Архів друкованих видань Всеукраїнської Академії НАУК, 1919-1931 рр.
Видання:
Наукові збірники ВУАН
Відділ:
Історико-філологічний відділ
Випуск №:
62
Назва:
Автобіографія. П’ятдесять літ на сторожі української науки та культури
Автор:
Багалій Дмитро
Рік видання:
1927
Сторінок:
167
Мова видання:
Українська
Текст роспізнано:
ТАК
Дата завантаження:
22.12.2020
Опис:

Збірники наукових праць Всеукраїнської академії наук за 1919-1931 роки

Оригінал зберігається:
Національна історична бібліотека України

На весь екран

Знайшли помилку? Напишіть нам про це на пошту nibu.kyiv@ukr.net

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ, No 62 Акад. ДМИТРО БАГАЛІЙ АВТОБІОГРАФІЯ П ’ ЯДЕСЯТЬ ЛІТ НА СТОРОЖІ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ ТА КУЛЬТУРИ У КИЇВІ З друкарні Української Академії Наук 1927 ,92 (Багалій) Дозволяється випустити в світ. Неодмінний Секретар Академії Наук, акад. Аг. Кримський. Київський Окрліт No 232. 1927. Зам. No 556 — 1000 прим. ,Де що є: Стор. І. Завдання автобіографії й бібліографії ……………………………………………………….. 1 — 6 II. Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) ………………………………………… ……………………. 6- 14 III. Нижча (1865 — 1868) і середня школа (1868 — 1875); університети Київський і Харківський (1876 -1880) …………………………………. ……………………………… 14— 30 IV. Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) ………………………………….. 30 —38 V. Вибори на доцента Харківського університету ………………… . …………………… 38 — 45 VI. Університет під п ’ ятою статуту 1884 р.; боротьба проти нього поступової професури 1884 — 1904 рр ……. ………………………………………………………………. 45 — 64 VII. Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.). 65 — 73 VIII. Моя навчальна праця ………………………………………………………………………. 73 — 78 IX. Наукова праця перед революцією ………………………………………………………………. 78 — 114 X. Моя громадська діяльність перед революцією …………………………………………….. 114 — 126 XI. Навчальна, наукова та громадська праця за десятиріччя, що зминуло од жовтневої революції (1917 — 1927) . . ……………………………………………….. 126 — 146 Бібліографія писаннів за 1878 — 1927 рр ……………………. …. 147 — 163 ,,І. Завдання автобіографії й бібліографії. Уважаю за величезну, ба навіть надмірну собі честь, що най ­ вища в нашій українській Республіці наукова установа — Академія Наук — взяла на себе ініціятиву й організацію мого юбілею. Адже раз-у-раз почував я та й тепер почуваю непоривний звязок з Ака ­ демією од того дня, як вона заснувалася, — а на її організацію й моєї пильної праці покладено чимало, — геть аж до сьогодні. Коло скла ­ дання свого життєпису мусів був заходитися я сам, бо ніхто инший цього зробити не спромітся-б, а тимчасом життєпис цей неминуче потрібен, щоб конкретними й фактичними даними можна було попід ­ бивати підсумки моєї наукової праці. Та автобіографія й бібліографія праць можуть дати самі лиш матеріяли для оцінки моєї діяльности, а саму оцінку робитиме вже громадянство й передусім науковий його осередок. Кажу „ громадянство “ тому, що наукова моя діяль ­ ність ніколи не була суто кабінетна, одірвана од громадського життя, ба навпаки, органічно й принципово з ним звязана, завсіди мала громадський характер. Скількись разів заходжувавсь я писати свої мемуари або, при ­ наймні, складати автобіографію в світлі своєї доби, себ-то таку, щоб була вона не тільки мій саможиттєпис, ба й подавала-б теє загальнеє тло, що на ньому розгорталося моє життя, щоб подала вона характерні риси моєї доби, мого соціяльного оточення. Вважаючи на вимоги юбілею, я особисто повинен зробити все, щоб дати громадянству певний, і яко мога повний матеріял про свою працю — наукову передусім, а тоді громадсько – просвітню, ці-бо дві її стороні вичерпують собою трохи чи й не всі основні інтереси мого життя, його актив, об ’ єктивну питому, мовляв, його вагу. Ці матеріяли, що подати їх мушу я сам, то 1) мій саможиттєпис і 2) бібліографія моїх писаннів. Обертаюся тепер до свого саможиттєпису — його мети та за ­ гального характеру. Чим може зацікавити він сьогочасне громадян ­ ство й передусім, українське? І який має бути його зміст? Визначує це, річ очевидна, мій вік, зміст мого життя й тієї доби, коли я був працював. Сімдесять років — це поважний період у житті окремої людини, а коли він звязується ще з добою, оточенням, громадян ­ ством, науковими та просвітніми його інтересами, одне слово — з розвитком культури й її діячами, то тим самим набирає й історич- Автобіографія Д. І. Б. 1 ,2 Завдання автобіографії й бібліографії ного інтересу, надто для молодшого покоління, що може довідатися про добу другої половини XIX в. з самісіньких лиш літературних пам ’ яток. Історичний інтерес будь-якого мемуара або саможиттєпису залежить передовсім од питомої ваги та певности поданих і висвіт ­ лених у ньому даних і, по-друге, — од того, чи багато важить сам мемуарист в історичному процесі життя. Буває так, — що правда, на жаль, аж надто не часто, — коли обидві ці умові збігаються. Та от найвидатніші українські наукові діячі, — для громадянства — це невіджалувана втрата, — не залишили нам зовсім ані докладних своїх мемуарів, ані саможиттєписів (живий приклад серед українських вчених — це геніальний О. О. Потебня, далі В. Б. Антонович, що описав лиш невеличку частину свого життя, О. М. Лазаревський, що теж не дав ані мемуарів, ані автобіографії). І це велика шкода, бо вони-б могли дати коштовні дані для своєї біографії — і для свого світогляду, і для своєї доби. Та й узагалі українська мемуаристика, треба сказати, дуже вбога, а це шкодить і українській історіографії. Те самісіньке треба сказати і за давні часи: коли число російських мемуарів XVIII й XIX в. надмірно велике, число українських мемуарів надзвичайно мале і такі перлини мемуарної української літератури, як Шевченків щоденник — то явище одиноке. Здавалося-б, що перед ­ усім історики повинні бути мемуаристами, та серед українських істориків ми цього не помічаємо. І навіть автор класичної історії України акад. М. С. Грушевський, що життя й діяльність його являє собою різноманітну та барвисту, так-би мовити, епопею, дав нам лиш коротеньку автобіографію та й те з нагоди двох своїх юбілеїв. Отож і я з нагоди свого юбілею мушу оце скласти свою автобіо ­ графію. Вона, очевидячки, не може бути дуже різноманітна своїм змістом, бо саме життя моє та праця мали були скромне значіння. Переоцінювати його я не хочу: у діяльності моїй не було яскравих моментів загального значіння, бо-ж завсіди од політики й активного тогочасного політичного життя стояв я осторонь. Дотепним термі ­ ном старчика Сковороди кажучи, це була не природня для мене стать; у мене не було нахилу до політичної акції ’ ). І коли треба визначити основну, переважну прикмету моєї вдачі, знайти центр, осередок моїх змагань, розум і зміст мого „буття”, то, підбиваючи підсумки й оглядаючись на своє минуле, я міг-би сказати: 50 років на сторожі української науки й культури”. У цьому лиш і полягає моє право на власну автобіографію, у цьому полягатиме її зміст, у цьому й інтерес її для громадянства, бо-ж я, — і це друга основна прикмета моєї діяльносте, — ніколи не був замолоду, не е тепер і, певен, що й поки віку мого, не буду — кабінетним, замкненим у тісному колі вченим, а — одночасно і вченим, і громадським діячем на *) Саможиттєпис мій — це чималою мірою і мої мемуари, отож, щоб були вони фактично точні, я понаводив у них документальні дані з архівних джерел; за особливо потрібні вважаю їх там, де мова власне про мене йде. ,Завдання автобіографії й бібліографії З тіолі культури. Інтерес моєї автобіографії залежатиме од того, наскільки точно й правдиво відбиватиме вона невпинну наукову :й громадську мою працю протягом чималого таки часу, п ’ ядесять-бо ■років у житті окремої людини — це ціла доба. Та значіння моєї праці не тільки в тім, що була вона невпинна: багато ваги додає їй іще те, що охоплює вона передреволюційну, революційну ще й сучасну добу. Останні десять років у моїй діяльності звязані з революційним жовтнем і тому хоч присвячено їх самій лиш науці та культурі, але науці й культурі радянській. Працював я мало не на самісінькій лиш .Україні: перші 25 років свого життя прожив у культурному осе ­ редку України — в Київі, з 1883 року й до сьогодні перебуваю в культурному осередку Лівобічної України (а тепер столиці всієї України), Харкові; короткий час я проживав у колишньому Петер ­ бурзі, але більшу половину часу й тоді проводив усе-таки в Харкові й взагалі не поривав звязків з Україною. Мав я безпосередні звязки і з иншими частинами України. Але все-таки мушу одзначити, що .головний круг моїх наукових і суспільно-культурних інтересів зосе ­ реджувавсь на Слобожанщині і там я переважно пустив глибоке коріння. Отож, моя діяльність, надто громадська, має значною мірою, мовляв, не так загально-український, як краєвий український харак ­ тер, захоплюючи найбільше Слобідську Україну. Але треба одначе завважити, що в своїх наукових працях я територіяльно завсіди виходив по-за межі Слобожанщини, вводячи в круг навіть спеціяль- них студій і Гетьманщину, і Південну Україну, і певного мірою Пра ­ вобічну Україну (останніми часами, виучуючи на підставі архівних матеріалів революційні рухи в ній XIX в.), і, що найголовніше, я за ­ всіди намагавсь виучувати методологічно українську історію в загаль ­ ному всеукраїнському маштабі, добре розуміючи, що без цього вона може набути занадто місцевого обмеженого характеру — погляду „с своей колокольни”. У своїх розвідках я навіть виходив иноді по-за межі спеціяльно української історії, і студіював питання з істо ­ рії українського письменства, культури, історичної географії й архео ­ логії, звязуючи докупи всі оці дисципліни, як це робив мій учитель В. Б. Антонович та й инші представники української документальної школи. Скажу більше: завдяки конкретним умовам моєї діяльности, як професора (формально) на катедрі російської історії, я студіював для своїх університетських курсів наукову літературу і з історії московської держави, тим більше, що з усіх українських земель ■Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше звязана з Москвою; в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території. Наслідком такого інтересу не виключно до самої української, ба й до російської на ­ родности і до їх історичного процесу були мої синтетичні курси та підручники з російської історії (одного з них, присвяченого спе ­ ціяльно історії московської держави, не опубліковано й досі). Читав ,4 Завдання автобіографії й бібліографії я ще загальний курс (і видав його літографським способом) росій ­ ської історіографії. Але спеціяльних робіт, розвідок з історії Росії’ взагалі я не писав, як це видно з моєї бібліографії, отож усеньку мою наукову працю — в її цілому — присвячено території України та її людності за невеличкими вийнятками, як це було, наприклад, у моїх „Очеркахъ по исторіи колонизаціи степной окраины Моск. Госуд. “ , де я мусів опрацювати і українську, і російську колонізацію,, щоб можна було зрозуміти характерні риси й особливості обох, по ­ рівнюючи їх одну до одної. Зосередження особливої уваги на Слобожанщині мало пози ­ тивні наслідки через те, що дало мені спромогу поглибити свою- працю — і наукову, і громадську переважно на одній території, міцно й органічно звязавши цю працю з місцевим ґрунтом, з місцевими умовами життя, ставати там на шпилях серед суспільства, що само, закликало мене на ці найвідповідальніші провідні високості. Я прагнув, щоб наукова моя праця, переважно, над темами з краєвої історії України, не зробила з мене вузько місцевого істо ­ рика, бо я обробляв і ці теми згідно з вимогами загальної історичної методології в маштабі цілої української історії, а так само чималою мірою й російської. Може, мої курси з російської історії в Харків ­ ському університеті, що я повинен був викладати як професор на катедрі російської історії, і синтетичні огляди російської історії і не давали мені певною мірою працювати над самісінькою істо ­ рією України. Але цього вимагали мої обов ’ язки професора росій ­ ської історії. Складаючи бібліографію своїх праць, я переконавсь, що її не міг-би скласти ніхто, окрім мене самого. Це пояснюється між иншим тими специфічними умовами, що в них видавали свої праці „провінційні робітники” у давній царській самодержавній російській імперії, надто на Україні. Відома сумна доля що-до цього українських вчених, навіть таких славетних, як О. О. Потебня, М. Т. Сумцов, В. Б. Антонович,. О. М. Лазаревський, що мусіли були друкувати свої праці в мало відомих і мало не зовсім невідомих для столиць (Петербурга й Москви)^ виданнях, як місцеві газети, часописи, то-що. О. О. Потебня дру ­ кував свої наукові досліди всеслов ’ янської ваги в „Филологи ­ ческихъ Запискахъ”, „Филологическомъ Вѣстникѣ, видаваних у Во ­ ронежі й Варшаві; М. Т. Сумцов надрукував сотні своїх статтів. у „Южномъ Краѣ”; В. Б. Антонович, що друкував свої історичні праці в „Архивѣ Юго-Западной Россіи”, був через це такий невідо ­ мий як історик України, по-за межами України що одна дуже поінфор ­ мована російська газета надрукувала таке: в відомого, мовляв,. М. Антоновича (критика) є так що й нікому невідомий „однофами ­ лецъ”, себ-то проф. В. Б. Антонович. Статті О. М. Лазаревського розпорошені були теж по місцевих виданнях, аж поки він зосередив свою наукову продукцію в „Кіев. Стар. “, та й цей часопис мав не- ,Завдання автобіографії й бібліографії 5 ‘багатьох передплатників і був мало відомий у Росії. Те саме мушу сказати і про себе: працюючи мало не виключно в Харкові і зде ­ більшого над темами українсько-краєвого характеру, особливо звя- заними з історією Слобідської України, я мусів уміщати свої неве ­ личкі статті переважно в місцевих виданнях, як „Сборникъ Харьк. Ист.-Фил. Общ. “ , як поступові тоді „Харьк. Губ. Вѣд. “ — і лиш почасти міг узятися до їх перевидання в двох збірниках, присвячених історії ■освіти й історії Слобідської України. Друкував там, де можна було надрукувати будь-що з своєї наукової продукції, бо ніколи нічого не пи ­ сав спеціально для часописів аб’о газет на їхні теми. Цим і пояснюється, що розпорошено праці мої по місцевих спеціяльних виданнях, мало не зовсім невідомих для широких кіл тодішнього суспільства. Навіть українці по-за Слобожанщиною мало їх знали. Вийняток становлять мої два підручники з історії Росії (у виданнях Ситіна в Москві), широко популярні серед учителів усієї Росії й України, і моя „Исторія г. Харь ­ кова” (вид. харківської міської управи) та почасти статті друковані в „Кіевской Старинѣ” і, нарешті, — одна праця, по-українськи надру ­ кована в Галичині (про майдебурське право), що галицька інтелігенція залюбки її читала. Так було перед революцією. Одксли настала жовтнева революція, здобув я спромогу в більшому числі примірни ­ ків друкувати свої праці виключно рідною мовою, не так, як було давніш: згадаймо, якими малими накладами друкували свої праці українські вчені перед революцією — Антонович, Лазаревський, і ин. Не маючи змоги видавати свої праці окремими виданнями, ми мусіли були видавати їх у часописах, здобуваючи сами пересічно примір ­ ників 200 (таке число було звичайне для О. М. Лазаревського); ■а одного разу я здобув якихось нещасливих 20 відбиток з „X. Г. В. “ своєї публічної лекції, дарма що тема була аж надто цікава. На ­ ведені в мене факти, гадаю, мають і загальне значіння — змальовують, за яких важких ненормальних умов друкували українські вчені пе ­ ред революцією свої наукові розправи. Це, очевидячки, не треба забувати, оцінюючи їх наукову продукцію й її вагу. Та найбільше наше лихо полягало в тому, що перед революцією через об ’ єктивні умови мало друковано праць українською мовою. Усім відомий той сумний факт, що не тільки давня генерація українських істориків, як В. Б. Антонович, О. М. Лазаревський, а й молодша (тепер давня), як от Ор. Ів. Левицький, я й инші, мусіли були друкувати свої праці по-російськи, дарма що добре володіли українською науковою мовою, бо ті офіційні видання, де вони були вміщені (як Архивъ Юго-Запад ­ ной Россіи, Кіевская Старина, Чтенія въ обществѣ Нестора, Сбор ­ никъ Харьковскаго Историко-Филологическаго Общества), виходили тільки російською мовою, не кажучи вже за щиро російські видання (як Чтенія Москов. Общ. Ист. и Древн. Россіи, як видання Росій ­ ської Академії Наук, то-що). Українську наукову мову було забо ­ ронено і в наших університетських викладах, і в виданнях. Була ,6 Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) деяка спромога посилати свої праці до друку до Львова, але Львів ­ ське Наукове Товариство могло вдовольнити через об ’ єктивні умови- лиш невеличкою мірою цю загальну потребу українських вчених.. І вони мусіли були, здебільшого, обмежитися на тому, що присвя ­ чували свої праці темам зукраїнознавства, але писали їх московською мовою. Кайдани з українського слова взагалі- й української наукової мови зокрема розбила допіру жовтнева ре ­ волюція, давши нечувані можливості для розвитку української куль ­ тури рідною мовою геть на всій Україні. Вона дала й нам, представ ­ никам старої генерації українознавства невимовну втіху працювати вкупі з усіма сучасними науковими діячами не лиш для невеличких гуртків інтелігенції, ба й на користь робітниче-селянським масам в усіх галузях науки. II. Дитячі роки в Київі (1857 — 1864). Народивсь я в Київі року 1857 26 жовтня (ст. ст.) на Подолі,, на Спаській вулиці, що близесенько підходить до Дніпрової набе ­ режної. Це перебування на Подолі в безпосередньому сусідстві, з Дніпром-Славутою не аби-як позначилося на моїх дитячих роках. Проживаючи в такому великому місті як Київ, в умовах неначе-б і міського побуту, стояв я тимчасом доволі близько до місцевої української природи, кохавсь у ній і стихійно нею захоплювавсь. Тодішній Поділ зберіг був чимало рис побутової української ста- росвітчини так само, як і Глубочиця, де жив мій батько, або Звіри ­ нець, де я теж пробував деякий час. Скрізь там проживали численні ремісники-українці, що їх ре ­ мества дали назви декотрим київським урочищам, як от відомі Ко ­ жум ’ яки. Взагалі Київ з його незліченними пам ’ ятками являв собою немов музей старовини; вони були за наочну школу для студій над його історичною топографією й історією. Отож, проживаючи в ньому, зразу на Подолі, а згодом — за студентських уже часів — у Старому Київі, знайомивсь я і з його топографією, і з пам ’ ятками його ста ­ ровини. Одне слово, протягом двацятип ’ ятилітнього свого перебу ­ вання в Київі я так зрісся з цим містом, що зробився з мене щирі ­ сінький киянин. З Київа я робив екскурсії, подорожуючи по його околицях, а користувавсь для цього найбільше староруським „ва ­ рязьким” шляхом, себ-то Дніпром. Дніпро й тоді не тільки одмежо- вував Правобережжя од Лівобережжя, як було воно за князівської ще доби, ба й сполучав їх одне з одним. Не аби-яку вагу для цього об ’ єднання мали човни, що за пращура їхнього була славнозвісна однодеревка, — суденце видовбане з одного дерева. Роля човна в первісній історії Київа була така велика, що з ім ’ ям першого ле ­ гендарного перевізника через Дніпро — Кия перекази звязали й саму назву нашого славного міста. Мій гімназіяльний товариш О. О. Кисіль- (тепер відомий професор-лікар у Москві) покупив був якось човна ,Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) 7 для наших мандрівок Дніпром. І досі пам ’ ятаю, як невеличкий гурток нас молодиків літньої теплої ночи сідав на човна, плив униз, при ­ чалював до якого-небудь Дніпрового острова, що нижче Київа, де стояло в стіжках недавнечко скошене сіно, та й перебував тут цілі ­ сіньку ніч, зарившись у стіжок. На чудовому крайнебі блимали зірки і місяць розливав своє сріблисте проміння по землі. А навкруги тиша й пахощі степового зілля, що серед нього ми розпізнавали і чебрець, і материнку, і м ’ яту. Отакі мандрівки були нам улітку замість одпо- чинку на селі або на хуторі, або на „дачі”. Вчащаючи на Дніпро, я рано вивчивсь плавати, непогано вмів гребти, керувати стерном, а най- любіше було мені — це купатися в його бистрих хвилях. Через оцю мою пристрасть до купання одного разу за малим не скоїлося було лихо, і я був трохи-трохи не загинув. Ще хлоп ’ ям укупі з товари ­ шами купавсь я з плотів, що перегороджували мало не всю річку коло Подолу. Поміж плотами були прогалини, тут ми звичайно й купалися; по цих місцях було дуже неглибоко і коси висовувалися поверх води. Плавати тоді я ще не вмів. Спокійно й радісно тішивсь я в воді, мене пестило, пригрівало й голубило сонечко. Купавсь я довго, аж поки знесиливсь, і от, саме коли був притомивсь, потра ­ пив одразу на глибоке місце, захлинувсь водою та й почав потопати, то виринав, то потопав, аж поки, на моє щастя, прибила мене течія до плота, де сидів і ловив рибу якийся чоловік — він притяг мене до плота за волосся й витяг з води мало не зомлілого; я випустив воду, що її мимохіть занадто багато був наковтавсь, очуняв та й по ­ чимчикував додому. На всеньке життя збереглося в мене почуття людини, що була близько од неминучої смерти, що вже була в її обіймах: ніякого страждання, ніяких мук — і тільки неначе в одному фокусі зосереджено було всеньке недовге моє життя. Та, будь-що- будь, воду та річку я й після того любив. Дніпро ще й тим був мені любий, що вдовольняв мою пристрасть до рибальства. Це була перша і найбільша пристрасть мого дитячого віку, що збереглася дуже надовго: рибалчив я і студентом бувши, і професоруючи, ба навіть намагавсь ловити рибу в Швайцарії в Фірвальдштедтському озері. Звідки взялася та чому розвинулася ця моя пристрасть? — Очевидячки, сприяли цьому умови мого дитячого життя: під боком був риболов ­ ний Дніпро, знаряддя для рибальства було дуже просте й дешеве: треба було лиш покупити за копійку гачка для вудки, насмикати з конячого хвоста волосіни (робити це було, що правда не раз-у-раз безпечно), виламати та обстругати вудлище (і все це самотужки), примайструвати грузила й саморобного поплавця з плящаної затички й гусячого пера, накопати черви на принаду, або наловити мух на верховодку, або захопити з собою хліба чи гороху — і тоді йди на плоти, сідай там та й лови або на поплавець, або на дригалку, себ-то без поплавця, тримаючи вудочку в руках, щоб вона з гачком дрига- лася на дні й приваблювала рибу смачною принадою; на верховодку ,Дитячі роки в Київі (1857 — 1864 ловили рибу, що піднімалася з дна поверх води, ставили иноді пере ­ мет. Ловлячи рибу, я висиджував цілісінькі дні і, взявши з собою хліба та огірка, а то й сала (це вже був бенькет), не вертавсь до ­ дому й на обід — і так що-дня через ціле літо. Рибальство було для мене величезна втіха, але не самісінька лиш утіха, ба иноді й своє ­ рідний промисел. Спеціялізувавсь я на ловінні риби мабуть чи не тому, що ловилася вона постійно ще й по багато. Я звичайно за день наловлював величезну низку до 100 — 150 штук, радісно й гор ­ довито приносив їх додому для хатнього вжитку — у юшку. Але дуже часто в мене її не брали, надто коли вона була дрібна, важко і не варт було зчищати з неї луску. Отож, у таких випадках продавав я ввесь свій полов за велику для мене суму — од 5 до 10 копійок — це був перший мій власний заробіток. Єднання з природою мало добрий вплив і на моє здоров ’ я — стан його потроху поліпшувавсь. Улітку я спав звичайно надворі, багато часу був на повітрі, а не в хаті, де мене важко було вдер ­ жати на-весні, влітку й на початку осени. Зілля в Київі на Подолі було тоді багато: мало не коло кожного будинка був садочок з садо ­ виною й кущами. І при нашому власному будинкові був теж садок з грушами, яблуками, сливами, ба навіть морелями, з кущами агрусу, малини, то-що. Я й тепер пригадую, як мені добре дали пам ’ яткового за те, що я, правда не навмисне, а пустуючи, зламав у нашому са ­ дочку маленьке деревце морелі. Очевидячки, старші хтіли цим показати мені, хлопцеві, що з рослинами треба поводитися дуже обережно. Це „рукоприкладство” мене тоді страшенно образило, але, на моє щастя, ніколи вдруге в мойому житті не трапилося. За дитя ­ чих років я ніколи й нікуди не виїздив з Київа, але моє безпосереднє знайомство з різними місцевостями України — їх природою! людністю — де-далі все збільшувалося, так що, нарешті, з мене зробився свідо ­ мий, так-би мовити, краєзнавець іще тоді, коли цього слова не вжи ­ вали в його сьогочасному значінні. Тут я мимохіть застосував педа ­ гогічне правило — знайомитися з територією, починаючи з свого кутка, хати і переходячи до міста, тоді до його околиць, до краю й т. д. Згадавши трохи за природу, що мене оточувала, переходжу тепер до людей — до своєї родини, до свого соціяльного стану й ото ­ чення. Моя генеалогія така. Мої діди й прадіди були київські ста ­ рожили і належали до цехових київського рибальського цеху. Про це я довідавсь, розшукуючи в київських архівах матеріяли до історії цехів на Україні. В цехових книгах рибальського цеху в Київі, що знайшов я в справах Київської міщанської управи, під 12 березня 1766 р. записано: „Поеднал цех рибальскій Олексёй Багалейко со ­ всем — с куницею аксамалитом, почестью и за 5 рублей”. Це означає, що його прийнято було до рибальського цеху з заплатою в 5 карб, і з переліченими тут вступними внесками. В архівних паперах є вка ­ зівки на цехових Багаліїв і за пізніших часів. В. Б. Антонович опо- ,Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) 9 т.ідав мені, що знав в одному селі на Чернігівщині цілий рід Бага- ліїв. Що-до цього прізвища з філологічного боку, то О. О. Потебня гадав, неначе-б походить воно з тюркської мови, бо його наведено серед тюркських слів в українській мові в Міклошичевому словникові б а г а л і значить по-тюркськи ясний або дорогий. Треба, нагадати собі тут іще такі самі аналогічні суто українські прізвища, як Гама- лій, Худолій. Згадаю і про свого учня М. М. Бакая — українця з Га ­ дяча, що його прізвище, як і моє, тюркського походження: на Україні проходив відомий Бакаїв шлях, що дістав свою назву од мурзи Бака. Треба і взагалі зґадати, що в утворенні української народ ­ ности, і в колонізації України взяли жваву участь ті народи тюрк ­ ського плім ’ я, котрі проживали на її території, починаючи од печенігів, тюрків, чорних клобуків і кінчаючи татарами. Багалійко вписавсь у рибальський цех у Київі ще в 1766 р., значить був київський ста ­ рожил і рибалка, мабуть звязаний з Подолом. Батько мій проживав на Глубочиці, мати — на Спаській вулиці. Материна родина, як і батькова, належала до київського старожилого міщанства. Батько мій був лимар — шив збрую — шлейки, вуздечки, то-що, працював не покладаючи рук, переважно сам, а втім, мав іще декількох учнів. Батько й мати, за тих часів, які я пам ’ ятаю, жили один од одного нарізно. Згадую, що в батьковій хаті під підлогою була зашкурна вода. Батько, що оженивсь удруге після того, як померла моя мати, вмер іще нестарий. Мати моя померла теж середнього бувши віку. Після того, як вона померла, я оселивсь у тітки, що жила в одній садибі з моєю матір ’ ю; матері належав маленький флігель, що перейшов мені в спадщину. Сам я народивсь кволою дитиною, в мене часто бувала пропасниця, як я тепер здогадуюся, малярія, може в звязку з досить багнистим ґрунтом Подола, знов-же неда ­ лечко од нас була гнила Оболонь, де вздовж сусідніх вулиць про ­ ходила канава, й розгорталися гнилі затоки Дніпра, що частенько заливав підчас водопілля сусідні вулиці. Вулиці наші — Спаська, Хо ­ рева являли собою на-весні і в-осени та й улітку багнища, і я зга ­ дую, як губив чоботи, переходячи через наші невибрукувані і без кладок для переходу вулиці. Отож і в Київі на Подолі треба було-б утворювати для школярів feriae luti — „брудні канікули” на зразок таких, що ми знаємо їх у Харкові на початку XIX в. Санітарно-гігіє ­ нічні умови тодішнього нашого життя в Київі були аби-які, надто за дуже важких і сутужних часів водопілля на Дніпрі, коли річка підтоплювала багато сіл на лівому своєму березі й усі низькі київські околиці. Добре пам ’ ятаю цю повідь, коли мені траплялося їздити на човні тими місцями, де хати були затоплені і де иноді стреміли з води самісінькі лиш димарі. Добре пам ’ ятаю, яку сумну картину являв відомий „Контрактовий дім” на Подолі, куди набива ­ лося сила люду з затоплених київських місцевостей — тут були і чоловіки, і жінки, і діти — надто діти — усі з злиденним манаттям, ,10 Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) і все це на підлозі серед страшенної тісноти, бруду, болота, де здо ­ рові були вкупі з слабими на різні пошесні хороби. Базари були теж брудні. І коли Київ одвідувала холера, то боротися з нею було дуже важко, бо мікроби, потрапляючи в Дніпрову воду, неймовірно- поширювалися (чи-ж треба казати, що ніхто аналіз над водою тоді не робив, а за артезіянську воду не було ще й згадки). Пригадую, як од холери в нас у будинкові помер один пожилець-бурсак: жад ­ ної дезинфекції в хаті, де лежав слабий, не зроблено. Про чистоту в приміщеннях дбали не дуже — і блощиць та бліх була сила. Бі ­ лизну прано не надто часто, чоботи частенько таки, як ми казали,, просили каші, одежина наша була з дешевого матеріялу і робили її або хатніми засобами, або в дешевих партачів-кравців і звичайно „на зріст “ (дитина росте, то-ж дарма, що одежа висить на ній як мішок). Скажу тепер про своє матеріяльне становище. Коли померла мати, оселивсь я в тій самій садибі у своєї рідної тітки. Тітка та її дочка шили свити для крамниць, а ті продавали їх приїжджим селянам. Трохи дивно, що селянські свити шили київські кустарі і кустарки, як ота моя тітка. А втім вони додержувалися сільського- фасону для різних категорій покупців: були чоловічі свити, були й жіночі, були й дитячі. Роблено їх з сільського простого сукна. Були широкі кереї, були свити з ґудзиками й без них, різні на колір — чорні, сірі, білі. Односити їх до крамниць мусів був я, дарма що робив це дуже неохоче. Моя тітка мала свій власний маленький, старенький будинок, чолом на вулицю. Він увіходив у склад, так-би мовити, спільного сябринного володіння. За учасників — сябрів було в ньому двоє родин — моя тітка Савицька і Станенчиха. Це не були родичі, а все-ж володіли вони будинком спільно: половина належала моїй тітці, друга половина — Станенчисі, а двори їх одгороджував. один од одного баркан; ґанок половини моєї тітки дививсь просто в садочок сусідки Станенчихи, і сюди виливали всяку-всячину. Шов ­ ковиці моєї тітки схиляли своє гілля в двір тієї-ж сусідки-спільниці володіння і це часом призводило до непорозумінь через отую шов ­ ковицю й иншу садовину: пожильці з обох половин уночі трусили потайки один од одного груші й яблука (груші були ранні, отож і достигали геть-геть перед Спасом). У половині двору моєї тітки стояв ще невеличкий флігель, що за розділом припав був моїй ма ­ тері, а після неї й мені. З ним тісно звязаний був мій тодішній добробут: він дав мені спромогу пильно вчитися, а не ремісникувати,, отож про цього свого годувальника, питимого батька я мушу ска ­ зати окремо. Цей маленький флігель був такий старий, що раз-у-раз. угрузав у землю то тим, то цим своїм боком, і необхідно було часто підважувати його. До всього, мав він на собі декілька покрівель, бо їх стелили одна на одну, і це справляло на мене таке вражіння, наче-б мало не що-року або ремонтують дах, або підважують хатину,. Це вимагало коштів, а тимчасом увесь гуртовий прибуток з пожиль- ,Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) 11 ців не перевищував був 10 карб, на місяць. Та все-таки, по-перше, завдяки флігелеві, і, по-друге, моїм успіхам у школі, мене не тільки оддали в школу, а й як закінчив я її, перевели до повітової, а далі й до прогімназії. І це тоді, коли син моєї тітки, мій брат у перших мусів був обмежитися самою лиш початковою школою, а після цього чоботарювати, другий його брат ще раніше зробивсь золотарем і працював сам без підмайстрів. Цей флігель згодом дав змогу здо ­ бути вищу освіту ще й двом моїм небожам. Наші родички заробляли собі хліб шитвом, моя мачуха торгувала на вулиці біля своєї хатини всяким дріб ’ язком. Як-же назвати той осередок, що я до нього належав за дитячих років? З боку юридичного — це був дрібно-міщанський стан — старо- жили-міщани; що-до праці й професії — ремісничо-кустарний осередок (батько й його діди та прадіди). З боку матеріальних достатків — або середняки, як моя тітка, що мала будинок і бурсаків-столівників, або незаможні, що працювали по наймах. Що-ж до мене-хлопця, то,, може, хтось зарахував-би був мене до рантьєрів серед мого дрібно ­ буржуазного оточення, бо жив я тоді виключно на свою ренту до ­ мовласника (про розмір її я згадував вище). Та чи відповідатиме тодішній дійсності, з її нерозвиненим і не досить ясним класовим розподілом суспільства — ця наша сучасна термінологія? Візьмімо цехових ремісників. Щоб точно визначити, до якої класи вони нале ­ жали, треба було-б знати, як, приміром, працював мій пращур-ри- балка — чи сам, чи мав найманих робітників або учнів. Знов-же й що-до будинків. За давніх часів чимало ремісників та й узагалі мешканців таких міст, як от Київ або Харків, не кажучи вже за пові ­ тові міста, мали власні хати, були домовласники. Це так само, як тепер по селах — мало не кожен селянин має свою хату для себе й сім ’ ї, бо десь-же треба жити й господарювати, а найняти ні в кого. Правда, і давніш чимало було безхатьків, але тип дрібного домо- власництва, що базувавсь, як у натуральному господарстві, на влас ­ них потребах, був дуже розповсюднений. Кияни здебільшого скла ­ далися з міщан і цехових. У торговлі ще за моїх часів збереглася старовина — до Київа привозили чумацькими шляхами сіль і виноград. Приваблював до себе на Подолі силу українських селян-про- чан, що приходили з усієї України на богомілля в Лавру, водомет із Самсоном, що роздирав пащу лева. Його просто називали „Лев” і ми раз-у-раз казали, як і ті селяни, що туди приходили, „ходім до Лева”; нас приваблювали там і прочани і ті глиняні розмальовані коники з їздцем, що так славно свистіли, коли ми, діти, надимали для цього губи, немов грали на якійсь трубі. Цей водограй збудо ­ вано у 1808 р. Дивитися на нього приходило багато люду з сіл, були й процесії на водохрещі. І ці селянські процесії, і зустріч з окремими селянами, що приходили до водомету, знайомили нас, міських хлопців, наочно, так-би мовити, етнографічно з селянами,. ,12 Дитячі роки в Київі (1857 — 1864) і з їх одягом, і з їх розмовами, з їх чистою українською мовою. Инші місця, що їх часто одвідувало селянство, — це були Печерська Лавра, Софійський собор і Михайлівський манастир. Біля цих церков то ­ чилася жвава повсякчасна торговля хрещиками, іконками, знов-же й стрічками, коралями та иншим дріб ’ язком. Це був для нас своєрід ­ ний спосіб знайомитися з українським людом, його мовою, одягом, їжею. За инших провідників української стихії були для мене бур ­ саки, що жили на квартирі й харчувалися в моєї тітки. їм я чималою мірою завдячую свою українізацію — вони були її натуральні про ­ відники: ця молодь за своїх дитячих літ жила по селах серед се ­ лян у суто українському оточенню і, хоч її батьки належали в селі до упривилейованого, духовного стану, мало не вся добре розуміла українську мову та й сама розмовляла по-українськи, любила україн ­ ські народні пісні й співала їх, знала український побут, то-що. Вони товаришували з селянськими хлопцями й дівчатками, мали спільні з ними дитячі гри, засвоювали їх українську термінологію і дуже часто за рідну їх мову була українська. Вони ще більш, ніж їхні батьки, кохалися в українських піснях і, можна сказати, так що й не знали московських. Укупі з ними я теж вивчив цілий цикл пошире ­ них тоді серед молоди українських народніх пісень. Ми складали хор з тих, що жили в нас, і з їх товаришів, і в мене утворивсь вели ­ чезний репертуар українських пісень, що де-далі все збільшувавсь згодом за гімназіяльних і студентських часів. Слова пісень були мені за пам ’ ятки народньої, української словесности, немов мій словник живої української мови, а мотиви я зберегав у своїй добрій музич ­ ній пам ’ яті, і виконував їх у гуртках та сам для себе. Син В. Б. Анто ­ новича Дмитро Володимирович Антонович у своїй спеціяльній моно ­ графії (300 років українського театра (1619 — 1919 р.), Прага, 1925), згадує про аматорські гуртки київських громадян у 60-х і 70-х рр. XIX в. і між иншими згадує й за мене, кажучи, що я співав тенором (стор. 110). Додам до цього, що мене було взято навіть до митропо ­ личого хору, як соліста-дисканта; співав я й по инших церковних хорах, хоч більш по голосу, в хорах гімназіяльних. Між иншим, як гарного співця і знавця грецької мови, мене було запрохано згодом узяти участь у гімназіяльній виставі, коли по-грецьки мав був іти уривок із трагедії Софокла муз. Мендельсона (дуже гарна); у мене витворивсь був власний репертуар сольових українських пісень, як історичних так і гумористичних („Про удовицю”, що я виконував дуже виразно, „Гнався пристав дуже швидко на чиюсь біду”. Вели ­ ким успіхом користувалися українські пісні в лат. перекладі „І шу ­ мить, і гуде, дрібен дощик іде”). З инших пам ’ яток української народньої словесности я засвоїв в усній передачі казки, народні перекази, анекдоти, то-що, але все це значно збільшилося, коли я вчивсь по київських школах і коли я почав знайомитися з книж ­ ними збірками їх. Що-до мого родинного оточення з боку національ- ,Дитячі роки в Київ! (1857 — 1864) 13 ното, то воно дало мені сприятливий ґрунт для засвоєння української мови. Правда, та мова, що її вживали мої близькі, не була чиста українська, а міська, мішана з російською. Проте і в нас, коли зби ­ ралися знайомі, співали українських пісень і добре, розуміли україн ­ ську мову, хоч любили закидати по-російськи. Пригадую один харак ­ терний що-до цього факт. У 1874 році робили в Київі одноденний перепис людности. Прийшли переписувачі і до нас та й запитують мою другу тітку, що силувалася говорити літературною мовою:. „Какой ваш родной язык?” Вона відповідає: „я говорю по-руські “ , і тоді переписувач негайно завів її в графу українців. У побуті моєї родини збереглося багато дечого українського, починаючи од свят і кінчаючи тими звичаями, що були наслідок старовинного українського двоєвір ’ я — як кутя, або, краще сказати, три куті,, то-що. І я пам ’ ятаю, як ходив був перед Різдвом із звіздою, а на новий рік засівати до свого дядька Афоненка на Глубочиці і про ­ мовляв відповідні вірші типу щедрівок з привітанням господареві. Знав я деякі тексти колядок і щедрівок, а так само виголошував великодні вірші, часом, як відомо, густо насичені сіллю, як от: „Єва кинула і ложку да підняла ножку… а Адам злякався сам… стріли вони на дорозі Лота, що у нього така смага з роту”. Ці тексти, засвоївши їх попереду в усному переказі, я згодом вичитував з від ­ повідних фольклорних українських виданнів, ба навіть сам знаходив у літературних архівних джерелах — вони збереглися в мене й досі. Це все було перше зернятко для моїх дальших етнографічних і фольклорних інтересів, що охопили мене з шкільних часів — уні ­ верситету й професорування. Так пробивалася й знаходила собі відповідне місце в моїх ди ­ тячих літах українська стихія. А скрізь навкруги — і в родинному побуті киян узагалі і в усіх школах,- у літературі, в пресі, в театрі, в усьому життю вершків людности панувала й царювала московська мова та культура; далеко менш помітним струмочком пробивалися на київському ґрунті 60 — 70 років инші національні стихії — україн ­ ська, польська, жидівська й инші. Польська стихія перед повстанням 1863 року була досить дужа (у вищих колах суспільства), дарма що з нею вперто боролася вища адміністрація в особі відомого мико ­ лаївського, безрукого, мовляв Шевченко, капрала ген.-губ. Бібікова. Коли я був маленький хлопчик, у Київі, за присудом польового суду, розстрілювали польських повстанців 1863 р. Царське самодержавство ще енергійніш боролося з українським рухом, що за його гасло був Т. Шевченко. Відомо, як тіло його перевозили з Петербургу через Київ. У Київі тоді-ж існувала Українська Громада, що заснував її мій вчитель В. Б. Антонович, а в Київському університеті з польського повстання 1863 р. були українські й польські революційні гуртки хлопоманів. Та це був інтелігентський рух, що мало захоплював масу. Московська стихія, культура й мова були поширені в Київі ,Л 4 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський і впливали на нас, українську молодь, у літературі й особливо в школі, де всього вчено по-московськи і не було української мови, навіть, як окремого предмету. Так зростав я й мої товариші підо впливом двох стихій — рідної української й шкільної московської, двох мов — української і московської. Так почалося за дитинства, так продов ­ жувалося і далі за часів шкільних. Але українську мову, письменство, наукову й популярну українську літературу — дорогоцінні пам ’ ятки народньої словесности ми знаходили по-за мурами школи, і я остільки засвоїв тоді чисту українську мову — народню, літературну й наукову, що міг широко прикласти її в своїй громадській праці. Моя украї ­ нізація не була примусова, мала стихійний характер і закінчилася за студентських часів до 1880 року. Відтоді з мене — назавсіди вже- — зробивсь цілком свідомий українець. III. Нижча (1865 — 1868 р.) і середня школа (1868 — 1875 р.); універ ­ ситети Київський і Харківський (1876 — 1880). Мене ніхто не готував до вступу в початкову школу, — „при ­ ходское училище”. У таку приходську школу на Подолі вступив я без жадного іспиту, ба не знаючи навіть абетки. Курс навчання в такій школі був двохрічний, та дехто вчивсь там і багато довше; пригадую одного такого перерослого вже хлопця, що вибув там аж семеро років. Очевидячки, що перебування в такій школі не обме ­ жували якимсь точним терміном. Знов-же зрозуміло й те, що такі здороваї учні-лінюхи, до того-ж частенько морально розбещені, по ­ гано були впливали і на инших; уся ця компанія забиралася звичайно на задню парту — на „Камчатку” та й гуляла собі там у карт, ба навіть витівала всякові, иноді непристойні пустощі. Я вступив у школу року 1865 та й вибув там три роки: на третій рік залишивсь своєю волею (дарма що міг був закінчити її вже після другого року); за причину цьому був мій вік: р. 1866 мав я тільки 9 років, а до пові ­ тової школи приймали лиш десятилітків. У приходській школі тоді, коли я вчивсь, давні методи навчати грамоти було вже одкинуто (буквоскладову заступлено на звукову). Виведено було старі „субітники”, себ-то березову кашу, що нею годували і за лінощі, і за пустощі, ба навіть просто для порядку. За моїх часів збереглися вже самі лиш спомини про „смотрителя” Понирку, коли все це практиковано дуже широко. Наш-же наглядач Судакевич був освічений педагог нової Пироговської школи; з си ­ ном його, що продовжував свою науку й далі, я приятелював. Взагалі про цю „першу школу в мене збереглися гарні спомини. Скінчив я її з великим успіхом і нагородою. Приходська школа дала мені елементарні знання в читанні, письмі, аритметиці й підготовила до повітової школи („уѣзднаго дворянскаго училища”). Отож сюди я й вступив. Ще за мене пере ­ творено цю школу в чотирикласову прогімназію. Містилася вона ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 15 теж на Подолі. Програмою своєю відповідала вона чотирьом класам гімназії і той хто її закінчував діставав право безпосередньо пере ­ ходити до 5-ої класи гімназії. Програма прогімназії була тоді кла ­ сична, але не така сувора, як за статутом 1871 року. Латинській мові приділено було все-таки чимало часу. На другому місці була математика, далі йшла „естественная исторія”, що її виучували в перших трьох класах. Пригадую, що за підручник була в нас чималенька книжка Горізонтова, і з неї вчили ми в першій класі зоологію, у другій ботаніку і в третій мінералогію. Вчили з книжки, завчаючи її текст без ніякого звязку з живою природою. Тож, ціл ­ ком зрозуміло, що повиходили з нас кепські природознавці, як порів ­ няти до сучасних учнів семилітки. А втім, була тоді велика мода на природознавство, отож і я самотужки узявсь виучувати хімію з Роско, ще й робив хімічні спроби. Що правда, треба сказати, велику вагу мали й сами навчителі. З утіхою й вдячністю пригадую собі свого вчи ­ теля, потім славнозвісного українського статистика Ол. Ол. Русова. З ним я був звязаний згодом дружніми стосунками. Отож він, офі ­ ційно викладаючи грецьку мову, тимчасом робив з нами екскурсії, звязані з історією Київа. Пам ’ ятаю, з яким захопленням він нам опо ­ відав про історичну топографію Подола й його околиць, як він водив нас на „Скавицю” (Щекавику: од легендарного Щека) й звідтіля знайо ­ мив з тим, що розгорталося під горою. З подякою згадую за дирек ­ тора нашої прогімназії Соковича, теж українця. Він теж дбайливо та прихильно ставивсь до нас учнів, впоряджаючи для нас музично- літературні вечірки. На цих вечірках заохочували і мене танцювати, та я не схотів, дарма що згодом брав участь у таких українських танках, як от метелиця, коли танцювали ми всі, не виключаючи й В. Б. Анто ­ новича. Закінчив я прогімназію з першою нагородою, — це вже була друга моя школа. Року 1872 вступив до п ’ ятої класи другої київ ­ ської гімназії, що містилася там, де й була до останніх часів, а саме на Бібіковському, нині Шевченківському бульварі. За директора її був Кустов, за інспектора О. І. Пясецький, що незабаром, за мене-ж-таки, був призначений на її директора замість Кустова, який помер од сухіт. Згадую про О. І. Пясецького з почуттям великої вдячности за його надзвичайно сердечне відношення до мене. Я був за репетитора в його сина і проживав у нього. Добре ставивсь він і до всіх учителів та учнів. Гімназія за його директорування мала гарний склад учителів-викладачів і він, будучи математиком, деякою мірою, ■оскільки це було можна, зм ’ якшував однобокі та суворі вимоги кла ­ сичної системи. Красою гімназії і вчительського персоналу був ви ­ кладач історії Нечипір Степанович Тумасов. Н. С. скінчив курс історично-філол. факультету в Київському університеті р. 1863 за часів українського руху в Київі й університеті. Р. 1870 його було призначено на посаду вчителя до 2-ої київської гімназії. Це був розквіт його педагогічної слави — саме тоді коли я й був його слухачем. ,16 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський Його вабила до себе наукова праця — і він витримав магістерський ’ іспит з російської історії та й захистив у 1872 році дисертацію на тему „Историко-юридическій бытъ русскаго крестьянства”. „Обла ­ дая, такимъ образомъ, обширными познаніями и даромъ живого увле ­ кательнаго слова, Н. С. Тумасовъ вносилъ въ мертвящую скуку обильнаго классицизма въ гимназіи оживляющее начало. Сверхъ того, будучи человѣкомъ, носившимъ въ душѣ своей идеалы всего чистаго и разумнаго, онъ умѣлъ и учащихся располагать къ добрымъ порывамъ”. Так характеризує його в своїй передмові до статті Ту ­ масова „Исторія Кіевской 2-й гимназіи” („Кіевская Старина” 1902, стор. 37) його колишній учень, додаючи, що його лекції з історії були для учнів завсіди за відпочинок од набридлих грещини та ла ­ тини. Одночасно він був штатний доцент історії і в Київській Духовній Академії. Я цілком приєднуюся до цієї характеристики і тільки додам, що він заохочував до наукової праці і своїх підго- тованіших гімназіяльних учнів. Так і я, вкупі з иншими товаришами, працював за його приводом над усесвітньою історією та й перекла ­ дав йому дещо з однієї французької історичної книжки. Під його впливом ми не обмежувалися самим шкільним підручником, а кори ­ стувалися ще й ширшими викладами історії. Можу певно сказати, що мій вибір історично-філологічного факультету й спеціяльно істо ­ ричного відділу був зроблений не без впливу саме од Н. С. Тума ­ сова, бо-ж вчительська рада на іспиті на „аттестатъ зрѣлости”, навпаки, висловлювала побажання, щоб я, як добрий класик, обрав собі спеціяльно класичний відділ. До латинської й грецької мови учні ставилися дуже негативно. Грецьку мову у нас викладав Андрій Данилович Юркевич, добрий її знавець, щирий українець і дуже гарна людина. Иноді ми, котрі краще вчилися, перекладали з ним Іліяду або Одіссею і цим дуже його тішили. Але бувало й так, що захопившись якоюсь нелегаль ­ ною політичною брошурою, ми читали її підчас лекції. Він це добре помічав, але ніколи не перешкоджав нам, а тільки меланхолійно вдававсь з легесеньким докором немов до всієї класи: „Ну того,, тот, перетот (це була його повсякчасна приказка) — своє читають, а в класній праці участи не беруть”, підходив дуже близько до нас,, і, дарма що живовидячки бачив нашу „літературу”, ніяких заходів проти винуватців не вживав. Взагалі ми його любили за його доб ­ рість, знання, за його українство. Другий викладач грецької мови була зовсім инакша людина, — один з тих пересельців з слов ’ янських, земель, що їх викликав міністр освіти гр. Толстой навчати класич ­ них мов. Наш грек був така аморальна людина, що коли до Київа приїхав Толстой і почав ревізувати й нашу гімназію, то цей педагог заздалегідь умовивсь з нами учнями, кого викличе при міністрі і що кому даватиме перекладати немов без підготови. Обдурений міністр був дуже завдоволений з наших успіхів у грецькій мові (так дурили ,Нижча і середня школа; університети Київський ї Харківський 17 його й инші), а нашого грека зараз після цього призначено на ди ­ ректорську посаду. Але він швидко тут прокравсь, і його прогнали. Учні його зневажали і одного разу надрукували в місцевій газеті оголошення, що от там, мовляв (було наведено точну його адресу), продається грецький свинячий „языкъ”). Математику в нас викладав дуже талановитий, хоч не надто працьовитий педагог Сербулов, що иноді (на жаль, рідко) блискуче читав свої лекції. Що-ж взагалі дала нам гімназія, що я скінчив її з золотим ме ­ далей і був занесений на мармурову дошку? Класична основа її взагалі не була раціональна для нас усіх, а особливо для тих, котрі пішли на фізично-математичний, медичний та почасти й на юридичний факультет, власне-ж для мене, що обібрав собі історич ­ ний відділ факультету, стала в деякій пригоді, але в тій лиш частині, що торкалася змісту класичних письменників, особливо істориків, як от Цезар, Таціт, Геродот, Тукідід та инші. Але мета класичної си ­ стеми (запровадив її в нас гр. Толстой) полягала в тому, щоб виучу ­ вати граматику й перекладати навіть з московської на латинську або грецьку мову. Тимчасом це було потрібно лиш для якогось там одного відсотку гімназіяльних учнів, котрі йшли на класичний (зви ­ чайно порожній) відділ. Для цього призначено було силу часу. Передбачувано тут ще одну політичну мету, — щоб ми, гризучи цей граніт класицизму, не мали часу на виучування дисциплін, звязаних безпосередньо з життям; класична система повинна була окрім того знищувати в нас соціялістичні ідеї. Виучування нових мов (французька або німецька), навпаки, стояло дуже низько — це були предмети третьорядного значіння, дарма що в життю були вони дуже потрібні. Не звертали уваги навіть на те, що знати їх (в одміну од мертвих мов) потрібували студенти всіх факультетів у тому й історично-філо ­ логічного. На математику не звертали відповідної уваги, і матема ­ тична підготова майбутніх студентів була погана, менша ніж учнів реальних шкіл, а цим, як навмисне, нормального вступу до універси ­ тетів не було. Про природничі науки, що виучувано їх у перших трьох класах гімназії, я вже казав. Взагалі кажучи, середня школа була аби-яка. Закінчивши гімназію, я, вісімнацятилітній молодик, вступив на історично-філологічний факультет Київського університету на його історичний відділ у серпні 1876 року. Що-ж являв собою цей факуль ­ тет тоді, коли я в ньому вчивсь, і що дав він мені (та й иншим) власне в підготовчому циклі історично-філологічних наук? Буде, мабуть, найкраще, коли я зроблю характеристику своїх професорів, особливо тих, що їх дисципліни й вони сами стояли до мене най ­ ближче. За моїх часів на факультеті викладали такі професори: історію філософії й педагогіку С. С. Гогоцький і А. А. Козлов, грецьку мову Ф. Г. Мищенко і В. І. Аландський, латинську І. В. Цве ­ таев, слов ’ янську філологію А. А. Котляревський, історію російської Автобіографія. Д.І.Б. 2 ,18 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський мови й словесности І. П. Хрущов і І. Н. Жданов, історію всесвіт ­ нього письменства Н. П. Дашкевич, всесвітню історію Ф. Я. Фер ­ ганський і І. В. Лучицький, російську історію В. Б. Антонович і В. С. Іконніков, церковну історію Ф. А. Терновський, теорію і історію мистецтв П. В. Павлов. З них безумовно видатними професорами були чотири викладачі історії — Антонович, Іконніков, Лучицький і Фор- тинський, особливо три перші, далі Котляревський, Дашкевич; за ними йдуть словесник Жданов, класик Мищенко і філософ Козлов. Будь-що-будь, на 14 викладачів було 9 більш-менш видатних; п ’ ятеро з них мали всеросійське, слов ’ янське, ба навіть європейське ім ’ я. Отож склад професорів на історично-філологічному факультеті за моїх часів був більш ніж на половину дуже путящий. І — це особ ­ ливо важно було для мене, — на історичному відділі, де я вчивсь, скупчилися справді видатні сили і як викладачі і як вчені. Звертаюся до їх характеристики. На першому місці, що-до впливу його на мене, стоїть Володи ­ мир Боніфатьєвич Антонович. Народивсь він у 1834 р., закінчив два факультети в Київському університеті — медичний і історично-філо ­ логічний (1850 — 1860 р.). Та тільки за 10 років після цього р. 1870, коли вже вибув 7 років на посаді головного редактора в Київській тимчасовій комісії для розбору давніх актів і видав декілька дослі ­ дів з історії Правобічної України, серед них і магістерську свою ди ­ сертацію („Послѣднія времена казачества на правомъ берегу Днѣпра’ 1 ), зробивсь штатним доцентом російської історії, а р. 1878, здобувши вже докторський ступінь і заживши чималої наукової слави, дістав звання ординарного професора. Вражає надзвичайна повільність його службової професорської кар ’ єри, що різко суперечить зростанню його професорської і наукової слави: оці інтервали по 10 років, очеви ­ дячки, ненормальні, і залежали од тодішніх політичних умов. Та будь-що-будь, коли я вчивсь в університеті, В. Б. Антонович був у розквіті своєї педагогічної й наукової діяльносте. Він читав в університеті такі курси, або, як їх названо в біографічному слов ­ никові професорів Київського університету — „отдѣлы русской исто ­ ріи”: 1) Історію Руси в передмонгольський період, 2) історію південно- західньої Руси, 3) Джерела західньо-руської історії. У цій термінології одбилася тодішня доба. В. Б. Антонович був професор „русской исторіи” і повинен був читати, як це було і зо мною, „отдѣлы рус ­ ской исторіи”, але під цією офіційною термінологією ховався зміст української історії за стародавньої князівської й литовсько-польської доби, а так само начерк українського джерелознавства. Це так точнісінько, як і офіційне видання актів Правобічної України нази ­ валося „Архивомъ Юго-Западной Россіи”, як південно-степова Україна мала офіційну назву „Новороссійскій край”, як періодичний збірник розвідок і матеріялів з археології, історії та етнографії Криму й Пів- ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 19 денної України називався „Записками Одесскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ”. Курси „русской исторіи” було розподілено між Антоновтгчем і ІконнІковим так: перший викладав першу загальну частину її, що захоплювала добу до пол. XIII в. і ще так званий литовський та польський період української історії. Два свої загальні курси В. Б. доповнював ще спеціяльними — історією Галицького князівства, істо ­ рією козаччини, „русскими древностями” і „источниками западно ­ русской исторіи”. Хоч жаден з університетських курсів В. Б. Анто ­ новича не був надрукований, а виходили вони лиш у літографських виданнях, проте вони мали й громадське значіння для своєї доби і не тільки для його безпосередніх слухачів, ба й для сторонніх. Окрім вищезгаданих курсів він ще керував семінаром історії перед- монгольської Руси і історії „Юго-Западной Руси “ ..Читав В. Б. без ніякого ораторського патосу, дуже тихо, але захоплював слухачів змістом своїх лекцій, їх високою науковою вагою й рясно порозки- дуваними в них історичними узагальненнями. Це мої вражіння. А ось що пише инший, — молодшої генерації, — учень і слухач В. Б. Антоно ­ вича проф. В. Ю. Данилевич: „Його лекції давали ясне уявлення про становище даного питання в науці, але одночасно були при ­ ступні навіть для найменш підготованої частини авдиторії і легко засвоювалися нею. Годі лише нагадати, що стародавня доба , руської історії* небагата ні числом, ні повнотою, ні ясністю джерел. Слухачі В. Б. пам ’ ятають, як обережно і з яким знанням вводив В. Б. в такі нетрі для молодих істориків, як значіння географічного фактора в руській історії, як стародавній побут слов ’ ян, як Варязьке питання і т. д. Майже усю обласну історію стародавньої Руси небіжчик повинен був скласти самостійно, бо більша частина монографій, що їй була присвячена, побачила світа дуже пізно. Ще більше праці по ­ винен був він витратити на курси, присвячені історії Південної Руси і Литви ’ ). Значну частину цих відділів історії примушений був скла ­ дати по перших джерелах. Історія цих земель була вкрита в багатьох випадках товстим шаром легенд і чужих науці примішувань; по одному і тому-ж навіть питанню джерела давали діяметрально про ­ тилежні відомості”. Так само характеризує В. Ю. Данилевич і курс В. Б. з археології: тут він давав не тільки історію матеріяльної культури, а й привчав слухачів до правильної наукової методології й обережних висновків. Дуже поважний додаток до його лекцій були його семінари, де розроблювано окремі теми й питання, зосереджені з одного боку на стародавній Київській Русі, а з другого на Литовській. Що-до “ ) Його докторська дисертація — „Очеркъ исторіи Вел. княжества Литовскаго 11 лерша спроба критично викласти початкову історію цього князівства, на підставі дже ­ рел, викликала простору ґрунтовну рецензію його учня проф. Н. П. Дашкевича, що роз ­ міром своїм перевищила працю самого Антоновича. ,20 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський перших тем, то вони (за моїх часів) стосувалися здебільшого до чужо ­ земних джерел для стародавньої Руси. Ці наші студентські реферати потім були надруковані в „Кіев. Универ. Изв. “ і в додатковому збірнику до них ‘)• Окрім цих семінарських тем В. Б. давав ще й теми на медальні праці, що оброблювали їх молоді автори ще уважніш; теми В. Б. давав не випадкові, а щоб на підставі них у цілокупності систематично було розроблено всю „областную” добу Київської Руси. Так воно й сталося * 2 ). ’ ) П. В. Голубовського: „Хроника Дитмара, какъ источникъ для русской исторіи”; К. Врублевського: „Свѣдѣнія о Руси, встрѣчающіяся въ хроникѣ польскаго лѣтописца, Мартина Галла”, Ярмаховича: „Magistri Vincentii Cadlubconis Chronika Polonorum, какъ источникъ для русской исторіи”; И. А. Линниченка: „Вѣче въ Кіевской области”. 2 ) Н. П. Дашкевич (старшої од мене генерації, згодом професор і академик) написав розвідку про Данила Галицького (К. 1873 р.) і його добу, Н. В. Молчановський про історію Подільської землі, П. В. Голубовський і я одночасно про історію Чернігово-Сівер- ської землі. Пізніше вийшла ще низка таких монографій (серед них найвидатніша — „Исторія Кіевской земли” М. С. Гру шевського), що заповнили собою помітну прогалину в історичній науці, перейнятій доти централізаційними поглядами й байдужій до крае ­ вого життя. У цьому велика заслуга В. Б. Антоновича й його Київської школи; дуже коштовна для початкової історії України, вона мала значіння ще й для початкової історії Росії. Вплив В. Б. на зміст цих праць позначивсь окрім методології і в тому, що автори їх вно ­ сили в свої праці археологічний, історично-географічний та етногра ­ фічний матеріял; цього потрібувала краєва метода розробляти мате- ріяли, необхідність дати всебічну історію кожної землі, використати, щоб визначити її межі, історично-топографічні й археологічні дані, що ми знаходили і в працях самого В. Б., як видатного археолога, географа й етнографа, він-бо приділяв цим дисциплінам поважне місце в історичному процесі України. В. Б. Антонович і його істо ­ рична школа висовували на перше місце краєвий і федеративний устрій стародавньої Руси-України, виступаючи тут єдиним фронтом укупі з федералістом М. І. Костомаровим і обласником-великорусом А. П. Щаповим проти централістичних тенденцій у російській і україн ­ ській історії С. М. Соловйова та його школи. Такий був В. Б. Анто ­ нович, як професор, як викладач для тодішніх студентів. A j $ до цього треба додати, що В. Б. Антонович ще зміцнював громадський науковий звязок з своїми слухачами-українцями, так-би мовити, в своїй хатній лабораторії — власному кабінеті, де була розміщена його велика книгозбірня, куди увійшло мало не все, що було не ­ обхідного, цінного й рідкого в усіх галузях українознавства, а не з самої лиш української та російської історії (тепер вона належить Українській Академії Наук). Ще й досі існує будинок В. Б. Анто ­ новича, де живе-бідує його дочка Ір. Вол. Антонович (на розі Жилянської й Кузнечної вул.). Цей будинок одвідували всі, хто так чи инакше був причетний до українського руху й науки. Кого тільки ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 21 не бачив кабінет В. Б. Антоновича, що його єдиною окрасою була лиш велика книгозбірня, археологічна й нумізматична колекція, старо ­ друки та рукописи. Суворому стилеві кабінети й усього приміщення взагалі відповідало й дуже просте вбрання самого професора, що приймав одвідувачів у старезному одязі. Це просте вбрання, що відповідало і його внутрішньому демократизмові, було „притчею во языцѣхъ” серед сторонніх кіл київського суспільства. За инші бази для наукової праці молоди під безпосереднім керуванням В. Б. були — Археологічний музей і Нумізматичний кабінет, що він ними завідував, а так само Київський Архів давніх актів і Тимчасова комісія для ви ­ дання цих актів. Про це згадує В. Ю. Данилевич 1 ), кажучи, що В. Б. цілі години пояснював значіння демонстрованих студентам пам ’ яток старовини. Иноді такі огляди набували характеру систематичних курсів. Так, одного разу В. Б. прочитав в архіві цілий курс сфра ­ гістики, геральдики й палеографії для купки студентів, що бажали ознайомитися з архівною справою, щоб потім заходитися вивчати документи Київського Центрального Архіву. Разом з цим В. Б. на ­ весні робив екскурсії з своїми слухачами по Київу, а після іспитів — і по його околицях, ознайомлюючи їх з історією й пам ’ ятками Київа, київськими околицями, цікавими з археологічного або історичного погляду. Улітку він брав з собою на розкопи декого з своїх слу ­ хачів. Витрачав силенну силу часу на те, щоб керувати підготовою своїх, скажемо, вживаючи сучасного терміну, молодих аспірантів, бо був немов керівник науково-дослідчої катедри історії України. Що-до мене, то В. Б. був керував моєю науковою підготовою з української історії протягом усенького університетського курсу; я раз-у-раз одвідував його кабінет і широко користувався його славнозвісною книгозбірнею, а так само й його відповідними вказівками що-до літе ­ ратури й джерел з української історії, починаючи од стародавньої Київської доби, що нею я найбільше тоді захоплювавсь. Виходив я завсіди од В. Б. навантажений силою книжок, що уважно їх потім у себе студіював. Почав спеціялізуватися я в галузі української історії ще за студентських часів — отож вплив на мене В. Б. був найбільший * 2 ). Не можу не згадати тут ще за те, що Вол. Бон. при ­ щепив мені зацікавлення археологією України і розкопами. Одного літа він узяв з собою на розкопи біля Дніпра цілий гурток студен- тів-істориків, куди ввіходив і я, і там ми під його керуванням за ­ своїли на практиці техніку розкопів. Одзначу одну цікаву подробицю з отієї нашої екскурсії: коли ми спустилися, щоб викупатися, до Дніпра, туди пристав човен з українськими екскурсантами иншого характеру, з Іродіоном Олексієвичем Житецьким на чолі. ’ ) РЬчь В. Е. Данилевича: „В. Б. Антоновичъ, какъ профессоръ” (Памяти В. Б. Анто ­ новича. К. 1909, стар. 41 — 55). 2 ) Див. листи до мене В. Б. Антоновича (Збірник наук.-досл. катедри історії України. Вип. З — 4, стор. 127 — 129). ,22 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський За другий предмет мого уважнішого готування й виучування була російська історія. Її за моїх часів викладав був Володимир Сте ­ панович Іконніков, мій керівник у цій галузі. У нього в семінарі я прочитав (і надрукував) реферата „Зап. о Московіи Пернштейна и Даніила фонъ-Бухау “ .Він поділяв лекції з „русской” історії з В. Б. Ан ­ тоновичем. Отож читав він північно-східню Русь, московську добу й нову історію російської імперії, а так само спеціяльний курс російської історіографії. Викладаючи початкову історію північно- східньої Руси, він робив вступ про історичну етнографію й історію колонізації зазначеної країни. Він був доктор російської історії (його дисертація — „Опытъ изслѣдованія о культурномъ значеніи Византіи въ русской исторіи” К. 1869). За моїх часів він оголошував друком статті з історії російських університетів, бібліографічні огляди кни ­ жок з російської історії, огляд успіхів російської історії за 25 років і низку рецензій. Надзвичайно повно склав він свої літографовані спеціяльні курси з історії Катерининого царювання. Я власне най ­ більше цікавивсь спеціяльним курсом В. Ст. з російської історіогра ­ фії, що був за первісну канву для його капітального класичного „Опыта русской исторіографіи”. Я зберіг це зацікавлення і на май ­ бутнє,. а зробившись професором Харківського університету, сам заходивсь викладати курси з російської історіографії, останніми-ж часами широко користувавсь його „Опытомъ” у тих частинах, котрі були присвячені українським літописам. Я завсіди поважав В. С. Ікон- нікова за надзвичайну невтомність та працездатність й якусь нечу- вану бібліографічну обізнаність, що він її виявив у свойому „Опытѣ русской исторіографіи”, видаванім уже геть згодом (з 1891 року). Мушу до цього додати, що лектор він був дуже невдалий і що слу ­ хало його надзвичайно мало і студентів і курсисток. Історію середньовіччя викладав проф. Фед. Яков. Фортинський — доктор усесвітньої історії, знавець свого предмету та джерел і сякий- такий лектор. За рік перед моїм вступом до Київського університету стародавню історію викладав славний Михайло Петрович Драгоманов, що мусів покинути катедру, залишивши по собі спомин як про тала ­ новитого лектора, гарного молодого вченого й гарячого українського соціалістичного діяча. Ф. Я. Фортинський своїм світоглядом і помір ­ кованістю був його антипод. Пригадую, як він мені дав антикварну тему для семінара — переглянути зміст твору, приписуваного відо ­ мому хроністові Ейнгардові (на семінарі в Ф. Я. Фортинського ми читали його ’ „Vita Caroli Magni” — Translatio reliquiarum Sanctorum Marcelline et Petri. Отож я й мусів був понаписувати чимало про чудеса цих святих як за їх життя, так і по смерті. Ці чудеса були такі неймовірні та чудернацькі, що могли-б убити остаточно віру в чудеса святих взагалі, коли-б така віра в мене була, але її зни ­ щило було вже оповідання Патерика про чудеса ченців з Київо-Пе- черської лаври й про їхню боротьбу з дяиволом. Зовсім инша людина ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 23 був доктор історії й професор нової всесвітньої історії — українець Іван Васильович Лучицький — дуже популярний у студентських колах талановитий викладач (говорив надзвичайно швидко і спочатку тихо, без жадних шпаргалок, заплющивши очі, але трошки згодом захоп ­ лював авдиторію своїм запалом); він був вчений європейського типу, що мав постійні звязки з Західньою Европою й працював у тамтеш ­ ніх архівах над найактуальнішими тоді історичними питаннями й ви ­ давав французькі рукописи сам і вкупі з французькими вченими. Друкував у французьких часописах огляди російської історіографії, а в російських — західньої історії. Особливий успіх мали його ’ праці з історії реформації й історії селянської реформи в Західній Европі з 1789 р. Згодом енергійно почав працювати на підставі матеріялів українських архівів (особливо Рум ’ янцевського опису „Малоросії”) над історією „общиннаго” землеволодіння в Лівобічній Україні. Був видатний земський діяч і член київської української громади. Я до ­ сить близько стояв до нього тоді, коли готувавсь до професури, а він саме починав був працювати над історією Лівобічної України. З инших ближчих до мене професорів згадаю за Федора Гера ­ симовича Мищенка — це був українець, член київської Старої гро ­ мади підчас мого студентства магістр, а з 1881 р. доктор філології, великий знавець, своєї дисципліни. Знаходив часом у ній теми, близькі для української історії, наприклад, реферати на Археологічному З ’ їзді в Київі: „О способѣ исполненія гомеровскихъ поэмъ сравнительно съ малорусскими бандуристами”, „Торговыя сношенія Аѳинской республики съ Босфоромъ”. Він-же переклав з грецької мови 17 кни ­ жок Страбонової Географії, давши передмову й широкі коментарі, а трохи згодом почав працювати над Геродотом. Викладач латинської мови проф. І. В. Цветаев пам ’ ятний для мене тим, що в звязку з студентською проти нього демонстрацією (за те, що він занадто багато вимагав з свойого предмету) я був на 1-му курсі звільнений на півроку з Київського університету, з пра ­ вом негайно вступити до иншого університету. З цього я скористу ­ вавсь та й перевівся до Харківського університету. Тут вибув друге півріччя, склав іспит для переходу на 2-й курс і знов перевівся до Київського університету на 2-й курс, не втративши, отже, року. Цікава подробиця: на університетському суді я заявив, що не був на демонстрації (і це справді було так), але їй спочував. За це спо ­ чуття мене й покарано; згодом я зустрічавсь з Цвєтаєвим, коли вже сам викладав лекції в Харківському університеті. Ворожого почуття до нього в мене не було. Він у цій історії був не дуже винний, і я пригадую, що активні діячі в ній були не студенти-філологи, а медики й математики, що їх підтримували. Це був виступ не так особисто проти проф. Цветаева, як проти класицизму. Мало того, як тепер докладно з ’ ясував проф. Назаревський, на підставі архівних джерел, ця історія стояла в звязку з тодішнім рухом в українських ,24 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський колах, що викликав виїзд за кордон М. П. Драгоманова, попу ­ лярного тоді професора. Взагалі тут збіглася ціла низка подій у сфері українського тодішнього руху — як Археологічний з ’ їзд у Київі, ліквідація „Юго-Западнаго Отдѣла Географическаго Общества”, ганебний указ 1876 р. про заборону українського слова і, нарешті, еміграція Драгоманова. З ’ явилися „освѣдомители”, що писали систе ­ матичні доноси на тодішніх керівників українського руху в Київі; отож їм таки, керівникам отим, приписувано „Цвєтаєвську” історію. Що-до медиків, то серед них була ціла низка свідомих українців, як от М. І. Светухин (згодом професор Харківського й Саратівського університету), Забора, то-що. Я був присутній на доповіді проф. Ла ­ заревського на цю тему в засіданні товариства ім. Нестора Літ. в Київі; поділився своїм вражінням од цієї історії і почув багато для себе нового. На слов ’ яноруському відділі було двоє видатних професорів — проф. Котляревський і проф. Дашкевич, але я, як історик, менш одвідував їх лекції (а все-ж одвідував їхні загальні курси, ба навіть складав іспити). А. А. Котляревський — доктор слов ’ янознавства, дуже видатний вчений, блискучий лектор, українець з Полтавщини. За зустріч з емігрантом Кельсієвим його продержали півроку в фортеці й заборонили вступити на професорську посаду. Його магістерська дисертація „О погребальныхъ обычаяхъ славянъ” (1868 р.) була ви ­ датне явище і в європейській літературі і мала величезне значіння для нас істориків, зокрема для мене. Докторську свою дисертацію присвятив був він балтицьким слов ’ янам. У Київському університеті його обрано р. 1875 (йому було тоді 38 років) з зіпсованим здоров ’ ям; це примусило його покинути виклади в 1881 році. Отож він читав лекції ввесь час, поки я вчивсь в університеті. У нього була чудова спеціальна книгозбірня, і він сам казав, що в ній було все, що вихо ­ дило в світ про російську історію. Нас, істориків, цікавили його праці і? галузі народньої словесности, що студії над нею він ставив ‘ на історичний грунт. Цікавився він і пам ’ ятками української народньої словесности за молодих років на Поділлі. Сам записував був думи та казки. Він був причетний і до українського наукового руху — і тут свого часу мала велику вагу його стаття: „Были ли малорусы исконными обитателями Полянской земли или пришли изъ-за Карпатъ въ XIV в. “ („Основа”, 1862), він-же написав для Академії Наук коштов ­ ний розгляд „Истор. пѣсенъ малорусск. народа Антоновича и Драго ­ манова” і в засіданні товариства Нестора Літописця реферат, при ­ свячений Т. Шевченкові. Ці праці ми високо цінували за їх значіння не тільки для науки, а й для історії українського відродження. Дарма що тримався він осторонь од українського руху в Київі, але для нас симпатії його до того руху були очевидні. Він скеровував свої сатиричні випади проти тих, хто боровсь з українством, надто коли робилося це по-за лаштунками. Згадую тут оповідання В. Б. Анто- ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 25 новича про отакі його гострі слівця. Засідала факультетська рада, де був присутній і проф. С. С. Гогоцький, відомий здавна своїми публіцистичними випадами проти українофілів („Критическій разборъ , Посланія о федераціи*”, „О необходимости русскаго языка въ началь ­ ныхъ школахъ Зап. губ. “, „Еще нѣсколько словъ объ украинофилахъ” і додаток до цієї статті. Обидві в „Рус. В. “ за 1875 р.). Котлярев ­ ський перед тим, як засідання істор.-філ. фак. мало розпочатися, нахиляється через стіл до Володимира Боніфатьєвича та й питає його так, що всі чують: „А не знаєте ли Вы, В. Б., кто написалъ послѣдній доносъ на нѣкоторыхъ профессоровъ (а в тому й на Анто ­ новича)?” — „Но этотъ доносъ безымянный”, одповідає йому Антонович. „Такъ-то, такъ, одказує Котляревський, да я думаю, что тутъ не обошлось и безъ нашего старичка”. А Гогоцький, почувши це, удаючи, начеб-то не чув нічого, каже: „Какъ у меня болятъ зубы — даже ничего отъ боли не слышу”. Усім відомий був свого часу й жартов- ливий вислів Котляревського з приводу прізвища проф. Д. І. Піхна (редактор чорносотенного „Кіевлянина”): „Имена существительныя склоняются, казав він, но есть и такія, которыя спрягаются на по ­ добіе глаголовъ, напримѣръ Пихно: пихну, пихнешь, пихнемъ, пих ­ нутъ”. Доцент і (згодом) академик Дашкевич тільки при мені роз ­ почав свою професорську діяльність і був нам, історикам, відоміший своїми видатними розвідками з історії стародавньої Руси — „Княженіе Даніила Галицкаго” (1873 р.) і „Болоховская земля и ея значеніе въ русской исторіи” (в „Трудахъ Кіевскаго Археологическаго Съѣзда 1874 г. “ і окремою книжкою). Іще більшу вагу мав його критичний розгляд докторської дисертації Антоновича: „Замѣтки по исторіи Литовско-Русскаго государства”. Вийшли вони, що правда, вже геть згодом. Церковну історію викладав професор К. дух. академії Ф. А. Терновський у досить ліберальному й раціональному дусі. Здобув ступінь доктора „русской” історії за свою працю: „Изученіе Византійской исторіи и ея тенденціозное приложеніе въ древней Руси”. Читав монотонно, був дуже нудний і сам нагадував іконо ­ писного візантійського ченця, але в приватному житті була з нього добра, проста й чесна людина. С. С. Гогоцький з духовного роду — професор-антик найзашка- рубліший представник пережитої вже тоді старовини. І студенти, і професори ставилися до нього негативно: як лектор, він викликав у слухачів тільки сміх — з нього глузували. І ось така чорносотенна ще й чудернацька людина поставлена була на чолі вищих жіночих курсів у Київі; цієї внутрішньої суперечности допустилося тодішнє мін. нар. освіти, очевидячки, на те лиш, щоб мати в ньому довірену особу. Пригадую такий епізод. Організатор курсів С. С. Гогоцький на врочистому їх відкритті виголошує промову: „О высшемъ обра ­ зованіи въ примѣненіи къ женщинѣ”. Вдаючись до публіки, і погля ­ даючи на власну дружину, кидає він крилате слово: „Назначеніе ,26 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський мужчины — пріобрѣтать, назначеніе женщины — сохранять”. І ми всі присутні добре зрозуміли особистий зміст цього вислову, бо, справді, — він дуже добре вмів набувати, а його дружина зберегати, дарма що иноді старий „філософ” сам шкодив своїй жінці в її ліберальній діяльності своїми обвинуваченнями українофілів. Читав С. С. Го- гоцький педагогіку в занадто засмальцьованому сурдуті ще й у такій сорочці, що її манжети не ‘ мали шпоньок, а поприв ’ язувані були мотуз ­ ками. І от виступаючи отак перед студентами, проповідував їм: „Пе ­ дагогъ не долженъ быть смѣшонъ: онъ долженъ быть одѣтъ хотя не роскошно, но прилично”. I трохи не був схожий на С. С. Гогоць- кого А. А. Козлов — гарний лектор і вчений, але в нього була чудернацька звичка раз-у-раз носити з собою клунок, де, казали жартома, була переміна білизни на той випадок, коли його заареш ­ тують і завдадуть у в ’ язницю, як це було трапилося з ним передніше. Цілком протилежні один одному були тодішні словесники — доцент Н. П. Хрущов і Н. Н. Жданов. Перший був нікчемний викладач, спізнявся на лекції, з ’ являвсь на них не підготовившись, і тоді ви ­ магав од нас, щоб ми читали „Слово о полку Игоревѣ”. Уважав себе за аристократа і носив завсіди рукавички. Професорську свою посаду мав за низьку для себе й за переходову до вищої, був згодом при мін. Делянові і їздив з Олександром III у перший рік його царювання, як історіограф. І. Н. Жданов тоді допіру починав був свою професорську наукову діяльність. Нарешті, треба ще згадати і про дуже свого часу відомого ліберала-професора П. В. Павлова. Він завідував р. 1859 недільними школами в Київі, і зажив слави своєю відомою промовою „Тысячелѣтіе Россіи”, що за неї був засланий. За моїх часів викладав у Київському університеті історію мистецтва. Лекції його студентів не цікавили, і ми одвідували їх по черзі, а професор перед іспитами закликав нас до себе додому і там, затримавши на цілу добу, зачитував свій конспект і роздавав кожному з нас його питання на іспиті; П. В. Павлов пережив свою славу, і важко було дивитися на його в такому становищі. Брав я участь у семінарі політичної економії в тодішнього доцента Д. І. Піхна, що хоч викладав був на юридичному факуль ­ теті, але слухали його й історики. Це відомий редактор чорносотен ­ ного і україножерського „Кіевлянина”. Цікаво, що в нього я з влас ­ ного вибору зачитав реферата на тему „О прибавочной стоимости въ Капиталѣ Маркса”. Д. І. Піхно був антимарксист; але пригадую, що, добре підкувавшись Марксом (професор знав його слабо), я досить вдало захищав свої, себ-то марксистські тези перед прихильною авдиторією. У моїй книгозбірні й досі зберігся перший том Марксо- вого „Капіталу” в російському перекладі, виданому р. 1872; для цього тому я власними руками зробив палятурки, оправляючи тоді як аматор свої книжки. Це було в 1877 році. ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 27 На юридичному факультеті був дуже видатний професор і та- кий-же вчений М. Ф. Владимирський-Буданов. Я його лекцій не слухав і не був з ним навіть знайомий, але користувавсь з його праць (особливо з хрестоматії та курсу історії „русскаго” права) і згодом спеціяльно працював над такою самою, як і він, темою. Навпаки, особисто близько я стояв до другого видатного про- фесора-юриста — О. Ф. Кістяковського, що, як був я ще студентом, випустив важливу для мене працю: „Права, по которымъ судится малороссійскій народъ”. Вона зробилася згодом за вихідний пункт моїх студій над історією Магдебурзького права в містах Лівобіч ­ ної України. Підбиваючи тепер підсумки даних, що понаводив їх я з своїх власних згадок і вражінь, і перевіривши їх у хронологічних та бібліогра ­ фічних датах за допомогою біографічних матеріялів у відомому „Біографическомъ словарѣ профессоровъ и преподавателей Кіевскаго университета”, виданому під редакціею В. С. Іконнікова (К. 1884 р.), мушу одзначити: історично-філологічний факультет Київського уні ­ верситету протягом мого в ньому перебування (в 1876 — 1880 роки) дав мені дуже багато знаннів з різних галузів історично-філологічних дисциплін; викладачі здебільшого стояли на високому порівні; було чи ­ мало путящих і дуже видатних; історичний відділ завдовольняв мої ви ­ моги що-до історії як усесвітньої, так і російської (Іконніков), а в осе ­ редкові моїх наукових інтересів стояла українська історія; тут, на моє велике щастя, я мав за свого керівника голову тодішньої доку ­ ментальної школи в українській історії — В. Б. Антоновича — він дав мені спромогу вийти на науковий шлях. Були й такі, що давали мені й усім нам дуже мало, иноді нічого; але негативні постаті не робили на нас впливу, бо ми добре розуміли їх розумове й мо ­ ральне вбозтво. Що являв собою тоді Київський університет у його цілому, як вища школа? Я вступив до нього в переходову добу університет ­ ського статуту 1863 року на його переломі підчас його, так-би мовити, кризи, коли вже царське самодержавство, слухняна йому бюрократія й міністерство народньої освіти готувалися скасувати цей найліберальніший статут і замінити його на статут 1884 року. Досить згадати, що на чолі мін. нар. осв. з 1866 до 1880 р. стояв великий реакціонер і прихильник класицизму гр. Д. А. Толстой, що не міг спочувати університетській автономії і що його славно ­ звісний „класицизм” у вищій школі дававсь у знаки саме історично- філологічним факультетам. До цього треба зазначити ще несприят ­ ливі місцеві київські адміністраційні умови. Ганебний наказ 1876 р. , що забороняв українську літературу, видано саме тоді, коли я всту ­ пив був до Київського університету, перед тим одбувсь розгром „Юго-Западнаго Отдѣла Русск. Геогр. Общ. въ Кіевѣ” і виїзд Драго ­ манова за кордон. За куратора київської округи був ген. Антонович. ,28 Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський Серед професури почала де-далі більше набирати сили реакційна націоналістична партія, що особливо виявила себе після 1880 року, коли запроваджено новий статут 1884 р. Щоб остаточно висвітлити питання про свою університетську науку й її впливи на мене, я повинен сказати ще скількись слів про піврічне своє перебування в Харківському університеті після того, як звільнено було мене з Київського університету. В Харківському університетові мені було важкенько і з боку матеріяльного і з боку навчального. Жив я в компанії з декотрими товаришами на кінці Мордвиновського перевулка коло самої річки. Наші найближчі сусіди були „ракли Чортового Гнізда 11 . Слово „ракло 11 невідомого похо ­ дження, здається, циганське і означає „хлопець-зух “ , молодець. Нав- справжки-ж жили вони, промишляючи крадіжками, вкупі колективом у свойому гнізді біля самої річки. Поліції вони не визнавали прин ­ ципово, а вона зверталася до них тільки тоді, коли треба було знайти річ, украдену у якоїсь поважної особи. Тоді поліція звер ­ талася до наших раклів, гарантувала безкарність — і ті повертали вкрадене. Серед цього своєрідного товариства панували правила чести та спартанського поводження: у нас, студентів, як своїх сусідів, що частенько їм допомагали з своїх злиденних коштів, вони ніколи нічого не крали, навіть дрібниць, а до поліції ставилися дуже негативно; пам ’ ятаю, як колись на річці було величезне водо ­ пілля; будинок, де жили наші сусіди, почало заливати водою, а вкупі з ним і його пожильців. Та даремне поліція упрохувала їх посідати в наготовані човни щоб переїхати в безпечне місце — наші приятелі голі (а було це на-весні, тож і холодно ще дуже), попіднімавши ви ­ соко над своїми головами клуночки з злиденним манаттям, стоїчно брели по воді. Брали ми в нашої квартирної хазяйки не по повному обіду, а один на двох або три на чотирьох. Нам-же ще й не доси ­ пали борщу або супу, як це ми встановили, зробивши перевірку. Як потім виявилося, це залежало од того, що наша хазяйка, дарма що була вже аж надто не молоденька (років по-над 60), збирала гроші на весілля та щоб утримувати свого чоловіка. Такого чоло ­ віка вона знайшла в особі якогось старенького (ще старішого од неї) канцеляриста, що поквапивсь на її обіцянку взяти його на повне утримання. Весілля справляли бучно, але його трохи затьмарив несподіваний епізод: коли „молода 11 з „молодим 11 поверталися од вінця до дому, то студентська молодь, демонструючи своє обурення з такого „шлюбу 11 , привітала їх котячим „концертом 11 . Зминуло скіль ­ кись днів, і „молода 11 витурила свойого чоловіка — та й почала давати нам повні порції гарячої страви. Про тяжке економічне становище нашого колектива свідчить і той факт, що ми збирали цілий місяць паперові мішечки, що в них угортали нам у булочній булки, щоб обмі ­ няти їх на три фунти ковбаси — це було для нас „Валтасарове бень- кетування 11 . Але настрій у нас був непоганий: я брав участь у хорі ,Нижча і середня школа; університети Київський і Харківський 29 аматорів, що склав артист Усатов, щоб поставити в Харкові уривки з опери „Демон”. Серед учениць 1-ої жіночої гімназії в Харкові я зажив слави спеціяліста складати „сочиненія” ’ з історії письменства. Перебуваючи на 1-му курсі історично-філологічного факультету Харківського університету, я захоплювавсь був і красним російським письменством і літературною критикою (я перечитав геть усього Бєлінського, Добролюбова, Пісарева, Чернишевського). Наслідком цього було те, що я зваживсь написати й подати свою працю (для переходу на другий курс) не кому иншому, як найсуворішому О. О. Потебні; цю працю писав я на тему з власного вибору: „Типъ Базарова въ романѣ,Отцы и дѣти И. С. Тургенева'”. Щоб зрозуміти вибір такої теми, мушу зазначити, що я тоді був під сильним впли ­ вом Пісарева, але, оскільки згадую (на жаль, цього рукопису в мене немає), я там висловив і деякі свої власні погляди. За мого товариша на курсі був. тоді В. П. Бузескул (тепер член двох академій, а дав ­ ніше мій товариш-професор у Харківському університеті). Він згадав про мене як студента Харківського університету -в привітанні на мойому 25-літньому юбілеї в 1905 році ’ ). Додаю до цього, що на 1-му курсі викладувано тоді загально-освітні предмети, отож з усіх оцих предметів я мусів скласти іспит. Тому я тримав його і в О. О. По ­ тебні, хоч спеціально він викладав на слов ’ яно-руському відділі. Такий самий загальний курс, але порівняльного мовознавства я слухав у В. І. Шерцля. Вада курсу, що я прослухав на факультеті, була його „багатопредметність” — тут були класичні і словесні, і історичні знання — усього потроху і про нас можна було сказати словами казки: „бігла через місточок, вхопила кленовий листочок; бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку”. Та треба, що правда, одзна- чити, що це були пропедевтичні курси, отож вони були корисні для нас тим, що ознайомили нас і з елементами дисциплін слов ’ янських і словесних, з основою порівняльного мовознавства і російської мови; ознайомлення з цією дисципліною на лекціях геніяльного О. О. По ­ тебні, з його своєрідною манірою викладання, коли ми чули ввесь процес його думання, його висновки, ба навіть сами брали в ньому участь, мало для нас величезне значіння, особливо з методологіч ­ ного боку * і 2 ). Для мене курс О. О. Потебні був дуже корисний. Що-до инших пропедевтичних курсів, то тут усе залежало не тільки од предмету, а ще більшою мірою од самого лектора. Окрім О. О. По- ’ ) „З Дм. Ів., казав він, я, як і з М. Т. Сумцовим, знайомий давно вже. Багато хто з вас, мабуть, тільки тепер довідались, що Д. Й. був колись студент нашого універси ­ тету. Це було в весняний семестр 1877 року. Обоє ми тоді були студенти першого курсу,, і вже тоді Д. Й. дивував товаришів своєю працьовитістю й енергією, знанням російської історії. Разом з ним складали ми іспита з психології в Ф. А. (Зеленогорського); пам ’ ятаю, як разом ми підходили не без певного побоювання до того столу, де екзаменував небіж ­ чик О. О. Потебня”. 2 ) Про це докладно сказано в моїй статті: „О. О. Потебня” („Червоний Шлях”, 1924,. 4 кн., 143 — 159). ,зо Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) тебні на факультеті тоді були ще такі професори — Ф. А. Зеленогор- ський (читав історію філософії), курс латинської мови читав Деллен (латинською-ж-таки мовою); грецьку мову викладав професор Псков ­ ський з такою чудернацькою манірою, що викликала сміх. Всесвітню історію викладали В. К. Надлер і М. М. Петров. Перший був декан факультету і історик середньовіччя. Останній — блискучий лектор, дарма що стародавню й нову всесвітню історію читав з заздалегідь складеного тексту; після смерти його друкований курс мав великий успіх; історію церкви викладав у раціональному й ліберальному напрямку А. С. Лебедев; катедра російської історії була вакантна. Склад лекторів був невеличкий; сили лекторські, опріч О. О. По ­ тебні, слабенькі — тим більше, що тоді не читали ні Кірпічніков, ні Дрінов, що викладали в факультеті згодом., Українець був один лиш О. О. Потебня. Взагалі Харківський факультет підчас мого корот ­ кого перебування в ньому стояв нижче од Київського, але все-таки поширив мої знання в деяких дисциплінах, що виходили по-за межі історії, і дав мені змогу познайомитися особисто з його професорами й студентами. Перебування моє в Харкові стало немов за першу екскур ­ сію туди, за пролог до мого дальшого довгочасного перебування в ньому. Наприкінці року я склав іспити з предметів, прочитаних на першому курсі, і на підставі цього іспиту перевівсь на другий курс історично-філологічного факультету Київського університету. IV. Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883). ЗО травня 1880 року я закінчив історично-філологічний факуль ­ тет у Київі і був тоді-ж-таки залишений при ньому готуватися на професора російської історії: Державної стипендії призначено мені на два роки по 600 крб. на рік. Коли закінчивсь цей термін, його продовжено ще на декілька місяців — до початку 1883 року. Стипендія матеріяльно мене забезпечувала і давала змогу присвячувати ввесь час самій лиш підготовчій праці. Протягом півтретя року я повинен був підготуватися до магістерського іспиту з російської історії й на ­ писати та захистити дисертацію з цієї-ж-таки дисципліни на ступінь магістра. Зробити це за такий короткий строк було дуже важко, ба навіть неможливо, дарма що працював я дуже старанно та невпинно і чимало готувавсь бувши ще студентом. Магістерський іспит треба було складати з російської історії, з усесвітньої історії і з політич ­ ної економії. В основі була російська історія у всенькому її обсязі, а саме — стародавня князівська Русь, литовсько-польська доба, мос ­ ковська держава, російська імперія й історіографія; треба було знати, літературу й основні джерела. Далі йшла всесвітня історія й за додатковий предмет була політична економія. Становище кожного іспитованого було важке, — не було рамців для іспиту, і він був у волі екзамінатора. У Петербурзькому університеті була завсіди инша практика: там кожен іспитований, за згодою з екзамінатором, ,Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) 31 вибирав собі обмежену кількість спеціальних питань, а не ввесь курс — і з них і складав іспита. Користуючися справою, що пере ­ ховується тепер у Київському Центральному Істор. Архіві, я можу відновити хронологію і хід свого магістерського іспиту та захисту дисертації на істор.-філ. факультеті Київського Університету. Магі ­ стерський іспит з російської історії я склав на засіданнях історично- філологічного факультету 3 березня, 2 квітня й 15 травня 1882 року. Основний предмет іспиту була російська історія у всенькому її обсязі, включаючи всі три її добі — історію князівської доби, історію Південної і Західньої Руси під владою Литви, Польщі та Москви і російську історію XV — XIX в., а так само систематичний огляд російської історіографії. У моїй власній програмі іспиту, що затвер ­ див її факультет, особливу увагу звертав я на історію стародавньої Руси й України. Програма магістерського іспиту в Київі одрізнялася від такої-ж у Петербурзі, так-би мовити, своїм широким обсягом: магістрант повинен був підготовитися з усіх відділів російської істо ­ рії, включаючи й український, дарма що розмір підготови з них був неоднаковий, так було й зо мною. Скрізь я наводив літературу пи ­ тань, вистудіював усі загальні курси, найважливіші спеціяльні моно ­ графії, а так само був ознайомлений і з найважливішими джерелами для різних діб (включаючи й московську), особливо-ж для старо ­ давньої Руси й України; найменш я був обізнаний з новою історією Росії XVIII — XIX в. Взагалі мені дуже допомагали моя уважливість і нахил до історіографії та бібліографії: вони мені давали змогу вже тоді охопити загальний хід і розвиток російської та української історії, динаміку обох історичних процесів і зорієнтуватися навіть у головній літературі з окремих питаннів. Нахил до українського джерелознав ­ ства та історіографії й систематичну підготову в цій дисципліні я цілком завдячую В. Б. Антоновичеві, а такий-же нахил і підготову з російського джерелознавства В. С. Іконнікову. І той і цей були надзвичайні спеціялісти в цих галузях; В. Б. Антонович читав спе- ціяльний курс для студентів про джерела Південної Руси і був мій керівник у систематичних студіях над літературою й джерелами протягом усього університетського курсу й трьох років стипендіят- ства; таке-ж керування в російській історіографії давав мені В. С. Іконніков — до того обидва вони мали базу для цього керівництва в своїх власних книгозбірнях — обидві, кожна в своїй галузі (україн ­ ській і російській історії) були найповніші на всенькій Україні і тепер належать Першому Відділові Української Академії Наук. „На засіданні 21-го вересня факультет, заслухавши ухвальну рецензію проф. В. Б. Антоновича й В. С. Іконнікова про дисертацію професорського стипендіята, що вже склав і магістерський іспит, Д. Й. Багалія , Исторія Сѣверской земли до пол. XIV в. ‘ , ухвалив: 1) допустити автора до публічного захисту цієї дисертації на одержання ступеня магістра , русской исторіи’; 2) призначити захист на неділю ,32 Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) 26 вересня о 12 годині дня, причому за офіційних опонентів будуть проф. Антонович і Іконніков”. Про це повідомлено було окремими оповістками куратора шкільної округи, проректора університету, всіх професорів і редакції часописів — „Заря” і „Кіевлянинъ”. Захист у призначений термін відбувсь, і історично-філологічний факультет написав про це професорській раді таке відношення 28 вересня: „Професорський стипендіат Д. Й. Баталій, через ухвальну рецензію В. Б. Антоновича і В. С. Іконнікова, був допущений до захисту його дисертації , Исторія Сѣверской земли до пол. XIV в. ‘ , на прилюдному засіданні факультету 26 вересня. Отож, що і іспит і захист дисер ­ тації були визнані за цілком удовільні, факультет клопочеться перед радою професорів, щоб затвердила Баталія і видала йому магі ­ стерського диплома. На засіданні ради університету 29 вересня 1882 року ухвалили: згідно з постановою історично-філологічного факультету і на підставі ПО § загального статута університету, затвердити Дм. Баталія в званні магістра руської історії й видати йому на цей ступінь диплома”. Такі офіційні дані про мою магістерську промоцію. В них що правда, бракує, як ми бачимо, найважливішого документа, не знай ­ деного, не вважаючи на всі розшукування, в Київському Централь ­ ному Архіві, а саме відзиву офіційних рецензентів моєї праці — профе ­ сорів В. Б. Антоновича і В. С. Іконнікова, що на його підставі мене допущено до захисту дисертації. Але я можу навести зміст його з ви ­ писок, що робив свого часу відомий бібліограф Яр. Айзеншток з архівних справ історично-філологічного факультету Харківського університету, коли там вибирали мене на доцента. Цей відзив, як додаток до своєї оцінки, подав декан факультету проф. В. К. Надлер. Гадаю, що буде природніше вмістити її тут, коли описуємо, як прийнято мою дисертацію на одержання магістерського ступеня, ніж тоді, коли я оповідатиму на підставі архівних матеріялів про те, як вибрано мене на доцента, тим більше, що і ті і ті документи виходять з одного архівного фонду. Зміст зазначеного відзиву був такий. Подана од Баталія істо ­ рично-філологічному факультетові Київського університету книга під заголовком „Исторія Сѣверской земли до пол. XIV в. “ являє собою повну й пильно зроблену всезбірку історичних відомостей для історії Сіверщини. Історію цієї землі Д. Багалій розподілює на три частині: перша доба закінчується смертю Чернігівського князя Мстислава Володимировича, другу — удільну доведено до другої половини XIII в. і, нарешті, третя охоплює останнє сторіччя, коли са ­ мостійно існувала була Сіверська земля з пол. XIII до пол. XIV в. Розглядаючи дві перші добі, Б. кожній з них присвячує по троє роз ­ ділів: в одному він розглядає географію території й історію того, як її колонізовано; в другій переказує в прагматичному оповіданні її політичну історію і в третій дає дані для характеристики внутріш- ,Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) 33 нього життя. Третій добі Сіверщини присвячено самий лиш четвер ­ тий розділ, де автор збирає всі злиденні, що збереглися до нас, дані про історичні тогочасні події. Звичайно, в цьому розділі нарис останнього сторіччя дуже неповний і розроблений далеко менш, ніж для двох попередніх; але ця неповнота залежить не від автора, а є наслідок убозтва під той час історичних джерел і неможливости через це скласти на підставі фактичних даних будь-яку суцільну оповідь. Усю працю Б. виконано сумлінно й уміло: він вивчив дже ­ рела і пам ’ ятки, що могли стати за матеріял для його теми, і витяг з них усе істотне. Не обмежуючись суто історичним матеріялом, автор звернувсь до допомічних для історії дисциплін і дістав дані, що освітлюють історію Сіверщини, з погляду археології, нумізматики й етнографії, скористувавшися ними вдало, уникнувши і прогалин і зайвих непотрібних йому подробиць. Б. перевіряє думки, висловлені про його тему в своїх попередників; він наводить ці думки в своїй книжці для кожного питання і вказує на їх поступінний розвиток. Взагалі, працюючи над джерелами, Б. раз-у-раз має на увазі вимоги історичної критики й доводить своє вміння орудувати науковими мате- ріялами. Деякі частини його книги являють собою його власні ви ­ сновки, що здобув він з літописів і инших джерел, як от досліди над складовими частинами людности, котра увійшла до Сіверських князівств, указівка на історичні особливості сіверян, радимичів, і вя- тичів, про колонізацію на схід і південний схід, характерні риси сіверських князів у їх боротьбі з половцями. Праця Б. взагалі звя- зана з сучасним нам опрацюванням російської історії, що хоче висвіт ­ лити краєве життя окремих частин руської землі; вона запорожнює ще одну прогалину в низці монографій, присвячених російській істо ­ рії (Корсакова, Іловайського, Беляева, Костомарова, Дашкевича, Бор- заковського, то-що). На підставі всього сказаного ми гадаємо, що книга Б. цілком відповідає тій меті, з якою подано її факультетові, і може бути прийнята як магістерська дисертація. Що-до цієї оцінки, то я повинен сказати, що вона не торкнулася хиб її наукового апарату — браку точних покликуваннів на цитати з деяких авторів. На це звернув усеньку увагу в своїй рецензії на мою книгу І. А. Линниченко. Я написав вичерпливу йому відповідь. Авто ­ ритетну й наукову рецензію на цю-ж мою книгу склав талановитий П. В. Голубовський, що одночасно зо мною написав і надрукував книжку на цю-ж тему і потім зайняв катедру В. Б. Антоновича; вона давала мотивовану й позитивну її оцінку. „Силу матеріялу, каже він, зібрав автор у своїй праці, як у джерелах першої руки, так і в історичних статтях, що торкаються цього питання. Увесь матеріял перероблено дуже майстерно і здається, що немає жадного цікавого факту в історії Сіверської землі, що на нього автор не звернув-би уваг и “ . Кидаючи тепер ретроспективний погляд на свою дисертацію, Автобіографія. Д.І.Б. З ,34 Готування до наукової праці в Київі (1380 — 1883) я мушу одзначити, що написано її занадто спішно і не досить переві ­ рено, хоч вона увійшла до наукової обихідки й протягом 45 років була з неї справді, як кажуть рецензенти, повна й певна всезбірка істо ­ ричних відомостей з історії Сіверщини як у джерелах першої руки, так і в історичних статтях. І вже тоді я почав був розшукувати матеріяли до дальшої історії Сіверщини: перебуваючи влітку в селі Сваркові на Чернігівщині, я розбирав там архів Маркевичів. Я зробив подорож до Харкова, щоб ознайомитися там з архівом Малоросійської колегії. Така була моя підготова в Київському університеті для само ­ стійної лекторської й наукової праці. Підбиваючи тепер об ’ єктивно її підсумки, я-б сказав так. Для читання лекцій з історії Росії й України в університеті я був підготований ґрунтовно, обізнаність моя з літературою, ба навіть з джерелами була чимала, бо тут добрі наслідки мала моя підготова до магістерського іспиту з „русской исторіи”; окрім того, завдяки російській й українській історіографіям, звязаним і з бібліографіями, я добре знав, де шукати того, що буде мені потрібно для моїх курсів; у В. Б. Антоновича я засвоїв його про ­ граму в викладанню курсів стародавньої Князівської Руси й України і українського джерелознавства; у В. С. Іконнікова — його програму російської історіографії з тим, очевидячки, щоб заповнити їх своїм змістом. Я поніс з Київа на схід у центр Слобожанщини — Харків, де катедра російської історії була вакантна багацько років, усе, що -здобув у київській українській документальній школі свого вчителя В. Б. Антоновича для викладів у Харківському університеті. У цьому полягала моя сила, що перейняв я в своїй метрополії — Київі й Київ ­ ському університеті, і переносив на нове огнище науки та культури — у Харків. Я йшов туди, як початкуючий молодий вчений (мені тоді було 25 років), був пройнятий гарячим бажанням самому ще вчитися і здобути собі ім ’ я, щоб зробитися гідним свого нового відповідаль ­ ного звання доцента-вчителя студентської молоди, що з її лав я сам ще так недавно вийшов і що вона мені була така близька й дорога. Нарешті, я йшов до Харківського університету, як свідомий україн ­ ський діяч, що ним мене утворило моє київське оточення, щоб роз ­ робляти там непорушену ще зовсім цілину — краєву історію Слобід ­ ської України і тим виконувати обов ’ язок українського громадянина. Що-ж дала мені тут київська доба мого життя, як вона підготовила мене до громадської діяльносте? Я вже оповідав про впливи на мене української стихії за моїх дитячих років. Що-ж з суспільного боку дали мені мої шкільні роки, гімназія, університет і роки готування на професора? 70-ті роки характеризуються соціялістичним та демократичним народництвом. Часи мого перебування в вищих класах гімназії (1872 — 1876) — друга половина 70-х років збіглися з поширеним тоді на Україні серед молоди соціялістичним революційним рухом, що ,Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) 35 характеризується двома протилежними течіями — революційною про ­ пагандою й бунтарством; пропагандисти з революційними книжками („Хитрая механика”, „Сказка о четырехъ братьяхъ”) йшли в народ пропагувати соціялізм і революцію; в пол. 70-их років пропагандисти переходять од летючої до осілої пропаганди: молодь іде на фабрики або на села і працює там у ролі вчителів, фельдшерів, акушерок, то-що. З початку за євангелію для молоди були „Историческія письма” Міртова (Лаврова), що надавали величезного значіння „критически мыслящей личности”. Тут доводжено, в чому обов ’ язки інтелігенції перед народом, що нагадує нам ідеологію українських народників. Виявлявсь цей рух] 70-их років здебільша як рух студентської молоди. Найвидатніші революціонери на Україні тоді були Дебагорій- Мокрієвич, Стефанович, що організував селянське повстання в Чиги ­ ринському повіті в 1876 році з фальшованою золотою грамотою; його приятель був Лев Дейч і з ним я товаришував за моїх гімназіяльних років, тоді ми вдвох з ним і з Щепанським збиралися та й читали революційну агітаційну брошурну літературу. Гімназійні й студент ­ ські часи були заповнені в мене теж знайомством, з одного боку, з російським і українським красним письменством і з літературною російською критикою, що дуже мене захоплювала, а з другого — з опозиційною, революційною, матеріялістичною й антирелігійною літературою (романи Шпільгагена, „Что дѣлать” Чернишевського, „Историческія письма” Міртова, „Положеніе рабочаго класса въ Россіи” Флеровського, „Сила и матерія” Бюхнера, Пфейфера „Ассоціація” , Спен ­ сер, Прудон). Уже в останній класі гімназії я стояв доволі близько до українського руху ’ ), але далеко ближче я підійшов до нього за студентських часів і готуючись до професури. Бувши студентом, я вступив до української студентської таємної організації „Кіш”. Сюди ввіходив, щоб керувати нами, далеко старший віком од нас Родіон Олексієвич Житецький (родич Павла Гнатовича Житецького). Про нього відомий вже нам С. С. Гогоцький казав: „это не Иродіонъ, а Иродъ”. Та й справді, він був тоді завзятий і радикальний; окрім Житецьких (чоловіка й жінки) в „Коші” були Ерастов, Туробойський, Мар. Вас. Олександрович потім моя дружина, Микулинська, Забора, Апостолов (див. групу на стор. 36). На нас мали вплив своєрідні соціалістичні ідеї М. П. Драгома ­ нова й його женевська „Громада”. Це вже була національна україн ­ ська течія. Що-до організації „Кіш”, то в ньому був революційний настрій, що виявлявся у нашій улюбленій пісні: В полі доля стояла, Брівоньками моргала: З гаю хлопці до мене — Добрий розум у мене. ’ ) Директор тієї гімназії, де я вчивсь, О. І. Пясецький переказував мені, що жан ­ дарми вважають мене за проводиря українського руху в гімназії. ,36 Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) Добрий розум в голові, Гострі ножі у траві, Гострі ножі аж горять На царів та на панят. Ой мочені, купані У городі Умані, Беріть ножі у руки, Дайте муки за муки. А ми в Умані бували І про Умань чували, Про Гонту, Залізняка, Про Галайду і Харка. Група членів молодого українського київського гуртка „Кіш “ (знято в 1870 році). Студентська їдальня Гребенючки, українська книгозбірня Луки Васильовича Ільницького, наша комуна на Васильківській вул., себ-то студентська колективна хата, де я проживав з своїми товари ­ шами, — були наші осередки. В нашому „Коші “ вирізнялися кубанці- чорноморці. Деякі члени мали свої назвища, як „князь 11 (Ерастов) і це назвище зовсім не відповідало дійсності, бо в Ерастова не було цього титулу і взагалі нічогісінько княжого — ні в вигляді, ні в одежі; очевидячки тут була асоціяція через протилежність, бо не дурно-ж ми були ксшовики і зберегали запорозькі традиції. Назвисько „Кіш 11 ,Готування до наукової праці в Київі (1880 — 1883) 37 накладало на нас обов ’ язок виучувати історію, етнографію, фольклор українського народу, а наші кубанці були живі носії українства в сучасному. Всі ми брали жваву участь у культурній, освітній українській праці. Перебування в складі „Коша “ мало добрі наслідки для мене й моїх товаришів: збільшувало й зміцнювало нашу любов до рідного краю та свого народу, збагачувало наші знання про нього й утворювало з нас майбутніх громадських діячів на його користь. Отож, Апостолов склав гарний „Географическій очеркъ Кубанской области”, Ерастов працював у Катеринодарі в кооперації. Зробившись стипендіятом для підготови на професора, я був прийнятий до „Старої Київської Громади”, що в неї тоді ввіходили В. Б. Антонович (а передніше до від ’ їзду за кордон М. П. Драгоманов), Ф. Т. Панченко, В. Л. Беренштам, Ю. Ю. Цвітковський, М. В. Лисенко, М. П. Старицький, В. П. Науменко, Є. К. Трегубов, Пав. Гн. Житецький, О. П. Косач, П. П. Чубинський, О. О. Андрієвський, Д. О. Русов, К. Михальчук, Ф. Рильський, І. В. Лучицький, О. Ф. Кістяковський і инш. Це приєднання до організації давніх київських громадян ще більше наблизило мене до українства і втягло в культурну освітню українську працю, що я її провадив вже й раніше як кошовик: я брав постійну участь у колективній праці над складан ­ ням словника живої української мови скрізь, де по черзі збиралися словарники — то в Антоновича, то в Панченка, то в Лисенка. Але особ ­ ливо захоплювала мене участь у складанню української дитячої читанки, що вийшла в світ як „читанка” Хуторного. Хуторний це псевдонім, а справжнє прізвище Т. Лубенець — тепер заслужений український педагог у Київі, автор багатьох підручників для україн ­ ської школи. Євген Чикаленко в своїх Спогадах (1861 — 1907, частина перша), згадує, що він охоче ходив до Лисенка на зібрання хрестоматійного гуртка. З учасників того гуртка, каже він, я багато позабував, але пам ’ ятаю, що там я познайомивсь з студентом Д. І. Багалієм, згодом професором і ректором Харківського університету, та його дружиною з роду Олександровичів (стор. 91). Той самий Є. Чикаленко робить характеристику Старої Київської Громади ’ ) і каже, що перед ганебним законом 1876 р. вона мала багато членів, а зараз після цього оголо ­ сила себе зліквідованою, але залишилася існувати в великій таємниці. „Завданням Київської старої громади, як і усіх громад тоді, було відродити українську націю і для того в першу чергу крім заходів до скасування указу 1876 р. провадилася пропаганда української свідомосте у всіх шарах населення шляхом видання в Росії легаль ­ них книжок (метеликів) для народу та часописів для інтелігенції, як ,Труд ‘ і нелегальних за кордоном, як , Громада 1 в Женеві і участи в вид. , Правди 1 у Львові та розповсюдження їх”. Вона набула право *) Там-же, част. 2, стор. 87 — 91. ,38 Вибори на доцента Харківського університету на видання Шевченкових творів, видавала Кобзаря, допомагала ро ­ дичам Шевченка, опоряджала Шевченкову могилу й дбала про неї, то-що. Жінок до її складу запорозьким звичаєм не допускали. До цього можу додати уривок з невиданих іще спогадів проф. О. Ф. Кістя- ковського про мою участь у Київській Громаді. „Три раза посѣтилъ меня Багалѣй. Профес. стипендіатъ нашего университета по русской исторіи. Ученикъ Антоновича, многообѣ ­ щающій молодой человѣкъ. Разговаривалъ съ нимъ о Леонтовичѣ и почему я не хочу быть у него” (13 авг. 1881 г. Кіевъ). „Вчера просидѣлъ у насъ Багалѣй. Бесѣдовалъ съ нимъ о книгѣ Александровича и о событіяхъ малорос, исторіи” (14 авг. тамъ же). „Вчера собралась тѣсная компанія: Антоновичъ, Симиренко, Мищенко, Лысенко, Трегубовъ, Науменко, Панченко и Багалѣй. Мищенко, Трегубов и Багалѣй сообщили о приходѣ и расходѣ суммъ типографскихъ и на поддержку бѣдствующей братіи. Суммы слагаются изъ взносовъ и выручки за книги. Самая солидная сумма это Шевченковскій фондъ, выручаемый отъ продажи сочиненій поэта. Въ мартѣ мѣсяцѣ выйдетъ новое изданіе Кобзаря в 6.0Э0 экз., которое доставитъ около 6.000 руб. чистогану, и при ­ томъ въ наличномъ видѣ. Интересныя свѣдѣнія сообщилъ Багалѣй о студенческихъ круж ­ кахъ на Кошахъ. Такихъ три, численностью все вмѣстѣ человѣкъ въ 75. У нихъ есть свои кассы. Есть и общая библіотека. Эти кружки работаютъ надъ изданіемъ хрестоматій. Первый выпускъ вышелъ и принесенъ Багалѣемъ. Онъ носитъ заглавіе Читанка. Перша книжка після граматки. З 60 малюнками Т. Хуторного. Свѣдѣнія, сообщенныя Багалѣемъ произвели благопріятное впе ­ чатлѣніе на всѣхъ, и въ особенности на Симиренко. Онъ подошелъ ко мнѣ и къ Антоновичу и сказалъ, что готовъ давать на поддержку молодежи отъ 200 до 250 р. въ мѣсяцъ. Тутъ же предполагается и поддержка молодежи по изданію книжекъ. Молодежь состоитъ изъ студентовъ и курсистокъ. Багалѣй выбранъ доцентомъ по каѳедрѣ русской исторіи въ Харьковскій университетъ, это можно считать важнымъ событіемъ. Багалѣй можетъ вдохнуть духъ жизни въ дѣятельность Харьковскихъ народолюбцевъ довольно сонныхъ, мало дѣятельныхъ и не имѣю ­ щихъ центра. Я выразился: Кіевская метрополія посылаетъ Багалѣя еписко ­ помъ въ Харьковъ для организаціи тамошней церкви”. Переселившись до Харкова, я поніс з собою туди українську ідеологію Київської Старої Громади і Молодої Громади Коша. V. Вибори на доцента Харківського університету. Я вжив усіх заходів, щоб знайти в архіві Харківського універ ­ ситету в оригіналі справу про вибори мене на штатного доцента ,Вибори на доцента Харківського університету 39 на катедру російської історії в 1883 році. Одначе досі мені ще не пощастило її знайти, і я мушу обмежитися тим, що маю — з одного боку — виписками 1 ) з архівної справи про вибори мене на доцента на історично-філологічному факультеті Харківського університету, що зробив давніш власне для себе Я- Айзеншток і передав у моє користування, за що я йому висловлюю щиру подяку, а з другого — листом до небіжчика професора Харківського університету О. О. По ­ тебні, з приводу виборів мене на цю катедру — проф. В. Б. Анто ­ новича. Знайшовся ще й другий лист до О. О. Потебні, мого кон ­ курента, як виявляється тепер, на катедру російської історії в Хар ­ ківський університет І. А. Линниченка; з цього листа я наведу лиш короткий уривок, бо ввесь він до мене не стосується. З виписок, котрі поробив Я. Айзеншток, справа виборів на вакантну катедру російської історії на історично-філологічному фа ­ культеті Харківського університету одбулася так. На засіданні факультету 9 квітня 1882 року доповів був проф. А. І. Кірпічніков (він мав тоді в Харківському університеті катедру історії всесвітньої літератури) листа од магістра російської історії, відомого дослідника історії російського селянства в XVIII — XIX ст., Вас. Ів. Семевського, де він, згадуючи про те, що 2 — 3 роки тому деякі професори істо ­ рично-філологічного факультету Харківського університету висунули питання про йсго кандидатуру на катедру російської історії в цьому університетові, прохав піднести тепер це питання. Він покликувавсь на те, що секретар історично-філологічного факультету Московського університету проф. Н. І. Стороженко може листовно посвідчити, що він, Семевський, здобув там магістерський ступінь, захистивши 17 лю ­ того 1882 р. дисертацію (Крестьяне въ царствованіе Екатерины П-ой). Факультет доручив В. К. Надлеру (викладав всесвітню середньовічну історію) і Мих. Н. Петрову (викладав стародавню і новітню всесвітню історію) дати рецензію на наукові праці В. І. Семевського і тоді обговорити цю справу. На тому-ж засіданні заслухано рапорт проф. Кірпічнікова, де коротенько оцінено наукові праці з історії селянства В. І. Семевського. Я не наводитиму його змісту, бо він не стосується до моєї справи; скажу лиш, що проф. А. І. Кірпічніков, як не спеціяліст, не міг тут дати своєї власної оцінки, а покладавсь на рецензію вміщену в „Рус. Мысли”, XII, 1881 р. ; автор цієї рецен ­ зії каже, що ця книга „составляетъ драгоцѣнный вкладъ въ начи ­ нающуюся у насъ исторію народа русскаго”. Проф. Кірпічніков закінчує тим, що В. І. Семевський був-би бажаний професор на катедрі, що залишається вільна ледві не 20 років. Навсправжки ка- тедра російської історії була вакувала в Харківському університеті 9 років: в 1864 р. на цю катедру після Зерніна призначено на при- *) Особливо постраждало діловодство історично-філологічного факультету за тих часів, коли в ньому деканував проф. В. К. Надлер (тоді саме одбулися і мої вибори). Отже-ж витяги Я. Айзенштока самі лиш запорожнюють цю прогалину. ,40 Вибори на доцента Харківського університету ват-доцента відомого згодом академика В. С. Іконнікова, що читав лиш 2 роки. Р. 1867 був за штатного доцента чорносотенець і україно- жер Г. Ф. Карпов, що яскраво виявив свою ідеологію у вступній лекції. Він вибув на катедрі до 1870 р. і залишив славу нудного професора й обскуранта, що завзято боровсь з ліберальними та українськими течіями в університеті й суспільстві. Його змінив на катедрі російської історії р. 1873 після двохрічної перерви гідний професор, що працював у галузі російської історії, Н. Я. Арістов. Він теж пробув на катедрі лиш 2 роки, і катедра знов р. 1875 зро ­ билася вакантна і була така до 1883 року, себ-то до мого вибору на доцента в початку 1883 року. Таке важке було становище основ ­ ної катедри в одному з двох університетів України, на неї закли ­ кали в 60-их роках Костомарова, а в перші роки існування універ ­ ситету був на цій катедрі видатний професор Успенський (автор першої книжки про „Русскія древности”, де приділено було деяке місце й українським давнинам), заступив-же його — нікчемний історик, але талановитий український поет — Гулак-Артемовський. Зрозуміло, що за таких обставин на цю катедру з ’ явилося одразу декілька кан ­ дидатів і почалася між ними за неї боротьба. Претенденти були: старший між нами В. І. Семевський, я, далі І. А. Линниченко, теж вихованець Київського університету і, нарешті, вихованець Харків ­ ського університету П. Н. Буцинський, що його залишили при Хар ­ ківському університеті готуватися на професора (обрано його було на цю катедру незабаром слідом за мною). Справа ускладнялася ще тим відношенням сил, що склалося на історично-філологічному факультеті в Харківському університеті. З боку формального та й з наукового перевага, очевидячки, була на боці В. І. Семевського бо він раніш од нас усіх здобув магістерський ступінь і мав наукове ім ’ я ши ­ роко популярне в ліберальних і радикальних російських журналь ­ них! публіцистичних колах, надто в столицях — у Петербурзі й Москві, де він працював по архівах та журналах. Його кандидатуру висунув проф. А. І. Кірпічніков, що відіграв видатну ролю серед професорів Харківського університету російського походження з московськими симпатіями (це була дужа група і в університеті і в історично-філо ­ логічному факультеті). Але кандидатура В. І. Семевського не пройшла тому, що її не взявся проводити ніхто з членів історично-філологіч ­ ного факультету окрім проф. Кірпічнікова, що не був навіть історик, а тільки історик усесвітнього письменства і далеко стояв од росій ­ ської історії ’ ). Але найважливіший момент у цій справі було те, що харківський історично-філологічний факультет мав свого стипен- ’ ) Я не наводитиму далі фактів про хід справи з виборами В. І. Семевського. Завважу лиш, іцо проф. В. К. Надлер рішуче відхилив цю кандидатуру, не заперечуючи значіння дисертації В. 1. Семевського, але доводячи одночасно, що вона присвячена дуже спеціальному питанню і не свідчить про ного знайомство з будь-якою широкою добою російського історичного процесу. ,Вибори на доцента Харківського університету 41 діята для підготови до професури — П. Н. Буцинського, одкоманди- рованого вже до Москви збирати в тамтешніх архівах матеріяли для своєї дисертації про Богдана Хмельницького. Його залишив при Харківському університеті декан історик В. К ’ . Надлер, а підтриму ­ вала вся консервативна група на чолі з тим-таки професором Над ­ лером. П. Н. Буцинський спеціялізувавсь на московському періоді російської історії і, хоч узяв тему для своєї дисертації з української історії, але підходив до неї й освітлював її в централістичному на ­ прямкові С. М. Соловйова та його учня Г. Ф. Карпова, що теж брав був теми для своїх тенденційних дослідів з української історії з ме ­ тою доводити хиби українських істориків, починаючи з М. І. Косто ­ марова. Передбачалося, що П. Н. Буцинський викладатиме історію московської держави й нову історію Росії. Отож, через об ’ єктивні умови, факультет, що хтів мати двох викладачів російської історії, як це було й по инших університетах, як от у Київському, найбільше дбав за те, щоб тимчасом обрати на катедру кандидата-спеціяліста для даі^ого періоду російської історії. В. І. Семевський цій вимозі не відповідав — він був спеціаліст нової історії Росії, а конкурент тут, хоч поки що ще не формальний, був П. Н. Буцинський. Цим переважно і доводиться поясняти, чому В. І. Семевському не поща ­ стило здобути катедру. І в цьому, навпаки, полягала сила й значіння моєї кандидатури для факультету в цілому його складі незалежно од поділу на дві партії — поступовців і консерваторів: до моєї кан ­ дидатури підходили як до спеціаліста для давнього періоду „русской исторіи”, що до того ще здобув серйозну підготову з історії України, або, як її тоді офіційно називали „Юго-Западной Руси”. Отож, коли-б вибрано мене й Буцинського, могла-б утворитися природня, нор ­ мальна й повна схема викладів російської історії у всьому її обсязі, як у Київі. Київський-же університет підготовив був як-раз і двох спеціялістів для давнього періоду — мене й Ів. Линниченка. Канди ­ датури Ів. Линниченка ніхто не висовував ні з харківських, ні з київських спеціялістів, і він сам запропонував свою кандидатуру в приватному листі до О. О. Потебні. Про це я далі казатиму. Але О. О. Потебня не тільки не підтримав його кандидатури, ба навпаки рішуче підтримував мою, що офіційно виставили були її історики- професори на факультеті — Надлер і Петров. Отож, на моїй канди ­ датурі, як спеціаліста в історії стародавньої Руси й України, зійшовсь мало не ввесь факультет, як це буде видно з дальших фактів. Проф. В. К. Надлер, не взявшись рекомендувати кандидатуру В. І. Семевського, запропонував мою кандидатуру й зачитав моти ­ вовану записку про мої наукові праці, заявивши, що він скористу ­ вавсь для своєї оцінки і тією оцінкою, котру зробили були профе ­ сор В. Б. Антонович і професор В. С. Іконніков. Не маючи змоги навести тут цілком текст записки проф. В. К. Над ­ лера (бо вона дуже довга), я наведу з неї лиш основні вказівки ,42 Вибори на доцента Харківського університету й думки, додержуючися точного їх розуміння. Головна праця Д. И. Ба- галія „Исторія Сѣверской земли”, пише в свойому рапорті профе ­ сор Надлер, правда, не має тих гарних прикмет, що є в книзі В. І. Се ­ мевського. Баталій не взяв питання, що було-б мало не нове в нашій літературі. Він не торкається сучасного моменту. Тема його скромніша, але вона має високий науковий інтерес, особливо для нашого університету, що повинен, хоч-би що там казали, виучувати місцеву історію „Південного краю” Росії. Складаючи історію Сівер- ської землі, він запорожнює одну з найважливіших прогалин у крає- вій історії Росії й ознайомлює нас з далекою давниною найближчої до нас території. Праця не компілятивна, а наукова і написана на підставі джерел та відповідної наукової літератури. Ставлячись уважно до праць своїх попередників, він наводить і свої висновки. В його книзі всебічно описано побут стародавніх сіверян (між иншим і на підставі археологічних даних), їх колонізація, то-що. Про це кажуть рецензенти книги — проф. В. Б. Антонович і В. С. Іконніков. З свого боку проф. В. К. Надлер додає таке. Книга ^агалія, каже він, переконує нас у тому, що автор її ґрунтовно озндйомлений з усією стародавньою добою російської історії геть аж до XIV в. включно. Цього не досить, і нам відомо, що вчена діяльність автора торкалася і инших періодів російської історії та й знайшла вона свій вислів у декількох окремих працях. Так, у статті „Левъ Діаконъ, какъ источникъ для русской исторіи” Баталій зробив спробу кри ­ тично порівняти звістки руського літопису про Святославів похід у Болгарію з звістками візантійських письменників. У статті „Записки о Московіи Пернщтейна і Даніила Фонъ Бухау” Баталій висловив наперекір Бодянському гіпотезу, що звідомлення про Московію Перн- штейна не є самостійна праця, що воно мало не тотожне з листами про Росію Кобенцеля і що саме ім ’ я Пернштейна фіктивне. Свої висновки автор стверджував численними покликуваннями на пам ’ ятки дипломатичних зносин московської держави з державами иншими. У „Кіевской Старинѣ” за біжучий рік Баталій надрукував за ­ мітку про поліцію в „малоросійських” містах XVIII в., ґрунтовну рецензію на „Записку о непорядкахъ въ Малороссіи”, вміщену в „Архивѣ кн. Воронцова”, і дійшов висновку, наче-б вона мало не достоту повторює записку Теплова, що її видавець П. Куліш хибно застосував до Лизаветиного царювання. Окрім того Баталій, як мені відомо, закінчив розвідку про Рум ’ янцевський опис Малоросії, склавши її на підставі самих лиш архівних матеріялів. „Генеральная опись Малороссіи” 1765 — 1767 р. це одна з найважливіших пам ’ яток для історії „Малоросії” в другій половині XVIII в. У цій пам ’ ятці неначе підбито підсумки минулого України — -господарсько-економіч ­ них стосунків і загального стану під той час, коли знищувано ї! полі ­ тичну автономію. Матеріяли її розпорошено по різних місцях. До цього додам ще, пише В. К. Надлер, і своє особисте вражіння од ,Вибори на доцента Харківського університету 43 кандидата. Я мав нагоду познайомитися з Д. Багалієм. З довгих наукових розмов з ним я зробив певний висновок, що він є повний господар у своїй спеціяльності, що він ґрунтовно ознайомлений з великою, просторою літературою російської історії, що він го ­ ворить плавко та цікаво, ще й гарно, що він, нарешті, до ентузіязму відданий своїй справі, справі науки. Я не помилюся, коли дозволю собі висловити певну надію, що наш університет придбає в його особі не тільки наукову силу, а й прекрасного викладача. До цього листовного відзиву проф. В. К. Надлер додав ще словами таке: „Пропонуючи факультетові Багалія, я маю честь згадати тут і про нашого стипендіята Буцинського. Мені відомо, що його дисертацію мало не закінчено друком і незабаром буде її подано факультетові. Виходячи з непохитного переконання, що факультет будь-що-будь повинен мати на увазі кандидата, що на його підготову наш уні ­ верситет витратив чималі кошти, і одночасно звертаючи увагу на справді сумлінну підготову цього кандидата, я зберегаю за собою право виставити його кандидатуру в доценти на катедрі російської історії тоді, коли дисертацію факультет ухвалить. А ось повний і достотний текст листа од В. Б. Антоновича 9 березня 1882 р. до О. О. Потебні. „Многоуважаемый Александръ Аѳанасьевичъ. Во время послѣдняго нашего свиданія я между про ­ чимъ говорилъ Вамъ о томъ, что одинъ изъ нашихъ стипендіатовъ Д. И. Багалѣй вскорѣ, вѣроятно, пріобрѣтетъ квалификаціи, необхо ­ димыя для занятія должности доцента по каѳедрѣ русской исторіи. Такъ какъ дѣло это теперь уже началось и приближается на столько къ исходу, что можно предвидѣть его окончаніе, то и спѣшу Васъ объ этомъ извѣстить. Г. Багалѣй уже выдержалъ экзаменъ по рус ­ ской исторіи весьма удовлетворительно и со вспомогательными пред ­ метами покончитъ въ апрѣлѣ. Затѣмъ книга его , Исторія Сѣверской земли 1 уже напечатана. Книга эта не есть то сочиненіе, которое было удостоено золотой медали, хотя носитъ съ нимъ одно названіе. Г. Багалѣй воспользовался своимъ бывшимъ сочиненіемъ только какъ канвою, передѣлалъ его и дополнилъ и прибавилъ нѣсколько главъ совершенно новыхъ. Книгу эту онъ выслалъ Вамъ для пересмотра. Будьте такъ добры, не поставьте себѣ въ трудъ извѣстить меня: не перемѣнились ли у Васъ шансы и можетъ ли онъ надѣяться на доцен ­ туру въ Вашемъ университетѣ; если шансы эти есть, то на сколько книга какъ диссертація будетъ подходящею по вашему мнѣнію, счи ­ таете ли вы болѣе удобнымъ, чтобы диссертація защищалась въ нашемъ университетѣ или у Васъ? Предлагая всѣ сіи вопросы, я, конечно, искренно желалъ бы, чтобы кандидатура г. Багалѣя могла состояться; какъ прежде, такъ и теперь я вполнѣ ручаюсь за то, что и способ ­ ности, и подготовка г. Багалѣя обѣщаютъ принести для науки много полезныхъ и вполнѣ солидныхъ трудовъ. На занятія его я близко смотрю уже въ теченіе 6 лѣтъ и потому заявляю мнѣніе совершенно ,44 Вибори на доцента Харківського університету увѣренно, какъ мнѣніе основанное на продолжительномъ наблюденіи и знаніи человѣка. Примите увѣренность въ глубокомъ уваженіи и преданности. В. Б. Антонович 11 ’ )• 9 Лист І. О. Линниченка од 19 вересня 1832 р. Він повідомляє, що почав друку ­ вати свою книжку „Взаимныя отношенія Руси и Польши” і незабаром приступить до магістерського іспиту, а тепер прохає О. О. П. допомогти йому зайняти в Харківському університеті катедру російської історії. До цього треба додати, що незадовго перед цим І. О. Линниченко надрукував ганебну рецензію на мою історію Сіверщпни, маючи надію одхилити мою кандидатуру іі прокласти певний шлях до своєї. Я не подаю жадної оцінки обох листів. Скажу лиш, що обидва листи давали О. О. Потебні матеріял для оцінки кандидатур, що в руках О. О. Потебні була вже моя книга „Исторія Сѣверской земли 11 , що він міг з нею ознайомитися протягом 6 місяців, що від ­ окремлюють обидва листи, що мій конкурент не витримав ще тоді магістерського іспиту, а я його закінчував, що І. О. Линниченко не був ще тоді магістром, а я здобув магістерський ступінь за 20 днів після його листа, а саме 29 вересня 1882 року, і що О. О. Потебня в факультеті на виборах проводив мою кандидатуру, а кандидатури І. О. Линниченка ніхто не виставив. Під той час ще існувало в університетах виборче начало; за тодішнім статутом (1863 року) мене обрали факультет і профе ­ сорська рада, а не призначило міністерство. Право ухвального го ­ лосу мали за статутом тільки професори, а доценти таким правом не користувалися. До факультетської ради ввіходили: декан, доктор і орд. професор усесвітньої історії В. К. Надлер викладач серед ­ ньовічної історії, що читав і курс російської історії, бо катедра ця була вакантна; орд. професор нової всесвітньої історії доктор її М. Н. Петров; орд. проф. історії всесвітнього письменства А. І.Кі р- пічніков; орд. проф. історії філософії доктор її Ф. А. Зеле- ногорський; орд. проф. грецької філології О. Н. Пеховський; орд. проф. історії російської мови О. О. Потебня; орд. проф. порівняльного мовознавства В. І. Шерцль; орд. проф. слов ’ янської філології М. С. Дрінов; орд. проф. історії церкви А. С. Лебедев; чи виїхав був тоді в закордонне командирування професор слов ’ яно ­ знавства П. А. Безсонов, не знаю. З телеграми, що надіслав мені О. О. Потебня про мої вибори в факультеті, я знаю, що було при ­ сутніх на виборах 9 професорів (мабуть, усі вищезгадані окрім П. А. Безсонова) і я здобув 8 білих і один чорний. З цього видко, що на мою кандидатуру погодивсь увесь факультет (опріч одного), дарма що він поділявся тоді на дві партії — поступову й праву. На чолі першої стояв О. О. Потебня, а його однодумці були — Дрінов, Кір- пічніков, Лебедев, Зеленогорський. Ця група проводила мою канди ­ датуру, становлячи більшість у факультеті (формально-ж виставив її проф. В. К. Надлер, як історик, що викладав і російську історію), а до них приєднався і ще дехто з правих, котрі не хтіли пропустити * І. ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 45 на катедру иншого кандидата — В. І. Семевського ’ ) (з новітньої російської історії), зберегаючи цю вакансію для свого кандидата П. Н. Буцинського. Згідно з § 69 університетського статуту мені і В. І. Семевськсму запропоновано прочитати ще дві спробні лекції в звязку з виборами на доцента. Я зачитав лекції в присутності факультету, сили студентів і публіки — одну на власну тему, другу на призначену од факультету; одну з них прочитано 17-го грудня 1882 р. на тему „Удѣльный періодъ и его изученіе 1 ‘ (надруковано в „Кіев. Стар.” 1883, No 2); другу (ненадрукована) присвячено загаль ­ ному розвиткові російської історіографії. Обидві визнав був факуль ­ тет за цілком добрі. Перший рік моєї доцентури (1883-ий) одбувавсь ще за старого ліберального статуту 1863 року. Але в 1884-му році запроваджено вже в Харківському університеті новий статут 1884 року. Збереглося моє повідомлення ректорові Київського університету од 3-го березня 1883 року про те, що рада професорів Харківського університету обрала мене на доцента російської історії 11-го березня 1883 р. мене затвердив на цій посаді куратор округи. VI. Університет під п ’ ятою статуту 1884 року; боротьба проти нього поступової професури (1884 — 1904 рр.). Статут 1884 р. регламентував не тільки управління самого уні ­ верситету і виклади професорів та їх наукову працю, а так само мало не всі сторони студентського життя і навіть становище уні ­ верситету серед його місцевого суспільного оточення. Попередній статут 1863 року, що при ньому я був вступив до Харківського уні ­ верситету на самому початку 80-х років, вже ледві животів, бо бюро ­ кратизацій^ зміни в статуті 1863 року почалися в 70-х роках. За підставу для змін були студентські заколоти. Мета нового статуту була знищити автономію університетів, збільшити бюрократичну владу міністерства, збільшити контроль над професорськими викла ­ дами і встановити дисципліну між студентами. Сами університети обставали за автономним ладом статуту 1863 р., цього наслідку короткочасного урядового лібералізму з так званої „доби , великих’ реформ” і якогось ізольованого пережитку минулого на загальному тлі реакції, що охопила геть-усі сторони життя з другої половини 60-их років і кінчаючи вбивством Олександра ІІ-го 1-го березня 1880 р. : цей терористичний революційний акт був відповіддю на реакцію. Університети були для царату за барометр політичного стану суспільства, а студенти в них за єдину активну силу, що не крию ­ чись виступала проти нього й його сателітів; у цьому полягала велика трагедія і професорів і студентів. Професура обставала за ’ ) Чи подав Кірпічніков голос за мене, сказати важко: адже він виставив свого кандидата — Семевського. ,46 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року професорською автономією (студенти не мали автономії в статуті 1863 р.), бо вона деякою (правда, дуже невеликою) мірою давала їм спромогу захищати й студентів. За лебедину пісню автономного університетського життя була промова, що виголосив її останній виборний ректор Цехановецький на акті 1884 р. У промові цій підбито підсумки минулого і переве ­ дено думку про корисні наслідки для університету од статуту 1863 р., що вніс був чималий поступ у всі сторони університетського життя, збільшивши наукові сили й пораціоналізувавши методи викладання, так що російська наука піднесла своє значіння до західньо-европей- ського маштабу — і це дуже, додам од себе, було справедливо. Науковий рівень студентства теж піднісся в звязку з демонстративно- лабораторною методою викладання. Університет деякою мірою зро ­ бився не тільки за осередок спеціяльного наукового виучування, ба й за суспільну школу, інституцію, звязану з життьовими інтере ­ сами суспільства — сільського і міського господарства, народнього здоров ’ я, освіти, то-що. Останній виборний ректор Г. М. Цехано ­ вецький, тісно звязаний з поступовими й українськими елементами (з О. О. Потебнею, В. Б. Антоновичем), у цій своїй промові висло ­ вив погляди тодішньої харківської поступової професури. І я з теп ­ лим почуттям згадую за цього могікана старої професури, за те, як прихильно він ставився особисто до мене й до моєї доцентури в Харківському університеті, як він мене зустрів, як рідного. Звісно, що Г. М. Цехановецький після цієї промови мусів одмовитися од ректорства. Зараз-же, як запроваджено новий статут 1884 р. в уні ­ верситеті, почалося неофіційне слідство над Цехановецьким з при ­ воду його лекцій політичної економії, що він їх читав у 1880 — 1881 р. Міністерство освіти на підставі заяви департаменту поліції, що на своїх лекціях Цехановецький розглядав теорію К. Маркса, доручило кураторові зробити слідство. Розглянуто конспект лекцій Цехано- вецького і знайдено там 16 сторінок, присвячених „изложе ­ нію и критической оцѣнкѣ ученія о цѣнности Маркса”. Куратор, правда, до цього додає, що там „основательно опровер ­ гаются главныя положенія доктрины Маркса”, але, очевидячки, така кваліфікація була зроблена власне на те, щоб захистити перед міні ­ стерством старого професора і залишити його на посаді після вислуги літ. А що Цехановецький об ’ єктивно знайомив студентів і з наукою К. Маркса і що студенти засвоювали цю науку, ба навіть користу ­ валися нею для революційної пропаганди, це доводить те, що двоє його слухачів, обвинувачені в пропаганді, заявили на жандарм ­ ських допитах таке: „знакомясь на лекціяхъ съ теоріями Маркса, они принимали ихъ на вѣру, какъ лучшій вы ­ водъ не только науки, нои жизни”. Ректор і декан одки- дали це, кажучи, що таку віру ці студенти могли знайти і не на лекціях Цехановецького. Але як-би вони могли говорити тоді про ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 47 „висновок науки”, коли-б професор не давав такого висновку? Правда полягає, очевидячки, в тому, що Цехановецький знайомив свою авдиторію з К. Марксом, давав зміст і робив критичну оцінку цієї системи, але в такому дусі, що молодь виносила глибоку віру в її наукову правду й практичну вартість для життя. Цей епізод з К. Марксом дуже характерний для тієї доби політичної реакції підчас царювання Олександра ПІ-го. Нова доба університетського життя розпочалася з боротьби проти основоположника соціальної революції — К. Маркса. Справедливо зауважує з приводу справи Цеха- новецького М. Сумцов, що „тутъ сказалась участь всего универ ­ ситета, профессуры и науки, въ смыслѣ открывшагося безконечнаго простора для ихъ стѣсненія и осужденія”. В таких умовах статуту 1884 р. мусів і я, як і всі, професорувати й провадити наукову працю. А втім треба сказати, що поступова частина професури, як і посту ­ пове студентство, стали в опозицію до статуту 1884 р. й визнавали його за гальмо для університету, професорів і студентів — для науки й громадської праці, звязаної з суспільним життям; професура раз-у-раз висловлювалася проти нього, а студентство активно й уперто з ним боролося. Так само негативно поставилися до нього й инші університети. І коли я дам загальну характеристику цього статуту, буде ясно, що ця боротьба була природня й необхідна. Заразом це була ще й боротьба проти тодішнього ладу, але активної форми набрала тільки в студентських заколотах. Будь-що-будь, через опо ­ зицію проти одіозного статуту 1884 р., він за 20 років свого існу ­ вання пережив таку еволюцію: 1) перші 4 роки (1884 — 1888) — суво ­ рого переведення його в життя навіть з додатком нових скорпіонів, 2) 10 років (1888 — 1898 р.) доба деякого пом ’ якшення; 3) шість ро ­ ків (1899 — 1904 р.) напруженої боротьби з ним студентської маси методою так зван, страйків, що кінець-кінцем таки й знищили його. Ці страйки ввіходили в систему загальної боротьби революційної інтелігенції й революційних партій, що закінчилася була революцією 1905 року. Вона дала тимчасову автономію всім університетам, у тому числі й Харківському. Статут 1884 р. замість колишньої (правда, дуже обмеженої) авто ­ номії запровадив систему повної підлеглости університетів міністер ­ ству і бюрократичного над ними контролю. Запроваджено систему призначення, а не виборів на професорів, ректорів, екзаменаційних державних комісій для іспитів, то-що; міністерство затверджувало розподіл лекцій, ба навіть переносило їх з одного терміну на инший. За начальника- над університетом був куратор округи. Ректора при ­ значав міністр і був він незалежний од професорської колегії, без ­ посередній хазяїн університету. Деканів, що стояли на чолі навчаль ­ ної частини в факультетах, теж призначувано. Студенти були віддані під владу інспектора, незалежного од професорської ради й підлеглого ректорові та кураторові. Значіння професорської колегії в раді про- ,48 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року фесорів занепало, а зросла роля правління, складеного з призначе ­ них — ректора, декана й інспектора, що мав там усі права і в науково- навчальних питаннях. Категорію корисних для університетського викладання штатних доцентів знищено, а навпаки значно поширено контингент приват-доцентів, що не мали під собою матеріяльної бази і не утворили здорової конкуренції з професорами. Запроваджено запозичену з-за кордону гонорарну систему, що викликала нездорову тягу до хлібних катедр і предметів і вульгаризацію їх викладів перед занадто великою авдиторією. У своїх додаткових „Соображеніяхъ” ‘) до статуту міністерство мало на меті винагороджувати викладачів, „кои окажутъ особенно усердное содѣйствіе видамъ правительства относительно поднятія учебнаго дѣла въ университетахъ”; покласти на професорів, як „на чиновниковъ государства”, політичну патріотичну мету — служити державним інтересам; того вимагав статут і од сту ­ дентів, як майбутніх „чиновниковъ”; запровадити міністерський кон ­ троль над приват-доцентами й професорами; збільшити владу міні ­ стерства „прямымъ начальническимъ путемъ”. Такі були нові умови, в яких опинився й Харківський універ ­ ситет при новому статуті, що щиро й виразно відповідав загальній реакційній політиці Олександра ПІ в усіх сферах життя. З 1884 р. на ректора призначено Ів. П. Щелкова; декани залишилися попе ­ редні, бо, як писав куратор, вони цілком благонадійні. Але особливу увагу звернули куратор і міністр на долю численної академічної групи доцентів (22 чол., у тому числі 7 на істор. фак.); тут розгор ­ нувсь повний простір для „начальническаго усмотрѣнія”. Усіх доцен ­ тів поділено на три категорії — членів першої поробили екстраорди ­ нарними професорами без докторського ступеня, другої — тимчасово вик. обов ’ язки професора, третьої — залишили за штатом у званні приват-доцентів. Вирішав справу куратор Максимовський з представ ­ никами університетської адміністрації. Працюючи в Архіві Мін. Освіти в Петербурзі я поробив витяги з тамтешніх документів про штатних доцентів усіх факультетів, і тепер деякою мірою скористуюся з них, бо вони мають і за ­ гальне значіння, малюючи тодішні міністерські призначення. На підставі їх легко побачити, як самовільно оцінювано доцентів і роз- поділювано їх на категорії. Куратор Максимовський (він перебував на цій посаді, саме коли почато запроваджувати статут 1884 року) 4 жовтня 1884 року подав міністрові Делянову проект розподілу доцентів на всіх чотирьох факультетах, відповідно до міністерських про це правил, обмірку ­ вавши уважно, як він пише, з ректором і деканами і на підставі своїх власних відомостей про кожного з доцентів (це останнє твер ­ дження треба приймати з великим застереженням; будь-що-будь ‘) В моїх паперах зберігся повний текст цих „Соображеній” з Арх. Мін. Нар. Осв. ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 49 ректор і особливо декан краще знали своїх колег). На історично- філологічному факультеті було тоді 7 доцентів, було 5 вакансій на екстраординарних. Але куратор пропонував перевести до першої кате ­ горії та й зробити екстраординарними лиш двох штатних доцентів (мовознавство) — Діллена і Шерцля (класична філологія); до другої категорії — тимчасово вик. обов ’ язки професора — трьох — Шульца на катедрі класичної філології, Сумцова („русскаго языка и словесности”) і Баталія (російської історії); до третьої категорії — двох — Нетушіла (класична філологія) і Буцинського (російська історія). Отож, по-перше, дано було для штатних доцентів, що вже мали ступінь магістра, менше посад, ніж було вільних вакансій, і тому виникла несправед ­ лива й образлива для них деградація, по-друге, впадає у вічі невід ­ повідність розподілу навіть правилам, не кажучи вже за справжні наукові права доцентів один супроти одного. Куратор запропонував до 1-ої категорії Шерцля та Діллена, але цьому не зовсім відповідає його-ж власна характеристика, що він дав усім доцентам (Шерцль вчитель, що викладав у гімназії, працьовитий, тямучий). Ділленові куратор дав дуже добру характе ­ ристику (дві дисертації, широкі знання; хоч і ірландець, але плавко читає лекції з зошиту, важко про нього, як і про Баталія, дати певний відзив, але можна висловити надію, що з нього, безперечно, вийде гар ­ ний професор). Про М. Сумцова сказано було так: „приватъ-доцентъ съ 1878 г. въ теченіе 6 лѣтъ, по порученію факультета читалъ раз ­ личные отдѣлы литературы. Можетъ быть только полезнымъ, но не выдающимся преподавателемъ; даромъ слова не отличается; затруд ­ няется въ свободномъ чтеніи лекціи, которую диктуетъ; въ своихъ изслѣдованіяхъ болѣе обращаетъ вниманія на чисто внѣшніе факты, мало останавливаясь на внутренней сторонѣ явленій. Въ послѣднее время представилъ въ факультетъ свой трудъ , Іоанникій Галятовскій* въ качествѣ докторской диссертаціи. Весьма трудолюбивъ, обладаетъ прекрасною памятью и значительнымъ запасомъ свѣдѣній”. I ось М. Сумцова, що протягом 6 років був єдиний і фактичний про ­ фесор на факультеті з історії рос. літератури, що вже подав факуль ­ тетові видатну наукову розвідку з історії українського письменства XVII в. і — додамо не тільки про Галятовського, а й про Лазаря Ба- рановича і Інокентія Гизеля, себ-то про трьох найголовніших того ­ часних письменників, дослід, написаний на підставі перводжерел, цього видатного тоді вже вченого, куратор заводить у другу кате ­ горію. Нічого доводити, що взагалі кураторова характеристика Сумцова (прихильність до зовнішніх фактів) аж ніяк не відповідає дійсності. Очевидячки, тут теж була рука когось з „факультетскихъ пакостниковъ”, як їх назвав у листі до мене сам Сумцов. Причина полягала не в тому, що він диктував лекцію своїм слухачам — до речи сказати, було їх тоді, через класичну систему Делянова і Георгієвського страшенно мало — декілька чоловіка — а в тому, що Автобіографія . Д.І .Б. 4 ,50 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року був він „хохломанъ” — і треба до цього додати — справжній, щирий і завзятий, і що теми його розвідок мало не виключно стосувалися до України. За це і не дозволено було йому захищати цю саму докторську дисертацію, дарма що факультет її був прийняв. Про мого товариша на катедрі російської історії Буцинського, що не був затверджений в званні штатного доцента, в звязку з за ­ провадженням нового статуту, куратор дав таку характеристику: „весьма трудолюбивый человѣкъ, но не обладающій большимъ запа ­ сомъ свѣдѣній, а также и не отличающійся выдающимися спо ­ собностями. Не сомнѣваюсь впрочемъ, что при его наклонности къ настойчивому труду онъ впослѣдствіи будетъ весьма -полезнымъ преподавателемъ”. Буцинського куратор зачислив у третю категорію. Про мене він дав такий відзив: „Багалѣй — по каѳедрѣ русской исторіи, кандидатъ и магистръ Кіевскаго университета; штатнымъ доцентомъ Харьковскаго университета съ 11-го марта 1883 г. и за ­ нимаетъ вакантную каѳедру по русской исторіи. О Багалѣѣ, какъ о преподавателѣ только начинающемъ, трудно высказать вполнѣ опредѣленное мнѣніе. Тѣмъ не менѣе есть данныя, говорящія въ пользу того, что со временемъ изъ него можетъ выработаться хорошій пре ­ подаватель: онъ трудолюбивъ, обладаетъ, повидимому, довольно значительнымъ запасомъ свѣдѣній; не лишенъ дара слова и своими лекціями по археологіи успѣлъ заинтересовать слушателей. Изъ его письменныхъ ученыхъ трудовъ особенно выдающихся произведеній нѣтъ”. Мене він, як і М. Сумцова, призначив у другу категорію — вик. обов ’ язки екстраординарного професора. Виходячи з тієї думки, що професорські катедри обіймали наймолодші по службі доценти (Шерцль, Діллен і Багалій), а старші по службі — Сумцов і Шульц — тільки перебувають при катедрах, куратор власне не хтів нікого з доцентів підвищувати в екстраординарні професори, але подав усе-таки двох — Р. Шерцля і Діллена. Давши дуже гарну й пра ­ вильну наукову атестацію Нетушілові (видатному .класикові, що був згодом проректором і ректором; і тепер перебуває в вищій категорії Секції наукових робітників УСРР), куратор чомусь безпідставно зачисляє його в третю найнижчу категорію приват-доцентів. Очеви ­ дячки, куратор мав не самих лиш офіційних порадників у цій справі, але й неофіційних, що й собі були ворожили (як от проф. Безсонов). Але цей проект куратора округи не завдовольиив, одначе, голови вченого комітету міністерства освіти всемогутнього в міністерстві Георгієвського, що поперекручував по свойому усі його пропозиції. Він писав, що з проектом куратора не можна погодитися. Пі Р. Шерцль, ні Діллен „не пріобрѣли извѣстности своими учеными трудами и даромъ преподаванія, какъ этого требуетъ законъ о пере ­ водѣ доцентовъ въ экстраординарные профессора. Сверхъ того, трудъ Диллена , Армянскіе этюды* свидѣтельствуетъ о полнѣйшемъ незна ­ ніи имъ русскаго языка и пожалуй даже объ отсутствіи всякаго ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 51 чувства приличія при разсмотрѣніи и изложеніи вопросовъ, относя ­ щихся къ области религіи”. До цього Георгієвський додав ще, що катедра порівняльного мовознавства не повинна мати двох профе ­ сорів, коли важливіша від неї катедра слов ’ янської має лиш одного. Те, що написано тут про Діллена, відкриває нам справжнього підпіль ­ ного рецензента: це, очевидячки, був професор слов ’ янської філології П. Безсонов, приятель Георгієвського і скандальний учасник диспуту Діллена в Харківському університеті (коли Безсонов доводив наче-б Діллен не знає російської мови, а той запитав його — а чи знає він вірменську мову, що з приводу неї дозволяє собі висловлюватися, Безсонов відповів, під гомеричний регіт усієї авдиторії, що він вчивсь з дисертації докторанта; Безсонов-же завважив, що Діллен непри ­ стойно ставиться до релігії). Діллена, писав Георгієвський, треба зачислити до третьої категорії. До другої категорії Георгієвський зарахував Шерцля, Сумцова і Нетушіла, „какъ несравненно болѣе извѣстнаго своими учеными трудами (морфологія и фонетика лат. яз. сравнительно съ древне-италійскими нарѣчіями) и вообще болѣе уче ­ наго и болѣе даровитаго, чѣмъ Шерцль”. Георгієвський був спеціа ­ ліст у галузі класичної філології, і тут, очевидячки, висловив власний погляд, як і в оцінці Шульца, де він згадав про те, що звідомлення Шульцове про закордонну подорож — викликало догану од наукового комітету (він сам був за його голову), але зачислив його до другої категорії, як і Сумцова. „Что же касается Багалѣя, писав Георгієв ­ ський, то хотя каѳедра русской исторш и вакантна въ Харьковѣ, я бы отнесъ его скорѣе къ третьей категоріи наравнѣ съ дру ­ гимъ магистромъ по тому же предмету Буцинскимъ, такъ какъ по частнымъ свѣдѣніямъ Багалѣй въ значительной мѣрѣ отличается х о х л о м а н с т в о м ъ. Всѣ эти молодые люди должны выдержать искус ъ, прежде чѣмъ можно будетъ кому-либо изъ нихъ поручить каѳедру и тѣмъ преградить къ ней доступъ другимъ, б. м., болѣе достойнымъ лицамъ и потому, казалось бы, не слѣдовало бы давать имъ преимуществъ одному передъ другимъ. Пускай бы Бага ­ лѣй конкурировалъ съ Буцинскимъ, Шерцль съ Нетушилом, Шульцъ съ Томаринымъ (котораго я предполагалъ бы также привлечь къ пре ­ подаванію греческой словесности въ Харьковѣ) на совершенно рав ­ ныхъ правахъ и условіяхъ, а затѣмъ преимущество было бы отдано тѣмъ изъ нихъ, кто на дѣлѣ заявилъ бы себя достойнѣйшимъ и спо ­ собнѣйшимъ”. Георгієвський не дооцінив Нетушіла й Сумцова, без ­ підставно зарахував Діллена до третього розряду, а до першого не зачислив жадного з усіх штатних доцентів, що їх вже пообирали факультет та рада професорів на ці посади. Георгієвський між иншим заперечував кандидатуру одного доцента на професора за „его отрицательную точку зрѣнія по отношенію къ истинамъ откровенной религіи”. Проти цього повстав навіть сам шеф Делянов. Він олівцем ,52 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року написав: „кто составляетъ исторію науки, не можетъ не выписывать чужихъ мнѣній, какъ бы иногда нелѣпы они ни были”. Розглядали мої права на катедру не тільки куратор округи, а й міністр, голова Наукового Комітету Міністерства. Міністерство не обмежилося на цім і звернулося по оцінку моїх’ праць ще до чо ­ тирьох спеціялістів з російської історії у Петербурзі й Москві, що мали в його довіру, обминувши київських спеціялістів, що дали вже офіційно й прилюдно свій відзив (Антонович та Іконніков); це були в Петербурзі відомий російський історик К. Н. Бестужев-Рюмін і професор Петербурзького університету Е. Е. Замисловський, у Москві проф. нової російської історії Н. А. Попов, що ніколи не працював над історією великокнязівської доби, і історик Росії. Д. І. Іло- вайський, який справді саме тоді випустив у світ свій спеціяльний том історії Росії присвячений історії обласної доби і був спеціяліст в історії староруських земель, у тому числі і Чернігово-Сіверської. Треба додати до цього, що цим рецензентам поставлено завдання розглянути мої праці і з політичного боку — з боку українофільських тенденцій. К. Н. Бестужев-Рюмін писав, що Багалій продовжує наукову працю і з нього буде згодом працездатний та корисний вчений. В ньому робітник переважає теоретика, а федеративна теорія, що він її додержується, це ще не українофільство. Другий професор Петербурзького університету Е. Е. Замисловський дав коротку від ­ повідь, де казав, що українофільських тенденцій він у мене не помітив. Д. І. Іловайський дав усебічну оцінку моїх праць і ставив мою кан ­ дидатуру далеко вище од кандидатури Буцинського. Проф. Н. А. По ­ пов з приводу моєї негативної характеристики Володимира Мон. писав, що „подобнаго отзыва о Владимірѣ Мономахѣ и его дѣятель ­ ности въ нашей литературѣ еще не было” і, нарешті, висловив жаль, що „каѳедра русской исторіи въ Харьковѣ, центрѣ бывшей Слобод ­ ской Украины, имѣетъ своими представителями двухъ преподавателей, изъ коихъ одинъ посвящаетъ свои спеціальныя занятія Сѣверской Украинѣ, а другой Приднѣпровской и ни одинъ не далъ еще дока ­ зательствъ въ серьезномъ знакомствѣ съ другими болѣе важными отдѣлами русской исторіи” (Арх. Мін. ’ Пар. Осв.). Голова наукового комітету міністерства А. І. Георгієвський провадив позалаштункову проти мене кампанію. У своїх обвинува ­ ченнях, як це видно з документу, що я зараз наведу, спирався він на тих доповідях на Археологічному З ’ їзді в Одесі, яких я не робив і які він визнав за „хохломанські” 1 ). ‘) Ось лист про це ректора Харківського університету 1. П. Щелкова директорові департаменту Анічкову од 1/ІІІ 1885 р.: „Въ бытность мою въ Петербургѣ, я имѣлъ честь встрѣтиться въ Департаментѣ съ Е. Пр. А. И. Георгіевскимъ. Въ разговорѣ, при которомъ, сколько мнѣ помнится, и Вы изволили присутствовать, Е. П. упомянулъ между прочимъ и доцентѣ наіпего университета Д. И. Багалѣѣ, а именно о его докладахъ на 6-мъ Археологическомъ Съѣздѣ ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 53 В усій цій історії Георгієвський виявив себе простісіньким ви ­ кажчиком супроти людини, що навіть і не знала, які наклепи на неї робить її високе „наукове” начальство. Мушу одзначити тут узагалі, що ніхто з нас свого часу не знав про те, що писалося аматорові такої пікантної літератури, Делянову та його сателітам, і я теж дізнався про все те, що тут подано, із знайдених в Архіві Мін. доку ­ ментів. Наводжу-ж я тут ці документи не тільки, як матеріял, що документально освітлює цю важку добу мого університетського життя, а найбільше, як матеріял, що характеризує тую тяжку взагалі для людей науки суто-реакційну епоху. Делянов, Георгієвський та Анічков розпоряджалися людьми науки, як і самою наукою, безце ­ ремонно, самовільно, борячись, мовляв, проти неблагонадійности, хохломанства, соціялізму. Ніхто цих їхніх обвинувачувань спросту ­ вати не міг, бо їх винуваченим і не показувано. Мабуть, і шановний мій товариш-доповідач на IV Археологічному З ’ їзді в Одесі в 1884 р. і стипендіят, що готувавсь до наукової праці при Харківському уні ­ верситеті і з таким успіхом та ентузіязмом працював згодом над історією Запорожжя, однодумець-„хохломан “ , Дм. Ів. Яворницький і на думці не мав, як і я, що лихі люди писали про нашу неблаго- надійність, мало не позбавивши цим нас наукової праці, яка давала зміст нашому життю. Новий порядок призначати згори „по усмотрѣнію начальства” призвів до корупції й самої професури. Почалися приватні листу ­ вання з Петербургом і мандрівки туди по „хліб духовний”. Одразу поширилася і набула не аби-якої ваги група професорів, що оголо ­ сили себе вірними слугами нового ладу, і при цій певній оказії прохали для себе багатих милостей у начальства. У моїх архівних виписках із справ Архіва Міністер. Нар. Освіти зберігся цікавий лист Безсонова до Делянова. де він вітає новий курс міністра, кажучи: „радуясь всею душею введенію новаго Университетскаго Устава, и принося симъ искреннѣйше поздравленіе В. Пр. съ побѣдою истин ­ наго просвѣщенія и всеобщаго блага, принимаю .на себя смѣлость въ Одессѣ, при чемъ замѣтилъ, что они имѣли украинофильскую тенденцію и сопро ­ вождались цитированіемъ разныхъ малорусскихъ и казацкихъ пѣсенъ. Я знаю г. Багалѣя, какъ ученаго хотя и молодого, но все-таки серьезнаго, и мнѣ страннымъ показалось это сообщеніе, но не имѣя вполнѣ достовѣрныхъ свѣдѣній о дѣятельности г. Б. на Одесскомъ Съѣздѣ, я могъ только сказать, что я ничего объ этомъ не слышалъ. Возвратившись въ Харьковъ, я собралъ подробныя справки, при чемъ оказалось, что г. Багалѣй сдѣлалъ на Съѣздѣ 2 сообщенія, оба — строго научнаго содержанія, какъ Ваше Пр. можете убѣ ­ диться изъ прилагаемыхъ при семъ бюллетеней No 2 и реферата No 10. Сообщеніе же о Запорожской Сѣчи, которое повидимому имѣлъ въ виду А. И. Георгіевскій, сдѣлано не г. Багалѣемъ, а Эварницкимъ. Такъ какъ обстоятельство, о которомъ идетъ дѣло, не можетъ не имѣть вліянія на оцѣнку направленія научной дѣятельности г. Б., то я принимаю на себя смѣлость обратиться къ В. Пр. съ покорнѣйшей просьбой передать прилагаемые бюллетени и ре ­ фератъ Е. Пр. А. И. Георгіевскому для разъясненія какъ предметовъ, такъ и характера докладовъ, сдѣланныхъ г. Багалѣемъ на Одесскомъ Археологическомъ Съѣздѣ”. ,54 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року напомнить объ моемъ тягостномъ положеніи, ожидающемъ милости ­ ваго воззрѣнія и вниманія В. В., какъ ни отвлечено оно важнѣй ­ шими дѣлами”. Далі прохає він підвищити його з екстраординарного на ординарного професора. Тепер, пише проф. Безсонов, замість 8 — 12 ординарних; „повышеніе же зависитъ уже не отъ произвола выборовъ, а отъ представленія попечителя или усмо ­ трѣнія самого министра. Одного указанія со стороны В. В. нынѣ достаточно, чтобы оказать мнѣ справедливость… если этого благого слова не усышу я нынѣ, при бытности В. В. министромъ, то едва ли настанетъ другое время для тої’о и я сомнѣваюсь, чтобы когда-либо можно было ожидать болѣе справедливости или болѣе личныхъ свѣдѣній обо мнѣ. Съ другой стороны тяжело подумать, чтобы вынуждены были оставлять университетскую службу или бѣдствовать на ней именно тѣ лица, которыя извѣстны вѣрными слугами наукѣ, просвѣщенію и правитель ­ ству и въ ту именно пору, когда дѣла университетовъ пріобрѣли оборотъ къ лучшему съ новымъ уставомъ” (X. 1884, 20 сент.). Безсонова підтримував перед Деляновим його приятель Геор ­ гієвський „во вниманіе къ его несомнѣнно доброму правитель ­ ственному и патріотическому направленію”. Отак писав цей бард нового статуту. На катедру слов ’ янознавства Безсонова обрано випадково через те, що професорська колегія історично-філологічного факультету ще не знала його диких, чудернацьких, псевдо-наукових теорій про туринське походження русів, про його непристойне поясніння, звідки взялися літери альфабету, чим він викликав глум своїх слухачів і компромітував професорське звання. Та згодом за це все дуже добре всі довідалися — і тому не обирали його на орди ­ нарного професора. Безсонов не був виключна постать — таких було багато. Цьому сприяла нова система й практика призначання професорів, що запровадили її здитинілий од старощів Делянов та його права рука Георгієвський. Якщо й передніше траплялися непо ­ тизм та помилки, коли вибирали, бувало, негідних осіб, то тепер цей непотизм у міністерстві освіти зробивсь типовим явищем. Хто хтів здобути професуру, мусів був або писати до Петербургу до впли ­ вових осіб, або сам їхати до міністра, коли хтось або щось стояло йому на перешкоді — це дотепно тоді звано: „мандрівки до Золотої Орди по ханський ярлик”. Нагадаю лиш один характерний і типовий факт про таку подорож Е. М. Діллена. Він здобув докторський ступінь і значить по праву домагавсь професури; для цього в нього були всі наукові дані; ми бачимо, що навіть куратор Максимовський висовував його кандидатуру на екстраординарного професора,став ­ лячи його на перше місце серед нас усіх. Але на перешкоді йому стояв проф. Безсонов, що „вчився з його дисертації вірменської мови”. І цього було досить — професури йому не давали. Тоді він поїхав у Петербург до Делянова. Оповідають, що той не хтів його прийняти. ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 55 Тоді впертий Е. М. Діллен (він родом був ірландець, отож завсіди виявляв риси своєї національної вдачі) поїхав на приміщення міністра дуже рано, коли той іще був не встав, пройшов до його в кімнату та й почав докладно оповідати йому за свою справу, закінчивши тим, що він тут-же застрелиться (він раз-у-раз носив з собою ре ­ вольвера), коли міністр йому одмовить у його справедливому про ­ ханню. Делянов зовсім заспокоїв його, сказавши, щоб він негайно повертавсь до Харкова і що там він вже знайде наказа од його, міністра, про екстраординатуру. Е. М. повернувсь до Харкова — і справді застав там наказ міністра… про своє звільнення з посади. Після цього Е. М. Діллен покинув університет і зробився дуже популярним освіченим дописувачем англійської ліберальної газети. Ця система бюрократичної адміністраційної самоволі на ґрунті найреакційнішого чорносотенства, фарисейського про людське око православія вносила систематичну корупцію в професорську коле ­ гію, морально її розкладала, висовувала на верх гірші елементи й ставила в важке становище кращі, поступові. За довід на це може бути проф. Крем ’ янський, що тероризував усеньку професорську раду Харківського університету, бо-ж мав постійний звязок з міністер ­ ством. Яке важке було становище прогресивної професури при ста ­ туті 1884 р., бачимо хоч-би з того, що тоді усунуто з посади орди ­ нарного професора на катедрі історії російського права І. І. Дітятіна, відомого й поважного вченого з яскравим соціялістично-народницьким напрямком. Він читав лекції студентам у суто-демократичному на ­ прямку; сам він вийшов з робітничого осередку : був син візника. Серед студентів користувався величезним впливом і авторитетом. На нього посилано доноси, що він виступає проти уряду в своїх розмовах з студентами, сам листується з неблагонадійними особами, три ­ мається осторонь од професорів, закликає до себе молодь, бере участь у її вечірках, зібраннях і обідах і має на неї вплив; в 1887 р. його усунуто з катедри (Арх. Мін. Нар. Осв.). Професори відчували на собі тяжку руку кураторів округи, що втручалися в суто-наукові справи й весь час боролися проти посту ­ пових (революційних і „хохломанських”) елементів. Особливо дався в знаки артилерист своєю освітою Вельямінов-Воронцов, що одбув перед тим у Варшаві свій стаж у відомого обрусителя поляків попеч. Апухтіна. До Харківського університету — професорів і сту ­ дентів — він поставився підозріло-вороже, почавши тут нищити укра ­ їнський сепаратизм. На вступній лекції мого колеги П. Н. Буцин- ського, що на нього дивилися як на мого антипода, вибухла сту ­ дентська демонстрація (свистали й шикали). Про це куратор теле ­ графно доніс міністрові, винуватячи студентів у „дерзкомъ нару ­ шеніи порядка і приличія”; професорам, що не були на цій лекції, бо, на його думку, не спочували Буцинському, поставив це за вину, ,56 Університет під п ’ ятою статуту 18.84 року а причину демонстрації вбачав у впливі вадливих історичних теорій, що склалися в головах наших „украйнофиловъ”. Ось подробиці про цю характерну історію з архівних джерел. У Харкові він обставав за „истинно русскими началами”. Буцин- ський читав свою вступну лекцію 9 лютого 1885 р. в авдиторїї, де було повно студентів з усіх факультетів і курсів. Студенти, не- вдоволені з змісту лекції Буцинського, після того як він закінчив читати, освистали його. Куратор, хоч телеграфував міністрові, що в де ­ монстрації взяло участь лиш декілька студентів, але надіслав просторе повідомлення, де обвинувачував і інспектора, і ректора, і професорів. Обвинувачення те дуже характерне для всього тодішнього політич ­ ного режиму і тому я його тут наведу. Ні інспектор, ні троє його помічників, що були в авдиторії, писав куратор, нікого з демонстрантів не встигли помітити. Ректора (Щелкова) на лекції не було; повідо ­ мивши мене про демонстрацію, він додав, що не треба було Буцин- ському, коли він знав, як ставляться до нього студенти, читати при ­ людну вступну лекцію в великій авдиторії і в присутності сили студентів. Це,’пише куратор, є „укрывательство” і страх перед усім, що виступає з нахабною сміливістю, тимчасом як треба було йому виступити щиро, чесно й енергійно; і це є характерна риса його службової поведінки. Так само неправильно освітлював він і звідом- лення Цехановецького про акт, як це видно з протоколу ради професорів і окремих думок проф. Крем ’ янського, Ковалевського та Даневського, що виступали проти нього. Другого дня, пише куратор, я прийняв історично-філологічний факультет і в його присутності виявив жаль Буцинському, що не міг бути на його „прекрасній” лекції, та й обіцяв бути на його другій лекції. З професорів істо ­ рично-філологічного факультету не були на лекції Буцинського Лебедев, Потебня і Дрінов, причому перший з них покликавсь на те, що читав власну лекцію в сусідній авдиторії. Відсутність цих професорів, особливо першого й другого, відомих своїм ворожим відношенням до історичних поглядів Буцинського, не могла не зробити як-найважчого вражіння на тих професорів, котрі розуміють усеньке безглуздя й хиби історичних теорій, які склалися в головах наших українофілів, що поділяють ці думки; вони сами й винні в тому, що катедра російської історії в Харківському університеті так довго була вакувала; під їх безпосереднім впливом зчинилася й демонстрація проти Буцинського. Перед другою лекцією Буцинського в збірній залі студентів хтось порозліплював був пасквільні прокламації проти Буцинського, їх зірвали помічники інспектора; одну з них я й посилаю вам. Увійшовши до авдиторії повної і тепер студентів із різних ’ ) Архивъ Министерства Народнаго Просвѣщенія No j ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 57 факультетів, пише куратор, я обернувся до них з промовою, нама ­ гаючись показати їм усеньку гидоту як свисту, так і розліплювання прокламацій і закликав їх дати щиру сміливу й рішучу одсіч усім спробам скеровувати їх на заколоти. Лекція Буцинського про вагу самодержавства й погляди на нього російського народу в ХѴІ в. одбулася спокійно. За день з ’ явилася, одначе, нова прокламація, але вже в стриманішому тоні. Третя лекція (звичайна) зминула спокійно, але заколотів чекаємо на вступній лекції Чірікова. Нарешті, куратор писав про необхідність звільнити з посади інспектора студентів Вольнера ’ )• Додавати до цього коментарів не треба; ми наочно бачимо шалену реакцію й ті тяжкі умови, що в них перебувала професура та студентство. Та й справді-бо О. О. Потебню і А. С. Лебедева обвинувачували в студентській демонстрації лиш тому, що вони не одвідали лекції Буцинського, бо не визнавали його за путящого викладача, а проф. Лебедев мусів виправдувати свою відсутність тим, що в нього ще в той час була власна лекція. Чи можна було йти далі в цьому урядовому цинізмі й переслідуванню незалежної думки! До речи буде додати, що А. С. Лебедев був москвич і до українофільства не мав жадного відношення, але до Буцинського, як викладача й наукового робітника, ставився негативно. І от такий куратор залишавсь на своїй посаді мало не 12 років (до 1896 р.). За його наступника був Хрущов, анекдотична постать, що про нього я вже згадував, характеризуючи професорів Київського університету. І тут він був „притчей во языцѣхъ”. Оглядаючи лабо ­ раторію Технологічного інституту й побачивши шклянку з заспирто ­ ваними препаратами, він нахиливсь до професора, що показував йому свою лабораторію, та й тихенько на вухо поспитав його: „Чи вони не заразливі?” На університетських справах цей аристократ-шляхтич і Деляновський приятель нічогісінько не тямив. Після Хрущова за куратора був Анреп, нарешті, відомий згодом голова фінансової комісії в Державній Думі проф. ректор Харківського університету М. М. Алексеенко. При них суворий режим статуту 1884 р. , що не виправдав надій на знищення студентських заколотів, злагіднів, але все-ж-таки панував іще бюрократизм, що його мусіли підтримувати й здійснювати призначені ректори в університеті та такі-ж декани в факультетах. Видатна постать з господарського погляду був ректор Алексеенко, а останній призначений ректор Куплеваський — убогий блідий адміністратор і професор. Права і значіння професорської ради були звужені, вона займалася вермішеллю; факультети й надалі зберегли свою вагу в питаннях навчальних, але були обмежені і звязані в своїй діяльності прикрою залежністю од центру. Українофілів на історично-філологічному факультеті було тоді аж троє: О. Потебня, М. Сумцов і я. Я додержувавсь був не централі- *) Арх. Мин. Нар. Просв. No 166^981 ,58 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року стичного погляду, як Буцинський, а етнографічно-федеративно-облас- ного. Українці мали на нашому факультеті в себе на чолі такого велетня науки, як О. О. Потебня, що користувавсь величезним авторитетом і серед студентства (за це свідчать його слухачі в спо ­ минах про його лекції: з-поміж цих слухачів ми бачимо Овсянико- Куликовського й Горнфельда) і серед професури навіть росій ­ ського походження. На самому початку свого професорування в Харківському університеті він був членом харківської української громади, її окраса, працював над українською мовою й пам ’ ятками української народньої словесности, сам чудово знав українську мову, як відомо, переклав з грецької уривок з Гомера і видав, за своїм редагуванням оповідання славного слобідсько-українського письменника Гр. Фед. Квітки. Хоч він і тримавсь тоді трохи осторонь од українських громадських кіл, що до того були в 80-х роках дуже слабкі й неорганізовані, але сам він був для них, ба навіть для укра ­ їнців по-за Харковом (як Антонович, Житецький й ин. в Київі) немов за духовний осередок; у його хаті на Підгірній вулиці (тепер на його честь перейменовано її в вулицю Потебні) за чайним столом збиралися і українофіли і взагалі професура та поступове товариство (як Д. М. Овсянико-Куликовський, що вже бувши професором слухав його лекції, як громадський діяч Ф. А. Павловський й инш.). Він одвідував панахиди в роковини Т. Шевченка — мало не єдиний тоді спосіб колективно вшанувати пам ’ ять Кобзаря. Його високого на ­ укового й морального авторитету та суворої оцінки боявсь навіть усемогутній міністр, творець статуту 1884 р., гр. Делянов, він, як оглядав Харківський університет, удавсь був до О. О. Потебні, пи ­ таючись його думки про гонорарну систему, запроваджену в універ ­ ситетах. У паперах О. О. Потебні збереглася чернетка його записки в цій справі: О. О. Потебня з природньою йому сміливою щирістю висловився рішуче проти гонорару. У тих-таки паперах О. О. По ­ тебні переховується оригінал „совершенно секретнаго” запиту од тодішнього ректора І. П. Щелкова з 24 лютого 1883 року на ім ’ я Потебні такого змісту: „Г. Мин. Нар. Пр. конфиденціальнымъ пред ­ ложеніемъ отъ 13 тек. февраля, по поводу существованія въ Харь ­ ковѣ частныхъ женскихъ классовъ для лицъ, не состоящихъ учени ­ цами учебныхъ заведеній, поручилъ мнѣ объясниться съ тѣми изъ нашихъ профессоровъ и преподавателей, кои принимаютъ участіе въ преподаваніи въ означенныхъ женскихъ классахъ. Мнѣ по слухамъ извѣстно, что вы также занимаетесь преподаваніемъ въ послѣднихъ”. Далі йдуть запитання. О. О. Потебня відповів, що за чайним сто ­ лом читав знайомим лекції з теорії словесности про байки і що число його слухачок обмежували розміри його їдальні. За дорученням од гуртка українців-професорів О. О. Потебня вдавсь до ректора про дозвіл одправити панахиду в університетській церкві по М. І. Костомарову, з приводу його смерти. Ректор розвя- ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 59 зати цю справу сам не зважився, та й звернувся до куратора Вель- ямінова-Воронцова; той дозвола дав, але з тією умовою, що про цю панахиду не буде жадних оголошеннів для публіки й по газетах. Щоб зрозуміти, яка безглузда ця вимога й як влада боялася най ­ меншого прояву громадськосте, досить нагадати, що М. І. Костома ­ ров був великий історик (і український і російський), вихованець Харківського університету, де харківська професура обрала його колись на професора. Але-ж куратор, очевидячки, згадав тут за те, що Костомаров був організатор Кирило-Методіївського таємного Товариства з його ідеєю слов ’ янської федерації й однодумець Т. Шев ­ ченка, в ’ язень Петропавлівської фортеці та пропагандист федера ­ тивної теорії. А що це було саме так, про це свідчить тая догана, що зробив мені Вельямінов-Воронцов під той-же-таки час. З при ­ воду смерти М. І. Костомарова, що з ним я був у добрих стосунках і що ставивсь він до мене дуже приязно, — я надрукував у київській поступовій газеті „Заря “ докладний небіжчика некролог, де звернув особливу увагу на його федеративну теорію. Вельямінов-Воронцов викликав мене в службовому порядкові до себе та й зробив догану за те, що я проповідую „федеральні” ідеї. Мені не легко було довести йому одміну між „федеративнымъ началомъ въ древней Руси” і федеральними ідеями, що на їх підставі утворювавсь федеральний устрій таких держав, як Швайцарія або Сполучені Американські Штати. Мабуть, куратор тут згадував за ту федерацію, що про ню мріяв М. І. Костомаров у Кирило-Методїївському Товаристві, я-ж у своїй статті говорив тільки про вищезгадані федеративні начала. У Вельямінова-Воронцова, очевидячки, склавсь певний погляд на мене, як на небезпечного викладача стародавньої Руси в шкідли ­ вому хохломансько-федеративному напрямкові замість єдино пра ­ вильного й обов ’ язкового, на його погляд, державно-централістичного в дусі його самого й його шефа Апухтіна. І хоч я залишився викла ­ дати на факультеті, але становище моє було дуже непевне протягом усіх перших п ’ ятьох років мого перебування спочатку на посаді доцента, а тоді деградованого в заштатні доценти, себ-то в приват- доценти. Усталилося моє становище допіру тоді, коли я здобув докторський ступінь і зробивсь екстраординарним професором у 1887 році. До того міністерство підтверджувало мені доручення читати курс що-року. Проф. М. Сумцов, що був тоді штатний доцент при катедрі історії російського письменства, постраждав од тодішнього режиму за своє хохломанство найбільше: йому було заборонено захищати свою дисертацію, вже прийняту й ухвалену в історично-філологічному факультеті, на тій безглуздій підставі, що це може викликати студентські демонстрації! Проти докторанта ніяких ворожих демонстрацій студентство не зробило-б, а прихильні могли-б виявитися тільки в оплесках. Причина заборони полягала не в тому, а втому, що книжку М. Сумцова присвячено було нарисові ,60 Університет під п’ятою статуту 1884 року з історії українського письменства ХѴП в. ; у ньому око міністерства (проф. Безсонов) добачило українофільську небезпеку (негативна характеристика воєводського режиму на Україні) та й донесло про це міністрові. Делянов дав цю книжку на перегляд двом тодішнім спеціялістам (Бестужеву-Рюміну й Бичкову), що користувалися його довірою. Обидва вони не знайшли там нічого незаконного. А втім диспут таки не міг відбутися. М. Сумцов мусів написати й захи ­ щати иншу дослідчу працю на ступінь доктора („Хлѣбъ въ обрядахъ и пѣсняхъ”). Йому радили скаржитися, але він сам казав: „де-ж там було вже скаржитися й одстоювати. Усе тоді стискалося, і мені також треба було стиснутися” ’ ). І. Д. Делянов правив міністерством до 1898 р. За його наступ ­ ників були Н. П. Боголепов (1898 — 1901), професор римського права й ректор Московського університету 1901 р. , що вбив його революціонер Карпович; далі колишній військовий міністр Ван но в- ськйй — вихованець кадетського корпусу, звільнений р. 1902, далі класик Зенгер (1902 — 1904) і ген. Глазов. Увесь цей час мав силу статут 1884 р. Влада покладала надію, що він заспокоїть універси ­ тетське життя й ліквідує студентські заколоти, та вийшло навпаки — вони ширилися й набували яскраво політичного характеру. Міністри силкувалися їх поліквідувати; у звязку з заколотом 1899 р. видано тимчасові правила про оддавання студентів у салдати, утруднено було вступ до університету й прикріплено студентів по округах, видано правила про сукупні заходи університетського начальства, поліції й війська для боротьби з заколотами, зменшено норму для універсантів-юдеїв, збільшено права інспекції й т. инш. Але всі ці репресії мали протилежні наслідки. З величезною пошаною треба згадати за тих деканів, що і під цей сутужний час обороняли та репрезентували колегіяльне на ­ чало в житті факультетів. Такі були на історично-філологічному факультеті проф. А. С. Лебедев, що стояв на чолі факультету 10 років (1891 — 1901), і його заступник, нині дійсний член Української й Все ­ союзної Академії Наук, В. П. Бузескул. Завдяки їх поступовому світоглядові взагалі й таким самим поступовим поглядам на вагу університетської автономії та колегіяльного начала, біля них згур ­ тувалася й їх підтримувала прогресивна група професорів, ба навіть нейтральні елементи. В цій боротьбі за розкріпачення університету од бюрократизму мені довелося відогравати провідну ролю і витра ­ тити на це багато сил. А -втім це давало мені не аби-яке моральне завдоволення. Найгостріше виступив Харківський університет проти гонорарної системи, покладеної в основу статуту 1884 р. 2 ). У складанні *) Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. XIV, стор. 15 — 16 (Воспоминанія Сумцова о проф. Кирпичников Ь). 2 ) Див. про це „Докладъ Комиссіи”, надрукований у „Зап. Харьк. У-та “ , 1897 г. стор. 31. ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 61 записки я брав був енергійну участь укупі з сімома иншими чле ­ нами комісії (по двоє од кожного факультету) і дав матеріял для її тексту, разом з проф, І. Н. Миклашевським. Ця записка аналізує статистичні дані за 10 років про розподіл студентів між усіма тодіш ­ німи університетами й з цього робить висновок, що система гонорару утворила вигідні та невигідні для професорів університету факуль ­ тети й катедри, незалежно од їхнього хисту, і нездорову між ними конкуренцію. Розподіл гонорару дуже нерівномірний (од 421 крб. на юридичному і до 26 крб. на історично-філологічному факультеті). Гонорар більше-менше забезпечував невеличку купку і не забезпе ­ чував більшосте, а заразом був із нього великий тягар для студент ­ ства, надто вбогого. Система гонорару не мала під собою ґрунту в російських університетах і була механічно перенесена до нас тоді, коли вже й на Заході зробилася пережитком. Вона не забезпечила так само приват-доцентів, що замінили собою доцентів. Комісія й рада професорів висловилися за те, щоб скасувати цілком гоно ­ рарну систему. В 1901 р. при Харківському університеті організовано комісію за далеко ширшою програмою в справі змін у статуті 1884 р. взагалі. Вона надрукувала свій „Докладъ” ’ ), що затвердила його професорська рада. Я був головний редактор цього „Доклада” і дав чимало матеріялів для його тексту. На всі 18 запитань міністерства ми дали вичерпливі відповіді й рішуче висловилися за ліквідацію статуту 1884 р. в його основах. Перед відповіддю на окремі запитання наша комісія висловила в вступній частині своєї записки загальний погляд на те, чим має бути університетський статут. В основу його треба покласти начала автономії й колегіяльности. Ми визнали основний бюрократичний принцип, що на ньому збудо ­ вано було систему тодішньої вищої школи, за ненормальний. Статут, запозичений із Німеччини, не дає основного, що там є, — академічної свободи; він у нас не прищепився і зараз-таки зробився за причину застою й регресу; через нього розвинулися формалізм і страшенна централізація; університети перетворилися в канцелярії; професор ­ ські ради, позбавлені права поповнюватися самостійно, ставилися мимохіть байдуже до інтересів університету, професори, позбавлені самоврядування, втратили свій авторитет у студентів; між про ­ фесорами й студентами збудував статут високого мура. І тільки зліквідувавши статут 1884 р. можна піднести науковий рівень уні ­ верситету. Проте жаден статут не може знищити студентських за ­ колотів, бо-ж викликають їх загальні суспільні й політичні причини: університети, як справедливо висловився славнозвісний Пирогов, „це барометри суспільного настрою…”. Наука без вільного досліду не може існувати, отож в універ ­ ситетах має бути свобода наукового досліду й викладу, а не бюро- ‘) Див. „Докладъ Комиссіи” 1901, 132 стор. ,62 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року кратичний догляд. Університетами можуть керувати лиш люди науки, компетентні і в оцінці потреб університету та раціональних засобів їх завдоволення. А тимчасом в основу статуту 1884 року покладено хибну думку, наче-б університети такі самі адміністраційні установи, як і всі инші, і наче-б професори — це тільки урядовці міністерства освіти, дарма що думку вченого ніяк не можна звязати чужою волею, що скеровує її в той, а чи цей бік; тут не може бути урядовчої єрархії: між приват-доцентом і давнім професором не можна провести такої грани, як, скажемо, між столоначальником та начальником від ­ ділу. Що автономія необхідна, доводить це і історія університетів, у даному разі Харківського. А втім тут, очевидячки, була не повна, необмежена і незалежна од влади автономія, бо-ж університети — це установи державні, то й повинні завдовольняти потреби держави в освічених і’науково підготованих робітниках. 18 пунктів, що ними ми докладно відповіли на запитання од міністерства, виходили з тих загальних положень, які я і навів вище про необхідність виборного начала, про поширення прав професорських рад, про систему гоно ­ рару (треба одкинути), про матеріяльне становище (поліпшити), про раціональні плани викладання, про приват-доцентів (залишивши їх, треба відновити й доцентів), про підготову до наукової діяльности, про іспити (державні іспити треба одкинути), про студентські орга ­ нізації (треба допустити), про професорські суди (потрібні, але з до ­ датком студентських товариських), про інспекцію (ліквідувати). Не можна й тепер не визнати, що цей документ мав історичне зна ­ чіння для того часу. Це була найвища точка, щодо неї підне ­ слася поступова думка професорської колегії не тільки нашого уні ­ верситету, а й тодішніх університетів узагалі. Будь-що-будь ми тоді щиро виступили з ідеологією, що в основі руйнувала тодішню уря ­ дову бюрократичну систему вищої школи, і собі завдавали їй вдару, допомагаючи тут активним виступам студентства, що боролося з нею вже не словами, а ділом. Все це підготовляло революцію 1905 р. , коли професорська колегія Харківського університету виступила з запискою ’ ) про умови, потрібні для нормального університетського життя. Я був редактор цієї записки і дав для неї основний матеріял. Записка має яскравий політичний характер. Вона пояснює, чому (це була нечувана в історії університетського життя подія) Харків ­ ський університет був тимчасово зачинений, дарма що студентських заколотів не було, з ініціятиви самої професорської колегії в звязку з загальними політичними й громадськими причинами, що розгорну ­ лися скрізь за останні 6 місяців, надто в січневі дні в Петербурзі (розстріл народу перед зимовим палацом). *) Записка Совѣта Харьковскаго университета по вопросу объ условіяхъ, при ко ­ торыхъ возможно достиженіе нормальнаго теченія университетской жизни. 1905, стор. 8. ,Університет під п ’ ятою статуту 1884 року 63 Студентство взяло гарячу участь у визвольному русі (революції 1905 р.). Професорська колегія, писали ми, не може залишатися осторонь од цього руху, мовчати за даних обставин ми не можемо. Ми склали свого часу (в 1901 р.) записку про умови нормального життя, що в основу його треба покласти автономію. Але реформа не здій ­ снилася, бо запроваджували її незалежно од загальної громадянської свободи не вважаючи на те, що університети тісно звязані з полі ­ тичним життям суспільства. Усяка спроба вирішити універ ­ ситетське питання незалежно од суспільного ладу не матиме успіху; про це яскраво свідчить історія університетів і історія студентських рухів. Виникаючи на ґрунті статутів, вони завсіди набували й політичного характеру, а уряд бачив причину їх лиш у сторонніх намовляннях та й бравсь тільки до репресивних заходів. Та, не вважаючи на всі оці заходи, число, розмір і інтенсивність рухів усе збільшувалися, бо коріння їх і джерела лежали по-за університетом і студентство являло лиш locus minoris resistentiae ідей і почуттів, що ними просякнуте було всеньке тодішнє життя. Кращі студенти, що з захопленням працювали в на- уково-допомічних установах, не могли атрофувати в собі суголосних почуттів на життьові явища. І це зрозуміло. Студенти – не ворожа нам нація, а нове покоління, що йде нам на зміну, на ньому, як на найчутливішому елементі інтелігенції, помітніш одбивається все, що більше або менше хвилює й старше покоління, бо й воно-ж ніколи не залишалося спокійне та вдоволене. Цим можна пояснити, чом найсуворіші заходи, поки є невдоволення, не дають гарних наслідків, а саму лиш шкоду. Через ці заходи в нас дуже поменшало молодих наукових сил, що мусіли були виїздити за кордон у такому великому числі, що це аж дивувало чужоземців. І в Західній Европі за такого політичного устрою, що не відповідав політичному розвиткові народу, студентські рухи були явище звичайне, не вважаючи на репресії, а коли політичний лад змінивсь, вони зникли і в Німеччині, і в Італії, і в Еспанїї. Отож і в нас, у відновленій країні, здійснивсь принцип вільної науки. Сорок років реакції викликали сучасний бурхливий рух. Такого могутнього суспільного руху в нас ніколи не було. Він захопив усю інтелігенцію й перекинувсь у ширші суспільні кола, що передніше в такій мірі участи в ньому не брали. Він захопив і університети, що не являють собою окремої установи, стоячи осто ­ ронь як добудова до громадського будинку. Відчуто потребу в на- родньому представництві і всяких свободах, загальній зміні держав ­ ного укладу, а не самій лиш університетській реформі. Тут, як видко з наведеного, ми, так-би мовити, зросли політично й солідаризува ­ лися як з поступовим суспільством, так і з своїми молодшими това ­ ришами – студентами. Отож, закривши університет на той час поки тривало в Харкові „военное положеніе”, харківська поступова профе ­ сура солідаризувалася з студентством у революції 1905 року. Того-ж- ,64 Університет під п ’ ятою статуту 1884 року таки 1905 року комісія ради професорів склала „Записку по вопросу о цензурѣ книгъ на малорусскомъ языкѣ” ’ ). Рада ухвалила її одно ­ голосно. За голову цієї комісії був небіжчик М. Сумцов; я теж брав у її складанні жваву участь: давали матеріяли для неї з укра ­ їнців я і проф. А. Н. Зайкевич (тепер працює на агрономічному полі в себе на Лубенщині). Ця записка мало відома, рівняючи до анало ­ гічної записки Петербурзької Академії Наук, але вона свідчить про те, що нам, українцям-професорам, пощастило тоді прищепити при ­ хильні думки до української ідеї, до мови й літератури — біль ­ шості професорської ради, а серед неї-ж чимало було професорів не-українців. Хоч між нами не було вже О. О. Потебні, але постать його, так-би мовити, витала між нами в образі його учнів — українця М. Сумцова й великоруса походженням, але знавця історії укра ­ їнської мови проф. М. Халанського, Овсянико-Куликовського та й мене, бо обидва ми були слухачі в О. О. Потебні й згодом поши ­ рювали та популяризували його ідеї серед українського громадян ­ ства. Спочатку ми подали, коротеньку історію того, як розвивалося українське письменство й якої страшенної шкоди завдала його забо ­ рона. Далі — дуже цікава характеристика особливого відношення Харківського університету до українського слова: він має повне право стати на захист українського слова не тільки тому, що про ­ тягом цілого- століття провадив освітню роботу здебільшого серед українського люду, а й тому ще, що з цим словом звязаио найкращі сторінки його історії — згадаймо про Метлинського, Срезневського, Костомарова, Потебню, що їх наукові інтереси були тісно звязані з українською народньою словесністю й літературою. Указ Валуева 1863 р. заборонив українське письменство, забувши, що всяка літе ­ ратура, а в тому й українська це коштовний капітал, і коли цей ка ­ пітал знищити, то настає деморалізація, темрява й зашкарублення. Далі записка наводить ганебний закон Толстого 1876 р. , з його „системою оглупѣнія народа”, що призвів до великої еміграції укра ­ їнського письменства до Галичини. Записка звертає увагу на цілу низку шкідливих наслідків од цього закону й наводить силу ілю ­ страцій з історії цензури, заборони окремих видань. Характерну сторінку присвячено українському хліборобові; його необхідно озброїти в міжнародній конкуренції знаннями, а за найкращий про ­ відник їх може бути тільки рідне українське слово. Записка не по ­ ставила питання на всеньку його широчінь, бо завдання її було обмежене тільки українським письменством і не торкалося україн ­ ських викладів по тодішніх школах. Але й тут вона поставила деякі, хоч і мінімальні, вимоги. Ця записка, як і аналогічні, свідчить, що ми стояли на визвольному шляху що-до українського слова, про ­ довжуючи тут давню традицію Харківського університету та його діячів українського відродження. >) X. 1905, стор. 15. ,Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) 65 VII. Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.). Далеко більш ніж професори були незавдоволені з тодішнього університетського режиму студенти. Статут 1884 р. трактував їх як учнів середніх шкіл. Зараз-же, після того як запроваджено статута, заведено уніформу для студентів і видано правила, що в дрібницях регламентували їх становище, поведінку й кари геть аж до карцера. Видано накази про відсоткову норму для жидів у Харківському універ ­ ситеті (5%, при Боголєпові навіть знижено до 3°/ 0 ) ; платню за навчання в університеті підвищено з 5 крб. до 25; видано відомого обіжника щоб не приймати в студенти „куховарчиних дітей “ ; через усе це сту ­ дентів у Харківському університеті почало меншати, надто на істо ­ рично-філологічному факультеті: р. 1885 вступило туди 26, р. 1886 — 18, р. 1887 — 10, а р. 1888 — тільки 7. На це зменшення впливала суворо- класична система — латинська та грецька мова витіснили геть-усі инші дисципліни, і лиха була доля педагога, що закінчував цей фа ­ культет! Статут поставив собі мету — зліквідувати студентські рухи, а вийшло навпаки. В Харківському університеті заколоти повстали вже в 1886 р. Р. 1887 сюди, як і до инших університетів, переки ­ нулися заколоти з Московського університету (так звана Бризга- лівська історія); нове в них те, що тут об ’ єдналися студенти універ ­ ситету з студентами Технологічного й Ветеринарного Інституту та й вийшли з збірної залі на вулицю; виступ був проти інспекції, але до цього прилучилися й загальні причини незавдоволення сту ­ дентів; 42 студентів звільнено з університету без права поверну ­ тися. В 1899 р. після довгої перерви, заколоти набрали нової форми „страйків і обструкцій”, запозиченої з практики робітничого руху. Заколоти набули яскравого політичного характеру після того, як сталося відоме вигублення студентів у Петербурзі. Студенти в Харкові припинили одвідувати лекції, і 206 чол. виключено з уні ­ верситету. На іспитах студенти робили обструкції, а проти них губерніяльна адміністрація виставляла поліцію й військо. В 1901 році знов скоїлися заколоти з обструкцією проти тих професорів, що читали лекції; проти них уживано так званої хімічної обструкції; виключено було за це 105 студентів *). Року 1904 знов вибухли заколоти. Викликала їх боротьба посту ­ пового студентства з суто-реакційними „русскособранцами”. Виклю ­ чено було 56 чоловіка. Але суто-революційного характеру набув рух 1905 року. Про нього ми маємо як офіційні документи (доповідь ректора Рейнгарда), так і спомини * 2 ). Рада професорів рішуче висловилася, що не може бути автономного університету без загаль- ’ ) Краткій очеркъ, стор. 303 — 305. 2 ) Див., наприклад, спомини акад. В. П. Бузескула про дні барикаду „Гол. Мин. “ , 1917, No 7 — 8, стор. 335 — 350. Автобіографія. Д.І.Б. ,66 Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) них свобіду державі. На початку вересня студентська „сходка” ухва ­ лила, що й університет повинен узяти активну участь у політичній боротьбі та й зробитися місцем мітингів для громадян. 11 жовтня, в звязку з революційним виступом проти війська побудовано бари ­ кади, і університет перетворивсь у форт Шаброль. У руках рево ­ люційного студентства була й друкарня, де друковано прокламації, і, оточена барикадами, соборна площа з дзвіницею, де революційні студенти дзвонили на сполох. Почалися переговори про визволення студентів і сторонніх, що зачинилися в університеті та й хотіли там дружньо збройно захищатися од війська, на основі почесної капі ­ туляції з правом вільно вийти на робітничий мітинг. Активну участь у цих пересправах узяло тодішнє університетське начальство — то ­ дішній перший виборний ректор Л. В. Рейнгард, декан фізично- математичного факультету В. А. Стеклов (згодом віце-президент Російської Академії Наук, тепер небіжчик), декан юридичного фа ­ культету Н. А. Гредескул і декан історично-філологічного факуль ­ тету В. П. Бузескул (тепер академик). Завдяки їм було усунуто кровопролиття. Так у 1905 р. об ’ єдналася’поступова професура з сту ­ дентством, що активно й збройно виступило проти царату й усень ­ кого бюрократичного ладу. Нехай професори не поділяли студент ­ ської революційної тактики — не пішли на барикади з студентами, але й вони, як це видно з наведеної в мене передніше заяви про ­ фесорської ради, висловили думку про необхідність цілком змінити не тільки університетський статут 1884 р., ба й усенький тодішній політичний лад з необмеженим царським самодержавством і владу ­ щою бюрократією на чолі. Революція 1905 р. дала Харківському університетові, як і иншим, тимчасову автономію. На підставі неї відродилося виборче начало. Отже, ніби здійснилася мрія про всі сво ­ боди й навіть народне представництво. Та ця російська конституція, що її навіть на ймення не можна було називати, що про неї ми мріяли й покладали на неї надію за часів царату і що в ній сами почали брати участь, навсправжки була велика фікція й обдур суспільства: за- раз-же, скоро задушено революцію 1905 року, настала гнітюча реакція. Тим-то й тимчасова університетська автономія теж була фіктивна. За першого виборного ректора в Харківському університеті був Л. В. Рейнгард, що користувавсь величезною й заслуженою попу ­ лярністю серед студентства Харківського університету, особливо за свій захист студентів-революціонерів з харківського форту Шаброль підчас студентських заколотів. Л. В. Рейнгард незабаром, одначе, від ­ мовивсь од ректорування, і на цю відповідальну посаду обрано в жовтні 1906 року мене, мабуть як людину, що раз-у-раз обстою ­ вала університетську автономію; в жовтні 1909 року мене пере ­ обрано на цю посаду, але я до строку одмовивсь од неї в 1910 році в звязку з обранням мене до Державної Ради на виборах Ака ­ демії Наук і всіх російських університетів. У юбілейній записці про ,Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) 67 моє 25-річчя, цю мою ректорську діяльність оцінено так: „відомо, з якими труднощами звязана була ця посада і яку енергію та пра ­ цездатність виявив Дм. Йв. Б. на цій посаді”. Безперечно, труднощі були величезні і працювати я мусів дуже багато. Що-до трудно ­ щів, то вони були звязані не з самою посадою виборного рек ­ тора — тут, навпаки, я, як виборний ректор, спиравсь на товариську допомогу більшосте професорської колегії і це давало мені велике завдоволення, бо я дививсь на себе, як на primus inter pares, обстою ­ ючи принцип колегіяльности й рівности протягом усенького свого професорування. Так само в численних записках самого універси ­ тету і в тих комісіях, що утворювало міністерство освіти в Петер ­ бурзі в звязку з проектами нового положення про вищу школу, я висловлювавсь проти бюрократичного й централістичного упра ­ вління університетами. Такі ідеї стояли в тісному звязку з моїм за ­ гальним українським світоглядом з його федеративною основою. Коли на чолі міністерства освіти було поставлено поступовця І. І. Толстого (підчас революції 1905 р.), мене з багатьма иншими професорами викликано до Петербургу в 1906 році для участи в праці над складанням нового університетського статуту на авто ­ номних підвалинах. Але, як відомо, цього ліберального міністра й видатного вченого незабаром усунуто, і міністерську посаду обій ­ мали потім Кавфман і такі ретрогради, як Кассо, Кульчицький. Проф. І. В. Нетушіл од імення професорської ради в 1910 р. одзна- чив виключно важкі обов ’ язки під той час ректора; як свідок моєї праці (він був проректор), 1. В. Нетушіл казав, що я, „перебуваючи поміж Сціллою й Харібдою, під натиском звідусюди протилежних інтересів, усе-таки невтомно розплутував вузлика і вів університет ­ ського корабля, переправляючи його через численні скелі; инший, казав він, не вцтримав-би був такого нервового напруження, а вас підтримувала віра в себе або необхідність, або об ’ єктивна доціль ­ ність того, що треба було зробити 1 ‘. Инакше кажучи, тут є вказівка на те, що я був реальний політик в університетських справах. То ­ дішній декан юридичного факультету В. Ф. Левитський, кажучи про труднощі ректорської посади, завважив, що „тодішній універси ­ тет — це була складна машина з 3.500 студ., з потребами й інтере ­ сами, власне кажучи, чотирьох шкіл-факультетів з критичним ставленням до діяльносте кваліфікованої наукової колегії, і вас, казав він, двічі обирали на ректора. Чому? Тому, що ви відповідали вимогам колегії з боку наукового й суспільного. Університет є складне ціле, де кожен професор, член колегії в міру своїх сил і здібностів творить його історію. Але коли Харківський університет, вийшовши з тяжких 1906 — 1907 років, зберіг між професорами та студентством добрі стосунки й кращі традиції Каченовського та ин- ших поступовців, то в цьому є і ваша заслуга, як його обранця й історика, що освітлював з цього боку його минуле”. Я добре знаю, ,63 Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) як історик, що в цих оцінках дещо треба вважати за данину моєму тодішньому ювілейному святу й прихильності до мене цих обох моїх товаришів. Але я й сам мушу ствердити тодішню свою відда ­ ність праці і в професорській раді, де я головував протягом більш як чотирьох років, — та й яких років! кожен з них коштував принай ­ мні трьох звичайних, — і в правлінні, і в факультеті, і в комісіях. Мою енергію підтримував ідейний бік цієї праці — я дививсь на неї, як на свій громадський обов ’ язок, виконуючи його з захопленням. У мене ніколи не було геркулесівського здоров ’ я, але всі говорили промою витривалість у праці та невтомність. Пригадую тут анекдоту : мені оповідали свого часу, що дехто з професорів був невдово- лений з мого ректорства найбільше тому, що я спокійно висиджу ­ вав цілі години засідань ради, коли там проваджено вибори нових професорів і зачитувано всі оцінки, що часто-густо були проти ­ лежні одна одній, або розглядувано кошториси й розподіл сум між чотирма факультетами; наставала гостра дискусія, боротьба, як-би ми тепер сказали, за матеріяльну базу науково-допомічних установ різних факультетів. Кворум потрошку й непомітно танув, нетерпля ­ чіші або незацікавлені розбігалися з засідання, а я пересиджував усіх. Дозволю собі додати ще одну рису свого головування в раді професорів, що одрізняла мене од инших ректорів: я ніколи пер ­ ший не висловлював своєї думки на ту чи иншу справу, а брав слово останній, одночасно висловлюючи і власну думку і роблячи резюме дискусії. Серед процесорів Харківського університету за моїх часів було чимало дуже видатних і з наукового і з громадського боку. Досить назвати академиків Ляпунова й Стеклова (обидва те ­ пер небіжчики), Гіршмана, Бузескула, Сумцова, Гредескула, Грузин- цева, Кульбакіна, Левитського, Палієнка, Пятницького, Оршанського, Рейнгарда, Овсянико-Куликовського, Мельникова-Разведенкова, Сінцова, Тімофєєва, В. Данилевського, Краснова, Анциферова, Обо- ленського, Георгієвського, Орлова й ин. Мене висунула й підтриму ­ вала група поступової професури на всіх факультетах, бо я відпо ­ відав тому співвідношенню сил, що склалося в професорській раді. Невимовно важке було моє становище, як ректора й голови управи в справі студентських рухів; укупі з проректором І. В. Не- тушілом мусів був я якось їх розвязувати, на підставі правил 11-го червня, що мали єзуїтський характер. Дозвіл на зібрання сту ­ дентам повинна була видавати університетська адміністрація, але виключно в академічних справах, реєструючи ці збори в офіційній проректорській книзі. Поліція мала право, коли в неї виникали су ­ мніви в законності сходки, відряджати туди своїх офіційних агентів. Окрім того, поліція, охранка й жандарми мали постійно серед сту ­ дентів своїх таємних агентів, що докладали їм про ухвалені на сходці резолюції, промови, то-що. У нас-же не було ніяких джерел, звідки можна було-б довідатися про те, що діялося на зібранні, окрім тих ,Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) 69 офіційних даних, що нам давали або студентські старости-розпорядчики сходки, або рада старост, або таємна студентська організація — ко ­ аліційна рада. Площі й вулиці, куди нерідко виходили студентські демонстрації, само собою розуміється, були в повному віданню по ­ ліції. Губернатор, поліція, жандарми, охранка постійно обвинувачу ­ вали мене й проректора, що ми не видаємо учасників у незаконних студентських сходках, і писали про це до Петербургу в міністерство нар. освіти й департамент поліції. І ми мусіли „одписуватися”, дістаючи догану. Особливо тяжке й складне було наше становище, коли виникли студентські заколоти в усіх університетах, у тому числі і в Харківському, в звязку з непристойним виступом Пуриш- кевича в Державній Думі з обвинуваченням вищої школи в пов ­ ному розпаді, професури в шкідливому впливі на студентів і сту ­ дентів у моральному занепаді: робили на нас величезний натиск і губерніальна адміністрація і міністерство. У мене й досі збереглася, по старій пам ’ яті, якась ідіосинкразія до телефонів, бо вони мене дуже часто турбували тоді вночі з приводу нелегальних студентських сходок, у звязку з тодішніми політичними подіями, на які постійно реагувала молодь. Ми не мали права давати дозволу на такі зібрання, а коли вони одбувалися, то повинні були йти на них та й вимагати, щоб керівники зборів їх розпустили. І от, після напруженої денної нервової праці тільки-но ляжеш одпочити, коли дзвонить телефон. Береш трубку, і чуєш запитання: „Чи відомо вам, п. ректоре, що в авди- торії такий-то номер тепер одбувається , незаконное собраніе’? і яких заходів ви вживете, щоб його ліквідувати?” Одягаєшся, виходиш у глупу, темну, иноді й морозяну, ніч з квартири, що, як і тепер, містилася далеченько од університету — на Технологічній вулиці, попередивши про свій приїзд, береш візника (бо зараз після того, як обрано мене на ректора, я одмовивсь од ректорського екіпажу за-для ощадности), приїздиш і констатуєш, що ніякого незаконного зібрання немає, бо студенти вже розійшлись. Що правда, бували й фальшиві тривоги. Але пригадую й такий випадок. Викликали мене вночі до університету; там я застав . наряд поліції й наших експертів-хімиків, що обережно розплутували якісь дроти. Один із лаборантів попередив мене, щоб я не наближавсь до цих дротів — боялися, що це „адская” машина. Потім, щоб знищити цю „адскую” машину, вивезли її за місто з великою обережністю. Але вона не вибухнула, бо це була пачка прокламацій (про це мене попередив один з наших студентських старост, що був у курсі цієї справи). Тоді-ж зроблено було трус у моїй книжковій шафі, що я її три ­ мав у приміщенні університету, щоб користуватися книжками для студентського семінара. Виявилося, що туди хтось підсипав чимало нелегальних видань. Далеко складніша справа була тоді, коли зби ­ ралися величезні сходки студентів у приміщеннях, а то й по-за межами університету. Ми з проректором мали право давати дозвіл ,70 Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) на підставі тодішнії правил лиш на ті студентські зібрання, які ставили на свій порядок денний академічні інтереси студентів, а тимча- сом студенти цікавилися (і це було цілком природньо) питаннями політичними, що ставили на порядок дня пекучі вимоги самого суспіль ­ ного життя. Процес жорстокої боротьби уряду проти робітничої класи, революційної інтелігенції й студентства набував усе гострі ­ ших форм у звязку з збільшенням реакції, що почалася зараз після того, як придушено революцію 1905 року. Уряд брав назад навіть ті невеличкі свободи, що мусів був дати суспільству взагалі і уні ­ верситетам зокрема — професорам та студентам. Відроджена про ­ фесорська автономія трималася на хисткому тимчасовому указі про автономію 27 серпня 1905 року, що не набув навіть сили закону і де-далі гіршав через додаткові розпорядження од міністерства. Що-ж до студентства, то воно не мало жадної автономії і, навпаки, мусіло було виконувати тяжкі вимоги поліційно-жандармського охранного режиму, що регулювали його життя не тільки по-за сті ­ нами університету, а й у стінах його. На професорську виборну адміністрацію перейшли зовсім неприродні й неприємні для неї функції колишньої інспекції (саму інспекцію було скасовано). В та ­ ких обставинах, очевидячки, не могло вже бути необхідної повної солідарности між професорською й студентською частиною універ ­ ситетської колегії. Міністерство й уряд узагалі викопали між ними глибоке провалля, дарма що навсправжки ці групи, в їх поступових представниках, мали близьку, схожу мету — повалити необмежене самодержавство; різниця полягала в тому, що професура стояла на еволюційному шляху, а студентство йшло революційним шляхом до повного знищення самодержавства (ми раз-у-раз читали про це в його прокламаціях). Ми бачили його революційний ентузіязм, спочували йому в боротьбі з владою, ба почасти й сами брали в ній участь, але в нас було мало віри в можливість для нашої молоди самотужки, своїми силами скинути самодержавство за допомогою окремих висту ­ пів, заколотів, що порушували правильний хід нашої педагогічної й наукової праці та викидали за борт цілі сотні молоди, яка за ­ знавала великих жертв для здійснення своїх ідеалів — кращого майбутнього для всіх політично й соціяльно пригнічених. Уся профе ­ сура, а надто її обранці стояли тут між молотом і ковадлом, не маючи змоги й сміливости самим щиро стати на бік своїх молодих учнів, а лиш допомагаючи їм, скоро тільки було це можливо, тоді, коли на них сипалися скорпіони за участь у „безпорядкахъ”, або попереджаючи їх про заходи проти них адміністрації. Я й проректор мали постійні офіційні та неофіційні зносини з студентськими пред ­ ставниками — старостами й радою студентських представників та й були для студентів немов за заслону. Але иноді траплялося й так, що ми не мали ніякої спроможности допомогти студентам, покараним од адміністрації за участь у заколотах — тоді odium за це падав і на ,Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) 71 нас. Мушу сказати, що наша система попереджень студентів і по ­ кривання давала все-ж, порівнюючи до инших університетів, далеко менше число жертв урядового терору. Одначе, згадуючи тепер про чотирирічний термін свого ректорства, я дивлюся на нього, як на най ­ важчу, з морального боку, смугу свого життя. Втішаюся лиш з одного, — що цю повинність поклала на мене не хто, як професор ­ ська колегія та, що я чесно й сумлінно її виконував. Що правда, до останніх років я вже не витримав (ректора обирали на триріччя) та й попрохав звільнити мене з цієї посади. Професорська рада обрала на ректора мого найближчого помічника — проректора І. В. Не- тушіла, ствердивши, отож, відносну правильність нашого курсу за тодішніх важких умов. А втім, кидаючи тепер ретроспективний погляд на ці минулі часи, я мушу щиро сказати, що далеко певніша була студентська тактика, тактика впертої боротьби з урядом, бо-ж тільки вона наближала суспільство до нової, необхідної революції. Що-до нормальної, так-би мовити, щоденної ректорської праці, то вона теж вимагала од мене багато зусиль і часу, але давала й моральне завдоволення. Ми широко одчинили двері університету перед тими, перед ким вони були доти зачинені — перед жіноцтвом, перед жидами, вихованцями реальних шкіл і семінарій, перед екстер ­ нами. Студентів одразу значно побільшало. Це значно ускладняло наші обов ’ язки, вимагало часу, тим більше, що ми завсіди були приступні для всіх, хто мав до нас будь-яку справу. А мені траплялося вирішувати й такі справи, що, здавалося, ніяк не стосу ­ валися до моїх функцій. Так, наприклад, я повинен був давати дозвіл студентам на законний шлюб, і це часом бувало нелегко. Пам ’ ятаю один такий випадок. Мене одвідало в такій справі троє осіб — наречений, наречена та її мати. Наречений подав формальне прохання про дозвіл одружитися, а неофіційно благав мене не давати йому такого дозволу, бо його ловлять, мовляв, у сіті наречена та її мати, а ці, навпаки, заявляли, що жених повинен одружитися і коли не хоче, то я маю його приневолити до цього своєю ректорською владою. Розшукували мене й тоді, коли я був у відпустці та й про ­ живав на дачах в околицях Харкова — в Кочетку — приходили туди пішки; навантажували мене своїми проханнями і окремі люди й цілі гуртки, коли я мусів їздити в університетських справах до Петер ­ бургу, а без цих мандрівок ніяк не можна було перебутися, бо без цього, як казав один український депутат до Катерининської комісії, наша справа спала-б. Я не кажу вже про офіційне обов ’ язкове пред ­ ставництво в різних церемоніях. Це теж був не аби-який тягар для ректора. Тоги ректорської в мене, що правда, не було, але мундири всі професори мусіли були на різних церемоніях носити. Пригадую, як і я носив такий мундир, що мені його подарував одставний про ­ фесор Е. С. Гордієнко. А на університетському акті в нас стояв з булавою булавоносець Данило. Професори ввіходили в систему ,72 Студентські рухи; тимчасова автономія. Моє ректорування (1905 — 1910 рр.) колишньої петрівської табелі „о рангахъ” з її класами посад і з чи ­ нами та орденами. Коли екстраординарний професор робився орди ­ нарним, він підвищувавсь у класі й чині; в звязку з вислугою літ давано ордени в нормальному, так-би мовити, а иноді^й екстраорди ­ нарному порядкові. Це все були обов ’ язкові для нас ознаки бюро ­ кратичного ладу. Посада ректора об ’ єднувалася з посадою голови управи, що спеціяльно ‘завідував господарськими справами — і тут була сила праці. Треба було бути і фінансистом і господарем, щоб розумітися на господарських справах. Треба сказати, що в мене був нахил до таких справ і я пройшов добру школу в керуванні університетським господарством. Університетське господарство було чималеньке ще й розкидане і од стану його залежали значною мірою ’ справи на- уково-допомічних установ — клінік, лабораторій, кабінетів. Харків ­ ський університет’був що-до цього в кепському становищі. З самого свого заснування протягом більш як 100 років, він перебував у тим ­ часових приміщеннях, розкиданих у різних частинах міста як у центрі, так і на окраїнах. Проф. І. О. Бродович на підставі архівних мате ­ ріалів написав статтю на 30-річний мій юбілей про мої клопотання за навчально-допомічні установи і констатує, що я ще перед ректор ­ ством р. 1899 піклувавсь про приміщення для таких установ істо ­ рично-філологічного факультету, як історичний архів, музей архео ­ логії й нумізматичний кабінет. Року 1906 мені пощастило здобути для університету одне з найкращих приміщень (для музею мистецтв) — будинок, що був колись збудований для Катерини II в Харкові (ним безпідставно заволоділи для себе куратори харківської округи). Я здобув згоду од тодішнього міністра І. І. Толстого передати цей будинок університетові. Там розгорнув свої багаті колекції музей мистецтва (тепер там міститься ІНО). Обійнявши ректорську посаду р. 1906, я склав для того-ж міністра загальний план — які будинки потрібні Харківському університетові, на підставі відомостів, даних од усіх установ, усіх факультетів і управи, в загальній сумі 4.320.000 крб. На мою думку, установи фізично-математичного й медичного факуль ­ тету (кабінети та клініки) треба було зосередити в „ученому городку В. Каразіна”, на кінці Сумської вул. Згодом дозволено будувати хімічний інститут (його таки й збудовано), клініки для нервових та ди ­ тячих хороб. При мені-ж у 1908 році збудовано будинок на два поверхи для лабораторій технічної й органічної хімії. Це поширило давні приміщення хімічної лабораторії. Року 1909 добудовано до актової залі двохповерхового корпуса для юридичного факультету (тепер тут дві найбільші авдиторії) — все на спеціяльні кошти універ ­ ситету, бо міністерство грошей не давало. Поширено різні приміщення деяких кабінетів коштом квартир для службовців. Завдяки моїм кло ­ потанням, збудовано було корпус на три поверхи для кабінетів історично-філологічного факультету й центрального історичного ,Моя навчальна праця 73 архіву (вони існують і досі). І вся ця будівнича діяльність звязана була в мене з тією правдивою й доцільною думкою, що навчально- допомічні установи являють собою одні з найголовніших артерій уні ­ верситетського організму, бо од їх правильного та вільного функціо ­ нування залежить здоровий й творчий розвиток усього цього орга ­ нізму. Навчально-допомічні установи мали однаково важливе зна ­ чіння і для студентських студій, і для науково-дослідчої праці про ­ фесорів, бо тоді наука була зосереджена теж в університеті. Ця сторінка моєї ректорської праці давала мені велике моральне вдо ­ волення, як громадському діячеві. VIII. Моя навчальна праця. Начерк 1 ) акад. В. П. Бузескула дає загальну характеристику умов, що в них одбувалася навчальна праця професорів Харківського університету за тих часів, коли мав силу статут 1884 р. Додам тільки, що статут 1884 р. намагавсь звести на нівець усю самостій ­ ність і ініціятиву професорів у програмах навчальних викладів. В основу викладання на історично-філологічному факультеті було покладено класичні дисципліни, на юридичному — римське право (догма й історія). Державне право повинно було підтримувати ідею росій ­ ської монархії. Ніякої справжньої свободи у викладах не було. Державні іспити не давали жадних корисних наслідків. Стан Гна- вчально-допомічних установ був дуже тяжкий. Але все-таки навчальна праця, що звязувалася з науковими дослідами й раз-у-раз через них поновлялася, давала внутрішнє вдоволення професорові і мала ве ­ лику об ’ єктивну вагу для тих, хто був добре озброєний знанням у своїй спеціяльності, практично працював у клініках, лабораторіях або в семінарах і мав хист викладати лекції. І тут видатні викладачі, що користувалися авторитетом та популярністю серед молоди, були на всіх факультетах. Не буду їх перелічувати, а нагадаю тільки, що деякі з них продовжували викладати в тих харківських вищих школах, що виросли з давнього університету, викладають і тепер та й користуються великою пошаною, авторитетом і любов ’ ю в своїх теперішніх слухачів. Оглядаючись на свою навчальну працю в дав ­ ньому Харківському університеті перед революцією (до 1917 р.), я мушу завважити, що вона мені давала теж велике моральне вдоволення. Мій предмет (російська й українська історія), хоч був за пасерба для навчального плану в статуті 1884 р., проте завсіди притягав до себе увагу й цікавив слухачів. Правда, цих слухачів до 1905 року було дуже небагато, та це вже залежало од загальної невеликої кількости студентів на нашому факультеті. Що правда, на історичному відділі студентів бувало все-таки більше, ніж на класичному. На цей відділ (тоб-то історичний) ішов лиш той, хто ] ) Краткій очеркъ, стор. 270 — 303. ,74 Моя навчальна праця цікавивсь історичними науками, отже викладати курси й працювати по семінарах було тут дуже приємно. Знов-же треба сказати, що ми всі на нашому факультеті, були в такому стані, не виключаючи й видатних лекторів, як О. О. Потебня, що в нього число офі ­ ційних слухачів було дуже невелике (правда, його лекції одві- дували не тільки лінгвісти, а й студенти навіть инших факультетів). На мої лекції з самого початку моєї навчальної праці теж ходили слухачі і з инших факультетів. Лекції мої мали серед слухачів-істо- риків успіх завдяки їхньому змістові (особливо цікавили слухачів археологічні моменти), і завдяки їхньому напрямкові, що відповідав їхньому українському світоглядові, опертому на федеративній ідеї. На мої лекції слухачі дивилися, як на противагу лекціям з тієї-ж російської історії проф. Буцинського, як про це я вже завважив був передніше. Проф. Буцинського слухачі вважали за вихованця централістичної школи С. М. Соловйова, Г. Ф. Карпова і вчи ­ теля Буцинського В. К. Надлера, що викладав російську історію за С. М. Соловйовим; я-ж проводив у своїх курсах краєву феде ­ ративну ідею, що викликала в молоди симпатії. Як молодий лектор, я одразу став близько до студентів, надто до свідомих українців, закликав їх до себе на розмови і біля мене зараз-же склавсь гурток, що цікавивсь питаннями українознавства і що провадив укупі зо мною та під моїм керуванням у мойому скромному при ­ міщенні колективну працю — складав бібліографічний покажчик літератури про українську історію. Це не було для мене щось ви ­ падкове, а цілком природне, винесене ще з практики громадського життя в Київі. Мені на самому початку моєї навчальної праці було тільки 26 років, отож і не було великої одміни що-до віку межи мною й деякими старшими моїми слухачами, найголовніше-ж — я сам був захоплений цією справою і з великою увагою, ентузіязмом та запалом складав курси своїх лекцій, працював над ними, невси ­ пуще та невтомно готувавсь до кожної лекції, стежив за новою літературою з свойого предмету і за новими джерелами, що вихо ­ дили в світ, старанно збільшував свою власну бібліотеку переважно з російської та української історії, поповнював прогалини з своєї спеціальности в університетській бібліотеці, що не поповнювалася на моїй катедрі протягом багатьох років, а далі, як книголюб, узяв активну участь у поповненню й Харківської громадської книгозбірні. Я ніколи не відмовляв студентам і стороннім користуватися своєю бібліотекою (дарма що декотрі книжки і пропадали були за несправ ­ ними читачами), добре пам ’ ятаючи про те, яка корисна була для мене бібліотека мого вчителя В. Б. Антоновича. Я наочно бачив, які корисні були для молоди книжки моєї бібліотеки й мої бібліографічні та історичні вказівки, як вони заохочували до перших наукових спроб і моїх слухачів на семінарах, і тих, що вже добули курсу. ,Моя навчальна праця 75 І тепер я вдоволений этого, яку велику наукову ролю відограла моя книгозбірня не тільки для мене, ба й для всіх, хто нею протягом 45 років користувавсь. Вона завсіди була за мою наукову базу, значно полегшувала для мене користування потрібного спеціяльною літературою, одбиваючи мої наукові інтереси в різні доби мого життя, починаючи з гімназіяльної лави й кінчаючи сучасним моментом — кожна моя книжка має відповідну дату — з книг гімназиста, студента, стипендіята, доцента, професора, академика. Тепер вона складається з 6 — 7 тис. томів і являє собою найпомітнішу систематичну добірну збірку книжок з російської та української історії. Після книгозбі ­ рень В. Б. Антоновича й В. С. Іконнікова — вона перша і має в свойому складі чимало раритетів. Я почував себе щасливим, що міг скупчувати біля себе молодь та й утворювати осередок, радіючи, що моя хата нагадуватиме згодом хоч трохи будиночок на розі Жилянської та Кузнечної мого вчителя В. Б. Антоновича. За вели ­ чезну допомогу мені в моїх перших викладах на історично-філоло ­ гічному факультеті була та наукова література, що я її засвоїв, готуючись до магістерського іспиту в Київі. Вона була дуже велика, а тепер я її поповнював, готуючись до своїх курсів. Дуже допо ­ могло мені в моїх лекторських дебютах ще й те, що схему (не зміст) свого курсу „русской исторіи” передмонгольського періоду склав я, взявши собі за зразок відповідний курс В. Б. Антоновича. Цей мій курс був основний у моїх викладах і я протягом багатьох років його вдосконалював, зміняв, скорочував, доповнював, залежно од нової літератури. Мій слухач і учень Н. Н. Бакай видав для студентів мого літографованого курса (він у мене зберігсь), що читав я в 1883 — 84 році (X. 630 ст.), себ-то в перший рік мого самостійного викла ­ дання на посаді доцента. План його такий. Він починається з перед ­ історичних часів української території. Далі йдуть розділи, присвя ­ чені грецькій колонізації, скитам, слов ’ янській колонізації, оглядов- політичної історії стародавньої Руси і внутрішньому ладові її до другої пол. XI віку, історії земель у краєву добу, монголотатарам та їх впливові, нарешті, є додатковий розділ, присвячений унутріші ньому ладові Руси за краєвої доби. Дано короткий огляд джерел і історії різних питань. І от саме тоді, коли я був уже виступав — ще й досить успішно — як цілком самостійний викладач, поставлено під сумнів, як про це оповів я попереду, саме моє право на таке викла ­ дання, і протягом чотирьох років моєї навчальної праці з 1883-го по 1887-ий рік вирішувано питання — чи можу я бути само ­ стійним викладачем, яким я вже був фактично, стоячи до того-ж на рівні своєї науки і в повній мірі вдовольняючи своїх слухачів, як викладач і змістом свого курсу, і його формою. Цей курс мав ще два продовження, немов два паростки, що виходили з одного кореня — історію України, з одного боку, і історію москов ­ ської держави, з другого. На мій пай припала й московська Русь ,76 Моя навчальна праця тому, що ми так поділили загальний курс російської історії з проф. Бу- цинським: я взяв давню добу, а він нову історію Росії від Петра І. Моя „Исторія Юго-Западной Руси “ продовжувала історію Пів ­ денної Руси після передмонгольської доби. Там ґрунтовно викла ­ дено її історію, почасти зовнішню, а надто внутрішню — соціяльно- економічну та культурну за литовської й польської діб. Найбільшу увагу я звернув на литовську добу. Починав я свій курс з того, як утворилася литовська держава, та й доводив геть аж до кінця Гетьманщини. Складавсь курс з таких відділів — огляд зовнішньої історії вел. кн. Литовського, огляд унутрішнього ладу його до Люб- линської унії з соціяльно-економічного та культурного боку. Люб- линська унія, нарис унутрішнього ладу Південної й Західньої Руси од Люблинської унії до Богдана Хмельницького, знов-таки з соціяльно- економічного та соціяльного боку, далі йде походження й історія козацтва, історія Правобічної України з другої половини XVII до кінця XVIII віку, історія Лівобічної України й Запорожжя до лікві ­ дації козацького ладу. Цей курс видано для студентів літографіч ­ ним способом окремо і, як бачимо, я давав тут в основних рисах усю історію України з половини XIV до половини XVIII віку. Та ­ кого курса ніхто передо мною не викладав у Харківському універси ­ теті, отож він дуже зацікавлював моїх слухачів. Характерна риса його це те, що він звертав головну ’ увагу на соціяльно-економічні та культурні явища українського історичного процесу, нагадуючи цим історію українського народу О. Я. Єфименкової, що вийшла, одначе, пізніше од нього, й відповідний курс В. Б. Антоновича. Він міг бути за підвалину для дальших спеціяльних студій деяких з моїх слухачів у галузі української історії. Історії північно-східньої Руси XIV — XVII в. я згодом почав присвячувати дальші частини свого основного курсу; вони об ’ єдналися в мойому загальному літографо ­ ваному курсі під назвою: „Лекціи по русской исторіи. Русь допе ­ тровская. Вѣка IX — ХѴІГ*. За студентськими записами 1889 — 1890 р. видав їх мій тодішній слухач, згодом професор усесвітньої історії в Харківському університеті А. С. Вязігін. У цьому курсі подано чималеньку бібліографію. Ці лекції згодом стали мені за гарну під ­ валину, коли я видавав друковані курси, що про них казатиму далі в огляді своєї наукової праці. Повторюючи свої курси протягом кількадесятьох років перед різними поколіннями студентів, прова ­ дячи з ними з приводу їх розмови, даючи поясніння, поглиблюючи їх у семінарах, я практично перевіряв, чи зрозумілі вони для слуха ­ чів і чи приступний виклад для ширшої авдиторії читачівської публіки, поволі надавав я їм синтетичного характеру, що виходив з самого завдання — дати динаміку історичного процесу в його за ­ гальному розвиткові. Окрім цих загальних курсів я викладав ще й спеціяльні: ро ­ сійську історіографію, що поділялася на джерелознавство та історіо- ,Моя навчальна праця 77 графік» в тісному значінні цього слова, себ-то давав загальний розвиток російської історії, як науки; в ньому я приділяв місце і українській історіографії, знайомив слухачів і з українським дже ­ релознавством. З цього згодом утворивсь мій огляд українського джерелознавства, надрукований недавнечко в „Записках Української Академії Наук”. Викладав я спеціяльний курс „Русской исторической географіи”, де теж приділено відповідне місце і Україні. Пи ­ таннями істеричної географії я цікавивсь був завсіди дуже і самостійно працював над ними, та й склав свого курса, що для нього не було тоді аналогічних підручників та друкованих курсів, чималою мірою на підставі джерел переважно чужоземних подорож ­ ніх. Цього курса теж було літографовано. Читав, нарешті, я ще курс елементарної методики історії, та надрукував з нього лиш коро ­ теньку схему. Це, власне кажучи, був семінар російсько-української історії для студентів історичного відділу, що добували курсу і зго ­ дом мали були присвятити себе педагогічній навчальній праці. Після загальних методичних пояснінь я називав скількись тем з курсу елементарної російсько-української історії для середньої школи, чи то в нижчих чи то в вищих класах, і радив студентові, що взяв одну з цих тем, відповідну літературу. Потім ходив я з ним у гім ­ назію та й слухав, як він, у присутності вчителя, викладав учням свою тему, себ-то їхню лекцію, та запитував учнів про її зміст. Після цього вже в авдиторії обговорювано цю його лекцію і що-до змісту, і що-до форми, приступности її для учнів, стилю, то-що. Цей педагогічний семінар був до вподоби моїм слухачам. Я-ж до нього був добре підготований, бо й сам викладав історію на початку своєї навчальної діяльности в двох жіночих харківських гімназіях, набувши там чималого педагогічного досвіду та вміння зрозуміло викладати вченицям середньої школи. Згадую, що ці мої виклади мене самого дуже вдовольняли, бо молода дівоча авдиторія захоп ­ лювалася моїми лекціями, де я оповідав не за „Іловайським”, а на підставі власного широкого знання як з російсько-української, так і з усесвітньої історії. Не можу не згадати тут про один анекдо ­ тичний, але зворушливий з цього боку еп’зод. Дуже яскраво освіт ­ лював я добу західньо-европейського феодалізму і, малюючи того ­ часні лицарські звичаї, мав необережність пояснити умовне зна ­ чіння різних кольорів — червоного, чорного й т. ин. — в лицарській службі „дамам їх серця”. На другій лекції, увійшовши до класи, я побачив, що чимало вчениць прикрасили себе квітами виключно червоного кольору, довівши цим наочно, що значіння кольорів вони твердо засвоїли. Траплялося мені згодом зустрічатися з моїми колишніми вченицями — вони висловлювали мені подяку за мої лекції та додавали, що історія була їхній улюблений предмет. Мої колишні слухачі в університеті (деякий час на початку своєї педагогічної діяльности, я викладав лекції російської історії і на юридичному факультеті) не ,78 Наукова праця перед революцією раз удавалися до ’ мене з запитаннями в різних наукових та педаго ­ гічних справах; деякі повідомляли про археологічні й історичні знахідки, инші про архівні документи, стародруки, літературні та етнографічні матеріяли, в звязку з тим, що вони чули за ці пи ­ тання на моїх лекціях, публічних доповідях, то-що. І все це стосу ­ валося здебільшого до України. Очевидячки, це було продовження того звязку, що утворивсь межи мною й моїми слухачами ще в уні ­ верситеті. І це давало мені величезне вдоволення, бо я завсіди мав велику потребу передавати свої знання иншим. IX. Наукова праця перед революцією. Наукова праця забирає перше місце в моїй діяльності і суб ’ єк ­ тивним її значінням для мене, оскільки я сам надавав їй такої ве ­ ликої ваги та оскільки вона мене захоплювала, і через об ’ єктивні ознаки — оскільки я оддавав їй силу часу і оскільки вона вимагала од мене творчих сил та напруження всіх моїх здібностей. Тут з самого початку я повинен зробити одно загальне зауваження. Кидаючи ретроспективний погляд на всеньке своє життя з боку розумового взагалі й наукового зосібна, я добачаю в ньому постійну еволюцію, розвиток. Цей поступ залежав од моїх зусиллів, од невпинної, систематичної моєї праці для розвитку свого інтелекту і для попов ­ нення його конкретним знанням. У кожного ми помічаємо його спадщину, — що може бути більша або менша — це те, що не він сам нажив, а що йому залишили його діди та прадіди. У мене ця моя предківщина не мала культурної традиції, хоч, треба сказати, й я виділявсь у школі своїми здатностями. Дуже добре було те, що я соціяльно належав не до упривилейованого дворянського або ку ­ пецького стану з їх обмеженою кількістю і з їх класовими соціаль ­ ними рисами; я був один із тих, кому випадком пощастило здобути надзвичайну для хлопців мого стану освіту — нижчу, середню й вищу. Значить, у мойому житті на перше місце висунулися, так-би мовити, його обставини — досить сприятливі для мого культурного й науко ­ вого піднесення. ‘Нарешті, за третій чинник для свого розвитку був я сам — моя праця й разуразне поривання вдосконалюватися далі. Тут мене не треба було підбадьорювати й заохочувати: тут я завсіди в школі й закінчивши її, в самостійному житті без пере- станку вчивсь та й в ч и в с ь, брав максимумі од школи з її професу ­ рою, і од кожної книжки, що з неї заходжувавсь здобувати знання, і од розмов з окремими людьми, і од лекцій, і од дискусій, диспутів з то ­ варишами на наукових з ’ їздах, конференціях, і од музеїв та бібліотек, що одвідував удома й за кордоном — і брав, і давав. Працював я завсіди систематично по-німецьки: коли був відповідний настрій, — виходили більші наслідки праці, коли його не було, — все-таки працював і тоді, прагнучи завсіди, щоб розмір моєї наукової продукції був більше- ,Наукова праця перед революцією 79 менше пересічний. І тепер я бачу, що, завдяки такій системі й упер ­ тості в праці, я зміг так багато написати й оддати чимало часу на ­ вчальній, науковій та громадській роботі. Я не боявсь починати наукові праці, розраховані на багато років, хоч і не завсіди міг за ­ кінчити їх, але те, що писав, робив у широкому маштабі й вичер ­ пував тему. Не виходячи, можна сказати, по-за межі української історії, я зосереджував свої наукові інтереси то на тих, то на цих відділах цієї галузи наук, иноді працюючи над ними рівнобіжно. Така різноманітність праці, можливість переходити од одної до иншої давала відпочинок; такий відпочинок давали й маленькі праці, що не потрібували великого напруження. Нарешті, такий відпочинок давав перехід од наукової праці до громадської, од громадської до навчальної. Скажу щиро, що перша з шерегу випала в мене учбова робота, але працював я над нею протягом 44 років; тепер я почуваю до неї ідіосинкразію і волію краще скласти курса з історії України для ширшої групи читачів, а може й для кіль ­ кох поколіннів. Що-до наукової праці, то, як сказав-би мій вчи ­ тель В. Б. Антонович, у мене черепні шви ще не позросталися, себ-то тут усе гаразд і що-до аналітичних, і що-до синтетичних праць. Не аби-яку ролю відгравали в моїй науковій праці сприятливі умови мого матеріяльного та родинного життя. Я народився кволий, хирний, слабовитий і хоч працював невси ­ пуще, але завдяки режимові, звязаному з самообмеженням (кинув палити в 1884 р., не пив горілки; єдиним тут „героїчним” учинком було те, що я нахильці випив пляшку пива); завдяки систематич ­ ним відпочинкам улітку, стан мого здоров ’ я поліпшувавсь і я, порів ­ нюючи до своїх літ, робивсь усе здоровіший та здоровіший і зберіг працездатність геть аж до теперішнього похилого віку. Не можу тут не згадати за доброго генія мого та й усієї нашої родини, що охороняв фізичний, інтелектуальний і моральний наш добробут, мою дружину, мого друга Марію Василівну, з роду Олександровичів. Побрались ми з нею як-раз напередодні мого прибуття до Харкова влітку 1883 року, себ-то 44 роки тому. Ми з нею були товариші по вищій школі у Київі і мало не’однолітки — вона, саме коли я до ­ був курсу в університеті, закінчила вищі жіночі курси й блискуче склала іспити в такого суворого професора, як О. О. Котлярев ­ ський. Вона була теж українського походження, з тих сербських виходнів, що оселилися в Пирятинському повіті на Полтавщині. Цей її південно-слов ’ янський тип одзначав О. О. Потебня; він дуже по ­ мітний на її фотографії в групі кошовиків 1879 року. Ми з нею були однодумці і в українському національному питанню. Вона дуже добре перекладала на українську мову статті для української хрестоматії, що ми тоді складали в Київі. Вона проживала з матір ’ ю та братом у Київі, і їх скромну хату в Опанасівському яру одвідували відомі народовольці, як от М. Ю. Попов. ,80 Наукова праця перед революцією Наші матеріяльні засоби за часів доцентури були спочатку до ­ сить обмежені: вони складалися лиш з 100 крб. мого доцентського утримання, четвертина його йшла на платню за квартиру, решта на господарство, то-що. І все-ж-таки, заставляючи свій золотий сту ­ дентський медаль, ми могли їздити на Кавказ, у Крим і на дачі. Перше наше приміщення в Харкові було невдале, я його взяв через те лиш, що в цьому одноповерховому будиночку була сільська українська призьба. Але в хатах було вогко, і я заслаб там дуже швидко на ломець, що од нього лікувавсь багато років і в Слов ’ ян ­ ську, і на лимані в Одесі, і в грязьолікарні в Єсентуках. Після двох невдалих спроб, я мав велику втіху оселитися в будинкові О. О. По ­ тебні, де ми прожили 9 років (до 1899 року), весь час дуже близько приятелюючи з усією родиною Потебні. По тому переїхали ми у вла ­ сний будинок на Технологічній вулиці, що я його будував за тех ­ нічною порадою приятелів-професорів Технологічного Інституту. Тоді ця, чудова тепер, вулиця мала лиш один будинок проф. Лагер- марка і я був її другий після нього засельник. Це була Харківська окраїна, де доти панували безпритульні. Виучуючи історію колоніза ­ ції, я зробився і практичним колонізатором. Земельні ділянки були дуже дешеві (за свою садибу я заплатив усього 3 тис. крб.). На будування взяв позику в банку, що виплатив її виключно з свого літературного гонорару (тоді я писав історію Харківського універ ­ ситету і історію Харкова). Садиба являла собою пустизну, 1 де ми роз ­ вели садочок з дикими й овочевими деревами, кущами та квітами. За мого радника в плануванні саду та виборі рослин був відомий харківський професор географ і ботаник О. М. Краснов. Роблячи посадки, я хотів, щоб мої діти наочно знайомилися з різними сор ­ тами рослин; і досі збереглися наші гордощі — двоє волоських горі ­ хів та одна товщезна тополя. Перед тим, як нашу вулицю забруко ­ вано (а на це ми мусіли внести 50% власних коштів), на ній було глибоке багнище. Пам ’ ятаю, як мій приятель, славний маляр і гумо ­ рист, С. І. Васильківський, принісши мені звичаєм своїм на мої іменини подарунок — свою картину, почав оповідати, що візник не ­ мов дав був йому карбованця одчіпного, аби не везти до самого мого будинку. Мою дружину возили візники з базару додому не Техно ­ логічною вулицею, а узбіччям. У нас було четверо дітей. Син помер хлопчиком од менінгіту, молодша дочка, переживши душевну драму, сама вкоротила собі віку в Ялті (18 років), у розквіті краси й таланту, залишилося двоє дочок — одна живе зо мною (Ольга) й науково працює на ниві української історії, має сина; друга заміжжю в Ростові за професором Ладижен- ським, має дочку. Обидві дочки закінчили після Харківської гімназії вищі жіночі курси в Москві, де працювали на полі україно-росій- ської історії. Сім ’ я була нам за той цемент, що зміцнював наш союз і сприяв моїй науковій, навчальній та громадській діяльності. ,Наукова праця перед революцією 81 Тут я завважу ще, що сприятливі наслідки для мене мала за ­ кордонна подорож, коли я одвідав Львів, Відень, Берлін, Париж, Швайцарію. Особливо корисне було для мене, на жаль дуже ко ­ ротке перебування у Львові, де я зміг оглянути українські наукові заклади, користуючись допомогою в цьому М. С. Грушевського. Вза ­ галі ця закордонна подорож значно поширила моє знайомство з За- хідньою Европою, — просвітніми та культурними закладами, особ ­ ливо музеями, а так само й природою (головно стосується це до Швайцарії). Подорожі по тодішній Росії — до Петербургу, Москви — знайомили мене не тільки з просвітньо-науковими їхніми установами, а й з діячами науки, як це було, наприклад, у Петербурзі, де я про ­ жив довгенько і де зав ’ язав стосунки з науковими діячами, почи ­ наючи з Костомарова, Бестужева-Рюміна й продовжуючи всіма про ­ фесорами російської історії, археології та ин. Те-ж саме, але ще в більшій мірі я мушу сказати про наукових діячів України (Лазарев ­ ський, О. І. Левицький, Русов), що з ними я був звязаний досить тісно по редакції „Кіевской Старины”. Мав я зустріч і з науково- просвітніми діячами Галичини, коли вони приїхали на відкриття пам ’ ятника Котляревському в Полтаві. Особливо багато для науко ­ вого єднання як з українськими, так і російськими діячами давали мені археологічні з ’ їзди, які я постійно одвідував. Наслідком моїх на ­ укових звязків з науковими установами Росії — були вибори мене на їх члена: я був за почесного члена Моск. Тов. Антропології, Етнографії й Природознавства, Моск. Археол. Інституту в Москві й багатьох архівних комісій, за дійсного члена Моск. Арх. Тов., Київськ. Тов. Нестора Літоп.,Харк. Істор.-Філ. Тов., багатьох архівних комісій, Хар ­ ківського Наукового Товариства і, нарешті, Наукового Товариства Шевченка у Львові. За свої наукові праці я здобув 5 премій і по ­ чесного відзива — од Рос. Академії Наук — 2 премії і почесного відзива од Харківського університету, ’ 2 й 1 од Укрнауки. Російська Ака ­ демія Наук присудила мені 2 золотих медалі за рецензії на наукові праці инших авторів. Тепер я зроблю загальний огляд своїх наукових праць, розподі ­ ливши їх систематично. Тут я зверну увагу не на оцінку їх значіння (не ­ хай це зроблять инші), а на мій власний підхід до них, на ту мету, що я собі ставив, розробляючи ту чи иншу тему, на ту прогалину, яку я мав на меті поповнити. Та попереду повинен ще сказати, як я та мої учні-архівознавці утворили були тую наукову базу, в самісінькому-таки Харкові, що зробилася за основну передпосилку для праці над історією України Слобідської та Лівобічної (Гетьманщини). Я маю тут на увазі Хар ­ ківський Історичний Архів. До 1879 року в Харкові зовсім не було історичного архіву. Заснував цього архіва відомий знавець україн ­ ської історії й етнографії ГІ. Сав. Єфименко; він запропонував Харків ­ ському Історичному Товариству, що на чолі його тоді стояв О. О. По- Автобіографія. Д.І.Б. ® ,82 Наукова праця перед революцією тебня, перевезти до Харкова з Чернігова тамтешній „Архів Мало ­ російської Колегії”. П. С. Єфименко волами перевіз частину губер ­ ніального Чернігівського архіву (пудів 500). Але для нього не було приміщення, і він пролежав зашитий у мішках на хорах актової залі до 1883 року, себ-то до мого переїзду в Харків. Перебуваючи ще стипендіятом для наукової підготови при Київському університеті, я в 1882 році трохи ознайомивсь з його змістом та й надрукував про нього статтю в „К. У. Изв. “, зробивши в ній критичну оцінку опису, що склав був Рагозін, і вказавши на деякі серії документів. Зро ­ бившись доцентом Харківського університету, я став зовсім близько до архіву; утворилася комісія добровольців для розбору архіву з двох професорів (Дітятін і Лебедев), трьох доцентів (я, Сумцов і Куплева- ський),дво.х стипендіятів (Яворницькийі Горб-Ромашкевич) і П.С.Єфи ­ менко. Рада професорів обрала мене на завідувача архіву та й затвер ­ дила на цій посаді. Я безплатно виконував ці свої обов ’ язки протягом кількадесятьох років. Тоді-ж до нас приєднавсь ветеринарний лікар С. П. Дуброва, що працював що-дня безплатно та й порозбирав геть- чисто всі пачки. Він так полюбив цю справу, що, переїхавши до Київа й маючи катедру ветеринарії, працював як фахівець-архівіст у К. Центр. Істор. Архіві. Недавнечко він помер: хай йому буде земля пухом. Далі архів здобув од Харківського університету багато краще й просторіше приміщення, що міститься в ньому й тепер, і дістав постійного архівара. Архівні матеріяли колишнього Архіву Малоро ­ сійської Колегії поповнено згодом цілим новим величезним фондом (відкрив його я) — давніми справами Полтавського Губерніяльного Правління, де знайшлася та частина справ Архіву Малоросійської Ко ­ легії, що стосувалася була Полтавщини та Катеринославщини, з ча­ стиною Рум ’ янцевського опису. За третю складову частину Харків ­ ського Центрального Архіву стали справи харківських установ, як давніх — Полк. Канц., губерніальної, так і нових часів — Губерніяльного Правління, Казенної палати, то-що. До цього всього пощастило мені приєднати ще й инші фонди, в тому числі деякі фамільні архіви й папери місцевих наукових та громадських діячів. Це все було вже зібрано перед революцією і над цими документами, що стосувалися були з одного боку Лівобічної України — Гетьманщини, а з другого — Слобожанщини, працювало чимало наукових робітників. Отож Харків ­ ський) Історичний Архів зробивсь за наукову базу для праць над історією двох важливих областей України — Гетьманщини та Слобо ­ жанщини, а біля Архіву скупчилася ціла школа архівістів та істориків. До архівістів у тісному значінню цього слова треба зарахувати перш за все С. П. Дуброву 1 ), потім моїх учнів М. М. Бакая і М. М. Пло- хинського, Ів. Вас. Теличенка, Є. П. Радакову, Д. П. Міллера. ł ) Див. його некролог, що склав був В. О. Барвінський в,.Архівній Справі”, кн. 2 — 3. X. 1927, стор. 126. ,Наукова праця перед революцією 83 М. М. Бакай (тепер небіжчик) був талановита людина, але обста ­ вини для його наукової праці склалися несприятливо. Він написав велику працю на медальну тему, але не історично-філологічного, а юридичного факультету про українські волосні суди й їх звичаєве право, а з історії України розробив дві, що я дав, теми — „Южнорус ­ скій дворянинъ XVIII в. “ (в „К. Стар. “ ), — її написано на підставі пер- воджерел, отож не втратила вона свого значіння і досі, і „Колони ­ зація Лѣвобережной Украины”, — початок великої праці з історії того, як заселено Гетьманщину; для цього він хтів був скористуватися матеріялами Харківського Історичного Архіву. Але його не залишили при факультеті для наукової підготови, бо й моє власне становище як його керівника було дуже хитке. Отож він мусів був узяти вчи ­ тельську посаду на Сибіру, що придбала собі видатного педагога й дослідника цієї країни, а Україна на завсіди його для себе втра ­ тила. Мій слухач М. М. Плохинський був протягом багатьох років, після закінчення факультету, за архівара Харківського Істо ­ ричного Архіву. При ньому продовжувано описувати обидві частини цього архіву. Незалежно од того він написав ще й скількись моно ­ графій. Серед них центральне місце займає його історична розвідка: „Иноземцы въ старой Малороссіи, ч. 1-я. Греки, цыгане, грузины”. М. 1905. Вона запорожнила ту прогалину, що доти була в україн ­ ській історіографії. Книгу написано виключно на підставі архівних матеріялів Харківського Історичного Архіву. Давала вона наукову систематизацію матеріалу й низку висновків про грецьких, грузин ­ ських, німецьких і циганських осельників на Гетьманщині. За цінну працю треба визнати так само його книгу „Архивы Черниговской губ.” (це був наслідок його археографічної подорожи по Чернігів ­ щині). Тут зафіксовано тодішній стан архівних фондів як у Черні ­ гові, так і в губерні. М. М. Плохинський був дуже сумлінний і тя ­ мучий архівіст. У своїй першій праці він виступає перед нами, як дослідник такого питання, де він — одинокий автор і дуже пильний дослідник. Нарешті, треба згадати, що він оголосив друком одну цікаву літературну пам ’ ятку: „Путешествіе Тарасія Коплонскаго въ Италію въ концѣ XVIII ст. “ і вкупі з Д. П. Міллером видав текст справ Стародубського магістрату 1690 — 1722 р. Взагалі М. М. Пло ­ хинський був старанний, але не талановитий історик-архівіст. Тала ­ новитий І. В. Теличенко, що закінчив юридичний факультет у Хар ­ кові, почав працювати в мене над історією українського права, вико ­ ристовуючи матеріяли нашого Харківського Історичного Архіву. Він надрукував дві видатні монографії: 1) „Исторія кодификаціи мало ­ россійскаго права” і 2) „Сословныя нужды и желанія малороссіянъ въ эпоху Екатерининской Комиссіи”. К. 1891, 179 стор. (відбитка з „К. Ст. “ ). Перша праця стоїть у звязку з відомою працею проф. О. Ф. Кістяковського: „Права, по которымъ судится малороссійскій народъ” і в основу її покладено матеріяли Харківського Історичного ,84 Наукова праця перед революцією Архіву; другу монографію складено теж почасти на підставі мате ­ ріалів з нашого Архіву, а здебільшого — малоросійських наказів, надрукованих у „К. Ст. “ , і являє спробу їх систематизації та оцінки. Перед тим, як вийшла в світ спеціяльна монографія на цю тему проф. Максимовича, розвідка Ів. Вас. Теличенка була за найповні ­ ший звіт цих матеріялів. На жаль, службова праця примусила І. В. виїхати з Харкова та й припинила дальші його праці. Короткий час працювала на ниві української історії і Ол. Петр. Радакова — дуже талановита, але тяжко слаба на туберкульозу, на ­ укова робітниця. Одсилаючи по подробиці про її життя й наукові праці до своєї статті: „Памяти Елены Петровны Радаковой” (газ. „Утро”), я тут наведу лиш один уривок для її загальної характери ­ стики. „Особливо сумну і, можна сказати, трагічну рису в її діяль ­ ності надавала їй хронічна тяжка недуга (що поставила її між morituri); але, добре знаючи про це, вона спокійно верстала свою життьову путь, залишаючи на ній глибоку борозну, дарма що могла дати через оту свою хоробу, мабуть, лиш десяту частку того, що дала-б за нормальних умов існування”. Вона відбула серйозний стаж з археології, етнографії й антропології за кордоном у Парижу в Мортільє й Хв. К. Вовка. Оселившись у Харкові, вона почала працювати в Харківському Історичному Архіві під моїм керуванням, і надруку ­ вала низку розвідок на підставі його матеріялів: Гетманъ Дан. Апостолъ въроли колонизатора, Українські козаки на Ладожськім каналі (по українськи в „Зап. Наук. Тов. уЛьвові” 1896, кн. IV, т. XV — 1 — 20), О ревизіяхъ въ Малороссіи въ XVIII ст., 2-й том „Тр. Кіев. Арх. Съѣзда”, стор. 105 — 125). Усі ці праці давали нові цікаві матеріяли й науково їх Освітлювали. Нарешті, Ол. Петр, зібрала для XII Арх. З ’ їзду в Харкові великий і цінний етнографічний матеріял на Катеринославщині й Харківщині, брала енергійну участь в організації етнографічної виставки (для неї вона дала й свою власну збірку татарських вишиванок). Але, безперечно, найталановитіший з усіх моїх учнів за передреволю ­ ційних часів був Дмитро Петрович Міллер ’ )• Він залишив помітний слід в українській історії, дав дуже багато навіть за несприятливих умов свого життя й діяльности, а то-б зайняв був у ній ще далеко видатніше місце. Його праці стосуються як Гетьманщини, так і Сло ­ бідської України і засновані всі на архівних матеріялах. За капі ­ тальну працю треба визнати його „Очерки изъ исторіи и юри ­ дическаго быта старой Малороссіи”, що складається з двох частин: першу частину присвячено „гродскимъ, земскимъ и подкоморскимъ судамъ Малороссіи” (X. 1895, відбитка ‘) Про нього я написав некролога „Памяти Дм. Петр. Миллера” (14 червня 1913 р.) въ „Вѣст. Харьк. Ист.-Фил. Общ. “ V, VI, стор. 19— 23, див. ще В. О. Барвінського: „Д. П. Миллеръ. Біогр. очеркъ”, там-же. ,Наукова праця перед революцією 85 з XVIII т. Сборн. Харьк. Истор.-Фил. Общ.), другу — перетворенню козацької старшини в дворянство (К. 1897, відбитки з „Кіев. Стар. “ ). Першу частину (про суди) мало не виключно складено на підставі матеріялів Харківського Історичного Архіву. Другу теж го ­ ловним чином на підставі рукописних даних. Ця монографія немов доповнює працю О. Я. Єфименкової „Малорусское дворянство”, де на формальний юридичний бік перетворення старшини в дворянство було звернуто дуже мало уваги. Автор „Очерковъ” Д. Міллер здобув за них премію на підставі дуже основної оцінки їх, що склав відо ­ мий історик Лівобережної України О. М. Лазаревський. Історії Геть ­ манщини торкаються і ще й деякі дрібніші статті, де яскраво одбивсь його художній історичний талант (Голштинскіе наборы въ Мало ­ россіи (1892 р.), Пикинерія (1899 р.), Хозяева и постояльцы (1909 г.). За капітальну працю з історії Слобідської України (і взагалі за най- видатнішу його монографію) треба визнати ті розділи завбільшки в 93 друковані аркуші, що він написав у моїй з ним спільній праці. Исторія г. Харькова за 250 лѣтъ его существованія (в 1-му томі 5 розділів — 5-й, 6-й, 7-й, 8-й і 10, в 2-му 10 розділів — 1 — 8-й, 25-й і 26-й). їх складено (як і мою частину) на підставі самих лиш архівних матеріялів (Арх. Харк. Міської Думи). Справедливо зауважує В. О. Барвін- ський, що Д. П. Міллер опанував колосальний матеріал, що часто- густо далеко стояв од його спеціяльних інтересів, і дав низку роз ­ ділів з історії харківської адміністрації, міського самоврядування й господарства. Тут і низка блискучих характеристик місцевого су ­ спільства. Історія Харкова звязується з історією губерніальних уста ­ нов узагалі: на підставі аналізи минулого дається прогнозу майбут ­ нього. І тут він являється видатним істориком-художником стилістом, а в своїх науково-популярних працях (у розділах, написаних для нашої колективної праці „Исторія Россіи”) — -блискучим популяриза ­ тором. Останніми роками свого життя Д. П. працював над збиранням матеріялів для задуманої своєї праці „Исторія цеховъ въ Гетман ­ щинѣ” (рукопис, правда не закінчений, недавно знайдено). Вибір теми свідчить за те, що й тут, як і скрізь, він мріяв запорожнити дуже добре йому відому прогалину в соціяльній історії Гетьманщини. За 1-й і 2-й томи нашої „Исторіи Харькова” ми здобули з Д. П. Міл- лером наукові премії, і я вважав і вважаю себе за дуже щасливого, що в особі свого учня мав такого цінного, талановитого й видатного співробітника в цій історичній праці. Я з ним остільки зживсь у про ­ цесі роботи, що, хоч ми писали кожен свою частину окремо, цілком самостійно, але праця взагалі вийшла досить суцільна. Дуже цікава, нарешті, і книга Д. П. Міллера „Архивы Харьк. губ.” (X. 1902, 239 стор.), як наслідок його відрядження для студій над архівами Харківщини для Харківського Археологічного З ’ їзду (X. 1902 р. XIII т. Сбор. X. Истор.-Фил. Общ.). ,86 Наукова праця перед революціею Згадаю ще про своїх слухачів університетських часів — студента слов ’ яноруського відділу Грунського (нині відомий професор у Київ ­ ському Інституті Народньої Освіти), що здобув золотий медаль за видатну працю на дану від мене тему „Умственное движеніе въ Руси Юго-Западной и Сѣверо-Восточной въ XVI в. “ (уривок з нього був потім надрукований); про студента історичного відділу Н. І. Тихого, що написав теж на дану від мене тему монографію про В. Н. Ка- разіна і здобув за неї золотий медаль (вона вийшла окремою книгою), і, нарешті, про Овчаренка, що закінчував курс вже в революційну добу і теж написав на дану від мене тему розвідку про „Старозаїмочне землеволодіння в Слобідській Україні”, що друкується в виданнях Української Академії Наук у 1927 році. Не казатиму за тих істориків-архівістів — своїх учнів, що й те ­ пер працюють у Харкові на ниві української історії й архівознавства; нагадаю лиш, що сюди належать з передреволюційних часів В. О. Бар- вінський і Євг. Мих. Іванів — перший працює в Укр. Центр. Архів ­ ному Управлінню, другий стоїть на чолі Харківського Центрального Архіву. Обидва працювали в Харківському Історичному Архіві ще перед революцією, коли я стояв на чолі цього Архіву. В. О. Бар- вінського залишив я при катедрі для підготови до наукової діяль ­ носте, після того, як написав він на завдану від мене медальну тему працю „Посполитые крестьяне въ Лѣвобережной Украинѣ въ XVII — ХѴШ вв. “ (X. 1909 р.,296 стор.), що одразу висунула його на почесне місце серед молодих українських істориків. Не казатиму за тих численних вчених, що працювали перед революцією над доку ­ ментами цього архіву — згадаю лиш за П. С. і О. Я. Єфименків 1 ), про Вен. Олекс. Мякотіна, що працював тут над соціяльною історією України, про акад. Н. Пр. Василенка, що теж чимало працював тут над історією Гетьманщини; обидва вони зробили публікації з приводу знайдених у нас матеріялів; про проф. Максимовича, про студента істо ­ ричного відділу Ліцина, що працював над історією малоросійської колегії, про Альбовського, — усі вони працювали в нашому архіві і ра ­ дилися зо мною що-до матеріялів. Отож, роблячи підсумки, можна сказати, що, закладаючи X. Істор. Архів на початку 80-х років, ми справді утворили важливий науковий заклад. Він зробивсь за базу, за осередок і для місцевих харківських, і взагалі для українських істориків що-до видання та наукового розроблення матеріялів для історії Гетьманщини й Слобожанщини. Для мене був він теж за могут ­ ній засіб для праці над історією Слобідської України та Гетьман ­ щини. Він запорожнив прогалину в архівних джерелах до цієї історії і для мене, і для м. їх учнів, та й для сторонніх вчених і дав ’ ) О. Я- Єфименковій я вказав на справу в Полт. відділі нашого Архіву про бунт у Турбаях; на підставі-них вона й склала свою блискучу статтю — „Турбаевская катастрофа 1 ‘. ,Наукова праця перед революцією 87 мені змогу утворити власне в Харкові осередок для документальної праці над історією Слобожанщини й Гетьманщини, що нагадував Центральний Архів давніх актів і тимчасову Комісію для видання їх у Київі. Не диво, отже, що з утворенням української архівної бази і я міг здійснити своє бажання присвятити свої сили головним чином розробці історії Слобідської України й Гетьманщини. Небіжчик Д. П. Міллер ‘) яскраво схарактеризував ту ролю, що припала мені в виучуванні історії Слобожанщини: триста років тому, писав він, Слобожанщина являла собою дике поле, куди з ’ явилися українські колоністи з-за Дніпра. Харків зробивсь за українські Атени; але ди ­ ким полем він був що-до виучування слобідсько-української історії і тільки де-не-де були прокладені тут перші борозни, перші віхи. У 1883 році сюди прийшов теж черкашенин, переселець із-за Дніпра. Сумлінно взявсь він виучувати й обслідувати цю країну, і наслідком цього було те, що за 27 років (це писалося в 1901 р.) дике поле нашого минулого обслідувано вздовж і впоперек. Усталено факти, зведено в причиновий звязок, з ’ ясовано, як стосуються вони до фактів російського культурного життя. Передісторичне минуле країни, як її заселили сучасні осадчі, історія їх матеріяльної та ду ­ ховної культури — все це поробилося тепер ясне. Свої праці над історією Слобожанщини почав він з того, що взявсь розшукувати джерела. Не обмежившись місцевими архівними матеріялами, він удавсь до Москви — до Архіву Мін. Юстиції, де знайшов силу доку ­ ментів XVII в. в справах Розрядного приказа. Він видав збірника матеріялів для історії колонізації й побуту Слобожанщини (в 1886 р.) і надрукував капітальну розвідку — в 1887 р. „Очерки по исторіи колонизаціи и быта степной окраины Московскаго государства” т. 1-й „Исторія колонизаціи. М. 1887 XIV, 614 стр. съ картою”. „Очерки” вирішують авторове питання, можна сказати, вичерпливо і подають природні географічні умови дикого поля, що визначали життя пер ­ ших пересельців, і стежать за двома течіями людського переселення на цю розкішну пустелю — з півночи з московської держави і з за ­ ходу- — з литовської (й польської) держави; тут описано різні форми колонізації — урядової московської й української народньої, чужо ­ земної, манастирської і поміщицької. Це була, додам, моя докторська дисертація, що я її захистив у Московському університетові у проф. В. О. Ключевського й Н. О. Попова. За неї я здобув і Уварівську премію од Петербурзької Академії Наук. Після 1-го тому „Матеріаловъ” я ще видав 2-й і 3-й, а так само матеріяли для історії Харкова й инші. Наукова критика (В. Б. Анто ­ нович) високо їх оцінила. Матеріяли дають дані не тільки для історії *) Пр. Д. И. Багалѣй. Къ ЗО лѣт. год. его учен, и педаг. дѣят. Изд. Харьк. Ист.-Фил, Общ. X. 1912, ст. Д. И. Миллера. Д. И. Багалѣй и Слоб. Украина, ст. 37 — 39. ,88 Наукова праця перед революціей колонізації, ба й для історії землеволодіння, соціяльно-економічного життя, управління, то-що. І ще в 1884 р. на Одеському Археологіч ­ ному з ’ їзді я робив доповідь на ці теми і потім друкував на підставі архівних матеріялів численні статті, присвячені слобідсько-україн ­ ській торговлі, її діячам (Украинская старина), її культурі („Очерки изъ русской исторіи, т. 2-й. Монографіи и статьи по исторіи Сло ­ бодской Украины”). Окреме місце займає тут моя простора рецензія на книгу І. Н. Мик- лашевського „Къ исторіи хозяйственнаго быта Московскаго гос. “. Це не тільки розгляд книги і з методологічного боку, і з боку її змісту, а й значне її доповнення новими архівними документами ’ ), що були знайдені в Московському Архіві Мін. Юстиції. Одну частину цих нових документів уніс я в текст рецензії, а’другу — в додаток до неї. Не можу не навести тут маленького спомину. Остаточний мій висновок про книгу проф.Миклашевського був такий: автор дає силу-силенну даних для розвязання першого свого питання — про історію колонізації країни, чимало для третього — про господарство і трохи менше для другого — про землеволодіння, причім усе це стосується Курщини та Бороніжчини, себ-то степової окраїни московської держави. Значить, з цього боку книжка пр. Микла ­ шевського розвязувала ті питання, що я їх у своїх „Очеркахъ” тор ­ кавсь лиш побіжно. Беручи на увагу велику працю, що поклав автор на розшукування архівних матеріялів у Москві, і цілком наукове їх опрацювання, я висловивсь за винагороду автора малою Уварівською премією. Автора я зовсім не знав. За якийсь час його призначено на професора в Харківський університет на катедру статистики. Зустрівшись зо мною, він розказав, що ця премія (500 крб.) дала йому змогу посплачувати борги пороблені підчас писання дисертації. З загальної історії Слобідської України я виділив два спеціяльні широкі питання — історію м. Харкова й історію Харківського універ ­ ситету. Історію Харкова доручило мені скласти з ^приводу 250-ої річниці заснування Харкова Харківське Міське Самоврядування. Я склав план видання, що виконання його було розраховано на ба ­ гато років, бо скількись років треба було витратити лиш на зби ­ рання та підготову архівних матеріялів і не менше — на складання книги, через те, що я не міг виключно віддатися цій праці, занехаявши всі инші. На співробітника собі я вибрав свого учня Д. П. Міллера, що про участь його в моїй спільній з ним праці я вже допіру опо ­ відав. Це не повинна була бути компіляція, а суто науковий оригі ­ нальний твір, заснований на нових невиданих архівних матеріялах, на спеціяльних даних анкетного характеру, що ми мали здобути од відповідних установ, і, нарешті, на всій сукупності друкованих пер- *) Д. И. Багалѣй, Къ исторіи заселенія и хоз. быта Воронежск. и Курскаго края. Отдѣльный оттискъ изъ отчета о XXXVII прис. нагр. Уварова, СПБ. 1896, 72 стор. ,Наукова праця перед революцією 89 воджерел та розвідок. Але треба сказати, що цих останніх сливе зовсім не було, а от офіційні звідомлення стали нам у ве ­ ликій пригоді. Що-до архівних матеріялів, то над ними пророблено колосальну роботу — між иншим використано передусім увесь архів Харківської Міської Управи з її численними відділами не тільки за часів нового міського положення, а й за давніших часів „шести ­ гласной” думи. ’ Взагалі охоплено всю чверть того тисячиріччя, що існує Харків, з 1655 по 1905-й рік, причому окремий розділ присвячено заснуванню Харкова. Окрім харківських архівів викори ­ стано матеріяли з архівів инших міст. В основу праці покладено ідею ма- теріяльної та духової культури, побуту й звичаїв, і то не тільки в їх статиці, а й у динаміці. XVII і XVIII вікам присвячено 1-й том, XIX в. — 2-й том; за додаток до них був альбом малюнків. Ілюстрації були теж і в тексті. Особливу увагу звернуто на топографію, етнографію й статистику людности та на заселення Харкова (на підставі зібраних планів Харкова). Відповідне місце приділено історії міського самовря ­ дування за різних його епох і коли Харків зріс через те, що зробивсь торговельно-економічним і освітнім осередком. Докладно вивчено ці чинники в їх розвитку й наведено вичерпливі дані про нижчу, середню та вищу освіту, про позашкільну освіту, про науку, літе ­ ратуру, журналістику, театр, мистецтво, про постійну й ярмаркову торговлю, про промисловість, ремества, про санітарний стан міста і, нарешті, про побут та звичаї. Історія Харкова вийшла в двох ве ­ ликих томах-фоліянтах, перший вийшов у 1905 році на 568 стор., другий у 1912 році (через 7 років після першого (на 973 стор.). Писано монографію протягом 10 років. В альбом увійшло XXX та ­ блиць стародавніх планів Харкова, знімки його крайовидів і портрети його діячів. Складаючи свою працю, ми прагнули дати таку історію Харкова, якої не мало жадне з міст України (Київ, Одеса) і міст колишньої Росії (Москва, Петербург, Вороніж, то-що), з широким планом; на підставі величезного, різноманітного й свіжого матеріялу ми бажали дати повну історію одного з українських міст, що було типове подвійним складом своєї людности — українсько^ з знач ­ ною домішкою російської, щоб показати обопільні стосунки в ньому між ними й наслідки їх сумісного життя в утворенні культури — мате- ріяльної та духової; особливу увагу ми звертали скрізь на україн ­ ську стихію, як основну, у всіх її виявах. Поставивши собі завдання виучувати історію Слобідської України не тільки з боку матеріяльної, а й духової культури і в звязку з сторічним юбілеєм Харківськ. університету, що наставав у 1905 році, я заздалегідь вирішив зібрати архівний матеріял і на підставі його скласти за широкою програмою та в великому маштабові, на зразок „Исторіи Харькова”, історію Харківського університету. Мотивував я вибір цієї теми сторічним юбілеєм Харківського університету. „Десять років, писав я в передмові до 1-го тому, ,90 Наукова праця перед революцією я виучую місцеву старовину — сумлінно стежу за біжучими явищами в цій справі, розшукую нові архівні матеріяли, складаю самостійні розвідки. Цікавлячись переважно культурними явищами нашого минулого, я, природньо, не міг обминути в своїх студіях і історії Харківського університету, бо з ним тісно звязано долю освіти в чималій частині України” ’ ). Складається ця праця з двох томів а ) на 146 друк, аркушів. Обидва томи вкупі охоплювали історію університету тільки за часів першого університетського статуту з 1805 по 1835 р. І такий великий розмір пояснювати треба двома головними причинами: з одного боку, широ ­ кою програмою праці, а з другого — повною нерозробленістю цієї теми і відсутністю збірок друкованих архівних матеріялів. У програму видання ввійшла не тільки формальна історія університету, як на ­ вчально-наукової установи, як це звичайно було в історіях инших університетів: сюди запроваджено почасти і біографічний словник професорів, і розділ про студентів, і про навчально-допомічні уста ­ нови, і наукові товариства. У мене все оце ввійшло в текст історії Харківського університету. Та цього мало: я завів двоє зовсім нових розділів, — одного з них присвячено побутові й звичаям університет ­ ського осередку та його стосункам до місцевого суспільства, дру ­ гого — ролі Харківського університету в розвиткові нижчої й серед ­ ньої освіти в величезних межах тодішньої Харківської округи, що охоплювала була Слобожанщину, Чернігівщину, Полтавщину, Кате- ринославщину, Херсонщину, Таврію, Курщину, Вороніжчину, Орлов ­ щину, Донщину й Чорноморію, а згодом сюди на якийсь час було приєднано й ту територію, що ввійшла до складу Київської округи. Цим двом розділам приділено 216 стор. — це зрозуміло, бо в них наведено силу статистичного матеріалу, що характеризує не тільки ролю Харківського університету в управлінні школами, а й стан нижчої та середньої освіти в Харківській окрузі взагалі. Побутові й звичаям професорів та студентів і їх стосункам до місцевого суспільства приділено в 1-му томі 237 стор. У наукову діяльність професорів і студентів заведено їх літературні видання й праці. Що-ж до наукових праць, то скрізь подано їх зміст, і то не тільки дру ­ кованих, ба й рукописних. Друга причина великого розміру праці полягала в тому, що я не міг покликуватися на друковані джерела, бо їх, можна сказати, так що й не було зовсім, а мусів наводити в книзі уривки та тексти з архівних документів. Мені робили закиди, що я зловживаю цими виписками. Це зовсім справедливо з погляду інтересів широкого кола читачів, — але мені було дуже важко цього ’ ) Опытъ, І, стор. 11. — 12. Опытъ исторіи Харьковскаго университета (по неизданнымъ матеріаламъ съ иллюстраціями. Том 1-й (1802 — 1815)Х. 1893 — 1898, 1204 стор. Том 2-й (1815- 1835) X. 1904, IV, 1136 стор. ,Наукова праця перед революцією 91 уникнути: я знав, що ці знайдені мої нові матеріяли, коли їх не надрукувати, цілком загинуть для науки, бо навряд щоб хто инший після мене взявся їх публікувати. І це справді так і було. Отож, моя книжка була одночасно і монографія, присвячена історії Харків ­ ського університету, але в звязку з історією місцевої української культури, і збірка сирових матеріялів для неї, часто виділюваних до окремого додатку; вони пояснювали висновки тексту та й ілю ­ стрували його иноді, що правда, дуже дрібними, але конкретними даними. З великим завдоволенням прочитав я книжку польського історика Л. Японського про Харківський університет, що в основу її він поклав мою працю, і з приводу багатства наведених у мене даних дає їх оцінку (наведено в моїй бібліографії). За 1-й том „Опыта* 1 я здобув премію од Російської Академії Наук, а за 2-й — по ­ чесного відзиви. 1-й том написано на підставі офіційних докумен ­ тальних даних архіву Харківського університету, що до них я притяг ще геть-усі приватні матеріяли, мемуари, то-що. До 2-го тому вже введено й матеріяли Архіву Мін. Нар. Освіти. 1-ий та 2-ий томи мого „Опыта” доповнено окремими статтями з його історії, передруко ­ ваними в 1-мутомі „Очерковъ по исторіи украинской культуры 11 (Сборн. Харьков. Ист.-Фил. Общ., т. XX, X, 1910, 612 стор.). Окреме місце належить моїй розвідці „Удаленіе проф. И. Е. Шада изъ Харьковскаго университета 11 . X. 1899, 147 стор. (Матеріалы для біогр. сл. проф. Харьковскаго университета). Її написано на під ­ ставі цілком невідомих матеріялів, що я знайшов в Архіві Міністер. Освіти в Петербурзі. Що-до свого змісту вона має подвійний інте ­ рес : описує акт неприпустимого насильства з боку тодішнього реакцій ­ ного міністерства народ, освіти, що на чолі його стояв відомий містик кн. А. Н. Ґоліцин, і подає матеріял для історії філософії на Укра ­ їні. Шад був видатний професор філософії. Харківському університе ­ тові його рекомендував славний поетҐете (зберігся його лист). Коли Шада адміністративно вислано, наукові кола Німеччини обурилися. Вони побачили в цьому інтриги Наполеонових прихильників у Харкові — професора-француза Дегурова й инш. Але ще більшу вагу має Шадова справа для характеристики його філософської системи і ви ­ ставлених проти неї обвинувачень. До таких обвинувачень спричи ­ нилися два його підручники „De viris illustribus” і особливо „Institutiones juris naturae 11 . Шадову науку про натуральне право визнано за шкідливу для суспільства. Шад, спинившися мимоволі за кордоном, розпочав рішучу кампанію проти своїх викажчиків і заходивсь себе реабіліту ­ вати. Він писав численні записки в міністерство. Його підтримував і вели ­ кий герцог Ваймарський, бо Шад перед тим, як перейшов до Харкова, професорував був у Ваймарі ізВаймара-ж-такирекомендували його Г ете та Шіллер. Коли через Ваймар проїздив Олександер І, Шад підніс йому ту самісіньку книгу, що через неї його вислано з Харкова, ще й одержав за це од царя 300 червінців. Це був непристойний акт ,92 Наукова праця перед революцією лукавства з боку російського самодержця, який хтів такою ціною підплатити філософа, що сам-же його й вислав. До цього треба до ­ дати, що Шадові не повертали навіть його майна, хоч, що правда, ця його справа була дуже заплутана. Третє окреме питання, що теж належить до історії Слобо ­ жанщини або, краще сказати, до історії її письменства, але стало за тему для моїх окремих студій, проваджених протягом багатьох ро ­ ків, це були твори славетного українського (харківського) мандрова- ного філософа Григорія Савича Сковороди, що я їх видав, і досліди над ними. З цього, як і з попередніх двох окремих питань, повстала ціла серія моїх праць. І тут, як і в історії Харківського універси ­ тету, за зовнішній призвід до студій над цією найвидатнішою, може, й найсвоєріднішою постаттю серед українських культурних діячів та письменників ХѴШ в. була так само юбілейна дата. Але ця дата (1794-ий рік його смерти) мала не саме-но формальне значіння: і авто ­ графи, і апографи творів цього основоположника самостійної філо ­ софської думки не тільки на Україні, а й у Росії, не побачили світу за його живоття (на це були свої причини, серед них — цен ­ зурні умови катерининських часів)- — і їх треба було розшукати й на ­ друкувати. Р. 1894 Харківське Історично-Філологічне Товариство на ­ друкувало „Сочиненія Г. С. Сковороды, собранныя и ре ­ дактированныя проф. Д. И. Багалѣемъ. Юбилейное изданіе (1794 — 1894) съ портретомъ его, видомъ могилы, снимками съ почерка і вступительною статьею кри ­ тико-библіографическаго характера X. 1894, СХХХХІ, 352 стр. (7-й томъ „Сборника Харьковскаго Историко-Фи ­ лологическаго Общества). У цьому виданню я докладно освітлив усі питання що-до надрукованих творів і рукописів, які познаходив. Рукописів, порівнюючи з творами надрукованими до виходу цього видання, було дуже багато. Ще більше ваги, може, мало те,що знайдено найважливіші твори, і то в автографах самого Сковороди, а так само його листування різними мовами і його життєпис (написав його учень Сковороди М. І. Ковалінський). Проте надруковано тільки частину зібраних у мене творів Сковороди. Та вже те, що вони повиходили в світ, дало право сказати, що, ви ­ давши їх, ми неначе одкрили Сковороду для наукових студій. І це справді було так: у звязку з цим виданням повстала низка само ­ стійних студій над Сковородою. Я надрукував у цьому виданні дві студії — одну про видання творів Сковороди і дослідів над ним (історично-критичний нарис) і другу — бібліографічний огляд писань Сковороди. Дальші публікації своїх розвідок я зробив у „Кіевск. Стар.” 1895 р. і в „Изв. Отд. русск. яз. и слов. Пет. Акад. Наукъ” 1914 р. і т. д. (Реестр праць присвячених Сковороді — О. Я- Єфи- менко, проф. Ф. А. Зеленогорського, Краснюка й инших авторів я на ­ друкував у бібліографічному покажчикові розвідок про Сковороду ,Наукова праця перед революцією 93 в моїй спеціяльній монографії про Сковороду 1926 р.). Нарешті, вийшло ніби колективне виучування творів Сковороди. Окремі сту ­ дії я присвятив і иншим видатним культурним діячам Слобідської України — от як В. Н. Каразін, що з його ім ’ ям звязано відкриття Харківського університету, слоб.-укр. письменник Г. Ф. Квітка, Гулак-Артемовський, Вернет, Є. Є. Урюпін, Самборський, Фотієв і ин. Що-до В. Н. Каразіна, то я видав повну збірку його творів ’ ). Цікавий епізод звязано з цією збіркою. Знаючи, що багато записок В. Н. Каразіна переховувалося в Петербурзі в Архіві „3-го отдѣле ­ нія собственной е. в. канцелярій”, я пішов прохати, щоб мені дозво ­ лили списати там ці матеріяли, аж до самого всемогутнього міністра внутрішніх справ фон-Плеве. Заходжу до великої залі, оповідаю про свою справу черговому урядовцеві. Той розпитавсь у мене, хто я і що я (професор Харківського університету, історик Росії та України), і показав мені мою чергу. Міністр обходив депутації і ок ­ ремих осіб і особливо уважно ставивсь до тих, що привезли пові ­ домлення про різні пожертви. Підійшовши до мене, Плеве окинув мене своїм крицяним зором, спитавсь, хто я і чого бажаю — і суворо додав: „Вы Предсѣдатель Правленія Харьковской Общественной Би ­ бліотеки?” Коли я це ствердив, він рішуче, підкреслюючи кожнісіньке слово, відповів: „я вам дозволу на зайняття не даю”, і відійшов од мене. Але моя справа з паперами В. Н. Каразіна все-таки для мене, нарешті, скінчилася дуже добре. 15-го липня 1904 р. Плеве вбито бомбою; Микола II з приводу цього записав у щоденнику: „въ лицѣ добраго Плеве я потерялъ друга и незамѣнимаго министра внутрен ­ нихъ дѣлъ “ . Моя справа з паперами Каразіна повернулася в ин- ший бік. Архів 3-го „отдѣленія”, де переховувано папери В. Н. Кара ­ зіна, без ніякого од мене прохання, наказав, точно позвірявши з ори ­ гіналами, переписати їх силами своєї канцелярії. Отож я цілком не ­ сподівано їх одержав і видав у свойому збірникові коштом універ ­ ситету. Чи не скористувавсь Архів з того, що шефа його не стало і не треба було вже виконувати його усної відмови? Будь-що-будь, завдяки цьому я зміг випустити в світ велику збірку матеріялів, присвячених діяльності одного з найвидатніших діячів Слобідської України за першу половину XIX в. Матеріяли ці досі дуже мало ви ­ користано і тепер, коли дослідники зацікавилися новітньою історією України, їх використають, виучуючи поміщицьке господарство, дворянську ідеологію та проекти реформ. Початок таким сту ­ діям я зробив у своїй праці про генезу декабризму на Україні. Особливо пильну увагу слід приділити даним про становище сіль ­ ського господарства на Слобідській Україні й заходам до його поліпшення. ’ ) Сочиненія, письма и бумаги В. Н. Каразина (Изд. Харьк. Университета, Х.1909, XIX, 926. Со вступительной статьей и портретами). ,94 Наукова праця перед революцією Далеко менше я працював над історією Гетьманщини, дарма що перші мої роботи я почав ще р. 1882, себ-то з самісінького по ­ чатку моєї наукової діяльности — про генеральний опис Малоросії і про займанщину в Лівобічній Україні: обидві ці статті складено на підставі матеріялів Харківського Історичного Архіву; другу мою статтю викликали праці над історією форм українського землеволо ­ діння в Лівобічній Україні проф. Ів. Вас. Лучицького; вона давала схему походження цього землеволодіння. Далеко за межі рецензії виходить мій критичний огляд книги О. М. Лазаревського „Описаніе старой Малороссіи” (Том 1-й Старо- дубівський полк), що зветься „Новый историкъ Малороссіи” (Рецен ­ зія на книгу А. М. Лазаревскаго „Описаніе старой Малороссіи” 1891, 148 стр.). Книгу я розглянув з погляду методологічного і що-до її змісту й запровадив силу нових архівних матеріялів з XVII — XVIII в. до тексту і як окремий додаток до рецензії. Цілком самостійне зна ­ чіння мають мої статті про Магдебурзьке право по містах Лівобіч ­ ної України. Вони присвячені питанню, зовсім не розробленому в соціяльній історії Лівобічної України — про людність міст Ліво ­ бережжя, що їм даровано німецьке магдебурзьке прдво. Я надру ­ кував декілька розділів з цієї розвідки в 90-х і 900-х роках, на ­ писаних на підставі невиданих різноманітних матеріялів, значною мірою взятих з Харківського Історичного Архіву. Ця моя праця до ­ повнює відомі праці проф. М. Ф. Владимирського-Буданова й В. Б. Ан ­ тоновича і освітлює юридичне та економічне становище міст Ліво ­ бережжя, з їх міщанською, козацькою й чужоземною людністю. Тепер передо мною стоїть завдання опублікувати свою монографію в цілому, пододававши туди й дані про цехи по цих містах, дані, що я повитягав з архівів та приватних збірок О. М. Лазаревського й О. Ф. Кі- стяковського. Це моя повинність, що я маю її виконати найближ- чого-таки часу. Історії Південної України (колишнього Запорожжя й Новоросійського краю) я присвятив одну монографію — „Колони ­ зація Новороссійскаго края и первые шаги по пути культуры” (К. 1889, 115 стор.). Це, власне, був курс моїх публічних лекцій, що я їх викладав морським офіцерам і їхнім родинам у Миколаїв! на за ­ прошення од управління Чорноморською флотою. Згодом я їх обро ­ бив і надрукував у „Кіевск. Стар.”, поклавши в основу всю спе ­ ціальну літературу і найбільше ті перводжерела, що були надруковані в П. С. Зак. і „Зап. Одес. Общ. Ист. и Древностей” і окремо. У серії публічних лекцій та доповідів я розглядав теми з істо ­ рії українського письменства та культури: така була моя промова на акті в університеті: „Заселеніе Харьковскаго края и общій ходъ его культурнаго развитія до открытія университета (X. 1889, 43 стор.). Рѣчь передъ открытіемъ памятника В. Н. Каразину; Стихійныя бѣдствія и борьба съ ними въ Россіи въ старину; Историческіе сюжеты ,Наукова праця перед революцією 95 въ поэтической обработкѣ (личность Мазепы въ исторіи и поэзіи). X. 1894; О просвѣтительномъ значе ­ ніи X а р ь ко в с к о й Общественной Библіотеки; Пріемы художественнаго творчества Гоголя („В. Евр. “ 1909 г.), Эволюція художественнаго творчества Го г о л я (Гогол. дни въ Москвѣ). Повинен нагадати про цікавий епізод, що трапився, коли я ви ­ голошував останню промову в залі консерваторії в Москві. Передо мною виголошував свою промову відомий поет і критик Вал. Брю ­ сов. Але він дуже гостро й образливо висловлювався про Гегелів ­ ські гіперболи-вигадки, отже публіка обурилася та й почала шикати і демонстративно виходити з залі. Я не знав змісту промови Вал. Брюсова, коли складав свою. Але вийшло так, що я освітлю ­ вав художню творчість Гоголя з боку реалізму і доводив це докумен ­ тальними даними, надто що-до українських його оповідань (записними книжками Гоголя) — і моя доповідь набрала характеру відповіли на слова Вал. Брюсова. Всенька авдиторія стала на бік мого освіт ­ лення — і вся моя промова пройшла в супроводі великих до мене симпатій 4 ). Коротенько скажу про инші відділи своїх наукових творів. 1-й відділ присвячено археології України. Мої праці тут складаються з доповідів на археологічніх з ’ їздах, звідомлень про власні архео ­ логічні розкопи, заміток археологічного характеру, каталогів старо ­ вини, праці над організацією археологічних з ’ їздів у Харкові та Катеринославі і, нарешті, з археологічної мапи Харківської губ., поясняльного до неї тексту й статті про арх. знахідки на Харківщині. Наслідки моїх власних розкопів переховуються нині в Археологіч ­ ному Музею в Харкові і торкаються неоліту (знахідки на дюнах), типових пам ’ яток скито-сарматської культури на північному пункті Скитії на Харківщині, пам ’ яток нововідкритої культури Салтів- ського могильника й, нарешті, пам ’ яток слов ’ яно-руської культури. Серед пам ’ яток скито-сарматських звернула на себе увагу грецька амфора з написом імення майстра. Археологічна мала дає первісне орієнтування в тому, як розташовано могили, городища й т. и. на Харківщині. Випадково мені пощастило придбати в с. Кочетку по ­ близу Чугуєва для Археологічного Музею одну дуже цікаву пам ’ ятку зах.-европ. походження XII в., що відомий спеціяліст Я. І. Смір- нов присвятив їй цілу розвідку. Енергійну участь я брав у перевозі до Харкова кам ’ яних баб. Але далеко важливіші були наслідки нашої колективної праці над організацією XII археологічного з ’ їзду в Хар ­ кові, про що я скажу трохи далі. ’ ) Цей епізод докладно описано в тодішній пресі і між иншим телефоном з Мо ­ скви передано до газети „Слово” (1209, No 779). Свого дописа закінчує кореспондент указівкою, що „на долю оратора выпала грандіозная овація”. ,96 Наукова праця перед революцією Про свою практичну роботу над організацією архівної праці в Хар ­ кові я вже був говорив передніе. В наслідок моєї власної роботи по архівах Харкова, України й кол. Росії я видав архівні матеріяли й наукові розвідки, написані найбільше на підставі документів. На ­ решті, я поробив силу витягів з архівів, що з них іще й досі не скористувавсь. Мої праці з української історіографії за передреволю ­ ційної доби присвячено В. Б. Антоновичеві, О. М. Лазаревському, О. Я. Єфименковій, Д. П. Міллерові, Радаковій. У галузі росій ­ ської історіографії я видав свій курс (літографований), що першу його частину присвячено джерелам, а другу — загальному розвиткові ро ­ сійської історії, як науки. Працю ­ вав я над українською історіогра ­ фією і по жовтневій революції. Друковані мої курси й підруч ­ ники з історії Росії такі: 1) Рус ­ ская исторія. Часть 1-я (домон ­ гольскій періодъ) X. 1909,217 стор. ; 2) Русская исторія, ч. 2-а вип. 1-й (Московскій періодъ). Пособіе для студентовъ X. 1891 ;3) Русская исто ­ рія, т. 1-й. До половины XV в., съ картами, планами и снимками памятниковъ древности и искус ­ ства (6 картъ и 202 рис.). М. 1914, ѴІП, 513 стор. ;4) Исторія Россіи — систематическій курсъ по ретро ­ спективному методу всей Россій ­ ской исторіи; написанный въ со ­ трудничествѣ съ Д. П. Миллеромъ, В. О. Барвинскимъ, Ольгою и Наталіей Багалѣй. Изд. Сытина (Народная Энциклопедія съ рисунками, портретами и картами; 8-й томъ часть 2-я. М. 1912, 414 стр.), NoNo 1-й і 2-й — це студентські видання моїх лекцій; No 3 — моя власна відповідальна редакція. Ця книжка досить швидко розійшлася, надто в педагогічних колах серед народ- ніх учителів, — для них вона була приступна і змістом, і викладом, і, нарешті, ціною (2 крб., за том з атласом); мені свого часу було дуже приємно почути похвалу російському стилеві цієї книжки од великого стиліста Анатоля Федоровича Коні. Ця книжка містить у собі і історію всієї Руси за князівської доби, і історію північно- східньої Руси (Великороси, як одного з двох паростків стародавньої князівської Руси, в цілому — добу з пол. XIII до пол. XV в.). Воскову історичного процесу покладено обласну ідею; в звязку з цим геогра ­ фічному й етнографічному моментам приділено почесне місце. Скрізь Дм. Йв. Б. студентом р. 1880. ,Наукова праця перед революцією 97 подано широку бібліографію з указівками як на джерела, так і на розвідки. Цікавили читачів мапи й альбом знімків з пам ’ яток старо ­ вини. Славнозвісні дослідники античної культури на півдні Б. В. Фар- маковський (нині директор Академії матеріяльної культури в Ле ­ нінграді дослідник Ольбії) і М. Ів. Ростовцев (автор капітальної праці про пам ’ ятки мистецтва Боспорського царства) віддали в моє розпорядження фотографії з своїх таблиць; я скористувався також численними й цінними пам ’ ятками наших українських музеїв (Київ ­ ського, Харківського та инш.), і альбом справді міг завдовольняти поважніші вимоги. „Исторія Россіи” у виданні Ситіна мала популярний характер. Її особливість і оригінальність, чим вона одрізнялася од усіх инших таких видань, полягала в методі викладу — всеньку книжку поділено на частини, і Україні одведено окреме місце, частини поді ­ лено на розділи, а в кожному розділі матеріял згруповано так, щоб, починаючи од сучасного моменту, пояснити його походження. Отож, наприклад, перший розділ присвячено питанню — як утворилася була сьогочасна територія Росії, починаючи з давніх часів, 2-й розділ оповідав про те, як утворилася людність на цій території, далі, як повтворювалися стани та класи, як утворилася влада — центральна та місцева, закони, суди, народня освіта, наука, побут та звичаї. На мою думку, випадало-б скласти й тепер таку книжку, тільки, звичайна річ, вже в освітленню соціяльно-економічному. Про свої спеціяльні праці над історією стародавньої Руси я вже згадував передше. Тепер-же тільки зверну увагу на нову свою працю, що вийшла р. 1892; це мій критичний розгляд дисертації проф. І. М. Собестьянського „Ученіе о национальныхъ особенностяхъ характера и юридическаго быта древнихъ славянъ”, що вийшов окремою відбиткою з „Кіев. Стар.” під назвою „Къ исторіи ученій о бытѣ древнихъ славянъ” К. 1892, 59 стор. Тут у 4-х розділах я доводжу, що книжка пр. Собестьянського це зовсім не критична розвідка, не має вона й історично-літературної ваги; не подає вона і нових важливих висновків, ба не подає навіть нових матеріялів. Те, що певне, не нове, а що нове — непевне. Кидаючи тепер ретроспективний погляд на цю свою критичну оцінку, я, щоб бути безстороннім, повинен трохи зм ’ якшити наведені вище висновки, а саме деякі гострі вислови, що набули в мене тоді занадто запального полемічного характеру. Статті з історії Росії (їх дуже мало) мають випадковий характер — тут є між иншим моя ре ­ цензія на докторську дисертацію проф. Д. В. Цветаева „Протестанты и протестантство”. Відділ праць з історичної географії України та краєзнавства складається мало не виключно з невеличких статтів популярного характеру. XIV відділ бібліографії складається з моїх рецензій на книжки з української історії — Слобідської й Лівобічної; є серед них і систематичні бібліографічні огляди; окреме серед них місце належить моїм офіційним оцінкам студентських медальних праць. Автобіографія. Д.І.Б. 7 ,98 Наукова праця перед революцією Дм. Йв. професором (перші роки). У звязку з історичним юбілеєм Харківського університету (1905 р.) історично-філологічний факультет його назначив низку промоцій на почесні доктори, у тому з українських вчених найвидатнішого істо ­ рика України, -автора капітальної історії України -Руси, тоді про ­ фесора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського, славетного галицького письменника Івана Франка й відомої дослід ­ ниці укра ’ -нської історії та права Олександри Яковівни Єфименкової. М. С. Гоѵшевський (як і Ів. Франко) здобув цього ступеня (до того він мав ступінь магістра росій ­ ської історії Київського універ ­ ситету) од факультетської і про ­ фесорської ради Харківського Університету і міністерство на- родньої освіти його затвердило. Цими виборами рада професо ­ рів, що на чолі її стояв я, як ректор університету, довела, що вона в особі М. С. цінує і визнач ­ ного вченого взагалі і україн ­ ського зокрема, окрім того, має його й за видатного сучасного українського громадського діяча, що став на чолі українського національного й наукового від ­ родження в Галичині. Історично- філологічний факультет, що до нього увіходив тоді і В. Ю. Да ­ нилевич, поставивсь дуже при ­ хильно до цієї промоцїї і одно ­ голосно її підтримав: наукову діяльність М. С. він добре знав, і нам не треба було багато до ­ водити її значіння. Р. 1910 я вніс пропозицію на історично-філологічний факультет Харківського університету надати ступеня почесного доктора росій ­ ської історії без оборони магістерської дисертації Ол. Як. Єфимен- ковій, що викладала лекції з української та російської історії на Вищих жіночих курсах у Петербурзі. І тут я зустрінув одностайну підтримку не тільки у членів історично-філологічного факультету Харківського університету, що дуже добре знали Ті праці ще за її перебування в Харкові, а й у істориків та істориків права Петер ­ бурзького університету — відомого російського історика С. Ф. Пла ­ тонова й відомого історика російського права В. І. Сергеевича. Обидва вони написали мені листи, що текст їх я навів у своїй пропозиції факультетові. С. Ф. Платонов, між иншим, писав, що серед росій- ,Наукова праця перед революцією 99 ■ських істориків вже не раз повставала думка дати ступінь почесного .доктора російської історії О. Я. Єфименковій за її численні праці й хист, і що тепер він пропонує мені взятися за цю справу, якій спочувають його товариші по праці. В. І. Сергеевич радив перевести цю промоцію в Харкові, бо, писав’ він мені: ви не тільки історик (історики є в кожному університеті), а й ректор: у вашій особі не самий факультет, ба й університет. Я склав записку ’ ) про наукові праці О. Я. Єфименкової; справа через куратора шкільної округи пішла до міністерства народньої освіти. Затверджено її в порядкові персональному, бо університетський статут нічого не згадував про наукові ступені для жіноцтва, а О. Я. Єфименкова не мала навіть університетського диплому. Третя особа, що здобула ступінь почес ­ ного доктора російської історії, на мою оцінку, був професор Хар ­ ківського університету А. С. Лебедев. Він, маючи ступінь магістра «богословії (вихованці духовних академій могли одержувати тільки такий -ступінь), 40 років професорував на нашому факультеті (з 1869 до 1909 року), викладаючи церковну історію; у науці він визначився через свої досліди над місцевою церковно-економічною й побутовою історією. Тут він виявивсь як раціоналіст і незалежний од церков ­ них забобонів прогресист. Р. 1894 на мою пропозицію факультетові він .здобув ступінь почесного доктора російської історії. У його некролозі я одзначив головну рису його вдачі — ужитті він виконував заповіт старчика Гр. Сав. Сковороди (що над його філософією він працював): „любя истину, любилъ выслѣживать тропинки ея и, встрѣтивъ око ея, торжествовалъ и веселился -ея незаходимымъ свѣтомъ” * 2 ). Нарешті, звичайного докторського ступеня російської історії на нашому факуль ­ теті і, на мою та пр. Лебедева оцінку його наукових праць, здобув проф. російської історії Варшавського університету Дм. Вол. Цве ­ таев. Він подав для захисту й на одержання докторського ступеня свою велику й цінну розвідку „Протестантство и протестанты въ Россіи до эпохи преобразованій (М. 1890, 782 стр.). Опонували на диспуті — я та проф. А. С. Лебедев. Д. В. Цветаев перед тим, як і А. С. Лебедев, мав ступінь магістра богословії, дарма що й та його книжка що-до свого змісту належала до російської історії, а не до богословії. Боронити дисертацію з російської історії йому дозволило міністерство освіти. Між Д. В. Цветаєвим і нами обома, його опо ­ нентами, потім повстала полеміка. З инших своїх офіційних наукових рецензій згадаю про рецензію на медальні праці студентів — про В. Н. Каразіна (одну з цих праць — К. О. Тихого надруковано окремою книжкою), на медальну працю В. О. Барвінського „Кре- Див. мою „Записку въ истор.-филол, факультетъ Харьк. у-та, 22 стр., відбитка з „Зап. Харьк. У-та за 1910-й годъ”. 2 ) Мої „Очерки изъ русской исторіи, том 2-й; мои. і статті з історії Слобідської України. X. 1913, стор. 343 — 344. ,100 Наукова праця перед революцією стьяне въ Лѣвобережной Малороссіи” (згодом надруковано), на цінну медальну працю студ. Сахарова „О заселеніи Донского края”, на дисертацію проф. Є. П. Трифільєва „Очерки изъ исторіи крѣпостного- права въ Россіи” (досить гостра рецензія). Нарешті, я повинен од- значити тую суперечку, що повстала між мною і проф. Вязігіним та П. Буцинським, з приводу кандидатури на катедру російської історії в Харківському університеті Вас. Ів. Вєрєтєннікова і М. В. Клоч ­ кова: я підтримував 1 ) кандидатуру В. І. Вєрєтєннікова, дарма що на факультеті більшости голосів вона не зібрала, дак зате в професор ­ ській раді М. В. Клочкова було забалотовано, і великою більшістю перейшов В. І. Вєрєтєнніков. А втім міністерство затвердило М. В. Клоч ­ кова. Тепер-же цю катедру посідає не хто як В. І. Вєрєтєнніков, нині доктор російської історії. Тепер мені випадає сказати дещо про колективні праці, де я був за організатора. Про одну таку свою організаційну справу я вже оповідав — про Харківський Історичний Архів. Окрім цієї, було ще дві — організація юбілейних видань з історії Хар ­ ківського університету й органі з а ці я X аркі в с ь к о г о Археологічного З ’ їзду. Харківський університет одкрито 17-го січня 1805 року. Я почав ще заздалегідь опрацьовувати його історію (про це я вже казав був вище), та було ясно, що цю працю можна буде виконати тільки viribus unitis, надто що-до біографічного словника професорів та викладачів. І ось я розробив план університетських юбілейних видань за 100 років існування університету ^ потрібних для того коштів. Кошти призначено й мене обрано на головного редактора всіх видань. Власне мій „Опытъ исторіи Харьковскаго университета” охопив тільки добу до 1835 р. Через те редакційний комітет вирішив скласти короткий нарис історії Харківського університету за 100 років’-). Справу цю доручено таким особам: мені, проф. М. Сумцову та проф. В. П. Бузескулові; я взяв на себе добу двох перших статутів 1805 і 1835 р. (з 1805 по 1835 р. із 1835 по 1863 р.), М. Сумцов статута 1863 р. (з 1863 по 1884 р.), В. П. Бузескул — статута 1884 р. (з 1884 по 1905 р.). Такий розподіл праці мав ту рацію, що я й давніш опрацьовував добу статута 1804 р. і тепер мені треба було обробити наново тільки добу 1835 — 1863 р., а для неї я вже передше погур- тував необхідні архівні матеріяли в Архіві Мін. Нар. Освіти. Проф. М. Сумцов працював в університеті за статуту 1863 р., а В. П. Бу ­ зескул вже торкавсь у своїх попередніх працях доби 1884 — 1904 р. *) Див. мою брошуру: По поводу выборовъ на каоедру русской исторіи въ Харьк. У-тѣ, X. 1914 (відбитка з Зап. Харк. У-ту за 1913 р.). 2 ) Краткій очеркъ исторіи Харьковскаго университета за первыя сто лѣтъ его- существованія (1805 — 1905) составл. Д. И. Багалѣемъ, Н. Ф. Сумцовымъ и В. П. Бузе- скуломъ. X. 1906, VII, 329, XI. J ,Наукова праця перед революцією 101 д працював в університеті за статуту 1884 р., беручи енергійну участь і в комісіях, що переглядали статут р. 1884. Наша колективна праця полегшувалася й тим, що ми троє взяли схожий план викладу і, стоячи на прогресивній платформі, не могли помітно розійтися в оцінці історичних фактів. Цей нарис відкриває собою серію видань, виготуваних до 100-річного юбілею Харківського університету. Зміст їх обумовлює його мета — коротенько довести ролю й заслуги Харківського університету, як вищої школи і одночасно установи наукової та освітньої. В основу треба було покласти друковані джерела і тільки деякою мірою матеріяли з університетського архіву. Та підчас праці я дав авторам усі свої численні витяги з Архіву Мін. Нар. Освіти і з них скористувалися і М. Сумцов, і В. Бу- зескул, як це видно з їх власних указівок та цитат. План усіх періодів однаковий: університетське самоврядування, навчальна й науково- літературна діяльність професорів, студенти, освітній вплив універ ­ ситету на суспільний осередок. Тільки у пр. М. Сумцова освітній вплив на суспільство і не виділено в окремий розділ, але він каже про це в розділі про професорів. Виходить, що цей нарис, нехай і побіжно, але відповідає на ті питання, що я їх поклав в основу мого „Опыта”, включаючи сюди й ролю університету в середній і нижчій шкільній освіті; окрім того, я запровадив до свого відділу ще новий розділ — заснування університету. Отже наша колективна праця цілком відповідала первісному її планові, що я його склав, не тільки для спеціялістів, а й для широкого кола читачів. Вона давала змогу в легкій приступній формі ознайомитися, як еволюціонувало життя Харківського університету за ціле сторіччя. Тепер, очевидячки, треба буде тільки продовжити історію Харківського університету за 1905 рік. Думку про це висловлював був М. Сумцов на засі ­ данні факультету Академії теоретичних знаннів вже по революції. Друге юбілейне видання Харківського університету це були історії факультетів. Для цього обрано чотирьох редакторів: для історій історично- філологічного фак. (проф. М. Є. Халанського), правничого (проф. М. П. Чубинського), фізично-математичного (проф. Осипова) і медич ­ ного (проф. Скворцова). Євг. Михайлович Іванов, що брав найближчу участь у розшукуванню архівних матеріялів для життєписів профе ­ сорів, склав для авторів біографій і автобіографій покажчик джерел, друкованих та архівних. Кожен з живих професорів повинен був скласти свого саможиттєписа й бібліографію своїх праць, усі сучасні представники катедр — життєписа своїх попередників з бібліографією їхніх праць. Тут у пригоді стали й спроби біографій, зроблені за давніх часів. Дехто не склав біографій, ба навіть докладних саможиттєписів. Та взагалі план колективної праці виконано і в на ­ слідок його вийшло між люди 4 томи історії 4-х факультетів з біогра ­ фіями й автобіографіями професорів, доцентів, викладачів, лекторів, ,102 Наукова праця перед революцією то-що. Чотири томи історій факультетів написано мало не за одна ­ ковим затвердженим у професорській раді планом. Кожен том поді ­ ляється на дві частині — на історію факультету й на біографічний; словник його професорів та викладачів. Том про історично-філологічний факультет *) Складається з 2-х частин — історії факультету й біографічного словника. Історію факуль ­ тету написав проф. М. Є. Халанський. Вона поділяється на 4 розділи за статутами (1804, 1835, 1863 і 1884 р.) де описано наукове життя факультетів протягом віку. У біографічному словникові подано 140 автобіографій і біографій професорів, викладачів, лекторів мов і вчителів „пріятныхъ искусствъ”, портретів — 75. В томі присвяченому фізично-математичному факультетові * 2 ) історію факультету написав проф. Тихомандрицький. Складається вона з 2-х частин — організація факультету і його функції (154 стор.); далі йде 21 нарис окре ­ мих катедр у звязку з їхніми навчально-допомічними установами (катедра геології й окремо геологічний кабінет), історія викладання фізіології й порівняльної фізіології, то-що (їх написали відповідні; спеціалісти — проф. Сінцов, Євдокимов, Грузинцев, Степанов, М. Бе ­ лоусов, Лапин та ин.). Усіх біографій та автобіографій — 111, і їх теж написали всі тодішні професори та викладачі, портретів — 90. ’ ) Историко-филолог. факультетъ Харьковскаго Университета за первыя 100 лѣтъ, его существованія (1805 — 1905) X. 1908, стр. 168, 338, XII. 2 ) Физико-математ. факультетъ Харьковскаго у-та за первыя 100 лѣтъ его существо ­ ванія (1805 — 1905) X. 19С8, VI, 357, 248, XIV. а ) Мед. фак. X. 19С5 – 1906, стр. 471, 314, XVI. 4 ) Юридич. фак. Харьк. у-та за первыя сто лѣтъ его существованія (1805 — 1905)- X. 1908, 30 д. Історія медичного факультету 3 ) найбільша що-до розміру.. Історію факультету склав М. А. Попов, історію окремих 25 катедр — відповідні спеціялісти-керівники. Біографій і автобіографій — 160.. Понаписували їх тогочасні професори й викладачі, портретів — 130. Трохи одрізняється од історії инших факультетів історія прав ­ ничого факультету 4 ), що її написав проф. Л. Н. Загурський. У цьому томі немає окремих історій катедр, як це є в історіях фізично-мате ­ матичного та медичного факультету. Історію факультету проф.Загур ­ ський поділив на 4 доби по статутах (1804, 1835, 1863 і 1884 р.)… У кожній він оповідає про становище катедр, про права та обов ’ язки і діяльність факультету. Професори біографічного словника поді ­ лені по катедрах в загальному числі 63. Складали його всі профе ­ сори та викладачі, портретів — 50. Усі історії факультетів автори їхні написали на підставі архів ­ них матеріялів (факультетських архівів) — протоколів, то-що, а по ­ части й розвідок, наприклад, використано мій „Опытъ исторіи 1 Харьковскаго университета”. Автобіографії мають характер перво- джерел, а тепер і є такі. Надто цінні біографічні реєстри праць ,Наукова праця перед революцією 103 в автобіографіях. Є окрім того багато біографій, що різні автори написали їх дуже докладно порівнюючи з иншими; вони являють собою самостійні розвідки і ми їх бачимо у всіх 4 томах, і в них так само наведено і повну бібліографію. Здебільшого це життєписи видатних вчених старих часів. До цієї категорії, наприклад, треба зарахувати біографії, що їх склали акад. В. П. Бузескул, я і не ­ біжчик акад. М. Сумцов, перший про своїх попередників — Рослав- ського — Петровського,Харківського — Грановського, Луніна,М. Н. Пе ­ трова, я — про моїх попередників — Г. П. Успенського (автора „Опыта повѣствованія о русскихъ древностяхъ”, що випередив „Русскія юридическія древности” на 80 років), П. П. Гулака-Артемовського (відомого поета); М. Сумцов — про своїх попередників — про Риж- ського, Склабовського, Костиря, Н. А. Лавровського, О. О. Потебню та инш. Те саме ми бачимо почасти і на инших факультетах: на фіз.-математ. фак. життєписа Осиповського склав Д. М. Сінцов, акад. Н. Н. Бекетова, Ельтекова склав проф. Ів. П. Осипов, Леваков- ського склав Гуров, В. І. Імшенецького — акад. Стеклов. Те саме бачимо ми і на правничому факультеті — біографія проф. Каче- новського, що її. склав пр. Ястржемський, Гаттенбергера, Сокаль- ського (склав ’ В. Ф. Левитський); на медичному факультеті проф. М. А. Попов недільки написав низку біографій для Словника, а в шир ­ шому маштабі видав їх окремими монографіями. Я жартома називав цього професора анатомії своїм конкурентом в історії Харківського університету, остільки його монографії були змістовні й визначалися повнотою бібліографії. Проф. Вас. Як. Данилевському належить дуже цінна й змістовна біографія його вчителя-фізіолога І. П. Щелкова; йому-таки належить і змістовна власна автобіографія; біографія Лашкевича — Кузнецову! Ломиковському, пр. Грубе — Фабриканту, Крилова, то-що. Деякі біографії склав на підставі джерел Є. М. Іванов, коли не можна було здобути біографії од спеціяліста. Нарешті, за останнє юбілейне видання була збірка, де надруковано історичні нариси діяльности наукових товариств та навчально-допомічних установ Харківського університету за 100 років його існування 1 ). До збірки увійшли — історія університетської фундаментальної бі ­ бліотеки, музею мистецтва й старовини, нумізматичного кабінету, істо ­ рично-філологічного товариства, його педагогічного відділу, істо ­ ричного архіву, етнографічного музею, кабінета семінарських робіт історично-філологічного факультету, редакційного комітету для ви ­ дання Записок Харківського університету, математичного товариства, товариства фізично-математичних наук, товариства для виучування природи, товариства наукової медицини та гігієни, товариства наук. 9 Ученыя общества и учебно-вспомогательныя учрежденія Харьковскаго универ ­ ситета (1805 — 1905). Подъ ред, проф. Д. И. Багалѣя и проф. И. П. Осипова X. 1912, 180 стр. ,104 Наукова праця перед революцією педагогічного інституту, юридичного кабінету, університетської друкарні. Навчально-допомічних установ медичного й почасти фі ­ зично-математичного факультету немає через те, що вони увійшли до томів, присвячених історії факультетів, і ці нариси склали відпо ­ відні спеціялісти найбільше на підставі архівних даних. Ці нариси так само зберегли своє значіння і за наших часів. У цілому юбілейні видання дали більше, ніж аналогічні видання Казанського, Петербурзького, Одеського та Київського універси ­ тетів; вони мають і всеукраїнське значіння, бо подають силу мате ­ ріялів для історії української культури протягом віку і одрізняються од юбілейних видань Київського університету тим, що в них є чи ­ мало громадського, суспільного елементу, чим Харківський універ ­ ситет одрізнявсь од Київського. Оскільки Харківський університет був звязаний з суспільством та виявляв і в цілому і в своїх установах (наприклад, в історично-філологічному товаристві, в його музеях) українську стихію, я раз-у-раз звертав невсипущу увагу. Для цього я навіть виходив часом з рамок суто-наукової праці професорів та студентів і розглядав і красне письменство, літературу й жур ­ налістику, бо й їх організував Харківський університет і саме в україн ­ ському напрямку, а почасти й українською мовою (згадаймо про Гулака-Артемовського, Склабовського, Гонорського та инших). Ця українська громадська суспільна течія в життю Харківського універ ­ ситету і захоплювала мене з М. Сумцовим. Тим-то я так охоче і так невтомно працював у цій галузі протягом багатьох років. Друга організація, де так само було організовано колективну працю, це був XII-ий Археологічний З ’ їзд у Харкові 1902 року. Я головував у підготовчому комітеті для скликання цього з ’ їзду, а за помічника й секретаря мені, до речи, надзвичайно енергійного і незамінного був небіжчик Є. К. Рєдін, професор історії мистецтва в Харківському університеті і завідувач музею старовини та мистецтв. Треба сказати, що цей з ’ їзд — то був черговий всеросій ­ ський Археологічний З ’ їзд і в Харкові його призначило Московське Археологічне Товариство, на чолі з П. Серг. Уваровою, не без ваганнів та великих сумнівів. І воно не дивниця: з українських міст Київ та Одеса вславилися як археологічні осередки, а Київ сам являв собою неначе музей старовини і мав такого славнозвісного археолога, як В. Б. Антонович; отож їх і обрали свого часу для археоло ­ гічних з ’ їздів: 3-й Археологічний З ’ їзд у Київі відбувсь ще р. 1874 (він поставив у центрі своєї уваги питання українознавства), а 7-й в Одесі — р. 1884; дальші-ж з ’ їзди були вже не на Україні, а в Росії — 7-й в Ярославлі в 1887 році, 8-й з ’ їзд був у Москві (вдруге) в 1890 р., 9-й у Бильні, 10-й у Ризі, 11-й знов у Київі. А про Харків навіть археологи казали, що там з археологічного погляду порожнє місце. Але і харківська дума і університет пропонували скликати з ’ їзд у Харкові — і це питання вирішено було позитивно на Київ- ,Наукова праця перед революцією 105 •ському з ’ їзді. На підготовчий комітет до Москви приїхали делегати і од Харківського університету і од міської управи. І голова мо ­ сковського комітету (голова Моск. Арх. З ’ їзду) П. С. Уварова на 1-му-таки засіданні одзначила це спочуття, з яким поставилися до думки скликати з ’ їзд у Харкові, харківські суспільні й наукові кола (Харківський університет, історично-філолог. фак. і товариства), я зробив там доповідь про організацію і завдання харківського під­ готовчого комітету — про розкопи, про археологічну виставку, про дослідження могил з кам ’ яними на них бабами, про збирання пам ’ яток історичної археології в межах Слобідської України, Запорожжя та Гетьманщини, Дону та Кубани, про обслідування городищ Донбаса, надто-ж Донецького городища на р. Удах, коло с. Лихачівки і станції поблизу с. Райгородки. Нарешті, я пропонував скласти археологічну мапу Харківської й сусідніх губерень; а так само утворити картогра ­ фічну виставку і етнографічну, довівши її експонати аж до теперіш ­ нього моменту ’ ). Проф. А. Н. Краснов оголосив програму етнографічної виставки, де повинні були бути речі української культури на території Харківщини, Курщини, Вороніжчини, Катеринославщини, Херсонщини і Кубани, щоб виявити зміни в культурі підо впливом географічних моментів, пе ­ режитки старовини і вплив сусідніх народів, а так само антропологічні дані і пам ’ ятки духовної культури. Отже, ця програма мала на оці не самі-но археологічні пам ’ ятки, що на здобування їх треба було звернути особливу увагу, бо їх так що й зовсім не було в харків ­ ських музеях, а можна було здобути систематичними розкопами в межах Лівобічної України й сусідніх із нею Дону, Кубани і Таврії, а одночасно й пам ’ ятки історично-географічні та етнографічні — це все в межах Лівобережжя і їх також треба було зібрати, органі ­ зувавши з них відповідні виставки. І от, щоб здійснити ці широкі наукові завдання, почав планово працювати харківський підготов ­ чий комітет. Про енергійну його діяльність свідчать 2 томи його „Трудовъ” * 2 ), а ще більшою мірою конкретні наслідки його праці. Харківський підготовчий комітет розпочав свою працю 20 березня 1900 року, коли обрав мене за свого голову, а пр.-доц. Є. К. Рєдіна за секретаря. Я вдавсь до комітету з промовою про завдання комі ­ тету, вказавши на те, що перед нас нехай і важке, але корисне завдання: ми здіймемо запону над нашим минулим: ми розкриємо могили і примусимо їх розказати нам про наше минуле; ми зберемо колекції і організуємо в Харкові музей місцевої старовини в широ ­ кому розумінню цього слова і, нарешті, наш з ’ їзд, як і попередні, піднесе інтерес до нашого минулого серед нашого суспільства. На- Труды ХІІ-го Арх. Съѣзда въ Харьковѣ.?. Ш-й, М. 1905, стор. 219 — *220, 218. 2 ) Труды Харьк. Предв. Комит. по устройству XII Арх. Съѣзда. Изд. под. редакц. Е. К. Рѣдина. Т. 1-й X. 1902, 549 + 82, Т. 2-й, стор. 450 41. ,106 Наукова праця перед революцією прикінці я перелічив найближчі конкретні завдання комітету, що має виконати наш колектив. При комітеті, з моєї пропозиції,, організовано підкомісії, що негайно розпочали свою роботу, притягши до себе нових членів; далі затверджено програми для збирання археологічних, етнографічних та инших матеріялів, що їх склали, члени комітету; затверджено такі підготовчі комісії і по инших україн ­ ських культурних осередках. Я сам з ’ їздив до Катеринодару й Новочеркаську, щоб органі ­ зувати там місцеві підготовчі комітети і звідомлення про ці подорожі надрукував у „Трудахъ Харьк. Предвар. Ком. “ (т. 1-й, стр. 64-66). Перед ними я накреслив їхні завдання. Ці комітети справді перевели потім чималу працю; мені це відрядження дало досить багато в тому розу ­ мінні, що я ознайомивсь з архівами, музеями та колекціями цих осередків, а так само і з ними самими. На засіданнях комітету не тільки розглядувано ділові справи, а роблено й наукові доповіді. Отож зачитано доповіді Леваковського, Рєдіна, Морозова, Халан- ського, Вєтухова, Городцева, Смірнова, Попова та инш. У 1 част. другого тому надруковано низку статтів про архіви,, що торкаються Слобідської України, у тому й велику монографію Д. П. Міллера про архіви Харківщини. У другій частині другого тому — низку етнографічних праць М. Сумцова, В. Василенка (Къ. вопросу о толковомъ словарѣ украинской народной терминоло ­ гіи і Толковый словарь); М. Русова (Очеркъ поселеній и построекъ Полт. губ.); В. Данилевича (О Донецкомъ и Хорошевскомъ городищѣ);, Тиховського (О лирникахъ Харьк., Полтавск., и Черниг. губ.). Звер ­ таючись до самого з ’ їзду, я повинен зауважити, що його успіх був. виключний. Програму виконано цілком, ба навіть перевищено її що-до етнографічної виставки. У наслідок зроблених на ньому до- повідів, вийшло 3 томи „Трудбвъ” ’ ). Вони здебільшого торкалися України. Я обмежуюся тільки тим, що одзначу їх. Усенький 1-й том „Трудовъ” присвячено доповідям з археології України: тут моно ­ графія відомого археолога Хвойки — Городища средняго Поднѣ- провья;К. М. Мельник-Антоновичевої — Раскопки кургановъ въ Харьк. губ., Д. Н. Анучина — О черепахъ изъ кургановъ Изюмскаго уѣзда,. А. М. Покровського — Верхне-Салтовскій могильникъ (катакомбний, похорон з своєрідною культурою хазарських часів), народнього вчителя Бабенка (що відкрив цей могильник) — Древне-Салтовскія придонецкія окраины; В. Ю. Данилевича — Раскопки кургановъ, въ Ахт. уѣздѣ Харьк. губ. и карта монетныхъ находокъ Харьк. губ. ;. В. А. Городцова — Результаты археологическихъ изслѣдованій въИзюм- скомъ у. Харьк. губ., Є. П. Трефільєва — Археологическая экскурсія въ Куп. у. Харьк. губ., Спєсівцева — Находки въ Райгородкѣ (Изюмск. у. ’ ) Труды XII Арх. Съѣзда въ Харьковѣ. 1902, Т. 1-й. М. 1905, 340, т. П-й. М. 1905,. стор. 590, XXII, т. III. М. 1905, стор. 427, 49. ,Наукова праця перед революцією 107 Харьк. губ.), Д. Й. Баталія — Археологическая карта Харьк. губ. съ объ ­ яснительнымъ текстомъ, проф. Завитневича — Къ вопросу о культур ­ номъ вліяніи Византіи на бытъ русск. славян, курганнаго племени,. Скрыленка — Глиняныя статуэтки домикенской культуры въ сред ­ немъ Приднѣпровьи, Харламова — Раскопки по р. Донцу, проф. Be- селовського — Курганы’ въ Куб. области въ періодъ Римскаго влады ­ чества, Харузина — Протоколъ раскопки кургана въ Верхнеднѣпров ­ скомъ у. Екат. губ., Міллера — Раскопки въ Таганрогскомъ округѣ,. Савелова — Коротоякскій у. Воронежской губ. въ археологическомъ отношеніи; тільки одна доповідь не торкається археології України, а з перелічених розкопи й знахідки Городцова, Трефільєва, Да ­ нилевича, Мельник-Антоновичевої, Бабенка, Покровського, Спєсівцева дали силу цінного освітленого в них археологічного матеріялу й стали за основу, за міцну підвалину для утворення в Харкові спе- ціяльного археологічного музею, якого до з ’ їзду не було. У П-му томі 1 ) так само мало не ввесь історичний матеріял на ­ лежить Україні: тут велика монографія М. М. Плохинського — Ино ­ земцы въ старой Малороссіи (на 235 стор.), доповідь О. Я- Єфимен- кової — О данникахъ и братствахъ, М. М. Ковалевського — Изъ ран ­ ней исторіи Азова, Катаева — Опис. рук. мат. по исторіи Слоб. Укр. въ Моск. отд. Архива главнаго штаба, Короленка — Войсковой Ар ­ хивъ Кубанскаго войска, проф. Максимейка — Рус. Правда и обыч ­ ное право Лит.-Рус. гос., Симона — Камеръ-гуслистъ Трутовскій и его пѣсенникъ (з Харківщини). Наприкінці подано звідомлення про матеріяли, що їх попризбирували підготовчі комітети. J ) Труды… т. II, М. 1905, стор. 491 + 22. 2 ) Каталогъ выставки XII Археологическаго Съѣзда въ Харьковѣ. X. 1902, 233, 162„ 70, 8, 139, 152, 8, 64, 23. У ПІ-му томі ми так само знаходимо кілька доповідів що-до України: П. Короленка — Церковныя древности Кубанскихъ Коза ­ ковъ, Левипького — Г. Путивль, Б. С. Познанського (відомого україн ­ ського громадського діяча й етнографа) — Одежда малороссовъ. Отже, Харківський Археологічний З ’ їзд що-до змісту зачитаних на ньому доповідів, можна сміливо назвати обласним українським, бо він територіяльно охоплював найбільше Слобожанщину (воно й зрозуміло), Курщину, Вороніжчину, Дін, що мав значну частину в свойому складі українців, і Кубань, де жили здебільшого українці. На З ’ їзді впоряджено виставки з усіх тих дисциплін, що вві ­ ходили до його програми. Про багатство експонатів на них свідчить їх друкований каталог, що своїм розміром далеко перевищує аналогічні каталоги на инших археологічних з ’ їздах * 2 ). 1-й відділ каталогу містить у собі пам ’ ятки здобуті з розкопів і випадкових знахідок. Розкопи поробили — Уварова, Бабенко, Покровський, ,108 Наукова праця перед революцією Трефільєв та Баталій у Верхньому Салтові Вовч. повіту, Мельник _ в Охт. та Куп. пов. на Харківщині, вона-ж і Данилевич — в Охтир- ському повіті, Городцов — в Ізюмському, Трефільєв — у Кубинському. Окрім цих виставлено знахідки випадкові і надіслані од установ та пожертви. Другий відділ — церковні пам ’ ятки, 3-й — етнографічні (головним чином з Харківщини, Полтавщини та Катеринославщини) призбирані підчас екскурсій проф. Краснова, Сумцова, Покровського, Криштафовича, Познанського, Твердохлєбова, Бабенка, Радакової, Халанського; частина експонатів надійшла з музеїв або як пожертви. Салтівські розкопи (Багалій, Трефільєв, Бабенко, Єфименко, Воронець) 1901 р. Між иншим, на виставці була українська хата натурального розміру, пасіка, речі селянської промисловости, землеробства, ганчарства, тка ­ нини, килими та коци, одяг, взуття, лікарські трави, музичні струменти, писанки, дитячі гри та орнаментика. Упорядковувала етнографічну виставку найбільше О. П. Радакова. Але, може, чи не за найцікаві ­ ший експонат була бабуся — остання коцарка з Холодної гори. Вона тут-таки, на виставці, ткала свої коци. Етнографічний відділ найбільше зацікавив людність, і на виставці побував не тільки всень ­ кий Харків, а й поприходила сила люду з округи. Такої сили одвідувачів не було на жадній з виставок на инших археологічних з їздах, як про це заявила в свойому звідомленні П. С. Уварова. З инших відділів виставки назву виставку стародруків, рукописів та старовинних мап України, надісланих з Москви та Петербургу. У залі Харківської Громадської Книгозбірні наприкінці, за най­ ближчою участю відомого знавця й організатора кобзарської справи ,Наукова праця перед революцією 109 “ в Харкові Гн. Март. Хоткевича, впоряджено концерт кобзарів. На цього концерта запрохано всіх видатних кобзарів Лівобережжя^ і цей концерт мав надзвичайний успіх. Голова Підготовчого Комі ­ тету П. С. Уварова зачитала звідомлення про з ’ їзд і в ньому заува ­ жила, що за пропозицією Д. Й. Баталія та В. О. Ключевського вирішено ’ зосередити зібрання пам ’ яток головним чином в межах стародавньої – Половецької землі. Одзначила вона й те, що Харківський універ ­ ситет одвів для з ’ їзду необхідне помешкання, де одбувалися засі ­ дання і впоряджувано виставки. Знов-же університет дав приміщення для делегатів з ’ їзду (на 150 чоловіка). Харківське історично-філоло ­ гічне товариство взяло на себе цілу низку видань для з ’ їзду,, у тому й „Южнорусскій орнаментъ” Литвинове!. Що-до зроблених розкопів (перелічено вище), то П. С. Уварова визнала за ними ве ­ лике наукове значіння. Великої ваги надала вона й виставкам, що на них покладено трирічну невпинну працю Д. Й. Баталія і мало не- „сверхъестественный трудъ” секретаря Комітету проф. Е. К. Рєдіна. Я й собі попідбивав на з ’ їзді підсумки організаційній праці харківського комітету. Між иншим я відзначив, що в упорядженню ви ­ ставок брали участь художники С. Н. Васильківський, Пискунов і В. І. Кричевський, далі Харк. Стат. Комітет (в особі його секре ­ таря В. В. Іванова), що видав „Атласъ Слободско-Украинской губ. “ 1802, Гусев, що видав гарного „Иллюстрированнаго путеводителя по Харькову”, нарешті, московська фотографія Фішера (випустила: у світ фотографічний альбом виставок). Громадські установи й окремі особи допомогли грішми організувати розкопи, екскурсії та видання.. Низку видань присвячено Харківському Археологічному З ’ їздові. Підбиваючи підсумки, як голова Наукового Комітету З ’ їзду, його науковому значінню, я схарактеризував його працю й особливо підкреслив, що доповіді здебільшого присвячено пам ’ яткам передісто ­ ричним. За них на території Слобідської України досі ми так що й нічого- не знали. Одночасно з науковим значінням виставок, казав я, треба одзначити загально-освітнє; надто це треба сказати про етногра ­ фічну виставку, — її одвідувала не сама-но інтелігенція, але — і це факт надзвичайний, нечуваний перед тим — простий народ — ремісники,, селяни, що поширюватимуть знання рідної старовини серед широких верстов людности. П. С. Уварова в свойому звідомленні навела „неймовірні” числа одвідувачів виставок: за 9 день на виставках перебувало 55.236 одвідувачів безплатно, 921 чол. за плату і 602 уч ­ нів, не включаючи до цього членів з ’ їзду, а їх було 400 чоловіка, усього 57.159, — це дає пересічно по 6.352 чоловіка на день. Нарешті, треба згадати екскурсію, що її впорядив з ’ їзд для дослідів славно ­ звісного Донецького городища, на р. Удах, де, як гадають, знайшов собі тимчасовий перепочинок Ігор Сіверський після своєї втечі з Половецького полону. Та найреальніші наслідки Харківського Археологічного З ’ їзду полягали в тому, що в Харкові утворилися; ,по Наукова праця перед революцією нові музеї та музейні відділи: археологічний відділ у Музеї „древностей и изящныхъ искусствъ”, що незабаром перетворивсь на окремий Археологічний музей, етнографічний відділ у „Гор. Пром,- Худ. Музеѣ”, що тепер укупі з ним перетворивсь на Слобідсько- український музей ім. Гр. Сав. Сковороди; нарешті, деякі художні речі потрапили і до нового музею ім. Артема з того-ж-таки колиш ­ нього Музею „древностей и искусствъ”, що так само в цілому зба ­ гатився в звязку з Археологічним З ’ їздом. Велику участь ми, харків ’ яни, взяли і в підготов}, і в переведенні XIII Археологічного З ’ їзду в Катеринославі, що відбувся р. 19’5. Цей з ’ їзд теж був дуже корисний для української культури. Хар ­ ківське історично-філологічне товариство утворило з своїх членів і сторонніх людей Комісію для організації Катеринославського Архео ­ логічного З ’ їзду і присвятило йому том своїх „Трудовъ”, як 6-й том свойого „Сборника” 1 ). Головував у Комісії голова історично-філо ­ логічного товариства проф. М. Сумцов, секретарював Е. К. Рєдін і за товариша йому був проф. В. Ю. Данилевич. Я склав плана роз ­ копів р. 19?3. Розкопи поробили члени Комісії — я, В. Ю. Данилевич, Трефільев, Є. М. Іванов, Е. К. Рєдін, М. Воронець і П. Єфименко (тепер відомий археолог СРСР), В. А. Бабенко; усе це на території України, а крім того В. Ю. Данилевич поробив розкопи в Криму .(дали цінні наслідки); усі знайдені речі надійшли на виставки при з ’ їзді.’ „Труды” Харківської Комісії містять у собі протоколи засі ­ дань і зроблені в засіданнях доповіді. Доповіді присвячено Україні — археології, історії, церковній старовині, рукописам та стародрукам, українській етнографії; тут надруковано і велику історично-етногра ­ фічну збірку М. Сумцова „Изъ украинской старины”. Я був і тут обраний на голову Наукового Комітету З ’ їзду. Коли ми звернемось до праць самого Катеринославського Археологічного З ’ їзду, то побачимо, що й їх здебільшого присвячено Україні (головним чином — південній, степовій), у цьому напрямку вони продовжують Харківський З ’ їзд. У 1-му томі 2 ) „Трудовъ” (з археології) надруко ­ вано, наприклад, важливі розвідки В. В. Хвойки про початок земле ­ робства і брондзовий вік на середній Подніпрянщині, проф. Штерна про передісторичну грецьку культуру на Україні, Фота про скитське питання, Д. І. Яворницького — розкопи курганів на Катеринослав- щині, Городцова — в Бахмутському повіті, Трефільєва на Катерино- славщині, Бабенка — в Салтові, мої в Валк. і Богодух. повітах Хар ­ ківщини, Ляскоронського — на Полтавщині. Сам Катеринослав мав видатний Археологічний музей ім. Поля і його славнозвісного директора проф. Д. І. Яворницького, що були 9 Труды Харьк. Ком. по устройству XIII Археолог. Съѣзда въ Екатеринославѣ. Изд. подъ ред. Е. К. Рѣдина. X. 1905, 791 стор. 9 Труды XIII Археолог. Съѣзда въ Екатеринославѣ. 1905, т. 1-й, 494 стор. ,Наукова праця перед революцією 111 тісно звязані один з одним і не можна було уявити собі одного без другого. Д. І. Яворницький усеньке своє життя, усенький свій хист, усеньку свою виключну енергію присвятив студіям над тери ­ торією колишнього Запорожжя з усіх боків (починаючи з первісної доби) — археологічного, історичного, географічно-топографічного, етнографічного, фольклорного. Що-до Археологічного Музею, то тут Катеринослав мав перевагу над Харковом. Нарешті, Катеринослав ­ ський Археологічний З ’ їзд улаштував і виставки і видатну екскурсію через Дніпрові пороги, під керуванням Д. І. Яворницького. Таким чином і Катеринославський Археологічний З ’ їзд треба визнати через його наслідки, особливо що-до історії української культури, за вдалий. В оцінці з ’ їзду і його наукових наслідків я, як голова Наукового Комітету З ’ їзду, розійшовся з головою з ’ їзду П. С. Уваровою. В свойому звідомленні, роблячи підсумки праці з ’ їзду, я висловив думку, що ХІП-й З ’ їзд загальним характером своїм нічим не відрізнявся од попередніх, що утворювалися в університетських осередках, багатих на наукові сили: і тут поруч з доповідями, при ­ свяченими краєві, ми чули й доповіді загального характеру; загаль ­ ний рівень їх не був знижений і різниця тут кількісна, а не якісна; методи і способи досліджування стояли на рівні сучасних наукових вимог. Звертаючись до прочитаних рефератів, я сконстатував, що на першому місці серед них стояли доповіді з секції археологічної. Прочитані на ній доповіді поширили наші знання мало не по всіх епохах передісторичного життя України. На першому місці через величезне її наукове значіння й інтерес я поставив доповідь проф. Штерна про Трипільську культуру й потім схарактеризував инші доповіді з цієї й з инших секцій — історично-географічної, мистецької, археографіч ­ ної. З ’ їзд мав і громадське значіння — викликав інтерес до місцевої старовини в суспільстві й людності, а без їх співчуття неможли ­ вий широкий розвиток вільної науки. П. С. Уварова 1 ) виступила з обвинуваченнями катеринославських наукових установ у бездіяльності й деяких членів у бойкоті. Ясніше це обвинувачення вона висловила в передмові до видання 1-го тому праць з ’ їзду 2 ). Тут вона обвинувачувала в бойкоті з ’ їзду і україн ­ ську партію, і тих, хто повинен був радіти, що з ’ їзд одбувається в Ка ­ теринославі. Вони зробили декілька спроб його зірвати. Але він одбувсь спокійно і, мабуть, залишить певний слід у науці. Ця передмова є, власне, політична декларація людини, що її обурила революція 1905 р. Буяла революція тая і по українських містах, у тому і в Катеринославі і між иншим, на що натякає й сама П. С. Уварова, викликала вимоги українців серед членів з ’ їзду, визнати українську мову й уживати її на самому з ’ їзді; цю вимогу П. С. Уварова так само вважала за „растлѣніе”. На самому з ’ їзді ми провадили боротьбу за українську *) Там-же, стор. 136 — 138. 2 ) Труды, т. 1-й, Передмова. ,112 Наукова праця перед революцією мову — це вона зве спробою зірвати з ’ їзд навіть з боку тих (це вже на нашу адресу), хто одстоював, що з ’ їзд треба скликати саме в Катеринославі. П. С. Уварова не наважилася виступити з такою отвертою промовою на самому Катеринославському з ’ їзді, а надруку ­ вала її допіру р. 1907. Це, звісно, викликало чимале обурення в українській пресі, заяви од українських членів археологічних з ’ їздів,, а головне, реакцію з їхнього боку що-до дальших з ’ їздів. Після Кате ­ ринославського Археологічного З ’ їзду було ще двоє обласних з ’ їздів — Чернігівський на Україні та Новгородський. Що-до инших археоло ­ гічних з ’ їздів, де я брав участь ’ ) (а я був окрім Харківського і Кате ­ ринославського, ще й на Одеському, 2-му Київському, Новгород ­ ському, Ярославському, Ризькому), то вони дали мені власне дуже багато. Вони збагатили мої знання в галузі археології та її пам ’ яток як у музеях, так і підчас розкопів та екскурсій. Знов-же ці з ’ їзди давали мені спромогу виступати на них із своїми доповідями, що торкалися виключно України. А як нас, українців, було на них раз- у-раз багатенько, то ми своєю активною участю і керівництвом про ­ пагували різні галузі української науки. За українські археологічні з ’ їзди в Київі та Чернігові, що дали теж багаті наслідки для україн ­ ської культури і об ’ єднували українських вчених у галузі археології та українознавства, я вже й не кажу. Антоновичеві, приміром, допо ­ віді справляли величезне вражіння на всіх археологів колишньої Росії науковою своєю методологією та освітленням пам ’ яток і високо підносили авторитет українських студій взагалі. Ці з ’ їзди поширю ­ вали наукові обрії всіх українських учених, що на них з ’ їздилися. Утворювався взаємний обмін думок поміж українськими та росій ­ ськими вченими. На ці з ’ їзди приїздили вчені з-за кордону. Вони теж зачитували тут свої доповіді і виучували пам ’ ятки. Були вони, прим., на Одеському Археологічному З ’ їзді (доктор Ванкель та ин.). 1 я пригадую, як вони брали участь і в екскурсії до Криму і як ми, українці, організували україно-слов ’ янський хор, що чудово співав народніх пісень (до речи буде додати, що серед приїжджих був там і відомий галицький діяч Як. Головацький, що в свойому минулому — до переїзду в Росію — зробив так багато для галицького відродження). На Одеському-ж з ’ їзді (1884 р.) нашому землякові проф. М. М. Ко- валевському пощастило утворити нову секцію пам ’ яток юридичних;, на голову її обрано М. М. Ковалевського, а на секретарів О. Я- Єфи- менкову та мене. На тій секції доповіді здебільшого присвячено було соціяльно-економічним питанням з історії України. Отож і я зробив свої доповіді, історії залюднення й землеволодіння на Слобідській Україні присвячені. Це був мій перший виступ на Всеросійському (у колишньому розумінню цього слова) науковому з ’ їзді. На Ризькому Археологічному з ’ їзді я виступив з доповіддю про Майдебурзьке ’ ) Я випадково не брав участи в Чернігівському Археологічному З ’ їзді. ,Наукова праця перед революцією 113 право по містах Лівобережної України. Доповіддю тією зацікавилися і німецькі вчені. До речи, з цього з ’ їзду організовано археологічну екскурсію до Кенігсбергу. На Новгородському Археологічному З ’ їзді я оглянув чимало стародавніх пам ’ яток Новгороду (знімки з них я умістив у своїй „Русской исторіи”, у тому і з того Спаса на Не- редиці з дорогоцінними фресками, про якого акад. Н. П. Кондаков сказав, що його треба було-б поставити під скляний ковпак, аби-б зберегти його на довший час од руйнації). Велике вражіння спра ­ вили на мене і оглянені тут монументальні пам ’ ятки церковної архі ­ тектури. На арх. з ’ їздах мене обирали на голову секції. Нарешті, була ще одна установа, де ми організували колективну працю — це Історично-Філологічне Товариство при Харківському уні ­ верситеті *)■ Його засновано р. 1877 при історично-філологічному факультеті. Його завдання було розвивати й поширювати історично- філологічні знання, насамперед ті, котрі торкаються України. Ви ­ учувати питання звязані з культурною історією країни в широкому розумінні цього слова (історію, історію письменства, права, народ ­ ньої поезії, етнографію Слобожанщини, Гетьманщини, Запорожжя) — ось що було за найголовніше завдання товариства. Доповіді на такі теми поробили були П. С. і О. Я. Єфименки, Ю. І. Морозов, Д. І. Явор- ницький, А. С. Лебедев. Я зачитав дуже багато доповідів — про Рум ’ янцевський опис „Малоросії”, про Атлас Слоб.-Укр. губ. 1802 р. Пет. Публ. Б-ки, про Опис Харк. губ. 1831 р. (рук. консисторії), про Майдебурзьке право по містах Гетьманщини, про Г. С. Сковороду, з історії Харківського університету; до доповідів з історії України належали так само доповіді М. Плохинського, В. Савви, Д. Міллера, О. Русова, П. П. Короленка, Г. М. Левицького, Є. Трифільєва, М. Ла- щенка, Ф. Зеленогорського. Далі йде група доповідів з історії україн ­ ського письменства та етнографії — О. О. Потебні, М. Сумцова, М. Г. Халанського. Не аби-яку ролю відігравали й доповіді на теми з усесвітньої історії та письменства (В. П. Бузескула, Кірпічнікова та ин.). Зачитано низку юбілейних спогадів та некрологів, у тому і про українських учених. Орган товариства „Сборникъ” почав виходити з 1886 р. Перший його том містив у собі самі-но „Матеріалы для исторіи колонизаціи”, що їх я попризбирував. До 2-го тому „Сбор ­ ника” своєю чергою увійшов 2-й том моїх „Матеріаловъ”. Знов-же й до 3-го мої-таки матеріяли з історії Слобідської України. Нарешті, 7 том „Сборника” товариства містить у собі виключно наслідки моїх праць, — твори Г. С. Сковороди, що їх я познаходив, і про нього мої розвідки. Видало їх товариство з приводу 100-ої річниці з дня смерти 1 ) Про нього див. ст. Є. К. Рєдіна „Историко-Филологическое Общество (1877 — 1905). Ученыя общества и учебно-вспомогательныя учрежденія Харьковскаго университета (1805 — 1905) X. 1912, стор. 90 — 106. Педагогическ. отдѣлъ ист.-фил. общ. ст. А. В. Ветухова (там-же стор. 107 — 109). 8 Автобіографія Д. I. Б. ,114 Моя громадська діяльність перед революцією Сковороди. У 8-му томі „Сборника” надруковано доповіді про Ско ­ вороду, що їх зачитали я, Лебедев та Зеленогорський на юбілейному засіданні, йому ’ присвяченім. На чолі товариства протягом 12 років стояв наш науковий проводир О. О. Потебня (з 1878 по 1890-й р.); на його пошану при товаристві утворено премії його імени. А коли Потебня помер, його заступив відомий славіст М. С. Дрінов (з 1890 по 1895); по ньому головував М. Сумцов (з 1895 і аж до ліквідації товариства). Енергійними секретарями товариства були М. Сум ­ цов (1880 по 1895) і Є. К. Рєдін (1895 і аж до смерти). Усього това ­ риство випустило в світ 21 том, з них 4, присвячених юбілеям своїх членів — 18-ий том на пошану М. Сумцова, 19-ий Є. К. Рє- діна, 20-й (Просвіта) — Д. Й. Багалія, 21-й В. П. Бузескула. Окрему і видатну групу являють етнографічні матеріялй, надруковані в різних томах . „Сборника” українською мовою, що належать таким відомим етнографам, як І. Манжура, Як. П. Новицький, П. В. Іванов, В. П. Ми- лорадович — з Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини, Херсонщини, а так само низка розвідок з українського фольклору М. Сумцова та инших. Не всі ці матеріялй було товариство видало: частина їх за ­ лишилася в ’ його архіві і тепер деякі передано до Київаакад. М. С.Тру- шевському (Манжури). Окрім „Сборника”, товариство видавало ще „Труды Педагогическаго Отдѣла”. Видання товариства не втратили й тепер свого значіння для всіх галузів українознавства, надто для історії та етнографії України, отже і взагалі для історії україн ­ ської культури — і я згадую про свою спільну працю з своїми това ­ ришами та учнями в товаристві з великою втіхою. Треба підкрес ­ лити його колективну участь в улаштуванню двох українських археологічних з ’ їздів — у Харкові та Катеринославі. Особливо неза ­ бутні заслуги в діяльності товариства в галузі українознавства небіжчиків М. Сумцова і Є. Рєдіна. X. Моя громадська діяльність перед революцією. Оповідаючи про свою організаційну та наукову працю в архео ­ логічних з ’ їздах, юбілейних університетських виданнях і в Харків ­ ському Історично-Філологічному Товаристві, я вже торкнувсь і своєї громадської діяльности, бо всі ці установи одночасно- були й на ­ укові і громадські. Тепер-же переходжу до характеристики своєї праці в суто-громадських організаціях. Такі в Харкові були 1) Харківська Громадська Книгозбірня, 2) Видавничий Комітет Хар ­ ківського Товариства Освіти і деякі инші організації цього това ­ риства; 3) Харківський Міський Музей. Трохи відокремлене місце займає моя громадська праця 4) в Державній Раді і 5) в харків ­ ському міському самоврядуванню. До Державної Ради я вступив не за призначенням од уряду, але мене обрали Академія Наук і всі російські університети, у тому й троє українських — Київський, Хар ­ ківський та Одеський. Тим-то і свою діяльність там я визнаю також ,Моя громадська діяльність перед революцією 115 по суті за громадську. Скажу про все коротенько, схематично, за ­ лишаючи за собою право повернутися до цього з докладнішим нарисом иншим разом, коли я вже дам свою добу в ширшому змісті і з біль ­ шим числом споминів мемуариста та історика, ніж це можна було зробити в цій автобіографії. Харківську Громадську Книгозбірню відкрито р. 1886 і напри ­ кінці 1926 року зминуло 40 років, одколи вона існує. Своє надзви ­ чайне зростання й поширення просвітнього значіння вона завдячує виключно своїй громадській організації. Р, 1891 зминуло тільки 5 років, одколи її засновано, і вже О. Я. Єфименкова писала, що її книжні багатства зростають по-американськи. Підбиваючи підсумки її 10-річній освітній діяльності, я був говорив, що в ній тоді вже було 63.000 томів книг та часописів. Вона зібрала вже тоді 27.000 крб. на збудування власного приміщення, число передплатників переви ­ щувало 2.000 чол., а одвідувачів безплатного кабінету 2.000, одві- дувань 60.000 1 ). Що-до числа книжок їй належало п ’ яте місце серед инших обласних бібліотек, але вона перевищувала їх (у тому й одеську) своїм освітнім впливом на читачів. Визначалася вона не тільки кількістю, а й якістю книжок. Основна причина її успіху — це її громадський характер, що викликав до неї симпатії суспільства. Мене вперше обрано на члена правління Бібліотеки на 4-му році її існування (1889 — 1890 р.), коли за голову в правлінні був Б. Г. Фи ­ лонов, що робив пожертви на Бібліотеку з самого її заснування. На 8-му році (1893 — 1894), мене обрано на голову правління таємним голосуванням (більшістю 8 з 11) і відтоді мене що-року переоби ­ рали на голову правління й відповідача за Бібліотеку таємним-же голосуванням одноголосно протягом 12-ох років аж до 1906 року. Цього року мене обрано на ректора університету і через те, не маючи вільного часу, я мусів одмовитися од дальшого головування в Бібліотеці і мене заступив проф. О. П. Грузінцев. Але звязку з Бібліотекою я не втратив — мене навіть обирано й на члена правління. На початку першого мого головування (1893 — 1894 р.). Бібліотека мала книжок на суму 55.700 карбованців (на жаль, числа книг у звідомленні нема), а наприкінці року на 60.716 крб.; на остан ­ ньому 12-му році мого головування на 1 жовтня 1906 року було в Бі ­ бліотеці вже 108.729 томів на 109.087 крб., себ-то ціна книжкових її багатств пересічно збільшилася мало не вдвоє. Передо мною за 8 років Бібліотека набула книжок на 55.700 крб., це дає пересічно на рік придбання на суму в 6.962 крб., за мене щорічно — на 4.449. Р. 1901 Бібліотека вже перейшла до власного будинку, що ми його бачимо без змін і тепер. Він складається з просторої читальної залі, що зйвсіди правила й за концертову залю, з залі для наукової *) Десятилѣтіе Харьк. Общ. Библіот. (1886 — 1896), X. 1898, ст/ . 61 — 82. Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. XX, стер. 479 — 492). ,116 Моя громадська діяльність перед революцією праці, з абонементного приміщення й нарешті, з залізного примі ­ щення для книжок на зразок Страсбурзького та Варшавського. 1 ініціатива збудування власного будинку для бібліотеки та збирання коштів, і, нарешті, саме будування геть-усе це пороблено за мене й за моєю найближчою участю, як яскраво за це промовляє моє звідом- лення ’ ) про це й офіційне звідомлення Бібліотеки. Новий будинок, збудований за . планом акад, архітектури Бекетова, посідає площу без підвального поверху в 511 кв. саж. Колишнє книгосховище не могло вмістити 80.000 томів, нове-ж устатковано на 160.000, а розраховано на 280.000. Відповідно до цього поширено й усі инші приміщення. Поширено завдяки університетові і площу садиби для дальшого поширення „Книгосховища”. Громадянство поставилося до Бібліотеки дуже прихильно. Завдяки цьому не тільки збільши ­ лося число книжок — жертвували книжок багато більше, ніж набу ­ вали купівлею, а на пожертви виключно було збудовано й будинок Бібліотеки: жертвували й окремі особи, і громадські установи, і, на ­ решті, уряд, що не мав у Харкові державної книгозбірні (універси ­ тетська обслуговувала самі університетські кола) — тому-то йому була вигода видати одноразову допомогу на будування бібліотеки, замість того, щоб утримувати її своїм коштом. За 7 років зібрано 90.922 крб., з них половина од уряду. Міське самоврядування дало 16.000 — на купівлю садиби й гарантувало позику в свойому банкові на 70.000 крб. й дало 5.000 на будування. Не менше допоміг універ ­ ситет, що продав дуже поцінно земельну ділянку. Інженіри та техники безплатно віддавали свої знання і працю Будівельній Комісії. Головував у Комісії спочатку проф. Є. Л. Зубашов, а по ньому А. П. Комаров, що й досі живе в Харкові. Я якийсь час завідував господарськими та фінансовими справами Комісії. Після мене Бібліо ­ тека і далі зростала, що правда, переживаючи иноді дуже скрутні часи — надто в моменти політичної реакції.після 1906 року. Отож на 1-ше жовтня року 1914 (28-й рік існування) книжок та часописів у Бібліотеці було 172.861 том, себ-то збільшилося на 64.132 т., що дає пересічний приріст на рік 8.016. Набуваючи книжки, ми завсіди вживали всеньких заходів, щоб набути й загально наукові й попу ­ лярні і ті, що стосуються до українознавства в широкому розумінні цього слова — історії, етнографії, письменства України, стежили й за книжками українською мовою друкованими. За мене заведено нові відділи в бібліотеці — український ім. Т. Шевченка, юдаїстично-гебра- їстичний, музичний та бібліотекознавчий. Кожен з цих відділів зна ­ йшов відданих йому громадських діячів-спеціялістів, здобував кошти і розвивав свою діяльність, отож, наприклад, український відділ організували харківські свідомі українці, відділ бібліотекознавства — ’ ) Рѣчь при открытіи новаго зданія Харьковской Общественной Библіотеки (Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. XX, стор. 493- 507). ,Моя громадська діяльність перед революцією 117 Л. Б. Хавкина, що працювала в ньому, аж поки виїхала до Москви, Музичний — проф. Ріттер. Бібліотека вдовольняла культурні потреби всієї харківської людности та окрім того ми дбали спеціяльно й про окремі групи людности: на робітничих околицях утворено філіяльні відділи Бібліотеки, а в центрі — дешевий абонемент для, як тоді казали, „недостаточныхъ классовъ городского населенія”. Кабіне ­ том для читання користувалися всі, але найбільше його одві- дували студенти та учні инших шкіл; маючи на оці інтереси сту ­ дентів, ми закуповували підручники. Харківська Громадська Книго ­ збірня і тоді, як і тепер, завдовольняла духовні потреби молоди і мо ­ лодь ставилася до неї завсіди дуже приязно, мала Бібліотеку за свою, бо всі члени мали голос в її управлінні; студенти і взагалі читачі записували до окремої книги свої вимоги на книжки, то-що. Взагалі в Бібліотеці не було нічого бюрократичного, тільки суспільне, громадське. Таку традицію Бібліотека мала ще до революції 1905 року; в цю революцію ця традиція збільшилася, збереглася й за часів політичної реакції, дожила аж до Жовтневої революції й передала штат бібліотечних робітників, що щиро й некорисливо, а ідейно з захопленням працювали в бібліотеці в найтяжчих матеріяльних умовах і були щасливі тим, що Жовтнева революція зробила з них не обивателів царського самодержавства, а громадян, що могли більш працювати на користь не тільки інтелігенції і молоди, а й ши ­ роких робітниче-селянських мас, на їх безпосередню користь. „Общество Грамотности” це була друга видатна освітня уста ­ нова в Харкові. Вона для своєї праці притягла громадських куль ­ турних діячів як і в Громадській Книгозбірні, і тут передусім по ­ ступові елементи вищих навчальних закладів м. Харкова, особливо університету. Часом ті самі люди працювали і там, і там, от як, на ­ приклад, проф. В. Я. Данилевський, проф. М. Сумцов, то-що. Я й собі одночасно провадив свою культурно-громадську працю і там, і там — увіходив до Правління „Общ. Грамотности”; брав участь як лектор у „Народномъ домѣ Общ,. Грам.” 1 ). Але моя керівнича праця зосередилася в видавничому комітеті Общ. Грам., що мав свої завдання, свої кошти, своїх окремих членів і свій виборчий комітет, туди ввіходили ті, хто цікавився виданням дешевих книжок „для на ­ роду”. Ініціятива в утворенні видавничого комітету належить про ­ фесорові В. Я. Данилевському. Я був у ньому беззмінним головою протягом 12 років. Як голова комітету 29-го квітня 1901 року я ро ­ бив доповідь * 2 ) загальним зборам „Общ. Грамотности” про деся- ’ ) Див. мою промову, коли відкривали Народній Дім р. 1903; я висловив по ­ бажання, щоб у ньому лунало близьке приступне народові слово (Сборн. Харьк. Истор.- Фил. Общ., т. XX, стор. 533 — 538). 2 ) Къ десятилѣтію Издательскаго Комитета Харьк. Общ. Грамотности, (Сборн. Харьк. Истор.-Фил. Общ., т. XX, стор. 508-517). ,118 Моя громадська діяльність перед революцією тирічну працю Комітету. З цієї доповіли наведу деякі підсумки за цей час. Комітет спочатку заходився був працювати без грошей, маючи тільки деяку фінансову допомогу однієї фірми для -розпо ­ всюдження сільсько-господарських машин. Вона купувала в Комітету деяке число, його видань та й поширювала їх дурно серед тих, хто купував її машини. Так ми одночасно здобували і кошти на видав ­ ництво, і спромогу поширювати свої книжки серед селянської люд ­ ности. За десять років ми надрукували більш як мільйон дешевих і корисних книжок „для ‘ народа”, і завоювали для них книжковий ринок, поширивши більш як 800.000 брошур. Заходившися видавати без копійки грошей, ми одночасно й поширювали видавництво й збіль ­ шували свої матеріальні засоби, отже наприкінці 10-го року у нас було вже більш як 10.000 крб. видавничого фонду. Надрукувавши 58 назов брошур (багато більше ніж Петербурзький та Московський Комітети „Грамотности”), ми склали такий літературний фонд, що його передрук укупі з новими виданнями міг-би забезпечити на ба ­ гато років видавничу діяльність Комітету. На жаль, тільки частину його видань допущено в школи-читальні та на народні читання. Гу ­ берніальне земство своєю субсидією поклало початок літературному авторському гонорарові Комітету. Район поширення наших книжок не обмежувався самою Харківщиною, він виходив по-за її межі і часом дуже далеко в Росії: наприклад, Вятське Земство виписало деякі з наших видань по 3.000 примірників. Друковано книжки, щоб- зробити їх дешевше, в числі од 10 до 20 тис. примірників. Комітет відгукнувсь і на два літературні юбілеї — Пушкіна та Гоголя; цї видання мали не тільки літературний, а й матеріальний успіх (Пуш- кінського збірника надруковано 200.000 примірників). Решту кни ­ жок продавали трохи чи не по собівартості. Вказуючи на пере ­ шкоди, що стояли на нашому шляху, треба особливо підкреслити,, дві. Одну, що торкалась брошур російською мовою, і другу, що спеціяльно дуже зле відбивалася на брошурах мовою українською. Перша — це цензура і допущення книжок у школи. Друга — це- тяжка цензура книжок українською мовою. Жадну книжку по-україн ­ ському написану, нехай-би яка корисна була вона для української ’ людности, не допускали до шкільних бібліотек та читалень. І вихо ­ дило, наприклад, що не можна писати для української людности проїї господарство і здоров ’ я. Ананьїнське земство видало по-україн ­ ському „розмови” про хороби, що їх склав Пирогівськйй З ’ їзд лікарів, а наш Комітет не міг їх передрукувати і це все залежало од того, що цензура розглядала українські книжки не що-до їх змісту, а що-до мови.. Це була аномалія, що стояла на заваді нашому культурному розвиткові. Рідна мова завсіди була за могутній засіб, щоб поїйи- рювати освіту серед народу, за найдоцільніший засіб, щоб збільшити до неї інтерес та навіть найкращий педагогічний засіб, щоб. за ­ своїти російську літературну мову в школі і в популярних брошурах ,Моя громадська діяльність перед революцією 119 з сільського господарства, медицини, ветеринарії. Для російського селянина російська брошура, писав я, дає тільки нові поняття, українському селянинові, що читає, ту саму брошуру, треба ще за ­ своювати і нові слов а, яких у його мові немає. Тим-то українці і одстають дещо тепер у культурі, тимчасом .як давніш було саме навпаки (далі я наводив історичні доводи). Так урвалася ниточка, що могла-б об ’ єднати стару культурну органічну течію з новою, утвори ­ лася штучна перерва в поступінному. русі освіти; спадкоємці не за- хтіли використати дорогоцінну культурну спадщину і тільки дослід- ник-антиквар, надибавши в архівних паперах на це аномальне явище, з сумом сповіщає про нього сучасне суспільство. А ми, українці, дуже вболіваємо за тим, що не можемо дати українській людності, що серед неї живемо й працюємо, її власних культурних цінностей, бо і Шев ­ ченко і Квітка свої сюжети брали з скарбниці народньої творчости. Виходячи з усього цього, я вважав за доцільне, щоб до творів, написаних по-українському, застосовувано тих самих вимог, як і до творів, писаних мовою російською. Це я проголосив ще р. 1901, за 4 роки перед тим, як Російська Академія Наук і Харківський уні ­ верситет склали записку про права української мови. Ці цензурні утиски пояснюють нам, чому Комітет був примушений видавати свої книжки, головним чином, по-російському, хоч невеличку частину їх він усе-ж видав і> по-українському (5 брошур на загальну кіль ­ кість 95, себ-то трохи більше ніж 5°/ 0 ). І жадну з них не допущено ані до шкіл, ані до читалень. Російська мова панувала в виданнях Комітету ще й через те, що серед людности Харківщини — навіть сільської і її міст, надто таких великих, як Харків, був чималий відсоток росіян і тих, що- взивали себе „русскими”, себ-то, одер ­ жавши російську шкільну освіту, читали й писали літературною ро ­ сійською мовою, дарма що сами або батьки їхні та діди були українці родом. До того російські видання Комітету охоплювали всеньку тодішню європейську Росію, ба навіть Сибір, завдяки їх змістові, ви ­ разному й приступному викладові та дешевині; серед авторів цих кни ­ жок було досить видатних наукових сил, як от проф. М. Сумцов, О. М. Краснов, Д. М. Міллер, О. П. Радакова і инші. Усіх брошур Комітет до 1903 р. видав 96. Що-до змісту брошури поділяються на науково-популярні та художні. Науково-популярні охоплюють такі галузі знання — історію всесвітню, українську та російську, геогра ­ фію, мандрівки подорожніх і біографії, технологію, народНю про ­ мисловість, сільське господарство, педагогію, медицину, етнографію, зоологію. Пересічна ціна листівки була 1 коц. Про Харківський Міський Музей я надрукував записку ’ ), де роз ­ повів про його історію й зробив указівки на його колекції. До нього ’ ) О ближайшихъ задачахъ, нуждахъ и потребностяхъ Харьк. Гор. Музея (Сборн Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. XX, стор. 518 — 529). ,120 Моя громадська діяльність перед революцією надійшли з Академії Мистецтв картини, серед них деякі на українські сюжети, окрім того скульптура Позена „Запорозці”. Оце й усе укра ­ їнське. Я звернувся до Петербурзької Академії Мистецтв, прохаючи поповнити музей акварелями та гравюрами, і це прохання було за- вдоволено. Друга складова частина музею це була навчальна — етнографічна колекція проф. О. М. Краснова, куди за його планом увійшли типові етнографічні групи різних країн світу — Азії, Африки, Америки, Австралії та Кавказу. їх поповнено місцевими кустарними виробами селян Харківщини й аналогічними речами, що їх подару ­ вали проф. Сокальський і М. Сумцов (плахти, килими, рушники, писанки). 3-й відділ був в ембріональному стані; для нього я при ­ дбав альбом малюнків 1800 року з різними сценами з місцевого життя; тут особливо цікаве українське весілля з перезвою. План реоргані ­ зації музею запропонував С. О. Раєвський; як голова Музейної Комісії, я й собі склав план дальшого поповнення музею в двох напрямках — мистецькому й мистецько-промисловому. Я пропонував збільшувати 1-й відділ картинами нової художньої школи, а так само й картинами місцевих художників, що іллюструють природу й людність, історію й етнографію Харківщини та цілої України. Етно ­ графічний відділ — писав я — треба поповнювати відповідними речами, що торкаються Слобожанщини й України взагалі та мають і художнє значіння; треба звернути особливу увагу на систематичний добір пам ’ яток української промисловости (ганчарні вироби, майоліка, скло, різьбярство, тканини). Усі ці питання ставлено на початку дев ’ ятьсо- тих років. Етапи дальшого розвитку музею в напрямку перетворення його в український музей ім. Г. С. Сковороди, що нині існує, були в загальних рисах такі: художній відділ значно поповнено завдяки мо їм заход ам, головним чином пожертвами. Я вступив у персональні безпосередні зносини з найвидатнішими художниками Петербургу та Москви, особливо українського походження і прохав їх або по ­ дарувати або за дешеву ціну відступити Харківському музеєві свої картини. На це відгукнувся заслужений ветеран, великий майстер І. Ю. Рєпін, що прислав дурно декілька своїх картин (портрет Ста ­ сова й инш.) і за 1.000 крб. величезну картину, що перед тим об ’ їз ­ дила була цілий світ — „Отыди отъ мене, сатано”. Надіслали свої кар ­ тини на моє прохання Вол. Маковський, Полєнов і инші; набув музей картину Сергеева; подаровано картини й харківських видатних ху ­ дожників. Але, що було найцінніше — ще те, що од славнозвісного укра ­ їнського художника С. І. Васильківського надійшла як подарунок повна колекція його картин та етюдів у числі кількох сотень; це ціла картинна галерея; художнє й етнографічно-побутове значіння її величезне: тут сила-силенна українських крайовидів, надзвичайно різноманітна колекція хат з різних куточків України, колекція в фарбах ,Моя громадська діяльність перед революцією 121 старовинних українських церков з усієї Великої України, а так само й Галичини. Картини С. І. Васильківського стали за осередок худож ­ ньої частини музею; до неї прилучився далі історичний відділ, скла ­ дений власне за моїм планом: сюди увійшли між иншими портрети усіх видатних діячів слобідсько-українського наукового й літера ­ турного відродження, починаючи з О.О. Потебні (з натури); М. Сум- цов, що стояв згодом на чолі Музею, утворив там куточки, присвячені Шевченкові, Сковороді, Квітці-Основ ’ яненкові, Щоголеву, Кропив- Рєпін^малює портрета з Д. Й. р. 1913 у своїй майстерні в Куоккалі. ницькому. 3-й відділ Музею, що раніше був репрезентований трохи чи не однією популярно-педагогічною колекцією Краснова, після Хар ­ ківського Археологічного З ’ їзду поповнився мало не всім етногра ­ фічним відділом етнографічної виставки, зібраної для з ’ їзду в межах Лівобічної України та сусідніх губерень (як от Курська та инш.). По ­ винен додати до цього, що я подарував музеєві свою власну чис ­ ленну колекцію фотографій харківських видатних діячів, характерних будинків, і ця колекція збагатила відділ „старого Харкова”; до музею я ще раніш оддав два старовинні портрети полковників охочекомон- них козацьких полків Новицьких, портрет Харка, колекцію кар ­ тин С. І. Васильківського й свій портрет, що намалював Рєпін. Наведу ще один цікавий випадок з моєї громадської діяльно- сти в Харкові. ,122 Моя громадська діяльність перед революцією Р. 1890 я брав участь у розгляді літературної суперечки між двома українськими письменниками — В. С. Олександровим та М. П. Ста- рицьким. Ось як оповідає про цю суперечку небіжчик акад. М. Сум- цов: „У цей час Старицький гастролював у Харкові з українською трупою. Олександрів побачив у комедії Старицького „Козак за Ду ­ наєм” запозичення однієї його комедії, що вийшла раніше. Утворено третійський суд, що до нього на вибір сторін увійшли О. О. По ­ тебня, Д. J. Баталій, О. О. Русов, Я. С. Станиславський і О. Л. Ши- манів. На голову обрано Потебню. Обидві комедії порівняно. В No 3264 „Южнаго Края” надруковано висновок комісії, що його склав О. О. По ­ тебня. Висновок цікавий з двох боків — як твір відомого вченого- філолога і зокрема як авторитетна думка про визначення поняття літературного плагіяту. „З одного боку, каже комісія, натура люд ­ ської творчости така, що без пробудження чужою думкою, без де ­ якої міри запозичення вона не може ні виникнути, ні існувати. Навіть своєрідні твори не являються вийнятком з цього. Чужу думку, щоб зробилася вона плідна для мене, а через мене й для инших, повинен я засвоїти, себ-то до деякої міри присвоїти, бо точне відокремлення свого од чужого в царині думки — suum quique tribuere — до дрібниць у масі випадків неможливе. З другого боку, автор часто має нахил sibi nimium tribuere, немов брати собі в оренду деякі думки і навіть відділи думок і дивитися, як на ненормальність на всяку спробу втручатися в цю фіктивну оренду; але-ж він має право користуватися благами, що виникають з його авторства, бо без цього він буде позбавлений егоїстичних спонукань до діяльности і загально корисну працю робитимуть лиш виключні люди, що здатні на повну безкорисливість”. Далі записка встановила такі тези: 1) запозичення в поезії фабули не є плагіят, 2) запозичення харак ­ терів також не є плагіят, 3) найсвоєрідніше персональне в художній творчості то оживлення фабули, сукупність подробиць в утворенню характерів, мотивування подій, розмови дійових осіб. Висновок ко ­ місії був на користь М. П. Старицькому ’ ). Р. 1910 представники од усіх російських університетів, у тому й Харківського, обрали мене до Державної Ради в Петербурзі, як члена. Треба.до цього додати, що, власне кажучи, мене обрано ще р. 1906 до первісного ‘ складу Ради, але-ж, як відомо, ця перша сесія була недовговічна — її розігнано, і я вступив в члени Ради р. 1910. Це не була посада, що її не можна було сполучати з моїм професору ­ ванням у Харківському університеті — навпаки, згідно з положенням, таке сполучення було обов ’ язкове, це було неначе командирування од університету до Ради для загальної законодавчої праці й особливо для захисту справ освітніх. Це була праця в тодішньому всеросій ­ ському’ маштабі. ’ ) М. Ф. Сумцовъ, М. П. Старицкій, какъ драматургъ. СПБ 1909, стор. 76. ,Моя громадська діяльність перед революцією 123 У Державній Раді ми становили собою дуже невелику групу лівих (лівішої од неї там вже не було). Наша роля зводилася до того, щоб одстоювати на спільних зібраннях Ради прогресивні законо ­ проекти Державної Думи, робити радикальні декларації, що наганяли жах на голову Ради і на вельможних консервативних призначених членів Ради; нарешті — щоб провадити ділову роботу в таких важ- ливих’постійних комісіях, як фінансова або законодавча. Було-б дуже цікаво написати спомини про мої вражіння од перебування в Дер ­ жавній Раді і намалювати портрети тих „махровыхъ” ретроградів, що їх там була сила серед призначених членів. Свого часу, аж поки їх було призначено до Державної Ради, вони правили царською Росією. Такі були: голова Ради, що передше був за міністра юстиції, Акімов, що поводивсь з членами брутально, глузливо, наче вчитель кріпа ­ цьких часів з школярами, далі керівник консервативної партії, ко ­ лишній міністр справ унутрішніх Дурново, Гурко, Саблер, Стишин- ський, Сухомлінов, Фредерикс, Шварц, Штюрмер, Щеґловітов та инші. За ними йшла група центровиків, що належали до поміркованого центру, себ-то до „лібералів”; серед них були колишні міністри, як от Булиґін, Єрмолов, Кавфман, Коковцев, Манухін, проф. Ґер ’ є, Таганцев. Вітте стояв по-за партіями. До цих двох партій нале ­ жала і найбільша частина виборних членів од земства, представ ­ ників промисловости й торгу; поляки також геть-усі ввіходили до групи центру. До нашої лівої групи поступовців увіходили усі виборні члени од Академії Наук та університетів і деякі представ ­ ники од земств і її часто називали академічною. Окрім мене, туди увіходили за моїх часів — ак. С. Ф. Ольденбург, проф. А. В. Васільєв, проф. Д. Д. Ґрімм, проф. Е. Л. Зубашов, проф. М. М. Ковалевський — од земств — Каменський, Стахович, Толстой, Енгельгардт, Марин, усього 11 чол. До першої сесії входив акад. О. О. Шахматов, акад. В. І. Вер- надський. Я не торкатимусь змісту своїх доповідів у Державній Раді і обмежуся тільки вказівкою на їх теми (покажчик до них увійшов до моєї бібліографії). Ці теми торкалися насамперед вищої освіти і коштів на Академію Наук, університети та наукові установи. Зви ­ чайно я доповідав од нашої групи про фінансові питання вищих шкіл. Я одстоював українську викладову мову по нижчих школах на Україні, виступаючи проти російських націоналістів-ретроградів (Піхна та инш.). У національній українській справі я виступав, коли обговорювано справу про Холмщину; тут я проводив рішучу думку про те, що необхідно виділити Холмщину, як стародавню суто-укра ­ їнську землю, з Польщі і приєднати до українських земель; це був цілий меморіял, якого я склав, грунтуючись на історичних, етногрэт фічних, лінгвістичних та фольклорних даних, що йшов у. розріз з загально-„ліберальними “ думками кадетської партії Державної Думи і центру Державної Ради, куди увіходила й польська група. Нарешті третя (численна) група моїх доповідів розглядала соціяльно-еконо- ,124 Моя громадська діяльність перед революцією мічні питання поліпшення стану трудящих — їх відпочинку, то-що; інтереси селянства захищали я та инші члени нашої групи в своїх проектах про утворення „всесословнаго земства”. Доповіді наші про це видано окремою книжечкою під загальним редагуванням на ­ шого товариша проф. Макс. Макс. Ковалевського. Туди ввійшла і моя доповідь, де історично обґрунтовувано нашу думку, скеровану на те, щоб скасувати станове начало на селі. Мої виступи були таки численні й перейняті єдиною поступовою думкою. Через те мені пропоновано було видати їх окремим виданням. Живовидячки, тепер оцінюючи їх, треба підходити з історичною перспективою, себ-то вважаючи на тогочасні умови в легальній роботі та ще в такій зашкарублій установі, як Державна Рада. Нарешті, треба брати на увагу і те, що нас було обмаль і ми не мали сили. Треба згадати й за авдиторію, до якої ми приневолені були промовляти, не кажучи вже про Акімова, що, неначе шуліка, кидавсь на кожного з нас, скоро-но чув щось таке, що йому видавалося небезпечним і незвичайним для мурів Марийського палацу. Отож зрозуміло, що наші промови були дуже стримані, бо коли-б я схотів розгорнути свою тодішню програму максимум у національній українській справі і зокрема про повні права української мови в школі, літературі та життю, мене-б Акімов перепинив, а прихильна до його авдиторія твер ­ долобих його-б підтримала. Усе це утворювало і для мене, як і для моїх товаришів у групі, тяжку атмосферу в Державній Раді — і я за ­ лишався там головним чином, щоб мати сякий-такий вплив, коли вирішувано справи конкретного характеру — насамперед культурно- освітні і до того на українському національному ґрунті. Було-б дуже цікаво перевести паралелю моїх вражінь од роботи в Державній Раді і од такої роботи, яку я бачив на XII З ’ їзді рад робітничих, селян ­ ських і червоноармійських депутатів у Харкові. Про це мене запитав колись В. П. Затонський і я йому відповів: хіба-ж тут може бути якесь порівняння; робота Рад на мене зробила величезне вражіння, а моя робота в Державній Раді через умови, склад членів та її наслідки була абсолютно незавдоволяща. Складаючи історію м. Харкова ’ ), що ознайомило мене ґрунтовно з історією комунального господарства, і беручи участь у справах протягом багатьох років як гласний думи, я досить основно обі ­ звавсь з комунальним господарством м. Харкова. Гласні й собі озна ­ йомилися зо мною, як робітником міського господарства і не тільки в самій думі, а й у численних комісіях, де я працював, як у суто-госпо- дарських, так і в освітніх справах, що торкалися вищої, середньої та нижчої освіти. На нижчу школу я, як і М. Сумцов, що був за ’ ) Повинен одзначити, що праця над історією різних харківських установ, яку я до ­ водив постійно до новітніх часів, підводила мене звичайно до безпосередньої керівничої роботи в них. Так було в університеті, міському самоврядуванні, то-що. ,Моя громадська діяльність перед революцією 125 куратора Пушкінської школи, як і проф. Є. Рєдін, що організу ­ вав товариство допомоги учням нижчих шкіл м. Харкова, звертав велику увагу і протягом довшого часу, був за куратора та екзаме ­ натора однієї школи. Отож мене й обрано на голову фінансової комісії, а р. 1914 і на „городского голову” м. Харкова. На мій вибір на міського голову, очевидячки, вплинули ще два моменти: мій попередник був так само професор О. К. Погорілко (фізик), а серед гласних було багато професорів, отже думу називали напів- професорською. Професори були на чолі прогресивних елементів у протилежність до консервативних купецьких, що являли силу фінансову і завсіди намагалися настановити свого „голову”, щоб захищав їхні класові інтереси. Перед проф. Погорілком на чолі м. Хар ­ кова стояв купецький ставленик Ґолєніщев-Кутузов. А коли помер Погорілко, ця партія висовувала чорносотенну кандидатуру Бич-Лу- бенського. Прогресисти в протилежність їй висунули мою кандида ­ туру. Я погодивсь балотуватися і після першого провалу мене обрано (10 грудня 1914 р.) більшістю 51 голоса проти 7 на термін 1914 — 1917 р. У лютому 1915 р. мене затвердив уряд на цій посаді, зали ­ шивши на посаді професора Харківського університету. 13-го лютого я виступив з програмовою промовою про завдання думи й засоби, що були в неї для їх виконання ’ ). У цій промові я навів дані про те, що зроблено раніш, і заналізував завдання нової думи в галузі міського господарства, поставивши в центрі планомірність роботи. Особливу увагу я звернув на каналізацію саме перед цим закінчену, поставивши питання про її розвиток і поширення, на водогін, елек ­ трику, трамвай і критий ринок, ломбард, нижчу народню освіту. Цікаво буде додати, що я поставив і такі завдання, як підготова про ­ екту Донецького водогону, як збудування пічки, щоб палити сміття (те й друге має на оці й сучасна міська рада), як зниження відсотків за позички в ломбарді; нагадаю так само про те, що ми свого часу дуже вагалися, чи збільшувати трамвайний тариф на 1 коп. (замість 5 коп. — 6 коп.). Я не можу й не хочу тут нагадувати про те, що зробило за мене міське самоврядування для Харкова і його люд ­ ности — рясні про це дані можна знайти в офіційних численних дру ­ кованих матеріялах управи й думи. А втім, не пошкодить додати, що управа склала за мене загальний огляд її діяльности за чотириріччя до 1917 року (в рукопису). Завважу тут тільки, що тодішня фі ­ нансова система базувалася ’ на ідеї муніципалізації, господарства, — провадити господарство так, щоб муніципальні прибуткові підпри ­ ємства окупали неприбуткові, за термінологією „Городского поло ­ женія” — необов ’ язкові видатки, а на нашу тодішню думку найобо- в ’ язковіші — народня освіта, здоров ’ я, то-що, а коли-б їх не вистар- ’ ) Рѣчь при вступленіи въ должность гор. головы. X. 1915. ,126 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції чало, тоді доводилося звертатись до позик, бо кошторис треба було зводити без дефіциту. Позики були або облігаційні, довготермінові, або короткотермінові векселевого типу у своїх городян; останні мали особливий успіх у людности, бо їх призначувано на корисні для всіх городян потреби (трамвай, водогін, то-що). Революція ска ­ сувала і ту і ту заборгованість м. Харкова, окремі особи деякою мірою постраждали, та вони повинні бути свідомі того, що їх гроші пішли на пекучі потреби міста, на благо всієї його людности. Будь-що- будь, я, купувавши ці „краткосрочныя обязательства” для підтримки позики, що на ній був і мій підпис, тепер з приводу цього зовсім не шкодую, як гадаю, і инші свідомі сучасні радянські громадяни м. Харкова, а про облігаційні позики, також скасовані, нам немає чого турбуватися. Моя муніципальна діяльність на посаді голови збіглася з початком революції. І тут я повинен навести один характерний факт. Ідея цензової думи вже тоді остільки пережила себе і остільки була дискредитована в прогресивних колах суспіль ­ ства, остільки усвідомлено необхідність поширити коло виборців, притягнувши туди представників робітничих численних мас міської людности, які не мали місця в думі, що харківська міська дума, з ініціятиви поступової Управи (на чолі її стояв я), ще до того, як запроваджено закона про демократизацію міських самоврядувань, ухвалила запровадити до свого складу представників од соціялістичних партій, включаючи й більшовиків, до того, в числі, що перевищувало число цензових гласних. І мені самому треба було потім стати на чолі Комісії, що провадила нормальні за законом вибори до демо ­ кратичної думи. Як міський голова я вітав і лютневу революцію і в військових казармах, і з балкона міського будинку, і з автомо ­ біля на майдані серед тисяч своїх громадян. Після того я вступив до нової демократичної думи в скромній ролі гласного, що надіслала мене українська безпартійна поступова група вкупі з иншим україн ­ цем, Гн. Март. Хоткевичем. В цій думі провідну ролю відгравали не більшовики, а оруду ­ вали есери, меншовики. Я в ній ролі не відгравав, бо вирішив знов повернутися до виключної роботи в університеті. XI. Навчальна, наукова та громадська праця за десятиріччя, що зми ­ нуло од Жовтневої революції (1917 — 1927 р.). Ця доба мого життя й діяльносте потрібувала-б, щоб її освітлити, широкого, просторого оповідання й особливої моєї уваги та громад ­ ської оцінки; тільки-ж я гадаю, що час для такої загальної й усебічної оцінки ще не наспів, бо дані ще не призбирано, тому мені, власне, можна буде тут обмежитися тільки на схемі і то далеко не повній. А коли так, то буде доцільно одступити од попереднього плану — не диференціювати працю, як я робив раніше, на навчальну, наукову і громадську, даючи для кожної з них окремий розділ, а звести ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 127 усе докупи, в єдиний розділ для ідеї суцільности. Культурне будів ­ ництво в соціалістичних формах . я не тільки визнав теоретично, як систему народньої освіти, а й узяв жваву енергійну участь в його утворенню, бо воно давало мені спромогу працювати, одночасно і на користь науки, пристосованої до життя, українських, трудящих робіт- ниче-селянських мас, а цей стимул був за провідну думку і в моїй попередній діяльності і тільки не міг розгорнутися і вільно вияви ­ тися за режиму царського самодержавства. 1. Навчальна праця Ж о вт н е в о ї д о б и. Я й після 1917 р. працював у Харківському університеті, тепер зреформованому. Реформа вищої школи на Україні набула ради- кальніших форм, ніж у межах РСФРР. Вона полягала окрім рішучої зміни програми головним чином у тім, що університет, як universitas literarum, перестав існувати. З нього відокремився медичний факультет в окремий інститут, правничий факультет зліквідовано, а частину його дисциплін пере ­ несено до Інституту Народнього Господарства. Історично-філологіч ­ ний і фізично-математичний факультети об ’ єднано в Інститут На ­ родньої Освіти, що короткий час до того називано Академією Теоретичних Знаннів. Особливо позмінювано програми на кол. істо ­ рично-філологічному факультеті — класицизм, що давніш, як ми ба ­ чили, був за основу його дисциплін, остаточно зліквідовано і зали ­ шилися дисципліни історичні, історично-літературні та лінгвістичні, а до них додано нові дисципліни революційного, часу, у тому мето ­ дичні і; педагогічні, бо й сам Інститут перетворився у педагогічну вищу школу. Наукову поставу викладів не було знищено в уні ­ верситетах: залишилися колишні професори; університетські ви ­ клади, як і давніш, мали базуватися на науковій основі. Хто бажав, міг обмежитися виключно навчальною працею по вищих школах, більшібть-же навчальну працю провадила по вищих школах, а науково- дослідчу — в дослідних установах, утворених згодом. Величезна зміна сталася й серед студентства, його було поробітничено (хоч і не одразу — спочатку за переходової доби вищі школи комплек ­ товано контингентами, що позалишалися од давніх гімназій) — тепер сюди притягнено й молодь од варстату та плуга, ^купі з трудовою інтелігенцією. Що-до професури, то й тут насамперед використо ­ вувано старий її актив, що хтів і міг викладати по нових вищих школах дисципліни з свого фаху або перейти на нові (хоч були й такі професори, що їхні дисципліни зліквідовано зовсім). Одно ­ часно утворювано і новий контингент викладачів. Професура в масі не брала безпосередньої участи в утворенню нового статуту вищих шкіл — цю функцію взяла на себе Наркомосвіта, що не ви ­ знавала за доцільний у новому ладі принцип автономії для вищих шкіл. Тимчасом принципа цього, як ми були бачили, вперто одетою- ,128 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції вала професура за передреволюційних часів в університетах. Але-ж тоді це була одночасно й боротьба проти самодержавства та бюро ­ кратії. Воно правда, виборче начало і тепер деякою мірою все-ж залишилося по вищих школах. Зовсім нове з цього погляду було те, що тепер притягнено до роботи в різних органах шкільного Дм. Йв. Багалій в 1917 році. управління представників од організованого студентства. Цим ви ­ правлено велику несправедливість передреволюційних часів, коли влада й міністерство вважали студентів, свідомих громадян, за недо- літків-школярів. Студентські рухи, що проти них провадило вперту й безглузду боротьбу царське міністерство, одразу зникли в звязку ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 129 з тим, що запроваджено революційний загальний лад у житті цілого суспільства — зник старий лад, позникали й причини для студент ­ ських рухів — зникли й сами рухи. Що-до професури, то вона скрізь пішла на практичну роботу до вищих шкіл, ба навіть ладна була взяти участь у складанні проекта статуту для вищої школи. У кож ­ ному разі це було в Харкові, де тодішній голова харківського відділу наросвіти Істомін, вже не знаю, чи то з власної ініціятиви, чи за дорученням од Наркомосвіти, зорганізував для цього комісію з про ­ фесорів та викладачів харківських вищих шкіл — і туди справді по ­ входили мало не всі видатні представники харківської професури. Я брав гарячу участь у цій комісії, секретарював у ній і редагував виробленого проекта. Тільки-ж колективна праця й думка не мали ніякісіньких практичних наслідків, ба навіть я не можу сказати, чи скористувалися ними, як матеріялом, офіційні складачі положення про вищі школи. Що-до мене, то повинен зауважити, що я зовсім не брав потім участи у виробленні нових положень для вищої школи на Україні, бо перша спроба, що одібрала у нас усіх силу часу, конкретних наслідків не дала жадних. Я працював по 1917 р. на Харківському у-ті, що перетворився на Академію- Теоретичних, Знаннів, а згодом на Інститут Народньої Освіти, як професор на катедрі історії України, виконував ще до того короткий час обов ’ язки декана в Академії Теоретичних Знаннів. Брав участь у засіданнях факультету, був членом у предметовій комісії і виступав з прилюдними промовами перед студентами ІНО з різних приводів — з нарисом і оцінкою освітньої діяльности Харківського університету за передреволюційних часів геть аж до того, як його перетворено в Інститут Народньої Освіти, з оцінкою наукової діяль ­ ности проф. О. О. Потебні, що його ім ’ я було засвоєно Харківському Інститутові Народньої Освіти. Навчальна праця в Інституті була для мене — можу щиро сказати — люба і завдовольняла мене: я викла ­ дав лекції українською мовою; численна (значною мірою пролетарська) авдиторія дала мені новий імпульс для навчальної праці. Нові студенти й студентки цікавилися моїми курсами з історії України й моїми семінарами. Історії України одведено було відповідне до її ваги місце в програмі нашого інституту. Я сам під цей час ступив на новий шлях у розумінні і викладанні українського історичного процесу, надавши йому нового освітлення, якого трималася здебільшого й моя авдиторія. І цей шлях значною мірою вже підготовано у мене попе ­ редньою народницькою українською ідеологією. Тут передо мною — старим українським істориком, що засвоював собі новий підхід, відкривалися цікаві перспективи спробувати викладати загальний український процес у новому матеріялістичному освітленні, що ще дуже мало одбилося в науковій літературі. Та коли воно в ній відбилося, знайшло відповідні собі вирази, треба було критично до них поставитися, щоб вони не були догматичні та штучні, а підси- Автобіографія Д. І. Б. q ,130 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції лювали їх факти й доводи. У цьому і полягають труднощі, що стоять перед нас на цьому шляху. Не досить подати матеріялістичне поясніння тому чи иншому історичному явищу — треба ще одкинути переста- ріле — скажімо, ідеалістичне і то маючи доводи, а не голослівно — і натомість поставити матеріялістичне, щоб його могли свідомо, а не догматично засвоїти слухачі або читачі. Історію України, як добре усім відомо, вивчено досі в цьому новому напрямкові дуже слабо і тому, вказуючи на відповідну наукову літературу, треба користу ­ ватися і монографіями не-марксівськими, бо марксівських дуже мало. Отак було і зо мною, на моїх лекціях, надто семінарах. В основу загаль ­ ного курсу історії України, що я його викладав напівлекційною, на- півсемінарською методою, я поклав і соціяльні класові стосунки, і економічну базу і відповідно до цього по-новому поділив історію України на доби. В основу цього поділу покладено не полі ­ тичний принцип, як це ми всі робили давніш (Князівська доба, Литов ­ ська, Польська, Московська), а соціяльно-економічний — доба нату ­ рального господарства, торговельного капіталізму, промислового капіталізму, імперіялізму, соціяльної революції. Звернувши увагу на те, що немає будь-якого курсу з історії новітньої України, я склав стислий і коротенький нарис цієї доби для своїх слухачів, як дода ­ ток до історії українського народу О. Я- Єфименкової, що вийшла в українському перекладі під- моїм редагуванням. Нею могли кори ­ стуватися і мої слухачі, щоб позасвоювати собі фактичну історію України в яскравому талановитому її викладі, але критично поста ­ вившись до її національно-народницького освітлення історичних явищ. Те саме і ще більшою мірою я робив на історичних семіна ­ рах, розглядаючи й пояснюючи відповідні пам ’ ятки. А втім, Тут я міг рекомендувати і свій огляд української історіографії, де розглянено всі українські літописи — староруські та козацькі і подано там-таки уривки з текстів. Не можу не схарактеризувати свою авдиторію порівнюючи до студентів передреволюційних часів. Одна частина її складалася з студентів старої школи — гімназіяльної, що вчилися по середніх школах ще за царських часів або вже перейшли на історично-філологічний факультет Харківського університету й учи ­ лися там, коли надійшов Жовтень. Вони характеризуються рисами старої й переходової доби — знання латинської мови, як знаряддя для виучування історії античного світу давало їм з цього погляду пере ­ вагу над новим студентством, а коли деякі з них знали ще й нсві мови (німецьку, французьку), дуже мало відомі новим студентам, що не встигли ще позакінчувати середніх радянських шкіл, то вони мали важливе знаряддя, щоб засвоїти і инші дисципліни гуманітар ­ ного циклу; іще в більшій мірі це треба сказати і про колишніх студентів слов ’ яноруського відділу, що засвоїли там слов ’ янські мови. Студенти-ж пролетарі або з трудової інтелігенції мали проте одну основну рису, що давала їм перевагу над студентами, що тоді виходили ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 131 з заможних верстов — це їх прагнення знаннів і бажання гризти гра ­ ніт Аауки, досі сливе неприступної для їх класи, що повинна була дати їм зброю та знаряддя для життя, бо тепер викладувано знання, органічно з цим життям звязані, звязані з удосконаленням техніки, для розвитку індустрії та сільського господарства на користь усім тру ­ дящим. І так було не тільки по індустріяльних та по сільсько-госпо ­ дарських школах, а й у педагогічних. Адже коли давніш нечисленні студенти, що закінчували історично-філологічні факультети, не зна ­ ходили собі праці у своїй педагогічній спеціяльності й працювали в акцизному управлінні, то-що, то тепер кожен студент 1НО розу ­ міє, що, закінчивши школу, він могтиме працювати у свойому фаху в широкому розумінню цього слова, бо потреба на кваліфікованих робітників з соціяльно-історичних та історично-літературних дисци ­ плін — на мовознавців, мистецтвознавців тепер незрівнянно більша, ніж за часів передреволюційних. Для частини молоди давніх часів вища школа була, так мовити, традицією, а для сучасного студента — це мо ­ гутній засіб і для його розвитку, і для відповідальної кваліфікованої праці серед суспільства. Тим-то, перебуваючи в вищій школі, він стоїчно зносить боротьбу з матеріяльними труднощами. Не маючи відповідної підготови до вищої школи й бачучи наочно сам прога ­ лини в своїх знаннях, що заваджають йому засвоювати спеціяльні знання в вищій школі, він силується хапати їх у кожнісінькому комен ­ тарі професора або в відповідній книжці. І все це в своїй сукуп ­ ності наближало нас, професорів, до слухачів, утворювало здорову атмосферу в праці. Такі були мої вражіння од того студентства, що я йому викладав курси з української історії і провадив семінари протягом останнього десятиріччя. Особливо захоплювала мене праця з теперішніми студентами-інівцями в семінарах з історії України. Працю проваджено планово і цю плановість давало само організо ­ ване по науковій лінії студентство, що з нього виділялися організа- тори-керівники семінарів. До того, деякі з доповідачів визначалися своєю талановитістю і було любо слухати їх, а далі й дискусію, що повставала з приводу їхніх доповідів. Особливе зацікавлення викликали в мойому семінарі такі теми, як історія колонізації України, коли один доповідач сам склав мапу її, як економічний перелім у Правобічній Україні XVI й початку XVII в., як консо ­ лідація станів у Правобічній Україні XV — XVII в., як утворення й еволюція станів у Лівобічній Україні XVII — XVIII в. і, нарешті, як тези та теми з історії новітньої України XIX й початку XX в.; допомогою для моїх слухачів була книжка М. І. Яворського „Україна в епоху капіталізма”, що матеріял у ній освітлюється в марксистському підході й аспекті. Для мене особисто ці виклади й семінари мали ще й тую вагу, що на них я перевіряв свій курс з історії України, що його перший том вже друкується (доба натурального господарства). Свої курси в інституті я викладав ,132 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції до року 1927, а тепер, коли хочу зосередитися на складанню для далеко більшої авдиторії своїх читачів своєї історії України, я щасли ­ вий, що у мене є заступники — дійсний член нашої дослідної ка- тедри Н. І. Мірза-Авак ’ янц, що вже викладає там історію України і М. В. Горбань, що я його рекомендував як свого замісника на до ­ помогу Н. І. Гадаю, що цикл мого викладання вже остаточно завер ­ шено. Він тривав 44 роки й останні 10 років я його провадив ви ­ ключно українською мовою. 2. Наукова праця за Жовтневої доби. І за останнього десятиріччя наукова продукція стояла в мене, як і давніш, на найпершому місці. Тільки, тепер я мав ту перевагу, порівнюючи до передреволюційних часів (пересічно моя продукція за це десятиріччя не менша за продукцію попередніх), що писано і дру ­ ковано мої праці виключно українською мовою, що друко ­ вано тепер мої наукові праці далеко в більшому числі примірників, ніж передше. І коли сил та здоров ’ я за це десятиріччя мені не по ­ більшало (р. 1917 мені було 60 років, а р. 1927 — 70), а значно поменшало, то живовидячки причини наукової продуктивности треба шукати і в тих нових загальних умовах нашого життя, що їх дала нам Жовтнева революція, особисто-ж мені самому. Дві слові про зовнішні умови. Мій будинок за воєнного комунізму знаціоналізовано, та моя кватира за мною залишилася, а в ній і моя бібліотека, що постраждала дуже мало та й то од небезпечних сусід. А. р. 1920 Рада народніх комі ­ сарів видала декрета про різні пільги для мене і ще для кількох инших наукових робітників (акад. Кримського, акад. Граве, акад.Тутківського, то-що), у тому і про приміщення. Трохи згодом Президія ВУЦВК ’ а, на прохання од Всеукраїнського Комітету для сприяння вченим, видала декрета про одведення 12 науковим робітникам у Харкові їх примі ­ щень в їхніх-таки колишніх будинках. На підставі цього декрета і мені з родиною одведено в дарове і постійне користування моє примі ­ щення. Біжучого року на підставі закону про денаціоналізацію,>я одер ­ жав на власність усенький будинок, бо його оцінка відповідала нормі і то не максимальній, (а втім, .це дало мені самі клопоти та збитки). Инші пільги за декретом Раднаркому мало не всі фактично повідпадали (пайка, позакатегорійна заробітна платня, видання нау ­ кових праць державним коштом). Я й далі працював на звичайних підставах. Залишив я деякі платні посади (цього року припинив викла ­ дати в ІНО, покинув зовсім посаду в Укрцентросі), але в звязку з цим дістав штатну посаду в Українській Академії Наук, отже моє матеріяльне становище взагалі було цілком завдоволяще за ці роки. Підтримувати своє здоров ’ я літнїм відпочинком, лікуванням було мені необхідно; тут очевидячки повинен сказати про себе те ­ пер словами народнього прислів ’ я про Марка: „Марків кінь та не Марко на нім, Маркова зброя та не Маркова мова “ . Мою наукову ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 133 діяльність за останнє десятиріччя головним чином звязано не з ІНО, а з Українською Академією Наук, де я за дійсного члена з самісінь ­ кого її заснування (р. 1918), і з науково-дослідчою катедрою істо ­ рії України, що на чолі її я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка, — на чолі цього Інституту я те ­ пер став. Усіх моїх праць надруковано за останнє десятиріччя 34, більш як на 100 арк.: з археології України — 1 в 1926-му році (давня записка про археологічні працЬМ. Т. Біляшівського, коли обирано його на академика на катедрі археології); з архівознавства — 2 в 1925 р. (про українські архівні матеріяли та архівну справу на Україні); з укра ­ їнської історіографії — 8 у 1918 — 1919, 1922, 1923, 1925, 1927 р. (укра ­ їнське джерелознавство — 2 випуски про українські літописи, про місце в українській історіографії О. Я. Єфименкової (2), про місце в українській історіографії акад. М. С. Грушевського, листування й бібліотека В. Б. Антоновича, коротенька замітка про праці проф. В. Ю. Данилевича); 2 курси (начерк новітньої історії України — в 1922 р. і начерк історії України на соц.-екон. ґрунті (друк.)); з історії Слобідської України — 1 (Історія Слобідської України з 71 мал. і 2 мапами у 1918 році); з історії південної України — 1 (Колонізація і перші початки її культурного розвитку, з малюнками й мапами, в 1920 р.); з історії громадської думки та революційних рухів*-на Україні — 8, у 1918,1925 і 1926 р. (про Шевченка та Кирило-Методіївське Братство, про декабристів на Україні); з історії української куль ­ тури, освіти й письменства — 8, у 1919, 1922, 1923, 1924, 1927 (про О. О. Потебню, про М. Сумцова, про Українську Академію Наук, про Громадську Харківську Книгозбірню, про Г. С. Сковороду — велика розвідка „Гр. С. Сковорода, український мандрівний філософ”, з пор ­ третами і знімками з пам ’ ятників в 1926 р. і юбілейна промова, 1923, про Івана Франка (його наукова діяльність), про твори Т. Шевченка, про краєзнавство — 1926 р. — для мапи національностей, що залюд ­ нюють Україну); рецензії 1923 р. на підручники з історії України професора М. І. Яворського; редагував історію українського народу О. Я. Єфименкової (1922 р.), 4 томи видання науково-дослідчої катедри історії України (1924 — 1926 р.), наукові видання Укрцентр- архіву — Архівну справу з Червоним Архівом і рух декабристів на Україні (1925 — 26 р.), написав автобіографію. На першому серед них місці треба поставити монографію про Г. С. Сковороду. Вона підсумовує всі попередні й нові розвідки про цього найвидатнішого українського культурного діяча XVIII в. Це книга на 397 сторінок, видало її Державне Видавництво України. Вона складається з 2-х частин: першу присвячено особі Сковороди, другу — його творам з- бібліографією всього досі написаного про Сковороду. Взагалі я опрацьовував Сковороду, включаючи й ви ­ дання його творів, протягом 32 років, з перервами — з 1894 р. ,134 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції (коли зібрав був та й видав його твори й деякі розвідки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матеріяли для його життєпису та науково-літературної творчосте, як колись збирав рукописи його творів і джерела для його життєпису. Мені поща ­ стило зібрати деякі нові дані й для життєпису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життєпис Сковороди я намагавсь дати на тлі його доби, соціологічно її освітливши. У другій частині я зосередив увагу на всіх його творах — як наукових* так і літературних. Вважаючи на те, що в оцінці особи Сковороди й його творів дослід ­ ники чималою мірою розходилися й заперечували один одному, я по ­ винен був, бажаючи надати своїй книзі критичного характеру, на ­ вести історично-літературні погляди на нього й на його науку, починаючи од давніх часів і кінчаючи нашою добою. З тво ­ рами Сковороди не легко обізнатися, зрозуміти їх і звязати в одну систему — тим-то я дав читачеві зміст кожного його твору, почи ­ наючи з філософських і богословських трактатів і кінчаючи приступ- нішими байками та віршами. Не завдовольняючись цим, я спробував, ґрунтуючись на них, дати філософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослідників, що називав Сковороду філософом без системи. З мене не філософ, ба навіть з історією філософії я знайомий побіжно і не претендую на те, що остаточно зрозумів його філософську систему, проте гадаю, що я дав багатий матеріял і для спеціялістів од філософії. Вони вже почасти відгукнулися й на мою оцінку „любомудрія” Сковороди, як от проф. Шпет, якому я вже дав відповідь у своїй монографії, або Прокоф ’ єв, що написав велику рецензію на цю монографію в паризьких „Со ­ временныхъ Запискахъ”; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вітаю його виступ, бо він торкається сути філософ ­ ської системи Сковороди; я маю охоту повести дискусію на тему про Сковороду з усіма, хто відгукнувсь досі на мою книжку — маю на увазі статті, надруковані в „Житті й Революції” з приводу моєї книжки. З великим завдоволенням бачу, що інтерес до українського мандрованого філософа не меншає і що ця моя книжка викличе, ма ­ буть, не менше відгуків, як колишнє моє видання творів Сковороди. Радію також, що мені пощастило видати свою історію Слобожан ­ щини та ще оздоблену малюнками й мапами. Тут я дав система ­ тичний доволі вичерпливий нарис історії однієї з областів України, тієї країни, що завсіди була мені за предмет для особливих студій, і виконав обіцянку, висловлену в моїх „Очеркахъ по исторіи коло ­ низаціи и быта”. Можна буде колись чи то мені, чи то комусь иншому поширити зміст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як і його загальний зміст. А що ця книжка завдовольнила і широкі кола радянського суспільства, за довід на це править те, що вона швидко розійшлася в 20 т. примірниках і тепер її вже не- ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 135 має у продажу. Варто було-б її перевидати, поробивши деякі зміни та доповнення. Свойому короткому нарисові новітньої України я не надаю значіння. Це просто перша спроба, первісний звід фак ­ тичних даних, що мали закінчити історію України О. Я.„Єфименкової. Моя праця над українським джерелознавством не мала на меті дати самостійну спеціяльну розвідку. Вона являє собою неначе курс лек ­ цій, читаних у вищій школі й підручник для студентів; з такими вимо ­ гами було-б справедливо і підходити до його оцінки. Статті з україн ­ ської історіографії я вважаю за уривки з такого-ж пропедевтич ­ ного курсу, з другої частини історіографії. До неї так само стосу ­ ються й раніші статті про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазарев ­ ського й инших її представників. Сюди підходять і мої етюди про Потебню, Сумцова і Франка. Відділові історії громадської думки та рухів на Україні я надаю актуального значіння і він тісно звя- зується з науковими завданнями сучасної революційної доби: тут на найпершому місці стоять у мене Т. Шевченко й з ’ ясування його ролів таємному Кирило-Методіївському Братстві — цьому присвячено окрему книжечку, де я подав і нові архівні матеріялй й освітлену з соціологічного погляду його ідеологію. Далі йде Іван Франко. Його я освітлив з мало відомого боку, як наукового діяча. І нарешті у звязку з 100-річним юбілеєм декабристського руху я організував у Харкові збирання матеріялів про декабристів на Україні, редагував видання Укрцентрархіву та своєї катедри й написав кілька розвідок про декабристів і генезу декабризму на Україні. Це все промовляє за те, що мої наукові інтереси схилилися і в бік громадських рухів XIX в. Тепер я зацікавивсь історією польського повстання р. 1863 на Україні: для цієї трохи чи не зовсім нерозробленої теми я згур ­ тував численні матеріялй з Київського Центрального Архіву Давніх Актів і зробив кілька доповідів у комісії для дослідів над громад ­ ськими течіями й рухами при 1-му Відділі Української Академії Наук у Київі. Я почав свою наукову дослідчу працю, ґрунтуючись на архівних матеріялах, усеньке своє життя розшукував їх і тепер на схилі віку й далі шукаю їх у Київі в тамтешньому архіві давніх актів, де я раніш не працював, і в Москві в архіві Жовтневої рево ­ люції, де зібрав численні матеріялй (ще не видані) з історії таємних товариств декабристів на Україні, і з історії тісно звязаних з ними польських таємних товариств. Це — в галузі науково-дослідчої праці. А одночасно й рівнобіжно з цим проваджу синтетичну працю — пра ­ цюю над 1-м томом свого нарису історії України на соціяльно-еконо- мічному ґрунті і бажав-би закінчити цей том у звязку з своїм юбілеєм, бо ars longa, vita brevis est, а цю книжку я присвячую молоді вищих шкіл, вона заступила-б для неї, як і для студентів вищих шкіл України взагалі, мої колишні виклади й моє живе слово, яким ще недавно я до неї промовляв, а може й для ширших ще кіл українського су ­ спільства й робітниче-селянських мас. Це моя мрія. ,136 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції Мої наукові командирування після Жовтня, надто з 1923 року, коли транспорт покращав, були досить численні. Скількись разів я, користуючись з нагоди, працював у Москві в Архіві Жовтневої ре ­ волюції і розшукав там багато матеріялів до історії декабристів на Україні, до історії українських та польських таємних товариств на Україні. У Київі я розшукав в Архіві Давніх Актів цінний матеріял до історії польського повстання 1863 року на Україні, а в Центральному Історичному- — -матеріяли до історії українського руху й до історії українських цехів, у фамільному архіві В. Б. Антоновича матеріяли для його біографії. Звертався я і до Харківського Центрального Істо ­ ричного Архіву, де колись працював дуже пильно. За дорученням од Українського Центрального Архіву мене командировано до Москви захищати права України на архівні фонди, що опинилися по-за її межами в Москві, у тому й дуже важливого щоденника проф. О. Ф. Кі- стяківського, поверненого тепер на Україну, а так само до Житомира, щоб з ’ ясувати справу про передачу відповідних архівних матеріялів до Польщі за Ризькою умовою.- Я зібрав силу ще не опублікова ­ них архівних джерел. Виготувано до друку, але не видано низку розвідок; хтілося-б, щоб усе це не залишилося моєю науковою спад ­ щиною, а щоб я їх упорядкував і видав сам за свого життя. 3. Моя громадська праця після Жовтня. Моя громадська діяльність за останнього десятиріччя одбувалася по наукових, освітніх та професійних установах радянської України і була присвячена утворенню та поширенню української культури. Її інтенсивність була не менша, ніж за передреволюційної доби, оскільки цьому більш сприяли умови державного та суспільного життя України. На самому початку десятиріччя я взяв активну участь в утворенню в Харкові Товариства „Просвіта” й став на чолі його, бувши обраний на його голову. До нього уві ­ ходили представники тодішньої поступової української інтелігенції, і серед них М. Сумцов, що активно у ньому працював. Товари ­ ство організувало загально-приступні й безплатні курси з різних дисциплін українознавства, що мали успіх серед досить широкого контингенту слухачів, які складалися головним чином з дорослих і малопідготованих людей „простого стану” — чоловіків та жінок. Деякі лекції, наприклад, про українське мистецтво, ілюстровано жи ­ вими картинами. Я викладав там курс історії Слобідської України по-українському, як і всі лектори. Викладав там курс української мови проф. Синявський, українського письменства Тиховський (тепер науковий співробітник катедри письменства), проф. Таранушенко, та инші (у мене збереглися деякі про це матеріяли). За цих-же часів у Полтаві утворено також з громадської ініція- тиви Історично-філологічний факультет, що його підтримувала хар ­ ківська професура. Я брав так само активну участь у його орга- ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 137 нізації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкриттю свого курса я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Нат. Юст. Мірза-Авак ’ янц, що викладала зо мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже тяжких умовах цієї подорожи за воєнного комунізму. Пам ’ ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громад ­ ської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної. Ось спогад Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем ’ єр-міністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь. „Розмови про реорганізацію кабінети, пише Д. І. Дорошенко, почали приймати конкретний характер в полов, липня. Гетьман зу ­ пинився на наміченні голови майбутнього кабінети, бажаючи мати та ­ кого, котрий міг-би і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3-х іменнях — пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. До ­ рошенка. Мені було доручено повести з ними, розуміється, в най ­ більшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промо ­ вляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і нарешті членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той-же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Баталій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявляв, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Сло ­ бідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались” 1 ). В 1921 — 1922 р. я був головував в організованому в Харкові „Науковому Товаристві” (філії Київського) при Українській Акаде ­ мії Наук. Товариство теє мало по-над сотню членів і поділялося на дві секції — Історично-Філологічну й Фізично-Математичну. Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце — доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу — організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони ’ ) Д. І. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле. Частина третя. Доба Гетьманщини (1918), стор. 74 — 75. ,138 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції пам ’ яток мистецтва, архівів, то-що. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного, етнографічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та инші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський Істо ­ ричний Архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову Центральну Комісію, під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріялй в звязку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії, як її дійсного члена та спеці- яліста архівної справи. Становище моє в цій Комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати яко мога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберегати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Хар ­ кові, і в инших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріялів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, які працювали рівнобіжно з Центральною Архівною Комісією, а часом і сама Центральна Комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. І легше стало аж тоді коли в нормальне річище скеровано саму паперову промисловість, коли архівний матеріял перестав бути за головний для неї засіб — тоді і Тимчасову Комісію зліквідовано і ми з В. Єф. Бутвиним за нею не плакали. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському маштабі об ’ єднано в окремій установі — Вукопису, де на чолі архів ­ ної справи на цілій Україні обрано також мене. Та Вукопис, що відав, як колись Губкопис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядко ­ вано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне Архівне Управління в 1923 році — Укрцентрархів в усеукраїнському маштабі. Спочатку завідував їм Наркомос, але незабаром він перейшов до< ВУЦВК ’ а. Мене поставлено на чолі Управління і мені фактично до ­ велося організовувати цю установу. Кажу „фактично” тому, що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був-би бути відповідальний партійний робітник, який-би міг авторитетно одстоювати інтереси Укрцентр- архіву в законодавчих органах та наркоматах; я-ж на себе дививсь, як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусів об ’ єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї інституції, і його за ­ ступника, і був, так мовити, своїм заступником та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на го ­ лову партійця з великим робітничим стажем — С. М. Тєтіна, а після нього — вихованця Комуністичної Академії М. А. Рубача; тоді я міг спокійно одійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства і мене заступив у завідуванні відділом архіво ­ знавства великий спеціяліст у цій галузі проф. В. І. Вєрєтєнніков. У відділі працює й мій учень, проф. В. О. Барвінський, а в Харків- ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 139 ському Центральному Архіві, так-би мовити, мої архівні учні з най ­ старшим з них Є. М. Івановим, що стоїть на чолі архіву, поповненого тепер і рясними українськими фондами з Московського Архіву і впорядкованого як і обидва київські Центральні Архіви. Незалежно од них утворено Центральний Архів Революції — це великий культурний здобуток нашого часу. Що-до мене, то я тепер хіба лиш трохи причетний до наукових видань Укрцентрархіву, що в організації їх брав велику участь. Укр- центрархів тепер під керуванням М. А. Рубача, здобув собі сталу та міцну організацію й значні фінансові кошти і треба лиш висловити побажання, щоб на відповідному рівні він стояв із наукового боку. Давно вже мене притягнено до праці на відповідальні посади в Науковому Комітеті, перейменованому згодом у Головнауку або Укрнауку. Цю працю я вважав і тепер уважаю за свою громадську повинність, бо і Науковий Комітет, і Укрнауку при Наркомосі орга ­ нізовано не так, як це ми бачимо в Головнауці РСФРР. Комітет ор ­ ганізовано так, що він має малу президію — адміністративний осе ­ редок, до якого ввіходить партійна професура; при ній — постійний апарат, що серед його службовців ми так само бачимо професорів — кваліфікованих наукових робітників; далі йде широка ‘ президія, складена виключно з найвідповідальніших представників різних га- лузів науки. До цієї широкої президії ввіходжу і я, як представник соціяльно-історичних наук. Особливу увагу приділяю я там справам, що торкаються науково-дослідчих катедр взагалі, науково-дослід- чих інститутів і особливо Української Академії Наук. Бувши одно ­ часно членом Академії і маючи з нею звязок у Київі, я перебуваю в курсі її справ у харк. Укрнауці; доволі близький я в Укрнауці і до музейних та архівних справ. З самого початку свого перебу ­ вання в Укрнауці я брав постійну участь у складанню різних правил, інструкцій що-до наукових установ; раз-у-раз брав участь у кон ­ ференціях Укрнауки, скликаних у Харкові або Київі, щоб розвязу- вати найважливіші принципові питання організації наукових установ на Україні і плану їхньої діяльности. Так само раз-у-раз брав участь у конференціях головнаук союзних республік, що одбувалися в Москві та Харкові, щоб встановити контакт у діяльності науко ­ вих установ цілого Союзу РСР. При Укрнауці і тепер існує Комісія для преміювання наукових праць. Я її організував і незмінно голо ­ вував, одколи її засновано (р. 1924) й аж до 1927 року. Число праць і надрукованих і рукописних, подаваних з цілої України (Комісія працювала в усеукраїнському маштабі), раз-у-раз зростало, надто в звязку з тим, що Комісія розглядала не самі-но суто-наукові, ба й науково-популярні, і популярні, і педагогічні праці, до того геть- усіма мовами. Це страшенно ускладняло її працю; фінансова база її була дуже слабка, самостійного апарату Вона зовсім не мала. Не ставало грошей не тільки на премії, що їх довелося мимоволі ско ­ рочувати, а й на те, щоб винагороджувати рецензентів згідно ,140 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції з тарифними ставками Наркомпраці. Усе це приневолило Комісію обмежитись тільки на суто-науково-дослідчих працях і чимало ско ­ ротити число премій відповідно до скорочення приділюваних на це коштів. Усе це — брак коштів на премії й рецензентам, те, що не було самостійного апарату, поставило мене в дуже скрутне становище й спричинилося до того, що я рішуче попрохав звільнити мене з Ко ­ місії й призначити нового голову. Укрнаука висловила мені подяку за працю, призначила нового голову, але залишила мене в Комісії як члена. Тепер працю в Комісії налагоджено й вона працює хоч і в обмежених рамцях і з обмеженими коштами, що їх безперечно годиться збільшити, щоб премії справді були за стимул для авторів. Велику і постійну роботу я провадив і в Комітеті сприяння вченим. Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть н ауково ­ лос лід ча катедр а історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано і аж до сьогодні. Вона вже має свою історію і з нею я звязаний тісним міцним звязком; це так мовити, моя найулюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки по ­ винен додати, що її діяльність — це наслідок наукової праці цілого її колективу — як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху і тягар її був для мене легкий і завдоволящий. Організовано цю катедру з самого початку в широких рамцях не самої історії України, а, так мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції — української історії, української етнографії, україн ­ ського мистецтва й історії українського письменства. На чолі всієї катедри, як загальний керівник, стояв я, об ’ єднуючи усі сек ­ ції, бо їхні дисципліни мені близькі. Але з початку організації і до самої смерти своєї на чолі секції історії українського письменства і етнографії стояв великий й од усіх визнаний авторитет у цих га ­ лузях акад. М. Сумцов — він був найближчий організатор цих двох секцій; секцією української історії керував В. О. Барвінський, сек ­ ція українського мистецтва мала , свого природнього організатора і керівника в особі проф. С. А. Таранушенка. Останніми часами в організації катедри відбулися такі зміни: з неї відокремлено секцію українського письменства, що вже тоді не мала свого керівника — акад. М. Сумцова, і прилучено до наново утвореної катедри пись ­ менства; далі відокремлено й секцію історії українського мистецтва та й прилучено до нової катедри історії мистецтва взагалі, а нато ­ мість од катедри історії європейської культури одійшла і прилучена була до нашої катедри секція російської історії і утворена нова секція історії українського права; тепер керую катедрою й секцією української історії я, секцією російської історії проф. В. І. Вєрєтєн- ніков, історії ’ українського права проф. М. В. Максимейко, секцією етнографії, етнології і краєзнавства О. В. Ветухов. Катедра мала і має у свойому складі і дійсних членів, наукових співробітник.в та аспі- ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 14Ł рантів. Катедра завсіди мала по своїх секціях досить аспірантів. Багатьох з них після відповідного стажу переведено вже до категорії наукових співробітників. На катедрі провадиться і колективна і індиві ­ дуальна праця. Умови друку, як відомо, були тяжкі, але катедра все-таки випустила між люди 6 томів свого збірника, а 7-й друкує. Особливо радію я з праці аспірантів та инших наукових співробітників двох історичних секцій — української та російської історії, що всі не ­ втомно працюють, розробляючи актуальні питання з економічної історії селянства, громадських та революційних рухів на Україні — М. В. Гор ­ бань працює над історією гайдамаччини, О. Д. Багаліївна-Татаринова над історією військових поселень на Україні і над історією декабрист ­ ського руху на Україні, М. М. Тихонов та О. І. Назарець, О. І. Козаченко над історією селянства та селянських рухів на Слобожанщині і Геть ­ манщині, Н. І. Мірза-Авак ’ янц Є. М. Іванов, О. Г. Водолажченко,. Н. В. Суровцова над різними актуальними питаннями з історії України ХѴПІ — — XIX в. Повинен також завважити, що енергійно працюють під керівництвом проф. О. В. Ветухова і друкують свої праці наукові співробітники секції етнографії, етнології і краєзнавства П. І. та О. П. Ковалевські, П. Г. Білецька, Я. О. Риженко та инші, що дали свої розвідки до одного з 3-х томів збірника, якого катедра присвя ­ тила мені з приводу юбілею. На початку 1926 року мені доручено організувати наукову установу всеукраїнського значіння — Науково-дослідчий Інститут Та ­ раса Шевченка. Мене -призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, вироблено і затверджено штати та кошторис, затверджено наукових співробітників. Розпочато вже й органічну роботу в Інституті. Навколо нього скупчилися всі шев ­ ченкознавці Харкова та Київа. Завдання його дуже широкі: не тільки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке українське пись ­ менство XIX в. Для цього при ньому утворюють — будинок ім. Шев ­ ченка з бібліотекою та рукописами Шевченка й инших письменників, кабінети для спеціяльних студій над українським письменством пе- ред-Шевченківської доби, Шевченківської доби, по-Шевченківської й дореволюційної доби. Інститут має видавати як наукові роз ­ відки про Шевченка й инших письменників, так і їхні твори відпо ­ відно освітлюючи їх для робітниче-селянських мас. Цьому вже по ­ кладено початок: складено першу книжку наукового органу Інсти ­ туту, готуються окремі, зошити і вийшла в світ за моєю загальною редакцією серія його творів з перевіреним канонічним текстом, пе ­ редмовами та коментарями шевченкознавців. Інститут, як установа, перебуває в Харкові, але в Київі знаходиться частина його кабінетів і чимала група постійних співробітників, провадяться й готуються праці для Інституту в цілому. Усі співробітники Інституту об ’ єдну ­ ються єдиним великим завданням Інституту й усі одностайно пра ­ цюють за планами, що їх виробили харківські й київські співробітники ,142 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції і спільно їх погодили. ■ Гальмує справу Інституту тільки одне: зовсім немає будь-якого для нього приміщення — необхідно, щоб Наркомос усунув цю неможливу аномалію і призначив для Інституту будинок, що відповідав-би широким завданням і всеукраїнському значінню Інституту, щоб він у близькому майбутньому став урівень з „Пуш- кінським домом” у Ленінграді. Треба нагадати тут і про Редакційний Комітет для підготови повної збірки праць велетня наукової думки на Україні О. О. По ­ тебні. Його зорганізовано за ініціятивою потебніянців — мене, проф. Ветухова і Б. О. Лезина, при Науковому Комітеті Наркомосу. Мене настановлено в йому за голову, а проф. Ветухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комітет проробив дуже велику роботу, підготував до видання за редагуванням спеціялістів, повну збірку праць О. О. Потебні, де було можна за його рукописами з відповідними коментарями. Та, на жаль, Держвидав, що з ним скла ­ дено умову, про видання цілої збірки, досі спромігсь надрукувати тільки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успіх, що треба було його передрукувати вдруге й утретє. На нараді ДВУ, куди закликано й представників од громадської української думки, я руба поставив питання про необхідність продовжувати це монументальне видання — першу повну збірку його праць, що значіння її виходить по-за межі України, нею зацікавлений усенький наш Союз, уся Слов ’ янщина, та навіть Західня Европа. Уважаю за свою повинність з нагоди свого юбілею звернутися по підтримку в цій справі, що ми її роз ­ почали й довели з нашого боку до краю, до громадської думки вче ­ них України та Союзу й усіх, хто цінує праці Потебні, що й тепер не втратили свого наукового значіння, адже деякі з них і досі ще не видано, от як його життєпис, що його складав Я- Айзеншток. Великої втіхи зазнав я, як автор наукових праць про україн ­ ського мандрівнрго філософа Г. С. Сковороду і як український гро ­ мадянин, коли відкрито три пам ’ ятники Сковороді, у чому було багато й моєї ініціятиви. Мої праці про Сковороду знайшли спочуття ше за передреволюційної доби серед наукового суспільства. Наслід ­ ком цього були заходи Харківського Історично-Філологічного Това ­ риства до ремонту його надмогильного пам ’ ятника в селі Пан-Іва- нівці в звязку з сторіччям з дня його смерти і виданням його творів (в 1894 р.); після цього вже за радянської влади р. 1922 у звязку з 200 річницею з дня його народження утворено з моєї ініціятиви і за моєю участю прилюдне засідання в Соціяльному Музеї ім. т. Ар- тьома з науковими доповідями й привітаннями його од радянської влади та наукових установ. Мою доповідь укупі з доповіддю проф. М. І. Яворського (Ско ­ ворода і громадянство) видало державне видавництво і їх поши ­ рено серед широких кіл українського суспільства і трудящих мас. Селяни Пан-Іванівки прохали перейменувати їхнє село на Сковоро- ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 143 динку, що було й дозволено, і своїм власним коштом поставили йому пам ’ ятника біля його могили з мармуровою плитою і епітафією його учня М. І. Ковалінського. Представники од найвищої україн ­ ської влади привітали од ВУЦВИК ’ у і Наркомос ’ а відкриття цього селянського пам ’ ятника. Я сказав широку популярну промову про значіння філософа Сковороди і жадна промова не дала.мені такого морального, громадянського завдоволення, як цей мій виступ перед цією своєрідною тисячною авдиторією, що зібралася біля свого пам ’ ятника Сковороді, щоб вислухати од історика України, його біографа живе, рідне їм приступне для них слово про їхнього Ско ­ вороду. Я бачив, що мене оточували прихильники Сковороди, і мо ­ лодь, і діти, і люди середнього і похилого віку, і чоловіки, і жінки, що хапали кожнісеньке слово доповіли. А коли я це відчув, я од ­ кинув геть складений раніш план і програму своєї промови та й почав керуватися тільки вражінням авдиторії од моєї щирої, просторої і одночасно по суті наукової промови. І мені здавалося, що ѣвдиторія зрозуміла, що був для тодішніх селян український філософ-старчик Сковорода. Коли це культурне свято було закінчено, за скромною трапезою я, відповідаючи на зроблені мені запитання, навів низку своїх спогадів про те, як і де я розшукував рукописні папери Ско ­ вороди; яке вони мають значіння для зрозуміння особи і науки Сковороди. Тут-таки я наочно міг побачити, як надзвичайно ви ­ росла з соціяльного й культурно-національного поглядів колишня Пан-Іванівка, свідомо перетворившись в радянську Сковородинку: ця назва була не тільки за симбол для її людности, а відповідала й дійсності; мрія Сковороди про те, що „чорний” народ прокинеться, здійснилася, — він прокинувсь і скинув з себе панську кормигу, а тепер у звязку з відкриттям пам ’ ятника Сковороді, одкинув і давню назву, що нагадувала панство, і симболічно замінив її новою на пошану того, хто ще в XVIII в. проповідав про його відродження. У селі Чернухах (де народився Сковорода) і Лохвиці тамтешні ви ­ конкоми поставили Сковороді в звязку з святкуванням 200-річчя з дня його народження пам ’ ятники знов-таки місцевими коштами (знімки з них уміщено в моїй монографії про Сковороду). Це знов ознака селянсько-робітничої свідомости. Друга тимчасова установа, тісно звязана з захистом україн ­ ських культурних цінностей, в усеукраїнському маштабі, була комі ­ сія для з ’ ясування тих культурних цінностів, котрі, згідно з Ризькою угодою, Україна повинна була передати Польщі, — це торкалося архівів, бібліотек та пам ’ яток мистецтва. Мені доручено од Наркомосу і Нар- комзаксправ України організувати таку комісію і мене поставлено на чолі її, за секретаря був проф. П. Г. Ковалевський. Ми давали постійні звідомлення окремій центральній комісії для реевакуації цих цінностів у Москві; на Україні в різних центрах призначено уповноважених, що розшукували культурні цінності, належні Польщі; ,144 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції у Київі за такого уповноваженого, наприклад, був академик Н. П. Василенко, а згодом проф. А. Е. Кристер. Комісія у при ­ значений термін закінчила свою працю. Розшукуючи те, що треба було видати Польщі за Ризькою угодою, комісія одночасно також захищала ті культуру! цінності, що їх польський уряд хоч і ви ­ магав, але на нашу думку, як експертів-спеціялістів, їх на під­ ставі угоди УСРР не повинна була видавати. Величезну вагу з приводу цього для України мало суперечне питання про повер ­ нення Польщі збірки стародруків з Київського університету і Во ­ линських актів з Київського Центрального Архіву. Щоб захистити ці культурні цінності, що мали для України виключне значіння, мене викликано до Москви, де я в присутності найвидатніших польських наукових експертів, викликаних з Варшави, Львова та Кракова, зачитав доповідь, де довів, що Київський університет був спадкоємець Кременецького ліцею і через те до нього й перейшли за правом ці збірки. Згодом академик Н. П. Василенко надрукував велику розвідку на цю тему у виданнях Української Академії Наук, де прийшов до таких самих висновків. Російсько-українська частина делегації ухвалила на підставі моєї доповіди не віддавати Польщі цих збірок, а так само й Волинських актів (на підставі доповіди ди ­ ректора Київського Архіву Давніх Актів В. О. Романовського). Нарешті, повинен я з почуттям великої втіхи згадати тут і про ту високу честь, що мені зробив усенький колектив наукових ро ­ бітників України по професійній лінії, обібравши мене, а тепер і пе ­ реобравши вдруге на голову Українського Центрального Бюра Секції Наукових Робітників України (У.Ц.Б.), зараз-таки, як його організо ­ вано на Україні і виділено в окрему секцію з секції робітників освіти. Тут так само мені припала спочатку організаційна, а далі й органічна праця над впорядкуванням цієї справи у межах цілої України, над встановленням звязку У.Ц.Б. з місцевими українськими секціями, а так само з усесоюзною секцією наукових робітників (членом її Ради мене обібрано в Москві на 1-му Всесоюзному З ’ їзді, а переобрано цього року на 2-му); одвідував я й пленуми Ради в Москві, і київську секцію наукових робітників, де робив відпо ­ відні доповіді в організаційних, тарифно-економічних й культосвітніх питаннях. Як голова У.Ц.Б. я виступав од ім ’ я наукових робітників України з привітанням на з ’ їздах Рад Робітничих, Селянських і Чер- воноармійських Депутатів у Харкові й на громадських вічах на радянській платформі, що її виробила секція про союз робітників фізичної і розумової праці для соціалістичного державного й куль ­ турного будівництва. Одночасно й рівнобіжно з цією діяльністю в Харкові я провадив громадсько-організаційно-наукову працю і в Київі, в звязку з засну ­ ванням там у 1918 році Української Академії Наук і Всенародньої Бібліотеки України. Про це не личить оповідати мені самому — живі ,Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції 145 й здорові — ті товариші в Академії та Бібліотеці, що вкупі з ними працював я над організацією цих установ і, проживаючи постійно в Київі, провадив там деякий час органічну працю. Скажу тільки, що ці часи були найщасливіші в моїй громадській діяльності: захоп ­ лено працював я вкупі з Аг. Юх. Кримським, В. І. Вернадським, В. І. Липським П. А. Тутківським, М. Т. Кащенком, О. В. Фоміним, Є. Ф. Вотчалом, С. П. Тимошенком, М. І. Туган-Барановським і ин. (потім усі увійшли в склад Академії) над виробленням першого ста ­ туту Академії. Нас тішила тоді спромога скласти такий статут Україн ­ ської Академії, що був-би з нього значний ступінь вперед порівнюючи з тодішнім статутом Російської Академії, який зберіг у собі силу архаїчних рис минулого. Нова Українська Академія мусіла поставити перед собою і загальні наукові завдання, як і инші академії всесвіту, але одночасно, як нам здавалося, повинна була висунути і свої спеціяльні завдання, органічно звязані з розвитком і поширенням українознавства — української культури серед широких мас. Усе це знайшло своє мотивування в поясняльних записках, що ми їх поскла ­ дали до завдань усіх трьох відділів Академії, значну частину цих мотивувань, що-до 1-го Відділу, склав я; активну участь я брав і в редагуванню статуту і записки 1-го Відділу. 14. XI. 1918 р. мене затверджено дійсним членом Української Академії Наук, 19. XII. 1918 обібрано на голову 1-го Відділу і ці обо ­ в ’ язки я виконував аж до 1. І. 1920 р., себ-то протягом цілого 1919 року; заступав я голову-президента з 5. VII. 1919 до 1. І. 1920 р. виконував я також по сполученню обов ’ язки секретаря 1-го Від ­ ділу, а так само редагував 1-шу книжку „Записок” 1-го Відділу, як його видання. Офіційні дані про мою працю на 1-му Відділі Ака ­ демії, на Спільному Зібранні і в комісіях можна знайти в надруко ­ ваних і ненадрукованих протоколах цих академічних установ. Вони збереглися і в моїй пам ’ яті, але я їх не наводитиму. Скажу тільки одне — працював я напружено і праця ця мене цілком завдовольняла. Академію допіру організовувано, було багато планів та надій (як, наприклад, з Голосіївським лісом, що його так і не пощастило здо ­ бути). На Першому Відділі робота йшла дружньо. Мені припало писати мотивовані записки про тих вчених з моєї спеціальности, що їх 1-й Від ­ діл пропонував на дійсні члени Академії або керівники установ. Такі записки з оцінкою їхньої наукової діяльности складав я про небіж ­ чика М. Т. Біляшівського, що його запропоновано й обрано на дійсного члена на катедру археології України, проф. К. В. Харламповича обираного на дійсного члена на катедрі історії церкви, про проф. О. С. Грушевського, обібраного на директора Комісії для складання Історично-Географічного словника Української землі, про проф. В. Ю. Данилевича, обраного на посаду керівника Археографічної Ко ­ місії. І тепер з почуттям великої моральної втіхи пригадую, як ми вчотирьох (Аг. Ю. Кримський, С. О. Єфремов, М. Т. Біляшівський та я) Автобіографія Д. Ів. Б. 10 ,146 Навчальна, наукова та громадська праця по Жовтневій революції робили засідання на квартирі члена 1-го Відділу акад. М. І. Пе ­ трова й пішки ходили до нього на Поділ, бо він був розбитий па ­ ралічем і не сходив з ліжка, дарма що зберіг повною мірою і пам ’ ять, і знання, і розум, і мову. У той-же час склав я влітку, сидячи в садочку Академії, „Збірник матеріялів про громадську діяльність” свого вчителя проф. В. Б. Антоновича; цього збірника ще не надру ­ ковано, але маю надію в найближчий час надрукувати його в видан ­ нях Української Академії Наук. Я брав також енергійну участь у спра ­ вах заснованої тоді Всенародньої Бібліотеки, знайомивсь за дору ­ ченням од неї з бібліотеками проф. В. Б. Антоновича і В. С. Іконнікова і надрукував про них статті; надрукував статтю і про Харківську Громадську Книгозбірню, де накреслив перед нею нові завдання, в звязку з новими вимогами культурного будівництва. Виконував навіть короткий час обов ’ язки голови її Ради. Переїхавши до Харкова, я ніколи не втрачав своїх наукових звязків з Академією, як її дійсний член: приїздив до Київа, писав і друкував у її виданнях свої наукові праці, робив доповіді, виконував її наукові доручення й керував деякими науковими співробітниками з спеціяльними науко ­ вими дорученнями, раз-у-раз виконував доручення од Академії в Укр- науці. І я тішуся з того, що можу оддавати наприкінці свого віку значну частину своїх сил найвищій науковій установі на Україні — Українській Академії Наук у Київі, що маю величезну честь і насо ­ лоду бути її дійсним членом і що вона вирішила відзначити мій юбілей, доручивши мені скласти цю автобіографію, щоб надрукувати в свойому ювілейному Збірникові. Без цього доручення я-б, мабуть, і не склав цього автобіографічного мемуара. ,СИСТЕМАТИЧНА БІБЛІОГРАФІЯ ПРАЦЬ АКАДЕМИКА ДМ. ЙВ. БАТАЛІЯ ЗА 50 РОКІВ (1878 — 1927 рр.). (Неповна). 1-й В І Д Д I Л. Археологія України. 1) Памяти графа А. С. Уварова („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1885, No За і окрема відбитка). 2) Село Порѣчье и археологическая коллекція графа А. С. Уварова (з „Харьков ­ скихъ Губернскихъ Вѣдомостей” передруковано в „Правительственномъ Вѣстникѣ” 1887, No 181). 3) Археологическія, этнографическія и топографическія замѣтки о Харьковской губерніи („Харьковскій Сборникъ на 1888 г. “ ). 4) Замѣтка объ альбомѣ украинскихъ древностей г. Зарѣцкаго („Кіевская Старина” 1888, грудень). 5) По вопросу о составленіи археологической карты Харьковской туберніи („Харь ­ ковскія Губернскія Вѣдомости” 1889, 1-го квітня). 6) Послѣсловіе къ ст. Спѣсцвцева: „Случайныя археологическія находки” („Сбор ­ никъ Харьковекаго Историко-Филологическаго Общества”, т. 6-й). 7) 8-й археологическій съѣздъ въ Москвѣ („Кіевская Старина” 1890, кн. 3-тя, стор. 464 — 484). 8) Общій очеркъ древностей Харьковской губерніи („Харьковскій Сборникъ на 1890 годъ”. Доповідь про це в „Трудахъ VIII Археологическаго Съѣзда”, IV, 51, прот.). 9) О раскопкѣ кургановъ въ Изюмскомъ уѣздѣ, произведенной И. М. Бичъ- Лубенскимъ („Сборникъ Харьковскаго Историко-Филологическаго Общества”, т. III, fop. 316-319). 10) Замѣтки по поводу международныхъ конгресовъ доисторической археологіи съ антропологіей и зоологіей („X. Г. В. “ 1891, No 79). И) Письмо Ходаковскаго („Кіевская Старина” 1891, червень, 469 — 475). 12) Программа по археологіи и исторической географіи („Харьковскій Сборникъ на 1891 годъ”, VIII — X стор.). 13) Замѣтки о Кіевскомъ археологическомъ съѣздѣ („Харьковскія Губернскія Вѣ ­ домости” 1899). 14) Свѣдѣнія объ археологическихъ раскопкахъ въ Харьковской губерніи („Кіев ­ ская Старина” 190’1, No 10, стор. 5 ‘ — 56). 15) Археологическіе матеріалы, какъ источникъ археологіи („Труды XI Археологи ­ ческаго Съѣзда”, т. II, М. 1902, стор. 83 — 89) і окрема відбитка (9 стор.). 16) Роль Харьковскаго университета въ дѣлѣ изученія древностей („Труды Хч Ар ­ хеологическаго Съѣзда”, III, 108, прот.). 17) Программа дѣятельности Предварительнаго Комитета по устройству Харьков ­ скаго Археологическаго Съѣзда („Харьковскій Листокъ” 1901, No 422). 18) Программа первобытныхъ и историческихъ древностей („Труды Предваритель ­ наго Комитета по устройству Археологическаго Съѣзда въ Харьковѣ”, I, 1902, 1 — 3). 19) Некрологъ проф. Ю. И. Морозова (там-же, 22 — 26). ,148 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 20) Проекты выставокъ (там-же, 39 — 40 — 43). 21) О поѣздкѣ въ Екатеринодаръ и Новочеркасскъ съ археологической цѣльк> (там-же, 61 — 66). 22) Каталогъ картографическаго отдѣла Харьковскаго Археологическаго Съѣзда (Каталогъ Выставки Харьковскаго Археологическаго Съѣзда, X., 1902, стор. 1 — 23 наприкінці). 23) Описаніе рукописей Университетской Библіотеки (там-же, стор. 30 — 59 наприкінці). 24) Описаніе археологическихъ коллекцій изъ собственныхъ раскопокъ (там-же,. стор. 86 — 92 на початку). 25) Археологическая карта Харьковской губерніи съ объяснительнымъ текстомъ, (в „Трудахъ XII Археологическаго Съѣзда” й окремо, IV, 92 стор.). 26) Отчетъ о дѣятельности Харьковскаго предварительнаго комитета по устройству съѣзда („Труды XII Археологическаго Съѣзда”, т. III, М. 1905, стор. 275 — 283). 2 ) Оцѣнка дѣятельности Харьковскаго Археологическаго Съѣзда (там-же, 398 — 399′ й „Изв. Съѣзда”). 28) Докладъ Предсѣдателя Ученаго Комитета о картографической выставкѣ („Труды XII Археологическаго Съѣзда”, т. III, 381 — 382). 29) Рѣчи (там-же, стор. 344, 356); протоколы, 219. 30) Докладъ объ археологической картѣ (там-же, 364). 31) Матеріалы для біографіи гр. А. С. Уварова (в „Сборникѣ Харьковскаго Исто ­ рико-Филологическаго Общества”, т. XVI). 32) О раскопкѣ кургановъ въ Валковскомъ и Богодуховскомъ уѣздахъ Харьковск. губ лѣтомъ 1903 г. („Труды XIII Археологическаго Съѣзда”, М. 1908, I, стор. 369 — 379). 33) Отчетъ Предсѣдателя Ученаго Комитета Съѣзда Д. И. Багалѣя о занятіяхъ XIII Археологическаго Съѣзда („Изв. XIII Арх. съѣзда”, X, 1905, стор. 130 — 136), 34) Записка про наукові праці М. Т. Біляшівського (складено з приводу обрання його на катедру археології) („Записки Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук”, кн., IX, 1926 р., стор. 1— 8). ’ ІІ-й ВІДДІЛ. Архіви й архівна справа на Україні. 35) Замѣтка объ архивѣ малороссійской коллегіи („Кіевскія Университетскія Извѣ ­ стія” 1882, No 9). 36) Мысли объ устройствѣ историческаго архива при Харьковскомъ университетѣ („Вѣстникъ Археологіи и Исторіи” вид. Арх. Інст., 1885). 37) Памяти Н. В. Калачова („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1885 і окрема, відбитка). 38) Фамильныя бумаги Щербининыхъ, кн. Крапоткиныхъ и Донцовъ-Захаржевскихъ въ имѣніи П. П. Флота — Бабаяхъ („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1887, No 274).. 39) Харьковскій Историческій Архивъ („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1887, No 263). 40) О вновь открытыхъ матеріалахъ для исторіи Лѣвобережной Украины („Труды VI Археологическаго Съѣзда въ Одессѣ”, т. IV, стор. 79-82). 41) О децентрализаціи нашихъ архивовъ („Кіевская Старина” 1893, No 2, стор. 346 — 355). 42) Книги Лифляндскаго Гофгерихта XVII въ архивѣ Рижскаго Окружного Суда („Труды X Археологическаго Съѣзда”, т. III, М. 1900, стор. 108 — 109). 43) О необходимости превращенія Харьковскаго историческаго архива въ цен ­ тральный („Труды XI Археологическаго Съѣзда”, т. II, М. 1902, стор. 12 — 17 і, окрема відбитка). 44) Коллекція рукописей проф. А. Ф. Кистяковскаго („Кіевская Старина” 1891,. No 3, стор. 494 — 503). ,1 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 149 45) Объ ассигнованіи средствъ для упорядоченія Арх. Вн. Д. въ Москвѣ. Докладъ въ гос. совѣтѣ („Стен, отчетъ Гос. Сов. “ VIII сесія 1912 — 1913, стор. 2479 — 2480). 46) Акад. Дм. Багалій та В. Барвінський: Українські архівні фонди в межах РСФРР („Архівна Справа”, кн. I, X, 1925, стор. 34 — 44). 47) Про архівну справу на Україні („Вісти” 1925 р„ „Культура й Побут”, No6). ИІ-й ВІДДІЛ. Історіографія. А) Українське джерелознавство й історіографія. 48) Некрологъ Н. И. Костомарова („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1885). 49) Оцѣнка научной дѣятельности проф. В. Б. Антоновича („Критико-біогра ­ фическій словарь русск. писат. и ученыхъ Венгерова, т. I, вип. 1 — 21, стор. 655 — 666). 50) Новый историкъ Малороссіи (рецензія на книгу О. М. Лазаревського „Опи ­ саніе Старой Малороссіи” СПБ. 1891, 148 стор.; відбитка з „Отчета Россійской Академіи Наукъ о 32-мъ присужденіи наградъ графа Уварова”). 51) Николай Лащенко и его труды по мѣстной церковной исторіи („Сборникъ Харьк. Ист.-Фил. Общ.” т. IX, 1897). 52) А. М. Лазаревскій — некрологъ („Журналъ Мин. Нар. Проев.” 1902). 53) Въ историко-филологическій факультетъ Харьк. Унив. (Оцінка наукових праць Ол. Я. Єфименкової з пропозицією дати їй ступінь доктора російської історії honoris causa (надруковано в „Зап. Харьк. Ун-та” 1910, кн. 2, стор. 1 — 29 й окрема відбитка . 1910). 54) Памяти Е. П. Радаковой (газ. „Утро” 1910). 55) Костомаровскіе дни въ Воронежѣ (X. 1911, 12 стор.). 56) Памяти Д. П. Миллера (14 червня 1913 р. „Вѣстникъ Харьковскаго Историко- Филологическаго Общества” V, I, стор. 19 — 23). 57) А. Я. Ефименко („Внѣшкольное Просвѣщеніе” 1918, No 6, стор. 21 — 22). 58) О. Я. Єфименко (1848 — 1918), оцінка наукових праць („Зап. Іст.-Філолог. Від. Української Академії Наук”, т, 1, стор. 104 — 113). 59) Оцінки наукових праць проф. В. Ю. Данилевича (Ib., ст. ІХХХІХ — ХС). О, С. Гру- шевського, проф. Харламповича (рук.). 60) Про бібліотеку В. Б. Антоновича („Зап. Іст.-Філ. Від. Української Академії Наук”, кн. II — ПІ, стор. 120 — 121), проф. В. С. Іконнікова. 61) Нарис української історіографії (джерелознавство). Вип. І, у Київі 1923, 138 стор.). 62) Те-ж, вип. II, у Київі 1925, 108 сторінок (відбитки з „Збірн. істор.-Філол. Від. Української Академії Наук”). 63) Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії. Історично- критичний нарис („Червоний Шлях”, 1927 р., No 1, стор. 160 — 217). Б) Російська історіографія. 64) Объ элементарной методикѣ исторіи („Труды Педагогия. Отд. Харьк. Истор,- Фил. Общ.” II, 1 — 10). * 65) Русская исторіографія, ч. I (Обзоръ источниковъ, X, 151 стор.). 66) Те-ж, ч. II (Движеніе русской исторіи какъ науки, X. 1907, 397 стор. Літогра ­ фовані курси). ІѴ-й ВІДДІЛ. Підручники з історії України й Росії. 67) Курсъ древне-русской исторіи до пол. XIV в. (літогр. вид. Харк. 1883 — 84 рр.). 68) Русская исторія, ч. І(домонгольський період, X. 1909, 217 стор., друкований курс). ,1 150 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 69) Лекціи по русской исторіи (Русь допетровская) (Літограф, видання, X. 1890 р.)_ 70) Лекціи по исторіи Юго-Западной Руси (Літогр. вид., X. 1890 р.). 71) Лекціи по русской исторической географіи (Літограф, курс, X. 1892). 72) Русская исторія, т. 2-й, ч. 1-ша (Московскій періодъ). (Пособіе для студентовъ. X. 1911, друков.). 73) Исторія Россіи (систематическій курсъ по ретроспективному методу всей рос ­ сійской исторіи). Написано вкупі з Д. П. Міллером, В. Барвінським, Ольгою й Нат. Багалій, вийшла в „Народной Энциклопедіи”, вид. Ситіна, з малюнками, портретами й мапами, 2-га част., VIII т. X. 1912, 412 стор. 74) Русская исторія. Т. 1, до половины XV в., съ картами, планами и снимками съ памятниковъ древности и искусства: 6 картъ и 202 рисунка. (X. 1914, ст. VIII, стор. 513). На книжку з ’ явилося велике число відзивів у науковій та педагогічній літера ­ турі — проф. Бороздіна, проф. Барвінського, „Изв.” Вольфа і ин. „Исторія проф. Багалѣя говориться тут, представляетъ по своєму изложенію огромный интересъ не только для ученыхъ изслѣдователей, спеціалистовъ, но и для т. н. рядовыхъ читателей. Внося на страницы своей книги археологію и привлекая какъ матеріалъ памятники искусства, авторъ, желая дать исторію Россіи въ полномъ объемѣ, захватываетъ исторію тѣхъ на ­ родностей, которыя такъ или иначе вліяли на судьбу Россіи. Строго научный методъ и характеръ труда не мѣшаетъ, однако, быть ему популярнымъ*. Примітка: 2-й т., що охоплює Московську Русь, виготовлений до друку,, але не закінчений і ще не надрукований. 75) Начерк новітньої історії України (додатковий ІХ-й розділ II т. „Історії України” О. Єфименкової, 140 — 207 + III стор., 1922, Держ. вид., 50.000 прим.). V -й В І Д Д І Л. Історія стародавньої України-Руси. 76) Исторія Льва Діакона, какъ источникъ для русской исторіи („Кіевск. Универе. Извѣстія” 1878, травень). 77) Исторія Сѣверской земли до половины XIV ст. (з мапою й малюнками. Київ 1882, lI-f-310). Магістерська дисертація. Надруковано її спочатку в „Кіевскихъ Универе. Извѣстіяхъ ” . Рецензія П. В. Голубовського (въ „Кіевской Старинѣ ” 1882, кн. VI, стор. 519 — 523). 1. А. Линниченка (въ „Ж. М. Н. Пр. ” 1883); Д. И. Багалѣй: Отвѣтъ И. Линни- ченку. („Зап. Харьк. У-та “ 1884). 78) Удѣльный періодъ и его изученіе. (Пробна лекція. Надруковано в „Кіевской Старинѣ” 1883, No 2). 79) Доклады въ Кіевск. Истор. О-вѣ Нестора-лѣтописца О князѣ — вѣчѣ въ Сѣвер ­ ской землѣ, о Словѣ о полку Игоревѣ какъ пам. Сѣверск. земли. 80) Къ исторіи ученій о бытѣ древнихъ славянъ (Критическая оцѣнка книги про ­ фессора Собестьянскаго „Ученіе о національныхъ особенностяхъ характера и юриди ­ ческаго быта древнихъ славянъ ” X. 1892 („Кіевская Старина” за 1892, кн. 10, стор. 70- ЮЗ; кн. 11-а, стор. 247 — 262; кн. 12, стор. 426 — 437; окрема відбитка. К. 1892, 59 стор.), 81) Отвѣтъ на критическую замѣтку профессора Собестьянскаго по поводу бро ­ шюры „Къ исторіи ученій о бытѣ древнихъ славянъ” (Надр, в „Зап. Харьк. Универе.” 1893, т. ПІ). 82) По поводу сообщенія проф. Завитневича „Существовало ли славянское пламя Суличей ” („Труды VII Арх. Съѣзда”, И, 50 прот.). 83) О началѣ Руси („Труды XV Арх. Съѣзда, I, 85, прот.). ѴІ-й ВІДДІЛ. Історія Слобідської України. 84) Къ исторіи Екатерининской Комиссіи для составленія проекта новаго уложенія („Кіевская Старина” 1885, 9-та книга, 1 — 30 стор.). ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 151 85) Основаніе г. Харькова („Харьк. Бюл. на 1886 годъ” і „Труды XII Арх. Съѣзда” III, стор. 379-380). 86) Історія колон. Слоб. України въ XVII — XVIII в. („Труды VI Археол. Съѣзда” I, LXVII, прот.). 87) Къ исторіи заселенія степной окраины Московскаго государства („Журналъ Мин. Народи. Проев.” 1886, травень — червень). 88) Очерки изъ исторіи колонизаціи и быта степной окраины Московскаго госу ­ дарства. Т. 1-й. — Исторія колонизаціи (з мапою). Москва 1887, XIV — 1-614 ст. Надру ­ ковано вперше в „Чтеніяхъ Московск. Общ. Исторіи и Древностей” — це була доктор ­ ська дисертація Д. І. Багалія, за яку присуджено йому премію гр. Уварова від Росій ­ ської Академії Наук. Рецензії на цю книгу: 1) Проф. Корсакова — „Отчетъ о 30-мъ при ­ сужденіи наградъ гр. Уварова. Приложеніе къ LXI тому „Зап. Петерб. Академіи Наукъ”, No 7, стор. 13 — 16, 69 — 96;2) „Ж. М. Н. П. “ 1887, западолист; 3) „Харьковск. Сборникъ на 1887 годъ”; 4) „Русская Мысль” 1887, липень; 5) „Русская Старина” 1887; Каманіна („Кіевская Старина” 1889, кн. 1-а, стор. 250 — 259). На підставі цієї книжки велика стаття „На стражѣ Россіи” в „Южномъ Краѣ” за 1887-й рік. 89) Краткій историческій очеркъ торговли (преимущественно ярмарочной) въ Харь ­ ковскомъ краѣ в XVII — XVIII вв. („Харьковскій Сборникъ” 1888). 90) Харьковскія ярмарки въ прошломъ столѣтіи („Харьковскія Губернскія Вѣдо ­ мости” 1888, No 26). 91) Нѣсколько словъ о характерѣ колонизаціи южн. степи, окраины („Журналъ Мин. Нар. Проев.” 1888, серпень). 92) Заселеніе Харьковскаго края и общій ходъ его культурнаго развитія до открытія университета (промова виголошена на акті 17 січня 1889 р. Харк. 1889, 43 стор.) Рецен ­ зія Каманіна („Кіевская Старина” 1889, кн. ѴІІ-а, стор. 309 — 310). 93) Чѣмъ обязанъ В. Н. Каразину Харьковскій ун-тъ („Харьковскія Губернскія Вѣдомости”, 1889, No 134). 94) Къ вопросу о составленіи „Біограф, словаря профессоровъ Харьковск. у-та “ („Зап. Харьк. У-та” 1893, кн. П-а). 95) Вкупі з Д. П. Міллером: Харьковскій университетъ („Энциклопедич. словарь Брокгауза и Ефрона”, LXXIII півтом, стор. 103 — 109). 96) Перекрестовъ, Ахт. Полк. (Біограф. Словарь руск. истор. дѣятелей на букву „П “ , стор. 504-506). 97) Григорій Петровичъ Данилевскій („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1891, No 317). 98) Харьковскій университетъ въ 30-хъ годахъ текущаго столѣтія („Харьковскія Губернскія Вѣдомости” 1891, No 2). 99) Роль Каразина, Потоцкаго и Тимковскаго въ первоначальномъ устройствѣ Харьковск. ун-та (ІЬ. NoNo 303 і 305). 100) Примѣчанія къ перев. путеш. акад. Гильденштедта по Слоб. Укр. губ. („Харьк. Сборникъ” на 1891 р. Вип. 5-й, стор. 154 — 158). 101) Наз. Алекс. Каразинъ и его колоколъ („Кіевская Старина” 1892, ll -та кн., стор. 163 — 175 і окрема відбитка, К. 1892, 13 стор.). 102) О просвѣтительной дѣятельности Харьковскаго университета въ первое де ­ сятилѣтіе его существованія („Русская Школа” 1892 р., кн. 10 — 11). 103) Федоренко — проф. Харьк. ун-та („Біограф. Сл. руск. истор. дѣятелей на букву „Ф “ , стор. 27 — 28). ® 104) Филомафитскій — проф. Харьковск. ун-та („Біогр. словарь руск. историч. дѣятелей на букву „Ф “ , стор. 128 — 129). 105) Къ біографіи В. Н. Каразина („Сборн. Харьк. Истор.-Фил. Общ.”, т. III, стор. 307 — 311 і окрема відбитка). 106) Памяти А. А. Потебни („Харьк. Губ. Вѣдом.” 1892, No 54; передруковано в „Сб. памяти Потебни” Харьковск. Истор.-Фил. Общ.). ,152 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 107) Харьковскія университетскія торжества въ первые годы существованія уни ­ верситета („Харьк. Губерн. Вѣдом.”, 1892, No 15). 108) Просвѣтительная дѣятельность В. Н, Каразина („Зап. Харьк Унив. “ , 1893 і звідти відбитка на 31 стор.). 109) Изъ прошлаго Святогорскаго Успенскаго монастыря („Харьк. Губ. Вѣдом.” 1894, No 210). ПО) Е. С. Гордѣенко („Энциклоп. Слов.”, XVII півтом, стор. 221). 111) Г. С. Сковорода, его ученіе, жизнь и значеніе („Сборн. Харьк. Истор.-Фил. Общ.”, т. VIII, 52 — 67 стор.). 112) А. П. Зернинъ („Энциклоп. Слов.” XXVII півт., стор. 566 — 567). 113) Къ исторіи заселенія и хозяйственнаго быта Воронежскаго и Курскаго края (Рец. на розв. I. Н. Миклашевського. СПБ. 1896, 172 стор.). Надруковано в кн. „Отчетъ Пет. Акад. Наук о XXXVII присужденіи наградъ графа Уварова”). 114) Украинская старина (очерки, замѣтки, матеріалы изъ стародавняго Харьков ­ скаго быта и культуры. X, 1896, 3-14 стор.). Зміст її такий: 1) Предисловіе, 1 — 7 стор. 2) Наказы харьк. дворянства въ Екатерининскую Комиссію 1767 г., 8 — 115 стор. 3) Харь ­ ковскій городской голова Егоръ Егоровичъ Урюпинъ, 116 — 196. 4) Два культурныхъ дѣятеля изъ среды харьковскаго духовенства (свящ. Василій Фотіевъ и свящ. Андрей Самборскій), 197 — 304 стор. Рец. в „Ж. М. Н. П. “ 1897, No 7, відд II, стор. 205. I. Кама- ніна („Кіевск. Старина” 1897, кн. 1-а, стор. 28 — 29). 115) Роль Харьковскаго университета въ дѣлѣ изслѣдованія мѣстнаго края. („Хар. Губ. Вѣд.” 1897, No 15), 116) Опытъ исторіи Харьковскаго университета (по неизданнымъ матеріаламъ. Томъ 1-й (1802 — 1815 рр. X. 1893 — 1898, 1204 стор.). Спочатку цю працю друковано в „Запискахъ Харьковскаго университета”. Рос. Академія Наук присудила за неї пре ­ мію гр. Уварова; критичний розгляд. С. в „Ж. М. Н. Пр. “ 1899, No 11, відд. II, стор. 154 — 158), Вс. Ізм. Срезневського в „Отчетѣ о 38-мъ присужденіи Уваровскихъ премій”. Зап. Акад. Наук по Истор -Фил. Отд., т. III, No 1, стор. 8 — 11 і 176 — 216 рец. С. Р. в „Кіевск. Старинѣ” 1899, XI, 312 — 316. На підставі цієї книжки велика стаття Е. К. в „Кіевск. Старинѣ” „Харьковскій университетъ въ первые годы своего существованія” („Кіевск. Ст.” 1899, No 5, 7, 10). На підставі „Опыта” і польських джерел складено також польську монографію — Ludwik Janowski: Uniwersytet Charkowski w początkach swego istnienia (1805 — 1820). Kraków 1911. „Niezmiernie bogaty, obfity i niczem nie zastąpiony materjał daje prof. Bagaley w olbrzymiem dwutomowem dziele, które zatytułował „próbą” historyi. Należy mocno żałować że z 1904 nie ukazują się dalsze partye tej pożytecznej pracy” (стор. 3) 117) Удаленіе проф. Шада изъ Харьковскаго университета. (X. 1899, 147 стор. відбитка з „Записокъ Харьковскаго университета”, 1899). Рец. в ..Ж. М. Н. Пр.” 1899 відд. II, стор. 189 — 190. 118) Ветеринарное училище при Харьковскомъ университетѣ („Харьк. Губ. Вѣд. “ 1901, No 256 и 257). 119) Изъ жизни Харьковскаго университета въ началѣ XIX в. („Вѣстникъ Европы”, 1902, лютий, стор. 628 — 649). 120) Изъ Харьковскаго прошлаго („Харьк. Губ. Вѣд.” 1902, No 156). 1 21) Опытъ исторіи Харьковскаго университета (по неизданнымъ матеріаламъ). Съ приложеніемъ портретовъ и плановъ. Т. 2-й (1815 — 1835, X. 1904, IV, 1136 стор.). Почесний відзив Рос. Акад. Наук і рецензія акад. В. I. Ламанського в „Отчетѣ о 48-мъ присужденіи наградъ гр. Уварова” („Зап. Ак. Н. по истор.-филол. отд., т. 8, No 8, стор. 25 — 29, 233 — 236); Рец. В. І. Щербини („Записки Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові”, т. XV, вип. 1-й); С. Рождественського („Ж. М. Н. Пр. “ 1906, No 12, відд. II, стор. 380 — 397). 122) Какъ готовится Харьковскій университетъ къ своему юбилею. („Кіевская Старина”, 1905, березень). ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 153 123) Новыя данныя для біографіи Н. В. Каразина („Зап. Харьк. Унив “ 1905, No1-й, окрема відбитка, X., 82 стор.). 124) Научная критика „Памфлетъ или пасквиль” (по поводу брошюры И-ва о В. Н. Каразинѣ („Кіевская Старина”, 1905, кн. 9-а, стор. 83 — 100 і окрема відбитка). 125) Отвѣтъ проф. Буцинскому („Харьк. Лист. ” 1905). 126) Исторія г. Харькова за 250 лѣтъ его существованія (вкупі з Д. П. Міллером), т. 1-й XVII — XVIII вв., X. 1905, 568 ст., з рисунками й малюнками. Присуджено повну премію Ком. Прем, при Харк. унів. Реценз. надруковано в звідомленні Комісії. 127) Краткая исторія Харьковскаго университета (спільно з М. Т. Сумцовим і В. П. Бузескулом X., 1906. ст. VII, 329 -f-XIV, з портретами). 128) Біографія проф. Г. П. Успенскаго и Артемовскаго-Гулака (въ „Біограф. Сло ­ варѣ проф. Харьковскаго университета”, т. 1-й). 129) Альбомъ къ столѣтію Харьковскаго университета (передмова), X. 1906, вид. А. М. Іваницького. 130) Рѣчь передъ открытіемъ памятника В. Н. Каразину („Южный Край” 1907, No 9114). 131) Исторія г. Харькова за 250 лѣтъ его существованія, т. 2-й, X. 1912. 4°. IV + 973 стор. (укупі з Д. П. Міллером). Присуджено од преміяльної комісії при Харк. універс. повну премію і реценз. в „Отчетѣ Комиссіи”). 132) Альбомъ старинныхъ плановъ г. Харькова, снимковъ его видовъ и портретовъ его дѣятелей (додаток до 2-го тому „Исторіи г. Харькова”) X. 1912. 4° ст. 2 + XXX табл.). 133) Очерки изъ русской исторіи, т. 2-й (монографіи и статьи по исторіи Слобод ­ ской Украины, X. 1913 р., 374 стор.). Тут надруковані такі статті: Заселеніе Слободской Украины и общій ходъ ея культурнаго развитія (1 — 21), Основаніе Харькова (22 — 36), Харьковъ въ XVII ст. (37 — 42), Изъ прошлаго Святогорскаго монастыря (43 — 49), Крат ­ кій историческій очеркъ торговли (преимущественно ярмарочной) въ Слободской Украинѣ въ XVI — ХѴШ в. (50 — 74), Ярмарки г. Харькова в XVIII в. (75 — 79), Стихійныя бѣд ­ ствія и борьба съ ними въ Слободской Украинѣ (80 — 103), Выборы въ Екатерининскую Комиссію для составленія проекта новаго уложенія въ Слободской Украинѣ, Наказы мѣстнаго дворянства и дѣятельность слободско-украинскихъ депутатовъ въ Комиссіи (104 — 162), Назарій Александровичъ Каразинъ и его кол. (163 — 175), Иванъ Ивановичъ Перекрестовъ (175 — 178), Федоръ Григорьевичъ Донецъ-Захаржевскій (178 — 179), Къ исто ­ ріи заселенія и хозяйственнаго быта Воронежскаго и Курскаго края — разборъ соч. Микла ­ шевскаго „Заселеніе и сельское хозяйство Южной окраины Моск, госуд. XVII в., составленный по поруч. Рос. Акад. Наукъ (180 — 230), Нѣсколько словъ о характерѣ коло ­ низаціи южной степной окраины Московскаго государства (231 — 254), По поводу рецензіи на книгу „Очерки изъ исторіи колонизаціи и быта” (255 — -256), Сочиненія, матеріалы, статьи и замѣтки, относящіеся къ исторіи Слободской Украины съ 1880 по 1885-й годъ (257 — 289), Рецензіи на книги, относящіяся къ исторіи Слободской Украины съ 1885 по 1890 (290 – 329), Біографіи и некрологи харьковскихъ научно-литературныхъ дѣятелей (330 — 366), Приложеніе (рецензіи) (367 — 374). 134) Історія Слобідської України, з 71 малюнками й 2 мапами. X. 1918, 308 стор. (українською мовою). Вид. кооперат. вид-ва „Союз” (надруковано 20.000). ѴІІ-Й ВІДДІЛ. Праці з історії Запорожжя й Південної України. 135) Наслѣдники Запорожскихъ земель („Кіевская Старина”, 1885, кн. 4-а, стор. 783 — 790). 136) По поводу столѣтняго юбилея г. Екатеринослава („Харьк. Губернск. Вѣдомости” 1887, No 118). 137) Колонизація Новороссійскаго края и первые шаги его по пути культуры („Кіевская Старйна” 1889, кн. 4-а, стор. 27 — 55, кн. 5-а, стор. 438 — 484, кн. 6 — 7, ПО- 148) і окрема відбитка (X. 1889, 115 стор.). ,154 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 138) Къ юбилею г. Николаева („Харьк. Губерн. Вѣд.” 1890), 139) Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку. (X. 1920, стор. 110 з мапами й малюнками). ѴІІІ-Й ВІДДІЛ. Праці з історії Лівобічної України. 140) Бенефисъ для малорос, дворянства („Кіевск. Стар.” 1882 IV). 141) Состояніе полиціи въ малорос, городахъ XVIII в. („Кіевская Старина” 1882, 8-а кн., 379-382). 142) Генеральная опись Малороссіи („Кіевск. Старина”, 1883, кн. 11-а, 402 — 432 стор. й окрема відбитка). 143) Займанщина въ Лѣвобережной Украинѣ XVII и XVIII в. („Кіевск. Старина” 1883, кн. 12-а, 560 — 592 й окрема відбитка); пор. ще -„Труды VI Арх. Съѣзда”, I, LXV (протокол); „Чтенія Истор. Общ. Нестора-Лѣтописца” 1888, IV, 194 — 196). 144) Дополнительныя свѣдѣнія о бывшихъ на Ладожскомъ каналѣ казакахъ („Кіевск. Старина”, 1884, кн. 10-а, стор. 357 — 361). 145) О вновь открытыхъ матеріалахъ для исторіи Лѣвобережной Украины („Труды Одесскаго Археологическаго Съѣзда”, IV, 1889, Одеса). 146) Реестръ заслуги музыки войсковой року 1711 („Кіевск. Старина” 1892 г. кн. 11-а, стор. 296). 147) Петрикъ — украинскій дѣятель („Біографическій Словарь руск. истор. дѣя ­ телей” на букву „П “ , стор. 638 — 640). 148) Магдебургское право въ городахъ Лѣвобережной Малороссіи („Ж. М. Н. Пр. “ 1892, кн. 3-я). 149) Магдебургское право въ городахъ Лѣвобережной Малороссіи („Труды Х-го Арх. Съѣзда въ Ригѣ, I. М. 1889, 245 — 255 і окрема відбитка). 150) Магдебурзьке право в Лівобічній Україні — Руська Істор. Бібліотека Ол. Бар- вінського, т. XXIII — XXIV, Львів 1903, І. Магдебурзьке право під польським воло ­ дінням; II Організація міської самоуправи від пол. XVII до кінця XVIII в. стор. 387 — 442. 151) Внѣшняя исторія Магдебургскаго права въ городахъ ЛѢвобережн. Малорос ­ сіи (Чтенія въ Ист. Об-вѣ Нестора-Лѣтописца, 1908, кн. II, вып. 2-й, 47). 152) Магдебургское право въ городахъ Лѣвобережной Малороссіи до половины XVII в. (в збірникові, присвяченому В. Б. Антоновичеві, що в світ він не вийшов). 153) О судьбѣ городск. самоуправленія въ малороссійскихъ городахъ XVII — XVIII вв. съ магдебургскимъ правомъ (Труды XV Арх. Съѣзда, I, 102, прот.). 154) Судьба магистратскаго самоуправленія въ малороссійскихъ городахъ XVII — XVIII в. (Сборникъ статей въ честь М. В. Любавскаго, Петерб. 1917, стор. 627 — 636). ІХ-й ВІДДІЛ. Праці з історії громадської думки й революційних рухів на Україні 155) Декларація Дм. Ив. Багалѣя отъ имени прогрес, группы Государственнаго Совѣта о всеобщей амнистіи, о включеніи указанія на заботы о рабочихъ и на не ­ обходимость преобразованія самоуправленія (Сессія I, засѣданія 3 и 4. 4 и 5 мая 1906 года, стр. 9 — 10 и 11, стенографическаго отчета Государственнаго Совѣта). 156) Внесеніе Д. И. Б. отъ имени прогрес, группы ряда поправокъ въ проектъ на ­ каза (Сессія I, засѣданія 6, 7, 8, 9, 10, 13, 14 и 15 отъ 23 іюня по 7 іюля 1906 г.). 157) Замѣчанія Д. И. Б. по законопроекту объ уравненіи лицъ женскаго пола въ правахъ наслѣдованія по закону съ лицами мужескаго пола (Сессія VII, засѣданіе 27, 10 февр. 1912 г., ст. 1555 — 1565). ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 155 158) Докладъ докладчика Комиссіи Д. И. Б. по вопросу объ обезпеченіи рабо ­ чихъ на случай болѣзни (Сессія VII, засѣданіе 53, 18 апр. 1912 г., стр. 3392 — 3399). 159) Замѣчанія Д. И. Б. по законопроекту „о продолжительности и распредѣ ­ леніи производства торговли и занятій въ торговыхъ заведеніяхъ, складахъ и конторахъ” (доводи на те, що потрібен недільний відпочинок) (Сессія VIII, засѣданіе 11, 21 де ­ кабря 1912 г., стр. 524 – 530). 160) Замѣчанія Д. И. Б. въ защиту допущенія лицъ женскаго пола въ число присяжныхъ и частныхъ повѣренныхъ (Сессія VIII, засѣданіе 16, 24 января 1913 года, стр. 881 — 885). 161) Замѣчанія Д. И. Б. въ защиту сохраненія ассигнованій для попечительствъ о народной трезвости для культурной ихъ работы (Сессія VIII, засѣданіе 45, 21 іюня 1912 г., ст. 2472- 2473). 162) Замѣчанія Д. И. Б. по законопроекту „о преобразованіи управленія горо ­ довъ въ губерніяхъ Царства Польскаго — въ защиту самоуправленія и польскаго языка въ дѣлопроизводствѣ (Сессія VIII, засѣданія 28 и 29 апр. и 3 и 5 мая 1912 г., стр. 1413 — 1422, 1478 — 1479, 1507-1511, 1521 — 1522 и 1524 — 1526 и сессія IX, засѣданія 5 27 но ­ ября 1912 г., стр. 118 — 120). 163) Замѣчанія Д. И. Б. по поводу законопроекта о борьбѣ съ пьянствомъ (Сессія IX, засѣданія 21, 27 и 28, 4 фев., 28 и 30 апр. 1914 г., стр. 1000 — 1008, 1906 — 1914 и 1921-1924). 164) Замѣчанія Д И. Б. въ защиту всесословнаго земства (сессія IX, засѣда ­ ніе 43, 19 мая 1914 года, стр. 2226 — 2232). 165) Т. Г. Шевченко і Кирило-Методіевське братство (Вступна розвідка в „Коб ­ зарі” видання „Руху”, X. 1918). 166) Нові джерела про Кирило-Методієвське братство (Журн. „Наше Минуле” 1918, No 2, стор. 171 — 179). 167) Декабристи на Україні. Держвидав. 1926 р., 56 стор., з портретами. 168) Вступні пояснення до матеріялів про декабристів на Україні (Рух декабри ­ стів на Україні. X. 1926 р. Вид. Укрцентрархіва, стор. 1 — 13). 169) Уваги до генези декабристського руху на Україні (Там-же, стор. 14— 39). 170) 3 історії декабристського руху на Слобідській Україні (там-же, стор. 169-181). 171) Т. Г. Шевченко і Кирило-Методіївці. ДВУ 1925 р., 94 стор. з портретами. 172) Декабристи на Україні. („Черв. Шлях” 1926 р., No 1, 93 — 116). Х-й ВІДДІЛ. Праці з історії української культури, освіти й письменства. 173) О просвѣтительной дѣятельности Харьковскаго Университета в первое десяти ­ лѣтіе его существованія („Русская Школа” 1892, жовтень — падолист). 174) Наши историческіе журналы и журн. историческая литература („X. Губ. В.” 1892, NoNo 13 и 54). 175) Прокоповичъ (харк. письменник) „Біограф. Слов.” на „П “ , стор. 31 — 32. 176) Переверзевъ (Харьков, писатель) „Біограф. Словарь рус. истор. дѣятелей” на „П “ , стор. 492 — 494 177) Петровъ М. Н. (проф. Харьк. Ун-та) „Біографич. Словарь” на „П “ , стор. 684 — 686. 178) Историч. повѣсти и статьи Г. Ф. Квитки („Кіев. Стар.” 1893, кн. 8-а, стор. 215 — 244), передрукований в Юбіл. збірнику „Просвіта”. 179) Паки де-Совйньи (Біограф. Словарь рус. дѣятел. на букву „П “ , стор. 129 — 131) 180) Пашковъ Виталій (Харьков, писатель), там-же, стор. 438 — 440. 181) Къ юбилею украин. фил. Г. С. Сковороды („К. Стар.” 1894, кн. 8-а, стор. 268 — 276. ,156 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 182) Укр. фил. Г. С. Сковорода. („К. Ст. “ 1895, кн. 2-а, стор. 145 — 169, кн. 3-я, стор. 265 — 294, кн. 6-а, стор. 272 — 300). 183) Замѣтка о рукописяхъ Г. С. Сковороды („К. Стар.” 1894, No 9, стор. 463). 184) Праздникъ просвѣщенія въ Харьковѣ 17 января („X. Г. В.” 1894, No 15). 185) Историческіе сюжеты въ поэтической обработкѣ („X. Г. В. “ 1894 No 226, 229 і 230 і окрема відбитка в 20 примірниках). 186) Поэтическіе опыты юныхъ харьковскихъ поэтовъ въ первыхъ годахъ XIX сто ­ лѣтія („X. Г. В. “ , 1894, No 2). 187) О необходимости постройки дома для Харьк. Общ. Б-ки X. 1894, 16 стор. 188) Сочиненія Г. С. Сковороды. Собр. и редак. пр. Д. И. Багалѣемъ. Юбилейное изданіе (1794 — 894) съ портретомъ его, видомъ могилы, снимками съ почерка и всту ­ пительной статьей критико-библіографическаго характера. X. 1894, СХХХХІ, 352 стор. (7-й том „Сборника Харьковскаго Истор.-Фил. Общества”). Велика й докладна ре ­ цензія ак. Л. Н. Майкова в Ж. М. Н. Пр. 1894, No 12, 420 — 430 стор. (видання виготу ­ вано „з додержанням наукових вимог”), з важливими вказівками та додатками; рец. Ів. Франка в Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка, т. V, стор. 79 — 83. 189) О просвѣтительномъ значеніи Харьков. Обществ. Библ. („X. Г. В. “ , 1896, No 323 и 324). 190) Гр. Сав. Сковорода. Рѣчь („Сборникъ Харьковск. Истор.-Филол. Общества”, т. VII, 1896). 191) Неизданныя сочиненія Гулака- Артемовскаго. Київ 1897, 26 стор.) відбитка з „Кіевской Старины”). 192) Художественное творчество Н. В. Гоголя („Журналъ для Всѣхъ” 1902 г.) 193) Рѣчь при открытіи новаго зданія Харьк. Общ. Б-ки (Отчетъ Харьков. Общ. Б-ки за 15-й годъ существованія X. 1901). 194) Рѣчь при открытіи Фил. Отд. Харьк. Общ. Б-ки (Отчетъ Б-ки за 1900-й годъ X. 1901). 195) Къ десятилѣтію Издательскаго Комитета Харьк. Об-ва Грамотности X. 1901, 10 стор. 196) Рѣчь при открытіи Харьков. Нар. дома („X. Г. В. “ , 1903, 3 лютого). 197) Письма къ Гр. П. Данилевскому (Бодянскаго, Афанасьева- Чубжинскаго, Мет- линскаго, Бѣлецкаго-Носенка, Рославскаго-Петровскаго, Костомарова, Бѣлозерскаго, Мак ­ симовича, Кореницкаго, Гулака-Артемовскаго, Ярославскаго, Кулиша, Соханской, Бори- сяка, Макарія, їіухомлинова, А. Лазаревскаго, Краевскаго, Розена, А. Милюкова, Акса ­ ковыхъ, П. Сокальскаго („К. Стар.” 1903, кн. 1-а, стор. 51 — 69; кн. 2-а, стор. 218 — 244; кн. 3-я, стор. 378 — 394; кн. 4-а, стор. 55 — 78; кн. 5-а, стор. 286 — 301 іокрема відбитка К. 1893, 100 стор.). 198) Докладъ Харьковской Городской Думѣ о введеніи новаго устава для Харь ­ ковскаго Городского Музея (Отчетъ Город. Обществен. Управленія). 199) О задачахъ, нуждахъ и потребностяхъ Харьков. Город. Музея (Отчетъ Муз. Ком. за 1904-й годъ). 200) По поводу выставки картинъ С. П. Васильковскаго („X. Г. В.” 1900, No 277). 201) Литературные труды студ. Харьк. У-та при дѣйствіи устава 1804 г. (1804 — 1835 гг. („X. Г. В. “ . 1902, NoNo 15 та 17), 202) Привѣтствіе проф. Н. Ф. Сумцову по поводу 25-тилѣтія его ученой и педа ­ гогической дѣятельности. 203) Заслуги Харьковскаго Университета въ дѣлѣ развитія мѣстной журналистики („X. Г. В. “ . 1903, No 16). 204) Отзывъ цензора о сочинен. Филарета. Ист.-стат. опис. Харьк. еп. 205) Матеріалы по исторіи харьковской литературы (Відбитка з „Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ.”). 206) Характерная страничка изъ прошлаго (Т. Г. Шевченко и народная школа) („Украин. Вѣстникъ”, 1906, No 6, стор. 354 — 358). 207) О строительныхъ нуждахъ Харьк. у-та. X. 1907 г. ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 157 208) Харьковскій педагогъ и журналистъ начала XIX вѣка И Ф. Вернетъ (XVIII т., „Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ.” й окр. відб. X. 1908). 209) Неизданныя сочиненія Г. С. Сковороды (резюме реферата) (Тр. XIII Арх. Съѣзда, т. II, стор. 213). 210) Пріемы художественнаго творчества Н. В. Гоголя („Вѣсти. Евр. “ 1909-й, і окрема відб.), 211) Эволюція художественнаго творчества Гоголя въ книгѣ „Гоголевскіе дни вь Москвѣ’ 1 ) Изд. Об-ва любителей россійск. словесности. М. 1910, стор. 181 — 190). 212) Привѣтствіе Саратовскому университету (по поводу его открытія. 1909). 213) Просвіта. Проф. Д. И. Багалѣй. Очерки по исторіи украинской культуры. Сборникъ Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. XX. X. 1910, 612 стор. („Очерки изъ русской исторіи. Томъ 1-й. Статьи по исторіи просвѣщенія и культуры. X. 1911 г., 620 стор.). Тут зібрано розпорошені по різних малоприступних виданнях із історії української освіти й культури статті: Гр. Сав. Сковорода (1 — 17), Два культурныхъ дѣятеля изъ среды Харьковскаго духовенства (18 — 53), Харьковскій городской голова Е. Е. Урюпинъ (54 — 80), Просвѣтительная дѣятельность Вас. Наз. Каразина (18 — 111), Поэтическіе опыты юныхъ харьковскихъ поэтовъ въ ’ первыхъ годахъ XIX в. (112 — 121), Праздникъ просвѣщенія (122 — 128), Характеристика просвѣтительной дѣятельности Харьковскаго университета въ первое десятилѣтіе его существованія (1805 — 1814 г.) (129 — 154); Уда ­ леніе проф. Шада изъ Харьковскаго Университета (155 — 301); О біографическомъ словарѣ пр. Харьковскаго университета (302 — 304); Роль Каразина, Потоцкаго и Тимковскаго въ первоначальномъ устроеніи Харьковскаго университета (305 — 314); Иванъ Степановичъ Рижскій. Профессоръ и первый ректоръ Харьковскаго университета (315 — 337); Профессоръ и ректоръ Харьковскаго университета Тим. Фед. Осиповскій (338 — 345); Паки де-Со- виньи (346 — 348); Гавріилъ Петровичъ Успенскій (349 — 356); Евграфій Матв. Филомафитскій (357 — 368); Петръ Петровичъ Гулакъ-Артемовскій (369 — 395); Памяти Потебни’ (396 — 397); Изъ жизни Харьковскаго университета въ началѣ XIX в. (398 — 418); Харьковскій универ ­ ситетъ въ 30-хъ годахъ текущаго столѣтія (419 — 424); Ветеринарное училище при Харьков ­ скомъ университетѣ (425 — 436); Матеріалы для исторіи Харьковскаго университета, от ­ крытые въ архивѣ Мин. Нар. Пр. (437 — 440); Какъ готовится Харьк. ун-тъ къ своему сто ­ лѣтнему юбилею (441 — 446); Харьковскій педагогъ и журналистъ нач. XIX в. Ив. Фил. Вернетъ (447 — 453); Историческія повѣсти и статьи Григорія Фед. Квитки (454 — 478); О просвѣтительномъ значеніи Харьк. Общ. Б-ки (479 — 492); Рѣчь при открытіи новаго зданія Харьк. Общ. Б-ки (493 — 507); Къ десятилѣтію Издательскаго Комитета Харь ­ ковскаго Общества Грамотности (508 — 517); О ближайшихъ задачахъ, нуждахъ и потреб ­ ностяхъ Харьк. Городского Музея (518 — 529); Рѣчь при открытіи Филіальнаго Отдѣле ­ нія Харьк. Общ. Б-ки (530 — 532); Рѣчь при открытіи Харьковскаго Народи. Дома (533 — 535); Новыя данныя по исторіи стараго университетскаго быта (536 — 565); Привѣт ­ ствіе Саратовскому ун-ту отъ Харьковскаго (566 — 567); Критико-библіографическія за ­ мѣтки о біографіи В. Н. Каразина, составленной Я. К. Абрамовымъ (568 — 571); Разборъ медальныхъ сочиненій о В. Н. Каразинѣ (572 — 583); Научная критика и памфлетъ или паск ­ виль (по поводу брошюры И-ва: „Каразинъ, мнимый основатель Харьковскаго универ ­ ситета” (584 — 599); (600 — 603); Журнальная историческая литература (604 — 612). Рец. С. Ефремова (Рада, 1911, ч. 150). 214) Замѣчанія Д. И. Б. о выборахъ членовъ Государственнаго Совѣта отъ Акаде ­ міи Наукъ и Университетовъ (Сессія I, засѣданіе 5, 26 мая 1906 г., стр. 9 — 12 (Стено ­ графическій отчетъ Государственнаго Совѣта). 215) Поддержка Д. И. Б. законопроекта „объ улучшеніи матеріальнаго поло ­ женія служащихъ въ среднихъ общеобразовательныхъ мужскихъ учебныхъ заведеніяхъ (Сессія VII, засѣданіе 25, 1 февр. 1912 г., стр. 1400 — 1407). 216) Противъ запроса 12 членовъ Государственнаго Совѣта, предлагающихъ не до ­ пускать въ начальныхъ училищахъ учебное руководство по русскому языку прогрессивныхъ педагоговъ Тулупова и Шестакова „Новь” (Сессія VIII, засѣданіе 20, 6 марта 1912 г., стр. 982 — 988). ,158 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Баталія за 50 р. 217) Замѣчанія Д. И. Б. въ защиту украинскаго и бѣлорусскаго языковъ въ на ­ чальной школѣ Украины и Бѣлоруссіи (Сессія VII, засѣданіе 48, 7 апр. 1912 года, стр. 3029 — 3046). 218) Замѣчанія Д. И. Б. о необходимости введенія новыхъ штатовъ и увеличенія средствъ на строительныя нужды высшихъ учебныхъ заведеній (Сессія VII, засѣданіе 65, 19 мая 1912, стр. 4201 — 4208). 219) Замѣчанія Д. И. Б. въ защиту Холмщины, какъ украинской земли (Сессія VII, засѣданіе 77, 14 іюня 1912 г., стр 5107 — 5119). 220) Замѣчанія Д. И. Б. объ измѣненіи правилъ вступленія въ Университетъ — о расширеніи круга лицъ, имѣющихъ право на вступленіе (Сессія VIII, засѣданіе 33, 8 мая 1913 г., стр. 1708-1713 и 1745 — 1750). 221) Замѣчанія Д. И. Б. въ защиту употребленія украинскаго языка въ началь ­ ной школѣ Украины (Сессія VIII, засѣданіе 37, 21 мая 1913 г., стр. 1934 — 1939). 222) Замѣчанія Д. И. Б. объ ассигнованіи суммъ по государственной росписи для Архива Министерства Иностранныхъ Дѣлъ въ Москвѣ (Сессія VIII, засѣданіе 45, 21 іюня 1913 г., стр. 2479 — 2480). 223) Замѣчанія Д. И. Б. о сохраненіи строительнаго кредита для высшихъ учеб ­ ныхъ заведеній (Сессія VIII, засѣданіе 45, 21 іюня 1913 г., стр. 2490 — 2494). 224) Замѣчанія Д. И. Б. отъ имени финансовой комиссіи въ защиту установле ­ нія положенія и увеличенія штата Кавказскаго Музея (Сессія IX, засѣданіе 6, 29 но ­ ября 1914 г., стр. 202 — 203. 225) Изданіе сочиненій Сковороды и стоящія въ связи съ нимъ изслѣдованія о немъ (Изв. Отд. рус. яз. и словесности Акад. Наукъ, 1914, кн. 3-я й одбитка, 1915,58 стор.). 226) Открытіе ист.-фил. фак. въ Полтавѣ (рѣчь) „Полт. день”, 2 жовтня 1918 р. 227) Харківська гром. Б-ка, як тип наукової загально-просвітньої обласної б-ки („Книжний Вісник Всенародным Б-ки “ , 1919, No 2, стор. 41 — 57). 228) Всеукраїнська Академія Наук у Київі і її наукова праця. („Наука на Україні”. X., 1922, І, стор. 21 — 30). 229) Науково-дослідча катедра історії України в 1922 р. (там-же, IV, стор. 391-394). 230) Український мандрівний філософ Гр. Сав. Сковорода. Юбілейна промова. X., 1923 р. 231) Те-ж. і по-російськи. Держвидав, 48 стор. Рецензія О. Ковалівського („Черв. Шлях”, 1923, No 6 — 7, стор. 250 — 252). 232) Наукова спадщина М. Ф. Сумцова („Черв. Шлях”, 1923, No 3, стор. 162 — 171). 233) Думки О. О. Потебні про українську народність („Бюлетень ред. ком. для вид. творів Потебні”, стор. 48 — 55). 234) Виникнення Комітету для видання творів О. О. Потебні (з О. В. Ветуховим) „Бюлетень”, стор. З — 8. 235) О. О. Потебня („Червоний Шлях”, 1924, кн. 4 — 5, стор. 143 — 159). 236) Критична бібліотека. Гр. Сав. Сковорода. Український мандрований філософ. Держвидав 1926 р., 397 стор. з портретом і знімками з пам ’ ятників. Рецензії на цю книгу: В. Петров: Теорія нероблення Сковороди („Життя й Революція” 1926, No 4), Пе ­ леха: Теорія праці Сковороди й псевдо-Сковородинська теорія нероблення (там-же, No 8, стор. 55 — 63); Відповідь В. Петрова (там-же, стор. 63 — 67); „Зоря” 1926, No 23). Совре ­ менные Записки, XXIX, Paris, 1926, рец. П. Прокоф ’ єва. Діло, No 249 од 10/Х1 1926 р. Prager Presse No ЗОЇ, од 3/ХІ 1926 р. 237) Привітання од Українського Центр. Бюра Секції Наукових Робітників 9-му Всеукр. З ’ їзду Рад Робітниче-Селянських та Червоноармійських Депутатів (Стеногра ­ фічне звідомлення. X. 1925 р., 158 — 159 стор.) 238) Профессиональные об ’ единения научных работников на Украине („Научный Работник”, 1926 кн. 9-а, X. стор. 72 — 79). 239) Привітання З ’ їзду Рад Харківщини од Україн. Центр. Бюра Секції Наукових Робітників (Бюлетень). ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 159 240) Інститут Т. Шевченка (завдання його, сучасний стан і перспективи дальшого розвитку) — Вісн. Культура і Побут 1927 р. No 10. 241) 3 історії вищої жіночої освіти (Справа Ожигиної). („Архівна Справа”, вип. 2-й — 3-й, X, 1927 р.\ 242) Наукова діяльність Ів. Франка („Україна” 1926, кн. 6, стор. 21 — 42). 243) Т. Шевченко. Сон і Кавказ. З вступною статтею і примітками. 27 р. 244) Т. Шевченко. Єретик. З вступною статтею Филиповича і Багалія. 245) Шевченко і селяни по переказам і істор. дійсності (36. Інст. Т. Шевченка І, друк.). ХІ-й ВІДДІЛ. Замітки й матеріяли з історії Слобідської України. 246) Харьковъ въ XVII в. („Харьк. кал. на 1885-й годъ”). 247) Матеріалы для исторіи колонизаціи и быта степной окраины Московскаго государства (Харьковской, Курской и Воронежской губ.), Изданіе Харьковскаго Ист.- Фил. Общ., Харьковъ 1886 XX, 358 стор.). Рец. на цю книгу пр. В. Б. Антоновича в „Кіевской Старинѣ”, березень 1886 р., стор. 582 — 588; вона дуже докладна. „Сборникъ, каже В. Б. Антонович, принесъ значительный запасъ новаго серьезнаго историч. матеріала”). 248) Три Черкасскія слободы по современному ихъ описанію („К. Стар.” 1887, 6 — 7, стор. 559 — 566). 249) Повѣсть о градѣ Курскѣ („Пам. кн. Курской губ. на 1888-й годъ”). 250) Топографическое описаніе Харьковскаго намѣстничества. Харьковъ 1888, X. 82 стор.) („Харьковскій Сборникъ на 1888 годъ” і окрема відбитка). 251) О необходимости изученія Курской губерніи въ ист.-геогр. отношеніи („Пам. кн. Курской губ. на 1888-й годъ”). 252) Описаніе Слоб. укр. губ. 1802 года („Харьковскій Сборникъ на 1889 годъ”). 253) Отрывки изъ фамильныхъ записокъ Квитокъ („Харьковск. Сборн. на 1889-й годъ”). 254) Описаніе Слоб.-украинск. губ. неизвѣстнаго автора и неизвѣстнаго года (там-же). 255) Матеріалы для исторіи колонизаціи и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерній въ XVI — XVIII ст., т. 2-й. X. 1890, XV — 433 — IV стор.). 256) Челобитная Острогожскихъ старшинъ Екатеринѣ П-й (Сб. Харьк. Ист.-Фил. Общ., Т. 3-й, стр. 312 — 316). 257) Изъ исторіи харьковскихъ эпидемій. Чума 1738 — 1739. („X. Г. Х. “ , 1892, No271). 258) Замѣтки и матеріалы по исторіи Слободской Украины. X. 1893, 176 стор. Рец. Ф. Тітова („Кіев. Стар.” 1894, кн. 3-я, стор. 581 — 583). 259) Автобіографія С. Л. Геевскаго. К. 1894 („Кіевская Старина” 1893, No 7, стор. 375 — 400, No 10-й, стор. 91 — 111; No 12, стор. 427 — 443; 1891, No 4, стор. 26 — 48, No 6, стор. 514 — 534). 260) Матеріалы для исторіи Харьковскаго ун-та, открытые въ архивѣ Министерства Народнаго Просвѣщенія („Записки Харьковскаго у-та “ 1889, т. 1). 261) Сочиненія, письма и бумаги В. Н. Каразина (Изд. Харьков, у-та). X. 1909 ХІХ-|-926 стор. Со вступительной статьей и съ портретами). 262) Обращеніе о присылкѣ матеріаловъ для исторіи г. Харькова. X. 1900, 1 стор.). 263) Рѣчи въ Харьковской Городской Думѣ при избраніи и вступленіи въ долж ­ ность харьковскаго городского головы. X. 1915, 15 стор. 264) Матеріалы для исторіи гор. Харькова въ XVII в. X. 1905, 112 стор. 265) Именной списокъ харьковскаго населенія 1668 года (друкуватиметься в „Ар ­ хівній Справі”). ХП-й ВІДДІЛ. Праці з історії Росії. 266) Записки о Московіи Іоанна Пернштейна и Даніила Фонъ-Бухау X. „Ун. Изв.” 1879, кн. 3-я. 267) Разборъ книги проф. Д. В. Цвѣтаева: „Протестантство и протестанты” („Ист. Вѣсти.” 1890, листопад). ,160 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 268) Стихійныя бѣдствія и борьба съ ними въ Россіи въ старину („Историч. Вѣстникъ” 1892, січень, стор. 177 — 195 і окрема відбитка). 269) Сергѣй Радонежскій и его значеніе въ русской исторіи — рѣчь, сказанная въ память 500-лѣтней годовщины со дня его кончины („Харьк. Губ. Вѣдомости” 1892, No 247 і окрема відбитка). 270) Политическая аллегорія 1772 г. („X. Г. В.” 1898, No 338). 271) Одинъ документъ изъ временъ императ. Николая І („X. Г. В. “ 1896, No 186). 272) Новыя данныя изъ исторіи стараго университетскаго быта (журналъ „Жизнь” 1899, вересень). ХІП-й ВІДДІЛ. Краєзнавство. 273) Каталогъ картографическаго Отдѣла выставки Харьковскаго Археологическаго Съѣзда (Каталогъ выставки Харьк. Арх. Съѣзда. X. 1902, стор. 1 — 23). 274) О картахъ и планахъ украинскихъ городовъ („Труды XIII Археол. Съѣзда”, т. II, стор. 232). 275) Что желательно для русской исторической географіи („Труды VII Археол. Съѣзда”, I, М. 1890, стор. 73). 276) Замѣтка по поводу сообщенія пр. Чечулина о переписяхъ въ Россіи („Тр. VII Арх. Съѣзда”, I, 59, проток.) 277) Волчанскъ и Волчанскій уѣздъ Харьковской губ. („Энциклопед. Словарь Брок ­ гауза и Ефрона”, 13-й півтом, стор. 113 — 114). 278) Зміевъ и Зміевскій уѣзды Харьковской туб. (Там-же, 24-й півтом, стор. 607). 279) Изюмъ и Изюмскій уѣздъ Харьковской губ. (Там-же, півтом 24-й, стор. 833 — 834). 280) Купянскъ уѣздный городъ Харьковской грберніи (Там-же, 33-й півтом, стор. 58 — 59). 281) Лебединъ и Лебединскій уѣздъ Харьковской губ.- (Там-же, 33-й півтом, стор. 418 — 419). 282) Въ защиту Холмщины, какъ украинской земли (окрема брошура). 283) Рядъ путевыхъ очерковъ по Югу Россіи (въ газ. „Харьк. Губ. Вѣд.” 1892 г„ з „Описаніемъ спуска въ шахты”, то-що). 284) Брав участь у складанню й редагуванню поясняльного тексту до мали на ­ ціональностей, що живуть тепер в У.С.Р.Р. (X. 1926 р.). 285) Склав записку для В. Ц. В. К. про ту територію, що повинна одійти до УСРР в звязку з тим, що більшість на ній — українці. 286) Склав історичний начерк колонізації України, за дорученням од секретаря ВЦВК т. Буценка. XIV -й ВІДДІЛ. Рецензії на праці з історії України. 287) Рецензія на „Исторію Сѣверской земли” Голубовського („Кіевская Старина” 1882, кн. 2-а, стор. 405 — 407). 288) Рецензія на 25-ту книгу „Архивъ князя Воронцова” (там-же, кн. 7-а),, стор. 160 — 164). 289) Рецензія на „Остерскій уѣздъ” і на журнал „Кіевская Старина* за 1882 рік (київська газета „Трудъ” 1882 р.). 290) Рецензія на „Слѣды общиннаго землевладѣнія въ лѣвобережной Украинѣ” 1. В. Лучицького („К. Стар.” 1883, кн. 2-а, стор. 409 — 415). 291) Рецензія на „Историческую хронологію Харьковской губерніи” Щелкова; („К. Стар.”, 1883, кн. 2-а, стор. 416 — 417). ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 161 292) Отвѣтъ И. Линниченку („Записки Харьковскаго университета” 1884, кн. 2-я, стр. 305 — 816). 293) Рецензія на „Сборникъ матеріаловъ для исторіи общины и общинныхъ земель в Лѣвобережной Украинѣ XVIII в “ . („К. Стар.” 1884, кн. 9-я, стр. 141 — 148). 294) Рецензії на збірник Чижевського „Старозак лючныя земли” і „Замѣтки и матеріалы о старозаимочномъ землевладѣніи” Гурова і Бродського („Кіев. Стар.” 1884, Кн. 2-я, стр. 305 — 316). 295) Рецензія на „Сборникъ судебныхъ рѣшеній и докум. о старозаимочномъ зем ­ левладѣніи” Гурова і Бродського („Кіев. Стар.” 1884, кн. 8-й, стр. 702 — 708). 296) Рецензія на „Обозр. Рум. опис. Константиновича”, вып. IV („К. Стар.” 1885, кн. 5-я, стр. 149 — 152). 297) Рецензія на „Харьков. Кал. на 1885 годъ” („Кіев. Старина” 1885, кн. 3-я стр. 552 — 558). 298) Сочиненія, матеріалы, статьи и замѣтки, относящіеся къ исторіи Харьков ­ ской губ. Библіографическій очеркъ („Харьк. Кал. на 1886 годъ”). 299) Рецензія на „Воронежскій Край” Вейнберга і „Матеріалы по исторіи Во ­ ронежской и сосѣднихъ губерній” („Кіевская Старина” 1886, червень). 300) Рецензія на „Харьковскій Календарь” і „Сборникъ” за 1887 р. („К. Ста ­ рина” 1887, кн. 3-я, стр. 558 — 561). (За підписом — Д. Чеп-й (Д. Чепурный) — псевдонім). 301) Рецензія на „Кіевскую Старину” („Харьковскія Губернскія Вѣдомости”, 1887, No 297). 302) Рецензія на „Литературу о Харьковской губерніи” Устинова („К. Ста ­ рина”, 1888, IV, стр. 15 — 19). 303) Рецензія на книгу А. С. Лебедева „Брачные разводы” („Кіев. Старина”, 1888, кн. 4-я, стр. 19— 21). 304) Рецензія на „Описаніе Старой Малороссіи” О. М. Лазаревського („Журналъ Министерства Народнаго Просвѣщенія” 1888, кн. 10-я). 305) Лист до редакції з приводу рецензії д. Н. Ч. на книгу — „Очерки изъ исторіи колонизаціи и быта” („Библіографъ”, 1888, No 9 — 10). 306) Бібліографічна замітка про книгу „Источники и пособія для изученія Воронежскаго края” („X. Г. В. “ , 1889). 307) Сочиненія, матеріалы, статьи и замѣтки, относящіеся къ исторіи Слободской Украйны. Вып. 2-й, 1891, відбитка з „Сборника Харьковскаго Историко-Филолог. Общества”). 308) Рецензія на „Акты Москов. Госуд.” („Кіевская Старина”, 1891, кн. 4-я, стр. 171 — 173). 309) Рецензія на „Сборн. Ист. Общ.”, 68 т. („Кіев. Стар., 1891, кн. 6-я, стр. 490 — 499). 310) Рецензія на „Сборникъ историческихъ матеріаловъ, извлеченныхъ изъ Архива собственной е. в. канцеляріи”, вып. 2-й („Кіев. Стар.” 1891, кн. 4-я, стр. 169 — 171). 311) Рецензія на біографію В. Н. Каразина, написанную Абрамовымъ („Кіев. Старина”, 1891, кн. 6-я, стр. 499 — 503). 312) Отвѣтъ г. Старинщику по поводу изданій Харьк. Общ. Грамотности („Рус ­ ская Школа”, 1892). 313) Рецензія на V выпускъ „Каталога Военно-Уч. Архива Гл. Штаба („Кіев. Старина”, 1893, кн. 11-я, стр. 346 — 349). 314) Рецензія на медальныя сочиненія студентовъ о В. Н. Каразинѣ („Зап. Харьк. Универе.”, 1904). 315) Отзывъ о соч. Трифільєва „Очерки изъ исторіи крѣпостного права въ Рос ­ сіи” („Зап. Харьк. У-та” 1906, кн. 2). 316) Рецензія на медальн. сочиненіе В. Барвинскаго на тему „Крестьяне въ Лѣво ­ бережной Малороссіи” („Зап. X. У-та “ 1908, кн. I). 317) Рецензія на медальныя сочиненія о заселеніи Донского края („Зап. Харьк. У-та”, 1910, No 2). Автобіографія Д. I. Б. 11 ,162 Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 318) По поводу выборовъ на каѳедру русской исторіи въ Харьк. У-тѣ. X. 1914 г. (окр. відб. з Зап. Харьк. у-та за 1913 р.) 319) Рецензія на книгу проф. М. І. Яворського. Нарис україно-руської історії” (Книга, 1923, No 2, стор. 48 — 50). 320) Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріялізму. (Критичний огляд книги проф. М. 1. Яворського. Нарис історії України, І, 1923) — Чер ­ воний Шлях 1923, No 9, стор. 145 — 161. 321) 3 приводу антикритики проф. М. І. Яворського (там-же, No 5, стор. 149 — 160). XV ВІДДІЛ. Редагував видання. 322) Подъ редакціей проф. Багалѣя и проф. И. П. Скворцова „Медицинскій фак. Харьков, у-та за первые сто лѣтъ его существованія. X. 1905 — 1906, V — 471 — 314 — XV ст., съ портретами. 323) Подъ редак. Д. И. Багалѣя и М. Г. Халанскаго „Историко-Филологическій фак. Харьков, у-та за 100 лѣтъ его существованія” X. 1908, VIII — 1-1 68+384-|-ХІІ стр., съ портретами. 324) Подъ редак. Д. И. Багалѣя и И. П. Осипова „Физико-математ. фак. за 100 лѣтъ его существованія”. X. 1908, Vl-|-357 -f-248-(-XI стр. съ портретами. 325) Подъ ред. Д. И. Багал ѣя и М. П. Чубинскаго „Юридическій фак. за 100 лѣтъ его существованія”. X. 1908, XII — 309 стр. съ портретами. 326) Подъ редакціей Д. И. Багалѣя „Исторія ученыхъ Обществъ и учебно-вспомо ­ гательныхъ учрежденій Харьковскаго у-та “ (юбілейне видання). 327) Редагував „Записку Совѣта Харьковскаго Университета по вопросу объ условіяхъ, при которыхъ возможно достиженіе нормальнаго теченія университетской жизни”. X. 1897, 31 стр. (Дав головний матеріял). 328) Ред. „Докладъ комиссіи Совѣта Харьков. У-та для отвѣта на вопросы, пред ­ ложенные Мин. Нар. Проев, объ измѣненіи устава 1884 года”. X. 1901 р., 192 стор. (був головним редактором, дав багацько матеріалу для його тексту). 329) Записка о цензурѣ книгъ на малорусскомъ языкѣ. X. 1905, 15 стор. (брав участь в її складанню, головним редактором був М. Ф. Сумцов). 330) Редагував „Історію українського народу” О. Я. Єфименкової. Два вип. X. 1922, X, 165, 207. XV стор. 331 — 334) Редагував 4 частини „Наукового Збірника Харківської дослідної ка- тедри історії української культури”. 1) Частина перша. (X. 1924 р„ 154 стор., 1924 р.) Пам ’ яти М. Ф. Сумцова; 2) Частина друга й третя. X. 1926 р. Пам ’ яти О. О. Потебні, 278 сторінок. Держвидав. З малюнками; 3) Частина четверта. X. 1926 р., 234 стор. Юбі ­ лейне видання. Повстання декабристів на Україні. З портретами й малюнками. 335) Редагував першу книжку „Архівної справи”. Вид. Укрцентрархіву. X. 1925, 176 стор. 336) Ред. Юбіл. вид. Укрцентр. „Рух декабристів на Україні”, X. 1926 р., 184 — 103 стор 337) Редагує серію творів Т. Шевченка, як Директор Інст. Т. Шевченка. XVI ВІДДІЛ. Біографічні дані про Д. І. Багалія. 338) Автобіографія (Біографическій Словарь Венгерова, т. II, СПБ, 1891, стор. 19 — 21). ,339) Коротка біографія в Энциклопедическомъ Словарѣ Брокгауза и Ефрона, 4-й полутомъ, стр. 644, в Нов. Энц. Словарѣ, IV, стр. 614 — 615; в Большой Энциклопедіи, т. 2-й, стр. 385 — 386; в Энцикл. Слов. Граната, т. 4-й, стр. 410 — 411. 340) Автобіографія й бібліографія в книзі „Историко-Филологическій факультетъ Харьковскаго университета”. X. 1908, 334 — 341 стор. ,Бібліографія праць акад. Дм. Йв. Багалія за 50 р. 163 341. „Проф. Д. И. Багалѣй” (Къ двадцатипятилѣтней годовщинѣ учено ­ педагогической дѣятельности). Изд. Харьк. Истор. -Филология. Общества. Харьковъ 1906. I. Предисловіе, стр. 3. II. Д. П. М и л л е р ъ и В. И. С а в в а: „Проф. Д. И. Ба ­ галѣй”, (5 — 9). 1. Краткая біографія. 2. Научная дѣятельность. III. В. Данилевичъ: „Проф. Д. И. Багалѣй (1880 — 1905 гг.) (9 — 13). 1. Краткая біографія 2. Научная дѣятель ­ ность. IV. Е. Рединъ: „Чествованіе Д. И. Багалѣя въ Историко-Филологическомъ Обще ­ ствѣ”, (13 — 30). 1. Адресъ отъ Истор. -Филолог. Общ. и его Педагогич. Отдѣла — Н. Ѳ. Сумцовъ (13 — 15). 2. Адресъ отъ Истор. -Филолог. Факультета. • — В. П. Бузескулъ (15 — 17). 3. Адресъ отъ Харьков. Общ. Библіотеки — О. М. Габель (17 — 18). 4. Привѣтствія отъ разныхъ лицъ и учрежденій, (18 — 24). 5. Отвѣть Д. И. Багалѣя на привѣтствія (24 — 26). 6. Чествованіе Д. И. Багалѣя и проф. М. Ѳ. Сумцова на вечерѣ, устроенномъ въ ихъ честь у декана фак. проф. В. П. Бузескула (27). 7. Привѣтствія юбилярамъ отъ разныхъ профессоровъ (27 — 30). 342. „Профессоръ Дмитрій Ивановичъ Багалѣ Къ тридцатилѣтней годовщинѣ его учено-педагогической дѣятельности (1880 — 1910 гг.) “ Изд. Харьк. Ист.-Филол. Общества. Харьковъ 1912 г. I. „Проф. Д. И. Багалѣй” Стр. (1 — 13). 1. Краткая біографія (1 — 7). 2. Научная дѣятельность. 3. Библіографія научныхъ трудовъ и изданій Д. I. Багалѣя (7 — 13). II. Чествованіе Д. И. Багалѣя въ Историко-Филологическомъ Обществѣ (14 — 34). 1. Рѣчь Предсѣдателя Общ. проф. Н. О. Сумцова (14 — 17). 2. Рѣчь Проректора Университета I. В. Нетушила (17 — 19). 3. Привѣтствіе отъ Правленія Университета, которое прочиталъ проф. Левитскій (19 — 21). 4. Привѣтствія отъ разныхъ лицъ и учрежденій (21 — 30). 5. Отвѣтная рѣчь Д. И. Багалѣя (30 — 33). 6. Другое засѣданіе Истор -Филолог. Обще ­ ства, посвященное чествованію Д. И. Багалѣя (33 — 34). III. В. I. Савва: „Общій обзоръ ученой дѣятельности Д. И. Багалѣя” (31- — 37). IV. Д. II. Миллеръ: „Д. И. Багалѣй и Слободская Украина” (37 — 42). V. В. А. Б а р в и н с к і й: „Труды Д. И. Багалѣя по исторіи Малороссіи” (42 — 47). VI. В. I. Веретенниковъ: „Труды Д. И. Багалѣя въ области изученія обще-русской исторіи” (47 — 50). VII. Є. М. Ивановъ: „Д. И. Ба ­ галѣй и Харьковскій Историческій Архивъ (50 — 55). VIII. К. И. Ру би нс кій: „Зна ­ ченіе Д. И. Багалѣя въ исторіи библіотечнаго дѣла (55–62). IX. И. А. Бродовичъ: „За ­ боты Д. И. Багалѣя объ учебно-вспомогательныхъ учрежденіяхъ Харьковскаго Универси ­ тета” (62- 69). X. Отвѣтъ Д. И. Багалѣя (69 — 72). XI. Прибавленіе: „Привѣтственныя телеграммы и письма, полученныя Обществомъ” (73 — 82). 343. Біографія й бібліографія наукових праць з приводу виборів в дійсні члени Української Академії Наук у Київі в 1-му томі „Записок Історично-Філологічного Від ­ ділу Укр. Акад. Наук”. К. 1919, стор. ХІХ-ХХХШ. 344. Автобіографія і бібліографія праць в Ювілейному Збірникові Української Академії Наук. No 51. К. 1927 р., стор. 163 (і окремо). Друкується. 345. Начерк історії України на соціяльно-економічному ґрунті. Т, 1-й. Доба нату ­ рального господарства. З мапами і малюнками (Вид. ДВУ).