В СЕУКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК Зб ірник Історично-Філологічного Відділу ALLUKRAINl S CHE ACADEMIE DER WISSENSCHAFTEN Sammlung der Historisch-Philologischen Abteilung ЗБІРНИК ПРАЦЬ ЄВРЕЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНО-АРХЕОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ Том II (Під головуванням акад. А. Е. КРИМСЬКОГО) SAMMLUNG DER ARBEITEN DER JÜDISCHEN HISTORISCH-ARCHÄOGRAPHISCHEN KOMMISSION 11. Band (Unter der Leitung v. А. E. Krymsky, Mitglied der Akademie) У Київі — 1929 No 73. II ,В С Е У К Р А Ї Н С Ь К А АКАДЕМІЯ НАУК ALLUKRAINISCHE AKADEMIE DER WISSENSCHAFTEN Збірник Історично-Філологічного Відділу No 73. II Sammlung der Historisch-Philologischen Abteilung ЗБІРНИК ПРАЦЬ ЄВРЕЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНО-АРХЕОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ Том II (під головуванням акад. А. Е. КРИМСЬКОГО) SAMMLUNG DER ARBEITEN DER JÜDISCHEN HISTORISCH-ARCHÄOG RAPHISCHEN KOMMISSION II . Band ( u nter der Leitung v. А. E. Krymski, Mitglied der Akademie) У K И Ї В I З друкарні Всеукраїнської Академії Наук 1929 ,Бібліографічний опис цього видання вмі щено в „Літопису Українського Друку – , „Карт ковому репертуарі – та инпіих покажчиках Української Книжкової Палати. Дозволяється випустити в світ. Неодмінний Секретар Академії Наук, акад. О. Корчак-Чепурківський. Цю книжку розпочато друком перед тим. Як Н. К. О. У. С. Р. Р. видав наказа про обов’язкове запровадження нового правопису. Київський Окрліт No 232. 1929 р. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук Київ, Печерське (Цитадели, 9). Зам. No 687. — 1200 прим. (27 арк.). ,ВІД РЕДАКЦІЇ. До цього другого Збірника Єврейської Історичної Ко місії Всеукраїнської Академії Наук увійшли переважно допо віді членів Комісії, зачитані в скороченому вигляді на її за сіданнях. Ці доповіді здебільшого являють собою обробку матеріялів XVIII й XIX в. з Київського Центрального Архіву ім. Антоновича й торкаються, найбільше, історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі. До того значну частину допо- відів присвячено економічному життю євреїв та їхній ролі в економічному розвиткові кол. „Південно-Західнього краю”. Укладаючи цього збірника, Комісія, згідно з своїми завдан нями, мала на увазі, насамперед, висвітлювати минулу істо рію євреїв на Україні. Усі статті Збірника на прикладі єврейського народу доводять, що національної проблеми вза галі не можна розвязати на основах політики старого ре жиму. Принцип російської великодержавности, недовіра й пі дозріле ставлення до инших національностей, зокрема анти семітські тенденції влади що-до євреїв, — могли призвести тільки до пригнічення, могли тільки гальмувати й розвиток цих національностей і зростання цілої країни. На таких осно вах національної політики не могло бути позитивних наслідків навіть із таких, по суті, путящих заходів, як переселення євреїв на землю або навернення єврейської маси до про дуктивної праці… Через правдиве висвітлення минулого єврей ського народу, на думку Комісії, найкраще доводиться й друге актуальне завдання теперішнього моменту — боротьба проти антисемітських настроїв, бо коріння їх лежить, між иншим, і в недостатньому обізнанні з становищем єврейських мас у минулому. ,ПРОФ. П. КУДРЯВЦЕВ. Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка. Іван Франко все своє життя (1856 — 1916) прожив у країні, де живуть українці вкупі з євреями; у своїх творах, як він сам казав, Франко намагавсь показати „дійсних людей, котрих” він коли-небудь „знав, дійсні факти, на які дивився, або про котрі чув від свідків 11 , намагався змалювати „крайобрази тих закутків * * 1 рідного „краю, котрі ** він, „як то кажуть, переміряв власними ногами ** ’ ); тому не дивно, що поруч з галицькими українцями він змальовує і євреїв. Мені навіть важко пригадати ще кого-небудь з українських письмен ників, хто в своїх творах приділяв-би так багато уваги євреям, як то ми бачимо в творах Франкових. Франко був не тільки белетри стом, він був і поетом, і літературним критиком, і вченим, і публі цистом; хоч-би в якій із цих галузів він працював, скрізь він приді ляє багато уваги євреям. Коли ми до цього ще додамо, що Франко був людиною з загостреним почуттям соціяльної справедливости й з хоч не досить послідовно переведеним і не скрізь погодженим, але все-ж-таки виразно соціялістичним світоглядом, то ми зрозуміємо всю вагу теми, що їй ми присвятили цей нарис. *) Див. нижчезазначений Франків збірник, crop. 25. Євр. эб., II. На жаль, я не мав змоги опрацювати це питання так, як-би хтів. Франко писав багато і свої твори друкував у різноманітних часопи сах. Ми подибуємо їх не тільки в галицьких виданнях, а й у київ ських, харківських, петербурзьких, польських, болгарських, німець ких. А втім ми не маємо не тільки повної збірки його творів, ба навіть і повної їх бібліографії. Як відомо, „Спис творів Івана Франка ** , що його склав М. Па в лик (Львів, 1898), обіймає тільки „перше 25-літє його літературної діяльности ** (1874 — 1898 рр.); „Спис ** , що його уложив Володимир Дорошенко („Матеріяли до укр. бібліогра фії”, т. IV, вип. І, ч. 1 — 2044), містить у собі 1) „красне письменство ** та 2) „критику й публіцистикубібліографія, подана в Франко вому збірникові (за загальною редакцією І. Л а к и з и, П. Ф и л и no- fl и ч а та П. К и я н и ц і), має 1) „статті літературні, критику й рецензії ** та 2) „статті публіцистичні й популярно-наукові ** . За таких умов, дещо з Франкової продукції в галузі цікавого мені питання не могло не 1 ,2 Гіроф. 11. Кудрявцев пройти по-за моєю увагою; та й те, що так чи инакше взято на увагу, далеко не все я мав під руками за час моєї праці. Я використав тільки те, що дістав у київських бібліотеках. Отже можливо, що дальші досліди дали-б авторові змогу чимало дечого додати, а де- в-чім і вдосконалити свою працю; але звязаний певним строком і пам ’ ятаючи, що ars longa, vita brevis, надто життя людини, що має 60 років, якій навряд чи пощастить уже побувати за кордоном і здо бути додаткові матеріяли для цієї праці, автор зважився здати до друку свойого нариса, в якому він є вигляді, сподіваючись, що цією першою розробкою ще необслідуваної царини він скерує на неї увагу дальших дослідників і до деякої міри їхню працю полегшить. І. Насамперед відзначимо, що Франко надзвичайно цікавивсь сту діями над історією давнього (так званого біблійного) єврейства й головного джерела його Біблії. Зацікавлення це починається в нього ще з школярських років. Безперечно, тут знати ті традиції, в яких він виховувавсь удома й у школі, до цього-ж спричинилося те ху дожнє вражіння, що завсіди справляють деякі пам ’ ятки давньо-єврей ської письменности, про що свідчать спроби їх перекладів та наслі дування в усіх літературах. „Гомер, Софокль і Таціт, читані в гімна зії, — згадує Франко в своїй автобіографії, що її він подає проф. Дра- гомансиу в листі з 26-го квітня 1890 р., — зробили на мене сильне вражінє, а так само і біблія, котру я читав почасти в старослав ’ ян- ськім, а почасти в польськім тексті, і я почав дещо перекладувати з тих авторів”. Між иншими переклав він тоді „значну частину Нова, кілі ” , глав Ісаїї”, а також — додамо (це здасться нам надалі) — „два пері, акти Уріеля Акости Гуцкова” ‘ ). Потім разом із тим, як зростали йс о наукові інтереси й наукова діяльність, зацікавлення студіями над пам ’ ятками давньо-єврейської письменности поши рюється й зміцнюється, маючи певний грунт у загальному харак тері Франкової наукової діяльности, що була органічною частиною всього його життьового подвигу. *) Матеріяли для культури, і громад, історії Зах. України, т. І. Листування І. Франка і М. Драг оманова. У Київ! 1928. Збірник Істор.-Філол. Відділу No52, crop. 323 (лист No 194). Порів. таке місце з Франкового оповідання „Гірчичне зерно”, що є уривок авторових „споминів” про його гімназіяльні роки: „Мене вже в гімназії тягло на Схід. Я читав у церковнім тексті і в німецькім перекладі святе письмо, любу вався пророками і переклав віршами цілого Іова. Заставши мене раз при тій роботі, Лімбах” (батько одного з шкільних товаришів Франка) „велів прочитати собі те, що лежало написане. Я прочитав. Ftir die Katz! промовив він коротко. — Чого вам там шукати в жидів? І хіба ви здібні зрозуміти їх почуття та передати їх як слід? А хоч-би були здібні, то питайте самі себе: на що придалось-би це? Кому це потрібне? Хіба це Тепер цікавить кого, чим цікавилися ті люди перед тисячома літ” Ми знаємо, що доводи Лімбаха не переконали молодого Франка, й через все життя лишився він вірним тим інтересам, що прокинулися в ньому за ранніх юнацьких років. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка З Як відомо, Франкова діяльність, надто до кінця 90-х років, позна чалася виключною широтою й дуже великою розкиданістю, — проте ніколи вона не була випадковим накопиченням різноманітного мате- ріялу, що-б його частини не були звязані одна з одною. Бо був об ’ єкт, до якого прагнули всі думки Франкові й усі подихи його чутливого серця: за такий об ’ єкт був його рідний народ, галицькі українці-русини, а саме ті з них, що заробляли собі нужденний хліб „в поті чола “ , а втіхи й полегкости шукали в чарці горілки, що знесилювались під надмірним тягарем економічного визиску, який замінив тоді панщину. Франко болісно відчував їхні безмежні муки й радів їхніми радощами, що так скупо припадали на їхню долю, і невпинно працював, щоб розвязати питання: як вивести їх із при гнобленого становища на широкий шлях здорової праці й щасливого життя. Він мав повне право сказати про себе те, що в його поемі „Мойсей “ говорить герой поеми, вдаючись до свойого рідного народу: Я-ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незломнім завзяттю * ). Франка можна назвати народовцем у прямому й точному розу мінні цього слова. Саме тут треба шукати стимулів усієї його діяльности, хоч-би якої ділянки життя вона торкалася; в цьому, між иншим, полягає джерело його живого невмирущого зацікавлення історією давнього єврейства та найголовнішим джерело: цієї істо рії — Біблією. І насамперед, уважаючи, що неуцтво є одна з голов них причин безпорадности народніх мас в обстоюванні своїх прав та економічних інтересів і високо ставлячи значіння освіти в боротьбі з цією безпорадністю, Франко мав за свій обоь’ ‘уок боротися з темнотою, що оповивала народ, поширюючи серед } »ого висновки сучасної науки. Франко, як і його навчитель проф. Драгоманів, був типовий „просвітитель”. Зокрема, обидва вони вважали за велике лихо народнього життя релігійні забобони, що віддавали народ на волю таких людей і установ, які вміли користуватися з народніх забобонів у своїх інтересах. Щоб допомогти розвіяти релігійні забо бони, треба поширити наукові погляди на походження релігії, най ближче, христіянства, а це й собі вимагає обізнання з походженням тих пам ’ яток релігійного письменства, з яких та чи инша релігія черпає свою науку. Що-до христіянства, то такого значіння набирає справа про походження Мусієвого П ’ ятикнижжя та Євангелій. „На ука про жидівсько-христіянську віру, можна сказать, сконцентрува лась коло питання про зріст Пентатевха й Євангелій”, — читаємо в одному з листів проф. Драгоманова до Ів. Франка 2 ). І Драгоманів не перестає в своїх листах до Франка довбати одно: треба популя ризувати висновки сучасної біблійної науки, зосібна тому, що „в Росії про це нічого не вільно писати й по московському. Через те такі ’ ) Порівн. акад. С. Єфремов, Іван Франко, Вид. 2. .Слово”, 1926 р., стор. 219, а ) Листування 1. Фр. і м. Драгоман., стор. 245. ,4 Проф. П. Кудрявцев речі будуть там читати, як новину, котру перше понесе туди слово українське” ‘). Але павчителеві не треба було витрачати багато сили на те, щоб схилити учня па свій бік: насіння падало на грунт сприйнятливий, та ще й давно й добре наготований. Задумавши від 1881-го року новий часопис белетристично-науко вого змісту під заголовком „Світ”, Франко пропонує Драгоманову написати для цього видання біографію Гоголя, або краще — популярну монографію про Гоголя 2 ). У відповідь на цю пропозицію Драгоманів пише Франкові: „з Гоголем не знаю, як і бути- — Далеко охотніше я-б почав писати історичні листи, з котрих для першого — про состав т. зв. Мусієвих книг — я останніми часами набрав вже матеріял. В мене думка така, щоб показати еволюцію в жидівській вірі, а потім в христіянстві, — то-б була еволюція релігії — Перші статті-б заво рушили Ваших семінаристів. А Гоголь — trituni pertrituin, та про його й не розкажеш тому, хто не читав його” 😐 ). Франко не загаявся від повісти Драгоманову, що „намір” його „писати історичні листи про еволюцію релігії– дуже– радує” Франка та його співробітників’), і з цього часу, себ-то з 1881-го року, й до 1895-го року, себ-то до кінця днів Драгоманова, у листуванні цих двох українських „про світителів” непереривним ланцюгом іде обмін міркуваннями й відо мостями в справі популяризування висновків новітньої науки про походження пам ’ яток давнього єврейського письменства та про походження христіянства 5 ). Кореспонденти обмірковують план за повзяття, що вони задумали, розподіляють поміж собою роботу — Драгоманів дає Франкові вказівки на літературу цієї справи, Франко повідомляє Драгоманова про хід свого вивчення та про видавничу діяльність у цій царині. В листі з 16 січня 1883 р. Франко викладає той план, що за ним він хотів-би складати „оповідання з Письма Святого”: „я гадав-би, — пише він, — подавати наперед важніші уступи з тексту, далі критику, і то, як можна, досить обширно. І так н. пр. Пятикнижє я думав-би виложити в 10 книжочках в такім порядку: 1) Що таке Письмо Святе (дискусію о автентичності і історії Біблії), 2) О сотворенню світа, 3) перші люде, 4) перша родина і громада, 5) потопа світа, 6) змішання язиків, 7) патріярхи, 8) Мойсей і вихід з Єгипту, 9 і 10) жидівський закон” 6 ), а в листі 6 грудня 1884 року сповіщає, що „за проводом європейських учених” він бажав-би „крок за кроком перейти ціле Письмо Св. “ , причім — пояснює він — „сама політика ту наказує почати від Старого Завіту, котрого міти вже й між простим народом починають братись не зовсім дословно ‘) Ibid., стор. 236. ’ ) Ibid., стор. 23 24. ») Ibid., стор. 24-25. ‘ ) Ibid., стор. 26. ‘■) Зазначаю NoNo тих листів, що в них мова мовиться про це: 18, 19, 21, 24, 25, 27, 32, 47, 48, 50, 57, 62, 70, 71, 106, 107, 108, 109, 132, 133, 137, 138, 142, 143, 144, 145, 148, 172, 176, 183, 186, 191, 192, 193, 194, 206. 220, 252. 294, 335, 343. ibid, стор. 41. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 5 на віру, бо вдарити відразу на Євангелія, то значило-би може й по псувати справу. А так помаленьку можна буде переходити одну за другою ветхозавітну книгу, не чіпаючи ніби христіянства, але тим сильніше впоюючи скептицизм, критичний погляд, так що опісля й з Новим Завітом легко піде” ‘). Як бачимо, Франко, що взагалі мав нахил захоплюватися, з за палом узявся вивчати ту царину, про яку листувався з Драгомано- вим, і замість перекладати науково-популярні трактати французького вченого Моріса Верна, що той популяризував висновки су часної йому біблійної науки, головне відомого бібліолога Едварда Рейса, сам поривався складати такі трактати: „Я з свого боку, — пише він до Драгоманова в одному з листів 1885 р. , — дуже радо взявся-б за популяризацію Рейса і загалом здобутків біблійної кри тики” 2 ). Отже Драгоманову не раз доводилося стримувати горли- вість свойого молодшого кореспондента, але не стільки через те, що він беріг його час і сили, а саме через те, що побоювався, як-би справа не затягнулася: „переклади коротеньких статей, як напр. М. Vernes” — „це синиця в руках, а до того ще й така, що не шко дить і журавлеві в небі” 3 4 * * ). ‘) Ibid., стор. 99. *) ibid., стор. 112. пор., стор. 99, 223. ’ ) Ibid., стор. 101, а також 97, 137. 4 ) Вислів Драгоманова в листі ч. 24 (ibid., стор. 39). Чит. у проф. Рибіиського вст. .Библейская ветхозавѣтная критика” (Труды Кіевск. Дух. Академіи за 1908 г. і окремими відбитками), про Кюнена й узагалі про .Библейскую критику въ Голландіи” — в ст. проф. Лейденск. ун-ту Фр. Пейпера (Христ. Чтеніе). •) Проф. Р и б і н с ь к и й, о. с., стор. 33 — 34 (в окремій відбитці). ’ ) Листування, стор. 97, 137, 235. Що-ж було для Драгоманова, а слідом за ним і для Франка за, джерело їхньої „біблійної мудрости”? ‘). Ті роки, що на них припадає листування Драгоманова з Фран ком, в історії західньо-европейської науки позначилися зростанням того напрямку в історії давнього єврейського народу, який розпо чав Граф і продовжував Едвард Рейс і який мав у ті часи таких видатних представників, як Штаде, Вельгавзен, Кюнен та ин. ь ). Го ловним висновком, якого дійшла біблійна критика в особі цих уче них, є теза, що „закон Мусіїв був не початком біблійної історії, а її кінцем і здобутком. Тому П ’ ятикнижжя Мусієве, що містить у собі закони Мусієві, визнається за твір, складений по Вавилон ському полоні за часів Ездри з окремих невеличких збірників зако нів і історичних оповідань, що належать різним людям — і різним епохам” ®). Наші кореспонденти черпали свою „біблійну мудрість” із цього саме джерела. Вони високо цінували праці Вельгавзена й Кюнена. Обох їх рекомендував Франкові Драгоманів 7 ). Франко, обізнавшися з працями Вельгавзена, складає плана — дати в україн- ,(j Проф. Il Кудрявцев ськім перекладі, між иншим, цього автора „історію жидів 1 ) (коро теньку й дуже гарно написану) і єго-ж огляд критичної роботи над Пептатевхом (введене до перекладу Бліка)” 1 2 ). Окрім того, Франко користується такими працями з історії давніх євреїв та їх пись менности (називаю тут значніші з них): В. Stade, Geschichte des Vol- kes Israel; Schrader, Keilinschriften mid das alte Testament 3 * ); M. D u li ke r, Geschichte des Alterthums, „перші томи, де добре, хоч і по шмат кам, розказана, жидівська історія 01 ); Zittel, ,.Bibelkunde “ та „Ent- stehiing der Bibel ” („Ціттелеві книжочки — дуже інтересні: це під ручники здобутків біблійної критики, з котрих один призначений для протестантської молодіжи народних шкіл, а другий, обширні- ший, для середних шкіл” : ’ ); проф. Тіле історія релігій 0 ) та инш. Не гребував Франко й книгами „попівського походження 0 , аби тільки знайти в них потрібні йому відомості в точній і правдивій передачі. „У мене в руках тепер, пише він до Драгоманова II. XII. 85, — книжка аббе Vigo її гоп х про біблію, попівська дуже, але дає доволі багато цікавого матеріялу і на вступі історичний огляд ра ціоналістичної німецької критики з обширними виписками, особливо з Штрауса 1 * 7 ). Але за головного керівника Франкові в цій царині та за.невичерпане джерело, з якого він брав потрібні відомості, була багатотомна праця проф. Едварда Рейса (Reuss), що йшов слідом Графа, Вельгавзенового попередника, під заголовком: „Біб лія. Новий переклад з введеними і поясненими Ед. Рейса, проф. університету штрасбурзького. Т. т. 1 — 18. 1874 — 1881″. „У Рейса, на думку проф. Драгоманова, не тільки перевод найраціональні- щий, а й коментар і історій кожної книги. І як-би його Біблію запустити між семінаристів — додає він, — то була-б ціла рево люція” н ). Треба сказати, що, коли вийшли праці Вельгавзена, Штаде й инш. учених цього напрямку, то монументальна праця Рейса чи малою мірою втратила те значіння, що мала раніше, але Франко цінував Рейса дуже високо й, коли йому потрібні були довідки з історії давньої єврейської письменности, він удававсь по них до Рей сових праць. У листі з 6. XI. 87 Франко сповіщає Драгоманова, що в „1 Іауково-літерат. бібліотеці” він має дати переклад з Рейса, а саме тексту й аналізи перших 13 розділів Genesis ’ a, і при цьому додає, що ці розділи у Рейса „трактуються віддільно і дуже цікаво. Жаль тільки, що в сно м обширнім коментарії до сих глав Рейс став так stride на становищі жидівськім і екзегетичнім, що й не пробував кинути погляду на міфи космогонічні і етнографічні других близь- 1 ) Мабуть, він має на увазі W с 11 h a u s е if a Jsraelitisclie mid Judische Geschichte. ‘О Листування, стор. 232. •) Ibid., стор. 119 — 120, 100. ‘) Ibid., ст. 39 (лист Драгоманова з 27. XII. 82. ‘ ’ ) Ibid., стор. 110 (лист Фран ків з 11. XII. 85) йорів, стор. 119. “) Ibid., стор, 232. Уривки лекцій проф. Тіле з історії релігій друкувалися в Христ. Чтеніи за 1907 р. ’ ) Ibid., стор. 1-Ю. ‘) Ibid., стор. 39. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 7 ких народів” ‘). Опісля, видаючи старозаповітні апокрифи, зібрані з рукописів українсько-руських, Франко наводить довідки про ті форми, в яких „мали Біблію жиди, як палестинські, так і погречені, що жили в Єгипті, і про ті ветхозавітні апокрифи, що їми користувалися хри- стіяни перших століть”, і тут він користується, насамперед, працями Рейса з „історій Священних Писаній” „Старого й Нового Завіту” 2 ). Найближчим здобутком заглиблення Франка в сучасну йому літературу з історії давніх євреїв і їх письменности була популяри зація тих висновків, яких дійшла ця література, в „Літературно-на уковій бібліотеці”, що видавалася під редагуванням Франка. Проте, власних праць Франка в цій царині у складі бібліотеки ми не зна ходимо. Хоч як він поривався сам популяризувати Рейса, все-ж кі- нець-кінцем мусів поступитися перед домаганнями Драгоманова й обмежитися виданням в українському перекладі невеликих праць французького вченого Моріса Верна, невтомного популяриза тора тих висновків, яких дійшла біблійна наука в особі Рейса, Вель- гавзена, Кюнена й инших учених цього напрямку 3 ). Драгоманів високо цінував М. Верна, як популяризатора. Його статті „мають вартість, бо писав їх хоч популярно, та все таки спе- ціяліст. Для маси публіки поки що й того доволі, а хто зацікавиться, той візьме сам Prolegomena Вельгавзена або Рейса чи Кюнена — По дати повні переклади таких діл Ваша бібліотека не зможе, а зробити з них резюме навряд хто у Вас ліпше зможе, ніж Берн” ‘). І ми бачимо, що в складі Бібліотеки вийшло декілька праць М. Верна; напр., у 5-й книжці надруковано статтю Верна про науку теологічну в Західній Европі (Львів, 1890), а в ІІ-й„ Основи критики біблійної” (Львів, 1891). Франко вивчив історію давніх євреїв і староєврейського пись менства не тільки з метою просвітництва. В характері його власних наукових дослідів було дещо, що скеровувало його наукову увагу в ту саму сторону. Кревно звязаний з народом, з якого сам вийшов, Франко ставив своїм завданням вивчення „духовного розвою, віру вань, світогляду і духовних течій” рідного народу 5 ), а для цього го ловний матеріял дають пам ’ ятки народньої творчости. Фольклорний матеріял став у центрі його уваги. Ще з шкільної пави почав він записувати народні пісні, а потім усеньке життя збирав, упоряд ковував, видавав і пояснював народні пісні легенди, апокрифи, при казки, а так само пам ’ ятки, що живили народню творчість. Як справж ній учений, він не тільки розглядав те, що лежить зверху, а на магався дібратися до глибоко захованих джерел, звідки беруть по- ’ ) Ibid., стор. 244. ’ ) Див. Пам ’ ятки укр.-руськ. мови й літератури т. І. Апо крифи і легенди з укр. ркпсів. Зібрав, упорядкував і пояснив др. Ів. Франко. Т. І. Апокрифи старозавітні. У Львові, 1896. Передмова. III. Становище апокрифів у старій христіянській церкві. Цитуються Ed. R е її s s ’ a Geschichte der heiligen Schriften Alten Testaments і Gcsch. der h. Schriften Netien Testaments. ’ ) Ibid., стор. 39. ‘ ) Ibid., стор. 235. ‘) Див. Франка «Студії на полі карпато-руського пись менства XVII XVIII в. “ . У Записках Наук. Т-ва ім. Шевченка, т. XL1 (1901, ПІ). ,Проф И. Кулрявцев 8 чаток мотиви й сюжети, почасти й способи, що характеризують творчість рідного йому народу. Ці шукання поставили перед Фран ком потребу порівнювати пам ’ ятки української творчости з літера турними пам ’ ятками инших народів, а ставши на цей шлях, він неминуче мусів зайти далеко на Схід, а Схід, як ми знаємо, притя гував його до себе ще з дитинства ’ ). Так став він віч-на-віч з лі тературними пам ’ ятками стародавніх східніх народів, насамперед і найголовніше, євреїв. Там він намацував нитки літературної тра диції, що в свойому дальшому розвиткові через віки й країни по вертали його до творчости рідного народу. „Знаємо тепер, — пише він, -що велика часть того, що сьогодні оповідають на берегах Дніпра чи в Нормандії, Італії та на Кавказі, це занесене, запози чене, інтернаціональне добро, а що вірніше виплоди духової праці, що столітями інтензивно йшла в прастарих культурних центрах, таких, як Єгипет, Вавилон, Індія, Греція, Рим, Юдея й т. и. Нема сумніву, що разом із змістом вироблялася і переходила з краю в край і від народа до народа також форма. Пригадаймо наївний, повний пезвязаних реченів, повторень та паралелізмів стиль наших байок та казок, і ми навіть без довгих міркувань відчуємо, що це стиль старого Орієнту — Зміст старих італійських новель у значній части також запозичений зі сходу, від арабів та жидів” а ). Звідси виходить, що 1) „порівняне історико-літературне трактований пред мету” — цс є conditio sine qua non вивчення пам ’ яток української народньої творчости 😐 ) та 2) що таке трактування предмету вводить у коло порівняльного вивчення й пам ’ ятки давньо-єврейського пись менства. Коли тепер ми пригадаємо, що сами пам ’ ятки народньої твор чости захоплювали Франка, як вислів вірувань, світогляду і духо вих течій народу, то ті мотиви, що змушували Франка заглиблю ватися в „найдавнішу історію жидів”, стануть перед нами ще з більшою силою: аджеж та історія „нерозривно звязана з еволю цією того круга релігійних вірувань І культу, що в формах моза- їзму, христіянства й ісляму запанував у цілій, можна сказати, поло вині культурного світу “ 4 ). Ось через що й Франко ніколи не пере ставав цікавитися історією давніх євреїв та їх письменством. Він стежить за літературою предмету, інформує читачів Літ.- Наук. Віст- ника про те, що на конгресі орієнталістів у Парижі 6-го вересня 1898 р. „в семітській секції промовляв парижський проф. Ґалєві про теперішній стан біблійної критики, а Ґвіді, Гаупт і Міллєр про потребу критичного видання Талмуда” ь ), вітає пропозицію німецького наук, т-ва „Zur Forderung der Wissenscliaft des Judenthums” Дин. шипе, стор. 2 ‘■’j Франко, Bel parlar gentile — Літср.-Наук. Вісти., 1906, No 2. стор. 295. ’ ) Дни. статтю, що її зазначено в прим. 5-й до стор. 7. *) Франко, Ноні досліди над найдавнішою історією жидів — Зап. Наук. Т-ва ім. ІІІевч., т. XLII ( 1901, IV), Наук, хроніка, стор. 1. •) Л.-Н. В., 1898, кн. 1. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 9 „видати простору енциклопедію, що мала-б дати образ розвою жи дівської нації і її впливу на культурний та історичний розвій людства” ‘), увіходить у зносини з ученими євреями в справах що-до давнього єврейства, — нарешті, дає низку статтів, що орієнтують у сучасній науковій літературі з історії давніх євреїв. Найзначнішу з цих статтів оце тільки-но процитовано. Вона міститься в ІѴ-ій кн. Записок Наук, т-ва ім. Шевч. за 1901 р. Окрім прямого свойого призначення, стаття цікава з боку методологічного: її написано тоді, як Франко цілком володів методами наукового дослідження літера турних пам ’ яток і тому у власному науковому досвіді мав критерії для того, щоб міркувати про методу й наслідки дослідів над пам ’ ят ками давньо-єврейського письменства. „До кінця ХѴ1П в. — читаємо у Франка — одиноким жерелом” для вивчення „найдавнішої історії” єврейського народу „були старі гебрейські писання, звісні під збірною назвою Біблії Старого Запо віту. Більше тисячі літ цивілізована людськість привикла дивитися на історію жидів тими очима, якими дивились на неї автори й ре дактори тих писань, або радше, як пізніші їх жидівські й христіянські коментатори”, що для них Біблія була „в першій лінії” не „історичними жерелами”, а основою „релігійного навчання, культу, догм”, що не підлягає критиці. Принцип „боговітхнености” забезпечував „правди вість і автентичність тих книг”. З кінця ХѴП1 в. становище змінилося: розпочалося вивчення пам ’ яток давньо-єврейського письменства, й пішло воно „двома від рубними дорогами”: „одна з них, це були студії над самим текстом старогебрейських книг, ведені чим раз більше методично і з що-раз инших вихідних точок; друга — це було шукання паралельних доку ментів старо-жидівської історії при помочи археологічних розкопок, отже річевих пам ’ яток давнього побуту, будівель, написів, свідоцтв посторонніх народів і т. и. Одним і другим шляхом наука дійшла до дуже важних відкрить, які кидають зовсім нове і несподіване світло на первопочини старожидівської історії”. Початок „критичних студій” над „старо-жидівськими історичними книгами” Франко відносить до року 1753-го, коли „французький лі кар Астрюк зробив спостереження, що в буцім-то найстарших жидівських книгах, у т. зв. Мойсеевім П ’ ятикнижю, а також у книзі Ісуса Навина, находяться уступи, де ім ’ я Бога передається буквами j — w — h, значить словом, яке незвісно, як звучало, правдоподібно Jahweh або Jaheweh, а обік них инші уступи, де назва Бога пере дається словом Elohim”. Астрюк, а за ним і инші здогадувалися, що ця неодностайність не випадкова, а має своє джерело в тім, що те перішнє П ’ ятикнижжя чи властиво Шостикнижжя — не що инше, як „компіляція з двох старших жерел, із яких одно названо Ягвістом, а друге Елогістом”. ‘) Ibid., 1904, кн. II, стор. 119. ,10 Ироф. П. Кудрявцев Далі, мало не мікроскопічні досліди вчених, інспірованих Астрю- ковим відкриттям, привели до цілої низки висновків, що в корені перебудували традиційну історію давньо-єврейського письменства. Головний з цих висновків такий: „П ’ ятикнижє, таке, як тепер, не могло бути ділом одного чоловіка, а тим більше ділом Мойсея, не могло повстати в самім зараню історичного розвою жидівської нації, але було результатом і зеркалом того розвою, і що, говорячи про жерела, з яких зложене було П ’ ятикнижє, треба виділити окремо законодатні партії Второзаконня і Левітів, яко твори пізні, яких дату можемо означити більш або менш докладно” (в усякім разі „по по вороті жидів із Вавилона”); кінець-кінцем, „сам факт втягнена тих творі * ! у П ’ ятикнижє змушує нас приймати для нього кількох редак торів, із яких одним без сумніву був Ездра”. Такі самі досліди пере ведено й над власне історичними книгами старозаповітної Біблії, і вони привели до таких самих висновків. Коли так, то повстає питання: „що думати про історичну вар тість тих творів” та „як уявляти собі первісну історію жидівського народу?” Питання вирішується залежно від того, як хто дивиться на по ходження в пам ’ ятках давньо-єврейського письменства частин, непо- годжених одна з одною. В цьому питанні виникло декілька різних теорій. 1)Теорія глосаторів „ріжні недорічности, неконсеквенції”, граматичні відскоки, силувані ідентифікації й т. инш. пояснює „до писками принагідних читачів, робленими на марґінесах ’ ), а пізнішими копіїстами втягненими у текст”. „І справді, — завважує Франко, — таких глос знаходимо чимало в старих писаних, особливо в таких, що мали для всіх більше значіння, а для ширшого загалу переставали бути зрозумілими”. Отже, „ця теорія має в собі багато вірного”, але всього вона не з ’ ясовує. 2) Друга теорія — це теорія фрагментів: „ті книги зложені з уривків оповідань, легенд, які первісно існували роз різнено, кожде для себе, а в певнім пізнішім часі були зібрані й зло жені до купи, і при тім остаточний редактор не зумів чи не за хотів зробити з них завершеної цілости, але полишив у значній мірі їх первісний текст”. І ця теорія „має в собі богато вірного, бо-ж годі заперечити, що в тексті історичних старожидівських книг, який маємо тепер, містяться уривки ріжних літературних творів, уставлених живцем у текст” (напр., пісня Дебори, Міріам, то-що), але й вона всього не пояснює, „ба навіть” не пояснює „головної труд ности — подвійних або потрійних реляцій про один і той самий факт з великими відмінами, реляцій, не раз уміщених окремо, але частіше вплутаних одна в одну, вірш межи вірш”. 3) Третю тео рію подають продовжувачі тої справи, початок якої поклали Астрю- кові спостереження. „Первісно існувало оповідання про найстаршу жидівську історію, де назва Бога віддана була словом Елогім. ‘ ) Margo, -inis, in., край. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 11 Цей твір був написаний буцім-то ще в початках королівства, отже в часі Саула. Пізніше, коли культ Єгови знайшов собі осередок при Єрусалимськім храмі, цього первісного елогістичного твора пе рероблено й доповнено, так що так званий Яговіст яко окремий не існував ніколи; це був тільки редактор, що перероблював Елогіста методом систематичних інтерполяцій або вичерпувань”. У дальшому розвиткові, в працях таких учених, як Кюнен, Вельгавзен (уже відомі нам імення!) та їх учні, теорія ця виродилася в „критичну атомістику”: „почали приймати кількох Елогістів, яких писаня були з часом склеєні в одну цілість і аж потім дісталися в руки Яговіста. Ріжні вчені ви силювали свій дотеп на те, щоб без кінця дробити текст біблійних оповідань, добачати ріжні руки й ріжні погляди там, де доси тисячі літ привикли люде бачити єдність. Витворено масу детальних теорій і пояснень на кождий уступ, але загублено цілість”. Цілком нату рально, що „одностороннє заглубленє в критичній атомістиці” викли кало проти себе реакцію. У Франції представником цієї реакції був відомий уже нам з попереднього викладу гебраїст Моріс Верн. На його думку, „вся та детальна праця”, покладена на „суб ’ єктивних привидах”, не пояснює нічого. „На ділі-ж історичні, так само як про- роцькі і всі инші старогебрейські книги виявляють аж за велику одностайність концепції: всі вони написані і приладжені для потреб церкви, церковного навчання і дисципліни, — значить, усі походять із часу по повороті жидів із вавилонської неволі. Дошукуватися старших джерел у тих пізніх, рабинських композиціях мало на що придасться, бо всі вони напоєні одним єрархічним духом, і коли в них і використано давнішу історичну, поетичну і законодавчу літе ратуру, то все те поперемінювано, поперероблювано так, що первісна форма тих писань і їх первісний характер затрачені для нас на віки”. Як бачимо, Бернові твердження окрім того, що вони мають сумаричний характер, вони власне є відмовлення розвязати постав лену проблему. Звичайно, наука не могла завдовольнитися таким вирішенням, і Вернів голос, принаймні в позитивній частині його твердження, пролунав марно. „Важнішою була реакція, яка против атомістичної школи повстала з другого боку”. Р. 1897-го „монахів- ський семітист * Фріц Гоммель (Fritz Hommel) видав книгу: Die altisraelitische Ueberlieferung in inshriftlicher Beleutung. Виходячи з того, що „критика жерел у своїм змаганню розкрити цілу тканину — вірш за віршом, навіть піввірш за піввіршом, дійшла до повного банкротства”, Гоммель хоче „попробувати зовсім з иншого боку і зовсім новими спо собами здобути докази, що ізраїльська традиція, особливо про час патріярхів і Мойсея, не була така непевна, як здаєся супроти по глядів, що панують тепер. Традиція в ’ яже історію Авраама з Вавилонією, Якова і Йосифа з Єгиптом, а Мойсея з Єгиптом 1 Аравією. Коли-б удалося при помочи написів 1 инших пам ’ яток доказати, що бодай часть гебрейської традиції, якої автентичність підпала запереченим, ,12 Проф. П. Кудрявцев прастара і тим самим вірна, то ціла сміла будова сучасної критики П ’ ятикнижя буде позбавлено підвалин”. „З методологічного боку цей штурм проф. Гоммеля на сучасну критичну школу мав одну сильну й одну слабу сторону”. Сильну: „справді гріх було історикам-гебраїстам обмежитися на самих гебрей- ських жерелах, уміщених у Біблії, і затулювати очі на багаті здо бутки археологічних пошукувань у Єгипті, Вавилонії, Ассирії, Сирії й Арабії”. Слабу: „він бажав при помочи тих археологічних студій відкинути критичні досліди над П ’ ятикнижєм, а рівночасно сам, де йому треба було, мусів приймати здобутки тої критики”. По суті-ж справи треба сказати: „здобутки єгиптології та ассиріології, при- ложені до вияснення старогебрейської історії, довели до результатів зовсім не таких, як у першім розпалі боротьби думав проф. Гоммель, і не тільки не підтвердили автентичности та єдности П ’ ятикнижя, але пішли в критичнім напрямі ще далеко дальше, ніж школа Вель- гавзена, та зате відхилили перед нами бодай крайчик заслони, яка закривала доси реальні події палестинської минувшости”. І далі Франко знайомить своїх читачів з цими результатами, користуючись, головним чином, з праць „звісного ассиріолога” Едварда Штукена Astralmythen der НеЬгЗег, Babilonier und Aegypter (1896 та 1897 pp.) та берлінського ассиріолога, видавця і коментатора амарненського архіву Туго Вінклера, Geschichte Israels in Einzeldarstellungen (Lpz. 1895, 1900, tt . I — II). Через те, що нас цікавлять, головне, методологічні принципи й способи самого Франка, то ми не будемо переказувати його виклад змісту цих книжок, а просто перейдемо до остаточних Франкових висновків. „У книгах Штукена, Вінклера, Мікке і инших, що йдуть цими слідами, відживає наново, бачилось-би, давня мітологічна школа Ґрімма-Мангарда. Знов починається давнє й давно закинене ви- толковування найріжніших історичних і поетичних явищ астральними рухами і появами. Правда, цим разом прихильники цієї школи розпо- ряжають безмірно багатшим і глубше розробленим матеріялом, чер пають із самого первісного жерела — із вавилонської астрології. Та все-таки, читаючи їх праці, нам здається, — пише Франко, — що їх висновки і спекуляції трохи за скороспішні. Про вавилонську астрологію, мітологію, культ, легенди і церковну організацію, ми знаємо поки що ще дуже мало; те, що доси відчитано і опубліковано з великих без сумніву скарбів вавилоно-ассирійського письменства, таке ще дрібне, кепське і уривчасте, що на широкі узагальнення і перевороти в роді Вінклєрового ще мабуть не прийшла пора”. Таким обережним, щоб не сказати скептичним, висновком закін чує Франко р. 1901-го свій реферат про „нові досліди над найдав нішою історією жидів” ‘). *) Опісля, р. 1908-го, в статті .Сучасні досліди над Святим Письмом* (Літ.-Наук. Вісн., т. XLI. стор. 326 — 336 та 516 -532), Франко дав огляд праць про новозаповітні ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 13 13-го січня 1902 р. відомий асиріолог Ф р. Деліч виголосив промову на тему „Вавилон і БібліяПромова ця дала сигнал до опуб лікування цілої низки праць на тему, що поставив Деліч. Звичайно, Франко не міг проминути цієї літератури. Р. 1905-го в ХІ-ій книзі Літ.-Наук. Вісн. Франко вмістив статтю під заголовком „Вавилон і Новий завіт” і в ній, спираючись на досліди Г. Вінклера (Die Welt anschauung des Alten Orients, Lpz. 1904), Ціммерна й Вінклера (Die Keilinschriften und das alte Testament, 1903), Гункеля (Zum religionsge- schichtlichen Verstandnis des Neuen Testaments, 1903), А. Ієреміяса (Babylonisches im Neuen Testament, 1905), та П. Фібіга (Babel und das N. Testament, 1905), він, між іншим, ставить у звязок єврейську віру в прихід Месії з т. зв. „орієнтальним світоглядом”, що має основу в астрології. „Вавилонська віра в „короля-спасителя”, себ-то в сонце, що що-року підіймається з упадку, осягає найбільшу силу, робить добро людям, слабне й занемагає, щоб знов піднятись, породила віру в особистих королів-спасителів, що час від часу являються для підмоги поновленому людству і зазнають такої самої долі. Найяр- кішим виплодом цієї ідеї була віра жидів у приход Месії, віра, що в зароді жила давно у жидів так як у всіх народів приписних до вавилонської культури (пор. єгипетську віру в Озіріса, сирійську в Мітру, грецьку в Діонізоса, Аттіса), але набрала життя і форм без сумніву на вавілонськім грунті (кн. Даніїла і апокрифічна кн. Еноха)”. Тут, як бачимо, Франко далеко прихильніше поставився до того напрямку в дослідах над давнім Сходом, що хоче „деякі дуже конкретні факти” пояснити, стоячи на грунті мітологічних вірувань. Не міг Франко не відзначити й відкриття кодексу Гаммурабі. Р. 1906-го в ХХХПІ-му томі Літ.-Наук. Вістника, він умістив під за головком „Основи писаного права” переклад статті проф. Ф. Майлі Der Stammbaum des Rechts, і в ній, у звязку з повідомленням про кодекс Гаммурабі, показав основну літературу цієї справи, між иншим, статтю проф. Міллера Die Gesetze Hammurabis und ihrer Verhaltnis zur mosaischen Gesetzgebung sowle zu den Zwolf Tafeln, Wien 1903. Нарешті, p. 191 1-го 153-ім випуском Літ.-наук. бібліотеки, Франко дав. книжку під заголовком: „Вавилонські гімни й молитви. Переклади з поясненнями Івана Франка”. Гарна книжка! Найкраще, що складає їй ціну, це — переклад вибраних гімнів і молитов на українську мову. Перед перекладом уміщено огляд „двох первісних книги, в звязку з історією їх тексту й перекладу, але розглядати цю працю виходить за межі нашої теми. Відзначимо тільки, що, поставивши завданням свойого начерку — „введене нашої громади, так сказати, в курс того руху * , що відбувається в даній на уковій царині, .не як пасивних та безучасних взірців, а узброєних оружєм здорового критицизму”, Франко вважав за потрібне додати, що .дискусія на ту тему у нас не новина; досить пригадати деякі популярні публікації пок. М. Драгоманова і його заходи — знайомити нашу громаду з релігійними і науковими рухами Зах. Европи * (ст. 517). ,14 Проф. II. Кудрявцев рас, що зложилися на витвореннє вавилонсько-асирійської куль тури”, сумерійців і семітів, а до гімнів і молитов додано коментар. Складено що пращо, головне, па основі студій вже відомого нам Ф р. Гоммеля Geschichte Badyloniens und Assyriens (Berl. 1885), теж відомого Г. Ц і м м е р н а (Babylonische Hymncn und Gebete in Auswahl (Lpz. 1905) та О. Вебера (Die l.iteratiir der Babylonier und Assyrier (Lpz. 1907), „у яких зведено досліди й відкриття цілої генерації євро пейських учених та подано в німецьких дословних перекладах тексти”. З цих текстів і подає Франко переклад у своїй книжці. Викладаючи вавилонські вірування та факти з історії вавилонян, Франко порівнює їх з віруваннями давніх євреїв і з фактами з їх історії, записаними в Біблії. Так, Міррі-Дугга, пізніший Мардук, порівнюється з Меродахом, а кажучи про еламітського царя Кудур- Мабуга та його сина Ірі-Аку, Франко наводить довідку, що „в ту пору припадає пам ’ ятний похід еламітів на Палестину, про який опо відає XIV розділ єврейської кн. Битія”, та що новіші дослідники вбачають у “вавилонськім царі Амрафелі (по-вавилонському Амар- Паль) воєводу Мутабіля. З біблійного оповідання виходило-би в такім разі, що той Мутабіль із воєводи зробився вавилонським царем і був сучасником єврейського патріярха Авраама” (стор. 24— 26). Цікава передмова до цієї книжки. Вона перекидає місток між глибокою давниною, що їй присвячено книжку, та найближчим об ’ єк том думок, хвилювань і прагнень Франкових — українським наро дом. „Лірична поезія релігійного змісту найстаршого культурного племени людського роду, Вавилонців і Асирійців, — читаємо в цій передмові, — важлива для нас головне тим, що в ній мусимо бачити джерело того релігійного духа, який сплодив старо-єврейське пись менство, доховане до наших часів у т. зв. біблійних книгах Старого Завіту, а спеціяльно його поетичну часть, репрезентовану збіркою гімнів і молитв, що має назву Псалтир і якої авторство пізніша єврейська традиція приписала старо-єврейському цареві Давидові. Ця книжка мала величезний вплив на сформуваннє того релігійного культу, що на єврейській основі виріс у могутнє дерево христіян- ства, і в перекладі на церковно-слов ’ янську мову мала також знач ний вплив протягом цілого тисячоліття на сформованій душі україн ського народу” (стор. 7). Отже, зацікавлення студіями над пам ’ ятками давнього єврей ського письменства, зародившись у Франка на шкільній лаві, супро водило його через усеньке життя, черпаючи підтримку в запитах, звязаних з фольклорними Франковими дослідами. Франко не був спеціаліст у вивченні цих пам ’ яток, але він добре був обізнаний з їхнім змістом і з висновками сучасної йому науки про їх похо дження, і, коли йому треба було для його студій, легко й охоче на водив довідки з цієї царини. Так, у передмові до 2-го видання поеми „Мойсей” (писано д. З 4 падолиста 1912 р.) Франко порівнюючи ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 15 мотиви своєї поеми з відповідними місцями П ’ ятикнижжя, викори станими з нього, дає аналізу того оповідання, що міститься в кн. Числ розд. XVI. За Франком, „цей розділ містить у собі два опові дання, зліплені до купи …………. ……….. і зшиті, так сказати, білими нитками редакційних дописок. Одно й друге оповідання має на меті укріпити верховенство провідників, уповажених Богом, але коли в оповіданню про Датана й Абірама мова тільки про одного про відника Мойсея, то в оповіданні про Кораха левіти, себ-то каста духовних, бунтуються проти первосвященика Агарона, домагаючися зрівнання всіх левітів із станом жерців. Коли перше оповідання має виразно політичний характер і б ’ є на Мойсея, як на провідника на роду за те, що не додержав своєї обіцянки і не дав народові земель ної влаености, то друге оповідання зложене, очевидно, в інтересі храмових жерців і для постраху левітів, аби не домагалися рівного права з жерцями”. „Коли звернемо увагу на історичні відносини, серед яких могли повстати оба ті оповідання, то нам відразу стане ясним, що опові дання про Датана й Абірама мусіло повстати в часі племінної неза- лежности гебрейського племени, коли те плем ’ я, бідуючи в своїй новій вітчині в боротьбі з Канаанітами, з жалем могло ще споминати свій побут у Єгипті. Натомісць друге оповідання веде нас у часи нового храму по повороті гебреїв із вавилонської неволі, і то в досить пізні часи, коли перевага жерців над загалом левітів не була ще так укріплена, як за часів Христа. Те, що я сказав у поемі про Датана й Абірама, — додає Франко, — ширше розвиває релігійний і політич ний мотиви опозиції загалу Ізраїльтян проти Мойсея”. Як бачить читач, життя євреїв у Палестині перших часів по вселенню в ній не уявляв Франко райським життям, і це не тому тільки, що їм „треба було тяжкими зусиллями здобути” новий край „на численних дрібних канаанських племенах”, а й тому, що самий край той не був раєм. „Для поетичного огляду географії Палестини”, що його подано у ХѴП-ім розділі поеми, Франко використав свойого улюбленого Рейса, з нього він і наводить три-чотири уступи в пе редмові до поеми. „Країна — читаємо тут, — взагалі слабо’наводнена й дуже висушена від найдавніших часів, а часть її, особливо су- межна з Мертвим морем, не була ніколи нічим, хіба лихим пасовись ком * . Сама долина Йордана „між двома головними озерами широка на 2 — 4 милі, це одна з найменш управних частин краю. Спека тут страшенна тому, що долина глибоко врізана в землю між двома вапняними валами, майже зовсім голими, а в найбільшій части року численні потоки, що збігають з гір у часі дощової пори, висихають так, що навіть не можуть доплисти до Йордану”. Як далеко звідси до уявління про край, що тече медом і молоком!… Франко що за довго перед своїм „Мойсеєм”, користуючись тим самим Рейсом, склав собі те уявління про Палестину, яке дав у поемі. Поему написано, ,16 Проф. II. Кудрявцев як відомо, р. 1905-го, а мало не за 20 років перед цим в одній із публіцистичних статтів Франка натрапляємо на такі рядки. „Читаю — Едварда Рейса географічний огляд Палестини, тої нужденної, маленької скалисто! височини, перерізаної кількома потоками, що висихають у літі, тої вічно розпаленої сковороди, немов навмисно створеної на тс, аби на ній люди смажили собі мізки над питаннями про щастє, якого ані око не бачило, ані вухо не чуло. Читаю той опис і ніяк не можу допустити, аби жиди могли повірити фаль шивим свідоцтвам своїх розвідників, яких вони з пустині посилали до Канаана на розвіди і які наговорили їм, що та земля опливає молоком і медом. Пізніша добровільна та невільна еміграція жидів у всі ^трани світа з тої обіцяної землі, пізніша вавилонська неволя та греко – римська діаспора були тільки логічним наслідком тої ілюзії” ‘). „Важну ролю в поемі Франка відграє демон Азазель, про якого в т. зв. Мойсеевій книзі Левітів, розд. XVI зач. 5 — 10, міститься законна постанова”, за якою раз до року мав Агарон входити до намета в день покутний, а від громади синів Ізраїлевих мав узяти два козли за відпущення гріхів, і один із них „піде для Вічного, а другий для Азазеля. Козла, якого жереб призначить на жертву для Вічного, він мав жертвувати вбиваючи його, як жертовний при ніс за прощенне гріхів, а другого, призначеного жеребом для Аза зеля, мав поставити живого перед Вічним, доповнити над ним обряду покути, а потім вигнати його в пустиню для Азазеля”. Франко ро зуміє це місце так, що „Азазель являється демоном, противником Єгови, правдоподібно персоніфікацією пустині та її страховищ”. Таким і виступає Азазель у поемі. Само собою зрозуміло, що .ця роля Азазеля в поемі являється тільки поетичним об ’ єктивованнєм власної психологічної реакції, яка мусіла відбутися в душі пророка після того, як його відіпхнув його народ” 2 ). Азазель має таке саме місце в поемі Франковій, як у поемі Ґете має Мефістофель. Видаючи один документ, який свідчить про те, що т. зв. книга Ездри (в лат. Вульгаті IV Ездри) в XVI або в початку XVII в. „зацікавила якогось невідомого нам” українського письмен ника, Франко подає дуже цікаві відомості про цю книгу, бо вона, видко, справила на нього велике вражіння. „Книга написана, — го ворить він, — з могучим поетичним полетом і подиктована безмежно песимістичним настроєм. Вона складається із сімох візій, у яких автор розмовляє ні сні з ангелом, жалується і нарікає перед ним, та ангел відповідає йому на його нарікання, розбиває його сумніви то аргументами, то оповіданнями, то притчами, то алегоричними ‘) Франко, Що значить солідарність? Oalizische Zweckc. Друковано в часописі Przeghpl Spoleczny, 1886 р. Укр. переклад самого Франка в книжці ,В наймах у сусідів * . Т. 1, Львів, 191-1. Стор. 20. ■ * ) Читай передмову до 2-го вид. поеми „Мойсей”. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 17 привидами. От тим-то літературна вартість книги дуже висока; в часі своєї появи вона мусіла зробити не мале вражіння, бо її вплив видно в деяких инших тогочасних творах, прим, у апокрифічнім Открове нію Варуха, так само в пізнішім христіянськім Откровенію Ездри та в христіянськім також Откровенію Седраха” (покликання на Kautsch-a Die Apokryphen und Pseudepigraphen des alten Testaments Tub. 1900). Покликаючись на Велы авзена, Франко оповіщає, що „ори гінал первісної части (гл. Ill — XIV) був по всякій правдоподібности написаний старою гебрейською мовою”. „Цікаво, що ані гебрейський оригінал, ані грецький переклад цієї книги не доховалися до нашого часу; зате дійшли до нас переклади латинський, сирійський, етіопський, два арабські і вірменський”. Відзначає Франко й те, що „сучасні теологи зближають хід думок і спосіб розумовання автора цієї книги з ап. Павлом” ’ ). Чимало є довідок з історії старо-єврейського письменства й куль тури в просторій передмові до видання старо-заповітних апокрифів, що їх „зібрав, упорядкував і пояснив” Ів. Франко 2 ). Притягує Франко матеріял із старо-єврейської поезії й тоді, коли він працює над питаннями з поля естетики й поетики. Так, у розд. ІП своїх нарисів „Із секретів поетичної творчости” Франко, відзначивши, що „в поезії ріжних часів і народів зглядно найменше зображення вра- жінь смакових і запахових, значно більше вражінь дотику і слуху, а найбільше вражінь зору”, потім завважує, що „орієнтальні народи, старі єгиптяни, жиди, вавилоняни здавна були далеко більше вра зливі на запахи, і вони здавна грають більшу ролю в їх поезії, ніж у європейців”. „Дуже інтересною являється з того погляду старо- гебрейська Пісня пісень, де стрічаємо ось які порівняння”: „Твоє ім ’ я є мов пахощі кадила” чи Мій любий є обік мене, Мов скляночка повна мирри. „Тут стрічаємо пахучий виноград; милий прирівнюється до клубків диму в формі пальми, надиханих запахом мирри і кадила; його любов — це запах пахощів по над усі аромати; у дівчини запах одежі є мов запах Ливану; сама вона — це садок, засаджений олив ками, шафраном, рожами, цинамоном, мйррою і алоесом та всякими деревами, що дають кадило з найкращим запахом. Повій вітре від полудня, < ‘ Вій по мойому садочку, Щоб він дихав пахощами! — кличе молодий коханець” а ). ‘) Франко, Причинок до студій над Острожською біблією Зап. Наук. Т-ва ім. Шевч , т. 1.ХХХ, стор. 5 18. ’ ) Див. напр., стор. IV, V, VI, VII. (Пам’ятки укр.-руськ. мови й літ ри, т. І). ’ ) ЛІт.-Наук. Вісти., 1899, т. VI, стор. З другого рахунку. ,18 Проф. П. Кудрявцев Ми не ставимо собі завдання вивчати Франків стиль. А тим- часом і тут знайшовся-б багатий матеріял на нашу тему. Скрізь і всюди ми подибуємо у Франка біблійні образи, ремінісценції з книг старого заповіту, а так само навіяні звідти порівняння та епітети, і це не тільки в його поезіях, ба й у прозі, навіть публіцистичній, може навіть у публіцистичній частіше, ніж у будь-якій иншій. Але ми, скажу ще раз, не зупинятимемося па цій стороні справи (вона-б стала за предмет окремого досліду), а складемо підсумки нашим дотеперіш нім спостереженням. 1. Франко протягом усенького свойого життя, з дитячих років і до могили, цікавився історією давніх євреїв і пам ’ ятками їхньої літературної творчости. 2. Спеціалістом у вивченні цього предмету він не був, бо й мови перводжерел не знав, але за літературою предмету стежив уважно, причім у своїх працях користувався найбільше з студій Ед. Рейса. 3. Правовірним адептом одного якого напрямку в опрацюванні пам ’ яток старо-єврейської літератури та в будуванні найдавнішої історії єврейського народу він не був, — його можна тут назвати еклектиком, але найближче він стояв до того напрямку, що репре зентують імення Графа — Рейса — Вельгавзена, у кожному разі він без поворотно одійшов од традиційного трактування цього предмету. Така близькість до історії й творчости давніх євреїв мала ве личезне значіння в инших царинах Франкової діяльности: по-перше, вона живила його поетичну творчість, по-друге, коли він вивчав „староруську” літературу, вона скеровувала його увагу на те, щоб відшукувати в цій літературі сліди й шляхи єврейських впливів. Ці пункти ми тепер і розглядатимемо. II Свого часу критика, в особі проф. Я. Яреми, хотіла поему Франка „Мойсей” поставити в звязок з поемою 1О. Словацького „Ангеллі” (Anlielli). Треба думати, що критик мав на оці як задум поеми Словацького, що в його основу „положена мистическая идея добровольнаго страданія, искупающаго грѣхи провинившагося на рода и спасающаго его отъ смерти въ будущемъ” (Вл. Спасович), так і його виконання: поему написано біблійною прозою. З цього приводу Франко каже в уже відомій нам передмові до 2-го видання „Мойсея”, що аналогія між двома поемами „луже далека”, а разом з тим сповіщає, що поема Словацького була йому відома ще в його „ гімназіальних часах у Дорогобичі”, і що він, „бувши учеником семої чи осі.мої гімназіальної класи, написав про неї польською мовою досить простору розвідку * ‘, дальша доля якої невідома. Для нас тут має значіння те, що увагу юного Франка притяг до себе твір, ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Франка 19 написаний біблійною прозою. Ми вже знаємо, іцо на шкільній лаві «І ’ ранко переклав два перші акти „Урієля Акости” Гуцкова. На р. 1879-й припадає переклад Байронового „Каїна”. Згодом, коли почалося видання Літературно-Наукового Вісника, Франко розвиває надзвичайно енергійну діяльність перекладами на українську мову видатних творів чужоземних авторів. Серед них видне місце мають твори з змістом із староєврейського життя. Так, р. 1899 Франко дру кує три великі уривки з поеми чеського поета Я р о с л а в а В р х л і ц ь- кого „Бар-Кохба “ , а р. 1906 з поеми Мільтона „Самсон-борець”. До перекладів додавалися трактати про авторів цих творів і про сами твори. Озивався Франко й на мотиви з старо-єврейського життя в українській поезії. Поемі Врхліцького (народ, р. 1853-го) Франко присвятив велику статтю. Історична основа поеми така. „По зруйнованшо Єрусалима Титом минуло 50 літ. Жиди, розсипані по цілій римській імперії, почали знов буритися, і, нарешті, 133-го року вибухло в Палестині нове грізне повстання. На його чолі станув якийсь Бар-Кохба, прогнав римського легата з Єрусалиму, здобув кілька фортецій і здужав продержатися майже рік проти напору римських легіонів, поки в кінці укріплений і боронений ним город Бетар не впав у руки римлян. Бар-Кохба скінчив самовбийством, жидів покарано удруге, ще тяжче, як за Тита “ ‘)• Що-ж лав Врхліцький на цій основі? в якій мірі його поема відповідає історичній правді? Сам автор у передмові до поеми відзначає, що, мотивуючи, чом Бетар здобули римляни, він одійшов од історичної дійсности. „Істо рики згадують про те, що жиди бурилися проти Бар-Кохби, але не говорять, чому. Оттут автор уважав відповідним увести мотив релі гійної апостазії Бар-Кохби і офітського культу його жінки” 2 ). Дру гий відступ од історичної дійсности, якого сам автор не зазначає, полягає в тому, що Врхліцький зробив головним героєм своєї поеми не самого силача і вояка Бар-Кохбу, а високо вченого столітнього рабіна Акібу, що ніби-то був душею цілого цього руху, хоча істо ричні досліди виказали, що рабін Акіба не мав з Бар-Кохбовим по встанням нічогісінько спільного” 3 ). „Так само не історичне є опо відання про смерть Акіби, не говорячи вже про його пророцтво, зложене очевидно аж десь у ХѴІ11 в. Остатні переслідування, про які воно згадує, це переслідування на Русі (очевидно різня жидів на Вкраїні за часів Хмельницького і Руїни) і в Польщі (може кроваві ‘) Літ. -l Іаук. Вісти.. 1899, VII, стор. 296, Франкова примітка до пролога поеми. 2 ) ‘і ’ ранко, Із чужих літератур. (Нона чеська література і її розвій. Ярослав Врхліцький, його житє і творчість. Бар-Кохба) — Літер.-Наук. Вісти,, 1899, \’1ІІ, стор. 165. 9 Л.-Н. В., 1899, VII, стор. 296. ,20 Проф. П. Кудрявцев екзекуції жидів у Кам ’ янці і на Литві за мнимі ритуальні вбийства в полонині XVIII в.) “ „Та байдуже нам про історію — каже Франко, -історичні чи леген- дові факти виведено в поемі, — для нас найважніше те, як виведені вони, яке роблять вражіння, які навівають думки і зворушення”. З цього боку поема Врхліцького аж надто не вдовольняє Франка, і насамперед „що нам рабінські догми і що нам офітизм 2 ), щоб ми перехід від одних до другого мали вважати чимсь иншим, як пере міною одного одуру на трохи инший!” А тимчасом цей перехід є суть тієї трагедії, що її переживає Бар-Кохба. А втім, фактично головний герой поеми це Акіба, а не Бар-Кохба. Подивімося, чи вдало змальовано цього героя. „Оповідання про Акібу займало Врхліцького віддавна. Ще в перших своїх , Епічних поезіях * він оповів дуже гарно ось який епізод із його молодости ** . „Молодим парубком Акіба вчився у багатого рабіна Азаля і закохався в його дочці. Вона обіцяла йому бути вірною, але батько, довідавшися про це, прогнав Акібу з дому. Він пішов мандрувати в світі, віддав свою любов свойому народові, працював над Талму дом, обходив ріжні краї, заселені жидами. По десятьох роках він вертає до рідного міста й довідується, що Азалева дочка не хоче вийти замуж і жде на нього. Не бачившися з нею, він виходить з міста і знов мандрує 10 літ по світі; вертає й довідується, що Азала умер, видщичивіпи дочку, вона жиє в бідності й усе ще жде на нього. Він знов опівночі виходить із міста, мандрує ще 10 літ і тільки тоді вертає вже славним учителем і пророком. Його в тріумфі ведуть до синагоги, та тут його стрічає давня коханка, тепер посивіла ба буся, що досі ждала на нього. Акіба цілує її й бере за жінку”. „Лишаючи на боці чисто людський зміст оповідання, по нашій думці, додає Франко, -невисокий (роль Акіби не дуже симпатична, а закінчення напрошується більше на іронічне, ніж на наївно- патетичне трактований), ми звернемо увагу на одну дрібницю, харак терну для молодого Врхліцького. В своїм оповіданню про Акібу він короткими словами характеризує еволюцію, яка протягом літ відбувається в релігійних поглядах його героя. Коли Акіба по 20 роках мандрівки вертає до рідного міста”, то ось що являє він своїм на строєм і своєю ідеологією (далі наводяться слова Врхліцького): „Дух людськости нахилявся над його ліжком і вступив у його душу, як божі ангели. Він позвав болі й терпіння людськости і їй віддав своє життя і свої мрії. Він знає, що Бог не говорив з одним Ізраїлем, але що вся людськість — ціль його ласки; що кождий людський дух ■) 71,-1 1. В. 1899, VIII, стор. 165 (нитов. стаття .Із чужих літератур ” . Всі дальші витяги з цієї статті). Про офітизм — дослід проф. Поснова .Гностицизмъ И вѣка”. К. 1917, стор. 258 326. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 21 з квітками своїх думок, це огнистий корч, із якого Бог говорить з цілим світом”. А при третім повороті автор показує дальше роз ширення поглядів Бен-Акіби: „Він бачив старий Бабель, гостив над Ґангесом, в пості й молитві проводив віщі ночі, і тут не раз пізнав, що Бог жиє в світах, як тепло в сонці та як запах у квітках; що вся природа блищиться в божій руці, як рожа, що її дитина по кладе собі на долоні. Чоловік спішить до вічности, а ріка до моря, і над обома світить божа ласка”. Виходить, що Акіба поволі від вузького рабинського націона лізму підноситься перше до христіянського універсалізму („кождий чоловік однаково може бути предметом божої ласки”), а потім і „до індійського пантеїзму, що вбачає Бога у всіх тварях 11 . Але це, як завважує Франко, „думки самого автора, підсунені Акібі: ані рабін- ські легенди, ані історія про таку еволюцію в цього рабіна не зна ють нічого”. У „Бар-Кохбі” Врхліцький „змалював нам зовсім иншого Акібу, ніж в , Епічних поезіях’. 1 мусів це зробити, — додає Франко — аджеж Акіба інтернаціоналіст, Акіба пантеїст, не буде посвячувати свойого життя й праці на те, щоб піднімати найглупіше, найфаитастичніше повстання і віддавати провід над ним такому Бар-Кохбі. Акіба в поемі націоналіст, він відкидає всяку думку про примирення з христіанами, у нього Єрусалим є центром світа, жиди вибраним народом, а жидівський Бог — одиноким Богом, якому слід вірити і поклонятися. З наївністю столітньої дитини він вірить, що Бар- Кохба — це жидівський Месія, і вмовляє цю віру й у самого Бар-Кохбу. У нього ані на хвилину не проявляється ніякий сумнів, свій план — підняти жидів до бунту проти Риму — він доводить до кінця з такою певністю себе і з таким радісним спокоєм, якому міг-би позавиду вати всякий лунатик або божевільний. 1 цей спокій не покидає його до кінця. Він бачить при кінці, що помилився на Бар-Кохбі, але, сконстатувавши це, він і байдуже собі. Коли це велич, то в усякім разі надлюдська”; тимчасом Франко бажав-би бачити в поемі живих людей — тоді й трагізм їх становища був-би куди натуральніший і збуджував-би був у читачеві багато більше симпатій до героїв по еми. „Учитель, що всі надії свойого життя поклав на ученика й ошу кався на вім, провідник народу, що всю працю свойого життя поклав на одну ідею і в кінці бачить, що здійснення тої ідеї довело його народ до страшної катастрофи — це тема справді трагічна й вічно жива, та Яр. Врхліцький, на жаль, мабуть не подозрівав її існування. Зайнятий своїм Бар-Кохбою та його офітизмом, він у другій часті поеми лишив Акібу зовсім на боці і тільки при кінці, в епілогу, ма лює його нічим не мотивоване мучеництво й вкладає йому в уста апокрифічне пророцтво, котре не вдовольняє нас зовсім за те, чого ми могли надіятися від розвою його психології, і по просту будить несмак своїм тоном”. * ,22 Проф. ГІ. Кудрявцев Нарешті — 1) „історик ие зумів зайняти” в своїй поемі „справді історичного становища супроти подій і дієвих осіб і заплутався на тіснім, одностороннім, жидівсько-рабінськім становищі”, а 2) „філо соф не зумів піднестися по-иад рабінський догматизм, а ті мітичні фігури, які він вивів у драмі для зазначення ніби вищого філософ ського становища — Асмавет, ангел знищення, і Агасфер — раз що являються зовсім зовнішньою декорацією, а по-друге, висловлюють зовсім банальні й філософічно неглибокі думки”. І все-таки взагалі Франко високо цінує поему Врхліцького: „поема всюди має на собі печать великого таланту. Вона написана чудовою мовою, ясною й прозорою, як кришталь, — мовою, що пливе свобідно й широко, блищить і міниться тисячними барвами. Деякі сцени — належать до правдивих перлин поезії і зробили-би честь і найбільшому поетові. Особливо вдалися Врхліцькому сцени, де він малює більші маси народу, отже Пролог, збори в долині Бет Рімман, муки жидів у Тур- Сімоні. Гарна також, хоч не досить поглублена, є. розмова між Гадріяном і Акібою на горі Ґаріцім”. У своїм перекладі Франко подає такі уривки з поеми Врхліць кого: 1) Пролог, 2) Вибранець Господній і 3) Тур-Сімон ‘). З творів польських поетів на сюжети з давньо-єврейського життя Франко побіжно зупиняється на поемі Яна Кас провина „Єзекіїль”. Франко ставить її вище за другу Каспровичеву поему „Христос”. Хоч „і тут він грішить многослівністю і браком контра пункту — чуття”, але тут він, принаймні, „вірніше держиться тексту старо – гебрейського пророка, парафразуючи деякі розділи його книги” 2 ). Далеко більше він зупиняється на одній із ранніх поем Лесі Українки — „Самсон”. Появу цієї поеми Франко ставить у звязок із тією „модою на переспівування біблійних тем”, що зайшла була в російському пись менстві в половині 80-тих років. Спочатку на цю моду озвалася мати — за матір ’ ю пішла дочка: р. 1887 з ’ явився вірш Олени П ч і л к и „Де бора”, р. 1888 — поема ЛесіУкраїнки „Самсон”. „Обі наші авторки поводяться з біблійним текстом дуже вільно, а властиво мов-би й зовсім не дивляться на нього, а беруть тілько деякі мотиви, об скубані з тих міцних наростів, що в ’ яжуть їх із старо-жидівським життям і дають їм безсмертну силу. Пчілчина Дебора — це якась тінь, а не жива людина; Лесін Самсон — це шаблоновий вояка й патріот з чудесною силою, а зовсім не той напівгумористичний а напівтрагічний герой, змальований у книзі Суддів. І в. оповіданні ‘) Літ.-Наук. Вісти., 1899. VII, 296 -303; VIII, 209-220 і 322-332. Цікаво відзна чити. що в наші дві до постати Бар-Кохби вертається в своїй юнацькій поемі (написано р. 1920-го) Ілля Сильвінський. Про його „Бар-Кохбу * сподіваємося поговорити окремо. *) Літ.-Наук. Вісти., 1899, ПІ, ст. „Із чужих літератур. (Сучасні польські поети) * , стор. 193. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 23 про Дебору, і в оповіданні про Самсона біблійні первовзори безмірно поетичніші й живіші від того, що з них зробили наші авторки”. Франко визнає за рішуче невдалу спробу Лесі Українки дійти психології Самсона й Даліли, а найслабшим йому здається кінець поеми. Проте, порівнюючи „Самсона” Лесі Українки з «Деборою” Олени Пчілки, Франко констатує „перевагу таланту дочки над та лантом матери”. „Дія в ,Самсоні ‘ — пише він, — розвивається досить драматично, а ліричні місця (Самсон у тюрмі) де-куди виявляють силу й пластику виразу” ’ ). У гармонії з останніми словами думки Франкової про „Самсона” Лесі Українки є й його думка про дві її ліричні пієси з „орієнталь ною закраскою”. Це — „Східня мелодія” та „Жидівська мелодія”. „В обох видно за туманом туги і резигнації безмірно ніжне, щире чуття, а при тім, таке багатство кольориту, якого не повстидався-б і справді орієнтальний поет” 2 ). Переходячи тепер до власної Франкової творчости, ми мусимо сказати, що через усе його життя Біблія була для нього джерелом і стимулом надхнення. Він переклав деякі уривки з Біблії. Так, коли Франко перекладав VI розділ поеми Врхліцького „Бар-Кохба” йому довелося переказати з псальми 34-ої вірші 2-6, а з 68-ої вірші, 2 — 4, 15 — 16. У „Паренетиконі”, * що матеріял для нього Франко, здається, брав не просто з Біблії, а з давньоруських збірників („Пчела”, „Измарагд” то-що), знаходимо ампліфікований переказ віршу 22-го 11-ої кн. Притч: ‘) Л.-Н.-В., 1898, VII, 6 — 27, ст. „Леся Українка*. — Р. 1912 у Львові Франко видав свою книжку — „Пісня Дебори, найстарша старо-єврейська поема* (Міжнародна бібліотека, ч. 4). На жаль, мені не пощастило бачити цієї книжки. Думаю, що вона — одного типу з книгою „Вавилонські гімни”, себ-то в ній дано переклад пісні Дебори з відповідним історичним та історично-літературним коментарем. 2 ) Ibid. Тут, під рискою, наведемо думку Франка про деякі твори І в. Наумовича, що стосуються до нашої теми. Коли Наумович навчавсь у духовній семінарії (1844 — 1848), він „був веселої вдачі, любив жартувати, вмів добре наслідувати жидів і для того в семі нарії його називано ,рабіном Хаїмом * 1 , а властиво — – його на сходинах вибрано на цю гідність, і він мусів при всяких семінарських оказіях говорити своє слово”. У звязку з цим з ’ явилися „три його польські гумористичні вірші, виголошені при нагодах ріжних товариських сходин у мурах семінарії*, що їх опісля надрукував Франко. Марна була-б річ у них „шукати — каже Франко — хоч-би найлегшого натяку на якісь вищі духові, політичні, наукові чи які-небудь інтереси; Наумович є тут тільки весельчаком, паяцом 1 нічим більше*. Р. 1850 цей самий Наумович надрукував у „Зорі Галицькій* два пе реклади з Байронових „Жидівських мелодій* з підписом „И. Н. Бужаненько* (це псев донім Наумовича). „Вміючи англійську мову стілько-ж, як і французьку, Н. перекладав Байрона з польського або німецького. Пригадую собі, — додає Франко, — як я ще впер тих гімназіальних класах ломав собі голову над тими перекладами*. (Франко, із історії „москвофільського” письменства в Галичині. 11. Наумович у дух. семінарії — Л. Н. В., 1899, VIII, 9, 10, 56. Як сережки золотії В ніздрях бурої свині, Так краса не йде в пожиток Зле вихованій жоні. ,24 Проф. П. Кудрявцев Як перлина дорогая У оправі золотій, Так душа жіноча шира Сяє в зверхній красоті 1 ). А ось переказ віршу 8-го з 12-ої кн. Товита: Цареву тайну берегти порадію, Бо зрадників карають безпощадно; Та славу божу тайною покрити — Це злочин, мов у землю скарб зарити. Карається нераз найгірш усіх, Як непростимий проневірства гріх 2 ). У „Паренетиконі” є й такий вірш на чотири рядки, що в ньому виступає „властитель дум “ Франків, славнозвісний проводир єврей ського народу. Серцем молився Мойсей і скорботою духа цілого; І говорив йому Бог: «Що так до мене кричиш? Хоч ти заціпив уста так, іцо й слова вони не говорять, Але я чую аж тут, як Лоє серце кричить”, а в „Притчі про любов” згадується Йосип, що „знав ціну облесли вих слів” 3 ). ‘ » ’ ) Писання Івана Франка, т. V. Давнє й нове. Друге побільшене видання збірника „Мій Ізмарагд ” . Поезії Ів. Франка. У Львові, 1911. „Паренетикон ” , XII. Порівн. церк.-слов ’ ян, текст кн. Притч: „Якоже усерязь златый въ ноздрехз, свиніи, тако женѣ злоумнѣй лѣпота ” . Про лихих жінок мова мовиться й у ХХХѴІ-ому розділі „Паренети- кона ” , де згадується й Далілу й „Пентефрієву жінку” й Соломона, що захоплювавсь жін ками. Починається розділ біблійними словами: „Вразуми мя, жив буду”. Тут-же відзна чимо, що в Літ.-Наук. Вісн. за 1901 р„ в т. ХѴІ-му на стор. 1 12 — 115, Франко дав пе реклад „Із оповідань Мультатулі ” розділу Ѵ-го: „Матвія гл. XIX ” . Мультатулі має тут такий літературний спосіб: неначе-б його оповідання являє собою „новий варіант одної глави Матвієвого євангелія”, якоби „свіжо винайдений у папірусах ” . Провідна думка оповідання: повна людина — чоловік і жінка, тільки разом вони повні, але це буває тільки тоді, коли вони дружаться по правді, духом, по любові. Тут пригадується старо єврейські жінки — Юдита, Дебора. ’ ) Ibid. (Давнє й нове), стор. 58. Порівн. церк.-слов. текст кн. Товита: „Тайну цареву добро хранити, дѣла же бжія открывати славно * . Цікаво, що цими словами почи нається Софронієве життя пр. Марії Єгипетської, що його так високо цінував Франко. „Між — — ніби безбарвними та нудними продуктами церковного письменства стоять — — — такі віковічні взірці новелістики та психологічного майстерства, як многі ле генди (про Марію Єгипетську, Олексія чоловіка Божого, Євстахія Плакиду, Маріна, Ві талія й т. и.) “ (Зап. Наук, т-ва ім. Шевч., т. LXV1I, бібліографія, стор. 21), Порівн. Франка „Бібліографічна рідкість. (Житіє пр. Марій Египетск. Списано Софроніемъ, патріархомъ іерусал.) ” Зап. Наук. Т-ва їм. Шевченка, т. VI (1895 р.), стор. 1 — 4. Мабуть, через це життя й той афоризм з Товитової книги, що його подано вище, став у полі Франкової уваги. ’ ) Див. у кн. „Давнє й нове ” , відділ „Притчі * , ч. III. В „монолозі атеїста’ Ex tiihilo, що його написав Франко р. 1885, він значно використовує біблійний матеріял, але ста виться до нього негативно. (Монолог надруковано в 5 кн. „Життя І Револ.’ р. 1926). ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 25 Відзначимо тут Франкову поетичну обробку легенди про Арота й Марота, дарма що цей сюжет узято і не з Біблії. Франко так формулує суть сюжету в „Покажчику легендових і казочних мотивів” у текстах старозаповітних апокрифів, що їх надрукував Франко в томі І-ім „Пам ’ яток укр.-руськ. мови й літ-ри “ : „Арот і Ма- рот — ангели, зіслані на землю судити людей, напилися вина і від жінки, що прийшла до них за справою, зажадали нечесного діла; та жінка та, діставшися до Бога, виявила їх поступок, і Бог зробив її денницею, а їх завісив залізним ланцюхом за ноги в Вавилоні, де будуть висіти до суду” ‘)• За джерело, що з нього це оповідання опи нилося в Житті св. Теодора Едеського та в инших грецьких і слов ’ ян ських пам ’ ятках, є чотири промови грецького письменника, спо чатку царя, а потім ченця, Івана Кантакузена проти Мохаммеда. „Відки взяв Кантакузен се оповідання, котре він вкладає в уста Ма гометов!, не звісно; Ґрінбаум догадується, що взяв його з якогось коментарій до Корана. В Корані згадується справді ангели Арот і Марот, але отсего оповідання нема. Натомісць воно знаходиться в однім із жидівських Мідрашів. Гаммер-Пургшталь, Віндішман, Деля- гард та инші орієнталісти схиляються до того, щоб признати сему оповіданню перське джерело” 2 ). Все це порівнюючи — дрібниці. Важливе-ж є те, що Біблія да вала Франкові багатющий запас мотивів і образів, щоб художньо оброблювати його власні переживання й таємні думи. В хронологіч ному порядку ті вірші, що їх оформлено біблійними мотивами й об разами, стоять такі: 1, Смерть Каїна (1889 р.); 2, „На рѣках Вави лонських, тамо сѣдохом”, порів. псал. 136 (20. XI 1901); „Гласъ во піющаго въ пустыни”, порів. Ісайї 40, 3 (1902); 4, Мойсей (1905); 5, „Блаженъ мужъ, иже не иде на совѣтъ нечестивыхъ”, порів. псал. 1 (1906); 6, Блюдитеся отъ бѣса полуденнаго, порів. псал. 90,6 (1907). Останні вірші написано з відтінком жарту. Поет у літню, гарячу пору опівдні зустрічається з молодою жінкою; зустріч нагадує йому „колишню любов”, і він не може позбутися вражіння цієї зустрічи. „Оттак, — робить він висновок, — із мене без путя Закпив собі південний біс ’ )• Було-б дуже цікаво порівняти спосіб використовувати біблійний матеріал у цьому творі з способом використовування того-ж матеріалу в Шевченка в деяких його творах, але це виходить за межі нашого завдання. ‘) Пам’ятки, т. І, стор. 365. ’ ) Ibid., стор 79. •) Про „бЬса полуденнаго” читаємо в псальмі 90, ст 6 (за грец. текстом LXX -ти і, значить, церк.-слов’янським), але Франкові мотив його поезії підказали, без сумніву, такі слова з „акафиста чесному кресту * * (в львівському виданні 1872 р.): „Радуй ся полудню спасеніе отъ бѣса полуденнаго прельстившаго въ рай въ пблудне*. Франко наводить ці, слова в тім місці своєї передмови до 1-го т. „Апокрифів і легенд”, де він відзначає „на тяки на апокрифічні оповідання* в акафістах. (Пам’ятки укр-руськ. мов і літ-ри т. 1, стор. XXXI). ,26 Проф. П. Кудрявцев Решту речей написано в тоні глибоко серйозному. „Я рабом уродився та я рабом і умру “ — оце та гірка думка, що просякає вірш „На рѣках Вавилонських”. „Глас вопіющаго въ пустыни” сюжетом своїм нагадує Пушкінового „Пророка”. І там. і тут мова про той момент, коли людське життя переломлюється надвоє: заглиблений, як і більшість із нас, у турботи та клопоти свойого обивательського життя, він кидає й господу, й родину, й свої звичайні справи, — і всі свої сили неподільно віддає тій справі, що до неї він є покли каний. Сталося це за три дні перед одружінням нашого героя. Він жав пшеницю. Було опівдні. І ось, коли він „спочити сів під дубом”, „враз почув він голос невимовний, що душу розворушує до дна”. ‘ .Заким іце ти почав ся в лоні мами, .Я знав тебе; заким явивсь ти в світ, „Я призначив тебе перед царями „Й народами нести мій заповіт”. Юний пастух одмовляється від високого й відповідального по кликання, признаючись, що він — „простак убогий, молоде хлоп ’ я”: Хто стане слово слухати невчене, Кого наверну, розворушу я? До того-ж він — людина грішна. А голос — у відповідь: отак нікого не навернеш ти — На вітер будеш мій глагол метати, Проповідати будеш ти глухим; Де станеш ти, ніхто не схоче стати, Що похвалиш, всім видасться лихим. Очевидячки, так буде, коли вважати на безпосередній вплив про рока на маси: його голос буде „гласомъ вопіющаго въ пустыни”. Але посеред цієї інертної маси знайдуться не аби-які одиниці, „ви брані борці” — і на них вплине сила надхненного пророчого слова: Тобою я навчу їх відрікатись Життя і світа для високих дум. Сучасних нужд, — погорди не лякатись, У світлу ціль зостріливши весь ум. А ЩО-ДО ТВОЄЇ МОЛОДОСТИ, гріховности, кволости ТВОЙОГО серця, ТО „вір тілько моїй силі”, і „серце в тобі я скріплю слабе”: Ось твоїх уст я пальцем доторкнуся І вложу в них своїх глаголів жар. 1 наострю твій слух, щоб, як озвуся, Ти чув мій голос, наче грім із хмар. Отже — йди! „від отсеї хвилі ти мій. Про все, чим досі був — за * будь! Усе покинь”!.. І перелім стався: ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 27 Я ниць упав: „О, чую, Пане, чую!” І серп я кинув, і пшеничний стіг, І батьків дім, невісту молодую, І відтоді не бачив більше їх 1 ). ’ ) Порівн. біблійні оповідання про покликання до пророчого слуябння Амоса (Амос 7, 14 — 15), Ісайї (розд. 6) та Єремії (розд. 1). 2 ) Листув. 1. Франка і М. Драгом., лист No 73. 3 ) Акад. С. Є ф р е м о в, Ів. Франко, вид. 2, стор. 217. Порівн. Франко „Із книги Кааф “ таку терцину: Пророцький дар у тебе мій на те, Щоб иншим край обіцяний вказав ти, А сам не входив у житло святе. Слово Кааф у перекладі з єврейської мови визначає збірник. Цим іменем називається невеличка давньо руська пам’ятка, то складається з запитань і відповідів змістом із Му- сієвого П’ятикнижжя. Див. акад. Істрина „Замѣчанія о составѣ Толк. Палеи. Гл. IV. Книга „Кааф” — Извѣстія Отд. русск. яз. и слов. Академіи Наукъ 1897, т. ІІ-го кн. 4, стор. 845 — 905. Франкові терцини до змісту цієї книги близько не стосуються. Про Каїна Франко згадує, окрім поеми про „Смерть Каїна”, в одному з своїх „тюремних сонетів”: 1 Бог поклав клеймо на грудь Пилата, Життя, смерть, тіло й дух його прокляв Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата, Не мив рук з крови, винним чувсь, тікав. Р. 1885-го Драгоманів, що встряв був до літературного підпри ємства, яке, як незабаром виявилося, зовсім не відповідало ні його поглядам, ба навіть його гідності, згадує з цього приводу перші слова 1-го псальми „Блаженъ мужъ, иже не йде на совѣтъ нече стивыхъ” і в навчання свойому кореспондентові Франкові та його політичним однодумцям додає: „Я думаїб, що не буде з Вас добра ні в літературі, ні в політиці, поки Ваші прогресисти не зарубають собі на носі цього псалма!” * 2 ) Чи зарубав це собі на носі Франко так виразно й дошкульно, що не міг забути вчителевої нотації, чи так склалися обставини його власного життя та діяльности, але більш, як через двацять років він написав вірша на мотив тих слів, що колись нагадав йому Драгоманів… Найкраще з усього, що написав Франко на біблійні мотиви, звичайно, дві його поеми — „Смерть Каїна ** та „Мойсей”. Саме в них він висловив свої заповітні думки. В них змальовано людей, що пережили глибоку кризу. „Чуття, великая любов — ось джерело жизни ** — отакий підсумок усіх життьових зрушень і спроб Каїна 3 ). А Мусій у наслідок пережитої кризи збагнув, що „не в матеріяль- ному добрі, не в розкошах та достатках той рай і щастя, а у віч ному, невпинному шуканні ідеалу, в неситості духа — Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, 1 до нього ти людям моїм Будь проводир незрячий”. ,28 Проф. П. Кудрявцев Ми не розглядатимемо докладно цих Франкових поем ні з боку їхнього змісту, ні з боку генеу, ні з боку їхньої художньої варто- сти, бо це зробили инші дослідники ’ ). Нагадаємо тільки те, що сам Франко говорить про генезу своїх поем. „Цікавий я дуже, — пише він до Драгоманова в листі з 20. ПІ. 1889, що Ви скажете про Каїна. Він сидів мені в мозку ще від часу, коли я перекладував Байронового К аїн а, і тілько торік я оси лив якось цю жидівську легенду, домішавши до неї шматок легенди про Фавста, котрий з вершин Кавказу оглядав рай. З обробкою — сміло скажу — намучивсь я щиро: цілість перероблював два рази з ґрунту, так що з первісно написаного ледве чи осталось нети- каних зо 200 віршів — деякі часті перероблював і три й чотири рази, майструючи зовсім на холодно, по столярськи. Боюсь, що багато слідів того майстрування осталось видно” 2 ). Що-до „Мойсея”, то Франко, зазначивши ті місця з Біблії, що були за головне дже рело поеми, додає до цього, що „в однім випадку” він „покористу вався також грецькою мітологією, а власне в згадці про Оріона”. Право використати міт про Оріона в поемі на біблійний мотив Франко бачить у тому, що „міт про Оріона зрештою не чужий та кож єгипетській та гебрейській традиції” 3 ). Та хоч-би які були справді джерела, що з них покористувався Франко, творячи свої поеми, цих поем, принаймні, таких, які ми маємо тепер, не було-б, коли-б Франко не використав головного свойого джерела — всього того, що він сам пережив, передумав і глибоко відчув. Поеми Франка — це частини його власної душі… III. Після всього сказаного для нас не буде несподіваною та увага, з якою Франко вишукував сліди єврейських впливів у середньо вічній і пізнішій європейській літературі, надто давньоруській. Вплив цей ішов двома головними шляхами. Насамперед — через хри стіанство. Що європейська література розвивалася під дужим впливом христіянства — про це досить тільки нагадати, але й саме христіянство чималою мірою було „твором орієнтальним”, а в складі його орієнтальних елементів на головному місці стояли елементи *) Окрім допіру зазначеної монографії акад. Ефремова, нагадаємо передмову М. Зерова до «Поезій Ів. Франка* (вид. КнигоспілкіГ, К. 1925), II. Филиповича «Генезис Франкової легенди Смерть Каїна”, вид „Слово* К. 1924, і з деякими змінами в книжці ,3 новітнього укр. письменства*, 1929, про „Мойсея* — М. Гордієвського «Мойсей — поема Ів. Франка*. Одеса, 1926. ’ ) Листув. І. Франка І М. Драгоманова, стор. 291 — 292. а ) Див. передмову до 2-го вид. „Мойсея*. — Хоч і не на своїм місці, але додамо тут із спогадів С. О. Ефремова про Ів. Франка, що Франко р. 1903-го був зацікавлений про блемою про Bibel und Babel, «що саме тоді займали увагу культурного світу*. (Див. Л і тература. Збірник перший. К. 1928. Вид. У.А.Н., стор. 161). ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 29 єврейського походження. „Нема сумніву, що христіянство, виро стаючи з жидівського пня та годуючися від самого початку соками грецької освіти, мусіло дати величезний імпульс до обміни думок між грецьким світом і жидівським, хоча початок цієї обміни зробле ний був уже на пару сот літ уперед. На грунті христіянства ця обміна, особливо в Сирії й Єгипті, мусіла бути ще більша й жи віша, бо обі релігії виростали зі спільного ґрунту і мали спільну основу — Біблію. Христіянські писателі перших віків залюбки кори стувалися жидівськими коментаріями, особливо такі вчені, як Оріген, та сирійці, як Єфрем Сирин “ . Ось через що в христіянських пись менників можна знайти чимало того, що є й у Талмуді 1 ). ’ ) Франко, Зап. Наук.Т-ва, т. ѴП1 (1895, 4), стор. 6 („Варлаам і Йоасаф”); т. XI (1896, 3), Бібліогр., стор. 2 — 4 (рец. на етюд Бараца про слово Кирила-Філософа); по рів. у рец. на книгу проф. Алмазова: „Яку масу таких вірувань внесло в духове життя європейських народів христіянство, іцо своєю чергою віссало в себе масу традицій жи дівських, греко-римських, старо-єгипетських, персо-буддійських!’ (Зап., т. ХІП, Бібліогра фія, стор. 42). 2 ) Зап. Наук. Т-ва, т. ѴПІ (1895, 4), стор. 6. ’ ) Звичайний термін Франка. *) Франко називає Олександра Микол. Веселовського „нашим спільним вчи телем та путеводником на ———— інтереснім, але труднім полі, дослідів’. (Зап.,т. LXX1I, бібліографія, стор. 20). 6 ) Зап. Наук. Т-ва, т. XI (1896, Пі), стор. 2 (рец. Франка на одну з статтей Г. М. Бараца). А. В. К л і н г е р о в і, авторові досліду про „Сказочные мотивы въ исторіи Геродота”, Франко ставить на увагу його дуже позверхове обізнання „з багатою літера турою старохристіянських та жидівських талмудичних легенд і з середньовічним пись менством’; „без доброго познайомлений з цими сферами, — додає Франко, — на порівняно- історичнім возику далеко не заїдемо’. (Зап. Н. Т-ва, L, бібліографія, 12). А з приводу вказівки проф. Сумцова на „(шпанську збірку XIV в. El Conde Lticanar’, складену в чималій частині з орієнтальних матеріалів, як на джерело Стороженкового оповідання про бабу, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав (у тій збірці є оповідання, що було, Разом із тим, як формувалося христіянство, і єврейство закін чувало процес „свойого перетворення з біблійного жидівства в ра- бинсько-талмудичне”, при чім не можна забувати, що „сам Талмуд є не чим, як зібранням ріжних орієнтальних вірувань і поглядів, приторочених нераз ні в п ’ ять, ні в десять до жидівської біблійної та рабинської традиції” * 2 ). І дарма що ці дві форми релігійної свідо- мости й життя, христіянство й рабинсько-талмудичне єврейство, по рвали одно з одним і пішли різними шляхами, а все-таки й згодом їхнє взаємодіяння не припиняється, зокрема ми зустрічаємося з фак тами впливу єврейства на європейську, отже й на давньоруську літературу. Питання про цей вплив — не нове. „Особливо ті, хто займається дослідами над історією казок, новел та легенд, знають добре, яким важним посередником була жидівська література в ман дрівці тих творів зі сходу на захід, і староруське 3 ) письменство не стояло осторонь від тих впливів, а вчені такі, як Веселовський 4 * 6 ), Кірпічніков, Буслаєв, Жданов і инш., частенько доторкалися їх у своїх дослідах “ •’). ,зо Проф. П. Кудрявцев Франко йде одним із ними шляхом. І напрямок його інтересів, і хід літературного розвитку ставили його на цей шлях. Франко звертає увагу своїх читачів на те, що „основою христіянського ка лендаря був не сам грецький, а подекуди й жидівський, єгипетський і инші “ , що й собі за свою основу мали календар вавилонський * ); у свойому досліді про Варлаама і Йоасафа він порівнює арабські тексти переказу з гебрейською ибн-Хісдаєвою поемою * 2 ); в рецензії на публікацію проф. О. І. Алмазова „Къ исторіи молитвъ на разные случаи. Замѣтки и памятники” висловлює гадку, що молитва „женѣ родити отроча”, що в ній є слова: „и соблюди Господи отъ зависти и отъ очесъ призора”, „могла повстати ще ца жидівськім грунті, де віра в ,лихі очі * була здавна розширена і нераз знайшла вираз у Талмуді і инших писаннях” 3 ); у досліді про походження сюжету про Лиса Микиту завважує, що „дуже гарні й стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у Біблії”, і при цьому додає, що „навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по німецьки, він чув широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісти” в його поемі 4 ); в примітці до статті Ф. Ш. про Лесінгового „Натана Мудрого” сповіщає, що „притча про три перстні не була твором католицького манаха”, як це дово дить автор статті, а що „вона була зложена коло р. 1100 якимось еспанським жидом” 5 ); нарешті, в своїх „Студіях на полі карпато-ру- ського письменства XVII — XVIII в. “ Франко докладно трактує про середньовічну легенду про попа Івана і — в звязку з цим — „про греко-візантійсько-жидівські оповідання про чудеса Сходу”. мабуть, — па думку проф. Сумцова — прототипом і наших європейських, отже й нашого), Франко висловлює жаль, то Сумцов „не дошукався дальше джерел цієї повісти* (Зап., т. XLIII, бібліогр., стор. 36 — 37). *) Ibid., стор. 35. 3 ) Зап., т. XX, стор. 162. 3 ) Зап., т. XVIII, бібліогр., стор. 41. У тексті покликання на М. Grtinbaum ’ a BeitrSge zur vergleicfienden Mithologie aus der Hagada. * 4 ) Франко, твори. „Рух*, т. ХХѴ, стор. 8 і 15. 6 ) Літ.-Наук. Вісник, 1906, т. 1, стор. 530. с ) Проф. П. В. Владиміровъ, Др.-русск. литература Кіевск. періода. К. 1900, стор. 89. Відомо, що „исходнымъ пунктомъ западныхъ и восточныхъ сказа ній объ Александрѣ Македонскомъ является греческій романъ т. н.Псев- докаллистена” 6 ). „Араби в VIII або IX віці, — читаемо в Франка, — переробили Псевдо-Калістена по свойому; ця переробка зробиться звісною також Ішпанцям і правдоподібно ішпанським жидам. Кори стуючись з одного боку коротеньким оповіданням Йосифа Флавія, а з другого тою арабською переробкою, оповідає французький жид Йосиф, що фальшиво закрив свою назву назвою старшого жидів ського історика Ґоріонида (з ІХ-го віку), в своїй по гебрейськи пи саній історії жидів не тілько про відвідини Олександрові в Єрусалимі, ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 31 але й усю фантастичну Олександрову історію за Псевдо-Калістеном з інтересними відмінами, які потім віднаходимо в європейських про зових Александріях. Ще одну історію Олександра написав Самуель Єгуда абен Тіббон, іспанський жид із XIII в.: це мав бути переклад грецької книги Птолемея І, сина Птолемея Ляґа” ‘). „Оповідання про походи Олександра так полюбилися жидам, що вони не тільки надали Александрії жидівський національний ко- льорит, але в паралель до Олександрових пригод і чудес витворили й свої власні, національні. Так повстали записані в Талмуді опові дання про , Синів Мойсеевих * або , Червоних Мотків 1 — щасливе й побожне плем ’ я, що від нетямних часів живе десь далеко, відділене від грішного світа рікою Саббатіон, що шість день у тижні кипить і кидає каміння, а тільки в суботу пливе тихо, та зате закрива ється густим туманом. Ті оповідання ** , що їх — до речи — Франко сам чув „не раз із уст галицьких жидів-талмудистів “ , тільки не вміє „сказати, чи справді і в якій саме книзі Талмуда вони запи сані”, — „знаходимо в ЇХ в. у жидівського письменника Е льда да в звязку з легендою про сім (пізніше десять) поколінь жидівських що, виселившися з Палестини, осіли в якімсь далекім краю Куш, не хотіли потім вертати до Палестини і розрослися в великий на род. Нема сумніву, що Ельдад не був першим автором тих легенд і що вони повстали значно давніше на олександрійсько-жидівськім ґрунті. Не даром і сам Ельдад помішує пробуток тих щасливих і могутніх жидів в Африці повисше Єгипту. А деякі деталі його опо відання (прим, неперехідна ріка) мають собі паралелі в старших грецьких писаннях, спеціяльно в творі Псевдо-Палладія, вставленім у пізніші редакції Псевдо-Калістена”. *) Зап. Наук. Т-ва, XLI (1901, III), стор. 7. ’ ) Ibid. стор. 9 10. Література, то на неї посилається Франко: 1) A bra її a tn М. Tendlau, Das Buch der Sagen und Legenden judischer Vorzeit. Stutgart, 1815. Тендляв приводить із трактата Тамід оповідання про те, як Олександер ходив до раю. 2) М. S t е і п- schn eider, Manna. Berl. 1847 (тут — про єврейські переробки грецьких і орієнталь них оповідань про Олександра). 3) D. М й 1 1 е r, Die Recensionen und Versionen des Eldad ha Dani в Denkschriften der k. Akad. d. Wissensch. philolog.-hist. Classe, Bd. 4 (Франко цитує mo працю з праці В. Істрина „Сказаніеобъ Индѣйскомъ царствѣ* в виданню: Древности. Труды слав. ком. M ock . Архсол. О-ва. Т. 1. М. 1895.- 4) Для історії Олександра Макед. Франко користується працею Weissinanna. Про те, як мотив про Саббатіон відгукнувся в поезіях самого Франка — див. нижче, гл. VI. „Чи з Ельдада, чи з инших жидівських джерел, досить, що й ті оповідання про десять поколінь жидівських, про неперехідну ріку Саббатіон і про праведних .Синів Мойсеевих’ за тою рікою розши рилися в середньовіковій Европі. Зрештою, про ріку Саббатіон (Харратіхб; ттохарч) говорить уже Йосиф Флавій (De bello judaico, VII, 13) “ 2 ). Відгук цих і подібних оповідань знаходимо в легенді про попа Івана. ,32 Проф. И. Кудрявцев За основне джерело для відновлення цієї легенди є апокрифіч ний „лист Івана Презвитера” до Емануеля, царя грецького. „В ньому знаходимо деталі, взяті з жидівської традиції; спеціяльно опові дання про десять поколінь жидівських і про праведних жидів, що живуть за кам ’ яною рікою і пісковим морем (Zarneke, De epistola, quae sub nomine presbyteri Johannis feretur. Lps. 1874). Чи взяв автор листу ті деталі спеціяльно з Ельдада га-Дана, як здогадується де хто з учених, чи може користувався тілько яким спільним з Ельда- дом джерелом, то в усякім разі маємо тут факт користування жидів ською традицією — факт не такий ———- трудний для вияснення в тих часах, коли жидівські вчені мали славу й повагу не тілько в Ішпанії, але й у самім Римі (пор. те, що говорить допіру за значений під рискою „Штайншнайдер про Іммануеля бен Соломона Ціфроні з XIII — XIV в., про ибн-Езру бен Мейера, що вмер у Римі 1168, і инш.). Значить, не конче тут домагатися й письменного дже рела, котре в усякім разі мусіло-б бути не гебрейське ані арабське, а грецьке або латинське” ’ ). В дальшім ході розвою легенди про попа Івана на заході Ев- ропи теж знаходимо сліди єврейських впливів. Так, „німецький ці сар Фридрих 11 у листі до англійського короля Генриха 111 догаду вався, що” монголи — „це або потомки тих десятьох жидівських поколінь, що не хотіли слухати Мойсеевого закона, або ті І’оі’и й Магоі и, яких (по Александрії) заклепав Олександер у горах, а в та кім разі, коли вони тепер вирвалися зі своїх заклепів, то їх наплив віщує близький кінець світа й прихід антихриста”. Згадка про 10 по колінь єврейських свідчить про „тісний звязок тих вістей з Алексан дріей) і з листом попа Івана” 2 ). Таким чином, лист цей був посеред ником у передачі єврейських традицій і вірувань із сходу на захід. Іще одно спостереження Ів. Франка над єврейськими впливами в історії цієї легенди. „У Бельського, автора звісної Kroniki, to jest hystoryi swiata, виданої у-перве 1564 p. “, зустрічаємо „вірування в ідентичність попа Івана з королем Абісинії”. Аналіза оповідання Бельського до водить Франка до того висновку, що „в тім оповіданню треба розріз нити дві часті: те, що оповідає Бєльський сам від себе про Абіси- нію, і те, що подає, як жидівські традиції. Отже, цікава річ, що в числі тих буцім-то жидівських брехень знаходимо значну частину деталів, узятих із листу попа Івана або з Александрії і тільки одну справді жидівську традицію про „червоних жидів “ -що мають колись навернути весь світ на жидівську віру, деталь, яку міг чути Бєль ський устно від жидів у Польщі, коли не скомпонував її сам, бо ‘) ibid., стор. 13 I I. 2 ) Ibid., crop. II. Під рискою посилання на працю Dr. G. Oppert ’ a Der Pre sbyter Johannis in Sage und Geschiclite. Berl. 1870. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 33 у дальніших жидівських традиціях червоні жиди-праведники сидять за неперехідною рікою, але думки про навертання світа не мають” ’ ). Переходимо до давньоруського письменства. Франко уважно стежив за літературою з історії давньоруського письменства й у своїх докладних рецензіях- завсіди й незмінно від значав у книгах, що він їх рецензував, ті моменти, які хоч трохи висвітлювали справу про єврейські впливи в давньоруській літера турі. Так, Франко надзвичайно прихильно зустрів першу спробу єв- рея-киянина Г. М. Бараца, спробу відшукати „слѣдъ іудейскихъ воззрѣній въ древне-русской письменности”, а саме його етюд про „Слово Кирилла-Философа” в IV т. „Лѣтописи истор.-филол. О-ва при Новорос. ун-тѣ” (Одеса, 1894). Мова мовиться про слово „о не бесныхъ силахъ и чего ради созданъ бысть человѣкъ и объ исходѣ души”. Не вдаючись „у розбір питання про авторство”, Барац нама гається обґрунтувати ту тезу, що слово „стосується до жидівських традицій і поглядів”; при цьому автор забуває, що такі погляди могли потрапляти до пам ’ яток христіянського письменства й не без посередньо з Талмуда, але все-таки, як докладний знавець Талмуда, він приводить у своїй праці досить матеріялу дуже цінного для вче них, що звичайно не володіють жидівською мовою, і в сьому мате ріалі головна вартість його праці” 2 ). На жаль, дальші Барацові спроби — „Повѣсти и сказанія древне-русской письменности, имѣющія отношеніе къ евреямъ и еврейству. I. Два разсказа Кіево-Печер скаго Патерика” (Кіевск. Стар., 1906, NoNo 3 та 4) та „О библейско- агадическомъ элементѣ въ повѣстяхъ и сказаніяхъ начальной рус ской лѣтописи” (Україна, 1907) — не виправдали Франкових сподівань, і він кінець-кінцем висловлює суворий присуд над Барацовими сту діями. „Не вважаючи на вірний інстинкт автора шукати джерел нашої літописи в посторонніх тогочасних літературах”, його праця 1907 року „в деталях грішить фантастичністю та браком критичної методи і тою ,дивінаторною ‘ критикою, як вірно назвав її ав тор, „яка з найпростішого тексту потрафить зробити ріжними штуч ками те, що їй забажається” 8 ). Особливо суворо поставився Франко до того коментаря, що його дає Барац такому Несторовому повідомленню про життя пр. Теодосія: св. Теодосій мав звичай не- раз потайно вставати вночі і крадькома заходити до євреїв та спе речатися з ними про Христа; він докоряв їм і допікав, називаючи їх відступниками й беззаконними і бажав, щоб його вбили за визна вання Христа. Що-ж вичитав у цій відомості Барац? Річ була буцім-то така, „что какъ во время игуменства Ѳеодосія, такъ и до и послѣ него евреевъ на Руси всячески побуждали къ массовому переходу въ христіанство, для чего прибѣгали нерѣдко къ средствамъ прямого *) Ibid., crop. 25. ’ ) Зап. Наук. Т-ва, т. XI (1906, 3), Бібліогр., стор. 4. ’ ) Ibid., т. LXXX, Бібліогр., стор. 209-210. ,3-1 Проф. 11. Кудрявцев принужденія. Естественно, что приневоленные крещенцы оставались втайнѣ іудеями, а при первой возможности и открыто отступались отъ христіанства… Естественно предположить, что у насъ вѣроотступ никовъ по обнаруженіи ихъ вины отправляли въ монастыри къ ду ховному начальству для увѣщеванія и вразумленія. Такихъ-то, на ружно обращенныхъ евреевъ въ христіанство, по всей вѣроят ности, набралось не мало и въ Кіево-Печерской Лаврѣ, гдѣ они, надо полагать, по ночамъ сходились для совершенія молитвъ и іу дейскихъ обрядовъ вѣры. И вотъ за этими-то притворными христіа нами, продолжавшими скрытно оставаться евреями, блаженный Ѳео досій и имѣлъ бдительный надзоръ. Не довѣряя монастырской бра тіи, онъ вставалъ много разъ ночью и самолично тайно отъ всѣхъ исходилъ изъ своихъ покоевъ къ сосланнымъ въ монастырь для исправленія неискреннимъ конвертатамъ, препирался съ ними, укоряя и стыдя ихъ, какъ отступниковъ и измѣнниковъ христіанству, при чемъ, дѣйствительно, рисковалъ подвергаться какимъ-либо съ ихъ стороны оскорбительнымъ дѣйствіямъ”. Невеликих зусиль треба, щоб спростувати Барацові домисли: 1) „Житіє не говорить ні про яких нещирих конвертатів, а про жидів sans phrase, не говорить ні про які ,оскорбления ‘ , на які міг бути наражений Теодосій при своїх нічних візитах, але про мучеництво, якого він сам бажав, у всякім разі на тій основі, що жиди були си лою, були свобідні, а не арештанти, інтерновані в манастирі на по куті”. 2). „Не маємо ніякого свідоцтва, щоб у старій Русі навертано жидів силою на христіанство, щоб у Печорськім манастирі жило більше число жидів па покуті. Все те фантастичні гіпотези, подик товані апріорною думкою — віднайти в старій Русі релігійну нетоле- ранцію до жидів”. 3) „На доказ Барац цитує одну ухвалу константи нопольського собору з р. 786-го про жидів, що з нечистими цілями (без примусу!) пристають на христіанство, але факти, яких йому треба, знаходить аж у Еспанії. Міг їх набрати до схочу ще й з Іта лії, з Німеччини, з Франції, але все це ані крихточки не доказувало-б, що так само було й у Київі”. 4) „Навпаки, маємо свідоцтва, і істо ричні, і літературні, з яких можемо догадуватися за існування в старій домонгольській Русі сильної пропаганди жидівства, якої основою мусіла бути дуже значна політична толеранція жидів. Пам ’ ятки старо руської полемічної антижидівської літератури, такі, як толкова Палея та книга Кааф, свідчать про те, що наші полемісти чи то при помочі грецьких взірців, чи безпосередньо при помочі жидівських рабинів, дуже глибоко вникали в суть талмудичної доктрини, далеко глубше і явніше, ніж на Заході” ‘). ‘) Зап. Н. Т-ва, т. І.ХХІ1, відділ біліографії, рецензія на етюд Барана. Разом з Ба раном перепадає в цій рецензії проф. Мали ш енському: ця „бистра голова” своїми „ди летантськими ” , мало обгрунтованими гіпотезами збив Бараца на шлях дивінаторної критики джерел. Але, рівняючи будування проф. Малишевського з Барацовими домислами, не ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 35 Питання про силу й розмір єврейської пропаганди в давній І ’ усі Франко торкається й у рецензії на 1-ий т. творів І. Н. Жда нова (СПБ. 1904). На Франкову думку. Жданів „влучно опрокидає думку преосв. Філярета та Шевирева про те, що Слово о законѣ було написане з полемічною метою спеціяльно проти жидів. Ця думка опирається на однім маленькім уступі Слова, де автор, говорячи про відкинення Богом жидів, пише про жидів, сучасних Ісусові: ,Они же нарекоша и льстеца и отъ блуда рождена и о Вельзеулѣ бѣсы изгоняща * * . Філярет і Шевирев виступили з думкою, що ,хули ‘ , бу- цім-то Ісус був ,отъ блуда рожденъ * , автор Слова о законѣ не міг вичитати ні в якім доступнім йому христіянськім писанню, а міг хиба устно чути її від жидівських місіонерів-фанатиків. Проф. Жда- нов зовсім вірно зазначує, що жидівська пропаганда в Київі за ча сів Ярослава не могла бути а ні така свобідна, а ні настілько сміла, щоб могла наступати з такою хулою на Ісуса, що навпаки сам автор Слова о законѣ говорить про сучасних йому жидів, що вони мовчать, і стоїть на тім, що ,хулу * ту „мусів автор вичитати десь із якогось грецького джерела”. Франко й собі висловив здивування, що Жданов „не віднайшов того джерела, хоч позволікав з ріжних сторін цитати про відносини христіян до жидів у старій Русі”, і сам зазначає таке джерело: це — перша частина т. зв. Нікодимової Євангелії, инакше Acta Pilata, де „головною точкою являється обвинувачення Ісуса жидами, буцім-то він — син блудниці”. „Виходить — закінчує Франко, — що слова нашого автора з XI в. — це найстарший слід знайомости наших предків із тим апокрифом” * ). можна не помітити, що перші є далеко тонші, елегантніші, багатші на притягнутий до діла матеріал і тому далеко цінніші. В „Записках Наук. Тва* знаходимо спокійнішу й об’єктивнішу оцінку проф. Малишевського, як ученого дослідника. Я маю на увазі не кролог покійного професора в ХѴ-му томі Записок. Автор некрологу (проф., тепер акад. М. С. Г р у ш е в с ь к и й), відзначивши „нахил” Малишевського „до апріорних де дукцій, при браку фактів задокументованих”, іцо часом не могло не шкодити „вартості його праць*, попри все те визнає, що деякі з цих праць „надовго заховали своє наукове значіння*. *) Зап. Наук. Т-ва, т. LXIX (1906, 1), бібліографія, ст. 191 — 192. ‘9 Див. В. Н. Адріянової „Къ литературной исторіи Палей* (Труды Кіевск. Д. Академіи, 1908, 7 — 8). Коли справа про єврейські впливи в давньоруській літературі ніколи не виходила з поля Франкового зору, то він не міг не ціка витися такою пам ’ яткою, як Толкова Палея. 1 справді, в передмові до видання старозаповітних апокрифів, у розділі ѴІ-му, Франко дає трактат про П. Т. Передмову підписано 9-м січня 1897 р. Отже, її складено, коли праць Істрина, Шахматова, Істоміна та Ристенка не було ще. Не дійшли до нього й праці Михайлова 2 ). Франко має діло з працями Сухомлинова, Срезневського, Жданова, Ягіча, Успен ського, архім. Леонида, Кавеліна. У питанні про те, де саме по встала ця пам ’ ятка, Франко живовидячки схиляється на бік Тіхонра- ,36 Проф. П. Кудрявцев вова, який уважав, що антиєврейська тенденція Палеї „була най- сильнішим доказом на те, що Палея зложена була на Русі-Україні “ . „Ми знаємо, — каже Франко, — яке важне місце займали жидівські впливи в старій Русі. Хазарське царство в Криму мало пануючу династію й старшину жидівського віроісповідання; жидівські місіо нери ходили по Русі; вони грають важну ролю в оповіданню літо писця про хрещення Руси, а віднайдені недавно жидівські реляції про цю подію не позволяють нам віднести наше літописне оповідання в обсяг легенд. І пізніше впливи жидівські не ослабли, як це ба чимо з повстання єреси ,жидовствующих ‘ . Значить, був у старій Русі дуже живий інтерес — поборювати жидівство, живіший, ніж напр. у Візантії або в Болгарії. Певна річ, план — провести в однім творі полемічну протижидівську тенденцію через усю старозавітну історію, побити жидів свідоцтвами їх власних святих книг, був смі лий на мало вченого русина. Та чому-би автором цього плану не мав бути якийсь грек, що навчився писати по церковному? “ ‘) ІЦо-до часу, коли з ’ явилася пам ’ ятка, то вона повстала ще перед мон гольською навалою (Палея „не знає нічого про татар на Русі”), але через те, що „в найстаршім списку старослов ’ янського перекладу літописи Малали п. з. .Изложенія о лѣтѣхъ миру * знаходяться вставки, яких нема в грецькому оригіналі цього твору, виняті власне з Палеї”, то звідси треба зробити висновок, що Палія „мусіла вже тоді (в XII віці) бути готовою” 2 ). Р. 1903-го В. М. Істрин надрукував у Журн. Мин. Нар. Пр. статтю під заголовком „Изъ области древне-русской литературы”. У ній він підходить „до розвязки одної з найбільших загадок старо руського письменства: де й коли була зложена т. зв. Толкова Па лея?” Звичайно, Франко не міг не відгукнутися на цю статтю. „Ріжні більш або менш умотивовані міркування доводять” автора, — пише Франко в своїй рецензії, — „до тої думки, що цей твір був зло жений не швидше,’як у XIII в., не в Греції і не в Болгарії, а на Русі, що гаряча полеміка проти ,жидовина ‘ , яка червоною ниткою тягнеться через усю Палею, була відповіддю на якісь близше невідомі нам жи дівські рухи (проф. Істрин згадує про особливе оживлення жидів ських месіянічних сподівань у XIII в. в Польщі) і що твір, якого скелетом послужив ——— Хронограф, був зложений на північнім сході від Київа, в Володимирі над Клязьмою або в Суздалі”. Не заперечуючи проти основної тези проф. Істрина — що Т. П. була складена не швидше, як у XIII в., Франко не може погодитися на те, щоб цю пам ’ ятку написано було в північній Русі. „Ми знаємо, — каже він, — що Т. П> була реакцією проти сильного жидівського впливу в старій Русі, але заразом і результатом того впливу, який ■) Пам ’ ятки укр. мови, й літ-ри, т. 1, стор. ХѴИ. 3 ) Ibid., стор. XVIII. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 37 будив серед Інтелігенції зацікавлення до старозавітних традицій, до Йосифа Флавія, до талмудичних доктрин та оповідань (див. Кирило Турівський), і знаємо, що цей вплив був далеко сильніший і безпо середніший у південній Русі, ніж у північній, у Київі, ніж у Володи мирі та Суздалі. Але проф. Істрин волить ступати на таку хитку кладку, як звістка про оживлення месіянічних ідей у Польщі, ніж оперти свою конструкцію на довговічній акції й реакції в півден ній Русі, що однако може вияснити ту загорливість антижидівської полеміки, якою проникнута Палея “ ’ ). У праці проф. (тепер академика) В. М. Перетца „Матеріалы къ исторіи апокрифа и легенды. 1 Къ исторіи громника. II. Къ исторіи лунника” (Спб.) Франко окремо відзначає „розділ V, присвячений гебрейським Громникам та иншим ворожбитським книгам”, у додатку до якого „подано перекладом два жидівські Громники з XVI — XVII в.” „За цей розділ і за ці тексти, — пише Франко, — належиться щира подяка д. Перетцеві, бо пам ’ ятки жидівського письменства з тих піз ніх часів дуже важні для студій завдяки самому становищу жидів у тодішній Европі, а при тім дуже мало вчених займається ними і мало європейських бібліотек має значніші колекції новожидів- ської літератури”) г . Франко не обмежується розглядом чужих праць з історії єврей ських впливів у давньоруській літературі, — він дещо вносить і від себе в цю царину наукових дослідів. Ми вже знаємо, що Франко працював над збиранням і видаванням апокрифів, а це, як-раз, та лі тература, що через неї давньоєврейські перекази й вірування дохо дили до наших предків. „Більша часть тих апокрифів, — читаємо в Франка, — хоч написана або перероблена христіанами, основува лась на старих жидівських переказах, а то й просто на Талмуді, на що вже давно звернено увагу вченими, не виключаючи й росій ських (Порфір ’ єв, Пипін, Веселовський” 3 ). ‘) Зап. Наук. Т-ва, т. LXI, бібліогр., стор. 9, 12. ?) Ibid., т. XL1X, бібліогр., стор. 18. “ ) Ibid., т. XI, бібліогр., стор. 2 — 4. 4 ) Пам’ятки укр.-руськ. мови і літ-ри, т. 1, стор. 32 та 38. У свойому виданні апокрифів Франко, зазначаючи джерела апо крифів, старанно відзначав ті місця з старозаповітних біблійних книг, що вони були за джерело для апокрифа, а так само зазначав і не біблійні, але-ж єврейські джерела. Так, що-до „зложення імени Адамового з чотирьох сторон світа” чи „легенд о похороні Авеля за приводом горлиці і о вбійстві Каїна сліпим Ламехом”, то він уважає, що вони єврейсько-талмудичного походження 4 ). Що-до апокрифічних оповідань про Мусія, то він гадає, що вони основані, між иншим, на єврейській книзі Яшар, і з неї „без сумніву взятий епізод про Замб- рія” (в єврейському тексті Мамбрія), „а мабуть також і епізод про окрух ячмінний і апокрифічні подробиці при описі єгипетських кар- ,.38 Проф. П. Кудрявцев ностей “ ‘). Перший текст книги Еноха, на його думку, був єврей ський, що його складено в головній частині ще перед Різдвом Хри стовим, та, мабуть, часто перероблювано 2 ). В усіх цих випадках Франко спирається не на властиве вивчення єврейсько-рабинських дже рел, бо вони залишилися для нього неприступні через необізнання з мовою, а на відповідну літературу. Найбільше він покликається на праці М. Griinbaum ’ a Betrage zur vergleichenden Mythologie aus der Hagadda (Lpz. 1877) та Neue Beitrage zur semitischen Sagenkunde (Leyden. 1892), И. Я. Порфирьева Апокрифич. сказанія о ветхо- зав. лицахъ и событіяхъ (Казань 1872) та Апокриф, сказанія о ветхо- зав. лицахъ и событіяхъ по рукописямъ Соловецкой библіотеки (СПБ. 1877). Не нехтує Франко й відомим уже нам етюдом Г. М. Бараца „Слѣды іудейскихъ воззрѣній въ древне-русской письменности” (Одесса, 1894). За зразок самостійних Франкових дослідів у цій царині може бути його дослід: „Притча про сліпця й хромця. (Причинок до істо рії літературних взаємин старої Руси) “ 3 ), сам собою надзвичайно змістовний і надзвичайно показовий для Франка, як дослідника. Тому ми на ньому зупинимося трохи докладніше. Кирило Турівський „не згірше від тогочасних західньо-европей- ських проповідників любить пересипати свою проповідь притчами, барвистими порівняннями, приповідками та загадками, залюбки вжи ває у всіх своїх писаннях матеріалу, сказать так, фольклорного” (136). Серед цього матеріалу на особливу увагу заслуговують дві притчі — 1) про царя й бідарів у ямі та 2) про сліпця й хромця. Перша ввіходить у склад „Слова къ Василію игумену Печерскому о мирскомъ сану и о мнишенскомъ чину и о умѣ, и о души, и о по каяніи”, друга — в склад Слова „о тѣлѣ и о души и о воскресеніи мертвыхъ” (докладніше про це сказав Кирило в формі притчі про сліпця й хромця) 4 ). Франко ставить собі завдання показати ті дже рела, що з них Кирило брав свої притчі, і робить висновок, що джерела ці — єврейські. *) Ibid., стор. 251. “ ) Ibid., стор. 64. До того, що скатано про апокрифи, додамо, що й для думи про Олексія Поповича Франко вказав, „як на можливе джерело сюжету, на біблійне опові дання про пророка Йону, вкиненого в море ” . (Вол од. II е р е т ц, Ще раз дума про Олексія Поповича — Зап. Наук. Т-ва, т. CLXI — CXLI1I). . “ ) Див. Статьи по славяновѣдѣнію. Вып. II. Подъ ред. орд. акад. В. И. Л а- манскаго. Изд. Втор. Отдѣл. Ак. 1 Іаук ь. Спб. 1906. Стор. 129 — 155. Далі, як викладати меться Франків дослід, сторінки цього видання зазначатимуться не під рискою, а в тексті (в дужках). ■*) Твори Кирила Турівського вперше видав р. 1821-го Калайдович („Памят ники Россійской словесности XII в. “ , куди ввійшло 15 творів Кирилових), повніше (по над 20 творів) акад. Сухомлинов р. 1858-го („Рукописи гр. А. С. Уварова ” , т. II), у перекладі на сучасну російську мову – Євген Щерешило, епіс коп (а не мітрополіт, як, його помилково титулує Франко й тим дає привід плутати епіскопа Євгена Шерешила ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 39 Відомі дві версії притчі про царя й бідарів — західня, грецька й східня, арабо-єврейська ’ ). В грецькій версії говориться, що цар з своїм дорадником, ходячи по місті, „видѣста свѣта зарю отъ нѣкоего оконца сіяющоу, и на сію зарю зряще пріидоша и видѣста подъ землею нѣкое яко пещероу жилище” (Сухомл. Ркпс. гр. Увар., 11, стор. LV). Тимчасом, ибн-Хісдай „на основі арабського взірця оповідає, що цар і його везір, ходячи по місті, дійшли до місця, яке називано гноєвою площею, бо там міщани звикли були викидати свій гній. Наближаючися до тої гноєвої купи, вони побачили, що з її нутра било світло. Надійшовши близше, знайшли маленький отвір, що позволяв їм заглянути до середини гноєвої купи, в ній була печера” й т. д. У Кирила мова про те, що дорадник прова дить царя и „съ дщерію его, и приведе къ велицѣ горѣ, имущи многа и различна оружія, въ нейже оузрѣста зарю свѣтлу, оконце изъ пещеры исходящоу”. Франко вважає, що „образ гноєвої купи жидівського автора далеко близшцй до образа гори повної оружя у нашого Кирила ——— , ніж образ підземної яскині в грецькім тексті”, і звідси робить висновок, що „притчу про царя й бідаків у ямі Кирило Турівський пізнав не з грецького, а жидівського дже рела, в версії де-в-чому зближеній до ибн-Хісдаєвої”, причім Кирило „не зовсім добре порозумів свій оригінал”: в оригіналі була мова „про турботу, яку причинила міщанам довга злива і повінь”, а Ки рило говорить у своїй версії про якийсь „мятежь”. Яким-же шляхом єврейська версія притчі дійшла до Кирила? Франко схиляється до думки, що Кирило пізнав її „не в писанім тексті, а в усній переповідці” (139). Що й притчу про сліпця й хромця „взято з жидівського джерела, на це — читаємо у Франка — вказав іще 1873 р. той самий проф. С у- хомлинов, що загалом поклав найбільші заслуги коло студій над цим нашим старим письменником. На засіданню Відділу рус. яз. й словесности Ак. Наук у Петербурзі в квітні 1873 цей учений з ученим мітрополітом Євгеном Болховітіновим) менський і турівський, під заголовком: «Творенія св. отца нашего Кѵрилла, єпископа Туровскаго, съ предварительнымъ очер комъ исторіи Турова и Туровской іерархіи до XIII в. ” Кіевъ, 1880, Ст. СИ -|- 296. Ви дання виготував проф. I. 1. Малишевський разом з проф. Ф. А Терновським та пр.-доц. С. Т. Голубєвим. Нариса про історію Турова й турівської єрархії склав Малишевський. З змістом притч Кирила Турівського можна обізнатися з «Исторіи русск. словесности” проф. II о р ф і р ’ є в а (ч. І) або з книги проф. Владимирова „Древн. русск. лит-ра Кіевскаго періода ” . ’ ) Як повідомляє Франко, арабський витяг східньої версії опублікував проф. Фріц Гоммель у працях Vll-ro міжнароднього конгресу орієнталістів у Відні р. 1887-го (видано також окремо п.з. Die alteste arabische Barlaam-Version, von Fr. Hommel. Wien 1888); переробкою цієї версії був твір еспанського єврея ибн-Хісдая (нар. коло 1180, пом. 1240) п.з. «Царевич і дервіш ” ; р. 1890 в скороченім німецькім перекладі видав його д-р II а та н Вай слові ц з післямовою проф. Ф. Гомеля (Dr. Nathan Weisslowits, Prinz und Derwisch. Ein indischcr Roman, enthaltend die lugendgeschiclite Budda ’ s, in heb- rai’llcher Darstesung aus dem Mittelalter. Munchen 1890). ,40 Проф. П. Кудрявцев ‘ звернув увагу на статтю гебраїста Перлеса, поміщену в Monat- schrift fur Geschichte und Wissenschaft des Judenthum у випуску за лютий 1873 р. п.з. Rabbinische Agadda in 1001 Nacht. Ein Beitrag zur Geschichte der Wanderung orientalischer Marchen. Проф. Сухомлинов подав із тої статті текст притчі, поміщеної в 1001 ночі —— і в ско роченню повторив оповідання жидівської Гагадди, що мабуть послужило джерелом арабської притчі. Повний текст цієї жидівської Гагадди, з Вавилонського Талмуда гл. II ‘), був поміщений проф. Су- хомлиновим при кінці його майстерної розвідки .Повѣсть о судѣ Шемяки * (Сборникъ отд. р. яз. и слов., т. X, No 6). Надто в комуні- каті ,Два семитическія сказанія, встрѣчающіяся въ памятникахъ русской литературы’ обік згаданих виписок із статті Перлеса додано ще виписку з Gesta Romanorum і повторено думку того-ж Перлеса, що легенда про сліпця й хромця дуже поширена” (139 — 140). Але проф. Сухомлинов „не вдавався а ні в збирання дальших варіянтів притчі, а ні в аналізу тих, що були вказані Перлесом, щоб рішити питання, з яких джерел і якою дорогою дійшов до нашого письменника XII в. прототип його притчі” (140). Франко й ставить собі завдання „по змозі посунути наперед працю” проф. Сухомлинова. Ми маємо три версії притчі про сліпця й хромця: 1) єврейсько- талмудичну, 2) арабську чи турецьку (1001 ночи) і 3) в Gesta Roma norum. Повстає питання: яку з цих трьох версій використав Кирило 2 ). „Оповідання в Gesta Romanorum має будову значно відмінну від староруської притчі й від… обох семітських, та й зложено воно для ілюстрації зовсім инш’ої доктрини” (141). Отже, питання, що його ви користав Кирило, відпадає. Версія 1001 ночи — це копія єврейсько- талмудичної версії, „де-куди яркіше підмальована, але де-куди схиблена в контурах”. Супроти оригіналів вона має один ха рактерний для неї додаток — у постаті й ролі третього сто рожа. Цього додатку в Кирила нема. Вже цього одного до сить, щоб негативно розвязати питання про те, чи користувався Кирило цією версією. Коли до цього додати те, як далеко від Ки рила той край, де склалася арабська версія, те, що Кирило не знав ні арабської мови, ні турецької, нарешті, нез ’ ясованість, чи в XII в. Тисяча й одна ніч була вже готова в тій редакції, то для нас не може бути сумніву в тому, що Кирило не міг користуватися цією версією (141). Залишається версія єврейсько-талмудична. В ній „ми маємо всі основні точки Кирилової притчі, епічні й доктринальні: сліпець і хромець стережуть саду, лакомляться на плоди, добира- ’ ) Франко від львівського гебраїста д-ра Ґріллера довідався, що це оповідання мі ститься в трактаті Sanhedrin, 91, гл. 2, .чаг. 11. 2 ) З трьох редакцій, що в них збереглася притча про сліпця й хромця в давньо руськії”! літературі, Франко визнає за Кирилів твір найпросторіпіу редакцію, ту, що „на друкована в-нерве в виданню Калайдовича й перекладена на нову рос. мову” в виданню епіскопа Євгена (132). Про цю редакцію й мовиться мова в дальшому викладі. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 41 ються до них так, що сліпець несе хромця на плечах, відбріхуються, заслоняючися кождий своїм каліцтвом, і разом приймають кару так, як разом крали; а доктрина покладена в основу притчі та, що в за гробному життю суд і кара впаде не на душу окремо від тіла, а ні на тіло окремо від душі, але на обоє разом. Заховуючи цю саму епічну основу, Кирило Турівський де-куди розвиває її — —– і в док- тринальнім викладі Кирило приймає головні тези Гагадди, але підчер- кує дещо виразніше, головно-ж те, що душу по смерті Бог дер жить у окрімному місці ,сам знає де ‘ , поки не зійде на землю, не покличе й тіла на свій суд і не сконфронтує його з душею” (140 — 141). Про близькість Кирилової притчі до єврейської традиції, окрім її епічної основи та провідної доктрини, свідчать також окремі по гляди, висловлені у його коментарі до цієї притчі, а саме: 1) в Ки- риловій притчі проводиться та думка, що „до другого приходу Хри стового нема суду а ні муки для душі всякого чоловіка, що ті душі бережуться окремо десь, Бог знає де, аж до часу, коли Бог на страш нім суді злучить душу з тілом і надгородить або покарає їх разом”; пор. цю доктрину, що „зовсім відмінна від православної доктрини про митарства”, з єврейською доктриною „про перемежний стан між смертю одиниці й загальним судом по приході Месії та відновленню землі”, що у євреїв була вироблена дуже докладно й перейшла значну еволюцію вже в перших віках нашої ери ’ ); 2) „чисто рабин- ське розріжнення раю від едема” та „мабудь і толковання слова едем словом пища”; 3) той погляд Кирила Турівського, що „Бог зразу творить у лоні матери тіло чоловіка з сімени, а потім по п ’ ятьох місяцях творить йому душу”; порів. коментар до Псаль- мів у Талмудовій книзі Берахот (гл. І, лист 10а): „п ’ ять раз пов торене борші нафші (хвали, душе моя) у Давидових псаль мах відноситься до Бога й до душі, що твориться в п ’ ятім мі сяці” (144). Окрім того, Франко звертає увагу на такі моменти, що в них можемо бачити сліди єврейського впливу: а) „твердження, що Авель був священиком, а Каїн згрішив тим, що як не посвячений вдирався до священицького дійства” (відгук єврейської полеміки між фарисеями й саддукеями в перших віках нашої ери); б) „таке образове речення нашого автооа, як покаянням ударяти в Божі двері”; в) алегоричне толкування Адамового гріха в раю, буцім-то Адам „прежде повелѣнія вошол в святе ме- *) Франко, користуючись працями Schiirer’a, Schwally, Fr. Weber’a, P. Volz ’ a та инш., дає в своїй статті короткий нарис цієї еволюції. Вихідний пункт еволюції є погляд, висловлений у трактаті Bereschit robba, гл. 12 і lalkut Schimon Bereschit 19, менш ви разно в трактаті Erubin 54а: „всі душі померших. без ріжниці, чи добрі чи злі, по смерті тіла йдуть у теоль і пробуваюіь там в ожиданню суду ” (143), а „в жидівській Гагадді вся притча виголошується рабіном Єгудою на доказ того, іцо по смерті Бог аж тоді ка рає грішника, коли зл)читі> душу з тілом ” (ibid.). ,42 Проф. П. Кудрявцев сто”, „изъ едема вошелъ въ рай”; г) такі Кирилові цитати, як Бог сказав Каїнові: будеш стогнати й тремтіти (цих слів нема в кн. Би тія), пояснюються, гадає Франко, „запозикою з жидівських Мідра- шів” (144). „Спеціаліст у цій справі, — каже наприкінці Франко, — знайшов-би в Кирила значно більше відгуків жидівських вірувань і погля дів”, але й того, іцо сказано, досить, щоб зробити такий висновок: Кирило Турівський, пишучи отсю притчу, та певно не цей один раз, підлягає сильному жидівському впливові” (144), зокрема користується єврейсько-талмудичною версією притчі. „Коли-ж надто зважимо, що, не вважаючи на згідність у будові й доктрині, версія Кирила Ту- рівського значно ріжниться від жидівської і стилізацією й деякими деталями; коли зважимо далі, що початок своєї притчі Кирило Ту рівський майже дослівно взяв із євангельської притчі про домови того чоловіка й його невірних виноградарів (Матв. XXI, 33 — 34 і Марка XII, 1 — 2), а виклад притчі, який своєю чергою спричинив деякі відступлення від прототипу, взятий майже дослівно з викладу Теофілакта Болгарського на цю євангельську притчу ———- , то дійдемо до погляду, що основу своєї притчі Кирило Турів ський м а в по всякій правдоподібності з усної передачі від жидівських рабинів, і обробив її своїм звичаєм, держачися старших церковних взірців і черпаючи, де було можна, з готових літератур них шаблонів, зміняючи при тім і саму конструкцію притчі відпо відно до моралізаційної мети, яку поклав собі при писанню свого твору” (142). Але тепер повстає питання: звідки в євреїв узявся сюжет, що ліг в основу нашої притчі? Щоб розвязати це питання, Франко дає нарис літературної історії цього сюжету. ‘ ‘ Насамперед, він підкреслює „існування двох паростей нашої притчі, а власне жидівської, яка в XII віці правдоподібно в усній пе редачі перейшла на Русь, і рівночасно, або пізніше, перейшла також до арабів і, дізнавши тут нової перерібки, війшла з часом у склад славної збірки , Тисяча й одна ніч * , — і західньо-европейської, яка в XIV війшла в склад збірки ,Gesta Romanorum * . Порівняння тих обох паростей показує, що вони дуже далекі одна від одної не лиш епічною канвою, але особливо основною ідеєю, світоглядом, що лежить у їх основі. Бо коли в основі жидівської притчі й її старо руського та арабо-турецького відгалужень лежить думка про долю душі по смерті, про суд, відплату за земні діла, то в основі західньо- европейської притчі лежить ідея солідарної діяльности для осягнення певної ціли, ідея обопільної помочи двох нещасних. Иншими словами — мета орієнтальної притчі наскрізь спіритуальна та трансцендентальна, а мета західньо-европейської наскрізь реальна та соціяльна” (145). Яка-ж із цих паростей старіша? та й узагалі, яке відношення між ними? ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 43 „Досить приглянутися близше обом цим паростям, щоб переко натися, що, не вважаючи на всю відмінність їх будови, в них є дещо спільне між собою. Це неначе disjecta membra якоїсь старшої ці- лости “ (148), і, як таку, Франко називає „стародавній міт про Орі она, який, осліплений хіоським королем Ойнопіоном, одержав од Ге- файста малого хлопця Кедаліона за поводатора, і взявши його на плечі, пішов із ним на схід аж туди, де сходить сонце, і там від соняшного жару відзискав назад свій зір” (151). „Отся стара легенда в пізніших часах мабуть вигасла в на родній пам ’ яті; Овідій у своїх Fasti не згадує про неї, а малюнки по храмах, що виображували Оріона з хлопцем поводарем на плечах, могли бути для маси незрозумілими і толкуватися, як ілюстрація морального припису — помагати один одному в нужді. — — — Та були инші толковання. По всякій правдоподібності власне на основі такого малюнка полягає жидівська притча про душу й тіло, і не даром Талмуд переносить її в сферу римської суспільности: вчений рабин розмовляє з римським цісарем, очевидно в Римі. До Риму пе реносить нас і инше талмудичне оповідання (в трактаті Aboda-Zara 11 в), де знаходимо немов пародію нашої теми. Равві Єгуда опові дає там іменем, р. Самуїла (жив у 111 в. по Хр.) про великий празник, який звичайно обходжено в Римі раз на 70 літ ось яким способом: добре вирослого чоловіка саджали на плечі хромця, який мав на собі .стрій Адама’ і шкіру здерту з голови Танаїта Ізмаїла (був покара ний смертю під кесарем Гадріяном). Вулиці, якими вони переходили, були мощені дорогим камінням, а коли йшли вулицями, кликали герольди, йдучи перед ними, ось як: ,Пора, яку хромець (Яков па тріарх) напророчив, як пору тріумфу Ізраеля, сказалася брехнею. Брат нашого пана (Ісава, добре вирослого) був брехуном. Хто це бачить тепер, той бачив це, а хто не бачив сего тепер, той більше сего не побачить’. А при кінці додавали: ,Горе добре й просто ви рослому, коли хромець випростується’ ’ ). Це очевидно кумедне пе ренесення жидівських вірувань (антагонізм між Яковом-хромцем і Ісавом, ніби-то предком усіх невірних, а тим самим і римлян) на опись римського свята Сатурналій. Для нас важна тут симболізація боротьби між двома расами, двома світоглядами в формі двох людей, із яких один двигає другого на плечах” (152). Франко на цьому не зупиняється — він шукає дальших, старі ших джерел нашої теми. „Міт про Оріона належить до тзв. астральних мітів, про які тепер майже напевне можемо сказати, що всі вони прийшли до греків зі сходу, спеціально з Вавилону. Що-до нашої легенди, то її виразні сліди маємо у жидів. Сузір ’ я Оріона називається у них ‘) Під рискою Франко сповіщає, що за ці цитати він вдячний „молодому гебраї стові д-рові Гріллеру в Львові”. ,14 Проф. П. КудрявЦев Велетнем, а головні елементи самої легенди заховалися в оповідан нях про Самсона, що також у Талмуді називається сліпцем і йде з поводарем до палати, де відбувається банкет филистимлянів. Сам сой має перед филистимлянами грати ролю блазня; жидівська назва сузір ’ я Оріона значить також , блазень * * або безбожник; це саме слово, як постійний епітет прикладається також до мітичного вавилон ського велетня Німрода ** (під рискою — вказівка на видання 1794 р. — Heinrich Eh ren fried Warnekros, Entwurf der Hebr3ischen Alterthumer). (152 — 153). ‘) Тепер ми маємо нову працю про нашу притчу, а саме — И. П. Ер е м и н, Притча о слепце и хромце (Изв. 2 отдел. Всесоюзн. Ак. Наук, 1926 р., т. XXX). *) У болгарському „Сборникъ за народни умотворення, наука и книжнина* (Из дана Министерство-то на народного просвѣщеніе. Кн. ХНІ Софія. 1896), на стор. 570 620, надруковано Франкову розвідку „Притчата за еднорога й нейниять български вариянт*. Я не мав на руках цього видання іі тільки на підставі повідомлення проф. Флоринського маю змогу сказати, що в другій частині свойого досліду Франко „даетъ тщательно со ставленный разборъ болгарскаго варіанта — притчи объ инарогѣ, обыкновенно носящаго въ ркпсяхъ названіе Притчи о богатыхъ*. Що-до походження цієї памятки Франко робить висновок, що Притча о б о г а т ы х ъ „возникла на словянской, вѣроятно, бол гарской, почвѣ”, причім „восточные элементы этой притчи соединены неизвѣстнымъ ав торомъ съ христіанскими воззрѣніями и славянскими народными преданіями*. (Проф. Т. Д. Флоринскій, Критико-библіографич. обзоръ новѣйшихъ трудовъ по славяно вѣдѣнію. Кіевъ, 1898, стор. 11). Як бачимо, дослідження й цієї пам ’ ятки завело Франка на такий привабливий для нього Схід. „Так, — закінчує Франко свій дослід ’ ), — наша староруська притча завела нас на великий культурно-історичний шлях і показала нам, хоч у досить ще неясних рисах, один із тих каналів релігійного син кретизму, що тягнуться тисячоліттями і мов той мітичний Океанос величезним перстенем обіймають усі головні парости культурного людства, раз-у-раз нагадуючи їм, що вони культурно, духово, своїми накрасшими віруваннями й найвисшими ідеями не менше близько посвоячені, як і вузлами раси й фізичної будови ** (155). Ось через що — додамо до цього — не можна нехтувати правильною поста вою й вивченням минулого, хоч-би воно було скероване й на деталі. Як-би Маркс найпильніше не вивчав фактів минулого не тільки близького, а й далекого, то ми не мали-б тих узагальнень, що ста новлять багатство його Капітала 2 )… Підсумовуючи те, що сказано в цьому розділі, ми мусимо од- значити, що справа про „вплив жидівства на наші вірування й тра диції та на наше старе письменство ** стояла в центрі Франкової уваги, оскільки її скеровано на вивчення давньоруського письмен ства. Обізвавшися з станом цієї справи в науці, Франко зробив такі висновкй: 1) „розбираючи ріжні пам ’ ятки того письменства, найчільніші російські ** (а ми додамо: не тільки російські) „дослідники все нати каються на сліди жидівського впливу ** ; „глухі відгуки жидівської ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 45 місії бачимо вже в першій нашій літописі”; „про жвавість антижидів- ської полеміки свідчить Толкова Палея, яка разом із тим ——— по дає масу жидівських традицій, етимологій, апокрифів і т. и. “ ; „нема сумніву, що й у инших пам ’ ятках нашого старого письменства, де досі шукано лише греко-візантійських взірців, при уважних пошуку ваннях та порівняннях з жидівськими джерелами, головно, з Талму дом, виясниться не одно таке, що досі лишається загадковим”; 2) „звернути досліди на той бік тим цікавіше, що жидівство X — XIII віків було одним з найважніших посередників передачі орі єнтальних культурних елементів на захід, так само як у самім орієнті відіграло важну ролю посередника між старинною цивілізацією й ара бами та персами”; 3) матеріяли, що стосуються до цього питання, „відомі нам лиш уривками, частками і ждуть іще компетентних робітників”, і ясно, що ними можуть бути вчені, що знають мову Талмуда так само добре, як і мову нашого початкового літопису. Таких робітників ці матеріяли — треба додати — чекають ще й досі. IV. Досі ми говорили про давнє єврейство, оскільки воно, звичайно, ввіходило в коло наукових і літературних інтересів Франка. Тепер перейдімо до історії євреїв нового часу. Якщо історія давньоєврей ської культури й письменства цікавила Франка, головне, через їх вплив на наші традиції й вірування та на наше давнє письменство, то до історії євреїв нового часу він мав звертатися, насамперед, у звязку з вивченням народніх українських пісень: пісні з історич ним змістом вимагали історичного коментаря. Але й незалежно від того, не міг Франко не цікавитися історією того народу, що чимала його частина жила цілі віки, як живе й тепер, бік-о-бік і в безпе рервних стосунках з українцями. Ці обопільні стосунки не завсіди були рівні, через те й матеріал, що на його підставі вони з ’ ясову ються, вимагає дуже обережного до нього відношення. Франко не був істориком, і даремно було-б шукати в нього вичерпливих істо ричних дослідів у якій-небудь справі, але коли в ході історично-лі тературних студій або в звязку з яким-небудь новим історичним чи літературним документом йому доводилося вдаватися до історичних довідок, то він уже заходжувався коло літератури тієї справи й на магався дошукатися найпевніших даних із перводжерел, і тоді, спи раючись на аналізу тих даних, здобував найбезсторонніше й най- правдивіше уявління про справу, надто коли віки та гострота різних стосунків понавертали круг неї купи непорозумінь. Так робить він, коли йому доводиться трактувати про такі важкі моменти в історії обопільних стосунків між українцями й євреями, як єврейські по громи 1648 року, повстання Самуся, гуманська різанина. ,46 Проф. П. Кудрявцев 3 подій не дуже близького до нас минулого, що стосу ється до історії єврейства, Франко мимохідь каже про те, як євреї оселилися серед хазарів і впливали на них, а саме — в до сліді „Св. Климент у Корсуні” він вносить дві поправки в опо відання Життя Костянтина про його Хазарську місію. „Із араб ських джерел ми знаємо, що жиди, вигнані з Візантії, ще в по чатку IX в. (за халіфа Гарун ар Рашіда) прибули до хазарського краю, й уже відтоді часть хазар прийняла була жидівську віру. Значить, невірне вже те в ЖК, що жиди аж коло 850 р. намовляли хазар в свою віру й що ті намови між иншим були причиною хазар ського посольства до Візантії; жидівство коло 850 р. вже давно пу стило коріння між пануючою верствою хазар”. Не має під собою істо ричної основи й оповідання Життя про успіх Костянтинової місії’). Переходимо до часу, ближчого до нас. Тут нас цікавить не те або, принаймні, насамперед не те, чи вніс Франко од себе що-пе- будь нове в науку в тих питаннях, що він порушив, а те, яких саме питань він торкався та як їх висвітлював; инакше кажучи, в центрі нашої уваги стоїть тут сам Франко, й з цього боку для нас є дуже цікаві ті слова, що ними він починає свій етюд про єв рейські погроми влітку 1648 р. 2 ) „Роля жидів у історії польської окупації, чи, як поляки радше говорять, цивілізації України, не вияс нена досі” (статтю друковано р. 1911-го) „істориками України так докладно, як-би треба було хоч-би для розвіяння численних легенд та прибільшень антижидівського характеру, наложених на дійсні факти пізнішою традицією. Ця пізніша традиція знайшла собі яркий, пере важно гумористичний та сатиричний вираз у думах та епізодах дум про Хмельнищину, а також поважніший вираз у козацьких лі тописах, які силкувалися зложити цілий реєстр жидівських злочинів та безправностей, що буцім-то викликали всенародні погроми жидів літом 1648 р. “ 3 ). Аналізуючи думу про єврейські утиски та єврейські погроми на Україні, яка дійшла до нас у двох значно відмінних ва ріантах, надрукованих у збірці Антоновича й Драгоманова, Франко *) Коли вже зайшла мова про „Житіе Константина”, зазначимо, що в рецензії на статтю акад. Е. Е. Голубинського „По поводу перестрой В. И. Даманскимъ исторіи дѣятельности Константина” (Изв. Отд. русск. яз. и слов. Лк. Наукъ, 1907 р., т. ХІІ-го кн. 2), Франко пропонує в тексті Житія: „Дошедъ до Корсуня научи ся ту жидовстѣй бесѣдѣ и кни гамъ, осмъ частій грамматикія пре ложь и отъ того разумъ болій въепріимъ” таку кон ’ єктуру: замість преложь читати при ложь, — тоді наведений текст матиме такий зміст: Костянтин, „читаючи жидівські книги, вникає в їх значіння на основі тих граматичних правил, які були вироблені грецькою граматикою, і це позволяє йому війти в зрозуміння також гебрейської мови” (Зап. Наук. Т-ва, т. LXXX, бібліогр., стор. 205). У тій-же ре цензії Франко завважує, що „дуже влучно обороняє проф. Голубинський оповідання Життя про відчитання гебрейського напису на т. зв. Соломоновій чаші в Константино полі” (ibid., стор. 206). 2 ) Франко, Студії над народніми піснями. XXXIII. Хмсльнищина. 6. Жидівські погроми літом 1618 р. — Зап. Наук. Т ва ім. Шевч., т. СѴІ (1911, 6). 2 ) О. с„ стор. 53. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 47 констатує, що 1) дума, особливо в варіанті, що його записав у Жа- ботині Тома Штангей, не носить історичного характеру:Хмельниць кий „не здобув города Полонного, а ні видавав наказу пересліду вати жидів”, що 2) „в трактації про жидівські утиски, особливо про орендування жидами церков, відповідає радше традиції, виробленій серед українського козацтва XVIII в. в т. зв. Гетьманщині, ніж дій сному станові речей у першій половині XVII в. “, та що 3) „правдиво- поетичним інстинктом ** дума „обминає нелюдські жорстокості та на дужиття панів і жидів, на які кладуть натиск реєстри козацьких лі тописців. Найбільше, до чого посувається жид у думі, це те, що хапає козака за чуприну, та він-же задовольняється зовсім, коли козак на зиває його мостивим паном. Так само дивно поетичним інстинктом дума не згадує про ті жорстокості та кровопролиття, яких жертвою впало певно не мале число поляків та жидів на Вкраїні літом 1648 р., хоч пізніші описи тих жорстокостей сильно переборщені так само, як і цифри жертв, прибільшені мало не вдесятеро” ’ )• В другому варіянті думи більше розкрито „епізод утеки жидів перед козаками, не позбавлений також комічних мотивів ** . Видко, цей епізод, — завважує Франко, — „дався в тямки козакам більше, як жорстокості погромів”. Та й не дивно, — додамо від себе, — бо тут страждальна роля судилася була не їм… Коли в тих частинах, де мова про єврейські утиски, думи стоять у згоді з козацькою тради цією, то „комічні епізоди громадно! жидівської втеки з України лі том 1648 р. збереглися в пам ’ яті народа довго й могли війти в коб зарські думи незалежно від козацької усної та писаної традиції про Хмельницького, бо зберегли дещо вірніше, ніж та традиція ** . Що це так, то це видно з порівняння „козацьких дум з оповіданням заслав- ського жида Натана Гановера, що в своїм творі ,Яван Мецуля * 2 ) обік опису страшних погромів жидів та поляків у Немирові, Туль чині, Полоннім, Острозі та Заславі, Старокостянтинові та Литві, опису в значній мірі переборщеного та фантастичного, полишив барвистий, доволі правдивий опис утеки заславських жидів, якої й сам був учасником і наочним свідком ** . Тут обидва джерела, такі різні своїм походженням і характером, зливаються в згоді одно з одним а ). ’ ) Ibid., стор. 61, 66. Порі». CV, стор. 42. Хмельницький”,спеціяльної відозви проти жидів ніколи не видавав; жидівські погроми літом 1648 р. відбулися без його ініціативи, силою народньої реакції, і певно не лежали в його стратегічних планах”. 3 ) Вперше видано р. 1653-го в Венеції давньоєврейською мовою. Потім перевида вався багато разів. У перекладі на російську мову видано вдруге в Ляйпцізі р. 1883-го під заголовком: „Богданъ Хмѣльницкій. Лѣтопись сврея-современника, Натана Ганно вера, о событіяхъ 1648- 1653 годовъ въ Малороссіи вообще и о судьбѣ своихъ единовѣр цевъ въ особенности. Переводъ съ древне-еврейскаго языка, съ предисловіемъ и при мѣчаніями Соломона Манделькорна”. а ) Франкб, о. с., стор. 70, 72 — 76. ,18 Проф. П. Кудрявцеи Писану козацьку традицію про єврейські утиски перед Хмель ницьким подали українські літописці XVIII в. Самовидець, Граб ’ янка, Величко, нарешті, Лукомський, і всі вони одноголосно говорять про кривди від євреїв-орендарів. Так, у Лукомського читаємо, що ляхи „православні церкви по всій Україні одні відбирали для унії, а ипші замикали або орендували та запродували євреям, даючи їм таку власть і силу, щоб вони від усіх церковних обрядів брали від уся кого таку данину, яку сами захочуть, а ключі церковні держали у себе” й т. ин. Для Лукомського за джерело був літопис Гра- б ’ я н к и, а цей своєю чергою користувався працею польського анналі- ста другої половини XVII в. Веспа сіяна Коховського Аппа- liuin Poloniae clirnacteres, називаючи його помилково Ваповський ‘). У трьох місцях свойого реєстру польських та єврейських утисків Лу комський „покликається на універсал Хмельницького з липня р. 1648-го, якого докладної дати одначе не подає. Цей універсал, опублікова ний у Літописі Be личка, має одначе всі признаки пізнього, прав доподібно самим Величком доконаного фальсифікату” 2 ). А тимчасом ми маємо певні дані на те, щоб установити, в чому саме вбачав Хмельницький головний тягар становища сучасної йому людности України: це 1) слова Хмельницького з його першого зазивного ли сту, виданого на-весні 1648 р., 2) лист Хмельницького до короля, пи саний у червні того-ж року, та 3) промова Хмельницького до коро лівських послів Любовицького й Ґрондського в таборі біля Львова д. 29 або ЗО жовтня 1655 р. , передана в оповіданню Ґрондського. В зазивному листі Хмельницький говорить про те, що „доволі вже довгі літа ми не дбали, що нас обдертих із усякої признаки публіч ного права, накинено на самоволю королівських урядників, і, що найбільше, годі терпіти на визискування від жидів” 3 ). В листі до ко роля читаємо: „Навіть і жиди в надії на В. К. творять нам такі ве ликі пакості, що й у турецькій неволі неможливо” 4 ). Але ні там, ні тут про єврейське орендування церков нема згадки. У промові до королівських послів знаходимо не дуже короткий реєстр тих ути сків і кривд, що їх доводилося зазнавати українській людності, але „в тім реєстрі на першім місці стоять кривди, зазнані козаками вже в часі Хмельнищини, а між давнішими, які спричинили повстання козацтва та українського народу, й цим разом нема згадки про над ужиття жидів. Це не значить, — додає Франко, — що таких надужить не було, але в очах такого політика, яким був Хмельницький, ті надужиття були занадто підрядні супроти тих, яких допускалася польська власть та польська салда^еска” ь ). ‘ ) Ibid, crop. 55 — 59. ’ ) Ibid., стор. 60. 4 ) Ibid., crop. 51. “ ) ibid., стор. 61. J ) Ibid., стор. 56. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 49 Загальний висновок, що його робить Франко, заналізувавши джерела в справі про утиски й кривди, що їх чинили українській людності євреї за Хмельницького й раніш, виклав він у такій формі: „Загалом треба завважити, що про найстрашніше на наш погляд надужиття, орендування церков жидами, найстарші джерела аж до Коховського включно не говорять нічого” ’ ). Це ще не розвязання справи, але, не розчистивши ґрунту від сміття, призбираного віками, не можна збудувати на ній нічого міцного. Франко взяв на себе цю попередню роботу й виконав її дуже об ’ єктивно 2 ). Р. 1897-го вийшов 1-й том „Описанія документовъ архива за падно-русскихъ уніатскихъ митрополитовъ” (за роки з 1470 до 1700). Франко видобув звідти епізод, що стосується до історії взаємних відносин поміж українською й єврейською людністю на території України в другу половину ХѴП в. Мова тут про те, як орендар млина, що належав кобринському манастиреві, єврей Іцько Фабішевич, вкупі з иншими євреями й у змові з кобринськими попами, вночі проти 9 січня 1672 р. задушив ченця-василіянина Панаса Бальцевича. Баль- цевич завідував млином з розпорядження мітрополіта Гаврила Коленди, що екскомунікував архімандрита кобринського манастиря, епіскопа Бенедикта Глинського, тимчасом, як кобринські попи стояли на сто роні Глинського. Як бачимо, боротьба почалася на економічному ґрунті поміж представниками духівництва, а Іцько, орендар млина, опинився між двома жорнами, і це становище загнало його з кобрин ськими одновірцями на криваве діло 3 ). До історії Самусевого повстання Франко мусів приступити в звя- зку з вивченням т. зв. „Жарта непотрібного”, історичної вірші з р. 1702-го. Його трактат про Самусеве повстання є орієнтований у літературі предмету. Суворо поставився Франко до праці поль ського історика Фр. Равіти-Гавронського Historya ruchow haidamackich (we Lwowie 1901). „Цей польський автор, хоч пише з великими претензіями на правдомовність та вичерпання історичних джерел, у своїх історичних працях, що майже всі доторкаються істо рії України, визначається з одного боку сліпою та завзятою україно- жерною тенденцією, а з другого дивоглядною безкритичністю в ко ристуванні історичними джерелами, легковірністю до всяких, хоч-би найабсурдніших сплетень та вигадок, а рівночасно якоюсь фаталь ною сліпотою на такі джерела, що могли-б освітити йому історичні події правдиво” * ). Оповідання Соловйова (в ХѴ-му томі його Історії) *) Ibid., стор. 60. ‘9 Порівн. про події рр. 1648 — 1650 роботу акад. М. С. Г р у ш е в с ь к о г о: Хмельниччина в розцвіті (1648 — 1650). Історії Укр.-Руси тому Ѵ1П частина III. Видання Друге, повторне. 1922. Київ — Відень. ’ ) Зап. Наук. Т-ва їм. Шевч., т. XXVII, бібліографія, 18. ’ ) Франко „Жарт непотребний”. Історична вірша з р. 1702 на історичнім тлі. Зап. Наук. Т-ва, т. СѴІ1 (1902, І), стор. 24. ,50 Проф. П. Кудрявцев Франко кваліфікує, як „мішанину дійсних фактів і видумок, можли вих у людей, необізнаних добре з місцевими обставинами правобе режної України” 1 ). Бажаючи змалювати правдиву картину подій, що лежать в основі вірші, за яку він узявся, Франко користується ак тами, виданими під редакцією й з передмовою Вол. Б. А н т о н о в и ч а в П-му томі ІІІ-ої част. „Архива Юго-Зап. Россіи” (Київ, 1868), а так само передмовою до актів, що „являється основною монографією про події тих часів і тої частини нашого краю, до якої відносяться публічні та приватні акти, опубліковані в тім томі” (том присвячено „козаччині на правобережній Україні 1679 — 1716 рр. “ ). „Я, — пише Франко,- — в отсій розвідці, займаючися спеціально віршею, в якій дуже недокладними натяками змальовано події несповна двох років (1702 — 1703), держачися в основі оповідання про них Антоновича, з покликами на його джерела, доповнюю його подекуди ширшими ци татами з актів та посторонніх джерел, відомих або невідомих на шому славному історикові” а ). І хоча в повідомленнях сучасників, напр. у листах Залуського, значну частину треба віднести на долю чуток, сплоджених тривогою, а все картину змальовано страшну. Досить сказати, що коли Самусь захопив Немирів, то „весь гарні зон і всіх шляхтичів та жидів, що шукали захисту в твердині, по вбивано” 3 ). Що-до другого діла, т. зв. гуманської різанини, то Франкові пощастило відшукати в рукописному відділі львівської бібліотеки Осолінських сучасну тій події поему польською мовою, яка дає мож ливість внести деякі поправки й доповнити ту картину трагічної історії, що вимальовується на підставі инших, раніш відомих дже рел 4 ). Серед них на особливому місці стоять мемуари василіянських ченців, насамперед, мемуар Корчинського, „який очевидцем опису ваних подій не був, а списав своє оповідання ——— на підставі свідоцтв та поголосок, зібраних на місці від різних очевидців” 5 ). Поема, що її видав Франко, і своїм фактичним кістяком, і мотиву ванням та освітленням різні згоджується з оповіданням Корчинського. „Та проте майже на кождім кроці при описі самих кривавих подій в Умані бачимо, що пише свідок, очевидець, чоловік цікавий, у якого в пам ’ яті лишилося багато живих деталів із тих фатальних днів. Він, очевидно, занадто молодий, займає занадто низьке стано вище серед діячів понурої драми, щоб міг обняти її цілість, домірку ватися її мотивів, але він бачить багато дечого і в оповіданні тих деталів не дає себе баламутити повазі о.ректора” (Корчинського) „і преспокійно заступає його подання деталями й малюнками, супе речними з його реляцією. І власне в таких місцях його оповідання, ‘) Ibid., стор. 36 — 37. ’ ) Ibid., стор. 26. ’ ) Т. СУПІ, стор. 49, 51. ♦) Франко, Матеріяли до історії Коліївщини. ПІ. Польська поема про уманську різню. Зап- Наук. Т-ва, т. LXII. ’ ) Стор. 26. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 51 иноді мляве й риторичне, коли ходить о загальні погляди та харак теристики, набирає незвичайної живости й барвности” ‘). На підставі даних із цієї поеми Франко зважується поробити поправки в деяких досить важливих подробицях кривавої справи. 1. „Страшна різня безоружного табору під Трековим ——— переміняється ——— на замордування двірського рахмістра Нелю- бовича та неозначеного близше, в усякім разі невеличкого числа шляхтичів та жидів, яких гайдамаки захопили чи то в домі того Нелюбовича, чи то на уманському передмістю, що лежало за обся гом фортифікації” 2 ). 2. Розмір катастрофи. „Автор нашої поеми хоч сам за иншими подає число вирізаних на 18 тисяч, дає одначе можливість зовсім иншої, реальнішої оцінки того числа. Оповівши, як трупи помордо ваних пару день лежали непохоронені, поки не зачали гнити, і як потім на розказ Гонти їх вкинено до криниці біля замку, він каже: Bo dot па kilkadziesiijt lokci wysokosci. I ten jeszcze nie petny od tyln tyshjcy, Trzeba bylo z-za iniesta trupu lelzcze wincey Zwozie z pol, lasow, wody, by bye dopelniony. „Прийнявши навіть, — міркує Франко, — що криниця була глубока не на kilkadziesi^t lokci, а на 60 сажнів, як подає Ліпоман і инші мему аристи, — ми все-таки зрозуміємо, що більше, як 2 ’ /а — 3 тисячі тру пів у неї не могло влізти ся, і це буде по всякій правдоподібності максимальна сума осіб, що були замордовані в Умані. Певна річ, — додає Франко, — і це була не мала катастрофа, а доконані при тім жорстокості мусять зворушити всяке чутливе серце; але історикові, який що-року в історії натикається на сто раз більші й страшніші події, нема чого виходити з рівности й роздирати свої ризи; попе- ред усього-ж його обов ’ язок — придивитися уважно до всіх деталів події й не допускати до того, щоб гуляли на світі такі в деся теро прибільшені цифри, скомпоновані чи то безумним пе реляком, чи явною тенденцією — звалити на когось не лише його власну, але свою вину”. Тимчасом, „тої вини з польського боку, здається, було далеко більше, ніж хочуть признати польські істо рики”. Франко розуміє полохливість одних, потурання инших відпо відальних представників польської адміністрації 8 ). 3. Хронологія подій. Від присяги Гонти до його з ’ єднання з гай дамаками зминуло ——— мало що більш, як 24 години, гайдамаки панували несповна тиждень, а не од sw. Іапа do Spasa, як кажуть мемуаристи ‘). ‘) Стор. 27. ’ ) Стор. 33. 3 ) Стор. 33 — 35. * ) Стор. 38. Найновіша робота про коліі ‘ шціінѵ (Ос. Герма йзе. Коліївщина в світлі ново-знаіідених матеріа лів — Україна, 1924 р.. кн. 1 — 2) зазначає помилку, що її тут зробив Франко у своїх хронологічних обрахунках. Помилка полягає в тому, що Франко „бере з поеми дати по нов. стилю, а свята рахує по старому” (стор. 47). ,52 Проф. П. Кудрявцев Знайдуться серед Франкових праць і ще деякі матеріяли що-до історії євреїв; надзвичайно, напр., цікаві є повідомлення якогось Гіцкевича в листі до приятеля, посесора Грималова, Івана Федоро вича, про те, як одбувалися у Львові 19-те та 20-те березня 1848 р. Євреї брали найжвавішу участь у подіях цих днів. „Радісну спів участь у всіх верствах народу, навіть між жидами, — сповіщає Гіц- кевич, — годі описати” * ). Але, — гадаю, — що все найважливіше вичерпано в тому, що досі сказано. Наприкінці, ми мусимо сказати, що Франко в своїх історичних студіях не заглиблювався в події, відшукуючи причини їх. Завдання його довідок було розчистити ґрунт, щоб констату вати факт. Виконуючи своє завдання, Франко не забував про те, що вважав за перший і головний обов ’ язок історика — „придивитися уважно до всіх деталів події”, щоб таким способом скласти собі правдиве про неї уявління. V. Над збиранням і видаванням етнографічних матеріялів, що сто суються до українського народу, Франко працював протягом усень кого свойого життя, а через те, що український народ протягом коли не всього свойого історичного життя, то чималого його періоду жив пліч-о-пліч з євреями, то поміж тими етнографічними матерія- лами, що їх зібрав і видав Франко, є чимало таких, що підходять до нашої теми. Ми маємо на оці ті пам ’ ятки української творчости, в яких висловлено вражіння, що їх дістав український народ од багатовікового співжиття з своїм історичним сусідою — євреями. Не можна сказати, щоб ці вражіння були позитивного характеру, але, коли взяти в цілому весь матеріал, що сюди стосується, то від нього не повіне духом злоби й зненависти; швидше чутиметься той тон легкого глуму, який часто буває звичайним між людськими ко лективами, змушеними силою історичних обставин до близького су сідства. Досить пригадати численні анекдоти — скажімо — українців про росіян, а росіян про українців, або навіть „калуцких” про туль ських, а тульських про „калуцких”. На цьому ґрунті виник великий цикл оповідань про т. зв. дурні народи, напр., у давніх греків про абдеритів, у німців про швабів, у болгарів про стеблівців 1 т. ин. 2 ). Найсуворіші думки про євреїв висловлюють деякі галицько-ру ські приповідки. З-поміж них є такі, що являють собою відгомін важких середньовічних обвинувачень проти євреїв, але здебільше в них узагальнюються спостереження галицьких українців над жит тям і побутом своїх сусідів-євреїв. У великій збірці галицько-руських ‘ ) Франко, Причинки до історії 1848 р. Зап. Наук. Т-ва, т. LXXXVIII. ’ ) Див. проф. Н. Ф. Сумцова, „Совр. малорус. этнографія * . Відбиток із жур налу „Кіевская Старина * . Київ, 1891, ст, 33 — 38, ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 53 приповідок, що їх зібрав, упорядкував і пояснив Франко ‘), знахо димо по-над 190 таких, що в них спеціяльно трактується про євреїв. Користуватися ними не важко, бо приповідки розміщено в предме- товому порядку за абеткою. Але нас цікавить тут не стільки сами приповідки, скільки ті поясніння, які додає до них Франко на під ставі почасти запасу свойого знання про єврейство та спостережень над ним. З приводу приповідки: „Жид у католика не служить, але католика за слугу держить” Франко каже так: „обсервація вірна, бо жида в услугах христіянського мужика у нас ніхто не видав. Оче видно, службу жидів у панів наші люди властивою чорноробучою службою не вважають”, а з приводу приповідки: „на жидівські ба- хури мусить русин робити” додає: „хоча русини радо йдуть на за робіток до жида, то все таки цей заробіток, особливо домашнє прислугування жидам і їх дітям, уважають собі соромним”. Припо відка „Аби жид був з неба, вірити му не треба” дає привід до та кої Франкової репліки: „не вважаючи ні на які товариські зносини, наш селянин ніколи не доходить із жидом до таких інтимних та щирих звязків, як із своїми товаришами-христіянами”. Нам дове деться пригадати дещо з цих пояснінь, коли ми казатимемо про художні Франкові твори… Приповідку: „Жидівські борухи править” говорять,- — пояснює Франко, — про чоловіка, що муркотить щось невиразно. Борухи від початкових слів жидівської молитви: Boru- cliatu Adonaj (Господи, помилуй нас)”. А пояснюючи приповідку „Аціба, кожух!”, що її кажуть жартома, коли хто перелякається пса й кричить, оповідає таку анекдоту: один єврей, „прийшовши до го сподаря і заставши його на подвір ’ ї, поперед усього запитав його: — А ци дома ваш пес? Господар відмовив, що пса нема. — А що-ж то онде на приспі? — Та то кожух. Жид убезпечився, та коли пес кинувся на нього, він почав кричати: — Аціба, кожух! Окриком аціба або ціба проганяють пса”. Наведених прикладів, — гадаю, — досить, щоб уявити собі харак тер тих приповідок, що зібрав Франко, та доданих до них його пояснінь. Франкові в бібліотеці Народнього Дому в Львові пощастило знайти в ркпсу, що правдоподібно походить із XVII ст., невідому ще досі інтермедію п. з. Интермеди^мъ жид із русиномъ. За основу ін термедії є анекдота про те, як сперечалися русин із євреєм (або *) Етно ґ р а ф і ч и и й Збір н и к. Видає Етнограф. Комісія 1 lay к. Т-ва ім. Шев ченка. Т. XXIII. Галицько-руські народні приповідки. Зібрав, упорядкував і пояснив Д-р Іван Франко Т. II, вин. 1. У Львові 1907. ,54 I Іроф. II. Кудрявцев поляком), у кого більше святих, як перераховуючи їх виривали собі волосинки з голови (бороди) і як остаточно русин переміг, бо при всіх святих вирвав свойому противникові все волосся. Франко на друкував свою знахідку в ХІІ1-му томі Збірника „Харьковск. ІІстор.- Филолог. О-ва “ (Харків 1908) і наділив текст інтермедії, як звичайно, докладною передмовою, вишукуючи в ній шляхи, щоб з ’ ясувати ге незу того мотиву, що лежить в основі інтермедії. Р. Келер опрацьовує мотив про німу розмову єврея й христі- янина на митах, що її літературно опрацював С. Р уланський у співомовці „Рабип і Запорожець”, але вона тільки посередньо й здалека звязана з темою інтермедії. А. Веселой с ь к и й в „Опытахъ по исторіи развитія христ. легенды” тільки побіжно трактує нашу анекдоту, називаючи її травестією Елевтерієвої легенди, що над її розбором і порівнянням із иншими травестіями святих мотивів пра цює найбільше. Тіхонравов нарешті опублікував прототип на шої анекдоти в т. III Лѣтописей русск. лит-ры з ркпсу XVII ст. і звязує його також із оповіданням про Елевтерія та 12 п ’ ятниць. І в. Франко додає до цього дві народні анекдоти, надруковані в збірці Вол. Гнатюка, та покликується на аналогічне оповідання надруковане в Варшаві 1793 р. в Magazynie anekdotow п. з. Wygrana w sprzeczce, де дискутує француз і еспанець, а з факту, що в ди скусії згадується про час перед вигнанням євреїв із Еспанії, посуває початок анекдоти до XV ст. і робить її прототипом тієї анекдоти, що надрукував Гпатюк, та тієї інтермедії, що оголосив Франко. „Цікаво завважити, — зазначає Вол. Гнатюк, що його словами ми передаємо зміст Франкового досліду про інтермедію, — що в ван- дрівці прив ’ язується анекдота до певних місць і націй, через що на бирає почасти локальної закраски”. Саму інтермедію написано всю „чистою народньою мовою з зазначенням навіть деяких відтінків діялога, де говорить жид “ ‘). Багато матеріалу до нашої теми є в Франковій розвідці, при свяченій історії українського вертепу. Франко ставив походження вертепу в генетичний звязок з ляль ковим театром, і в цьому театрі, як і в інших забавках та виставах сицилійського народу, почуває „подих тої орієнтальної атмосфери, що задержалася там далеко живіше й свіжіше, ніж деинде вЕвропі ** 2 ). Шукаючи прототипа вертепної драми, Франко звертає увагу на ла тинську драму XIII віку, в якій „виступають насамперед пророки Ісаія, Даніїл і Сибіля й пророкують, що Діва породить Спасителя світа; за ними йде Аарон і показує свою розцвілу палицю; далі йде Ва- лаам на ослі й заповідає, що зійде ,звізда з Якова * ; виходить архі єрей з купою жидів і стараються криком і кпинами зашумити Вала- ‘) Див. рецензію В. Гнатюка в Зап. Наук. Т-ва, т. LXXXI, бібліогр. ‘-‘) Франко, До історії українськ. вертепа XVIII в. — 3. Н.Т., т. I. XXI (1906, 3), стор. 32. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 55 ама; виступає св. Августин і диспутує з архієреєм, але жиди й його стараються закричати” ‘). Але нас тут цікавить не еволюція українського вертепу й вер тепної драми, а той етнографічний матеріял, що в ній є. Доволі ві домо, що в усіх редакціях вертепної драми й саме в її комічних частинах, неодмінно виступають євреї. В ІѴ-му розділі своєї історії українського вертепу Франко опублікував текст польсько-руської вертепної драми, списаний наприкінці XVIII в., а в Ѵ-му дав свої поясніння до тексту. В §§-ах 3, 6, 7 та 8 мова мовиться про ті сцени, де виступають євреї. „Сцена між козаком і жидом, — читаємо тут, — у нашім вертепі перервана забавною карикатурою жидівської війни. Допавши до своїх рук козацьке оружия, жид скликає инших жидів, організує з них військо, вчить його стріляти та нагрожується ви рубати в пень усіх козаків. Жиди гороїжаться, поки прихід козака не нагнав їм такого страху, що вони поховалися під лави” 2 ). Франко вважає, що „ця сцена — відгук далеко давнішої гумо ристичної поеми, яка вийшла в Польщі р. 1606-го із Wyprawa zydow- ska па wojne. Пізніше вона часто була передрукована. Акад. Гру- шевський у XV т. Записок Наук. Т-ва опублікував із ркпсного спі- ваника 1719 р. польсько-руську віршу О woini Zydowskiey. Деякі строфи цієї вірші „майже дословно перейшли в текст нашої вертеп ної драми, хоч і в перекладі з польської на ломану руську мову”. Правда, „автор нашої драми покористувався віршою досить свобідно, впровадив на сцену забавний вибір старшини та ще забавнішу жи дівську муштру і закінчив усю фарсу не так трагічно, як вона кін читься в вірші, де один , голий служанець’ чи чура побиває жидів, в тім числі й рабина, на смерть”. „Сцена з жидівською війною в нашім вертепі мусіла дуже по добатися невибагливій публіці XVIII віку, коли в седлецькій шопці ще й досі, — пише Франко року 1906, — заховався її відгук, але вже з драматичної форми перемінений назад ,на епічну тай то досить уривкову”; „у шопці з Ловича заховався також слід сцени з жидів ською війною і також уже не в драматичній, а в епічній формі, але там ця сцена пішла вже з иншого, пізнішого джерела, в якому до теми про жидівську війну поприставали старі мандровані анек доти” (§ 7). Текст ловицької шопки Франко опублікував у польському етно графічному збірникові Wisia. Ще раніше в тій самій Willie (VI, .263 — 278) Франко вмістив статтю п. з. Wojna zydowska, „в якій зібрав досить ркпсного й друкованого матеріалу для вияснення мандрівки тих мотивів, що війшли” в цю сцену з війною. *) Ibid., стор. 40. ’ ) .Сцена, як козак розбиває жидівське ополчення, в нашій вертепній драмі звязана до купи з анекдотою про те, як жиди зо страху перед козаком видають себе за мана- Хів. Ця сцена, — додає Франко, — й досі живе в устах нашого люду* (§ 8). ,56 Проф. II. Кудрявцев Ми не маємо під руками „Wisly”. На щастя проф. Сумцов у на рисі „современной” йому „малорусской этнографіи”, про який ми вже згадували, присвятив сторінки, призначені для Франка (36 — 38), мало не цілком рефератові про ту Франкову статтю. З реферату Сумцова ми й скористуємося. На своїй батьківщині, в Дорогобицькому повіті, Франко чув таку приповідку: „Е, чи гречка, чи не гречка, моє військо марш!”, а, як коментарі до неї, оповідання про те, як єврейське військо, побачивши гречку (гречка, очевидячки, саме тоді цвіла), вирішило, що то море. Парубок-українець каже євреям, що це — не море, а гречка. Але отаман відказав на це: „Е! чи гречка, чи не гречка, моє військо марш!” 1 його військо перебрело вигадане море. Призвичаївшись відшукувати джерело кожного оповідання, Франко зараз-же поставив запитання: а де джерело цього оповідання? Відповідь була така : можливо, що це була польська народня книжка про єврейську війну, а ця й собі могла мати за своє джерело сатиричну поему 1792 р. ftydoswaros, де в жартівливій формі розповідається про те, як єврейське військо розбіглося, побачивши баранів, як воно, побачивши гречку, гадало, що то річка, і т. ин. Дехто з єврейських читачів дуже ганьбили цю поему, але Франко вважає, що „поэма эта, довольно невинная по тону, безъ яркой національной вражды, интересна въ историко-литературномъ отношеніи”. Мотиви поеми — втікати від баранів, мати гречку за річку чи за море — давніші ніж сама поема. Вони трапляються в оповіданнях, що здавна поширені в Німеччині, про швабів, шільдбюргерів та ин ших місцевих мешканців (див. давню народню книгу Wunderseltzame Abentheuerliche… 1598 р., окремі її епізоди — в популярних фаце- ціях, що їх видано ще р. 1501-го, та в сатиричній Кірхгофовій по вісті про сімох швабів Wendunmuth 1565 р.). Найдавніший варіянт нашого мотиву — оповідання Павла Диякона про те, як військо герулів, коли його погромили лангобарди, обгорнув такий жах, що герули, вздрівши на полі льон у цвіту, подумали, що то річка. Ось куди зайшли ми, слідом за Франком, шукаючи перво- джерела для того мотива, що дожив до початку нашого сто річчя. „Пізніше в тій-же В и елі та в инших фольклорних часописах — читаємо в Франка, — були опубліковані ще деякі причинки до цієї теми, так що нове оброблення” статті „могло-б довести до тривкі ших і загальніших заключенъ, як це було можливе” для Франка р. 1892-го. Наприкінці Франко нагадує „наше людове оповідання про жидівську війну * 1 (Етнограф. Збірник, VI, 231 — 234) та віршову переробку Ст. Руданського, де епізод про гречку ввійшов у жартли вий опис подорожи жидів до Єрусалиму” ‘). *) Франко, До історії укр. вертепу, гл. VII, § 7. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка .57 У тому самому Франковому досліді надруковано Rozniow^ піі<;- dzy zolnierzem і zydein, що її взято з „співаника Дронжевського- Скібінського 18 : і 9 / ь 7 р. “ „Тут, — каже Франко, — пробивається тенденція — під легкою чи навіть легкомисною формою висміяти порядки шля хетської Польщі, при яких шляхтич вояк без уйми для свого шляхет ського гонору може в часи супокою, без ніякої рації, так собі для капризу обідрати жида, знасилувати його жінку, змусити його до послуг і на кінці пригрозити, щоб забирався з насидженого і певно-ж на якійсь законній підставі („орендар”) занятого місця. При всій мимовільній і фарсованій коміці, якою наділив автор Розмови ролю безталанного жида, ціла фарса робить страшенно прикре вра- жіння й заставляє нас пережити хоч кілька хвиль у тій атмосфері повної безправности та шляхетської анархії, в якій жила Польща XVIII в.” ‘). Звичайно, Франко зараз-же поставив запитання про літературні джерела Розмови, але тут йому не довелося вирушати в далекі екс курсії. „Автор змалював один із фактів, які діялися часто, були коли не на очах, то певно в устах кождого і певно в гумористичнім перевдязі були улюбленою приправою шляхетських п ’ яних розмов”. У нашому випадкові „руські фрази, якими підмішані промови й пісні єврея, показують, що й цим разом річ діється на українській землі, де шляхетська самоволя з давен давна найширше попускала поводи своїй фантазії”. Франко гадає, що „в старій польській літературі певно знайдеться не мало аналогічних творів, що малюють у ко мічнім світлі страждання жидів від польської самоволі”. При кінці 60-тих років самому Франкові пощастило прочитати в Дорогобичі рукописну польську віршу, в якій єврей малює свої пригоди від польських вояків, а відгуком цієї вірші може вважатися — так гадає Франко — ця руська людова анекдота про те, що раз у Польщі по встала конфедерація, і конфедерати, зібравшися, зайшли до корчми та питають єврея: „ — Слухай, жиде, з ким тримаєш? Жид переляканий каже: — Ох, з його мосці паном корольом. — Так, то ти проти нас? А бийте жида! Набили конфедерати жида, забрали з коршми, що їм хотілося, тай пішли. Але за яку годину приходять королівські вояки і знов питають жида, з ким тримає. Жид, іще тремтячи від недавніх побоїв, каже, що з вельможними панами конфедератами. — Так, то ти проти короля?! А бийте жида! Збили його, поламали, що було в коршмі, тай пішли далі. Не минула ще година, як підбігають козаки. — Жиде, а ти з ким тримаєш? ’ ) Ibid., гл. VII — Зап. Наук. Т-ва, т. LXXIII, crop. 14. ,58 Проф. П. Кудрявцев — Ох, панове, не питайте, з ким тримаю, а бийте! — відповів жид “ ’ )… Щоб повен був цей огляд, не пошкодить згадати ще, що в статті про „Короля Балагулів” Аптона Шашкевича Франко дає довідку, що назва „балаґули” „пішла від жидівського Balagule — фірман, що постійно займається фірманкою”, перевозить товари або пасажирів 2 ). Дальші подробиці наводити нема потреби, бо балагула щасливо дожила до наших днів, і серед нас мало знайдеться таких, що на свойому віку не вдавалися до послуг балагули… І ми в свойому викладі, почавши від літ давніх, дійшли коли не до наших днів, то до днів Івана Франка. Вже в поясніннях до етнографічних матеріалів, що він зібрав, йому скрізь і всюди дово дилося звертатися до сучасности. Сучасність у далеко більшій мірі відбилася в його белетристиці, і до неї ми тепер і переходимо. VJ. Як-би я поставив собі за завдання вичерпати весь матеріял, що малює сучасне Франкові єврейство в його белетристиці та в його поезіях, то цей розділ моєї статті завбільшки перевершив-би був усі инші розділи. Для роботи в такому маштабі в мене цим разом нема ні місця, ні часу, та, на щастя, в цьому нема потреби. Головне завдання моєї праці — звести до купи матеріял, розкиданий у різних виданнях, але белетристику й поезії Франкові вже зведено до купи в збірці його творів, та їх і в літературі про Франка освітлено, по рівнюючи, більше, ніж инші його праці, дарма що до цілковитого їх висвітлення ще дуже далеко. „За все своє многовековое существо- вание, — читаємо в одного з сьогочасних критиків, — искусство не знает бездарних произведений, которые говорили бы правду, равно как ему абсолютно неизвестны и такие, которые, будучи подлинно и доконца талантливы, говорили бы ложь” 3 ). Першу половину цього афоризму можна заперечувати, але друга, гадаю, прав дива: так, справжній художній твір не може говорити не правди, і коли-б художні Франкові твори стояли на однако- *) Ibid., стор. 14, 20. „Традиція такого поводження шляхти з жидами” була така „жива й загальна”, то вона мусіла відбитися й у польській художній літературі. Франко наводить одну сцену з драми Юлія Словацького (1809 — 1849) „Ксьондз Марок” (1841 р.), де „змальовано в’їзд польського шляхтича до дому заможного жида в Барі”, і хоч Словацький потрапив цю сцену „зіпсувати, притуманити своїми містичними тума нами”, але-ж те, що в цій сцені „лишалося з реального малюнка, відразу хапай за серце, воно живе, бо вихоплене з життя” (Ibid., crop. 21). 9 Франко, „Король Балаї’улів” Антон Шашкевич і його українські вірші. — Зап. Наук. Т-ва, т. LV1I (1904), стор. 11, 13. 9 Д. Торбо в, У нас и за рубежом. Литерат. очерки. 1928. Стор. 173. Порів. те, то каже про Пушкіна критик зовсім инпіого напрямку: „выдумывать он не мог, даже если бы хотел, потому что тогда его перо писало бы плохие стихи или плохую прозу” (Гершензон, Мудрость Пушкина. М. 1919, ст. 124). ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 59 вому художньому рівні, то нам нічого було-б шукати, ми черпали-б пов- ною жменею відповідний матеріял з першого-ліпшого його твору. На жаль, це не так. Навряд чи сперечатиметься хто, що белетристичні Франкові твори та й поезії своєю художньою вартістю аж надто не одна кові, а критика не сказала ще в цій справі свойого не тільки що останнього слова (останніх слів тут узагалі не буває), а нехай-би й початкового, але в достатній мірі обґрунтованого. Що правда, думки про художню вартість твору завсіди бувають до деякої міри суб ’ єктив ними, але й перебутися без таких думок не можна, тай не все в них залежить від суб ’ єктивного смаку — єй тут деякі об ’ єкти поза нормою. Але обминемо це. Досить пригадати, що ще не досліджено ніяк Франко збирав матеріял, ні як він його обробляв, ні зокрема, як він компонував свої твори. Генезу їх в увагах їв. Лизанівського ледві накре слено. А тимчасом такі досліди, як М. Степняка „Про історію Франкової повісти Boa Constrictor” * ), свідчать про те, які важливі висновки можна мати на цьому шляху, щоб розуміти й оцінити Франкові твори… За такої кон ’ юнктури можуть бути три виходи: або взятися досліджувати художні Франкові твори з самого дна, але-ж це праця не на один рік і не для однієї людини; або звести до купи, оскільки це можливо, весь матеріял з художніх творів Франка, який стосується до нашої теми. Це була-б, звичайно, кори сна робота, але не дуже вже й нагальна, коли видавництво „Рух” заходилося коло збірки художніх Франкових творів. Тому ми обме жимося на реалізації третього способу: обкреслимо на картині єв рейського життя, що її намалював Франко, найяскравіші образи й найвиразніші штрихи та подбаємо, скільки змоги стане, найкраще схопити, як розподіляються на тій картині світло й тіні. *) У ч-лі 11-му Червон. Шляху за 1928 р. ’ ) Євген Черня к, І. Франко, ботокудія й радянська Україна. — Життя й Ре волюція, 1926, V, стор. 61. Франко виводить у своїх творах євреїв, малюючи головний предмет своїх думок — селянина-галичанина, а в історії цього гали чанина в Франкову епоху й перед тим найвиразніше виступають такі моменти: 1848 р. — скасування панщини, коли по ній починається мо білізація земельної власности, коли власність, утікаючи з рук панів 1 селян, переходить до инших хазяїв; 1867 р., коли австрійська кон ституція, „заводячи формальну рівність усіх народів у Австрії перед законом, фактично поділила народ на пануючих і поневолених, і як раз у ролі цих поневолених опинилися бідні селяни-украінці, а в ролі пануючих — польська шляхта” ’ ); початок 70-х років, коли в звязку з відкриттям у Галичині нафтових джерел починається справжня гарячка в їх експлоатації. Як відомо, за центр цієї гарячки став Бо рислав, село того самого дорогобицького повіту, де народився й зріс Франко. Знаємо ми й те, що матеріял для своїх картин брав Франко, ,60 Проф. П. Кудрявцев найбільше, із власних спостережень. Ось чому він найбільше уваги віддає тому періодові в житті галицького українця, коли почалося добування нафти, й розмірно не часто звертається до часів панщини, а коли звертається, то в нього поруч із паном та кріпаком висту пають євреї, але не на боці кріпаків, а на боці панів, правда, до тієї пори, поки й пани не попадають до їх рук. Такий-ось єврей-орендар у вірші „Панські жарти”. Він з паном теж мав добру спілку, Людей музикою у свій Шинок заманював: тут люди Лишали розум, сіряки І чоботи, дівки – вінки, Тут війт робив громадськії суди, А жид лиш цмокав залюбки. Чи багато років отак, чи мало минуло, а тільки раптом „у коршмі тихше стало”: хлопи постановили „присягнути від горілки”. Стри вожився корчмар і біжить до пана, з ним разом і обмірковує утво рене становище, некорисне для обох. Коли зненацька пан занеду жав. „Треба їхати в Італію, та відки грошей учинить?” Але, „від чого ж є жид услужний?” І правда, Мошко ратує становище: „як лиш учув, що панству гроші потрібні, духом прилетів”, „підсунув гроші і — перо, а пан і сам не спам ’ ятався, як контракт з жидом під писав”. Той „обняв село в оренду”, а згодом і зовсім „закупив село”… Протягом ЗО років не перестає Франко розповідати про те, як після розкріпачення селян земля переходить од них до євреїв. Варто тільки пригадати такі речі, як „Навернений грішник” (1877 р.: хит рий корчмар Шмило „виссав із Василя все, що далося виссати”), „Га лицькі образки” (1881 р. : „орендар вчепивсь, грунт на довг заліциту- вали, а газда розпивсь”, усе пропив, перевівся на ніщо й кінець-кін- цем повісився), „Сам собі винен” (1884 р. : оповідання про те, як гине Микола Прач, що його хату, оціновану зо всіма господарськими бу дівлями в 150 ринських, продано з торгів за 40 ринських, щоб ви платити борг Мошкові Шіндеру), „Яць Зелепуга”, „Міліонер” теж (1887 — 1890), „Перехресні стежки” (1899; див. розд. ХХХПІ), „Як Юра Шикманюк брів Черемош” (1906: все майно Юри переходить до Мошка Галапаса). Надто гнітюче вражіння справляє доля Яця Зеле- пуги. Єврей Мендель ошукав Яця, купуючи в нього землю, викрав у нього ті гроші, що той дістав за землю, а тоді, щоб заховати злочин, підпалив Яцеву хату, поки там спав Яць твердим сном. Згоріла хата, згорів і Яць… Отже, один повісився, другий згорів, третій загинув у „ямі” (розробляючи нафту)… Але справа не в тих страхіттях, що ними переповнено окремі Франкові оповідання про руйнацію хлопів, а в тому, з якою систематичністю переводиться операція обплуту вання їх сітями економічної залежности, з яких уже годі виплута- ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 61 тися. Роля павуків, головне, випадає тут на долю євреїв, а ті способи, що ними переводиться операція, зводяться до того, щоб втягнути до некорисної умови, споювати, помалу збільшувати заборгованість і т. ин. Не спиняються павуки й просто перед злочинами… В усіх цих оповіданнях виступають павуки ще не найбільшого калібру. Найбільших змалював Франко в своїх найпопулярніших речах, а саме в оповіданнях „Борислав сміється” (1878 — 1882) та „Boa constrictor” (перша редакція 1878 р., друга — 1884-го, третя — 1907-го) ’ ). їхні постаті капіталістів-спекулянтів, Леона Гамершляга й надто Германа Гольдкремера (обидва — євреї) — загально відомі. Вони давно стали класичними в українській літературі. Тому ми на них не зупинятимемося спеціяльно, але, звичайно, матимемо їх на увазі, коли доведеться оглядати ту картину економічного понево лення галицького селянина, що її намальовано в Франкових творах. Картина ця гнітюча, і серед визискувачів темного селянського люду на першому плані стоять євреї. „Жиди робили, що хотіли, а повітові уряди дрогобицькі, мабуть, і рукою махнули, почуваючи свою не спромогу завести в Бориславі який-небудь тривкий порядок” * ). І все- таки читач глибоко помилився-б, як-би на підставі допіру наведе них матеріалів зробив-би висновок, що Франко негативно ставився до євреїв взагалі. Так ставитися до них не могла людина, що твердо додержувалася такого погляду: *) М. Степняк, о. с. ’ ) Див. творів Франка т. ІП-ій, ’ ) 3 вершин І низин, стор. 45. Див. у акад. Ефремова, о. с. стор. 179. Не в людях зло, а в путах тих, Котрі незримими вузлами Скрутили сильних і слабих З їх мукою і їх ділами “ ), людина, що свою роботу громадську й наукову охоче провадила у співробітництві з євреями (про це мова далі). Справді, коли ми уважніше придивимося до тих тільки Франкових оповідань, де особ ливо яскраво змальовано, як євреї-капіталісти й спекулянти ви зискували галицького селянина, то й там ми побачимо Цілу низку моментів, що почасти пом ’ якшують сумний кольорит Франкової кар тини, де описано, як євреї визискують хлопів, почасти доповнюють її зовсім иншими штрихами. Та-ж, насамперед, євреї остільки висту пають у нього в темному освітленні, оскільки вони належать до класи капіталістів і спекулянтів. До них суворо ставиться Франко не тому, що вони євреї, а тому, що вони спекулянти й визиску вачі. Але цікаво, що й цих ворогів трудової селянської маси змальовано не тільки з боку їхньої руїнницької супроти цієї маси діяльности. Франко зазирає й у душу людей-полозів, і тоді розгортається перед нами справжня трагедія: виявляється, що ці дужі люди з усіма своїми зовнішніми успіхами, є кінець-кінцем ,62 Проф. П. Кудрявцев глибоко нещасні. Я тут маю на увазі, насамперед і головним чином, boa constrictor ’ a Германа Гольдкремера. Але-ж, окрім Германа Гольд- кремера, Франко намалював величну постать лихвяра Ваґмана (в „Пе рехресних стежках 11 , 1899 р.). Так, на мій погляд, це — велична по стать. Акад. С. О. Єфремов у своїй книзі про Франка так характеризує Батмана: „Спершу й з Батмана був звичайний собі хижак, що не дбав, хто та хто заплутається в його сільці. Але після одного тра гічного випадку, що забрав у його сина, а разом і мету, щоб бага тіти, Батман усю свою спритність обертає на помсту людям, що були причиною синової смерти, тоб-то адміністрації й панству. Він складає собі навіть цілу теорію на таку тактику. Стаючи в пригоді селянам, Ватман це робить зовсім не з сантиментальности, або хоч не з самої сантиментальности: він знає, що таким способом найпев- ніше підкопує добробут своїх ворогів, а цього-ж тільки йому й треба було” ‘). Ні, йому треба було не тільки цього. У Батмана вмер єди ний син. „Парубок був так собі, гусяче повітря, — розповідає про цей випадок не хто инший, як парафіяльний талех о. Зварич, — але староста за щось хотів допекти Батманові й постарався, що його сина взяли до війська”, а той „як пішов до війська, то вже більш не вернув”. Велике було батькове горе, але, як у вдачі глибокої й замкненої, воно виявилося в тому, що, коли минув період крайньої пригнічености, Ватман почав замислюватися над такими сторонами життя, іцо на них він раніше не звертав уваги. „Терплячи сам”, він „почав розуміти терпіння инших, тих, що не мають де голови при хилити, не знають, що їсти будуть завтра, не мають, що в рот вло жити нині, дивляться на муку своїх дітей”. „О, — говорить він сам у інтимній розмові з иншим євреєм, товаришем своїх дитячих років, — я перед тим, яко хлопський лихвар, не мало видав такої нужди, але вона не зворушувала мене”. А тепер, сам переживши тяжке, нестер пуче горе, почав він роздумувати й „додумася до того, що треба вхопити палку з иншого кінця. Вперед” він „дер і висисав хлопів, тепер” він „обернув свою опіку на тих, що всиротили” його, „а хло пам почав допомагати в їх біді”. Він „робив це незамітно, зичив де кому гроші на закуп по грунту на малі проценти, з яких потім іще більшу часть дарував довжникові, вишукував собі посередників — попів, учителів і через них зичив більші суми на закуплю панських фільварків або більших ґрунтових посілостей для селян”. Це розпо відає сам Ватман (але не забудьмо, що в інтимній, цілком отвертій розмові з иншим євреєм), але те саме каже про нього й о. Зварич у розмові з хлопським адвокатом Рафаловичем: тільки через таємну Ваґманову допомогу Зваричеві пощастило викупити селян із боргів. З зовнішнього боку, виходить, факт стоїть твердо: Вагман був до бродійником хлопів, та ще таємним, але, гадаємо, й внутрішній, ін- 1 1 ) Акад. С. Єфремов, о. с., стор. 142. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 63 тимний бік справи теж доволі ясний. Може бути на першій порі по пережитому горю головним мотивом у діяльності Ваґмановій і було бажання помститися на тих, хто, як гадав він, спричинився до заги- бели його сина, але що-далі, то більше виступав на передній план инший мотив — бажання полегшити тяжку долю жертов чужої експло- атації, насамперед, хлопів, які все-таки й після того вважали його за багатія-лихвяра, суворого й непохитного, бо допомагав він убо гим люд^м таємно, инакше його з ’ їли-б товариші з професії. Так і по мер Ватман (його вбили грабіжники-інтелігенти) з репутацією п ’ явки, що смокче чужу кров, і тільки такі окремі люди, як хлопський піп Зварич або хлопський адвокат Рафалович, знали, що в особі Вагмана хлопи втратили свойого приятеля, та ще письменник Франко розповів своїм читачам, що навіть і поміж євреями капіталістами можут бути справжні приятелі селянського люду, що знесилюється в лещатах експлоатації. Але Франко малював не самих-но заможних євреїв. Без сумніву, всі Франкові читачі пам ’ ятають моторошну картину дорогобицького кварталу, де тулилася єврейська біднота ‘), моторошну найбільше тому, що вона засуджувала величезну більшість мешканців цього кварталу до передчасної духовної смерти. Приклад — мати Германа Гольдкремера. „Хоч іще молода жінка — всього їй бути 20, а хай 22 роки — то, проте, вона вже, так сказати, вросла, встряла в той тип жидівок — , на вироблення якого складається й погане, нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людської освіти, і передчасне замужжя, і лінивство, і сотки инших причин”. Герман не пригадував собі, „щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоч на її лиці видні були сліди якої-такої краси”. Треба було мати котячу живучість, щоб виживати в такій обстанові, та зміїну викрутність, щоб знайти з неї вихід… Одно хіба можна закинути Франкові, коли розглядати цю кар тину: її написано в холодних, навіть жорстких тонах. А зате якою теплотою пригріто ті сторінки, де розповідається, як хлопчика Герша, безпритульного сироту, забрав до своєї хати добродушний Іцик Шу- берт і тим уратував од загибели. А та сторінка, де розповідається, як маленький Герш із Іциком їдуть полем з своїм барахлом, нале жить, на мій погляд, до найкращих сторінок не тільки в Франка й не тільки в українській літературі. Вся вона, так-би мовити, „про гріта” промінням літнього сонця й душевної добрести Іцика Шуберта… Та й взагалі Франко вмів брати м ’ який тон, коли йому доводилося говорити про євреїв, що не могли похвалитися достатком, хоч і жили трудовим життям. Пригадаймо хоч-би бідолаху Йойну („Полуйка”) або старого Фавеля, що з своїм розумом і досвідом на 60-му році життя був такий самий бідний, як Гава на 16-му („Гава”). Не треба ’ ) Boa constrictor, гл. І, ,64 Проф. П. Кудрявцев забувати, що, як Гоголь, що, змалювавши в особі Чичикова хитру ватого дбаху, показав і те, в яких обставинах склався подібний тип, так і Франко також показав, як маленький Герш Гольдкремер обернувся на великого Германа Гольдкремера, або як Гава став спекулянтом. „Зрозуміти — значить простити”, кажуть французи. Зрозуміти — значить від крайньої суб ’ єктивної емоціональної оцінки людей та їх учинків піднестися до їх об ’ єктивної, безсторонньої оцінки, — скажемо ми. З ’ ясовуючи умови, за яких та чи та людина, чи буде то Гава, чи Гольдкремер, обертається на павука, торує шлях до такої оцінки. Нарешті, мусимо ми зазначити й те, що протягом своєї літера турної діяльности Франко неоднаково оцінював історичну ролю га лицького капіталізму, а в звязку з цим і представники цього капі талізму євреї виступають у нього в неоднаковому освітленні. Так головний герой оповідання „Boa Constrictor” Герман Гольдкремер у редакції 1884-го року — „страшний ворог країни” й її трудового люду, а в третій редакції (1907 р.) він — „безумовно талановитий підприємець та комерсант, талановитий піонер гірської справи. Він перший передбачив можливість використання земного воску й наді слав віденським хімикам зразки його; за його почином і, головне, на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша в тім роді в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Европу”. Також і „ставлення Германове до робітників у первісній редакції значно ріжниться від того-ж став лення в третій. У первісній редакції він ошукує їх, як тільки вміє (а вміє дуже добре) і у третій він, що правда, не збирається , дбати про якусь особливу забезпеку робітників’, але про систему ошуку вання робітників, злодійську урізку заробітньої платні в редакції 1907-го року нема й мови. Більш того, він доходив до такого від носно значного ступня духовної височини, як потреба виправдувати перед самим собою свою діяльність” ’ ). До цієї пори ми йшли в рамках тих Франкових творів, де є ба гато матеріялу для того, щоб намалювати негативну ролю євреїв- капіталістів, великих, середніх і дрібних, у житті галицького селян ства й узагалі трудового люду Галичини. Виявилося, що й у цих рамках чимало даних, що пом ’ якшують загальне тяжке вражіння від сумної картини, як обплутують трудящий народ павуки-євреї; більше навіть — чимало даних і протилежного значіння. Але в Франка є ціла низка творів, спеціяльно присвячених змалюванню євреїв. Відомо, що р. 1889-го Франкові довелося тижнів з 10-ть проси діти в в ’ язниці (це вже третій раз за його життя). Там разом із ним сиділи й євреї, і не які-небудь, що здобули освіту або причетні до громадської роботи, а простісінькі євреї-конокради, як отой Герсон, ‘) М. Степняк, о. с. — Черв. Шлях, 1928, No 11, стор, )47-148 (наведено з скороченнями). ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 65 що про нього Франко згадує в своїх „Тюремних сонетах”. Розмови з євреями-тюремними товаришами дали Франкові багато нового мате ріалу для його творчости; зміст і тон цих розмов у звязку з осо бистими переживаннями (неволя, розлука з родиною) настроїли його на ліризм; сидіння в тюрмі без звичайних для Франка ділових кло потів давало багато дозвілля, — і в наслідок цього з ’ явилася ота низка творів із єврейського життя, просякнутих найсердечнішим ліризмом. Не диво, що призбираний таким способом матеріял виформувався в невеличкі ліричні поеми, написані віршами, але й оповідання в прозі про Йоська Штерна, що поривався „до світла”, наскрізь просякнуто ліризмом. 1 в цих поемах бачимо той самий, відомий нам, спосіб з инших Франкових творів, а саме — викриття й аналіза тих шляхів, що людину, з природи путящу, доводять до злочину. Так, у поемі „З любови” єврей-конокрад розповідає про те, як він, уродившись, „як инші, з ясними, відкритими очима, що в них відбивалася земля й небо, та з чистим серцем, готовим розкритися до всього прекрас ного на світі” . ’ ), став кінець-кінцем конокрадом, страшним ворогом селянина-хлібороба. Тюрма. Ніч. „У казні (тюремній камері) миг тить промінчик від лямпи знадвору”. Германові-конокрадові не спиться. „Тихенько, мов чміль старий у траві” 1 бренить „він собі пісню жидівську”. Кінець її особливо врізався в пам ’ ять Франкові: Гей посадив я винний сад, Зацвів сад не на жарти; ‘ Прогоав, програв я свій вік молодий, Як той картонник в карти. > Гей посадив я винний сад, Побили сад морози; Програв, програв я свій вік молодий, Мене обляли сльози. Картонник грає й надієсь На виграння хоч би мізерне; Пропав задаром мій вік молодий 1 більше вже не верне… У поемці „Сурка” Франко розповідає про ті пригоди, що ви пали на долю бідної молодої єврейки, малої на зріст, похилої, лицем зовсім негарної, після того, як вона завагітніла від свойого хазяїна- корчмаря (дуже вже їй хотілося мати дитину!) й породила дитину: як корчмарка вигнала її з дитиною з хати, як вона блукала зимової холодної ночи, як намагалася підкинути свою дитину, як її з дити ною притулили в своїй хаті добрі люди-місцеві селяни, що їх вона раніше зовсім не знала („Страшні були вони для мене — усі здавалися п ’ яні — усі здавались побить жидівку, полаять”), як вона опинилася ’ ) Дозволю собі прикласти тут слова Макара з Короленкового оповідання .Сон Макара”. Євр. зб., П. 5 ,66 Проф. П. ’ Кудрявцев в тюрмі. Її судитимуть, але вона не боїться суду, не боїться й при суду, аби дитина залишилася з нею. „Для неї все я готова знести, — говорить Сурка, — Воно тепер вже більшеньке, Уже іі сміятися вміє. Глядіть, як граєсь, як дрига, Ручками хапле за груди! Моя ти розкіш єдина! Ти мій пестунчик маленький!”… Поему про Сурку написав Франко 21 — 28 серпня р. 1889-го „в тюрмі в самі тяжкі години, коли” йому „здавалося, що прийдеться про падати з гризоти. Бажалося, — пригадує він опісля в листі до Драго манова з 15. ЇХ. 1891 р., — віддихнути згадкою про дітей, та власне ця згадка найдужче мучила, бо бачилось їх самих, покинутих і без помічних, мов те страчення в снігу. От тут і підвернулося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв його живцем та й обробив віршами болгарських пісень” ’ ). А далі йдуть у цій низці Франкових поемок з єврейського життя оповідання про євреїв-праведників. Ось єврей, прожив де сять років з жінкою, мав трьох дітей, а тоді почав замислюватися над своїм життям-буттям: то в нім було? Біганина За крейцерами, здирство, ошука, брехня, А щастя ну хоч-би година! 1 ^а дітей страшно: А ну-ж нашим дітям не вийде в пожиток Неправдой нажите добро?.. До того дійшло, що наш єврей почав ходити до галеха, про книжки з ним розмовляти і кінець-кінцем найнявся на службу в селі у хлопа („У цадика”). А герой другої поеми „По людськи” сам став хлопом, не перестаючи бути євреєм, і допіру тоді знайшов він „спокій і силу в собі”. Він, правда, розуміє, на тім шляху, на який він став, — не вся правда. . В тім спокою, в тій тиші Дух дрібніє, мозолі тут . Наростають на душі… У тій самій поемі є ще один праведник, старий єврей Шая Ляйб, „Много горя з малку Шая Ляйб зазнав”, але — не оглух І не отупів у горю Невсипущий його дух. Жить по-людськи, щоб не тілько Другим кривди не робити, *) Листування Франка й Драгоманова, стор. 362. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 67 А по змозі помагати, З злом раз-в-раз війну точить — Ось іцо, мов неситий голод, Мучило його Весь вік… Але ще й раніше 1889-го року трапляються в Франка постаті правед- ників-євреїв. Так, в оповіданні „Яць Зелепуга” (1887 р.), що його ми вже цитували, поруч з лютим Менделей Шехтером стоїть Юдка Либак. „Був то чоловік не старий ще, може років на 40, але вже згорблений і поморщений, як дідусь”. Його фігура не будила сим патії, „але проте серце в Юдки було м ’ яке, людяне; він раз-у-раз готов був усякому помагати, поділитися останнім шматком із бідним”. У російській літературі любив малювати постаті праведників на тлі сірого, млявого, а то й брудного, злочинного життя, Лєсков, і ось яке вражіння від його картин російського життя мав один із героїв останнього романа Максима Ґорького „Жизнь Клима Самгина”: „Лєсков, вот, в человека верил, а в народ — тоже” (как и Чехов) „не очень” ’ ). Про Франка можна сказати, що він вірив і в народ, і в людину, але об ’ єктом віри в народ був для нього рідний україн сько-галицький, руський народ, а віра в людину втілювалася у ху дожніх образах, що він брав не тільки, а може й не стільки, з рід ного, скільки з єврейського оточення. Правда, свого часу, з приводу того, що в квітневій кн. журнала „Міръ Божій” за 1895 р. видру кувано російський переклад Франкового оповідання „До світла”, єв рейська критика зазначала, що 1) позитивним типом автор вистав ляє єврея, що перестав бути євреєм, причім 2) позитивні його риси ставить у залежність саме від того, що він перестав бути євреєм. На думку критика, звідси вже сама собою випливає думка, що ав тор „не вѣритъ въ существованіе порядочнаго человѣка среди ласто- ящихъ евреевъ”. 3) „Эту мысль авторъ ещё подчёркиваетъ во второ степенныхъ деталяхъ разсказа, тенденціозно выставляя только пре ступныхъ евреевъ и противупоставляя имъ добродѣтельныхъ не- свреевъ, причемъ первые столь же неправдоподобны, какъ и вторые” а ). Певна частина правди в цих тезах є, й стосується вона не тільки до цього оповідання, що його розглядає критик: у „Сурці” теж різко стоять одна проти одної дві сім ’ ї — єврейська й хлопська. Там — собаки, а тут — люди… Але коли взяти Франкові художні ‘) Див. ч. І, гл. 4. На це місце звернув мою увагу Андрій Микол. Лєсков. Цікаво пригадати, що Франко надрукував, за порадою Драгоманова, в українському перекладі, оповід’ання Лескова .На краю свѣта’ (Ів. Авраменко, 3 листування Драгоманова. Записки Істор.-Філол. Відділу УАН, кн. XVII, стор. 255). До речи (коли вже зайшла мова про російських письменників) завважмо, що в 1-му розд. оповідання „До світла * € мотив („мама-природа не знає сантиментальности й не слухає мрій’), що живо нага дує з Тургенева „стихотвореніе въ прозѣ * під заголовком: .Природа * . ’ ) Qupidus veritatis, Литература .благихъ намѣреній’ — Восходъ, 1895 г. травень, відділ „Литературной лѣтописи”, 58. ,Проф. П. Кудрявцев 6.8 твори в цілому, то побачимо, що й між селянами трапляються такі, як один із Яцевих шваґрів, а що-до євреїв-праведників, то вони навіть і тоді, як поривають з своїм оточенням, все-таки залишаються євреями. Такий є Хаїм Штепсель, такий і Шая Ляйб, а Юдко Либак — то й зовсім не поривав із тим оточенням, у якому виріс… Кінець-кінцем виходить, що Франко хоч і дав у своїх художніх творах чимало матеріалу на те, щоб змалювати негативну ролю єв- реїв-капіталістів, великих, середніх і дрібних, у житті трудових еле ментів галицького люду, але в цілому картина Франкова не є суспіль темна: там і тут виступають на ній ясні плями, не кажучи вже про те, що негативну ролю євреїв у галицькому житті він не пояснює тим, що вони — євреї, і коли обурюється на євреїв-павуків, то не тому, що вони євреї, а тому що вони — павуки. До якої міри картина єврейського життя й образи євреїв, що їх намалював Франко, відповідають дійсності, инакше кажучи: до якої міри вона правдива, — це річ складна, й розвязания її залежить не тільки й навіть не стільки від обізнання з тією добою й тим ото ченням, що їх малював Франко, хоч і це має значіння, і тут євреї могли-б сказати своє слово, скільки від того, чи переконливі ху дожні образи Франка, а ця справа, хоч і розвязує її кінець-кінцем читачева інтуїція, все-ж для її розвязання, щоб мати об ’ єктивну ос нову, треба вивчити художні й літературні способи даного письмен ника, а Франко цього ще не має. Значить, і розвязуватися ця справа ще колись буде. Але, як-би її й розвязали так, що в Франкових творах не завсідне художня, а, значить, — сказав-би я — й життьова правда, як це гадає той критик, що шукає правди, то й тоді не можна було-б одібрати в „Жидівських мелодій” Франка того сердеч ного тону, яким їх написано, а саме тон, як каже давній афоризм, робить музику. Ворог єврейського народу не писав-би був у такому тоні. А коли м’и до розглянених у нас мелодій додамо ще ті, що про них мова буде ще попереду, знов-же пригадаємо ще вірші на мотиви з давньо-єврейського письменства, а так само вміння вибрати з чужоземних авторів, що писали про євреїв, такі сторінки, які збу джують у читача спочуття до цього народу, то нам доведеться включити українського поета Франка в ряд співців єврейського на роду, поруч, наприклад, такого польського поета, як Віктор Ґому- лицький, що його найкращу річ, і саме на мотив з єврейського життя, не хто инший, як Франко, долучив до української літератури своїм чудовим перекладом. , VII. Після того, щб ми вже знаємо про Франка, нам легше буде зрозуміти його погляди на єврейську справу. Позиція, що він зай няв, розвязуючи цю справу, була така, що один і, як-раз, єврейський публіцист, а саме д-р Ліпе обвинувачував його мало не в антисемі- ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 69 тизмі, а з другого боку, з боку галицько-шляхетських і галицько- попівських газет, сипалися обвинувачення втім, що радикали (а Франко, як відомо, був організатор радикальної партії) — це „жидівські запроданці, жидівські слуги, жидівські спільники” та мало не „рідні брати”, й що Франко „властиво є жид”, що „він властиво називався Френкель, а вихрестився тільки тоді, як мав брати шлюб з хри стіанкою” ‘). Навсправжки Франко антисемітом не був та й не міг бути ні через склад своїх переконань, ні через характер своїх наукових ін тересів і поривань, ні — нарешті — через свої особисті знайомості й стосунки. Ми вже знаємо, як живо цікавивсь Франко минулим єв рейського народу та які теплі ноти він знайшов у своїх „Жидівських мелодіях” для своїх картин-пісень про його теперішнє життя; зна ємо й те, що, щоб висловити свої власні найсёрдечніші думи й хвилю вання, йому потрібен був не тільки великий Мойсей, а й маленька, мізерна Сурка. Знаємо, як уважно він стежив за єврейськими моти вами в чужоземних літературах і як охоче перекладав з чужоземних мов саме ті історінки, які відбивали єврейське життя, та ще не ті, що відпихали, а ті, що притягали. До того, що сказано передніше, тепер .додамо, що Франко чудово переклав прекрасні вірші польського поета Віктора Ґомулицького „Ель моле рахмім” а ) — „образок жидів ського весілля на бруднім смітнику, де” ця „обрядова жидівська пісня помалу розбурхує чуття цілої маси брудних та непочесних жидів і рівночасно розбурхує чуття самого автора” (додамо: й викла дача!), „котре й перетворює в його очах цю непринадну дійсність в чарівний малюнок” * 3 )… Знаємо ми, нарешті, й принциповий Фран ків погляд, що „не люди — наші вороги”, що зло — не в людях, а в тих путах, „котрі незримими вузлами скрутили сильних і сла бих” * ). У звязку з цим соціяльний Франків ідеал зводиться до того, щоб усі трудящі, незалежно від своєї національности, жили, яко мога, „найдостойніше з праці своєї в братстві і любові з другими також працюючими людьми”. Франко радіє з того, що робітники та ких великих міст, як Львів або Краків, гадають про цілковиту пере міну теперішнього ладу й докладну поправу життя всіх робучих людей, селян і міщан, русинів, поляків, жидів і всіх хто живе пра цею своїх рук, в бідності й недостатку”. Франко сподівається, що в Галичині „буде впорядкована явна .Громада (партія) робітницька * *) У книжці «Хлопська бібліотека. XIV. Радикальна тактика. Ч. І. Написав Д-р Іван Франко. Львів, 1898. Накладом редакції Громадського Голосу” див. статтю другу п.з. «Радикали й жиди”. ») Українською мовою: „Боже, повний милосердя”. Цими словами, — пояснює Франко, — «починається жидівська пісня по покійнику. В часі шлюбного обряду, коли одно з наречених є сирота, цю пісню співає хазен, тоб-то співак “ _(3ап. Наук.”Т-ва ім. ІПевч., VI, 187). 3 ) Франко, Із чужих літ-тур (Сучасні польські поети) — ibid,, т. V, 181. Пере клад — т. VI, 187-190. 4 ) Акал. Єфремов, о. с., 179. ,70 Проф. П. Кудрявцев з робітників руської, польської, жидівської й усякої другої в Гали чині живучої народности, сільських і міських” ‘). У томі 1-му „Мате ріалів для культ, й громадськ. історії Зах. України” надруковано „Франків проект згоди між партіями Наддністрянщини”. Там читаємо: „Взагалі будемо стояти за такими реформами політичними, котрі-би запобігли кривдженню одних країв, народностей та верстов суспіль них на користь других” (стор. 454). Це теорія. Звертаючись до Франкового життя, бачимо, що в своїй науковій і громадській діяль ності він ніколи не цурався співробітництва з євреями. Він підтри мував стосунки з ученими євреями-гебраїстами й звертався до них по наукові довідки (факти — передніше, в Ш-му розділі). Р. 1879-го й 1880-го він „в спілці з другим знайомим (з жидів) викладав еко номію суспільну в робітницьких кружках самоосвіти” * 2 ). В спілці з Людвиком Інлендером і Б. Червенським він склав Pro gram socjalistdw poiskich і ruskich Galicyi wschodniej, першу соціа лістичну програму в Галичині, що мала свою цікаву літературну історію. Коли в половині вересня 1900 р. Інлендер помер, Франко при святив пам ’ яті цього „чоловіка наскрізь чесного і з широкою осві тою” коротенький, але змістовний і прихильний некролог 3 ). На по чатку 1889 року Франко гадав у спілці з Вислоухом та Цінсером (єврей, віденський кореспондент Kurj. Lw.) „видавати газетину лю- дову русько-польську з ціллю на разі — вплинути на найближчі ви бори” 4 ). Улітку того самого 1889-го року Франко, як ми вже знаємо, опинивсь у в ’ язниці й там нав ’ язав близькі стосунки з ув ’ язненими там євреями. Чи треба до цього додавати, що Франко завсіди й раз- у-раз обстоював цілковиту толеранцію в справах релігійних? Р. 1906-го, з приводу, сторіччя першої вистави Лесінґової драми Натан Муд рий в однім із віденських театрів Франко, виконуючи давній заповіт свойого, тоді вже покійного вчителя Мих. П. Драгоманова — „подати статтю про Лесінґову притчу і при тій нагоді докладніше роздивити пропаговану Лесінгом ідею релігійної толерайції”, надрукував у Літ.- Наук. Вісникові свій переклад славетної Лесінґової приповісти про три перстені, цієї класичної декларації релігійної толеранції, й попе реду статтю якогось автора, що заховався за ініціялами Ф. Ш., про Лесінгову драму „Натан Мудрий” 5 )- Характерне для Франка те, як він ставивсь до Дрейфусового процесу та до виступів Золя в цьому процесі. Франка обурює те, що ціла „купа ріжнородних людей і ча- сописей” виступила в обороні уряду на тій, мовляв, підставі, що ’ ) М. Вози як, До соціялістичн. світогляду 1. Франка — Франківськ. збірник. За загальною редакціею І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. Стор. 172, 174. 2 ) Матеріали, стор. 327. 3 ) Літ.-Наук. В., 1900 р„ т. XII; порів. Є ф р е м о в а, о. с„ стор. 62. Чи не в спілці з Інлендером Франко викладав і суспільну економію? 4 ) Матеріяли, стор. 294. 9 Л.-Н. Б., 1906, т, 1, стор. 534-543. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 71 „Драйфус є жид і вже для того мусить бути винуватий, а ті, що вступаються за ним, певно підкуплені жидами”. Виступами Золя Франко, можна сказати, захоплювався. „Своїм смілим виступом”, — каже він — Золя „здобув собі симпатію й подив не тільки всіх най ліпших людей у Франції, але всіх приятелів свободи й справедли вости в цивілізованім світі”, а отверті листи Золя — це „правдиві взірці могучого, гарячого красномовства? продиктовані гарячою лю бов ’ ю до справедливости й свободи” ’ ). І, звичайно, тільки з презир ством каже Франко про ті обивательські погляди, що „література і штука, вільнодумство й жиди — ось ті чотири корні сучасного зопсуття” * 2 ). ‘) Ibid., 1898 р., кн. І, стор. 131 — 132. Див. також ibid., т. X, стор. 64, ст. »Е. Золя, його життя й писання*, т. XII, стор. 246 — 256 — „Виємки з останньої повісти Е. Золя Правда* (в розмові дійових осіб зачеплено єврейську справу). 2 ) Ibid., 1906, 1 — Наук, листки. І. Адам во грісіх. Зміст тих матеріялів, що є в нашому розпорядженні, примушує нас докладніше зупинитися на Франкових поглядах на єврейські по громи. Про те, що він був рішучий і безповоротний їх ворог, багато говорити немає потреби, але в подробицях його погляди в цій справі мають особливості, які не пошкодить спеціально розглянути. „Після звісних жидівських погромів на Вкраїні р. 1881-го, — згадує Франко, — панувало між нашими” (галицькими) „жидами, особ ливо на Підгір ’ ю, велике занепокоєння. Носились дивовижні слухи, тривожні оповісті, зловіщі пророкування. Жидівські людові співаки складали навіть пісні о тих фактах, то гумористично висміюючи жи дівську тривогу, то наслідуючи тон давніх псальмів і благаючи Єгову о поміч”. Франкові „лучилось чути кілька таких пісень і оповідань. Особливо вразило” його „сучасне приноровлення звісної” йому, а через нього й нам, „вже давніше казки про кипуче море Самбатіон і пі сня, зложена в жидівськім жаргоні” (Франкові, на жаль, не поща стило її записати) „з повторюваною в кожній строфі апострофою до пір ’ я з розбитих жидівських перин”. Отеє й були сюжети двох перших „Жидівських мелодій” Франка. Гадаєте, вже й побілили Оті, що в безумнім гніві Мордують жидів на Вкраїні? Ні, не перемогли, бо там, за страшенним, кипучим морем Самбатіон, живе цар наш Давид. Він чує про нинішні кривди 1 страшно ті кривди- помстить — такий є основний мотив перших віршів, а в инших од строфи до строфи бренить гірка скарга на те, що Весь город від краю до краю — Руїна одна, плач один! ,72 Проф. ГІ. Кудрявцев Гляліі-ж на тих варварів зграю, О пір’я з жидівських перин! Гляди, що ту нашої страти. Що наших ту впаде слезіш — Щоб Ііогу це все розказати, О пір ’ я з жидівських перин!.. Щоб, почувши таку скаргу, потрапити висловити її зворушливо рід ною мовою, — треба було мати серце, здатне обізватися живим спочуттям на сльози розгромлених євреїв… А втім, шукати причин, приводів і винуватців єврейських по громів тільки там, звідки йшов наступ, Франко вважав (висловимо його думку словами Мих. Кост.Михайловського) „не вполнѣ соглас нымъ съ требованіями какъ правды-истины, такъ и правды-справед ливости”. Коли, р. 1882-го, вибухли розрухи в Росії й у Прусії, то преса за найближчих винуватців розрухів уважала людей лихої волі, таєм них агентів, що „спокійну масу народу до того намовляли”, а на кі нець складали відповідальність за те, що сталося, на „невідповідний державний устрій” у Росії. Франко ніколи не був захисником цього устрою; не заперечував він і того, що „ту і там стараються які не спокійні духи користати з проявившогося невдоволення проти жи дів” ‘); згодом, р. 1898-го, Франко рішучіше каже про різних „тем- ___ • ’ ) Слона в ланках взято з статті „Питання жидівське” в журналі „Дѣло” за 1883 р., ч. 94. Стаття без підпису; що вона належить Франкові, засвідчує Дорошенко в свойому „Списі творів Ів. Франка”. Але про її автентичність повстають деякі сумніви: по-перше, в ній густіше, ніж в инших Франкових статтях-про єврейську справу, подано факти проти євреїв; по-друге, між заходами, що їх рекомендується в цій статті для боротьби з єврейсі ким капіталом, є такі, які важко погодити з основним демократичним Франко вим світоглядом (напр., .зле робиться, що допускається жидів до рад громадських * ); по- третє, цієї статті нема в книзі, що її видав Франко у Львові р. 1914-го п, з: „В наймах у сусідів. Збірник праць, писаних польською та німецькою мовами в перекладі з поя сненнями та додатками автора. Том перший. Статті на суспільно-політичні теми, пи сані рр. 188(> — 1890″. Стор. XII -(- 1340. Але в принциповій частині стаття не суперечить справжнім Франковим статтям у єврейських справах, як це ми побачимо далі, а в тексті її трапляються характерні Франкові вислови ( .які неспокійні духи * , порів. у статті 1898 р. „Радикали й жиди”: .ріжні темні духи” там і тут мова йде про людей, що намовляють мужика проти жидів). Правда, трохи зм ’ якшено тон і фарби, але — не стояв-же Франко весь час на одному місці! Ми вже знаємо, що згодом він змінив свій первісний, аж надто негативний погляд на ролю єврейськаго капіталу в розвиткові промисловости в Галичині; а в книгу ,В наймах у сусідів * Франко включив свої статті, писані тільки німецькою або польською мовами. Зважаючи на всі наведені міркування, я не насмілююсь запере- чувати. що ця стаття належить Іванові Франкові, отже не можу й обминути Пв свойому викладі. Треба тільки, звертаючись до неї. мати на увазі, що вона являє собою найдавніше формулування Франкових поглядів на єврейську справу, а потім порівнювати ті думки й дані, що містяться в ній, із змістом инших Франкових статтів у єврейській справі, них у склад збірника „В наймах у сусідів” увійшли такі: І) Що значить солідарність? Galizische Zwecke. Із статистики більшої посілості! в Галичині (1886 р ), 2) Eine tcufli- clie und verworfene Aufreizung (1886 р.); Зі Земельна власність у І аличині (1887 р.); 4) Семітизм і антисеміти їм у Галичині (1887 р.). Стаття .Радикали й жиди * , як уже ка- ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 73 них духів”, що збуджують серед селян антиєврейський настрій і підсилюють погроми: „Духи” ці „від давня клептіли мужикові: жид твій найбільший ворог! жид тебе висисає ’ ), жид тебе руйнує, жида треба бити! І збаламучений мужик кинувся на жидів, кинувся бити жи дівські вікна й склянки” 2 ). І все-таки Франко причини єврейських погромів не кладе на карб тільки „невідповідного державного уст рою” та діяльности „темних духів”: инакше як поясняти, що „рівно часно появився той рух так в Росії, як і в Німеччині й Австрії, а навіть почасти й у Франції?” Є, очевидячки — така є логіка Фран кових міркувань, — якісь загальні причини, що викликають у різних країнах антиєврейський рух, і цих причин треба шукати, мовляв Франко, не тідьки в позаєврейських колах. Якась частина вини, а значить, і відповідальности, мусить упасти й на євреїв, що сами давали привід до незавдоволення з них; так, у Балті вони побили якогось христіянина, в Катеринославі знов тяжко побили якусь жінку, так само в Заля-Ечерсег та в инших місцях 3 ). Але це, зви чайно, тільки привід. Корінні причини лежать глибше. Дослідження їх виводить Франка далеко за межі трактації про причини й наслідки єврейських погромів. Насамперед, Франко відзначає той факт, що з 6.500.С00 єврей ського плім ’ я „на цілій кулі земській, що найменше 3.260.0С0, зна чить, більша половина замешкує ——— русько-польські землі”. Це дає Франкові підставу назвати Галичину „головною на весь світ жидівською” „батьківщиною” 4 ). Друга теза, що на ній настоює Франко, полягає в тому, що єврейська людність Галичини, рівно правна юридично з рештою людности цієї країни, „під покривкою рів- ноправности” домагається „осягнути фактичну гегемонію” 5 ), * Цього доходить. Земля поступінно переходить із рук панів і хлопів до єв рейських рук. Франко вирахував, що жидівська власність у р. 1872 виносила несповна 20-ту часть або 4,7Г ’ / 0 “ , а 14 літ пізніше, в р. 1886, зано, ввійшла до складу Франкової книжки „Радикальна тактика” (Львів 1898 р.). Вико ристати обидві ці книжкц я мав можливість тільки завдяки ласкавому дозволові акад. С. О. Єфремова мати доступ до його бібліотеки. Віддаю йому глибоку подяку. Без цих книжок важко було-б написати останній розділ цієї статті. Надалі, цитуючи ці статті, а так само і заголовок тієї книжки, то в ній їх уміщено, я зазначатиму скорочено: 1) Солі дарність, 2) Aufreizung, 3) Зем. власність, 4) Сем. і антисем.. книжку — В найм. Шкодую, що не зміг обізватися з статтею „Єзуїтизм у жидівському питанню * (німецькою мовою — в Neuzeit за 1896 р. No 14, польською — Tydzien, dod. liter. Kur. Lw. 1896, ч. 12). ‘) Але порівн. вислів самого Франка в статті 1887 р. Семітизм і анти-зм: „ме тодою сарани кидаються жиди на більшу власність деяких повітів, аби, виссавши її, по кількох літах перекинутися в иншу страну’… 9 Ст. .Радикали й жиди * . 9 .Питання жидівське ’ ; порів. аналогічні факти в пізнішій статті .Семітизм і анти- ■сем-зм * (.В наймах у сусідів * , стор. 123-124). 9 Aufreizupg (В найм., стор. 38); пор. Солідарність (ibid.). 9 Солідарність, пор. Aufreizung. Сем. і антисем. (В найм., стор. 125, 127, 128). ,74 Проф. П. Кудрявцев вже 8,80% “ ‘)• Що „до краевого промислу”, то на 3.474 в Галичині маемо 1922 в руках жидів; на 115 гуралень вище 45 гектарів зати- рового обійму були 22 власністю, а 64 в оренді жидів” а ); а що-до торговлі, то „й без цифр можна сказати, що майже вся торговля деревом, худобою, рільними плодами й т. и. спочиває в руках жи дів, що від’ них залежить продукція виробів деревляних, шкіряних,, суконних, полотняних і т. ин., і що наш селянин, і не тільки сам селянин, у всіх своїх рухах та чинностях економічних залежний від жидів” 3 ). Нарешті, жиди, як орендарі, держать у руках вишинк гарячих напоїв і стараються як-найширше .пропагувати’ їх кон- сумцію” 4 ). 4 ) Aufreizung (В найм., стор. 42), пор. Зем. власність, а так само Сем. і антисем. (В найм., стор. 117). ’ ) Ibid. Пор. Сем. і антисем. (В найм., стор. 117). Ролю єврейського капіталу в експлоатації нафти та земного воску Франко змалював, як ми знаємо, в своїх беле тристичних писаннях. •) Ibid. 4 ) Сем. і антисем. (В найм., стор. 117). ’ ) Термін Франка — див. Солідарність. •) Aufreizung (В найм., стор. 39. ’ ) Солідарність (В найм.). ’ ) Сем. і антисем. (В найм., стор. 118, пор. стор. 117). •) Aufreizung (В найм , стор. 39). 10 ) Ibid., стор. 40. n ) ibid. Чим-же пояснити такі успіхи євреїв в економічному „завою ванню” 5 * ) Галичини? Насамперед „племенною дружністю, солідар ністю та економічною організацією” ’ ), зразок якої є Alliance Israelite у Відні. Р. 1886-го до складу цього товариства належало 8 членів- протекторів, 23 члени-фундатори, 88 доживотних членів та 2655 чле нів звичайних. Маєток Alliance в готівці виносить 112.269 зр. 58 кр., а в цінних паперах 207.400 зр. „Нарешті, — додає Франко, — звер нула Alliance свою увагу на підпирання жидівського рільництва, вже хоч-би з огляду на ту недалеку будучність, коли більша часть га лицької земельної власности буде, властиво, жидівською власні стю” 7 ). Багато важить — „далі — вміння пристосуватися до обставин,, деяка неперебірливість на засоби, аби лише вели до ціли 8 ), зо крема — вміння „користуватися правами” для даної особи „корисними а обходити закони”, їй противні 9 ), тим більше, що закон сам іде назустріч такій тактиці. Франко розуміє „архіліберальні, як він каже, ухвали нашого сойму з р. 1868-го, що завели свободу лихви та свободу ділення ґрунтів” 10 ). Міцні євреї ще й тим, що свою- тактику люблять і вміють з нею критися ” ). Що-ж робити галицькому селянинові, щоб оборонити себе від наслідків того, що євреї економічно завоювали Галичину? Що-зав- годно, тільки не погроми, бо погроми, окрім усього иншого, всією своєю вагою лягають на ті темні маси робітничого люду, що безпо- ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 75 середньо беруть участь у погромах, коли їх скаламутять та нацькують усякі „темпі духи”. „Ті самі, іцо його баламутили, потім накликали на нього жандармів і військо, положено трупом кільканацять людей, арештовано кількасот, позасуджувано кількадесять на кримінал! А жидам що сталося? Коли й потерпіли дещо, то хіба найбідніші, зарібники та лапсердаки” (мимохіть хочеться запитати: а цього хіба мало?) „Багатші, у котрих понищено й награбовано, сміються в ку лак, бо всю шкоду мусять їм люди звернути ще й з процентами. А найбагатших жидів, банкірів, капіталістів та фабрикантів при всій тій історії навіть не засвербіло. їм ані волос з голови не спав, їх ніякий протижидівський розрух не досягне, бо вони сидять у сто лицях і загрібають зиски однаково і з христіян, і з бідних жидів” ’ ). Що-ж робити? Близьке, тісне сусідство з такими промітними людьми, як євреї, накладає на галицьких русинів обов ’ язок прова дити з євреями конкуренційну боротьбу, а щоб хоч до деякої міри зрівняти шанси боротьби, треба й русинам навчитися орудувати так само одностайно, так само солідарно, як їхні конкуренти. „Я рад-би поставити” Ізраїля „взірцем для своїх земляків”, — каже Франко, — щоб од нього „переймали ту зброю, якою мусять конкурувати” з Ізраїлем 2 ). Вся літературно-публіцистична та суспільно-практична Франкова праця була скерована на те, щоб допомогти хлопам зор ганізуватися для боротьби за свої права й економічний добробут. Ще в статті 1883-го року читаємо: треба, щоб христіяни (автор має на увазі вбогу сільську й міську людність) „лучилися в товариства й спільними силами, спільним капіталом ставали проти жидівського” 3 ). З тими самими завданнями потім, р. 1890-го, Франко заснував ради кальну партію. „Вся радикальна програма, — пише він, — йде до того, щоби зробити неможливим панування жидів і — додає Франко — вся ких дармоїдів над робучими людьми ——– . Нема а ні одного ра дикального віча, де-би радикальні бесідники не остерігали людей перед жидівськими п ’ явками”. І все-таки, додає Франко, — „радикали не є антисеміти”. „Ми — пояснює він — не вороги жидів для того, що вони жиди, що походять з Палестини, що мають пейси й халати й пахнуть цибулею. Байдуже нам до цього, і ми певно не будемо за-для таких глупих причин ширити в народі ненависть проти жи дів, котрих величезна більшість в нашім краю ще бідніша й ще нещасливіша від наших селян”. Ні, „радикали кличуть і гуртують нарід не проти жидів, а проти жидівського дармоїдства й визиску, проїи жидівської бути й збиткований. Та ні, не проти самого жидів ського дармоїдства, але проти всякого дармоїдства і визиску, ■) Див. ст. «Радикали іі жиди”. Ті самі, власне, думки й у ст. 1883 р. „Питання жидівське” (Дѣло, ч. 94). ») Aufreizung (В найм., 39). •) Дѣло, 1883, ч. 94. ,76 Проф. II. Кудрявцев обрізаного й необрізаного, хрещеного й нехрещеного, проти всякої бути й збиткований, чи вони ходять у халаті, чи в мундурі, чи в реверенді. І виступаючи проти жидів, радикали вміють добре роз- ріжнити й знають, що той єврейський лапсердак з пейсами, в халаті й з цибуляним запахом є далеко меншим ворогом хлопа, ніж той цивілізований, уфракований і удекорований жидівський фінансист, мільйонер, спекулянт та гуртівник, що обертає мільйонами, ходить ло-під руку з графами та міністрами, котрому з любим усміхом сти скають руку біскупи та мітрополіти! Проти ‘тих великих п ’ явок виступають радикали найсильніше “ ’ ). Досі в нас мова йшла про ті заходи, яких треба вжити в інте ресах хлопів, звичайно, за їх безпосередньою участю, маючи на увазі, що для них є неминуча конкуренційна боротьба з євреями; инакше кажучи: досі ми мали справу швидше, так-би мовити, з хлопським питанням, ніж з єврейським. Єврейське питання повстане перед нами допіру тоді, як ми усвідомимо ненормальність єврейського ста новища в Галичині й замислимося над тим, що-ж треба розпочати робити, щоб усунути цю ненормальність. „Жидівське питання, — читаємо в Франка, — має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для жидів: 1) внутрішня реформа жидів- ства й 2) зовнішнє впорядкування відносин між “ русинами (й поля ками) — з одного боку, євреями — з другого. Питання внутрішньої реформи, витворення для євреїв внутрішніх умов правильного розвою „єсть і мусить бути на завсігди ділом самих жидів, мусить бути полишене їх власній волі та починові. В ту внутрішню справу — га дає Франко — жадеи не-жид не має права мішатися 0 . Инша річ — „справи, що доторкають обопільних відносин між жидами й нежи- дівськими народами”: тут „обі сторони, жиди й не-жиди “ , мають „не тільки право, але й обов ’ язок робити все, що можна, для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих спосо бів заради” 2 ). Про фактичне становище у нас вже була мова — те пер черга за способами, як лихові зарадити. Щоб практично розвязати єврейську справу, для того в Франка перед очима проносяться, насамперед, два виходи з тієї безвиходи, що в ній опинилася Галичина: 1) асиміляція — звичайно, без при мусу — „одної части жидів із місцевою людністю” та 2) емігра ція — звичайно, добровільна — „більших мас жидів за границю до такого краю, де-б вони могли жити й розвиватися всесторонньо, як одностійний і самостійний народ” 3 ). На другому виході Франко довго ‘) Радикали й жиди. В иншій статті (1889 р.) Франко з співчуттям цитує так) слова редактора Knrjera I.w. Реваковича: „Демократи виступають не проти шляхти, але проти неблагородної та злої шляхти, так само, як не виступають проти жидів, а тільки проти злих жид!в “ . (В найм., стор. 230). ’ ) Сем. і антисем. (В найм., стор. 119). ’ ) Ibid. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 77 не спиняється, мабуть, передбачаючи його непрактичність і навіть до деякої міри фантастичність. „Без сумніву, — завважує він, — емі грація часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими жи дами, мусить бути пожадана для нашої суспільности, як вентиль обезпеки, що зменшив-би в краю напір жидівського елементу, а для жидів, як творення кадрів будучої національної самостійности. Як така, вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільности, але — вважає за потрібне додати Франко, — така емі грація, це зовсім не те недорічне die Juden mit Giitern beladen auf dem Lande jagen, як підсуває мені “ , с. т. Франкові, др. Ліпе’)… До справи про асиміляцію Франко повертається не один раз і іцо-раз обмірковує цю справу докладно та з помітним унутрішнім хвилюван ням. Видко, ця справа дуже його непокоїла. Ще р. 1886-го Франко вмістив у журналі Зоря (ч. 7, стор. 114 — 115) статтю про Мозеса Мендельзона, як про єврейського реформа тора. В тій статті чимало місця віддано нашій справі. Мендельзон хотів, щоб євреї, не перестаючи бути євреями в своїх віруваннях, разом з тим прилучилися-б до високої німецької культури, й для цього він перекладав на німецьку мову Мусієве П ’ ятикнижжя й псальми. Р. 1780-го надруковано переклад П ’ ятикнижжя, р. 1783-го — псальми, обидва єврейськими літерами. Мендельзон „бажав, щоб ті переклади введені були до шкільної науки й прищеплювали серед єврейської молодежи знання чистого німецького язика *) ** . До деякої міри цього досягнуто. Не зважаючи на заборони єврейських орто доксів, по всіх єврейських школах не тільки в Німеччині, а й у Ав стрії, й у Росії почали читати Мендельзонові переклади, засвоювати німецьку мову, а разом з нею й усе німецьке обличчя, коротше: розпочався процес асиміляції євреїв з німцями. Пішов він у такому напрямкові, що доводилося відзначити не самі тільки позитивні його сторони. „Все, що між жидами носило на собі окраску освіти й ба гатства, що бажало блеску й кар ’ єри, пішло тим шляхом, котрий указав Мендельзон, т. є. бодай зверху прийняло німецьку культуру, німецьку мову, одіж, звичаї, перейняло рівночасно й той мендельзо- нівський, хоч 1 позбавлений його ідеалізму й глибини, спосіб мис лення в річах віри й релігії: загальна, всеобнімаюча толеранція пе ремінилася в поверховий скептицизм і грубо-матеріялістичний інди ферентизм, з котрим любісько згоджувались закорінені в глибині душі стародавні —– забобони й брудні інстинкти ** 2 ). В „Перехрес *) Ibid., стор. 131, див. також стор. 124. ! ) Жиди в життю й літературі. І. Мозес Мендельзон реформатор жидівський — Зоря, 1886 р., ч. 7. них стежках ** Франко змалював нам постать асимільованого єврея в особі бурмистра лікаря Ресельберга. Він „держався партії т. зв. німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бур- ,78 Проф. 11. Кудрявцев мистр, грали ролю польських патріотів”. Зате друга, і то, як напр. в Галичині, „переважна часть жидів силою природнього противоді- лання поперлася на дорогу ще більшої ексклюзивности й замкну тости в тіснім крузі талмудизму, й у крайніх своїх виприсках — чу дотворних рабинах (цадиках) — цілковито відчужилася від окружаю- чого її світа” * ). Отож у лоні єврейства стався розкіл, причім одна з тих двох частин, що на них розкололося єврейство, коли й збли зилася з ким, то в усякім разі не з демократичними елементами людности, а друга в своїй виключності опинилася осторонь і від горішніх, і від долішніх верстов людности. Очевидячки, асиміляцію треба навернути на якусь иншу стежку. Насамперед, раз на за- всіди треба відкинути розуміння асиміляції, як релігійної апостазії: „Людова партія, польська й руська, якій основу хоче покласти Przeglqd Spoleczny” (в цій газеті видрукувано ту статтю, що з неї оце наводимо витяги), „не має наміру між точками своєї програми класти а ні римської, а ні візантійської, а ні якої иншоїправовірно- сти, але, навпаки, лишаючи релігію на боці, як річ особистого пере конання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття”. Так само в асиміляції євреїв не можна розуміти „зілляння цілої їх маси з людністю для них чуже племенною”: „при таких чисельних відносинах, як у нас, — каже Франко, — це а ні можливе, а ні було-би корисне. Асиміляція для нас, — провадить він далі, — це перед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов ’ язків”, „причому — і це треба підкреслити! — горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарности з на- родніми ідеалами та праця для їх здійснення 2 ). Формула була-б ясною, коли-б не її друга половина, куди за проваджено термін, що до нього, багатозначного та еластичного, можна вкласти який-завгодно зміст: це термін „народні ідеали”. Але в тій самій статті, що про неї зараз у нас мова, є матеріял на те, щоб цю надто розпливчасту й невиразну формулу заповнити конкретним змістом. Справа в тому, щоб „народ, так само польський, руський, як і жидівський”, міг „дійти до правдивого людського по буту, осягнути умови правильного й всестороннього розвою. Про жадне гноблення, про жаден визиск, про жадну апостазію, чи то ре лігійну, чи національну, чи яку иншу в наших ідеалах нема а ні мови” 3 ). Але в такому разі чи можна сказати, що „будь-що-будь”, асиміляція „у нашій жидівській політиці мусить займати перше місце?” 4 ). Не асиміляція мусить займати перше місце, а треба утво рити такий державний і громадський лад, щоб він, з одного боку, паралізував-би діяльність п ’ явок різного калібру, хоч-би до якої ‘) Ibid. ’ ) Сем. і антисем. (В найм.. стор. 128 — 129). 3 ) Ibid., стор. 117. * ) Ibid., стор. 128. ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 79 національности вони належали, а з другого утворював-би, як допіру сказано, „умови правильного й всестороннього розвою “ всіх трудя щих, знов-же-таки незалежно від того, до якої національности вони належать ’ ). Франкова думка саме в цьому напрямкові й іде, але тільки не завсіди доходить до краю, може, через те, що в своїй су спільно-політичній діяльності він не заносився дуже вперед, а ста вив собі суто конкретне завдання: що треба зробити виданий мо мент у даних умовах на те, щоб запобігти дальшій руйнації га лицького хлопа, а потім і поліпшити його добробут? Хоч у статті „Семітизм і антисемітизм у Галичині” Франко й висуває на перший план асиміляцію (добровільну!), як спосіб розвязати єврейську справу, але й там він асиміляцію тлумачить так, що від неї власне нічого не залишається, а взагалі він ставиться до асиміляції підозріло, оскільки вона має в собі присмак апостазії й фактично зводиться до того, що єврейські верхи намагаються підігнати свій побут під один ранжир з владущою класою тієї чи тієї країни. Чи треба до давати, що тільки почуття глибокого обурення викликало в Франка всякі заходи до примусової асиміляції євреїв з людністю будь-якої країни? Р. 1889-го він пише на адресу асиміляторів: Пригнути жидів, покорити Ви раді-б під ваші права, Іх мову й закон розорити?.. Пусті це, безумні слова. В цій мові, в цім законі — та сила, що від віків водила євреїв, „мов стовп огняний через тьму”. Таку силу зламати не легко. Й далі йде переказ легенди про те, як праотець Яків не схилив своєї голови перед фараоном, а стіну в півросту його, що були склали між Яко- вом і фараоном, щоб примусити першого схилити голову перед другим, мов марну павтину Згори він додолу роздер. Тямуйте-ж цю давнюю повість Ви всі, іцо хотіли-б нагнуть Жидів на новії закони. Вести на неходжену путь! Не думайте, що вже послабла Рука, для котрої стіна З порфірів шліфованих слабша, Аніж паутина марна!.. Франко ще раз повертається до єврейської асиміляції в відомій уже нам повісті „Перехресні стежки” (1899 р.), і треба підкреслити, щови- словником своїх поглядів він робить не когоиншого, а відомого нам ‘) Див. статтю 1898 р. „Радикали й жиди * . ,80 Проф. II. Кудрявцев Ваґмана. „Я, — каже Ваґман у розмові з бурмистром Ресельбергом, — пізнав добре не одного з тих ваших нових жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і, признаюсь, розчарувався в них”. Річ у тім, що „ті нові жиди стару жидівську душу розірвали надвоє: одну поло вину відкинули, а другу задержали, а тільки, на нещастя, задержали гіршу, а відкинули ліпшу”. „Говорю про душу, а не про форму” в роді пейсів, цицеса, ярмулки, — пояснює Ваґман. Що-ж це за „стара жидівська душа”, що її відкинули асимілятори? „В ній зшиті були до купи — огонь старих пророків, запал, засліплення, коли хо чете, а все-таки громадський смисл тих, що боронили Єрусалима від римлян, що піднімали повстання з Бар-Кохбою, що разом з Єгу- дою бен Галеві йшли з Еспанії плакати на руїнах Єрусалиму і ра зом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Оце була одна половина тої душі. А друга половина — то була та, що виховалась у Єгипті в тяжкій неволі, що в пустині кланялась зо лотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Канаан, мордуючи канаанітів аж до останнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавилона до Палестини, що вела лихварські й гро шеві інтереси в Ніневії, в Олександрії,- в Римі”… Це та половина, що „бажає пановання над світом, але не хоче нести одвічальности, яку накладає панування, — та половина, що, знехтувавши наказ письма святого вчитися в бджоли й в мурашки, здавна ходила на на уку до павука й давно перевершила його в його хитрощах”. Асимілятори кажуть, що вони „скинули тільки з себе жидів ську заскорузлість, виреклися пейсів, халатів та цицес”, а не хочуть вони бачити, що „те виречення формальностей” було для них зна ком „глибокої переміни в самій душі”. „Ви перестали любити своє плем ’ я, його традицію, — каже Ваґман Ресельбергові, — перестали ві рити в його будучину. З усього національного добра вам лишилося тільки своє я, своє сім ’ я мов одна тріска з розбитого корабля. За цю тріску ви вчепилися й пробуєте прикормувати її до иншого корабля, найти иншу батьківщину, купити собі иншу, не рідну матір “ .Тільки ж нічого з того не виходить: „коли вірите, що та инша мати полюбить і пригорне вас, як своїх рідних”, ви дурите себе самих, а коли по чнете упевняти її, „що любите її ліпше, як рідну”, „дурите оту при брану матір”… І все-таки в цім асиміляторськім русі є й добра сторона: євреї-асимілятори є посередники між єврейською масою й тими націями, що серед них та маса оселилася. Потреба такого посередництва викликається тим, що в масі євреї „чують себе зо всім чужими” корінній людності того краю, в якому живуть, а про закони та порядки краю дбають лиш настільки, « наскільки ті не перешкоджають їм бути євреями й визискувати решту люд ности. В тому тут і горе, що в масі євреї не тільки не асимілюються з корінним людом країни, а залишаються йому зовсім чужими, не визнають себе громадянами краю, а ті з них, що стали ,Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка 81 на шлях асиміляції, то „не з тими, хто близше, але з тими, хто дуж чий. У Німеччині вони німці, це розумію, — каже Франко Вагмано- вими вустами — але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони ма- дяри, в Галичині — поляки, але чому в Варшаві та в Київі — вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригноб леними, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів словаків, жидів русинів? „От то-то й воно: чому? Як-би Ватман більше подумав над цим питанням, то він, може, й з ’ ясував-би справжні причини відчу ження між євреями й иншими націями, а тоді сам собою позначився-б і вихід із утвореного становища, але Ватман цього не робить, йому досить того, що-„може, то така наша натура, що ми навіть там, де ходить о вибір прибраної матери, питаємо не голосу серця, але за питуємо поперед усього: Wus tojgt mir dus? “ Але покликання на на туру зовсім порожнє й нічого тут не пояснює… Де-ж усе-таки вихід із того становища, що утворилося? Може, в тому, щоб патріотизм одного вигляду замінити патріотизмом иншого вигляду, в Чехії, скажімо, німецький патріотизм замінити чеським, у Га личині — польський — „руським”? Ні. „По мойому, — каже Вагман, — жаден жид не може й не повинен бути а ні польським, а ні руським патріотом. Нехай буде жидом — цього досить. Адже-ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що хоч не рідний нам, все- таки тісно звязаний з усіма споминами нашого життя. Мені зда ється, — закінчує Вагман, — що, як-би ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була-б непотрібна”… Що правда, то правда, але щоб мати такий погляд, треба відпо відних умов на те, щоб він утворивсь, і в кожному разі, та проповідь, до якої має нахил Вагман, це аж надто не основна умова для цього. Фур ’ є теж покладав надії на проповідь, але життя не виправдало його надій. Франко щільно підійшов до справді радикального роз вивання справи. Пригадаймо ще раз слова з його статті 1898 року ’ ), що ми вже їх почасти використали: радикали „б ’ ють на ті державні й громадські порядки, що позволяють” різним „п ’ явкам паношиться й запевнять їм не тільки повну безкарність, але в додатку ще всякі почесті, пошану й ордери”. Так, радикали били туди, куди треба, але били не досить дуже й послідовно. Життя показало себе ра- дикальнішим за найрадикальніші партії й програми. Воно ‘розбило, хоч далеко не скрізь, той лад, по якому бив Франко й радикали, що він . їх надихував, і разом з тим поставило розвязання єврей ської справи на такий ґрунт, де стали непотрібними міркування про різні еміграції та асиміляції. *) Франко, «Радикали й жиди “ . Євр. зб„ п. 6 ,Н. ВАСИЛЕНКОВА-ПОЛОНСЬКА. Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні. (З студій над історією колонізації). Серед різних народів, що з різних європейських країн сходи лися в останній чверті XVIII стор. на степи колишніх запорозьких Вольностей і, діставши різноманітні пільги від уряду, засновували колонії, не останнє місце належало євреям. ‘ Низка складних причин примушувала євреїв кидати .свої оселі і шукати кращого життя в нових умовах, у нових країнах. „Последнее десятилетие. XVIII в. — годы тяжелых потрясений для восточно-евро пейскаго єврейства. Это годы растущего обнищания и планомерного вытеснения евреев со старых экономических позиций, годы полити- ческих кризисов и решающих перемен”, пише С. Я Боровой * ). Най гірше було євреям у Польщі, в звязку з тими обмеженнями, що за знали вони в різних галузях життя; закон р. 1728 забороняв крама рювати та шинкарювати тим євреям, які не мали наше окремих при- вилеїв; зменшується кількість оренд; з євреями-ремісниками почи нають боротьбу не-єврейські цехи. Єврейство вбожіє. Єврейська заборгованість набувала значіння державного питання. Треба було Якось розвязати складне завдання — зробити платоспроможними євреїв, що стали напівжебраками. І от, у тісному звязку з паную чими ідеями фізіократів, у Польщі ’ народилася думка поробити з єв реїв хліборобів, перевести їх на грунт. Ці ідеї знайшли собі відо браження в сеймовій конституції р. 1775 Литви, що дозволяла єв реям володіти землями, і навіть давала пільги на 3 роки тим, хто селився на землі, яку вже обробляли, та на 6 років’ тим, хто осе лювавсь на „пустирях” 8 ). Це була перша спроба перетворити єв реїв на хліборобів. За нею йшли аналогічні проекти Йосипа Австрій ського та російського уряду (в Росії, як відомо, Арейські хлібо робські колонії були досить широко поставлені в першій половині XIX ст.). ’ ) С. Я. Боровой, Еврейская земледельческая колонизация в старой России. Москва. Изд, Сабашникова, 1928, ст. 7 — 8. ’ ) С. Боровой, op. cit, ст. 88. • У звязку з цим, здається, стають дуже цікаві перші .кроки єв рейської колонізації в Південній Україні, ті кроки, що з них почалося ,84 II. Василеіікова-Полонська переселення євреїв з Польщі. Треба пам ’ ятати, що в середині XVIII ст. переселятися до Росії євреям було заборонено, і допіру закон 1769 дозволив єврейську колонізацію, поруч з закордонною колонізацією взагалі. Взявши під увагу скрутне становище, що в ньому перебували євреї в Польщі, можна уявити собі, як охоче почали вони збиратися до Південної України, де спеціальні „визивателі”, що роз ’ їздили по Польщі, вербуючи різних людей у пересельці до „Новоросії”, розпи сували начеб-то райське, звільнене від податків життя, родючі землі, всі блага життя. І от починаючи з 1775 р. ми бачимо, що одна за одною зби раються купки євреїв, з своїми „уповноваженим ’ и”, які спочатку умовляються з урядом, і переселяються до Новоросійської губерні. Про перші групи, що перейшли до Новоросійської губерні, в історичній літературі є три спеціяльні статті: С. Станиславського та П. А. Ґванова ‘). А втім, дарма що невеличкій розмірно справі. — переселенню 120 — 150 родин євреїв, присвячено спеціяльні праці, все-ж треба ска зати, що висвітлено це питання не досить. Праця Іванова є тільки ви дання архівної справи 2 ),з невеличкими коментарями,біжучими виснов ками,! скороченнями — замість тексту він раз-у-раз переказує власними словами зміст документу. Для дослідника ця праця має не аби-яку ціну, але „читати” її важко, бо в ній бракує жадної системи, ні за змістом, ні за хронологією, і вона подає сировий матеріял. Стаття С. Станиславського написана на підставі того самого архівного документу, що його подав Іванов, але на жаль Стани- славський не знав, що справу видано, і використав її в архіві, Чи тав документи він не дуже добре, і це спричинилося до того, що він поробив деякі помилки — напр. „замога”, замість „залоги” .(ст. 295), то-що. Не був автор добре обігнаний і з добою, де одбувалася дія; напр. він писав, що р. 1777… „Во главѣ края уже стоялъ свѣтл. кн. Г. А. Потемкинъ”, він, здається, помилково вважав, що Потьом- кін був наступник Муромцева на посаді губернатора Новоросій ської губерні, і не знав, що Потьомкін був головний командир, ге нерал-губернатор новоросійської та озівської губерні 8 ), а Муромцев і згодом Язиков — тільки губернатори першої з двох губерень. Помилково * гадає Станиславський, що євреї, які поприїздили до Новоросії, не мали капіталів по-над 150 крб. 4 ): з наших документів видно, що було і по 1000 — 1500 крб. *) С. Ста н и с л а в с к і й, Къ исторіи колонизаціи, евреевъ въ Новороссіи, „Вос ходъ”, 1887, кн. 9, 116 — 22. Його-ж: Къ исторіи колонизаціи евреевъ въ Новороссіи. Сборникъ статей екатеринославск. научи. Об-ва. 1905, стор. 289 — 301. П. А. Ивановъ, „Дѣло о выходящихъ изъ за границы въ Новороссійскую губернію жидахъ”, Зап. Од. Об-ва, XVII, стор. 163 — 88. ’ ) Справа Екатериносл. Губ. Правленія на 345 листах. “ ) Сборн. статей ст. 300. 4 ) Сборн. стат., стор. 301. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 85 Окрім того цьому питанню — першій колонізації євреїв присвя тив одну сторінку С. Боровий ‘). Цими фактичними відомостями, що їх використали обидва ав тори, звичайно, не обмежуються архівні матеріяли в цій справі, отож мені здається не пошкодить додати до них деякі подробиці. Справа почалася з того, що р. 1775, 22 січня невеличка купка євреїв з Балти з ’ явилася у ген.-фельдмаршала гр. Рум ’ янцева, в Мо тилеві, і дістала від нього так званий „білет”, на ім ’ я Мусія Мали кова, Сата Гершковича, Веніамина Майровича, Хаїма Іцковича; цей „білет” вони повинні були пред ’ явити в Кременчуці, в канцелярії Новоросійської губерні, а та мала приділити їм землю „для посе ленія себя и другихъ еще и многихъ желающихъ сюда переселиться семействъ, а по назначенію оною и перейти имъ сюда, со всѣмъ имуществомъ ихъ, россійскимъ же войскамъ рекомендовано, охраняя ихъ отъ всякихъ обидъ, оказывать вспоможеніе” 2 ). Коли вони при-” їхали до Кременчука, заявили Канцелярії Новоросійської губерні, по казавши їм „білет” за підписом гр. Рум ’ янцева, про своє бажання оселитися в Лизаветській провінції, то канцелярія ця не могла нічого відповісти їм, бо раніш, ген.-пор. Чертков дав наказа їй не селити євреїв у цій провінції. І вона вдалася по резолюцію до губернатора Новоросійської губерні ген.-м. Муромцева. Це було 29 липня 1775 р. На свій рапорт канцелярія здобула незабаром від В. М. Муромцева резолюцію такого змісту: „Касательно до требованія оною канцеля рією резолюціи о дозволеніи переселиться изъ Балтовскихъ бывшихъ селеній и других принадлежащихъ къ тому мѣстъ желающихъ жидахъ въ Новороссійскую губ., рекомендую канцеляріи взять терпеніе до моего въ Кременчукъ прибытія, за которымъ имѣютъ послѣдо вать разрѣшенія ихъ просьбы”. 3 иншого „предложенія”, Новорос. губернатора того-ж-таки Муромцева, ми дізнаємося, що були ще купки євреїв з Балти: одна з Беніямином Меєровичем, Лейзером Залманови- чем, Хаїмом Іцковичем та Хаїмом Лейбовичем на чолі, з їхніми ро дичами та ще й иншими родинами 3 ). Вони через своїх уповноваже них, Лейзера ЗеЛьмановича та Хаїма Іцковича, подали 14 червня 1775 р. прохання губернаторові Муромцеву про своє бажання пере селитися з Польщі до Новоросійської губерні і оселитися в „раз ныхъ мѣстахъ, а именно сербского гусарского полка въ шанцѣ ново миргородскомъ и слободѣ Княжей, далмацкого гусарского въ шан цахъ Дмитровскомъ и Нестеровскомъ, македонского гусарского въ шанцѣ Крюковскомъ; елисаветградского пикинерного полку въ ротѣ Петриковской”. В.цьому проханні було зазначено, в 14 пунктах, *) Еврейская земледельческая колонизация в старой России стор. 15 — 16. *) Дніпропетр. крайарх. ф. Канцел. Новорос. губ., в. 97 No 2558. ,0 поселеніи въ Новороссійской губерніи жидовъ”, на 142 лист. ®) Дніпроп. крайарх., в язка 97 справа 2558, арк. 1. ,86 И. Василенкова-Полонська головні побажання євреїв що-до пільг, торговлі, провозу без мита ре чей, будування садиб, управління, то-що ’ ). На це прохання Муромцев дав відповідь по пунктах-же, і ця „кондиція” стала за нормальну і для инших євреїв, що переходили з Польщі. Докладно ми її роз глянемо далі. 25 червня того-ж 1776 р. уповноважені Зелманович та Іцкович підписали цю кондицію, і прохали Муромцева „для выводу всего кагала съ имуществомъ изъ польской области послать съ нами отсель афицера, и оному дать повеленіе, чтобъ ему възять ко манду съ собою полской же области въ местечке Дубномъ у пре- бывающего тамъ россійскихъ войскъ генерала Ширкова 1 * … Ген. Щир- ков, відповідаючи на „отношеніе” Муромцева, який прохав його „приказать удобъ возможное въ выходѣ тѣхъ жиловъ съ ихъ имѣ ніемъ до границы Елисав. пров. учинить пособіе”, повідомив 6 серпня 1776 р. його, що тут трапилося якесь непорозуміння; що Лейзер Зелманович та Хаїм Іцкович у жадному разі не можуть бути за представників та уповноважених балтського кагалу, бо вони сами не з Балти; до всього вони були вже у ген.-фельдмаршала Румян цева, і той дав наказ переселити їх до Білоруси, а не до Новоросії, і туди вже надіслано по-над 80 родин; взагалі переселення євреїв з Польщі викликає незавдоволення місцевих магнатів: так маршалок князь Сангушко скарживсь російському послові бар. Штакельбер- гові, „о забираний жидовъ изъ его маетностей”, і бар. Штакельберг поставивсь до цього негативно, і дав інструкцію Ширкову, навіть і здобувши доручення з приводу переселення євреїв, цього не ро бити, бо це суперечить договорам з Польщею та „намѣреніямъ Е. И. В.” 2 ). Але ця заява Ширкова, а так само і ордер ген.-фельдм. Румян цева, ба навіть Штакельбергове попередження нічого не внесли но вого і не змінили напрямку, що ним ішла справа. Тут ми бачимо явище, що мало загальний характер для цієї доби: місцеві адміні стратори бажали всіма засобами збільшити людність країни. Це ба жання викликало різні заходи,’щоб затримати у себе в країні вті качів, яких центральний уряд наказував повертати володільцям, приймання людей без пашпортів — усупереч наказам центрального уряду, то-що. Так само і тут — не вважаючи на наказ переслати єв реїв до білоруських губерень, губернатор Новоросійської губерні охоче приймає їх, і не звертає жадної уваги на протест ген. (Нир кова. Головна умова, що її ставили кагалам — це посвідчення, що переходять „на поселеніе люди еврейского закона… добропорядоч- *) Дніпроп. крайарх, ф. Нон. губ. канн. в. 97No 2558, арк. 4. Зап’. Од. Общ., т. 17, ст. 166 — 167. С. Станиславскій, Сборникъ статей, ст, 291 — 96. 9 Зап. Од. Общ., т. 17, ст. 168 — 169. С. Станиславскій, Сборникъ, ст. 296-97. ‘ ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 87 ного поведенія, не бродяги и дѣйствительно имѣющіе какіе либо ка питалы или какое мастерство” ‘). Цим уряд хотів гарантувати, що з нових пересельців будуть корисні підданці, торговці, або ремісники. Кондиції, що їх ухвалила Новоросійська губ. канцелярія для Зелмановича та Іцковича, на були досить широкої популярности між польськими євреями, і ті, що прохали прийняти їх у підданство, звичайно прохали, щоб це було зроблено за Зелмановичевими та Іцковичевими кондиціями. Так, одно часно з цією купкою, того-ж-таки 1775 р. збирається до Новоросії ще купка євреїв, з Гершком Банієвичем, Міхелем Меєровичем та Мошком Меєровичем на чолі. Вони прохали прийняти їх за тими-ж кондиціями, що й Зелмановича з товаришами. Охоч£ приймаючи єврейських колоністів, адміністрація Новоро сійської губерні хотіла поселити їх окремою колонією на річці Дніпрі та Бозі, але до цьогр євреї поставилися негативно. 8 жовтня 1776 р. Новоросійська губерська канцелярія писала в „меморії” до губернатора Муромцева отак: євреї Банієвич з Ме єровичем, з 17 товаришами, з усіма їх родинами та кагалом, повідо мили канцелярію, що вони погоджуються поселитися, згідно з зазна ченими „кондиціями”, в шанці Семлецькім та инших шанцях між ■Семлецьким та Катерининським, бо їм зручно селитися там через ■близькість до кордону, „откель бы способнѣе имъ какъ семьи свои и имѣнія выводить, такъ производить торгъ и для поселенія въ здѣш ней губерніи въ сходство оныхъ кондицій людей выводить”; разом з тим вони прохали призначити їм на командира відставного капі тана Карачана. Що-ж до инших місцевостей, то вони рішуче заявили, що „по рѣкамъ Бугу и Днѣпру” вони селитися не будуть. Тимча- сом наказом губернатора пропоновано селити їх тільки по Богу й Дніпру, і канцелярія сама не може розвязати цього питання, і чекає нових наказів від губернатора 3 ). , На цю меморію вже 10 жовтня було послано суворий- наказ канцелярії: селити виходнів євреїв Банієвича з „товарищи” виключно там, де показано, і в жадному разі не дозволяти їм селитися в Сем- лецькому шанці 8 ). Наслідком цього було те, що євреї згодилися поселитися на Бозі, і прохали „строенія ис казны для их завесть… надъ рекою Бугомъ, где въ оную река Ингулъ впадаетъ при самомъ сей послед- ней реки устье”. Але, згоджуючися на це, вони все-ж ставили умо вою, по-перше, щоб вони були поселені не самі, щоб біля них се лили і тих людей, що вони виводитимуть з Польщі, а по-друге — щоб „жиды Лейзеръ с товарищи между ихъ просителей на жительство ’ ). Зап. Од. Общ., т. 17, ст. 164. *) Дйіпроп. крайарх. ibid., арк- 6. Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 170 — 71. •) Дніпроп. крайарх. ibid., арк. 7. ,88 Н. Василенкова-Полонська приняты б не были”. Поки збудують для них приміщення, вони про хали дозволити їм тимчасово перебувати в Семлецькому шанці, в тих приміщеннях, що вони наймали тут, і де вони торгують ’ ). Ці прохання були завдоволені. Новор. губ. канцелярія дозво лила євреям тимчасово залишитися в семлецькім шанці та инших місцях Лизаветської провінції, до збудування „при означенномъ уро чище надъ Бугомъ жилища”. За командира над ними було прйзна- чено кап. Карачана, згідно з бажанням євреїв, і йому було доручено стежити, щоб ніхто з євреїв не повертався до Польщі, або не пере їздив до инших місць, і для того нікого не пускати без пашпортів. Виходити з-за кордону вони мали тільки через семлецький форпост й могли перевозити різного товару без мита на 300 крб., з усього иншого вони мусіли платити мито 2 ). Одночасно Новоросійська губерська канцелярія наказала відме жувати їм землі на 200 дворів по р. Богу та Дніпру од устя Інгула до Олександрівського шанця 3 ). Там-таки по Богу — до Інгула того-ж 1776 р. було наказано відмежувати на 200 дворів землі тим євреям, що вийшли з Зелмановичем та Іцковичем 1 ), а разом для двох кага лів — на 400 дворів. Отож, ясно, що приділяючи землю на 200 — 400 дворів укупі, десь на Бозі, де він вливається до Інгула, адміністра ція уявляла собі єврейську колонію такою самою, як звичайне пере селення чужоземців, і єврейське село — як українське, чи то серб ське, або молдавське. Відмежувавши відповідну -кількість землі і, треба додати, чималу, адміністрація більш не цікавилася, що саме робитимуть поселенці; зрозуміла річ — скотарюватимуть, будуть хлі боробити так, як їм подобається. Бо оселюючи євреїв селами по 200 — ^ 400 дворів, аж ніяк не малося на оці, що всі вони крамарюватиму+ь або ремісникуватимуть. З ким, для кого? Все це, на нашу думку, дає підстави, щоб ці перші спроби єврейської колонізації вважати за спроби закласти хліборобські єврейські колонії, що розквітають, допіру на чверть століття згодом. Як поставилися до цього євреї, побачимо далі, а тут звернемо увагу на дуже важливу заяву, яку зробили Банієвич „с товарищи” — а саме, що вони не погоджуються селитися самі, самим своїм кага лом, а ще менше — вкупі з євреями Лейзером з товаришами, навпаки, вони вимагали, щоб поруч з ними було поселено і тих людей, яких вони виводитимуть з Польщі, себ-то українських селян. Коментарів,, по суті не треба: коли-б євреї мали на меті господарювати, їм було-б зручніше жити вкупі з своїми-ж євреями, але цього вони зовсім не бажали. Трохи забігаючи вперед, я зупинюся на характер ному проханні євреїв Катерининського шанця, яке вони р. 1777 по дали свойому начальникові, кап. Стогову: вони прохали приділити ‘ ) Зап. Од. Общ., т. 17, 171 — 2. 4 ) Зап. Од. Общ., т. 17, ст. 174. ’ ) Зап. Од. Общ., т. 17, ст. 172. *) Зап. Од. Общ., т. 17, ст. 173. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 89 їм землі для будування будинків та крамниць у Катерининську, до даючи, по „земли для хлѣбопашества и для скота совсѣмъ не на добно” ’ ). Будуючи нове життя в новій країні, євреї не уявляли собі його по-за оточенням не-єврейської людности, якій вони могли-б по стачати вироби своїх реместв та свій крам. Факти, які ми наводимо далі, потвердять нашу апріорну думку. В низці фактів ми побачимо, що євреї вживали всіх заходів, щоб селитися в містах, у містечках, уже залюднених, а не засновувати нові поселення. Тепер, від’ теоретичних міркувань переходимо до фактів. ( 11 грудня 1776 року Муромцев надіслав до канцелярії Новоро сійської губерні „предложеніе”, пропонуючи розглянути справу „про живающихъ нынѣ въ шанцѣ Екатериненскомъ” євреїв Мошка Єшо- вича з 11 товаришами, що прохали прийняти їх на поселення в Но воросійській губерні згідно з тими кондиціями, за якими євреї пе реселялися до них, з тим, щоб їм дозволили обрати самим місця для поселення та командира, а тимчасом дозволити прожити наступну зиму в Катерининському шанці, в найнятих приміщеннях ’ ). Новоросійська губерська канцелярія дала наказа межовій експе диції відмежувати їм землі на 50 дворів там-же по Богу, од Інгула до Олександрівського шанця, а тимчасово залишала їх у Катери нинську я ). Чимало євреїв скупчилося в Новомиргороді. Там вони торгували різним – крамом, переважно потрібним для війська — „привозомъ своихъ товаровъ угождали войскамъ”, але між ними і місцевим магістратом почалися непорозуміння: магістрат вимагав від них на загальних підставах податки, і забороняв торгувати „врознь” ре чами, що вони привозили для військових службовців, знрв-же й ви магав од них, щоб вони платили податки, як купецтво, до скарбу, з капіталу, а так само і на магістратські витрати. Євреї подали скаргу губернаторові Муромцеву, і той рішуче став на оборону їх, і в „предложении” новомиргородському магістратові пропонував, „взявъ отъ нихъ точное показаніе о ихъ капитале, обложить податью и тогда не чинить имъ какъ въ продажи врознь товаровъ, такъ и в произведеніи ими разныхъ рукодѣлій никакова препятствія и по- мешательства”, бо обмеження в праві торгувати торкається лиш тих, хто приїздить тимчасово, * * на короткий час. Ті євреї, що оселилися в Новомиргороді назйвсіди, по гражданству підлягають владі ма гістрате, але, щоб „не были излишне отягощаемы во взысканіхъ ис нихъ платежа, и въ прочемъ, то опредѣлилъ к нимъ опекуномъ мир- городского округа смотрителя пор. Дуковича, безъ вѣдома которого на нихъ никакихъ платежей не налагать, и чтобы оные конечно равно платили с прочимъ тутошнимъ купечеством” 4 ). ») Зап. Од. Общ., т. 17, 181 — 182. ») Дніпроп. крайарх, 2558 арк. II, Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 177 — 8. ’ ) Зап. Од. Общ, т. 17 стор. 178. *) Дніпроп. крайарх, в. 97, No 2558 арк. 14 Зап. Од. Общ , т. 17, стор. 178. ,90 Н. Василенкова-Полонська 11 лютого 1777 р. за підписом губ. товарища надв. сов. Ларивона Алексієва новоросійська губ. канцелярія запитала губернатора Му ромцева, як їй поставитися до прохання „выходящихъ из за границы въ Екатериненскій шанецъ жидовъ Рувима Ароновича и Марахая Шмулевича съ товарищи”, що прохали дозволити їм поселитися в Крюковському шанці. Вважаючи на велику потребу новоросійської губерської канцелярії в „мастеровыхъ всякого званія рукодѣльныхъ людяхъ”, канцелярія прохала дозволити їй поселити євреїв „подоб ныхъ” родин до 12 — і приділити їм землю в Крюкові. На це Му- ромцев дав дозвіл приділити землю, 20 лютого 1777 р. ‘). Вище ми вже звертали увагу на те, що чимало євреїв залиши лося в Катерининському шанці. Тут у них був свій постійний начальник Стогов, і вони прохали його приділити їм землю на са диби, за браком квартир у шанцях. Разом з тим з прохання видно, що вони прохали ці землі ніби-то на тимчасове перебування, аж поки вийде з Польщі ввесь кагал. На цей час у Катерининському перебувало 8 родин євреїв, що складалися з 38 душ об. ст. 2 ). Окрім того євреї Йосько Морткевич, Мотя Гедилевич та Абрам Йосилевич прохали Новоросійську губ. канцелярію дозволити їм по селитися в Катерининськім шанці на тих самих кондиціях, що їми користуються євреї в Крюковському шанці, і обіцяли вивести ще 10 родин. Новоросійська канцелярія дала дозвіл и наказала воєводі Катерининському приділити їм з£млю 8 ). Наслідком цього було те, що в вересні 1777 року в Катеринин ськім шанці було вже 20 родин євреїв 4 ). і Того-ж 1777 р. купка євреїв а саме Янкель Шльомович, Іцко- вич та Морткович, прохала дозволити їм поселитися в колишній Січі, в м. Покровському, „в пустыхъ дворахъ, съ которыхъ козаки по сходили”. Канцелярія дозволила. Трохи згодом до них прибуло ще 5 ро дин, 23 вер. 1777 р. 5 ). 22 серпня 1777 р. євреї — 15 родин, з Йосем Бурховичем на чолі, одержали дозвіл поселитися в Катерининському шанці; вони пока зали капіталу на 7900 крб.°). Була постійна єврейська людність і в фортеці св. Лизавети, звичайно на форштаті її (наші відомості датуються груднем 1777 р. див. нижче 7 ). Чимало євреїв приїздило до форштата фортеці св. Лизавети, щоб торгувати, так р. 1776 комендант фортеці, полк. Соколов, про хав губернатора Муромцева не дозволяти перепускати євреїв, які ‘) Дніпроп. крайарх, ф. Новор. губ. канц., в. ’97, No 2558, арк. 20 — 21. ’ ) Зап. Од. Общ, т. 17, ст. 181 — 182. ’ ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 182. ‘ ) Зап. Од. Общ.. т. 17, стор. 183. *) Там-же стор. 185. •) Там-же, crop. 185. ’ ) Дніпроп. крайарх. в. 97, No 2558, арк. 27. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 91 „изъ Польскихъ границъ подъ видомъ торговли въѣзжаютъ въ фор штатъ крѣпости с. Елисавети съ билетами отъ пограничныхъ коман дировъ” ’ ). Окрім того був кагал у шанці Скалевім. Про це ми читаємо в проханні євреїв, надрукованому в додатках до цієї розвідки, No III. Це „доношение” досить характерне: воно малює ті умови життя, в яких опинилися євреї, що записалися до цього Скалевського ка галу. За браком начальника, 15 родин євреїв, що навіть покупили були собі будинки й садиби, примушені були прохати дозволу пе рейти до Катерининського. Мотиви цього переходу залишаються не ясні: або їх пригноблювала не єврейська людність і вони не мали захисту, або навпаки — їм не дозволяли жити без начальникового догляду, у кожному разі в Скалевій вони не залишилися, і їх було переведено до шанця Дмитровського, де вони знов-таки придбали будинки й гадали були жити собі й далі. Раптом, згідно з їхнім попереднім проханням — їх наказано перевести до Катерининського, себ-то примушувано знов покинути свої будинки, господарство, і т. инш., що загрожувало їм зруйнуванням добробуту та злиднями. Вони звернулися з проханням до губернатора Язикова, щоб їх зали шили в Дмитровському шанці 2 ). Треба зазначити, що взагалі становище євреїв було непевне. Почасти на це впливала й наявність євреїв, що приїздили тимчасово, як ми допіру бачили на зразку Лизаветського форштату. Наглядач, що його обрали сами євреї, кап. Карачан, так писав р. 1777, в березні, до Новорос. губ. канц. Чимало євреїв, що при їздять з Польщі, „торги и рукодѣлія свои производятъ подъ име немъ жидовъ, записавшихся в россійское подданство”; щоб запобігти цьому, він радив: 1) при переїзді євреїв з-за кордону робити за значки на пашпортах — приїхав він на постійне перебування, або на тимчасове? Ті, хто бажали прийняти російське підданство, мусять записатися у нього, кап. Карачана, або у його замісника, в Сем- лецькому шанці, і заприсягти. 2) Окрім того дати відкритий наказ усім євреям, що вони повинні з ’ явитися в зазначений термін у сем- лецькому шанці. 3) Звернути увагу на те, що євреї, не записані в підданство, торгують горілкою в різних селах, „съ немалымъ под рывомъ для записавшихся жидовъ и прочихъ россійскихъ подданыхъ”, і тому краще було-б цей продаж припинити. 4) Щоб не було за тримки, „записавшиеся жиды безъ потерянія времени торгъ свой могли производить” дати йому, Карачанові, 12 „безъименыхъ годовыхъ па спортовъ”. 10 квітня Новор. губ. канцелярія ухвалила все, прб шо писано в цьому рапорті 8 ). ’ ) Дніпроп. крайарх. ф. Новорос. губ. канц.; в. No 109, No 2952. ’ ) Дніпроп. крайарх, в. 97, No 2558, арК. 84 -85. ’ ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 178 — 179. ,92 Н. Василенкова-Полонська Отакі випадки та скарги призводили до того, що місцева адмі ністрація ставилася обережно і до тих євреїв, які мали всі права для легального перебування, торговлі, то-що. Звичайно, інцидент з Новомиргородським кагалом не був єдиний. До нього можна до дати ще й аналогічну справу: напр., р. 1777 Слов ’ янська провінціяльна канцелярія повідомляла новоросійську губерську, що євреї, які припи салися до різних сіл новоросійської губерні, приїхали до Покров- ського й привезли 50 бочок „горячего вина”, що вони вивезли його з-за кордону і не заплатили мита. Провезли вони вино через семлець- кий форпост. На це новоросійська губ. канцелярія роз ’ яснила, що вони, як російські піддані, мають право торгувати вином по всіх місцях Задні прянщини, що-ж до мита, то вони повинні були заплатити його Р. 1777 в Новоросійській губ. канцелярії було складено „пункты… по которымъ выходящіе въ оную губернію къ поселенію въ шанцахъ Екатериненскомъ и Крюковскомъ и въ м. Покровскомъ жиды въ каж дое мѣсто по 20 семей принимаются” 2 ). Пункти ці не тотожйі з кондиціями, що їх та-ж канцелярія р. 1776 поставила була Лей- зерові Зелмановичеві 3 ), і що їх, як ми бачили, єврейські пересельці вважали за нормальні. В скороченому вигляді я подаю тут обидві умови, за порядком першої з них. Кондиції 1776 р. § 1… на первый случай можете въ елисав. провинціи… проживать по добро вольному найму у хозяевъ, а в выше- поименованыхъ по Богу и Днѣпру мѣ стахъ лѣсъ на строеніе и с казны съ заплатою потомъ вашею дано быть имѣетъ. § 2… Въ тѣхъ самыхъ мѣстахъ гдѣ вы поселитесь, и на кладбища мѣста отве дены быть имѣютъ. § 3… О провозѣ изъ польскихъ мѣстъ въ Россію горяч. вина со взятьемъ за вѣдро денегъ по 1 р. и не препятствова нію вамъ въ продажѣ гор. вина и про- чего въ своихъ домахъ. Онымъ всѣмъ вы пользоваться можете в равенствѣ противъ всѣхъ новороссійской губ. поселянъ. § 4. О недопущеніи васъ проходимымъ полкамъ и командамъ въ обиду и разо реніе. Обнадеживаетесь, что вы также защищаемы будете, какъ и всѣ въ новорос. губ. жители. Пункти 1777 р. § 1 . Домы имъ и школы построить соб ственнымъ коштомъ где на то по- розжіе места не въ отдали отъ жилья по казаны будутъ, а до того прожить имъ въ наемныхъ домахъ. § 7… гдѣ они поселятся въ отдаленіи от жилья отвесть имъ на кладбище… землю. § 4. Свободу имѣть торговли всякимъ товаромъ и горѣлкою за Днѣпромъ на основаніи какъ и всѣ россійские под данные. § 8. Во время проходу полковъ и ко мандъ отъ обидъ и разореній защищать какъ и всѣхъ въ Новор. губ. жителей. *) Зап. Од. Общ., т. 17, 180. а ) Зап.Од.Общ.,т. 17, стор. 184 — 185. Д. И. Эварницкій, Сборникъ матеріаловъ для исторіи запор. Козаковъ, СПБ 1888, стор. 222 — 225. ’ ) С. Станиславскій, Къ исторіи колонизаціи евреевъ въ Новороссіи, Сбор никъ статей Екат. научн. Об-ва, стор. 293 — 296. Зап. Од. Общ., т. 17, сюр. 166 — 8. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 93 § 5… хотя нанимать русскихъ работни ковъ и не запрещается, однакожь чтобы то чинено было зъ доброй ихъ воли и съ пашпортами. § 6… споръ… при собраніи всего ка гала и раббина вашего розбирательство чинить опредѣленному надъ вами коман диру. § 7. Льготы на 7 лѣтъ дается со дня отъ васъ объявленія, что вы на сихъ кон диціяхъ здѣсь жить будете, а по проше ствіи оныхъ платить имѣете, а именно. Которые обращаться будуть въ купече скомъ промыслѣ или въ какихъ либо заво’ дахъ, то съ капцгалу с рубля по 1 коп„ а съ прочихъ всѣхъ такъ какъ съ мастеро выхъ з души м. п. по 2 р. в годъ. § 8. Изо всѣхъ товаровъ дозволяется… провезти безъ платежа пошлины не болѣе какъ на 300 р. каждой семьѣ, а за тѣмъ ежели кто больше того провезете то ис пошлины не изъемлется. § 9. Равномѣрно защищаемы быть имѣете какъ и всѣ в ровор. губ. жители, а пока обселитесь дана будетъ залога. § 10. .Законъ свой продолжать можете безвозбранно. § 11 … если случитца ис Польши взять девицу, и оттоль перевести въ ваше селеніе равно и отъ васъ туда выдавать. Бракосочетаніе такимъ образомъ дозво ляется. I, § 12. О постановленіи надъ ваіни по желанію вашему одного оберъ-офицера командиромъ… поставленъ будетъ. § 9. Хотя нанимать имъ.русск. работ никовъ и не запрещается, однако чтобъ то было з доброй ихъ воли согласія и безъ всякихъ къ нимъ примѣтокъ и съ пашпортами. § 10. Если между жидами паче чаяніи здѣлается какой либо споръ, то при со браніи всего кагала и раббина ихъ раз бирательство чинить опредѣленному надъ ними командиру. § 3. Льготы имѣть 1 годъ отъ по стоевъ и прочихъ по землѣ тягостей ■ кромѣ въ казну подлежащихъ податей. § 5. Платитъ имѣютъ. . съ торгующихъ съ капитала либо имѣющихъ заводы отъ рубля по 1 к. а прочіе всѣ какъ и ма стеровые съ души м. п. по 2 р.’ въ годъ. § 6. Провесть имъ ис польши без по шлины товаровъ на такомъ основаніи, какъ прочимъ жидамъ дозволить до апро баціи отъ главной команды суммою на 300 р. каждой семьи, а прочіе такъ же и горѣлку съ пошлиною и оной горѣлки не болѣе всѣмъ имъ дозволить вывесть какъ на 800 польскихъ ведерокъ каждой семьи, но на заплату оной за горѣлку пошлины отсрочить имъ на годъ 70 есть буд. 1778 г. майя по 19 число въ кото рой срок они жиды взнесть въ казну ту пошлину обязываютца непремѣнно а до того времени по количеству оной пош лины имѣютъ они при выходе ис польши оставить кому отъ канцелярій поверѣно будетъ въ закладъ часть оной вывезеной горѣлки или тотъ командиръ кого они избираютъ въ поручительствѣ за нихъ стоять будетъ. § 11. Отъ разбоевъ и нападеній рав номѣрно кдкъ и всѣхъ нов. губ. обывате лей защищать. § 12. Законъ свой продолжать имъ безвозбранно. § 13. Бракосочетаніе такимъ образомъ, что ис польши взять и перевесть въ изъ селеніе дѣвицу, равно и отъ ихъ въ поль- , шу дозволяется. §44. Командировъ надъ ними’ изъ офицеровъ поставить по ихъ желанію. ,94 Н. Василенкова-Полонська § 13. Симъ самымъ рѣшеніемъ требу емое всему кагалу увѣреніе письменно дается. § 14. Присвячено охороні євреїв від кордону за допомогою російських команд. немає. немає. § 2. При ихъ селеній в помянутыхъ мѣстахъ дозволить собственно отъ себя построить винокурни и Броварни, кот. ви нокуренъ не больше им ѣть, какъ на 20 кот ловъ, лѣсъ же къ онымъ доставлять по Днѣпру, ис Польши, и бѣлорусіи також во время здѣсь скудости и хлѣбъ, а из лѣсовъ Елисаветградской провинціи ни но * упкою ни другимъ какимъ либо по стороннимъ образомъ дровами не пользо ваться, развѣ кизиля (? ‘) и соломы, по лучаемое ж изъ винокуренъ вино отъ указаной пошлины не изъемлетца. *) Чи не «кізяка*? Здається, тут тралилася помилка (Н.В.-П.к Порівнявши ці дві кондиції, виразно бачимо, що вони мають небагато розбіжностей. Що-до пунктів загалом, то в першій бачимо пп. 13 і 14, яким ніщо не відповідає з другої кондиції. Навпаки,, в другій кондиції є докладний п. 2, що не має відповідного в першій. Розгляньмо їхній зміст докладніш. У першій кондиції ми маємо корисніші умови: державна позика на будування дворів, дарма що не дуже ясно виявлена (п. 1), пільги від податків на 7 років — у но вій тільки на 1 рік (п. 7). Далі, перша умова не обмежувала кіль- кости горілки, довожуваної з митом, а нова — і тут додавала, що її можна довозити тільки на ЗСО від. Звичайно, це був не випадок. Підстави для цього треба шукати в тому, що перша кондиція загро жувала інтересам відкупників. 1 справді, вже 14 листопада 1776 р., себ-то за 4 місяці після того, як було складено кондицію, відкупник лизаветської провінції, Трофімов, подав скаргу Новоросійській губ. канцелярії на те, що контракт з євреями, яким дозволялося перевезти краму на 300 крб., „зделаетъ не малый подрывъ” його інтересам, ба євреї провозять на цю суму горілки та инших речей, що мито з їх належить йому. Канцелярія негайно, 18 листопада, припинила пропу скати речі без мита, проти цього запротестували євреї — Зелманович, Іцкович та Мошко Меєрович. Вони звертали увагу канцелярії, що ця постанова порушує договора з євреями, що коли не буде понов лено попередньої умови, то євреї не виходитимуть з Польщі. Євреї,, писали уповноважені, порозпродували в Польщі все своє майно, ху добу, винокурні, казани, то-що, на ці гроші накупили вина, а його тимчасом не пропускають через кордон без мита. Тим-то вони про хали дозволити перевезти, як писано в кондиції, на 300 крб. краму кожній родині; що-ж не буде дозволено перевезти стільки вина, та ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 95 взяти мито з пільгою на півроку. Тут вони зазначали, що перехо дять кордон ЗО чоловіка, що везуть 4800 відер вина, „въ, прочихъ же жидовъ имѣющихъ разные мастерства человѣкъ до 30 кромѣ ка сающихся до ихъ мастерства инструментовъ никакихъ товаровъ не имѣется”. На це прохання Новоросійська губерська канцелярія не дала певної відповіди. Покликаючися на відсутність князя Потьом- кіна й на те, що без нього „невозможно” розвязати цієї справи, канцелярія дала умовну відповідь: з одного боку переселення 50 ро дин євреїв, які везли майна на 6275 крб., давало право сподіватися, що з них будуть корисні пересельці; з другого — з 4800 відер на лежало одержати 48С0 крб., сума чимала. 1 Канцелярія, не розвязу- ючи ‘ справи остаточно, відкладала її до резолюції „свѣтлѣйшаго”, а від себе давала лиш пільгу на півроку в заплаті .мита, що-ж до перевозу иншого краму на 300 крб., то на це вона давала дозвіл, знов-таки за умовою, що коли Потьомкін цього не ухвалить, то з них буде стягнуто мито і за крам ’ ). Ось ці вагання й відбилися на другій кондиції. Окрім того в цій другій кондиції бачимо ще додатковий і важ ливий пункт, що дозволяв будувати винниці та броварні, хоч і з об меженнями. Звернімося до питання — як було виконано умову про сплату мита за вино; як видно, минуло півроку, а євреї так і не заплатили мита. Отож 23 вересня новоросійська губерська канцелярія зверну лася до лизаветської провінціяльної канцелярії з наказом — вима гати від євреїв, щоб заплатили митні гроші; не заплатили їх вони і в жовтні 1777 р., і кап. Карачан заарештував кількасот відер вина 2 ). Ця „винна” справа тяглася дуже довго: р. 1778 євреї подали скаргу на свого командира, кап. Карачана, якого’сами колись про хали призначити за начальника, що він „взялъ у нихъ при провозѣ ими ис Польши дозволенного къ пропуску числа горячого вина ведеръ, вмѣсто пошлины, натурою оного жъ вина на 4800 рублей” 8 ); наступник Муромцева на посаді губернатора, Язиков, наказав Ново російській губерській канцелярії негайно розглянути справу. Це було 4 березня 1778 р. < Карачана скинуто з посади, і на його місце, згідно з „едино гласнымъ” бажанням євреїв, призначено пор. Крижановського, але дальших наслідків цієї справи, здається, не було. Трохи згодом повстала инша справа: євреї катерининського кагалу подали скаргу Язикову, що вони тричі заплатили мито за вино, при везене з Польщі — – „настоящую пошлину (взяли) в Екатериненской провинціальной канцеляріи, и откупщику купцу Красноглазову, 1800 р., и Фалѣеву не малую сумму, черезъ что пришли въ крайнее ’ разо реніе” і прохали повернути їм те, що вони заплатили зайве 4 ). ’ ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 174 — 177. “ ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 180. > ’ ) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 54. * ) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 96 ,96 Н. Василенкова-Полонська Язиков наказав розглянути справу воєводі Катерининському, сек. м. Тітову, 19 листоп. 1779 р., а 29 грудня того-ж року — обер- директорові митниць, надв. сов. Нелюбову ‘). Перша відповідь надійшла допіру р. 1780, 28 березня, від Ка терининського цолнера Онікієва. Він повідомляв губернатора, що це — наклеп; „какъ оного кагала жиды приходятъ въ банкротство, то чемъ бы еще продлить время, донесли Вашему Превосходительству ту жалобу” 2 ). Але євреї позиції не здавали; 11 лютого 1781 р. вони знов писали губернаторові Язикову, що в Катерининській митниці були великі зловживання: що ярлики, виписані на ім ’ я євреїв, продавано стороннім людям, і таким чином вино довозили не ті, хто оплатив ярлик. Що-ж до наслідків слідства, то їх не було через те, що воєвода сек. м. Тітов, якому доручено перевести слідство — сам брав участь у зловживаннях, Язиков надіслав ордера сек. м. Гра- чову, наказуючи негайно розглянути справу і про наслідки повідо мити. На це він негайно відповів, що доручення „исполнить ста раться буду”. Але наслідків цього в справі не збереглося 3 ). Ще пізніше, 27 січня р. 1778, складаючи умову з Янкелем Ва- левичем, новоросійська канцелярія вже рішуче попереджала його, що привозити з-за кордону „горячеє вино… теперь никому изъ жи довъ… не дозволяется”. Наприкінці 1778 р. 16 листопада обер-директор Нелюбов подав, рапорта до Новоросійської губ. канцелярії, де зазначав, що протя гом двох років євреї та „разного званія люди” перевезли з Польщі 12633 відра 10 кварт — ясно, що такий імпорт міг турбувати відкуп ників * ). Допіру ЗО вересня 1777 р. надійшла резолюція Потьомкіна в єв рейській справі. Ця резолюція вразила канцелярію своїм лаконіз мом. Вона пропонувала повідомити євреїв, які бажали переселитися до новоросійської губерні, що „ни одинъ не будетъ впущенъ, доколѣ 1) не выведетъ 5 человѣкъ польских поселянъ въ государственные поселяне, и 2) чтобъ объявленъ былъ капиталъ съ которымъ сюда прибудутъ”. Отже резолюція вносила погляд на єврейську колцніза- цію, як на один з засобів збільшити людність новоросійської гу берні. Звичайно, це була не новина: таку саму умову ми бачили і в инших раніших витратах — – група Банієвича вимагала, щоб коло неї було поселено „жителей, которые ис полши они жиды вывесть обязуютца” ь ), але в Зелмановичевих кондиціях 1776 р. та в пунктах 1777 р. її бракувало. ’ ) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 97 п. 98. ’ ) Дніпроп. крайарх, 2558, арк. 99. °) Дніпроп. крайарх, 2558, арк. 99 — 102. 4 ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 181. “) Зап. Од Общ, т. 17, стор. 171, справа р. 1776, 4 — 12 жовт. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 97 Як зрозуміла цього ордера гусерська канцелярія, він не торкався тих євреїв, що вже’заприсягли й оселилися; їх було разом у Лиза- ветській та Слов ’ янській провінції 120 родин (35 жило в Катеринин ському шанці, ЗО в Крюківському, 29 в Семлецькому та 26 в По- кровську); окрім того тимчасово перебувало 32 родини (31 в Ново- миргородському шанці, та 1 в Кодаках), Кожен, хто тепер заявля тиме про бажання переселитися, повинен привести з собою 6 родин польських селян ‘)• 31 грудня 1777 р. євреї, що жили в „фортеці” (треба гадати св. Лизавети), Іцко та Оран Осиповичі звернулися до губернатора, Н. Д. Язикова з отаким проханням: вони переїхали з Польщі з 5 ро динами і там живуть у власних садибах, тимчасом як ті євреї, що переїхали за півроку перед ними, разом 17 родин, а саме Ісак Отро- вич з товаришами, перевезли тільки те вино, яке мали право пере везти, а родини свої та все майно покинули в Польщі. „Дабы они въ платеже налагаемыхъ податей могли быть утвердительны”, і щоб прохачам не доводилося платити за них податки, вони прохали гу бернатора, нехай-би він наказав Ісажові Отровичеві з товаришами повиводити свої родини з Польщі 2 ). Це прохання дуже цікаве: воно яскраво змальовує боротьбу між двома групами євреїв: з одного боку євреї, що щиро хтять стати постійними мешканцями, і як’ слід використати дані їм пільги, з другого — свого роду „налетчики”, що теж своєрідно використо вують пільги, не маючи на оці переходити на постійне перебування. Можливо, що наслідком цієї скарги новому губернаторові, був наказ від 28 січня 1778 р. з приводу прохання Янкеля Валевича, що вийшов з м. Соколівки Вінницької губерні й, бажаючи оселитисд в Крюкові, показав 300 крб. капіталу та заявив, що „мастерство его — рѣзничество”; Язиков наказав Крюківській воєводській кан целярії прийняти Валевича, коли він. „съ надежными поруками, обя жется вывести в Росію полскихъ поселянъ шесть (вже не 5) семей”; разом з тим губернатор наказував нікому з євреїв не дозволяти перевозити через кордон вино, і не приймати НІКОГО, поки він не виведе цих 6 родин, та й сам „съ имѣніемъ вдругъ не заберется” 3 ). Без товарів дозволялося пропускати через кордон тільки тих євреїв, що їхали з Польщі „для исправленія тутъ своихъ домовъ”, та тих, що брали на себе різні підряди для війська 4 ). Отак ми бачимо, що адміністрація вже не настоювала на осе ленні євреїв по Богу й Дніпру; всі вони «оселилися в п ’ ятьох пунк тах: Катерининську, Крюкові, Семлецьку та Дмитровську, Покров- ську, — на постійне перебування, та в Новомиргороді — на тимчасове. 9 Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 186 — 187. * ) Дніпроп. крайарх. справа 2558, арк. 27. ’ ) Зап. Од. Общ., т. 17, стор. 180 — 181. 9 Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 47, з 2 бер. 1778. ,98 Н. Василенкова-Полонська Окрім того, здається, невеличка купка залишилася в самій фортеці св. Лизавети, на форштаті її, звичайно. Але думки про те, щоб пересунути євреїв далі, на південь, адмі ністрація не кидала. Р. 1778 губернатор Язиков пропонував пересе лити євреїв з Дмитрівки до нового міста (що збудувати його допіру ще перед Зачали) Інгульська, між Інгулом та Громоклією, але євреї не хтіли ‘ереходити, і Язиков дозволив залишити їх у Дмитрівці ’ ). З другого боку, уряд обмежував євреїв у праві обрання для себе міст. Так, коли купка євреїв висловила побажання оселитися в Микитині (Слов ’ янську), дарма що це були справжні фахівці: кра вець „пузументник”, смоклер, годинникар, срібник, золотар, швець, до яких уряд ставивсь прихильно, все-ж губернатор Язиков не до зволив селитися там, а дозволяв тільки в Крюкові або Новомирго роді 2 ). Не зважаючи на це, поодинокі євреї мешкали по різних мі стах: ми вже бачили одну єврейську родину в Кайдаках; з иншого документу дізнаємося, що в Кинбурні єврей Шейн Якубович був „содержателемъ кинбурнского гошпиталя” і мав свого прикажчика, теж єврея. Р. 1778 полк. Репнинський рапортував губернаторові Язикову, що не вважаючи на його наказ не пропускати євреїв до „недозволенихъ мѣстъ”, у Збурівському ретраншаменті перебуває „не малое число жидовъ домами живутъ, а къ поселенію ихъ земли не назначено, то не велите ль… оную отвесть и сколько” 3 )? Ми не маемо відповіли Язикова, але можна припустити, що ,й тут євреї мало цікавилися самою землею. Чимало євреїв мешкало і в Херсоні. Про це свідчить „предло женіе” Язикова р.1780 херсонському правлінню такого змісту: „извѣстно мнѣ, что въ Херсонѣ находится нынѣ множество жидовъ… кото рые принимаются подъ условіемъ вывода изъ заграницы 6 христіанъ” ; коли протягом року цю умову не буде виконано, то губернатор на казує їх „непремѣно выгнать” 4 ). Земський комісар кап. Олександров на це відповідав отак: „на ходящіеся въ Херсонѣ нигдѣ не записанные шатающиеся жиды обя зались вывѣсть за собою… по 5 семей христіянъ, но нынѣ о томъ и слушать не хотѣли, ибо они только единственно разными своими обольщеніями въ шинковскомъ промыслѣ состоятъ” і ніякої користи від них не можна чекати 5 ). Наслідком цієї ревізії був наказ Язикова — вислати за кордон „без возврата” 24 родини євреїв 8 ). Заходячи ще далі, ми бачимо, що вже в XVIII ст. євреї стано вили чималу частину міської людности деяких міст: напр. р. 1794 *) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 54 та 78. ’ ) Дніпроп. крайарх, No2558, арк. 87. *) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 92. *) Дніпроп. крайарх, No 2558, арк. 116. ( *) Дніпроп. крайарх. No 2558, арк. 117. ’ ) Там-же, арк. 123. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 99 в Одесі, як роздавано землі на садиби, було дано лиш євреям 5 ділянок, а 1795 в Одесі було вже 240 д. об. ст., себ-то 10% усієї людности Одеси 1 ); р. 1797 євреїв було коло 9% людности Одеси 2 ). Приписка до того чи иншого кагалу не позбавляла євреїв права перебувати тимчасово в инших містах. З відомости, що ми її дру куємо тут (No 1), бачимо, що чимало євреїв перебувало в Кременчуці — звичайно це ті, які вважалися в Крюкові 8 ). Деякі євреї перебували в приватних маєтках; напр. р. 1780 в слободі ген.-м. Петерсена, в Лизаветській провінції, мешкав єврей Лейба Маєрович, що виробляв „гданську горілку”, жили євреї в маєтку у полковниці Шмітової ’ ). Узагалі євреїв почасту згадують документи кінця XVIII стол. Окрім шинкарювання, гандлювання та ремісникування була ще одна галузь, в якій євреям належало чимало місця. Це — викликання по селенців з-за кордону. На це ми маємо багато вказівок. Як відомо, уряд викликав людей на оселення з польських країн і платив за кожну родину так званому „визивателеві”. Серед таких фахівців ми часто бачимо євреїв, переважно польських. Так вже р. 1776 Вультан Шльомович скаржився Новоросійській губерській канцелярії на полк. Хорвата, що взяв до своєї власної слободи 2 родини поселенців, яких завербував Шльомович у Польщі 5 ). Це свідчить, що викликати селян з Польщі й переводити їх до південної України почато задовго перед 1776 р. Далі, протягом останньої чверти XVIII ст. ми зустрічаємо поль ських євреїв, як контрагентів російського уряду в справі викликання селян з-за кордону. Напр. р. 1780 гуманський єврей Давид Лейбо- вич пропонував новоросійській канцелярії вивести 500 родин „изъ цесарского кордона”, до казенних слобід і прохав щоб з ним склали угоду й дали „пропуск” через кордон ®). Р. 1784 зустрічаємо „евреина” Шмуля Ільковича, що пропонував виводити людей з Туреччини, во лоської нації, і прохав приділити йому за 50 родин 3000 дес. землі та дозволити збудувати гуральню й торгувати 5 років вином, вивозячи його безмитно з-за кордону 7 ). Правитель Таврійської области В. В. Каховський не дав згоди на це: він не дав ні 3000 дес., ні права торгувати горілкою, бо це право належало відкуп- >) А. А. Скальковскій, Первое тридцатилѣтіе Одессы. Одесса р. 1837» стор. 49. ■) В. А. Яковлевъ, Къ исторіи заселенія Хаджибея. Одесса 1889, стор. 49. •) Дніпроп. крайарх, в. 97, 2558, арк. 42 — 49. 4 ) Дніпроп. крайарх, в. 97, 2558, арк. 119, 120. , ») Дніпроп. крайарх, ф. Новор. губ. канц., в. 127, No 4090. ’ ) Арх. Управл. Держ. Майна, в Симферополі, ф. Межов. експедиції, в. VII, No 1099. Цитую на підставі відомосте!, що я їх здобула, працюючи в цьому архіві р. 1916. ’ ) Лефортівський архів, опир No 194, в. 229, No 14, арк. 15. ’ ) Распоряженія Свѣтл. кн. Потемкина Таврическаго касательно устроенія Таври ческой области, Зап. Од. Общ., т. XII, 317. ,100 И. Василенкова-Полонська Той самий Шмуль Ількович пропонував урядові приставити до Новомиргороду 100 дівчат, за плату йому по 5 крб. за кожну, але умови не виконав — „обанкрутился” ‘)• Відомий ще проект „еиреина” Черткова, .що р. 1785 пропонував вивести з-за кордону 500 родин циганів, де було-б близько 2000 душ об. ст., але ця перспектива не спокусила ні Потьомкіна, ні Каховського, і вони не дали згоди на таку колонізацію 2 ). Таким способом виводили євреї селян і для поміщиків, але, звичайна річ, про це залишилося менш відомостей ніж про діяль ність контрагентів самого уряду. Десь поміщики складали умови з маклерами, ті приводили людей, одержували гроші — і край. Випад ково в Лубенському музею Скаржинської залишився відгук таких умов: це лист губернат. товаришеві Олексієву від кн. Прозоров- ського, що прохав його, не маючи можливости зробити це самому, заплатити гроші євреєві Маєровичеві, уповноваженому Ісака Осипова. Цей Осипов вже виводив людей для маєтку Ф. М. Толстого, та й йому, Прозоровському, приставив вже 259 родин до Озівської губ. з розрахунку по 5 крб. за родину 3 ). Це не був, звичайно, єдиний випадок: складаючи умову з євреєм Лейбовичем уряд вимагав під писки, що він не поставатиме людей поміщикам, аж поки не виконає обов ’ язків перед урядом * )• З цих вказівок видно, що євреї в усякому разі цікавилися цими справами, мали деякі звязки, за допомогою яких вони могли орга нізувати ці масові еміграції з Польщі та Туреччини, і можливо — наслідком таких мандрівок з пересельцями були і переселення самих організаторів переселень. Звичайно, коли припустити, що обізвав шися з місцевими умовами життя та-людьми, євреї-контрагенти переселялися вже з деякими капіталами. Останнє — звичайно тільки здогад, під який поки ще ми не можемо підвести фактичного фундаменту. Взагалі поки ще ми мало маємо матеріялу, щоб висвітлити економічне становище євреїв, що переходили до південної України. С. Станиславський подав думку, що ніхто не мав капіталу по-над 100 — 150 крб. 5 ). В цьому він без умовно помилявся. Капітали були й більші. В додатку до цієї розвідки я вміщую дві відомості, на жаль, цілком випадкові, та вони все-ж-таки трохи висвітлюють матеріяльне й соціяльне становище окремих гурт ків єврейських колоністів. ‘) Арх. Таврійськ. Губ. Правління, в. II, No 27. Цитую на підставі тих матеріалів, що я здобула, працюючи в Симферополі р. 1916. ») Арх. Упрарл. держ. Майна, Симфероп. фонд Межов. експедиції в. II, No 112. ’ ) К. Старина, 1892, кн. VI, стор. 4о5. 9 Арх. Управл. Держ. Майна, фонд Межової експедиції, Симферополь, в. П/ No 1099. 9 С. Станиславскій, op. cit., Сборникъ статей Екатер. Научн. Об-ва. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 101 З відомости р. 1778 — на жаль вона торкається тільки тих євреїв, то перебували в Новомиргороді — видно, що з 21 єврея, які мали на оці торгувати, показали отакі капітали: 1500 крб. — 1, 1 2£)0 крб. — 1, 1000 крб, — З, 2С0 крб — 5, 100 крб. — 1, 50 крб. — 10, себ-то, 50% належало до дрібних крамарів, і тільки п ’ ять можна зарахувати до більше-менше заможних людей, дарма що навіть володільці капітал}’ в 50 крб. приходили з служниками 1 ). З тих, що приписалися до Новомиргородського магістрату або перебували в Новомиргороді, тільки двоє зазначили свою професію, як шинкарі; 7 не зазначили зовсім чим мають заробляти хліб, біль шість показала різні ремества (13 кравців, 1 тафтар, 2 гомбара, 6 срібників, 3 золотарі, 1 ритівник печаток, 1 мідник, 2 кухарі для євреїв). З иншої відомости — євреїв, що оселилися в Крюкові, бачимо, що всі ЗО родин мали торгувати. З них 11 — виключно вином та різ ними напоями, а 9 вином та різним крамом і тільки 10 — різним крамом, без вина, себ-то 20 торгували вином, і ■’тільки 10 їм не торгували “ ). Хоч ці відомості дуже гіеповні, торкаються тільки 2 пунктів, де перебували євреї, і тільки одного року, все-ж вони досить ясно малюють, які саме євреї переходили до Новоросійської губерні 1775 — 1780 рр. , і чому вони так неохоче згоджувалися оселятися по Інгулу та Дніпру: це були крамарі, ремісники, що могли працю вати й заробляти переважно в міських умовах життя-і не мали жад ного нахилу до сільського господарства, чи то скотарства, чи хлібо робства. Переглядаючи наші джерела, треба визнати досить не повні, ми не знаходимо жадної вказівки на бажання хоч одного єв рея оселитися на селі, завести сільське господарство. Тут дуже цікавий епізод з Шмулем Ільковичем, про який вже говорилося вище — а саме його бажання одержати 3000 десят. землі в Таврійській обла сті, в чому йому було відмовлено. Залишилося невідомо — з якою саме метою він прохав цю дачу? Отож треба зробити висновок, що з хліборобськими колоніями в XVIII стор. справа не посунулася. Причини цього ясні: з одного •боку сам уряд, як ми вже зазначили, відмовився фактично від ідеї повернути євреїв на хліборобів і не настоював на поселенні їх на Бозі та Інгулі; з другого боку і євреї не виявили жадного бажання змінити звичайні професії і все робили на те, щоб залишитися в мі стах та містечках. Хліборобські колонії євреїв починаються допіру з XIX ст., і твердження А. А. Скальковського, ніби-то „нѣкоторое земледѣль ческое поселеніе началось въ самомъ концѣ 1790 годовъ ” — поки-що залишається безпідставним. Треба додати, що й сам автор не був дуже певний цього: „когда именно (почалися в 9С-х роках хлібо- *) Додаток, No 1. .9 Додаток, No 2. ,102 Н. Василенкова-Полонська робські колонії, пише він далі), положительно не знаемъ. Тогда испросили они себѣ земли въ Херсонской губерніи, только что заня тыя посЯѢ запорожцевъ и тамъ занимались хлѣбопашествомъ и ското водствомъ” ‘). Вся цитата, що ми навели цілком, неясна: невідомо яка саме колонія, невідомо де, невідомо коли (в 90-х рр. землі „только что занятыя послѣ запорожцевъ” — себ-то мало не через 20 років після скасування Січи). На мою думку — тут непорозуміння: автор чув, або читав про відмежування землі по Дніпру та Богу рр. 1776 — 77 для єврейських колоній, і бажання уряду визнав за бажання самих євреїв. Долю цього проекта ми вже висвітлили вище. *) А. А. Скальковскій, Опытъ статистическаго описанія Новороссійскаго’ края. ч. 1, Одесса, 1850, стор. 314. ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні ОПИСЬ 103 Додаток І проживающимъ в шанцѣ новомиргородскомъ жидамъ •) 1 No і • Званіе имянъ на какую сумму | торгу имѣетъ Со оной суммы в казну платить долженъ Сверхъ того на общена родные расходы Когда исъ заграницы сюда вышли Какому художеству знаютъ Желаютъ или нет жить ; в новороссійской гу берніи I 1 При описаніи где находились . рубли рубли копѣйки рубли І і копѣйки 1 і і 1 1 Приписаны к магист рату Нафтулъ Мелиховичъ женатъ находитца в Полше 1000 10 — 15 775 г не изъ- вѣстно В Кре менчугѣ 1 1 1 Товариш ево Берко Гершкович женатъ два сына и две дочери в Полше, СлугИ ихъ Аврам Мошкович Лейба Смолевич, Янкель, Давыдъ, Булфь 1000 10 15 «к 775 не же лаетъ 2 Хаимъ Гершковичъ жена, тры сына и дочь в Полше, Слуги ево Цудикъ Лейбовичъ и Юсь Меуеровичъ Абрамъ Берковичъ Хуна Шмулевичъ Гершко Бороховичъ 1500 15 — 30 775 Г не изъ- вестно В Кре менчук 1 ч ’ ) Дніпропетр. Крайарх. ф. Канцелярії Новорос. губ. В. 97, No 2558, арк. 42 — 44. ■Дати на документі бракує, але з порівняння з иншими видно, що .Вѣдомость * складено р. 1778. * ,101 Н. Василенкова-Полонська No Званіе имянь па как\ю суми у торгу иміеть Со оноії суміш в казну платить ДОЛЖНЬІ Сверхь того на обіцена- родньїе расходьі Когда ись за гра ницьі сюда вишли Какому художеству знають Желаеп. или нет жить в новороссійскоіі гу бернії! При описаній где находились рублі! рублі! К О П І.ІІК И рублі! к о й І.ЙКИ Берко Ушеровичь Йван ъ М о шковичь 3 Израиль Гер ш ковичь жена и дочь при немь брать ево Абрамь Гершковичь жена и дочь в Поліпе с ы нь Израиля Меерь, жена и двоє д ѣ тей при нем здесь. Слуга Гершко Есовичь 100 2 — 2 777 Г афтар или зо ло т омь шить не же- лаеть 4 Берко Данилович ъ жена, с ы н ъ и дочь в Поліпе 200 4 — 1 — 77? Серебре- никь не же- лае т ъ товариш ъ ево Давид ъ Ш ліоновичь , жена и син ъ в Пол ш е Слуги Зеимань Лейзеровичі, Янкель Мелеховичь Леиба И ц ковичь 50 1 — 2 777 Серебре- ник ъ не же- лае т ъ 5 Дав ы дь Мошковнчь жена, два сина.дв ѣ до- чери в П олше, товаришь ево 200 4 — 4 777 Решик печатей не изь- вЬсгно В Кре- менчуге і Меері Мендловичі, жена, два сина и дочь в Гіолше, 209 4 4 .777 золотарі. не же- ласть — ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 105 No Званіе имянъ на какую сумму торгу имѣетъ Со оной суммы. в казну платить долъжны Сверхъ того на общена родные расходы Когда исъ заграницы сюди вышли Какому художеству знаютъ Желаетъ или нет жить в новороссійской гу- | берніи _________ ______________ ■ При описаніи где находились рубли рубли копѣйки рубли копѣйки Слуги Хаскель Янкелевичъ Ехимъ Издраилевичъ Ицко, 6 Шмунь Рафаилевичъ 200 4 4 — 777 Серебре никъ Вушолъ по преж нему в, Полшу 7 ПІаинь 200 4 4 — 777 Серебре никъ не из вѣстно Въ Крю ковѣ 8 Вигдеръ Гершковичъ Слуги Абрамко Нута 50 • 1 2 — * 777 Гомбар не извесно В Морто- ноше 9 • Маркесъ Лейбовичь жена, сынъ и дочь в Полше, товарищи ево 50 1 — 2 777 портной мужского платья не же лаетъ ■ Срулъ Нерулковнчъ жена, дочь и сынъ въ Полше 50 1 — 2 — 777 портной мужеско- го платя не же лаетъ — • Давыдъ Шулевичъ • жена сынъ в Полше Слуги Шмуль Инка Хаим , Пелевичъ, Берко Есо- вйчъ 50 1 / • 777 ♦ X портной муже скаго платья не же лаетъ 10 Берко Руенковичъ 50 1 — 2 — 777 подиной 1 ушол по . преж нему в Полшу ,106 Н. Василенкова-Полонська No • о Званіе имянъ на какую сумму торгу имѣетъ Со оноіі суммы в казну платить долъжны Сверхъ того на общена родные расходы Когда нсъ заграницы сюди вышли Какому художеству і знаютъ Желаетъ или нет жить в новороссійской гу берніи При описаніи где находились 1 рубли S Ю сх 2 5 С о * ч <р 2 2 5 Е О ‘Л. 11 12 Мошко Абрамовичъ жена и дочь при нем здесь. Слуги Давыдъ Мошковичъ Мееръ Есовичъ 50 1 — 2 777 портной муже скаго платья не же лаетъ — Гершко Шеваховичъ вдовъ двѣ дочери в Полше 50 1 — 2 — 777 портной муже скаго платья не из- вѣсно В Кре менчук 13 14 Иос Борховичъ 50 1 — 2 — 777 портной ушол по преж нему в Полшу Гелманъ Шеменовичъ жена и двѣ дочери в Полше 50 1 — 2 — 77» портной мужеска го платя не изъ- весно В Кре менчук 15 Исраиль Ляхмановичъ 1200 12 — 24 я Перицъ Бенисовичъ 1000 10 — 20 — на всѣхъ невдоимкѣ — 22 — 87 80 — — — — 1 не записные Абрамъ Мееровичъ холостъ «► — % — — 777 ъ золотарь В разсужаении что недавно вышли хотятъ во первыхъ изобрать себѣ по ихъ художествамъ мѣста и тогда про сить объ определеніи будутъ. товарищъ ево Мошко Мендловичъ женатъ и одинъ сынъ в Полше — / — — — 777 золотарь 2 Монесъ Шаевичъ, жена, одинъ сынъ и двѣ до чери в Полше Слуга Вишіемъ — 777 медникъ ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 107 1 і 1 і No — і 3 1 1 Званіе имянъ рубли і на К8В У® 1 торгу имѣть Со оной суммы в казну платить долъжны Сверхъ того на общена родные расходы Когда исъ заграницы : сюди вышли —– — і —————————- і Какому художеству знаютъ Желаетъ или нет жить в новороссійской гу берніи 1 При описани где находилисс 1 рубли копѣйки рубли 1 копѣйки Осъ Ицковичъ жена, два сына и дочь в Полше Товарищъ ево Ицко холостъ слуга ихъ Ицко же 777 777 серебре никъ серебре- ник В разсужденіи что недавно вышли хотятъ воперв^хъ изобрать себѣ по ихъ художеству мѣста и тогда просить об опредѣленіи будутъ 4 Абрамъ Нусимовичъ — — — — 777 кухар для жидов 5 Сумерь Шмулевичъ — — — – — — 777 кухар для жидов — 6 7 Анзел Леибовичъ жена при нем здесь Мошко Едовичъ жена, сынъ, двѣ дочери в Полше Товаришы ево Давыд Едовичъ жена и дочь в Полше Мошко Едовичъ жена в Полше — — — — — 777 портной женского платья — — – — – г 777 777 777 портной женского платья портной женского портной женского платья 8 Янкель Зимовичъ Слуги ево Гершко Едка Гершковичъ — — — — – ч 777 не извѣ стно где находится 9 Абрамъ Шмулевичъ жена, сынъ и дочь в Полше ; ) • 777 портной муже- ского и жен ского платья По происканіи места просить будетъ о опредѣленіи і ,108 Н. Василенкова-Полонська Капитанъ и пограницкои Комисар Василей Касиновъ No Званіе имянъ иа какую сумму торгу имѣетъ Со оной суммы в казну платить долъжны Сверхъ того на общена родные расходы Когда исъ заграницы сюди вышли Какому художеству знаютъ Желаетъ или нет жить в новороссійской гу берніи ’ При описани где находились _____ _ _І рубли рубли копѣйки j рубли копѣйки 10 Давыдъ Болховичъ, жена, сынъ и дочь при нем здесь Слуга Дувид — 777 Шинкарь НС извес- но В кре- ПОСТИ св. Ели саветы 11 Шая Шалвашовичъ жена при мнѣ 777 Гомбарь не извѣ стно где нахо дится 12 Ицко Коіжловичъ, жена отцъ и братъ — -• 1 _ 777 шинкар ущол по прежнему в Полшу Додаток II 1 ) *) Дніпроп. Крайарх. фонд Канцелярії Новорос. губ. в. 97 No 2558, арк. 61 — 64. Цей .список* викликано отаким наказом губернатора Язикова: „Предложение Крюков ской Воеводской Канцеляріи. No 472. По полученіи сего предлагаю Крюковской Воевод ской Канцеляріи немедленно доставить комнѣ именной списокъ всѣмъ находящимся в Крюковѣ жидамъ семянистымъ и холостымъ с объясненімъ каждого рукомесла*. Марта 1 дня 1778. Ibid., арк. 59. Списокъ кто менно вышедшие ис Поліпи жиды в Крюковъ на поселепие определены, какое при нихъ семейство, с показаніемъ летъ и кто какпе рукомисла имѣютъ и кемъ еще семейства своего не выведено значить под симъ число семействъ Кто именно какихъ летъ какие имеетъ рукомисла кто з семейством своимъ в Крюковѣ находится и кемъ еще семейства не выведено I Исакъ І’ошеровъ 63 2 о w = * ‘ о 2 « S ! і << 1 Отъехали в полской городъ Ма каровъ для выводу женъ и детей жена ево Ружа 56 2 Сынъ ево Гошаръ Исаковъ 38 3 *■ гз = £ 1 І і £ Жена ево Пеня 26 Сыны Маеръ 5 Эѣ */» Дочь Сора 4 ,Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні 109 число семействъ • Кто именно . какихъ летъ ■ какие имеетъ рукомнсла кто з семейством своимъ в Крюковѣ находится и кемъ еще семейства не выведено 3 Зять Абрамъ Янкелевичъ 28 по купечеству красными товарами «в S Е о сх ZJ 3 О £ X =: X і по займам первому 15 января 1709 г. у Са- мусия и Катерины Стоцких 2624 зл., процентов уплачено по 1831 г.– 6405 зл., и второму по давности лѣт невозможно было узнать ко тораго года, мѣсяца и числа учиненному [170] у Доростайскаго Кармелитан. монастыря 3100 зл. , от которых уплачивает ежегодно проценті.! но 1173 зл. 15 гр. уплачивает ежегодно Муравицы евр. общ. Короб, сбор на оплату податей. 27. м. Олыки числится долгов всего 55420 зл. по займам пер вому 11 іюня 1664 г. у Луцкаго епископа Богуслава Радоіпевскаго 1300 зл., процентов на оные уплачено по 1812 г. 11784 зл.; вто рому — 20 мая 1684 г. у Станислава Зелин. Луцким каспер. кафе дральним 5000 зл. процентов па оные уплачено по 1812 г. 38500 зл., третьему 8 февраля 1764 г. у Ивана Вигуры Клеванскому приход скому костелу 500 зл. проценті.! — с 1817 г. не уплачивается по не состоятельности общества; четвертому 12 февр. 1729 г. у Ми хаила Бенилов. Клешанскому костелу 2500 зл.; процент, не уплач, неизвѣстно с какого времени; пятому 9 іюля 1732 у францишкан. Корецкаго монастыря 1000 зл., проценты по 1804 г. у плочено, с того же времени платеж оных пріостановлен по несостоятельности общества; шестой 9 апр. 1652 г. у Олыкской капитулы 1000 зл. осьмому 30 сент. 1657 г. у той же капитулы 500 зл. ; девятому 10 февраля 1667 у ксендза Петра Брагидина 700 зл. ; десятому 10 февраля того же года у Олыкской капитулы 100 зл. одинадца- тому 8 марта 1672 г. у Олыкскаго пробоща ксендза Андрея Хромин- скаго 400 зл., двѣнадцатому 15 окт. 1674 г. у Олыкской капитулы 70 зл.; Тринадцатому 21 декабря 1675 г. у декана Олыкскаго ксендза Деревинскаго 1000 зл., четырнадцатому 11 ноября 1679 у Олыкскаго каноника ксендза Собковича 200 зл., пятнадцатому 12 іюля 1686 г. у Олыкской колегисты 8000 зл., шестнадцатому 1 марта 1681 г. у ксендза Псчановскаго 200 зл., семнадцатому 1 іюня 1681 г. у ксендза ПІикановскаго Олыкской колеваты — 100 з. і восемнадцатому 22 окт. 1881 г. у Олыкскаго каноника [ 171 1 ксендза Фривича Олыкским ко- легистр 1900 зл., девятнадцатому 30 декабря 1681 г. у Олыкск. кол- легистр. 5С00 зл. ; двадцатому в январѣ мѣсяцѣ 1685 г. у Станислава Зелинскаго Олыкской колег. 4000 зл., двадцать первому 31 іюня ,1 26 Ілля і’алант 1685 г. у Рожнитовского Олыкской колег. 2000 зл. двадцать второго 23 іюня 1685 г. у ксендза Моржинск. Олыкск. колег. 950; двадцать третьему 21 сентября 1689 г. у Эльтобиты Раіпинской Олыкской колег., .500 зл.; двадцать четыре — -8 февраля 1720 у Чеховскаго Олыкск. кол. 101.0 зл , двадцать пятому 7 марта 1721 г. у Олыкс. каноника Ледряновскаго 1000 зл. двадцать шестому — 11 дек. 1722 г. у ксендза Бройновича Олыкской капит. 500 зл., двадцать седмому — 29 октября у Софіи Гулевичевой Олыкс. колег. 1000 зл., двадцать осьмому 6 июня 1731 г. у капитулы Олыкс. 1000 зл., двадцать девя тому 28 апр. 1733 г. у той же капитулы 8С0 зл., тридцатому 10 апр. 1731 г. у капитулы Олыкс. колег. 8(,0 зл., тридцать первому 10 апр. 1734 г. у капитулы Олыкс. колег. 1000 зл., тридать второе 23 но ября 1743 г. у той же капитулы 100 зл., тридцать третьему 17 марта 1747 г. у оной капитулы 1500 зл., тридать четвертому 22 апр. 1750 г. у Анны Верковны Олык. колег. 1000 зл., по сим займам начиная с шестого по тридцать четвертое процентов уплачено по 1819 г., с того же времени пріостановлены по несостоятельности евр. обществ, по тридцать пятому займу у Франца и Франц. Войтрубков 6000 зл., которые по учиненому 2 февраля 1800 г. жителями м. Олыки за пису признаны в доход ь Олыкской коллег. ; процентъ от сей суммы уплаченъ 1832 г. обществомъ, а коробочный сборъ на уплату податей. (172] 28. м. Берестечка почитается долгой 57739 злотих по займам: первому у Злоновскаго костела 1000 зл., второму у мона хини Теофилы Одинцовой монаст. Луцких Бригидок 3000 зл., треть ему у помѣщ. Игнатія Завадск. 2335 зл., четвертому у Берестеч- скаго Трипитарскаго монастыря 32070 зл., пятому у того ж мона стыря 1000 зл. шестому у Луцк. Тринит. Кляштора 1520 зл. седмому у дворянина Антона Кодницкаго 3333 зл. 10 гр. і осьмому у помѣ щицы гр. Плазеровой 12580 зл. й девятому у шляхтича Сапневскаго 9С0 зл. Но по потребованію как о несомнѣнности сих долгой, так о вре мени записов, о количествѣ процентов и о сроках платежа послѣд- них. Посему коробочный сбор–на уплату податей. 29. Торговцы числятся долгой 11908 зл. по займам первому 12 марта 1717 г. у помѣщика Стрижальницкаго 500 зл., второму 19 октября 1728 г. у него Орижальн. 1000 зл. третьему 15 марта 1737, у помѣщика Венедикта Незбурта 2000 зл.; четвертому того ж числа у него Незбурта 408 зл. января 1, да в апрѣлѣ мѣсяцѣ 1798 г. обращенных в капитал процентов 1000 зл., пятому не объявлено в какое время у Таровиц. домипика. манастиря 1000 зл., от всѣх сих сум проценты уплочены по 1819 г., а с того времени платеж прекраіцен, но причины в свѣдѣніях не объяснено; шестому 23 мая 1718 г. у Луцкаго монастыря дѣвиц бригидок 4000 зл., и седьмому 6 января 1739 г. у того ж монастыря 2000 зл. Проценты от сих двух сумм по 3 ’ / а уплачены по 1818, а с того времени платеж оных пріостановлен впредь до рѣшенія дѣла, которое по объясненію ка- ,Заборгованість єврейських громад у першій половині XIX ст. 127 гала состоит под разсмотрѣніем. Прав. Сената. Коробочный сбор ка уплату податей. ЗО г. Овруча по запискѣ 19 декабря 1803 г. учиненный и по приговору бывшей Волюнск. об училищ, фонд. уш. Коммиссіи 19 ок тября 1822 г. состоящее’пожертв. библіотека бывшаго Овруч. Базил. учил. ежегодно по 60 зл. асигн., которые исчисл. за 21 г. 1260 зл., и штрафних 25 зл. 20 коп. сверх того по займу 10 мая 1819 г. у бывш. Овруч Баз. монастыря 3000 зл., первый долг не уплочен по несостоятельности общества, а послѣднему платеж пріостановлен по причинѣ неимѣнія квитанціи. Короб, сбор па уплату податей. 31. м. Па родич по займу 27 іюня 1752 г. у помѣщика Ми хаила Павши 6000 зл. от которых положен процент в пользу н; род- нической церкви поЗ’/а зл. от ста но евр. общ. обьявлен противу сего долга спор дѣла ж об оном не начато и проценты не уплачиваются. 32. г. Острога числится долгов, в первых 29230 зл. по зай- мах: а) 16 мая 1687 г. у ііомѣщ. Яна Славенскаго Дубенским ксен дзам Бернардинам 1230 зл., б) 8 апрѣля 1701 г. у помѣщика Кази мира Аксюка тем же ксензам 500 зл. ; в) 14 октября 1665 г. и 2 фев раля 1692 г. у Анны Снитовской Леховецким ксен ізом доминиканом же 4 января 1746 г. у Валентія Фридлевича тѣмъ же ксендзомъ 2200 зл. г) в генварѣ 1746 г. у помѣщ. Ефросиніи Кашинской Дубен. ксендзам кармалитам 6000 зл. д) 30 мая 1716 г. у помѣщика Бошков- скаго Городенским ксендзам Кармелитам 2200; е) 16 ноября 1716 г. у Маріанны из Гулевичей Червинской оным ксендзом 4000 зл., 2000 зл. з) 5 сентября 1737 г. у Ивана и Марціаны Кубирских Тай- курскому фарскому костелу 3000 зл. і) 20 декабря 1673 г. у Вилита Лекдзы Клеванской костелу 1000 зл. к) того числа у ксендза Себа стіана Францевича оному костелу 560 зл. л) 1 сентября 1680 г. у Михайла Заленскаго тому ж костелу 400 зл. м> 8 февраля 1746 г. у Францишка и Катерины Жураковских Кривинскому костелу. 1 174] 1000 р. ; н) 8 января 1768 г. у Осипа Томашевскаго оному костелу 5400 зл. Противу всѣх сих долгов обьявлен острожским евр. обществом спор, по котором дѣло состоит под расмотрѣніем Новград. город, магистра; во вторых 105550 зл. по займам пер вому — 17 апрѣля 1667 г. у Межиричик. ксендзов франциш. 4000 зл.; второму 2 апрѣля 1691 г. у Катерины Жмудской оным ксендзом 1000 зл.; третьему — 8 сентября 1695 г. у Яна Куберскаго тѣм же ксендзом 4000 зл., четвертому — 31 октября 1698 г. у Ивана Сцела оным ксендзом 3000 .зл., пятому — 11 ноября 1701, у Ефрозилы из Цвѣтонских Микуличевой тѣм же ксендзом 1000 зл., шестому 15 марта 1705 г. у Межигирских ксендзов Франц. 1400 зл., седмому 7 іюня 1714 г. у Непловских оным ксендзом 2000 зл. восьмому — 9 февраля 1714 г, у Антипа Минчинскаго тѣм же ксендзом 2000 зл., девятому 15 декабря 1715 у Михайла Чанвскаго означенный ксендзам 3000 зл. десятому 10 іюля 1719 г. у Лаврентія Поплавскаго оным ксендзом ,Ілля Г, i.i,in і 128 3()()0 зл., одинадцатому 10 іюня 1710 г. у Курдванских гѣм же ксенд зомъ 30(0 зл., двѣнадцатому 2 февраля 1723 г. у Вацлава Петраков- скаго упомянугым ксендзам 500 зл., тринадцатому в 1728 Межир. ксендзов фраицишкан 3600 зл., Острожскому парафіянскому фарскому костелу но займам – четырнадцатому в 1669 г. у онаго костела 12(0 зл., пятнадцатому I марта 1674 г. у ксендза Серановскаго 1001) зл., шестнадцатому 1 іюня 1671 г. у ксендза 17-му в іюпе 1691 г. у того ж ксендза Фріевича 12(.0 зл. ; офиціала Фріевича — ■ 1000 зл., 18 6 апрѣля того ж года у дѣвиц Катерины Жмудской 2000 зл., 19 — в 1701 г. у Чарнецкой 20. 0 зл., 20-му 1790 у Рожарі- ушов. 5(0 зл., 21-му (175] 25 мая 1711 г. у Острожѣ приход костела 300 зл., 22-му 12 іюня 1760 у ксендзов тамош. 3100 зл., 23-му 12 іюня 1761 г. у ксендза Глуховскаго 66( 0 зл. 2 1-му 2 іюня 1788 г. у ксендза Уминскаго 3060 зл. , 25-му 21 іюля 1786 г. у того ж ксендза Умин- скаіо 100 зл., и по 26 займу .. 2 мая 1771 у Станислава Михайлов скаго послѣ от князя Антонія Яблоновскаго -15750 зл., бывшему Во лынскому лицею. От сих долгой проценты уплачиваются своевре менно из коробочных сборов Остр. евр. обществу принадлежащих. А остальные затѣи сборы обращаются на уплату казенних податей. 33. м. Ляховец тамошнему Доминиканскому костелу по зай мам первому 20 декабря 1713 г. у Іосифа Синицкаго 316 зл., вто рому 27 сентября 1716 г. у Анны Тучапской 1000 зл. третьему 1 ян варя 1730 і . у Ивана Рискаскаго 2000 зл., четвертому 31 мая 1741 г. у Ивана Бутлера 2600 зл. пятому 7 сентября 1756 г. у Іосифа Ястрембскаго 500 зл. , кромѣ того у богодѣлыіи Ляховецкаго Домин. костела 28 октября 1716 г. 160 зл., 1 іюня 1717 г, — 500 зл., и 22 ян варя 1756 г. 500 зл., всего 6916 зл., проценты из оных уплачивались по 1826 г. и с того времени пріостановлен таковой платеж по объ- явленому Ляховец. обществом спору, по коему дѣло состоит под разсмотрѣніем Новгор. Волын. гор. Магистрата. Короб, сборъ на уплату податей. 34. м. Ку нова по займу 6 октября 1740 г. 500 зл., процент от оных по 3′ 2 уплачивались обществом. Короб, сбор па уплату податей. 35. г. 3 а с л а в я почитается два долга первый съ 1713 г. на фунд. манастыря заславских ксендзом Берпадин. учиненный 18620 зл. от какового рѣшенія Кременецкаго и Иадслуцкаго |176] Земянскаго Суда и Вол. гражд. Палаты присуджено в пользу оных Бернадинов ежегодно проценты по 500 зл. 25 гр. 6’/ а д. и второй, присуджений рѣшеніем Ликвидаціоннаго Земянскаго Кремепецкаго и Иадслуцкаго суда 16 мая 1792 г. и Волын. гражд, палаты 15 іюня 181-1 г. состо явшимся 4500 зл. в пользу Заславскаго ‘ барскаго костела платежем оному ежегодно по 618 зл., от каковых обоих долгой процент упла- чив. из коробоч. сбора, означенному обществу принадлежащих, со гласно требованію здѣшней Гражд. Палаты и послѣдовавшему по оному от Губ. Прав. 20 мая 1832 і. в Заслав, у. Суд предписанію. ,Забори manic 1ь єврейських громад у першій половині XIX ст. Г29 36. м. Лабу н я по займу первому 11 іюня 1772 г. 3000 зл. и второму 20 числа того же мѣсяца 1000 зл., процент уплач, по 5 от ста 2000 зл., дальнѣйшій платеж оных нріостан. по оспариваніи евр. обществомъ, о чемъ дѣло состоитъ под разсмотрѣніем Вол. граж, Па латы. Короб, сбор на уплату податей. 37. г. Ковеля по займам 1-му 1 апрѣля 1775 г., у разных лиц причисленные в поезуитской капитал 12252, от которых проценты по 6 от ста уплочсны обществом по 1831 г. 2-му 17 іюня 1762 г. у Луцкой капит. 400 зл., с 6 проц. платеж которых пріостановлен в 1821 г. по несостоят. общества 3-му 21 іюня 1728 г. у Гогобскаго Латин. Костела 6000 зл. с 6 процентами которых не уплачивает с 1826 г. по несостоят. общества 4-й 18 сентября 1728 г. Мацилов- скаго лат. косцела 1500 зл. 5-го 10 іюня 1735 г. у Влад. Домни, косцела 800 зл., 7-м 1 1 іюля 17 12 г. у Клашинскаго костела 200 зл. 8-м 21 нюня 1750 у состоящаго при Мелыі. костелѣ шпиталя 100 зл., и 9-му 1 іюня 1750 г. у Ковельск. Лат. Костела 1743 зл. процент, по 6 от ста не уплачивает по несостоятельности общества. Короб, сборъ на уплату податей. 38. м. Турніка по займам первому 19 июня 1735 г. у Іосифа Вольчинскаго 1000 зл., с 7 проц. 2-м 21 апрѣля 1760 у него Воль чинскаго 9000 зл., тож с 7 проц. 3-й 10 октября 1778 г. у помѣщика Осолинскаго 6000 зл. с процентами по 3’/ 2 от ста 4-й 12 ноября 1776 г. у помѣщ. Франц. Міончинскаго 3000 зл., по 5 проц. и 5-му кагал не объявилъ когда и у кого только отозвался что по приго вору Земянскаго Владим. Черниховскаго суда 10 апрѣля 1792 г. со стоящему 7500 зл., всѣ прописанные долги спорны, и со стороны оных начать о них формальный иск. Короб, сбор на уплату податей. 39 м. Мацы нова по займам 1-му 2 апрѣля 1783 г. у помѣ щицы Елены Міончинской Маценовскому приходскому костелу 1400 зл. с проц. по 8-м от сто 2-му 1 сентября 1776 г. у помѣщ. Петра Мижочинскаго оному костелу 1440 зл. с 8 проц. и 3-му того ж числа у оного Міонцин. тому ж костелу 1200 зл. с’ 6 процен. на счет уплаты слѣдующих от сих долгов процептов из короб, сбора не имѣется в губ. правленіи требованій” и потому оный сбор обра щается на уплату каз. податей. _ 40. м. Мельницы по займу 20 января 1799 зл. у шляхтича Петра 1 Іедзѣльскаго на Мельницкую парафіальную школу 1000 зл. с 6 проц. но былиль платимы проценты и сколько таковых слѣдует — кагал и со стороны Мельницкаго костела, при котором была школа. Отозвались неимѣніем свѣдѣній — Короб, сбор на уплату податей. 41. м. Полон на го тамошнему парафіяльному кляштору по займамъ в 1778 г. 500 зл. и 1797 г. — 1900 зл. с 5 ‘проц. которые уплачиваются обществом сверх того Любарскому Домин. костелу по займу 24 іюня 1761 г. 2000 зл. с процентом по 7 от ста которые были уплачиваемы по 1828 г. с того же времени противу такого Еіір. 36., и. 9 ,130 Ілля Галант долга обьявлен спор, и дѣло состоит под разсмотрѣніем Повг. Вол. Город, магист. Короб, сбор на уплату податей. 42. м. Корца тамошнему фарскому костелу по займам 1 ян варя 1735 г. 11()()() зл. с процент, по 5’7з от ста, которые уплачива ются оным обществом. Короб, сбор на уплату податей. 43. Любаря по займам 1-му 4 сентября 1762 г. у Тригурскаго Вазил. монастыря 1400 зл. с 7 проц. По платежа от общества никто не требовал и потому оное не признает своим долгой; дѣло же о сем в судеб. мѣстѣ начато не было. 2-й в 1804 г. пожертвовано на Любар. Базил. училище ежегодно по 200 зл., по уплачено всего 1900 зл. Нынѣ обществом долг сей оспаривается и дѣло о сем произ водится в Повтор. Волын. губ. Магистр. 3-м 6 января 1812 г. у сек ретаря Вол. дух, канцеляр. титуляр. сов. Покаржевскаго Карасевича 1500 зл. с 6 проц., коего платежа не было на несостоятельность об- ществ, признающаго долг сей безспорный; 4-й 22 ноября 1823 г. у жителя м. Любар. шляхтича Доминикана Гортшпевскаго 1000 зл. с процентом по 16 от ста, каковых уплачено по 1831 г. 1200 зл., дальнѣйшій же платеж пріостановлен по случаю отяготительнаго процента, но дѣло о сем не начато. Короб, сбор па уплату податей. 44. г. С т а р о к о н с т а н т и н о в по займу 16 нояаря 1793 г. у Доминин. мон. которые уже упраздн. 950 зл. с процент, по 5 от ста коего уплачено по 24 июня 1832 г. 13300 зл. самим обществом. Короб, сбор па уплату податей. 45. м. Волочиск по обязательству в 1722 г. учиненному и по указу Прав, Сенат. от 7 мая 1824 г. волочискому парафіяльному костелу 1936 зл. 20 проц. которые уплачивает ежегодно по части от общества. 46. м. Вазалин тамошнему ксендзу по обязательствам пер вому в 1647 г. 1000 зл. и второму в 1787 г. 500 зл., от коих обоих сумм процентов по 5 от ста уплачивается обществом. Короб, сбор на уплату податку. В ѣ д о м о с г ь о долгах Евр. обчцеств по Подольской губ. |І 10] Составлена в Подольскомъ губ. Правленіи из свѣдѣній, соб- ранных от подвѣдомственных правленію повѣтовых пунктах присут- ственных мѣст и от духов, начальства. |111| По Каменецкому повѣту. Грудецкое евр. общество позаимствовало 1772 г. февраля 20 дня принадлежащіе Грушецкому Рим.-кат. костелу 6000 зл. с процен. по 7 со ста, послѣ сей процент, на основаніи конституціи 1775 г. уменьшен, позначено только но 3 со ста. Кромѣ того, по сдѣлкѣ 23 мая 1774 г. тоже общество обязалося уплачивать в пользу пробоща Грудецкаго костела под названіем столоваго всякій год по 100 зл. ’ или 15 серебр. и в пользу четырех викарн. ксендзов того ,Заборгованість єврейських громад у першій половині XIX ст. 131 * костела под названіем святочного ежегодно для всякого по 16 зл., обязат. сіи па щет процептов столового и святочного исполнялися обществом до 1794 г., а с сего года платеж прекраіцен. По про изведенному о томъ со стороны костела иску рѣшеніи Пр. Сен. велѣно не уплаченные кагаломъ за прошедшее время проценты взыскать съ оного вмѣстѣ съ самою капитальною суммою, а не упло- ченые столовые и святочные деньги взыскать также за все прошед шее время с указаніем процента, и обовязать к уплатѣ и впредь ежегодно столовых и свят, деііег ію 164 зл., вслѣдствіе чего мѣст ное начальство в 1824 г., сосчитай не уплаченные за прошлое с 1794 г. процент от капитала 6000 зл. равно столовые и святочные деньги с процентами, открыло, что для Грудецкаго костела вмѣстѣ с капитальною 6000 сумою составилась принадлеж. от кагал — 26701 зл. 13 гр. в число сей суммы уплачив. обществом 6000 зл. и на щет процептов от оной 5022 зл., затѣи осталось на обществѣ долга из суммы 21701 зл. 13 гр. исчисленной по рѣшеніи Сената 15701 зл. 17 гр. которым опредѣлены Губерн. Правл. по взысканію коробочнаго сбора того общества. Долг сей, как уже засуждеп. рѣшеніе не оспариваем. 1 112]. Жванецкос евр. общество 6 іюля 1742 г. позаимствовало у каменецкаго рим.-кат. костела 5000 зл. с 7 проц. от ста, но послѣ, неизвѣстно с какого времени, сей процент перемѣной и теперь упла чивается по 3 проц., на щет капитала ничего не уплочено, долг сей не оспаривается. Кромѣ сего на том же обществѣ обезпечена сумма Жванецкаго приходскаго рим.-кат. костела 4200 зл., долг сей первоначально со ставился из 3000 зл. с проц. по 7 со ста, когда же кагал было оснорил сію сумму, то по окончаніи тяжбы с кагалом в 1730 г. присовокуплено к капиталу и накопившійся процент, из чего и со ставилось 4200 зл. на таковую сумму дано кагалами обязательство 1722 г. 27 ноября с назначеніем проц. 5 зл. 15 гр. со ста, каковой процент кагалом уплачивается. П о ГІ р о с к у р о в с кому по в ѣ т у. Проскур. евр. общество 11 мая 1733 г. позаимствовало принад лежащую проскур. рим.-кат. костелу суму 4300 зл. с 8 проц. со ста. Процент сей общество уплачивало до 1794 г., а послѣ по возникшим спорам между кагалом и костелом, тяжба была с 1796 г. со стороны костела иск, по таковой прекращен мировою, сдѣлали 1 апрѣля 1802 г. и по сей сдѣлкѣ процент перемѣнили из 3 на 5 от ста; та ковой процент от суммы 4300 зл. обществ. уплачивается, долг сей не оспаривается. Сатановское евр. общество приняло к себѣ принадлежащіе Сатанов. рим-кат. прих. костелу слѣд. суммы цѣною 6000 зл. 1733 г. ,132 Ілля І’.ілант на праздникѣ Апостола Андрея, с И) па сто проц. второе — –100 зл. в 1711 г. также с 10 проц. и треті, его 3000 зл. в авг. 1813 г. по 6 от ста проц., от перших двух суми хотя и казначеи был процент по 10 со ста, но костел получал до 1813 г. только по пять проц., а в сем году при займѣ, третьей суммы 3000 зл. с 6 проц. назпачен таковый же процент от означенпьіх перших суми, — всі, сіи суммы находятся на кагалѣ понынѣ безспорно и процент уплачивается. Тоже Сатан, общество позаимствовало в 1730 г. принадл. Медж. приходскому костелу 100 зл. с проц. 1 со ста, и понынѣ уплачива ется обществом. Но Лети невскому повѣту. Летичевское евр. общество COCTOUT должный Лет. домин. моііа- стыр. 6503 зл., долг сей составлен из слѣд. займов: 1-й Лет. кагал 1746 г. 1 іюня позаимств. у Кляшт. 1003 зл. с проц. 10 со ста; 2-й 1751 г. въ среду прель праздникомъ тѣла Христова в Летич. зем. позаимств. кагалі, 500 зл. с проц. 3,1761 г. 18 іюня кагал позаимств. у кляштора 300 зл с 10 проц. и 4-е слѣдовавшіе от кагала помѣщику Маневичу двѣ суммы в 3500 зл. и 300 зл. пе реуступлены Мацсвич. 8 января 1776 г. доминик. монаст. с 10 от ста проц; когда же кагал не устоял на обязательствах, то произво- дим был со стороны монастыря процесе и по воспослѣдованіи в Ле- тичевском повѣтовой суді, рѣшеній кагал заключил с сим мона стырей 28 января 1803 г. мировую сдѣлку, по коей из всѣх выше- означенпых сумм за присовокуп. к ним 700 зл. из процессных и.з- держок возникших, составлен один капитал числом (>500 с плате жем от онаго по 5 со ста проц. в год, каковой процент кагалом уплачивается, на щет капитала ничего не уплачено и долі’ сей не оспаривается. [114]. На Меджибожском евр. обществѣ почитаются слѣд. долги а именно: из собственных депег за имѣніе оставшееся послѣ смерти капитана Фам. нераз. обезпечено на Медж. кагалѣ 1709 г. іюля 4 дня медж. рим.-кат. монастырь костел 1000 зл. по 10 со ста и для Меджибогской Свято-Троицк. церкви 75 і сер. также с Ю про цента с оставшогося имѣпия послѣ смерти Яна Де-Рушор Обезпе чено на том кагалѣ в 1810 г. для заснованія рим. кат. костела 6000 зл. с проц. по 10 со ста. Но записи Слотвинскаго обезпечено на Летичсвск. кагалѣ 3 сентября 173(> г. для Летич. Домин. монастыря 1000 зл. с 10%. Сіи четыре суммы почитают. па обіц. евр. до нынѣ проценты упла чиваются, в 1822 г. по.заимствовал евр. Мед. общество у капоника Чарторижскаго 5000 зл. асс.; 24 апрѣля 574 р. 45 к. сер. 20 мая 3510 сер. и 26 сентября 540 р. сер. с 6%; в число сей суммы упло- чено кагалом 1822 р. 14 кои. сер., на счет процентов ничего не дали. 5 мая 1826 г. позаимствовало общество у дворянки Ягнентковской ,Заборгованість єврейських громад у першій половині XIX ст. 1.4.3 по двум распискам 6000 р. сер. 150′) р. асс. с зак. проц. Сіи суммы переуступлены Ягпсіггковскому дворянину Павловскому и в счет оной уплачено Павловскому 500 р., а за сим, осталось на обществѣ 100 р. сер. и 1500 р. асс., которые по заключенному Пав. условію расположены на 6 лѣтъ. 1 іюня 1826 г. позаимствовано у дворянки Сѣроцинской 300 р. сер. с закон, проц., на счет того уплачено евр. обществ. 150 р. сер., насчет. проц. ничего не уплачено. 2-І іюня 1828 г. позаимствовано у 550 р. сер. с закон, проц. ничего не уплачено; всѣ означ, долги Мед. евр. общ. не оспариваются. М и х а л п о л ь с к о е евр. общество 3 августа 1755 г. позаим ствовало принад, тамошней рим.-кат. церкви 200 р., [115]: с проц. по 10, по случаю же неисправнаго платежа % состоялось вьЛетич. по- вѣт. Судѣ 23 октября 1885 г. рѣшеніе с обязапіем кагала к платежу от означеного капитала проц. по 7″/ 0 ; процент сей кагал по насто ящее время уплачивает, на счет капитала ничего не уплочено и долг сей не оспаривается. По Л и т и и с к о м у повѣту. Зашт. гор. Хмельника евр. общество позаимствовало записанные разными лицами Хмелыіик. р.-к. костелу суммы, а именно: (20 сен тября 1766 г. 9000 зл. 6 сентября 1767 г. 6′)0 зл. 25 сентября 1775 г. 600 зл. и 6 января 1797 г. 3100 зл. с іюзначеніем от всякой суммы 6 ‘ 7„. Когда же таковые проц. не уплачивались исправно, то по по становленію Хмел. граж. ратуши 13 мая 1810 г. 11 января 1812 г. состоявшим с согласія костела и кагала все означенные суммы сое динены в одинъ капиталь, коего составилось 1336 — зл. с назначе ніемъ отъ них проц. по 6 от ста. Сей процент уплачивается кагалом по настоящее время; на щетъ капитала ничего не уплачено, а обя зался кагалъ отдать весь капиталь 15 декабря 1835 г., долг сей общество не оспариваетъ. Яновскій евр. кагал позаимств. 1 іюня 1825 г. у графа Стаи. Холочевскаго 18.375 зл. без проц. В счет сего заплачено кагалом 11096 зл. 5 гр. и затѣм остается на обществѣ долга 7278 зл. 25 гр. и долг сей общество не оспаривает. Н о в о к о и с т а н т и н о в ской евр. кагал позаимств. въ принад- лежащим состоящ. при Лет. катол. костелѣ гошпиталѣ 19 февраля 1740 г. 1200 зл. и 7 іюля 1744 г. 400 зл. с 10°/» со ста от обоих сих сумм процептов; но неизвѣстно по какому случаю процент сей в 1785 г. перемѣн. по 7 на сто и сіе колич. процент, общество до настоящ. времени уплачиваетъ, на счет капитала ничего не упло чено, [116] то же общество 29 апреля 1799 г. позаимствовало запи- санных Новоконст. р-к. костелу 1600 зл. с проц. по пять со ста. Сей процент и понынѣ упливает, ибо сіи долги Новокн. евр. обще ство не оспариваетъ. ,І ЗІ І.’ІЛ.І 1,1.1.1 II і 1 Іо Б р а ц л а в с к о м у и о в Г. т у. Ниже показанные еврейскіе общества л. титулярп. совѣтнику Закржевскому присужден. Прав. Сен. вообще из всѣх евр. обществ Брацл. повѣту сумму за купленіе у Закрж. дом под помІ.щеніе Брацл. Город. Милиц., Градск. полиціи и квартирной коммиссіи; сумма сія общ. с процентами, которые присуждены в рѣшеніи по 7 со ста распредѣлены. Екзекуторіальным уряди, к платежу со ста общества в слѣдую щей количествѣ, а именно на Тульчинское еврейское общество по ложено 1()76 р. 7 зл. сер. и 19 р. 8 к. асс. на счет того ничего не уплачено; ни Немиров. 1032 р. в сентябрѣ того уплач. 570 р. оста ется на общество 402 р. сер. На Вороновец. 263 р. 20 к. „ Печерск. 204,59 „ ІІІпиков. 97,95 (ничего не взыскано) „ Турковское 39,8’2 „ Михайличевск. 47,92 Долговъ сих евр. общ., кои присуджені.! I Ір. Сен. не оспариваютъ. По Ямпольскому повѣту. Старомурафовское евр. общество позаимствовало 19 февраля 1829 г. у пом. Добки 330 р. сер. без проц.; в число сей сумы упла чено кагаломъ 576 р. и осталось еще па общество долга 254 сер.; долг сей не оспаривался. [1 17|. По Могилевскому повѣту. Па евр. общ. зашт. гор. Бара почитаетъ слѣд. долги: Барскому фрапц. монастырю по двумъ документахъ 4 декабря 1750 г. и 1784 г. в пятой день по праздникѣ св. Екатерины дапным долга 3000 зл. с 5 от ста проц. которые выплачены на сіе время. Барскій доминик. монастырь позаимств. обществу 23 марта 1755 г. 1000 зл. с процен том по пяти со ста, каковые проценты уплачиваются доселѣ. Барского Базил. мопаст. позаимств. 20 июня 1791 г. 2000 зл. с 7 от ста проц., который заплачені до сего времени. Барск. приход. костела позаимст. по докумеи. 1 генваря 1766 г. и 15 мая 1736 г. 5700 р. с начисленіем по 7 проц Но впослѣдствіи времени начал кагал уплачивать только пятый проц.; о сем заведено костелом дѣло и таковое состоит в I Іод. гласный судѣ, оплата не оспаривается. Барская успенская церковь по документу 1761 г. 1 января дан. должна 4000 зл. с процентов 7 со ста; по Случаю ж что общество пріостановило было платеж сего процента, заведено было дело, а по тому рѣшенію Прав, кагал обязан в уплатѣ таковых проц., что со стороны общества исполняется. ,Заборі онаністі, єврейських громад у першій половині XIX ст. 1.35 Держанскому прих. костелу по документу 3 іюня 1776 г. дол жно 3000 зл. с 7 проц. от ста; по случаю неакуратного платежа процептов начат был костелом процесе, из сего поводу кагал заклю чилъ с костел. 19 апрѣля 1824 г. условіе и обязался назначенный про цент уплачивать исправно, что исполняется по сіе время. Грудецкому Фраиц. манастырю долга 200 зл. обезпеченные на общество с 1708 г. с проц. по 7 со ста, сей (118] процент в 1774 г. в 1773 г. уменьшился до 3’/ 2 от ста; за силою состоявшагося тогда закопа, а с 1793 г. кагал прекратил платеж процента, и потому начат был монастырей иск, по коему послѣдовало в Могилев. повѣт. судѣ рѣшеніе 21 мая 1823 г. с присуждеиіем, дабы кагал уплатил монастырю капитал с процентами, почему стороны в том же 1823 г. 15 ноября заключили между собою мировую сдѣлку, по коей кагал обязап платить процент от означенной суммы по 6 от ста, что и исполняет доселѣ на счет всѣх сих осьми капиталов Бар. общество ничего не уплатило. У помѣщ. Сорнецкого 18 сентября 1824 г. позаимствованы были обществом 2300 р. сер. с 8 проц. в счет капитала; заплачено 1460 р. сер. на счет процент. 616 р. 92 к. и затѣи ост. па общество пастоя- іцего долга 850 р. сер. Всѣ показ, долги Бар. общество не оспаривает. [119]. Вѣдомость о долгахъ показапных на Евр. общ. самим дух. извлечен. из вѣдо мости, сообіц. епископомъ рим-кат. церкви. По Винницкому повѣту. Пиковскій евр. кагал позаимствовалъ 1 іюня 1775 г. у настоя теля Пиковск. приход. костела ксендза Барниловскаго 2000 зл. с проц. по 10 со ста; таковая сумма рѣшеніемъ Луцк. дух. Кон систоріи 27 октября 1791 г. признана для Пиковскаго костела, а в 1782 г. по бѣдности кагала проц. уменьшился, назначено 5 от ста, но с того же года Кост. никакой пользы въ сей суммы не имѣетъ, но о возвратѣ не заведено далѣе никакого иска. По О л ь г о п о л ь с к о м у повѣту. На евр. обществѣ м. Мясковки обезпеченіе 1797 г. 15 іюня принадлежащее Мястков. костелу 1200 зл. с тѣм, чтобы сумма сія для вѣрности находилась в непосредственной вѣденіи владѣльцев м. Мясткова Ярошинских, за процентъ получит ежегодно 6 камней нетопленного волового сала (120. ], таковая сумма состоитъ на дан номъ кагалѣ без всякого сомнѣнія. По У ш и ц к о м у Повѣту. К и т а й г о р о л а е в р. к а г а л ъ. Позаим. 1 марта 1771 г. записанныхъ Китгород. приход. костела 3000 зл. с 6 на сто проц. — о сей суммѣ и о уплачиваніи от оной ,13(, Ілля I ; i . i ; iiit процентов никакого спору не было, и сумма состоитъ до нынѣ без малѣйшего сомпения. м. С о л о б к о в е ц евр. кагал позаимств. 1761 у настоятеля Камянецкаго Доминик. монастыря Фортуната Лозинского 566 злотих ’20 тропі, с десятымъ от ста процентом, а 1771 года 8 сентября вто рично позаимствовалъ настоя геля того же монастыря Де Орвини 400 зл., всего нозаимствовал 066 злотих 20 гр.; процентові, от сей суммы уплачивалъ катал ь до 1802 года, а сего времени проценты не упла- чивает кагалі, и капитала не возвращаетъ, о сем не начато ника кого иска по причино затерянія между бумагами документов и пе ремѣны настоятелей монастыря. Теперь же документы уже отысканы. Долги по Кіев. Губ. мы знаєм точно из Общей вѣд. о треб. сборов составлен. в мартѣ 1835 г. 209. Златополь 7500 зл. Бѣлой Церкви 673 р. 50 к. 210. Радомисль — долги частный лицам до 3017 р. 47 коп. 211. Коростышев. Владѣльц. Корост. 2700 р. духов фунд. 300 р. 212. Богуслав — долгу 1124 р. Корсунь 100 р. 214. Тульчин, долгу 1676 р. 70 коп. сер. и 49 р. 8% коп. асс. Хмелыіик. Долгу з дух. фунд. 13300 зл. которые общ. обязалось заплатить на срокъ 15 апр. 1835 г. 215. Бар. евр. общ. духов, фундупі. долгой 21100зл. и частных 850 асс. Сатанов духов, фупдіп. долгой 11800 зл. Отаке було так зване еврейское багатство, що ним царський уряд пояснював тяжке життя російських робітників та селян. Таке було „еврейское засилье”, яким цей уряд мотивував і виправдовував надзвичайні своєю жорстокістю та безглуздям закови про євреїв. Проте разом з тим треба зазначити, що уряд навсправжки добре знав, як воно справді було. У свойому листуванні з приводу єврейських недоїмок представники влади правди про єврейську бід ність не таїли. Про це яскраво свідчить друкований далі документ з справи Київського Центр. Архіва „Дѣло по представленію Во лынскаго губернатора о первомъ посѣщеніи ввѣренной ему губер ніи і 1849 р., ІІол. ч., No 123). Як бачимо, у цьому документі Васіль- чіков, тодішній волинський губернатор дає жахливу картину жеб рацтва, що панувало поміж євреями. КЦ1А. Архів Геп.-Губ., ГІол. ч. 1849 р. 123. Дѣло по представ ленію В олы н. і у б. о первомъ посѣщеніи ввѣренной ему губ е р н і и. арк. 15. „О поломкахъ. Всѣхъ вообще недоимокъ считалось по Во лынской губ. по 1 янв. 1848 г. 4387214 р. 29 ’ /« коп, а по 1 янв. 1848 г. — 4090164 р. 75 ’ /< коп., въ томъ числѣ взыски- ,З.іборіонаністі, єврейських громад у ііеріпііі половині XIX ст. 137 ваемы.хь губернскимъ началі. стьомъ, какъ-то подушныхъ, рекрутскихъ, за порубку лѣсовъ, за гербовую бумагу и пр. 3196026 р. 93 п /і кои. Изъ числа помянутаго количества не доимокъ болѣе чѣмъ ’ /.і часть состоитъ на евреяхъ, тогда какъ они составляютъ едва восьмую часть всего народонаселенія губерніи. Сословіе это въ общемъ столь бѣдно, что многіе изъ нихъ имѣютъ едва лишь необходимую одежду. Бѣд ность ихъ происходить или болѣе отъ того, что занятія, которые требуютъ усиленныхъ физическихъ трудовъ, для для нихъ чужды, нѣкоторая только часть евреевъ упраж няется въ ремеслахъ, остальные почти всѣ занимаются тор говлей, которая въ большей части столь ничтожна, что и на званіе это для ней, можно сказать, не соотвѣтствуетъ. Сверхъ того разные несчастные случаи,постигшіе населен ные евреями моста, какъ-то — пожары, эпидемическія бо лѣзни и т. іі., наконецъ, безпорядки и злоупотребленія быв шіе при существованіи еврейскихъ кагалов, много способ ствовали къ обѣднѣнію евреевъ. Состояніе другихъ поддан ныхъ сословій хотя нѣсколько лучше, чѣмъ евреевъ, но хо рошимъ признано быть не можетъ”. ,ПРОФ. В. П. РИБИНСЬКИИ. Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні. I. Протиєврейський рух р. 1881 – г о в меж а х к. К и ї вс ь ко г о г е н е р а л – г у б е р н а т о р с т в а. Протиєврейський погромний рух р. 1881-го на Україні й, зокрема, в межах к. Київського генерал-губернаторства, до останнього часу був відомий тільки в загальних і не досить точних рисах. Належ ний до цього руху друкований матеріял довший час складавсь мало не виключно з кореспонденцій, написаних першими днями по подіях, та з газетних і журнальних статтів, складених під першими безпосеред німи вражіннями від погрому ‘)• Такий матеріял, природня річ, здебільшого суб ’ єктивний і не зовсім надійний, не давав змоги ні встановити точно фактичний бік руху, ні з ’ ясувати як слід його причини. Нові, певніші, матеріяли для історії руху 1881-го року з ’ явилися допіру по революції, коли стали приступними архіви к. Депар тамента Поліції, що в його віданні зосереджено всі справи про по громи. Ні матеріяли надрукував р. 1923-го Адмоні-Красний у П-му томі видання, що він був розпочав під назвою: „Материалы для истории анти-еврейских погромов в России “ (стор. XXXII-j-542). У цьому виданні автор подає листування, що його викликав погром, між місцевою владою й центром, статистичні дані про погром, а так само безліч записок з приводу погрому, що їх свого часу подано від єврейських товариств та окремих осіб. З цих „записок” особ ливу вагу мають записки гр. Кутайсова, що його в травні р. 1881-го відрядили до губерень, охоплених погромом, доручивши з ’ ясувати характер і причини погромів. Треба сказати, що видання Адмоні- ’ ) Покажчик цієї літератури що-до погрому 1881 р. дано в книжці: „Системати ческій указатель литературы о евреяхъ на русскомъ языкѣ со времени введенія граж данскаго шрифта (1708) по декабрь 1889 г.” СПб. 1893. Див. NoNo 356-599 та инш. З нової літератури відзначимо: Дубной, Евреи в 1 ’ оссиіі и Западной Европе в эпоху антисемитской реакции. Москва. 1923. Кантор. Александр 111 о еврейских погромах 1881 1882 г. (Еврейская Летонись, Сбор. 1), Адмони-Красн ы й, Литература под полья и погрома (Вести. Литературы 1920, No 2, З, 1) І алант, Житомирський погром 1905 р. (Україна. 1925, No 1). ,1 10 ІІроф. В. II. І ’ іібііиськіііі Красного, де міститься багато матеріялу що до погромного руху 18, 81-го року, все-таки не охоплює всього матеріялу. Воно не подає навіть усієї справи про погром, що є в архіві к. Департамента Поліції. Окрім того, сила-спленпа матеріалу про погром свого часу не доходило до Департаменту Поліції й тому ще й досі залишається в місцевих архівах. Зокрема, в Київському Центральному Архіві про погром 1881-го р. в межах к. І Іівдеппо-Західпього краю є 1) вели чезна справа па 5 частин із архіву Київського генерал-губернатора (No Il l), та 2) справа про той самий погром із архіву Київського жан- дарського управління (No ІЗ)- У цих справах, окрім рапортів до Депар таменту Поліції, що поввіходили до видання Красного-Адмоні, є ча стина різних відомостів, що далі Київа не пішли. Ці відомості мають не аби-яку цінність, бо подають низку подробиці,, що мають великий місцевий інтерес і дають змогу виразно уявити як хід подій 1881 р. в к. 1 Іівденно-Західньому краю, так і ту атмосферу, що в ній вони відбувалися. На підставі всіх цих матеріалів ми й маємо подати істо ричний нарис погромного руху 1881 р. в межах Київського генерал- губернаторства. Подія 1-го березня р. 1881-го схвилювала російське суспільство й викликала різноманітні чутки, надії й сподіванки. У Київі в звязку з цією подією побоювалися насамперед народніх заколотів. 18 бе резня тодішній київський губернатор М. 11. Гессе сповіщав Депар тамент Поліції, що „по секретнымъ свѣдѣніямъ Жандармскаго Управ ленія на 19 Марта ожидаются безпорядки въ Петербургѣ и Кіевѣ съ грабежомъ магазиновъ”. Ці заколоти, як писав Гессе, називалися в „преступной средѣ” невеличкою революцією, й мали бути проте стом проти присуду в справі 1 березня, що оголосити його мали були на 19-те ‘)• Але березень і початок квітня в Київі минули спо кійно, як і в цілому краю. Хвилювання зросло допіру після лиза- ветського погрому, що стався 15-го й 16-го квітня, й незабаром дійшли того ступеня, що можна було чекати заколотів. Негайно після лиза- ветського погрому Київський генерал-губернатор А. Р. Дрентельн дістав од мін. внутр. справ телеграму, в якій його було попереджено про можливість заколотів і запропоновано вжити відповідних захо дів. „На случай неимѣнія вами офиціальныхъ извѣстій”, писав міні стр, „и для предупрежденія подобныхъ [лизаветським] нежелатель ныхъ явленій въ мѣстностяхъ ввѣреннаго вамъ края, населенныхъ евреями, особенно послѣдніе праздничные дни, прошу В. В. распо рядиться принятіемъ тамъ самыхъ строгихъ мѣр ь наблюденія за хри стіанскимъ и еврейскимъ населеніемъ. Благоволите войти въ бли жайшія сношенія и соглашенія ст, г.-ад. кн. Дондуковымъ, которому ‘■ і Сир. Київ. жаид. j up. ,І Іротіїєвреіїсьюні pyx p. 1.881-го на Україні 1-11 о семь сообщено, и почаще извѣщать меня по телеграфу о положе ніи дѣлъ” ‘). З приводу телеграми мін. впутр. справ, Дрентельп запропону вав київському губернаторові, як тільки виникнуть заколоти, вжи вати як-найрішучіших заходів, щоб придушити їх у самому зародку й сповіщати його про найменші ознаки можливих сутичок. 19 квітня Гессе видав відповідного наказа київській поліції та справникам. Тоді-ж-таки Київ розбили на 5 районів і до ‘кожного району при- комапдирували військову частину 2 ). Тимчасом, до Київа почали надходити неспокійні чутки з південних частин губерні з Чигирин ського й Черкаського повітів. 20-го квітня власник м. Сміли Чер кас. пов. гр. Бобринський повідомив Дрентельна про те, що в міс течку можуть початися заколоти, і прохав надіслати військову ча стину. Таке саме повідомлення дістав Дрентельп од Корсунського власника кн. Лопухіиа. До Сміли й Корсуни негайно відряджено військові загони, й це, між иншим, дало привід газетам надруку вати телеграму про погром, що ніби-то стався в цих містечках 3 ). 24-го квітня київський жаидарський полковник Новицький уже спо віщав Департамент Поліції про неспокійні чутки з Чигиринського й Черкаського повітів, де селяни, як його повідомляли, обурені „противъ євреєві., поляковъ и пановъ-землевладѣльцевъ вообще, у которыхъ, по народной мсуівѣ, должна быть отобрана земля” ‘). Певпокій на півдні Київської губ., вилко, найбільше турбував ГІо- вицького. „Населеніе Чигир., Канев. и Черкас, уѣздовъ”, спові щав він ЗО квітня Департамент Поліції, — „буйнаго характера, пред ставляющее потомковъ вольницы, почему проявленіе въ этихъ уѣздахъ безпорядковъ можетъ имѣть до крайности острый ха рактеръ”. ‘) Матеріалы, Від. д, No 7. 2 ) А втім, цс було давнє розпорядження, що допіру тепер було поновлено. 3 ) Русскій Енреіі, 1881, No 17, стор. 650. Ѣ Матеріалы, Відд. 1, No 3.3.17 ■ ) Арх. Кіев. тепер.-губ. 1881, No 11 І, арк. 166 Резолюція Дрентельна на листі Подіоріїчані:^,,Слава Богу ” . Тривожливі чутки про наступні заколоти ходили не тільки в Київі, а’й у Житомирі та Кам ’ янці. 3 листа Волинського губерна тора Подгоричані видко, що відколи ставсь Лизаветський погром, житомирські євреї перебували „въ большомъ страхѣ”. Губернатор, що правда, як він сам казав, не поділяв цих страхів, і всі чутки по перевірці не справджувалися, але все-таки він почав уживати заходів як у місті так і губерні й увійшов у зносини з цього приводу з військовою владою 3 ). Тривога була й у Подільській губ. Підо впливом чуток, як повідомляв Дрентельна прокурор Одеської судо вої палати Арістов, „одна часть еврейскаго населенія старалась ,112 ІІро<|). В. II. Рибиііськнй уѣхать, другіе сдавали свое имущество на храненіе русскимъ, третьи запасались оружіемъ” ‘)• Перші заколоти на території Київського генерал-губернатор ства виникли 15 квітня в м. Потоках Канів, пов. Тут юрба селян під проводом місцевих крамарів Бало й Карпенка зруйнувала до щенту лазню єврея Янкеля Аронова з того приводу, що вона стоїть на церковній землі 2 ). 3 No 111, арк. 313. ’ ) Там-таки 1290. 3 ) 21 квітня Дрентельн телеграфував до Петербурга: .Вчера 23 вечеромъ ві. Кіевѣ на Подолі, замѣчены были ириінаки намѣренія со стороны народа напасть на евреевъ, которыми заселена часть города, называемая Плоскою: принятыми мѣрами спокойствіе обезпечено, и кь ночи все успокоилось”. Матеріалы, Від. I, No 39. З Див. Ру се кііі Еврей, 1881, No 18, стор. 687. У самому Київі, щї) незабаром ставсь за головний пункт погром ного руху, поки-що було спокійно; по вулицях уже ходили патрулі. 23-го квітня в Київі вперше порушено лад, і зчинилася бійка поміж євреями й христіанами. Офіційні документи цієї події сливе не від значили 3 ). Але в кореспонденції газети „Голосі.” її змальовано, як невеличкий погром. Це сталося так. На площі біля Михайлівського манастиря зібрався народ на акробатичну виставу десятирічної дів чинки, що ходила по -кодолѣ Якийсь хлопчик ударив єврейського хлопчика, що стояв біля нього; цей зарепетував. Городовик хтін був заарештувати обох. Та несподівано юрба кинулася на городо вика, відбила єврейського хлопця й почала його бити. Зчинилася бійка. Вигукуючи „ура”, юрба напала на євреїв, а вони кинулися тікати по Володимирові горі па Олександрійську вулицю. Погром ники гнали їх і били киями та камінням. Утікаючи від дикої роз прави, деякі євреї, як каже кореспондент, кидалися в Дніпро (?), ховалися в баржах, що стояли біля берега, та в дров ’ яних складах, розташованих на березі. Непевних людей примушували хреститися, щоб пересвідчитися, що вони не євреї. Коли юрба побачила єврея ,/1., що їхав улицею в кареті, -то кинулася його бити, але його вратував пристав Старокиївської частини з патрулем, що як-раз на годивсь на місці події. Чутка, що „бьютъ жидовъ” перекинулася на Житній базар і там юрба почала обступати єврейські шинки й ви магала видати їм даремно горілки, а коли їм одмовляли, ламала двері й била вікна ‘)• Але заколот 23 квітня не набув великих розмірів, бо військові патрулі припинили його в самому початку. А втім, він виразно по казав, яка напружена атмосфера панує в місті. 26-го квітня в Київі вибухнув уже справжній протиєврейський погром. Погром розпочався близько 12 годин дня на Подолі. Насампе ред юрба зібралася на Житньому базарі й па точку біля криниці Самсона і звідси вже потім розійшлася по всіх міських частинах. Юрба громил складалася з так зв. „босой команды” та різних ро- ,І ІротиєвреіісьКіпї рух р. 1×81-го на Україні І ІЗ бітників і ремісників, що перебували в великій кількості в Київі в звязку з початком весняних робіт. З Житнього базару юрба ру шила уздовж канави (Верхній і Нижній вал), руйнуючи єврейські крамниці й будинки. Негайно викликано військо, на місце погрому прибув Дрентельн, у колясі. в супроводі півсотні 131 Тираспіль- ського полку. Замість ужити відразу енергійних заходів, чини по ліції, командири військових частин і сам Дрентельн почали вмовляти юрбу розійтися й не робити заколоту. Звичайно, вмовляння не мали успіху: юрба відповідала криками „ура” іі робила своє діло. Вони так спокійно себе почували, що якийсь селянин Степан Горбачів, п ’ яний, тут-же на місці погрому вдався до самого Дрентельна: „дай намъ жида, мы его бить будемъ” ‘). Один із учасників погрому, що згодом фігурував на суді, ки нув каменем у вікно єврейської крамниці через колясу самого Дрен тельна. Начальники військових частин замість робити що, заходжу валися розмовляти з юрбою й питали: „чего вы хотите? зачѣмъ вы производите безпорядокъ? 1 ‘ З натовпу, як згодом свідчив на суді поручник Мельиіков, що був біля командира над військом, чути було відповідь: „евреи захватили въ свои руки торговлю, скупили весь хлѣбъ па корню и продають его по какой угодно цѣнѣ; русскому пѣть жизни”. Инші вигукували; „евреи подкупили убійцу государя”. Один п ’ яний підбадьорював громилів: „ребята, не смотри, не смотри, что войска стоять намъ Александръ Александровичъ даетъ новыя ружья, мы съ ними справимся”. Деякі казали, що є наказ бити єв реїв 2 ). Юрбу підохочувало пасивне ставлення війська й вона де-далі більше розпалювалася. Коли поліція спитувалася затримувати осіб, що були за керівників, то юрба негайно відбивала їх силоміць і завдавала побоїв чинам поліції. „Я быль”, повідомляє самовидець погрому, „свидѣтелемъ такой сцены: человѣкъ ‘ 20- З’і казаковъ арестовали одного коновода. Тогда со всѣхъ стороні, послышались свистки и крики: „не давать”. Тысячная толпа окружила казаковъ со всѣхъ сторонъ, сдѣлала дружный натискъ и освободила арестованнаго. Такі, повторялось!)!,сколько разъ” ■ ‘). Сам начальник поліції, тодішній поліцмайстер Гюббенет дістав такого дужою удара в ногу, що му сів покинути місце погрому. Незабаром юрба громилів розбилася на партії й вони сунули вулицями Подільського й Лаоського участків, грабуючи й руйнуючи єврейське майно. Військо й далі залишилося спокійними глядачами погрому, і заколот па Подолі без перешкод тривав до 3 годин ночи. Припинився він тільки тому, що, як повідомляв поліцмайстер, „уста лыя толпы, будучи обезсилены, разошлись по домамъ” * ). ‘) Сир. No 111, арк. 376. Ѣ Pye. Еврей, No 22, стор. 876. 3 ) 3 приватного листа акад. М. I. Петрова, що є в відділі рукой. ВВУ (попід. В. X. Івашщькогоі. ‘ ) Сир. No И І. арк. 81. ,11 1 Проф В. II, І ’ ибіїїкькіїїі Надвечір 26 квітня погром перекину вся на Старе місто. Зви чайну путь па Старе місто через Олександрійський та Андріївський узвози перепинили лави салдатів, розташувавшись на горі взвозів. Але з 5 годин вечора окремі партії юрби, що бешкетувала на По долі, по горах біля Андріївської церкви та по Володимировій горі почали проходити на Crape місто. Частина громилів Во- лодимирською та В.-Житомирською вулицями пройшла на Сінну площу й там почала розбивати єврейські крамниці й будинок Гре беня на розі Підвальної вул., але її стримала поліція. Друга юрба чоловіка ‘100 розгромила й розграбувала будинок купця Зельмана Вродського на розі В.-Житомирської й В.-Володимирської вулиць, а потім дійшла до міського театру й повибивала вікна в будинкові купця Ісаака Вродського; після цього заколот у цьому місці припи нено. Нова юрба, близько 5 годин вечора, пройшла Бульварно-Ку- дрявською вулицею на Єврейський базар, розбила тут крамницю єврейки Глозмап, а потім, коли її відтиснула військова частина, ру шила на Солом ’ янку й там бешкетувала й грабувала єврейські будинки й крамниці аж до 6 годин ранку. Нарешті, юрба, що надійшла з По долу близько 8 годин вечора, зчинила погром у Либедському уча стку, розбивши єврейські шинки й крамниці на Набережній і Ям ській вул., а так само магазин годинників Свердлова на Васильків ській вул. та синагогу. З ранку 27 квітня па київських вулицях розліплено генерал-гу- бернаторову відозву до киян. Удаючись „ко всѣмъ благомыслящимъ гражданамъ”, Дрентельн прохав їх узяти „энергическое участіе къ вразумленію путемъ совѣта и убѣжденія тѣхъ лицъ изъ простого народа, съ которыми по роду своихъ занятій они находятся въ ка кихъ-либо сношеніяхъ”. Разом з тим Дрентельн намовляв киян не збиратися в юрби за-ради порожньої цікавости й забороняв будь- яке стовпище люду на площах і вулицях. Учасникам заколоту, схопленим на місці злочину, генерал-і убернатор загрожував, що від дасть їх до військового суду,, съ примѣненіемъ наказаній по закопамъ военнаго времени” ‘)• Та ці відозви не припинили погрому, і 27 квітня він розпочався знов, дарма що вже й з меншою силою. В Плоському участку, напр., погром повторився, а в Подільському його припи нено до 2 годин по півдні; близько 11 годин ранку юрба чоловіка в 300 з Подолу рушила Хрещатиком й дійшла до Михайлівської вул., де розгромила будинок єврея Фіхтснгольця й майно присяжного повіреного Леве, що тут проживав. Більші заколоти сталися на Со- лом ’ янці. Тут 27 квітня погром розпочався з 9 годин ранку. Розбито й розграблено ті єврейські будинки, що збереглися напередодні. Потім з Солом ’ янки юрба громилів просто полем рушила на завод Йосипа Вродського на Жилянській вул., але тут її розігнало військо, ‘ ) Р у с с к і іі 6 її р е іі, No 18, стор. 686. ,Протіїєвреііськиіі рух р. 1881-го на Україні 1-15 що вперше вжило зброї. Біля заводу Бродського салдати забили одну жінку й поранили гімназиста. З инших частин Київа погром захопив Печерське, де 26 квітня скількись робітників розбили єврейський шинок і 27-го на Звіринці розгромили чотири єврейських будинки. Дворцової частини, а так само району від Вознесенського взвозу до Лук ’ янівки, погром не торкнувся. Що-до київських передмістін, то з них найбільше зазнала від погрому Деміївка. ІЦоб охоронити лад на Деміївці, ще 25 квітня туди відряджено невелику військову частину, козаків з 20. Коли ввечері 26 квітня почала наближатися до Деміївки з міста велика буйлива юрба, не величкий загін нічого не міг зробити. Козацький старшина силу вавсь спинити юрбу й послав їй назустріч кількох козаків, які мали що-сили летіти на юрбу й потім перед нею відразу зупинитися. Цей примітивний спосіб мав налякати юрбу, але він не тільки не зупинив її, а, навпаки, показав, що для війська не сила дати опір погромові. Юрба заходилася руйнувати єврейські будинки й крам ниці та грабувати. Погром відразу остільки поширився, що й рота 129 Бендерського полку, що незабаром наспіла, вже нічого не могла зробити. Юрба почала кидати камінням на салдатів і грабувала далі на очах у них. Загальна колотнеча ще збільшилася, коли виникла пожежа й захопила чотири будинки. Вранці 27 квітня військову ча стину, як непотрібну, вивели з Деміївки, й погром розпочався з но вою силою. Юрба без перешкод громила хати й крамниці. Великий військовий загін надійшов допіру надвечір. Але заколот доти вже вщух. Головні верховоди погрому так поперепивалися, що багато з них, як кажуть самовидці, „могли уже только ползать по улицѣ”. Того самого дня 27 квітня розгромлено єврейські хати й крам ниці в околицях Київа — в Мишелівці, Рубежівці та в Нікольських Слобідках. За пізнішими підрахунками всього за два дні потерпіло в Київ! 546 родин, а збитків од погрому, за обрахуванням потерпілих, визна чили на суму 1.300 тис. При цьому треба відзначити, що хоч на христіян юрба не нападала, але в багатьох христіянських помешкан нях, де проживали євреї, все-таки повибивано шибки, виламано двері й вікна. Вбито, коли придушувано колотнечу, одну жінку й поранено троє чоловіків. Починаючи з 28 квітня в самому Київі настав відносний спокій. Але військо ще декілька днів залишалося на площах, а кінні роз ’ їзди роз ’ їжджали вулицями цілий місяць. Перших днів на площах збира лися натовпи цікавих, і саме в місцях, де розташовано військо. Це справляло вражіння, що погром може вибухнути – знов. Тому 1 травня розліплено об ’ яву від начальника київської залоги гене рала Чемерзіна з забороною збиратися на вулицях, а коли виникнуть заколоти, навіть виходити на ганки, за брами, на балкони. Чемерзін Євр. 36., 11. 10 ,146 Проф. 15. II. Рпбинський уважав за потрібне в об’яві детально ще й викласти свій план бо ротьби з заколотами ’ ). Та плана цього здійснювати не довелося, бо заколоти не повторювалися, й Київ потроху заспокоювався. Дрен- тельн часто об ’ їздив місто і доносив про свої вражіння Ігнатьєву 2 ). Негайно по погромі вжито заходів щоб забезпечити потерпілих. Зараз-таки по погромі організовано Комітет допомоги погромленим, і на чолі його стала Дрентельнова дружина. Єврейську бідноту, що через погром втратила приміщення й майно, спочатку зібрали на Печорському поблизу Лаври. Тут, за ініціативою генерала Колупа- нова й полковника Бельцова, для погромлених одведено величезну кам ’ яну будівлю, що була призначена для набоїв. Там першими днями зібралося близько 1800 чоловіка, й між ними багато жінок з немовлятами. Редактор тодішньої київської газети „Заря” П. Ан- дрієвський одвідав ‘ 29 квітня пристановище погромлених і так опи сував потім свої вражіння: „то, что я видѣлъ и слышалъ сегодня, не поддается описанію. Я не въ силахъ выразить на письмѣ то тя желое гнетущее впечатлѣніе, которое произвело на меня созерцаніе тысячей народа, лишеннаго пищи и крова, униженнаго, оскорблен наго, поруганнаго, забитаго… Народ і, весь въ лохмотьяхъ, большин ство босые, многіе со слѣдами увѣчій на лицахъ, съ обвязанными го ловами, блѣдные, испуганные. Я вошелъ въ сарай: это что-то нево образимое, — это своего рода адъ, наполненный мучающимися грѣш никами” 3 ). Квітня 29-го Комітет узявся будувати намети й бараки на Пе чорському майдані, і незабаром погромлених переведено до цих на метів; до того первісна кількість потерпілих подвоїлася, бо до Київа прибуло багато євреїв із повіту. Табір погромлених простояв на плацу 13 днів. Комітет, зараз-таки як його засновано, узявсь збирати пожер тви. Між иншим, у засіданні Київської міської думи, що відбу лося зараз-таки по заколоті, внесено пропозицію асигнувати на ко ристь потерпілим 15 т. крб. і виплатити цю суму потім із решток коробочного збору. Пропозиція ця викликала заперечення з боку чотирьох членів Думи, і більшістю голосів Дума вирішила асигну вати тільки 3 тисячі ‘). .Урядових асигнувань на допомогу погромле ним ніяких не було, кошти Комітету складалися виключно з пожертв приватних осіб. Як видно з звідомлення Комітету, усіх пожертв до нього до 1 жовтня надійшло 218482 крб. 55 коп., з них 72965 крб. 46 коп. надійшло з закордону й 82500 крб. од барона Гінзбурга ‘) Русскій Еврей, 1881, No 19, стор. 730. Ѣ 1 травня, напр., Дрентельп телеграфував: „Ночь прошла спокойно. Утромъ на Подолѣ быль небольшой пожаръ совершенно случайный. Только что объѣхалъ городъ, вынесъ впечатлѣніе довольно успокоительное”. С п р. No 114, арк. 350. 3 ) Русскій Еврей, 1881, No 19, crop. 73’2. Ѣ Русскій Еврей, 1881. No 19, стор. 742. ,Гіротиєвреііськиії рух р. 1881-го на Україні 117 з Петербургу. Комітет спочатку годував погромлених, а потім ви давав безповоротні запомоги й невеликі позики крамарям, щоб від новити справу ‘)• Київський погром, що вибухнув у великому культурному місті, де зібрано велику кількість війська й зосереджено всеньке управ ління краю, справив скрізь величезне вражіння. Центральна влада дуже київськими подіями занепокоїлася. 28 квітня Дрентельн дістав таку телеграму від графа Лорис-Мелікова, що фактично був тоді за голову уряду: „Прошу возможно чаще сообщать телеграммами о по ложеніи дѣлъ, такъ какъ желалъ бы докладывать государю импера тору свѣдѣнія, получаемыя непосредственно отъ в. в-ства “ 2 ). На ки ївський погром звернули увагу й закордоном. Квітня 29 російський посол у Відні Гірс повідомив міністра, що австро-угорський міністр закордонних справ барон Гаймерле, зважаючи на заколот, що від бувся в Київі, прохав його, щоб влада взяла під свій захист ав стрійських підданих, особливо євреїв, що проживають тут 3 ). Ігнатьєв, коли йому передано Гірсову телеграму, 2 травня повідомив про це Дрентельна для відповідного розпорядження. Звістка про київський погром па диво швидко розійшлася по всій губерні й спричинилася до розвитку протиєврейського руху по селах і містечках. Відомості про погром рознесли ті селяни, що були в місті підчас погрому, та ті сезонні робітники, що переходили через Київ у різні пункти. Не рідко ці свідки й учасники київського по грому ставали потім ініціаторами погромного руху в повітових міс тах і містечках. Треба при цьому відзначити, що відсутність енер гійних заходів з боку війська й адміністрації до того, щоб приду шити заколот, тлумачили по селах і містечках, як доказ співчуття протиєврейському рухові та просто його дозволу. Дрентельнові до велося потім вживати заходів до того, щоб розвіяти це вражіння. Навіть почали поширювати чутки, що є такий царський наказ, який дозволяє грабувати євреїв, а в деяких місцях селяни просто вима гали від місцевої влади показати цього наказа. Уже 27-го квітня, с.-то на другий день після київського погрому, стався погром у Фастові, при чім У погромі взяли участь чоловіка з 15 робітників, що приїхали з Київа. Надвечір 28 квітня почався погром у Василькові, а 29 — ЗО в селах Васильківського повіту — Василеві, Пе- регонівці, Ольшанці, Дюдвинівці. Групи селян переходили тут із села в село, раз-у-раз зростаючи в кількості, і били євреїв. Потім погром ний рух пішов далі. Єврейське суспільство дуже схвилювалося. Дрентельна засипали телеграмами, повідомляючи, що сподіваються погрому, й прохаючи надіслати військо. Становище вскладнялося тим, що з ’ явилися ознаки, що протиєврейський рух може перейти ‘) Разсвѣтъ, 188’2, No 11, стор. 11.5. ’ ) С п р. No НІ. арк. 45. ’ ) Матеріал ы, Бід. 1, No 91 -9’2. ,I 18 Проф. В. II. Ріібипсі.кііи в аграрний, і Дрентельп одібрав ряд телеграм од великих земле власників Київської губерні, як от Абаза, тодішній міністр фінансів, Трепов, кн. Лопухів, про прислання війська ‘). Але в межах Київ щини протиєврейський рух ніде великого розміру не набув за ви- йнятком м. Смілої, де Зй 4-го травня стався жорстокий погром уже з великою кількістю людських жертв. Сміла того часу являла собою велике містечко з людністю у 15 т., наполовину з євреїв. Деякий неспокій тут почався скоро по Лизаветському погромі, і ще 19 квітня, згідно з проханням влас ника Смілої гр. Бобринського, Дрентельп вирядив до містечка З роти Бендерського полку на чолі з полковником Голубєвим. При бувши до містечка, Голубєв виніс таке вражіння, що в Смілій усе спокійно, й 24 квітня доповідав: „страхъ евреевъ не имѣетъ основа нія и есть слѣдствіе ихъ характера”. Голубеву навіть здавалося, що власне „крестьяне находятся въ страхѣ, боясь постановки къ нимъ войска экзекуціоннымъ порядком!., и доискиваются причины жалобы на нихъ евреевъ” 2 ). Але вражіння Голубева були помилковими, і 3 травня в містечку вибухнув погром. Виник він безпосередньо підо впливом звісток, що дійшли до Смілої, про погром у Київі. Для погрому сприятливим було те, що як-раз на травень у Смілій зійшлося багато сезонових робітників, що їхали через Київ і були не тільки свідками київських подій, а й їх учасниками. Мало значіння ще й те, що поліційної влади в містечку фактично не було, бо справник і помічник його були хорими й служби своєї не виконували. Приводом до заколоту в Смілій була сварка між селянином і євреєм Вербицьким, торговцем м’яса, коли той купував у нього вола. Сварка скоро перейшла в бійку, до якої встряла юрба євреїв і селян, і потім обернулася на погром. Па крики „наших б ’ ють” по чали прибувати з одного боку юрба робітників із заводів, а з другого юрба євреїв. Через те, що кількісна перевага була на стороні ро бітників, то вони стали громити єврейські хати й крамниці й бити євреїв. Військова частина в 120 чоловіка своєю малою силою нічого не спромоглася зробити, щоб припинити заколот. Роздратована юрба глузувала з салдатів, кидала на них камінням і ламаками, при чому сильний удар у плече дістав командир військового загону полковник Голубєв. Годі він вирішив ужити рішучіших заходів і об ’ явив, що коли натовп не розійдеться, то він муситиме стріляти. Але юрба не звернула уваги не тільки на ці погрози, а й на два випали сліпими набоями після цього. Годі наказано заправити чо тири рушниці бойовими патронами й на юрбу дано постріл, яким двох убито й одну жінку поранено в ногу. Але й цей постріл не тільки не спинив юрбу, а ще більше роздратував її. Погром поши рився по всіх вулицях Смілої й набрав такого характеру, що полковник ‘1 Справа No 114, арк. 333. і Там-гаки, арк. 195. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 119 І Голубєв мусів телеграфом витребувати з Київа підсилення, а поки-що відвів військо в казарми, давши юрбі на волю робити, що хоче. Другого дня (4 травня) погром тривав з тією-ж силою. До Смі лої прибуло багато робітників із сусідніх заводів і з майстерень Фастівської залізниці, а також з ’ їхалися на підводах селяни око личних сіл. Юрба громилів досягла 6 — 7 тисяч. Єврейське майно грабували, навантажували на підводи й вивозили в сусідні села. Військо оберегало вулиці, які вели до кварталів, що їх ще не заче пив погром, але малою силою своєю неспроможне було перешко джати погромові. Становище змінилося тільки на 5 годину вечора, коли до Смілої прибуло ще п’ять рот. Тепер військо почало розго нити та арештовувати погромників. Становище Голубева остільки зміцніло, іцо він заходивсь просто на площі чинити екзекуцію. При везли чотири вози різок і заарештованих карали на тілі. Коли різок забракло, затриманих сікли нагаями. Покарали чоловіка з 300, між ними 4 чи 5 жінок, при чім завдавали їм од 20 до 200 ударів, а як свідчили деякі, то навіть од 50 до 500 ’ ). Під кінець дня заколот у Смілій припинився. За те погром пе рекинувся на сусідні села — Костянтинівну, Будки, Балаклію, Мале Старосілля, Гречківку, Яблонівку, Березняки, Залівку, Плескалівку, Степанівну та Дубівку. Особливу жорстокість погромники виявили в Березняках, де один вислужений салдат кинув у річку єврей ського хлопчика, а коли громили будинок орендаря, то вбили його батька, 80-річного діда. В оцих селах заводив лад майор Бендер- ського полку Слива, що висік чоловіка зо 100 селян, вліпивши їм од 50 до 200 вдарів кожному; „замѣчательно то “ , — констатує офіційний документ, — „что крестьяне на такую расправу не жалу ются, но евреи, напротивъ ею недовольны, такъ какъ у нихъ уни чтожено все имущество, а этотъ способі) взысканія не даетъ имъ возможности пополнить свои потери” 2 ). Коли закінчилися заколоти в Смілянському районі, то щоб запо бігти їм на майбутнє, Дрентельн передав головне керівництво охо роною району начальникові загону генералові 1 Іевадовському, під давши йому місцеву владу. Погрому більше не було. Але й у Смі лій і в сусідніх до неї селах повне заспокоєння довго не наставало, і ще в грудні 1881 р. ходили поголоски про те, що підчас Різдва знов почнуться заколоти. Відзначімо, що Смілянський погром забрав багато людських жертв, а саме, — військо вбило двох і поранило 35 чоловіка; 4-х чоловіка вбила юрба. З инших районів Київського генерал-губернаторства погром за хопив м. Обухів, м. Жмеринку (на Поділлі), де 27 та 28 квітня роз громлено єврейські хати й крамниці, та м. Волочиське (на Волині) й суміжні з ним п ’ ять сіл. *) Порів. Матеріалы, NoNo 164 — 168. ’ ) Там-же No 98. ,1,50 Проф. В. II. Рибііііськиіі Загалом беручи, погромний рух 1881 р. найбільше поширення мав у Київській губерні, де розгромлено близько 50 пунктів і за подіяно найбільше збитків. Статистичні дані з документів Департаменту Поліції, що їх при кладено до видання Адмоні-Краспоїо, свідчать, що загальна кількість потерпілих у Київі була 896 чоловіка, з них 769 євреїв і 127 хри- стіян, 254 власників будинків і 612 пожильців. Соціяльний стан євреїв, що потерпіли від погрому, був такий: міщан 513, купців 133, вислужених салдатів 80. Загальна сума збитків од погрому в Київі визначалася сумою 1.474.168 крб. Оскільки точна є ця сума, зви чайно, сказати важко. Київська міська дума, що обмірковувала за пропозицією Дрентельна справу про збитки від погрому, визнала цю суму за збільшену й зазначала, що збитки від погрому другого дня не мали бути великими, бо євреї нібито мали можливість зав часу попереносити речі з магазинів у инші місця й тим урятувати їх од розгрому. Треба при цьому підкреслити, що найбільша ча стина наведеної суми склалася з дрібних збитків, що їх зазнала біднота; а саме, збитків не більш, як на 100 крб. зазнало 279 чоло віка, не більш, як 500 крб. — 282, 1000 крб,- 109 чоловіка й 3000 — 115. Отже, у Київі потерпіла від погрому 1881 р. сливе тільки єврейська біднота, що тулилася переважно на території тодішнього гетто, с.-то в Лаоському й Подільському участках. У Київському повіті потерпіло 865 чоловіка євреїв, з них 387 власників будинків і 118 кватирантів. За соціальним станом, що його вияснено тільки для 516 чоловіка, погромлені в повіті розпо ділялися так: міщан 487, купців 15, вислужених салдатів 8. Загальна сума збитків у повіті, що їх заявило 785 осіб, дала 809.155 крб., сума ця склалася, головне, з дрібних сум збитків, а саме: на 100 крб. зазнало збитків 139 чоловіка, па 500 крб. 349, на 1000 крб. — 140, на 3000 крб. — 115 чоловіка, на 30 т. крб. — 2, на 50 т. крб. — 1. У Василькові й околичних селах постраждало ЗО чоловіка, що за явило збитків на 13.012 крб. У Смілій і ближчих селах потерпіло за приблизним підрахунком чоловіка 800, а загальна сума збитків, що вони зазначили, визначилася сумою від 150 до 200 тис. крб. У Жме ринці потерпіло від погрому 178 чоловіка, з них 112 було міщан, 9 купців і 5 вислужених салдатів. Загальна сума збитків у Жме ринці визначилася сумою 95 тис. крб. 11а 100 крб. зазначили збит ків 81, на 500 — 54, на 1600 крб. — 19, на 5000 крб. 23 чоловіка й на 10.000 — 1. Нарешті, в Волочиському потерпілих 37 чоловіка, а загальна сума збитків од погрому виносила 200 т. крб. З наведених даних видко, що не тільки в Київі, а й у всіх инших місцях жертвами погрому були, головне, єврейські бідаки, і цінність їх майна визначалася малою сумою. Хоча київська влада, як і влада инших губерень, припускала можливість яких-небудь заколотів у звязку з подією 1-го березня, ,Протиєврейський рух р. 1881-10 на Україні 151 але, оскільки можна гадати на підставі офіційних документів, вона не готувалася до боротьби з ними серйозно й не сподівалася, що заколоти наберуть, як-раз, протиєврейського характеру. Можна ска зати на підставі документів, що київську владу взагалі заколоти захопили зненацька, і їй довелося виробляти план боротьби з за колотами тоді, як заколоти вже почалися. Становище з самого по чатку вскладнялося тим, що те військо, яке було в Київі, вважали за недостатнє, і доводилося, напр., кінні команди втворювати з ар тилеристів. Далі, коли заколоти поширилися й із багатьох місць почали вимагати, щоб євреїв захистили від сподіваного погрому, то довелося пересувати військо на Київщину з Волини та Поділля, де порівнюючи було спокійно. Та на ці пересування Дрентельн по годжувався неохоче й то не тільки тому, що не був певний, що в цих губернях триватиме лад, а тому, що він узагалі вважав за неможливе відтягати військо з австрійського кордону ’ ). Яками-ж засобами боролася київська влада з протиєврейським рухом? На чолі справи боротьби з заколотами стояв київський гене рал-губернатор Дрентельн. Офіційні документи досить яскраво ха рактеризують, як він ставивсь до того руху, що розпочався. Зви чайно, він формально виконував те, чого від нього вимагало його становище як представника державної влади в краю — складав ві дозви, давав накази, розсилав військові частини й відповідав на численні телеграми, що ними його засипали. Проте, з тих багатьох резолюцій, що Дрентельн полюбляв власноручно надписувати на всіх паперах, які до нього надходили, виразнісінько знати, що він неприхильно ставився супроти євреїв, і тому особливого патосу, особливої енергії в боротьбі з заколотами він не виявив. Обвину вачення в бездіяльності влади, що його згодом пред ’ явили були Дрентельнові представники єврейського громадянства, не можна не визнати значною мірою за справедливе. Зважаючи на багато фак тів, коли рішучі дії окремих військових начальників одразу спиняли натовп, треба визнати, що коли-б Дрентельнові розпорядження були енергійніші, то київський погром не набрав-би таких великих розмірів. Видно, Дрентельн, як і гр. Кутайсов, що ревізував його вчинки, трималися Того погляду, що коли військо діятиме зброєю, це може „возбудить народі> противъ правительства за пролитую имъ христіан скую кровь для защиты евреевъ и не только уронить правительство въ глазахъ народа, но и легко вызвать открытое противъ него со противленіе и обратить дѣло въ настоящее возстаніе” 2 ). Та, очеви дячки, таке міркування визначало, що Дрентельн і Кутайсов ладні були офірувати євреїв в інтересах уряду. Матеріалы, ВІдд. 11, No 21. “ ) З звідомлення Кутайсова про київський погром. Матеріалы, стор. 417. ,152 Проф. В. И. Рибинський Відколи почалися були заколоти, Дрентельп, усупереч иншим представникам влади й самому міністрові внутрішніх справ Ігнатьєву, тримавсь тієї думки, що київські заколоти мають виключно проти- еврейський характер, що їх породив визиск української людности від євреїв, і тому євреї їх деякою мірою заробили. Тим-то Дрентельн надзвичайно байдуже ставивсь до хвилювань єврейських громад і здебільшого обмежувався сухими відповідями на їх тривожливі телеграми. Звичайна відповідь його була така: „Объявить евреямъ, что бояться нечего, а войска взять неоткуда”. „Если посылать вой ска во всѣ мѣста, которые ихъ просятъ, не достанетъ русской арміи” Часом відповідь мала таку форму: „скажите евреямъ, чтобы сидѣли смирно и не телеграфировали мнѣ вздору” а ). Теле грами єврейських громад, як видко, попросту дратували Дрентельна, і своє роздратування він висловлював у таких, напр., резолюціях: „Сидите смирно и не трогайте другихъ. Войска явятся, когда бу детъ нужно”. „Объ этихъ ослахъ думаютъ больше, чѣмъ о другихъ, а имъ все мало” 😐 ). Так само гнівавсь Дрентельн і на тих підпоряд кованих йому урядовців, що клопоталися про захист євреїв. Напр., на клопотанні справника надіслати військо до Липовця, Дрентельн написав: „Липовецкій исправникъ рекомендуетъ себя весьма дурно, заявивъ такія непомѣрныя требованія”. А на рапортах із Бердичева й Канева, що там готуються погроми, Дрентельн одзначив: „всѣ они ослы, а бердичевскій полицмейстеръ архіоселъ”. Протиєврейський настрій Дрентельна й поблажливий погляд його на погроми яскраво виявився ще у тій позиції, що її посів був київський генерал-губернатор, згодом — у справі про суд над уча сниками погрому та в поданнях до міністерства, що їх він надси лав туди в єврейській справі. Другий представник тодішньої влади в Київ!, київський гу бернатор Гессе, надавав протиєврейському рухові дуже серйозного значіння й бачив у ньому початок великих селянських розрухів проти дідичів. Тому Гессе, що виїхав з Київа до північних повітів, де побоювалися особливо великих розрухів, спочував енергійним заходам боротьби з заколотами і часто вимагав од Дрентельна на діслати військо. Як захід щоб запобігти розвиткові аграрного руху, *) Справа No 111, арк. 155. Деякі Дрентельнові резолюції надрукував 1. В. Та лант (Еврейский Вести ик. 1928). ’ ) Там-же, арк. 297 (відповідь Брацлавському справникові). Справедливість вима гає зазначити, що в тому самому тоні Дрентельн відповідав І міністерству. Коли, напр., тов. міністра внутр, справ Черевін запропонував йому надіслати військову частину до м. Тального, де за відомостями міністерства, сподівалися були єврейського погрому, Дрентельн телеграфував йому: .До сихъ поръ евреевъ нигдѣ не избивали. Если посы т лать войска во всѣ мѣста, которые ихъ просятъ, не достанетъ русской арміи. Тальное вдали отъ желѣзной дороги, послать войско туда трудно”. Лрк. 183. ’ ) Лрк. 361, 296. Цю резолюцію покладено на доповіді губернатора надіслати вій сько до Шполи. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 153 Гессе пропонував збільшити кількість війська в губерні й розташу вати його на кватирі в центральних місцях. Разом з тим Гессе об стоював, щоб збільшити репресивні заходи супроти селян і підкре слював, що недоцільно віддавати винних волосному судові „по не значительности налагаемаго волостными судами наказанія и вообще привычки крестьянъ смотрѣть на приговоръ волостныхъ судовъ, какъ на наказаніе, возлагаемое за маловажные проступки”. Гессе спів чував тим розправам з селянами, що їх чинили начальники загонів, і тому пропонував запровадити, як загальну норму, щоб начальники військових частин карали винних на місці. Як на приклад, коли та кий захід був доцільний, він указував на начальника летючого за гону полковника генерального штабу Чічагова, що „благоразум ными распоряженіями, наказывая вездѣ виноватыхъ, обезпечилъ спо койствіе въ тѣхъ мѣстахъ, гдѣ проходилъ”. Окрім того, як запобіж ний захід, Гессе пропонував змінити сільське управління. Він про ектував замість виборних соцьких призначити „по избранію мѣстной полиціи изъ благомыслящихъ отставныхъ или временно отпускныхъ военныхъ или изъ другихъ лицъ, на коихъ вполнѣ можно поло- житьїя, съ производствомъ имъ достаточнаго содержанія на сред ства, собранные съ крестьянъ, помѣщиковъ и евреевъ” ‘)• Безпе речно, Дрентельна дратували й погляд київського губернатора й те, що він часто вимагав війська. Це роздратування виявилося в кількох різких Дрентельнових резолюціях на адресу Гессе. Напр., на одній телеграмі Гессе про заколоти в Смілій Дрентельн з до садою пише: „Просидѣлъ въ Корсуни до окончанія безпорядковъ въ Смѣлѣ. Возвратите эту телеграмму” 2 ). А велика доповідь Гессе про погром у Смілій з його думкою про аграрний характер зако лотів, викликає в Дрентельна таку перейняту іронією резолюцію: „Просить губернатора указать мнѣ на лицъ, которые ему сообщили свѣдѣнія о данныхъ, заставляющіе опасаться движенія аграрнаго свойства. Увѣдомить, въ какихъ именно имѣніяхъ происходилъ захватъ земель и въ какихъ мѣропріятіяхъ должны заключаться энергичныя и строжайшія мѣры, о которыхъ онъ заявляетъ въ отношеніи” 8 ). Натурально, що ставлячись отак до Гессе, Дрентельн одкидав усі його пропозиції. Коли той зазначав, що треба збільшити кіль кість війська, Дрентельн відповідав, що й так уже знято багато військових частин із Поділля та Волини і що „ослаблять еще бо лѣе въ нихъ военныя силы, ’ равно отвлекать войска отъ австрійской ‘) Матеріалы, II, No23. і *) Справа No 114, арк. 179. •) Там-же, арк. 980. Іронічне ставлення до губернатора прозирає й у тій резолю ції, що її Дрентельн поклав на копії „Записки” Гессе до міністра, коли йому її подано, Гессе згадував у .Запискѣ * про те, то полковник Голубев вибив різками учасників по грому, і Дрентельн пише: .надо спросить Гессе, признаетъ-ли онъ распоряженіе Голу бева цѣлесообразнымъ или неумѣстнымъ * . Арк. 1032. ,154 Проф. В. II. Рибипськиіі границы, оставляя ее безъ надлежащей охраны, представляется рѣ шительно невозможнымъ”. Пропозицію Гессе надати право началь никам військових частин самим накладати кару на винних, Дрен тельн категорично відкинув, ствердивши, що коли заколоти приду шено, то всі розпорядження, щоб переслідувати винних, цілком на лежать цивільній владі. Нарешті, те скасування виборної сільської адміністрації, що його проектував Гессе, Дрентельн визнав за не можливе, дарма що погоджувавсь із тим, що бажано дійти цього „путемъ вліянія крестьянскихъ обществъ со стороны чиновъ уѣздной полиціи и мировыхъ посредниковъ” 1 ). Ці дані достатньою мірою пояснюють характер Дрентельнових учинків підчас протиєврейських заколотів. Після них стає зрозумі лий той факт, що офіційні документи й свідоцтва наочних свідків констатують, що військо в Київі тільки споглядало погром. Роля військових частин зводилася до того, звичайно, що вони ходили за бурхливою юрбою, фактично не ставлячи опору заколотові. Так само було в Смілій і в Смілянському районі. Помічник Новіцького Рудов доносив Департаментові поліції: „Грабятъ безнаказанно. Войска разсѣяны по селамъ безъ помощи, не знаютъ, что дѣлать, кого задерживать” 2 ). Та все-ж Київська влада вжила була низку заходів супроти погрому. Коли погромний рух перекинувсь на села та містечки, Дрентельн вирішив узятися, насамперед, за відозви. З 1-го травня по цілій губерні розсилано відозви від самого Дрентельна. Генерал- губернатор прохав тут „всѣхъ православныхъ честныхъ людей по мочь начальству прекратить безпорядки и разореніе ** . Підроблюючись під народній стиль, Дрентельн писав: „Богъ велитъ не дѣлать зла никому, а царь не допуститъ безнаказанно грабежъ и разореніе. Пусть же виновные вспомнятъ Бога, котораго они прогнѣвали, пусть подумаютъ о царѣ, котораго огорчили, пусть пожалѣютъ своихъ родныхъ, которые за нихъ будуть лить слезы, пусть подумаютъ обо всемъ этомъ и покаются. Повинную голову мечъ не сѣчетъ, только убійцамъ и тѣмъ злодѣямъ, что сбили съ толку простыхъ людей, прощенья не будетъ” 3 ). Таких відозв розіслано 7641 примірників. При цьому Дрентельн хтів був, щоб відозви розвозили й читали на сходах сами мирові посередники. Узагалі Дрентельн гадав, що мирові посередники дуже багато спроможні зробити, щоб заспо коїти селян, і був дуже незавдоволений з того, що вони байдуже ’ ) Матеріалы, II, No 21. Третя людина, що стежила за погромним рухом, був тодішній начальник жандарського управління Новіцькиіі, Ллє його ставлення виявля лося тільки в тому, що він надсилав до Департаменту Поліції відомості про події та по силав до деяких місць, напр. до Сміли, своїх людей, щоб довідуватися про події на місці. Новіцькиіі, як і Гессе, схилявсь до того, принаймні на початку руху, щоб на давати йому ширшого значіння й вбачати в ньому руку революційної партії. С п р. Ж а н д. У п р„ арк. 102. 3 ) Справа No 114, арк. 373. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 155 ставилися до справи. В одній із своїх резолюцій на рапорті, що ви магав війська, Дрентельн писав: „если все спокойно, то обязанность мѣстной полиціи поддержать спокойствіе, что при дѣятельномъ уча стіи мировыхъ посредниковъ весьма возможно, а они только и знаютъ, что просятъ войска. Дошло до моего свѣдѣнія, что мои воззванія не развозятся лично посредниками и чинами полиціи, какъ слѣдовало, а старшины вытребываются въ квартиры сихъ господъ, и тамъ имъ читаютъ воззванія” ’ ). 29 квітня Дрентельн звернувсь із дописом до управителя Пів- денпо-Західньої залізниці. Зазначаючи, що у заколотах беруть участь залізничі робітники й майстрі, генерал-губернатор запропонував управителеві П.-З. залізниці роз ’ яснити, що це є річ неприпустима, збільшити догляд, узагалі подати допомогу владі, „къ предупреж денію дальнѣйшихъ въ средѣ рабочихъ попытокъ къ своеволію и буйству” 2 ). 30-го квітня Дрентельн звернувся до архіреїв тих епархій, що ввіходили до кол. ГІ.-З. краю, а так само до управителя Луцько-Жито мирської католицької єпархії, з проханням „безъ всякаго промедле нія сдѣлать распоряженіе, чтобы мѣстное духовенство тотчасъ же приступило къ вразумленію ихъ паствы помощью бесѣдъ, разъясне ній и т. п., удерживая крестьянъ отъ всякихъ уклоненій съ пути, предписаннаго закономъ”. Зокрема, Дрентельн звертав увагу вищого духівництва на те, що по містах, містечках та селах поширюються неправдиві чутки, ніби-то влада поблажливо ставиться до заколотів, знов-же й непра вильні відомості й поголоски, що ширяться на те, щоб зняти такі заколоти не тільки супроти євреїв, а й проти инших заможних клас суспільства. Генерал-губернатор прохав представників духівництва взяти „энергическое участіе” в тому, щоб розвіяти неправдиві чутки, а так само „въ уясненіи законнаго понятія о неприкосновенности какъ личности, такъ и чужой собственности” 8 ). Дрентельн нада вав участі духівництва великого значіння й сподівавсь цього. Коли незабаром надійшов допис прелата Любовицького, що керував Луцько-Житом. єпархією, і він обіцяв зробити все, що від нього за лежить, у бажаному напрямі, то Дрентельн з сумом відзначив на дописі: „Православные не отвѣчаютъ”. Далі, безперечно, з Дрентельнової ініціятиви розіслано за під писом віце-губернатора Бавмгартена заклик до рабинів. Зазначивши, що, які можливі були, заходи проти заколотів ужито, але що по слати військо в усі місця не можна, Бавмгартен писав рабинам: „Между тѣмъ я имѣю свѣдѣнія, что во Многихъ мѣстахъ само еврей ское населеніе усиливаетъ тревожное положеніе неумѣреннымъ по- ‘) Там-же, арк. 377. 9 Русскій Еврей, 1881, No 35, 1381. “ ) Справа No 111, арк. 106. ,156 Проф. її. 11. Рибіїнський веденіемъ, распространяя преувеличенные слухи толками о возмож ности повторенія безпорядковъ, укоряя крестьянъ разными предпо ложеніями, которые въ населеніи, доселѣ покойномъ, возбуждаютъ неудовольствіе и враждебность. Евреи не должны забывать, что, обособляясь въ обыденной жизни отъ прочаго коренного населенія, они въ извѣстной степени своимъ благосостояніемъ обязаны добро душію этого населенія. Въ виду этого для избѣжанія столкновеній, особенно въ настоящее время, евреи тѣмъ паче должны быть чутки въ своихъ отношеніяхъ къ окружающему ихъ коренному населенію. Обращаюсь къ Вамъ для воздѣйствія въ этомъ смыслѣ на еврейское населеніе, въ средѣ котораго Вы состоите раввиномъ, способствуя къ успокоенію умовъ и къ водворенію порядка” ‘). Заразом Дрентельн намагавсь притягнути до боротьби з зако лотами адміністрацію губерні. Вже 28-го квітня він наказав губер наторові телеграфувати про цю його вимогу маршалкам, головам з ’ їздів мирових посередників і мировим посередникам. Мировим по середникам наказано „немедленно объѣхать ввѣренные имъ участки” і „внушить крестьянамъ оставаться совершенно спокойными”, попе реджуючи, що, коли буде треба, заколоти придушуватимуться си лою, для чого вживатиметься зброю 2 ). Окрім того, негайно після заколотів київський губернатор виїхав із Київа в губерню, щоб обізватися з характером того руху, що розпочався, і боротися з ним. Для цього Гессе скликав сходи в Фастові, Білій Церкві, Корсуню й на них з ’ ясовував селянам, який злочин нападати на євреїв, які шкідливі наслідки від цього для них самих і які безглузді ті чутки, що поширювали про царський наказ, щоніби-то дозволяв бити євреїв. Губернаторові роз ’ яснення, як він сам, правда, доносив, — приймалися прихильно, а в Корсуню селяни навіть подали заяву про те, що вони твердо вирішили не допустити зако лотів; у Таганчі, як доносив справник, навіть заприсягайся твердо стояти проти порушників ладу й склали навіть вірнопідданчу адресу 😐 ). Щоб придушувати й попереджувати заколоти, в найближчому до Київа районі організовано летючі загони. Вздовж лінії Житомир ського шосе послано ескадрон під командою підполковника Чіча- гова. Він мав встановлювати лад по селах вздовж лінії шосе. Чічагов не мав жадної інструкції і орудував, як сам знав. Своє завдання пін покладав у тому, щоб „внушить населенію энер гическими средствами незаконность нападеній”. У свойому звідом- ленні про командирування Чічагов так характеризував своє пово дження. „Въ видахъ розысканія людей, подстрекавшихъ противъ евреевъ, производились у нѣсколькихъ какъ крестьянъ,такъ и шлях- ‘) Там-же арк. 964. Порів. Русскій Еврей, No 21, crop. 825. ’ ) ( ’ .права No 114, арк. 88. 9 Там-же, арк. 980. ,Протиєврейський рух р. 1861-го на Україні 157 тичей. Мнѣ удалось убѣдиться, что словесныя увѣщанія и угрозы не приносятъ должной пользы: обыкновенно угрозы обращаются въ пренія, причемъ крестьяне не стѣсняются въ выраженіяхъ, которыя, какъ мнѣ казалось, не подобаетъ выслушивать командированному для усмиренія. Поэтому для достиженія цѣли командировки мною былъ принятъ слѣдующій планъ и способі, дѣйствій: въ мѣстечки и деревни съ населеніемъ, отличавшимся пайболѣе буйнымъ хара ктеромъ, въ которыхъ успѣхъ грабежа разжегъ страсти, я являлся съ нѣсколькими нижними чинами и, собравъ населеніе, требовалъ отъ нихъ выдачи главныхъ зачинщиковъ и задорниковъ и возвра щенія старостамъ награбленнаго въ теченіе однихъ суток. Тамъ, гдѣ населеніе показывало недовольство и небезпрекословно испол няло мои приказанія, я приказывалъ сѣчь возражавшихъ на мои при казанія. Успѣхъ подобной мѣры проявился немедленно” ’ )• Норма різок у Чічагова була 26. При цьому він бив не тільки тих, що чинили заколот, а й тих, які тільки ладналися нападати на єв реїв. Чічагов обійшов великий район 2 ), і коли побачив, що „ни какихъ безпорядковъ и намѣренія учинить ихъ не проявляется”, то повернувсь до Киіва. Згодом гр. Кутайсов визнав вчинки Чічагова „нарушающими коренные законы имперіи”. Та зважаючи на те, що Чічагов не мав од вищого начальства- жадної писаної інструкції, а ті заходи, що він їх ужив, мали бажаний успіх, порушення закону з його боку ніяких наслідків для нього не мало. Будь-що-будь, гр. Кутайсов у свойому звідомлепні не дуже заперечував проти вчинків Чічагова. Вибиваючи селян різками боролися з заколотами й инші на чальники летючих загонів. Як уже зазначено попереду, найрішу- чіше користувавсь цим засобом начальник військової частини в Смілій полковник Голубєв. Він шмагав не тільки чоловіків, а й жі нок, не тільки тих, хто громив, а й тих, кого громили; помічник на чальника Київського жандарського управління кап. Рудов, що його було командировано до Сміли, так згодом описував у свойому ра порті екзекуцію Голубева: „Разсказовъ много о томъ, съ какимъ добродушіемъ, если не сказать съ удовольствіемъ, полк. Голубевъ, производилъ экзекуцію. — Въ числѣ высѣченныхъ до 30 евреевъ, арестованныхъ за защиту своего имущества. Судебный слѣдователь Рыжовъ говоритъ, что во время безпорядковъ онъ какъ-то съ дамами проходилъ невдалекѣ отъ полковника, который, будто-бы, обратился къ нему съ слѣдующей фразой: „господа чиновники, прошу тутъ не ‘) Матеріалы, стор. 223. 2 ) Ней район був обмежений 1 1 з півдня селами Борщагівка, Жулянн, Білгородка, Бобриця, Новосілкн, Лишня, Полинівка, Людвинівка, Мал. Карошин, 2) з заходу селами: Кочанівка, Жмурівка, Рожів, Ставище, Небилиця, Завалівка, Макарів, Наливайківка, Липівка, Андріївна, Красногірка; 3) з півночі! селями: Козинці, Хмільна, Жукова, Тара- нівка та Житомирським іносем. ,158 Проф. В. 11. Рибіпіськиіі ходить, а то я имѣю право высѣчь” ‘). Притлумлюючи заколоти, Голу бєв узяв на себе обов ’ язки слідчого, судді й виконавця присуду. Гр. Кутайсов визнав у свойому звідомленні вчинки Голубева, як і за ходи Чічагова, за незаконні, ба навіть підкреслив, що такі вчинки порушують авторитет закону. Проте, зважаючи на те, що Голубєв був сам-один і ні інструкцій, .ні допомоги від цивільної влади не ді став, Кутайсов визнав його вчинки „до извѣстной степени извинитель ными” 2 ). Негайно після погрому повстало питання про суд над учасни ками заколотів. Дрентельн надавав був цій справі не аби-якої ваги, бо бачив у правильному її розвязанню спосіб не припустити за колотів там, де їх ще не було. Він хтів прискорити справу з по громниками, бо в Київській в ’ язниці було повно учасників зако лотів: у ній сиділи не тільки ті, що їх заарештовано в Київ!, а й багато селян, яких що-дня приставлювано з найближчих до Київа сіл. Дрентельн ставивсь до суду над учасниками погрому дуже ха рактерно, і в цьому виявився його загальний погляд на погром. Дрен тельн узагалі схилявся до адміністративних кар, і вже квітня 28-го він наказав вислати з Київа людей, заарештованих підчас погрому, заборонивши їм повертатися до Київа ). Таке адміністративне ви слання відбувалося потім мало не що-дня. При цьому, Дрентельн вимагав висилати, не дожидаючись загального етапу, і 1 травня прохав начальника штабу сприяти тому, щоб місцеве військове на чальство „не замедлило въ распоряжении о назначеніи потребнаго конвоя для сопровожденія высылаемыхъ лицъ 1 * 4 ). *) Матеріалы, стор. 101 102. ’ ) Матеріалы Стор. 216. [Цо-до євреїв, то вони й собі уживали деяких, воно правда, незначних, заходів, щоб не допустити заколотів. Уже р. 1881-го можна помітити спроби утворити єврейську „самооборону”, то вона, як відомо, набула “великого роз витку р.р. 1918 — 20, підчас погромів, які відбувалися тоді на Україні. Спроба організу вати самооборону виразніше виявилася в Бердичеві. Квітня 30-го помічник начал. Жанд. Управл. Рудов так доповідав про становище в Бердичеві: „Каждую ночі, собирается толпа евреевъ въ нѣсколько тысячъ человѣкъ, состоящая изъ взрослыхъ и дѣтей, вооруженная дубинками, ломами, снуетъ эта толпа изъ улицы въ улицу, и доста точно малѣйшаго какого-нибудь случая, чтобы привести ее въ самое страшное возбужде ніе*. Матеріалы, стор. 97. Про те, що євреї організували деяку самооборону в Ка м’янці, Дрентельна сповіщав прокурор Одеської палати Лрістов. С п р а в а No114, арк. 343. *) Справа No 114, арк. 83, 8 і, 89. *) Лрк. 336. 6 ) Лрк. 98. Квітня 30-го Дрентельн запропонував губернаторові зробити розпорядження про порядок затримувати винних. Він наказав, щоб тих людей, у яких буде витрушено трохи малоцінного майна, що вони його взяли на вулиці, сами не беручи участи в грабуванні, щоб тих людей не заарештовувати, а тільки брати від них підписку про невиїзд. Далі дізнання в усіх таких справах Дрентельн наказав передавати не в суд, а йому самому для дальшого розпорядження ь ). ,ГІротиєврейський рух р. 1881-го на Україні 159 Такий наказ мав певну мету — не збільшувати кількости заарешто ваних. Дрентельн був дуже незавдоволений з великої кількости заарештованих і привинював це самому Гессе. Травня 6-го він пи сав йому: „Изъ полученныхъ мною вчера свѣдѣній видно, что въ тю ремномъ замкѣ оставалось задержанныхъ за участіе въ безпоряд кахъ все-таки 1121 человѣка. Происходитъ это, какъ мнѣ извѣстно, оттого, что чины, глав. обр. , уѣздной полиціи постоянно присы лаютъ новыя партіи арестованныхъ, иногда безъ всякихъ протоко ловъ, а изъ составляемыхъ ими видно, что они иногда сами воз буждаютъ дѣла и начинаютъ спрашивать евреевъ, не могутъ-ли тѣ указать на кого-либо изъ лицъ, участвовавшихъ въ безпорядкахъ. Указанія евреевъ, не смотря на отрицаніе ихъ со стороны оговари ваемыхъ, признаются за симъ достаточными данными для заарестова нія множества лицъ”. Дрентельн пояснював це тим, що нема провід них указівок од вищої адміністрації губерні, с.-то самого Гессе, і запропонував йому вжити заходів, щоб такого безладдя надалі не було, попереджуючи, що „дальнѣйшее ихъ повтореніе мною всецѣло будетъ отнесено къ вашей личной отвѣтственности” ‘)• Своє небажання численних арештів Дрентельн хотів підперти юридичним фундаментом. Для цього він ЗО квітня запитав проку рора Київської судової палати про тих людей, що їх затримано з речами в різних пунктах міста, далеко від тих, де був погром. Дрентельн не знав, чи вважати за злочинців тих людей, що взяли речі, розкидані по вулицях’-). Прокурор ЗагоСкін пішов, очевидячки, на зустріч бажанням генерал-губернатора й висловивсь так, що, згідно з 379 ст. про кари, що їх накладають мирові судді, таких людей можна обвинувачувати тільки в тому, що вони заховали знайдене, коли вони до трьох тижнів не заявлять про знахідку. „А такъ какъ лица, захватившіе вещи, валявшіяся безъ призора на улицахъ, были задержаны со взятыми вещами раньше вышеозна ченнаго срока, въ теченіе котораго они могли заявить о взятомъ ими имуществѣ и представить таковое въ полицію, хотя бы по при глашенію полиціей, то по моему мнѣнію” — закінчував прокурор — „всѣ изъ задержанныхъ и препровожденныхъ въ тюремный замокъ, подходящіе подъ категорію лицъ, объясненныхъ въ отношеніи В. В-ства, не могутъ быть обвинены въ совершеніи какого-либо преступнаго дѣйствія” 3 ). Дрентельн дуже прихильно поставивсь до такого тлу мачення закону й на прокуророві доповіді поклав резолюцію: „На печатать объявленіе и приступить къ очищенію тюрьмы отъ лицъ, могущихъ быть высланными * . Травня 3-го надруковано Дрентель- нову об ’ яву до людности, що її запрошувано здавати речі, взяті підчас погрому, і попереджувано, що такі особи не зазнатимуть жадної кари 4 ). ‘) Л [Ж. 249. “ і Лрк. 108. ••) Лрк. 171. *) Лрк. 173. ,160 Проф. В. 11. І’ибинськиії Одночасно з цим Дрентельн дістав „Записку” від Одеського про курора судової палати Лрістова про справи за погром у Жмеринці. Арістов повідомляв Дрентельна, що ці справи він надіслав до миро вого судді, і мировий суддя присудив 61 чоловіка до арешту на різні невеликі строки, а підбурювачів до заколотів начальника ди станції Півд.-Зах. залізниці Падерина й старшого робітника Глазова — до арешту на 3 місяці. Арістов, як видко з його подання до міні стерства юстиції, гадав, що, окрім рідких випадків, справи про по гром не треба розглядати за ст. 1637, бо їм „совершенно чужды мотивы, которые ведуть на дѣло преступленія обыкновеннаго гра бителя, обыкновеннаго разбойника и даже вора”. „Возможность примѣненія 1646 ст. Уложенія было бы по тяжести наказаніемъ не соизмѣримымъ винѣ людей, которые, дѣлая это, простодушно заявляли, что вѣдь теперь-де это добро ничье, что не я, — другой возьметъ его или, какъ это дѣлали нѣкоторые, наивно спрашивая окружающихъ лю дей высшаго круга, „скажите, господа, вѣдь не будетъ кража, если я возьму вотъ это или вотъ это”. Погляд Лрістова дуже припав до вподоби Дрентельнові й па його „Запискѣ” він написав: „Очень дѣльно составлено. Кажется, взглядъ Одесскаго начальства совер шенно расходится съ нашимъ” ’ )• У цих Дрентелыювих словах видко, що він мав на увазі те, як ставилося Одеське начальство до керівників і підбурювачів до погрому. До людей, затриманих на місці злочину й запідозрених у керуванні погромом, Дрентельн уважав за по трібне застосувати суворих кар. Він гадав, що цих людей не можна судити звичайним судом з участю присяжних засідателів. 3-го травня він доповідав міністрові внутр. справ, що загальна ненависть до євреїв, що пройшла „во всѣ слои даже высшаго общества”, „не представляетъ никакой гарантіи въ правильномъ исходѣ процесса и безпристрастнаго приговора. Оправданіе большинства должно явиться непремѣннымъ послѣдствіемъ вердикта присяжныхъ”. Після таких міркувань у Київі справи про затриманих на місці погрому направлено до військового суду. Далі, як побачимо, виявилося, що й військовий суд не справдив Дрентелыювих сподіванок. Травня 18-го в Київському військово-окружному суді розпо чато розглядати перші справи про погром. На лаві підсудних сиділо 24 чоловіка, з них тільки троє належали др напівосвіченої класи (псаломщик, телеграфіст і садівник), а решта були чорнороби, що дісталися до Київа з північних губерень. На суді був командиро ваний з царського наказу в південні губерні гр. Кутайсов. Обви нувачення репрезентував прокурор суду генерал-майор Стрельніков, відомий в історії народовольського руху, за цивільного позивача був тодішній редактор київської газети „Заря” присяжний повіре ний П. А. Андрієвський. Процес фактично провадив Стрельніков. ■ ) Арк. 343. ,І Іроїіієвреііськиіі рух р. 1881-го на Україні 161 Він і подбав про те, щоб перетворити його в процес проти євреїв. І допитом свідків, і особливо своєю промовою він намагався довести, що до протиєврейських заколотів у Київі спричинивсь виключно визиск робочого народу від євреїв, жадання їх уникнути повин ності», що лежать на всенькій людності, ухиляння від важкої праці. Допитуючи свідка Розснбавма, який зазначив, що скупченість єв рейської людности в „Півд.-західн. краї” спричинилася до ненормаль ного становища євреїв, Стрельпіков іронічно завважив, що коли східній кордон закрито для євреїв, то чом-би їм не користуватися західнім. Те саме повторив Стрельпіков у відповіді на промову ци вільного позивача Андрієвського. „Имѣй я власть”, — сказав вів, — „я бы далі, средства евреямъ выселиться изъ края, только не на востокъ, а на западъ- за границу ** ’ ). В наслідок трьохденного розгляду справи військово-окружний суд чотирьох підсудних присудив до арештантських рот, позбавивши їх усіх прав і привилеїв, — одного па 3 ’ / 2 роки, одного на 3 та двох на 12 роки, вісім чоловіка до ув ’ язнення на 2 місяці, чотирьох до арешту па 3 тижні й сім чоловіка виправдав 2 j. Вирок суду неспо дівано вийшов дуже м ’ який. Гр. Кутайсов, що був на розгляді справи, так згодом оцінював у свойому звідомленпі цей присуд: „Я убѣдился, что. военно-окружный суді, далеко не оправдалъ тѣхъ надеждъ, которые возлагалъ па него генералъ-губернаторъ, предпо лагавшій изъятіемъ этихъ дѣлъ изъ общаго порядка производства достигнуть строгой уголовной отвѣтственности… Не задаваясь кри тической оцѣнкой мотивовъ, положенныхъ въ основанія приговора военно-окружного суда, всетаки кажется, что каковы бы они ни были, приговоръ этотъ не можетъ удовлетворить требованіямъ вре мени, такі, какъ населеніе, ожидавши строгаго приговора отъ воен наго суда, уполномоченнаго примѣнить къ дѣлу законы военнаго времени, послѣ объявленія приговора, положительно убѣдилось, во- первыхъ въ томі., что это была лишь временная устрашительная мѣра, въ сущности далеко не страшная, а во-вторыхъ, что для суда при массовомъ обвиненіи для постановленія обвинительнаго приго вора, требуются столь-же точныя доказательства, какъ и при обви неніи отдѣльнаго лица въ общеуголовномъ преступленіи ** 3 ). Незабаром після процесу 18 травня розглянено справи нових партій заарештованих, але вже без участи Стрельнікова й за не таких урочистих обставин. Суворіший присуд винесено на другому процесі, коли суд визнав, що декотрі підсудні винні в грабуванні й розбишацтві, й присудив Буєва заслати на каторжні роботи на 20 років, Колбу на 15 років, Саденка на 10 років, Каченовського на 6, а з решти підсудних двох засуджено на заслання до Сибіру ‘і Р у с с к і її Ѣ в р е її, 1881, No 23. •’) Кіев л я н и н і., 1881, No 112. Єпр. 36., II. 7 ) М а торі а л ы. crop. 410. ,Проф. В. II. Рибинський 162 на поселення, трьох, що їх визнано винними в бешкеті, до ув ’ яз нення на 2 місяці. Та, беручи на увагу обставини, які зменшують провину, суд ухвалив клопотатися перед генерал-губернатором, щоб він замінив кару Буєву засланням на каторжні роботи на 4 роки, решті головних підсудних засланням до Сибіру на поселення, двом — ув ’ язненням в арештантських ротах на І ’ Д роки, а трьом — -ув ’ язнен ням у тюрмі на 1 місяць ‘)• З третьої групи, що складалася з ІЗ душ, двох засуджено до каторжних робіт на 15 та 8 років. Та більшість обвинувачувано в бешкеті в публічному місці й покарано їх ув ’ язненням в тюрмі на короткий строк. Разом з ліквідацією погрому в формі суда над учасниками за колотів Київська влада вважала за потрібне вжити заходів і проти євреїв, бо, на її думку, до погрому спричинилося те, що євреї визи скували українську людність. Одночасно з засудженням учасників погрому поліцмайстер Гюбенет зробив розпорядження перевести пе репис усіх євреїв, що проживали в Київі, щоб виявити їх права на проживання 2 ). Київська адміністрація ретельно вишукувала всі законні мож ливості виселити з міста як-найбільше євреїв. Гюбенет, як одзна- чили часописи, звернувсь до начальства з поданням роз ’ яснити аж вісімнацять питань про право на проживання, й між ними було, напр., таке: „имѣютъ-ли право жительства въ Кіевѣ неспособные къ труду, престарѣлые и дряхлые родители ремесленниковъ и отстав ныхъ нижнихъ чиновъ — євреєві., находящіеся при этихъ послѣднихъ и содержимые ими “ 😐 ). Порушено справу про право на проживання в Київі євреїв — присяжних повірених, студентів, бабок-бранок, деяких категорій ремісників. Одних виселяли з Київа, инших пере селяли з однієї частини міста в другу — до Подільського й Пло- ського участків ‘). З 1-го жовтня 1881 р. до лютого р. 1882-го ви селено 1110 родин і треба було виселити ще 325 родин По-за цими примусовими виселеннями, багато єврейських ро дин сами кидали місто й виїжджали за кордон, найбільше до Аме рики. Між иншим, у звязку з тягою до переселення, Поцоліні, відо мий у Київі торговець кавою, дістав запросини від аргентинського уряду організувати еміграцію київських євреїв до Аргентини ®). Єврейська еміграція з Київа набула значних розмірів. З 1-го травня ‘) Русскій Еврей, 1881, No ’22, стор. 879. 9 Русскій Еврей, 1881, No 22, стор. 880. 9 Там-же No 28, стор. 1092, No 32, стор. 1250, No 35, ст. 1373. 9 ІІ.іпр,, у серпні порушено справу про виселення близько 500 чоловіка євреїв, „занимающихся крошкою табаку и дѣланіемъ папиросъ’, бо їх не вважали за можливе зарахувати до ремісників. Русскій Еврей, 1881, No 35, crop. 373. Наприкінці серпня в Подільському уч. закрито 26 єврейських їдалень. 9 Р а з с в Ѣ т ь, 1 882, No 6, стор. 219. ®) К і е в л я н и и ь, 1881, No 190. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 163 до 10 вересня в Київі видано євреям 531 закордонних пашпортів ‘)• На зиму виселення з Київа припинилося, та поліція довідалася, що з березня 1882 р. воно знову розпочнеться 2 ). Одночасно з цим у центрі вже намічено загальний проект ре пресивних заходів проти євреїв. Щоб надати проектові більшого авторитету, щоб виставити його, як вимогу громадської думки, ви рішено розробити справу про становище євреїв в окремих губер ніальних комісіях і організувати ці комісії доручено губернаторам. Вересня 2-го 1881 р. вийшов царський наказ про встановлення таких комісій. Указ зазначав, яким напрямком малося розроблювати єврейську справу, і протиєврейська преса зустріла його з почуттям справжнього завдоволення. „Русское населеніе” — писав „Кіевля нинъ” з приводу наказу, — „знаетъ, что правительство смотритъ на еврейскій вопросъ такъ-же, какъ и русское общество, и намѣрено для рѣшенія его принять серьезныя мѣры” 3 ). Наперед передбачаючи висновки комісій и бажаючи надати їм більшого авторитету, „Кіев лянинъ” вимагав, щоб комісії були досить численні та щоб до участи в них запросити по кілька представників з різних установ. Він на стоював так само, щоб про засідання комісії друкувалися повні й, найкраще, стенографічні звідомлення 4 ). На жаль, коли комісії відкрилися, то друкувати відомості про їх засідання заборонено. Київська Комісія складалася з 31 особи. Члени Комісії були такі: маршалок кн. Репнин, управитель акцизними зборами Бурмей- стер, управ, казенною палатою Базилевський, київський міський го лова Ейсман, член управи селянських справ Богославський, стар ший радник губерніального правління Добровольський, повітові маршалки — київський Гудим-Левкович то канівський Селецький, про фесор фінансового права Сидоренко, приват-доцент політичної еко номії Піхно, мировий суддя Хойнацький, київський поліцмайстер Гюбенет, київський повітовий справник Гаєвський, землевласники гр. Чацький, Давидов, Залеський, голова Біржового Комітету Хря- ков, голова Купецької громади Борисів, голова зборів Торговель них Депутатів Дитятин, ремісничий голова Шатров, Бердичівський міський голова купець Успенський, черкаський купець Кауров та троє волосних старшин Омельченко, Вовченко й Безпалів. Отже, величезну більшість Комісії становили урядовці, дідичі та пред ставники купецтва. Інтереси євреїв у Комісії репрезентували відо мий київський доктор Мандельштам, присяжний повірений Барац, учений єврей при генерал-губернаторі, та бердичівський рабин Песис. Доповідач у Комісії й головний у ній діяч був редактор „Кіевлянина” Д. І. Піхно. Частина членів Комісії, напр. селяни, мало розбиралася в складній справі й голосувала за вказкою. ‘ ) Русскій Еврей, 1881, No 39, стор. 1540. «) Разсвѣтъ, 1882, No 4, стор. 4. ’ )Кіевляни н ъ, No 194. 4 ) Там-же, No 215. ,161 Проф. В. II. Рибинський Перед Комісією поставлено два запитання: 1) Які галузі єврей ської промисловости й діяльности шкодять руській людності та 2) яких треба ужити заходів, щоб запобігти єврейській експлоатації. Про характер праць Київської Комісії ‘) дає детальні відомості один з її учасників доктор Мандельштам. Його спогади надруко вано в 4-му томі збірника „Пережитое” (СПб. 1913) під назвою: „Игнатьевская Комиссія въ Кіевѣ 1881 г. “ . Мандельштам зазначає, що дехто з членів Комісії, от як напр. поліцмайстер Гюбенет 2 ), ді- дичі-поляки, бердичівський міський голова, намагалися були говорити на користь євреїв. Прихильно ставилися до євреїв і представники судового відомства. Та в цілому засідання Комісії то був суд над євреями: вони повторювали усі тії обвинувачення в експлоатації, напоюванні народу, лихварстві, що ними повна була тодішня проти- єврейська преса. Визнаючи всі ці обвинувачення за безперечні, постійний доповідач Комісії, редактор „Кіевлянина” Піхно, як засіб проти євреїв, запропонував заборонити євреям торгувати горілкою, тримати шинки та заїзди, орендувати землю, млини і рибні ставки, суворо дотримувати межу осілости, заборонити євреям, щоб вони наймали руських робітників для цукроварень, заборонити наймати руську прислугу. Як каже Мандельштам, був навіть проект забо ронити євреям проживати в Київі, за вийнятком коротких приїздів для справ, і заснувати для цього один заїзд для євреїв, як це було в Київі за сорокових років минулого сторіччя. Представники євреїв гаряче заперечували, як проти справедливости тих обвинувачень, що зводилися на цілий народ, так і проти доцільности проектова них обмежень. Та настрій в більшости Комісії був твердий, наперед визначений, і тому цілком зрозуміло, що всі головні обмеження, які запропонував доповідач, ухвалено переважною більшістю голосів. У такому самому дусі працювала Волинська Комісія. Вона від різнялася від Київської тільки тим, що в ній було 12 селян та що представники від євреїв становили чотири відсотки усіх членів. Усі свої міркування про євреїв Волинська Комісія почерпала з „Кіевля нина” й тому вона пропонувала тільки обмежувальні заходи проти євреїв, як от заборонити євреям торгувати, брати підряди, позба вити їх права складати контракти з христіянами. Навіть тим євреям, що прийняли православіе, Комісія припускала дати права тільки ‘) Матеріяли так знай. Ігиатієвських комісій надруковано згодом в виданні Труды губернскихъ к о м и с с і іі и о еврейскому вопросу. Т. 1 II. СПБ. 1884. На жаль, ми не мали змоги використати це рідке видання. ’ ) Напр., коли зайшла мова про виселення всіх євреїв і і Київа, то Гюбенет запе речував проти цього іі сказав: „но. гг„ вѣдь каждый изъ васъ, голосующихъ теперь за это предложеніе, если оно пройдетъ, навѣрное представить своего излюбленнаго еврея и будетъ усиленно хлопотать передъ властями за оставленіе его”. Поляки-дідичі зазна чали, що євреї-орендарі дуже гарно господарювали в тих маєтках, які вони орендували. Пережитое, crop. . г >(>. Проти євреїв, окрім Піхва, особливо виступав київський міський голова Ейсман. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 165 через 10 років по тому, як приведено їх до хреста 1 ). Взагалі, вирі шення губерніяльних комісій перейнято таким протиєврейським духом, що навіть автори „Временныхъ правилъ” 3 травня 1882 р., шо їм уже важко закинути юдофільство, мусіли відкинути більшу частину матеріялу, надісланого від межі осілости. Негайно після погрому і Київська й центральна влада заходи лися біля справи про причини погрому 1881 р. та про його при нципів. Вже 12 травня царським наказом виряджено до південних губерень флігель-ад ’ ютанта гр. Кутайсова вияснити справу. Гр. Ку- тайсов розглядав матеріял погромних справ, відвідував ті місця, де був погром, розмовляв з представниками місцевої влади, був на суді над погромниками. Наслідки своїх дослідів у вигляді звідомлень про окремі погроми Кутайсов надсилав до центру. Що-до погрому в межах Київського генерал-губернаторства, то гр. Кутайсов, осві тлюючи його, цілком став на точку погляду київської влади й у своїх звідомленнях власне розвивав і аргументував цю точку, що її ко ротко висловив Дрентельн. Київська влада швидко вияснила собі причини протиєврейського руху, що вибухнув у краю, і вагання її були недовгочасні. Перших днів у Київі вперто трималася версія, ніби підбурювали до погрому якісь люди, що прибули з Москви й потім роз ’ їхалися по губерні. За підставу для цієї версії було те, що підчас заколотів, коли по ліція намагалася кого-небудь затримати, кілька разів чути було ви гуки: „москвичи, выручайте ” . Між иншим акад. Петров в свойому листі, що ми його вже згадували, відзначає: „сами бунтари говорили мнѣ, что многіе изъ нихъ пріѣхали будто бы изъ Москвы. Если это вѣрно, то значитъ, что это уволенные съ фабрикъ рабочіе, подосланные московскими купцами, или же сами отправлявшіеся на заработки ” . Дрентельн спочатку надавав значіння цій версії й квітня 28-го те леграфував Московському обер-поліцмайстрові : „Въ народѣ ходитъ упорный слухъ, что дѣломъ разоренія евреевъ дирижируютъ при бывающіе изъ Москвы, называющіеся здѣсь „москвичи ” . Благово лите обратить вниманіе на этотъ слухъ” 2 ). Трохи згодом Дрентельн дістав з міністерства повідомлення, що за відомостями з Варшави велику ролю в Київському погромі відгравав якийсь священик Ли- хачевський, „человѣкъ весьма сомнительной нравственности”, і він ніби-то керував рухрм 3 ). Та найупертіше трималася версія, що по гром улаштували „южно-русский рабочий союз”, взагалі соціялісти ■ ) Разсвѣтъ, 1882, No 3, стор. 98 — 99. Поріз. Евр. Старина. 1909. І, 102. ‘9 С и р а в а No 11 І, арк. 58. “ ) Мат е р і а л ы, Від. 1. No 95. Сама Київська влада звернула увагу на румун ського єврея Леона Шварца, заарештованого вночі проти 27 квітня. Шварца вислано потім закордон. Сир. 11-1. ,Проф. В. II. Ріібинськіій 166 революціонери, які ніби-то мали на меті потім перетворити погром у повстання проти влади. Дехто свідчив, що вони бачили в натовпі погромників підозрілих людей, які зовнішнім виглядом не належали до народу, носили особливу одежу й уміли грати на роялі ‘). Гово рили так само про якийсь підроблений царський наказ, ніби-то по ширюваний поміж селянами, що послужив початком для погрому. Київська влада з великою увагою розслідувала цю версію про при чини погрому, але кінець-кінцем вона, принаймні в особі Дрен тельна, відкинула її 2 ). За підставу для неї тут було, насамперед, те, що з-поміж тисячі п ’ ятисот душ, що їх затримано в Київі та инших місцях, не було жадної людини, підозрілої з політичного боку. Та ще більше переконалися в тому, що їх погляд правильний і Дрен тельн і Стрельпіков, коли в Київі в ніч з 27 на 28 квітня викрито таємну друкарню. Друкарню знайдено на Андріївському взвозові, до того захоплено підчас самої роботи сина урядовця Павла Іва нова і саксонського підданого Кізера, а разом і тільки-но видруку вані прокламації. У прокламаціях роз ’ яснювалося, що не можна бити не розбираючи, що „ивой наші, купецъ или фабрикантъ хуже жида грабитъ и разоряетъ рабочаго”; а тому, „если уже бить, такъ бить заурядъ всякаго кулака грабителя, бить всякое начальство, что гра бителей нашихъ защищаетъ, ч>о стрѣляетъ въ народъ за какого-ни будь подлаго милліонщика Бродскаго и убиваетъ невинныхъ” 8 ). У змісті цієї прокламації київська влада бачила довід па те, що її складено вже після першого дня погрому та що революційна партія не тільки не готувала погромного руху, а й саму її цей рух захо пив несподівано, і вже тільки після погрому вона намагалася вико ристати його для своєї мети, скеровуючи рух проти капіталістів узагалі. Па погляд Дрентельна й Стрельнікова на ролю революцій ної партії в київському погромі пристав і гр. Кутайсов, що опиту вавсь був підсилити цей погляд ще й своїми міркуваннями. „Если бы антиеврейское движеніе — писав він — было подготовлено заранѣе соціалъ революціонной партіей, представители ея, вѣроятно, обра тились бы со своею агитаціею въ такія мѣстности кіевской губерніи, гдѣ почва для этого представлялась найболѣе подготовленной. Та кой мѣстностью слѣдуетъ признать Чигиринскій у., конечно, хорошо знакомый преступной средѣ по Чигиринскому дѣлу, гдѣ легче всего было возбудить народное волненіе и вызвать христіанское населе ніе на открытую борьбу не только что съ евреями, но даже и съ правительственною властью. Между тѣмъ, въ Чигиринскомъ у., хотя и было тревожное настроеніе народа, но оно тамъ не повлекло за ‘) „Я самъ убѣдился”, пише акад. Петров, „то дѣйствительно толпой руководили, въ нѣкоторыхъ случаяхъ, интеллигентные люди”. 9 Між иншим, міністр Ігнатьєв, принаймні на початку подій, не поділяв думки Дрентельна й був певний, що погром підготували соціалісти. а ) Матеріалы. Від. 11, No 10. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 167 собою такихъ безпорядковъ, какіе проявились въ уѣздахъ Кіевскомъ, Васильковскомъ и Черкасскомъ” ‘). Мало не одночасно з початком протиєврейського руху 1880-х років повстала думка, що рух утворено штучно згори й аж до найдрібніших деталів організовано. Цей погляд уперше вислов лено в „Запискѣ” невідомого автора 2 ), що він її виготував р. 1884 для так зв. Паленської Комісії (Вища Комісія для перегляду законів про євреїв). Автор „Записки” каже: „Нѣтъ ни малѣйшаго сомнѣнія, что въ Россіи въ подражаніе Германіи, или лучше сказать, Пруссіи, только на свой собственный ладъ и съ своимъ своеобразнымъ отпе чаткомъ, образовалось нѣчто въ родѣ антиеврейскаго согласія, адеп тами котораго сдѣлались лица разныхъ сословій, въ томъ числѣ даже многіе представители власти, какъ провинціальной, такъ и центральной. Негласный, но терпимый союзъ этотъ несомнѣнно обладаетъ и денежными средствами, безъ которыхъ ничего нельзя было бы сдѣлать”. Цей союз, як каже автор „Записки”, органі зував банди голодранців, виряджав їх до призначених для погрому місць під приводом коноводів, і вони за списком, наперед складе ним, громили єврейські будинки й крамниці. Отже, „народъ былъ сбитъ съ толку, введень въ заблужденіе вдохновителями и руково дителями, которые до сихъ поръ не обнаружены и едва-ли когда- либо станутъ извѣстными”. Окрім того, автор „Записки” гадає, що були конфіденціялыіі розпорядження тодішньої адміністрації, які забороняли вживати енергійних заходів, щоб придушити заколоти :і ). Цей погляд на причини заколотів, що його викладено в „За пискѣ”, приймає й відомий єврейський історик С. М. Дубнов у книзі „Евреи въ Россіи и Западной Европѣ въ эпоху антисемитской ре акціи” 1 ). Дубнов і собі гадає, що „чьи-то невидимыя руки толкали народную массу на большое преступленіе. Таинственные эмиссары изъ Петербурга появлялись въ большихъ городахъ юга Россіи (Ели- саветградъ, Кіевъ, Одесса) еще въ мартѣ и вели съ высшими на чальниками полиціи секретные переговоры относительно взрыва на роднаго негодованія противъ евреевъ” При цьому Дубнов уважає, що не з ’ ясовано, яка саме організація провадила в народі погромну агітацію й, зокрема, чи не причетна була до справи ліга „сановни ків”, відома під ім ’ ям „Священной дружины”. Проте Дубнов зазна чає один документ в архіві „Евр. Етнографическаго Общества” — рапорт агента „Священной дружины”, відрядженого перевести ді знання з приводу погромів. З цього дізнання, як каже Дубнов, не видко, щоб ця організація була причетна до погромів, і агент її ’ ) Матеріалы, стор. 416. ’ ) .Записку” видрукував С. М. Дубнов у „Еврейской Старинѣ” 1909 р. І. Запи ску склав барон Гіннбург. Див. Евр. Старина, 1914, 501. ’ ) Евр. Стар., 1909, І, 91, 97. 1 ) II — 12. ,168 Проф. В. П. Рибннський дійшов до висновку, що спричинилася до погромів „сила крамолы”, яка насилала народ на євреїв, щоб цим привчити його до пов стання проти уряду 1 ). Такої версії причин погрому в Київі за той час, що ми його розглядаємо, не було, й жадних указівок на це ми піде не зна ходимо. Як зазначено попереду, київська влада рішуче відкинула думку про будь-яку організацію погрому й не зважувалася навіть обвинувачувати в цьому революційну партію, хоч на неї вона за любки звалювала усякі хвилювання в народі. Київська влада в особі Дрентельна, відкинувши усякі инші поясніпня погрому, так форму- лувала його причини: „въ основу всего движенія легла, несомнѣнно, глубокая ненависть народа — великоросса и, въ особенности, мало росса, къ экономической эксплуатаціи, обманнымъ дѣйствіямъ ев реевъ, жертвою которыхъ дѣлается довѣрчивое населеніе, страсть ихъ къ наживѣ, къ легкому труду, уклоненіе ихъ отъ всякихъ по винностей и уже затѣмъ, можетъ быть, отчасти и, религіозная не пріязнь къ иновѣрцамъ” 2 ). До цього погляду на Київський погром 1881 р. пристав і гр. Кутайсов. , До всього сказаного треба додати, що справу про причини погрому багато обмірковувало й тодішнє єврейське громадянство. Як зазначає гр. Кутайсов, серед київських євреїв спочатку перева жала та версія, що до погрому сп; вчинилася пропаганда револю ціонерів 3 ). Та незабаром цю версію залишили й про неї вже не згадували в тій „Докладной Запискѣ” про причини погрому, що її 16 червня подали гр. Кутайсову від ім ’ я єврейського громадянства представники його доктор Мандельштам, доктор Фінк, купець Абрам Куперник, казенний рабин Цукерман, купець Кацнельсон та канди дат прав А. Гольденвейзер. Автори „Записки” зазначали три головні причини руху 1881 р. ; національну ворожнечу, релігійну петолерапт- ність і економічне суперництво між українською та єврейською люд ністю краю. Депутати єврейської громади гадали були, що за головне джерело цих причин було саме законодавство про євреїв, яке ста вить євреїв у виключне становище, й заявляли, що „единственнымъ средствомъ пресѣченія прискорбныхъ поводовъ къ насиліямъ и без порядкамъ является упраздненіе черты осѣдлости и отмѣна всѣхъ ограничительныхъ законові, о евреяхъ” ‘). ‘) Стор. 1’2, прим. 9 Матеріалы, стор. 80. Із Дрентелыіоного подання міністрові внутр. справ. „Въ юго-западномъ краѣ, писав Дрентельн, — мѣстѣ постоянной осѣдлости євреєві., на считывающихъ до 15 ’ и всего населенія, не только масса, но и образованный классъ на ходится въ безусловной отъ нихъ экономической зависимости. Эксплуатація, проявля емая евреями во всѣхъ рѣшительно сферахъ жити, промышленности, торговли, земле дѣлія и г. и. сдѣлали ихъ ненавистными для каждаго мѣстнаго жителя, сознающаго свое предъ ними безсиліе”. Там же стор. 75. 9 Матеріалы, стор. 112. 9 Там-же, стор. 125 129. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 169 Так дивилися на події 1881 р. сучасники й наочні їх свідки. Для нас тепер виразно виступає й та сторона їх, якої не бачили чи не хтіли були бачити сучасники. Головні причини протиєврей- ського руху 1881 р. , як це достатньою мірою з ’ ясував Адмоні- Красний ’ ), треба шукати в тодішньому економічному стані Росії та в тодішній боротьбі клас. І Іехай-би хто підбурював до погромів, а головні учасники його були, безперечно, селяни, як місцеві, так і сторонні, і мета погрому головне, була зруйнувати єврейське майно, завдати євреям еконо мічної шкоди. Далі, не можна не визнати, що хоч рух 1881 р. на Київщині мав характер протиєврейський, але значною мірою для нього властиві були риси руху аграрного й узагалі революційного. Розмови про те, що треба бити не самих євреїв, а й панів, були, як видно з документів, но багатьох місцях. У свойому поданні до Дрентельна з 17 травня Гессе називав цілу низку людей, які ствер джували, що серед погромної юрби „неоднократно были слышны заявленія о недостаткѣ земли, и вообще быль говоръ не только о евреяхъ, но и о землѣ”. Землевласник с. Прусів Мацевич і ще один Моцов, головні управителі маєтками гр. Воронцова та гр. Бра- ницького, заявили Гессені, що „крестьяне дѣлаютъ похвалы за брать урожай въ свою пользу и раздѣлить между собою помѣщи чью землю”. У розмові з самим Гессе в Смілій селяни звели до того, що „вслѣдствіе увеличенія народонаселенія ощущается недо статокъ земли, что нечѣмъ будетъ кормить дѣтей, что у заводскихъ крестьянъ земли вовсе нѣтъ” Узагалі, як видко з того самого по дання Гессевого, між селянами Чигиринського й Зниногородського повітів точилися балачки „о скоромъ надѣлѣ ихъ помѣщичьими зем лями”. Гессе наводив навіть випадки, коли селяни самочинно за хоплювали поміщицьку землю. Отож, управитель маєтком гр. По- тоцького заявив йому, що селяни захопили Потоцького землю й по ставили нд ній свої знаки, а селяни с. Лозоватої почали випасати своєю худобою поміщицьку пшеницю 2 ). Окрім того, коло м. Обу хова селяни пограбували економію кн. Горчакова. Сам Дрентельн, що все намагався звузити значіння руху 1881 р., все-ж визнавав, що була „боязнь землевладѣльцевъ за спокойное пользованіе зем лей” та що, як-раз, вони підтримували поговір ,о стремленіи кре стьянъ перейти почву смутъ для передѣла земли”. Фактично він поділяв „боязнь землевладѣльцевъ”: коли євреї благали його дати військо боронитися від погрому, він тільки пропонував їм „сидѣть смирно”, та коли до нього зверталися землевласники, як от Лопу хів, Бобринський, Трепов чи Абаза, то Дрентельн надсилав військо. Звичайно, тут і землевласники, і Дрентельн не євреїв мали обере- гати й не за них дбали 3 ). ‘) Див. вступну статтю „Матеріалів”. ’ ) Справа No 114. а ) Матеріалы, стор. 79. ,I/O Проф. В. ГІ. Рибинський Наведені факти дають повну підставу шукати підґрунтя для протиєврейського руху 1881 р. на Київщині в тодішньому ста новищі селян, а почасти й робітників. До р. 1881-го почали вже виразнісінько виявлятися сумні наслідки славленої реформи 1861 р. ; селянство, що дістало мізерні наділи, не дістало реманенту, обтя- жене викупними й иншими платежами, почало занепадати. Село по чало зубожити й дужчав потяг до міста, з півночи на південь. Одно часно з цим, почав, як відомо, швидко зростати російський капіта лізм і важкий гніт його вже дуже відчувало на собі селянство. Ста новище народньої маси погіршувалося ще . й тим, що наспіла го дина неврожаїв, переважно на сході та на півдні Росії, і ціна на хліб з 78 коп. за пуд в 1879 р. зросла аж до 1 крб. 14 коп. у 1880 р. й до 1 крб. 24 коп. у 1881 р. Та урядова влада нічого серйозного не робила, щоб полегшити селянські злидні. Зокрема сливе нічого не робилося на те, щоб урегулювати той потік селян ської маси, що линув на південь на заробітки від безземелля та злиднів. У наслідок цього до 1881 р. в селянській масі назбиралося багато незавдоволення, багато горючого матеріялу, що його не важко було запалити. Темний народ мимоволі шукав об ’ єкта, щоб на нього линути своїм гнівом. Р. 1881 за такий об ’ єкт стали євреї. Єврейська маса, безпе речно, перебувала в такому самому тяжкому стані, як і головна маса російського селянства. По багатьох місцях становище єврейської бідноти, мабуть, було навіть гірше ніж становище селян. Та разом з цим на півдні кол. Росії, на Україні, саме-іменно тоді, особливо енергійно запрацював єврейський капітал. Статистичні дані того часні промовляють за тим, що на Україні до 1881 р. надзвичайно швидко зростають єврейські млини, цукроварні, гуральні, маєтки ‘). Це швидке зростання ролі єврейського капіталу, натурально, при тягало до себе загальну увагу й викликало горливість капіталістів христіян. Почалася конкуренція капіталів і боротьба між ними, що не вважає на засоби. Буржуазна преса, прислужниця капіталу, яскраво відбивала цю боротьбу й оповіщала про ню широкі маси. Реакційні часописи взагалі, а на Україні особливо „Кіевлянинъ” та „Новороссійскій Телеграфъ” висунули на перший план єврейську настирливість та єврейський визиск, хоч справжня експлуатація йшла не тільки від єврейського капіталу, а й від капіталу взагалі. ‘) Ці статистичні відомості подає „Справка къ докладу по еврейскому вопросу, составленная канцеляріею совѣта объединенныхъ дворянскихъ обществъ, ч. VII, X, ХІ “ . .і „Справки” можна бачити, mo р. 1881 в Волин. губ. з 123 фабрик належало євреям 118, з 3650 торговельних підприємств єврейських було 3533, з 559 „питейныхъ заведеній ” — єврейських — 496. 1 Іа Поділлі тоді належало євреям 103 гуральні з 119, 18 броварень з 25, більшість сукняних фабрик, всі тютюнові фабрики. Окрім того євреї орендували 424 маєтки (210.108 десятин землі) й мали більшість скарбових підрядів — 119 з 129-ти. Див. Мате ріалы, стор. XXI. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 171 Поклик „жидъ идетъ” ставсь за бойове гасло, і це гасло для ши роких мас виправдував той факт, що на очах у всіх зростали на Україні єврейські підприємства. За тієї нанружености, що її пережи вало всеньке російське суспільство на початку 80-х років, бо це був момент, коли остаточно ліквідовано ліберальні тенденції 60-х років і наставала доба олександрівської реакції, — це гасло легесенько призвело до погромів. Селянство, що збите з пантелику непрогляд ними злиднями, від цих злиднів шукало об ’ єкта для свого гніву, пішло лінією найменшого опору, а її являли собою євреї. Роздра тування мас пішло проти капіталу, що гнітив їх, а він цим разом був найпомітніший у вигляді капітали єврейського. Та через темноту на родню жертвою народнього роздратування сталася не та частина єврейства, що про її засилля можна було говорити, а саме-іменно єврейська біднота — ремісники, старі вислужені салдати та дрібні крамарі, с.-то, як-раз, ті люди, що й сами відчували на собі тиск капіталістичного гніту, що почав сильно працювати. Що-до місцевої влади, то вона ще від старих часів у спадщину дістала протиєврейський настрій, зрощений протягом сторіччя, і без перечно, не відчула в собі бажання відразу припинити розпочатий рух. Визнавши, що цей рух був виключно протиєврейський, Київ ська влада відчула полегшення й заспокоїлася від тієї „болѣзни”, що вона була її захопила, бо цей рух розрядив атмосферу й роз віяв народне роздратування, відтягнув його від тих, хто був за го ловну його причину. II. ■Щоденник О. І. Михалевича. (Н о в и ґі документ для і с т о р і ї Лизаветс ького погром у). У погромній хвилі 1881 — 1882 р., що прокотилася була по всень кій Україні, особливу привертає до себе увагу погром у Лизаветі. Як це відомо, Лизаветський погром, перший хронологічно, ставсь ніби за гасло, що з нього почався протиєврейський рух цих років. Разом з тим Лизаветський погром був деякою мірою за зразок, що його потім копіювали по инших містах і містечках. Тому, натурально, щоб з ’ ясувати причини й характер погромної хвилі 1881 — 1882 р. г велике значіння мають матеріяли саме про Лизаветський погром. Чимало такого матеріялу подано в виданні Адмоні-Красного. Тут надруковано офіційні документи про Лизаветський погром, те леграми й рапорти різних місцевих властей, записка Лизаветської єврейської громади й записки гр. Кутайсова, призначеного свого часу, щоб розслідувати причини „антиеврейскихъ безпорядковъ”. Ці офіційні документи констатують і висвітлюють багато моментів з Лизаветських подій. Та, як і всякі офіційні документи, вони пере- ,172 Проф. В. II. Рибинський казують тільки найголовніше, поминаючи иноді дужі цікаві й ха рактерні деталі, узагалі — схематизують подію. Цінне доповнення до документів, що їх видрукував Адмоні-Красний, є, на пашу думку, „Дневникъ доктора О. 1. Михалевича”, і познайомити з ним ми й маємо оце наших читачів ‘). Автор „Дневника”, Опанас Іванович Михалевич (народ. 1848 р.), – лизаветський лікар, інтелігентна, поступова як на свій час людина, добре відомий старішому поколінню український громадський діяч, член старої Громади. Обвинувачений у політичному злочині, О. І. Ми халевич 1885 р. 1-го січня був заарештований й ув ’ язнений на два роки в одиночній тюрмі в Одесі, а потім в адміністративному по рядкові був засланий на п ’ ять років до східнього Сибіру (Іркутський округ). 1892 р. Михалевич повернувсь з Сибіру до Лизавету, де служив до 1917 р. як лікар міської лікарні, а потім жив вільною практикою. З 1923 р. одержував пенсію, як інвалід праці, і вмер 1 лютого 1925 р. від тифу 2 ). „Дневникъ” О. І. Михалевича охоплює час, починаючи з 15 квітня до 15 липня р. 1881-го, і являє собою поденний запис усього, що бачив і чув автор за днів Лизаветського погрому й дальшими тиж нями. Через свою професію автор міг здибатися з багатьма людьми, що належали до різних верстов міського громадянства, чути від них відомості про Лизаветські події, а так само багато спостерегати без посередньо. Тому на сторінки „Дневника” занесено багато різно манітних відомостей про погром, безліч гадок про погром, що їх висловлювали й євреї, й українці, а особливо багато різних чуток, що ходили під той час по місту і добре характеризують тодішні настрої. При цьому автор виступає, як безсторонній літописець. Він ніде не каже про те, як він сам ставиться до подій, піде не вислов лює своїх симпатій і антипатій до українців чи євреїв, а однаково заносить до щоденника все, що здавалося йому важливим та ціка вим. Видко, автора найбільше цікавили причини погрому, соціяльне його підгрунтя, і тому він багато уваги приділює тому, що говорили про стосунки між-євреями й українцями. Автор називає повністю кілька іменнів, инших зазначає тільки ініціалами. Спочатку в щоденникові дано опис самого погрому від перших моментів, скоро тільки він виник. „Передъ праздниками”, — зазначає автор, — „много было доносовъ отъ евреевъ въ полицію, что рус скіе собираются бить евреевъ во время праздниковъ. Доносы осно- ’ ) .Дневникъ ” О. 1. Михалевича лежить у відділі рукописів Української Націо нальної бібліотеки за ч. 693. „Дневникъ ” являє собою зшиток з 49 піваркушів звичай ного писального паперу. Писано його від кількох рук і. як видко, корегував його сам ■ автор. Коректуру видно в тому, що є викреслені деякі факти, мабуть ті, що здавалися авторові надто сумнівними. 9 Біографічні відомості про О. І. Михалевича нам подав О. О. Тулуб, якому її висловлюємо нашу тиру подяку. ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 173 вапы были на слухахъ и мелких проявленіяхъ недоброжелательства и похвальбы русской прислуги. Первые три дня праздниковъ раз ставлены были часовые по улицамъ — солдаты и полицейскіе., 15-го апрѣля, на 4-й день, патрули сняты” (стор. 1). Цього саме дня й роз почався погром. Близько 3-х годин дня „на Большой улицѣ и при легающихъ къ школѣ улицахъ крикъ „ура “ , — выбиваютъ окна, бьютъ- евреевъ и въ толпѣ нельзя узнать, кто бьетъ” (стор. 1). Відразу-ж атмосфера насичується чутками, і в них надзвичайно суперечливо встановлюється перший момент погрому й привід до нього. „Слухъ о томъ, что евреи передъ праздниками похвалялись, что они купили русскихъ за 4000 руб. Слухъ о томъ, что евреи купили качели и вообще всѣ праздничные удовольствія русскихъ. Какой-то юродивый идіотъ пришелъ къ Гриневскому и началъ просить съ усмѣшкой водки. Евреи выгнали его и побили. Русскіе начали защищать идіота. Евреи начали насмѣхаться, что мы, дескать, васъ купили. „А, такъ вы насъ купили?” и начали бить евреевъ. Ихъ прогнали. Они тогда пошли бить дальше. Слухъ около 6 ч. вечера о томъ, что изъ уксуснаго завода на углу Невскаго и Успенской ул. евреи стрѣ ляли по русскими изъ револьверовъ. Солдаты обступаютъ домъ уксуснаго завода; это поддерживаетъ мнѣніе толпы о стрѣляніи евреевъ по русскимъ. Слухъ о томъ, что у богатаго еврея Когана (по другими Слободскаго, по третьимъ Бромберга) отобрали револь веръ. Слухъ о томъ, что съ чердаковъ и оковъ большой синагоги стрѣляли по русскимъ” (стор. 2). Картина самого погрому, як її намалював автор, звичайна кар тина погромів: трощать крамниці, викидають з них усенький крам на вулицю, деруть ситці й усякі матерії, ламають речі. „15-го апрѣля”, — закінчує автор описувати перший день, — „къ ночи все стихаетъ. Конные патрули всю ночь разъѣзжаютъ по большой и боковымъ улицамъ. Ночью толпа ушла въ Пермскую улицу } гдѣ нѣтъ войскъ. На Балкѣ и на Пермской ул. всѣхъ евреевъ разорили”. Другого дня погром не тільки не втих, а, навпаки, розрісся. „Съ утра распространился слухъ о томъ, что евреи убили 5 русскихъ. Вся Невская отъ угла большой синагоги устилается пущеннымъ по воздуху пухомъ изъ подушек и пер ’ инъ, битою мебелью — рос. кошной и простой, разорванными одѣялами, бѣльемъ и всякой до машней утварью и одеждой. Зеркала, шкафы, столы — все летитъ черезъ выбитые окна и двери на улицу и разбивается или разры вается толпою. То ’ лпа словно тѣшится надъ вещами. Евреевъ какъ будто нѣтъ въ городѣ, не видно и не слышно. Шинки разбиваются. Водка наливается толпой въ горшки, кварты, стаканы и преподно сится, особенно молодежью, работающей толпѣ. Бабы пьютъ водку сильнѣйшимъ манеромъ. Бочки съ водкой выкатываются на улицу и невыпитую водку выпускаютъ на землю. По улицамъ довольно часто встрѣчаются валяющіеся и спящіе пьяные, большею частью ,171 Проф. В. II. Рибинський люди среднихъ и вышесреднихъ лѣтъ. Вездѣ встрѣчаются несущіе за пазухой, подъ полами одежды, въ мѣшкахъ, корзинахъ разное добро” (стор. 3). „На улицѣ, какъ откроешь форточку, сильно па хнетъ водкой” (стор. 4). „Къ 3 часамъ послѣ обѣда Невская улица мало походила уже на боевую, и больше на ярмарочную площадь. Народъ, особенно женщины, молодыя и старыя, снуютъ по улицѣ туда и обратно, несутъ добытыя сокровища. Лица очень добродуш ныя, какъ будто идутъ съ ярмарки, накупивши всякой всячины и угостившись въ свое удовольствіе” (стор. 5). Погромники не обмежувалися тим, що нищили майно, вони й убивали. „Смертныхъ случаевъ было, кажется, нѣсколько, а ра неній, переломовъ — достаточно” (стор. 5). Разом з тим автор спо- стерегав, що до вбогих євреїв юрба ставилася милосердно. „Одинъ бѣдный еврей, шедшій съ четырьмя дѣтьми, проситъ — „не займайте мене Бога ради, не займайте, я бідний чоловік”! Одинъ изъ бьющихъ кричить остальнымъ: „не займайте его, братцы, він чоловік бідний”, и провелъ еврея съ дѣтьми до слѣдующаго квартала” (стор. 4). Автор Щоденника цікавивсь, як ставилися до погрому військові частини, що їх закликано боротися з погромом. Дані про це, що він зібрав, суперечливі. „Съ самаго утра 16 апр. “ , — занотовує автор па сторінках Щоденника, — „пронесся было слухъ, чТо солдаты быот’ь русскихъ нагайками, налетаютъ на толпу лошадьми и что два офицера кричали солдатамъ: бей ихъ с-ныхъ сыновъ нагайками, пускай на нихъ лошадей! Въ половинѣ десятаго полицмейстеръ и офи церы ходили въ толггк пѣшкомъ (а не верхомъ и не въ фаэтонѣ, какъ вчера) и уговаривали толпу не брать выкинутыхъ на улицу вещей” (стор. 2). Але разом з тим автор мусить одзначити: „поли цейскіе и солдаты указываютъ, гдѣ дома русскихъ, и тѣхъ не тро гаютъ” (стор. 2), і в иншому місці: „евреи жалуются, что войска недостаточно энергично отстаивали разоряемые дома, что дѣйство вали спустя рукава” (стор. 9). „И зачѣмъ смотрѣли войска, поли ція? Они только гарцовали вокругъ да около” (стор. 10). На стор. 12-ій О. I. Михалевич заносить навіть такий погляд інтелігентного єврея про ролю війська в тому, щоб припинити погром: „настоящій бунта, показалъ, что войско и полиція при народномъ бунтѣ въ Россіи ничего не могутъ сдѣлать, особенно при теперешнихъ солдатахъ”. Характеризуючи настрій юрби підчас погрому, автор Щоден ника нераз підкреслює, що юрба трощила й грабувала й була певна, що це річ цілком законна. „Толпа”, – читаємо на стор. 5, — „гово ритъ: ота. царя есть указъ жидові, истреблять, но начальство оті. насъ указъ тотъ скрываетъ. Еще раньше, говорятъ другіе, когда царь былъ наслѣдникомъ, то сказалъ: когда буду царемъ, я ихъ всѣхъ истреблю”. На стор. 20-ій, щоб схарактеризувати, як ставиться юрба до погрому, О. I. Михалевич наводить такий цікавий факт: коли в с. В. Лизаветського повіту юрба почала громити шинкаря ,Протиєврейський рух р. 1881-го на Україні 175 єврея, то „старики крестьяне стали просить бунтовщиковъ: та оставьте его, господа, онъ человѣкъ бѣдный! не разоряйте его, онъ добрый еврей. Бунтовщики отвѣчали: „нельзя; мы сами будемъ отвѣчать за него: какъ можно оставлять не разореннымъ, если указъ есть всѣхъ разорить. Оставить никакъ невозможно. Если вы уже такъ заступаетесь за него, мы не будемъ разорять его, но все таки нужно „для славы”, чтобы намъ не быть въ отвѣтѣ, выпустить перья изъ перинъ и подушекъ”. И несмотря на усердныя просьбы стари ковъ, распороли подушки и перины и розметали перья по улицамъ”. „Говорятъ, что въ селѣ С. (верстахъ въ 20-ти отъ заштатнаго города Б.) “ , — зазначає О. І. Михалевич в иншому місці, — „какой-то мужикъ ѣздилъ по селамъ на почтовыхъ лошадяхъ, не платя про гоновъ, распространяя слухъ о томъ вездѣ, что есть царскій указъ разбивать и грабить имущество евреевъ” (стор. 20). „Къ становому приставу М. будто бы пришли сельскіе крестьяне и просили о томъ, чтобы онъ прочитала, царскій указъ бить жидовъ” (стор. 17). При цьому погром виправдували, не тільки покликуючись на царський указ, а ще й звістками про те, що „въ Пруссіи, Италіи и Франціи бьютъ евреевъ” (стр. 22), що „будто прусское правительство распоряди лось такъ: дало 10 лѣтъ сроку, чтобы евреи убрались изъ прусской территоріи, а на два года наложило на евреевъ такіе платежи, что евреи не могутъ ихъ вынести” (стор. 23). 16-го квітня Лизаветський погром закінчився. Та атмосфера протягом місяця лишалася напружена, і кілька разів виникали по боювання нових заколотів. Тимчасом почато з ’ ясовувати причини погрому та його призвідників. Висловлювано найрізноманітніші гадки, називано різні ймення. Як сказано раніше, цей бік справи найбільше цікавив автора Щоденника, і йому він особливо багато приділяє уваги. Як відомо, з приводу погромів 1881 — 1882 р. свого часу пору шувано питання про те, як ставилася до них тодішня соціялістична революційна партія. Цю справу досить уважно розглянув у свойому звідомленні про розслідування погромного руху цих років гр. Ку тайсов. Гр. Кутайсов дійшов того висновку, що до Лизаветського погрому взагалі ні центр революційної партії, ні навіть окремі її члени аж ніяк не стосувалися; та він допускає, що революційні діячі, як уже почалися погроми, хтіли були використати народній рух для своєї мети й скерувати його в инше річище ‘). Автор Що денника своєї певної думки в цій справі ніде не висловлює. Проте, балачки й чутки, що він заніс на сторінки Щоденника, свідчать про те, що в Лизаветі переважав погляд, ніби погром 15 й 16 квітня організували „соціялісти” або „анархісти”. „Русская интеллигенція”, — читаємо ми на стор. 18 (з 22 квітня), — „вслѣдъ за еврейскою, по- ) Краси ый-Адмони, Матеріалы, том II, стор. 268 і далі. ,176 Проф. В. II. Рибинський видимому, склонна приписывать бунтъ не экономическимъ причинамъ, а наущеніямъ соціалистовъ. Русская интеллигенція всл ѣдъ за евреями заявляетъ, что мужики по селамъ, а въ городѣ бунтовщики гово рятъ, что дѣло не кончится евреями, и что будуть грабить и пановъ, а потомъ русскихъ купцовъ”. Ila crop. 11-ій О. I. Михалевич заносить до Щоденника таке „мнѣніе одного еврея съ университетскимъ образованіемъ, любящаго пофилософствовать и склоннаго къ обобще ніямъ”: „каковы причины бунта? Не религіозныя и не экономическія, по политическія. Что изящество, стройность, солидарность, быстрота, умѣніе, проявленныя бунтовщиками во время ихъ дѣйствій, доказы ваютъ, что бунтъ произошелъ по предварительному сговору, ІЮ плану, хорошо задуманному и выполненному, что эта мысль при надлежитъ какому-то небольшому числу лиць зачинщиковъ, умно обдумавшихъ планъ и средства дѣйствія, хорошо изучившихъ пси хологію массы, однимъ словомъ, что это дѣло пропагандистовъ, въ рукахъ которыхъ масса была игрушкой, орудіемъ. Этими злодѣями руководили 1, 2, самое большое 3 головы, создавшія самую мысль о бунтѣ и поручившіеся пропагандировать эту мысль грубой массѣ, — чтобы бунтомъ показать народу, какую непреодолимую силу пред ставляетъ онъ, если будетъ дѣйствовать сообща. Конечно, если бы темная .масса достигла уничтоженія властей, то соціалисты яви лись бы самозванною властью сейчасъ же”. Якихось твердих фактів, щоб довести участь революціонерів в організації погрому, автор „Дневника” не наводить. А те, що він зазначає, мало тільки значіння чуток. „Говорять” — одзначає, напр., автор на стор. 17-ій,- „что арестовали старшаго мастера или под мастерья механической мастерской Э., будто бы читавшаго бунтов щикамъ какой-то царскій указъ, въ родѣ золотой грамоты, пригла шавшей уничтожить имущество евреевъ”. „Увѣряетъ”, — пише він за 1 травня, „будто самі, слыхалъ, какъ у разбиваемаго еврея 1>. одинъ изъ бунтовщиковъ великолѣпію игралъ на фортепьяно, изъ чего заключаютъ, что главные поджигатели и руководители толпы — политическіе революціонеры” (стор. 23). За 7-ме травня автор Що денника відзначні – :..Сегодня пронесся слухъ, что передъ бунтомъ въ го родѣ въ Ел-ъ пріѣхали 4 молодыхъ человѣка, поселились у еврейки и по цѣлыми днями не бывали дома; обѣдали они у еврейки и снова уходили неизвѣстно куда. Затѣмъ, будто бы во время бунта еврейка видѣла одного изъ бывшихъ у нея квартирантові, переодѣтыми; послѣ она ходила узнавать, нѣть ли ихъ между арестованными, но ихъ не нашли: ушли, видно, каки говорять. Русскіе догадываются (если еврейка не выдумала исторіи), что это были соціалисты”. Автор при цьому підкреслює, що в дні погрому настрій Лиза- ветського громадянства взагалі був такий, що скрізь бачили соціа лістів . „Сегодня въ городѣ”, відзначає він на стор. 24-ій, „распу щенъ слухъ (вѣроятно, евреями) о томи, что Комитетъ, оказывающій ,Протиєврейський рух р. 1881-го н;і Україні 177 пособія семействамъ русскихъ заключенныхъ, состоитъ преиму щественно изъ соціалистовъ; на возраженіе, что предсѣдатель Ко митета — предсѣдатель суда, отвѣчено, что это главный соціалистъ”. Страх перед соціялістами був такий великий, що повставала думка про масове вислання з міста „неблагонадежныхъ” осіб. „Говорятъ”, — читаємо на стор. 2-Гій, — „что одинъ русскій, гласный Елисавет- градской Думы, встрѣтивши адвоката, говоритъ ему: у паса. се годня экстренное собраніе, очень важное, на которомъ рѣшится во просъ о высылкѣ административно изъ Елисаветграда всѣхъ вредныхъ гражданъ, подозрительныхъ людей. На что адвокаті, возразилъ: какъ же вы будете искать этихъ подозрительныхъ людей? Неужели всякій, кто думаетъ иначе, чѣмъ вы, вредный?”. Натурально, що за такого настрою багато людей, надто дідичі, мали нахил бачити в погромі не так заколот проти євреїв, як уза галі вияв революційного настрою мас, бунт бідноти проти заможних клас. „Сегодня же”, — відзначає автор на 31-ій стор., — „въ Земскомъ собраніи былъ поднять вопросъ о томъ, чтобы обратить вниманіе правительства на необезпеченность имущества и даже личности русскихъ землевладѣльцевъ”. „Сегодня Др. 111. сообщилъ мнѣ, будто бы баронъ Гинцбургъ былъ у брата государя, в. к. Влади міра Александровича, говорилъ съ нимъ объ антиеврейскихъ бунтахъ, причемъ высказался, что, по его мнѣнію, причины, вызвавшія бунтъ, заключаются въ религіозной нетерпимости и что антиеврейское дви женіе носить характеръ чисто религіозный. На что великій князь будто бы изволилъ отвѣтить: „нѣтъ! причины бунта на религіозныя, а политическія и соціальныя” (стор. 34). Щоб схарактеризувати, які налякані були дідичі у звязку з єврейським погромом, а почасти й настрій селян, цікаво навести ті чутки, що їх автор заніс на crop. 20-ій: „Пріѣхавшая изъ села молодая землевладѣлица разсказываетъ, какіе возмутительные слухи .распространяются какими-то злоумышленниками въ селахъ, дерев няхъ, хуторахъ! Вотъ они: будто паны украли у нынѣ благополучно царствующаго государя Александра III его наслѣдника, горячо имъ любимаго, и сказали, что не видать ему, государю, своего сына до тѣ.хъ поръ, пока онъ не возвратитъ панамъ крѣпостныхъ порядковъ. Государь, будто, из любви къ сыну, готовъ уже, несмотря на свое глубокое нежеланіе, сдѣлать панама, уступку — возвратить имъ му жиковъ въ крѣпостную зависимость, и такъ какъ это уже рѣшено, то, чтобы избавиться ота. крѣпостного права и завладѣть землей, большое количество которой въ панскихъ рукахъ, надо вырѣзать пановъ. По другому варіанту, надо истребить панскій плодъ, т. е. молодое поколѣніе панское за то, что паны увезли царя за границу (Гатчина)”. Та не всі шукали причин погрому в політичній пропаганді. Инші пояснювали погром економічним єврейським засиллям у Ли- Єнр. 36., в. 12 ,17.8 Проф. В. II. І ’ ибніїсі.кіиї заветі, та навіть ще простіше — конкуренцією місцевих українських, грецьких і єврейських купців. Ila стор. 16-ій Щоденника автор на водить розмову губернатора з учасниками погрому. Губернатор, за вітавши до Лизавету, викликав їх із в ’ язниці шестеро чоловіка, щоб вияснити причини погрому. Арештанти, визнаючи, що брали участь у погромі, на оправдання себе покликувалися на те, що „евреи замучили нашего Христа”, а ще зазначали й таке: „они (евреи) не даютъ возможности бѣдному человѣку пропитываться, не даютъ воз можности купить себѣ хлѣба, скупають весь хлѣбъ и на базарахъ, и за городомъ, и въ селахъ, и сейчасъ же этотъ хлѣбъ продають на вокзалѣ и отправляютъ за границу, а русскому человѣку за ними и докупиться ничего нельзя, евреи взяли такую силу, что вездѣ все и всѣхъ подкупаютъ, и этимъ держать насъ русскихъ въ голодѣ и бѣдности, да еще и издѣваются надъ нами”. Автор Щоденника при цьому зазначає, що й поміж самим єврейським громадянством деякі особи вину за ті ненормальні, що утворилися в місті, еконо мічні стосунки між українцями й євреями покладали на представ ників єврейської буржуазії. І Іа стор. 1()-ій О. 1. Михалевич наводить такі слова одного молодого єврея: „Ну, я понимаю, толпа хотѣла пограбить. Спроси они насъ: кого грабить? Мы бы сами указали ИМ’Ь лиць, нажившихъ вдругъ большія состоянія нечестными путями, ростовщичествомъ, напр. N, N, N, а то ограбили несчастныхъ, бѣд ныхъ евреевъ”. На стор. 36-ій автор занотовує: „Евреи говорятъ, что шинкарствомъ и ростовщичествомъ они заниматься не намѣ рены, такъ каки изъ-за этого они и пострадали”. „Еврей Г. ** , — опо відає автор на crop. 17-ій, — „хорошій честный торговецъ алебаст ромъ, читающій много русскихъ книги, послѣ бунта сдѣлала. своими знакомымъ такое предложеніе: господа! ну, что жъ изъ этого бу детъ? Мы опять наживемъ имущество, а грабители опять нами мо гута, его разнести. Не лучше ли сдѣлать лама. таки, чтобы отнять поводи ка> ненависти и злобѣ русскихъ противъ паса.? Не будема. одѣвать своиха. жена, въ бархати, золотыя кольца и серьги, подѣ лаемся земледѣльцами, честными ремесленниками, тогда русскима. не за что будетъ паса, ненавидѣть”. Як повідомляє Щоденник, серед „членові. Елисаветградскаго библейскаго братства” підо впливом погрому повстала думка про те, щоб, як надійде тривожний час, „со всей, энергіей и силой взяться за проповѣдь, проведеніе въ жизнь и осуществленіе въ собственной жизни честнаго правильнаго труда и добрыха. отношеній къ корен ному русскому населенію ** (crop. 22). Разом з цим автор зазначає, що й взагалі в єврейському лизаветському громадянстві говорилося про потребу покласти край тим явищам, які викликали слушні на рікання на євреїв. „Передають слухи, читаємо на стор. 23-ій, — „что (по словами нредс ѣдателя Комитета пособія пострадавшимъ евреямъ) въ еврейскомъ обществѣ возникла мысль, чтобы около 200 че- ,Протиєврейський рух р. 18.8 1-го на Україні 17’J ловѣка. евреевъ, самыхъ вредныхъ ростовщиковъ, выселить изъ Ели саветграда, така, кака. иза.-за нихъ страдаетъ репутація всего пле мени и пострадали всѣ евреи уже во время бывшаго бунта”. ‘Га, як уже сказано раніше, ті що, спостерегали життя позвер- ховніше, пояснювали лизаветський погром попросту конкуренцією місцевих купців, ба навіть називали ймення тих, що вчинили погром. „Какой-то еврейскій корреспондента, ва. Южный Край”, — записує О. і. Михалевичь на стор. 25-ій, „напечатала., что бунта, организо вана. въ Елисаветградѣ фотографома. Кординовскимъ и прикащиками купца Делюка, на котораго, а также на купца Куцына, уже прежде указывали съ особенныма. удареніемъ евреи купцы и не купцы, кака, па мошенниковъ худшиха. ва. 10 раза., чѣмъ всѣ евреи, за то, что оба они воспользовались извѣстіема. о смерти императора, раньше другихъ закупили у евсева. весь крепъ въ городѣ и моно полизировали его пролажу, возвысива. его цѣпу во много раза.. Другіе евреи обвиняютъ въ подстрекательствѣ другихъ русскихъ купцовъ”. В иншому місці Щоденника читаемо: „Говорятъ, что это дѣло есть дѣло грекова., недовольныхъ конкуренціей евреевъ. Такъ было прошлый раза., кака, били евреева. въ Одессѣ. Греческіе типы и шапки, дѣйствительно, попадаются на улицѣ” (стор. 5). „Носились слухи, что толпу подстрекали русскіе прикащики, одинъ довольно богатый русскій купецъ, нѣкоторые отставные военные, мастера и подмастерья” (стор. 18). Велику приділює О. I. Михалевич увагу у свойому Щоденни кові описам економічних наслідків погрому, а так само описові тих настроїв і стосунків, що утворилися в місті у звязку з по громом. Погром, як повідомляє автор Щоденника, насамперед особливо помітно відбився першими тижнями на економічному стані міста. Тор говля в місті завмерла, магазини та крамниці позакривалися, комер ційні стосунки припинилися, почалася дорожнеча. „Вчера”, — опові дає автор на стор. 19-ій, — „одинъ русскій, содержащій на большой улицѣ пивную, ругала, бунтовщиковъ, заявляя, что это все хламид- ники, голытьба, что между ними нѣтъ ни одного порядочнаго чело вѣка, что эти негодяи надѣлали зла всѣмъ. Все остановилось. Яр марка закрыта, торговли нѣтъ никакой; за патенты торговцы запла тили большія деньги, а теперь не торгуютъ и должны нести безпрерывно убытки; пускай бы себѣ, продолжаетъ онъ, начальство взяло свои патенты назадъ и воротило намъ деньги, а то и деньги наши заплачены, и торговать не дозволяютъ”. В иншому місці автор оповідає: „Еврейскіе магазины были закрыты, и нигдѣ нельзя было ничего купить” (стор. 26). „Евреи теперь ни за какой процента, не даютъ ничего, — ни денегъ, ни припасовъ, ничего не берутъ. — До появленія на базарѣ цыбули, т. е. до 15 мая, будетъ продолжаться такое горькое, тяжелое время” (стор. 18 — 19). ,180 Проф. В. 11. Рибинський Тяжке становище лизаветських робітників погіршувалося ще тим, що не було заробітків. Євреї не хтіли брати їх на роботу, і, напр., щоб посклити шибки, порозбивані підчас погрому, випи сали склярів з Кременчука (стор. 18). Звідси почалося безробіття, і серед ремісників повстала гостра нужда. Дня 23-го квітня (стор. 18) О. І. Михалевич записав таке повідомлення: „вечеромъ отъ интелли гентнаго елисаветградца, ѣздившаго на балку (Воронцовская улица, крайняя отъ поля), одинъ русскій слыхала, слѣдующее: есть тамъ семьи, у которыхъ дня два совсѣмъ нѣтъ хлѣба. Щипаютъ щавель и другую траву и этимъ питаются. Вольные лежатъ без всякаго пособія. Время теперь самое горькое, самое тяжелое для русскаго населенія. Есть опасеніе, что будутъ ѣсть землю”. Безробіття було таке велике, що виникла навіть ідея встановити „общество для со дѣйствія” христіянам знаходити працю у христіяіі-таки. Звичайно, в найтяжчому становищі опинилися з одного боку погромлені бідаки євреї, а з другого родини учасників погрому, ув’ язнених у тюрмі. І іі, й ті потрібували громадської допомоги. Тому зараз-таки після погрому в Лизаветі засновано два Комітети: Комітет для допомоги євреям, що постраждали від погрому, і Комі тет допомоги дітям і родинам заарештованих христіян. Єврейський Комітет, як сповіщає Щоденник, дістав значну суму (10 тис. крб.) од барона Гінцбурі а, що він і падалі обіцявсь допомагати, а так само з Одеси й Петербургу, отже на перший уже час Комітет мав у свойому розпорядженні суму близько ЗО тис. крб. і що-дня ви трачав пересічйо по 400 крб. (стор. 18). Що-до російського Комі тету, то його справи були дуже кепські. „Сегодня”, — відзначає автор на стор. 19, — „во второй раз собрались для организаціи Ко митета пособія голодающимъ семьямъ лицъ, арестованныхъ но по дозрѣнію въ участіи въ бунтѣ. Явилось человѣкъ до 30-ти русскихъ и одинъ ‘еврей, докторъ I. Докторъ внесъ 3 руб., были взносы .въ 25 руб. (1 или 2), были въ 3 и 5 р. Двое русскихъ богатыхъ земле владѣльцевъ Б. и П. заявили публично, что они не сочувствуютъ дѣлу помощи семьямъ бунтовщиковъ. Помогать ихъ семьямъ, по мнѣнію землевладѣльцевъ, значитъ поощрять бунты. Они удалились изъ засѣданія. Собрано около 300 руб. съ чѣмъ-то”. Російський Ко мітет, завважає автор в иншому місці, „дѣйствовалъ вяло, слабо, мало выдавалъ пособій, обставилъ ихъ разными формальностями” (стор. 35). „Двѣнадцати семьямъ русскихъ выдано продуктовъ (муки, крупы, сала, соли) на 8 руб. Заявляли, что этого хватитъ на три дня, чтобы отдалить голодъ” (стор. 18). Про Комітет пущено пого вір, ніби він складається переважно з соціалістів, дарма що голо вував у ньому голова суду; незабаром його й закрито, за розпо рядженням губернатора (стор. 35). У тяжкому економічному становищі в звязку з погромом, опи нилися не самі робітники, а й дідичі. „Разсказываютъ”, — відзначає ,Протиєврейський рух р. 1881-го па Україні 181 автор на стор. 23, — „что русскіе помѣщики, пріѣхавшіе въ городъ за необходимыми имъ деньгами, ни за что, ни за какіе проценты не могли получить ссуда, у євреєві, . Въ Елисаветградскомъ банкѣ ссуды тоже затруднительны. Евреи отказываются ссужать ихъ, го воря, что, если наши запятія признаны ненужными, вредными для русскихъ, то мы не хотимъ давать денегъ ни за что на свѣтѣ, — пусть лучше лежата, у паса, въ карманахъ’ 1 . „Помѣщица Чеботаева, имѣющая земли на 100 т., не могла достать у евреевъ двѣ тысячи” (стор. 32). Наведені факти, звичайно, пояснюються тим, що погром роз будив у людности національний розбрат і різко поділив її на два табори. Автор не раз підкреслює цей поділ. На стор. 16 він зазначає, що після погрому помирилися одні з одними, з одного боку, двоє христіян, що раніш розходилися поглядами, ба навіть не розмовляли, а з другого двоє євреїв, що поміж них перед погромом „пробѣжала черная кошка”. На стор. 34 автор переказує: „евреи, за ничтожнымъ исключеніемъ, перестали лѣчиться у доктора, быв шаго членомъ Комитета для пособія русскимъ семьямъ арестован ныхъ по подозрѣнію въ участіи въ безпорядкахъ, а тѣ, что лѣчатся, не платять за это денегъ, отговариваясь, что нечѣмъ, молъ, запла тить”. Національний розбрат пройшов, як сповіщає автор Щоден ника, навіть поміж дітей. „Еврейки гимназистки” — відзначає він — говорятъ, что не будуть здѣсь учиться, поѣдутъ въ Харьковъ и дру гіе города” (стор. 23). „Учащіеся евреи, какъ слышно, многіе не хотятъ здѣсь учиться, причиной чему насмѣшки учениковъ (русскихъ) и учителей” (стор. 24). „Говорять, что администрація здѣшней обще ственной женской гимназіи рѣшила въ будущемъ учебномъ году не освобождать никого изъ русскихъ ученицъ отъ платы за ученіе и лишить ихъ пособій, чтобы всѣмъ этимъ воспользовались бѣдныя пострадавшія ученицы еврейки” (стор. 33). Що-до настрою власне єврейського суспільства по погромі, то, як повідомляє автор Щоденника, він був пригнічений. Кращих чле нів суспільства особливо пригнічували при цьому не матеріяльні втрати, а моральний бік справи, свідомість свойого безправ ’ я та беззахисности, що їх так яскраво демонстрував факт погрому. Пе ред євреями повстало питання про те, що далі робити. Становище вважали за таке важке, ба навіть безнадійне, що єдиний вихід з нього вбачали в еміграції. Про еміграцію говорено скрізь. „Се годня слышно”, — відзначає автор, — „что почти всѣ члены Библей скаго братства, исключая самыхъ бѣднѣйшихъ, собираются выѣхать въ Америку, находя жизнь въ Россіи невозможной. Въ просьбѣ ихъ, обращенной къ богатымъ вліятельнымъ евреямъ города, о помощи имъ въ дѣлѣ образованія земледѣльческой колоніи отказали, отго вариваясь такъ: что вы со своей колоніей, коли теперь вамъ всѣмъ приходится думать о спасеніи собственной жизни” (стор. 33). В ин- ,182 Проф. В. II. Рибиііськіііі тому місці автор повідомляє: „сегодня разсказываютъ, что богатые евреи, человѣкъ 20, выѣхали за границу изъ Елисаветграда. Нѣко торые изъ Библейскаго братства находятъ, что переѣздъ въ Америку необходимъ, такі, какъ тамъ гораздо легче жить. Манить же Аме рика евреевъ, какъ это говорятъ, потому, что тамъ всѣ равны, нѣть раздѣленія сословнаго, царь избирается нсѣмъ государствомъ” (стор. 34). ‘Га еміграція не була приступна для всіх, більшість мусіла за лишитися на старому місці, і для таких людей дуже гостро повста вало питання про те, що робити далі. Декому навіть здавалося, від значає автор, що, вважаючи на виключне становище, євреям дове деться „Выбирать или жизнь или Моисеев ъ Законъ” (стор. 11). Будь- що-будь, „Библейское братство ** , що віднедавна утворилося було в Дизаветі, з його реформістськими намаганнями, почало притягу вати до себе увагу: на стор. 11 автор записує такий погляд одного інтелігентного єврея: „конечно, евреи не перейдуть въ православіе, а что сдѣлаются „духовными библейскими братьями” (появилась та кая секта въ Елисаветградѣ), то это, какъ Богъ святъ, это вѣрнѣе в ѣрна го”. Ми далеко не вичерпали всього змісту Щоденника О. І. Михале- вича. Та й ті витяги, що ми понаводили, на нашу думку, доволі свідчать про те, що історик протиєврейського погромного руху в Росії не може пройти проз цей документ, якого написав самови дець подій та ще й у самий їх розпал. ,ДАВИД ВАЙНШ ТЕИН. Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії. Поміж цілою низкою процесів минулого й теперішнього століття про ритуальні вбивства трапляються й спроби створити ритуал, що не були скінчені не з вини їх ініціяторів, а з причин від їхньої волі незалежних, — здебільша тому, что фантастичність матеріялів до об винувачення ставала надто очевидною. В Київському Історичному Архіві ім. Антоновича та в Київ ському Центральному архіві давніх актів ми знайшли чотири такі справи. Перші три скінчилися на самому початку слідства, — видима річ, через те, що зовсім не було слідчого матеріялу; остання тривала кілька років, і провадили її з пильністю, вартою кращої долі. З першої справи ми бачимо, що 23-го листопада 1837 р. Во линське Губ. правління „слушало указъ Правительствующаго сената отъ 30 сентября за No 3-112, которымъ предписывается приведеніе въ должное исполненіе высочайше утвержденнаго мнѣнія государствен наго совѣта, состоявшагося по рѣшенію правительствующаго сената въ дѣлѣ о евреяхъ Ицкѣ Лейбовичѣ Малахѣ, Шаѣ Хаскелевичѣ Шоп- никѣ, Шліомѣ Шмульовичѣ Фурманѣ и Бенюминѣ Рѣзникѣ, сужден ныхъ за отрѣзаніе крестьянину Заславскаго уѣзда села Бѣлокры- ничья Прокопу Козаку языка, спущеніе съ онаго въ чашку крови и взятіе таковой съ собою”. Така суть обвинувачення. Ніякого ма теріялу до обвинувачення в справі немає. Обвинувачення пройшло через усі інстанції й дійшло аж до Сенату, але в його вирокові на віть нема вже ані слівця про євреїв, притягнених до слідства. Санк ція Сенату цілком стосується до осіб, що неправильно проводили слідство — заславського справника та повітового стряпчого, які „безъ всякаго основанія и права признали евреевъ вообще злодѣями и заявили, что цѣлью ихъ изслѣдованія было не открытіе проис шествія, съ Козакомъ случившагося, а обвиненіе евреевъ въ добы ваніи христіанской крови”. Стряпчий вмер, а заславському справ никові Квятковському Сенат висловив сувору догану. У тому самому архіві є справа ’ ), що її порушив радник Ли- товсько-виленського губерського правління Новіцький. Підчас пе- ■ ) Арх. Київського Жандарського Управління, 1829-1830 р., ч. 1. ,184 Давид Вайніптеіін реїзду через м. Кайдани Миколи 1-го Новіцький 20 липня 1830 р. подав шефові жандарів генералові Бенкепдорфові рапорта про те, що євреї, маючи на думці дістати христіянської крови, вбили семи літнього хлопчика Петровича,;! так само про вбивство єврея Копеля Геца, „обличавшаго евреевъ въ этомъ преступленіи”. У свойому ра порті Новіцький так само зазначав, що він „о дальнѣйшемъ, а именно объ отравленіи другого еврея, Калмана Гринберга, изобличавшаго членові! кагала въ убійствѣ Геца, сообщилъ подробно въ минув шемъ апрѣлѣ полковнику корпуса жандармові) Рутковскому”. „ІЗсѣ старанія и усилія”, додавав він, „употреблены были мною къ откры тію истины, но по хитрѣйшимъ изворотамъ и проискамъ евреевъ претерпѣваю разныя преслѣдованія, почему всенижайше прошу ваше высокопревосходительство защитить меня”. Отже з справи про вбивство хлопця з ритуальною метою повстало ще дві справи про те, що кагал забив двох євреїв, які ніби-то виказували па своїх одно вірців ритуальний злочин. Усі ці справи, видимо, створив Новіцький, що навіть прохав захистити його від помсти євреїв. Спробу ство рити ритуал в даному разі було сполучено з цілою низкою инших справ: обвинувачення євреїв у ритуальнім вбивстві було тільки ча стиною того акта, що склав про євреїв радник Новіцький. Він про хає, щоб Сенат розглянув справи про вбивство хлопчика Петровича, про отруїнпя єврея Кальмана Грінберга, про вбивство єврея Урки Бенюминовича, про навернення з христіянської віри на єврейську дівчаток Савицької та Синицької й т. и. Погляд Новіцького в усіх його рапортах цілком виразний і не змінний; завсіди в усьому винні євреї. Тимчасом лікарський інспектор Сайферт, оглянувши тіло Грінберга, що його ніби отруїли євреї, визнав смерть за цілком природню, отже зруйнував усі підстави до обвинувачення, які подав Новіцький. Вилеиський головний суд у своїй резолюції від 27-го червня 1830 року пропонує губернаторові призначити иншого урядовця, щоб розслідувати всі справи, про які доніс Новіцький і, насамперед, справу про смерть хлопчика Йосипа Петровича. Обвинувачення, що їх поставив євреям Новіцький, суд узагалі не визнав за досить об грунтовані; ця велика справа, яку підніс Новіцький, безперечно, скінчилася, очевидячки, нічим З Київського архіву актів ми видобули справу Київської па лати карного суду 2 ) за обвинуваченням радомиського міщанина еврея цилюрика Абрама Лазебника в тому, що він з ритуальною метою підрізав горло Ганці, малолітній дочці селянина Нечипоренка, що належав панові Вербицькому. „Ритуал” трапивсь в м. Горностай- полі, й справа розпочалася доносом 26 травня 1839 р. горностай- ‘) Чим скінчилася нона, з документів не видно, але треба гадати, що нічим, бо матеріял) ’ до обвинувачення не було. 9 Сир. No 29, 1839 р. ,Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії 185 нільського соцького пристава. Справа далі пройшла через усі ін станції — радомиський суд, радомиський міський магістрат, нарешті, через київську карну палату. Дівчина Тапка І Іечипоренківна стояла па своєму: цилюрик Лазебник, в якого вона служила, підрізав їй горло, і кров збирали в таз (мідницю). Винувачений та його жінка це обвинувачення заперечували. Міський магістрат також, як можна бачити, не вірив у правдивість обвинувачення, бо, покдикуючись на 15-й том збірки законів, наводить низку артикулів і, між иншим, зазначав, що „краще звільнити від кари десятеро винних, ніж засу дити невинного”. Який був вирок карної палати, із справи не видно. Видно тільки, що вислухати цей вирок, постановлений 17-го липнц 1840 року, викликано поміщика Вербицького, що його кріпачкою була Танка Нечипоренківна, та цилюрика Лазебника. Ні Вербицький, ні Лазебник на виклик палати не з ’ явилися, за що перший підпав карі грошовій у сумі шість карбов. , а другого засуджено до п ’ яти денного ув ’ язнення при поліції, але царським маніфестом від цієї кари звільнено. З цього видно, що цим разом справа про ритуал скінчилася цілком тим, що Лазебника виправдано. У трьох наведених справах зовсім бракувало матеріялу до обви нувачення, це були надто невдалі спроби створити ритуал — точ ніше ембріони спроби; тому цілком зрозуміло, що вони згасли трохи чи не в самому зародку й не встигли розквітнути пишним цвітом, винувачення. Значно далі зайшла справа в четвертому „ритуальному процесі”, що повстала з рапорту Старокостянтинівського городничого „о урѣ заніи тамошними євреями у сына мѣщанина Мервицкаго дѣтороднаго уда” й тривала два роки ‘) (почато 31 липня 1834 року й скінчено 8 вересня 1836 року). 1 своею суттю, і безліччю яскравих побутових рисок, щедрою рукою порозкидуваних по всьому переведенню слідства, ця справа безперечно дуже цікава для характеристики адміністративної що-до євреїв сваволі за нїійтемнішої доби російського самодержавства. Разом з цим вона добре характеризує і ту атмосферу, що в ній виникали за старого режиму ритуальні процеси. Як видно з рапорту старокостянтинівського городничого Се- ментовського Київському генерал-губернаторові гр. Левашову, справа почалася з того, що представник духівництва, — священик місцевої свято-троїцької церкви Юрій Качковський, удавсь був до нього з такою заявою. 13 липня до нього звернувсь парафіянин тої церкви Іван Мервицький із скаргою на місцевих євреїв Герша-Лейбу Ва- льовича Перельштейпа, Йося-Аврума Шаєвича І Іемировецького, Мошка Гершковича Жука-Дабельфера та Дувида-Лейбу Хайто- вича. Мервицький обвинувачував їх, ніби-то вони заманили сина *) Арх. Київа. ген.-губ., 1831 р„ пол. ч., No ‘253. ,Давид Ваііпііі іеіін ЇЖІ Мервицького Давила до хати, де що-року печуть мацу, а тепер го тують пшеницю в колосі, та вчинивши йому щось ніби обрізання, збирали в плящинку його кров. Після цього євреї дали хлопцеві хліба й булок. Данило спершу про все це мовчав, а потім, коли заслаб, розповів за все й виказав вищеназваних євреїв. Почато справу 19 липня. Щоб розслідувати справу, до городницького правління прибули повітовий штаб-лікар Казанський, стряпчий Бардовський та духовний депутат протоєрей Пахалович. Ця комісія вирішила, „хотя происшествіе сіе не весьма важно, по дабы дать освидѣтельство ванію несомнѣнное основаніе и отклонить всякія подозрѣнія”, закли кати до огляду хлопця лікарів вільної практики Зайдлера та Го- лянбу й ратмана новоградволипського міського магістрату Лейбу Майзмана. Оглянувши хлопця, комісія в зазначеному складі посвід чила, що жадних ран і слідів від них у хлопця немає. Стан здо ров ’ я хлопця взагалі цілком завдовільний про що складено акта, причому штаб лікар Казанський додав, що, оглядаючи хлопця, 15-го липня він здвважив деякі зміни (опух, то-що) в місці, яке підпало під медичний дослід. З „додатку” штаб-лікаря Казанського видно, що він уже 15-го липня, на усні запросини, оглядав у городницькому правлінні хлопця Мервицького, отже, огляд, що його перевела Комісія в урочистій обстанові, був числом другий. Як видно, і перший і другий огляд фактично обвинувачення не ствердили, що й констатує й гр. Лева- шов у свойому листі з 31-го липня на ім ’ я Волинського губерна тора („обвиненіе вполнѣ не подтвердилось”), прохаючи розслідувати справу. Старокостяптинівське духовне правління й собі зацікавилося справою. Воно почало намагатися прискорити слідство і з проханням про це вдалося до архієпіскопа волинського Іннокентія. Волинський архієпіскоп надав справі великої ваги й негайно звернувсь до Ле вашова з скаргою на затаєне переведення справи. Архієпіскоп при цьому підкреслював, що „злонамѣренный сей поступокъ евреевъ клонился ко вреду христіанетва, а, слѣдовательно, христіанской Церкви”. Генерал-губернатор, як видно, не вважав справу за важ ливу. Через це він намагається архієпіскопа заспокоїти: „маль чикъ былъ освидѣтельствованъ въ присутствіи комиссіи, и дѣло бу детъ отослано въ надлежащее судебное мѣсто для разсмотрѣнія” ‘). Та виявилося, що Волинський архієпіскоп не вдовольнився листом до гр. Левашова й поквапився про „зловмисний учинок” староко- стянтинівських євреїв повідомити обер-прокурора св. Синоду. Після цього вже тов. обер-прокурора кн. Мещерський й собі прохав Ле вашова, щоб він наказав розслідувати факти, а про всю справу, яку визнав за дуже важливу, доніс самому Миколі 1-му. ’ ) Повідомлення від І серпня 1834 р. ,Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії 187 Отже справа притягла увагу всіх установ. Незабаром узяв участь у ній і славетний шеф жандарів Бенкендорф, що вирядив від себе на Волинь капітана Васильєва. Місцева влада, звичайно, з усього цього занепокоїлася, вважаючи Васильєва командирування, як за вираз недовіри до її дій. Окрім того, з ’ ясувалося, що Васильєв приїхав з певною твердою думкою, яка розбігалася з думкою Лева шова, й одразу своє слідство спрямував проти слідства, що його раніш було зроблено. 11-го вересня волинський цивільний губерна тор Л. Римський-Корсаков подає до відома гр. Левашова, що „З сен тября прибыль въ Житоміръ состоящій при шефѣ корпуса жандар мові. графѣ Бенкендорфѣ капитанъ Васильєві, и объявилъ мнѣ, что ему поручено по высочайшему повелѣнію изслѣдованіе сего дѣла. Г. капитанъ Васильев немедленно отправился въ Староконстанти- новъ и я снадбилъ его секретнымъ предписаніемъ на имя тамошняго городничаго объ оказаніи ему, въ случаѣ надобности, содѣйствія самымъ дѣятельнымъ образомъ. Причемъ предварилъ его, городни чаго, что нескромность, а паче всего тайное направле ніе к ъ п о д д е р ж а н і ю то г о, ч т о к а з а л о с ь с п е р в а до ка- з и в а ю щ и м ъ н е с у щ е с т в о в а н і е с о б ы т і я, с м о ж е т ъ п о д- вергнуть его строжайшей отвѣтственности, и потому поставилъ въ вину городничему, что ему надлежитъ поступать въ семъ случаѣ такъ, какъ бы слѣдствіе еще не было произведено. О послѣдствіях сего еще не имѣю никакихъ свѣдѣній”. Отак боялися всевладного шефа жандарів гр. Бенкендорфа. 4-го жовтня волинський губернатор вже повідомляв генерал- губернатора про перші здобутки слідства. Він писав: „па запросъ мой, до чего уже доведено прозводство слѣдствія по дѣлу Мер- вицкаго, и. д. староконстантиновскаго городничаго и мѣстный стряпчій въ рапортѣ… донесли, что послѣ того дѣйствія, о коемъ объяснено въ рапортѣ староконстантиновскаго городничаго, посланномъ вашему сіятельству и мнѣ отъ 24 прошлаго іюля, дальнѣйшее производство слѣдствія остановилось по причинѣ отлучки въ Заславскій уѣздъ долженствующаго находиться при ономъ члена Новоградъ-Волынскаго городового магистрата ратмана Майзмана. Затѣмъ, прибывшій 7 сен тября корпуса жандармові, г. капитанъ Васильевъ приступилъ къ производству по сему предмету изслѣдованія, и пб его приказанію уже заключены въ тюрьму 4 староконстантиновскихъ еврея, огово ренные мѣщаниномъ Иваномъ Мервицкимъ въ совершеніи надъ сы номъ его Даніиломъ изъясненнаго злодѣянія, и 5 еврейскихъ маль чиковъ, находившихся въ томъ домѣ, въ коемъ будто бы сіе учи нено. Первоначальное же слѣдствіе остается въ городническомъ правленіи безъ дальнѣйшаго движенія. При чемъ стряпчій Бардов скій присовокупилъ, что, сколько ему извѣстно, г. капитанъ Ва сильевъ сдѣлалъ какое-то представленіе по сему предмету г. гене ралъ-адъютанту гр. Бенкендорфу и ожидаетъ на оное разрѣшенія. ,188 Давид І ’ ..нііііптеііп Такимъ образомъ, открылось, что г. капитанъ Васильевъ, вмѣсто секретнаго розыскапія, дѣлаетъ формальное изслѣдованіе, а перво начальное таковое оставлено безъ надлежащаго окончанія. Долгомъ поставляю донести о семь вашему сіятельству, испрашивая началь ственнаго разрѣшенія въ томі., не слѣдуетъ ли г. капитану Васильеву взять къ соображенію первоначальное слѣдствіе и окончить оное на законномъ основаніи, буде оно ему поручено, а если капи танъ Васильевъ обязанъ только учинить особое секретное розыска- ніе, не касаясь формальнаго изслѣдованія, начатаго мѣстнымъ на чальствомъ до его прибытія, то не слѣдуетъ ли окончить еле начатое слѣдствіе установленнымъ порядкомъ и передать въ судебное мѣсто для рѣшенія”. Отже капітан Васильєв, ще не розглянувши справи, завдав до в ’ язниці чотирьох євреїв, що їх обмовив Мервицький, та п ’ ятьох єврейських хлопчаків, які перебували іі тій хаті, де ніби-то відбувалася подія. Попереднім слідством він не цікавився. І осі. з цього приводу почалося службове листування між Васильєвим, губернатором та генерал-губернатором. Генерал-губернатор пропо нує губернаторові (19-го жовтня 1834-го року під No 12.285) „не медленно истребовать оті. капитана Васильєва предъявленія даннаго ему оті. начальств;! предписанія, и если окажется, что ему поручено по высочайшему повелѣнію произвести формальное слѣдствіе, въ такомъ случаѣ передать ему для соображенія и начальное слѣдствіе. Гели же онъ имѣетъ только порученіе, какъ и полагать должно, учинить только секретное разслѣдованіе, то не прерывая начатаго городской полиціей слѣдствія, наблюсти за немедленнымъ онаго окончаніемъ и донести мнѣ объ оказавшемся и о дальнѣйшихъ распо ряженіяхъ вашихъ”. 29-го жовтня волинський губернатор дав і р. Ле вашову таку відповідь (під ч. 12125): „На мое отношеніе по дѣлу Мервицкаго мною полученъ отъ кап. Васильєва отзывъ за No 68, въ копіи представляемый. Изъ сего отзыва изволите усмотрѣть, что капитанъ Васильєві, изъяснился невозможностью сообщить копію съ того предписанія, какое имѣетъ на счетъ сего порученія, и что, сколько можно подразумѣвать но духу такового отзыва, г. кап. Ва сильевъ считаетъ себя имѣющимъ право производить формальное изслѣдованіе. Донося о семъ, долгомъ считаю доложить, что я ни когда не писалъ, чтобы начатое до прибытія капитана Васильева слѣдствіе считать недѣйствительнымъ | підкреслено в оригі налі] и данное мною 3 сентября на руки капитану Васильеву се кретное предписаніе бывшему староконстантиновскому городничему Сементовскому, какъ значится въ представленномъ у сего спискѣ онаго, состояло токмо въ строгомъ приказаніи, чтобы оказывать ка питану Васильеву самымъ дѣятельнѣйшимъ образомъ содѣйствіе, даже не стѣсняясь тѣмъ, что въ первоначальномъ слѣдствіе закры вало сіе происшествіе, и поступая такі,, какъ бы слѣдствіе не было еще произведено. Что значитъ упоминаемое капитаномъ Васильевымъ ,Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії 189 принятіе его съ пренебреженіемъ но время проѣзда чрезъ Жито- міръ, мнѣ вовсе не извѣстно, г. кап. Васильевъ тогда ни на кого мнѣ не жаловался. А буде г. Васильевъ сіе относитъ къ моему’ лицу, то, во-первыхъ, сіе несправедливо, а во-вторыхъ, неприлично съ его стороны дѣлать мнѣ упрекъ что приписать должно недо статку воспитанія. Предписаніе отъ своего начальства точно г. ка питанъ Васильєві,, будучи у меня, показывалъ, но я, не помня со держанія онаго, о семъ упомянулъ въ моемъ отношеніи отъ 13 ок тября”. Волинський губернатор, радячи городничому чинити так, ніби слідство ще не було переведено, заявив, що він ніколи не про понував уважати це слідство за недійсне. Фактично слідство, якого не було переведено й слідство, яке треба вважати за недійсне, — поняття трохи чи не тотожні. Ось що писав Волинському губернаторові капітан Васільєв: „Ваше превосходительство удостоили меня предписаніемъ своимъ, на которое честь имѣю доложить, что вовсе не моя вина промедле нія правленіемъ Староконстантинова сдѣлать должное и в первые же дни открыть преступниковъ. Напротивъ, въ дѣлѣ столь важномъ по характеру своему мнѣ самому съ прискорбіемъ видится желаніе за мять слѣдствіе, именно: 1) по началу его, не по жалобѣ отца Мер- вицкаго, а уже по настоянію духовнаго правленія, 2) по запущенію изысканія отъ 13 іюля до пріѣзда моего въ сентябрѣ, 3) по осво божденію подозрѣваемыхъ евреевъ изъ подъ ареста (что и оправ дать нельзя), давъ тѣмъ средства жидамъ условиться во всѣхъ отри цаніяхъ, 4) пользуясь боязнью городового доктора и преступнымъ оправданіемъ жидовъ вольнопрактикующаго Големба, жидовина ро домъ, не хотѣть видѣть то, что видно простымъ глазомъ и назы вать опухолью прямое увѣчье. Ваше превосходительство повѣрите, что я по мѣсту, мною занимаемому, долженъ быть чуждъ вѣтрен- ности говорить рѣшительно о сомнительномъ, очень далекъ отъ кри восудія и также, рѣшаясь писать къ вамъ всѣ мои замѣчанія, вѣрно имѣю всѣ средства всегда подтвердить ихъ. Слѣдственно, останов леніе слѣдствія чинами города отъ моего пріѣзда есть несправедли вость, но, впрочемъ, сами Ваше Превосходительство безъ моей просьбы изволили писать со мной предписаніе городничему допу стить меня къ изслѣдованію и прежнее слѣдствіе считать недѣй ствительнымъ, хотя его сдѣлали по настоянію духовныхъ лицъ весьма поверхностно (какъ кажется), начали въ самомъ Староконстанти- новѣ забывать уже. Ваше превосходительство изволите требовать предписанія ко мнѣ моего шефа и говорите, что по всѣмъ вѣро ятіямъ имѣю повелѣніе сдѣлать токмо секретное изслѣдованіе. По корнѣйше доложить честь имѣю, что, будучи посланъ по высочай шему повелѣнію, не считаю себя въ обязанности дѣлать что-нибудь секретно и будучи не только русскій дворянинъ, но и россіянинъ духомъ, дѣйствую всегда ажурно, но руководствуюсь одной совѣ- ,190 Давид Вайнштеїїн стіно. Считая себѣ долгомъ исполнить всю вѣжливость, проѣзжая Житоміръ, был ь у Вашего Превосходительства и, хотя съ небреже ніемъ быль принять, но доложили Вамъ о своемъ порученіи и по требованію вашему показалъ даже предписаніе, мнѣ данное, и Ваше Превосходительство повѣрите, что ежели бы я имѣлъ долгъ или хо тѣли дѣлать изслѣдованіе секретно, то нашелъ бы средство неви димо пріѣхать въ Житоміръ, но я не скрывался ни отъ кого. Скрывать же отъ подвѣдомственныхъ дѣлу свое порученіе также по сущности самого дѣла не нахожу нужды, ибо правительство по таковому же предмету дѣлало многолѣтнее формальное слѣдствіе въ Велижѣ 1 ), не удавшееся единственно по упущенію должныхъ мѣръ на самомъ началѣ.. Доставить Вашему Превосходительству копію съ предпи санія мнѣ я не могу, опасаясь за то справедливой отвѣтственности, но Его Сіятельству гр. Левашову донесу письмомъ о всемъ сдѣлан номъ мною”. Васільєва покликування на Велізьку справу цікаве тому, що з ’ ясовує той настрій, з яким жандарський капітан узявся за слідство. Велізька справа підбила в питанні про ритуальні вбивства у євреїв на утворення й цієї Старокостянтинівської справи, хоча ця остання почалася р. 1834-го з деяким запізненням для винувачів, оо під той час велізька справа кінчалася в сприятливому для євреїв напрямку. Але, як видно, сумні лаври флігель-ад ’ ютанта ПІкурипа, відрядже ного свого часу до Веліжу, не давали спати Бепкепдорфовому ад ’ ютантові, капітанові Васільєву, і він що-сили, як „русскій дво рянинъ и россіянинъ духомъ, всегда дѣйствующій ажурно”, нама гається довести наявність злочину. Він запевнюе, що євреям дали час змовитися, що правильно переводити розглядування заваджав лікар вільної практики Големба, єврей родом, який брав участь у Комісії для огляду хлопця Мервицького, та иніпе, і розпочинає слідство цілком переконаний у тому, що євреї винні. У рапорті гр. Левашову він, між тішим, пише: „къ удивленію я нашелъ, что дѣло вовсе забыто и, подъ ничтожнымъ предлогомъ, продолженія слѣдствія не производили, взятыхъ въ первые дни об виняемыхъ ребенкомъ евреевъ вскорѣ выпустили, и городовое прав леніе, не воображая о дѣйствіи духовныхъ лиць и слѣдственно не ожидая новаго слѣдствія, упустило изъ вида, что здѣсь не ребенокъ, ‘) Велізька справа, на яку покликується Васільєв, почалася р. 1817 й скінчилася р. 1835-го. Справу цю щільно пинано з іменами генерал-губернатора кн. Ховапського, що переводив розслідування, і урядовця Страхова, які чимало доклали рук, щоб ство рити ритуал та обвинуватити всіх євреїв в уживанні христіянської крови. 5 серпня 18’29 р. начальник штабу повідомив кн. Ховапського, що „Государь Императоръ опаса ется, что Коммиссія, увлеченная своимъ усердіемъ и нѣкоторымъ предубѣжденіемъ про тивъ евреевъ, дѣйствуетъ нѣсколько пристрастно и дѣлаетъ безъ пользы дѣло”. Допіру в грудні 1831 року державна рада, після доповіли гр. Мордвінова, ухвалила підсудних євреїв від суду й слідства звільнити, а 18 січня 1835-го р. Микола 1 затвердив ухвалу державної ради. Див. ІО. И. Гессенъ. „Велижская драма”. Спб. 1901. ,Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії 191 а злобное изувѣрство цѣлаго народа составляетъ главный вопросъ, а покинуло дѣло какъ вздорное”. „Я открылъ формальное слѣд ствіе, приїлася къ нему всѣ лица: прежняго г. городничаго (покой наго Сементовскаго), стряпчаго Бордовскаго, духовнаго депутата протоіерея Пахаловича, доносителя священника Качковскаго, ратмана Майзмана, лѣкарей — городового Казанскаго, вольнопрактикующаго Зейдлера и Голембу. Изъ перваго собранія нашелъ, что городничій добрый, но слабый и пустой человѣкъ, бывшій совершенно въ ру кахъ жидовъ, а отъ лѣности готовъ былъ всѣ дѣла оставить нерѣ шенными; стряпчій считаетъ себя чуждымъ дѣлу и присутствовалъ по приглашенію; духовныя лица, зная ходъ дѣла черезъ свое вѣ домство, покойно ожидали послѣдствій. Городовой лѣкарь, по ро бости не противоречащій никому, смотрѣлъ не на признаки болѣзни, а на лица старшихъ. Зейдлер отдалился по многимъ своимъ заня тіямъ, а Големба, жидъ родомъ, громко вопилъ при ратманѣ и всѣхъ евреяхъ о несправедливости доноса, и тамъ, гдѣ простымъ глазомъ видѣлись слѣды насилія, онъ явію не хотѣлъ ничего видѣть”. Отже обвинувачення ставиться не чотирьом євреям, а цілому єврейському народові. Тому й обурює так Васільєва, що городничий так мляво провадить слідство. Присутні лікарі теж для нього непевні. Тому він удається до командира єгерського полку полковника Вишников- ського з проханням відрядити старших у полку лікаря й священика : першого, щоб оглянути хлопця, а другого, щоб намовив батька Мервицького покаятися, коли він справу вигадав з особистої злоби та зненависти до євреїв. 1 з лікаря, і з священика Васільєв був зав- доволений: „они исполнили въ точности и съ честью долгъ свой и оправдали мою увѣренность. Шестилѣтній ребенокъ Данилъ Мер- вицкій былъ дѣйствительно въ рукахъ евреевъ, ручаюсь честью вашему сіятельству въ истинѣ своихъ словъ: сей ребенокъ вовсе не способенъ ни выдумывать, пи даже повторять приказаніе, и его ужасъ при приближеніи евреевъ ни по лѣтамъ, ни по нравствен ному отношенію поддѣльнымъ быть не можетъ. Признаки же порѣ зовъ я безъ медицинскихъ удостовѣреній вижу истинно явными, но чтобы рѣшительно не упустить ничего, я велѣлъ привести къ себѣ однолѣтнихъ съ Мервицкимъ дѣтей еврейскихъ, и у коихъ операція обрѣзанія была сдѣлана не съ должной осторожностью, я находилъ тѣ же признаки кои нашелъ у Мервицкаго. Наконецъ, въ присут ствіи всей коммиссіи я приказалъ ребенку вести меня въ тотъ домъ, гдѣ ему учинили насиліе, и онъ прямо повелъ меня туда же, куда и прежде приводилъ другихъ”. Коли у Васільєва нема доказів, то патосу йому не бракує, — він запевняє, що дитина була в руках у євреїв і честю заприся гається в істині своїх слів. Порівняльною методою він пересвід чується в тому, що над дитиною виконано було щось подібне до обрізання, але за головний на користь обвинувачення аргумент він ,192 Давид В.ііішптеґпі уважає той факт, що хлопець привів його до тої хати, де над ним учинено було насильство. Та відома запеклість євреїв, що укриває справжніх злочинців, і Васільєв пінне далі: „полное запущеніе оті, 21 іюля по сентябрь всего дѣла да.іо всѣ средства жидамъ условиться въ отвѣтахъ: до просами и даже присягами отъ нихъ нельзя вынудить признанія ихъ, и з у в ѣ р с т в о с г а л о д о с т о и ІІ с т В О М Ъ И X ъ со к р ы т і я д ѣ л а р с л и г і о з и а г о и, и о и х ъ м и Г, н і ю, у г о д н а г о Б о г у Відчуваючи що обвинувачення безпідставне, Васільєв виправдується тим, що хоч він і вжив усіх заходів, та вони жадного успіху не могли мати, бо спізнилися. 7(о того-ж у Старокостянтинові, як мало не в усіх єврейських містечках, будинки не мають NoNo, поліція, править євреями через кагали, зовсім не знає, хто де живе, не знає навіть господарів будинків, ось чому можна сміливо ручитися, що •багато підозрюваних з тих, котрі живуть у будинку тепер, 13 липня в ньому не жили. „Въ этомъ я удостовѣрился, был ь въ немъ съ по койнымъ городничимъ, мы взяли и з ъ него В Ъ ПОЛИЦІЮ Г) дѣ- т е Й И II а III л и, ч т о д в о е и р Є Ж Д Є В Ъ ІІ е М Ъ Н Є Ж ИЛИ и н е у ч и- лись въ немъ”. Решту доказів він обіцяє подати гр. Левашову, коли проїжджатиме через Київ. Отже, євреї не признаються, од виконання злочину одмагаються, слідчий з легким серцем заарештовує дітей, тільки-ж виявляється, що 13-го липня вони в тому будинкові, де сталося насильство, на віть не жили. Не тільки ці діти, а й багато з підозрюваних тоді в тому будинку не жили. До рапорту Васільєва додано й висновки лікарів, що брали участь у Комісії для огляду дитини Мервицького. Висновки ці над звичайно цікаві, — бо перейняті бажанням за всяку ціну знайти хоч будь-які сліди злочину й поставити діагнозу, якої хоче начальство. Ось що писав лікар єгерського полку Вержицький: „Приступилъ къ освидѣтельствованію Данила Мервицкаго, коего дѣтородный удъ подозрѣваютъ быть злонамѣренно увѣчнымъ, нашелъ слѣдующее: наружныя части тѣла въ естественномъ и здоровомъ состояніи. Впрочемъ, внутренняя часть крайней плоти при щепочкѣ и отверстіи мочеиспускательнаго канала до сихъ поръ еще красны * , и въ раз драженномъ представляются положеніи. Изъ сего мое мнѣніе, что хотя я не видѣлъ частей, о которыхъ нѣсколько разъ уже упомя нуто, тотчасъ по нанесеніи мальчику насилія, однако жъ, судя по слѣдствіями и соображаясь съ твердими и всегда одинаковымъ по каза піем самого же младенца, можно съ вѣроятностью сказать, что прирастение вѣнчика къ крайней плоти въ вышеуказанномъ про странствѣ не иначе могло послѣдовать, какъ только оті, израненія сихъ частей во время неизвѣстнаго мнѣ насилія” Отже лікар, що оглядав дитину, виступив, і як слідчий, підпорядковуючи експертизу вказівкам слідчого. ,Як інсценовано ритуальні процеси в царській Росії 193 Ще дужче вражає це в експертизі повітового штаб-лікаря Ка занського. На запитання, що саме вчинено малолітньому Данилові Мервицькому, він одповідає: „никакого отрѣза, порѣза, урѣза, надрѣза, равнымъ образомъ и обрѣзанія на дѣтородныхъ частяхъ не было видно, опричь небольшой съ воспалительнымъ состояніемъ опухоли. Ни чего достовѣрнаго и яснаго къ раскрытію событія не открылось”. Зда- валося-б, огляд дав наслідки для обвинувачення негативні, причому свою заяву Казанський висловлює в формі виразній, категоричній і навіть досить гострій. Та далі він каже вже по-иншому: „судя по возрасту и воспитанію мальчика, отдаляющимъ мысль о какой-либо зазорной шалости, мнѣніемъ моимъ по вѣроятности полагаю, что та воспалительная опухоль причинена ему была механическимъ пу темъ, насильственно. Какъ и чѣмъ была произведена, изъ одного медицинскаго осмотра изъяснить не могу”. Тут уже медичні ліку вання лікаря Казанського, як видно, збігалися з поглядами капітана Васільєва, хоч лікар не запевнює категорично, а запроваджує еле мент імовірности, чого, здавалося-б, у науковій експертизі не може бути. Та далі лікар Казанський вводить нас уже в сферу містично- кабалістичну: „По историческимъ свѣдѣніямъ фактически убѣждаясь и соображая день происшествія 13 іюля, а 12-го того же іюля было обхождевіе разоренія Іерусалима, предполагаю, что насильственное завороченіе и опухоль произведены были механически съ насиліемъ евреями въ какомъ либо злонамѣренін, котораго по какому либо помѣшательству выполнить не могли, въ воспоминаніе разоренія града Іерусалима въ 70 іод