованной подтвердительной грамотѣ и князю Трубецкому новообраному гетману говорить, чтобъ онъ, гетманъ, ѣхалъ челомъ ударить къ е. ц. в-ву, къ Москвѣ, и какъ онъ, гетманъ, бу ­ детъ на Москвѣ… и ц. в-у челомъ ударитъ и пресвѣтлые ево государскіе очи увидитъ, и вел. г-рь, е. ц. в-во увидя ево, гетмана, вѣрное подданство, пожалуетъ, на подтвержденіе гетманства свою ц. в-ва жалованную грамоту дати ему велить. Да однолично на то наговаривать, чтобъ гетманъ ѣхалъ къ цар. в-ву и подтвердженные грамоты у себя не сказывать… Да и ему, гетману, то будетъ честнѣе, что онъ на гетманство подтвержденъ будетъ при царскомъ величествѣ» х ). Наведена інструкція являється найкращим до ­ казом тому, що царського указу про обов ’ язковий приїзд до царя новообра ­ них гетьманів до року 1659 не існувало, бо коли-б такий указ був, тоді не потрібно було-б прикладати стільки зусиль, щоб переконати гетьмана їхати до царя, досить було-б послатися на 4-ту статтю договору. Тимчасом у таємному наказі дається детальна інструкція, як треба намовляти геть ­ мана, щоб він згодився їхати до царя, але нігде не згадується про те, що приїзд в Москву являється обов’язком гетьмана згідно з договором.В цьому-ж таки наказі подано в скороченню всі «нові» статті, які гетьман мав прий ­ няти на Раді. Серед них уміщено й статтю про те, що по виборі нового геть ­ мана їхати йому з послами від війська Запорозького до царя «видѣти пре ­ свѣтлыя государскіе очи и на вѣрное подданство вѣру учинити», і цар«по ­ жалуетъ гетмана по чину булаву и знамя и жалованную грамоту ему дастъ» 2 ). Цікаво тут зазначити, що всупереч наказові ця стаття не була включена в число 18-ти нових статтів 1659 р. Нарешті, ще одним доказом тому, що умова про приїзд гетьмана в тому формулюванні, в якому вона є в редакції 1659 р., не могла бути написана року 1654, являється оцей вираз статті 4-ої: «всея Великія, и Малыя, и Бѣлыя Россіи самодержцу». Року 1654 цар іменував себе лише «Великія и Малыя Россіи самодержцемъ»; титул-же «и Бѣлыя Россіи» з ’ явився вперше лише після завоювання Смоленська, Могилева та инших білоруських городів: першим актом з повним титулом була грамота царя могилівському райці Прокопу Лук’янову з дня 7 вересня 1655 року. Приймаючи на увагу московський формалізм та тяжкі кари за помилки в царському титулі, не можна припустити, щоб тут трапилася якась помилка чи описка: отже той факт, що в статті 4 вжито титулу «и Бѣлыя Россіи», безперечно доводить, що так звані «статті Б. Хмельницького» в ре­ дакції 1659 року були написані у всякому разі пізніше від 1655 р. 5-т а стаття в редакції 1659 р. про права козаків та козацьких удів і дітей дослівно повторює статтю 7-му редакції 14 березня 1654 р. 6 та 7 статті редакції 1659 року про платню старшині ріжних *) Акты 1ОЗР., т. XV, No 7, с. 315 і дальші. 2 ) Акты, том XV, док. 7, с. 329. ,188 Проф. Олександер Яковлев рангів та козакам своїм змістом відповідає статтям: 8, 9, 10, 11 та 12 редак ­ ції 14 березня та статтям: 2, 3 та 4 редакції 21 березня 1654 р. Але й тут у статті 6-й додано: «а давати имъ государево жалованье, збирая войска Запорожскаго Малыя Россіи съ городовъ, со всякихъ доходовъ е ж е- г о д ь». Такого указу, пише Шафранов, року 1654 не було дано, що видно з грамоти, яку дав цар Б. Хмельницькому в квітні 1654 р., де сказано: «и отъ насъ имъ, посланникомъ сказано и на п и с ь м ѣ д а н о, что… какъ тѣ дворяне доходы отпишутъ и смѣтятъ, ивъ то время о жалованьѣ войску Запорожскому… по разсмотрѣніи… и указъ будетъ» 4 ). Далі, на початку статті 7-ої зроблено приписку: «чтобъ арматѣ войско ­ вой быти въ Корсунѣ и весь повѣтъ дати на выживленіе и на оправу до арматы». Такої постанови немає ані в редакції 14 березня, ані в редакції 21 березня 1654 р. Шафранов гадає, що постанова про надання Корсуня на армату была прийнята лише року 1659. Дійсно, в наказі бояринові Ше ­ реметьеву з дня 6 червня 1658 року стаття про армату наведена ще в ре ­ дакції 21 березня 1654 р., а не в редакції 1659 р. 2 ). 8 та 14 статті в редакції 1659 р. торкаються прав духовенства та київського мітрополіта. 14-та стаття дослівно повторює статтю 6-у в редак ­ ції 21 березня 1654 р. Що-ж до статті 8, то вона в першій своїй частині від ­ повідає статті 13-й в редакції 14 березня 1654 р., при чому про київського мітрополіта тут зовсім не згадується («чтобъ ц. в-во пожаловалъ правъ на- даныхъ изъ вѣковъ отъ княжатъ и королей какъ духовнымъ и мірскимъ людемъ ни въ чемъ нарушать не велѣлъ»). Але після царського стверджу ­ вального статтю указу («какъ права духовныя, такъ и мірскія ни въ чемъ нарушены не будутъ») в с т а т т і 8-ій редакції 1659 р. додано: «А митропо ­ литу Кіевскому, такъ и инымъ духовнымъ Малыя Россіи быть подъ благо ­ словеніемъ святѣйшаго патріарха Московскаго и всея Великія, и Малыя, и Бѣлыя Россіи, а въ права духовныя святѣйшій патріархъ вступати не будетъ». Ні в редакції 14 березня, ні в редакції 21 березня 1654 р., ані в жа ­ лованій грамоті такого указу немає. Як відомо, київський мітрополіт та духовенство внесли були до царя окреме прохання через посольство, після складення договору, влітку року 1654. Але цар не вирішив тоді питання про підлеглість мітрополіта патріярхові костянтинопільському чи москов ­ ському. В грамоті Б. Хмельницькому з дня 11 серпня 1654 р. було сказано: «а о которыхъ, о иныхъ дѣлахъ митрополитъ и духовенство… намъ били че ­ ломъ, и мы… тѣ дѣла велѣли отложить до нашего ц. В-ва приходу къ Москвѣ» 3 ). Питання про підлеглість київського мітрополіта московському патріяр ­ хові було піднято вже після смерти Б. Хмельницького. Вже хворий, вислав ’ ) Акты ЮЗР., том X, с. 568 — 569; Шафрановъ, с. 380. 2 ) Акты ЮЗР., том VII, с. 204. ’ ) Акты, том X, с. 762. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 189 ■був Хмельницький посла Коробку до царя з повідомленням про смерть київського мітрополіта Сильвестра Косова: посол, з намови писаря Вигов- ського, як гадає В. Ейнгорн, усно просив у Посольському Приказі, щоб до Київа прибув московський патріярх Никон та благословив сина Юрія на гетьманство і висвятив кандидата на мітрополіта х ). Без сумніву в наслідок такого прохання цар наказав київському воєводі Бутурлину намовляти київське духовенство, щоб воно згодилося прийняти «благословеніе» москов ­ ського патріярха. В листі до царя з 28 серпня 1657 р. Бутурлин писав, як він намовляв духовенство, що зібралося в Київі для обраннямітрополіта: «чтобъ они твоей вел.г-ра милости поискали и прямую правду свою… совер ­ шенно показали и были бъ подъ послушаніемъ и благословеніемъ святѣй ­ шаго Никона, патріарха Московскаго» 2 ). Інокентій Гізель та київське ду ­ ховенство дали себе переконати, але потім гетьман Виговський взяв цю справу в свої руки, не дозволив посланцям духовенства їхати до Никона та наказав Лазареві Барановичу перевести вільне обрання мітрополіта. У грудні на київського мітрополіта було обрано Дениса Балабана, а жа ­ дання царя, щоб мітрополіт не приймав посвячення від костянтинопіль- ського патріярха, доки гетьман не поїде до Москви, не було задоволено 3 ). За Ю. Хмельницького питання про мітрополіта було так вирішено. В стат ­ тях 12 та 13 проекту договору, що його послав Ю. Хмельницький до кн. Тру- бецького, були поставлені вимоги, щоб «Архієпіскоп, мітрополіт Київ ­ ський, Галицький, Юксарь (екзарх) Костянтинопільський з усім духовен ­ ством до святішого і звідужнішого патріярха костянтинопільського нале ­ жали й послушенство оддавали яко перед тим здавна бивало, та щоб після смерти мітрополіта обирали духовенство, старшина й увесь народ, яко здавна». Ці вимоги кн. Трубецький відкинув; натомість подав на затвер ­ дження статтю 8-у про підлеглість мітрополіта московському патріярхові. Невдоволений цим, Ю. Хмельницький, відправивши 23 грудня 1659 р. до Москви послів, наказав їм: «о духовенствѣ малороссійскомъ договариваться у е. ц. в-ва послы наши имѣютъ: такъ какъ за небощика родителя нашого въ статьяхъ постановлено было, чтобъ духовенство Малороссійское при давнихъ вольностяхъ своихъ отъ е. ц. в-ва цѣло сохранено и чтобъ вольная елекція или обраніе митрополитовъ духовенству Малороссійскому и спо ­ койное маетностей монастырямъ отъ благовѣрныхъ князей и благочестивыхъ наданыхъ владѣніе было; а что есть о начальствѣ патріаршемъ, отъ ко ­ тораго бы имѣли митрополиты наши Малороссійскіе благословеніе брати, о томъ намъ мірскимъ говорить не надлежитъ, но на что большій патріархъ Константинопольскій изволитъ, на томъ и мы пребывати будемъ. А въ ста- ‘ ) В. Герасимчук, Виговщина і Гадяцький трактат, Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, т. LXXXVIII, ст. 26. 2 ) Акты ЮЗР., т. IV, No 7. 3 ) В. Герасим ­ чук, с. 27. ,1 90 Проф. Олександер Яковлев тьяхъ, каковы даны прежнему гетману, Б. Хмельницкому, а нынѣ въ Пе ­ реяславѣ тѣ статьи на Радѣ подкрѣплены, написано»… (і далі наводиться текст статті 8-ої в редакції 1659 р.). На цю вимогу Юр. Хмельницького цар видав надзвичайно характерний указ: «Царское величество указалъ, чтобъ быть тому по нынѣшнему Переяславскому договору, потому, что будучи на нынѣшней Радѣ, духовен ­ ство приговорили, что быть тому такъ, какъ на ­ писав о» * ). Цікаво зазначити, по-перше, що в царському указі «преж ­ нія статьи Б. Хмельницкаго» іменуються «нынѣшнимъ Переяславскимъ до­ говором», а по-друге, що, не маючи можливости відкинути вимогу Ю. Хмельницького таким аргументом, що, мовляв, так постановлено в до ­ говорі 1654 р., цар наказує залишити справу «по нынѣшнему Переяслав ­ скому договору» 1659 р., бо духовенство «приговорило», щоб так було, як у цьому договорі написано. Більш переконального доказу проти автентич ­ ності! 14-ти статтів, що їх подав кн. Трубецький під назвою «прежнія статьи Б. Хмельницкаго», трудно знайти. Таким чином, вищенаведеними докумен ­ тами стверджується, що додаток до ст. 8-ої в редакції 1659 р. не міг з ’ яви ­ тися року 1654; додаток було зроблено далеко пізніше. На це вказує також іменування патріярха Никона патріярхом «и Бѣлыя Россіи». 9-та стаття в редакції 1659 р. своєю формою являє указ царя, а своїм змістом протирічить статті 14 у редакції 14 березня 1654 р. і ст. 5 у редакції 21 березня того-ж таки року та царським указам, що його під цими статтями підписав власноручно дяк Алмаз Іванов. «Гетману, — сказано в ст. IX — пословъ и посланниковъ и гонцовъ изъ окреспыхъ и пи изъ ко ­ торыхъ государствъ къ себѣ не принимать и противъ тѣхъ присылокъ въ окресныя и ни въ которыя государства послові, же и посланниковъ и гон ­ цовъ отъ себя не посылать, для убытку денежныхъ и иныхъ всякихъ расхо ­ довъ войска Запорожскаго, развѣ о какихъ дѣлахъ поволитъ великій госу ­ дарь, е. ц. в-во, ему, гетману, въ которое государство послать; а которые послы и посланники и гонцы изъ окресныхъ государствъ учнутъ къ нему гетману пріѣзжать, и имъ отказывать: какіе у нихъ дѣла есть, и они бы ѣхали къ великому государю, къ е. ц. в-ву, къ Москвѣ». За змістом цього указу, гетьмана обмежувано в його праві приймати та висилати послів. Тимчасом, як видно з царських указів, даних на статтю 14 в редакції 14 бе ­ резня та на ст. 5 в редакції 21 березня 1654 р., право чужоземних зносин було признано за гетьманом і лише були обмежені зносини з польським королем та турецьким султаном («пословъ о добрыхъ дѣлѣхъ пріимати и отпускать, а о коихъ дѣлѣхъ приходили и съ чѣмъ отпустятъ, о томъ писать къ ц. ве ­ личеству подлинно и вскорѣ; а которые послы присланы отъ кого будутъ ц. в-ву съ противнымъ дѣломъ и тѣхъ пословъ и посланниковъ задержи- 1 ) Акты ЮЗР., т. V, док. No 1. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 191 вать въ войскѣ, и писать объ нихъ о указѣ къ ц. В-ву вскорѣжъ, а безъ указа ц. в-ва назадъ ихъ не отпускать; а съ турскимъ султаномъ и съ польскимъ королемъ безъ указа ц. в-ва не ссылаться». Г. Карпов висловив думку, що царські укази на статті в редакції 14 та 21 березня 1654 р. пізніше цар та бояри змінили, в наслідок чого й з ’ явилося таке протиріччя між ст. 9-ою в редакції 1659 р. та статтями 14 і 5 инших редакцій 4 ). Але ця думка нічим не підтверджена, та й не може бути підтверджена, бо пізніші документи, навпаки, свідчать, що такої зміни не було зроблено. При посилках на статті Б. Хмельницького як у Москві, так і на Україні завжди цитували укази царя в редакціях 14та 21 березня 1654р. Яквідомо, Б.Хмельницький у спра ­ вах міжнародніх зносин зовсім не рахувався з обмеженням, встановле ­ ним в договорі 1654 р.; він приймав і відправляв послів цілком самостійно, не повідомляючи царя; зпосився також і з Туреччиною та Польщею, не пи ­ таючись царського дозволу. Коли-б в остаточну редакцію договору 1654 р. дійсно було включено той обмежувальний указ царя, який міститься в статті 9-ій редакції 1659 р., то Москва звернула-б увагу на порушення до­ говору та вимагала-б від Хмельницького припинення зносин. Тимчасом, цар і бояри докоряли Хмельницькому лише за те, що він не повідомляє царя про свої зносини. Року 1657 підчас переговорів у Москві з послом Хмельницького П. Тетерею бояри ставили Хмельницькому під увагу лише те, що він не повідомляв царя про зносини та про прийом послів «съ против ­ нымъ царю дѣломъ». При цьому бояри послалися не на статтю 9-у в ре ­ дакції 1659 р., а на ст. 14 та 5 инших редакцій: «Въ статьяхъ же написано, — сказали бояри, — изъ которыхъ государствъ къ войску Запорожскому учнутъ приходить послы и о томъ писать къ е. ц. в-ву, а ко ­ торые послы отъ кого присланы будутъ съ противнымъ дѣломъ, и писать они: къ ц. в-ву о указѣ, и безъ указа ихъ не отпускать» 2 ). Наведений текст взято дослівно з указу під ст. 5 редакції 21 березня 1654 р. Отже в автентичному тексті «статей Б. Хмельницкаго» 1654 р. не було того обмеження чужоземних зносин, яке читаємо в статті 9-ій редакції 1659 р. Автентичний текст договору 1654 р. в тій частині, що торкається чужоземних зносин, і в 1657 р. був той самий, без жадних змін, що й року 1654. 10 стаття редакції 1659 р. як формою, так і змістом (про відносини до Кримського хана) також являється указом царя та протирічить ст. 22 у редакції 14 березня і ст. 10 у редакції 21 березня 1654 р. Під цими стат ­ тями вміщено такий указ царя: «Царское В-во указалъ и повелѣніе на Донъ къ козакамъ послано: буде крымскіе люди задору никакого не учинятъ, и на нихъ ходить и задора чинить не велѣно; а будетъ крымцы задоръ учи ­ нятъ и въ то время ц. В-во укажетъ надъ ними промыслъ чинить». Указ ’ ) Г. Карповъ, Переговоры…, ст. 250. 2 ) Акты ЮЗР., то.м XI, ст. 745 — 746. ,192 Проф. Олександер Яковлев є в прямому звязку з пропозицією Б. Хмельницького, де він зазначив, що «крымская орда если бы имѣла вкинуться», тоді треба наступати від Казани та Астрахани та вислати донських козаків, а тепер ще Татари «в братстві», «дать им срокъ и не задирать». В указі-ж, що становить зміст ст. 10-ї в редак ­ ції 1659 р., наведено зовсім иншу думку: «А съ крымскимъ ханомъ, кромѣ миру, никакой ссылки не имѣть, а миръ имѣть съ нимъ по указу вел. г-ря, е. ц. в-ва, для того, чтобъ на жителей войска Запорожскаго татаровя изъ Крыму войною не ходили и ихъ не разоряли и въ полонъ не имали, и гу ­ ляки бъ изъ Крыму или нагайскіе изнѣвѣсть ихъ же черкасъ не разоряли и въ полонъ не имали». Наказується без царського дозволу не мати зносин з Кримом, крім миру, та пояснюється, чому треба мир |з Татарами мати. Пригадуючи політичні й військові обставини, за яких складався договір 1654 р., можна сказати, що до цих обставин більш підходять статті 22 та 10 в редакціях 1654 р., ніж ст. ІО-а в редакції 1659 р. Крім того маємо ще й прямий доказ тому, що до 1658 року офіційно визнавався за автентич ­ ний текст статті 10 в редакції 21 березня 1654 р., а не ст. 10-ї в редакції 1659 р. В наказі бояринові Хитрово, посланому до гетьмана Виговського 1658 року, наведено текст договору в редакції 21 березня 1654 р. З при ­ чини ушкодження цього наказу, надрукованого в IV томі «Актов ЮЗР», не можна встановити точного тексту початкових статтів, але текст статтів 9, 10 та 11 зберігся і, порівнявши його з відповідними статтями в редакції 21 березня 1654 р., побачимо, що в наказі стаття 10 про кримську орду на ­ ведена дослівно за цією редакцією 9- Отже маємо ще один доказ тому, що року 1658 не було відомо указу царя, вміщеного в ст. 10-ій редакції 1659 р. 1 1-т а стаття редакції 1659 р. про виплату дани цареві своїм змістом цілком відповідає ст. 15 у редакції 14 березня 1654 р., тільки зміст статті передано у формі непрямих речень («волили бъ и они» замість «волили бъ и мы»), 12-т а стаття редакції 1659 р. також повторює зміст ст. 16 в ре ­ дакції 14 березня 1654р. з тією лише ріжницею, що, відкинувши початок статті («Ато для того имѣютъ посланники наши договариваться, что наѣхавъ воєвода права бы ломать имѣлъ». ..), яким ця стаття звязується з попередньою ст. 15, редакція 1659 р. викинула і логічний звязок між 11-ою та 12-ою статтями, в наслідок чого стаття 12-а здається незрозумілою, починаючись так: «чтобъ наѣхавъ воєвода учалъ бы права ихъ ломати»… Такої нелогіч ­ носте в автентичному тексті договору 1654 р. не помітно: ст. 16 там являється необхідним додатком, поясненням до статті 15. 13-т а стаття редакції 1659 р. про підтвердження грамотами «прав і вольностей стародавніх» повторює зміст ст. 17 в редакції 14 березня 1654 р., переказуючи його у формі непрямих речень (замість: «вольности 9 Акты ЮЗР., том IV, док. 58, ст. 96 та дальші. ,„Статті Богдана Хмельницького “ в редакції 1659 року 193 паши» — «вольности ихъ», «мы по чину вольности имѣли» — «они по чину»…, «прилежно просити послы наши имѣютъ» — «бьютъ челомъ»). Нарешті, остання, 14-т а стаття редакції 1659 р. про надання царської грамоти на маєтності мітрополіта київського повторює майже дослівно текст ст. 18 редакції 14 березня та ст. 6 редакції 21 березня 1654 р., але з такими змінами: в частині, що має своїм предметом прохання Б. Хмель ­ ницького, стаття 14-а дослівно повторює ст. 6 редакції 21 березня, а в резо ­ лютивній частині повторює вже царський указ статті 18 редакції 14 березня 1654 р. На цьому й кінчається текст «статей Б. Хмельницкаго» в редакції 1659 року. В порівнянні до редакцій 14 та 21 березня 1654 р. автори редак ­ ції 1659 р. не включили в цю редакцію: статті 3 з редакції 14 березня про права шляхти, певне, тому, що шляхті була дана окрема грамота, та статтів: 19, 20 та 23 про посилку війська до Смоленська, про охорону кордонів України та про Кодак, певне, на тій підставі, що ці статті мали тимчасовий характер та торкалися справ, що були актуальними для 1654р.;тимчасом ці власне статті були найбільш характеристичними для договору 1654 р., який мав на меті військовий союз для боротьби з Польщею. Ми маємо до ­ кументальні докази тому, що в 1657 — 58 роках офіційно цитувалися статті 19, 20 та 23, викинуті в редакції 1659 р.: так, при переговорах з полков ­ ником Тетерею в Москві року 1657 бояри цитували ст. 20 в редакції 14 бе ­ резня (ст. 8 ред. 21 березня): «въ статьяхъ же написано, — сказали бояри, — по гетманскому прошенію, чтобъ для всякаго отъ не ­ пріятелей безстрашія было по рубежу ратныхъ людей 3000 челов.» (Акты 1ОЗР., т. XI, дод. 2, ст. 723 — 727). Згаданий уже наказ бояринові Хитрово з року 1658 також містить текст ст. 23 в редакції 14 березня про Кодак (ст. 11 ред. 21 березня); в цьому-ж таки наказі наведено навіть приписку дяка Алмаза Іванова після ст. 11 в редакції 21 березня про «жалування» війську запорозькому, приписку, яка з наказу дяка не була включена в текст статтів, переданих з послами Богдановичем та Тетерею (Акты ІОЗР., т. X, стор. 478). В и с н о в к и: Аналіз тексту 14-ти статтів у редакції 1659 р. та по- рівнання його з текстом договору в редакціях 14-^-21 березня 1654 р. та з ипшими документами дають право зробити такі висновки: 1. 14 статтів під назвою «прежнія статьи Б. Хмельницкаго», що подав кн. Трубецький 10. Хмельницькому в жовтні 1659 року, що були зачитані на Раді в Переяславі та що підписав їх гетьман і старивша, своєю редакцією, дослівним текстом і змістом зовсім не подібні до 11-ти статтів, що їх були подали посли Б. Хмельницького 21 березня 1654 р.в Москві, потім царським указами стверджено, на українську мову перекладено та доручено послам для передачі Б. Хмельницькому 27 березня 1654 р. із ,194 Проф. Олександер Яковлев 14-т ь статтів у редакції 1659 току досить близько стоять до те ­ ксту проекту договору за підписом Хмельницького, в кількості 23-х статтів, що подали їх посли Хмельницького в Москві 14 березня 1654 р. При цьому в редакції 1659 р. текст проекту переказано непрямими реченнями та по ­ роблено ріжні додатки, які безумовно не були й не могли бути складені року 1654. 2. Буквальний зміст цих додатків сам по собі, а також при порів- нанні до вищецитованих документів, показує, що всі додатки з ’ явилися після 1654 р., і більшість їх могла бути складена лише року 1659. 3. Тому, не може бути визнана за правдиву думка Г. Карпова та Бу- цінського, що 14-ть статтів у редакції 1659 року являються остаточ ­ ною редакцією договору 1654 р. Також неправдива думка бар. Нольде, що ці статті являються одним з проектів договору 1654 р. Нарешті, не відповідаєдослівному текстові редакції 1659 р. та 21 бе ­ резня 1654 р. думка В. Щербини про те, що 14 статтів редакції 1659 р. яв ­ ляються «копією загублених статтів 1654 року». 4. Відкинувши думки вищеназваних авторів, ми повинні прийти до єдиного правдивого висновку, що так звані «Прежнія статьи Б. Хмель ­ ницкаго» в редакції 1659 року являються фальсифікатом, під ­ робкою автентичних статтів договору 1654 року. Як свідчать наведені до ­ кументи (таємні накази кн. Трубецькому, наказ про видрукування «книги» з цими статтями та инші, тут цитовані акти), статті Б. Хмельницького в ре ­ дакції 1659 р. були складені в Москві року 1659, ad hoc, та були вислані Трубецькому під іменем «прежнихъ статей Б. Хмельницкаго» в місяці лютому 1659 року, при чому Москва, маючи певні відомості, що автентич ­ ного тексту договору 1654 р. у Війська Запорозького не було, викори ­ стала момент для того, щоб замінити дійсний договір 1654 р. зфабрикова- ними статтями 1659 р. і Москва досягла свого, бо, починаючи з Юрія Хмель ­ ницького, всі наступні гетьмани присягали додержувати не автентичний до­ говір 1654 року, а цей фальсифікований договір, який не тільки замінив автентичний договір 1654 року, але й надав йому ім ’ я «Переяславського до ­ говору», хоч в дійсності договір 1654 р. був складений не в Переяславі,, а в Москві. ,ВОЛОДИМИР ЩЕРБИНА. (К и ї в). ДО ПИТАННЯ ПРО СТАТТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Питання про статті Богдана Хмельницького має вже цілу літературу але й досі не розвязане, та може й не буде розвязане остаточно. Перший підняв це питання Г. Карпов. У своїй книзі «Критическій обзоръ разработки главныхъ русскихъ источ ­ никовъ, до исторіи Малороссіи относящихся» (М. 1870) він описує не зовсім повний і справний стан, у якому збереглися документи про переговори українських посланців Богданова-Зарудного і Тетері з московськими боярами в березні 1654 р. і про ріжні редакції стат ­ тів, що вироблялися за часи тих переговорів, та приходить до висновку, що «статей въ окончательной редакціи и недостаетъ въ дѣлѣ посольствъ» (стор. 23). А далі каже: «при дальнѣйшемъ изученіи малороссійскихъ дѣлъ я увидѣлъ, что списковъ статей Богдана Хмельницкаго, утвержденныхъ государемъ, сохранилось значительное количество, но только не въ дѣлахъ вышеупомянутаго посольства… Въ настоящихъ статьяхъ Богдана Хмель ­ ницкаго 14 параграфовъ. Онѣ напечатаны лучше всего, по дѣламъ архива Министерства Иностранныхъ Дѣлъ, въ Актахъ Юж. Россіи, т. IV стр. 262 — 265; здѣсь напечатанъ статейный списокъ кн. А. Н. Трубецкого, бывшаго при избраніи въ Гетманы Юрія Хмельницкаго 1659» (стор. 24 і 25). Згодом Карпов докладніше виложив свої думки у великій статті :«П ереговоры объ условіяхъ соединенія Малороссіи съ Вели ­ кою Р о с с і е ю» (Ж. М. Н. Пр., 1871, XI — XII). Тут він докладно оповідає, на підставі архівних документів, про зносини українських послів з боярами, про статті, що вони подавали 13 березня, числом 20 (на словах), 14 березня числом 23 (на письмі) та 21 березня числом 11 (знов на письмі), які одначе збереглися в архівах в ріжних редакціях, та каже, що наслідком цих переговорів були жалувані грамоти та статті, що звуть статтями Бог ­ дана Хмельницького, і закінчує так: «Современнаго списка статей Богдана Хмельницкаго мы не имѣемъ, но позднѣйшихъ списковъ съ нихъ дошло до насъ довольно много, и особенно въ дѣлахъ, относящихся къ радамъ, на которыхъ избирались преемники Богдана Хмельницкаго» (Ж. М. Н. Пр- ,196 Володимир Щербина XII, 252). Далі він наводить текст тих статтів, але чомусь не з статтейного списку Трубецького (1659 р.), а з Батуринських статтів Брюховецького (1665 р.) за документами архіву міністерства зовнішніх справ (стор. 254). Р. 1876 Російська Археографічна Комісія видала, за редакцією Карпова, X том «А к т о в ъ Ю. 3. Р о с с і и» підзаголовком: «Переговоры объ условіяхъ соединенія Малороссіи съ Вели ­ кой Р о с с і е ю 1653 — 1654». У цьому обширому (53 аркуші) томі Карпов умістив багато документів з двох архівів — міністерства зовніш ­ ніх справ та міністерства юстиції, на підставі яких він і писав свою вище ­ згадану статтю. У цьому томі надруковані й усі згадані ним статті (13, 14 та 21 березня), та є натяк ніби-то на якісь инші статті, а саме — в цар ­ ській грамоті Війську запорозькому 27 березня сказано: «а о которыхъ инихъ статьяхъ намъ великому государю вышепоименованные посланнники били челомъ, и мы тѣхъ статей выслушали милостиво, да тѣжъ статьи съ на ­ шимъ указомъ велѣли дать тѣмъ же посланникамъ». До цих слів Карпов додає таку примітку: «Списка этихъ статей, извѣстныхъ подъ именемъ статей Богдана Хмельницкаго, въ дѣлѣ пословъ и не имѣется» (А. Ю. 3. Р. Х,494). Р. 1882 звернувся до питання про статті Богданові инший дослідник — П. Н. Буцинський у своїй книзі «О Богданѣ Хмельницкомъ» (Харьковъ, 1882). У восьмому розділі книги він оповідає про посольство Зарудного та Тетері і каже: «мы считаемъ нужнымъ нѣсколько подробнѣе остановиться на переговорахъ, веденныхъ въ Москвѣ посланниками Хмель ­ ницкаго и боярами, чтобы точнѣе опредѣлить, на какихъ статьяхъ состоялся договоръ присоединенія Малой Руси къ Московскому государству» (152). Далі він указує, що в офіціяльних виданнях та в творах видатних дослід ­ ників статті друкуються ріжним числом і ріжного змісту, і каже: «Это про ­ изошло отъ того, что до насъ дошло нѣсколько списковъ статей Богдана Хмельницкаго, а оригинальныхъ не сохранилось, и потому одинъ исто ­ рикъ считаетъ настоящими одни статьи, а другой другія (153). Оригиналь ­ ныя статьи и оригинальныя грамоты Запорожскому войску затеряны еще въ концѣ XVII в. (153). Однако, руководясь нѣкоторыми соображеніями и указаніями, можно найти настоящія статьи Богдана Хмельницкаго игра- моты» (154). Далі Буцинський наводить текст 14 статтів, посилаючись на справу з архіву міністерства зовнішніх справ (св. З, No ІЗ). Статті ці того-ж самого змісту, як і ті, на які посилається Карпов. Славний історик український В. Б. Антонович у своїй, дуже непри ­ хильній р е ц е н з і ї н а к н и г у Б у ц и н с ь к о г о (Кіев. Стар., 1883, II) згоджується проте з його поглядами на статті й каже: «лучшая по нашему мнѣнію глава сочиненія Г. Буцинскаго (8-я), въ которой онъ старается, весьма удачно, путемъ строго критическимъ, возстановить утра ­ ченный текстъ статей, постановленныхъ въ Москвѣ и обусловливавшихъ отношеніе Малороссіи къ Русскому государству» (стор. 418). ,До питання про статті Богдана Хмельницького 197 Здавалося-б, питання про статті Богдана Хмельницького було вирі ­ шено. Три учені дослідники, що спеціяльно займалися історією Хмель ­ ниччини, прийшли в цьому питанні до тотожніх висновків. Але-ж скоро витання це піднялося в науці знову, і обговорення його триває й досі. Року 1889 надрукував у «Київській Старині» (1889, XI) розвідку «О с т а т ь я х Богдана X м е л ь н и ц к а г о 1654 г.» ГІ. А. Шаф- ранов. Розглянувши статті, що їх оголосив р. 1659 кн. Трубецький, він спо ­ стерігає в них деякі суперечності з статтями 14 та 21 березня 1654 р. (про платню гетьманові, про відносини київського мітрополіта до московського та костяитиноиільського патріярхів, про право приймання гетьманом чужо ­ земних послів); він каже, що такі постанови не могли бути прийняті р. 1654, і певне з’явилися вже пізніше. Тому Шафранов визнає за автентичні статті 11 статтів 21 березня 1654, р. а не 14 статтів, що їх оголосив 15 жовтня1659 р. Трубецький у Переяславі, і що на його думку з ’ явилися лише р. 1659. З таким поглядом Шафранова згоджується й проф. барон Б. 3. Нольде: «Шафрановъ, — каже він, — панашъ взглядъ, вполнѣ убѣдительно дока ­ залъ, что послѣдняя редакція статей 21 марта заключаетъ въ себѣ 11 статей» («О ч е р к и государственнаго прав а», СПБ, 1911, стор. 390 і 391). Ще рішучіше висловився 1. П. Розенфельд: «московскіе бояре, — каже він, — воспользовались въ 1659 г. незнаніемъ статей Богдана Хмель ­ ницкаго, которое обнаружили старшины, и представили редакцію или на па ­ мять или по черновику, при чемъ неизвѣстно еще, насколько здѣсь отсутство ­ валъ злой умыселъ» (Присоединеніе Малороссіи къ Рос- с і и (1654 — 1793), СПБ, 1915, стор. 34 і 35). 3 такими поясненнями зго ­ джується йакад. М. С. Грушевський: «Самий той текст статтей, що Трубець ­ кий подав Хмельниченкові з старшиною як статті Б. Хмельницького, дає редакцію значно змінену й погіршену на некористь України, в порівнянню з дійсними статтями 1654 р. Напр. в справі дипломатичних зносин і авто ­ номії української церкви статті змінено на гірше, а за те заводилася платня гетьманові, старшині і козакам з українських доходів, котре хотіла зби ­ рати собі царська казна» («П ереяславська умова України з Москвою 1654 р о к у», К. 1917, стор. 15). Отже, згадані вчені висловлюють погляди, діяметрально протилежні до поглядів попередніх учених. Спробуємо розібратися в цих протиріччях. Нам здається потрібним для цього раніш розглянути два питання: 1) чи збереглися статті 1654 р. в сучасному списку, 2) за яких обставин ого ­ лосив був Трубецький статті 1659 р., і які саме статті. На перше питання відповідь може бути лише негативна. Карпов каже, що Павло Тетеря (один з послів 1654 р.) «въ августѣ 1657 г., когда его спра ­ шивали въ Москвѣ о судьбѣ статей, съ нимъ постановленныхъ, объяснялъ правительству слѣдующее: во-первыхъ, гетманъ съ января 1654 г. рады не собиралъ, для того чтобъ ему своего владѣнія не убавить, а всѣмъ вла- ,198 Володимир Щербина дѣлъ одинъ; во-вторыхъ, статьи войску не извѣстны,и чтобы сдѣлать ихъ обя ­ зательными государь изволилъ бы, послѣ нынѣшняго времени, когда война минется, послать къ гетману и ко всему войску запорожскому пословъ. Намъ же о томъ нынѣ гетману въ споръ говорить невозможно, потому что будетъ ему не любо» х ). Це було в серпні 1657 р. Богдана тоді вже не було; він помер ще 27 липня, але Тетеря цього не знав. Коли до Москви прийшла звістка про смерть гетьмана, на Україну послано було стольника Кікіна. Він був присутній на раді після похорону,на якій зачитана була цар ­ ська грамота. Козаки звернулися до Хмельниченка й Виговського з про ­ ханням, шоб вони «показали всему войску тѣ статьи всѣ, о чемъ билъ че ­ ломъ государю гетманъ Богданъ Хмельницкій и все войско запорожское съ посланниками своими Самойломъ Богдановымъ и Павломъ Тетерею, и прочиталъ бы царскій указъ на нихъ. Мы де всѣмъ войскомъ, чѣмъ насъ противъ нашего челобитья государь пожаловалъ и по ся мѣстъ не вѣдаемъ». Статті були зачитані, але змісту їх у тексті нема. Карпов посилається на справу з архіву міністерства юстиції (Дѣла Малороссійскія, стовпець 6001 і 5828). Буцинський також доводить, що статті загублені. Він посилається на «сказку» дяка Івана Череднева, якому наказав цар Петро року 1709 (мабуть з приводу зради Мазепи) розшукати автентичні статті Богдана Хмель ­ ницького. Переднее заявив, що він тих статтів ні від кого не приймав, і про них нічого не знає. Статті инших гетьманів він, від’їжджаючи до Цар- городу, передав свому наступникові піддячому Парфентьєву, що сидів у Малоросійському приказі ще раніш за нього. Парфентьєв прийняв статті безперечно, а за статті Богдана Хмельницького не питав, бо їх в архіві не було. А коли-б були — не прийняв-би й инших статтів (стор. 153). Статтів цих шукали знов року 1746, з приводу відновлення гетьманства за цариці Лизавети. Колегія зовнішніх справ виправляла з московського архіву Колегії копії всіх гетьманських статтів. Архів вислав лише «реестръ книгамъ объ избраніи въ Малой Россіи гетмановъ отъ Юрія Хмельницкаго до Мазепы включительно» та копію автентичної грамоти на гетьманство Ско ­ ропадського та додав: «А Богдана Хмельницкаго пунктовъ и другихъ къ его возведенію бывшихъ поступковъ книги нѣтъ. Въ записяхъ старыхъ по Мало ­ россійской канцеляріи прилежно ищемъ, нѣтъ-ли какого извѣстія» 2 ). Але здається ніякого «извѣстія» не було знайдено. Здається ясно, що автентичні статті були загублені ще в XVII столітті, і сучасних списків їх нема. Що-до другого поставленого питання — за яких обставин оголосив 9 Ж- М. Н. Пр., 1871, XI, 17 — 18. 9 Рукописний відділ бібліотеки Київського Університету: «Разныя статьи и грамоты касательно присоединенія Малороссіи и ее управленія со временъ гетманства Богдана Хмельницкаго до гетманства Самойло- вича». Собраніе Судіенка, No 96. ,До питання про статті Богдана Хмельницького 199 був Трубецький р. 1659 статті та які саме статті, то це ми знаємо з статтей ­ ного списку Трубецького, який надруковано у IV т. «Актовъ Ю. 3. Р.», та з відомої статті Костомарова «Гетманство Юрія Хмельницкаго» ‘), написаної за тим-же списком та иншими матеріялами. Це було за бурхливої доби Виговщини. Московський уряд послав на Україну велике військо під проводом кн. А. Н. Трубецького, якому доручено було заспокоїти Україну, скликати раду для обрання нового гетьмана та оголосити на раді статті, що дані були Богдану Хмельницькому, а до того й нові статті, якими уряд хотів зміцнити свою владу на Україні. Костомаров дуже виразно викладає, як козаки, скинувши Виговського, зібралися на раду в Жердевій долині під Трахтемировим, визнали за гетьмана Юрія Хмельницького та склали статті, на підставі яких він мав гетьманувати. Ці статті, числом 14, надру ­ ковані в «А. 10. 3. Р.» (IV, 256 — 257). Костомаров казав, що козацька старшина, що складала ці статті, мала на меті зберегти та поширити авто ­ номію України та яко мога охоронити незалежність краю від більшої під- леглости Москві. Тимчасом Трубецький прибув з великим військом до Переяслава. Йому доручено було, як ми вже казали, скликати раду для обрання нового гетьмана та зачитати на цій раді давні, та ще й нові статті. Жердевська рада послала до Трубецького своїх представників, полков ­ ників Петра Дорошенка, Андрія Одинця та Івана Лизогуба із складеними на раді статтями та з побажанням, щоб Трубецький приїхав до Трахте- мирова, щоб бути присутнім при обранні гетьмана. Трубецький, прочитавши подані йому статті, сказав: «въ тѣхъ статьяхъ многое написано вновь сверхъ прежнихъ статей, которые даны были прежнему гетману Богдану Хмельниц ­ кому» та звелів «съ тѣхъ статей списать списокъ, а подлинные отдать имъ» (А. ІО. 3. Р. IV, 256). До цього Трубецький додав, що в нього є нові статті, написані для того, щоб «напередъ не было измѣны и междоусобія и напрас ­ наго пролитія крови христіанской. Мы къ вамъ на раду не поѣдемъ, — казав він, — пусть вашъ новоизбранный гетманъ прибудетъ сюда без сумнитель ­ ства вѣру учинить и крестъ цѣловать на вѣчное подданство» (Костомаров, loc. cit.). Після довгих сперечань козаки мусіли скоритися під страхом великоросійського війська, що з наказу Трубецького надходило до Пере ­ яслава під проводом Шереметева та Ромодановського. Рада відбулася в Переяславі, Хмельницького обрано за гетьмана. Трубецький зачитав цар ­ ську грамоту, якою йому доручено було затвердити обраного козаками геть ­ мана, встановити статті та привести гетьмана та козаків до присяги. Це було 15 жовтня 1659 року. На цій раді і зачитані й стверджені були статті, що привіз Трубецький. Вони складаються з двох розділів — давні статті, числом 14 (це ті статті, що Карпов та Буцинський визнають за дійсні статті Богданові) та нові, ’ ) Историческія монографіи и изслѣдованія, т. XII. ,200 Володимир Щербина числом 18. Ці нові статті дуже обмежують владу гетьмана та взагалі авто ­ номію України. Гетьман повинен «по царскому указу» служити з усім вій ­ ськом там, де цар накаже, а також посилати козацькі полки куди цар на ­ каже; вірно служити цареві і не давати віри ніяким наклепам, а коли-б іцо було, доносити цареві й карати винних на горло; нікуди з війною не ходити й козаків не посилати без царського наказу; тримати царських воєводу Київі, Переяславі, Ніжені, Чернігові, Браславлі, Умані; а коли-б гетьман зрадив, без царського наказу його не зміняти, гетьманові без згоди ради та всієї черни полковників не призначати й т. и. Далі йдуть пункти менш важливі, окрім останнього, а саме: «Будетъ кто сіи статьи, которые поставлены войскомъ, кто нарушитъ и не совершитъ — начальный человѣкъ или козакъ, или мѣщанинъ, и тѣ будутъ караны на горло». Навряд чи треба що додавати до змісту тих нових статтів, що їх був оголосив Трубецький. Ці статті та вся поведінка Трубецького — це було повне знищення україн ­ ської автономії, яка будь-що-будь була встановлена жалуваними грамо ­ тами й відомими нам статтями 14 та 21 березня 1654 р. Не диво, що коли Юрій Хмельницький повернувся до Чигирина та наказав читати статті, це викликало велике обурення. Вирішено було послати до Москви посоль­ ство з проханням одмінити нові статті. Це й було виконано, але без ніякого успіху ’ ). Але що можна сказати про «старі статті», що оголошені були як статті Богданові? Правда, вони дійсно були погіршені на некористь України в порівнянню з статтями 14 та 21 березня. Але-ж чи були ті статті остаточ ­ ною редакцією умови? Буцинський указує, що на якомусь списку статтів 14 березня є напис: «розговорные пункты» (стор. 157). А після 14 були ще статті 21 березня. У грамоті 27 березня Карпов указує натяк ще на якісь статті, списку яких «въ дѣлѣ пословъ и не имѣ- *) Статті 1659 р. московський уряд хтів широко розповсюджувати по Україні. У наказі Трубецькому сказано: «по указу великого государя велѣно съ того списке въ Кіевѣ напечатать многія книги, и тѣ печатныя книги изъ Кіева разослать во всѣ Черкасскіе полки, чтобъ тѣ статьи, которие съ гетманомъ Юріемъ Хмельницкимъ и со всѣмъ войскомъ запорожскимъ постановлены на радѣ, вѣдомп были во всѣхъ полкахъ и всему войску запорожскому» (А. Ю. 3. Р., IV, 273). Книга ця була видрукувана в Лаврській друкарні, але-ж но полках розіслана не була, бо на Україні почалися великі заколоти. Почалася війна з Польщею, що скінчилася поразкою Шереметьева коло Чуднова та переходом Хмельничецка на бік Польщі. У царській грамоті до Шере ­ метьева сказано: «тѣ статьи напечатаны и въ Черкасскихъ городѣхъ по полкамъ не розданы. А которые статьи после того по нашему указу тебѣ боярину нашему и вое ­ водѣ посланы, и тѣ статьи потому жъ не довершены и то наше великого государя дѣло въ конецъ не проведено» (Барсуковъ, Родъ Шереметьевыхъ, кн. V, стор. 249 — 250). Проте ми знаемо повний текст цієї книги. Вона цілком передрукована в Літопису Ве- личка (І, 401 — 420) та в Рігельмана (ч. II, 25 — 42). Автеничних примірників цієї книги відомо лише три: в бібліотеці московської синодальної друкарні, в Румянцевському Музеї та в Музеї В. В. Тарновського в Чернігові. ,До питання про статті Богдана Хмельницького 201 ется». Статті 14 та 21 березня також не зовсім згідні між собою. Чинеміг-же виробити уряд ще иншої, де в чому погіршеної, редакції? Може тому Богдан і ховав ці статті, щоб «своего владѣнія не убавить». Та й на що було Трубецькому фальшувати старі статті, коли він міг вставити в нові все, що хотів? Отже в «старих статтях» воєводи позначені лише в Київі та Переяс ­ лаві (пункт 2), а в нових крім того ще й у Ніжені, Чернігові, Браславлі, Умані (стаття 5). Звертає на себе увагу й число статтів — чотирнадцять. Це наводить на думку, що це число визнавали за остаточне число статтів Богданових, і що тому й Жердевські статті були вироблені в тому-ж таки числі. Цікаве й закінчення старих статтів: «гетьмань, старшини й козаки и чернь на радѣ, выслушавъ тѣхъ прежнихъ статей, били челомъ великому государю (титул), что имъ, всему Войску Запорожскому, всѣ тѣ прежнія статьи надобны» (А. Ю. 3. Р., IV, 265). Тоді як після нових статтів є суха, офіціяльна постанова: «приговорили быть той статьѣ такъ какъ написана». Усі наведені факти — відсутність автентичних статтів Богданових у сучасних списках, своєрідні умови оголошення старих статтів Трубець- ким, протилежні погляди учених — усе це показує, в якому невиразному стані стоїть питання про статті Богдана Хмельницького, як важко його ви ­ рішити. Мені також довелося взяти участь у цій дискусії. Року 1920 я всту ­ пив до складу співробітників комісії для виучування українського й захід- ньо-руського права при И І відділі УАН. Мені доручено було збирати й опрацьовувати всі гетьманські статті за часи існування гетьманщини та иніпі документи, якими визначалося в ті часиправне становище Лівобереж ­ ної України. Я до деякої міри виконав це доручення. Найбільші труднощі представляли певне статті 1654 року. Я використав по можливості літературу питання і навіть їздив з доручення Комісії до Чернігова, де розглядав у Му ­ зеї В. В. Тарновського книгу 1659 року. 7 вересня 1921 р. я зачитав на засі ­ данні Комісії доповідь під заголовком «В опросъ о подлинности статей Богдана Хмельницкаго и его наиболѣе вѣроятное р а з р ѣ ш е н і е». Вважаю за доцільне навести висновки, до яких я приходив у цій доповіді: 1) За остаточну редакцію статтів 1654 р. треба, здається, визнати 14 статтів, що їх оголосив Трубецький 15 жовтня 1659 р. та що видрукувані в згаданій книзі; 2) усі инші статті, числом 20, 23, 11 стосуються до переговорів послів Богдана Хмельницького з боярами, але не дають останньої редакції статтів; 3) текст статтів вироблявся поволі, починаючи від тих «пактів», що були оголошені, як каже Величко (І, 172), на Переяславській раді 8 січня 1654 р., та кінчаючи 14-ми пунктами, що ви ­ роблені були, здається, одночасно з жалуваною грамотою 27 березня 1654 р., але в сучасному списку не збереглися; 4) статті ці оголосив лише Трубецький 15 жовтня 1659 р. Вони були ніби-то «конституцією»України, на яку завжди посилалися козаки й московський уряд, хоча вони не задо- ,202 Володимир Щ е р С и и а вольняли ні ту,ні другу сторону.Тому обидві намагалися змінити їх у свому напрямку — козаки Галицькою умовою 1659 р., Жердевськими статтям 1659 р., умовою Орлика з запорожцями 1710 р.,московський уряд додаван ­ ням нових статтів при обранні кожного гетьмана, постійним втручанням в українські справи, пунктами Вельямінова, двократним тимчасовим, а на ­ решті й остаточним скасуванням гетьманщини. Доповідь моя не була надрукована, і я більше не повертався до цього питання. Але цього року відомий український учений Андрій Іванович Яковлів, професор Українського Вільного Університету у Празі наді ­ слав мені свою доповідь «Ст атті Богдана Хмельницького в редакції 1659 р о к у», яку він читав 5 жовтня 1926 р. на україн ­ ському науковому з ’ їзді в Празі, і доручив мені зачитати цю доповідь на якомусь науковому засіданні в Київі. Виконуючи доручення шановного професора, я зачитав його доповідь на засіданні Археографічної Комісії 14 жовтня 1926 р., а тепер вважаю за потрібне сказати дещо з приводу цієї доповіли. Статті, що оголосив Трубецький, проф. Яковлів вважає за фальсифі ­ кат, зроблений 1659 р. Зміст доповіли такий: А. І. Яковлів викладає по ­ гляди ріжних учених, при чому найбільше згоджується з поглядами Шафра ­ нова, а далі сам переходить до розвязання питання про статті. Вій опові ­ дає про від ’ їзд Трубецького на Україну, даний йому при цьому таємний наказ, та про його статтейний список, у якому сказано, що переданий Тру ­ бецькому список статтів являє собою «прежнія статьи, каковы были даны въ прошломъ 162 (1654) году посланникамъ Богдана Хмельницкаго Самойлу Богданову да Павлу Тетерѣ». Коли це так, каже проф. Яковлів, то текст цих статтей повинен бути буквальним повторенням 11 статтів 21 березня, але в дійсності статті Трубецького не мають нічого спільного з статтями 21 березня, а близько підходять до статтів 14 березня. Далі проф. Яковлів провадить порівняння статтів 14 березня з статтями Трубецького, при чому помічає деякі протиріччя й анахронізми, а саме у відомих статтях про платню гетьманові, право дипломатичних зносин, автономію української церкви, призначення воєвод у Переяслав. Я не буду спинятись на цих по ­ дробицях; пригадаю хіба те, що сказав уже про призначення воєвод у Пере ­ яслав. Взагалі, коли вважати етапі Трубецького за автентичну редакцію статтів, складену 27 березня 1654 р., то можна припустити, що московський уряд зробив деякі бажані йому зміни, що обмежували автономію України. Коли порівняти статті І4та 21 березня, то й у них можна знайти деякі зміни. Більш перекональним доказом фальшування Трубецьким статтів здавалася мені вказівка на анахронізм у царському титулі. Титул: «царь Великія и Малыя и Бѣлыя Россіи» на погляд проф. Яковлева міг з ’ явитись лише року 1655, після здобуття Смоленська; тому й раніша грамота з таким титу ­ лом відноситься ніби-то до того року. Але, обміркувавши цю справу, я не ,До питання про статті Богдана Хмельницького 203 можу погодитися з шановним референтом. Новий титул був прийнятий вже року 1654 х ). Це можна довести такими доводами: 1) У літопису Само ­ видця заведення титулу «и Б ѣ л ы я Россіи» записано в році 1654 (Лѣт. Сам., стор. 23); 2) Смоленськ був завойований 3 жовтня р. 1654; 3) Найстарший документ з цим титулом — це царська грамота жителям города Велижа 4 жовтня р. 1654 (Акты Историческіе, IV, No 91); 4) Серед царських грамот 1654 р. є «Государевъ указъ о томъ, чтобы была сдѣлана новая большая серебряная государственная печать съ новоприбы ­ лыми титулами. 21 марта 1654 г.» (А. Ю. 3. Р., стор. 487 — 490). Ми знаємо й вигляд цієї печати. Знімок її надруковано в офіціяль- ному виданні «Комиссіи печатанія государственныхъ грамотъ и договоровъ» «Снимки древнихъ русскихъ печатей, государ ­ ственныхъ, царскихъ, областныхъ, городскихъ, присутственныхъ мѣстъ и частныхъ лицъ. М. 1882» (таблиця 51) з такими поясненнями: «Эта печать приложена къ жало ­ ванной грамотѣ царя Алексѣя Михайловича Богдану Хмельницкому и его потомкамъ на городъ Гадячъ 1654 года 27 марта. Подлинникъ хранится въ Московскомъ Главномъ Архивѣ Министерства Иностранныхъ Дѣлъ, между великороссійскими актами по сношеніямъ Россіи съ Мало ­ россіей». Точну копію цього виображення можна бачити й у приступні- шому виданні, а саме в «Энциклопедическомъ Словарѣ Брокгаузъ и Ефронъ» (полутом 63, стаття «Сфрагистика»). Напис на цій печаті: БЖМЛВЛГД ЦРІВКНАЛМХ ВСВЛІМІБРССМІМГДІЗВСІ 31СОЧІДІНІГІОБ читається так: «Божіею Милостію Великій Государь Царь и Великій Князь Алексѣй Михайловичъ всея Великія и Малыя и Бѣлыя Россіи Самодержецъ и многихъ Государствъ и Земель Восточныхъ и Западныхъ и Сѣверныхъ Отчичъ и Дѣдичъ и Наслѣдникъ и Государь и Обладатель» (дивись Лакіеръ, О ти ­ тулѣ государей россійскихъ, Ж- М. Н. Пр., 1847, X — XI). На підставі всього сказаного я не можу згодитися з поглядами проф. Яковлева на 14 статтів 1659 р., як на фальсифікат, що зробив Трубецький. З наведених протилежних поглядів учених я скорше можу згодитися з по ­ глядами Карпова, Буцинського та Антоновича, хоча й ці погляди не вважаю за остаточно доведені, бо автентичних статтів 1654 р.ми все-ж не маємо, та певне й не будемо мати. Проте це питання, на мій погляд, має тільки ака ­ демічну вартість. Що-ж до історичного та політичного значіння статтів ’ ) В науковому трьохмісячнику «Україна» р. 1917, кн. 1 — 2, є докладна стаття акад. М. С. Грушевського «Велика, Мала і Біла Русь», у якій поюсняється вживання цих термінів у ріжні часи з XIV до XVII ст. українським духовенством, українськими політичними діячами та московським урядом. Стаття порушує цілу низку дуже цікавих та складних питань, але я не буду вдаватися в їх обговорення, бо це вже виходить за межі моєї розвідки: я хотів-би тільки встановити, коли саме московський уряд почав офіціяльно вживати ці «новоприбилі титули». ,204 Володимир Щербина Богдана Хмельницького, до характеристики відносин між Україною й мо ­ сковським урядом, то статті 1659 р. у всякому разі мають велику вагу. Протягом усього існування Гетьманщини вони були «основними законами» України, на які посилалися й Українці, і московський уряд, які визнавали за такі й козацькі літописці: Величко, Грабянка, що заносили їх у свої літописи. Додатки. 1 . 1654 г. октября 4. Царская г р а м о т а ж и т е л я м ъ Вел и ж а съ у б Ѣ ж д е н і е м ъ ихъ сдать г о р о д ь без ъ кровопролитія (далі текст грамоти п о в н и м т п- т у л о м). «Подлинная изъ архива Велижскаго Городового Магистрата. Писана на большомъ листѣ. Въ началѣ грамоты фигурная буква Б, заключающая въ себѣ слово Божіе. Слово это и вся первая строка Царскаго титула на ­ ведены золотомъ. Въконцѣ, на лицевой сторонѣ, приложена Государствен ­ ная красновосковая, подъ кустодіею, печать, половина которой искроши ­ лась. Подписи и скрѣпы нѣтъ. Ветха» (Акты Историческіе, т. IV, No 91, стор. 232 — 233). 1 1. Печать 1654 р. ,Д-р ВАСИЛЬ ГЕРАСИМЧУК. (Л ь в і в). СМЕРТЬ ІВАНА ВИГОВСЬКОГО. Вибір Павла Тетері на гетьмана України з початком 1663 р. — се доказ безсилля козацтва і доказ політичного декадентизму. На оправдання су ­ часних лишається хіба факт, що на нім зразу не пізналися, хоч він все грав дуже визначну ролю. Своє обличчя, яко зверхника, патріота і чоло ­ віка, він відслонив доперва яко Гетьман України і з сього уряду полишив но собі чорну пам’ять. По смерті Б. Хмельницького є він безглядним поклонником польської орієнтації. Та се нічого злого, — але що далеко прикріше, — є він від часу заключення гадяцького трактату тайним кореснодентом і інформатором двірських кругів, а передовсім пізнішого канцлера, біскупа М. Пражмов- ського у всіх справах українських * ). Не дуже він дорожив Україною: за ­ бавившись в 1660 і 1661 р. довший час у Польщі при дворі, не хоче вже більше на Україну вертати 2 ), а вернувши геть на прозьбу двораяко комі ­ сар,скоро завдяки своїм впливам при дворі, грошам та приязні зЮр. Хмель ­ ницьким, здобуває по його резигнації з гетьманства булаву. Для набуття багатств, за якими він все гонив, яко вдовець по сестрі Виговських, жениться він з донькою Б. Хмельницького, вдовою по Данилі Виговськім, яка, як в Польщі говорили, внесла йому мільйон злотих п. готівкою 3 ). Як був у Польщі, двірські круги сватали його з панною з Фравцімеру, кревною руського воєводи Ст. Чарнецького, знаного безглядного ворога козацтва (кат України). Залицявся вже з України до якоїсь панни Васі- левської, кревної латинського львівського «пробоща», але то все — як каже сучасник, — «в однім дні погасила Хмельниченкова» 4 ). Та на своє нещастя, бо пожиття з цею патріотичною жінкою не було і не могло бути. Дуже скоро и. гетьман розсварився з цілою «фамілією»: з Хмельницькими за маєт- ‘) Ролю Тетері яко конфідента й інформатора найгарніше ілюструє кореспонден ­ ція канцлера М. Пражмовського в його Копіялі, що знаходиться в бібліотеці Ака ­ демії Н а у к у Кракові під ч. 1065. 2 ) Б і б л. А к а д. в Кракові. Рукоп. ч. 1065. Лист Пражмовського до N з датою 21 березня 1661 р., ст. 51. 3 ) Бібл. Ягайлоііська ч. 5. Nowiny ze Lwowa 27 Aprilis 1663. 4 ) Ibidem. ,206 Д-р Василь Герасимчук кові справи, з їв. Виговським, тоді київським воеводою, також з приводу спадщини й опіки над сиротами по браті Данилі і сестрі 3 ). 4 ) Докладних реляцій про маєткові спори і про заграблепня Тетерею скарбів Б. Хмельницького не маємо. 2 ) Бібл. Акад. Рукоп. ч. 1065. Лист Пражмовського до воєводи Єменського з дня 3 жовтня 1663 р., ст. 522. а ) Т. Korzon: Dola і niedola Sobieskiego, t. І, ст. 187. 4 ) Бібл. Акад. Рукоп. ч. 1065. Копія листу k-dza Kas ­ prowicza (зі Львова) до k-dza Mańkowskiego Rektora… в Кракові з дня 17 квітня 1663 р., ст. 539. 6 ) Бібл. Осолінських у Львові, ч. 189. Nowiny z. d. 6 жовтня 1663 р., с. 1519. Що він не був українським гетьманом, найгарнішим доказом є такий факт з часів мобілізації у 1663 р. Татарська команда, особливо султан, до­ магалися перед походом настирливо усунення Тетері з уряду, яко чужого гетьмана. «Barzo ten soltan zle nam stawia, posłał po Sierka, ze go chce uczynić Hetmanem kozackim, bo Tetera iest królewskim Hetmanem, nie ko ­ zackim», — пише канцлер Пражмовський до одного із своїх приятелів 2 ). В Польщі за се прийняли його вибір з ентузіязмом 3 ), а духовні круги ділились радісною новиною, що дістали зичливого й певного для корони гетьмана, бо Виговський усе против Польщі конспірував. Комунікували також, що п. гетьман почав уже чистку, що почав усувати собі незичливих полковників 4 ). Серед таких відносин до оточення годі було думати про розвязання важних державних проблем, до яких належало зміцнення ослабленої вій ­ нами та поділом на дві частини України. Без сумніву, що об ’ єднання Укра ­ їни було найгарячішим бажанням усіх патріотів, але переводити се за по ­ міччю польського меча й татарського аркану, як сього хотів Тетеря, свід ­ чило, що п. гетьман не знав душі народу та його відпорности. На щастя гетьмана конвеніювали тоді його плани з інтересами корони і дійсно Польща зорганізувала великий, а заразом і останній свій похід на покорення Правобережжя і, як було в плані, також і Москви. Ситуація де в чім була подібна до ситуації з р. 1659. Тільки, що тоді кампанія против Москви мала український характер, в армії мали перевагу Українці, а те ­ пер було навпаки: значну перевагу мають Поляки з Татарами, а полки козацькі творять значну меншість. Провід спочивав у руках короля і Ст. Чар- нецького. З огляду на те, що се поза моїм інтересом давати ілюстрацію сеї зимової кампанії (вересень 1663 р. — березень 1664 р.), зазначу тільки деякі найважніші моменти. Інтересно: спочатку все йшло досить добре. Задні ­ прянські міста не ставляли спочатку опору, здавалися часто добровільно, але зазначували, що се чинять для своїх, особливо для наказного гетьмана І. Богуна, якого Тетеря вмів позискати. «Богун вірно нам ставиться, — пише сучасний кореспондент, — за його намовою особливо здаються міста і приносять королеві обедієнцію. 1 на його ім ’ я прибуває чим раз більше війська» 5 ). Але поволі стали обставини зміняти ситуацію на некористь ,Смерть Івана Внговського 207 Поляків, а робила то обсервац ’ я союзників пана Гетьмана, а саме обсерва ­ ція їх безглядної варварської воєнної етики, яка переконувала жителів Задніпров’я у виключності будучого співжиття з Поляками. Часті масові екзекуції смерти при здобутті міст, або віддавання полонених у татарську неволю х ), ловля й торгівля людьми навіть на місці (за листок тютюну можна було купити чоловіка), масові транспорта живого товару до Криму, ґвалти й зловживання жовнірів по кватирах, обрахунки панів з давніми підданими, все се були чинники, яким головна команда не вміла запобігти — мимо видаваних часом заказів, які чинили далеко більше на користь Брю- ховецького й Москви, ніж їх універсали й агітація, поминаючи вже зле зорганізоване постачання й реквізиції таких речей, як одіж (кожухи, чо ­ боти). Упір ріс чим раз кріпше і поволі сам від себе витворювався підклад настрою до національного загального протесту. Читаючи листа з поля війни, вчувається тільки знеохочення, зденервовання й нестримана охота вирватись з цього пекла, відчувається й предчуття безцільносте праці… і чогось недоброго. В кінці безвиглядність ситуації зродила в українськім війську зневіру й знехоту до діла, через се пішли підозріння про зраду, допити, арештування, а 27 лютого з наказу польового суду поклав свою голову під розстріл слав ­ ний і знаний по всій Україні 1. Б о г у н — як кажуть коротко сучасні реляції — за зносини з ворогами. Писаного документу історія ще досі не доставила. Український нарід, як у р. 1659, загородив Полякам дорогу до Москви. І так сама Сіверщина з незначною допомогою Правобережжя й Москви своїми вже на той час лихими твердинями положила в «перемарші на Мо ­ скву» бар’єр, об який заламалося гостре вістря початкового воєнного розмаху. Армія сточилася до половини. З огляду на те, що Москва не спішила з трактатами, а тільки нове вій ­ сько готувала, то велике українське повстання на цілім Запіллю й на поль ­ ськім Правобережжі, яке в лютім вже надобре розгорілося, було тільки знаменитим засобом до ратування чести, до зліквідування легкодушного й відповідального підприємства. Король чим скорше вернув через Литву до Польщі, а на Україну до усмирения повстання вислано передом Тетерю,, а пізніше за ним воєводу Чарнецького з Ів. Собіським. Розгляньмо тепер ближче українські справи, а саме — се повстання. Як р. 1659, так і тепер, реконструюючи випадки з доволі припадко ­ вих і уривкових згадок, приходимо до погляду, що ідея повстання вийшла з ідеології вузького кружка, зложеного з найповажніших авторитетів, які тоді були на Україні. Річ ясна: війна тягнулась довго, вислід був непевний,, чутки ріжні приходили з терену війни. Можна було сподіватися, що за не- 9 Ibidem, ст. 1540. Fortecze ukraińskie obiecały wszystkie się zaraz zdać królowi. J. Mci., skoro Tatarzyn s pola ustąpi, alias wolą się do ostatniego bronić. ,208 Д-р Василь Тераси мчук вдачу уряд схоче пожертвувати Тетерю; нічого дивного, що найкомпетент- ніші чинники на Україні уважали за конечне зостановитись над положен ­ ням і приготовитись до всяких евентуальностей, щоби час не застав не при ­ готованими. Звідси то листування, з ’ їзди, порозуміння між найважнішими діячами, але се конспірацією не було, хоча декому могло так видаватися. І ті невинні порозуміння не були звернені против Польщі, хіба тільки проти Тетері, всюди зненавидженого, одного з чиновників сеї безрезультат ­ ної та руїнної війни. Від кого вийшла ініціятива до порозуміння і як до сього складу осіб прийшло, про се не знаємо, та воно йшло все незвичайною природньою дорогою. Якщо домашній спір між Тетерею та жінкою і Юрієм був — як думає король Ян-Казимир — тим огнищем, біля якого розвину ­ лась «конспірація», в такім разі молодий Ю. Хмельницький і його «факція» найбільше працювали проти зненавидженого гетьмана 4 ). Отже: Юрій Хмельницький, сестра його, жінка Тетері Олена, мітрополіт Йосиф Тукаль- ський, отаман Сірко і київський воєвода їв. Виговський — то перші автори пізніших подій — так говорять в один голос тодішні польські реляції з України. Якщо так було — то можна догадуватися, що й поважні полков ­ ники, як Богун, Лісницький, Гуляницький також мусіли бути в контакті. Тетеря й урядові польські круги переважно тільки самого Виговського уважають за головного творця й «принципала». Другий — то мітрополіт Тукальський, він «inaxinie conscius» усіх замислів пана сенатора; вони стало між собою листувалися і на них обох у Польщі найтяжче обурення. Підозрівають ще тут руку Москви 2 ). Одначе, як знаємо, всі сі особи були здецидованими ворогами Москви, а в деяких з них мости до Москви були ціл ­ ком попалені. Це самі знані свідомі автономісти. Вже то саме, що між ними були І. Виговський і Тукальський, про якого виражається сучасник: «правда, що він Польщі є незичливий, але Москві також не є приятелем» 3 ), — ви- *) Арх. Чарторийських, рукоп. ч. 1968, ст. 945. De Ltimbres, французький посол у Польщі, записує в своїм деннику, що «розрухи на Україні підняли на Україні всі ті , що були вороже (до Тетері) настроєні та що його шваї’ер Хмельницький багато до сього причинився, хоч передніше добровільно зложив генераліят і став ченцем св. Василія, казав його ув ’ язнити й перевести до Львова, а звідси його потім перевезено до Вар ­ шави на замок. Любомірський і Виговський, який через якийсь час мав також сей генераліят, попали в підозріння, що й вони в тому брали участь і порозумілися з Хмель ­ ницьким, а коли потім Виговському се доведено, на приказ Тетері зістав страчений». Король у листі до краківського біскупа пише, що «latały і latają dotąd iego (J. Lubo ­ mirskiego) subiecta do Sierkow, Brzuchowieckich,pobadraiąc onychdo wszelkich buntów»… не тільки Москву, але саме пекло рад-би він порушити. Але се відноситься до 1665 р. Бібл. Ягайл., ч. 5, с. 825, лист з дня 8 червня 1665 р. 2 ) Отець Тукальський, мітрополіт київський, яко всього злого порадник Вигов ­ ського. Бібл. Осол., ч. 189, ст. 1568, як з резервою виражається автор Hist. J. Ka ­ zimierza, t. II, ст. 300 Тукальський мав бути посередником між Виговським і Москвою, одначе се припущення безпідставне. 3 ) Ibidem, ст. 300. ,Смерть Івана Внговського 209 ключаєтаку комбінацію. Инша річ, що Москва в біді могла до когось з них удаватися з деякими пропозиціями. Яку ролю відіграє представник реаль ­ ної сили Сірко, чи він чинив слухняно за інструкціями своїх поважаних товаришів, чи самовільно, не знаємо. Поминаючи приватні та особисті справи Хмельницьких, які були спра ­ вою їх дому, мусіла перед сими поважними патріотами лежати якась глибша політична концепція. Здається ходило в тім всім про визначення в разі па ­ діння Тетері такого гетьмана, на якого могла-б згодитися ціла Україна. Коли хто — то Виговський передовсім входив тут у рахубу.Кандидатура такої поважної особи, якою був близький товариш Ю. Хмельницького, мала бути тим помостом до злучення обох половин Дніпра. Якщо на нього годилося Запорожжя з Сірком, то тим самим могла легко акцептувати вибір і лівобе ­ режна частина. В такім разі відпадали Тетеря й Брюховецький. З ’ єд ­ нана Україна могла-б тоді бути відпорнішою на посягання Москви й Польщі і така концепція при ліберальній політиці Польщі могла-б їй принести користь. Певно були в сій справі запитані деякі полковники при армії і годилися на се. Впадало в вічі, що Богун, давніше охочий, стався не привітливий. «Odebrawszy wielu dobrodziejstw króla, nakazny hetman będąc, mruczał, gadał snąć у buntował kozaków, oco za wartę wzięty, a na iego mieysce kozacy wybrali Hanenkę» x ). На Україні дійсно дався замітити рух, який звичайно викликає агі тація 2 ). Сам Виговський не накидався з кандидатурою. Се потім він об ’ я ­ вив універсалом. Для нього, колись гетьмана цілої України, по таких гірких досвідах, цей уряд тепер не представляв вже пожаданої вартості!. Як що, — то хіба дався з патріотизму, упрямий, але до кінця остався па ­ сивним обсерватором. Як можна сподіватись, мусіли противники Тетері візвати його до зложення булави. В кожнім разі знав гетьман дуже добре, що діється на Україні, знав також король і знала ціла головна команда. Вже дня 7 січня 1664 р. король листом до команданта Правобережжя полковника Сев. Маховського визначує комісію для розсліду конспірації і наказує арештувати всіх тих, на котрих вкаже Тетеря. От як звучить текст розказу 3 ): „Kiedy iuż ku granicom samym Moskiewskim zbliżamy się dochodzą nas z różnych mieysc codziennie przestrogi, у prawie nie płonne viadomosci, ze z tamtey strony Dniepra nowe jakieś a potaiemne bunty wszczynają się, które aby tym pomyślniej osobom uspokojenia nie życzącym wyszły, one od zniesienia у zagubienia starszyzny kozackiey nam zasłużonych…, a mianowicie nimże zamysły in publicum crumpent ’ ) Бібл. Осол., ч. 189, ст. 1542. 2 ) Про агітацію оповідає сам Тетеря в ріжних листах, передовсім в своїй інструкції’до короля. Арх. Чарт.. ч. 402. ст. 545 — 546. 3 ) Бібл. Замойських у Варшаві, Р. ч. 1807. ст. 109 — ПО, копія. її ,210 Д р Василь Герасимчук naypierwey starać się maią iakoby urodzonego Pawła Teterę Hetmana na ­ szego Zaporoskiego jakimkolwiek sposobem byle prędko у skutecznie z świata zgładzić mogli, na co że tylko niechętnych у zawsze podeyrzanych osób zdaleka cicho praktykiiią, listy hinc inde rozpisuią ale też у z wła ­ snych domowych iego osób (pro praecipuis Instruments) zażywać daią szwagra iego Jerzego Chmielnickiego у innych krewnych Jego, na co ordynowawszy zgoła sposob zaczęcia tey koniuracyi domowey, a potem jawney Nam у Oyczyznie całey Rebellii iuz prawie namowioney maią zkąd, у iakie by nie tylko na tę Ukrainę Prowincyę, ale у na całą Rzecz pospolitą pullularent incommoda…. Przeto my z zwykłey czułości naszey… chcąc takowym Intencyom na zgubę tych krajów uformowanych wcześnie Powagą naszą zabierzeć… listem naszym za zdaniem у zezwoleniem Pa ­ now Rad naszych przy boku naszym na ten czas będących zlecamy i układamy pilnie ządaiąc a oraz rozkazując, abyścię Wierności Wasze, czas sposobny upatrzywszy iako nayprędzey do Korsunia zjachali, у tym ufundowawszy Imieniem naszym jurysdykcyą swoią komissarską nay- przod osoby te których urodzony Paweł Tetera Hetman Woyska Z. specyfikować у mianować będzie, choć by też у Małżonką jego własną, jeżeli sie do fakcyi Brata swego Jerzego Chmielnickiego przy mieszał a, albo jeżeli, w czym kolwiek przeciwko obowiązku Małżeńskiego wykroczyła, wezwali, a potym albo w Sekwestr dobry osadziwszy albo przynaymniej pilne na nich oko maiąc dextre у uważnie o tych wszczynających się buntach dowiedzieli się, kto był у iest powodem niedawnego w Pułku Hetmańskim Zamieszania, kto, dla czego, у iakim sposobem woyska nasze na tamtey stronie będące znieść intendunt, zgoła abyśćie wierności wasze o wszystkich tey Imprezy circumstantiis okolicz ­ nościach tak przez Ludzi wiary godnych podsciwych świadectwa iawney przez inne dokumenta у dowody pilną у prędką Inkwizycyą uczynili i pewney rzeczy doszli, a kto kolwiek się albo powodem у Pryncypałem albo pomocnikiem już na to zezwalającym pokaże, abyśćie Wierności wasze żad ­ nego respektu nie maiąc у braku osobnie czyniąc sądzili у Dekret swoy zaraz do Exekucyi skutecznie przywodzili. To przed oczyma mając, ze gdyby albo oziębłość jaka w tym była, albo zwłoka zbyteczna nastąpiła, pewnieby ta konjuracya z tych ludzi do ­ mowa wnet ile w tych tu kraiach już nie pierwsza rebcllia sensim uros ­ łaby, a potym у nam samym… iaką trudność przenieść by musiała”. Dan w Obozie pod Dzienicą miasteczkiem d. VII miesiąca Stycznia r. 1664. Отеє той голосний документ, який опісля послужив до кривавої екзе ­ куції й до арештування підозрілих у конспірації. Отже король не хотів ,Смерть Івана Виговського 211 пожертвувати Тетері. Першою жертвою був Ю. Хмельницький. Десь, здається, в перших днях лютого 1664 р. його арештовано і відіслано під сторожею (sub honesta custodia) до Львова з листовною прозьбою Пахов- ського до архієпіскопа — помістити сього зрадника в якімсь певнім місці під вартою — говорить кореспондент х ). В середині лютого вже видко на Правобережжі зміцнену акцію против гетьмана. Появились повстанські ватаги під проводом Сулимки, Рабухи, Скидана, Височана, Гладкого і Варениці. Числять їх на тисячі (до 20 й вище), головні кадри дає Запорожжя, а до них долучаються повстанці з Правобе ­ режжя, верховний провід спочиває в руках Сірка. Чи поважані патріоти одобрили сю акцію і чи дали мандат Сіркові до зачіпної акції, можна сумні ­ ватися. Неєвиключена втім рука Брюховецького та Москви. Якщо пізніші зізнання передвоєнним судом зловленого Сулимки й Рабухи є достовірні, в такім разі між Виговським та Запорожжям вже віддавна було якесь поро ­ зуміння. За словами згаданого Сулимки ще в день «Внебовзяття» найсв. руської панни Марії прислав був київський воєвода до Сірка з зазивом, щоби був йому братом і унявся з ним за віру Христову, обіцяючи бути батьком України. Опісля обмінялись закладниками і на «масляну неділю» мали делегати Сірка у Виговського авдієнцію і Виговський присягнув на євангеліє, що як батько не відступить їх, буде боротися за віру, буде воювати Ляхів, тільки «варував», щоб його не видали Москві. Вони мали почати, а він, щоб мати віру в Ляхів, мав до них пізніше під ’ їздом прилу ­ читися під Київом 2 ). Все то радше подібне на легенду. Щоби Виговський, такий тверезий політик і критичний ум, ангажувався в підприємство, яке без помочи когось з сусідів не мало виглядів на удачу, треба не тільки сумніватися, але уважати за неможливе 3 ). В кожнім разі повстанці виві ­ сили його ім ’ я собі на прапорі і голосили, що Виговського хочуть мати своїм гетьманом і так мали зізнавати діставшись потім у руки Тетері й Махов- ського 4 ). 9 Бібл. Ягайл., Р. ч. 5, ст. 911. Авіза зі Львова з дня 19 лютого 1664 р. 9 Confessatos Dmitra Sulimki Nieboszczyka p. Wyhowskiego Instrumentum do wzbudzonych w Ukrainie buntów przesłuchane w obozie pod Stawiszczami od nas Star- szyny Woyska. Z. Anno 1664 Augusti d. 3. Арх. Чарт., P. 402, ст. 533 — 534. Так зізнання Рабухи, який зізнає, що чув від Сулимки, а також зізнання сього останнього, які із-за загальності! кличів нічого реального не подають, треба брати з дуже великою резервою. Дивно, що нема поданих причин до повстання, нема якогось конкретного плану акції. 9 3 огляду на те, що початок загадкових зносин Виговського з Запорожжям сягає до часів мобілізації з р. 1663, можливо, що Виговський хіба числив у своїх комбі ­ націях на поміч Татарів, які, як знаємо, не бажали мати Тетері гетьманом. В Кримі був тоді везиром давній знайомий Виговскього Сефер-Кази, знаний з антипольської орієнтації. Але десь у вересні усунено його, а заступлено иншим — прихильником Польщі. Б. Осол., ч. 189, авіза з 8 жовтня 1663 р 9 Ibidem, ст. 1544 і далі. ,212 Д-р Василі» Ге р а с н м ч у к Наступи повстанців були несподівані і заскочили спочатку против ­ ників неприготованими до боротьби. Атаки їх були звернені на найваж- ніші пункти: на Чигирин, Лисинку, де тоді була козацька артилерія, і на Ставище, центр польських складів амуніції й технічного знаряддя. Та на їх щастя дуже скоро прибув до здавлення руху Тетеря. Біля Лисянки по- раз перший пробував ставити опір, але видячи перевагу повстанців, від ­ ступив з полковником Маховським на північ. Але не пішов, як можна було сподіватися, до твердині Білої Церкви, а тільки подався з Маховським і деякими панами до Хвастова, де перебував київський воєвода, що прибув в Бару 1 ). В Хвастові при посередництві деяких панів прийшло між Тете ­ рею та ВиговсьКим до згоди — «конвенції», бо загально було звісно, що вони між собою добре не жили. Виговський мав там їх запевнити в своїй вірності для короля (мабуть і присягнув) і приобіцяв Тетері понехати свій намір, бо щось задумував почати, — – пише сучасний свідок * 2 ). ‘) Historva rap. Jana Kazimierza, т. II, ст. 275. «Виговський у Хвастові сидів спокійно, яко такий, що не мішався до повстання, тільки зносився з мітрополітом Тукальським». 2 ) Бібл. Осол., ч. 189, лист до княжної Вишневенької вдови від слуги з дня 23 березня 1664 р., ст. 1544 і дальші реляції, ст. 1551 і 1552. 3 ) Hist. rap. Jana Kazimierza, т. II, ст. 275. 4 ) Пам’ятники Київ. Ком , т. IV, ст. 465. Незнаний автор історії тих часів, а є він добре поінформований про українські справи, оповідає, що Тетеря мав у плані позбутися Виговського і там переконував Маховського, що такий вчинок є волею короля і в розказі на визначення комісії під принципалом треба розуміти не Сулимку, а са ­ мого київського воєводу 3 ). Було це все десь при кінці лютого: мабуть під впливом останніх випадків дня 1 березня видав воєвода свій універсал з заявою, що він гетьманства ніколи не бажав і до нього не стремів, з пов ­ станцями нічого спільного не має, а також не мішається до вибору геть ­ мана, бо, як йому звісно, Тетеря не має наміру зрекатися булави 4 ). Діставши в свої руки пожадану жертву, не випустив уже Тетеря її більше. Мусів воєвода зі своєю дружиною злучитися з військом, — инакше говорячи — дістався під гоноровий надзір. Десь коло 10 березня, прибувши Білій Церкві на відсіч, сконцентрованими силами з співучастю залоги й міщан розбили повстанців і Тетеря виконав над полоненими (коло 1500) смертні екзекуції. Всі вони, як зізнавали, хотіли Виговського мати гетьманом. Коло 15 березня відібрано за допомогою Татар (20.000), що на ­ спіли, Лисянку і на разі Тетеря був паном ситуації. Тут, у Лисянці Махов- ський перевів слідство над Рабухою, від якого довідалися про зносини воєводи з Запорожжям. Крім сього мав Тетеря переловити від Виговського посланця до Сулимки, а Татари переловили посланця Сірка до Виговського з повідомленням про поміч, що надходить. На відбутій нараді польсько- українських старшин, на яку через нездоров’я не явився запрошений воє­ вода, всі набрали переконання й певности про його зраду. Так тоді Тетеря ,Смерть Івана Виговського 213 дав Маховському наказ арештувати воєводу, а сей уночі напав на розло- жений осібно його табор, розігнав військо і звязаного воєводу дав під стислу варту. З Лисянки рушило військо під Вільховець, що займали його повстанці, які йшли від Сірка Виговському на поміч. Відсіч прогнано і тут дня 26 бе ­ резня н. с., як звісно, присудом польового суду під проводом Маховського, короткою процедурою, не даючи сповідника, не узглядняючи прозьби й апеляції до сенаторського трибуналу, компетентного судити сенатора, розстріляно Виговського 1 ). Султан татарський просив за того воєводу київського, просив, щоб йому дарував, відложено до другого дня, а тим- ■часом того-ж дня вранці розстріляно. На другий день послав султан по обіцянку, але сей уже лежав неживий. Показано йому тільки тіло. Жалу ­ вав Татарин, бо мав-би за нього добрий викуп, — оповідає сучасник 2 ). За реляцією Зеленевіцького, у Вільхівці при засуді був Тетеря, але мож ­ ливо, щоб не бути при розстрілі, виїхав. От так то коротко представляється зовнішній хід фактів, звязаних з тим славним в нашій історії політичним мордом українського гетьмана, творця галицького трактату. Але це тільки поверховий, зовнішній хід подій, який цілком не роз- вязує много справ. І нічого дивного: Як звичайно, так і тут, розслід політич ­ ного морду є звичайно утруднений через недостачу реальних достовірних документів, тому що часто властиві виновники чинять через инших з укриття. Поминаючи дуже хитку й суб ’ єктивну вартість поняття політично, вини, одначе зостановимося над нею, а саме, чи дійсно київський воєводаї сенатор Речи Посполитої поніс смерть, як заслужену кару за зраду супроти корони, чи упав жертвою якихось приватних рахунків, або був жертвою помилки, або може політичної провокації. Вже тоді, себ-то 1664 р., для центральних органів не досить було до ­ ставленого акту зізнань з дня 15 березня «w trzeźwym stanie» зізнаючого полковника повстанців, що підписали його 6 нижчих офіцерів Маховського коли на місці була й козацька генеральна старшина. Мусів сей документ мати досить слабих сторін, коли уряд зарядив ревізію процесу, чи краще сказавши, казав доставити якийсь певніший документ. А було се потрібне з огляду на сойм, з огляду на можливі інтерпеляції осіб, які могли впра ­ вити декого в небажаний клопіт, тим більше, що корона, все непевна в своїй владі, сподівалася від неприхильних сторонництв потягнення до відпові- ‘ дальности із-за багатьох справ з його невдалої політики й українського повстання. Для того в секретній інструкції на соймики читаємо: «będzie *) Останні хвилі з життя Виговського від виїзду з Хвастова представлені на під ­ ставі Зеленевіцького: Menioriabilis Victoria de Szeremetno. Crac., 1668, ст.136 _ 147. 2 ) Бібл. Осол., ч. 189, ст. 1547. ,214 Д-р Василь Г е р а с и и ч у к bez wątpienia Artykuł pytać się, dlaczego zabito P. Wojewodę Kijowskiego, у owszem niech będzię, pokaże się zdrada у straszna na śmierć tego człowieka, która gdyby była przewleczona, ciężcy by poszło uspokojenie Ukrainy przez niego zbuntowaney» x ). 1 справді гетьман і полковники посилають другий документ — зі ­ знання Сулимки з дня 3 серпня з 22 підписами, себ-то з підписами майже всеї генеральної старшини, тої самої, що власне підписала й другий доку ­ мент, так звану супліку, з датою ЗО листопада 1664 р., та яка лишається дотепер найважнішим джерелом до смерти Виговського * 2 ). І що-ж? Дійсно, полковники стверджують, що Виговський був у них у підозрінні в забігах на булаву, на некористь Речи Посполитої (!?), та в тім є винен і Махов- ський. Виговський опирався на його зичливості й приязні, він його намо ­ вив і підтримував у тій цілій акції, він знав про поїздки воєводи для з ’ єд- нювання факції, бо навіть сам давав проповідні листи якомусь Бубликові на охотника (?), котрого ватага потім напала на Тетерине військо. А все то Маховський мав чинити в надії на Гратифікацію з маєтку усуненого Те ­ тері. Потім по нарадах під Лисинкою, щоб не вийшла на яву його «конвен ­ ція і промоція» Виговського на гетьманську булаву, взяв його до в’язниці й сповнив екзекуцію. 9 Арх. Чарт., ч. 2099, К. 46. 9 Другий документ з тими самими підписами з дня ЗО листопада 1664 р. — се supplika od starszyny woyska J Kr. Mści. Zaporozkiego powierzona postom до J. Kr. Mci Pana Miłościwego i Rzptey. в вона свого роду доповненням Confessaty із зазначен ­ ням погляду на сю справу старшини. Писана підо впливом Тетері і для його оправдання. Козацька старшина крім Виговського спихає також вину на полковника Маховського,. який се чинив для власного хісна. Здається, що з огляду на уряд не хоче, або може не сміє назвати його вчинку провокацією. Арх. Чарт., Р. ч. 402, ст. 583 — 585. 3 ) Wacław Lipiński, Z dziejów Ukrainy, ст. 301 — 306. Шановний історик був пер ­ шим дослідником, який, бачачи суперечність у документах у справі убивства Вигов ­ ського, висловив переконання що-до провокаторської акції Сев. Маховського. 9 Інтересні погляди, очевидно, двірських сфер, висловив канцлер М. Пражмов- ський у цитованім вже вище листі до N., ст. 51,52 про упалого гетьмана Ів. Виговського. Не до вподоби всім була його самостійність і його зносини з заграницею. Має він .много тяжких провин за собою, можна й належало-б підтягіїути його під публічний суд, але що-ж, — якщо схочемо з ним за статутом поступити, може з розпуки піти в світ (Запо ­ рожжя), а знає його і вміє зискувати фаворн, або втрапити до Карачбеїв і йому подіб ­ них.. Се є коротке резюме міркувань канцлера. Історик Ліпінський у цім поступуванні Маховського спостеріг зручно наставлені сіті на київського воєводу, а функцію провокатора прийняв на себе Маховський, знаний брутальний жолдак 3 ). І дійсно була провока ­ ція, але з боку Пражмовського й Тетері, а комендант Запілля був ужитий тільки як засіб. В Польщі Виговському ніколи не вірили і канцлер Праж- мовський уже 1661 р. носився з думкою чи бо під якимсь претекстом не усу ­ нути колишнього гетьмана зі сцени живих 4 ). ,Смерть Івана Виговського 215 Так він, як і Тетеря побоювалися компромітації тепер за сей похід, якого вони були головними речниками, і щоби сольвувати короля й себе перед відповідальністю, старалися опозорювати невдачу якоюсь перешко ­ дою, якоюсь «vis major», для того якесь, очевидно, не дуже грізне замішання на Україні могло їм бути потрібне. 1 мабуть Пражмовський в обережний, неясний, двозначний спосіб дав Виговському до пізнання охоту уряду в справі зміни осіб на уряді гетьманськім х ). Виговський був надто обереж ­ ний і надто знав світ і людей, щоби себе дати взяти на хитрість пустому Пражмовському. Сей лист мусів він закомун і кувати Маховському, а передо ­ всім мітрополітові Тукальському, а сей, як знаємо, поставив справу на да ­ леко ширшім ґрунті, а може опер на силу Запорожжя, що всіх заскочила. На тій грі обох сторін полягала вся пізніша траґедія подій. Україна довго спливала в крові революції. Тетеря був заслабий су­ проти розбудженого народнього гніву. Небагато помогла й жорстока по ­ міч Чарнецького, іменованого королем Київським воєводою, — положив і він роком пізніше головою. На упір відповідала Україна упором, а на силу силою. Пішли арештування й заслання до Мальборгу. Між даль ­ шими жертвами був, як звісно, мітрополіт Тукальський * 2 ), сестра Хмель- *) Виговський був підчас війни з Пражмовським у’кореспонденції. Ось зразок одного листа, якого зміст для нас дуже загадковий. Лист без дати, тільки з увагою вгорі: Scriptum ante eius песет. Інтересно, іцо сей лист є поміщений біля епітафії Виговського. Ось зміст листа: J W. М. Р. W. Kiiowski. Naywyzszemu Maiestatowi Boskiemu niech będą dzięki, za ciękie za grzechy nasze karanie, у mutuo nos exedentem dismembracyą zniosszy, felicem dat iednego Corporis Reipublicae członkom fakcyą. Więc ze divina bonitas instrumentum sobie operis sui Wm M. M. Pana obrać raczyła, debet in genere Rzecz Wszystka Pospolita to Wm. M. M. Panu, quod Civi amanti Patriae powinna. Ja zas prócz generale, hoc privato etiam Nomine gloriae Wm.M.M. pobiecuię się byc studiosissimum. A Imci Pana Zeliborskiego od ІКмсі iadącego do Wm. M. M. Pana vprosüem, aby pewne moie desiderium proponował Wm. M. M. Panu, któremu iako vpraszam 0 benignam curam, tak nie wątpię ze Wm. M. M. P. pomienione moie desiderium Braterskim przyiąwszy affecteni, onym ze ono metiri zechcesz, co obstringet mię Wm. M M. Panu do vstawicznego wyświadczenia erem iest. Бібл. Осол. Ч. 66, ст. 33. 2 ) Заховалась у Кодексі з турецькими документами в архіві Чарторийських Ч. 612, ст. 481 копія з текстом присяги, зложеної дня 29 травня 1665 р., на вірність короні з підписами Йосифа Тукальського і бедсона Хмельницьків-Грішників. Текст присяги… «odtąd nayjasnieyszemu J. Kazimierowi Krolowi Panu mojemu wiernym у życzliwym będę factii albo iakich kolwiek konferencyi tak iawnych у po- taiemnych Jego Kr. Mści у Oyczyznie szkodliwych z nikim, osobliwie z buntownikami, rebeliizantami kozakami, Moskalami albo z jakim kolwiek nieprzyiacielem J. К. M. у Rzptey miewać у żadnym kształtem czynić nie będę, owszem iesli cokolwiek będę urządzać szkodliwego Panu у Oyczyznie nie omieszkam objawie. Z mieysca które mi Pan Paweł Tetera Hetman Zap. z woli J. Kr. Mści na resydencyą przez ten czes naznaczy, nie zjadę у nie wynidę bez wiadomości i pozwolenia lub. samego J. K. Mści, lubo ter P Tetery. Het. Z. A iako tę przysięgę wykonywam dobrowolnie і. т. д. ,216 Д-р Василі» Тераси м ч у к ницького Олена, Гуляницький і инші. Здається — жінка Тетері найтяжче відпокутовала свою приналежність до «факції» брата і ледви чи не остання повернула на Україну, користаючи з амнестії. Де була в ’ язнена — незна ­ емо. За епілог сеї болючої, спровокованої афери можна хіба уважати лист Ю. Хмельницького з р. 1669, писаний до маршала й гетьмана Ів.Сббеського. Було се останнє слово, що сказали Полякам зі сторони «голови конспіра ­ ції». А сей, так добре в усім поінформований учасник, називає Виговського, «найневиннішою жертвою» сплямленого його кров ’ ю Павла Тетері г ). Але п. гетьман при своїй благодарності й зичливості для маєстату, відміряючи навіть найбільшим своїм ворогам не пам’яттю, і відплачуючись за камінь хлібом, аби лакомі кревні не бігли на майно його (Виговського) сина, просить маєстат його королівську милость віддати для виховання сироту його опіці, з добрами Рудою і Браїлом, — якщо вищих людей не буде воля самим обняти опіку і провінції, — писав, неначе на глум, Тетеря в інструкції на сойм 2 ). *) Петербург. Імператор, бібл., Рук. ч. 151, f. 81, copia listu Chmielnickiego mło ­ dego do Imci Pana Sobieskiego Marszalka у Hetmana Wielkiego Koronnego na Electią w roku 1669. «Ze mi dotąd nie przyszło podziękować W. Mści Panu za przystanie siostry moiey, zdaię to in obliquum tempus, a nie na swoię w tym nieczułosc. W tym iednak nie zosta ­ łem ukontentowanym, kiedy ten filius perditionis et homo abominabilis Tetera, omni dolo plenissimus, ac sanguine Innocentissimi Wyhowii zmazany w tym zostaie dosto- ienstwie. Idcirco ia tak suppono, ze to mortuus Phaenix a nie Wyhowski, bo terra non ope- ruit sanguinem eius, iusz za łaską Bożą na tym mieyscu tysiąc męzow praeter mi He clypeos zrodziło. A o tym nie mowie który siedział w Malborku, ze woli iuśz pić kaffę Turecką aniżeli Bir niemiecki, gdysz nie tylko w obietnicach, ale у w samych darach Polskich, ile iako to mam, mogę mowie, metuo Danaos et dona ferentes. A zasz nie doznam tego na sobie, kiedy mię tak chudego Mnicha, nie wiem oco Ich Mosc Panowie Polacy albo raczey katho- licy, czyli kaci mordowali, zapomniawszy owey mowy. Non est Romanis consuetudo dam- nare aliquem hominem, priusquam is, qui accusatur praesentes habeat accusatores, locum- que defendendi accipiat ad abluenda crimina, quae ipsi obiciuntur. Na cosz mi się lękać naygorszego poganina, kiedy mi się dał znać Polak gorzey plugawego Bisurmanina». 2 ) Арх. Чарт., ч. 402. Instructia na Seym Walny Warszawski… ст. 582. ,Проф. ОЛЕКСАНДЕР ГРУШЕВСЬКИЙ. (К и і в). УНІВЕРСАЛИ ТА ГРАМОТИ ЛІВОБЕРЕЖНИМ РАТУШАМ У XVII В. В перших гетьманських універсалах містам ясно виявляється тема, що скупчувала багато уваги людности, а через те й місцевої влади. Дово ­ диться владі підкреслювати своє добре ставлення до міського магдебур ­ зького устрою взагалі та магдебурзьких урядовців зокрема. Заборони чи ­ нити кривди та нахвалки проти таких магдебурзьких ратушних службов ­ ців ясно показують нам ті напружені відносини, які утворилися між магде ­ бурзькими урядовцями та широкими козацькими масами. Гетьманські уні ­ версали мають на увазі ті частини козацького війська, що переходять че. рез місто, йдучи до місця свого призначення: таким військовим частинам, що на короткий лише час спиняються в місті, не було особливої причини у відносинах до магдебурзьких міщан зрікатися звичайного свого пово ­ дження що-до населення.Переходячи через місто,ці козацькі частини широко використовували стацію і вимагали собі не тільки місця, де можна було перебути, не тільки потрібної страви, але й ріжних речей, які не так просто можна було вивезти з стації. Ті чоботи, панчохи, рукавиці, що їх вимагали козаки, не становили обов’язкової складової частини стації. Але про цю ви ­ могу скаржилися з ріжних місць; з Київа, Ніжена та з инших міст однаково заявляли про надмірні вимоги, які так важко задовольнити і взагалі і спе- ціяльно в умовах спустошення довгої та важкої війни на Україні. Такі поширені скарги показують, що дійсно гетьманові Богдану Хмельницькому доводилось у перші-ж роки свойого гетьманування заступитись за міщан. Стації, постійні здирства, більш чи менш відверті, руйнували добробут мі ­ щанства та утворювали турботний, тривожний настрій серед людности. Крім того зменшені були і инші джерела прибутків. Раніш міста мали свої джерела прибутків, з яких дещо віднято з зміною умов життя, а дещо, хоч і не віднято від міст, але за час війни перейшло до инших рук. Тут були ріжні землі орні, сіножаті, клапті лісу, млини, перевози та инше. Підчас Хмельниччини дещо зайняли кріпко собі селяни та козаки, стали на себе вживати та розробляти, инше — хоч і не відійшло зовсім — але пере- ,218 Проф. О л е к с а и д е р Грушевський ходило з рук до рук і вже не верталось до ратушу. 1 тут міщанство скаржи ­ лось на занепад добробуту, на неможливість виконувати ріжні обов ’ язки, що лежали на його, міщанства, плечах. Київське міщанство мало, напри ­ клад, землі, «яко отъ давнихъ часовъ до майстрату Київського «грунты и сѣ- ножати мають наданые». Покликаючись на попередній свій універсал, «яко первшою ласкою нашою упевнень!», гетьман Богдан Хмельницький в універсалі 1653 р. забороняє козакам займати оці землі, «привлащати неналежнѣ и усильно косити силомоцнѣ» J ). Так само доводилось нагаду ­ вати і про инші джерела ратушних прибутків, як бачимо в універсалі геть ­ мана Богдана місту Козельцю, де потверджено давні збори: надано ці збори на полегшення «тяжаровъ ихъ и для разныхъ расходовъ и на побудоване ратуша въ мѣстѣ Козельцу» 2 ). Як бачимо, і тут в основі лежать побою ­ вання, щоб занепад ратушного господарства не підрізав взагалі міста, не розігнав міщан, не підірвав добробуту місцевости. Друга група скарг має на увазі нищення магдебурзького устрою, образи та зневажання магдебурзьких урядовців, що перешкоджало нор ­ мальній праці ратушних урядовців та зменшувало їх авторитет. В очах козацьких мас узагалі магдебурзький устрій опинився під певним сумні ­ вом. Козацтво зруйнувало старі папські шляхетські порядки, — чи не на ­ лежали до цих порядків також і магдебурзькі порядки з посилками на чуже право? Чи не заслуговують і вони, ці магдебурзькі порядки, цілковитого знищення, а керування міщанством перейде замість того до козацької стар ­ шини? З огляду на такі міркування гетьманська влада мусила взяти на себе потвердження міського магдебурзького устрою, ліквідацію нових невір ­ них поглядів. З цього погляду дуже цікавий гетьманський універсал чер- нигівським міщанам у справі війта Скиндера. Ще перед тим дано було універсал у міських чернигівських справах, і гетьман посилається на нього — «ведлугъ першого листу». Тепер міщанство бажає мати «Иоанна Скиндера за войта и дозорцу мѣста и волости ведлугъ права майдеборского мещаномъ черниговскимъ служачого». На це прохання гетьман затверджує Скиндера на війтівстві, так що він «моденъ теперъ за симъ унѣверсаломъ нашимъ мѣстомъ радити и справовати и волощанами здавна до мѣста належащими». Волощани — поселення Слабин, Рудка, Седнівщина — повинні слухати війта та брати участь у складці, коли буде потреба. Таким чином потверджено про слухняність селян ратушних сіл, які почали були виходити з давнішої слухняности та мусили одержати нагадування про слухняність. Инша важ ­ лива вказівка, що козацьке товариство і старшина повинні шанувати війта та не робити йому ніякої перешкоди. Як бачимо, цей універсал з перших років гетьмана Богдана дає важливі вказівки на відношення гетьманської влади до магдебурзького устрою міст. Цей устрій повинен залишитись, ‘) Ак. Зап. Р., V, No 34. 2 ) А Ю. 3. Р . III, No 363. ,Універсали та грамоти лівобережним ратушам у XVII в. 219 організація міст мала увійти до системи судового та фінансового устрою козацького нового режиму, і через те гетьман оточує уважністю міські ра ­ туші та забороняє перешкоджати їм в їх праці. Подібне-ж має значення і універсал із забороною чинити кривди ніженським магістратовим стар ­ шинам у зв ’ язку з кривдами та образами від козацтва. Які-б не були бажання та стремління деяких груп козацтва, але гетьманська влада вважала за потрібне зберегти традиційну міську ратушну організацію та притягнути її задля деяких своїх завдань. Оцю уважність до міського ратушного устрою ’ можна бачити і в став ­ ленні гетьманської влади до міських прохань в Москві. Поки ще ішло вироблення умов злуки України та Москви, ратушна старшина вирішила звернутись до московської влади, щоб забезпечити свій устрій від козаць ­ ких захоплень. Цікава з цього погляду чолобитна переяслівських де ­ путатів (квітень 1654 р.). Вони прохали загального потвердження всіх прав та привилеїв, які мали від польської влади. Це загальне прохання, яке повторяли і инші такі ратушні делегації в Москві. Але тут крім того зазначено і конкретні втручання, які турбували ратушну старшину та при ­ мушували її шукати собі підтримки в Москві в доповнення до того, що мали вони на свої скарги від влади гетьманської. Як ми зазначили вже, гетьманська влада хотіла підтримати міста, але не завсіди могла стримати в потрібні моменти апетити. І ось від московської царської влади очіку ­ вали тепер більшої допомоги в забезпеченні старого устрою, старого само ­ врядування, до якого втручалась козацька старшина із своїми претен- сіями єдиного козацького устрою. Міщани прохали, щоб «противъ правъ и привиліевъ нашихъ, намъ отъ давныхъ королей польскихъ наданыхъ и служачихъ, соблюдены были и подобный имъ отъ пресв. в. ц. в. навѣки имѣли». В спеціяльній своїй чолобитній прохали ще переяслівські депу ­ тати, щоб не було надмірних вимог від міщанства, щоб дано було на це окрему царську грамоту. Очевидячки, це ті самі скарги міщанства, про які згадували і гетьманські універсали, про що ми вже раніш казали. Пере ­ яслівські міщани зазначили так цю важку практику: «каковъ ни пріѣхавъ старшій или отъ какого старшего высланній, то разныя вымыслы чинятъ и много кормовъ вынуждаютъ и иныя многія тяготы накладаютъ также под ­ водами насъ нестерпимо мучатъ». З огляду на ці вимоги і потрібний пере- яслівським міщанам «собинной привилей» царський. Ще одна маленька рисочка поясняє нам прохання переяслівських депутатів: «и болѣе пановъ имѣти не будемъ» 1 ); очевидячки, козацьку старшину часто спокушала мож ­ ливість удавати з себе старших над міщанами та давати свої накази магі ­ стратовим урядовцям. Визволитись з-під такої опіки та знати одну лише постійну свою владу і її слухатись — це було бажання міщанства. Неясність *) Акты Южн. и Зап. Рос., X, с. 536. ,220 Прсф. О л ексаидер Грушевськи й функцій та неясність взаємних відносин між магдебурзькою владою та козацькою давало широкі можливості всяких втручань до міського само ­ врядування. Инші конкретні прохання переяслівського міщанства в пер ­ шій чолобитній — щоб було повернуто до міста те, що до «города» відняли з мі ­ ського старости 1 ) та собі привернули ріжні пани, як «пригородокъ въ зем ­ ляномъ городѣ и огородовъ», з прибутків — «мостове», капщизну з захован ­ ням за міщанами права вільно собі для власного вжитку готовити напої (516, 536). Київська депутація трохи пізніш також прохала загального по ­ твердження давніх прав, привилеївта вольностей, які мало місто Київ від польських королів, і поруч із тим зазначала деякі конкретні свої бажання — наприклад — повернути до міста ті землі, що їх зайняли бискупи «въ самомъ городѣ часть не малую БисКупей копець зовемую» (X, 614), бо «насилствомъ на земляхъ (міських) села себѣ населили и какъ хотѣли государствовали». Перша царська грамота чернигівським міщанам загально потверджує «права, привилія и свободы черниговскихъ мещанъ», не перелічуючи їх докладно, лише зазначає право вибирати з-межи себе війта, бурмистрів та лавників. Царська грамота ніженським міщанам, потверджуючи давні права та привилеї міста, спиняється на обранні магдебурзьких урядовців та на магдебурзькім суді. Уважне ставлення гетьманської влади до міщанських справ бачимо ми в тім, як гетьман хоче допомогти міщанським депутаціям, що їздили до Москви. Найясніше виявляється ця допомога в справі міської київської депутації. Гетьман дав їй від себе спеціяльний лист, прохаючи царя випов ­ нити прохання Киян: «права и привилія и водности ихъ древніе утвердити и при всѣхъ тѣхъ судахъ и водностяхъ права майдебурского, оставити какъ и сперва при королѣ полскомъ имѣли, о чемъ и мы, Богданъ Хмель ­ ницкій, гетманъ войска запорожского, и все твоего царского величества войско запорожское тебя великого Государя нашего, твое царское вели ­ чество, умоляемъ и за нихъ ходатайствуемъ и просимъ» (X, 610). Тоді-ж і писар військовий Іван Виговський писав від себе до боярина Бутурлина, прохаючи його допомогти київській депутації та звертаючи його увагу на занепад Київа після ворожого находу: «Понежъ они мечемъ и огнемъ отъ Литвы поплѣнены и изнищены» (611). Тут бажання гетьмана допомогти Киянам виступає дуже ясно. Цікаво, що в проханнях до царя повторені деякі ті скарги, з якими звертались і до гетьмана. Вимоги від міщанства, на які скаржились і ра ­ ніш, очевидячки, не припинялись, а до того прилучались вимоги та здир ­ ства і з боку московських переїжджих. Крім згадок у загальних прохан ­ нях, як у проханні переяслівського міщанства, були і спеціяльні про- ’ ) В чолобитній згідно з московською термінологією «отъ посада до города отнято», ст 516, «для подтвержденія посаду», с. 517. ,Універсали та грамоти лівобережним ратушам у XVH в. 221 хання такого змісту, як прохання чернигівських міщан в зв’язку з призна ­ ченням «старого съѣжего двора» під постої переїжджим. Як бачимо, досить швидко міщанські верхи почали шукати собі допомоги та оборони, минуючи гетьмана, який не завсіди міг вповні задовольнити міщан в їх скаргах та побажаннях. Так намічено було шлях до Москви. Що-до магдебурзького міського устрою прохання міст можна поді ­ лити на дві групи. Одні прохання говорять взагалі про потвердження надалі магдебурзького устрою, инші з цього приводу дають деякі конкретні вказівки, що саме треба потвердити та направити певним чином. Про пі давні права в проханні Киян находимо такі рядки, «какъ тотъ богохранимый градъ Кіевъ отъ вѣка отъ благочестивыхъ княжатъ и государей російскихъ Кіевскихъ былъ устроенъ и украшенъ… Права, привилія и волности въ раз ­ ныхъ паданьяхъ служачіе»; московські царі переймають від давніх князів та королів піклування про Київ (X, 613). В листах за Киян від гетьмана Богдана та писаря Ів. Виговського зауважено про «права и привилія и вол­ ности ихъ древніе отъ вѣковъ имъ отъ благочестивыхъ княжатъ и пановъ російскихъ и отъ королей полскихъ наданые» та про «права, привилія, волности… по обычаю нашіе земли и чиновъ древнихъ отъ княжатъ росій ­ скихъ и пановъ благочестивыхъ и отъ королей полскихъ». І тут московські царі продовжують давнішу опіку та турботи про міське життя та про міський устрій. Прохання ці згадують про «суды и волности права майдебурского», не заглиблюючись у деталі цього устрою. Але в деяких містах позначилися вже втручання в окремі галузі місь ­ кого устрою, і можна було говорити про усунення перешкод та гальмування в деяких окремих відділах. Нераз підкреслено в проханнях про право вибирати свою ратушну старшину. В царській грамоті, наприклад, місту Ніжену, зазначено, що міщанство прохало: «По ихъ правамъ и привилиямъ, которые имъ даны отъ королей полскихъ, велѣти имъ войтовъ и радныхъ, которые заседаютъ въ магистратѣ, выбирать межъ себя кого они похотятъ самимъ», на це про ­ хання царська грамота наказує «выбирать имъ войта и бурмистровъ и райцъ и лавниковъ межъ себя лутчимъ и середнимъ і молотчимъ людемъ всѣмъ посполито со всего земского совѣту добрыхъ и знающихъ людей». Такі зауваження про вільні вибори ратушних урядовців дають натяк про те, що фактичні втручання до виборів ратушної старшини дуже обмежували можливість вільного обрання ’ )• Зазначимо тут ще й те, що Кияни просили потвердження свого обраного війта «черезъ привилей… Богдана Самко- вича, которого избрали есмя себѣ доживотнымъ войтомъ и старшимъ го ­ ловою въ томъ богохранимомъ градѣ по правамъ нашимъ» (X, 614); може 9 Про вибір у київських проханнях — X, 615, 619. ,222 Проф. Олекс ан дер Грушевський й тут відбились деякі місцеві суперечки між ратушною старшиною та полковницьким урядом. Про платню своїм ратушним урядовцям спеціяльно нагадували київ ­ ські прохання (X, 618,623); тут надавали великого значення цьому питанню і випросили навіть окрему царську грамоту про платню ратушним урядов ­ цям з прибутків ратушних, як «издавна повелось», згідно з королівськими привилеями (X, 653 — 654). Доводилось також спеціяльно говорити й про магдебурзький суд х ). Прохало міщанство, щоб вибори до суду були зовсім вільні. В царській грамоті Ніжену зазначено на прохання міщан, щоб вільно вибирали мі ­ щани з-поміж себе людей добрих, які-б «судъ судили, бояся Бога въ правду, другу бъ не дружили, а недругомъ не мстили, чтобъ въ судныхъ дѣлѣхъ всѣмъ росправа была въ правду, также кому будетъ въ чомъ какое дѣло до войта и бурмистровъ и до райцовъ и до лавниковъ и имъ на суду судъ давати безволокитно въ правду по ихъ майдебурскому праву». Вказівка про тяганину в суді також, певно, викликана конкретними випадками в умо ­ вах козацько-міщанських непорозумінь. Показаний шлях до Москви при ­ вів швидко до всяких ускладнень. Переносили справу до Москви і тим примушували і инших їхати та витрачатись на таку подорож. В царській грамоті Ніжену читаємо: «Позиваня имъ пи отъ кого чинити не велѣли», ніхто не може сам викликати до Москви в будь-яких справах. Повинні їхати до Москви лише тоді, коли буде царська зазивна грамота в певній справі. «Кто будетъ бити челомъ на ихъ судѣ и на приговоръ намъ вели ­ кому государю н.ц.в. и тогда ихъ нашими царскаго величества зазывными грамотами позивати до нашего царствующаго града Москвы и по нашему царского величества указу такихъ дѣлъ выслушаютъ наши ц. в. бояре і дум- ніе люди и росправу учинятъ». Спеціяльно зауважено, також з огляду на зловживання, що до Москви можна переносити лише справи важніші, а не дрібні: «а позивати ихъ нашими государскими грамотами въ великихъ дѣлахъ, а въмалихъ дѣлахъ нашихъ ц. в. зазывныхъ грамотъ никому ни на ково не давать, чтобъ въ такихъ малихъ дѣлѣхъ имъ мещаномъ напрасныхъ убытковъ не было». Привилеїна магдебурзьке право звичайно перелічували прибутки, які йшли на ратуш. Переяслівці мали також у своїй грамоті на магдебурзьке право вичислення прибутків, але окремо про це не нагадували, крім кап- іцизни (X, 516). Київські прохання надавали значення цій справі, тим більше, що вона була зв ’ язана з виплатою з ратушних прибутків певної суми на воєводський уряд. В Москві зацікавились найбільше цією випла ­ тою, щоб якось не втратити. Конче хотіли познайомитись з самим королів ­ ським привилеєм, а коли-б депутація його немала, відложити справу, аж ‘) Про суд у київських проханнях — X, 615, 619. ,Універсали та грамоти лівобережним ратушам у XVII в. 223 поки в Київі воєводи не «досмотрятъ привилей». Коли депутація пояснила про ратушні прибутки та про виплату з них, московський уряд потвердив стару практику (X, 620). Про торговельні привилеї зазначили в проханні своїм київські міщани, бо якраз вони найбільш з таких привилеїв користались. Кияни поклика ­ лись на королівські грамоти, які давали їм право вільного торгу взагалі (X, 615, 619); царський уряд, розглядаючи оцей пункт прохання київського, зауважив, що Переяславці про це не прохали (X, 619); вирішено було дати право безмитного торгу «въ Черкаскихъ городѣхъ», а як платити київським купцям в Путивлі та в инших містах, про це вирішити згідно з переяслів- ськими привилеями торговельними (619). Право складу в Київі потверджено без особливих вагань, можливо, неясно собі його в Москві уявляли (X, 620, 655). Стару практику нагадували прохання і в праві оборони та укріплень. Київські прохання покликались на королівські привилеї, що звільнили Киян від служби в війську. Обговорюючи цю справу в Москві, бояри мали посилки на «два привилея мѣщаномъ: одинъ, когда билъ на нихъ челомъ Томашъ Замойскій, воевода Кіевскій, что съ нимъ въ обозы ходить не хо­ тѣли, а другой по особому ихъ челобитью». Вирішено, що Киянам «не хо ­ дить въ обозъ, а о городѣ себя оберегаютъ» (X, 621). В зв ’ язку із справою оборони міста порушено також питання про безпеку від вогню: відки ­ нуто штрафування за сидіння з вогнем уночі влітку, але все-ж таки нака ­ зано «съ огнемъ сидѣти въ вечеру и въ ночи съ обереженьемъ» (X, 655). Що-до городової роботи потверджено увільнення Киян «отъ городового дѣла и отъ подѣлки мосту городского: будетъ они не дѣлали, и нынѣ не дѣлаютъ». Покликались міщани на спеціяльний королівський привилей (X, 621). 3 инших, пізніших царських грамот про оборону та будування укріплень згадаємо про царську грамоту м. Ніжену. Міщанство прохало про оборону міста: «о строєне большого города и на то строєне о лесу и о дворовомъ поселеніи и о лготе», на що дано наказ про це «говорить боярину нашему и наместнику белгородцкому князю Григорію Григоріевичу Ромоданов ­ скому да столнику и полковнику и намѣстнику Серпуховскому Артемону Сергѣевичу Матвѣеву да дяку Григорію Богданову на раде съ гетманомъ съ Демяномъ Игнатьевымъ и съ войскомъ запорожскимъ а что о тѣхъ дѣлѣхъ на раде съ гетманомъ и съ войскомъ постановятъ и въ то время нашъ в. г. нашего ц. в. указъ вамъ города Нѣжина мещанамъ будетъ». Тут ми маемо цікавий приклад спільного обговорення справи міської, яка набувала біль ­ шого значення в зв ’ язку з иншими умовами українського життя та звертала увагу центру. До Москви переносили ратуші і деякі справи, які вже викликали на місці певне вагання місцевої влади. Ось справи, наприклад, про повернення містам тих земель, що від міст відійшли. Переяслівські прохання зазна- ,224 Проф. Олекса и дер Гру шевський чали кривди ратушні від старост місцевих та ріжних панів: вони то зайняли «пригородокъ въ мѣстѣ въ валѣ и огородовъ около мѣста лежачіе» * ). Тепер переяслівські ратушні і сподівались одержати від центральної владиге, що викликало на місці, можна думати, вагання місцевої влади. Землі та за ­ селені плаци, які фактично були вже в уживанні та завідуванні влади ста- ростинської, гетьманська влада вважала за доцільніше передати полков ­ ницькій владі, аніж ратушам міським. Київські прохання також зазна ­ чали кривди місту від шляхти місцевої та духівництва католицького: «земли и мѣста, у предковъ нашихъ и у насъ самихъ отъ духовныхъ римскихъ и отъ шляхты насилствомъ поотниманые». Спеціяльно скаржились Кияни, що біскупи київські захопили на себе частину міських заселених земель і так з’явився цілий «Бискупій конецъ». На місці в гетьманської влади ратушні київські не мали надії одержати ці землі і звернулись із своїм проханням до Москви, сподіваючись там одержати те, що хотіли. В Москві охоче під­ тримували та поширювали той погляд, що безстороння, мовляв, Москва дуже часто може виправити кривди від місцевої влади. Але з другого боку, в Москві не хотіли зробити якихось значних помилок і старанно виясняли справу. Про «Бискупій конецъ» вирішено «про то розыскать: напередъ сего та слобода была съ мѣщаны ль и сколко тому, какъ имъ учали владѣть би ­ скупы. Послать Государеву грамоту сыскную» (X, 625); в окремій грамоті київським воєводам про київські ратушні скарги та прохання додано ще «розыскать… сколко въ томъ мѣстъ мѣщанскихъ дворовъ и по чему какихъ доходовъ тѣ мѣщане на бискупа платили и нынѣ кому тѣ доходы даютъ» (X, 657). Обережність московського уряду ясно видно також у справі дав ­ ніх міських земель, що їх захопили шляхта й ксьондзи. Надані ці землі м істу ще за давніх князів великих, років вже з 200, королівських приви- леїв па це не було видано. Київські депутати подали і окрему записку — які саме землі та поселення захопила шляхта собі. Тут зазначено містечко Димер із 150 дворами, села Демидів та Козаровичі, менші села, млини на ріках. З цієї записки в Москві могли бачити, які властиво претенсії київ ­ ського ратушного уряду. В Москві вирішено відмовити, бо надання давні і пізніших привилеїв не було, може, ратушні втратили вже свої права на всі оці землі, села та млини, про що і свідчив-би брак пізніших потверджень влади на оці землі. Справа ускладнялася тим, що недавно все це зайняли козаки, а млин узяв полковник. Бажаючи допомогти міщанам, бажаючи взяти на себе ролю вищої інстанції, що контролює та виправляє діяльність та кривди місцевої влади, московський уряд все-ж таки не хотів сваритись з козацтвом та козацьким урядом. Через те справу про землі колишні ра ­ тушні, а тепер козацькі та полковницькі, в Москві не хотіли рішати без уважного перегляду та обмірковування. Так не було здійснено в Москві ратушних бажань. ‘) Або «пригородокъ въ земляномъ городѣ съ посадомъ и огородами» (Х,516, 535). ,Проф. ВОЛОДИМИР ПАРХОМЕНКО. (Дніпропетровск). ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЛІТИКУ ГЕТЬМАНА САМОЙЛОВИЧА. Постать гетьмана Івана Самойловича, що 15 років (1672 — 1687) був на чолі Гетьманщини у важливу епоху її життя, дуже затушовується через те, що він хронологічно стояв між двома видатними гетьманами, яких події зовнішні висунули на перший план, — між Дорошенком та Мазепою. Звичайно його рахують за виконавця політики — з одного боку Мо ­ скви, з другого — старшини. Але-ж чи так це? Ріжниця в політиці Москви й Самойловича яскраво виявилась, напр., в історії з Чигирином, у 1678 р., в поглядах на відношення до Правобічної України й на згін населення з Правобережжя, в питанні про Слобідську Україну, в питанні про дипло ­ матичні зносини з Кримом та Туреччиною з одного боку й Польщею з дру ­ гого, й инших. Як бачимо, це кардинальні пункти тодішньої політики й державного життя України. Цілком зрозуміло, що не сила була Самой ­ ловича, після Руїни та подій з Дорошенком, піднімати якусь акцію проти Москви; Шведів, як за Мазепи, тоді не було поблизу, а справа спілки з Ту ­ реччиною тільки що провалилася (за останні часи гетьманування Доро ­ шенка), — тому Самойлович, цілком розходячись з Москвою в найважли ­ віших питаннях політики, мусів поки що коритися Москві — і тільки. Також навряд чи можна говорити про згоду гетьмана зі старшиною тоді, коли ненависть до нього старшини виявилась так помітно в кінці його гетьманування. Знов таки цілком ясно, що Самойлович персонально не міг припинити того процесу збагачення старшини з її неправдами, що стояли в звязку з тодішнім розвитком грошового господарства, але-ж він не був виконавцем бажань старшини. Тому, можна гадати, і представник інтере ­ сів старшини — Самовидець так неприхильно ставився до Самойловича х ). У Самойловича можна помітити певний політичний ідеал — план об ’ єд ­ нання всенької України під регіментом одного гетьмана, утворення спад ­ кового гетьманства 2 ), лояльна політика разом як до Москви, так і до Криму *) «Летопись Самовидца», Київ, 1878 р., ст. 169 — 170. 2 ) «Летопись Велична», т. З, Київ, 1855 р., ст. 16. 15 ,226 Проф. Володимир Пархоменко та Туреччини, — негативне відношення до Польщі. Це програм не москво ­ фільський і не старшинський. Попович походженням, Самойлович, очевидно, був представником тодішньої української інтелігенції, що ще з часів Бог ­ дана мріяла про окрему українську державу. Цікаво, що особами, що під ­ тримували Самойловича, були: батько Полуботка — Леонтій, що був у Пе ­ реяславі полковником, та Лазар Горленко. Церковні події 1685 — 1686 рр. навряд чи перешкоджали, на думку Самойловича, цьому планові: тут важ ­ ливо було мати на свойому боці, щоб здійснити свій план, мітрополіта сво ­ яка, а питання принципове могло,-при влучному сполученню обставин, розвязатись потім і в инший спосіб. В звязку з тим похід на Крим турбував Самойловича, — він мусів боятись за Україну, коли вона з усіх боків буде оточена московськими кордонами, якщо Москва захопить Крим. Тому обви ­ нувачення Самойловича в неприємних проти Москви вчинках в 1687 р. Ц і зносинах з Кримом навряд чи не було до деякої міри обґрунтоване певними фактами, бо такі вчинки й зносини відповідали українським інтересам моменту — недарма очевидець Гордон вбачав у степовій пожежі того часу й руйнуванню мостів, скерованих проти московського війська, участь козаків 2 ), — разом з козаками міг цьому співчувати й сам гетьман. Недурно така тяжка кара впала на його сина, що стояв з військом поблизу Татар, а його самого хтів убити Солонина 3 ), київський полковник; не дарма та ­ кож, коли скидали гетьмана, пішли повстання проти «старших» та «знач ­ них» — серед козаків Коломацького табору 4 ) — це міг бути акт протесту проти московсько-старшинської політики — з боку низів, як верхи повста ­ вали проти самого гетьмана на захист її. Несподіване розпорядження Голі- цина про відступ московського війська назад — перед усуненням та за- арештуванням гетьмана, — можливо, стояло в звязку з цим 5 ) — з огляду на якісь відомості про зносини гетьмана з Кримом. Але-ж старшина знову зрадила Україну, промінявши її загально-державні інтереси на свої кла ­ сові й підвела гетьмана під московську кару. Всі ці міркування викликають потребу в новому докладному перегляді подій доби Самойловича й моменту його усунення з посади, — тут уже не можна захищати старого традиційного погляду. х ) «Летопись Самовидца», Київ, 1878, с. 169 — 170. ‘-) Еварницьки й, «Исто- рия запорожских казаков», т. III, СПБ., 1897 р., с. 26. 3 ) В е л и ч к о, т. З, с. 15. *) Вел и ч к о, т. З, с. 22. °) «Киевская Старина», 1886, февраль, ст. Востокова. ,, ВАСИЛЬ ДУБРОВСЬКИЙ. (Харків). ПРО ГИЛЯНСЬКИЙ ПОХІД 1725 РОКУ. Війна Росії з Персією 1722 — 23 року скінчилася придбанням від останньої всього західнього побережжя Каспійського моря (по замиренню 12 вересня 1723 р.) ’ ). Проте місцеві гірські князьки не одразу визнали цей дипломатичний акт, і до нового підданства довелося довгий час приво­ дити їх збройними заходами в надзвичайно важких умовах 2 ). Для цього завоювання російський уряд використав українських козаків: Дербеит- ський похід з 10.000 у 1722 р. Данила Апостола, Сулацький похід з 10.000 у 1723 р. Андрія Марковича, Сулацький похід з 10.С00 у 1724 р. Михайла Милорадовича і нарешті Сулацько-Гилянський похід з 2.000 у 1725 р. Михайла Ограновича, Семена Лизогуба й Кандиби 3 ). Про останній похід залишив цікаві щоденні записи Яків Маркович 4 ), хоч власне ці замітки стосуються тільки до